Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Постановка проблеми. Процесуальні юридичні факти, як специфічне правове явище, виступали та виступатимуть основоположною рушійною силою, що обумовлює виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин. «Процесуальні юридичні факти», як правова категорія, не отримала належного нормативного закріплення в чинному Цивільному процесуальному кодексі України [1] (далі – ЦПК України), що свідчить про недостатній рівень уваги законодавця до цієї невід’ємної складової цивільних процесуальних правовідносин. Вчинювані під час розгляду цивільної справи різноманітні процесуальні дії, зокрема, ознайомлення з матеріалами справи, подання учасниками процесу заяв або клопотань, постановлення судом ухвал про відкриття провадження у справі або про залишення заяви без розгляду, ухвалення судом рішень, укладання сторонами мирової угоди, допит свідка тощо, мають всі ознаки процесуальних юридичних фактів.

У загальному розумінні будь-які правомірні процесуальні дії мають дихотомічний зміст, адже процесуальні дії вчинювані особами, які беруть участь у справі спрямовані на отримання судового захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересів, а процесуальні дії вчинювані судом спрямовані на забезпечення справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду цивільних справ з метою ефективного захисту вищезазначених порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних.

Досягнення особами, які беруть участь у справі мети в отриманні судового захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів забезпечується не лише наявними процесуальними правами, але й комплексом процесуальних обов’язків. З огляду на відсутність в ст. 27 ЦПК України нормативно узагальненого переліку процесуальних обов’язків, з’ясування їх обсягу можливе лише шляхом комплексного аналізу положень ЦПК України.

Слід відзначити, що при розгляді цивільних справ учасники цивільного процесу (особи присутні у судовому засіданні або фізичні та юридичні особи, в яких знаходяться письмові чи речові докази, що мають значення для розгляду справи) часто вдаються до неправомірних дій або бездіяльності, які за своїм змістом перебувають в площині процесуальних юридичних фактів, потребуючи тим самим відповідного правового реагування з боку суду.

Аналіз останніх публікацій і досліджень. Питання визнання неправомірних дій (бездіяльності) учасників цивільних процесуальних правовідносин в якості процесуальних юридичних фактів та визначення специфіки їх впливу на процедуру розгляду цивільних справ досліджувались як українськими, так і зарубіжними вченими, серед яких: В.І. Бобрик, С.С. Бичкова, О.С. Захарова, В.В. Комаров, С.О. Короєд, В.О. Кучер, І.М. Лукіна, Н.Л. Луців-Шумська, З.В. Ромовська, М.О. Рожкова, О.В. Рожнов, Ю.С. Суліковський, О.Р. Терефенко, М.Й. Штефан, Н.Л. Шумська, В.В. Ярков та інші. Незначна кількість досліджень в даній сфері свідчить про низький рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, що відповідним чином відкриває нові шляхи для здійснення наукових розвідок в даному напрямку.

Мета статті полягає у спробі з наукових та практичних позицій дослідити неправомірні (бездіяльність) учасників цивільних процесуальних правовідносин (осіб присутніх у судовому засіданні або фізичних та юридичних осіб, в яких знаходяться письмові чи речові докази, що мають значення для розгляду справи) в контексті їх приналежності до сфери процесуальних юридичних фактів та визначити можливі варіанти процесуальної реакції суду на таку протиправну поведінку або бездіяльність зазначених суб’єктів. Для досягнення окресленої мети були поставлені наступні завдання: розкрити в цивільний процесуальний зміст понять «неправомірні дії» та «бездіяльність», виокремити процесуальні юридичні факти, що мають прояв у вигляді неправомірних дій (бездіяльності) учасників цивільного процесу, проаналізувати взаємозв’язок неправомірних дій (бездіяльності) учасників цивільного процесу із заходами процесуального примусу, сформулювати пропозиції, спрямовані на удосконалення положень ЦПК України.

Виклад основного матеріалу. Зафіксовані в приписах цивільного процесуального законодавства процесуальні юридичні факти відіграють основоположну роль в динаміці цивільного процесу забезпечуючи реалізацію завдань та мети цивільного судочинства, визначених в ст. 1 ЦПК України. Аналіз доктрини українського цивільного процесуального права дозволив з’ясувати, що сфера процесуальних юридичних фактів не піддавалась комплексній науковій оцінці та дослідженню з боку вітчизняних вчених-процесуалістів.

В результаті аналізу наукових праць, присвячених дослідженню актуальних питань цивільного процесуального права, зроблено висновок про відсутність доктринальних підходів до визначення, зокрема, поняття «процесуальні юридичні факти». Існуючи спроби сформулювати визначення даного поняття зводяться до проекції загальноприйнятого в цивільному праві поняття «юридичний факт» на сферу цивільних процесуальних правовідносин. В результаті цього під юридичними фактами в цивільному процесуальному праві розуміють певні життєві обставини, що призводять до виникнення, зміни або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Разом з тим, вказане визначення не в повній мірі розкриває зміст прихованих в ньому правовідносин, зокрема, і в тому аспекті, що такі юридичні факти зводяться виключно до певних життєвих обставин.

Під поняттям «процесуальні юридичні факти» мною пропонується розуміти певні життєві обставини, дії або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу, які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

У вказаному визначенні передумовами виникнення процедурних наслідків слід вважати не лише певні життєві обставини, але й дії або бездіяльність суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин.

З цього приводу прийнятною є позиція В.В. Комарова, який вказує, що в якості процесуальних юридичних фактів, що породжують правові наслідки, виступають дії суду чи інших учасників процесу, вчинені у певній послідовності, передбаченій цивільним процесуальним законодавством. Ці дії різноманітні і здійснюються в міру розвитку цивільного процесу, утворюючи фактичний динамічний склад цивільних процесуальних правовідносин. Крім цього, В.В. Комаров зазначає, що у деяких випадках до юридичних процесуальних фактів належить і бездіяльність учасників цивільного процесу. Особливістю таких юридичних процесуальних фактів є те, що процесуальна бездіяльність – форма невиконання процесуальних обов’язків суб’єктами цивільного процесуального права. Результатом невиконання передбачених законом процесуальних обов’язків виступають, як правило, засоби процесуального примусу, що мають у цивільному процесі обмежений характер, – привід свідка, попередження тощо (статті 91-94 ЦПК України) [2, с. 401].

Специфіка цивільного процесу полягає в тому, що незважаючи на правомірний зміст більшості вчинюваних учасниками цивільного процесу дій, частина з них, з огляду на свідоме невиконання учасниками цивільних процесуальних правовідносин або іншими фізичними та юридичними особами покладених на них обов’язків, набувають ознак неправомірності.

Як зазначає В.В. Ярков, неправомірні процесуальні дії (або бездіяльність) являють собою порушення норм цивільного процесуального права, встановленого процесуального регламенту. Неправомірними процесуальними діями порушуються чиїсь процесуальні права, не виконуються обов’язки. Вони викликають настання специфічного різновиду юридичної відповідальності – процесуальної [3, с. 81].

За своїм змістом вчинення особами, які беруть участь у справі, та іншими учасниками процесу неправомірних дій дозволяє говорити про наявність в таких діях цивільного процесуального правопорушення. У свою чергу наявність такого правопорушення є підставою для застосування до таких осіб цивільної процесуальної відповідальності.

«Неправомірні дії» та «бездіяльність», з огляду на їх протиправний зміст, призводять до настання відповідних процесуальних наслідків, що дозволяє зробити висновок про їх приналежність до сфери процесуальних юридичних фактів. Для кожного із зазначених понять притаманна усвідомлена поведінка учасника цивільного процесу, яка, у свою чергу, має різний зовнішній прояв.

Слід зазначити, що у доктрині цивільного процесуального права практично не приділяється увага визначенню таких категорій як: «неправомірні дії», «неправомірна поведінка», «протиправні дії», «протиправна поведінка», «неправомірна бездіяльність» та «протиправна бездіяльність».

