Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Статтю присвячено дослідженню процесуальних юридичних фактів цивільного судочинства в контексті тлумачення оціночних темпоральних категорій. Обґрунтовується доцільність зменшення кількості оціночних темпоральних категорій в цивільному процесуальному законодавстві України.

Ключові слова: процесуальні юридичні факти, процесуальні строки, своєчасний судовий розгляд, темпоральні категорії, оціночні категорії.

Постановка проблеми. Процесуальним юридичним фактам як невід’ємній складовій цивільних процесуальних правовідносин притаманний цілий ряд ознак, зокрема, часових. Зародження, розвиток та реалізація процесуальних юридичних фактів в контексті виникнення, зміни, припинення та належного функціонування цивільних процесуальних правовідносин завжди відбувається у нормативно регламентованих часових проміжках (межах). Забезпечення ефективності функціонування традиційних інститутів цивільного процесуального права обумовлює необхідність удосконалення законодавчої регламентації процесуальних строків. Разом з тим, досягнення вказаної мети стикається з проблемами перевантаження цивільного процесуального законодавства темпоральними категоріями, які в більшості випадків мають оціночний характер. Все це призводить до ускладнення процедури правозастосовної діяльності та створення перепон у реалізації завдань цивільного судочинства щодо своєчасного розгляду та вирішення цивільних справ.

Питання пов’язані з дослідженням оціночних темпоральних категорій цивільного процесуального права в різні періоди розвитку юридичної науки досліджувались як українськими, так і зарубіжними вченими, серед яких: О.В. Андрійчук, С.С. Бичкова, Я.П. Зейкан, О.В. Ісаєва, В.В. Комаров, О.О. Красавчіков, В.В. Луць, Л.М. Москвич, І.Г. Оборотов, З.В. Ромовська, М.О. Рожкова, О.В. Рожнов, Є.О. Харитонов, С.Я. Фурса, М.Й. Штефан, В.В. Ярков та інші.

Мета статті полягає у дослідженні процесуальних юридичних фактів цивільного судочинства в контексті оціночних темпоральних категорій та формулюванні на цій основі пропозицій щодо удосконалення цивільного процесуального законодавства.

Виклад основного матеріалу. Темпоральні властивості процесуальних юридичних фактів можуть проявлятись крізь призму закріплених в Цивільному процесуальному кодексі України (далі – ЦПК України) [14] оціночних понять, якими позначається тривалість окремих процесуальних дій. Такими темпоральними поняттями є: своєчасно – ст. 1, ч. 5 ст. 158-1, ч. 5 ст. 395, ч. 5 ст. 401 ЦПК України; невідкладно – ч. 6 ст. 122, ч. 1 ст. 127, ч. 3 ст. 125, ч. 1 ст. 230 ЦПК України; негайно – ч. 7 ст. 6, ч. 4 ст. 76, ч. 2 ст. 90, ст. 153, ст. 209, ч. 1 ст. 218, ч. 2 ст. 376, ч. 2 ст. 377, ч. 2 ст. 377-1 ЦПК України; швидко – ч. 1 ст. 130 ЦПК України; відразу – ч. 4 ст. 171 ЦПК України; завчасно – ч. 3 ст. 50, ч. 4 ст. 74 ЦПК України.

Певною мірою слід підтримати висловлену в юридичній літературі думку про те, що хоча законодавець конкретно не визначає проміжку часу, протягом якого здійснюється процесуальна дія, проте можна стверджувати, що вказані строки є специфічним різновидом, як правило, службових строків, оскільки вони є обов’язковими для суду [13. с. 163]. Разом з тим, вказані процесуальні строки, незважаючи на їх приналежність до так званих службових строків, регламентують тривалість вчинення судом процесуальних дій, що в кінцевому результаті впливає на забезпечення реалізації закладеного у ст. 1 ЦПК України принципу своєчасності розгляду та вирішення цивільних справ.

Формування більш широкого уявлення про темпоральні властивості процесуальних юридичних фактів потребує розкриття змісту кожного із вищезазначеного оціночного поняття.

Про своєчасність, як темпоральну властивість процесуальних юридичних фактів йдеться лише у чотирьох статтях ЦПК України – ст. 1, ч. 5 ст. 158-1, ч. 5 ст. 395, ч. 5 ст. 401. Згідно Великого тлумачного словника сучасної української мови прислівник «своєчасний» означає: який відбувається, здійснюється тоді, коли потрібно у свій час, який відповідає потребам, вимогам даного моменту; доречний, актуальний [1, с. 1300]. Своєчасність у нормах ЦПК України пов’язується лише із тривалістю розгляду і вирішення цивільних справ в цілому, або тривалістю окремих процесуальних дій. На думку М.В. Вербіцької, термін «своєчасність судового розгляду» максимально відображає таку судову діяльність, коли затрачається мінімум часу, необхідного для встановлення об’єктивної істини у справі і, відповідно, ухвалення законного та обґрунтованого рішення [2, с. 357]. У свою чергу Л.М. Москвич виокремлює оціночні критерії своєчасності судового розгляду: 1) оптимальність строку судового розгляду, встановленого для організації роботи суду; 2) належні організаційні заходи суду; 3) своєчасність призначення дати початку слухання; 4) додержання строків судового розгляду [6, с. 398-399].

Слід зазначити, що починаючи з 2015 р. діяльність українських судів оцінюється з урахуванням обов’язкового критерію «своєчасність судового розгляду», яким позначається однойменний модуль оцінювання Системи оцінювання роботи суду, затвердженої рішенням Ради суддів України від 02.04.2015 № 28 [9]. Запровадження в Україні Системи оцінювання роботи суду дозволило трансформувати та виділити категорію «своєчасний розгляд справи», а відповідно й самостійну категорію «своєчасний», із площини оціночної категорії у площину її практичного втілення та розуміння.

Що стосується категорії «невідкладний», то вона у Великому тлумачному словнику сучасної української мови тлумачиться як те, що не можна відкладати; те, що треба здійснювати, розв’язувати негайно [1, с. 750]. Невідкладність в контексті реалізації процесуальних юридичних фактів пов’язується із необхідністю у максимально стислі строки вчинити судом процесуальні дії щодо надіслання учасниками цивільного процесу наступних процесуальних документів: 1) позивачеві – ухвали про відмову у відкритті провадження у справі, разом із заявою та всіма доданими до неї документами (ч. 6 ст. 122 ЦПК України); 2) особам, які беруть участь у справі – копії ухвали про відкриття провадження у справі невідкладно після відкриття провадження у справі (ч. 1 ст. 127 ЦПК України); 3) іншим особам, які беруть участь у справі – заяви, її копії та копій доданих до неї матеріалів, у разі прийняття належно оформленої заяви про перегляд заочного рішення (ч. 1 ст. 230 ЦПК України).

У свою чергу невідкладному розгляду судом підлягають заява про забезпечення доказів (ч. 3 ст. 135 ЦПК України) та справи про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України (ч. 2 ст. 257-1 ЦПК України). Невідкладність розгляду визначається моментом надходження відповідної заяви до суду.

Темпоральність прояву процесуальних дій особливим чином відображається у категорії «негайно», яка неодноразово згадується у нормах ЦПК України. У часовому відношенні негайність розглядається як особливий (найвищій ступінь) прояв невідкладності. У сучасній українській мові «негайний» тлумачиться як такий, що здійснюється, відбувається зразу, без затримки; терміново [1, с. 752].

Найчастіше негайність, як темпоральну ознаку пов’язують із ст. 367 ЦПК України, в якій закріплений перелік судових рішень по яких допускається негайне їх виконання. Практична реалізація ст. 367 ЦПК України відбувається шляхом застосування спеціальної норми у вигляді ст. 12 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 відповідно до якої строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню – з наступного дня після його прийняття» [8].

Якщо порівнювати з іншими видами законодавства, то термін «негайно» вживається і в кримінальному процесі, зокрема у рішенні Європейського суду з прав людини від 28.10.1988 у справі «Броуґан та інші проти Сполученого Королівства» (Brogan and Others v. the United Kingdom) [10]. У тлумаченні негайного розгляду, про який йдеться у ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), категорія «негайно» Європейським судом визнається виправданою щодо строку до 4-х днів [5].

Водночас, у здійсненному Верховним Судом України узагальненні судової практики від 01.02.2013 р. щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України зазначається, що у ЦПК України не розкрито поняття «негайно» щодо такого строку вирішення, однак, зважаючи на прецедентну практику Європейського суду з прав людини та з огляду на положення Конвенції, подання має бути розглянуте в день його надходження до суду, проте не пізніше наступного дня. На думку суддів, як випливає з аналізу судової практики, встановлений у ст. 377-1 ЦПК України строк розгляду подання державного виконавця про тимчасове обмеження громадянина у праві виїзду за межі України є невиправдано скороченим, який практично важко виконати через процедуру повідомлення та своєчасного вручення судової повістки [11].

Відповідно до положень ЦПК України цілий ряд процесуальних дій повинні бути вчинені судом безпосередньо під час судового засідання без наявності будь-яких зволікань. Це, наприклад, стосується негайного оголошення постановленої в нарадчій кімнаті ухвали про розгляд справи в закритому судовому засіданні (ч. 7 ст. 6 ЦПК України); ухвалення судом рішення негайно після закінчення судового розгляду (ч. 1 ст. 209 ЦПК України).

У ряді норм ЦПК України при характеристиці порядку вчинення окремих процесуальних дій застосовуються одночасно декілька оціночних темпоральних категорій. Таким прикладом є ч. 5 ст. 158-1 ЦПК України в якій зазначається наступне: «копія ухвали про участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції негайно надсилається до суду, який зобов’язаний організувати її виконання, та особі, яка братиме участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції. З метою забезпечення своєчасного проведення відеоконференції копія ухвали також може бути надіслана за допомогою кур’єра, факсу або електронної пошти». В даному випадку конкретизація своєчасності окремої процесуальної дії відбувається шляхом застосування терміну «негайно».

Особливим чином темпоральна властивість однорідних за змістом оціночних понять «негайно» та «невідкладно» простежується у ч. 5 ст. 257-1 ЦПК України, відповідно до якої копія судового рішення видається особам, які брали участь у справі, негайно після проголошення такого рішення або невідкладно надсилається судом до органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем ухвалення рішення для державної реєстрації народження або смерті особи.

Слід визнати той факт, що категорія «негайно» має різний темпоральний діапазон прояву. В одному випадку негайність передбачає, що процесуальна дія повинна бути вчинена протягом декількох хвилин або годин (ч. 7 ст. 6 ЦПК України), в іншому –негайність щодо вчинення процесуальних дій пов’язується з їх вчиненням з наступного дня після ухвалення рішення суду.

З метою формування однозначності та зрозумілості у застосуванні темпоральних категорій пропонується використовувати нормативні конструкції, що містяться, зокрема, у положеннях французького цивільного процесуального законодавства. Так, у ст. 651 ЦПК Франції, яка врегульовує порядок судового повідомлення зазначається, що повідомлення, яке здійснюється за допомогою акту судового виконавця, називається судовим повідомленням. Якщо особисте вручення судового повідомлення виявиться неможливим, акт може бути вручений або по місцю проживання, або, за відсутності відомого місця проживання, за місцем перебування особи. При цьому копія акту може бути вручена будь-якій присутній особі, а за відсутності такої – консьєржу, у крайньому випадку – будь-якому сусіду (ст. 655 ЦПК Франції). Якщо ж особа не бажає отримати копію акту і якщо проведеною судовим виконавцем перевіркою буде встановлено, про що робиться запис в акті судового повідомлення, що особа, яка підлягає виклику дійсно проживає за вказаною адресою, повідомлення вважається врученим по місцю проживання або за місцем постійного перебування особи. У цьому випадку судовий виконавець зобов’язаний передати копію акту мерії того ж дня, або, у крайньому випадку, не пізніше першого за ним дня, коли служби мерії будуть відкриті для населення (ст. 656 ЦПК Франції) [7].

Якщо проаналізувати положення ч. 1 ст. 76 ЦПК України, то в ній використовується подібна правова конструкція, яка зобов’язує осіб, які вручали судову повістку повертати до суду розписку про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день. Разом з тим, у разі відсутності адресата особа, що доставляє судову повістку, негайно повертає її до суду з поміткою про причини невручення (ч. 4 ст. 76 ЦК України). У той же час закріплена у ч. 8 ст. 76 ЦПК України вказівка про те, що у разі відмови адресата одержати судову повістку особа, яка її доставляє, робить відповідну помітку на повістці і повертає її до суду, взагалі позбавлена будь-якої темпоральної визначеності.

На нашу думку, категорія «негайно» повинна застосовуватись у нормах ЦПК України не в абстрактному розумінні, а обов’язковій прив’язці до визначених часових рамок. Наприклад, у ч. 4 та 8 ст. 76 ЦПК України пропонується строки повернення судової повістки визначати наступним чином: «негайно, але не пізніше наступного робочого дня».

Для окремих процесуальних дій категорію «негайно» слід пов’язувати з необхідністю завершення вчинення цих дій не пізніше закінчення робочого дня, тривалість якого визначається розкладом роботи суду. Так, відповідно до ч. 1 ст. 209 ЦПК України суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду. У той же час, відповідно до ч. 2 ст. 222 ЦПК України копії повного рішення суду видаються особам, які брали участь у справі, негайно після проголошення такого рішення. У разі проголошення тільки вступної та резолютивної частин судового рішення, особам, які брали участь у справі і були присутні у судовому засіданні, негайно після його проголошення видаються копії судового рішення із викладом вступної та резолютивної частин. У зв’язку з цим, пропонується закріпити в ЦПК України положення відповідно до якого всі вищезазначені процесуальні дії, з вказівкою на негайність їх вчинення, мають бути завершеними до закінчення робочого дня, тривалість якого визначається розкладом роботи суду. Це дозволить належним чином унормувати темпоральний підхід щодо визначення тривалості окремо взятих процесуальних та пов’язаних з ними супровідних дій організаційно-технічного змісту, які включають не лише виготовлення тексту рішення або ухвали суду, а й відповідне їх оформлення згідно Інструкції з діловодства в місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, Апеляційному суді Автономної Республіки Крим та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ, затвердженої наказом Державної судової адміністрації України від 17 грудня 2013 р. №173 [4]. Крім цього, темпоральна визначеність дозволить розмежовувати «негайність» у розумінні процесуальних відносин, пов’язаних із негайним ухваленням судових рішень та негайним їх виконанням.

Наступною оціночною категорією, про яку йдеться лише в ч. 1 ст. 130 ЦПК України є категорія «швидко». В зазначеній нормі вона згадується в наступному контексті: «попереднє судове засідання проводиться з метою з’ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду або забезпечення правильного та швидкого вирішення справи». Як зазначає Є.О. Харитонов термін «своєчасний розгляд і вирішення справи» є більш вірним і вдалим, аніж «швидке вирішення справи», оскільки вказує на вимогу до суду на дотримання строків вчинення процесуальних дій. Тоді як «швидке вирішення справи» можливе і з порушенням встановлених законом строків, оскільки це поняття є відносним [12, с. 253]. На нашу думку, сформульована вченим позиція є непереконливою, адже порушення встановлених законом строків розгляду і вирішення цивільної справи може відбуватись як по відношенню до «швидкого», так й відносно «своєчасного» її розгляду.

Аналізуючи категорію «швидко» О.В. Ісаєва зазначала, що дуже короткі строки розгляду цивільних справ не завжди забезпечують можливість прийняття судами законних і обґрунтованих рішень, оскільки «швидко – не завжди правильно» [3, с. 18-19]. В розвиток висловленої думки М.В. Вербіцьька наголошує, що у ході розгляду кожної конкретної цивільної справи суду доводиться балансувати між забезпеченням швидкого вирішення цивільно-правового спору по суті та прийняттям законного та обґрунтованого рішення [2, с. 357].

Якщо звернутись до Великого тлумачного словника сучасної української мови, то в ньому міститься широкий тлумачний спектр слова «швидкий», зокрема, відбувається, здійснюється з великою швидкістю, дуже рухливий; стрімкий; який повинен з’явитися, відбутися, статися через короткий проміжок часу, незабаром; скорий; який характеризується особливою швидкістю здійснення чогось [1, с. 1616].

Для розуміння темпоральних властивостей категорії «швидкий» слід звернутись до рішення Європейського суду у справі «Боддерт проти Бельгії» в якому зазначено: «стаття 6 Конвенції встановлює, що судове провадження має бути швидким, але також встановлює більш загальний принцип належного відправлення правосуддя (сase of Boddaert v. Belgium 12.10.1992) [15]. Дотримання принципу належного відправлення правосуддя вказує на необхідність дотримання балансу між зазначеним принципом та дотримання вимоги щодо швидкого розгляду справи. З цього можна зробити висновок, що необґрунтовано швидкий розгляд справи може бути визнаний Європейським судом таким, що в кінцевому результаті порушує розумний строк її розгляду.

На нашу думку, категорія «швидкий» підлягає виключенню з положень ЦПК України з огляду на неможливість формулювання приблизних темпоральних критеріїв щодо її визначення. Вона по суті, є дублюючою категорію по відношенню до категорії «своєчасний» та не несе змістовного процесуального навантаження, призводячи лише до наповнення ЦПК України черговими оціночними поняттями, ускладнюючи тим самим нормативне тлумачення положень цивільного процесуального законодавства при здійсненні процесуальної правозастосовної діяльності.

Дослідження темпоральних властивостей процесуальних юридичних фактів буде неповним без аналізу категорії «відразу», про яку йдеться виключно у ч. 4 ст. 171 ЦПК України в наступному контексті: «якщо експертиза призначається під час судового розгляду, права, обов’язки експертів і їх відповідальність роз’яснюються головуючим відразу після залучення їх до участі в цивільному процесі». У тлумачному словнику пропонується одночасно декілька значень слова «відразу»: у той же час, зараз же, негайно; одним заходом, за один раз; разом, одночасно; тут же, зараз же [1, с. 178].

Темпоральна характеристика вказаної категорії, на нашу думку, є найбільш зрозумілою в значенні її практичної реалізації, на відміну від раніше досліджених часових категорій. Для категорії «відразу» притаманна більш стисла тривалість в реалізації відповідної процесуальної дії, у порівнянні з категорією «негайно», темпоральний прояв якої допускає вчинення процесуальних дій як протягом робочого дня або не пізніше наступного дня з моменту їх вчинення. Разом з тим, з аналізу норм ЦПК України вбачається, що між категоріями «відразу» та «негайно» відсутня суттєва різниця в процесуальному розумінні. Наприклад, відповідно до ч. 7 ст. 6 ЦПК України про розгляд справи в закритому судовому засіданні суд зобов’язаний постановити мотивовану ухвалу в нарадчій кімнаті, яка оголошується негайно. У практичному розумінні зазначена ухвала проголошується відразу після повернення суду із нарадчої кімнати, а тому застосування терміну «негайно» до вказаної процесуальної дії є таким невірним. Наведеним прикладом проілюстровано небажання суб’єктів законодавчої діяльності дослуховуватись до порад науковців та нездатність враховувати широкий спектр наукових доробок сформованих вченими-процесуалістами, які з теоретичних та практичних позицій обґрунтовують недоцільність наповнення цивільного процесуального законодавства зайвими темпоральними категоріями, наявність яких лише ускладнює сприйняття та тлумачення цивільних процесуальних норм.

Характеристика темпоральних властивостей процесуальних юридичних фактів буде неповною без аналізу категорії «завчасно» про яку йдеться у двох нормах ЦПК України: 1) ч. 3 ст. 50 – у разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зобов’язаний завчасно повідомити про це суд; 2) ч. 4 ст. 74 – судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за три дні до судового засідання, а судова повістка-повідомлення – завчасно.

«Завчасний» в український мові тлумачиться як такий, що настає, приходить, відбувається і т.ін. раніше від можливого, звичайного або призначеного часу; передчасний [1, с. 381].

Закріплена в ЦПК України темпоральна категорія «завчасно» застосовується виключно до відносин, пов’язаних з інформуванням учасників цивільного процесу про час та місце вчинення процесуальних дій та стосується виключно одного процесуального документа – судової повістки-повідомлення. Як зазначає Є.О. Харитонов, законодавець не встановлює чіткого терміну для вручення судової повістки-повідомлення, а натомість говорить про завчасне її вручення, тому можна зробити висновок, що вручення судової повістки-повідомлення повинно відбуватися хоча б за день до проведення відповідної процесуальної дії [12, с. 166]. Разом з тим, відсутність в юридичній літературі особливої уваги до категорії «завчасно» та пов’язаними з нею процесуальними наслідками пояснюється специфічною сферою її процесуальної реалізації. Завчасне інформування осіб за допомогою судової повістки-повідомлення стосується лише тих процесуальних дій, присутність під час вчинення яких для цих осіб є необов’язковою, у зв’язку з чим ймовірність оскарження вказаних дій зазначеними особами, які повідомлені з так званим «запізненням», є малоймовірною.

Висновки. Проаналізовані оціночні темпоральні категорії дозволяють сформулювати наступні висновки. По-перше, слід відзначити перевантаженість цивільного процесуального законодавства оціночними темпоральними категоріями, які за своїм процесуальним наповненням характеризуються досить схожим синонімічним змістом. По-друге, з метою недопущення дублювання темпоральних категорій пропонується виключити з ЦПК України категорію «швидко», яка по суті є лише синонімічною складовою категорії «своєчасно» і використовується у нормі присвяченій порядку проведення попереднього судового засідання, яке не є обов’язковим в процесі розгляду цивільної справи. По-третє, наявні в ЦПК України часові категорії у теоретико-правовому розумінні пропонується розташовувати залежно від притаманних їм темпоральних властивостей у наступній послідовності (від найменшої до найбільшої часової величин): відразу – негайно – невідкладно – завчасно – своєчасно. В-четвертих, з метою зменшення кількості оціночних темпоральних категорій в цивільному процесуальному законодавстві пропонується для позначення процесуальних дій відносно яких в ЦПК України використовується термін «невідкладно», застосовувати категорію «негайно».

Список використаних джерел:

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ 1728 с.
2. Вербіцька М.В. Проблеми забезпечення своєчасного судового розгляду цивільних справ // Вісник Харківського нац. ун-ту ім. В.Н. Каразіна. Серія «Право». – 2012. – №1028. – С. 356-359.
3. Исаева Е.В. Процессуальные сроки в гражданском и арбитражном процессе: учебно-практическое пособие. – М.: Волтерс Клувер, 2005. – 224 с.
4. Інструкція з діловодства в місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, Апеляційному суді Автономної Республіки Крим та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ: наказ Державної судової адміністрації України від 17 грудня 2013 р. №173 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://dsa.court.gov.ua/userfiles/Nakaz%20173.pdf
5. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/995_004
6. Москвич Л.М. Вимога своєчасності судового розгляду: розуміння змісту та проблеми оцінки / Л.М. Москвич // Актуальні проблеми реформування кримінально-процесуального законодавства й удосконалення діяльності судових і правоохоронних органів України : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м. Луганськ (20 квіт. 2012 р.) / М-во внутр. справ України, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка. – Луганськ : РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2012. – С. 396–400.
7. Новый Гражданский процессуальный кодекс Франции / Пер. с франц. В. Захватаев / Предисловие: А. Довгерт, В. Захватаев / Отв. ред. А. Довгерт. – К. : Истина, 2004. – 544 с.
8. Про виконавче провадження: Закон України від 02.06 2016 // Відомості Верховної Ради України. – 2016. – № 30. – Ст. 542.
9. Система оцінювання роботи суду: рішення Ради суддів України від 02.04.2015 № 28 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://dp.arbitr.gov.ua/userfiles/file/sud5005/333333/Rishennya%20%23%2028.pdf
10. Справа «Броуґан та інші проти Сполученого Королівства» 28.10.1988 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://eurocourt.in.ua/Article.asp?AIdx=430
11. Судова практика щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України: Верховний Суд, Узагальнення судової практики від 01.02.2013 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/n0003700-13
12. Харитонов Є.О. Цивільний процес України Навч. посібник. – К.: Істина, 2012. – 472 с.
13. Цивільне судочинство України: основні засади та інститути: монографія / В.В. Комаров, К.В. Гусаров, Н.Ю. Сакара та ін.; за ред. В.В, Комарова. – Х. : Право, 2016. – 848 с.
14. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15
15. Case of Boddaert v. Belgium no. 12919/87, 12.10.1992 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57768

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Theoretical and legal analysis of the objectives and purposes of civil proceedings

Стаття присвячена теоретико-правовому аналізу мети і завдань цивільного судочинства. Виокремлюються теоретичні відмінності між поняттями «мета» і «завдання» цивільного судочинства. Визначаються фактори, які слугують перешкодами у реалізації завдань цивільного судочинства. Сформульовано пропозиції щодо внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України.

Ключові слова: мета і задання цивільного судочинства, процесуальні юридичні факти, цивільна справа, розгляд цивільної справи, вирішення цивільної справи

The article is devoted to theoretical and legal analysis of the objectives and purposes of civil proceedings. Theoretical differences between the concepts of «objective» and «purpose» of civil proceedings are distinguished. Factors that serve as obstacles to the objectives of civil justice are identified. Suggestions for amendments to the Civil Code of Ukraine formulated.

Key words: purpose and objectives of civil justice, procedural legal facts, civil case, consideration of a case on the merits, decision civil case

Постановка проблеми. Статтею 1 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) [1] визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Вказана норма по суті є віддзеркаленням закріплених в ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі –Конвенція) ^[2] положень про те, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.

Питання пов’язані з визначенням мети і завдань цивільного судочинства досліджувались як українськими, так і зарубіжними вченими, серед яких М.О. Гетманцев, О.С. Захарова, В.В. Комаров, С.О. Короєд, С.А. Курочкін, О.Г. Лук’янова, Н.Л. Луців-Шумська, З.В. Ромовська, М.О. Рожкова, О.С. Ткачук, Є.О. Харитонов, М.Й. Штефан, Н.Л. Шумська, В.В. Ярков та інші. Незначна кількість досліджень в даній сфері свідчить про незначний рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, що відповідним чином відкриває шляхи для нових наукових розвідок у даному напрямку.

Мета статті полягає у здійсненні теоретико-правового аналізу мети і завдань цивільного судочинства. Для досягнення вказаної мети поставлено наступні завдання: виокремити теоретичні відмінності між поняттями «мета» і «завдання»; визначити фактори, які слугують перешкодами у реалізації завдань цивільного судочинства; з урахуванням існуючих доктринальних доробок цивільно-процесуального змісту визначити універсальні (основні) та спеціальні цілі судової діяльності, з подальшим формулюванням пропозицій законодавчого характеру.

Виклад основного матеріалу. В ст. 1 ЦПК України завданням цивільного судочинства присвячено лише першу складову частину вказаної норми: «завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ». Далі в статті йдеться про мету цивільного судочинства, яка полягає у «захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави». Цілком логічно постає цілий ряд питань: яким чином завдання цивільного судочинства трансформуються в його мету; яким чином завдання співвідносяться з метою цивільного судочинства; в чому полягає безпосередній зміст завдань цивільного судочинства; чи охоплює зміст ст. 1 ЦПК України всю сферу цивільних процесуальних правовідносин, а не лише сферу розгляду та вирішення цивільних справ позовного провадження?

Пошук відповідей на вказані питання слід розпочати з тлумачення понять «завдання» та «мета». У Великому тлумачному словнику сучасної української мови визначено, що завдання – це наперед визначений, запланований для виконання обсяг роботи, справа. Мета – це те до чого хтось прагне, чого хоче досягти, ціль ^[3]. У філософському енциклопедичному словнику «мета» тлумачиться як усвідомлене передбачення бажаного результату діяльності, яке зумовлює пошук засобів і шляхів його досягнення ^[4]. У словнику синонімів української мови слово «мета» не входить до складу синонімічного ряду лексичної одиниці «завдання». Навпаки, на думку дослідників синонімічних рядів, синонімом слова «мета» (те, до чого хтось прагне, чого хоче досягти) є слово «ціль», а домінантою цього синонімічного ряду є слово «мета» ^[5].

І.Л. Петрухін виокремлюючи теоретичну відмінність між поняттями «мета» і «завдання» наголошує, що мета – це результат пізнання дійсних потреб системи, «ідеальна модель майбутнього», до якої слід прагнути, а завдання – це вимога (пропозиція) встановити шукані дані на основі вихідних даних шляхом знаходження потрібного алгоритму. При цьому він справедливо зазначав, що в законодавстві ця відмінність не проводиться, і завдання найчастіше розуміється як конкретизація мети ^[6].

На думку О.Г. Лук’янової завдання процесуального права (системи правових норм, що регламентують процесуальну діяльність) полягають у тому, щоб забезпечити правовими засобами реалізацію завдань і функцій процесуальної діяльності (процесу), а саме: встановлення матеріально-правових відносин, пов’язаних із застосуванням матеріального закону; всебічне дослідження обставин вирішуваної ситуації і досягнення матеріальної (об’єктивної) істини у справі; справедливе застосування матеріального закону; захист прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у справі; здійснення конституційного контролю за нормативними актами і правозастосовною практикою ^[7]. У запропонованому судженні простежується змішування цілей і завдань процесуальної діяльності у вигляді порушення правил опису якісних вимог до результатів функціонування процесуальної системи.

Ототожнення мети і завдання судочинства, на думку О.С. Захарової, певною мірою продукується проблемами тлумачення цих слів фахівцями-дослідниками синонімічних рядів. З іншого боку, дослідники права не можуть робити висновків без урахування загальновідомих об’єктивних законів поведінки і діяльності людини та соціуму в цілому, співвідношення понять «мета», «завдання» у загальновизнаних і сталих філософських дослідженнях. Обґрунтовуючи власну позицію О.С. Захарова наголошує, що незважаючи на новаторський підхід у визначенні мети судочинства (порівняно із визначенням мети цивільного судочинства в ЦПК України 1963 р.) і загальнодемократичних засобів досягнення цієї мети, необхідно визнати, що законодавець невдало застосував у ст. 1 ЦПК України для визначення засобів досягнення мети цивільного судочинства слово «завдання», яке не відображає правової сутності цього явища, а з іншого боку ‒ суперечить мовним, формальнологічним правилам про способи позначення понять, категорій ^[8].

