Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Постановка проблеми. Процесуальні юридичні факти ‒ це певні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин. Саме таке визначення категорії «процесуальні юридичній факти» є найчастіше згадуваним та вживаним в теорії цивільного процесуального права. Вказана категорія перебуває в одному синонімічному полі з такими подібними категорійними поняттями, як: «юридичні факти в цивільному процесі», «юридичні факти в цивільному процесуальному праві», «цивільні процесуальні юридичні факти». Сама категорія «процесуальні юридичні факти» на претендує на визнання її в якості основоположної та базової для сфери цивільних процесуальних правовідносин, проте її найчастіше вживають та застосовують в науковій сфері з огляд на її зрозумілий юридичний контексті та безпосереднє мовленнєве сприйняття.

Процесуальні юридичні факти є багатоаспектним, різноплановим та змістовним явищем в цивільному процесуальному праві виступаючи в якості інструментарію, що змушує норми права діяти. Вказані факти охоплюють всі сфери цивільних процесуальних правовідносин, що обумовлює можливість їх вивчення як на теоретичному, так і на практичному рівнях. В одній із наукових статей мною порушувалось питання щодо існування в українській юриспруденції фактів певної конкуренції у відносинах так званих «теоретиків» та «практиків» цивільного процесуального права [1, с. 362]. Вказана конкуренція, а іноді й не сприйняття науковців практичними працівниками обумовлює у останніх хибні міркування та висловлювання щодо практичного значення теоретичних досліджень з питань визначення понять, завдань або здійснення класифікації різноманітних правових категорій.

Дійсно, теорія і практика цивільного процесуального права часто не знаходять спільного знаменника. Разом з тим, це не є підставою для надання певних переваг у дослідженні тих чи інших цивільних процесуальних явищ суто в теоретичному або практичному аспектах. Як результат, дослідження процесуальних юридичних фактів неможливе без визначення їх поняття, галузевих особливостей, функцій, системи, здійснення класифікації, окреслення динаміки, значення, специфіки та практичного впливу на сферу цивільних процесуальних правовідносин. З огляду на окреслену проблематику процесуальні юридичні факти будуть досліджені з позицій визначення їх функцій. Особливість функцій процесуальних юридичних фактів полягає в тому, що вказане питання знаходиться одночасно в теоретичній та практичній площинах, що певною мірою задовольнить наукові інтереси «теоретиків» та належним чином буде сприйнято «практиками».

Аналіз останніх публікацій і досліджень. Функції юридичних фактів досліджували як українські, так і зарубіжні вчені, в т.ч. вчені радянського періоду, зокрема: В.Б. Ісаков, А.М. Завальний, Г.В. Кикоть, А.В. Коструба. Функції процесуальних юридичних фактів в цивільному процесуальному розумінні досліджували Ж.Ю. Мірошникова, М.О. Рожкова, В.В. Ярков. Незначна кількість досліджень присвячених вивченню функцій процесуальних юридичних фактів свідчить недостатній рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, тим самими відкриваючи нові горизонти для нових наукових пошуків.

Мета статті полягає у докладному вивченні функцій процесуальних юридичних фактів в теоретичному та практичному аспектах, що сприятиме визначенню їх ролі та призначення в процесі правового регулювання цивільних процесуальних відносин.

Виклад основного матеріалу. Досліджуючи «функції цивільних процесуальних юридичних фактів» слід виходити з наступних складових цього поняття: «функції» та «процесуальні юридичні факти». Цілком логічно розпочати висвітлення досліджуваного питання з визначення терміну «функція».

Відразу слід зазначити, що термін «функція» був вдало запозичений юристами у математиків після такого як німецький математик Ґотфрід Вільгельм Лейбніц запровадив його в науковий обіг у 1673 р.

У Великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «функція» тлумачиться як призначення, роль чого-небудь [2, с. 1552]. Не залишились осторонь в питанні визначення терміну «функція» і філософи. Зокрема, О.П. Шептулін під «функцією» розумів вплив один на одного елементів цілісної системи, а також її взаємодію з іншими системами (речами), що забезпечує її стійке існування [3, с. 168].

Спроектувавши вказані математико-філософські визначення терміну «функція» в юридичну площину В.Б. Ісаков вказує, що «функція» дозволяє досліджувати взаємодію різних елементів усередині більш складної системи, виявити завдання, які здійснює кожен елемент по відношенню до інших елементів і до системи в цілому [4, с. 57].

Власну думку з цього приводу висловлював В.В. Ярков зазначаючи, що у правознавстві функції зазвичай розглядаються як напрям правового впливу, що виражають роль права в організації (упорядкуванні) суспільних відносин. Функції як напрямок правового впливу характеризують зміст права, здійснення поставлених перед ним завдань [5, с. 67].

Наступною складовою досліджуваного юридичного поняття є «процесуальні юридичні факти». Як вже було зазначено, в доктрині цивільного процесуального права під процесуальними юридичними фактами розуміють певні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Разом з тим, в юридичній літературі зустрічається більш широке визначення даного поняття. Так, С.В. Камчинська під процесуальними юридичними фактами пропонує розуміти конкретну життєву обставину, змодельовану в нормі цивільного процесуального права, що призводить до виникнення, зміни чи припинення цивільних процесуальних правовідносин із дотриманням завдань цивільного судочинства [6, с. 28].

Не формулюючи визначення поняття «процесуальні юридичні факти» І.В. Удальцова наголошує, що передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин, крім цивільної процесуальної правосуб’єктності, є процесуальні юридичні факти. Як процесуальні юридичні факти, що породжують правові наслідки, виступають дії суду чи інших учасників процесу, вчинені у певній послідовності, передбаченій цивільним процесуальним законодавством. Ці дії різноманітні і здійснюються в міру розвитку цивільного процесу, утворюючи фактичний динамічний склад цивільних процесуальних правовідносин [7, с. 401].

Змістовний аналіз юридичної літератури засвідчив, що вчені-процесуалісти, які досліджували різноманітні аспекти процесуальних юридичних фактів в свої наукових працях з певних причин не пропонують визначення поняття «процесуальні юридичні факти». Це, зокрема, випливає з аналізу наявних дисертаційних досліджень В.В. Яркова «Юридичні факти в механізмі реалізації норм цивільного процесуального права» (1992 р.) [5], Ж.Ю. Мірошникової «Функції юридичних фактів за російським законодавством» (2005 р.) [8], М.О. Рожкової «Теорії юридичних фактів цивільного і процесуального права: поняття, класифікації, основи взаємодії» (2010 р.) [9]. Нажаль, українські вчені не приділяють особливої уваги питанням визначення поняття «процесуальні юридичні факти», що свідчить про відсутність наукового інтересу до даної проблематики, а з іншого боку відкриває простір для проведення наукових досліджень у цьому напрямку.

Зосереджуючи свою увагу на безпосередній меті даної наукової статті зазначу, що питання визначення функцій процесуальних юридичних фактів для вчених-процесуалістів посідають більш важливе місце в науковому аспекті.

В.Б. Ісаков розглядаючи функції юридичних фактів в загальнотеоретичному розумінні вказує на узагальнену характеристику їх ролі та завдань в механізмі правового регулювання [10, с. 57]. Як наголошує В.В. Ярков один і той самий процесуальний факт «може виконувати різноманітні функції залежно від ситуації, що складається в процесі реалізації норм процесуального права» [11, с. 37].

З огляду на досліджувану проблематику під функціями процесуальних юридичних фактів пропонується розуміти напрями і механізми впливу цивільних процесуальних норм на дії учасників цивільного процесу з метою забезпечення нормального процесу здійснення судочинства та дотримання процесуальної форми правосуддя.

Розгляд змісту функцій процесуальних юридичних фактів слід розпочати з окреслення видів функцій юридичних фактів, які досліджувались вченими в галузі теорії держави і права. Так, у науковій праці виконаній в середині 80-х років минулого століття В.Б. Ісаков виділяв основні, додаткові і спеціальні функції юридичних фактів [10, с. 57-62]. Критикуючи вказаний поділ функцій юридичних фактів В.В. Ярков вказував на незрозумілий критерій виділення спеціальних функцій юридичних фактів, який пов’язаний, на думку В.Б. Ісакова, з включенням юридичних фактів в якості елементів у фактичні склади. Адже основні та спеціальні функції юридичних фактів у ряді випадків рівнозначні. Більшість процесуальних юридичних фактів виконують свої функції як самі по собі, так і у фактичному складі. Тому розмежування функцій юридичних фактів на основні та спеціальні є досить умовним [5, с. 69].

В науковій праці більш пізнього періоду В.Б. Ісаков наголошував, що головна функція, виконувана юридичними фактами в правовому регулюванні полягає у забезпеченні виникнення, зміни або припинення правових відносин. Кожний юридичний факт обумовлює або правоутворюючі, або правозмінюючі, або правоприпиняючі правові наслідки.

Продовжуючи свою позицію В.Б. Ісаков відзначає, що крім своєї основної функції, юридичні факти можуть бути навантажені рядом додаткових функцій. Так, в деяких випадках юридичні факти виконують функцію гарантії законності. Законне прийняття позовної заяви зумовлює правомірність всіх подальших дій. Тому закріплення даних юридичних фактів виступає як важлива гарантія законності.

Ще одна функція юридичних фактів ‒ стимулююча. Норма права впливає на суспільні відносини не тільки тим, що встановлює правові наслідки, а й тим, що пов’язує ці наслідки (позитивні або негативні) з певними юридичними фактами. Поява одних юридичних фактів відповідає інтересам суб’єктів, і вони вживають необхідних зусиль для того, щоб ці факти виникли (підстави для преміювання, заохочення), поява інших юридичних фактів ‒ намагаються уникнути (підстави для застосування заходів відповідальності тощо). Поряд з іншими своїми функціями, вони виконують функцію стимулювання (функцію «батога і пряника»). Закріплення в нормах права тих чи інших юридичних фактів активно використовується законодавством як засіб впливу на поведінку суб’єктів [12, с. 439-440].

Ж.Ю. Мірошникова вказує на достатню різноманітність функцій, що виконуються процесуальними юридичними фактами у правозастосуванні. На її думку, функції, пов’язані з правовими наслідками, виражаються в здатності юридичних фактів обумовлювати виникнення, зміну, зупинення, припинення процесуальних прав, обов’язків і правовідносин, а також у правозабезпечуючій і правоперешкоджаючій функціях. Крім цього, юридичні факти забезпечують дотримання законності, попередній вплив на процесуальну діяльність суб’єктів, обмежують судовий розсуд, а також розсуд осіб, які беруть участь у справі, забезпечують індивідуальне піднормативне регулювання процесуальних відносин [8, с. 107].

В загальному розумінні Ж.Ю. Мірошникова підтримує позицію В.В. Яркова відносно безпідставності розмежування та поділу функцій процесуальних юридичних фактів за певними критеріями.

Підтримуючи зазначену позицію щодо безпідставності поділу функцій процесуальних юридичних фактів за певними критеріями зазначу, що поділ функцій на головні або другорядні, основні або додаткові не має перспективного практичного навантаження. Вважаю, що кожна функція процесуальних юридичних фактів характеризується власним процесуально-наслідковим змістом та відіграє практичне значення на відповідному етапі розвитку та протікання цивільного процесу як в цілому, так і в процесі розгляду конкретної цивільної справи, зокрема.

Законодавець закріплюючи коло процесуальних юридичних фактів визначає правові наслідки за відповідну поведінку учасників цивільного процесу та визначає порядок реалізації ними суб’єктивних прав та виконання ними своїх обов’язків. За допомогою процесуальних юридичних фактів здійснюється оцінка дій або бездіяльності суб’єктів процесуальних відносин.

Процесуальні юридичні факти забезпечують безперервну динаміку процесуальних правовідносин, їх стійкість, стабільність. Вказані факти створюють передумови для усунення перешкод в їх розвитку та впливі на суб’єктів, які намагаються порушувати нормальне протікання судового процесу. В доктрині цивільного процесу сформувався традиційний підхід відповідно до якого функції процесуальних юридичних фактів пов’язують з настанням тріади правових наслідків: виникнення, зміна та припинення процесуальних правовідносин.