Враховуючи, що розкриття змісту вказаних категорій потребує проведення окремого комплексного дослідження, з метою досягнення мети даної наукової статті головна увага в ній буде зосереджена на окресленні ознак, визначенні особливостей впливу на процесуальні відносини та правових наслідках, що обумовлюються такими процесуальними юридичними фактами як неправомірні дії (бездіяльність) учасників цивільного процесу та інших фізичних та юридичних осіб.

Досліджувана категорія «неправомірні дії (бездіяльність)» знаходиться в одній правовій площині з такими категоріями згадуваними в ЦПК України, як: «неправомірний» (ст.ст. 303, 387), «протиправний» (ст. 90) та незаконний (ст.ст. 110, 120, 128, 295, 303, 338, 361, 367). Вказана обставина дозволяє зробити висновок про синонімічний та якісний зміст цих категорій.

Як наголошував В.Т. Безлєпкін поняття «протиправний» і «неправомірний» тотожні за своєю сутністю, і обидва означають дії пов’язані із порушення правових норм [4, с. 71]. Аналогічна позиція міститься в Узагальненні Верховного суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 24.11.2008 р. [5]. Водночас в цьому документі також ототожнюються поняття неправомірність (протиправність) та незаконність. На думку О.Р. Терефенко, таке співставлення розширює зміст поняття незаконності, адже закон є лише одним з видів нормативно-правових актів, таким чином незаконність слід розглядати як невідповідність дій або бездіяльність, яка суперечить вимогам закону [6, с. 168].

У ст. 56 Конституції України також використовується термін «незаконність» засвідчуючи відсутність єдиного термінологічного підходу до визначення вказаних понять. Даний факт обумовлює не тільки плутанину, але й розуміння та застосування єдиних понять по різному, що фактично призводить до звуження прав і свобод людини, адже терміни набувають оціночного, суб’єктивного змісту. Ефективне вирішення даної термінологічної неузгодженості при застосуванні понять «незаконний», «протиправний» і «неправомірний» повинно здійснюватись в контексті спільного ідентичного розуміння, всупереч їхньої різнобічної етимології, адже законодавець при розробці цивільного процесуального законодавства використовував готові конституційні конструкції. Розуміння того чи іншого поняття суттєво відрізняється залежно від галузі права в якій воно застосовується. Як наслідок, тлумачення терміну повинно відповідати галузі права як сфері застосування, так і правовій системі в цілому.

Отже, протиправною поведінкою в конкретних ситуаціях може бути як дія, так і бездіяльність особи, яка можлива при невиконанні прямо передбаченого законом або договором обов’язку вчинити відповідні дії. Як зазначав Г.К. Матвєєв, бездіяльність і дію характеризує одна і та сама сутність. Так само, як і дія, бездіяльність може призвести до певних шкідливих наслідків, але з юридичного боку бездіяльність не може бути зведена до простої пасивності суб’єкта. У правовому значенні вона є не вчиненням конкретної дії, тобто такої, яка наказувалася суб’єкту, ставилася йому в обов’язок [7, с. 188].

З огляду на зазначене, неправомірними слід вважати такі дії учасників цивільного процесу (інших осіб, присутніх у судовому засіданні), які характеризуються наступними ознаками:

1) умисне порушення особою встановлених приписів норм цивільного процесуального законодавства, що визначають порядок здійснення правосуддя при розгляді цивільних справ, та порушення порядку під час судового засідання або невиконання розпоряджень головуючого, що знаходить відображення в чітко вираженій візуальній поведінці порушника;

2) наявність визначених цивільним процесуальним законодавством заходів процесуального примусу, що можуть бути застосовані судом до порушника;

3) визначений суб’єктний склад осіб, до яких можуть застосовуватись заходи процесуального примусу – учасники цивільного процесу та інші особи присутні у судовому засіданні.

Неправомірні дії учасників цивільного процесу (інших осіб, присутніх у судовому засіданні) та негативні наслідки таких дій обумовлюють можливість застосування до вказаних осіб заходів процесуального примусу.

У Великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «примус» тлумачиться як зумовлена кимось або чимось необхідність діяти певним способом, незалежно від бажання [8, с. 1124].

О.В. Рожнов зазначає, що цивільний процесуальний примус – це сукупність передбачених ЦПК України заходів примусового впливу, які покликані забезпечити виконання обов’язків учасниками процесу та належне виконання завдань цивільного судочинства [9, с. 521]. В обґрунтування своєї позиції О.В. Рожнов наголошує, що особливість заходів процесуального примусу полягає в тому, що обмеження, які ними передбачені, не мають ознак відповідальності. Їх призначення полягає в попередженні або припиненні поведінки, яка порушує встановлені в суді правила або протиправно перешкоджає здійсненню цивільного судочинства [9, с. 524].

На думку В.І. Бобрика, процесуальним примусом є фізичний або моральний (психологічний) вплив держави в особі суду на суб’єктів судового процесу (учасників процесу й інших осіб, присутніх у залі судового засідання) з метою забезпечення їх належної поведінки під час розгляду справи, який у вигляді встановлених законом правообмежень здійснюється безпосередньо судом або за його дорученням іншими уповноваженими органами державної влади під час розгляду цивільної справи у випадках, коли авторитету закону та суду, а також переконання в необхідності виконання нормативних приписів недостатньо [10, с. 17].

Чинна редакція ст. 91 ЦПК України містить наступні види заходів процесуального примусу: 1) попередження; 2) видалення із залу судового засідання; 3) тимчасове влучення доказів для дослідження судом; 4) привід.

Застосування перерахованих заходів процесуального примусу прямо залежить від того, що саме є каталізатором цивільного процесуального правопорушення – неправомірні дії учасників цивільного процесу чи їх бездіяльність.

Неправомірні дії учасників цивільного процесу (інших осіб, присутніх у судовому засіданні), маючи всі ознаки процесуальних юридичних фактів, залежно від відповідної правової реакції суду можуть призвести до настання процесуальних наслідків у вигляді застосування до вказаних осіб заходів процесуального примусу – попередження або видалення із залу судового засідання.

Неправомірні дії полягають у недотриманні учасниками цивільного (іншими особами, присутніми у судовому засіданні) обов’язків визначених ст. 162 ЦПК України, а саме: особи, присутні в залі судового засідання, повинні встати, коли входить і виходить суд. Рішення суду особи, присутні в залі, заслуховують стоячи. Особи, які беруть участь у справі, свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі дають пояснення, показання, висновки, консультації тощо стоячи. Відповідно до частини третьої цієї статті учасники цивільного процесу, а також інші особи, присутні в залі судового засідання, зобов’язані беззаперечно виконувати розпорядження головуючого, додержуватися в судовому засіданні встановленого порядку та утримуватися від будь-яких дій, що свідчать про явну зневагу до суду або встановлених в суді правил.

У статті 162 ЦПК України мітяться словосполучення позбавлені чіткої конкретизації, як то: «беззаперечно виконувати розпорядження головуючого», «додержуватися в судовому засіданні встановленого порядку». Як зазначає В.О. Кучер до правил суду належать і ті, які встановлені головуючим для конкретної справи чи судового засідання, наприклад, порядок дослідження доказів, черговість допиту свідків, правила користування засобами зв’язку та технічними засобами, місце для розташування телевізійних камер тощо [11, с. 90]. З набуттям чинності оновленої редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 12.02.2015 р. [12] більш розширеного змісту набули нормативні положення щодо гласності та відкритості судового процесу, згідно з якими учасники судового процесу, інші особи, присутні у залі судового засідання, представники засобів масової інформації можуть проводити в залі судового засідання фотозйомку, відео- та аудіозапис з використанням портативних відео- та аудіотехнічних засобів без отримання окремого дозволу суду, але з урахуванням обмежень, установлених законом. Наявність у осіб присутніх у залі судового засідання зазначених прав змушує суддів встановлювати додаткові правила поведінки, виконання та дотримання яких сприятиме належній організації проведення такого засідання.