Автори науково-практичного аналізу ЦПК України З.В. Ромовська, Н.Л. Луців-Шумська, Н.Л. Шумська зазначають, що загальне завдання цивільного судочинства має полягати у захисті прав, свобод, інтересів усіх учасників приватних відносин. Завданням ж цивільного судочинства під час вирішення конкретної справи має бути захист прав, свобод та інтересів конкретної особи ^[9].

Вважаю, що питання пов’язані з визначенням місця завдань цивільного судочинства в межах глави 1 розділу І ЦПК України потребують перегляду. Найменування ст. 1 ЦПК України у вигляді «Завдання цивільного судочинства» повинно відповідати її змісту. Дійсно, завдання судочинства, на перший погляд, визначені вірно: «справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ». Разом з тим, подальша вказівка на мету цивільного судочинства призводить до невідповідності її назви сформульованим в ній положенням. Усунення існуючої нормативної невідповідності можливе шляхом включення до назви ст. 1 ЦПК України слова «мета». Досліджувані завдання повинні виступати керівними та імперативними орієнтирами в безпосередній діяльності суддів.

Реалії сучасного життя дозволяють констатувати, що діяльність судової влади на превеликий жаль здійснюється в руслі власної дискредитації. Крім цього, зневіра громадян в ефективність судочинства призвели до того, що категорії «справедливість» та «неупередженість» все частіше сприймаються з філософських позицій, ніж в аспекті реально існуючих явищ.

Не вдаючись у філософські тлумачення категорії «справедливість» пропоную обмежитись посиланнями на її визначення в правовому контексті, яке міститься в пунктах 4.1 та 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 р. В рішенні зазначається, що конституційне право на судовий захист належить до невідчужуваних та непорушних. Кожен під час розгляду будь-якої справи має право на правосуддя, яке відповідало б вимогам справедливості. Справедливість ‒ одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню^[10]. Вважаю, що вказане тлумачення категорії «справедливість» є найбільш вдалим у правовому розумінні, а тому практичне застосування даної засади права в процесі розгляду цивільних справ напряму буде залежати від усвідомлення або здатності суддею усвідомити безпосередній зміст, дух та наповнення цього філософсько-правового явища.

Наступним завданням цивільного судочинства є неупереджений розгляд цивільних справ. Великим тлумачним словником сучасної української мови слово «неупереджений» тлумачиться як такий, що не має обманної, негативної, заздалегідь сформованої думки, упередження проти кого-, чого-небудь ^[11].

Автори науково-практичного аналізу ЦПК України «неупередженість» розглядають крізь призму упередженості, під якою розуміють наперед необіцяне або й обіцяне надання переваги одному з учасників процесу. Процесуальний прояв упередженості суду під час розгляду справи, на їх думку, може полягати у незабезпеченні позивачеві чи відповідачеві рівних процесуальних можливостей та шансів, або у відтягуванні вирішення справи, неприйняття до уваги норми закону чи договору, невигідної для однієї зі сторін^[12]. На превеликий жаль судді часто вдаються до дій пов’язаних з їх упередженим ставленням до однієї із сторін цивільного процесу. Наприклад, суддя під час допиту свідків безпідставно знімає питання, тим самим позбавляючи особу яка їх ставить, можливості отримати об’єктивну інформацію з приводу дійсних обставин справи; безпідставно відмовляє у призначенні судової експертизи; здійснює однобічну оцінку поданих сторонами у цивільній справі доказів. Слід визнати, що неупереджений розгляд значної кількості цивільних справ на практиці залишається «процесуальним міфом-завданням», а забезпечення можливості реалізації вказаного завдання залежить виключно від внутрішньої свідомості самого судді. Вказана теза підтверджується закріпленим в ст. 15 Кодексу суддівської етики обов’язком: «Неупереджений розгляд справ є основним обов’язком судді» ^[13].

Найбільш складним завданням в діяльності судді залишається забезпечення своєчасного розгляду цивільних справ. У ст. 6 Конвенції зазначається, що кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку. Закріплене в ст. 1 ЦПК України завдання у вигляді своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ знаходить свій прояв у ст. 157 ЦПК України: «суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на роботі, про стягнення аліментів ‒ одного місяця. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду справи, суд ухвалою може подовжити розгляд справи, але не більш як на п’ятнадцять днів».

Звертаючись до суду особа має за мету в максимально короткі строки захистити порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси, відновити становище, що існувало до їх порушення або підтвердити наявність чи відсутність юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів або створити умови для майбутнього здійснення особистих немайнових чи майнових прав або підтвердити наявність чи відсутність неоспорюваних прав.

Реально існуючими факторами в сучасних умовах розвитку української держави, які слугують перешкодами у реалізації завдання щодо своєчасного розгляду цивільної справи можна вважати наступні: одвічна проблема завантаженості суддів; зловживання особами, які беруть участь у справі своїми процесуальними правами; недосконалість цивільного процесуального законодавства в частині забезпечення своєчасного розгляду цивільних справ; негативні політичні процеси в державі, які впливають на процедуру функціонуванні судових інституцій; недобросовісне відношення суддів до виконання покладених на них обов’язків[14].

При визначенні завдань цивільного судочинства окрему увагу слід приділяти процесуальній категорії – «цивільна справа». Відповідно до ст. 1 ЦПК України завдання цивільного судочинства полягає у розгляді і вирішенні саме цивільних справ. У зв’язку з цим, складно погодитись з позицією С.О. Короєда, який розгляд і вирішення цивільної справи пов’язує з розглядом і вирішенням спору, тобто усуненням правового конфлікту^[15]. Таке звужене тлумачення є недопустимим, адже невід’ємну частину цивільних справ складають справи окремого та наказного провадження. Якщо у ст. 1 ЦПК України розгляд та вирішення цивільних справ корелюється із захистом порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, то ст. 234 ЦПК України передбачає розгляд цивільних справ для підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. В останній нормі простежується зовсім інше призначення цивільного судочинства. Розглядаючи цивільні справи в порядку окремого провадження суд не вирішує правові спори, а виключно здійснює процесуальну діяльність регламентовану положеннями ч. 1 ст. 234 ЦПК України. Зазначене вкотре підтверджує помилковість позиції тих науковців, які намагаються ототожнювати категорії «цивільна справа» і «цивільно-правовий спір». Таким чином, «цивільна справа» є узагальнюючою категорією для всіх видів цивільного судочинства, незалежно від документа (позовна заява, заява, заява про видачу судового наказу), який обумовлює формування та реалізацію процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів в цивільному судочинстві.

Досліджуючи проблемні питання, пов’язані з визначенням завдань цивільного судочинства окремо слід проаналізувати способи їх реалізації в контексті категорії «розгляд і вирішення цивільних справ». Буквальне тлумачення даного словосполучення дозволяє виокремити дві його складові ‒ «розгляд цивільних справ» та «вирішення цивільних справ». Розгляд цивільних справ напряму пов’язується із судовим розглядом, як стадією цивільного процесу, що включає в себе процесуальну діяльність суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, спрямовану на розгляд і вирішення цивільних справ у суді. Вирішення цивільної справи є похідною процесуальною діяльністю суду, якій передує її розгляд. Вирішення цивільних справ шляхом застосування норм матеріального права спрямоване на досягнення позитивного юридичного результату, як то: усунення правового конфлікту шляхом розв’язання існуючого правового спору; підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів; підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Зміст ст. 1 ЦПК України чітко відображає єдність процедури у вигляді «розгляду і вирішення цивільних справ» в якій складно віддати перевагу або процедурі «розгляду» або процедурі «вирішення» цивільних справ. За своїм змістом розгляд цивільної справи перебуває у процесуальній площині, на відміну від вирішення справи, яка пов’язується із застосуванням норм матеріального права.

Оригінальне бачення досліджуваної проблематики мають автори науково-практичного аналізу ЦПК України З.В. Ромовська, Н.Л. Луців-Шумська, Н.Л. Шумська. Ними зазначається, що завданням судочинства у ст. 1 ЦПК України названо «розгляд» та «вирішення» цивільних справ. Однак у численних статтях цього Кодексу вжито лише слово «розгляд», хоча йдеться в них не лише про розгляд справи, а й про її вирішення. На їх думку, це зауваження стосується, насамперед, ст. 1 ЦПК України, зміст якої викладено так, наче терміни «справедливий», «неупереджений» та «своєчасний» стосуються лише розгляду справи.

Законодавчо закріплена в ст. 1 ЦПК України конструкція «розгляд і вирішення» сприймаються як нерозривні та взаємопов’язані явища. Мною підтримуються наявні в юридичній літературі висловлювання про те, що «розгляд справи» слід вважати процедурною діяльністю, яка має відбуватися на підставі норм ЦПК України. Часова і просторова межа розгляду закінчується відходом суду в нарадчу кімнату. Цей висновок узгоджено зі ст. 195 ЦПК України, відповідно до якої суд виходить до нарадчої кімнати для ухвалення рішення. З цього моменту починається вирішення справи судом на базі норм матеріального права, з урахуванням визначеної у цьому Кодексі процесуальної форми. І закінчується воно ухваленням рішення як акту правосуддя [16].

Погоджуючись з викладеною позицією слід навести декілька аргументів, якими доводиться можливість лише розгляду цивільної справи, без подальшого її вирішення в контексті застосування норм матеріального права. У більшості випадків ефективність й результативність розгляду цивільної справи оцінюється крізь призму її безпосереднього вирішення, що знаходить закріплення в ухваленому рішенні суду, яким розв’язується правовий спір, усувається правовий конфлікт або створюються умови для здійснення особистих немайнових чи майнових прав. Разом з тим, розгляд цивільної справи не завжди завершується ухваленням рішення або судового наказу. Суд, наприклад, вивчивши матеріали цивільної справи може постановити ухвалу про закриття провадження у справі або залишити заяву без розгляду. Аналіз положень статей 121 та 122 ЦПК України дозволяє дійти обґрунтованого висновку, що в ряді випадків конкретна цивільна справа підлягає лише розгляду без належного на те вирішення. Так, на стадії відкриття провадження у справі її розгляд може трансформуватись в постановлення судом ухвали про залишення позовної заяви без руху у випадку не дотримання позивачем процесуальних вимог, а саме: 1) недодержання вимог, викладених у ст. 119 ЦПК України щодо форми та змісту позовної заяви; 2) неподання документа, що підтверджує сплату судового збору; 3 )  у разі неподання представником позивача позовної заяви наявності довіреності або іншого документа, що підтверджує його повноваження; 4) недодержання вимог, викладених у ст. 120 ЦПК України щодо подання до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї. Залишення позовної заяви без руху можливе також у випадку не сплати або неправильної сплати позивачем судового збору.

Недотримання позивачем перерахованих вимог при подачі позовної заяви призводить до настання процесуального юридичного факту ‒ постановлення судом ухвали про залишення заяви без руху. У випадку, якщо позивач не виконає вимоги, перераховані ст. 119 та 120 ЦПК України, або не сплатить суму судового збору, розгляд цивільної справи вважається завершеним, а позовна заява вважається неподаною і повертається позивачеві. При цьому відбувся лише розгляд цивільної справи без ухвалення відповідного рішення суду. Крім викладеного, розгляд цивільної справи може завершитись постановленням судом ухвали про відмову у відкритті провадження у справі (ч. 2 ст. 122 ЦПК України), тим самим унеможливлюючи реалізацію такого завдання цивільного судочинства як «вирішення цивільної справи». Відповідно до ч. 7 ст. 122 ЦПК України відмова у відкритті провадження у справі перешкоджає повторному зверненню до суду з таким самим позовом. Таким чином, аналіз положень ст. 121 та 122 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що цивільна справа може бути судом лише розглянута, по ній може бути ухвалене виключно процесуальне рішення, проте вирішення справи як такого не відбувається, з огляду на існування вищезазначених процесоперешкоджаючих факторів.

Можливі опоненти можуть заперечувати проти такого висновку зазначаючи, що суд постановляючи ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі фактично її розглянув та вирішив не на користь позивача. В даному випадку так зване вирішення цивільної справи ґрунтується виключно на нормах цивільного процесуального права, а тому в окресленій процедурі притаманні виключно процесуальні ознаки. Особливість зазначеної процедури полягає також в тому, що відповідач, як потенційний учасник цивільного процесу, не набуває такого статусу з огляду на те, норми цивільного процесуального законодавства не покладають на суд обов’язок повідомляти потенційного відповідача про постановлення ним ухвали про повернення позовної заяви або про відмову у відкритті провадження у справі. Розгляд позовної заяви та доданих до них документів, які після їх надходження до суду набувають статусу цивільної справи, свідчить про виконання судом процесуальних дій регламентованих нормами ЦПК України, проте вирішення цивільної справи в контексті розв’язання цивільно-правового спору шляхом остаточного усунення правового конфлікту між сторонами не відбувається.

Отже, проаналізовані завдання виступають процесуальними засобами реалізації мети цивільного судочинства. По суті мета і завдання співвідносяться як загальне і конкретне, адже мета конкретизується через завдання, оскільки вони відрізняються за обсягом і змістом.

Відповідно до ст. 1 ЦПК України метою цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. При визначенні мети законодавець виходив з містечкових позицій, звужуючи її переважно до захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, не враховуючи при цьому специфіку всіх справ, які належать до юрисдикції судів. Відсутній в досліджуваній нормі й акцент щодо основоположного призначення цивільного судочинства як державного та суспільного явища.

Як зазначає О.С. Ткачук, при формулюванні мети судової діяльності слід виходити з необхідності збереження балансу між приватними й публічними інтересами, або, інакше кажучи, вона має переслідувати одночасне задоволення їх обох. Як останню, на його погляд, можна запропонувати основну й універсальну мету діяльності всіх судів – подолання невизначеності в суб’єктивних правах та обов’язках. При цьому залежно від виконуваних судовою владою функцій її досягненню сприяє, у свою чергу, досягнення спеціальних цілей: захист порушених, невизначених чи оспорюваних прав, свобод та інтересів шляхом вирішення спору про право (позовне провадження), охорона прав та інтересів шляхом створення умов для майбутнього здійснення особистих немайнових чи майнових прав (окреме провадження), створення умов для реального здійснення суб’єктивних прав у майбутньому (наказне провадження) тощо. Подолання невизначеності у суб’єктивних правах та обов’язках сприяє забезпеченню стабільності в існуючих суспільних відносинах, підтриманню правопорядку й довіри до органів судової влади ^[17].

У свою чергу З.В. Ромовська вказує на помилковість визначення мети в ст. 1 ЦПК України, адже захист прав конкретної особи не може бути метою судочинства. На її думку, під час вирішення конкретного цивільного спору, наприклад, про повернення боргу чи про відшкодування завданої шкоди метою є досягнення результату не локальної, а більш широкої дії. Оскільки захист є завершеним етапом судочинства, він не може бути метою судочинства. Він – складова його сутності. Слід погодитись з автором, що метою судочинства є утвердження поваги до людини та її прав, утвердження справедливості, верховенства права, зміцнення законності й правопорядку в державі ^[18]. Своєрідній підхід щодо визначення мети цивільного судочинства формулює С.О. Короєд, пропонуючи мету зводити до усунення правового конфлікту, зумовленого порушенням цивільної процесуальної діяльності, та здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів суб’єктів матеріальних правовідносин^[19].

При визначенні мети цивільного судочинства окрему роль можуть відігравати публічні або приватні інтереси. На думку С.А. Курочкіна, загальна мета цивільного процесу полягає у досягненні конкретного правового результату, який полягає у впорядкуванні дій та відносин, що виникають у зв’язку з необхідністю приведення суспільної системи у відповідність до притаманних їх закономірностей, забезпечення її оптимального функціонування та створення умов для розвитку. Приведення окремих елементів суспільної системи у відповідність до притаманних їй закономірностей – публічна мета процесу. У свою чергу приватні цілі – це захист порушених або оспорюваних прав, свобод та законних інтересів, вирішення правових спорів, вирішення юридичних справ. У системі цивільного процесу з приватних формується загальна інтегративна мета – забезпечення законності та правопорядку^[20].

Закріплена в ст. 1 ЦПК України мета цивільного судочинства за своїм змістом не узгоджується з метою розгляду справ про усиновлення, як одного із різновидів справ окремого провадження (ст. 251-255 ЦПК України). Відповідно до ч. 2 ст. 207 Сімейного кодексу України [21] усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя. Розгляд справ про усиновлення не передбачає захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Навпаки, особа, яка звертається до суду із заявою про усиновлення має за мету створити умови для майбутнього здійснення особистих немайнових чи майнових прав, що природньо відповідає як інтересам потенційного усиновлювача, так й інтересам самої дитини. Наведеним прикладом проілюстровано, що захист прав, свобод та інтересів не може вважатись загальною, універсальною та основоположною метою всієї судової діяльності.

Ймовірно розробники проекту чинного ЦПК України формулюючи мету та завдання цивільного судочинства керувались базовими положеннями ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які стосуються виключно питань вирішення спорів щодо прав та обов’язків цивільного характеру. Виходячи зі змісту ухвалених Європейським судом з прав людини рішень ст. 6 Конвенції не поширюється на процедури, які не передбачають розгляд спору між сторонами та вирішують справи в односторонньому порядку, за якого немає сторін із протилежними інтересами, та які доступні лише за відсутності спору про право^[22]. З цього приводу О.С. Ткачук зазначає, що оскільки з дотриманням справедливих (належних) судових процедур обов’язково має відбуватися вирішення справ позовного провадження, то саме таку діяльність суду й слід визначати як правосуддя. Однак, на його думку, це не виключає можливості вчинення судом інших дій щодо розгляду безспірних справ. Зокрема, процесуальна діяльність суду під час розгляду справ у порядку наказного та окремого провадження, про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів тощо не є правосуддям, однак здійснюється у порядку цивільного судочинства ^[23]. В підтвердження викладеної позиції наводяться висловлювання О.В. Аргунова, який наголошував, що право забороняє лише здійснення правосуддя іншими, крім державних судів, органами, але в жодному разі не забороняє суду здійснювати іншу, окрім правосуддя, правозастосовну діяльність^[24].

Закріплення мети та завдань цивільного судочинства на нормативному рівні є характерним для процесуальних кодексів країн пострадянського простору. При цьому те, що в одних кодексах визначається як мета, в інших визначається як завдання. Наприклад, згідно ст. 4 ЦПК Республіки Казахстан завданнями цивільного судочинства є захист та відновлення порушених або оспорюваних прав, свобод і законних інтересів громадян, держави та юридичних осіб, дотримання законності в цивільному обороті та публічно-правових відносинах, сприяння мирному врегулюванню спору, попередження правопорушень та формування в суспільстві шанобливого ставлення до закону та суду^[25].

Притаманні для національного цивільного процесуального законодавства мета і завдання цивільного судочинства в ЦПК Республіки Білорусь визначаються в контексті завдань цивільного процесуального законодавства. Відповідно до ст. 5 зазначеного кодексу завданнями цивільного процесуального законодавства є забезпечення правильного та своєчасного розгляду та вирішення судами цивільних справ, виконання судових постанов та інших актів, що підлягають виконанню, захист прав та охоронюваних законом інтересів громадян та юридичних осіб. Цивільне процесуальне законодавство сприяє вихованню громадян в дусі поваги та виконання законів, попередження правопорушень, зміцненню системи господарювання та різних форм власності ^[26]. У цивільному процесуальному законодавстві Республіки Молдова завдання та мета цивільного судочинства зводяться до правильного, здійснюваного в розумний строк розгляду цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод та законних інтересів фізичних та юридичних осіб та їх об’єднань, органів публічної влади, інших осіб, які є суб’єктами цивільних, сімейних, трудових та інших правовідносин, а також захист інтересів держави та суспільства, сприяння зміцненню законності, правопорядку, попередження випадків порушення закону (ст. 4 ЦПК Республіки Молдова) ^[27]. Згідно ст. 2 ЦПК Республіки Болгарії суди зобов’язані розглянути та прийняти рішення по кожній поданій заяві про надання допомоги та захист особистих та майнових прав ^[28].

У свою чергу, аналіз положень ЦПК Франції^[29] та Цивільного процесуального уложення Німеччини^[30] засвідчив відсутність у вказаних процесуальних нормативних наявність норм в яких би визначались мета і завдання цивільного судочинства. Аналогічна картина спостерігається в ЦПК Румунії (Codul de procedură civilă), в якому перераховані демократичні принципи правосуддя, проте окремої норми, в якій би окреслювались завдання цивільного судочинства, не міститься^[31].

Слід наголосити, що питання визначення мети і завдань цивільного судочинства протягом тривалого часу залишаються дискусійними у лінгвістичному, доктринальному, нормативно-правовому та практичному аспектах. Відсутність консолідованих нормативних підходів в цьому напрямі відображається на прикладі сформульованих завдань цивільного судочинства, які містились в ЦПК України 1963 р. Так, у ст. 2 вказаного кодексу було закріплено наступне положення: «Завданнями цивільного судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством»^[32]. У чинному ЦПК України частина вищезазначених завдань трансформувались в мету цивільного судочинства.

Висновки. Наявність існуючого стану справ, пов’язаних з неоднозначністю формулювання мети і завдань цивільного судочинства дозволяє припуститись діаметрально протилежних за змістом висновків, спрямованих на врегулювання наявної нормативної ситуації. Вирішення окресленого питання можливе принаймні декількома способами.

По-перше, враховуючи, що питання визначення мети та завдань цивільного судочинства перебувають переважно в теоретико-філософській площині можна припустити можливість виключення ст. 1 в існуючому вигляді зі змісту ЦПК України. Це сприятиме дотриманню нормативно-правової логіки розміщення правових норм в ЦПК України, відповідно до якої визначальне місце в Кодексі повинно належати статті з назвою «Законодавство про цивільне судочинство», адже дана норма виступає своєрідним «маяком» та керівним положенням для всієї сфери цивільного судочинства. Що ж стосується завдань цивільного судочинства, то вони можуть визначатись на рівні процесуальних засад судочинства та відображатись у ЦПК України у вигляді окремої норми наступного змісту: «Цивільне судочинство здійснюється на засадах справедливого, неупередженого та здійснюваного у розумні строки розгляду та вирішення цивільних справ». З огляду на те, що Україною обрано європейський вектор розвитку всіх сфер суспільного життя, в тому числі й сфери правових відносин, відсутність у ЦПК України норми, яка визначає мету і завдання цивільного судочинства відповідатиме змісту та внутрішній побудові багатьох європейських цивільних процесуальних кодексів.

По-друге, враховуючи багаторічні традиції національної нормотворчої діяльності діючу статтю, якою визначаються мета і завдання цивільного судочинства пропонується викласти у видозміненій та більш розширеній редакції, яка враховуватиме не лише існуючі доктринальні доробки, але й відображатиме універсальні (основні) та спеціальні цілі судової діяльності, тим самим виступаючи спрямовуючим вектором всього цивільного судочинства.

Отже, завдання цивільного судочинства полягає у забезпеченні справедливого, неупередженого та здійснюваного у розумні строки розгляду та вирішення цивільних справ.

Метою судочинства є:

ефективний захист порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод та законних інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, державних та суспільних інтересів;

підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для майбутнього здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав;

створення умов для забезпечення виконання особою суб’єктивних обов’язків;

сприяння зміцненню законності та правопорядку, формування в суспільстві шанобливого ставлення до закону та діяльності суду.

Братель Олександр Григорович

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

У статті в теоретичному та практичному аспектах проаналізовано норми матеріального права, які за своїм змістом здійснюють прямий вплив реалізацію процесуальних юридичних фактів в контексті забезпечення нормальної динаміки протікання цивільного процесу. Сформульовано пропозиції щодо внесення змін до цивільного та цивільного процесуального законодавства України.

Ключові слова: цивільний процес, норми матеріального права, норми процесуального права, процесуальні юридичні факти, позовна давність, процесуальне правонаступництво, процесуальне представництво.

Постановка проблеми. Одним із малодосліджених питань правової науки, яке потребує проведення глибинних досліджень теоретичного та практичного спрямування є питання визначення особливостей впливу норм матеріального права на реалізацію процесуальних юридичних фактів в процесі розгляду цивільних справ. Взаємозв’язкам та механізмам впливу норм матеріального права на сферу цивільних процесуальних правовідносин приділяється увага як в загальній теорії права, так й в науці цивільного, господарського, кримінального та адміністративного процесуального права. Дослідження особливостей впливу норм матеріального права на функціонування норм права процесуального обумовлено потребою пошуку таких оптимальних шляхів удосконалення цивільного процесуального законодавства, які дозволять виробити єдині нормативні підходи для підвищення рівня ефективності сучасного цивільного судочинства. З огляду на обраний в державі цілеспрямований курс комплексного реформування судової гілки влади, важлива увага повинна приділятись удосконаленню діючого процесуального законодавства в контексті його узгодженості із законодавством інших галузей матеріального права.

Аналіз останніх публікацій і досліджень. Питання пов’язані з визначенням особливостей впливу норм матеріального права на реалізацію процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства досліджувались як українськими, так і зарубіжними вченими, серед яких С.С. Бичкова, О.Т. Боннер, Л.О. Грось, О.В. Дзера, В.В. Комаров, С.О. Короєд, Н.Л. Луців-Шумська, Л.М. Ніколаєнко, В.І. Пушай, З.В. Ромовська, М.О. Рожкова, С.Я. Фурса, Ю.С. Червоний, Д.М. Чечот, М.С. Шакарян, М.Й. Штефан, Н.Л. Шумська, В.В. Ярков та інші. Незначна кількість досліджень в даній сфері свідчить про низький рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, що відповідним чином відкриває шляхи для здійснення нових наукових пошуків в даному напрямку.

Мета статті полягає у визначенні особливостей впливу норм матеріального права на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства. Для досягнення окресленої мети мною поставлені наступні завдання: здійснити аналіз та виокремити функціональні зв’язки між нормами матеріального та процесуального права; окреслити норми матеріального права, які за своїм змістом здійснюють прямий вплив на реалізацію процесуальних юридичних фактів та забезпечення нормальної динаміки протікання цивільного процесу; сформулювати пропозиції, спрямовані на удосконалення національного цивільного та цивільного процесуального законодавства.

Виклад основного матеріалу. У правовій доктрині протягом тривалого часу не припиняється дискусія з приводу співвідношення та взаємообумовленості норм матеріального та процесуального права, зокрема, щодо порядку впливу норм матеріального права на регулювання цивільних процесуальних правовідносин. В науковому середовищі сформувалась позиція згідно якої цивільне процесуальне право залежить від галузей матеріального права (О.Т. Боннер [1, с. 23-31], Л.О. Грось [2, с. 4]), а їх співвідношення повинно сприйматись в якості змісту (матеріальне право) та форми (процесуальне право).

В даному аспекті логічним постає питання щодо автономності існування та функціонування галузей матеріального права без можливості залучення на те норм права процесуального. Для отримання відповіді на вказане питання слід проаналізувати наступні положення цивільного законодавства. Відповідно до ч. 1 ст. 13 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) особа здійснює цивільні права у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. У свою чергу, у частині 2 вказаної статті зазначається, що при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. У практичному розумінні окресленні положення реалізуються, наприклад, у наступному: уклавши договір позики позичальник зобов’язаний виконувати визначені договором умови належним чином у повній відповідності до положень цивільного законодавства. Належне та своєчасне виконання умов даного договору вказує на приналежність відносин між позикодавцем та позичальником саме до цивільно-правової площини. У свою чергу звернення до інших галузей права для врегулювання вказаних відносин не потребується.

У переважній більшості сторони при укладанні договору прагнуть виконувати його умови належним чином. Проте, при досягненні вказаної мети зустрічаються різноманітні об’єктивні та суб’єктивні перепони, як то: економічні чинники, політичні процеси, поведінкові прояви суб’єктів правовідносин та незалежні від їх волі об’єктивні обставини повсякденного життя. Вказані перепони отримують свій прояв у вигляді порушення, невизнання або оспорювання цивільних прав та інтересів суб’єктами цивільних правовідносин.

Презумпція захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересах саме, з використанням існуючих в суспільстві правових засобів, спрямовує вищезазначених суб’єктів до необхідності діяти виключно в межах правового поля. Однією зі складових такого правового поля виступають положення цивільного процесуального права, яким визначено правові механізми примусової реалізації суб’єктивного права та інтересу.

Так, М.О. Рожкова вважає, що процесуальний порядок розгляду цивільних справ є нічим іншим, як формою примусової реалізації матеріально-правових вимог та формою здійснення суб’єктивного права. На її думку, при примусовій реалізації суб’єктивного права особливості матеріального права впливають на сам процес (процедуру) судочинства, тому порядок судочинства в судах має визначатися з урахуванням характеру матеріальних правовідносин [3, с. 191].

Досліджуючи проблеми співвідношення матеріального і процесуального права, як галузей права, В.В. Комаров вказує на їх строго визначений аспект. Вчений робить висновок про те, що матеріальне право без процесуального права і без процесуальних гарантій не може потенційно бути реальним та високозначущим. Процедури судочинства та судові рішення, інші цивілістичні процедури в механізмі правового регулювання у певних випадках неможливості реалізації цивільних та інших прав надають їм правової визначеності. Тобто цивільний процес забезпечує формалізацію та неоспоримість конкретних суб’єктивних прав та обов’язків. А це означає, що кваліфікація співвідношення процесуального і матеріального права як форми і змісту є принципово необґрунтованою. Продовжуючи свою думку В.В. Комаров зазначає, що цивільне процесуальне право як самостійна галузь права у механізмі правового регулювання пов’язана з галузями матеріального права функціонально. Ці функціональні зв’язки виявляються у факті застосування судом та іншими органами цивільної юрисдикції норм матеріального права при розгляді й вирішенні цивільних справ (визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право тощо). І тому правильне застосування відповідних норм матеріального права органами цивільної юрисдикції безпосередньо впливає на законність їх діяльності та рішень, які ухвалюються у цивільній справі [4, с. 61-62].