Детальний аналіз положень Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) дозволяє зробити висновок про розмаїття правових наслідків обумовлених проявом процесуальних юридичних фактів через які безпосередньо проявляються їх функції.

Далі по тексту буде здійснена спроба виокремити та розкрити зміст всіх можливих функцій процесуальних юридичних фактів, з метою задоволення потреб теорії та практики цивільного процесуального права.

1) Процесоутворююча функція. Зміст даної функції проявляється у вчиненні судом та особами, які беруть участь у справі відповідних процесуальних дій, які стають рушійною силою та відправною точкою самого цивільного процесу. Зародження процесуальних правовідносин розпочинається в результаті подання зацікавленою особою до суду: заяви про видачу судового наказу (ст. 97 ЦПК України), позовної заяви (ст. 118 ЦПК України), заяви в порядку окремого провадження (розділ IV ЦПК України), апеляційної скарги (ст. 296 ЦПК України), касаційної скарги (ст. 327 ЦПК України), заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України (ст. 358 ЦПК України), заяви про перегляд рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявленими обставинами (глава 4 розділу V ЦПК України).

В даному контексті слід говорити про двоступеневий зміст процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів, адже повноцінні процесуальні відносини між судом та особами, які беруть участь у справі розпочинаються саме з моменту: прийняття судом ухвали про відкриття наказного провадження (ст. 102 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття провадження у справі в порядку позовного провадження (ст. 122 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття провадження у справі в порядку окремого провадження (ст.ст. 122, 235 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження (ст. 297 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття касаційного провадження (ст. 328 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття провадження Верховним Судом України (ст. 360 ЦПК України), постановлення ухвали про відкриття провадження за нововиявленими обставинами (с. 364-1 ЦПК України).

Слід відзначити, що реалізація процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів прямо залежить від дотримання та виконання заявником або скаржником вимог, встановлених цивільних процесуальних законодавством щодо форми, змісту та порядку подання таких процесуальних документів як: заява, позовна заява або скарга.

Недотримання окреслених вимог заявником або скаржником обумовлює існування наступної функції процесуальних юридичних фактів.

2) Процесоперешкоджаюча функція. Процесоперешкоджаюча функція процесуальних юридичних фактів полягає в тому, що суд в порядку ст. 121 ЦПК України постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху, якщо позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 ЦПК України (недотримання вимог щодо її змісту) або не сплачено судовий збір. Крім цього, суд має право постановити ухвалу про повернення позовної заяви (ч. 3 ст. 121 ЦПК України), якщо: 1) позивач до відкриття провадження у справі подав заяву про повернення йому позову; 2) заяву подано недієздатною особою; 3) заяву від імені позивача подано особою, яка не має повноважень на ведення справи; 4) справа не підсудна цьому суду; 5) подана заява про розірвання шлюбу під час вагітності дружини або до досягнення дитиною одного року без дотримання вимог, встановлених Сімейним кодексом України; 6) подана заява без дотримання порядку, визначеного ч. 3 ст. 118 ЦПК України.

Особливість процесоперешкоджаючої функції, в більшості випадків, полягає в тимчасовому характері її наслідків. Так, наприклад, якщо при поданні позовної не дотримано вимог щодо її змісту, або не сплачено судовий збір суд встановлює в ухвалі про залишення позовної заяви без руху строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п’яти днів з дня отримання позивачем ухвали. Усунення заявником недоліків обумовлює подальший рух цивільного процесу. Підстави для повернення позивачу заяви, у випадках визначених п. 1, 3, 4, 5, 6 ч. 3 ст. 121 ЦПК України, також можуть характеризуватись певною часовою тривалістю, яка прямо залежить від суб’єктивних (позивач, який до відкриття провадження у справі подав заяву про повернення йому позову, повторно подає позовну заяву до суду через певний проміжок часу) або об’єктивних (позивач повторно подає заяву про розірвання шлюбу по досягненню дитиною одного року) факторів.

Слід відзначити, що ст. 121 ЦПК України характеризується універсальним змістом, адже її положення поширюються на цілий ряд норм ЦПК України, які у свою чергу містять положення відсильного характеру відносно окресленої статті. Вказана обставина полягає в тому, що положення ст. 121 ЦПК України застосовуються до: неналежно оформленої заяви про видачу судового наказу (ст. 98 ЦПК України); неналежно оформленої заяви про скасування судового наказу (ст. 105 ЦПК України); зустрічної позовної заяви, поданої з порушенням вимог, встановлених ч. 1 ст. 124 ЦПК України; заяви про забезпечення доказів, яка не відповідає вимогам ст. 134 ЦПК України; неналежно оформленої заяви про перегляд заочного рішення (ст. 229 ЦПК України); апеляційної скарги, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених ст. 295 ЦПК України; касаційної скарги не оформленої відповідно до вимог, встановлених ст. 326 ЦПК України; до заяви про перегляд судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених ст. 364 ЦПК України; заяви про скасування рішення третейського суду, поданої без додержання вимог, визначених у ст. 389-2 ЦПК України.

У будь-якому випадку прояв процесоперешкоджаючої функції процесуальних юридичних фактів повинна знаходити відображення у вмотивованій та обґрунтованій ухвалі про залишення позовної заяви без руху, адже в судовій практиці частими залишаються випадки постановлення судами невмотивованих ухвал на стадії відкриття провадження у справі. Так, суддею Пустомитівського районного суду Львівської області 16.01.2013 р. було постановлено ухвалу з приводу розгляду позовної заяви про розірвання шлюбу (цивільна справа № 450/141/13-ц) з наступним формулюванням: «Дана позовна заява підлягає залишенню без руху, оскільки, позивачем чітко не сформульовано зміст позовних вимог, що унеможливлює відкриття провадження по справі та розгляду справи по суті» [13]. Інших мотивів для залишення позовної заяви без руху судом сформульовано не було. Ситуація при цьому ускладнюється і тим, що вказана ухвала оскарженню не підлягає.

Наведеним прикладом чітко проілюстровано процесоперешкоджаючу функцію процесуального юридичного факту у вигляді ухвали суду про залишення позовної заяви без руху, в якій проявляється прихований і відомий лише судді невмотивований суддівський розсуд. Можна погодитись з тим, що самі позивачі готуючи позовну заву допускають порушення або не дотримуються вимог щодо її змісту, закріплених в ст. 119 ЦПК України, а тому ухвали про залишення позовних заяв без руху на перший погляд є обґрунтованими. Проте суддя відображаючи в ухвалі власний суддівський розсуд повинен підкріплювати його належною правовою мотивацією з посиланням на норми матеріального та процесуального права. Крім цього, слід враховувати, що переважна більшість осіб, які звертаються до суду з позовними заявами не володіють юридичними знаннями. На постановлення наведеної в якості прикладу ухвали можуть впливати цілий ряд процесоперешкоджаючих факторів, зокрема: елементарне небажання судді приймати до розгляду подану позовну заяву; завуальоване примушування позивача звертатися за юридичною допомогою для подальшого розгляду справи до юристів або адвокатів; побоювання судді вирішувати складний або не зрозумілий для нього з правових позицій спір [14, с. 151-152].

3) Процесовідкладальна функція. Відповідно до ст. 191 ЦПК України суд наділений правом в процесі розгляду цивільної справи вчиняти процесуальні дії пов’язані з відкладенням розгляду або оголошення перерви в її розгляді.

Відразу слід наголосити, що до процесовідкладальної функції процесуальних юридичних фактів, незважаючи на її назву, яка вказує саме на процедуру відкладення розгляду цивільної справи, будуть віднесені і процесуальні дії суду, пов’язані з оголошенням перерви в її розгляді.

Отже, відкладення розгляду справи може мати місце у випадках, передбачених статтями 130, 158-1, 169, 195, 224, 304, 305, 333 ЦПК України, а також у разі неможливості розгляду справи у зв’язку з необхідністю заміни відведеного судді або залучення до участі в справі інших осіб. Процесуальна дія у вигляді відкладення розгляду справи найчастіше реалізується судами для врегулювання питань пов’язаних з неявкою в судове засідання однієї із сторін або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, про яких нема відомостей, що їм вручені судові повістки; першої неявки в судове засідання сторони або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, оповіщених у встановленому порядку про час і місце судового розгляду, якщо вони повідомили про причини неявки, які судом визнано поважними або у разі першої неявки без поважних причин належним чином повідомленого позивача в судове засідання або неповідомлення ним про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.

Можна констатувати, що в нормативному та практичному аспектах питання пов’язані із застосуванням процедури відкладення розгляду справи є врегульованими та не викликають серйозних нарікань, що не можна говорити відносно процедури оголошення перерви в розгляді справи.

Частиною 2 ст. 191 ЦПК України визначено, що суд оголошує перерву на час необхідний для цього, у разі неможливості продовження розгляду справи у зв’язку з необхідністю подання нових доказів. Крім цього, відповідно до положень ЦПК України перерва у розгляді цивільної справи може бути оголошена у випадку:

необхідності заміни перекладача у зв’язку з повторним порушенням ним порядку під час судового засідання або невиконання ним розпоряджень головуючого (ч. 2 ст. 92 ЦПК України);

вирішення судом питання про притягнення особи до відповідальності за прояв неповаги до суду (ч. 3 ст. 162 ЦПК України);

якщо після закінчення поновленого розгляду справи суд залежно від його результатів відкриває судові дебати з приводу додатково досліджених обставин і виходить до нарадчої кімнати для ухвалення рішення або, якщо вчинення необхідних процесуальних дій у даному судовому засіданні виявилося неможливим (ч. 4. ст. 195 ЦПК України);

потреби під час розгляду справи апеляційним судом (ч. 7 ст. 304 ЦПК України);

потреби під час розгляду справи судом касаційної інстанції (ч. 7 ст. 333 ЦПК України).

Перераховані підстави стосуються оголошення перерви безпосередньо в процесі розгляду цивільної справи.

У свою чергу суд, відповідно до ч. 3 ст. 159 ЦПК України має право оголошувати перерви у судовому засіданні, тривалість яких визначається відповідно до обставин розгляду справи, що їх викликали.

Дослідження процесуальної дії у вигляді оголошення перерви у судовому засіданні потребує з’ясування змісту таких понять як: «судовий розгляд» та «судове засідання».

Стадія судового розгляду у доктрині цивільного процесуального права та в ЦПК України часто іменується як «судове засідання». Судові засідання відбуваються під час розгляду цивільних справ в місцевих судах, в судах апеляційної та касаційної інстанцій, під час перегляду судових рішень Верховним Судом України. В ЦПК України глава 4 розділу ІІІ, якою врегульовано процесуальний порядок вирішення справ у суді першої інстанції, має назву «Судовий розгляд». У свою чергу частиною 1 ст. 158 ЦПК України визначено, що «розгляд судом цивільної справи відбувається в судовому засіданні». Виходячи з нормативного визначення, розгляд справи є змістом стадії судового розгляду, а судове засідання ‒ процесуальною формою розгляду справи.

П.П. Гурєєв аргументовано проводить відмінність між судовим розглядом і судовим засіданням вказуючи, що судове засідання є лише всього формою судового розгляду, під яким розуміється як розгляд, так і вирішення судом цивільної справи по суті [15, с. 14].

Як наголошує С.В. Васильєв судове засідання по кожній справі повинно проходити безперервно, крім часу, необхідного для відпочинку. До закінчення розгляду розпочатої справи або до відкладення її слухання суд не має права розглядати інші справи. Головна вимога принципу безперервності судового розгляду полягає не стільки в безперервності самого розгляду справи, скільки в тому, що суд не має права розглядати інші справи, не закінчивши розгляду раніше розпочатої справи шляхом винесення рішення по суті. С.В. Васильєв узагальнюючи свою думку зазначає, що якщо в ході розгляду справи виникає необхідність відкласти її слухання або призупинити провадження, нове засідання у справі має бути розпочато спочатку [16, с. 178].

