Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Theoretical and legal analysis of the objectives and purposes of civil proceedings

Стаття присвячена теоретико-правовому аналізу мети і завдань цивільного судочинства. Виокремлюються теоретичні відмінності між поняттями «мета» і «завдання» цивільного судочинства. Визначаються фактори, які слугують перешкодами у реалізації завдань цивільного судочинства. Сформульовано пропозиції щодо внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України.

Ключові слова: мета і задання цивільного судочинства, процесуальні юридичні факти, цивільна справа, розгляд цивільної справи, вирішення цивільної справи

The article is devoted to theoretical and legal analysis of the objectives and purposes of civil proceedings. Theoretical differences between the concepts of «objective» and «purpose» of civil proceedings are distinguished. Factors that serve as obstacles to the objectives of civil justice are identified. Suggestions for amendments to the Civil Code of Ukraine formulated.

Key words: purpose and objectives of civil justice, procedural legal facts, civil case, consideration of a case on the merits, decision civil case

Постановка проблеми. Статтею 1 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) [1] визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Вказана норма по суті є віддзеркаленням закріплених в ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі –Конвенція) ^[2] положень про те, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.

Питання пов’язані з визначенням мети і завдань цивільного судочинства досліджувались як українськими, так і зарубіжними вченими, серед яких М.О. Гетманцев, О.С. Захарова, В.В. Комаров, С.О. Короєд, С.А. Курочкін, О.Г. Лук’янова, Н.Л. Луців-Шумська, З.В. Ромовська, М.О. Рожкова, О.С. Ткачук, Є.О. Харитонов, М.Й. Штефан, Н.Л. Шумська, В.В. Ярков та інші. Незначна кількість досліджень в даній сфері свідчить про незначний рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, що відповідним чином відкриває шляхи для нових наукових розвідок у даному напрямку.

Мета статті полягає у здійсненні теоретико-правового аналізу мети і завдань цивільного судочинства. Для досягнення вказаної мети поставлено наступні завдання: виокремити теоретичні відмінності між поняттями «мета» і «завдання»; визначити фактори, які слугують перешкодами у реалізації завдань цивільного судочинства; з урахуванням існуючих доктринальних доробок цивільно-процесуального змісту визначити універсальні (основні) та спеціальні цілі судової діяльності, з подальшим формулюванням пропозицій законодавчого характеру.

Виклад основного матеріалу. В ст. 1 ЦПК України завданням цивільного судочинства присвячено лише першу складову частину вказаної норми: «завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ». Далі в статті йдеться про мету цивільного судочинства, яка полягає у «захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави». Цілком логічно постає цілий ряд питань: яким чином завдання цивільного судочинства трансформуються в його мету; яким чином завдання співвідносяться з метою цивільного судочинства; в чому полягає безпосередній зміст завдань цивільного судочинства; чи охоплює зміст ст. 1 ЦПК України всю сферу цивільних процесуальних правовідносин, а не лише сферу розгляду та вирішення цивільних справ позовного провадження?

Пошук відповідей на вказані питання слід розпочати з тлумачення понять «завдання» та «мета». У Великому тлумачному словнику сучасної української мови визначено, що завдання – це наперед визначений, запланований для виконання обсяг роботи, справа. Мета – це те до чого хтось прагне, чого хоче досягти, ціль ^[3]. У філософському енциклопедичному словнику «мета» тлумачиться як усвідомлене передбачення бажаного результату діяльності, яке зумовлює пошук засобів і шляхів його досягнення ^[4]. У словнику синонімів української мови слово «мета» не входить до складу синонімічного ряду лексичної одиниці «завдання». Навпаки, на думку дослідників синонімічних рядів, синонімом слова «мета» (те, до чого хтось прагне, чого хоче досягти) є слово «ціль», а домінантою цього синонімічного ряду є слово «мета» ^[5].

І.Л. Петрухін виокремлюючи теоретичну відмінність між поняттями «мета» і «завдання» наголошує, що мета – це результат пізнання дійсних потреб системи, «ідеальна модель майбутнього», до якої слід прагнути, а завдання – це вимога (пропозиція) встановити шукані дані на основі вихідних даних шляхом знаходження потрібного алгоритму. При цьому він справедливо зазначав, що в законодавстві ця відмінність не проводиться, і завдання найчастіше розуміється як конкретизація мети ^[6].

На думку О.Г. Лук’янової завдання процесуального права (системи правових норм, що регламентують процесуальну діяльність) полягають у тому, щоб забезпечити правовими засобами реалізацію завдань і функцій процесуальної діяльності (процесу), а саме: встановлення матеріально-правових відносин, пов’язаних із застосуванням матеріального закону; всебічне дослідження обставин вирішуваної ситуації і досягнення матеріальної (об’єктивної) істини у справі; справедливе застосування матеріального закону; захист прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у справі; здійснення конституційного контролю за нормативними актами і правозастосовною практикою ^[7]. У запропонованому судженні простежується змішування цілей і завдань процесуальної діяльності у вигляді порушення правил опису якісних вимог до результатів функціонування процесуальної системи.

Ототожнення мети і завдання судочинства, на думку О.С. Захарової, певною мірою продукується проблемами тлумачення цих слів фахівцями-дослідниками синонімічних рядів. З іншого боку, дослідники права не можуть робити висновків без урахування загальновідомих об’єктивних законів поведінки і діяльності людини та соціуму в цілому, співвідношення понять «мета», «завдання» у загальновизнаних і сталих філософських дослідженнях. Обґрунтовуючи власну позицію О.С. Захарова наголошує, що незважаючи на новаторський підхід у визначенні мети судочинства (порівняно із визначенням мети цивільного судочинства в ЦПК України 1963 р.) і загальнодемократичних засобів досягнення цієї мети, необхідно визнати, що законодавець невдало застосував у ст. 1 ЦПК України для визначення засобів досягнення мети цивільного судочинства слово «завдання», яке не відображає правової сутності цього явища, а з іншого боку ‒ суперечить мовним, формальнологічним правилам про способи позначення понять, категорій ^[8].