Підтримуючи вказану позицію слід зазначити, що незважаючи на наявність функціональних зв’язків між матеріальним та процесуальним правом, саме для матеріального права притаманні процесозабезпечувальна та процесовизначальна функції. Вказані функції норм матеріального права виражаються не в тому, що останні застосовуються судом при розгляді й вирішенні цивільних справ в якості норм виступаючих мотивувально-формуючою складовою судових рішень, а в якості норм матеріального права, які впливають саме на динаміку цивільного процесу, забезпечуючи реалізацію процесуальних юридичних фактів.

Безпосереднє виокремлення норм матеріального права, що забезпечують динаміку цивільного процесу буде здійснюватися крізь призму поняття «процесуальний юридичний факт», як процесовизначальної складової цивільних процесуальних правовідносин. Отже, в контексті досліджуваної проблематики під процесуальним юридичним фактом мною пропонується розуміти обумовлену певними життєвими обставинами, емоційно-поведінковими проявами чи нормативно-правовими приписами дію або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання), які призводить до процедурних наслідків, та з якими норми цивільного процесуального права пов’язують виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин.

У загальному розумінні, норми цивільного процесуального права є тими нормативно-правовими приписами, які виступають правовим підґрунтям існування процесуальних юридичних фактів. Разом з тим, окремі положення матеріального права, у вигляді норм ЦК України також забезпечують нормальне протікання та реалізацію цивільних процесуальних правовідносин. Аналіз положень ЦК України дозволяє виокремлювати декілька різновидів норм матеріального права, які виконують процесозабезпечувальну функцію в динаміці функціонування цивільного процесу: 1) норми прямого впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів; 2) норми супровідного впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів.

В даній науковій статті будуть проаналізовані норми матеріального права, які за своїм змістом здійснюють прямий вплив реалізацію процесуальних юридичних фактів в контексті забезпечення нормальної динаміки протікання цивільного процесу.

1). Положення ст. 38 та 39 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) визначають коло осіб, які можуть або зобов’язані здійснювати представництво сторони, третьої особи, особи, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, заявника та інших заінтересованих осіб у справах окремого провадження. При цьому, цивільним процесуальним законодавством передбачено існування двох видів процесуального представництва – добровільне (договірне) та законне. Незважаючи на те, що ЦПК України містить власні положення щодо цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності фізичних і юридичних осіб, не можна заперечувати той факт, що ключові засади щодо змісту правоздатності та дієздатності зазначених осіб містяться саме у положеннях цивільного законодавства. Правове становище перерахованих у ст. 39 ЦПК України малолітніх та неповнолітніх осіб, батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, опікунів, призначених для опіки над майном особи, яка визнана безвісно відсутньою, виконавців заповіту або інших осіб, які вживають заходів щодо охорони спадкового майна особи, яка померла або оголошена померлою, безпосередньо визначається в нормах цивільного та сімейного законодавства України.

Розглядаючи добровільне (договірне) процесуальне представництво слід зазначити, що повноваження представників сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, відповідно до п. 1 та 2 ч. 1 ст. 42 ЦПК України посвідчуються довіреністю фізичної або юридичної особи. Частинам 2 та 3 ст. 42 ЦПК України визначені лише загальні вимоги, що висуваються до порядку посвідчення довіреностей. За своїм змістом ст. 42 ЦПК України фактично дублює положення статей 244-250 ЦК України, в яких нормативно врегульовано відносини щодо оформлення довіреностей та визначений порядок дій, пов’язаних з їх видачею. Це, зокрема, підтверджується положеннями ч. 3 ст. 44 ЦПК України, яка є відсильною до статей 248-250 ЦК України. Таким чином, можна зробити висновок про вплив норм матеріального (цивільного) права на реалізацію процесуальних юридичних фактів у вигляді регламентації процедури здійснення представницьких функцій добровільного (договірного) процесуального представництва в процесі розгляду цивільних справ.

В контексті аналізу порядку впливу норм матеріального права на цивільні процесуальні правовідносини слід зазначити, що в юридичній літературі порушувались проблемні питання, пов’язані із особливостями здійснення добровільного (договірного) процесуального представництва. Так, наприклад, окрему дискусію викликає питання щодо можливості видачі однієї довіреності на ім’я кількох осіб (представників). Підґрунтя вказаної дискусії міститься у ч. 3 ст. 244 ЦК України, в якій визначено наступне: «довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами». З буквального змісту поняття «довіреність» вбачається, що вказаний письмовий документ видається однією особою іншій. Зазначені у ч. 3 ст. 244 ЦК України особи згадуються виключно в однині, що часто сприймається нотаріусами в буквальному розумінні. Проте, як зазначає З.В. Ромовська, посвідчення однієї довіреності на ім’я кількох осіб не є актом незаконним, а відмова від своїх повноважень одного із представників у суді не робить нечинною довіреність на ім’я решти представників [5, с. 117]. Підтримуючи вказану позицію вважаю безпідставними та необґрунтованими випадки відмови нотаріусів у видачі (посвідченні) довіреностей в яких представниками вказується декілька осіб.

Запроваджений у 2016 р. механізм конституційної реформи обумовив зворотній відлік існування добровільного (договірного) процесуального представництва, здійснюваного на підставі довіреності, виданої фізичною або юридичною особою. 02.06.2016 р. Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» Конституцію України було доповнено ст. 131-2 в якій містяться наступні положення: «Для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення. Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена» [6]. Вказаним Законом Перехідні положення Конституції України доповнено пунктом 16-1, в підпункті 11 якого зазначається: «представництво відповідно до пункту 3 ч. 1 ст. 131-1 та ст. 131-2 цієї Конституції виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 1 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції − з 1 січня 2018 року; у судах першої інстанції − з 1 січня 2019 року».

Запровадження реформи в сфері правосуддя потребує нормативної конкретизації у вигляді внесення відповідних змін до ЦПК України. Зокрема, дієвість конституційних нововведень буде неможливою без визначення законодавцем категорії «малозначні спори» при розгляді яких допускатиметься можливість здійснення представництва на підставі довіреності виданої фізичною або юридичною особою.

2). Застосування наслідків позовної давності в порядку ст. 267 ЦК України. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п. 1 ст. 32 Конвенції) [7], вказує, що позовна давність − це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав – учасників Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 р. за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 р. за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства») [8].

Повноцінну дієвість позовної давності, як цивільно-правового інституту, можливо оцінити лише в контексті її реалізації за допомогою норм цивільного процесуального права. Важливо відзначити, що в ЦПК України відсутні норми прямої дії, які врегульовують порядок вчинення судом процесуальних дій у разі спливу позовної давності. Процесуальна процедура та алгоритм дій суду у разі виявлення факту спливу позовної давності безпосередньо закріплені у ст. 267 ЦК України. У частині 2 вказаної статті зазначається, що заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Фактично у вказаній частині закладено процесуальне підґрунтя для реалізації процесуального юридичного факту у вигляді постановлення судом ухвали про відкриття провадження у справі, незважаючи на фактичний сплив позовної давності.

Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Частина 3 ст. 267 ЦК України потребує окремого тлумачення, адже в ній містяться положення, які мають окремі особливості впливу на реалізацію процесуальних юридичних фактів.

По-перше, ч. 3 ст. 267 ЦК України визначає, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі. Відповідно до ч. 1 ст. 30 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач та відповідач, що дозволяє дійти буквального висновку − заява про застосування позовної давності може бути зроблена як відповідачем, так і позивачем. У судовій практиці іноді постає питання щодо можливості прийняття судом заяви про застосування позовної давності, поданої третьою особою. На перший погляд застосування позовної давності саме за заявою третьої особи заслуговує на увагу та начебто має передумови для практичного втілення, адже, треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, мають усі процесуальні права і обов’язки позивача (ч. 1 ст. 34 ЦПК України). Разом з тим, у правових висновках Верховного суду України (далі – ВСУ) (постанови ВСУ від 24.06.2015 № 6-738цс15[9]; від 18.03.2015 № 6-25цс15 [10]) чітко визначено, що без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов’язана лише із наявністю про це заяви сторони.

Такий висновок ВСУ ґрунтується на буквальному тлумаченні ч. 3 ст. 267 ЦК України, яка є нормою матеріального права. Обмеження переліку осіб, які мають право подавати заяву про застосування позовної давності виключно «сторонами у справі» передусім не відповідає принципу диспозитивності (ч. 2 ст. 11 ЦПК України), яким закріплено можливість особи, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Як результат, обмежене нормою матеріального права право третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, самостійно подавати заяву про сплив позовної давності потребує перегляду на законодавчому рівні. Висловлена позиція може бути обґрунтована наступним практичним прикладом.

У 2000 р. в судовому порядку було розірвано шлюб між громадянкою І. та громадянином П. У 2004 р. гр-ка І. шляхом укладання договору дарування безоплатно передала колишньому чоловіку П. належну їй ½ частину будинку, в результаті чого гр-н П. став одноосібним його власником. У 2006 р. гр-н П. уклав кредитний договір з Банком та одночасно передав в іпотеку належний йому будинок. У 2009 р. громадянка І. звернулась до суду із позовом до колишнього чоловіка вимагаючи визнати недійсним договір дарування ½ частини будинку. Свої позовні вимоги мотивувала тим, що під час укладання договору дарування їй не було відомо про те, що шлюб між подружжям розірвано у 2000 р., а тому, на її думку, договір дарування було укладено шляхом обману. Позивач у своїй заяві просила суд визнати за нею право власності на ½ частину будинку. Відповідач позовні вимоги визнав у повному обсязі. Разом з тим, Банк вступивши у справу в якості третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору заперечував проти задоволення позову. В процесі розгляду справи Банком було подано заяву про застосування позовної давності. В заяві Банк обґрунтував, що позивач звернулась до суду у 2009 р., а оскаржуваний договір було укладено у 2004 р., тобто позовна давність сплинула ще у 2007 р. У зв’язку з відсутністю поважних причин щодо пропуску позовної давності Банк просив суд відмовити позивачу у задоволенні позову. Заява про застосування позовної давності судом була відхилена у зв’язку з тим, що право на подання такої заяви, відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України, має лише сторона у спорі, якою Банк не являється. Ухваленим рішенням позовні вимоги гр-ки І. були задоволені у повному обсязі. Як результат, рішення суду створило труднощі для Банка в процесі звернення стягнення на майно, що перебувало в іпотеці.

Вказані приклади із судової практики є непоодинокими, особливо у справах, пов’язаних із стягненням грошових коштів отриманих позичальниками в результаті укладання кредитних договорів. Не беручи до уваги «суспільну нелюбов» до банківської системи в нашій державі, відносини між суб’єктами цивільних правовідносин повинні ґрунтуватись та реалізовуватись виключно з дотриманням положень чинного законодавства. Разом з тим, деякі положення вказаного законодавства потребують свого удосконалення та приведення у відповідність сучасних реалій повсякденного життя. З огляду на викладене порушується питання щодо необхідності внесення змін до ч. 3 ст. 267 ЦК України, зміст якої пропонується викласти в наступні редакції: «Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі чи третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, зробленої до винесення ним рішення».

Розглядаючи можливість застосування позовної давності за заявою третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, слід виходити з буквального тлумачення ч. 1 ст. 35 ЦПК України: «треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до ухвалення судом рішення, якщо рішення в справі може вплинути на їх права або обов’язки щодо однієї із сторін». Насамперед, саме іменування третіх осіб вказує на те, що ними не заявляються самостійні вимоги щодо предмета спору. Крім цього, законодавець визначає, що ухвалене рішення суду може лише вплинути на їх права або обов’язки. Все це дає підстави вказувати на недоцільності наділення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, правом щодо подання ними заяви про застосування позовної давності.

По-друге, у ч. 3 ст. 267 ЦК України міститься вказівка на заяву, яка подається стороною у спорі, без відповідної на те конкретизації щодо форми в якій має бути зроблена така заява: чи шляхом усного клопотання заявленого в судовому засіданні, чи у відзиві на позовну заяву або шляхом складення окремого процесуального документа. Використання слова «зроблена» вказує на те, що заява може викладатись як в усній, так і письмові формі, на відміну від слова «подається», що є більш притаманним саме для письмової форми заяви (наприклад, ч. 1 ст. 119 ЦПК України).

В-третіх, у ч. 3 ст. 267 ЦК України чітко зазначено, що заява про застосування позовної давності може бути подана лише до винесення судом рішення, що в процесуальному розумінні інтерпретується як «під час розгляду справи в суді першої інстанції». З цього приводу правовим висновком ВСУ (постанова ВСУ від 11.02.2015 р. № 6-246цс14 [11]) визначається, що рішення по суті спору ухвалюється судом першої інстанції, а на стадії апеляційного провадження здійснюється лише перевірка законності й обґрунтованості рішення суду (ст. 303 ЦПК України), тому заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції. По суті ВСУ правильно розтлумачив положення ч. 3 ст. 267 ЦК України зважаючи на те, що у досліджуваній нормі міститься неузгодженість між понятійними складовими норм матеріального та процесуального права, яка полягає у наступному. У ч. 3 ст. 267 ЦК України вказується, що заява стороною повинна бути зробленою до винесення судом рішення, а отже рішення суду, в даному випадку, розглядається в контексті одного із різновидів судових рішень. Неузгодженість проявляється в тому, що згідно ч. 2 ст. 209 ЦПК України рішення суду ухвалюється, а не виноситься, як це зазначено в ч. 3 ст. 267 ЦК України. Постановою Верховного Суду України фактично усунуто існуючу правову суперечність між проаналізованими нормами, що в подальшому позитивно впливає на реалізацію процесуальних юридичних фактів при розгляді цивільних справ.

В-четвертих, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Вказане положення норми матеріального права напряму кореспондується з нормами процесуального права, які регламентують порядок ухвалення рішення суду. Так, під час ухвалення рішення суд повинен вирішити цілий ряд питань, зокрема, питання чи є фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження (п. 2 ч. 1 ст. 214 ЦПК України). За своїм наповненням досліджувана норма матеріального права характеризується процесовизначальним змістом, так як містить процесуальне підґрунтя у визначенні дій суду у випадку сливу позовної давності.

Окремо слід зупинитись на певній неузгодженості між ч. 4 ст. 267 ЦК України та п. 2 ч. 1 ст. 214 ЦПК України, яка полягає у помилковому застосуванні в процесуальній нормі категорії «строк позовної давності», адже у главі 19 ЦК України йдеться виключно про «позовну давність» без приставки слова «строк». У зв’язку з цим категорію «строк позовної давності», яка використовується у цивільному процесуальному законодавстві (п. 2 ч. 1 ст. 214 ЦПК України) слід сприймати виключно як нормативно недоречною та помилковою, а тому слово «строк» зі змісту даного пункту підлягає виключенню.

У ч. 4 ст. 267 ЦК України, як нормі матеріального права, закріплено положення, яке не дає однозначної відповіді щодо процесуальних дій суду у разі подання стороною у спорі заяви про сплив позовної давності. Питання полягає в тому, чи має право суд, у разі надходження вказаної заяви, відразу видалитись до нарадчої кімнати для ухвалення рішення чи розгляд справи повинен відбуватись у повному обсязі з дослідженням та оцінкою всіх наявних в цивільній справі доказів?

Цілком логічно, що суд після отримання від сторони у справі заяви про сплив позовної давності повинен з’ясувати факт спливу такої давності та, за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропуску, ухвалити рішення про відмову у задоволенні позову. Такі дії суду повинні сприяти забезпеченню економії процесуального часу. Проте, судова практика виходить з інших позицій, яка полягає у повноцінному судовому розгляді справи з дослідженням всіх наявних у ній доказів, навіть за умови подання стороною у справі (відповідачем) заяви про сплив позовної давності.

З огляду на відсутність однозначної відповіді з цього приводу в постановах пленумів Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ слід звернутись до роз’яснень, що містяться у постанові пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» [12]. Так, у п.2.2. вказаної постанови роз’яснюється, що за змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з’ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв’язку зі спливом позовної давності – за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Викладені у постанові пленуму Вищого господарського суду України роз’яснення аналогічним чином проектуються на процедуру розгляду цивільних справ та безпосереднього вирішення судом питань, пов’язаних із надходженням від сторони (відповідача) у справі заяви про сплив позовної давності, що відповідним чином призводить до виникнення та реалізації комплексу процесуальних дії (процесуальних юридичних фактів).

В-п’ятих, ч. 5 ст. 267 ЦК України закріплює правила щодо порядку вчинення процесуальних дій судом при з’ясуванні обставин спливу позовної давності. Вказаною частиною визначено: «якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту». Слід враховувати, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу. В даному випадку може йтись виключно про право позивача на отримання судового захисту у разі визнання причин пропуску позовної давності поважними. У будь-якому разі обставини, що вказують на поважність пропуску позовної давності повинні бути підтверджені наявними у позивача доказами, які будуть враховуватись судом під час ухвалення рішення по справі.

3) Відступлення права вимоги та заміна боржника (переведення боргу) як підстави реалізації процесуального правонаступництва. Цивільним законодавством України визначені підстави та порядок заміни кредитора чи боржника у зобов’язанні. Так, правова процедура заміни кредитора у зобов’язанні регламентується статтями 512-519 ЦК України, заміни боржника – статтями 520-523 ЦК України. У будь-якому випадку заміна кредитора або боржника у зобов’язанні вчиняється на підставі правочину тієї самої форми, що і правочин, на підставі якого зобов’язання виникло. Суттєва відмінність у процедурі вказаної заміни полягає в тому, що боржник у зобов’язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом, на відміну від відступлення права вимоги, при якій заміна кредитора у зобов’язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відносини щодо відступлення права вимоги або заміни боржника (переведення боргу) у зобов’язанні часто трансформуються в площину реалізації процесуальних юридичних фактів, адже заміна сторін у зобов’язані може відбуватись і в тому випадку, коли відносини між сторонами перейшли у площину судового вирішення існуючого між ними спору.

Зміст статей 512-523 ЦК України кореспондуються з положеннями ст. 37 ЦПК України якою визначено наступне: «у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов’язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу».

У процесуальному відношенні визначений нормами матеріального права порядок заміни сторони у зобов’язанні призводить до необхідності вчинення судом низки процесуальних дій, пов’язаних із залученням до участі у справі правонаступника сторони або третьої особи». З метою належної реалізації процесуального юридичного факту у вигляді залучення правонаступника до участі у справі, суд повинен перевірити дотримання норм матеріального права (статті 513, 516, 520, 521 ЦК України), які регламентують порядок проведення заміни кредитора або боржника, та перевірити відповідність форми правочину щодо заміни сторони у зобов’язанні.

Ст. 37 ЦПК України не містить чіткої вказівки на дії, які повинні бути вчинені сторонами та третіми особами у справі, а також судом для реалізації процесуального правонаступництва. Цілком логічно, що правонаступником до суду повинні бути представлені документи, які підтверджують факт укладання правочину щодо заміни сторони у зобов’язанні, та заява, якою правонаступник просить суд залучити його до участі у справі як правонаступника відповідної сторони чи третьої особи. Реакція суду на вказану заяву повинна бути відображена у відповідній ухвалі, незважаючи на те, що прямої вказівки про необхідність постановлення судом ухвали в ст. 37 ЦПК України не міститься. В даному випадку вимога стосовно постановлення ухвали випливатиме зі змісту ч. 2 ст. 208 ЦПК України в якій закріплено наступне: «заяви осіб, які беруть участь у справі вирішуються судом шляхом постановлення ухвал».

З огляду на відсутність нормативного врегулювання процесуальним законодавством процедури постановлення судом ухвали про залучення правонаступника та, з огляду на зміст ч. 2 ст. 208 ЦПК України, яка передбачає постановлення судом ухвали лише за заявою осіб, які беруть участь у справі можна припустити, що на судовому засіданні під час вирішення питання щодо застосування правонаступництва повинні бути присутніми правопопередник (кредитор чи боржник) та безпосередньо сам правонаступник або його представник. Разом з тим, судова практика обмежуються лише фактичною присутністю правонаступника. Наявність документів, які посвідчують факт здійсненого правонаступництва, дозволяє суду постановити відповідну ухвалу, засвідчивши тим самим реалізацію процесуального юридичного факту. Отже, на відміну від правонаступництва у матеріальному праві, цивільне процесуальне правонаступництво завжди є загальним та виключає можливість одночасної участі у справі (щодо конкретної позовної вимоги) і правопопередника, і правонаступника.

Висновки.

В результаті дослідження актуальних питань впливу норм матеріального права на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства здійснено узагальнення теоретичних умовиводів та сформульовано пропозиції законодавчого змісту, спрямовані на удосконалення положень цивільного та цивільного процесуального законодавства.

1). Аналіз положень ЦК України дозволив виокремлювати декілька різновидів норм матеріального права, які виконують процесозабезпечувальну функцію в динаміці функціонування цивільного процесу: а) норми прямого впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів; б) норми супровідного впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів.

2). Запровадження конституційної реформи в сфері правосуддя буде неможливою без нормативної конкретизації в положеннях цивільного процесуального законодавства категорії «малозначні спори». Визначення даної категорії дозволить особам, які беруть участь у справі, безперешкодно реалізовувати власне право на участь у цивільній справі через представника.

3). Обґрунтовано доцільність внесення змін до ч. 3 ст. 267 ЦК України, зміст якої пропонується викласти наступним чином: «Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі чи третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, зробленої до винесення ним рішення». Вказаною законодавчою пропозицією пропонується наділити третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмету спору, правом подання заяви про сплив позовної давності під час розгляду цивільної справи.

4). Незважаючи на наявність функціональних зв’язків між матеріальним та процесуальним правом, саме для матеріального права притаманні процесозабезпечувальна та процесовизначальна функції. Вказані функції норм матеріального права виражаються не в тому, що останні застосовуються судом при розгляді й вирішенні цивільних справ в якості норм виступаючих мотивувально-формуючою складовою судових рішень, а в якості норм матеріального права, які впливають саме на динаміку цивільного процесу, забезпечуючи реалізацію процесуальних юридичних фактів.

Список використаних джерел

1. Боннер, А. Т. К. Маркс о соотношении материального права и процесса / А. Т. Боннер // Изв. вузов. Правоведение. – 1978. – №4. – С. 23-31.
2. Грось Л. А. Научно-практическое исследование влияния норм материального права на разрешение процессуальноправовых проблем в гражданском и арбитражном процессе: Учебное пособие / Л. А. Грось. – Хабаровск, 1999. – 332 с.
3. Рожкова М. А. Основные понятия арбитражного процессуального права / М. А. Рожкова. – М., Статут, 2003. – 400 с.
4. Комаров В. В. Вчення про предмет цивільного процесуального права / В. В. Комаров // Правова доктрина – основа формування правової системи держави : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 20-річчю НАПрН України та обговоренню п’ятитом. моногр. «Правова доктрина України», Харків, 20–21 листоп. 2013 р. / Нац. акад. прав. наук України. – Харків, 2013. – С. 58–62.
5. Цивільний процесуальний кодекс: науково-практичний аналіз. ‒ 2-ге вид. ‒ К. : ВД «Дакор», 2014. ‒ 600 с.
6. Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя): Закон України від 02.06.2016 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2016. − № 28. − Ст. 532.
7. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_004
8. Постанова Верховного Суду України від 8 червня 2016 р. у справі № 6-3029цс15 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу:http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/37EA7B880DEA5FF6C2257FE8004A7699
9. Постанова Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-738цс15 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FED1A9570F7D0288C2257E760026AF9D
10. Постанова Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-25цс15 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/893B192B166452E9C2257E14003E780E
11. Постанова Верховного Суду України від 11.02.2015 р. у справі № 6-246цс14 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F0A56494D282895DC2257DF0004951F2
12. Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів: постанова пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v0010600-13

В статье в теоретическом и практическом аспектах проанализированы нормы материального права, которые по своему содержанию оказывают прямое влияние на реализацию процессуальных юридических фактов, в контексте обеспечения нормальной динамики протекания гражданского процесса. Сформулированы предложения по внесению изменений в гражданское и гражданское процессуальное законодательство Украины.

Ключевые слова: гражданский процесс, нормы материального права, нормы процессуального права, процессуальные юридические факты, исковая давность, процессуальное правопреемство, процессуальное представительство.

The substantive law, which in its content a direct impact of the implementation of procedural legal facts in the context of the normal dynamics of the flow of civil procedure, has been analyzed in the theoretical and practical aspects in an article. It has been stated the proposals to amend the civil and civil procedural legislation of Ukraine.

Keywords: civil proceedings, substantive law, legal proceedings, the procedural legal facts, statute of limitations, legal succession, procedural representation.

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

 Анотація

У статті пропонується визначення поняття «процесуальний юридичний факт». Зміст даного поняття розкривається шляхом аналізу його складових елементів, до яких відносяться: фактори, що обумовлюють дію або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання); дії або бездіяльності суб’єктів цивільного процесу; процедурні наслідки зумовлені дією чи бездіяльністю суб’єктів цивільного процесу; нормативно-правова урегульованість впливу процедурних наслідків на виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин.

Ключові слова: цивільний процес, цивільні процесуальні правовідносини, процесуальний юридичний факт, суб’єкти цивільного процесу, дії, бездіяльність.

Summary

In the article it is offered the definition of the concept of «procedural legal fact». The content of this concept is revealed by an analysis of its constituent elements, which include: the factors causing the action or inaction of civil parties (other persons present in the courtroom); actions or omissions of civil parties; procedural consequences arising from acts or omissions of civil parties; regulatory and legal settlement of the impact of the procedural consequences of the emergence, change, termination and the proper functioning of civil procedural legal relationships.

Key words: civil process, civil procedural legal relationships, procedural legal fact, subjects of civil procedure, action, inaction.

Аннотация

В статье предлагается определение понятия «процессуальный юридический факт». Содержание данного понятия раскрывается путем анализа его составляющих элементов, к которым относятся: факторы, обуславливающие действие или бездействие субъектов гражданского процесса (других лиц, присутствующих в зале судебного заседания); действия или бездействия субъектов гражданского процесса; процедурные последствия обусловленные действием или бездействием субъектов гражданского процесса; нормативно-правовая урегулированность влияния процедурных последствий на возникновение, изменение, прекращение и надлежащее функционирование гражданских процессуальных правоотношений.

Ключевые слова: гражданский процесс, гражданские процессуальные правоотношения, процессуальный юридический факт, субъекты гражданского процесса, действия, бездействия.

Постановка проблеми. Досягнення основоположної мети цивільного судочинства, у вигляді ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів забезпечується різноманітними механізмами здійснення судової влади в Україні. Повсякденна діяльність судів у вигляді застосування та реалізації цивільних процесуальних норм напряму пов’язана з необхідністю встановлення різносторонніх юридичних фактів, як-то матеріально-правового та процесуально-правового характеру. Не можна заперечувати того факту, що динаміка розвитку та протікання цивільних процесуальних правовідносин піддається безпосередньому впливу на вказані відносини процесуальних юридичних фактів. Саме процесуальні юридичні факти виступають сполучним ланцюгом у взаємодії нормативних приписів цивільного процесуального законодавства та їх впливі на безпосередню поведінку суб’єктів цивільного процесу. З огляду на часті зміни політичної влади в українській державі, теоретичні здобутки науки цивільного процесуального права все частіше залишаються осторонь реально існуючої нормотворчої процедури. Нехтування суб’єктами законодавчої ініціативи результатами наукових досліджень, що виконуються політично незаангажованими фахівцями в сфері цивільного процесуального права, призводить до необхідності постійного уточнення та доопрацювання цивільного процесуального законодавства. Так, лише з 01.09.2005 р. до 01.11.2016 р. українським парламентом було прийнято 69 законодавчих актів спрямованих на внесення змін і доповнень до Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) [1]. Одна із причин існуючого стану справ полягає у відсутності наукового підходу до процедури нормотворення, яка відображається у систематичному оновленні положень ЦПК України неоптимізованими та науково невиваженими змінами і доповненнями. З огляду на окреслені обставини потребує ґрунтовного наукового дослідження одне з базисних процесуальних понять − «процесуальний юридичний факт». Формулювання даного поняття та виокремлення його складових елементів дозволить не лише створити загальне уявлення про вказане явище правової дійсності, але й закласти підґрунтя для проведення подальших наукових розвідок в окресленому напрямі, результатом яких стануть не лише виважені теоретичні здобутки, але й умовиводи практичного спрямування.

Процесуальні юридичні факти у вітчизняній науці цивільного процесуального права практично не піддавались науковому вивченню. Вказаній проблематиці фрагментарно приділялась увага такими вченими радянського періоду як: О.О. Красавчіков, В.П. Мозолін, Н.О. Чечіна, М.Б. Зейдер, М.А. Гурвіч, В.Н. Щеглов, М.К. Юков, Є.О. Крашенінніков, О.П. Вершинін. У пострадянський період процесуальні юридичні факти на дисертаційному рівні досліджували В.В. Ярков «Юридичні факти в механізмі реалізації норм цивільного процесуального права» (1992 р.) [2] та М.О. Рожкова «Теорії юридичних фактів цивільного та процесуального права: поняття, класифікації, основи взаємодії» (2010 р.) [3]. У вітчизняній цивільній процесуальній доктрині процесуальні юридичні факти ставали предметом уваги в наукових працях В.В Комарова [4], Н.Ю. Сакари [4] та С.В. Кімчинської [5].

Мета статті полягає у здійсненні теоретичного та практичного аналізу поняття «процесуальний юридичний факт», з відповідним виокремленням та розкриттям змісту його складових елементів.

Виклад основного матеріалу. Процесуальні юридичні факти, як процедурно забезпечувальна складова цивільних процесуальних правовідносин, відіграють особливе місце у формуванні теоретичних уявлень, пов’язаних з визначенням особливостей зародження та динаміки протікання цивільного процесу, як самостійної галузі правових відносин.

Визначення процесуального юридичного факту напряму пов’язано із загальнотеоретичним поняттям «юридичний факт», перші згадування якого датуються серединою ХІХ століття. Загальноприйнятою є думка, що праотцем поняття «юридичний факт» є німецький вчений Фрідріх Карл фон Савіньї, який у своїй науковій праці «System des heutigen Römischen Rechts» дав наступне визначення досліджуваного поняття: «Я називаю події, що викликають виникнення або завершення правовідносин, юридичними фактами» [6]. Протягом багатьох десятиліть в правовій доктрині сформувалось загальне уявлення про те, що юридичними фактами слід визнавати певні життєві обставини, які призводять до виникнення, зміни або припинення правовідносин. На перший погляд вказане визначення дозволяє в загальних рисах зрозуміти елементарну правову сутність юридичних фактів. Разом з тим, специфіка процесуальних юридичних фактів напряму залежить від галузі права в якій вказані факти мають свій специфічний прояв та реалізацію.