У свою чергу В.М. Семенов вказує, що безперервність у розгляді однієї судової справи має велике значення для формування внутрішнього суддівського переконання, забезпечує врахування судом всіх обставин справи і цілісність сприйняття судом матеріалів справи, зосереджує увагу суддів тільки на одній справі та її особливостях [17, с. 106]. Висловлена ще у 1982 р. вченим позиція не відповідає сучасним реаліям здійснення судочинства по цивільних справах, проте неодмінно заслуговує на увагу та схвалення.

Оголошення перерви у розгляді справи, на думку О.А. Логінов, це тимчасове зупинення провадження у справі на відносно короткий проміжок часу, яке зумовлене необхідністю вчинення певних процесуальних дій, а також порядком роботи суду [18, с. 180].

Н.Л. Бондаренко більш розширено тлумачить поняття «перерви в судовому засіданні» вказуючи, що це відстрочка продовження судового засідання на відносно короткий час в зв’язку з необхідністю відпочинку суду та учасників процесу в нічний час, обідню перерву, святкові та вихідні дні, а також для вирішення окремих процесуальних питань [19, с. 98].

Суд зобов’язаний вживати всіх заходів спрямованих на розгляд та вирішення цивільної справи протягом одного судового засідання. Проте, реалізація такого завдання часто є неможливим, внаслідок причин, що перешкоджають ухваленню рішення по даній справі, або внаслідок існування об’єктивних обставин, що унеможливлюють подальший розгляд справи в даному судовому засіданні.

З огляду на викладене суди змушені вдаватись до процесуальних дій, пов’язаних з оголошенням перерви у судовому засіданні, які не передбачені нормами ЦПК України.

Як вже було зазначено, відповідно до ч. 3 ст.159 ЦПК України в судовому засіданні можуть бути оголошені перерви, тривалість яких визначається відповідно до обставин розгляду справи, що їх викликали. Перерва у судовому засіданні, а не у розгляді справи, може бути викликана необхідністю: задоволення природних потреб учасників процесу; для ознайомлення осіб, які беруть участь у справі з поданими письмовими доказами; у зв’язку з необхідністю прийому їжі або ліків (наприклад, для осіб, які страждають на цукровий діабет) тощо. Головна умова оголошення перерви у судовому засіданні полягає в тому, що такі перешкоди мають бути усунені порівняно швидко, без певних ускладнень та обов’язкового до завершення часу роботи суду. Нажаль, в ч. 3 ст. 159 ЦПК України не наводиться навіть приблизний перелік підстав для оголошення перерви у судовому засіданні, а тому перерви у судовому засіданні постійно трансформуються у перерви в розгляді справи.

У підтвердження висловленої позиції слід розглянемо простий приклад із судової практики. Кожна особа має можливість ознайомитись на офіційній веб-сторінці будь-якого місцевого суду зі списком справ призначених до розгляду з якого вбачається, що судді призначають розгляд справ протягом робочого дня з інтервалом переважно у 30 хвилин або одну годину між судовими засіданнями. Розпочавши судове засідання суддя часто змушений оголошувати перерву у зв’язку з необхідністю розгляду наступної, відповідно до графіку судових засідань, цивільної чи кримінальної справи оголошуючи перерву на тижні або місяці. Фактичним «виправданням» судді є його значна завантаженість.

Вказана завантаженість суддів змішує їх призначати судові засідання, наприклад на 17.00 годину, при умові, що за загальним правилом останньою годиною роботи суду є 18.00 година. Отже, розпочавши судове засідання о 17.00 годині суддя не матиме повноцінної можливості до завершення робочого дня заслухати пояснення сторін чи третіх осіб, допитати свідків, у зв’язку з чим змушений буде оголошувати перерву у судовому засіданні. Оголошення вказаної перерви законодавчо не врегульовано нормами ЦПК України, проте об’єктивні обставини та значна завантаженість суддів спонукає останніх вдаватись до постійних порушень процесуального законодавства.

З метою нормативного врегулювання існуючої багаторічної практики оголошення перерв в процесі розгляду цивільних справ пропонується внесення відповідних змін та доповнень до ст. 159 та ст. 191 ЦПК України.

Частину 3 ст. 159 ЦПК України пропонується викласти в наступній редакції: «3. У судовому засіданні можуть бути оголошені перерви (з метою задоволення природних потреб учасників процесу; для ознайомлення осіб, які беруть участь у справі з письмовими доказами; у зв’язку з необхідністю прийому їжі або ліків суддею або особами, які беруть участь у справі тощо), тривалість яких визначається відповідно до обставин розгляду справи, що їх викликали. Перерва у судовому засіданні повинна бути завершена до закінчення робочого дня визначеного внутрішнім розпорядком роботи суду».

Частину 2 ст. 191 ЦПК України пропонується доповнити абзацом другим наступного змісту: «Суд має право оголосити перерву у розгляді справи з одночасним завершенням розпочатого судового засідання у зв’язку із закінченням робочого дня визначеного внутрішнім розпорядком роботи суду».

4) Процесозупиняюча функція. Процесозупиняюча функція процесуальних юридичних фактів проявляється в існування об’єктивних життєвих обставин або нормативних приписів, які зобов’язують або надають право суду постановити ухвалу про зупинення провадження у справі (ст. ст. 201, 202 ЦПК України).

Ю. Василяускас, досліджуючи на початку 80-х років минулого століття питання зупинення провадження у справі дійшов висновку, що зупинення провадження спрямоване на створення сторонам умов користуватися своїми суб’єктивними процесуальними правами, а суду ‒ для ухвалення по справі правильного рішення, захисту порушених або оспорюваних суб’єктивних прав чи охоронюваних законом інтересів, тобто виступає як процесуальна гарантія здійснення правосуддя. Вчений зауважує, що зупинення провадження у справі ‒ це перерва судового провадження на невизначений час у здійсненні процесуальних дій, які спрямовані на вирішення справи [20, с. 13, 17].

Дослідник проблем цивільного процесуального права С.В. Васильєв пропонує під зупиненням провадження у справі вважати тимчасове припинення здійснення процесуальних дій у справі з незалежних від суду та сторін обставин, що перешкоджають подальшому руху справи [16, с. 468]. Зупинення провадження у справі, на думку Г.В. Чурпіти, є окремим правовим інститутом цивільного процесуального права, метою якого є перенесення судового розгляду справи на інший, більш пізній термін, за визначених в законі правових підстав [21. с. 438].

Як зазначає Г.О. Аношина зупинення провадження ‒ це тимчасове припинення здійснення судом всіх (за винятком забезпечення позову і доказів) процесуальних дій на будь-якій стадії цивільного судочинства (крім стадії відкриття провадження у справі), викликане об’єктивними, тобто незалежними від суду та осіб, які беруть участь у справі, обставинами, зазначеними в законі, що перешкоджають подальшому розвитку процесу і щодо яких неможливо визначити, коли настане закінчення їх дії [22, с. 9].

Слід зазначити, що питання пов’язані з визначенням підстав зупинення провадження у справі досліджувались та продовжують досліджуватись як у доктринальному, так і практичному аспектах. Не вдаючись до змістовного налізу положень ЦПК України лише зазначу, що закон встановлює підстави обов’язкового (ст. 201 ЦПК України) та факультативного (ст. 202 ЦПК України) зупинення провадження у справі.

Вищенаведене дозволяє зробити висновок, що процесозупиняюча функція процесуальних юридичних фактів полягає в існуванні певних життєвих обставин, які залежать або не залежать від волі людини (юридичні факти-події), а також існуванні приписів цивільного процесуального законодавства, які обумовлюють обов’язок або право суду тимчасово припинити здійснення процесуальних дій у справі на визначений або невизначений термін.

5) Процесовідновлююча функція. Процесозупиняюча функція після завершення існування обставин, що зумовили її виникнення, трансформується у процесовідновлюючу функцію, коли провадження у справі відновлюється ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі, або з ініціативи суду після усунення обставин, що викликали його зупинення (ст. 204 ЦПК України).

Крім цього, процесовідновлююча функція процесуальних юридичних фактів знаходить відображення у постановлених судом ухвалах про: поновлення пропущеного строку встановленого для подачі апеляційної скарги (ст. 297 ЦПК України); поновлення пропущеного строку встановленого для подачі касаційної скарги (ст. 328 ЦПК України); поновлення пропущеного строку встановленого на подачу заяву про перегляд судових рішень Верховним Судом України (ст. 356 ЦПК України).

6) Процесозмінююча функція. Дана функція знаходить своє відображення в процесуальних діях суду у вигляді постановлення ухвали про об’єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог за позовами одного й того самого позивача до одного й того самого відповідача чи до різних відповідачів, або за позовом різних позивачів до одного й того самого відповідача, або постановлення ухвали про роз’єднання кількох поєднаних в одному провадженні вимог у самостійні провадження, якщо їх спільний розгляд ускладнює вирішення справи (ст. 126 ЦПК України).

Віднесення вказаних процесуальних дій суду до функцій процесуальних юридичних фактів полягає в тому, що суд має право постановити ухвалу про об’єднання або роз’єднання позовів не лише під час відкриття провадження у справі або підготовки справи до судового розгляду, а й під час її безпосереднього розгляду. Наприклад, позивачем подано позовну заяву з вимогами розірвання шлюбу, стягнення аліментів та поділу спільно нажитого за час шлюбу майна. Суддя розпочавши розгляд справи має право, з огляду на наявність значної кількості майна, що потребує поділу, постановити ухвалу про роз’єднання вимог у самостійні провадження, мотивуючи тим, що їх спільний розгляд ускладнить вирішення справи та відтермінує, наприклад, початок процедури стягнення аліментів.

З огляду на вказану обставину Д.Д. Луспеник наголошує, що вчинення дій спрямованих на об’єднання або роз’єднання позовів може призвести до негативних наслідки для осіб, які беруть участь у справі. Зокрема, об’єднання кількох однорідних справ може призвести до збільшення строку розгляду справи по суті у зв’язку з неодноразовою неявкою одного зі співпозивачів чи співвідповідачів, що негативно відбивається на правах інших учасників процесу. У такій ситуації суду необхідно виправити положення, роз’єднати під час розгляду справи одну чи декілька вимог в окреме провадження. Зазначене доцільно вчиняти, коли роз’єднання вимог не вплине на правильність вирішення всіх вимог, але сприятиме більш швидкому вирішенню частини цих вимог, а, значить, відповідатиме інтересам добросовісних учасників процесу. Як показує судова практика, у подібних випадках і та частина вимог, що залишилася після цього, набуде свого швидкого вирішення [23, с. 316].

7) Процесоприпиняюча функція. Специфіка процесоприпиняючої функції процесуальних юридичних фактів полягає в тому, що суд у відповідності до положень ЦПК України наділений повноваженнями щодо прийняття судових актів (ухвала, рішення, постанова), які за своїм змістом призводять до припинення цивільного процесу. Процесоприпиняючу функцію процесуальних юридичних фактів можна поділяти на два види: абсолютну та відносну.

Абсолютна процесоприпиняюча функція полягає в тому, що на стадії перегляду судових рішень суд постановляє ухвали, які в подальшому не підлягають оскарженню, а відповідно розгляд справи і сам цивільний процес повністю припиняється. Це, зокрема стосується ухвал про відхилення касаційної скарги і залишення рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення (ч. 3 ст. 332 ЦПК України) або про відмову у допуску справи до провадження Верховним Судом України (ст. 360 ЦПК України).

Відносна процесоприпиняюча функція процесуальних юридичних фактів виражається в тому, що суд на різних стадіях розгляду справи постановляє ухвали, які за своїм змістом спрямовані на припинення цивільного процесу, проте з урахуванням положень ЦПК України можуть бути оскаржені до суду вищестоящої інстанції.