Як наголошує О.В. Рожнов, встановлені в суді правила включають в себе як загальні правила поведінки громадян у суді, так і спеціальні правила поведінки учасників процесу та інших осіб, присутніх у судовому засіданні, та обов’язковість розпоряджень головуючого в судовому засіданні. На сучасному етапі правила поведінки громадян у суді встановлюються самими суддями і, відповідно, в кожному суді діють свої правила. Відсутність єдиних для всіх нормативно визначених правил поведінки громадян у суді, тобто закріплених нормативно-правовим актом (голова суду не є суб’єктом правотворчості), не дає можливості вважати їх порушенням як спосіб порушення встановлених в суді правил, що є підставою для застосування заходів процесуального примусу [9, с. 525]. Як результат, необхідно погодитись із висловленою в науковій літературі пропозицією щодо необхідності створення єдиної для всіх видів судочинства нормативної основи, яка буде регламентувати правила поведінки в суді [13, с. 80].

Беззаперечним є той факт, що кожний суддя визначає та встановлює власні «правила» проведення судового засідання, які не завжди співпадають з поведінковими імперативами закріпленими у досліджуваній нормі – ст. 162 ЦПК України. Так, частина суддів в процесі розгляду справи «пом’якшує» законодавчі правила поведінки та дозволяє не вставати сторонам при наданні ними пояснень. Наявність таких дозволів є більш виключенням, ніж поширеним правилом. В загальному розумінні, визначення порядку проведення судового засідання часто залежить від внутрішнього налаштування судді та його особистісного відношення до учасників процесу. Разом з тим, зустрічаються випадки коли одна із сторін або третя особа відмовляються вставати коли до неї звертається суддя, тим самим виражаючи своє негативне ставлення до постановленої судом ухвали про відмову у задоволення заяви про відвід судді. Така поведінка особи свідчить про явну зневагу до суду, дозволяючи судді притягнути особу до адміністративної відповідальності за ст. 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Разом з тим, у розпорядженні судді є відповідний арсенал заходів процесуального примусу, який дозволяє уникати притягнення особи до адміністративної відповідальності обмежуючись виключно превентивними заходами, що перебувають у цивільній процесуальній площині.

Зазначу, що заходи процесуального примусу можуть застосовуватись як до учасників цивільного процесу, так і до осіб, присутніх у залі судового засідання за порушення ними норм цивільного процесуального законодавства, вчинені у вигляді не лише неправомірних дій, а й у вигляді бездіяльності, негативні наслідки якої обумовлюють настання процедурних результатів.

За вчинення особою цивільного процесуального правопорушення саме у вигляді неправомірних дій, до неї можуть бути застосовані заходи, передбачені ч. 1 ст. 92 ЦПК України. Так, до учасників цивільного процесу та інших осіб, присутніх в судовому засіданні, за порушення порядку під час судового засідання або невиконання ними розпоряджень головуючого застосовується попередження, а у разі повторного вчинення зазначених дій – видалення із залу судового засідання.

З огляду на відсутність у цивільному процесуальному законодавстві визначення поняття «попередження» під таким пропонується розуміти висловлену суддею в усній формі вказівку учаснику цивільного процесу або особі присутній у судовому засіданні на недопущення порушення в подальшому встановленого порядку під час проведення судового засідання та роз’яснення про можливість застосування більш суворого заходу примусу у разі повторюваності протиправних дій.

Кваліфікація дій за які може бути застосовано попередження законом не визначена і в повній мірі залежить від розсуду судді чи колегії суддів, які розглядають справу. Разом з тим, попередження може бути застосовано саме за вчинення особою протиправних дій, а не бездіяльності, на що, зокрема, вказують В.О. Кучер та Ю.С. Суліковський [11, с. 91]. Помилково сприймати відмову особи вставати коли до неї звертається суддя в якості бездіяльності, адже за своїм змістом така відмова засвідчує свідомі дії особи спрямовані на зовнішній прояв своєї зневаги як до судді безпосередньо, так і до порядку здійснення правосуддя, в цілому. Також слід враховувати і той факт, що застосування попередження можливе лише за протиправні дії вчинювані особою саме під час проведення судового засідання.

В науковій літературі до числа дискусійних можна віднести питання пов’язані з визначенням кількості попереджень, що можуть бути застосовані одночасно до особи порушника. О.В. Рожнов вважає, що в одному судовому засіданні до особи, щодо якої встановлено факт порушення нею встановлених у суді правил, може бути застосовано попередження тільки один раз. При цьому можливість винесення попередження не один раз [10, с. 91], на його погляд, нівелює увесь примусовий характер даного різновиду процесуального примусу. Тобто попередження не повинно мати формального характеру, особа, якій зроблено попередження, повинна розуміти, що судом встановлений факт порушення нею встановлених у суді правил і що подальша її поведінка повинна бути у рамках правил, встановлених у суді [9, с. 530-531].

На мою думку, винесення попередження лише один раз не є виправданим з процесуальної точки зору та таким, що не відповідає самому змісту ч. 1 ст. 90 ЦПК України, в якій міститься словосполучення «повторного вчинення зазначених дій». На практиці, судді застосовують попередження декілька разів протягом судового засідання по відношенню до одного й того самого порушника, адже іноді неодноразові заходи роз’яснювального та попереджувального характеру дають кращий стримуючий результат, ніж застосування більш суворого заходу процесуального примусу.

Разом з тим, якщо порушник порядку під час судового засідання не припиняє свої протиправні дії та попередження, як захід процесуального примусу не приносить належного результату, до такої особи може бути застосовано більш суворий захід процесуального примусу – видалення із залу судового засідання.

Видалення із залу судового засідання – це окремий захід процесуального примусу, що застосовується до учасників цивільного процесу або осіб присутніх у залі судового засідання за повторне порушення ними порядку під час судового засідання або невиконання розпоряджень головуючого після застосування заходу процесуального примусу у вигляді попередження. Даний захід процесуального примусу пов’язаний тільки з видаленням із зали судового засідання, що вказує на його часову тривалість, яка не може перевищувати тривалість конкретного судового засідання. При цьому, учасники цивільного процесу, які були видалені із зали судового засідання не можуть вважатися такими, що не з’явилися в судове засідання.

В.І. Бобрик узагальнюючи існуючу судову практику зазначає, що в разі порушення порядку під час судового засідання судді, зазвичай, оголошують перерву, і це в переважній більшості випадків доцільно, оскільки дозволяє зняти психологічну напругу суддів, учасників процесу й інших осіб, присутніх у залі судового засідання. Таке застереження можна сприйняти лише частково, адже оголошення перерви у судовому не завжди сприятиме економії процесуального часу. Наприклад, якщо у справі беруть участь відповідач та його представник, то у разі невиконання розпоряджень головуючого відповідачем, до нього може бути застосовано видалення із залу судового засідання. При цьому, потреби в оголошенні перерві не існує, з огляду на те, що представник відповідача продовжуватиме брати участь у судовому засіданні та матиме можливість належним чином здійснювати його представництво.

Відповідно до ч. 2 ст. 92 ЦПК України, якщо після застосування до перекладача попередження, він продовжує порушувати порядок під час судового засідання або не виконує розпорядження головуючого, суд має оголосити перерву та надати час для його заміни. Факти неналежної поведінки перекладача під час судового засідання на практиці зустрічаються вкрай рідко, що не можна сказати про неналежну поведінку адвокатів або представників, від присутності у судовому засіданні яких може залежати кінцевий результат розгляду справи.