Дослідження поняття «процесуальний юридичний факт» слід розпочати з категорії «факт», яка у Великому тлумачному словнику сучасної української мови тлумачиться наступним чином: 1) дійсна, не вигадана подія, дійсне явище; те, що сталося, відбулось насправді; 2) реальність, дійсність; те, що об’єктивно існує [7, с. 1526]. У повсякденному житті людину супроводжує ціла низка фактів природного або соціального походження. Факти соціального спрямування об’єктивовано впливають на суспільні відносини, впорядкування яких здійснюється за допомогою існуючої в державі сукупності нормативно-правових актів. Як зазначав О.О. Красавчиков, юридичні факти відрізняються від інших фактів реальної дійсності тільки з точки зору значущості даних фактів для права [8, с. 67]. Отже, у загальному розумінні юридичні факти слід розглядати в якості явищ реальної дійсності, з якими норми права пов’язують настання правових наслідків.

Комплексний та змістовний аналіз законодавчих актів різного галузевого спрямування дозволив дійти висновку про відсутність у них нормативного визначення категорії «юридичний факт». Разом з тим, згадування юридичних фактів, в контексті їх приналежності до обставин, що обумовлюють функціонування певних прав та обов’язків суб’єктів правовідносин, міститься, зокрема, в Цивільному кодексі України (ст. 11) та ЦПК України (ст. 234).

Виходячи з раніше окресленої мети наукової статті слід зазначити, що існуючі в доктрині цивільного процесуального права спроби сформулювати визначення категорії  «процесуальний юридичний факт» зводяться до екстраполяції загальноприйнятого в цивільному праві поняття «юридичний факт» на сферу цивільних процесуальних правовідносин. Отже, під юридичними фактами в цивільному процесуальному праві зазвичай розуміють певні життєві обставини, що призводять до виникнення, зміни або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Разом з тим, вказане формулювання не повною мірою розкриває зміст існуючих правовідносин, зокрема, і тому, що прояв юридичних фактів не завжди пов’язаний виключно з окремими життєвими обставинами.

У доктрині цивільного процесуального права пропонуються відносно різні за змістом, але об’єднані головною процесуальною ідеєю визначення поняття «процесуальний юридичний факт».

Рожкова М.О. в своїй дисертаційній роботі пропонує в якості процесуального факту розуміти реальну дію (бездіяльність) учасника судового процесу, з правовою моделлю якої процесуальне право пов’язує певні процедурні наслідки і фактичне здійснення якої призводить до відповідних наслідків стосовно до елементарного процесуального відношення або складного процесуального правовідношення [3, с. 192].

В.В. Ярков у монографії «Юридичні факти в цивілістичному процесі» пропонує досить розширене та громіздке визначення процесуальних юридичних фактів, під якими розуміє дії, бездіяльність, процесуальні порушення всіх суб’єктів цивільних процесуальних відносин, а саме суду, судді, посадових осіб суду, осіб, які беруть участь у справі, та осіб, які сприяють правосуддю. У деяких випадках значення процесуальних юридичних фактів мають дії (бездіяльність) громадян, присутніх при розгляді справи. В якості процесуальних юридичних фактів виступають також події. До числа юридичних фактів відносяться як односторонні волевиявлення суб’єктів правовідносин, так і договори (мирова угода), акти органів влади. До числа процесуальних юридичних фактів відносяться строки, факти-стани, презюмовані факти. Отже, в якості процесуальних юридичних фактів виступають найрізноманітніші обставини, які породжують різноманітні процесуальні наслідки [9, с. 83].

В.В. Комаров, Н.Ю. Сакара у монографії «Цивільне судочинство України: основні засади та інститути» наголошують, що передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин, крім цивільної процесуальної правосуб’єктності, є процесуальні юридичні факти. Юридичні факти − передбачені в гіпотезах процесуальних норм певні життєві обставини, з якими пов’язуються виникнення, зміна чи припинення правовідносин, суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Як процесуальні юридичні факти, що породжують правові наслідки, виступають дії суду чи інших учасників процесу, вчинені у певній послідовності, передбаченій цивільним процесуальним законодавством. У деяких випадках до юридичних процесуальних фактів належить і бездіяльність учасників цивільного процесу [4, с. 400].

У схожому науковому контексті досліджуване поняття визначає С.В. Кімчинська. На її думку, цивільний процесуальний юридичний факт як складовий елемент внутрішньої підсистеми механізму цивільного процесуального регулювання − це конкретна життєва обставина, змодельована в нормі цивільного процесуального права, що призводить до виникнення, зміни чи припинення цивільних процесуальних правовідносин із дотриманням завдань цивільного судочинства [5, с. 28].

З огляду на те, що в українському цивільному процесуальному законодавстві поняття «процесуальний юридичний факт» не отримав свого нормативного підтвердження та визнання, цікавим, на мою думку, буде досвід білоруських законодавців, які в рамках Цивільного процесуального кодексу Республіки Бєларусь в ст. 108 визначають дії або процесуальні події як форми процесуальних фактів. Вказаною нормою закріплені й інші положення, що розкривають зміст процесуальних фактів, зокрема, юридично зацікавлені в результатах справи особи та інші учасники цивільного судочинства здійснюють належні їм права, виконують обов’язки шляхом вчинення процесуальних дій. Процесуальними фактами також є настання та сплив строків, інші процесуальні події [11].

Проаналізовані доктринальні підходи та законодавчі положення щодо визначення поняття «процесуальний юридичний факт» дозволяють сформулювати власне авторське визначення вказаного поняття.

Процесуальний юридичний факт – це обумовлена певними життєвими обставинами, емоційно-поведінковими проявами чи нормативно-правовими приписами дія або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання), які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми цивільного процесуального права пов’язують виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин.

З метою розкриття змісту сформульованого поняття спробуємо виокремити його складові елементи, які у своєму поєднанні створюють уявлення про місце та призначення процесуальних юридичних фактів в загальній системі цивільних процесуальних правовідносин. Отже, поняття «процесуальний юридичний факт» буде досліджено крізь призму наступних його складових елементів:

1) чинники, що обумовлюють дію або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання) − життєві обставини, емоційно-поведінкові прояви чи нормативно-правові приписи. Першою умовою, яка впливає на формування у суб’єкта цивільного процесу певної дії є група чинників, які можуть проявлятись у відокремленому вигляді або ситуативному поєднанні. Першим з таких чинників є життєві обставини. Життєві обставини можна розглядати в різних ситуативно-галузевих проявах, зокрема, у психологічній, медичній, соціальній, правовій та інших сферах повсякденного життя. Наприклад, народження людини, укладання договору, укладання трудового договору, створення художнього твору, реєстрація шлюбу, заподіяння шкоди, військові дії тощо. У загальному вигляді життєві обставини, у своїй більшості, зводяться до конкретних дій або подій. В контексті досліджуваної проблематики визначальний вплив на формування правовідносин мають лише ті життєві обставини, з якими пов’язано настання певних юридичних наслідків, тобто такі життєві обставини, котрі передбачені нормами права. До життєвих обставин, що обумовлюють можливість вчинення суб’єктами цивільного процесу конкретних процесуальних дій можна віднести, зокрема, смерть особи, яка бере участь у справі. Смерть фізичної особи, як життєва обставина (подія), сама по собі не впливає на динаміку цивільного процесу. Для набуття вказаною подією процесуальних обрисів особі, яка вважає себе спадкоємцем померлого, слід звернутись до суду із заявою якою повідомити про настання вказаної життєвої обставини. Звернення із заявою слід розглядати як процесуальну дію, яка потребуватиме процедурної реакції суду у вигляді постановлення ухвали про зупинення провадження у справі в порядку п. 1 ч. 1 ст. 201ЦПК України (якщо спірні відносини допускають правонаступництво).

Наступним чинником, який обумовлює дію або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання) є емоційно-поведінкові прояви вказаних осіб. Слід погодитись, що протікання цивільного процесу досить часто залежить від емоційно-поведінкових проявів як самого судді, так і осіб присутніх під час судового засідання. На емоційно-поведінкові прояви впливають індивідуально-психологічні властивості особи, як то: темперамент, характер, емоції. Суддя повинен сприйматись в цивільному процесі не лише в якості ключового суб’єкта наділеного законодавчо визначеними повноваженнями, але й в якості людини та особистості, яка може перебувати під впливом різних внутрішніх або зовнішніх емоційних подразників, біологічних процесів, що знаходять своє відображення у його відповідній поведінці. Втомленість або неуважність судді може призводити до вчинення ним процесуальних помилок усунення яких можливе, наприклад, шляхом ухвалення додаткового рішення суду.

Емоційно-поведінкові прояви, які переважно характеризуються неправомірним змістом, притаманні для поведінки як учасників цивільного процесу, так і осіб присутніх в залі судового засідання.

Третім чинником, який обумовлює вчинення процесуальних дій суб’єктами цивільного процесу є нормативні-правові приписи цивільного процесуального законодавства. У запропонованому мною визначення поняття «професуальний юридичний факт» згадується саме категорія «нормативно-правовий припис», яка за своїм змістом є проміжною ланкою між поняттями «нормативно-правовий інститут» та «норма права» [12]. Така позиція обґрунтовується наступним. Як наголошує С.С. Алексєєв нормативно-правовий припис – це елементарне, цільне, логічно завершене державно-владне веління нормативного характеру, безпосередньо відображене в тексті нормативно-правового акту [13, с. 91].

На думку М.Л. Давидової нормативно-правовий припис, як і норма права, являє собою правове веління. Однак якщо правова норма в єдності трьох своїх елементів є ідеальною конструкцією, то нормативний припис в найбільшій мірі уособлює саме форму існування правових велінь. Якщо правовими нормами вважаються тільки ті веління, які відповідають змістовним ознаками норми права (модель регульованих відносин, представницький-зобов’язуючий характер), то в якості нормативного припису можуть розглядатися й ті державно-владні веління, які даних ознак не мають. Таким чином, в найзагальнішому вигляді співвідношення двох розглянутих категорій може бути визначене в такий спосіб: нормативно-правовий припис − це форма (спосіб) текстуального вираження частин правових норм та інших велінь законодавця [14, с. 55-56].

Прикладом нормативно-правових приписів, що обумовлюють вчинення суб’єктами цивільного процесу процесуальних дій можна вважати положення ч. 1 ст. 220 ЦПК України в якій зазначено наступне: суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення. За своїм змістом звичайна неуважність або нервове напруження (емоційно-поведінковий прояв) судді може призвести до того, що ним під час ухвалення рішення суду не буде вирішено питання про порядок розподілу судових витрат. У зв’язку з цим, визначений ч. 1 ст. 220 ЦПК України нормативно-правовим припис уповноважує суддю на самостійне ініціювання процедури вчинення процесуальної дії, яка призведе до фіксування процесуального юридичного факту у конкретному процесуальному документі – додатковому рішенні суду.

2) дія або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання). Як вже зазначалось, емоційно-поведінкові прояви можуть знаходити своє відображення в діях або бездіяльності учасників цивільного процесу, які часто мають неправомірний зміст. Неправомірні дії можуть виражатись у недотриманні учасниками цивільного (іншими особами, присутніми у судовому засіданні) обов’язків, визначених ст. 162 ЦПК України. Частина суддів в процесі розгляду цивільної справи «пом’якшує» закріплені у ст. 162 ЦПК України правила поведінки під час судового засідання дозволяючи, наприклад, не вставати сторонам при наданні ними пояснень. Наявність таких дозволів є більш виключенням, ніж поширеним правилом. В загальному розумінні, визначення порядку проведення судового засідання часто залежить від внутрішнього налаштування судді та його особистісного відношення до учасників процесу. Проте, зустрічаються випадки коли одна із сторін або третя особа відмовляються вставати коли до неї звертається суддя, тим самим виражаючи своє негативне ставлення, наприклад, до постановленої судом ухвали про відмову у задоволення заяви про відвід судді. Така поведінка особи свідчить про її явну зневагу як до суду, так і встановлених правил судочинства. У свою чергу, суд має чіткий перелік засобів процесуального реагування на вказану неправомірну поведінку, у вигляді можливості застосування заходів процесуального примусу, наприклад, видалення із залу судового засідання. Крім цього, суд наділений правом притягнути особу до адміністративної відповідальності за ст. 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Реалізація вказаної процедури супроводжується вчиненням процесуальної дії у вигляді оголошення перерви у судовому засіданні в порядку ч. 3 ст. 162 ЦПК України.

Бездіяльність суб’єктів цивільного процесу також перебуває в площині неправомірної поведінки. Слід погодитися О.С. Йоффе, який розглядав бездіяльність особи протиправною, коли особа повинна була та могла діяти: «повинна була» – юридичний критерій, який передбачає правовий обов’язок вчинити певні дії; «могла» – фізичний критерій, який передбачає фактичну можливість їхнього вчинення [15, с. 280]. Досліджуючи бездіяльність, як форму неправомірної поведінки, І.С. Канзафарова визначає її як «…порушення обов’язку вчинити певні дії. Але поряд із цим необхідно встановити фактичну можливість вчинення зазначених дій конкретною особою у конкретних обставинах, чи мала особа реальну можливість вчинити певні дії. При цьому, потрібно враховувати не лише фізичний та психічний стан особи, а й її особисті якості» [16, с. 75].

У свою чергу правомірними діями суб’єктів цивільного процесу вважається така їх вольова поведінка, яка відповідає приписам правових норм, насамперед норм цивільного процесуального законодавства, та не суперечить основним принципам права і гарантується державою. Правомірні дії знаходять своє відображення, зокрема, у поданні позовної заяви, заяви, апеляційної чи касаційної скарги, дотримання встановлених правил поведінки під час судового засідання тощо.

3) процедурні наслідки обумовлені дією або бездіяльністю суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання). Будь-яка дія або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу обумовлює настання визначеної реакції суду, яка повинна реалізовуватись у відповідності до нормативно регламентованої процесуальної процедури.

Як зазначає Рошканюк В.М. однією з істотних та характерних ознак процедури є наявність встановленого алгоритму дій (моделі), відповідно до якого вона реалізовується. У найбільш загальному вигляді така процедура є певною послідовністю дій, реалізація яких призводить до бажаного результату [17, с. 108]. На думку Н.В. Протасова, нормативна модель процедури повинна визначати: цільове призначення, тип основних відносин, коло учасників, акти поведінки, яку вони можуть і повинні зробити, послідовність їх здійснення, терміни і місце здійснення як окремих дій, так і процедури в цілому, засоби, що забезпечують її функціонування [18, с. 51].

Розкриваючи сутність процедурних наслідків М.О. Рожкова наголошує, що норми процесуального права встановлюють правові моделі дій або бездіяльності (які можуть бути в реальній дійсності) і передбачають для них настання відповідних процедурних наслідків. При цьому, на її думку, норма права закріплює певні вимоги до правової моделі дії (або бездіяльності), відповідність яким реальної дії необхідне для настання тих чи інших процедурних наслідків. Вимога про необхідність наявності деяких ознак (властивостей, якостей, характеристик) міститься в гіпотезі норми процесуального права і може пред’являтись до правової моделі дії [3, с. 195].

Наприклад, подання особою до суду позовної заяви в якій відповідачем виступає фізична особа призводить до настання процедурних наслідків наступного змісту: з’ясування судом відповідності позовної заяви вимогам ст. 119 та 120 ЦПК України − направлення судом запиту до органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) фізичної особи − подальше постановлення ухвали про відкриття провадження у справі у разі відсутності підстав визначених у статтях 121 та 122 ЦПК України, що перешкоджають подальшому розвитку процесуальної процедури.

4) нормативно-правова урегульованість впливу процедурних наслідків на виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин. З аналізу доктрини цивільного процесуального права вбачається, що переважна більшість вчених-процесуалістів в якості процедурних наслідків процесуальних юридичних фактів розглядають лише виникнення, зміну та припинення цивільних процесуальних правовідносин. Разом з тим, слід погодитись з позицією В.В. Яркова, який наголошує, що процесуальні юридичні факти обумовлюють не лише виникнення, зміну та припинення правовідношення, але й інші процедурні наслідки, наприклад, нормальне функціонування процесуального правовідношення [9, с. 28].

М.О. Рожкова пропонує більш розширене коло процедурних наслідків, які є найбільш значущими для процесуального правовідношення, зокрема: 1) рух процесуального правовідношення, який включає виникнення, зміну та припинення процесуального правовідношення; 2) наслідки реалізації процесуальної правосуб’єктності або компетенції суду; 3) наслідки захисту порушених процесуальних прав [3, с. 193-195].

На мою думку, перерахування в понятті «процесуальний юридичний факт» всіх процедурних наслідків дій (бездіяльності) суб’єктів цивільного процесу вплине на громіздкість даного поняття. По суті вказівка на те, що процедурні наслідки дії (бездіяльності) обумовлюють виникнення, зміну, припинення правовідношення та нормальне функціонування процесуального правовідношення повною мірою охоплюють всі можливі та реально існуючі процедурні наслідки вказаних дій (бездіяльності) суб’єктів цивільного процесу.

Висновки. Процесуальний юридичний факт – це обумовлена певними життєвими обставинами, емоційно-поведінковими проявами чи нормативно-правовими приписами дія або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання), які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми цивільного процесуального права пов’язують виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин.

Запропоноване визначення найбільш повно та змістовно розкриває його сутність, як правового явища сфери цивільних процесуальних правовідносин. Зміст вказаного поняття слід розглядати крізь призму таких складових елементів:

1) чинники, що обумовлюють дію або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання) − життєві обставини, емоційно-поведінкові прояви чи нормативно-правові приписи;

2) дія або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання);

3) процедурні наслідки обумовлені дією або бездіяльністю суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання);

4) нормативно-правова урегульованість впливу процедурних наслідків на виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин.

Список використаних джерел:

1. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15
2. Ярков В.В. Юридические факты в механизме реализации норм гражданского процессуального права : диссертация … доктора юридических наук : 12.00.03. / В.В. Ярков − Екатеринбург, 1992. − 523 с.
3. Рожкова М.А. Теории юридических фактов гражданского и процессуального права: понятия, классификации, основы взаимодействия. дис. докт. юрид. наук / М.А. Рожкова. / Специальности: 12.00.03 – гражданское право, предпринимательское право, семейное право, международное частное право; 12.00.15 – гражданский процесс, арбитражный процесс. Исследовательский центр частного права при Президенте РФ. – М., 2010. – 418 с.
4. Цивільне судочинство України: основні засади та інститути : монографія / В. В. Комаров, К. В. Гусаров, Н. Ю. Сакара та ін. ; за ред. В. В. Комарова. – Х. : Право, 2016. – 848 с.
5. Кімчинська С.В. Юридичні факти як елемент механізму цивільного процесуального регулювання / С.В. Кімчинська // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: «Юриспруденція». − 2015. − № 14. Том. 2. − С. 26-28.
6. Savigny, Friedrich Carl von: System des heutigen Römischen Rechts. Bd. 4. Berlin, 1841. Savigny F. System des heutigen romshen Rechts. T. III. – 2nd ed., rev. – Published: Clark. N.J.: Lawbook Exhange, 2003 .– 347 р.
7. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ 1728 с.
8. Красавчиков О. А. Юридические факты в советском гражданском праве // Категории науки гражданского права. Избранные труды: в 2 т. Т. 2. М.: Статут, 2005. С. 49–241.
9. Ярков В.В. Юридические факты в цивилистическом процессе / В.В. Ярков. ‒ М.: Инфотропик Медиа, 2012. − 608 с.
10. Курс цивільного процесу : підручник / В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін. ; за ред. В. В. Комарова. − X. : Право, 2011. − 1352 с.
11. Гражданский процессуальный кодекс Республики Беларусь от 11 января 1999 г. http://etalonline.by/?type=text&regnum=HK9900238#load_text_none_1_
12. Левицька Н. О. Нормативно-правовий інститут: розмежування із суміжними поняттями / Н. О. Левицька // Часопис Академії адвокатури України. – 2012. – № 14. – С. 1–5.
13. Алексеев С. С. Теория права / С.С. Алексеев. − М. : Изд-во БЕК, 1993. − 223 с.
14. Давыдова М.Л. Правовая норма и нормативное предписание: проблема соотношения / М.Л. Давыдова // Вестник Волгоградского государственного университета. Серия 5: Юриспруденция. – 2006. − № 8. − С. 52-57.
15. Иоффе О. С. Избранные труды : В 4 т. Т. 1. Правоотношение по советскому гражданскому праву. Ответственность по советскому гражданскому праву / О. С. Иоффе. – СПб. : Издательство «Юридический центр Пресс», 2003. – 574 с.
16. Канзафарова І. С. Теорія цивільно-правової відповідальності : монографія / І. С. Канзафарова. – О. : Астропринт, 2006. – 261 с.
17. Рошканюк В. М. Процедурні та процесуальні правовідносини у праві соціального забезпечення / В. М. Рошканюк // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Сер.: Право. − 2014. − Вип. 25. − С. 107-110.
18. Протасов В. Н. Юридическая процедура / В. Н. Протасов. − М.: Юрид. лит., 1991. − 79 с.

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

РІШЕННЯ СУДУ ЯК ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ ФАКТ

ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА УКРАЇНИ

У статті в теоретичному та практичному аспектах досліджено процесуальний юридичний факт цивільного судочинства ‒ рішення суду. Змістовний аналіз положень цивільного процесуального законодавства та доктрини цивільного процесуального права дозволив визначити головні відмінності між категоріями «судове рішення» та «рішення суду». Серед існуючого обсягу функцій процесуальних юридичних фактів, перелік яких сформувався в теорії цивільного процесу, визначено функції притаманні для рішення суду, як цивільного процесуального явища. Сформульовано пропозиції щодо удосконалення положень статті 208 Цивільного процесуального кодексу України.

Ключові слова: процесуальні юридичні факти, судові акти, рішення суду, функції рішення суду, ознаки рішення суду, форми судових актів.

In the article procedural legal fact of civil procedure «a court decision» is researched in the theoretical and practical aspects. Meaningful analysis of the provisions of civil procedure law and civil procedural law doctrine allowed to identify the main differences between the categories of «judgment» and «a court decision». Among the functions of the existing level of procedural legal facts, a list of which has formed the theory of civil procedure, the functions inherent to the a court decision as civil procedure phenomenon are determined. Suggestions on improving the provisions of Article 208 of the Civil Code of Ukraine are formulated.

Key words: procedural legal facts, judicial acts, a court decision, functions of court decision, the court decision signs, forms of judicial acts.

Вступ. Основоположна мета цивільного судочинства полягає у захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави або суспільних інтересів. Досягнення вказаної мети забезпечується широким арсеналом процесуальних засобів. Процесуальна діяльність суду, у випадку нормального протікання цивільного процесу, в кінцевому результаті знаходить своє відображення в ухваленому судом рішенні. Саме рішення суду є завершальним етапом всієї правозастосовної діяльності, отримуючи своє закріплення у формі офіційного юридичного документа, який регламентує поведінку суб’єктів правовідносин, активно впливаючи як на загальний, так і на безпосередній об’єкт правозастосовної діяльності. Ухвалене рішення суду зазвичай сприймається в якості юридичного факту, який вливає та врегульовує сферу матеріальних правовідносин. Таке сприйняття рішення суду є певною мірою не вірним, адже рішення, крім матеріально-правових наслідків, призводить до настання цілого рядку наслідків цивільного процесуального характеру. Від змісту та якості ухваленого рішення судом першої інстанції прямо залежить можливість виникнення та протікання подальших стадій цивільного процесу. Безсумнівно рішення суду може розглядатись з різних правових позицій. Проте малодосліджені аспекти приналежності рішення суду до сфери процесуальних юридичних фактів заслуговують окремої уваги та потребують проведення обґрунтованих наукових досліджень вказаного процесуального явища.

З огляду на відсутність наукових досліджень, присвячених визнанню рішення суду в якості процесуального юридичного факту, який призводить до виникнення зміни або припинення цивільних процесуальних правовідносин, за основу були взяті наукові праці, в яких переважно досліджувались загальні аспекти судових рішень, як правового явища. Питання розкриття змісту та співвідношення категорій «судові акти», «судове рішення», «рішення суду» на науковому рівні досліджували наступні вчені радянського та сучасного періодів розвитку правової науки: М.Г. Авдюков, С.Н. Абрамов, І.В. Андронов, М.А. Гурвіч, С.К. Загайнова, О.В. Кот, В.В. Комаров, І.О. Колотілова, О.Ф. Клейнман, Л.С. Лисенко, Д.Д. Луспеник, В.В. Маслов, М.О. Рожкова, В.І. Тертишніков, Г.Л. Осокіна, Г.В. Фазикош, О.В. Хахальова, Д.М. Чечот, О.М. Шиманович, М.Й. Штефан, М.М. Ясинок, В.В. Ярков та інші.

Незначна кількість досліджень в даній сфері свідчить про низький рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, що відповідним чином відкриває нові шляхи для здійснення наукових розвідок в даному напрямку.

Постановка завдання. У статті здійснена спроба з наукових та практичних позицій дослідити рішення суду як процесуальний юридичний факт цивільного судочинства України. З цією метою були поставлені наступні завдання: виокремити відмінності між процесуальними категоріями «судове рішення» та «рішення суду»; окреслити функції та ознаки рішення суду в контексті його приналежності до сфери процесуальних юридичних фактів цивільного судочинства; сформулювати пропозиції законодавчого характеру, спрямовані на удосконалення норм Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) [1].

Результати дослідження. Процесуальні юридичні факти як правове явище, без перебільшень, посідають ключове місце в динаміці цивільного процесу, забезпечуючи реалізацію завдань та мети цивільного судочинства, закріплених в ст. 1 ЦПК України. Змістовне ознайомлення з доктриною українського цивільного процесуального права засвідчило той факт, що сфера процесуальних юридичних фактів не піддавалась комплексному науковому дослідженню з боку вітчизняних вчених-процесуалістів. Сучасна цивільна процесуальна наука підтверджує наявність лише фрагментарних спроб у дослідженні окресленої проблематики.

Правова природа та безпосереднє призначення цивільного процесу, як обслуговуючого механізму існування цивільних правовідносин, полягає в тому, що цивільний процес є складним комплексним фактичним складом, який характеризується взаємозв’язком складових його елементів, спрямованих на досягнення одного з головних результатів вказаного процесу ‒ ухвалення судового рішення (судовий наказ, рішення, постанова).

Процесуальні дії (у загальному розумінні) вчинювані особами, які беруть участь у справі, спрямовані на отримання судового захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів, а процесуальні дії вчинювані судом спрямовані на забезпечення справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду цивільних справ з метою ефективного захисту вищезазначених порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів.

Дослідження актуальних питань цивільного процесуального права дозволило зробити висновок про відсутність доктринальних підходів до визначення, зокрема, поняття «процесуальні юридичні факти». Існуючи спроби сформулювати дане поняття зводяться до проекції загальноприйнятого в цивільному праві поняття «юридичний факт» на сферу цивільних процесуальних правовідносин. Як наслідок, під юридичними фактами в цивільному процесуальному праві зазвичай розуміють певні життєві обставини, що призводять до виникнення, зміни або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Разом з тим, вказане формулювання не повною мірою розкриває зміст існуючих правовідносин, зокрема, і тому, що прояв юридичних фактів не завжди пов’язаний виключно з окремими життєвими обставинами.

З огляду на це, під процесуальними юридичними фактами пропонується розуміти обумовлені певними життєвими обставинами, нормативно-правовими приписами чи поведінковими факторами дії або бездіяльність учасників цивільного процесу, які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Інститут судового рішення привертав та продовжує привертати особливу увагу не лише практикуючої юридичної спільноти, але й науковців. Зважаючи на різницю у поглядах щодо поняття, змісту, форм, ознак, видів, класифікації та значення судових рішень, переважна більшість з них схиляються до того, що судові рішення належать до площини процесуальних юридичних фактів.

Відразу слід наголосити, що в даній статті будуть досліджені питання, пов’язані з одним із різновидів процесуальних юридичних фактів ‒ рішення суду. Словосполучення «рішення суду», з огляду на буремні політичні події, що відбуваються в українській державі, все частіше почало згадуватись не лише в юридичному обігу, але й в засобах масової інформації. Використання даного словосполучення для позначення результатів діяльності суду часто здійснюється з грубим порушенням вимог законодавства. Все частіше помилки у застосуванні вказаного поняття допускаються не лише журналістами, але й практикуючими юристами та науковцями.

Коріння такої плутанини обумовлені, насамперед, недосконалістю цивільного процесуального законодавства, зміст якого породжує елементарні термінологічні помилки.

Так, у ст. 208 ЦПК України, яка має назву «Види судових рішень» передбачені такі форми судових рішень: 1) ухвали; 2) рішення; 3) постанови. Як результат, у статтях 208-223 ЦПК України використовуються два досить схожі, але різних за змістом поняття: «судове рішення» та «рішення суду».

Для пересічного громадянина вказані словосполучення виглядають як звичайні слова синоніми, що цілком є логічним для повсякденного сприйняття та використання у побутовій сфері. Разом з тим, виходячи зі змісту ст. 208 ЦПК України існує суттєва різниця між досліджуваними поняттями. Детальний аналіз положень глави 7 розділу ІІІ ЦПК України дозволяє зробити висновок про існування плутанини та підміни понять «судове рішення» та «рішення суду», що принаймні є не прийнятним для сфери цивільних процесуальних правовідносин.

Враховуючи відсутність законодавчого визначення кожної із згадуваних категорій можна зробити висновок, що поняття «судове рішення» є ширшим за змістом та узагальнюючим для таких категорій як: рішення суду, ухвала суду, постанова суду і судовий наказ, визначені в законі як форми судових рішень (ст. ст. 95, 208 ЦПК України).

Неоднаковість розуміння та застосування категорій «судові рішення» та «рішення суду» має тривалу історію та стосується таких сфер як: законодавча, судова, наукова та інформаційна.