Автори науково-практичного аналізу ЦПК України З.В. Ромовська, Н.Л. Луців-Шумська, Н.Л. Шумська зазначають, що загальне завдання цивільного судочинства має полягати у захисті прав, свобод, інтересів усіх учасників приватних відносин. Завданням ж цивільного судочинства під час вирішення конкретної справи має бути захист прав, свобод та інтересів конкретної особи ^[9].

Вважаю, що питання пов’язані з визначенням місця завдань цивільного судочинства в межах глави 1 розділу І ЦПК України потребують перегляду. Найменування ст. 1 ЦПК України у вигляді «Завдання цивільного судочинства» повинно відповідати її змісту. Дійсно, завдання судочинства, на перший погляд, визначені вірно: «справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ». Разом з тим, подальша вказівка на мету цивільного судочинства призводить до невідповідності її назви сформульованим в ній положенням. Усунення існуючої нормативної невідповідності можливе шляхом включення до назви ст. 1 ЦПК України слова «мета». Досліджувані завдання повинні виступати керівними та імперативними орієнтирами в безпосередній діяльності суддів.

Реалії сучасного життя дозволяють констатувати, що діяльність судової влади на превеликий жаль здійснюється в руслі власної дискредитації. Крім цього, зневіра громадян в ефективність судочинства призвели до того, що категорії «справедливість» та «неупередженість» все частіше сприймаються з філософських позицій, ніж в аспекті реально існуючих явищ.

Не вдаючись у філософські тлумачення категорії «справедливість» пропоную обмежитись посиланнями на її визначення в правовому контексті, яке міститься в пунктах 4.1 та 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 р. В рішенні зазначається, що конституційне право на судовий захист належить до невідчужуваних та непорушних. Кожен під час розгляду будь-якої справи має право на правосуддя, яке відповідало б вимогам справедливості. Справедливість ‒ одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню^[10]. Вважаю, що вказане тлумачення категорії «справедливість» є найбільш вдалим у правовому розумінні, а тому практичне застосування даної засади права в процесі розгляду цивільних справ напряму буде залежати від усвідомлення або здатності суддею усвідомити безпосередній зміст, дух та наповнення цього філософсько-правового явища.

Наступним завданням цивільного судочинства є неупереджений розгляд цивільних справ. Великим тлумачним словником сучасної української мови слово «неупереджений» тлумачиться як такий, що не має обманної, негативної, заздалегідь сформованої думки, упередження проти кого-, чого-небудь ^[11].

Автори науково-практичного аналізу ЦПК України «неупередженість» розглядають крізь призму упередженості, під якою розуміють наперед необіцяне або й обіцяне надання переваги одному з учасників процесу. Процесуальний прояв упередженості суду під час розгляду справи, на їх думку, може полягати у незабезпеченні позивачеві чи відповідачеві рівних процесуальних можливостей та шансів, або у відтягуванні вирішення справи, неприйняття до уваги норми закону чи договору, невигідної для однієї зі сторін^[12]. На превеликий жаль судді часто вдаються до дій пов’язаних з їх упередженим ставленням до однієї із сторін цивільного процесу. Наприклад, суддя під час допиту свідків безпідставно знімає питання, тим самим позбавляючи особу яка їх ставить, можливості отримати об’єктивну інформацію з приводу дійсних обставин справи; безпідставно відмовляє у призначенні судової експертизи; здійснює однобічну оцінку поданих сторонами у цивільній справі доказів. Слід визнати, що неупереджений розгляд значної кількості цивільних справ на практиці залишається «процесуальним міфом-завданням», а забезпечення можливості реалізації вказаного завдання залежить виключно від внутрішньої свідомості самого судді. Вказана теза підтверджується закріпленим в ст. 15 Кодексу суддівської етики обов’язком: «Неупереджений розгляд справ є основним обов’язком судді» ^[13].

Найбільш складним завданням в діяльності судді залишається забезпечення своєчасного розгляду цивільних справ. У ст. 6 Конвенції зазначається, що кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку. Закріплене в ст. 1 ЦПК України завдання у вигляді своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ знаходить свій прояв у ст. 157 ЦПК України: «суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на роботі, про стягнення аліментів ‒ одного місяця. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду справи, суд ухвалою може подовжити розгляд справи, але не більш як на п’ятнадцять днів».

Звертаючись до суду особа має за мету в максимально короткі строки захистити порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси, відновити становище, що існувало до їх порушення або підтвердити наявність чи відсутність юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів або створити умови для майбутнього здійснення особистих немайнових чи майнових прав або підтвердити наявність чи відсутність неоспорюваних прав.

Реально існуючими факторами в сучасних умовах розвитку української держави, які слугують перешкодами у реалізації завдання щодо своєчасного розгляду цивільної справи можна вважати наступні: одвічна проблема завантаженості суддів; зловживання особами, які беруть участь у справі своїми процесуальними правами; недосконалість цивільного процесуального законодавства в частині забезпечення своєчасного розгляду цивільних справ; негативні політичні процеси в державі, які впливають на процедуру функціонуванні судових інституцій; недобросовісне відношення суддів до виконання покладених на них обов’язків[14].

При визначенні завдань цивільного судочинства окрему увагу слід приділяти процесуальній категорії – «цивільна справа». Відповідно до ст. 1 ЦПК України завдання цивільного судочинства полягає у розгляді і вирішенні саме цивільних справ. У зв’язку з цим, складно погодитись з позицією С.О. Короєда, який розгляд і вирішення цивільної справи пов’язує з розглядом і вирішенням спору, тобто усуненням правового конфлікту^[15]. Таке звужене тлумачення є недопустимим, адже невід’ємну частину цивільних справ складають справи окремого та наказного провадження. Якщо у ст. 1 ЦПК України розгляд та вирішення цивільних справ корелюється із захистом порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, то ст. 234 ЦПК України передбачає розгляд цивільних справ для підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. В останній нормі простежується зовсім інше призначення цивільного судочинства. Розглядаючи цивільні справи в порядку окремого провадження суд не вирішує правові спори, а виключно здійснює процесуальну діяльність регламентовану положеннями ч. 1 ст. 234 ЦПК України. Зазначене вкотре підтверджує помилковість позиції тих науковців, які намагаються ототожнювати категорії «цивільна справа» і «цивільно-правовий спір». Таким чином, «цивільна справа» є узагальнюючою категорією для всіх видів цивільного судочинства, незалежно від документа (позовна заява, заява, заява про видачу судового наказу), який обумовлює формування та реалізацію процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів в цивільному судочинстві.