У зв’язку з цим доречним є з’ясування можливості та правових наслідків видалення із залу судового засідання таких учасників процесу як представник або свідок. Так, якщо видалення із залу судового засідання застосовується до законного представника особи з подальшим продовженням розгляду справи, то тим самим порушується порядок розгляду справи в контексті реалізації принципу змагальності сторін. У разі видалення представника, який діє на підставі довіреності, може бути порушено положення, закріплене в ст. 59 Конституції України, щодо права кожного на правову допомогу. Жодним чином не підтримуючи та не схвалюючи протиправну поведінку представників під час судових засідань, вважаю, що застосування заходу процесуального примусу у вигляді видалення із залу судового засідання саме по відношенню до представників (адвокатів) не повинно застосовуватись з метою уникнення можливості зашкодити інтересам осіб, яких вони представляють.

Проблемним також залишається питання щодо можливості застосування заходу процесуального примусу у вигляді видалення із залу судового засідання по відношенню до свідка, адже це може безпосередньо вплинути на встановлення судом певного факту відомого лише свідку маючи важливе значення для подальшого вирішення справи. В даному контексті може йтись про можливість застосування до таких порушників окремого виду заходу процесуального примусу у вигляді судового штрафу, про що більш змістовно буде розглянуто далі.

Окремо слід зупинитись на процесуальних юридичних фактах, які мають зовнішній вираз у вигляді бездіяльності учасників цивільного процесу або фізичних чи юридичних осіб, що призводить до застосування до них відповідних заходів процесуального примусу.

Перш ніж визначити ознаки цивільної процесуальної бездіяльності слід погодитися О.С. Йоффе, який розглядав бездіяльність особи протиправною, коли особа повинна була та могла діяти: «повинна була» – юридичний критерій, який передбачає правовий обов’язок вчинити певні дії; «могла» – фізичний критерій, який передбачає фактичну можливість їхнього вчинення [14, с. 280].

Досліджуючи бездіяльність як форму неправомірної поведінки, І.С. Канзафарова визначає її як «…порушення обов’язку вчинити певні дії. Але поряд із цим необхідно встановити фактичну можливість вчинення зазначених дій конкретною особою у конкретних обставинах, чи мала особа реальну можливість вчинити певні дії. При цьому, потрібно враховувати не лише фізичний та психічний стан особи, а й її особисті якості» [15, с. 75].

На відміну від досліджених неправомірних дій, бездіяльність в цивільному процесуальному аспекті, має притаманні саме для неї ознаки:

1) невиконання особою встановлених приписів норм цивільного процесуального законодавства, що визначають порядок здійснення правосуддя при розгляді цивільних справ;

2) наявність визначених цивільним процесуальним законодавством заходів процесуального примусу, що можуть бути застосовані судом до порушника;

3) визначений суб’єктний склад осіб, до яких можуть застосовуватись заходи процесуального примусу – учасники цивільного процесу або фізичні чи юридичні особи.

Отже, правова реакція суду на бездіяльність учасників процесу або фізичних чи юридичних осіб в контексті досліджуваної проблематики, може виражатись у застосуванні відносно таких осіб наступних заходів процесуального примусу: 1) тимчасове вилучення доказів для дослідження судом; 2) привід.

Відповідно до ч. 1 ст. 93 ЦПК України тимчасове вилучення доказів для дослідження судом застосовується у разі неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання. Тимчасове вилучення доказів для дослідження судом є превентивним процесуальним заходом оперативного реагування суду на дії, які протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства. Цей захід процесуального примусу спрямований на припинення існуючого протиправного діяння у формі неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання. Тимчасове вилучення доказів для дослідження судом полягає у фактичному позбавленні особи можливості володіти, користуватися та розпоряджатися документами, актами, довідками, листуванням службового чи особистого характеру та іншими предметами, які є письмовими чи речовими доказами, до закінчення розгляду справи [9, с. 533].

Тимчасове вилучення доказів за своїм змістом є процесуальним юридичним фактом, який виражається у реакції суду на бездіяльність фізичних або юридичних осіб, у яких знаходиться доказ, незалежно від того, чи є вони учасниками цивільного процесу, які своєю бездіяльністю протиправно перешкоджають належному порядку здійснення правосуддя судом. Особливість даного заходу процесуального примусу полягає в тому, що ініціатором його застосування можуть бути як особи, що беруть участь у справі, так й безпосередньо сам суд.

Наступним заходом реагування суду на бездіяльність учасника цивільного процесу є привід. Детальний аналіз норм ЦПК України дозволяє зробити висновок про те, що привід, як захід процесуального примусу, може бути застосовано виключно до двох учасників цивільного процесу: свідка (ст. 94 ЦПК України) та відповідача (ч. 2 ст. 146 ЦПК України).

Процесуальний юридичний факт у вигляді бездіяльності свідка, до якого може бути застосовано захід процесуального примусу у вигляді приводу полягає у протиправному перешкоджанні здійсненню цивільного судочинства, кваліфікуючими ознаками якого є нез’явлення без поважних причин свідка в судове засідання або не повідомлення ним про причини своєї неявки.

Не вдаючись до процесуальних особливостей постановлення ухвали про привід свідка та подальшого її виконання зазначу, що бездіяльність свідка у вигляді його нез’явлення без поважних причин в судове засідання полягає у невиконанні ним вимог ч. 2 ст. 50 ЦПК України, в якій визначено, що свідок зобов’язаний з’явитись до суду у визначений час. Бездіяльність свідка у вигляді неповідомлення ним про причини неявки в судове засідання кореспондується із закріпленим в ч. 3 ст. 50 ЦПК України обов’язку: «у разі неможливості прибути за викликом суду свідок зобов’язаний завчасно повідомити про це суд». Основною умовою застосування даного заходу процесуального примусу є наявність доказів, що підтверджують належність виклику свідка до суду. Вказаний факт повинен знайти обов’язкове відображення в ухвалі про привід свідка. Так, наприклад, 04.12.2014 р. Дарницький районний суд м. Києва (цивільна справа № 754/544/14) розглянувши питання про привід свідків у справі за цивільним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди встановив, що у судовому засіданні 18.06.2014 р. судом задоволено клопотання представника відповідача про допит свідків, зокрема: ОСОБА_4 та ОСОБА_5. У судове засідання призначене на 04.12.2014 р. об 14.30 год. зазначені два свідки не з’явились, про наявність поважних причин неявки суду не повідомили. Оскільки неявка свідків унеможливлювала продовження розгляду даної цивільної справи, суд вважав за необхідне здійснити примусовий привід згаданих вище свідків у судове засідання на 04.02.2015 р. в приміщення Дарницького районного суду м. Києва [16].

04.02.2015 р. Дарницьким районним судом м. Києва розглянувши в цій же справі повторно питання про привід свідків було встановлено, що у судовому засіданні 18.06.2014 р. судом задоволено клопотання представника відповідача про допит свідків, зокрема: ОСОБА_4 та ОСОБА_5. Ухвалою суду від 04.12.2014 р. до вказаних свідків було застосовано привід, однак органами внутрішніх справ, яким було доручено його виконання, належним чином привід не здійснили. У судове засідання призначене на 04.02.2015 р. зазначені два свідки не з’явились, у зв’язку з чим суд ухвалив повторно застосувати привід відносно вказаних свідків на 17.03.2015 р. [17].

Привід, як захід процесуального примусу може бути застосовано також до відповідача, який ухиляється від проведення судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про визнання батьківства, материнства. Не зважаючи на існування нормативних підстав для застосування даного виду процесуального примусу в літературі зустрічаються протилежні думки, з якими неможливо погодитись. Наприклад, О.В. Рожнов зазначає: «привід як захід процесуального примусу може бути застосовано тільки до свідка» [9, с. 539].

Привід відповідача відрізняється від приводу свідка підставою та особливостями його здійснення, а також місцем, до якого повинно бути здійснений привід особи. Слід звернути увагу на те, що в нормах ЦПК України детально не регламентовано процедуру та порядок здійснення приводу відповідача, на відміну від приводу свідка. Це дозволяє зробити висновок, що у разі, якщо суд вирішить застосувати захід процесуального примусу у вигляді приводу відповідача, то він змушений буде застосувати процесуальну аналогію, яка фактично існує в цивільному процесі, проте нормативно не закріплена в ст. 8 ЦПК України [18, с. 323-326].