Поняття «судове рішення» згадувалось, зокрема, ще в ЦПК України 1963 р. Так, у главі 22, яка мала назву «Рішення суду» у статтях 209 та 212 використовувалось поняття «судове рішення». Змістовний аналіз норм вказаної глави дозволяє зробити висновок про відсутність відмінностей та повну синонімічність понять «рішення суду» та «судове рішення».

Вказана законодавча тенденція збереглась і в ЦПК України від 18.03.2004 р. Незважаючи на те, що у ст. 208 ЦПК України чітко визначені види судових рішень (ухвали, рішення та постанови), поняття «рішення суду» продовжує дублюватись та ототожнюватись з поняттям «судове рішення» без вказівки на будь-які відмінності між ними (ст.ст. 214, 218, 222 ЦПК України).

Аналогічна ситуація простежується також у доктрині цивільного процесуального права, що обумовлює необхідність дослідити вказане питання більш змістовно.

М.Г. Авдюков у своїй праці «Судове рішення» зазначав, що термін «рішення» використовується іноді як узагальнюючий відносно всіх процесуальних актів, які ухвалюються судовими органами, тобто в значенні суджень суду у всіх питаннях, віднесених до його компетенції незалежно від форми його вираження [2, с. 7].

М.А. Гурвіч і С.Н. Абрамов розглядали судове рішення як постанову суду, якою розв’язується спір про право цивільне й захищається суб’єктивне право [3, с. 99; 4, с. 110]. Цієї думки дотримується й В.І. Тертишніков [5, с. 208-209].

О.Ф. Клєйнман тлумачив судове рішення як постанову суду, в якій дається відповідь на позовні вимоги й визначаються права та обов’язки сторін, що виникають зі спірних правовідносин [6, с. 239].

На думку М.Б. Зейдера, судове рішення – це процесуальний акт, який є результатом діяльності суду, що активно здійснюється ним по з’ясуванню фактичних обставин справи, вирішенню спору, захисту порушеного чи оспорюваного права і, як наслідок, по охороні правосуддя [7, с. 17].

М.А. Гурвіч визначав судове рішення як постанову суду першої інстанції, якою вирішується матеріально-правовий спір і дається тим самим відповідь на звернення до суду про захист суб’єктивного права або охоронюваного законом інтересу [8, с. 245]. Дещо пізніше ним пропонувалось визначення самого поняття «рішення суду». «Рішення суду – акт державної влади, акт державної функції. Воно становить собою імператив. Містить веління, наказ» [8, с. 5].

Д.М. Чечот притримувався позиції згідно якої судове рішення це постанова суду, якою вирішується по суті матеріально-правовий спір, що є об’єктом процесу, з метою остаточного встановлення і захисту прав і інтересів суб’єктів цього спору [9, с. 6].

О.В. Хахалєва пропонує наступне визначення поняття «судового рішення» ‒ це процесуальний акт судової влади, винесений іменем держави, що вирішує правовий конфлікт по суті з метою внесення визначеності в спірні правовідносини, який відповідає вимогам обґрунтованості, законності, умотивованості, справедливості і доцільності [10, с. 7].

На думку Г.Л. Осокіної рішення суду ‒ це судова постанова, що містить висновки суду першої інстанції про те, чи підлягає задоволенню вимога зацікавленої особи про захист порушених чи оскаржених прав, свобод, законних інтересів. Таким чином, судове рішення завжди містить відповідь суду першої інстанції на головне питання цивільного судочинства: чи володіє зацікавлена особа, яка звернулася до суду з позовом або заявою, правом на отримання судового захисту в порядку позовного, публічного або особливого проваджень [11, с. 241].

Вітчизняні вчені-процесуалісти, зокрема, В.В. Комаров розглядає судове рішення як акт правозастосування, ухвалений іменем України, оформлений у вигляді процесуального документа, що владно підтверджує правовідносини сторін на основі встановлених у судовому засіданні фактичних обставин справи [12, с. 628].

І.В. Андронов розглядає категорію «рішення суду» як вольовий акт правосуддя в цивільному процесі, ухвалений судом іменем України у встановленому законом порядку в результаті здійснення правозастосовної діяльності, який містить в собі наказ і підтвердження наявності або відсутності правовідносин, спрямований на охорону та захист прав, свобод і законних інтересів суб’єктів права, який має наслідком виникнення, зміну або припинення процесуальних, а в деяких встановлених законом випадках і матеріальних правовідносин [13, с. 6].

Досліджуючи інститут судового рішення в системі цивільного судочинства В.В. Маслов вважає, що судове рішення ‒ це основний процесуально-правовий документ, який ухвалюється судом у нарадчій кімнаті іменем держави й від її імені, відповідно до норм процесуального законодавства, на основі всієї системи доказів, яку суд дослідив у судовому засіданні з посиланням на норми матеріального права та судові прецеденти Верховного Суду України і Європейського суду з прав людини, має письмову форму й захищає суб’єктивне право або інтерес фізичних, юридичних осіб чи держави [14, 186].

М.М. Ясинок визначає судове рішення як процесуально-правовий документ, який ухвалюється судом від імені та іменем держави на підставі норм цивільного процесуального права [15, с. 60].

В підручниках з цивільного процесу пропонуються такі визначення категорії «судове рішення».

Судове рішення ‒ це акт правосуддя, що ґрунтується на встановлених у ході судового розгляду обставинах та застосуванні норм права; акт, яким вирішуються вимоги, заявлені в позовному провадженні, або вимоги, спрямовані на охорону й захист свобод та інтересів у порядку окремого провадження [16, с. 277]. Судові рішення ‒ це акти правосуддя у справі, які ґрунтуються на встановлених у судовому засіданні фактах і застосуванні норм матеріального і процесуального права [17, с. 401].

Наведені визначення категорії «судове рішення» у своїй більшості вказують на те, що судове рішення є актом судової влади, що вирішує правовий конфлікт по суті. Такий висновок є неприйнятним, адже у ст. 208 ЦПК України «Види судових рішень» також згадуються ухвали суду, які є лише однією із форм судового рішення. У свою чергу, ухвали постановлені судами першої інстанції з питань, пов’язаних з рухом справи, зазвичай ніяким чином не вирішують правовий конфлікт по суті.

Слід погодитись з І.В. Андроновим, який справедливо наголошує, що ситуацію, коли практично одне й те саме найменування використовується для позначення родового і видового понять, не можна вважати вдалою [13, с. 10]. Термін «рішення» традиційно використовується в цивільному процесуальному праві стосовно актів суду, якими вирішується справа по суті, і він не повинен застосовуватися до інших актів, які не мають подібних властивостей, до таких, наприклад, як ухвали суду. Крім того, плутанина в термінології може призвести до різного тлумачення тих чи інших норм закону.

З метою вирішення нормативно-термінологічної плутанини слід зазначити, що в контексті положень ст. 208 ЦПК України ознаки судових рішень притаманні не лише для таких його форм як: ухвали суду, рішення суду та постанови Верховного Суду України, але й для судових наказів. Відповідно до ч. 1 ст. 95 ЦПК України судовий наказ є особливою формою судових рішень, що видається в наказному провадженні. Відсутність судового наказу в переліку форм (видів) судових рішень (ч. 1 ст. 208 ЦПК України) є суттєвою законодавчою прогалиною, яке потребує відповідного вирішення.

Відповідно до ч. 2 ст. 208 ЦПК України питання, пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених ЦПК України, зокрема за результатами перегляду судових рішень в порядку апеляційного та касаційного проваджень, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.

Рішення суду, в класичному його розумінні, ухвалюється за результатами остаточного розгляду цивільної справи в суді першої інстанції, а у випадках, передбачених ст. ст. 389-6 та 389-11 ЦПК України (провадження в справах про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів) суд постановляє ухвалу за правилами, встановленими ЦПК України для ухвалення рішення суду. Також рішення суду може ухвалюватись за результатами перегляду судових рішень в порядку апеляційного (ст. 307 ЦПК України) та касаційного проваджень (ст. 336 ЦПК України). Перегляд судових рішень Верховним Судом України закінчується ухваленням постанов (360-3 ЦПК України).

Як вбачається зі змісту ст. 208 ЦПК України, у цивільному процесуальному законодавстві категорія «рішення» використовується у двох значеннях, як: 1) узагальнююче родове поняття для позначення всіх актів, що ухвалюються судами (судові рішення); 2) судовий акт, яким справа вирішується по суті (рішення суду). Слід погодитись з І.О. Колотіловою, яка наголошує, що використання практично одного терміну для позначення родового і видового поняття є неправильним, оскільки призводить до різного тлумачення одних і тих самих положень законодавства. Така тавтологія зазвичай призводить до плутанини в теорії цивільного процесуального права та неоднозначності в судовій практиці [18, с. 191].

Плутанина у застосуванні вищезазначених понять простежується також на рівні дисертаційних досліджень. Зокрема, в дисертації Г.В. Фазикош «Судове рішення в цивільному судочинстві» аргументується доцільність структурованої побудови судового рішення, шляхом виділення в ньому п’яти складових частин (вступна, описова, обґрунтувальна, мотивувальна та резолютивна) [19, с. 15]. На переший погляд вказана пропозиція має право на життя. Проте, відповідно до ст. 208 ЦПК України одним із різновидів судових рішень також є ухвала суду, яка може викладатись як у вигляді окремого процесуального документа з виходом суду до нарадчої кімнати, так і постановлятись на судовому засідання без виходу до нарадчої кімнати. У зв’язку з цим, складно уявити можливість виділення в ухвалі суду, яка постановляється судом без виходу до нарадчої кімнати, п’яти її складових частин.

Неоднаковість у застосуванні судами понять «судові рішення» та «рішення суду» простежується, зокрема, й у постанові Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 р. № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» [20]. У пункті 7 постанови вказано, що під судовим рішенням, зазначеним у ч. 3 ст. 61 ЦПК України, мається на увазі будь-яке судове рішення, яке ухвалює суд у порядку цивільного судочинства, яким справа вирішується по суті (рішення, у тому числі й заочне, або ухвала, а також судовий наказ). Разом з тим, у п. 21 цієї ж постанови передбачено, що роз’яснювати відповідно до ст. 221 ЦПК України суд може лише рішення суду (у вузькому розумінні цього поняття). У свою чергу, постановою роз’яснено, що відповідно до ст. 219 ЦПК України суд може з власної ініціативи або за заявою осіб, які беруть участь у справі, виправити допущені в судовому рішенні описки чи арифметичні помилки, тим самим поширюючи свою дію на виправлення як рішень, так й ухвал та постанов. З огляду на безсистемність у застосуванні категорій «судові рішення» та «рішення суду» в нормах ЦПК України, зокрема, у ст. ст. 208-223, необхідно виходити з того, чи застосовується норма права до рішення у вузькому розумінні, чи широкому.

Неточності у застосуванні та тлумаченні досліджуваних категорій зустрічаються також і в юридичній літературі. Наприклад, у підручнику «Курс цивільного процесу» міститься наступний абзац: «Рішення суду, залежно від питання, яке вирішується судом, поділяється на два види: ухвали і рішення» [12, с. 625].

На існування термінологічної невизначеність свого часу вказував М.Г. Авдюков, зазначаючи, що термін «рішення суду» вживається у двох значеннях: у першому, найбільш розповсюдженому, ‒ це акт правосуддя в цивільних справах, яким вирішується спір між сторонами по суті; у другому значенні вказаний термін використовується як збірне (загальне) поняття щодо всіх процесуальних актів, які виносяться судами, тобто в значенні судження суду щодо всіх віднесених до його компетенції питань та незалежно від форми вираження [2, с. 7].

На думку І.В. Андронова, проблема полягає не стільки в тлумаченні тих норм закону, в яких категорії «судові рішення» і «рішення суду» вже використовуються, скільки в новому законодавстві, у якому відсутня усталена судова практика [21, с. 290].

В юридичній літературі науковцями неодноразово акцентувалась увага на необхідності перейменування глави 7 розділу ІІІ ЦПК України. Так, наприклад, В.І. Тертишніков та О.М. Шиманович [22, с. 6], вказували, що в цивільному процесі рішення є індивідуальним процесуальним документом, у зв’язку з чим пропонували внести зміни до ст. 208 ЦПК України, виклавши її назву як «Види судових постанов» [23, с. 165]. Аналогічно I.В. Андроновим висловлювалась думка, що більш коректним для визначення родового поняття, що застосовується до всіх актів правосуддя в цивільному процесі слід вважати термін «постанови суду» [24, с. 205]. Реалізація висловленої у 2006 р. науковцем пропозиції щодо перейменування родового поняття для всіх актів правосуддя втратила свою актуальність з огляду на внесення Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 р. [25] до ч. 1 ст. 208 ЦПК України доповнень, якими була запроваджена нова форма судових рішень ‒ постанови. На сьогодні, у науковій літературі обґрунтовуються пропозиції використання в якості родового терміну для всіх судових рішень, що ухвалюються судами наступних сдовосполучень: «ухвали суду першої інстанції» [26, с. 193], «процесуальні акти суду», «судові акти» [18, с. 191; 27, с. 16], «акти суду», «акти судової влади», запровадження яких дозволить уникнути наявної термінологічної невизначеності.

На мою думку, найбільш вдалим у нормативному застосуванні для позначення всіх судових рішень буде використання родового терміну ‒ «судові акти». У зв’язку з цим, статтю 208 ЦПК України пропонується викласти у такій редакції: «Стаття 208. Судові акти

1. Судові акти викладаються у таких формах: 1) ухвали; 2) рішення; 3) постанови; 4) судові накази.

2. Будь-які питання, крім вирішення спору по суті, суд вирішує шляхом постановлення ухвали.

3. Судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду, а у випадках, передбачених цим Кодексом, ‒ постановленням ухвали або видачею судового наказу.

4. Перегляд судових рішень Верховним Судом України закінчується ухваленням постанови».

Урахування вказаної пропозиції законодавцем дозволить отримати принаймні три позитивні результати. По-перше, сприятиме усуненню термінологічної невизначеності, пов’язаної з використання в діючий редакції ЦПК України «проблемного» поняття «судові рішення», по-друге, дозволить чітко регламентувати підстави за яких суд постановляє ухвали в процесі розгляду цивільних справ, в-третіх, сприятиме правильному розумінню учасниками цивільного процесу різниці між формами судових актів.

Враховуючи мету даної наукової статті розглянемо специфіку рішення суду в контексті його приналежності до сфери процесуальних юридичних фактів цивільного судочинства.

Рішення суду, як самостійна форма судових актів, являє собою акт волевиявлення органу судової влади, яке проявляється у застосуванні норми права до конкретного правовідношення. Рішення суду в цивільному процесі можна розглядати як:

–        акт державного органу – органу судової влади, якими є загальні суди;

–        дію суду з підведення підсумку при остаточному судовому розгляді цивільної справи у відповідній судовій інстанції;

–        акт захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів – акт правозастосування;

–        процесуальний акт-документ, який ухвалюється у встановленій формі і встановленого змісту;

–        процесуальний юридичний факт, який призводить до виникнення, змінити або припинення правовідносин.

Аналіз вітчизняної юридичної літератури дозволив дійти висновку про відсутність відповідних наукових праць, в яких би рішення суду досліджувалось в якості процесуального юридичного факту. Опосередковано на дане питання звернув увагу М.О. Абрамов, зазначивши, що судове рішення – це владний акт, що пов’язує правову норму з конкретним юридичним фактом і поширює дію норми на цей факт, встановлює права і обов’язки конкретних суб’єктів права [28, с. 84].

В якості юридичного факту рішення суду почало визнаватись відносно недавно, з набуттям чинності 01.01.2004 р. Цивільного кодексу України. В ч. 5 ст. 11 Цивільного кодексу України визначено, що у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду. Як результат, законодавець остаточно усунув спори в дискусії про те, чи може чи ні рішення суду розглядатися в якості юридичного факту.

Аналогічна позиція простежується і в доктрині цивільного права. Як наголошує М.О. Рожкова, правозастосовний акт-документ (судовий акт), який приймається уповноваженим державним судовим органом в установленому для цього спеціальному процесуальному порядку, включаючи в себе резолютивний висновок суду і є таким, що відповідає ряду формальних вимог, є юридичним фактом матеріального права, що тягне виникнення певних юридично значимих наслідків. Розгляд судового рішення в якості одного з видів юридичних фактів показує, що юридичним фактом, який породжує цивільні права і обов’язки є документ, що оформлює висновок суду за підсумками розгляду справи [29, с. 35].

Зважаючи на те, що питання визнання рішення суду юридичним фактом в матеріально-правовому аспекті фактично є вирішеним, в процесуальному відношенні вказане питання не отримало належного нормативного підтвердження.

В результаті аналізу положень ЦПК України встановлено, що рішення суду безпосередньо не визнається в якості процесуального юридичного факту, проте комплексний аналіз норм ЦПК України дозволяє зробити протилежні висновки.

Дійсно, рішення суду відіграє роль юридичного факту (як процесуального, так і матеріально-правового характеру), що виступає в якості завершального елемента юридично-фактичного складу в механізмі правового регулювання суспільних відносин та призводить не лише до відповідних матеріально-правових наслідків, але й виконує цілий ряд функцій процесуального характеру.

Серед існуючого обсягу функцій процесуальних юридичних фактів, перелік яких сформувався в теорії цивільного процесу (процесоутворююча, процесоперешкоджаюча, процесовідкладальна, процесозупиняюча, процесовідновлююча, процесозмінююча, процесоприпиняюча, прецедентоформуюча) [30, с. 13] для ухваленого судом рішення можуть бути притаманні такі функції ‒ процесоутворююча, процесоприпиняюча, прецедентоформуюча.

Крім цього, на рішення суду як процесуальний юридичний факт вказують притаманні для нього статичні та динамічні ознаки.

Рішення суду, як статичний процесуальний юридичний факт, виконує процесоприпиняючу функцію. Специфіка процесоприпиняючої функції процесуальних юридичних фактів полягає в тому, що суд, у відповідності до положень ЦПК України, наділений повноваженнями щодо прийняття судових актів (ухвала, рішення, постанова), які за своїм змістом призводять до припинення цивільного процесу. Процесоприпиняючу функцію процесуальних юридичних фактів зазвичай поділяють на два види: абсолютну та відносну. У складних процесуальних правовідносинах відносна процесоприпиняюча функція процесуальних юридичних фактів проявляється в ухваленні судом рішень суду на відповідній стадії цивільного процесу, які в подальшому можуть бути оскаржені до суду вищестоящої інстанції. Розгляд та вирішення цивільної справи по суті в суді першої інстанції може завершитись ухваленням відповідного рішення суду (ст. 209 ЦПК України). В суді апеляційної та касаційної інстанції розгляд скарги може закінчуватись постановленням ухвали або ухваленням рішення суду, яким змінюється попереднє ухвалене рішення суду (ст.ст. 307, 336 ЦПК України). Перегляд судових рішень Верховним Судом України закінчується ухваленням постанови про повне або часткове задоволення заяви або про відмову у задоволенні заяви (ст. 360-3 ЦПК України). Постанову ухвалену Верховним Судом України слід вважати процесуальним юридичним фактом з відносною функцією процесоприпинення, адже не зважаючи на те, що постанова Верховного Суду України є остаточною, проте вона може бути оскаржена з підстави, передбаченої пунктом 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Разом з тим, якщо рішення суду не оскаржується особами, які беруть участь у справі, то тим самим повноцінно реалізується його процесоприпиняюча функція. Процесоприпиняюча функція рішення суду, яке набрало законної сили, з огляду на його незаперечність, винятковість та преюдиціальність, також не є абсолютною, адже рішення суду з підстав визначених у ст. 361 ЦПК України в майбутньому може бути переглянуто у зв’язку з нововиявленими обставинами.

Динамічна ознака рішення суду полягає в тому, що воно виступає в якості факту-передумови для вчинення нових процесуальних дій ‒ процесоутворююча функція рішення суду. Так, судом за ініціативою осіб, які беруть участь у справі вчиняються відповідні процесуальні дії, які стають рушійною силою та відправною точкою самого цивільного процесу. Зародження, а фактично перехід до наступної стадії цивільного процесу розпочинається в результаті подання зацікавленою особою до суду: апеляційної скарги (ст. 296 ЦПК України), касаційної скарги (ст. 327 ЦПК України), заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України (ст. 358 ЦПК України), заяви про перегляд рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявленими обставинами (глава 4 розділу V ЦПК України).

В даному контексті слід говорити про двоступеневий зміст процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів, адже повноцінні процесуальні відносини між судом та особами, які беруть участь у справі розпочинаються саме з моменту: постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження (ст. 297 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття касаційного провадження (ст. 328 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття провадження Верховним Судом України (ст. 360 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття провадження за нововиявленими обставинами (ст. 364-1 ЦПК України).

Слід відзначити, що реалізація процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів прямо залежить від дотримання та виконання заявником або скаржником вимог, встановлених цивільних процесуальних законодавством щодо форми, змісту та порядку подання таких процесуальних документів як: заява або скарга.

Окремо слід зупинитись на прецедентоформуючій функції рішення суду як процесуального юридичного факту. Після внесення змін та доповнень до ряду національних процесуальних нормативних актів, прийнятим 07.07.2010 р. Законом України «Про судоустрій і статус суддів» [25] фактично та юридично було узаконено існування «судового прецеденту» в цивільному процесуальному праві у вигляді ст. 360-7 ЦПК України. Як результат, у цивільному процесуальному праві склалась ситуація за якої де-факто існування «судового прецеденту» стало визнаватись як науковцями, так і практиками, в т.ч. суддями. У свою чергу, існування «судового прецеденту» не співпадало з базовими принципами романо-германської правової системи, що в кінцевому результаті призвело до утворення симбіозу елементів романо-германської та англо-саксонської правових систем в окремо взятій сфері цивільних процесуальних правовідносин.

Прецедентоформуюча функція рішення суду полягає в тому, що до Верховного Суду України разом із заявою про перегляд судових рішень, подаються копії судових рішень, про перегляд яких подано заяву, а також копії різних за змістом судових рішень, зокрема, і рішень суду, з яких вбачається неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, або вбачається неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права ‒ при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.

Таким чином, рішення суду (ухвала) касаційної інстанції виступатиме підставою для отримання особами, які звертаються із заявою до Верховного Суду України, інформації про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального або процесуального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах і сприятиме практичній реалізації положень закріплених в ст. ст.  354-360-7 ЦПК України.

Крім вище зазначених функцій процесуального характеру, ухвалене рішення також виконує процесуальну інформаційну функцію. Наявність ухваленого судом рішення опосередковано презюмує факт відповідності встановленим процесуальним вимогам позовної заяви, заяви або скарги на підставі було відкрито провадження у справі, в результаті чого відбулось «зародження» процесу який трансформувався в його логічне завершення ‒ ухвалення рішення суду. Ухвалене рішення суду вказує: на наявність цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності у осіб, які брали участь у справі; на дотримання вимог законодавства щодо сплати судового збору; на дотримання правил підвідомчості та підсудності цивільних справ.

Висновки. Дослідження проблемних питань, пов’язаних з визнанням рішення суду, як однієї із форм судових актів, в якості процесуального юридичного факту дозволяють сформулювати наступні теоретичні умовиводи та пропозиції законодавчого змісту.

1). З огляду на відсутність законодавчо закріпленого поняття «процесуальні юридичні факти» запропоновано його авторське визначення. Процесуальні юридичні факти – це обумовлені певними життєвими обставинами, нормативно-правовими приписами чи поведінковими факторами дії або бездіяльність учасників цивільного процесу, які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

2). Аналіз чинного законодавства України, постанов Пленуму Верховного Суду України, доктрини цивільного процесуального права дозволив виявити термінологічну плутанину, пов’язану із використанням у нормативному, науковому та мас-медійному аспектах категорій «судові акти», «судове рішення» та «рішення суду» для позначення узагальнюючого процесуального явища ‒ рішення суду. Наявність вказаної обставини обумовлено недосконалістю положень ст. 208 ЦПК України, в якій категорія «рішення» використовується у двох значеннях, як: 1) узагальнююче родове поняття для позначення всіх актів, що ухвалюються судами (судові рішення); 2) судовий акт, яким справа вирішується по суті (рішення суду).

3) З метою усунення нормативної суперечності, яка через низький рівень фаховості суб’єктів законодавчої ініціативи, яка призводить до серйозної термінологічної плутанини пропонується назву чинної ст. 208 ЦПК України «Види судових рішень» замінити на «Судові акти». При цьому пропонується не використовувати в назві вказаної статті слово «види», залишивши в ч. 1 ст. 208 ЦПК України для позначення різновидів судових актів слово «форми». Як результат, врахування законодавцем окресленої пропозиції сприятиме усуненню термінологічної невизначеності щодо використання в діючий редакції ЦПК України «проблемного» поняття «судові рішення» та сприятиме правильному розумінню учасниками процесу, в тому числі представниками мас-медіа, різниці між формами судових актів.

4) Рішення суду, як самостійна форма судових актів, являє собою акт волевиявлення органу судової влади, який проявляється у застосуванні норми права до конкретного правовідношення. Рішення суду в цивільному процесі можна розглядати як: акт державного органу – органу судової влади, якими є загальні суди; дію суду з підведення підсумку при остаточному судовому розгляді цивільної справи у відповідній судовій інстанції; акт захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів – акт правозастосування; процесуальний акт-документ, який ухвалюється у встановленій формі і встановленого змісту (встановлені реквізити); процесуальний юридичний факт, який призводить до виникнення, змінити або припинення правовідносин.

5) Рішення суду повинно розглядатись не лише в якості юридичного факту матеріального права, але й в повній мірі визнаватись в якості процесуального юридичного факту, який призводить саме до виникнення, зміни або припинення саме цивільних процесуальних правовідносин. Як наслідок, в сфері цивільних процесуальних правовідносин рішенню суду притаманні такі функції ‒ процесоутворююча, процесоприпиняюча, прецедентоформуюча, процесуальна інформаційна. Крім цього, для рішення суду як процесуального юридичного факту притаманні статичні та динамічні ознаки.

Список використаних джерел

1. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15
2. Авдюков М. Г. Судебное решение / Авдюков М.Г. ‒ М.: Госюриздат, 1959. ‒ 192 c.
3. Советское гражданское процессуальное право: [Учеб. пособие для юрид. вузов и фак.] / Отв. ред. проф. М. А. Гурвич. ‒ М.: Высш. школа, 1964. ‒ 536 с.
4. Абрамов С.Н. Гражданский процесс / С. Н. Абрамов. ‒ 2-е изд., доп. и испр. ‒ Москва : Гос. изд-во юрид. лит., 1950. ‒ 227 с.
5. Тертишніков В.І. Цивільний процес України: [навч. посіб.] / В.І. Тертишніков. ‒ X. : Юракт, 2012. ‒ 424 с.
6. Клейнман А.Ф. Советский гражданский процесе: [Учебник] / А.Ф. Клейнман. ‒ М.: Изд-во МЕУ, 1954. ‒ 408 с.
7. Зейдер Н.Б. Судебное решение по гражданскому делу / Н.Б. Зейдер. – М.: Юрид. лит., 1966. – 192 с.
8. Гурвич М. А. Судебное решение: теоретические проблемы. / М.А. Гурвич. ‒ М: Юрид. лит-ра, 1976. ‒ 173 с.
9. Чечот Д. М. Постановления суда первой инстанции по гражданским делам / Д. М. Чечот. ‒ Москва : Госюриздат, 1958. ‒ 166 с.
10. Хахалева Е.В. Обоснованность решения суда общей юрисдикции: Дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.15: Краснодар, 2005. – 193 с.
11. Осокина Г. Л. Гражданский процесс. Особенная часть / Г. Л. Осокина. ‒ М. : Норма, 2007. ‒ 960 с.
12. Курс цивільного процесу : підручник / В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін. ; за ред. В. В. Комарова. ‒ X. : Право, 2011. ‒ 1352 с.
13. Андронов І.В. Рішення суду першої інстанції в цивільному процесі України: автореф. дисс…. канд. юрид.наук. 12.00.03 / І.В. Андронов. ‒ Одеса, 2008. ‒ 20 с.
14. Маслов В. В. Судові рішення та їх зміст під час застосування судового прецеденту / В. В. Маслов // Науковий вісник Херсонського державного університету (Серія «Юридичні науки»). – 2015. – № 1. – Т. 1. – С. 185-188.
15. Ясинок М.М. Судове рішення в позовному та окремому провадженні Цивільного процесуального права України (теоретичний аспект) / М.М. Ясинок // Бюлетень Міністерства юстиції України. ‒ 2008. ‒ № 5. ‒ С. 56-61.
16. Цивільний процес України: Підручник / За ред. Червоного Ю.С.. – К.: Істина, 2007. – 392 с.
17. Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України : Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищих навч. закл. / М. Й. Штефан. ‒ К. : Видавничий дім «Ін Юре», 2005. ‒ 622 с.
18. Колотілова І. О. Судові рішення та рішення суду: співвідношення понять / І. О. Колотілова // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. ‒ 2014. ‒ Вип. 10-2(1). ‒ С. 190-192.
19. Фазикош Г.В. Судове рішення в цивільному судочинстві : автореф. дис … канд. юрид. наук: 12.00.03 / Г.В. Фазикош. – Харків : Б.в., 2008. – 20 с.
20. Про судове рішення у цивільній справі: постанова Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 р. № 14. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v0014700-09
21. Андронов І.В. Судові рішення в цивільному процесі України: проблеми термінології / І.В. Андронов // Актуальні проблеми держави і права. ‒ 2012. ‒ Вип. 66. ‒ С. 287-293.
22. Шиманович О.М. Судові постанови у цивільному процесі України (на матеріалі рішень і ухвал суду першої інстанції): автореф. дис…. канд. юрид. наук : 12.00.03 / О.М. Шиманович ; Київ. над. ун-т ім. Т. Шевченка. ‒ К., 2005. ‒ 20 с.
23. Тертышников В. И. Основы гражданского судопроизводства Украины по новому ГПК Украины / В. И. Тертышников. ‒ Х. : Изд. СПД ФЛ Вапнярчук, 2006. ‒ 256 с.
24. Андронов I. В. Питання класифікації рішень суду в цивільному процесі України / І. В. Андронов // Університетські наукові записки. ‒ 2006. ‒ № 3-4. ‒ С. 204-205.
25. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 07.07.2010 р. // Відомості Верховної Ради України. ‒ 2010. ‒№ 41-42, № 43, № 44-45. ‒ Ст. 529.
26. Штефан О. О. Цивільне процесуальне право України : навч. посіб. / О. О. Штефан. – К. : Юрінком Інтер, 2009. – 360 с.
27. Кот О.В. Судові акти в господарському процесі України : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.04 / О.В. Кот; Над. акад. прав, наук України, НДІ приват, права і підприємництва. ‒ К., 2011. ‒ 21 с.
28. Абрамов Н.А. Хозяйственное процессуальное право Украины: Учеб. пособие (курс лекций) / Н. А. Абрамов. – Х.: Одиссей, 2002. – 253 с.
29. Рожкова М.А. Судебный акт и динамика обязательства. М.: Статут, 2003. ‒ 140 с.
30. Братель О. Функції процесуальних юридичних фактів у цивільному судочинстві України / О. Братель // Підприємництво, господарство і право ‒ 2016 ‒ № 3 ‒ С. 4-14.