Досліджуючи проблемні питання, пов’язані з визначенням завдань цивільного судочинства окремо слід проаналізувати способи їх реалізації в контексті категорії «розгляд і вирішення цивільних справ». Буквальне тлумачення даного словосполучення дозволяє виокремити дві його складові ‒ «розгляд цивільних справ» та «вирішення цивільних справ». Розгляд цивільних справ напряму пов’язується із судовим розглядом, як стадією цивільного процесу, що включає в себе процесуальну діяльність суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, спрямовану на розгляд і вирішення цивільних справ у суді. Вирішення цивільної справи є похідною процесуальною діяльністю суду, якій передує її розгляд. Вирішення цивільних справ шляхом застосування норм матеріального права спрямоване на досягнення позитивного юридичного результату, як то: усунення правового конфлікту шляхом розв’язання існуючого правового спору; підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів; підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Зміст ст. 1 ЦПК України чітко відображає єдність процедури у вигляді «розгляду і вирішення цивільних справ» в якій складно віддати перевагу або процедурі «розгляду» або процедурі «вирішення» цивільних справ. За своїм змістом розгляд цивільної справи перебуває у процесуальній площині, на відміну від вирішення справи, яка пов’язується із застосуванням норм матеріального права.

Оригінальне бачення досліджуваної проблематики мають автори науково-практичного аналізу ЦПК України З.В. Ромовська, Н.Л. Луців-Шумська, Н.Л. Шумська. Ними зазначається, що завданням судочинства у ст. 1 ЦПК України названо «розгляд» та «вирішення» цивільних справ. Однак у численних статтях цього Кодексу вжито лише слово «розгляд», хоча йдеться в них не лише про розгляд справи, а й про її вирішення. На їх думку, це зауваження стосується, насамперед, ст. 1 ЦПК України, зміст якої викладено так, наче терміни «справедливий», «неупереджений» та «своєчасний» стосуються лише розгляду справи.

Законодавчо закріплена в ст. 1 ЦПК України конструкція «розгляд і вирішення» сприймаються як нерозривні та взаємопов’язані явища. Мною підтримуються наявні в юридичній літературі висловлювання про те, що «розгляд справи» слід вважати процедурною діяльністю, яка має відбуватися на підставі норм ЦПК України. Часова і просторова межа розгляду закінчується відходом суду в нарадчу кімнату. Цей висновок узгоджено зі ст. 195 ЦПК України, відповідно до якої суд виходить до нарадчої кімнати для ухвалення рішення. З цього моменту починається вирішення справи судом на базі норм матеріального права, з урахуванням визначеної у цьому Кодексі процесуальної форми. І закінчується воно ухваленням рішення як акту правосуддя [16].

Погоджуючись з викладеною позицією слід навести декілька аргументів, якими доводиться можливість лише розгляду цивільної справи, без подальшого її вирішення в контексті застосування норм матеріального права. У більшості випадків ефективність й результативність розгляду цивільної справи оцінюється крізь призму її безпосереднього вирішення, що знаходить закріплення в ухваленому рішенні суду, яким розв’язується правовий спір, усувається правовий конфлікт або створюються умови для здійснення особистих немайнових чи майнових прав. Разом з тим, розгляд цивільної справи не завжди завершується ухваленням рішення або судового наказу. Суд, наприклад, вивчивши матеріали цивільної справи може постановити ухвалу про закриття провадження у справі або залишити заяву без розгляду. Аналіз положень статей 121 та 122 ЦПК України дозволяє дійти обґрунтованого висновку, що в ряді випадків конкретна цивільна справа підлягає лише розгляду без належного на те вирішення. Так, на стадії відкриття провадження у справі її розгляд може трансформуватись в постановлення судом ухвали про залишення позовної заяви без руху у випадку не дотримання позивачем процесуальних вимог, а саме: 1) недодержання вимог, викладених у ст. 119 ЦПК України щодо форми та змісту позовної заяви; 2) неподання документа, що підтверджує сплату судового збору; 3 )  у разі неподання представником позивача позовної заяви наявності довіреності або іншого документа, що підтверджує його повноваження; 4) недодержання вимог, викладених у ст. 120 ЦПК України щодо подання до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї. Залишення позовної заяви без руху можливе також у випадку не сплати або неправильної сплати позивачем судового збору.

Недотримання позивачем перерахованих вимог при подачі позовної заяви призводить до настання процесуального юридичного факту ‒ постановлення судом ухвали про залишення заяви без руху. У випадку, якщо позивач не виконає вимоги, перераховані ст. 119 та 120 ЦПК України, або не сплатить суму судового збору, розгляд цивільної справи вважається завершеним, а позовна заява вважається неподаною і повертається позивачеві. При цьому відбувся лише розгляд цивільної справи без ухвалення відповідного рішення суду. Крім викладеного, розгляд цивільної справи може завершитись постановленням судом ухвали про відмову у відкритті провадження у справі (ч. 2 ст. 122 ЦПК України), тим самим унеможливлюючи реалізацію такого завдання цивільного судочинства як «вирішення цивільної справи». Відповідно до ч. 7 ст. 122 ЦПК України відмова у відкритті провадження у справі перешкоджає повторному зверненню до суду з таким самим позовом. Таким чином, аналіз положень ст. 121 та 122 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що цивільна справа може бути судом лише розглянута, по ній може бути ухвалене виключно процесуальне рішення, проте вирішення справи як такого не відбувається, з огляду на існування вищезазначених процесоперешкоджаючих факторів.