Можливість існування такого заходу процесуального примусу як привід відповідача ставить під сумнів деякими вченими. Так, слід погодитись з позицією С.С. Бичкової, яка зазначає, що положення ч. 2 ст. 146 ЦПК України підлягають виключенню, адже у разі ухилення відповідача від проведення судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про визнання батьківства (материнства) необхідно виходити з положень ч. 1 ст. 146 ЦПК України, надавши суду право визнавати факт батьківства (материнства) [19, с. 374].

Здійснений аналіз неправомірних дій (бездіяльності) учасників цивільного процесу, які можуть мати прояв в процесі розгляду цивільних справ, дозволяє зробити висновок щодо необхідності розширення видів заходів процесуального примусу, шляхом запровадження судового штрафу, як самостійного примусового заходу. Про запровадження в ЦПК України такого заходу процесуального примусу як штраф, неодноразово в своїх наукових працях наголошували В.І. Бобрик, В.О. Кучер, Ю.С. Суліковський, І.М. Лукіна та інші.

Відновлення існуючого в ЦПК України 1963 р. інституту судових штрафів в якості заходу процесуального примусу дозволить, насамперед, дисциплінувати учасників цивільного процесу, змусивши їх належним чином виконувати покладені на них процесуальні обов’язки та сприяючи зменшенню випадків зловживання процесуальними правами.

Стягнення штрафу за вчення цивільного процесуального правопорушення стане альтернативою притягнення особи до адміністративної відповідальності за ст. 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення маючи більш позитивний ефект з огляду на конкретизацію тих протиправних дій або бездіяльності, за вчинення яких з особи може бути стягнуто судовий штраф.

Як наголошує І.М. Лукіна, штрафні санкції добре відомі в процесуальній теорії: вони настають при застосуванні цивільних процесуальних санкцій карального характеру і покликана зміцнювати процесуальну дисципліну в судочинстві, сприяти виконанню завдань у цивільних справах, покарати особу, що не виконує свої процесуальні обов’язки і, нарешті, забезпечити авторитет судової влади. Судовий штраф – це прояв самостійної галузевої відповідальності у вигляді заходу майнового впливу, встановленого ЦПК України, що застосовується судом до осіб, котрі не виконали покладених на них конкретних процесуальних обов’язків у складі цивільних процесуальних правовідносин у справі. Санкції у вигляді штрафу дозволяють реалізувати функції процесуальної відповідальності – відновлення суспільних відносин, попередження здійснення правопорушень, примушування до виконання юридичних обов’язків [20, с. 14].

З метою досягнення ефективного результату запровадження, а по суті відновлення інституту судових штрафів в цивільному процесі, які підлягатимуть стягненню за вчинення неправомірних дій (бездіяльність) учасниками цивільного процесу або особами, присутніми у залі судового засідання, потрібно чітко регламентувати перелік неправомірних дій (бездіяльність) за які може бути накладено судовий штраф.

Як вже наголошувалось, відсутність єдиних нормативно закріплених для всіх осіб правил поведінки у суді унеможливлює процедуру визначення тієї чи іншої дії (бездіяльності) в якості цивільного процесуального правопорушення. Аналогічно відсутність нормативно регламентованого переліку неправомірних дій (бездіяльності) за які накладатиметься судовий штраф, може стати підставою для зловживань з боку суддів при їх застосуванні. При вирішенні вказаного завдання слід закріпити нормативне положення про те, що судовий штраф може бути накладено за неправомірні дії (бездіяльність) наступного змісту:

1) злісне невиконання визначених у ЦПК України правил поведінки у судовому засіданні;

2) ухилення від вчинення дій, покладених судом на учасника судового процесу;

3) зловживання процесуальними правами, вчинення дій або допущення бездіяльності з метою перешкоджання здійснення судочинства;

4) неповідомлення суду про неможливість подати письмові або речові докази, витребувані судом, або неподання таких доказів без поважних причин;

5) невиконання ухвали про забезпечення доказів або позову;

6) ухилення відповідача від явки на судове засідання у справі про стягнення аліментів, якщо причини неявки будуть визнані судом неповажними.

Пропонується застосовувати накладання судового штрафу по відношенню до наступної категорії осіб: учасники цивільного процесу; особи присутні у судовому засіданні; фізичні або юридичні особи, в яких знаходяться письмові або речові докази, що підлягають тимчасовому вилученню судом.

При визначенні розміру судового штрафу слід враховувати ту обставину, що вказаний захід процесуального примусу має переслідувати, насамперед, попереджувально-превентивну мету, не дозволяючи перетворювати його виключно на «каральний інструмент» у відносинах між судом та учасниками цивільного процесу. У зв’язку з цим пропонується розмір штрафу встановити в межах від однієї до трьох мінімальних заробітних платень.

Якщо ж після накладення штрафу особа повторно або неодноразово продовжуватиме зловживати процесуальними правами, вчинятиме дії або допускатиме бездіяльність з метою перешкоджання здійснення судочинства, не повідомлятиме суд про неможливість подати письмові або речові докази, витребувані судом, або не подаватиме такі докази без поважних причин, не виконуватиме ухвали про забезпечення доказів або позову, суд, з урахуванням конкретних обставин, матиме право стягнути з особи штраф у розмірі від двох до шести мінімальних заробітних платень.

Стягнення штрафу повинно здійснюватись на підставі ухвали суду, яка має відповідати вимогам виконавчого документа згідно до законодавства про виконавче провадження.

Крім цього, в ЦПК України слід закріпити положення згідно з яким, особа матиме право оскаржити в апеляційному порядку ухвалу про накладення судового штрафу. Ухвала суду апеляційної інстанції за результатами розгляду скарги про накладення судового штрафу має бути остаточною та не підлягатиме подальшому оскарженню. У свою чергу ухвали про накладення судового штрафу постановлені судами при розгляді справи в судах апеляційної інстанції або у Верховному Суді України мають бути остаточними та оскарженню не підлягатимуть.

Висновки. В результаті дослідження проблемних питань, пов’язаних з визнанням неправомірних дій (бездіяльності) учасників цивільних процесуальних правовідносин в якості процесуальних юридичних сформульовано теоретичні умовиводи та пропозиції законодавчого змісту.

1). Під поняттям «процесуальні юридичні факти» пропонується розуміти певні життєві обставини, дії або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу, які призводять до процедурних наслідків, та з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

2). Виокремлено сформульовано ознаки як неправомірних дій, так і бездіяльності учасників цивільного процесу (осіб присутніх у судовому засіданні або фізичних та юридичних осіб, в яких знаходяться письмові чи речові докази, що мають значення для розгляду справи) в контексті приналежності їх до площини процесуальних юридичних фактів

3). Правова реакція суду на неправомірні дії учасників цивільного процесу (інших осіб, присутніх у судовому засіданні) може полягати у застосуванні до вказаних осіб заходів процесуального примусу – попередження або видалення із залу судового засідання. У свою чергу правова реакція суду на бездіяльність учасників процесу або фізичних чи юридичних осіб, може виражатись у застосуванні відносно цих осіб наступних заходів процесуального примусу: 1) тимчасове вилучення доказів для дослідження судом; 2) привід.

4). В якості попередження, як заходу процесуального примусу пропонується розуміти висловлену суддею в усній формі вказівку учаснику цивільного процесу або особі присутній у судовому засіданні на недопущення порушення в подальшому встановленого порядку під час проведення судового засідання та роз’яснення про можливість застосування більш суворого заходу примусу у разі повторюваності протиправних дій.