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

В цивільному процесі рішення суду зазвичай сприймається в якості юридичного факту, який вливає та врегульовує сферу матеріальних правовідносин. Сприйняття рішення суду в такому контексті певною мірою є не вірним, адже рішення, крім матеріально-правових наслідків, призводить до настання цілого рядку наслідків цивільного процесуального характеру. Від змісту та якості ухваленого рішення судом першої інстанції прямо залежить можливість виникнення та протікання подальших стадій цивільного процесу.

Словосполучення «рішення суду», з огляду на буремні політичні події, що відбуваються в українській державі, все частіше почало згадуватись не лише в юридичному обігу, але й в засобах масової інформації. Його використання для позначення результатів діяльності суду часто здійснюється з грубим порушенням вимог законодавства. Все частіше помилки у застосуванні вказаного поняття допускаються не лише практикуючими юристами, але й науковцями. Коріння такої плутанини обумовлені, насамперед, недосконалістю цивільного процесуального законодавства, зміст якого породжує елементарні термінологічні помилки.

Так, у ст. 208 ЦПК України, яка має назву «Види судових рішень» передбачені такі форми судових рішень: 1) ухвали; 2) рішення; 3) постанови. Як результат, у статтях 208-223 ЦПК України використовуються два досить схожі, але різних за змістом поняття: «судове рішення» та «рішення суду».

Враховуючи відсутність законодавчого визначення кожної із згадуваних категорій можна зробити висновок, що поняття «судове рішення» є ширшим за змістом та узагальнюючим для таких категорій як: рішення суду, ухвала суду, постанова суду і судовий наказ, визначені в законі як форми судових рішень (ст. ст. 95, 208 ЦПК України).

Неоднаковість розуміння та застосування категорій «судові рішення» та «рішення суду» має тривалу історію та стосується таких сфер як: законодавча, судова, наукова та інформаційна. Незважаючи на те, що у ст. 208 ЦПК України чітко визначені види судових рішень (ухвали, рішення та постанови), поняття «рішення суду» продовжує дублюватись та ототожнюватись з поняттям «судове рішення» без вказівки на будь-які відмінності між ними (ст.ст. 214, 218, 222 ЦПК України).

Наведені у доктрині цивільного процесуального права визначення категорії «судове рішення» у своїй більшості вказують на те, що судове рішення є актом судової влади, що вирішує правовий конфлікт по суті. Такий висновок є неприйнятним, адже у ст. 208 ЦПК України «Види судових рішень» також згадуються ухвали суду, які є лише однією із форм судового рішення. У свою чергу, ухвали постановлені судами першої інстанції з питань, пов’язаних з рухом справи, зазвичай ніяким чином не вирішують правовий конфлікт по суті.

Слід погодитись з І.В. Андроновим, який справедливо наголошує, що ситуацію, коли практично одне й те саме найменування використовується для позначення родового і видового понять, не можна вважати вдалою [1].

Як вбачається зі змісту ст. 208 ЦПК України, у цивільному процесуальному законодавстві категорія «рішення» використовується у двох значеннях, як: 1) узагальнююче родове поняття для позначення всіх актів, що ухвалюються судами (судові рішення); 2) судовий акт, яким справа вирішується по суті (рішення суду). І.О. Колотілова зазначає, що використання практично одного терміну для позначення родового і видового поняття є неправильним, оскільки призводить до різного тлумачення одних і тих самих положень законодавства. Така тавтологія зазвичай призводить до плутанини в теорії цивільного процесуального права та неоднозначності в судовій практиці [2].

На мою думку, найбільш вдалим у нормативному застосуванні для позначення всіх судових рішень буде використання родового терміну ‒ «судові акти». У зв’язку з цим, назву ст. 208 ЦПК України «Види судових рішень» пропонується змінити на «Судові акти».

В результаті аналізу положень ЦПК України встановлено, що рішення суду безпосередньо не визнається в якості процесуального юридичного факту, проте комплексний аналіз норм ЦПК України дозволяє зробити протилежні висновки. Дійсно, рішення суду відіграє роль юридичного факту (як процесуального, так і матеріально-правового характеру), що виступає в якості завершального елемента юридично-фактичного складу в механізмі правового регулювання суспільних відносин та призводить не лише до відповідних матеріально-правових наслідків, але й виконує цілий ряд функцій процесуального характеру.

Серед існуючого обсягу функцій процесуальних юридичних фактів, перелік яких сформувався в теорії цивільного процесу (процесоутворююча, процесоперешкоджаюча, процесовідкладальна, процесозупиняюча, процесовідновлююча, процесозмінююча, процесоприпиняюча, прецедентоформуюча) [3] для ухваленого судом рішення можуть бути притаманні такі функції ‒ процесоутворююча, процесоприпиняюча, прецедентоформуюча.

Крім цього, на рішення суду як процесуальний юридичний факт вказують притаманні для нього статичні та динамічні ознаки.

Рішення суду, як статичний процесуальний юридичний факт, виконує процесоприпиняючу функцію. Специфіка процесоприпиняючої функції процесуальних юридичних фактів полягає в тому, що суд, у відповідності до положень ЦПК України, наділений повноваженнями щодо прийняття судових актів (ухвала, рішення, постанова), які за своїм змістом призводять до припинення цивільного процесу. У складних процесуальних правовідносинах відносна процесоприпиняюча функція процесуальних юридичних фактів проявляється в ухваленні судом рішень суду на відповідній стадії цивільного процесу, які в подальшому можуть бути оскаржені до суду вищестоящої інстанції. Розгляд та вирішення цивільної справи по суті в суді першої інстанції може завершитись ухваленням відповідного рішення суду (ст. 209 ЦПК України). В суді апеляційної та касаційної інстанції розгляд скарги може закінчуватись постановленням ухвали або ухваленням рішення суду, яким змінюється попереднє ухвалене рішення суду (ст.ст. 307, 336 ЦПК України). Перегляд судових рішень Верховним Судом України закінчується ухваленням постанови про повне або часткове задоволення заяви або про відмову у задоволенні заяви (ст. 360-3 ЦПК України). Разом з тим, якщо рішення суду не оскаржується особами, які беруть участь у справі, то тим самим повноцінно реалізується його процесоприпиняюча функція. Процесоприпиняюча функція рішення суду, яке набрало законної сили, з огляду на його незаперечність, винятковість та преюдиціальність, також не є абсолютною, адже рішення суду з підстав визначених у ст. 361 ЦПК України в майбутньому може бути переглянуто у зв’язку з нововиявленими обставинами.

Динамічна ознака рішення суду полягає в тому, що воно виступає в якості факту-передумови для вчинення нових процесуальних дій ‒ процесоутворююча функція рішення суду. Так, судом за ініціативою осіб, які беруть участь у справі вчиняються відповідні процесуальні дії, які стають рушійною силою та відправною точкою самого цивільного процесу. Зародження, а фактично перехід до наступної стадії цивільного процесу розпочинається в результаті подання зацікавленою особою до суду: апеляційної або касаційної скарги, заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, заяви про перегляд рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявленими обставинами. Реалізація процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів прямо залежить від дотримання заявником або скаржником вимог, встановлених ЦПК України, щодо форми, змісту та порядку подання таких процесуальних документів як: заява або скарга.

Окремо слід зупинитись на прецедентоформуючій функції рішення суду як процесуального юридичного факту. Так, прийнятим 07.07.2010 р. Законом України «Про судоустрій і статус суддів» [4] фактично та юридично було узаконено існування «судового прецеденту» в цивільному процесуальному праві у вигляді ст. 360-7 ЦПК України. Як результат, у цивільному процесуальному праві склалась ситуація за якої де-факто існування «судового прецеденту» стало визнаватись як науковцями, так і практиками, у т.ч. суддями. Прецедентоформуюча функція рішення суду полягає в тому, що до Верховного Суду України разом із заявою про перегляд судових рішень, подаються копії судових рішень, про перегляд яких подано заяву, а також копії різних за змістом судових рішень, зокрема, і рішень суду, з яких вбачається неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального чи процесуального права. Таким чином, рішення суду (ухвала) касаційної інстанції виступатиме підставою для отримання особами, які звертаються із заявою до Верховного Суду України, інформації про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального або процесуального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах і сприятиме практичній реалізації положень закріплених в ст. ст.  354-360-7 ЦПК України.

Рішення суду також виконує процесуальну інформаційну функцію, адже презюмує факт відповідності встановленим процесуальним вимогам позовної заяви, заяви або скарги на підставі було відкрито провадження у справі, в результаті чого відбулось «зародження» процесу який трансформувався в його логічне завершення ‒ ухвалення рішення суду. Ухвалене рішення суду вказує: на наявність цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності у осіб, які брали участь у справі; на дотримання вимог законодавства щодо сплати судового збору; на дотримання правил підвідомчості та підсудності цивільних справ.

Братель Олександр Григорович,

кандидат юридичних наук, доцент,

докторант Національної академії внутрішніх справ

Анотація

У статті автор здійснив аналіз доктринальних визначень «процесуальний юридичний факт» та зауважив на відсутності єдиного уніфікованого. Також було приділено увагу такій правовій категорії як цивільне судочинство і досліджено взаємозв’язок між ними. Доведено, що забезпечення ефективності цивільного судочинства зазнає безпосереднього впливу процесуальних юридичних фактів, оскільки саме виникнення цивільних процесуальних правовідносин у суді і є результатом певних дій чи подій. Акцентовано увагу на тому, що складність дослідження такого правового явища як «процесуальні юридичні факти» обумовлюється спорідненістю цих юридичних фактів з цивільно-правовими юридичними фактами. Визначено проблематичним те, що юридичні факти у цивільному процесуальному праві мають свої особливості і вони виступають в якості однієї з гарантій дотримання цивільної процесуальної форми, вся їх система може розглядатися як стабілізуючий фактор судочинства.

Ключові слова: юридичний факт, процесуальний юридичний факт, юридична дія, юридична подія, цивільне судочинство, цивільні правовідносини, цивільний процес.

Аннотация

В статье автор осуществил анализ доктринальных определений «процессуальный юридический факт» и отметил отсутствие единого унифицированного. Также было уделено внимание такой правовой категории как гражданское судопроизводство и исследована взаимосвязь между ними. Доказано, что обеспечение эффективности гражданского судопроизводства испытывает непосредственное воздействие процессуальных юридических фактов, поскольку само возникновение гражданских процессуальных правоотношений в суде и является результатом определенных действий или событий. Акцентировано внимание на том, что сложность исследования такого правового явления как «процессуальные юридические факты» обусловливается сродством этих юридических фактов с гражданско-правовым юридическими фактами. Определено проблематичным то, что юридические факты в гражданском процессуальном праве имеют свои особенности и они выступают в качестве одной из гарантий соблюдения гражданской процессуальной формы, вся их система может рассматриваться как стабилизирующий фактор судопроизводства.

Ключевые слова: юридический факт, процессуальный юридический факт, юридическое действие, юридическое событие, гражданское судопроизводство, гражданские правоотношения, гражданский процесс.

Summary

It was stated that the maintenance of the effectiveness of civil justice suffers direct influence of the procedural legal facts, because the appearance of civil legal relations in the court is the result of certain actions or events. The duration of most procedural legal facts is clearly defined by the time frame and compliance with these terms will ensure the effectiveness of civil procedure.

It was argument that the complexity of the research of the legal phenomenon “procedural legal facts” is caused by the affinity of these legal facts with the civil legal facts. It was offered to understand “the procedural legal facts” in the narrow sense as actions and events (as two components) with which is associated emergence, change and termination of civil legal relations, where the main actors are members of the process of civil procedure. The attention was also paid to the thoughts that small amount of research in this area indicates a low level of scientific interest to this subject by scientists that appropriately opens the ways for implementation of new scientific research in this field

Civil procedural legal relations usually arise only with a certain set of legal facts, one of which should be the court`s action.

It was marked that the legal facts are the separate elements of all stages of the legal regulation.

Keywords: legal fact, procedural legal fact, legal action, legal event, civil litigation, civil legal relations, civil litigation.

Проблема юридичних фактів є однією з основних в теорії і практиці цивільного процесуального права, а в сучасних умовах становлення судової влади має не тільки юридичне, а й набуває широкого соціально-правового значення. Система юридичних фактів у цивільному процесуальному праві забезпечує функціонування механізму реалізації конституційного права на судовий захист. Процесуальні юридичні факти з однієї сторони повинні забезпечувати результативність правозастосовчої діяльності, а з іншої, гарантувати учасникам процесу та іншим суб’єктам, залученим в судову діяльність, комплекс необхідних правомочностей, законність, об’єктивність судового розгляду, тобто забезпечити той рівень правової захищеності особи, що складають суть цивільної процесуальної форми. Інакше кажучи, система юридичних фактів у цивільному процесуальному праві забезпечує адекватність результатів процесуальної діяльності засобів її досягнення.

Юридичний факт в цивільному процесуальному праві є категорією не достатньо дослідженою, але такою, що зберігає свій багатий науковий і практичний потенціал, здатною узагальнено відображати у своєму змісті все різноманіття правових зв’язків і юридичної діяльності їх суб’єктів і чим пояснюється актуальність обраної теми.

Проблемою дослідження юридичних фактів у цивільному процесуальному праві є, зокрема те, що більшість авторів не виділяють теорію юридичних фактів як елемент науки цивільного процесуального права, а включають її в розділ вчення про правовідносини.

Фундаментальними основами для проведення дослідження стали розробки вітчизняних і зарубіжних правознавців. Так, проблема юридичних фактів знайшла відображення ще в працях таких відомих правників ХІХ – початку ХХ ст. як: М. М. Алексєєв, Ю. Барон, Є. В. Васьковський, П. Г. Виноградов, Д. Д. Гримм, М. М. Коркунов, Л. Й. Петражицький, В. І. Сінайський, Г. Ф. Шершеневич. Ці науковці аналізували з позиції юридичних фактів такі інститути цивільного права, як позовна давність, дійсність та недійсність угод, представництво тощо.

Але нині зазначу про зростання інтересу і появу відповідних наукових доробок таких науковців як: Фурса С.Я. [1-2], Коструба А. В. [7], Ісаков В. Б. [8], Завальний А. М. [9],  Ярков В. В. [10-11], Сташків Б. І. [12], Солодовник Л. В. [13], Данилюк О. В. [14], Кикоть Г. В [15], Сливич І. І. [16], Баландіна В. Г. [17], Бровченко Н. В. [18], Рожкова М. А. [19], Рафикова З. Р. [20] та інші.

Певним питанням даної теми було присвячено окремі мої публікації [3-6].

 При цьому дослідження процесуальних юридичних фактів та їх вплив на забезпечення ефективності цивільного судочинства досі не проводилося, що потребує формування нових підходів у визначенні місця юридичних фактів саме в механізмі цивільного процесуального регулювання.

Метою роботи, виходячи з актуальності й ступеня наукової розробки проблеми, є вплив процесуальних юридичних фактів на забезпечення ефективності цивільного судочинства.

У зв’язку з цим поставлено завдання здійснення аналізу та узагальнення існуючих дефініцій процесуальні юридичні факти, цивільне судочинство та їх взаємозв’язок.

Виклад основного матеріалу

Досліджуючи вплив процесуальних юридичних фактів на забезпечення ефективності цивільного судочинства, перш за все, варто зупинитися на характеристиці окремих категорій, зокрема: «процесуальні юридичні факти» та «цивільне судочинство».

У зв’язку з чим, зауважу про наявність певної кількості наукових доробок в теорії держави і права про юридичні факти в цілому, та процесуальні юридичні факти, зокрема.

Незначна кількість досліджень в даній сфері свідчить про низький рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, що відповідним чином відкриває шляхи для здійснення нових наукових пошуків в даному напрямі [5].

Юридичні факти, як правове явище, перебувають у постійній динаміці, обумовлюючи виникнення, зміну або припинення різноманітних правових відносин. Будь-яка особа у своєму житті неодноразово стикалась з різними юридичними фактами та їх проявом, як то: факт народження людини, реєстрація шлюбу, вступ на навчання, прийняття або звільнення з роботи, смерть людини, заподіяння шкоди, складання заповіту, укладання договору тощо. Юридичні факти знаходять свій прояв у багатьох сферах правових відносин, в тому числі, й у цивільній процесуальній сфері. Приналежність таких юридичних фактів до зазначеної площини правовідносин, у поєднанні з їх специфікою, спрямованістю та галузевим змістом, робить можливим вести мову про окремий різновид юридичних фактів ‒ процесуальні юридичні факти.

Процесуальні юридичні факти є багатоаспектним, різноплановим та змістовним явищем в цивільному процесуальному праві виступаючи в якості інструментарію, що змушує норми права діяти. Вказані факти охоплюють всі сфери цивільних процесуальних правовідносин, обумовлюючи можливість їх вивчення як на теоретичному, так і на практичному рівнях [4].

Акцентую увагу на відсутності сформульованої на законодавчому рівні дефініції «процесуальний юридичний факт» та «забезпечення ефективності цивільного судочинства», саме тому дослідження впливу процесуальних юридичних фактів на забезпечення ефективності цивільного судочинства варто розпочати із тлумачення «процесуального юридичного факту».

Проблемою дослідження юридичних фактів у цивільному процесуальному праві є, зокрема те, що більшість авторів не виділяють теорію юридичних фактів як елемент науки цивільного процесуального права, а включають її в розділ вчення про правовідносини. Не виділяється і не висвітлюється окремо питання про процесуальні юридичні факти в навчальній літературі з цивільного процесуального права України, лише останнім часом юридичні факти почали виділяти в якості об’єкта дослідження науки цивільного процесуального права і зв’язків з процесуальними діями. Виділення і дослідження юридичних фактів в якості самостійного елементу науки цивільного процесуального права є доцільним і виправданим, оскільки таке дослідження дає можливість поглиблено дослідити роль юридичних фактів у застосуванні норм цивільного процесуального права, у вирішенні інших теоретичних і практичних проблем [21, C. 168].

Використовуючи існуючі доктрини, виділю наступні тлумачення «процесуальних юридичних фактів».

В якості «процесуальних юридичних фактів» пропонується розуміти певні життєві обставини, дії або бездіяльність учасників цивільного процесу, які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин [5].

Як процесуальні юридичні факти можуть виступати не будь-які дії учасників розгляду справи, а лише дії, направлені на реалізацію суб’єктивних прав й обов’язків, передбачених нормами процесуального права; а також процесуальним юридичним фактом може бути і бездіяльність, але обов’язки, від виконання яких ухиляються учасники процесу, також мають бути закріплені в нормах права [21, С. 35].

Юридичні факти в цивільному процесуальному праві є підставами виникнення цивільних процесуальних правовідносин [22].

Юридичні факти виступають в якості одного з елементів громадянського процесуального методу правового регулювання. Вони відображають тим самим особливості способу впливу процесуального права на регульовані суспільні відносини і місце юридичних фактів в зазначеному впливі [11, C. 56].

Складність дослідження такого правового явища як «процесуальні юридичні факти» обумовлюється спорідненістю цих юридичних фактів з цивільно-правовими юридичними фактами. З впевненістю можна говорити, що юридичні факти в цивільному праві є базисом для реалізації процесуальних юридичних фактів [6].

Тобто, у вузькому сенсі під «процесуальними юридичними фактами» слід розуміти дії та події (як дві складові) із якими пов’язується виникнення, зміна та припинення цивільних процесуальних правовідносин, основними суб’єктами яких і є учасники здійснення процесу цивільного судочинства.

В спеціальній юридичній літературі пропонуються різні підходи до класифікації юридичних фактів. Найбільш відомий поділ юридичних фактів здійснюється за вольовим критерієм, тобто поділ на дії та події [6]. Так зауважу, що початковою підставою здійснення цивільного судочинства може бути як дія, вчинення правопорушення, реєстрація шлюбу, так і подія, смерть особи та спадкові правовідносини. А от винесення судом рішення є активною поведінкою учасників цивільних процесуальних правовідносин, тобто судді чи суддів.

Юридичними фактами як передумовою виникнення, зміни і припинення цивільних процесуальних правовідносин є події, але їх особливість полягає в тому, що події самі по собі не викликають процесуальних наслідків, вони можуть бути тільки приводом до вчинення відповідних дій учасниками процесу [6].

Щодо «цивільного судочинства», то в доктрині існують більш спільні позиції щодо його тлумачення, а саме «цивільне судочинство» – це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок провадження в цивільних справах, який визначається системою взаємопов’язаних цивільних процесуальних прав та обов’язків і цивільних процесуальних дій, якими вони реалізуються їх суб’єктами – судом і учасниками процесу [23, C. 100].

А завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави [24, Cт. 1].

Цивільне судочинство являє собою просування цивільної справи у суді, певну взаємопов’язану сукупність стадій її розгляду та вирішення.

Опосередкований характер події (факту-події) є підставою для вчинення відповідних процесуальних дій суду, зокрема, смерть позивача або відповідача при розгляді цивільної справи, якщо спірне правовідношення не допускає правонаступництва, є підставою для закриття провадження у справі (п. 6 ч. 1 ст. 205 Цивільного процесуального кодексу України [24]). Отже, сам по собі факт смерті особи прямо не породжує жодних наслідків для процесу. Для настання процесуальних юридичних наслідків необхідне вчинення комплексу процесуальних дій: подання заінтересованою стороною (правонаступником) у справі свідоцтва про смерть сторони процесу та винесення судом відповідної ухвали про закриття провадження у справі (у випадку коли спірні правовідносини між сторонами не допускають правонаступництва) [6]. В даному випадку ефективність цивільного судочинства буде прямо залежати від вчасності подачі всіх необхідних документів, у яких зазначені відповідні процесуальні юридичні факти.

Дослідження цивільного процесу як складного комплексного фактичного складу дозволяє виявити основні процесуальні юридичні факти – процесуальні дії суду і судді і підкреслює головну мету суду по кожній конкретній справі: знайти той оптимум юридичних фактів – процесуальних дій, здійснення яких призвело б до правильного вирішення цивільної справи, встановлення істини. Адже більшість причин скасування судових актів пов’язані з недосконалим або неналежним здійсненням судом конкретних процесуальних дій, наприклад, через, те що не було приведено до участі в процесі кого-небудь з учасників процесу, не витребувано конкретних доказів, не призначено експертизу, неправильно зафіксовано юридичний факт у процесуальних документах і т.д. Таким чином, юридичні факти виступають в якості однієї з гарантій дотримання цивільної процесуальної форми, вся їх система може розглядатися як стабілізуючий фактор цивільного процесу та елемент, який забезпечує ефективність цивільного судочинства [21, C. 69].

Цивільні процесуальні правовідносини виникають, як правило, лише за наявності певної сукупності юридичних фактів, серед яких має бути дія суду. Так для порушення цивільної справи в суді необхідна не тільки дія позивача (подача заяви в суд), але і дія судді. Суд як вже зазначалося, є обов’язковим суб’єктом усіх цивільних процесуальних правовідносин. Тому без відповідної дії суду не може виникнути ні одне цивільне процесуальне правовідношення.

Цивільне судочинство як діяльність суду та інших учасників процесу, спрямоване на виконання певного завдання, яким згідно із статтею 1 ЦПК є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Реалізація зазначеного завдання відбувається у певній, визначеній законом процесуальній формі, тобто в порядку встановленого ЦПК регламенту, від якості якого й залежить ефективність виконання цивільного судочинства. Проте аналіз положень ЦПК, з урахуванням судової практики, потреб суб’єктів правовідносин в оперативному судовому захисті та справедливому (правильному) вирішенні цивільно-правових спорів, дає підстави стверджувати про наявність в ЦПК процесуальних норм, які є перешкодою для належного виконання завдань цивільного судочинства, таким чином знижуючи його ефективність [25, C. 53].

Юридичні факти входять в якості самостійних елементів в усі стадії правового регулювання. Спочатку юридичні факти закріплюються в нормах права. Настання юридичних фактів призводить до виникнення суб’єктивних процесуальних прав і обов’язків, здійснюваних в рамках цивільних процесуальних правовідносин. Реалізація прав і обов’язків також виступає в якості юридичних фактів – процесуальних дій, які є змістом процесуальних відносин. Юридичними фактами є і акти застосування норм цивільного процесуального права, що впливають на динаміку цивільного процесу [11, C. 56].

Проблематичним є те, що юридичні факти у цивільному процесуальному праві мають свої особливості. По-перше, вони повинні бути зафіксовані у встановленій законодавством процедурно-процесуальній формі, повинні бути належним чином оформлені і засвідчені. По-друге, юридичні факти, які породжують конкретні процесуальні відносини, як правило, не поодинокі, а виступають у вигляді фактичного (юридичного) складу. По-третє, процесуальні фактичні склади відрізняються двоїстою правовою природою. Поряд з власне процесуальними фактами в нього включаються факти матеріально-правового характеру (матеріальні охоронні відносини). По-четверте, власне процесуальні факти вичерпно визначені в нормах процесуального права [26, C. 13], але в статті 11 Цивільного кодексу України зазначені підстави виникнення цивільних прав та обов’язків … інші юридичні факти [27, Cт. 11], а в Цивільно-процесуальному взагалі немає їх закріплення. Також в Кодексі відсутня узагальнююча норма, яка б містила перелік підстав виникнення цивільних процесуальних фактів. Формування уяви про існування процесуальних юридичних фактів можливе лише в результаті системного аналізу норм ЦПК України. Безпосереднім аналогом, проявом та закріпленням процесуальних юридичних фактів є відповідні процесуальні дії, вчинювані як судом, так й учасниками цивільного процесу під час розгляду цивільних справ. Проектуючи положення ст. 11 ЦКУ на сферу цивільного судочинства можна визначити, що цивільні процесуальні правовідносини виникають в результаті вчинення судом або учасниками цивільного процесу дій, регламентованих нормами цивільного процесуального законодавства [5].

Через дослідження проблеми процесуальних юридичних фактів можливо і вирішення питань системи цивільного процесу. Цивільний процес складається з системи правозастосовчих циклів, що, в свою чергу, складаються з трьох стадій – відкриття провадження, підготовка до розгляду і вирішення справи по суті з винесенням відповідного процесуального рішення у формі відповідного акту. Одним із системо-утворюючих чинників кожного правозастосовчого циклу і стадії, що створюють в них спеціальний правовий режим, являються юридичні факти. Специфіка будь-якого правозастосовчого циклу в цивільному процесі визначається серед іншого і специфікою процесуальних юридичних фактів, що характеризують зміст судової діяльності та діяльності інших учасників процесу. Саме процесуальні юридичні факти визначають відмінність у кожному з циклів цивільного процесу стадій порушення справи, підготовки і, особливо – розгляду і винесення процесуального акту, що закінчують процес судочинства. Відмінність проявляється у співвідношенні різних видів процесуальних юридичних фактів, характері і структурі фактичних складів і за іншими критеріями  [11, C. 60].

Як і всі правовідносини, цивільні процесуальні відносини виникають, змінюються і припиняються за наявності відповідних юридичних фактів, тобто життєвих обставин, які передбачені гіпотезою процесуальної норми. Важливу роль в цьому плані відіграють ті юридичні факти, які породжують матеріально-правові відносини, у зв’язку з якими виникають і відповідні їм процесуальні. Так, порушення однією із сторін умов цивільно-правової угоди породжує як матеріально-правові відносини (обов’язок цієї сторони відшкодувати завдану шкоду і право іншої сторони на його відшкодування), так і процесуальне право потерпілого на пред’явлення до суду позову. Надалі ж головну роль відіграє прийняття в установленому порядку органами, керуючими процесом, процесуальних документів (постанов, рішень, ухвал та ін.). Юридичні факти є досить важливим елементом в цивільному процесуальному праві, оскільки від них залежить не лише хід цивільного процесу, вони є передумовою виникнення таких правовідносин [28, С. 413].

Дослідження цивільного процесу як складного комплексного фактичного складу уможливлює виявлення основних процесуальних юридичних фактів – процесуальні дії суду і судді і підкреслює головну задачу суду по кожній конкретній справі: знайти ту оптимальну сукупність юридичних фактів – процесуальних дій, вчинення яких призвело б до правильного вирішення цивільної справи. Адже більшість причин скасування судових актів пов’язані з недосконалим або неналежним здійсненням конкретних процесуальних дій наприклад, з огляду на незалучення кого-небудь з учасників процесу, неналежного повідомлення, не витребування конкретних доказів, зважаючи на непризначення експертизи, неправильної фіксації юридичних фактів в процесуальних документах і т. д. Таким чином, юридичні факти виступають в якості однієї з гарантій дотримання цивільної процесуальної форми, вся їх система може розглядатися як стабілізуючий фактор судочинства. Встановлення юридичних фактів виступає в якості основи реалізації норм цивільного процесуального права. Через юридичні факти визначається фактична основа судової діяльності в цивільному процесі, тому що застосування норм матеріального права здійснюється одночасно з реалізацією процесуальних норм  [11, C. 61].