Можливі опоненти можуть заперечувати проти такого висновку зазначаючи, що суд постановляючи ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі фактично її розглянув та вирішив не на користь позивача. В даному випадку так зване вирішення цивільної справи ґрунтується виключно на нормах цивільного процесуального права, а тому в окресленій процедурі притаманні виключно процесуальні ознаки. Особливість зазначеної процедури полягає також в тому, що відповідач, як потенційний учасник цивільного процесу, не набуває такого статусу з огляду на те, норми цивільного процесуального законодавства не покладають на суд обов’язок повідомляти потенційного відповідача про постановлення ним ухвали про повернення позовної заяви або про відмову у відкритті провадження у справі. Розгляд позовної заяви та доданих до них документів, які після їх надходження до суду набувають статусу цивільної справи, свідчить про виконання судом процесуальних дій регламентованих нормами ЦПК України, проте вирішення цивільної справи в контексті розв’язання цивільно-правового спору шляхом остаточного усунення правового конфлікту між сторонами не відбувається.

Отже, проаналізовані завдання виступають процесуальними засобами реалізації мети цивільного судочинства. По суті мета і завдання співвідносяться як загальне і конкретне, адже мета конкретизується через завдання, оскільки вони відрізняються за обсягом і змістом.

Відповідно до ст. 1 ЦПК України метою цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. При визначенні мети законодавець виходив з містечкових позицій, звужуючи її переважно до захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, не враховуючи при цьому специфіку всіх справ, які належать до юрисдикції судів. Відсутній в досліджуваній нормі й акцент щодо основоположного призначення цивільного судочинства як державного та суспільного явища.

Як зазначає О.С. Ткачук, при формулюванні мети судової діяльності слід виходити з необхідності збереження балансу між приватними й публічними інтересами, або, інакше кажучи, вона має переслідувати одночасне задоволення їх обох. Як останню, на його погляд, можна запропонувати основну й універсальну мету діяльності всіх судів – подолання невизначеності в суб’єктивних правах та обов’язках. При цьому залежно від виконуваних судовою владою функцій її досягненню сприяє, у свою чергу, досягнення спеціальних цілей: захист порушених, невизначених чи оспорюваних прав, свобод та інтересів шляхом вирішення спору про право (позовне провадження), охорона прав та інтересів шляхом створення умов для майбутнього здійснення особистих немайнових чи майнових прав (окреме провадження), створення умов для реального здійснення суб’єктивних прав у майбутньому (наказне провадження) тощо. Подолання невизначеності у суб’єктивних правах та обов’язках сприяє забезпеченню стабільності в існуючих суспільних відносинах, підтриманню правопорядку й довіри до органів судової влади ^[17].

У свою чергу З.В. Ромовська вказує на помилковість визначення мети в ст. 1 ЦПК України, адже захист прав конкретної особи не може бути метою судочинства. На її думку, під час вирішення конкретного цивільного спору, наприклад, про повернення боргу чи про відшкодування завданої шкоди метою є досягнення результату не локальної, а більш широкої дії. Оскільки захист є завершеним етапом судочинства, він не може бути метою судочинства. Він – складова його сутності. Слід погодитись з автором, що метою судочинства є утвердження поваги до людини та її прав, утвердження справедливості, верховенства права, зміцнення законності й правопорядку в державі ^[18]. Своєрідній підхід щодо визначення мети цивільного судочинства формулює С.О. Короєд, пропонуючи мету зводити до усунення правового конфлікту, зумовленого порушенням цивільної процесуальної діяльності, та здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів суб’єктів матеріальних правовідносин^[19].

При визначенні мети цивільного судочинства окрему роль можуть відігравати публічні або приватні інтереси. На думку С.А. Курочкіна, загальна мета цивільного процесу полягає у досягненні конкретного правового результату, який полягає у впорядкуванні дій та відносин, що виникають у зв’язку з необхідністю приведення суспільної системи у відповідність до притаманних їх закономірностей, забезпечення її оптимального функціонування та створення умов для розвитку. Приведення окремих елементів суспільної системи у відповідність до притаманних їй закономірностей – публічна мета процесу. У свою чергу приватні цілі – це захист порушених або оспорюваних прав, свобод та законних інтересів, вирішення правових спорів, вирішення юридичних справ. У системі цивільного процесу з приватних формується загальна інтегративна мета – забезпечення законності та правопорядку^[20].

Закріплена в ст. 1 ЦПК України мета цивільного судочинства за своїм змістом не узгоджується з метою розгляду справ про усиновлення, як одного із різновидів справ окремого провадження (ст. 251-255 ЦПК України). Відповідно до ч. 2 ст. 207 Сімейного кодексу України [21] усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя. Розгляд справ про усиновлення не передбачає захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Навпаки, особа, яка звертається до суду із заявою про усиновлення має за мету створити умови для майбутнього здійснення особистих немайнових чи майнових прав, що природньо відповідає як інтересам потенційного усиновлювача, так й інтересам самої дитини. Наведеним прикладом проілюстровано, що захист прав, свобод та інтересів не може вважатись загальною, універсальною та основоположною метою всієї судової діяльності.

Ймовірно розробники проекту чинного ЦПК України формулюючи мету та завдання цивільного судочинства керувались базовими положеннями ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які стосуються виключно питань вирішення спорів щодо прав та обов’язків цивільного характеру. Виходячи зі змісту ухвалених Європейським судом з прав людини рішень ст. 6 Конвенції не поширюється на процедури, які не передбачають розгляд спору між сторонами та вирішують справи в односторонньому порядку, за якого немає сторін із протилежними інтересами, та які доступні лише за відсутності спору про право^[22]. З цього приводу О.С. Ткачук зазначає, що оскільки з дотриманням справедливих (належних) судових процедур обов’язково має відбуватися вирішення справ позовного провадження, то саме таку діяльність суду й слід визначати як правосуддя. Однак, на його думку, це не виключає можливості вчинення судом інших дій щодо розгляду безспірних справ. Зокрема, процесуальна діяльність суду під час розгляду справ у порядку наказного та окремого провадження, про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів тощо не є правосуддям, однак здійснюється у порядку цивільного судочинства ^[23]. В підтвердження викладеної позиції наводяться висловлювання О.В. Аргунова, який наголошував, що право забороняє лише здійснення правосуддя іншими, крім державних судів, органами, але в жодному разі не забороняє суду здійснювати іншу, окрім правосуддя, правозастосовну діяльність^[24].