До таких слід віднести наступні ухвали про: відмову у відкритті провадження у справі (ст. 122 ЦПК України); закриття провадження у справі (ст. 205 ЦПК України); залишення заяви без розгляду (ст. 207); відмову у відкритті апеляційного провадження у справі (ст. 297 ЦПК України).

У складних процесуальних правовідносинах відносна процесоприпиняюча функція процесуальних юридичних фактів проявляється в ухваленні судом рішень суду на відповідній стадії цивільного процесу, які в подальшому можуть бути оскаржені до суду вищестоящої інстанції. Розгляд та вирішення цивільної справи по суті в суді першої інстанції може завершитись ухваленням відповідного рішення суду (ст. 209 ЦПК України). В суді апеляційної та касаційної інстанції розгляд скарги може закінчуватись постановленням ухвали або ухваленням рішення суду, яким змінюється попереднє ухвалене рішення суду (ст.ст. 307, 336 ЦПК України).

Перегляд судових рішень Верховним Судом України закінчується ухваленням постанови про повне або часткове задоволення заяви або про відмову у задоволенні заяви (ст. 360-3 ЦПК України). Постанову ухвалену Верховним Судом України слід вважати процесуальним юридичним фактом з відносною функцією процесоприпинення, адже не зважаючи на те, що постанова Верховного Суду України є остаточною, проте вона може бути оскаржена з підстави, передбаченої пунктом 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.

8) Прецедентоформуюча функція. Назва вказаної функції, на перший погляд, може викликати термінологічне несприйняття з огляду на приналежність України до романо-германської правової системи, в якій нормативно-правовий акт визнається визначальним джерелом права. Слід визнати, що після внесення змін та доповнень до ряду національних процесуальних нормативних актів, прийнятим 07.07.2010 р. Законом України «Про судоустрій і статус суддів» [24] фактично та юридично було узаконено існування «судового прецеденту» в цивільному процесуальному праві у вигляді ст. 360-7 ЦПК України.

При внесенні у в 2010 р. доповнень до ЦПК України у вигляді ст. 360-7 законодавець мабуть виходив й з тих позицій, що рішення, які приймаються Верховним Судом України ґрунтуються саме на чинному законодавстві, а отже вказані рішення набувають ознак нормативного акту.

Таким чином, у цивільному процесуальному праві склалась ситуація за якої де-факто існування «судового прецеденту» стало визнаватись як науковцями, так і практиками, в т.ч. суддями. В свою чергу, існування «судового прецеденту» не співпадало з базовими принципами романо-германської правової системи, що в кінцевому результаті призвело до симбіозу елементів романо-германської та англо-саксонської правових систем в окремо взятій сфері цивільних процесуальних правовідносин.

12.02.2015 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд» [25], положеннями якого в новій редакції викладено ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України, а саме: «1. Висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів».

Внесені 12.02.2015 р. зміни до ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України дещо змінили вектор теоретичного та практичного відношення до «судового прецеденту» як правового явища, а тому питання пов’язане з послабленням впливу «судового прецеденту» на сферу цивільних процесуальних правовідносин вирішено лише на половину, адже як і в попередній редакції досліджуваної норми, так і в чинній редакції норми «висновок (у попередній редакції «рішення») Верховного Суду України залишається обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права». Тобто в цьому відображаються всі ознаки продовження існування такого правового явища як «судовий прецедент».

Разом з тим, законодавець наголошує, що «висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів».

В контексті даної норми головним визначальним словосполученням, яке повертає правила здійснення судочинства до засад романо-германської правої системи є словосполучення «наведення відповідних мотивів». Отже, в кожному конкретному випадку суд, за наявності відповідних мотивів, має право відступити від вимог ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України та ухвалити рішення керуючись як нормами чинного законодавства, так і враховуючи обставини та доказову базу конкретної цивільної справи.

В даному контексті Висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права викладені у відповідній постанові слід розглядати в якості процесуального юридичного факту, що призводить до виникнення, зміни та припинення цивільних процесуальних правовідносин. Як результат, зі змісту ст. 360-7 ЦПК України чітко простежується прецедентоформуюча функція процесуальних юридичних фактів у вигляді постанов Верховного Суду України.

Висновки. Змістовний аналіз функцій процесуальних юридичних фактів дозволив сформулювати теоретичні умовиводи та пропозиції законодавчого змісту.

1). Під функціями процесуальних юридичних фактів пропонується розуміти напрями і механізми впливу цивільних процесуальних норм на дії учасників цивільного процесу з метою забезпечення нормального процесу здійснення судочинства та дотримання процесуальної форми правосуддя.

2). Поділ функцій на головні або другорядні, основні або додаткові не має перспективного практичного навантаження з огляду на те, що кожна функція процесуальних юридичних фактів характеризується власним процесуально-наслідковим змістом та відіграє практичне значення на відповідному етапі розвитку та протікання цивільного процесу як в цілому, так і в процесі розгляду конкретної цивільної справи, зокрема.

3) Аналіз положень Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) дозволяє зробити висновок про розмаїття правових наслідків обумовлених проявом процесуальних юридичних фактів через які безпосередньо проявляються їх функції.

На сучасному етапі розвитку цивільної процесуальної науки та практики пропонується виокремлювати наступні функції процесуальних юридичних фактів: процесоутворююча, процесоперешкоджаюча, процесовідкладальна, процесозупиняюча, процесовідновлююча, процесозмінююча, процесоприпиняюча, прецедентоформуюча.

4) З метою нормативного врегулювання існуючої багаторічної практики оголошення перерв в процесі розгляду цивільних справ пропонується внесення відповідних змін та доповнень до ст. 159 та ст. 191 ЦПК України.

Частину 3 ст. 159 ЦПК України пропонується викласти в наступній редакції: «3. У судовому засіданні можуть бути оголошені перерви (з метою задоволення природних потреб учасників процесу; для ознайомлення осіб, які беруть участь у справі з письмовими доказами; у зв’язку з необхідністю прийому їжі або ліків суддею або особами, які беруть участь у справі тощо), тривалість яких визначається відповідно до обставин розгляду справи, що їх викликали. Перерва у судовому засіданні повинна бути завершена до закінчення робочого дня визначеного внутрішнім розпорядком роботи суду».

Частину 2 ст. 191 ЦПК України пропонується доповнити абзацом другим наступного змісту: «Суд має право оголосити перерву у розгляді справи з одночасним завершенням розпочатого судового засідання у зв’язку із закінченням робочого дня визначеного внутрішнім розпорядком роботи суду».

Список використаних джерел

1. Братель О.Г. Особливості взаємодії теорії та практики цивільного процесуального права / О.Г. Братель // Проблеми цивільного права та процесу: Матеріали наук.-практ. конф., присвяченої пам’яті професора О.А. Пушкіна (30 травня 2015 р.). ‒ Харків : Харківський національний університет внутрішніх справ, 2015. ‒ 468 с.
2. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ 1728 с.
3. Шептулин А. П. Диалектический метод познания / Шешпулин А. П. ‒ М.: Политиздат, 1983. ‒ 320 с.
4. Исаков В.Б. Проблемы теории юридических фактов: Дис. … докт. юрид. наук. ‒ Свердловск, 1985. ‒ 480 с.
5. Ярков В.В. Юридические факты в механизме реализации норм гражданского процессуального права / В.В. Ярков / диссертация … доктора юридических наук : 12.00.03. ‒ Екатеринбург, 1992. ‒ 523 с.
6. Кімчинська С.В. Юридичні факти як елемент механізму цивільного процесуального регулювання / С.В. Кімчинська // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. ‒ 2015. ‒ № 14. Том 2. ‒ С. 26-28.
7. Курс цивільного процесу : підручник / В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін.; за ред. В.В. Комарова. ‒ X. : Право, 2011. ‒ 1352 с.
8. Мирошникова Ж.Ю. Функции юридических фактов по российскому законодательству /Ж.Ю. Мирошникова/: Дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01. ‒ Ростов н/Д, 2005. ‒ 185 с.
9. Рожкова М.А. Теории юридических фактов гражданского и процессуального права: понятия, классификации, основы взаимодействия /М.А. Рожкова / (диссертация на соискание ученой степени доктора юридических наук. ‒ М., 2010. ‒ 418 с.
10. Исаков В.Б. Юридические факты в советском праве. / В.Б. Исаков – М.: Юрид. лит., 1984. – 144 с.
11. Ярков В.В. Юридические факты в механизме реализации норм гражданского процессуального права. ‒ Екатеринбург: Изд-во Свердл. юрид. ин-та, 1992. ‒ 188 с.
12. Теория государства и права: Учебник / Под ред.. В.К. Бабаева. ‒ М.: Юристъ, 2003. ‒ 592 с.
13. Ухвала Пустомитівського районного суду Львівської області від 16.01.2013 р. (цивільна справа № 450/141/13-ц) // Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/28875085
14. Братель О.Г. Вплив суддівського розсуду на реалізацію процесуальних юридичних фактів. / О.Г. Братель // Юридичні факти в системі правового регулювання. Зб. наук. праць. Матеріали VІ між нар. наук.-практ. конф. (Київ, 26 лист. 2015 р.) / за аг. Ред.. Н.М. Пархоменко, М.М. Шумила, І.О. Ізарової. ‒ К.: ВД «Дакор», 2015. ‒ 630 с.
15. Гуреев П.П. Судебное разбирательство гражданских дел. / П.П. Гуреев. – М.: Госюриздат, 1958. – 199 с.
16. Васильев С. В. Гражданский процесс: курс лекций / С. В. Васильев. – Харьков: Эспада, 2010. – 688 с.
17. Семенов В.М. Конституционные принципы гражданского судопроизводства. / В.М. Семенов – М.,1982. – 152 с.
18. Логінов О. А. Цивільний процес України: навч. посіб. / О. А. Логінов, О. О. Штефан. ‒ К. : Юрінком Інтер, 2012. ‒ 361 с.
19. Цивільний процес: навчальний посібник. / А.В. Андрушко, Ю.В. Білоусов, Р.О. Стефанчук, О.І. Угриновська та ін. / За ред. Ю.В. Білоусова. – К.: Прецедент, 2005. – 172 с.
20. Василяускас Ю. Процессуальная природа и понятие приостановления производства по делу в советском гражданском процессе / Ю. Василяускас // Ученые записки высших учебных заведений Литовской ССР. – Вильнюс: Право. Т. ХV. – Вып. 2. – 1980. – C. 12-18.
21. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / С.С. Бичкова, Ю.В. Білоусов, В.І. Бірюков та ін.; За заг. ред. С.С. Бичкової. ‒ К.: Атіка, 2008. ‒ 840 с.
22. Аношина А.А. Приостановление производства по гражданским делам в судах общей юрисдикции / А.А. Аношина/. Автореферат …канд. юрид. наук. – Саратов, 2006. – 20 с.
23. Позовне провадження : монографія / В. В. Комаров, Д. Д. Луспеник, П. І. Радченко та ін. ; за ред. В. В. Комарова. – Х. : Право, 2011. – 552 с.
24. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 07.07.2010 р. // Відомості Верховної Ради України – 2010. – № 41-42, 43, 44-45. – Ст. 529.
25. Про забезпечення права на справедливий суд: Закон України від 12.02.2015 р. // Відомості Верховної Ради України. ‒ 2015. ‒ № 18, № 19-20. ‒ Ст. 132

The article investigates the function of procedural legal facts and features of their influence on the sphere of civil procedural legal relationships.

В статье исследуются функции процессуальных юридических фактов и особенности их влияния на сферу гражданских процессуальных правоотношений.