Як процесуальні юридичні факти, що породжують правові наслідки, виступають дії суду чи інших учасників процесу, вчинені у певній послідовності, передбаченій цивільним процесуальним законодавством. Ці дії різноманітні і здійснюються в міру розвитку цивільного процесу, утворюючи фактичний динамічний склад цивільних процесуальних правовідносин (подання заяви про порушення цивільної справи стороною, прийняття суддею заяви про порушення цивільної справи, вступ у справу третіх осіб, залучення до справи осіб, що беруть участь у справі, призначення експертизи, виклик до суду свідків, експертів, повідомлення заінтересованих осіб про день розгляду справи, відмова від позову, укладення мирової угоди сторін тощо). На основі аналізу норм цивільного процесуального права можна дійти висновку, що юридичним процесуальним фактом є процесуальна дія. У той же час слід зауважити, що цивільні процесуальні відносини виникають, як правило, тільки за наявності певної сукупності юридичних фактів, серед яких повинна бути дія суду [29, C. 318].

Особливість цивільного судочинства полягає в тому, що його ефективність в більшості випадків залежить від своєрідного «людського фактору», який в цивільному процесуальному праві має назву – внутрішнє переконання суду. Відповідно до ч. 1 ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів [5]. Внутрішнє переконання суду і буде процесуальним юридичним фактом – дією. Юридичні події породжують процесуальні правові наслідки тільки в сукупності з діями, в межах єдиних фактичних складів.

Аналіз положень ЦПК України засвідчує, що тривалість більшості процесуальних юридичних фактів визначена чіткими часовими рамками, як то: строки вирішення питання про відкриття провадження у справі (ст. 122 ЦПК України), строки розгляду цивільних справ (ст. 157 ЦПК України), строки подання апеляційної або касаційної скарги (ст. 294, 325 ЦПК України) тощо [5] і саме дотримання даних строків і забезпечуватиме ефективність цивільного судочинства.

Варто зауважити, що у сучасній доктрині цивільного процесу доступність судового захисту у широкому розумінні пов’язується з рядом обставин, найважливішими з яких, в межах нашого дослідження, слід визнати: можливість безперешкодно звернутися до суду за судовим захистом порушеного або оспорюваного права, охоронюваного законом інтересу (гарантоване право на звернення до суду в чітко зрозумілому законом порядку); простота і зрозумілість процедури порушення і розгляду справи [30, С. 235].

Із чинниками своєчасності та правильності судового розгляду пов’язана концентрація в руках суду доказового матеріалу та правильне визначення відповідачів та третіх осіб, участь в справі яких зумовлена спірними правовідносинами. Так, статті 213, 214, 215 ЦПК покладають на суд обов’язок під час ухвалення рішення вирішити такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити. При цьому в мотивувальній частині рішення суд має зазначити: встановлені судом обставини і визначені відповідно до них правовідносини; мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти; чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким; назви, статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався. Тобто ЦПК зобов’язує суд вирішити справу законно і обґрунтовано [25, С. 56].

Слід зауважити про наявність в ЦПК процесуальних норм та інститутів, дія яких ускладнює реалізацію завдань цивільного судочинства та негативним чином позначається на реалізації громадянами гарантованого їм права на судовий захист, чим знижується ефективність правосуддя в цивільних справах, а у громадян виникає почуття недовіри до судової системи, підривається авторитет держави, яка покликана захищати їх права. Цивільне судочинство в соціальній, правовій державі, якою є Україна, має своїм призначенням забезпечити громадянам такий судовий розгляд із застосуванням активних повноважень суду в процесі доказування та з’ясування всіх обставин справи, щоб порушені права отримали судовий захист незалежно від процесуальної активності (пасивності) громадян – учасників справи, лише за наявності однієї умови – бажання людини отримати судовий захист в спірних правовідносинах. А судовий розгляд цивільної справи має завершуватися остаточним розв’язанням цивільно-правового спору та виключати необхідність пред’явлення на підставі ухваленого судового рішення нових «тотожних» або ж «похідних» позовів між тими самими сторонами [25, C. 54].

Специфіка будь-якого правозастосовчого циклу в цивільному процесі визначається серед іншого і специфікою процесуальних юридичних фактів, що характеризують зміст судової діяльності та діяльності інших учасників процесу. Саме процесуальні юридичні факти визначають відмінність у кожному їх циклів цивільного процесу стадії порушення справи, підготовки і, особливо – розгляду та винесення процесуального акта, що закінчує процес судочинства. Відмінність проявляється в співвідношенні різних видів процесуальних юридичних фактів, характер і структурі фактичних складів і за іншими критеріями.

Таким же чином будується, наприклад, система вчинення нотаріальних дій з точки зору її процедурних складових [11, C. 206].

Значення проблеми юридичних фактів визначається і в аспекті функціонування судової влади, її взаємодії із законодавчою і виконавчою владою. Необхідний юридико-фактичний аналіз механізму здійснення судової влади, з тим, щоб вона була «вбудована» в правову систему У цьому плані важливі її національні і міжнародно-правові основи, оскільки процесуальна складова судового захисту набула зовсім іншого звучання в зв’язку з необхідністю реалізації права на справедливий судовий розгляд в контексті Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

Таким чином, забезпечення ефективності цивільного судочинства зазнає безпосереднього впливу процесуальних юридичних фактів, оскільки саме виникнення цивільних процесуальних правовідносин у суді і є результатом певних дій чи подій. Тривалість більшості процесуальних юридичних фактів визначена чіткими часовими рамками і саме дотримання даних строків і забезпечуватиме ефективність цивільного судочинства.

Складність дослідження такого правового явища як «процесуальні юридичні факти» обумовлюється спорідненістю цих юридичних фактів з цивільно-правовими юридичними фактами. У вузькому сенсі під «процесуальними юридичними фактами» слід розуміти дії та події (як дві складові) із якими пов’язується виникнення, зміна та припинення цивільних процесуальних правовідносин, основними суб’єктами яких і є учасники здійснення процесу цивільного судочинства. Незначна кількість досліджень в даній сфері свідчить про низький рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, що відповідним чином відкриває шляхи для здійснення нових наукових пошуків в даному напрямі

Цивільні процесуальні правовідносини виникають, як правило, лише за наявності певної сукупності юридичних фактів, серед яких має бути дія суду.

Юридичні факти входять в якості самостійних елементів в усі стадії правового регулювання. Юридичними фактами є і акти застосування норм цивільного процесуального права, що впливають на динаміку цивільного процесу. Проблематичним є те, що юридичні факти у цивільному процесуальному праві мають свої особливості і вони виступають в якості однієї з гарантій дотримання цивільної процесуальної форми, вся їх система може розглядатися як стабілізуючий фактор судочинства.

Список використаної літератури:

1. Міжнародний цивільний процес України : [навчальний посібник] /  За ред. С. Я. Фурси. — К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2010. — 240 с.
2. Фурса С. Я. Провадження в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, у порядку цивільного судочинства : дис… канд. юрид. наук : 12.00.03 / Фурса Світлана Ярославівна. — К., 1997. — 177 c.

3.       Братель О. Г. Процесуальні юридичні факти в контексті неправомірних дій (бездіяльності) учасників цивільних процесуальних правовідносин [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://goal-int.org/procesualni-yuridichni-fakti-v-konteksti-nepravomirnix-dij-bezdiyalnosti-uchasnikiv-civilnix-procesualnix-pravovidnosin/

4.       Братель О. Г. Юридичні факти-події як складова процесуальних юридичних фактів  [Електронний ресурс]. — Режим доступу :

http://goal-int.org/yuridichni-fakti-podii-yak-skladova-procesualnix-yuridichnix-faktiv/

1. Братель О. Г. Ознаки системи процесуальних юридичних фактів у цивільному процесуальному праві України [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://goal-int.org/oznaki-sistemi-procesualnix-yuridichnix-faktiv-u-civilnomu-procesualnomu-pravi-ukraini/
2. Коструба А. В. Юридичні факти в механізмі припинення цивільних майнових відносин : дис… канд. юрид. наук : 12.00.03 / Коструба Анатолій Володимирович. — К. — 2015. — 440 с
3. Исаков В. Б. Юридические факты в советском праве / В. Б. Исаков.  — М., Юридическая литература. 1984. — 144 с.
4. Завальний А. М. Юридичні факти в сфері здійснення правоохоронної діяльності  : дис… канд. юрид. наук: 12.00.01 / Завальний Андрій Миколайович. — К., 2007. — 192 с.
5. Ярков В. В. Юридические факты в механизме реализации норм
   гражданского процессуального права : автореф. дис.  на соиск. ученой степени доктора юридических наук :  спец. 12.00.03 — Гражданское право ; Семейное право ; Гражданский процесс ; Международное частное право.  / Ярков Владимир Владимирович. —Екатеринбург,1992. — 36 с.
6. Ярков Владимир Владимирович. Юридические факты в механизме реализации норм гражданского процессуального права : дис.. … доктора юрид. наук : 12.00.03. / Ярков Владимир Владимирович. — Екатеринбург, 1992. — 523 с.
7. Сташків Б. І. Юридичні факти в праві соціального забезпечення  : дис… канд. юрид. наук: 12.00.05 / Сташків Богдан Іванович. — К., 1997. — 173 л.
8. Солодовник Л. В. Юридичні факти у трудовому праві України  : дис… канд. юрид. наук: 12.00.05 / Солодовник Людмила Валеріївна. — Х., 2004. — 199 с.
9. Данилюк О. В. Юридичні факти як підстави виникнення індивідуальних трудових правовідносин  : дис… канд. юрид. наук: 12.00.05 / Данилюк Олександр Васильович. — К., 2007. — 202 с.
10. Кикоть Г. В. Юридичні факти в системі правовідносин : дис… канд. юрид. наук: 12.00.01 / Кикоть Григорій Валерійович. — К., 2006. — 198 с.
11. Сливич І. І. Юридичні факти в кримінальному процесі України : дис… канд. юрид. наук: 12.00.09 / Сливич Іван Іванович. — О., 2007. — 209 с.
12. Баландіна В. Г. Юридичні факти в податковому праві : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Баландіна Вікторія Григорівна. – Ірпінь, 2009. — 227 арк.
13. Бровченко Н. В. Юридичні факти в конституційному праві України: автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.02 / Бровченко Наталя Володимирівна. — Маріуполь, 2012. — 20 с.
14. Рожкова М. А.  Теории юридических фактов гражданского и процессуального права: понятия, классификации, основы взаимодействия : спец. 12.00.15  — Гражданский процесс, арбитражный процесс диссертация на соискание ученой степени доктора юридических наук Москва-2010 418 с
15. Рафикова З. Р. Значение системы юридических фактов в гражданском праве // Актуальные проблемы экономики и права. — 2014. — № 1(29). — С. 219–225.
16. Постатейный комментарий к Гражданскому процессуальному кодексу Российской Федерации / под ред. П. В. Крашенинникова. — М. : Статут, 2003. — 753 с.
17. Кімчинська С.В. Юридичні факти як елемент механізму цивільного процесуального регулювання [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://www.vestnik-pravo.mgu.od.ua/archive/juspradenc14/part_2/9.pdf
18. Штефан О. О. Цивільне процесуальне право України [Текст] : навч. посіб. / О. О. Штефан. — К. : Юрінком Інтер, 2009. — 360 с.
19. Цивільний процесуальний кодекс від 18.03.2004 // Відомості Верховної Ради України від 08.10.2004 — 2004 р. —№ 40, / 40-42 /, — Стор. 1530. —Стаття 492
20. Короєд С.О. Окремі нормативно-процесуальні перешкоди ефективності цивільного судочинства / С. О. Короєд // Науковий вісник Ужгородського національного університету. — 2014. — № 24. — С. 53-56
21. Галаган І. А. До проблем теорії правозастосовних відносин. / А. І. Галаган, А. В. Василенко // Держава і право. —1998. — № 3. — С. 13-14.
22. Цивільний кодекс України : за станом на 19 січня 2013 р. / Верховна Рада України. — Офіц. вид. — К. : Видавничій Дім «Ін Юре», 2013. — С. 158.
23. Комаров В.В. Гражданское  процессуальное право. Курс гражданского процесса / В.В. Комаров. — Х. : Еспада, 2010. — 633 с.
24. Садикова Я. М. Місце та роль фактів процесуально-правового значення в предметі доказування за цивільним процесуальним законодавством України / Я.М. Садикова // Право і безпека. — 2012. — № 3. — С. 318-322.
25. Короєд С.О. Доступність правосуддя в цивільних справах як засіб забезпечення його ефективності / С.О. Короєд // Держава і право : Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. — К. : Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2013. — № 59 — С. 231-236.

6.       Братель О.Г.  Подія як юридичний факт в сфері цивільних процесуальних правовідносин [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://goal-int.org/podiya-yak-yuridichnij-fakt-v-sferi-civilnix-procesualnix-pravovidnosin/

Братель Олександр Григорович,

кандидат юридичних наук, доцент,

Голова інституту цивільних правовідносин

Анотація

В статті автор здійснив дослідження існуючих вчень про процесуальні юридичні факти.  Зазначено на тому, що і зараз в підручниках з теорії держави та права досить часто відтворюються вже розроблені в минулому питання юридичних фактів. Внаслідок сказаного існуюча теорія процесуальних фактів потребує ґрунтовної розробки, причому не в ізольованості від результатів дослідження проблем юридичних фактів цивільного права, а в співставленні з ними. Акцентовано увагу на тому, що найбільший розвиток теорія юридичних фактів одержала в цивільному праві, але кількість проведених досліджень є недостатньою для сучасної науки. Запропоновано визначити процесуальні юридичні факти як передбачені законом життєві обставини, що обумовлюють динаміку цивільних правовідносин.

Ключові слова: юридичний факт, процесуальний юридичний факт, доктрина, юридична доктрина, цивільні правовідносини.

Аннотация

В статье автор провел исследование существующих учений о процессуальных юридических фактах. Указано то, что и сейчас в учебниках по теории государства и права достаточно часто воспроизводятся уже разработанные в прошлом вопросы юридических фактов. Вследствие сказанного, существующая теория процессуальных фактов требует основательной разработки, причем не в изолированности от результатов исследования проблем юридических фактов гражданского права, а в сопоставлении с ними. Акцентировано внимание на том, что наибольшее развитие теория юридических фактов получила в гражданском праве, но количество проведенных исследований недостаточно для современной науки. Предложено определить процессуальные юридические факты как предусмотренные законом жизненные обстоятельства, обусловливающие динамику гражданских правоотношений.

Ключевые слова: юридический факт, процессуальный юридический факт, доктрина, юридическая доктрина, гражданские правоотношения.

Summary

As a result of the research and summing up the review of sources, which reflect some aspects of theoretical and applied problems of legal facts, it should be noted that in textbooks of the theory of the state and law reflected the last issue of legal facts. It was said that the existing procedural theory facts requires thorough development, not in isolation from the results of the research problems of civil law legal facts, and in comparison with them.

It was said the biggest development of the theory of legal facts has got obtained in civil law, but the number of the studies is insufficient for modern science, because most of them are based on the provisions that have been developed during the Soviet era and do not meet modern realities.

In this regard, it is considered to form appropriate legal proceedings to determine the facts as provided by law life circumstances that determine the dynamics of civil relations.

Виникнення, розвиток і припинення цивільних процесуальних правовідносин залежать від певних умов, які в юридичній науці називають передумовами виникнення правовідносин. До них, зокрема, відносяться: 1) норми цивільного процесуального права; 2) правосуб’єктність учасників процесу; 3) юридичні факти. Третьою передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин є юридичні факти. В теорії держави і права юридичні факти визначаються як передбачені в гіпотезах процесуальних норм певні життєві обставини, з якими пов’язується виникнення, зміна чи припинення правовідносин, суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

У цивільному процесі їх роль виконують процесуальні дії суду та інших учасників процесу. Ці дії різноманітні і здійснюються у міру розвитку цивільного процесу, утворюючи фактичний динамічний склад цивільних процесуальних правовідносин (подання заяви про порушення цивільної справи, вступ у справу третіх осіб, призначення експертизи, виклик до суду свідків тощо).

У деяких випадках до юридичних процесуальних фактів відноситься і бездіяльність учасників цивільного процесу, тобто невиконання процесуальних обов’язків суб’єктами цивільного процесуального права. Результатом невиконання передбачених законом процесуальних обов’язків виступають, як правило, заходи процесуального примусу (вилучення доказів для дослідження судом, привід свідка).

Особливістю юридичних процесуальних фактів є те, що процесуальні відносини виникають, зазвичай, за наявності певної сукупності юридичних фактів – юридичного складу. Для цивільного процесу юридичний склад – найбільш поширена підстава виникнення, зміни та припинення цивільних процесуальних правовідносин. Основну роль у ньому відіграють дії суду, які визначають рух справи (порушення провадження у справі, зупинення провадження, ухвалення судового рішення тощо). Дії інших учасників процесу слугують підставою для дій суду [1, C. 28].

Процесуальні юридичні факти, як специфічне правове явище, виступали та виступатимуть основоположною рушійною силою, що обумовлює виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин. «Процесуальні юридичні факти», як правова категорія, не отримала належного нормативного закріплення в чинному Цивільному процесуальному кодексі України, що свідчить про недостатній рівень уваги законодавця до цієї невід’ємної складової цивільних процесуальних правовідносин. Вчинювані під час розгляду цивільної справи різноманітні процесуальні дії, зокрема, ознайомлення з матеріалами справи, подання учасниками процесу заяв або клопотань, постановлення судом ухвал про відкриття провадження у справі або про залишення заяви без розгляду, ухвалення судом рішень, укладання сторонами мирової угоди, допит свідка тощо, мають всі ознаки процесуальних юридичних фактів [3—5].

Дослідження проблеми юридичних фактів має велике значення як в аспекті становлення та юридичного забезпечення судової влади, так і в аспекті процесуальної теорії і практики реалізації норм в цивільному процесі і процесуальної діяльності його учасників, і в нормотворчому аспекті. Всі ці питання проходять наскрізною лінією не тільки через цивільне процесуальне, а й інші галузі права в силу їх тісних функціональних зв’язків, що і обумовлює актуальність даного питання.

Загальні питання визначення поняття, видів та класифікації юридичних фактів на різних етапах розвитку правової науки розглядались переважно в науці теорії держави і права. Але нині зазначу про зростання інтересу і поява відповідних наукових доробок таких науковців як: Фурса С.Я. [1-2], Коструба А. В. [6], Ісаков В. Б. [7], Завальний А. М. [8],  Ярков В. В. [9-10], Сташків Б. І. [11], Солодовник Л. В. [12], Данилюк О. В. [13], Кикоть Г. В [14]., Сливич І. І. [15], Баландіна В. Г. [16], Бровченко Н. В. [17], Рожкова М. А. [18], Рафикова З. Р. [19] та інші. Разом з тим, процесуальні юридичні факти, як правове явище не піддавались ґрунтовному аналізу саме з позицій їх місця та значення для сфери цивільних процесуальних відносин, тому розпочата в науковій літературі дискусія навколо зазначеної проблеми продовжується.

Метою статті є дослідження розвитку вчень про процесуальні юридичні факти в юридичній доктрині. У зв’язку з цим поставлено завдання здійснення аналізу існуючих доктрин про процесуальні факти в юридичній доктрині.

Виклад основного матеріалу

Такі фундаментальні категорії юриспруденції, як норми права, правовідносини, юридичні факти, суб’єктивні цивільні права та юридичні обов’язки, завжди посідали вагоме місце у цивільному праві та у вітчизняній правовій системі, адже, по суті, саме ці правові явища забезпечують її існування та ефективне функціонування. Ці правові засоби мають системний характер. Кожен правовий феномен характеризується часом свого виникнення, реалізації і припинення. Динаміка його розвитку відображена у відповідних стадіях правового регулювання цивільних майнових відносин і забезпечується певним правовим механізмом. У загальному вигляді саме механізм правового регулювання суспільних відносин сприяє їх виникненню і становленню, дозволяє налагодити правові зв’язки між окремими суб’єктами соціуму, наділити їх правами та покласти на них обов’язки, визначити їх розвиток і забезпечити припинення [6, С. 4-19].

Досліджуючи розвиток вчення про процесуальні юридичні факти в юридичній доктрині, зупинюся на наукових доробках щодо вищезазначеної тематики. Зважаючи на обмежений обсяг дослідження, немає можливості здійснити ґрунтовний аналіз всіх досліджень, тому зупинюся на найбільш вагомих в цій царині.

Зазначу, що питання юридичних фактів досліджувалося ще в 20 столітті. У зв’язку із цим, зупинюся на підручнику В. Б. Ісакова, який зазначав, що у процесі створення юридичних норм, розробки і вдосконалення нормативних актів правотворчий орган повинен стояти на твердому ґрунті реальності: неприпустимо ні забігання вперед, ні відставання від досягнутого рівня соціального розвитку. Для цього потрібна повна інформація про соціальну обстановку дії нормативного акту, фінансових, організаційних та інших витратах, які зажадає його реалізація; необхідно знати об’єктивні інтереси учасників правових відносин, їх установки і мотиви діяльності, вивчити можливі побічні наслідки і багато іншого. Тільки на базі такої інформації можна розробити оптимальну модель правового регулювання, в тому числі і модель юридичних фактів, здатну здійснити позитивний вплив на розвиток соціалістичних суспільних відносин.

Інший канал зв’язку права з життям – облік фактичних обставин в процесі реалізації правових норм. Правові приписи виконуються не сліпо. Вони вступають в силу при наявності соціальних фактів. У певних випадках правозастосовний орган може сам уточнити коло фактичних обставин, що мають правове значення. Факти, з якими норми права пов’язують правові наслідки, називаються юридичними фактами.

Корені поняття «юридичний факт» йдуть в глиб історії юридичної науки. Вже в римському праві розрізнялося кілька підстав виникнення правовідносин. У Інституціях Гая їх було чотири: контракт, квазі-контракт, делікт, квазі-делікт. Пізніше стали виділяти п’яту підставу – односторонній правочин. Виділялися також терміни, підстави укладення та припинення шлюбу, підстави переходу речей у спадщину й інші юридичні факти. Наведений поділ було сприйнято Кодексом Наполеона і розвинено в подальшому буржуазному законодавстві.

Загальне поняття юридичного факту, як і поняття правовідносини, римські юристи не сформулювали. Створення цієї категорії пов’язане з переробкою, осмисленням і систематичним викладом римського права його пізнішими дослідниками. Німецький юрист А. Манігк стверджував, що поняття «юридичний факт» вперше ввів В. Савіньї. У роботі «Система сучасного римського права» Савіньї писав: «Я називаю події, які призводять до виникнення або закінчення правовідносин, юридичними фактами». Для історичного розуміння теорії юридичних фактів істотною є та обставина, що вона склалася в руслі формально-догматичної юриспруденції під значним впливом юридичного позитивізму.

Проте догматична теорія юридичних фактів розробила поняття юридичного факту, фактичного складу, дала їх класифікації, які є актуальними і зараз. У дослідженнях юристів-догматиків отримали висвітлення проблеми співвідношення юридичних фактів і правових наслідків, секундарних прав і ін.

Підтримую позицію про те, що розвиток теорії юридичних фактів пов’язаний з цивільним правом і дана категорія виникла не як результат умоглядного розвитку будь-якої схоластичної філософської системи; вона розвинулася з практичної потреби охопити єдиним поняттям різноманітні передумови руху конкретних правових відносин [7, C. 54].

Дану наукову позицію продовжує розвивати в своїх доробках Завальний А. М. Автор дійшов висновку, що традиційно юридичні факти досліджувалися в цивільному, трудовому, житловому, шлюбно-сімейному праві, частково в державному праві та праві соціального забезпечення. Теоретики публічних галузей права (кримінального, адміністративного, митного та ін.) в цілому не зверталися до цієї проблеми. Показовим є те, що навіть в спеціальних працях, що були присвячені, скажімо, адміністративним правовідносинам, питання про юридичні факти дослідниками навіть не ставилися. Зазначена прогалина була усунута вже російськими дослідниками юридичних фактів [8, C. 116].

Проблема юридичних фактів відноситься до числа фундаментальних в теорії і практиці цивільного процесуального права і має не тільки професійне і юридико-технічне, а й широке соціально-правове значення. Система юридичних фактів, в кінцевому рахунку, створює умови для функціонування механізму реалізації конституційного права на судовий захист. З одного боку, процесуальні юридичні факти забезпечують результативність правореалізаційної діяльності в цивільному процесі, а з іншого – гарантують учасникам процесу та іншим суб’єктам, залученим до сфери судової діяльності, комплекс необхідних правочинів, законність, об’єктивність судового розгляду.

Як зазначає Ярков В. В., юридичні факти є одночасно одним з компонентів науки цивільного процесуального права, методу і механізму правового регулювання, пізнання обставин справи, системи правотворчості, найважливішим елементом внутрішнього системоутворення в цивільному процесі і створення своєрідного правового режиму окремих правозастосовних циклів, підставою виникнення правових зв’язків, входячи одночасно в зміст процесуального відносини [9, C. 16].

Практичний зміст і наукова цінність теорії юридичних фактів полягають в тому, що вона вивчає один з аспектів фактичної обґрунтованості правового регулювання. Система юридичних фактів, чітко окреслених в законодавстві, своєчасно, повно і достовірно встановлених у процесі застосування права, – одна з важливих гарантій законності та існування правової держави.

Складність дослідження такого правового явища як «процесуальні юридичні факти» обумовлюється спорідненістю цих юридичних фактів з цивільно-правовими юридичними фактами, а тому з впевненістю можна говорити, що юридичні факти в цивільному праві є базисом для реалізації процесуальних юридичних фактів [4].

В українській правовій науці до останнього часу юридичним фактам, на жаль, приділялась не така значна увага, як в російській. Українська правова думка щодо юридичних фактів представлена роботами Б. І. Сташківа [11] та С. Я. Фурси [1-2]. Напрацювання зазначених українських вчених носять галузевий характер, так зокрема, С. Я. Фурсою досліджувались провадження в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, у порядку цивільного судочинства. Автор зазначає, що у цивільному судочинстві відбувається захист цивільних прав, коли припиняється правопорушення та ліквідуються його наслідки, а також охороняються права осіб шляхом встановлення юридичних фактів у порядку окремого провадження; а робота Б. І. Сташківа присвячена питанням правової природи юридичних фактів, які мають значення для соціального забезпечення.

Більшість науковців здійснювала дослідження юридичного факту в призмі певної галузі права, наприклад, Солодовник Л. В. досліджувала юридичні факти у трудовому праві України [12, С. 30]. Предметом дослідження Завального А. М. були юридичні факти в сфері здійснення правоохоронної діяльності [8]. Здійснити аналіз юридичні фактів як підстави виникнення індивідуальних трудових правовідносин було завданням Данилюка О. В. [13] (автором запропоновано власне визначення юридичних фактів у трудовому праві України, згідно з яким вони являють собою факти реальної дійсності – події або діяння (дії або бездіяльність) відповідних суб’єктів трудових і тісно пов’язаних з ними відносин, з якими норми трудового права пов’язують виникнення, зміну, призупинення, поновлення або припинення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків у межах цих відносин); Кикоть, Г. В. досліджував юридичні факти в системі правовідносин. Автор прослідкував еволюцію визначення поняття «юридичного факту у працях зарубіжних і вітчизняних вчених наприкінці ХІХ – початку ХХ століття до нашого часу і дійшов висновку, що юридичні факти можна розглядати як різновид наукових фактів права [14, C. 50]. Також окремо було здійснено дослідження юридичних фактів в кримінальному [15], податковому [16] та конституційному [17] праві.

Активізація розробки проблематики юридичних фактів в останні роки завдячує таким українським вченим як Г. В. Кикоть (у дисертаційні роботі визначена загальна характеристика правовідносин, поняття і види юридичних фактів, місце юридичних фактів в механізмі правового регулювання) , Л. В. Солодовник (автор розглядає наукові положення про юридичні факти трудового права як спеціальну систему фактичних обставин окремої галузі) , Г. М. Чувакова (у роботі в комплексі і взаємозалежно розглядаються такі категорії, як юридичний факт, фактичний склад, їхня класифікація, різного роду їхні дефекти, а також реакція держави на такого роду відхилення від правової моделі). Природним є те, що на всіх етапах розвитку юридичної науки юридичним фактам приділялася значна увага як у контексті дослідження загальних проблем визначення поняття та встановлення сутності права як суспільного феномену, так і у тих наукових працях, спеціальним предметом яких були правовідносини [8, C. 61].

Юридичні факти, які мають значення для цивільних правовідносин, вивчаються вітчизняною наукою цивільного права, причому теорія юридичних фактів цивільного права визнається однією з найважливіших, основоположних для цивілістики. Загальні положення цієї теорії використовуються при розробці конкретних цивільно-правових інститутів, при цьому потреби окремих правових інститутів нерідко призводять до постановки і вирішення деяких проблем юридичних фактів: зокрема, це має місце в рамках вчення про угоду, при дослідженні питань виникнення права власності та ін. [18, C. 256].

Не можна залишити поза увагою і законодавче регулювання цього питання. На сучасному етапі розвитку теорії юридичного факту законодавство не містить загального визначення юридичного факту. Законодавець користується, як правило, казуальним способом закріплення юридичного факту. Проте використовуються певні загальні терміни, що визначають юридичний факт, але не мають значення загальної дефініції. Так, в одному випадку використовується поняття «факти, що мають юридичне значення» і надається приблизний перелік справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення судом; в другому – поняття «підстави виникнення цивільних прав і обов’язків»; у третьому – поняття «обставини, що виключають злочинність діяння», «обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання»; у четвертому – поняття «факти, що мають доказове значення» [8, C. 80].

«Процесуальні юридичні факти», як правова категорія, не отримала належного нормативного закріплення в чинному Цивільному процесуальному кодексі України, що свідчить про недостатній рівень уваги законодавця до цієї невід’ємної складової цивільних процесуальних правовідносин. Вчинювані під час розгляду цивільної справи різноманітні процесуальні дії, зокрема, ознайомлення з матеріалами справи, подання учасниками процесу заяв або клопотань, постановлення судом ухвал про відкриття провадження у справі або про залишення заяви без розгляду, ухвалення судом рішень, укладання сторонами мирової угоди, допит свідка тощо, мають всі ознаки процесуальних юридичних фактів [3].