Закріплення мети та завдань цивільного судочинства на нормативному рівні є характерним для процесуальних кодексів країн пострадянського простору. При цьому те, що в одних кодексах визначається як мета, в інших визначається як завдання. Наприклад, згідно ст. 4 ЦПК Республіки Казахстан завданнями цивільного судочинства є захист та відновлення порушених або оспорюваних прав, свобод і законних інтересів громадян, держави та юридичних осіб, дотримання законності в цивільному обороті та публічно-правових відносинах, сприяння мирному врегулюванню спору, попередження правопорушень та формування в суспільстві шанобливого ставлення до закону та суду^[25].

Притаманні для національного цивільного процесуального законодавства мета і завдання цивільного судочинства в ЦПК Республіки Білорусь визначаються в контексті завдань цивільного процесуального законодавства. Відповідно до ст. 5 зазначеного кодексу завданнями цивільного процесуального законодавства є забезпечення правильного та своєчасного розгляду та вирішення судами цивільних справ, виконання судових постанов та інших актів, що підлягають виконанню, захист прав та охоронюваних законом інтересів громадян та юридичних осіб. Цивільне процесуальне законодавство сприяє вихованню громадян в дусі поваги та виконання законів, попередження правопорушень, зміцненню системи господарювання та різних форм власності ^[26]. У цивільному процесуальному законодавстві Республіки Молдова завдання та мета цивільного судочинства зводяться до правильного, здійснюваного в розумний строк розгляду цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод та законних інтересів фізичних та юридичних осіб та їх об’єднань, органів публічної влади, інших осіб, які є суб’єктами цивільних, сімейних, трудових та інших правовідносин, а також захист інтересів держави та суспільства, сприяння зміцненню законності, правопорядку, попередження випадків порушення закону (ст. 4 ЦПК Республіки Молдова) ^[27]. Згідно ст. 2 ЦПК Республіки Болгарії суди зобов’язані розглянути та прийняти рішення по кожній поданій заяві про надання допомоги та захист особистих та майнових прав ^[28].

У свою чергу, аналіз положень ЦПК Франції^[29] та Цивільного процесуального уложення Німеччини^[30] засвідчив відсутність у вказаних процесуальних нормативних наявність норм в яких би визначались мета і завдання цивільного судочинства. Аналогічна картина спостерігається в ЦПК Румунії (Codul de procedură civilă), в якому перераховані демократичні принципи правосуддя, проте окремої норми, в якій би окреслювались завдання цивільного судочинства, не міститься^[31].

Слід наголосити, що питання визначення мети і завдань цивільного судочинства протягом тривалого часу залишаються дискусійними у лінгвістичному, доктринальному, нормативно-правовому та практичному аспектах. Відсутність консолідованих нормативних підходів в цьому напрямі відображається на прикладі сформульованих завдань цивільного судочинства, які містились в ЦПК України 1963 р. Так, у ст. 2 вказаного кодексу було закріплено наступне положення: «Завданнями цивільного судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством»^[32]. У чинному ЦПК України частина вищезазначених завдань трансформувались в мету цивільного судочинства.

Висновки. Наявність існуючого стану справ, пов’язаних з неоднозначністю формулювання мети і завдань цивільного судочинства дозволяє припуститись діаметрально протилежних за змістом висновків, спрямованих на врегулювання наявної нормативної ситуації. Вирішення окресленого питання можливе принаймні декількома способами.

По-перше, враховуючи, що питання визначення мети та завдань цивільного судочинства перебувають переважно в теоретико-філософській площині можна припустити можливість виключення ст. 1 в існуючому вигляді зі змісту ЦПК України. Це сприятиме дотриманню нормативно-правової логіки розміщення правових норм в ЦПК України, відповідно до якої визначальне місце в Кодексі повинно належати статті з назвою «Законодавство про цивільне судочинство», адже дана норма виступає своєрідним «маяком» та керівним положенням для всієї сфери цивільного судочинства. Що ж стосується завдань цивільного судочинства, то вони можуть визначатись на рівні процесуальних засад судочинства та відображатись у ЦПК України у вигляді окремої норми наступного змісту: «Цивільне судочинство здійснюється на засадах справедливого, неупередженого та здійснюваного у розумні строки розгляду та вирішення цивільних справ». З огляду на те, що Україною обрано європейський вектор розвитку всіх сфер суспільного життя, в тому числі й сфери правових відносин, відсутність у ЦПК України норми, яка визначає мету і завдання цивільного судочинства відповідатиме змісту та внутрішній побудові багатьох європейських цивільних процесуальних кодексів.

По-друге, враховуючи багаторічні традиції національної нормотворчої діяльності діючу статтю, якою визначаються мета і завдання цивільного судочинства пропонується викласти у видозміненій та більш розширеній редакції, яка враховуватиме не лише існуючі доктринальні доробки, але й відображатиме універсальні (основні) та спеціальні цілі судової діяльності, тим самим виступаючи спрямовуючим вектором всього цивільного судочинства.

Отже, завдання цивільного судочинства полягає у забезпеченні справедливого, неупередженого та здійснюваного у розумні строки розгляду та вирішення цивільних справ.

Метою судочинства є:

ефективний захист порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод та законних інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, державних та суспільних інтересів;

підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для майбутнього здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав;

створення умов для забезпечення виконання особою суб’єктивних обов’язків;

сприяння зміцненню законності та правопорядку, формування в суспільстві шанобливого ставлення до закону та діяльності суду.

Candidate of Science of Law, Associate Professor

Formulation of the problem. The activity of court during the civil proceedings is committed in distinct order provided under the rules of Civil Procedure Code of Ukraine (hereinafter ‒ the CPC of Ukraine) [1]. Under Article 3 of the CPC of Ukraine everyone is entitled to apply to the court for the protection of their violated, unrecognized or disputed rights, freedoms and legitimate interests. In other words, an individual addressing to court wishes to obtain from it the decision that corresponds with his interests. Longing for such a result a person does not realize sometimes that on this path there can be different obstacles of legal nature or daily life events that perplex or make the realization of plans set out impossible. The mentioned circumstances exist at different stages of civil procedure, particularly at the stage of opening of the proceedings in a civil case in the form of refusal of the proceedings.