5). Пропонується відновити раніше існуючий в ЦПК України 1963 р. інститут судових штрафів в якості заходу процесуального примусу, що дозволить дисциплінувати учасників цивільного процесу, змусивши їх належним чином виконувати покладені на них процесуальні обов’язки та сприяючи зменшенню випадків зловживання процесуальними правами. З цією метою запропонований перелік неправомірних дій (бездіяльність) за які може бути накладено судовий штраф, розміри судових штрафів та порядок їх накладення.

Список використаних джерел

1. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15
2. Курс цивільного процесу : підручник / В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін.; за ред. В.В. Комарова. ‒ X. : Право, 2011. ‒ 1352 с.
3. Ярков В.В. Юридические факты в механизме реализации норм гражданского процессуального права / В.В. Ярков / диссертация … доктора юридических наук : 12.00.03. ‒ Екатеринбург, 1992. ‒ 523 с.
4. Безлепкин Б.Т. Возмещение вреда, причиненного гражданину судебно-следственными органами. Учебное пособие / Безлепкин Б.Т. – М.: Изд-во Акад. МВД СССР, 1979. – 204 c.
5. Про практику розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними: Узагальнення Верховного суду України від 24.11.2008 р [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/n0003700-08
6. Терефенко О.Р. Неправомірна поведінка як загальна умова виникнення відповідальності з відшкодування шкоди, завданої органами державної влади / О.Р. Терефенко // Пріоритети національного реформування держави і права: теорія та практика: Збірник Міжнародної юридичної науково-практичної Інтерент-конференції «Актуальна юриспруденція», м. Київ, 8 жовтня 2014 року. Тези наукових доповідей. – К., 2014. – С. 167-171.
7. Матвеев Г. К. Основания гражданско-правовой ответственности / Г.К. Матвеев. – М. : Юрид. лит., 1970. – 311 с.
8. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад, і голов, ред. В.Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ 1728 с.
9. Цивільне судочинство України: основні засади та інститути: монографія / В.В. Комаров, К.В. Гусаров, Н.Ю. Сакара та ін.; за ред. В.В, Комарова. – Х. : Право, 2016. – 848 с.
10. Бобрик В. І. Заходи процесуального примусу: порівняльно-правовий аналіз у різних видах цивілістичного судочинства / В.І. Бобрик // Підприємництво, господарство і право. – 2014. – № 10. – С. 16–21.
11. Кучер В. О., Суліковський Ю.С. Видалення із залу судового засідання як захід процесуального примусу / В. О. Кучер, Ю. С. Суліковський // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. серія юридична. – 2015. – Вип. 2. – С. 88-96.
12. Про забезпечення права на справедливий суд: Закон України від 12.02.2015 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2015. – № 18, № 19-20. – Ст. 132.
13. Коломоєць, Т.О. Ґенеза, доктринальні та нормативні аспекти відповідальності за прояв неповаги до суду / Т.О. Коломоєць, Ю.В. Калашник. – Херсон: Вид. дім «Гельветика», 2013. – 200 с.
14. Иоффе О. С. Избранные труды : В 4 т. Т. 1. Правоотношение по советскому гражданскому праву. Ответственность по советскому гражданскому праву / О. С. Иоффе. – СПб. : Издательство «Юридический центр Пресс», 2003. – 574 с.
15. Канзафарова І. С. Теорія цивільно-правової відповідальності : монографія / І. С. Канзафарова. – О. : Астропринт, 2006. – 261 с.
16. Ухвала Дарницького районного суду м. Києва 04.12.2014 р. (цивільна справа № 754/544/14) [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/43949147
17. Ухвала Дарницького районного суду м. Києва 04.02.2015 р. (цивільна справа № 754/544/14) [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/43948929
18. Братель О.Г. «Процесуальна аналогія» як об’єктивна дійсність сучасного цивільного судочинства України / О.Г. Братель // Пролеми ивільного права та процесу: матеріали наук.-практ. конф., присвяч. світлій пам’яті О.А. Пушкіна, 27 трав. 2016 р. / МВС України, Харків. нац. ун-т внутр. справ, Каф. цивіл. права та процесу, Каф. охорони інтелектуал. власності, цивіл.-прав. дисциплін ; Всеукр. громад. орг. «Асоціація цивілістів України». ‒ Харків : ХНУВС, 2016. ‒ 400 с.
19. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / С.С. Бичкова, Ю.В. Білоусов, В.І. Бірюков та ін.; За заг. ред. С.С. Бичкової. ‒ 2-ге вид., доповн. і переробл. – К.: Атіка, 2010. ‒ 896 с.
20. Лукіна І.М. Цивільна процесуальна відповідальність: автореф. дис … канд. юрид. наук / І. М. Лукіна . – Харків : Б. в., 2009 . – 20 с.

Ключові слова: процесуальні юридичні факти, неправомірні дії (бездіяльність), заходи процесуального примусу, попередження, видалення із залу судового засідання, привід свідка, судовий штраф.

Candidate of Science of Law, Associate Professor

Formulation of the problem. The activity of court during the civil proceedings is committed in distinct order provided under the rules of Civil Procedure Code of Ukraine (hereinafter ‒ the CPC of Ukraine) [1]. Under Article 3 of the CPC of Ukraine everyone is entitled to apply to the court for the protection of their violated, unrecognized or disputed rights, freedoms and legitimate interests. In other words, an individual addressing to court wishes to obtain from it the decision that corresponds with his interests. Longing for such a result a person does not realize sometimes that on this path there can be different obstacles of legal nature or daily life events that perplex or make the realization of plans set out impossible. The mentioned circumstances exist at different stages of civil procedure, particularly at the stage of opening of the proceedings in a civil case in the form of refusal of the proceedings.

The recent publications and research analysis. General issues related to the research of content and order of commission of separate procedural actions at the stage of opening of the proceedings in a case at the different stages of legal science development were examined by such scientists as M.I. Baliuk, V.I. Bobryk, V.V. Komarov, D.D. Luspenyk, S.V. Senyk, V.I. Tertyshnikov, M.I. Shtefan and others. However, the legal facts and procedural actions that determine enacting the court decree on refusal of opening of the proceedings in a case were not subject to profound analysis exactly from the point of their place and importance to the area of civil procedural relations.

The objective of the article is to ascertain the place and importance of the procedural legal facts that determine enacting of court decree on refusal of opening of the proceedings in a case and to outline the legal consequences of such a procedural action as refusal of opening of the proceedings in a case.

Presenting of main material. Filing a statement of claim, a statement or an application on issuing a court order in court is a driving force of the civil procedure. On receipt of the mentioned documents court commences a complicated and longstanding legal procedure referred to consideration and finding of issues set out therein. The first stage of civil procedure is the stage of opening of the proceedings in a case. At this stage court commits the complex of procedural actions that are set forth in respective procedural legal facts particularly in decrees enacted by court on leaving the statement of claim without movement, return of the statement, refusal of opening of the proceedings, opening of the proceedings.

Reasons and order of enacting of mentioned decrees are prescribed by the rules of Chapter 2 of section III of the CPC of Ukraine. Under the clause 1of Article 122 of the CPC of Ukraine the judge shall open proceedings in a civil case only on the ground of statement submitted and executed in the manner prescribed by articles 118 –120 of the CPC of Ukraine. At the stage of opening of the proceedings the judge, committing mentally procedural activity, is to determine the existence of reasons for leaving the statement of claim without movement or reasons for return of statement to the claimant.

If there are no circumstances that prevent the case from being considered later the judge’s next step in mentioned activity is to ascertain the possible reasons for refusal of opening of the proceedings in a case.

First of all, the refusal of opening of the proceedings in a case on the grounds of unprovedness of requirement claimed, absence of evidence to substantiate the claim, omission of limitation period or on other grounds not prescribed by law is not permitted.