Ключові слова: Братель процесуаліст, цивільний процес, функції юридичних фактів, процесуальні юридичні факти, судовий розгляд, судове засідання, судовий прецедент

Братель Олександр Григорович

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Постановка проблеми. Соціальна сутність людини трансформована в площину суспільних детермінант генерує безмежну кількість як позитивних так і негативних її проявів. Одним із негативних проявів соціального співіснування людей є постійно існуючі між ними спори. Спір, як один із способів спілкування людей сягає свого коріння ще до часів життя древньогрецького філософа Сократа, розумово-філософська діяльність якого породила усім відомий вислів: «У спорі народжується істина». Сучасна українська еристика, як мистецтво ведення спорів, діалогів, дискусій, діалогів, полеміки та дебатів набуває спаплюжених рис з огляду на маргінальну та безкарну поведінку народних обранців країни. Саме їх поведінка є своєрідним віддзеркаленням сучасного стану українського суспільства, якою в свідомості пересічних громадян цементується стійке уявлення про можливість нехтування базовими правилами співжиття, зокрема нормами права.

Спір є однією з форм людської комунікації, в межах якої уточнюються позиції опонентів, розробляється оптимальне вирішення проблеми, народжується істина. Вказане визначення спору нажаль не відповідає сучасним українським реаліям, а тому все частіше приходиться стикатись із правовими спорами під якими розуміють юридичний конфлікт між учасниками правовідносин, в якому кожен з учасників правовідносин захищає свої суб’єктивні права.

Неможливість, а часто і не бажання вирішити правовий спір мирним шляхом трансформує його в судову площину обумовлюючи виникнення та подальший розвиток такого виду цивільного судочинства як «позовне провадження». Ключовим та процесовизначальним поняттям у словосполученні «позовне провадження» виступає поняття «позов». «Позов» як цивільне процесуальне явище неодноразово піддавалось вивченню та аналізу як в теорії, так і в практиці цивільного процесу. Проте, кожного разу дослідження даного правового явища стосувалось висвітлення лише окремих його процесуальних аспектів, зокрема, поняття, видів, елементів, ознак, предмету, підстав та змісту позову. Разом з тим, «позов» не досліджувався з позицій приналежності його до площини процесуальних юридичних фактів, адже подання позову до суду призводить до виникнення, зміни або припинення як матеріально-правових, так і процесуальних правовідносин. Крім цього, певним чином «хаотичне» використання поняття «позов» в адміністративному, господарському, кримінальному та цивільному судочинстві обумовлює вироблення єдиних підходів до застосування даного поняття в процесуальній площині правовідносин.

Аналіз останніх публікацій і досліджень. Аналіз юридичної літератури свідчить про те, що «позов» як процесуальне явище, виступав предметом дослідження в наукових працях таких вчених як: Ю.В. Білоусов, В.І. Бобрик, Д.Ю. Бондаренко, У.Б. Воробель, В.В. Гордєєв, Р.Є. Гукасян, М.А. Гурвич, А.О. Добровольський, В.І. Дрішлюк, О.А. Демічев, П.Ф. Єлісєйкін, Н.Б. Зейдер, С.А. Іванова, А.Ф. Клейнман, В.В. Комаров, О.О. Красавчіков, О.Д. Кутателадзе, Є.В. Лисюк, О.А. Логінов, М.В. Кіріязова, І.О. Картузова, О.В. Іваненко, Д.Д. Луспеник, О.В. Ісаєнкова, Г.Л. Осокіна, В.М. Паращенко, А.Л. Паскар, Є.Г. Пушкар, О.А. Рассомахіна, В.О. Рязановский, Т.В. Соловйова, Н.М. Ткачова, В.І. Тертишніков, М.О. Рожкова, С.Я. Фурса, М.С. Шакарян, М.Й. Штефан, О.О. Штефан, В.В. Ярков та інші. Слід зазначити, що в наукових дослідження вказаних авторів здійснювались спроби дослідити такі окремі аспекти досліджуваного мною поняття як: поняття, види, елементи, ознаки, предмет, підстави та зміст позову. У свою чергу, дослідження поняття «позову» в аспекті приналежності його до цивільних процесуальних та матеріально-правових юридичних фактів перерахованими науковцями майже не здійснювалось.

Мета статті полягає у з’ясуванні дискусійних та проблемних питань визначення змісту поняття «позову» як цивільного процесуального явища та окреслення процесуальних аспектів приналежності позову до сфери юридичних фактів, що призводять до настання правових наслідків у площинах матеріально-правових та цивільних процесуальних правовідносин.

Виклад основного матеріалу. Пред’явлення позову до суду є визначальною стадією цивільного процесу, яка породжує цілу низку простих та складних юридичних фактів зміст та результативність яких спрямовані на забезпечення справедливого, неупередженого і своєчасного розгляду цивільних справ предметом яких виступає спір про право. Пред’явлення позову, на відміну від пред’явлення претензії, являє собою синтез матеріально-правової вимоги (вимоги до порушника суб’єктивних цивільних прав про певну поведінку) і вимоги до юрисдикційних органів (вимоги до суду щодо захисту свої порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів). Перш ніж досліджувати приналежність позову до площини юридичних фактів слід розглянути доктринальні підходи до визначення поняття «позов».

В.В. Комаров в монографії «Позовне провадження» слушно зазначає, що позов є фундаментальною категорією цивільного судочинства і позовного провадження, оскільки він є одним із центральних інститутів цивільного процесуального права під яким слід розуміти вимогу позивача до відповідача, звернена через суд, про захист прав, свобод чи інтересів, яка здійснюється в певній, визначеній законом, процесуальній формі [1, с. 209-210].

Майже схожої позиції щодо визначення «позову» дотримується Ю.В. Білоусов. На його думку позов ‒ це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, звернена через суд або інший орган цивільної юрисдикції про захист порушеного, оспорюваного чи не визнаного права або інтересу, який здійснюється у певній, визначеній законом, процесуальній формі [2, с. 95]. Практично схоже визначення «позову» пропонує Є.Г. Пушкар: позов ‒ це вимога позивача до відповідача, звернена через суд про захист порушеного або оспорюваного суб’єктивного права або охоронюваного законом інтересу, що здійснюється у визначеній законом процесуальні формі [3, с. 256]. В цьому ж контексті позов тлумачить С.А. Іванова, розуміючи під таким спірну матеріально-правову вимогу однієї особи до іншої, що підлягає розгляду в певному процесуальному порядку [4, с. 187].

О.А. Логінов та О.О. Штефан зазначають, що позов ‒ це звернена через суд матеріально-правова вимога позивача до відповідача щодо захисту порушеного, оспорюваного чи не визнаного права або охоронюваного законом інтересу, яка розглядається у визначеному законом процесуальному порядку [5, с. 130].

В.І. Бобрик у коментарі до Цивільного процесуального кодексу України пропонує в якості позову розуміти належним чином процесуально оформлену матеріально-правову вимогу позивача до відповідача про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що пред’являється через суд в порядку цивільного судочинства [6, с. 266].

В.І. Тертишніков у коментарі до Цивільного процесуального кодексу України 1963 р. запропонував наступне визначення позову, під яким слід розуміти звернену через суд до відповідача матеріально-правову вимогу про відновлення порушеного або оспорюваного права [7, с. 135].

Прихильником концепції згідно якої позов є єдиним поняттям як для матеріального, так і процесуального права виступає В.М. Паращенко. Позов ним розуміється як процесуальний засіб захисту суб’єктивного права і матеріально-правова вимога, заснована на конкретному правопорушенні [8, с. 160].

Дещо інших підхід до визначення досліджуваного поняття запропонував М.А. Гурвич, який зазначав, що позовом у цивільному процесуальному праві називається звернення до суду першої інстанції з вимогою про захист спірного субʼєктивного права чи охоронюваного законом інтересу [9, с. 101]. Аналогічних поглядів щодо визначення поняття «позов» дотримується В.В. Ярков [10, с. 223].

Р.Є. Гукасян під позовом розумів звернення до суду юридично заінтересованої особи за захистом порушеного чи оспорюваного суб’єктивного права або охоронюваного законом інтересу [11, с. 144].

Особливої уваги заслуговує визначення поняття «позов» запропоноване М.С. Шакарян, яка вказує, що таким слід вважати пред’явлену до суду для розгляду та вирішення в певному процесуальному порядку матеріально-правову вимогу однієї особи до іншої, що випливає із спірних матеріально-правових відносин і заснованої на певних юридичних фактах [12, с. 143].

Майже відмінне від всіх вище перерахованих доктринальних підходів визначення поняття «позов» запропонувала в своїй монографії «Позов (теорія і практика)» Г.Л. Осокіна. В результаті кропіткого, всебічного та змістовного аналізу поняття «позов» нею було запропоноване наступне його визначення. Позов як інститут процесуального права є вимога зацікавленої особи, що випливає з спірного матеріального правовідношення, про захист свого чи чужого права або законного інтересу, що підлягає розгляду та вирішенню в установленому законом порядку [13, с. 29].

Обґрунтовуючи свою позицію з приводу запропонованого визначення Л.Г. Осокіна зазначає, що оскільки захист завжди здійснюється судом, то спеціальне його згадування у визначенні поняття позову представляється зайвим. Далі нею пояснюється, що з наведеного поняття позову можна виділити три основних компоненти, що обумовлюють його універсальний характер. Позов, по-перше, є вимога (прохання); по-друге, позов є вимога про захист суб’єктивного права або законного інтересу. Таким чином, метою всякого позову є захист, а самі позовні справи за своїм характером ‒ спірні. По-третє, захист прав і законних інтересів здійснюється тільки судом, тому позов як вимога про захист права (інтересу) завжди адресований суду, а не відповідачу. У цьому зв’язку правильніше було б говорити про пред’явлення позову чи не до відповідача, а проти відповідача [13, с. 30].

У 2009 р. дослідниками проблем сучасного цивільного процесуального права було презентовано новітню наукову працю «Позов в цивільному судочинстві», присвячену комплексному та змістовному дослідженню історії розвитку та сучасного стану позовної форми захисту права. Цілковито очікувано, що дослідниками даної проблематики запропоновано власне розуміння поняття «позов». Так, О.В. Ісаєнкова пропонує дещо складне для сприйняття визначення досліджуваного поняття. Позов, на її думку, це засіб захисту права, передбачуваного собою, що звернулась до суду за захистом порушених або оспорюваних, спрямованих проти передбачуваного порушника та засноване на зазначеному позивачем спірному цивільному (у широкому розумінні) правовідношенні [14, с. 45].

О.В. Ісаєнковою було здійснено всебічний теоретичний аналіз чотирьох концепцій визначення поняття «позов» .

1. Матеріально-правова концепція. Прихильники даної концепції вважають позов матеріально-правовою вимогою, що розглядається судом, тобто вимога позивача до відповідача. Зміст матеріально-правової концепції полягає в тому, що кожному суб’єктивному цивільному праву притаманний позов, як право на його здійснення. В.О. Рязановский з цього приводу зазначає, що позов сам по собі не є чим-небудь самостійним, таким, що знаходиться осторонь, він притаманний праву як складова частина або властивість самого права [15, с. 13-14].

2. Процесуально-правова концепція. Узагальнена думка прихильників даної концепції вказує на те, що позовом є звернення до суду першої інстанції з вимогою про захист спірного цивільного суб’єктивного права або охоронюваного законом інтересу, звернення для вирішення спору про право цивільне [16, с. 410]. Взагалі, для прихильників процесуальної концепції матеріально-правова вимога позивача до відповідача не відіграє суттєвої ролі при визначенні поняття позову або взагалі знаходиться за межами даного поняття.

3. Концепція двох самостійних правових категорій: позову в матеріально-правовому і позову в процесуальному розуміннях. Дана концепція полягає в тому, що в цивільному та цивільному процесуальному праві не може бути одного поняття позову, тому в цивільному праві слід використовувати термін «позов» в матеріально-правовому розумінні, а в цивільному процесуальному праві у процесуальному. Зазначена концепція як і дві попередні, на думку О.В. Ісаєнкової, виступають синтезом, складанням двох попередніх: береться поняття позову, пропоноване представниками першої концепції, і виходить його визначення в матеріально-правовому розумінні, а формулювання позову, пропоноване представниками другої концепції, називається визначенням поняття позову в процесуальному розумінні [14, с. 36-37].