The recent publications and research analysis. General issues related to the research of content and order of commission of separate procedural actions at the stage of opening of the proceedings in a case at the different stages of legal science development were examined by such scientists as M.I. Baliuk, V.I. Bobryk, V.V. Komarov, D.D. Luspenyk, S.V. Senyk, V.I. Tertyshnikov, M.I. Shtefan and others. However, the legal facts and procedural actions that determine enacting the court decree on refusal of opening of the proceedings in a case were not subject to profound analysis exactly from the point of their place and importance to the area of civil procedural relations.

The objective of the article is to ascertain the place and importance of the procedural legal facts that determine enacting of court decree on refusal of opening of the proceedings in a case and to outline the legal consequences of such a procedural action as refusal of opening of the proceedings in a case.

Presenting of main material. Filing a statement of claim, a statement or an application on issuing a court order in court is a driving force of the civil procedure. On receipt of the mentioned documents court commences a complicated and longstanding legal procedure referred to consideration and finding of issues set out therein. The first stage of civil procedure is the stage of opening of the proceedings in a case. At this stage court commits the complex of procedural actions that are set forth in respective procedural legal facts particularly in decrees enacted by court on leaving the statement of claim without movement, return of the statement, refusal of opening of the proceedings, opening of the proceedings.

Reasons and order of enacting of mentioned decrees are prescribed by the rules of Chapter 2 of section III of the CPC of Ukraine. Under the clause 1of Article 122 of the CPC of Ukraine the judge shall open proceedings in a civil case only on the ground of statement submitted and executed in the manner prescribed by articles 118 –120 of the CPC of Ukraine. At the stage of opening of the proceedings the judge, committing mentally procedural activity, is to determine the existence of reasons for leaving the statement of claim without movement or reasons for return of statement to the claimant.

If there are no circumstances that prevent the case from being considered later the judge’s next step in mentioned activity is to ascertain the possible reasons for refusal of opening of the proceedings in a case.

First of all, the refusal of opening of the proceedings in a case on the grounds of unprovedness of requirement claimed, absence of evidence to substantiate the claim, omission of limitation period or on other grounds not prescribed by law is not permitted.

Under clause 8 of Ruling of the Supreme Court of Ukraine Plenum № 2 on 12.06.2009 “On the application of the rules of civil procedural legislation during the cases consideration in court of the first instance” [2] bringing a claim to the improper defendant is not the reason for refusal of opening of the proceedings because the replacement of the improper defendant occurs in order set out in Article 33 of the CPC of Ukraine. If the rule of substantive law that is to be applied at the claimant’s request indicates that the other person and not the one to whom the action is brought shall be liable, upon the absence of the claimant’s consent court shall involve in the case other person to join on its own initiative. After replacing the improper defendant or involving in the case other person to join upon the request of a new defendant or defendants involved or if the case was suspended it shall be reviewed from the beginning.

Court also shall refuse of the proceedings in a case if several requirements that are to be reviewed by the rules of different kinds of legal proceedings are claimed, because under Article 16 of the CPC of Ukraine merging of requirements to be reviewed by the rules of different kinds of legal proceedings into one proceeding is not allowed, unless otherwise provided by law.

Apart from listed, under clause 2 of Article 122 of the CPC of Ukraine the judge shall refuse of the proceedings in a case if

1)  the statement is not subject to review in the courts in the procedure of civil process. The mentioned clause fixes theoretical provision on competence of courts on civil cases, the content thereof implies that statement of claim or statement filed in court are subject to review, if a person addressing with the requirement on judicial defense has an adequate level of civil procedural capacity. In addition a person addressing to court shall have legal interest in this case.

The legislation stipulates the circumstances under which the subject of dispute is to be resolved in the procedure of civil process, but due to existence of temporary barriers filing a claim in court could be impossible. For example, the legal action for marriage dissolution may not be taken during the wife’s pregnancy and within one year after the child has been born, save cases when one of spouses has committed unlawful conduct containing elements of crime in respect of the other spouse or the child (clause 2 of Article 110 of Family Code of Ukraine (hereinafter – the FC of Ukraine). [3]

As V.I. Bobryk states, court is entitled to refuse of opening of the proceedings in a case if the requirement claimed does not belong to “indifferent to law” [4, p. 284] Among those “indifferent to law” one can name for example the claim for cards debt collection, debt on the results of illegal gambling etc.

Under clause 1 of Article 15 of the CPC of Ukraine the courts view on civil process cases concerning the protection of affected, unrecognized or disputed rights, freedoms or interests arising from civil, housing, land, family, labor relations and other legal relations, except when reviewing of such cases is performed under the rules of other legal proceedings. Upon the rules of other legal proceedings the competence of administrative or commercial courts on resolving specific dispute is meant.

The aforesaid legal situation determines the existence of chronic problem of distinction of competence between general and administrative courts on resolving the particular disputes. As the Head of the Supreme Court of Ukraine Y.M. Romaniuk stresses: “administrative courts in disputes concerning real estate, housing, land disputes, if in the process of solving of these issues the subject of the authoritative power has made a decision, continue to assign them to their jurisdiction regardless of whether the respective decision of the subject of authoritative power has been realized by citizen. Supporters of this position don’t take into consideration the fact that an attempt to appeal the realized decision of the subject of authoritative power is the dispute on the private right, because in the result of realization of decision the property right arises and the legal relations pass from the public law into the private law area”. [5]

Thus in the case the dispute belongs to the area both of civil and administrative legal relations the judges of general courts use provided possibility with the aim of enacting of decree on refusal of opening of the proceedings in a case in order to free themselves from “extra” job while shifting the problem on deciding of the competence for existing dispute directly to the claimant.

2) there exists a decision or court decree on closing the proceedings in connection with claimant’s denial from the claim or signing a settlement agreement by the parties on the dispute between the same parties on the same subject and for the same reason that has come into legal force. The mentioned clause stipulates the necessity of existence of three separate procedural legal facts in the form of decisions or decrees that has come into legal force. It is particularly: a) court decision; b) court decree on closing the proceedings in connection with claimant’s denial from the claim c) court decree on signing a settlement agreement by the parties on the dispute between the same parties on the same subject and for the same reason.