Under clause 8 of Ruling of the Supreme Court of Ukraine Plenum № 2 on 12.06.2009 “On the application of the rules of civil procedural legislation during the cases consideration in court of the first instance” [2] bringing a claim to the improper defendant is not the reason for refusal of opening of the proceedings because the replacement of the improper defendant occurs in order set out in Article 33 of the CPC of Ukraine. If the rule of substantive law that is to be applied at the claimant’s request indicates that the other person and not the one to whom the action is brought shall be liable, upon the absence of the claimant’s consent court shall involve in the case other person to join on its own initiative. After replacing the improper defendant or involving in the case other person to join upon the request of a new defendant or defendants involved or if the case was suspended it shall be reviewed from the beginning.

Court also shall refuse of the proceedings in a case if several requirements that are to be reviewed by the rules of different kinds of legal proceedings are claimed, because under Article 16 of the CPC of Ukraine merging of requirements to be reviewed by the rules of different kinds of legal proceedings into one proceeding is not allowed, unless otherwise provided by law.

Apart from listed, under clause 2 of Article 122 of the CPC of Ukraine the judge shall refuse of the proceedings in a case if

1)  the statement is not subject to review in the courts in the procedure of civil process. The mentioned clause fixes theoretical provision on competence of courts on civil cases, the content thereof implies that statement of claim or statement filed in court are subject to review, if a person addressing with the requirement on judicial defense has an adequate level of civil procedural capacity. In addition a person addressing to court shall have legal interest in this case.

The legislation stipulates the circumstances under which the subject of dispute is to be resolved in the procedure of civil process, but due to existence of temporary barriers filing a claim in court could be impossible. For example, the legal action for marriage dissolution may not be taken during the wife’s pregnancy and within one year after the child has been born, save cases when one of spouses has committed unlawful conduct containing elements of crime in respect of the other spouse or the child (clause 2 of Article 110 of Family Code of Ukraine (hereinafter – the FC of Ukraine). [3]

As V.I. Bobryk states, court is entitled to refuse of opening of the proceedings in a case if the requirement claimed does not belong to “indifferent to law” [4, p. 284] Among those “indifferent to law” one can name for example the claim for cards debt collection, debt on the results of illegal gambling etc.

Under clause 1 of Article 15 of the CPC of Ukraine the courts view on civil process cases concerning the protection of affected, unrecognized or disputed rights, freedoms or interests arising from civil, housing, land, family, labor relations and other legal relations, except when reviewing of such cases is performed under the rules of other legal proceedings. Upon the rules of other legal proceedings the competence of administrative or commercial courts on resolving specific dispute is meant.

The aforesaid legal situation determines the existence of chronic problem of distinction of competence between general and administrative courts on resolving the particular disputes. As the Head of the Supreme Court of Ukraine Y.M. Romaniuk stresses: “administrative courts in disputes concerning real estate, housing, land disputes, if in the process of solving of these issues the subject of the authoritative power has made a decision, continue to assign them to their jurisdiction regardless of whether the respective decision of the subject of authoritative power has been realized by citizen. Supporters of this position don’t take into consideration the fact that an attempt to appeal the realized decision of the subject of authoritative power is the dispute on the private right, because in the result of realization of decision the property right arises and the legal relations pass from the public law into the private law area”. [5]

Thus in the case the dispute belongs to the area both of civil and administrative legal relations the judges of general courts use provided possibility with the aim of enacting of decree on refusal of opening of the proceedings in a case in order to free themselves from “extra” job while shifting the problem on deciding of the competence for existing dispute directly to the claimant.

2) there exists a decision or court decree on closing the proceedings in connection with claimant’s denial from the claim or signing a settlement agreement by the parties on the dispute between the same parties on the same subject and for the same reason that has come into legal force. The mentioned clause stipulates the necessity of existence of three separate procedural legal facts in the form of decisions or decrees that has come into legal force. It is particularly: a) court decision; b) court decree on closing the proceedings in connection with claimant’s denial from the claim c) court decree on signing a settlement agreement by the parties on the dispute between the same parties on the same subject and for the same reason.

Not diving into theoretical provisions on determining of the content of each of these kinds of procedural documents we have to note that at the moment of opening of the proceedings in a case the judge does not have the practical ability to ascertain whether there exist decisions and decrees previously approved on the dispute between the same parties on the same subject and for the same reason. Nowadays the issue on possibility of total opening of judges’ access to the Unified State Register of court decisions, in which full data about the parties to the process will be reflected, is almost settled. Solving of this issue should to some extent contribute to the transformation of the provision prescribed by sub-clause 2 of clause 2 of Article 122 of the CPC of Ukraine from the “dead” state at the point of practical realization into viable one, because at the stage of opening of the proceedings the judge will be able to obtain information about the existence of decisions and decrees listed above. However the issue on the order of legalization of information obtained by the judge from the Unified State Register of court decisions with the aim of justification the refusal of opening of the proceedings still remains unsolved.

Otherwise the judge will obtain information about existence of mentioned court decisions and decrees that has come into legal force only during the preliminary or the first court session in the case that will result in enacting of the decree on closing the proceedings under sub-clause 2 of clause 1 of Article 205 of the CPC of Ukraine.

3)                    in proceedings of this or another court there is the case on the dispute between the same parties on the same subject and for the same reason.

Under article 110 of the CPC of Ukraine the claimant is entitled to file the claim in several courts upon territoriality on his own choice (alternative jurisdiction). For example, the claims on consumer protection may be filed in local courts apart from the defendant’s place of residence, at the place of residence of the consumer or the place of inflicting harm or implementation of the contract. Let model the situation under which the claimant files the same claim in court at the place of residence of claimant as well as in court at the place of residence of defendant at the same time. When deciding the issue on opening of the proceedings the judge will not be able to ascertain whether the same civil case is decided in other court. Less possible but real is the situation when the claimant after the opening of the proceedings and before the beginning of the case considering in essence files the same claim in the same court hoping that other judge will approve the decision upholding the claim. Therefore ascertaining the existence of the other case in proceedings of this or another court on the dispute between the same parties on the same subject and for the same reason at the stage of opening of the proceedings is almost unreal. Revealing this fact is possible only during the preliminary or the first court session in this case that will allow the judge to enact the decree on leaving the statement without consideration if the dispute between the same parties on the same subject and for the same reason is decided in another court (sub-clause 4 of clause 1 of article 207 of the CPC of Ukraine).

When analyzing the provision of sub-clause 3 of clause 2 of Article 122 of the CPC of Ukraine we conclude that it is said therein about the reason for refusal of opening of the proceedings if in proceedings of this or another court there is the case on dispute between the same parties on the same subject and for the same reason. In its turn sub-clause 4 of clause 1 of Article 207 of the CPC of Ukraine stipulates that court shall leave the statement without consideration if a dispute between the same parties on the same subject and for the same reason is considered in another court. Comparison of these two sub-clauses allows to ascertain a contradiction between them that is as follows: court shall refuse in opening of the proceedings if in proceedings of this or another court there is the case on the dispute between the same parties on the same subject and for the same reason (article 122 of the CPC of Ukraine), and leaving the statement without consideration occurs if a dispute between the same parties is considered in another court (article 207 of the CPC of Ukraine). Then the question arises whether court is entitled to leave the statement without consideration if a dispute between the same parties is considered not in another but only in this court? The answer to this question is ambiguous because Article 207 of the CPC of Ukraine does not permit directly to leave the statement without consideration if a dispute between the same parties on the same subject and for the same reason is considered in this court.

4)   there is a decision of the arbitration court, taken within its competence, on the dispute between the same parties on the same subject and for the same reason, except when the court refused to issue an enforcement order on compulsory execution of the decision of the arbitration court or rescinded the decision of the arbitration court and the consideration of the case at the same arbitration court appeared to be impossible. Under article 17 of the CPC of Ukraine the parties are entitled to refer the dispute to the arbitration court, except as prescribed by law. Under Article 5 of the Law of Ukraine “On arbitration courts” [6] legal entities and (or) individuals are entitled to refer to the arbitration court consideration any dispute arising from civil or commercial legal relations except as prescribed by law.