4. Концепція єдиного поняття позову, що має дві сторони: матеріальну та процесуальну. Зміст концепції полягає в тому, що позов як єдине поняття, внутрішній зміст якого викладено у позовній заяві, поєднує в собі дві вимоги: одну, матеріально-правову, спрямовану до відповідача, яка одночасно є предметом позову, і друга ‒ вимога процесуального характеру про захист права, адресована до суду. При цьому обидві вимоги виступають у нерозривній єдності, і окреме їх існування є неможливим. Звернення до суду без зазначення спірної вимоги и правовідношення з якого воно походить, є безпредметним, а вимога, що не підлягає розгляду в процесуальному порядку, не може бути позовною [17, с. 5-22].

В науці цивільного процесуального права вчення про «позов» пропонується досліджувати не лише на концептуальному рівні, а взагалі на рівні окремих теорій: моністичної, дуалістичної та процесуальної.

1) Моністична теорія передбачає, що позов є єдиним поняттям як для матеріального, так і процесуального права.

2) Дуалістична теорія розглядає поняття позову окремо для матеріального права і для процесуального права, тим самим заперечуючи єдине матеріально-процесуальне поняття позову.

3) Процесуальна теорія визнає позов виключно процесуальною категорією, зауважуючи, що його юридична природа не має матеріально-правових елементів [18, с. 176-177].

З наведеного переліку концепцій та теорій поняття «позов» найбільш прийнятною, на мій погляд, та такою що відповідає «духу та змісту» чинного матеріального та цивільного процесуального права є саме концепція єдиного поняття позову, що має дві сторони: матеріальну та процесуальну.

Перш ніж обґрунтувати свою позицію стосовно підтримки вказаної наукової концепції слід зазначити, що практично всі учені, які присвятили свої праці дослідженню проблем визначення поняття «позов» залишали поза увагою приналежність досліджуваного поняття до площини «юридичних фактів».

Крім цього, обґрунтовуючи власну наукову позицію слід дати відповідь на два основні запитання: по-перше, яким чином поняття «позов» співвідноситься з юридичними фактами, та яким чином останні впливають на його існування; по-друге, перефразовуючи риторичне запитання «що було раніше – яйце чи курка» слід визначити, що є первинним, а що похідним (матеріальне чи процесуальне) у понятті «позов»?

Позов не зважаючи на його згадування в нормах Цивільного кодексу України (далі ‒ ЦК України) [19] слід вважати цивільним процесуальним явищем, адже з моменту його пред’явлення до суду і розпочинаються відповідні дії суду та суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин.

Цілком зрозуміло, що передумовою звернення особи до суду є порушення іншої особою норм матеріального права. На думку О.О. Красавчікова фактична основа руху цивільних правовідносин складається з юридичних фактів, під якими розуміються факти реальної дійсності, з наявністю або відсутністю яких норми цивільного права пов’язують юридичні наслідки, тобто виникнення, зміну чи припинення цивільних прав і обов’язків (цивільних правовідносин) у правосуб’єктних осіб, а тому підставою виникнення зміни та припинення цивільних прав, обов’язків та правовідносин є юридичні факти. [20, с. 5]. Особа, порушуючи норми права в більшості випадків робить це свідомо, що вказує на наявність в її поведінці цілеспрямованих дій. Вказану протиправну поведінку слід розглядати як юридичні факти, що мають нормативні та правосуб’єктні передумови. Таким чином можна стверджувати, що однією з важливих умов формування позову є юридичні факти, які тісно пов’язані з нормами матеріального права і механізмом правового регулювання цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та інших можливих відносин в цілому.

О.Д. Кутателадзе розвиваючи вказану думку зазначає, що юридичні факти виступають як конкретні, індивідуальні обставини, які існують в часі та просторі, а також об’єктивовані, що характеризують наявність або відсутність явищ матеріального світу. Крім цього, вони прямо або непрямо передбачені нормами права, зафіксовані в установленій законодавством України процедурно-процесуальній формі, тягнуть передбачені законом правові наслідки [21, с. 60].

В українському матеріальному праві, зокрема цивільному, зустрічається поняття «позов» та похідні від нього, адже дане поняття має основне значення для здійснення та захисту цивільних прав. Тому безпосередній момент «зародження» позову відбувається лише в момент порушення, оспорювання чиїхось прав, тобто тоді, коли для реалізації права потрібне вже втручання компетентного державного органу ‒ суду, який відповідно до положень Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) [22] не є стороною спірного матеріального правовідношення.

Існування поняття «позов» нерозривно пов’язано з поняттям «позивач». Отже, присутність такого суб’єкта правовідносин як позивач (особа, яка звертається до суду вважаючи, що її права були порушені певною особою) вказує на те, що існуючі спірні матеріальні відносини вже переходять в судову площину. Фактично, до звернення особи до суду також існують спірні правовідносини, проте особа, яка вважає, що її права є порушеними може застосувати досудове врегулювання цього спору, а тому відносини існуючі до моменту її звернення до суду аж ніяк не можна називати «позовними».

Формулювання умовиводу про те, що зародження позову обумовлюють юридичні факти матеріально-правового змісту дозволяє перейти до з’ясування приналежності позову до площини цивільних процесуальних юридичних фактів. В теорії цивільного процесуального права юридичні факти визначаються як названі у гіпотезах процесуальних норм певні життєві обставини, з якими законодавець пов’язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин, суб’єктивних прав та юридичних обов’язків [23, с. 17]. На відміну від норм цивільного процесуального права, які є загальними підставами виникнення, зміни та припинення цивільних процесуальних правовідносин, юридичні факти мають конкретний характер. Для кожного елементарного цивільного процесуального правовідношення, а також їх системи, вони індивідуальні. Тим більше вони є проявом норми цивільного процесуального права стосовно конкретної, чітко визначеної життєвої ситуації. Як результат, позовні вимоги і знаходять своє відображення у позові, коли сторона, яка вважає, що її права були порушені та сторона, яка на її думку порушила права, з площини регулювання відносин нормами матеріального права трансформуються в площину процесуальних правовідносин.

Позовні вимоги це вимоги, коли особа, яка вважає, що її права були порушені та особа, яка на її думку порушила її права перебувають у стані існування спірних відносин у зв’язку з порушенням або оспорюванням суб’єктивного права, при цьому сторони не змогли вирішити їх без втручання суду. Будь-яке звернення до суду з позовом передбачає наявність у особи вимоги до певної особи, яка або порушила, оспорює чи не визнає її право. Фактично йдеться про дві вимоги: вимога позивача до відповідача (матеріально-правова) та вимога позивача до суду (процесуально-правова), які у своєму поєднанні і формують таке процесуальне явище як «позов».

В юридичній літературі відстоюється позиція про те, що цивільному процесуальному праву притаманний особливий вид юридичних фактів. Які полягають у наступному: процесуальні дії суду та осіб, які беруть участь у справі здійснюються у визначеній послідовності, передбаченій цивільним процесуальним законодавством [24, с. 56]. В досліджуваній мною проблематиці прояв процесуальних юридичних фактів проявляється в наступній матеріальній та процесуальній послідовності:

–        між сторонами існують спірні відносини, які можуть бути вирішені на претензійному рівні (матеріально-правові відносини);

–        особа, яка вважає, що її права були порушені формулює позовні вимоги (позов) до особи, яка на її думку їх порушила. Сторони при цьому знаходяться у протиборстві, але позивачем і відповідачем не є. Саме тому на думку І.О. Картузової викликає заперечення визначальна роль матеріально-правової вимоги при визначенні позову [25, с. 95] (формування процесуальних відносин обумовлених матеріально-правовими);

–        особа, яка вважає, що її права були порушені звертається до суду з вимогою (позовом) з метою захистити її порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси, в результаті чого сторони, між якими виникли спірні правовідносини набувають нового для себе процесуального статусу ‒ позивач та відповідач (процесуальні відносини).

В зазначеній послідовності дій важливо визначити процесуальну вагомість суду, позивача та відповідача. П.Ф. Єлісєйкін з цього приводу більш вагомими вважає дії не суду, а осіб, які беруть участь у справ, стверджуючи, що саме особи впливають на виникнення, зміну та припинення цивільних процесуальних правовідносин, а дія суду ‒ це відповідна реакція на дії осіб [26, с. 35-36].

Змістовний аналіз норм ЦПК України дозволяє стверджувати, що саме процесуальні дії суду безпосередньо впливають на динамічність цивільних процесуальних правовідносин. Як результат, для виникнення, зміни чи припинення цивільних процесуальних правовідносин законодавець передбачає сукупність юридичних фактів, завершальною з яких є дія суду [27, с. 40].

Матеріально-правова вимога позивача до відповідача, як прояв певних юридичних фактів, стає позовом у тому випадку, якщо вона звернена у відповідний суд підлягаючи розгляду в порядку позовного провадження з дотриманням визначеної процесуальної процедури. Позов, як явище цивільного процесуального права, має більше процесуальне ніж матеріально-правове наповнення. В підтвердження власної аргументації необхідно пригадати наукову позицію А.О. Добровольського, який наголошував, що по кожній справі вимога позивача про розгляд спору, який виник між ним та відповідачем, і адресована до суду, обов’язково має вказівку на вимогу, яка спрямована до відповідача. Без останньої не може бути позову і не буде предмета для судового розгляду. Ці дві вимоги мають бути поєднаними. При цьому вимога, яка спрямована до суду, характеризує процесуальну сторону позову, оскільки позов є засобом порушення процесу, процесуальним засобом захисту права, а вимога, яка спрямована до відповідача, є матеріально-правовою стороною позову, оскільки вимога позивача до відповідача випливає з матеріального суб’єктивного права позивача, наявність якого і буде доводити позивач у процесі, порушеному цим позовом [28, с. 42].

Зазначена наукова позиція найкраще відображає та підтверджує концепцію єдиного поняття позову, що має дві сторони: матеріальну та процесуальну, прихильником якої я і виступаю. При цьому слід враховувати і ту обставину, що позов це процесуальне явище, яке має статичний характер. Динамічних ознак позов набуває крізь призму процесуального юридичного факту, що реалізується у вигляді пред’явлення позову до суду шляхом безпосереднього подання позовної заяви.

Відповідаючи на раніше поставлене запитання, що є первинним, а що похідним (матеріальне чи процесуальне) у понятті «позов», на мою думку, первинними є процесуальні, а похідними матеріально-правові ознаки позову, які в будь-якому випадку повинні розглядатись у єдності. Процесуальне наповнення поняття «позов» полягає в тому, що з ним нерозривно пов’язані такі складові, як: «суд», «позивач», «відповідач», «позовні вимоги», «позовна заява», «пред’явлення позову», «позовне провадження». Матеріально-правове наповнення досліджуваного поняття включає в себе наступні складові: «спір», «порушення, невизнання або оспорювання прав, свобод чи інтересів», «кредитор», «боржник», «правопорушник», «правопорушення», «суб’єктивне право».

Основоположна відмінність між процесуальним та матеріально-правовим наповненням поняття «позов» полягає в тому, що матеріально-правову сторону спору можна вирішити альтернативним (досудове врегулювання спору) способом, а переведення спору в судову площину запускає механізми реалізації процесуальних юридичних фактів, і вирішення спору за таких умов можливе лише шляхом дотримання процесуальної процедури врегульованої нормами цивільного процесуального права. Як результат, пред’явлення позову до суду чітко підтверджує перехід матеріально-правового спору на новий, процесуальний рівень, вказуючи на те, що «спір» набуває цивільної процесуальної оболонки під назвою «позов».

Єдність матеріально-правової та процесуальної сторін позову є суттєвою і для судової практики, оскільки, відповідно до ст. 11 ЦПК України суд розглядає справу не інакше, як за заявою та в межах заявлених позовних вимог. Даючи відповідь на матеріально-правові вимоги позивача до відповідача, суд відповідає на звернення позивача до суду про захист його права [29, с. 19].