Not diving into theoretical provisions on determining of the content of each of these kinds of procedural documents we have to note that at the moment of opening of the proceedings in a case the judge does not have the practical ability to ascertain whether there exist decisions and decrees previously approved on the dispute between the same parties on the same subject and for the same reason. Nowadays the issue on possibility of total opening of judges’ access to the Unified State Register of court decisions, in which full data about the parties to the process will be reflected, is almost settled. Solving of this issue should to some extent contribute to the transformation of the provision prescribed by sub-clause 2 of clause 2 of Article 122 of the CPC of Ukraine from the “dead” state at the point of practical realization into viable one, because at the stage of opening of the proceedings the judge will be able to obtain information about the existence of decisions and decrees listed above. However the issue on the order of legalization of information obtained by the judge from the Unified State Register of court decisions with the aim of justification the refusal of opening of the proceedings still remains unsolved.

Otherwise the judge will obtain information about existence of mentioned court decisions and decrees that has come into legal force only during the preliminary or the first court session in the case that will result in enacting of the decree on closing the proceedings under sub-clause 2 of clause 1 of Article 205 of the CPC of Ukraine.

3)                    in proceedings of this or another court there is the case on the dispute between the same parties on the same subject and for the same reason.

Under article 110 of the CPC of Ukraine the claimant is entitled to file the claim in several courts upon territoriality on his own choice (alternative jurisdiction). For example, the claims on consumer protection may be filed in local courts apart from the defendant’s place of residence, at the place of residence of the consumer or the place of inflicting harm or implementation of the contract. Let model the situation under which the claimant files the same claim in court at the place of residence of claimant as well as in court at the place of residence of defendant at the same time. When deciding the issue on opening of the proceedings the judge will not be able to ascertain whether the same civil case is decided in other court. Less possible but real is the situation when the claimant after the opening of the proceedings and before the beginning of the case considering in essence files the same claim in the same court hoping that other judge will approve the decision upholding the claim. Therefore ascertaining the existence of the other case in proceedings of this or another court on the dispute between the same parties on the same subject and for the same reason at the stage of opening of the proceedings is almost unreal. Revealing this fact is possible only during the preliminary or the first court session in this case that will allow the judge to enact the decree on leaving the statement without consideration if the dispute between the same parties on the same subject and for the same reason is decided in another court (sub-clause 4 of clause 1 of article 207 of the CPC of Ukraine).

When analyzing the provision of sub-clause 3 of clause 2 of Article 122 of the CPC of Ukraine we conclude that it is said therein about the reason for refusal of opening of the proceedings if in proceedings of this or another court there is the case on dispute between the same parties on the same subject and for the same reason. In its turn sub-clause 4 of clause 1 of Article 207 of the CPC of Ukraine stipulates that court shall leave the statement without consideration if a dispute between the same parties on the same subject and for the same reason is considered in another court. Comparison of these two sub-clauses allows to ascertain a contradiction between them that is as follows: court shall refuse in opening of the proceedings if in proceedings of this or another court there is the case on the dispute between the same parties on the same subject and for the same reason (article 122 of the CPC of Ukraine), and leaving the statement without consideration occurs if a dispute between the same parties is considered in another court (article 207 of the CPC of Ukraine). Then the question arises whether court is entitled to leave the statement without consideration if a dispute between the same parties is considered not in another but only in this court? The answer to this question is ambiguous because Article 207 of the CPC of Ukraine does not permit directly to leave the statement without consideration if a dispute between the same parties on the same subject and for the same reason is considered in this court.

4)   there is a decision of the arbitration court, taken within its competence, on the dispute between the same parties on the same subject and for the same reason, except when the court refused to issue an enforcement order on compulsory execution of the decision of the arbitration court or rescinded the decision of the arbitration court and the consideration of the case at the same arbitration court appeared to be impossible. Under article 17 of the CPC of Ukraine the parties are entitled to refer the dispute to the arbitration court, except as prescribed by law. Under Article 5 of the Law of Ukraine “On arbitration courts” [6] legal entities and (or) individuals are entitled to refer to the arbitration court consideration any dispute arising from civil or commercial legal relations except as prescribed by law.

The parties that have referred the dispute to arbitration court determination are obliged to enforce voluntarily the arbitration court decision unconditionally and without any delay. The parties and the arbitration court take all necessary measures to secure the enforcement of the arbitration court decision (article 50 of the Law of Ukraine “On the arbitration courts”). The decision of the arbitration courts is ultimate and without appeal, except as prescribed by law (article 51 of the Law of Ukraine “On the arbitration courts”).

Thus, the provision of clause 2 of Article 122 of the CPC of Ukraine is similar to the provision of sub-clause 3 of clause 2 of article 122 of the CPC of Ukraine in part of its practical application. The court is able to ascertain the existence of the decision of the arbitration court, taken within its competence, on the dispute between the same parties on the same subject and for the same reason only during the preliminary or the first court session, after obtaining the mentioned information when communicating directly with the parties to the case. If this circumstance exists court will have all the reasons for enacting the decree on closing the proceedings in a case under sub-clause 5 of clause 1 of article 205 of the CPC of Ukraine.

5) after the death of an individual, as well as in connection with the suspension of the legal entity, who is one of the parties to the case, the disputed legal relationships are not liable to legal succession. The disputed legal relationships mentioned in this sub-clause belong to the substantive law area and concern such subjects of civil legal relationships as individuals and legal entities. So, in substantive law there can be general (universal) succession of subjective civil rights as inheritance or the winding-up of legal entity (article 1218; clause 2 of Article 107 of Civil Code of Ukraine) [7].

Under article 1219 of Civil Code of Ukraine the rights and obligations inseparably connected with the testator shall not be included in the inheritance, particularly: personal non-property rights; the right to participation in partnerships and the right to membership in associations of citizens, unless otherwise established by law or the constituent documents thereof; the right to compensation of damages resulting from mutilation or other health disturbance; rights to alimony, pension, aids or other payments established by law; creditor’s or debtor’s rights and obligations envisaged by Article 608 of Civil Code of Ukraine. Some family legal relationships also are not liable to legal succession, particularly succession does not occur during court consideration of the case on parental affiliation (article 129 of the FC of Ukraine) or on deprivation of parental rights (Article 164 of the FC of Ukraine).