The parties that have referred the dispute to arbitration court determination are obliged to enforce voluntarily the arbitration court decision unconditionally and without any delay. The parties and the arbitration court take all necessary measures to secure the enforcement of the arbitration court decision (article 50 of the Law of Ukraine “On the arbitration courts”). The decision of the arbitration courts is ultimate and without appeal, except as prescribed by law (article 51 of the Law of Ukraine “On the arbitration courts”).

Thus, the provision of clause 2 of Article 122 of the CPC of Ukraine is similar to the provision of sub-clause 3 of clause 2 of article 122 of the CPC of Ukraine in part of its practical application. The court is able to ascertain the existence of the decision of the arbitration court, taken within its competence, on the dispute between the same parties on the same subject and for the same reason only during the preliminary or the first court session, after obtaining the mentioned information when communicating directly with the parties to the case. If this circumstance exists court will have all the reasons for enacting the decree on closing the proceedings in a case under sub-clause 5 of clause 1 of article 205 of the CPC of Ukraine.

5) after the death of an individual, as well as in connection with the suspension of the legal entity, who is one of the parties to the case, the disputed legal relationships are not liable to legal succession. The disputed legal relationships mentioned in this sub-clause belong to the substantive law area and concern such subjects of civil legal relationships as individuals and legal entities. So, in substantive law there can be general (universal) succession of subjective civil rights as inheritance or the winding-up of legal entity (article 1218; clause 2 of Article 107 of Civil Code of Ukraine) [7].

Under article 1219 of Civil Code of Ukraine the rights and obligations inseparably connected with the testator shall not be included in the inheritance, particularly: personal non-property rights; the right to participation in partnerships and the right to membership in associations of citizens, unless otherwise established by law or the constituent documents thereof; the right to compensation of damages resulting from mutilation or other health disturbance; rights to alimony, pension, aids or other payments established by law; creditor’s or debtor’s rights and obligations envisaged by Article 608 of Civil Code of Ukraine. Some family legal relationships also are not liable to legal succession, particularly succession does not occur during court consideration of the case on parental affiliation (article 129 of the FC of Ukraine) or on deprivation of parental rights (Article 164 of the FC of Ukraine).

When considering legal entity, succession does not occur in the case of its liquidation that is total cessation of activity. Under Article 110 of Civil Code of Ukraine the legal entity shall be liquidated:

1) by the decision of its members or the legal entity’s body empowered therewith by the constituent documents including in connection with expiring the term and the achievement of the goal, for which this legal entity has been created, as well as in other cases provided by the constituent documents.

2) by the decision of the court on the liquidation of the legal entity due to violations committed during its establishment that cannot be rectified upon the lawsuit of its member or the respective agency of State power.

3) by the decision of the court on the liquidation of the legal entity in other cases provided by law upon the lawsuit of the respective agency of State power.

Besides, the liquidation of the legal entity could be a result of its bankruptcy that is recognition by commercial court debtor’s failure to restore its solvency with the aid of financial rehabilitation and settlement agreement procedures and satisfy creditors’ pecuniary requirements, provided in order prescribed by the Law of Ukraine “On debtor’s solvency restoration or recognition of its bankruptcy” on 14.05.1992 [8] not otherwise the application of liquidation procedure therewith.

As under previous sub-clauses 2-4 of clause 2 of Article 122 of the CPC of Ukraine ascertaining the fact that the disputed legal relationships are not liable to legal succession becomes possible generally not at the stage of opening of the proceedings in a case but during the preliminary or the first court session in the civil case.

Thus, taking into consideration mentioned above we can conclude that among all the analyzed reasons for refusal of opening of the proceedings in a case only the one prescribed by sub-clause 1 of clause 2 of Article 122 of the CPC of Ukraine can be possibly realized completely. The rest provisions set out in sub-clauses 2 –5 of clause 2 of Article 122 of the CPC of Ukraine limit their efficiency within the pages of the CPC of Ukraine and fail to have proper practical application.

The judge shall solve the issue on refusal of the proceedings not later than in three days after receiving the statement to the court or the expiration of the deadline set for eliminating defects and not later the next day after obtaining the information about individual’s place of residence from the respective individual place of residence registration authority.

The judge shall enact a decree on refusal of the proceedings that shall be immediately sent to the claimant along with the statement and all the papers enclosed thereto.

The main procedural consequence of enacting of the decree on refusal of the proceedings is that individual will have in future legal barriers on re-appealing to court with the same claim.

Conclusions. The detailed analysis of the reasons for refusal of the proceedings in the civil case allows testifying their poor procedural effectiveness. We can declare with certainty that only the reason set out in sub-clause 1 of clause 2 of Article 122 of the CPC of Ukraine could be procedurally realized completely. In their turn the reasons set out in sub-clauses 2 –5 of clause 2 of Article 122 of the CPC of Ukraine limit their efficiency within the pages of Civil Procedure Code of Ukraine and fail to have proper practical application at the stage of opening of the proceedings in a case. Besides the provision of sub-clauses 2–5 of clause 2 of Article 122 of the CPC of Ukraine are duplicated respectively by the ones of sub-clauses 2 –5 of clause 1 of Article 205 of the CPC of Ukraine as well as the one of sub-clause 4 of clause 1 of Article 207 of the CPC of Ukraine.

References:

1. Tsyvil’nyy protsesual’nyy kodeks Ukrayiny vid 18.03.2004 r. [Civil Procedure Code of Ukraine, 18 mar. 2004]. Avaliable at: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15 (accessed 12.12.2015). (In Ukrainian).

2. Pro zastosuvannya norm tsyvil’noho protsesual’noho zakonodavstva pry roz·hlyadi sprav u sudi pershoyi instantsiyi. Postanova plenumu Verkhovnoho Sudu Ukrayiny # 2 vid 12.06.2009 r. [On the application of the law of civil procedure in cases at first instance. Resolution of the Plenum of the Supreme Court of Ukraine of 12.06.2009 № 2]. Avaliable at: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v0002700-09 (accessed 12.12.2015). (In Ukrainian).

3. Simeynyy kodeks Ukrayiny vid 10.01.2002 r. [Family Code of Ukraine, 10 jan. 2002]. ‒ Avaliable at: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2947-14 (accessed 12.12.2015). (In Ukrainian).

4. S.S. Bychkova, Yu.V. Bilousov, V.I. Biryukov (2008) Tsyvil’nyy protsesual’nyy kodeks Ukrayiny: Naukovo-praktychnyy komentar. [Civil Procedure Code of Ukraine: Scientific and practical comment.]. Kyiv. Atyka. 2008. 840 p. (In Ukrainian).

5. Holova VSU Yaroslav Romanyuk: «Reformuvannya provodyat’ posadovi osoby, yaki mayut’ dosyt’ poverkhove uyavlennya pro nashi problemy i potreby» [Supreme Court Chairman Yaroslav Romanyuk, "Reforming hold officials who have very superficial understanding of our problems and needs"]. Zakon i biznes [Law and Business]. 2014. № 24. (In Ukrainian).

6. Pro treteys’ki sudy. Zakon Ukrayiny vid 11.05.2004 r. [On arbitration courts. Law of Ukraine on 11.05.2004]. Avaliable at: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1701-15 (accessed 12.12.2015). (In Ukrainian).

7. Tsyvil’nyy kodeks Ukrayiny vid 16.01.2003 r. [The Civil Code of Ukraine, 16 jan. 2003]. Avaliable at: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15 (accessed 12.12.2015). (In Ukrainian)

8. Pro vidnovlennya platospromozhnosti borzhnyka abo vyznannya yoho bankrutom. Zakon Ukrayiny vid 14.05.1992 r. [On debtor’s solvency restoration or recognition of its bankruptcy. Law of Ukraine on 14.05.1992]: ‒ Avaliable at: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2343-12 (accessed 12.12.2015). (In Ukrainian).

Key words: opening of the proceeding, refusal of opening of the proceeding, court decree, civil case, statement of claim.