Викладене дозволяє зробити проміжний висновок, що в понятті «позов» більше процесуальних, ніж матеріально-правових ознак, а застосовуючи арифметичні величини до визначення поняття «позов» можна припустити, що позов, як правове явище, на 2/3 складається з процесуального наповнення та пов’язаного з ним наслідками, і на 1/3 із наповнення матеріально-правового.

Досліджуючи зміст поняття «позов» науковцями часто наголошується, що позов це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, звернена через суд щодо захисту порушеного, оспорюваного чи невизнаного права або інтересу. На мою думку, виходячи з аналізу положень Цивільного кодексу України або Закону України «Про захист прав споживачів» від 01.12.2005 р. не можна категорично стверджувати, що особа, яка звертається до суду має за мету захистити виключно порушені, оспорювані або невизнані права, свободи чи інтереси. Порушення, оспорювання або невизнання прав, свобод чи інтересів є результатом прояву юридичних фактів, що вже відбулись або існують в реальному часі.

Разом з тим, у ЦК України містяться норми, що дозволяють особі звернутись до суду із захистом своїх прав у випадку існування лише загрози їх майбутнього порушення. Наведу декілька прикладів. Відповідно до ч. 2 ст. 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право.

Відповідно до ст. 1163 ЦК України фізична особа, життю, здоров’ю або майну якої загрожує небезпека, а також юридична особа, майну якої загрожує небезпека, мають право вимагати її усунення від того, хто її створює.

Можливість застосування захисту суб’єктивних цивільних прав у зв’язку з можливістю їх майбутнього порушення передбачена ч. 4 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» від 01.12.2005 р. відповідно до якої агресивною вважається підприємницька практика, яка фактично містить елементи примусу, докучання або неналежного впливу та істотно впливає чи може вплинути на свободу вибору або поведінку споживача стосовно придбання продукції.

Практична реалізація положень вказаних норм, зокрема ч. 2 ст. 386 ЦК України, знаходить відображення безпосередньо в судовій практиці. Розглянемо наступний приклад. До Городищенського районного суду Черкаської області із позовом звернулась ОСОБА_1 до ОСОБА_2, яка вказала, що вона є власником жилого будинку по вул. Б.Хмельницького, 2 у м. Городище, Черкаської області, її присадибна ділянка межує з відповідачем ОСОБА_2, яка збудувала вбиральню з порушеннями санітарних норм на відстані 5,2 м від його житлового будинку, що є порушенням санітарних норм. На зауваження позивача відповідач не реагує, а тому позивач просив зобов’язати ОСОБА_2 усунути перешкоди у здійснені ним права користування та розпорядження його майном, шляхом перенесення вбиральні на безпечну відстань від його жилого будинку, відповідно до вимог п. 3.25а ДБН 360-92. Керуючись ч. 2 ст. 386 ЦК України та п. 3.25а ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень» суд позов задовольнив у повному обсязі та зобов’язав ОСОБА_2, усунути перешкоди у здійснені ОСОБА_1 права користування та розпорядження його майном, шляхом перенесення вбиральні на безпечну відстань від жилого будинку ОСОБА_1, відповідно до вимог п. 3.25а ДБН 360-92 [30].

Приклад практичного застосування положень ст. 1163 ЦК України є цивільна справа вирішена Рівненський міським судом Рівненської області за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні житловим будинком та земельною ділянкою, призначеною для його обслуговування, шляхом перенесення всіх вуликів з відповідною кількістю бджолосімей на відстані 300 метрів від цього житлового будинку.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказував, що мешкає в будинку АДРЕСА_2, Рівненської області, який належить йому на праві приватної власності. По сусідству з будинком позивача АДРЕСА_1 відповідач займається бджільництвом, утримує пасіку, що нараховує понад десяток з відповідною кількістю бджолиних сімей. Наявність такої кількості бджіл в безпосередній кількості на відстані 6 метрів від будинку позивача, особливо у весняно-літній період створює незручності в проживанні та користуванні земельною ділянкою та іншим майном та завдає шкоди здоров’ю членам сім’ї, особливо дітям. Бджоли залітають на земельну ділянку, роблять неможливим обробляти ділянку. З приводу загрози безпеки життю членам сім’ї позивач неодноразово зверталась в сільську раду та просила відповідачку прийняти міри безпеки.

Суд застосувавши ст. 1163 ЦК України, Закон України «Про бджільництво» від 22.02.2000 р., накази Міністерства охорони здоров’я України та вважаючи доведеним факт того, що розміщення відповідачами вуликів з бджолиними сім’ями хоча і на своїй присадибній ділянці, але поблизу від будинку позивачки, не відповідає вимогам санітарно-захисних зон, оскільки бджолина пасіка знаходиться у безпосередній близькості від житлового будинку позивача, тобто без дотримання певних відстаней позов задовольнив у повному обсязі зобов’язавши ОСОБА_2, усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_1 житловим будинком та земельною ділянкою, призначеною для обслуговування житлового будинку та господарських будівель, шляхом перенесення всіх вуликів з відповідною кількістю бджолосімей на відстані 300 метрів від цього житлового будинку [31].

Наведені приклади належним чином підтверджують той факт, що звернення осіб до суду із захистом своїх прав може відбуватись не лише за метою захисту вже порушених, оспорюваних або невизнаних прав, свобод чи інтересів (ст. 3 ЦПК України), але й у випадку існування загрози життю, здоров’ю або майну у майбутньому або пов’язане з можливістю порушення майнових прав.

Детальний аналіз доктринальних підходів та положень чинного законодавства щодо визначення поняття «позов» дозволяє мені запропонувати наступне його визначення. Позов ‒ це пред’явлені до суду для розгляду та вирішення у визначеному процесуальному порядку матеріально-правові вимоги позивача до відповідача, засновані на певних юридичних фактах, обумовлених спірними матеріально-правовими відносинами.

Висновки. Позов це процесуальне явище, що нерозривно поєднує в собі процесуальні та матеріально-правові складові, перебуваючи тим самими в площині юридичних фактів. Передумовами виникнення позову є звершені юридичні факти матеріально-правового змісту. Завершеність юридичних фактів полягає в тому, що спірні відносини на момент звернення до суду не вдалось врегулювати мирним шляхом. Разом з тим, пред’явлення позову до суду є процесоутворюючим юридичним фактом, що обумовлює виникнення цивільних процесуальних правовідносин.

Запропоноване в статті визначення поняття «позов», на мою думку, найбільш вдало відображає процесуальну та матеріальну сторони позову, як єдиного поняття та засвідчує його приналежність як до сфери процесуальних юридичних фактів, так і юридичних фактів, породжуваних матеріально-правовими відносинами. При цьому, сформульоване визначення «позову» не претендує на доктринальну універсальність, а лише відображає власне бачення досліджуваної в даній статті проблематики. У будь-якому випадку багатоманітність доктринальних підходів до визначення поняття «позов» вкотре підтверджує складність формулювання єдиного його визначення, зокрема і такого, що претендуватиме на законодавче закріплення.

Література:

1. Позовне провадження: монографія / В.В. Комаров, Д.Д. Луспеник, П.І, Радченко та ін.; за ред. В.В, Комарова. ‒ Х.: Право, 2011. ‒ 252 с.
2. Цивільний процес: навчальний посібник. / А.В. Андрушко, Ю.В. Білоусов, Р.О. Стефанчук, О.І. Угриновська та ін. / За ред. Ю.В. Білоусова. – К.: Прецедент, 2005. – 172 с.
3. Гражданский процесс: учебник / Под ред. проф. Комарова В.В. ‒ Х.: ООО «Одиссей», 2001. ‒ 704 с.
4. Гражданський процесс: Учебник. 3-е изд., испр. и доп. /  Под ред. М.К. Треушникова. ‒ М.: ООО «Городец-издат», 2000 ‒ 672 с.
5. Цивільний процес України / О.А. Логінов, О.О. Штефан. ‒ К. : Юрінком Інтер, 2012. ‒ 368 с.
6. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / С.С. Бичкова, Ю.В. Білоусов, В.І. Бірюков та ін.; За заг. ред. С.С. Бичкової. ‒ К.: Атіка, 2008. ‒ 840 с.
7. Гражданский процессуальный кодекс Украины: научно-практический комментарий / (Тертышиков В.И.). ‒ Издание пятое, дополненное и переработанное. ‒ Харьков: Косум, 2001. ‒ 432 с.
8. Гражданський процесс. Курс лекций / В.Н. Паращенко. Серия: «Юридическая литература». ‒ Мн.: ИООО «право и економика», 2004. ‒ 254 с.
9. Советский гражданский процесс. Учебник / Боннер А.Т., Воробьев М.К., Гурвич М.А., Курылев С.В., и др.; Под ред.: Гурвич М.А. ‒ 2-е изд., испр. и доп. ‒ М.: Высш. шк., 1975. ‒ 399 c.
10. Гражданский процесс: Учебник / Отв. ред. проф. В.В.Ярков – 4-е изд., перераб. и доп. – М.: Издательство БЕК, 2001. – 640 с.
11. Гражданский процесс / под ред. К.С. Юдельсона. ‒ М., Юрид. литература, 1972. ‒ 439 с.
12. Гражданское процессуальное право России: учеб. / отв. ред. М. С. Шакарян. ‒ 2-е изд., испр. и доп. ‒ М. : Былина, 1998. ‒ 504 с.
13. Осокина Г.Л. Иск (теория и практика). – М.: Городец, 2000. – 192 с.
14. Иск в гражданском судопроизводстве: сборник /О.В. Исаенкова, А.А. Демичев, Т.В. Соловьева, Н.Н. Ткачева; под ред. О.В. Исаенковой. ‒ Москва : Волтерс Клувер, 2009. – 216 c.
15. Рязановский В. А. Единство процесса / В.А. Рязановский. ‒ М.: Юрид. бюро «Городец», 1996. ‒ 75 с.
16. Курс советского гражданского процессуального права/ Отв. ред. А.А. Мельников. ‒ М.: Наука, 1981, Т. 1. ‒ 463 с.
17. Клейнман А.Ф. Основные вопросы учения об иске в советском гражданском процессе. М., 1959. ‒ 26 с.
18. Цивільне процесуальне право України: Навч. посібник / І. О. Безлюдько [та ін.]; ред. С.С. Бичкова. ‒ К. : Атіка, 2006. ‒ 384 с.
19. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15
20. Красавчиков О.А. Юридические факты в советском гражданском праве. – М.: Госюриздат, 1958. – 182 с.
21. Кутателадзе О. Д. Категорія «юридичні факти» та підстави виникнення зобов’язань за цивільним законодавством України / О. Д. Кутателадзе // Митна справа. – 2005. – № 4. – С. 59–63.
22. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15
23. Комаров В.В. Радченко П. І.  Цивільні процесуальні правовідносини та їх субʼєкти: навч. посіб. / В. В. Комаров, П. І. Радченко. ‒ Київ : НМК ВО, 1991. ‒ 104 с.
24. Цивільне процесуальне право України: Підруч. для юрид. вузів і фак. / В.В. Комаров, В.А. Бігун, П.І. Радченко та ін.; За ред. В. В. Комарова. – Х. : Основа, 1992. – 416 с.
25. Картузова І.О. Поняття, елементи та види адміністративного позову / І.О Картузова // Юридичний вісник. ‒ 2013. ‒ № 3. – С. 94-101.
26. Елисейкин П.Ф. Гражданские процессуальные правоотношения: Учеб. пособие / П.Ф. Елисейкин; Яросл. гос. ун-т. ‒ Ярославль: ЯГУ, 1975. ‒ 93 с.
27. Паскар А.Л. Поняття та роль юридичних фактів у виникненні цивільних процесуальних правовідносин // Підприємництво, господарство і право. – 2010. ‒ № 12 (180). – С. 40-42.
28. Добровольский А.А. Исковая форма защиты права. (Основные вопросы учения об иске). ‒ Москва : Изд-во Моск. ун-та, 1965. ‒ 190 с.
29. Добровольский А.А., Иванова С.А. Основные проблемы исковой формы защиты права. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1979. – 159 с.
30. Рішення Городищенського районного суду Черкаської області від 23.12.2013 р. (цивільна справа № 691/1833/13-ц). [Електронний ресурс] ‒ Режим доступу:  http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/36462670
31. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 10.02.2015 р. (цивільна справа № 559/2430/14-ц). [Електронний ресурс] ‒ Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/42868735

Ключові слова: Братель процесуаліст, позов, юридичні факти, позовні вимоги, спірні правовідносини, позивач, відповідач, суд.