На сьогодні в цивільному процесуальному праві відсутня загальноприйнята система процесуальних юридичних фактів, що негативно впливає на процедуру нормотворчості в даній галузі. Відсутність належного опрацювання законодавчої бази від моменту підготовки правової норми до її реалізації, створює сприятливі умови для недобросовісних учасників цивільних процесуальних правовідносин, призводячи до непродуманого та необґрунтованого внесення змін до процесуальних кодексів, в тому числі до Цивільного процесуального кодексу України [5].

У радянський період розвитку вітчизняної цивілістики проводилися ґрунтовні дослідження в галузі юридичних фактів, і в 50-х роках минулого століття О. А. Красавчиковим була розроблена теорія юридичних фактів цивільного права, яка і стала основоположною. Згодом в окремих наукових роботах так чи інакше порушувалися питання юридичних фактів цивільного права, але в цілому зазначена теорія подальшого розвитку не отримала. Тим часом процесуальні юридичні факти, порівняно недавно стали самостійним об’єктом наукових пошуків (раніше вони вивчалися головним чином у зв’язку з розглядом динаміки цивільного процесуального правовідносини), сьогодні, як і раніше, досліджуються виключно для цілей розробки окремих інститутів арбітражного процесуального та цивільного процесуального права. Міждисциплінарне дослідження теорій юридичних фактів цивільного і процесуального права в порівняльному аспекті обґрунтовано потребами правової науки і визначено логікою її розвитку. Характеризуючи сучасний стан наукового знання в даній області, слід зазначити існуюче як і раніше поділ проведених досліджень на мають загальнотеоретичний характер (що зумовлює вивчення поняття і видів юридичних фактів, аналіз їх зв’язку з правовими відносинами) і носять галузевий характер (які передбачають аналіз перш за все особливостей галузевих юридичних фактів і юридичних складів). Будь-які правовідносини, включаючи цивільні і процесуальні, які не можуть визнаватися юридичним фактом (фактом-правовідносинами) і, відповідно, входити в якості елемента в юридичний склад. Це обумовлено тим, що категорія «правовідносини» є самостійною фундаментальну правову категорію, яка не є тотожною категорії «юридичний факт» [8, C. 91].

Підтримую точку зору про те, що ефективна розробка юридичних фактів цивільного і процесуального права вимагає розмежування понять «правова модель обставини» і «юридичний факт», які сьогодні в більшості наукових робіт позначаються одним терміном «юридичний факт».

В результаті аналізу наукових праць, присвячених дослідженню актуальних питань цивільного процесуального права, зроблено висновок про відсутність доктринальних підходів до визначення, зокрема, поняття «процесуальні юридичні факти». Існуючи спроби сформулювати визначення даного поняття зводяться до проекції загальноприйнятого в цивільному праві поняття «юридичний факт» на сферу цивільних процесуальних правовідносин. В результаті цього під юридичними фактами в цивільному процесуальному праві розуміють певні життєві обставини, що призводять до виникнення, зміни або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Разом з тим, вказане визначення не в повній мірі розкриває зміст прихованих в ньому правовідносин, зокрема, і в тому аспекті, що такі юридичні факти зводяться виключно до певних життєвих обставин. У чинному ЦПК України відсутня спеціальна норма, глава або розділ, присвячені процесуальним юридичним фактам. Також в Кодексі відсутня узагальнююча норма, яка б містила перелік підставі виникнення цивільних процесуальних фактів. Формування уяви про існування процесуальних юридичних фактів можливе лише в результаті системного аналізу норм ЦПК України. Системний аналіз положень ЦПК України дозволяє дійти висновку, що підставами виникнення цивільних процесуальних правовідносин, а відповідно процесуальними юридичними фактами, зокрема, є: 1) дії або бездіяльність суду; 2) дії або бездіяльність учасників цивільного процесу; 3) заяви, позовні заяви, скарги подані до суду особами або уповноваженими органами з метою захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, права та інтересів юридичних осіб, державних та суспільних інтересів; 4) судові рішення ухвалені або постановлені судами; 5) порушення судом або учасниками цивільного процесу норм цивільного процесуального законодавства; 6) наслідки подій, з якими пов’язано настання цивільних процесуальних наслідків; 7) інші процесуальні юридичні факти [3].

Акцентування уваги на питаннях теорії юридичних фактів як окремого правового вчення зумовлено тією обставиною, що в чинному законодавстві України, як було зазначено вище, поки що відсутнє уніфіковане, загальне поняття юридичних фактів. Воно оперує термінологією про юридичні факти, але ці терміни не складають собою якусь досконалу дефініцію.

Дещо більше уваги приділяється проблемі юридичних фактів у німецькій і італійській літературі. Німецькі та італійські юристи не ухиляються від розгляду загального поняття юридичного факту і складу, приводять їх класифікації, аналізують роль юридичних фактів в забезпеченні автономії особистості у правових відносинах.

В англійській та американській правовій доктрині не створено розгорнутої теорії юридичних фактів. Наслідуючи традиції своєї правової системи, англійські та американські юристи скептично ставляться до абстрактних юридичним поняттям. Юридичні факти визначаються ними в процесуальному сенсі як обставини, що підлягають доведенню, що мають значення для вирішення справи.

Система юридичних фактів як частина системи правового регулювання цивільних правовідносин – один з ключових питань цивільного права. В даний час в світі реформування цивільного законодавства це питання особливо актуальне. З огляду на, що цивільні справи розглядаються дуже довго (наприклад, щодо віндикаційного позову тривають роками), можна стверджувати, що система юридичних фактів цивільного права не опрацьована, немає чіткого алгоритму дій, немає злагодженості дії цивільного законодавства. І коли з кожним роком зростає кількість звернень до суду, особливо гостро постає питання про працюючій системі юридичних фактів [19, C. 219].

Характеризуючи сучасний стан наукового знання в даній області, слід зазначити існуючий поділ досліджень які проводяться на ті, які мають загальнотеоретичний характер (що зумовлює вивчення поняття і видів юридичних фактів, аналіз їх зв’язку з правовими відносинами) і носять галузевий характер (які передбачають аналіз, перш за все, особливостей галузевих юридичних фактів і юридичних складів).

Разом з тим, з моменту проведення найбільших досліджень в теорії юридичних фактів цивільного права (50-ті роки минулого століття) і процесуальних юридичних фактів (90-ті роки минулого століття) перед правовою наукою було поставлено ряд нових питань, які поки що не знайшли рішення. При цьому багато які з них можуть бути вирішені тільки за результатами міжгалузевого дослідження теорій юридичних фактів цивільного і процесуального права в порівняльному аспекті, яке до теперішнього часу у вітчизняному правознавстві не проводилося [18, C. 161].

Виділення і дослідження юридичних фактів в якості самостійного елементу науки цивільного процесуального права є виправданим. Це поглиблює уявлення про роль юридичних фактів у здійсненні норм процесуального права, в рішенні інших теоретичних і практичних проблем, зазначених раніше. Є бажаним виклад короткої інформації про роль і призначення процесуальних юридичних фактів, їх класифікації та взаємодії в навчальній літературі з цивільного процесу, що має місце, наприклад, у цивільному праві. У підручниках останніх років питання про юридичні факти став виділятися, але в багатьох і досі залишається недостатньо розкритим [10, C. 261].

Підводячи підсумок огляду джерел, в яких знайшли відображення певні теоретико-прикладні аспекти проблематики юридичних фактів, необхідно зазначити, що і зараз в підручниках з теорії держави та права досить часто відтворюються вже розроблені в минулому питання юридичних фактів. Внаслідок сказаного існуюча теорія процесуальних фактів потребує ґрунтовної розробки, причому не в ізольованості від результатів дослідження проблем юридичних фактів цивільного права, а в співставленні з ними.

Найбільший розвиток теорія юридичних фактів одержала в цивільному праві, але кількість проведених досліджень є недостатньою для сучасної науки, оскільки більшість із них базуються на положеннях, що були розроблені ще за радянських часів і не відповідають сучасним реаліям.

У зв’язку з цим вважаю доцільним визначити процесуальні юридичні факти як передбачені законом життєві обставини, що обумовлюють динаміку цивільних правовідносин.

Список використаної літератури:

1. Міжнародний цивільний процес України : [навчальний посібник] /  За ред. С. Я. Фурси. — К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2010. — 240 с.
2. Фурса С. Я. Провадження в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, у порядку цивільного судочинства : дис… канд. юрид. наук : 12.00.03 / Фурса Світлана Ярославівна. — К., 1997. — 177 c.

3.                Братель О. Г. Процесуальні юридичні факти в контексті неправомірних дій (бездіяльності) учасників цивільних процесуальних правовідносин [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://goal-int.org/procesualni-yuridichni-fakti-v-konteksti-nepravomirnix-dij-bezdiyalnosti-uchasnikiv-civilnix-procesualnix-pravovidnosin/

4.                Братель О. Г. Юридичні факти-події як складова процесуальних юридичних фактів  [Електронний ресурс]. — Режим доступу :

http://goal-int.org/yuridichni-fakti-podii-yak-skladova-procesualnix-yuridichnix-faktiv/

1. Братель О. Г. Ознаки системи процесуальних юридичних фактів у цивільному процесуальному праві України [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://goal-int.org/oznaki-sistemi-procesualnix-yuridichnix-faktiv-u-civilnomu-procesualnomu-pravi-ukraini/
2. Коструба А. В. Юридичні факти в механізмі припинення цивільних майнових відносин : дис… канд. юрид. наук : 12.00.03 / Коструба Анатолій Володимирович. — К. — 2015. — 440 с
3. Исаков В. Б. Юридические факты в советском праве / В. Б. Исаков.  — М., Юридическая литература. 1984. — 144 с.
4. Завальний А. М. Юридичні факти в сфері здійснення правоохоронної діяльності  : дис… канд. юрид. наук: 12.00.01 / Завальний Андрій Миколайович. — К., 2007. — 192 с.
5. Ярков В. В. Юридические факты в механизме реализации норм
   гражданского процессуального права : автореф. дис.  на соиск. ученой степени доктора юридических наук :  спец. 12.00.03 — Гражданское право ; Семейное право
   ; Гражданский процесс ; Международное частное право.  / Ярков Владимир Владимирович. —Екатеринбург,1992. — 36 с.
6. Ярков Владимир Владимирович. Юридические факты в механизме реализации норм гражданского процессуального права : дис.. … доктора юрид. наук : 12.00.03. / Ярков Владимир Владимирович. — Екатеринбург, 1992. — 523 с.
7. Сташків Б. І. Юридичні факти в праві соціального забезпечення  : дис… канд. юрид. наук: 12.00.05 / Сташків Богдан Іванович. — К., 1997. — 173 л.
8. Солодовник Л. В. Юридичні факти у трудовому праві України  : дис… канд. юрид. наук: 12.00.05 / Солодовник Людмила Валеріївна. — Х., 2004. — 199 с.
9. Данилюк О. В. Юридичні факти як підстави виникнення індивідуальних трудових правовідносин  : дис… канд. юрид. наук: 12.00.05 / Данилюк Олександр Васильович. — К., 2007. — 202 с.
10. Кикоть Г. В. Юридичні факти в системі правовідносин : дис… канд. юрид. наук: 12.00.01 / Кикоть Григорій Валерійович. — К., 2006. — 198 с.
11. Сливич І. І. Юридичні факти в кримінальному процесі України : дис… канд. юрид. наук: 12.00.09 / Сливич Іван Іванович. — О., 2007. — 209 с.
12. Баландіна В. Г. Юридичні факти в податковому праві : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Баландіна Вікторія Григорівна. – Ірпінь, 2009. — 227 арк.
13. Бровченко Н. В. Юридичні факти в конституційному праві України: автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.02 / Бровченко Наталя Володимирівна. — Маріуполь, 2012. — 20 с.
14. Рожкова М. А.  Теории юридических фактов гражданского и процессуального права: понятия, классификации, основы взаимодействия : спец. 12.00.15  — Гражданский процесс, арбитражный процесс диссертация на соискание ученой степени доктора юридических наук Москва-2010 418 с
15. Рафикова З. Р. Значение системы юридических фактов в гражданском праве // Актуальные проблемы экономики и права. — 2014. — № 1(29). — С. 219–225.

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Юридичні факти, як правове явище, перебувають у постійній динаміці, обумовлюючи виникнення, зміну або припинення різноманітних правових відносин. Будь-яка особа у своєму житті неодноразово стикалась з різними юридичними фактами та їх проявом, як то: факт народження людини, реєстрація шлюбу, вступ на навчання, прийняття або звільнення з роботи, смерть людини, заподіяння шкоди, складання заповіту, укладання договору тощо. Юридичні факти знаходять свій прояв у багатьох сферах правових відносин, в тому числі, й у цивільній процесуальній сфері. Приналежність таких юридичних фактів до зазначеної площини правовідносин, у поєднанні з їх специфікою, спрямованістю та галузевим змістом, дозволяє вести мову про окремий різновид юридичних фактів ‒ процесуальні юридичні факти.

Процесуальні юридичні факти є багатоаспектним, різноплановим та змістовним явищем в цивільному процесуальному праві виступаючи в якості інструментарію, що змушує норми права діяти. Вказані факти охоплюють всі сфери цивільних процесуальних правовідносин, обумовлюючи можливість їх вивчення як на теоретичному, так і на практичному рівнях.

На теоретичному рівні процесуальні юридичні факти можуть досліджуватись крізь призму визначення їх поняття, ознак, функцій, видів, структури, динаміки, класифікації, порядку фіксації та системи.

Мета даної статті полягає у визначенні поняття та ознак системи процесуальних юридичних фактів, як одного з найменш дослідженого явища сфери цивільних процесуальних правовідносин.

Аналіз спеціальної літератури засвідчує, що юридичні факти на загальнотеоретичному рівні вивчали та досліджували багато вчених як радянського, так і сучасного періоду, зокрема: В.Б. Ісаков, А.М. Завальний, Г.В. Кикоть, А.В. Коструба, З.Р. Рафікова, Р.О. Халфіна та інші. Процесуальні юридичні факти як специфічне процесуальне правове явище вивчали такі науковці як: Ж.Ю. Мірошникова, М.О. Рожкова, Н.А. Чудиновська, В.В. Ярков. Незначна кількість досліджень в даній сфері свідчить про низький рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, що відповідним чином відкриває шляхи для здійснення нових наукових пошуків в даному напрямі.

Отже, питання щодо визначення поняття та ознак системи процесуальних юридичних фактів у цивільному судочинстві України не піддавались науковому вивченню ні на рівні дисертаційних досліджень, ні на рівні окремих наукових статей.

Необхідно констатувати відсутність в законодавчому полі формулювання поняття «процесуальний юридичний факт» та «система процесуальних юридичних фактів», а тому дослідження системи процесуальних юридичних фактів слід розпочати з безпосереднього тлумачення слова «система». У Великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «система» визначається як порядок, зумовлений правильним, планомірним розташуванням і взаємним зв’язком частин чого-небудь [1, с. 1320]. Вказане визначення дозволяє зробити висновок, що система процесуальних юридичних фактів повинна складатись із закономірно розташованих у взаємному зв’язку та певному порядку частин. Система повинна виявляти та враховувати всі частини єдиного цілого.

З метою досягнення окресленої в статті мети окремо слід розглянути поняття «процесуальні юридичні факти». В праві «юридичні факти» визначаються як певні життєві обставини, що обумовлюють виникнення, зміну або припинення правовідносин. В якості «процесуальних юридичних фактів» пропонується розуміти певні життєві обставини, дії або бездіяльність учасників цивільного процесу, які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Саме таке визначення даної категорії повною мірою розкриває її зміст.

Співвідношення та аналіз понять «система», «юридичні факти» та «процесуальні юридичні факти» дозволяє синтезувати визначення наступної категорії. Система процесуальних юридичних фактів ‒ це взаємопов’язані між собою певні життєві обставини, дії або бездіяльність учасників цивільного процесу, з настанням яких норми цивільного процесуального законодавства пов’язують виникнення, зміну та припинення відповідних юридичних наслідків для учасників цивільних процесуальних правовідносин.

На сьогодні в цивільному процесуальному праві відсутня загальноприйнята система процесуальних юридичних фактів, що негативно впливає на процедуру нормотворчості в даній галузі. Відсутність належного опрацювання законодавчої бази від моменту підготовки правової норми до її реалізації, створює сприятливі умови для недобросовісних учасників цивільних процесуальних правовідносин, призводячи до непродуманого та необґрунтованого внесення змін до процесуальних кодексів, в тому числі до Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) [2].

Значення норм вказаного Кодексу неможливо заперечувати, адже вони виконують важливу та невід’ємну, для цілого ряду кодифікованих законодавчих актів, обслуговуючу функцію. Виходячи зі змісту п. 1 ч. 1 ст. 15 ЦПК України можна стверджувати, що норми цивільного процесуального законодавства, насамперед, спрямовані на реалізацію положень наступних кодексів: Цивільного, Сімейного, Житлового, Земельного та Кодексу законів про працю.

Застосування кількісного аналізу дозволило встановити, що з моменту набуття чинності ЦПК України зазначений кодифікований нормативний акт піддавався чисельним змінам, доповненням та тлумаченням. Так, починаючи з 01.09.2005 р. до ЦПК України було внесено 64 зміни та доповнення, в 7-ми випадках застосовувалось офіційне тлумачення норм рішеннями Конституційного Суду України, у 3-х випадках окремі положення ЦПК України рішеннями Конституційного Суду України визнались неконституційними.

Аполітичний за змістом ЦПК України зазнавав негативного впливу в результаті політичних та революційних подій, що відбувались в Україні на початку 2014 р., у вигляді прийняття діючою на той час Верховною Радою України так званих «законів 16 січня 2014 р.» [3], які мали суто диктаторське спрямування. Деполітизація внесених безглуздих змін відбулась 28.01.2014 р. [4] не дозволивши перетворити ЦПК України в засіб політичного протистояння та тиску.

На моє переконання, ЦПК України виходячи зі свого призначення повинен залишатись ефективним механізмом захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави та суспільних інтересів.

В певному середовищі науковців, юристів, адвокатів та суддів панує усталена думка про необхідність кардинальної зміни положень ЦПК України. Вважаю, що в даному випадку повинно йтись не про кардинальні зміни, а про можливість застосування науково обґрунтованих та практично виважених підходів до подальшого удосконалення цивільного процесуального законодавства. Все це вказує на необхідність розробки ефективної системи процесуальних юридичних фактів цивільного процесуального права та цивільного судочинства, з у рахуванням якої будуть послідовно вноситись зміни до норм ЦПК України. Наявність визначеної системи процесуальних юридичних фактів у цивільному процесуальному праві дозволить створити можливість передбачати запити суспільства до безпосереднього виникнення проблем із правозастосуванням та дозволить стати методологічною основою для вивчення цивільного процесуального права як галузі права.

У чинному ЦПК України відсутня спеціальна норма, глава або розділ, присвячені процесуальним юридичним фактам. Також в Кодексі відсутня узагальнююча норма, яка б містила перелік підставі виникнення цивільних процесуальних фактів. Формування уяви про існування процесуальних юридичних фактів можливе лише в результаті системного аналізу норм ЦПК України. Безпосереднім аналогом, проявом та закріпленням процесуальних юридичних фактів є відповідні процесуальні дії, вчинювані як судом, так й учасниками цивільного процесу під час розгляду цивільних справ.

Слід визнати, що чинному ЦПК України бракує спеціальної норми, подібної до ст. 11 Цивільного кодексу України [5], в якій би були визначені підстави виникнення цивільних процесуальних правовідносин. Проектуючи положення вказаної норми на сферу цивільного судочинства можна визначити, що цивільні процесуальні правовідносини виникають в результаті вчинення судом або учасниками цивільного процесу дій, регламентованих нормами цивільного процесуального законодавства.

Системний аналіз положень ЦПК України дозволяє дійти висновку, що підставами виникнення цивільних процесуальних правовідносин, а відповідно процесуальними юридичними фактами, зокрема, є: 1) дії або бездіяльність суду; 2) дії або бездіяльність учасників цивільного процесу; 3) заяви, позовні заяви, скарги подані до суду особами або уповноваженими органами з метою захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, права та інтересів юридичних осіб, державних та суспільних інтересів; 4) судові рішення ухвалені або постановлені судами; 5) порушення судом або учасниками цивільного процесу норм цивільного процесуального законодавства; 6) наслідки подій, з якими пов’язано настання цивільних процесуальних наслідків; 7) інші процесуальні юридичні факти.

Спробуємо дослідити системні ознаки та зв’язки процесуальних юридичних фактів. Як наголошує В.Б. Ісаков система юридичних фактів може розумітись у двох значеннях ‒ матеріальному та ідеальному. У першому ‒ йдеться про взаємозв’язки реальних, виникаючих у житті фактичних обставин; у другому ‒ про системні зв’язки юридичних норм, точніше, їх гіпотез, в яких закріплені моделі юридичних фактів [6, с. 48].

Систему процесуальних юридичних фактів слід відносити до класу так званих «великих систем». Д.О. Поспєлов зазначає, що велика система характеризується наступними ознаками: неможливістю повної формалізації об’єкту управління; непостійністю структури та функціонування об’єкту управління; багатоканальністю управління та нечіткістю самих критеріїв доцільності; наявністю в даних системах людей, які володіють системою вільних дій [7, с. 4-5].

Більшість з перерахованих ознак явища «велика система» притаманні для системи процесуальних юридичних фактів. При цьому можна стверджувати, що досліджувана система процесуальних юридичних фактів має власні специфічні риси та ознаки, серед яких слід виділити наступні:

1) наявність великої кількості елементів системи. Фактична система складається із значної кількості як окремих процесуальних юридичних фактів, так і їх сукупності, у вигляді процесуально регламентованих фактичних складів. В процесі розгляду цивільної справи вказана ознака системи проявляється у наступному. Наприклад, особа в порядку ст. 118 ЦПК України звертається до суду із позовною заявою. Подання вказаної заяви є окремим процесуальним юридичним фактом, який обумовлює виникнення та розвиток, за наявності позитивних процесуальних умов, окремих процесуальних дій, які формують фактичний процесуальний склад у вигляді першої стадії цивільного процесу ‒ відкриття провадження у справі. За своїм змістом будь-який фактичний процесуальний склад є не чим іншим, як сукупністю окремих процесуальних юридичних фактів. Проте, сама система процесуальних юридичних фактів передбачає наявність логічно побудованих та процесуально регламентованих процесуальних дій, перебуваючих у визначеному взаємозв’язку;

2) відносна нестабільність елементного складу системи. В результаті розвитку суспільних відносин нові процесуальні юридичні факти вводяться в процесуальний обіг, інші вибувають з обігу, обумовлюючи розширення системи. Вказані процеси відповідним чином впливають на зміну зв’язків між процесуальними юридичними фактами. Як вже наголошувалось, з 01.09.2005 р. до ЦПК України було внесено 64 зміни та доповнення, а у 3-х випадках окремі положення ЦПК України рішеннями Конституційного Суду України визнались неконституційними. В якості прикладу зміни системи процесуальних юридичних фактів можна назвати виключення з процесуального обігу такої процесуальної дії, як подання заяви про апеляційне оскарження рішення суду або ухвали суду першої інстанції, яка існувала в ЦПК України з 01.09.2005 р. до 03.08.2010 р. Іншим прикладом зміни системи процесуальних юридичних фактів є скасування імперативного статусу попереднього судового засідання. Так, починаючи з 03.08.2010 р. попереднє судове засідання при розгляді цивільних справ стало не обов’язковим, а питання про необхідність його проведення вирішується суддею під час відкриття провадження у справі;

3) влив «людського фактору» на розвиток елементів системи. Для системи процесуальних юридичних фактів, як і для будь-яких інших правових явищ, притаманне поєднання об’єктивних та суб’єктивних складових. Особливість цивільного судочинства полягає в тому, що його ефективність в більшості випадків залежить від своєрідного «людського фактору», який в цивільному процесуальному праві має назву – внутрішнє переконання суду. Відповідно до ч. 1 ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Положення вказаної норми має поширення на прийняття судом будь-яких судових рішень, що супроводжують розгляд цивільної справи. Більш вдалим, на мою думку, синонімом словосполучення «внутрішнє переконання суду» є словосполучення «суддівський розсуд».

Суддівський розсуд ‒ це врегульований правовими нормами специфічний вид правозастосовної діяльності, що здійснюється в процесуальній формі та полягає в наданні суду, у відповідних випадках, повноважень вирішувати спірне правове питання, виходячи із цілей, передбачених законодавцем, принципів права та інших загальних положень закону, конкретних обставин справи, а також засад розумності, добросовісності та справедливості [8, с. 106]. Суддівський розсуд реалізується в межах, наданих суду процесуальним законом прав із застосування матеріального і процесуального права задля найбільш ефективного захисту суб’єктивних прав сторін. Наприклад, саме від суддівського розсуду залежить можливість реалізації положень ч. 1 ст. 202 ЦПК України, в яких закріплені диспозитивні підстави для зупинення провадження у справі.

Прояв «людського фактору» полягає в тому, що не лише суд, а й учасники цивільного процесу формують та вибудовують систему процесуальних юридичних фактів, так як саме людина є ініціатором виникнення та розвитку переважної більшості таких юридичних фактів. Це, зокрема, відбувається шляхом передбаченої нормами ЦПК України можливості на будь якій стадії цивільного процесу укласти мирову угоду або відмовитись від позову;

4) нормативна регламентованість елементів системи. Процесуальними юридичним фактами визнаються не будь які обставини суспільного життя, а лише ті, що регламентовані нормами цивільного процесуального законодавства. По суті, сфера процесуальних юридичних фактів по-перше, визначається законодавчими рамками, по-друге, обмежується предметом правового регулювання, який, наприклад, у справах позовного провадження визначається змістом заявлених позовних вимог. Аналіз елементів системи процесуальних юридичних фактів дозволяє спостерігати постійні трансформаційні переходи від зального до конкретного і, навпаки.

У будь-якому випадку життєві обставини, що не регламентовані нормами цивільного процесуального законодавства не можуть входити до складу системи процесуальних юридичних фактів.

5) відносно визначена тривалість елементів системи. Аналіз положень ЦПК України засвідчує, що тривалість більшості процесуальних юридичних фактів визначена чіткими часовими рамками, як то: строки вирішення питання про відкриття провадження у справі (ст. 122 ЦПК України), строки розгляду цивільних справ (ст. 157 ЦПК України), строки подання апеляційної або касаційної скарги (ст. 294, 325 ЦПК України) тощо.

Разом з тим, словосполучення «відносно визначена тривалість» вказує на те, що не всі елементи досліджуваної системи обмежені відповідними часовими рамками. В окремих випадках рішення суду сприймається в якості процесуального юридичного факту, який може впливати на розвиток цивільних процесуальних правовідносин під час розгляду інших цивільних справ. Такими рішеннями можуть бути рішення про визнання, якими підтверджується наявність або відсутність між сторонами певних юридичних відносин, певних обставин чи юридичних фактів (наприклад, рішення суду про визнання права власності) або конститутивні рішення, зміст яких спрямований на зміну чи припинення правовідносин (наприклад, рішення суду про виділ частки зі спільного майна, про розірвання шлюбу тощо). Як результат, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (ч. 3 ст. 61 ЦПК України);

6) прояв нормативно неурегульованих елементів системи. Наявність прогалини (недоліків) у цивільному процесуальному законодавстві та неможливість передбачення наперед всіх процесуальних відносини, вказує на потребу запровадження в цивільному процесуальному законодавстві процесуальної аналогії. Мною підтримується позиція М.І. Балюка та Д.Д. Луспеника, які вважають, що законодавцю слід закріпити застосування процесуальної аналогії в цивільному процесі задля дотримання необхідних процесуальних гарантій учасників процесу та для діяльності самих судів у рамках правового поля. Це дозволить вирішити далеко не просту проблему, коли частина відносин між судом і окремими учасниками процесу будуються з урахуванням фактичних, не опосередкованих нормами цивільного процесуального права, тим більше, що юридична доктрина заперечує наявність в процесі фактичних відносин [9, с. 51].

Сформульовані ознаки системи процесуальних юридичних фактів вказують на динамічний та змінний характер досліджуваної системи. Змінюваність системи зумовлена такими факторами як: швидкоплинність суспільних відносин, що породжують та сприяють виникненню нових процесуальних юридичних фактів, які знаходять відповідну імплементацію у вигляді внесення систематичних змін та доповнень до норм цивільного процесуального законодавства.

Підводячи підсумок слід зазначити, що подальша розробка системи процесуальних юридичних фактів у цивільному процесуальному праві має важливе значення для функціонування сфери цивільних процесуальних правовідносин. Будь-які правовідносини будуються на сукупності юридичних фактів. На мій погляд, система процесуальних юридичних фактів повинна бути зрозумілою та динамічною, такою, що своєчасно враховує зміни у сфері суспільного життя. Поглиблене вивчення цієї системи потрібне для подальшого розвитку діючої системи правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин та для формування єдиної правозастосовної практики. Вивчення системи процесуальних юридичних фактів у цивільному процесуальному праві обумовлено об’єктивною необхідністю формування як теоретичних, так і практичних засад правореалізації, кінцевим результатом якої є забезпечення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів.

Література:

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ 1728 с.
2. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15
3. Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян: Закон України від 16.01.2014 р. // Відомості Верховної Ради України. ‒ 2014. ‒ № 22. ‒ Ст. 801.
4. Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України: Закон України від 28.01.2014 р. // Відомості Верховної Ради України. ‒ 2014. ‒ № 22. ‒ Ст. 811.
5. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15
6. Исаков В.Б.. Юридические факты в советском праве. / В.Б. Исаков. ‒ М., Юридическая литература. 1984. ‒ 144 с.
7. Поспелов Д.А. Большие системы (ситуационное управление). / Д.А. Поспелов ‒ М., 1975. ‒ 63 с.
8. Папкова О.А. Понятие судейского усмотрения / О.А. Папкова // Российское право. – 1997. ‒ № 12. ‒ С. 106
9. Практика застосування цивільного процесуального кодексу України (цивільний процес у питаннях і відповідях) : Коментарії, рекомендації, пропозиції / М. І. Балюк, Д. Д. Луспеник. ‒ Х.: Харьков юрид., 2008. ‒ 708 с.

Ключові слова: система, юридичні факти, процесуальні юридичні факти, система процесуальних юридичних фактів, цивільний процес, цивільне судочинство