When considering legal entity, succession does not occur in the case of its liquidation that is total cessation of activity. Under Article 110 of Civil Code of Ukraine the legal entity shall be liquidated:

1) by the decision of its members or the legal entity’s body empowered therewith by the constituent documents including in connection with expiring the term and the achievement of the goal, for which this legal entity has been created, as well as in other cases provided by the constituent documents.

2) by the decision of the court on the liquidation of the legal entity due to violations committed during its establishment that cannot be rectified upon the lawsuit of its member or the respective agency of State power.

3) by the decision of the court on the liquidation of the legal entity in other cases provided by law upon the lawsuit of the respective agency of State power.

Besides, the liquidation of the legal entity could be a result of its bankruptcy that is recognition by commercial court debtor’s failure to restore its solvency with the aid of financial rehabilitation and settlement agreement procedures and satisfy creditors’ pecuniary requirements, provided in order prescribed by the Law of Ukraine “On debtor’s solvency restoration or recognition of its bankruptcy” on 14.05.1992 [8] not otherwise the application of liquidation procedure therewith.

As under previous sub-clauses 2-4 of clause 2 of Article 122 of the CPC of Ukraine ascertaining the fact that the disputed legal relationships are not liable to legal succession becomes possible generally not at the stage of opening of the proceedings in a case but during the preliminary or the first court session in the civil case.

Thus, taking into consideration mentioned above we can conclude that among all the analyzed reasons for refusal of opening of the proceedings in a case only the one prescribed by sub-clause 1 of clause 2 of Article 122 of the CPC of Ukraine can be possibly realized completely. The rest provisions set out in sub-clauses 2 –5 of clause 2 of Article 122 of the CPC of Ukraine limit their efficiency within the pages of the CPC of Ukraine and fail to have proper practical application.

The judge shall solve the issue on refusal of the proceedings not later than in three days after receiving the statement to the court or the expiration of the deadline set for eliminating defects and not later the next day after obtaining the information about individual’s place of residence from the respective individual place of residence registration authority.

The judge shall enact a decree on refusal of the proceedings that shall be immediately sent to the claimant along with the statement and all the papers enclosed thereto.

The main procedural consequence of enacting of the decree on refusal of the proceedings is that individual will have in future legal barriers on re-appealing to court with the same claim.

Conclusions. The detailed analysis of the reasons for refusal of the proceedings in the civil case allows testifying their poor procedural effectiveness. We can declare with certainty that only the reason set out in sub-clause 1 of clause 2 of Article 122 of the CPC of Ukraine could be procedurally realized completely. In their turn the reasons set out in sub-clauses 2 –5 of clause 2 of Article 122 of the CPC of Ukraine limit their efficiency within the pages of Civil Procedure Code of Ukraine and fail to have proper practical application at the stage of opening of the proceedings in a case. Besides the provision of sub-clauses 2–5 of clause 2 of Article 122 of the CPC of Ukraine are duplicated respectively by the ones of sub-clauses 2 –5 of clause 1 of Article 205 of the CPC of Ukraine as well as the one of sub-clause 4 of clause 1 of Article 207 of the CPC of Ukraine.

References:

1. Tsyvil’nyy protsesual’nyy kodeks Ukrayiny vid 18.03.2004 r. [Civil Procedure Code of Ukraine, 18 mar. 2004]. Avaliable at: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15 (accessed 12.12.2015). (In Ukrainian).

2. Pro zastosuvannya norm tsyvil’noho protsesual’noho zakonodavstva pry roz·hlyadi sprav u sudi pershoyi instantsiyi. Postanova plenumu Verkhovnoho Sudu Ukrayiny # 2 vid 12.06.2009 r. [On the application of the law of civil procedure in cases at first instance. Resolution of the Plenum of the Supreme Court of Ukraine of 12.06.2009 № 2]. Avaliable at: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v0002700-09 (accessed 12.12.2015). (In Ukrainian).

3. Simeynyy kodeks Ukrayiny vid 10.01.2002 r. [Family Code of Ukraine, 10 jan. 2002]. ‒ Avaliable at: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2947-14 (accessed 12.12.2015). (In Ukrainian).

4. S.S. Bychkova, Yu.V. Bilousov, V.I. Biryukov (2008) Tsyvil’nyy protsesual’nyy kodeks Ukrayiny: Naukovo-praktychnyy komentar. [Civil Procedure Code of Ukraine: Scientific and practical comment.]. Kyiv. Atyka. 2008. 840 p. (In Ukrainian).

5. Holova VSU Yaroslav Romanyuk: «Reformuvannya provodyat’ posadovi osoby, yaki mayut’ dosyt’ poverkhove uyavlennya pro nashi problemy i potreby» [Supreme Court Chairman Yaroslav Romanyuk, "Reforming hold officials who have very superficial understanding of our problems and needs"]. Zakon i biznes [Law and Business]. 2014. № 24. (In Ukrainian).

6. Pro treteys’ki sudy. Zakon Ukrayiny vid 11.05.2004 r. [On arbitration courts. Law of Ukraine on 11.05.2004]. Avaliable at: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1701-15 (accessed 12.12.2015). (In Ukrainian).

7. Tsyvil’nyy kodeks Ukrayiny vid 16.01.2003 r. [The Civil Code of Ukraine, 16 jan. 2003]. Avaliable at: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15 (accessed 12.12.2015). (In Ukrainian)

8. Pro vidnovlennya platospromozhnosti borzhnyka abo vyznannya yoho bankrutom. Zakon Ukrayiny vid 14.05.1992 r. [On debtor’s solvency restoration or recognition of its bankruptcy. Law of Ukraine on 14.05.1992]: ‒ Avaliable at: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2343-12 (accessed 12.12.2015). (In Ukrainian).

Key words: opening of the proceeding, refusal of opening of the proceeding, court decree, civil case, statement of claim.