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Постановка проблеми. Діяльність суду при здійсненні судочинства в цивільних справах відбувається у чіткій послідовності визначеній нормами Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) [1]. Відповідно до ст. 3 ЦПК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Іншими словами, особа, яка звертається до суду бажає отримати від суду рішення, яке за своїм змістом відповідатиме саме її інтересам. Прагнучи такого результату особа іноді не усвідомлює, що на вказаному шляху можуть траплятись різні перепони юридичного характеру або події повсякденного життя, що ускладнюють чи унеможливлюють реалізацію поставлених планів. Такі обставини існують на різних стадіях цивільного процесу, зокрема на стадії відкриття провадження у цивільній справі, у вигляді відмови у відкритті провадження у цивільній справі.

Аналіз останніх публікацій і досліджень. Загальні питання пов’язані з дослідженням змісту та порядком вчинення окремих процесуальних дій на стадії відкриття провадження у справі на різних етапах розвитку юридичної науки розглядались такими науковцями як: М.І. Балюк, B.I. Бобрик, В.В. Комаров, Д.Д. Луспеник, С.В. Сеник, В.І. Тертишніков, М.Й. Штефан та іншими. Разом з тим, юридичні факти та процесуальні дії, що обумовлюють постановлення судом ухвали про відмову у відкритті провадження у справі не піддавались глибинному аналізу саме з позицій їх місця та значення для сфери цивільних процесуальних відносин.

Мета статті полягає у визначенні місця та значення процесуальних юридичних фактів, що обумовлюють постановлення судом ухвали про відмову у відкритті провадження у справі та окреслення правових наслідків процесуальної дії у вигляді відмови у відкритті провадження у справі.

Виклад основного матеріалу. Рушійною силою цивільного процесу є подання до суду позовної заяви, заяви або заяви про видачу судового наказу. Після отримання судом вказаних документів розпочинається складна та тривала юридична процедура спрямована на розгляд та вирішення викладених в цих документах питань. Першою стадією цивільного процесу є стадія відкриття провадження у справі. На цій стадії судом здійснюється комплекс процесуальних дій, що закріплюються у відповідних процесуальних юридичних фактах, зокрема, винесених ухвалах про: залишення позовної заяви без руху; повернення позовної заяви; відмову у відкритті провадження у справі; відкриття провадження у справі.

Підстави та порядок постановлення вказаних ухвал визначений в нормах глави 2 розділу ІІІ ЦПК України. Відповідно до ч. 1 ст. 122 ЦПК України суддя відкриває провадження у цивільній справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому ст.ст. 118-120 ЦПК України. На стадії відкриття провадження у справі суддя здійснюючи розумово-процесуальну діяльність повинен визначити наявність підстав для залишення позовної заяви без руху або підстав для повернення заяви позивачу.

У разі відсутності перешкоджаючих для подальшого розгляду справи обставин наступним кроком вказаної діяльності судді є виявлення можливих підстав для відмови у відкритті провадження у справі.

Насамперед, не допускається відмова у відкритті провадження у справі з мотивів недоведеності заявленої вимоги, відсутності доказів, якими обґрунтовуються позовні вимоги, пропуску строків позовної давності та інших непередбачених законом підстав.

Відповідно до п. 8 постанови пленуму Верховного Суду України № 2 від 12.06.2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» [2] пред’явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному статтею 33 ЦПК України. У разі, якщо норма матеріального права, яка підлягає застосуванню за вимогою позивача, вказує на те, що відповідальність повинна нести інша особа, а не та, до якої пред’явлено позов, і позивач не погоджується на її заміну, суд залучає до участі в справі іншу особу як співвідповідача з власної ініціативи. Після заміни неналежного відповідача або залучення співвідповідача справа розглядається спочатку в разі її відкладення або за клопотанням нового відповідача чи залученого співвідповідача.

Також суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заявлено декілька вимог розгляд яких проводиться за правилами різного судочинства, оскільки згідно зі ст. 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Крім перерахованого, відповідно до ч. 2 ст. 122 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо:

1) заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства. Вказаним пунктом закріплено теоретичне положення щодо підвідомчості цивільних справ зі змісту якої випливає, що подана до суду позовна заява чи заява підлягають розгляду, якщо особа, яка звертається з вимогою про судовий захист має відповідний обсяг цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності. Крім цього, особа, яка звертається до суду повинна мати юридичну заінтересованість у даній справі.

Законодавством передбачені обставини за яких предмет спору підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства, проте в результаті існування тимчасових перешкод звернення до суду із позовом є неможливим. Наприклад, позов про розірвання шлюбу не може бути пред’явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки кримінального правопорушення, щодо другого з подружжя або дитини (ч. 2 ст. 110 Сімейного кодексу України (далі – СК України)) [3].

Як зазначає В.І, Бобрик, суд має право відмовити у відкритті провадження у справі, якщо заявлена вимога не належить до числа «байдужих для права» [4, с. 284]. До числа байдужих для права належать, наприклад, вимоги про стягнення карткового боргу, боргу за результатами незаконних азартних ігор тощо.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Під правилами іншого судочинства розуміється, наприклад, віднесення компетенції щодо вирішення певного спору до адміністративних чи господарських судів. Вказана правова ситуація обумовлює існування хронічної проблеми розмежування компетенції між загальними та адміністративними судами щодо вирішення конкретних спорів. Як наголошує голова Верхового Суду України Я.М. Романюк: «адміністративні суди у спорах щодо нерухомості, у житлових, земельних спорах, якщо в процесі вирішення цих питань суб’єкт владних повноважень приймав рішення, продовжують уважати такі спори своєю компетенцією, незалежно від того, чи реалізоване відповідне рішення суб’єкта владних повноважень громадянином. Прихильники цієї позиції не зважають на те, що спроба оскаржити реалізоване рішення суб’єкта владних повноважень ‒ спір про право приватне, адже в результаті реалізації рішення в людини виникає речове право, правовідносини переходять із публічно-правової в приватноправову площину» [5].

Таким чином, у випадку приналежності спору до площини цивільних та адміністративних правовідносин судді загальних судів використовують вказану можливість з метою постановлення ухвали про відмову у відкритті провадження у справі з метою розвантаження себе «зайвою» роботою та перекладаючи проблему щодо вирішення підвідомчості існуючого спору безпосередньо на заявника;

2) є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. У вказаному пункті йдеться про необхідність існування трьох окремих процесуальних юридичних фактів у вигляді рішень або ухвал, що набрали законної сили. Це, зокрема: а) рішення суду; б) ухвала суду про закриття провадження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову; в) ухвала суду про укладення мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Не вдаючись в теоретичні положення визначення змісту кожного із цих видів процесуальних документів зазначимо, що на момент відкриття провадження у справі суддя не має практичної можливості з’ясувати чи існують раніше ухвалені рішення та ухвали у справах між тими ж самими особами, що перешкоджають подальшому розгляду справи. На сьогоднішній день майже вирішено питання щодо можливості повного відкриття суддям доступу до Єдиного державного реєстру судових рішень в якому повністю відображатимуться дані про сторін цивільного процесу. Вирішення цього питання повинно певною мірою сприяти перетворенню «мертвого», з позицій практичної реалізації положення п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК України в життєздатне, адже на стадії відкриття провадження у справі суддя матиме можливість отримати інформацію про існування перерахованих рішень або ухвал. Не вирішеним доки залишається питання щодо порядку легалізації отриманої суддею інформації з Єдиного державного реєстру судових рішень з метою підкріплення обґрунтованості відмови у відкритті провадження у справі.

В противному випадку суддя буде отримувати інформацію про існування зазначених рішень та ухвал суду, що набрали законної сили лише під час проведення попереднього або першого судового засідання по справі, що призведе до постановлення ухвалу про закриття провадження у справі відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України;

3) у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Відповідно до ст. 110 ЦПК України позивач має можливість подати позов до декількох за територіальністю судів за власним вибором (альтернативна підсудність). Наприклад, позови про захист прав споживачів можуть пред’являтися до місцевих судів, крім місцезнаходження відповідача, також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору. Змоделюємо ситуацію при якій позивачем одна й та сама позовна заява подається одночасно до суду як за місцезнаходженням позивача, так і за місцезнаходженням відповідача. Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі суддя не матиме практичної можливості з’ясувати, що в іншому суді розглядається аналогічна цивільна справа. Менш ймовірною, проте реальною може бути ситуація коли позивачем, після відкриття провадження у справі та до початку розгляд справи по суті, до цього ж самого суду подається аналогічна позовна заява зі сподіваннями позивача, що інший суддя даного суду ухвалить рішення яким будуть задоволені позовні вимоги у повному обсязі. Отже, виявити на стадії відкриття провадження у справі іншої справи у провадженні цього чи іншого суду із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав майже не реально. З’ясування даного факту можливе лише на попередньому або першому судовому засіданні по даній справі, що дозволить судді постановити ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав розглядається в іншому суді (п. 4 ч. 1 ст. 207 ЦПК України).

Аналізуючи положення п. 3 ч. 2 ст. 122 ЦПК України робимо висновок про те, що в ньому йдеться про підставу для відмови у відкритті провадження у справі, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. У свою чергу, в п. 4 ч. 1 ст. 207 ЦПК України йдеться про те, що суд залишає заяву без розгляду, якщо спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав розглядається в іншому суді. Співставлення цих двох пунктів дозволяє виявити певну суперечність між ними, а саме: суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа між тими самими сторонами (ст. 122 ЦПК України), а залишення заяви без розгляду відбувається, якщо спір між тими самими сторонами розглядається в іншому суді (ст. 207 ЦПК України). Логічно постає питання, чи має право суд залишити заяву без розгляду, якщо спір між тими самими сторонами розглядається не в іншому, а лише в цьому судді? Відповідь на дане питання є неоднозначною, адже прямого дозволу в ст. 207 ЦПК України на залишення заяви без розгляду у випадку, якщо спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав розглядається саме в цьому суді не існує;

4) є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи в тому ж третейському суді виявився неможливим. Згідно зі ст. 17 ЦПК України сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом. Згідно зі ст. 5 Закону України «Про третейські суди» від 11.05.2004 р. [6] юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.

Сторони, які передали спір на вирішення третейського суду, зобов’язані добровільно виконати рішення третейського суду, без будь-яких зволікань чи застережень. Сторони та третейський суд вживають усіх необхідних заходів з метою забезпечення виконання рішення третейського суду. (ст. 50. Закону України «Про третейські суди»). Рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених цим Законом (ст. 51 Закону України «Про третейські суди»).

Отже, положення ч. 2 ст. 122 ЦПК України є подібним до положення п. 3 ч. 2 ст. 122 ЦПК України в частині його практичного застосування. З’ясувати наявність рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав суд зможе лише під час проведення попереднього або першого судового засідання, отримавши вказану інформацію після безпосереднього спілкування зі сторонами у справі. У разі наявності вказаної обставини суд матиме всі підстави для постановлення ухвали про закриття провадження у справі відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 205 ЦПК України;

5) після смерті фізичної особи, а також у зв’язку з припиненням юридичної особи, які є однією із сторін у справі, спірні правовідносини не допускають правонаступництва. Згадувані в цьому пункті спірні правовідносини мають приналежність до матеріально-правової сфери і стосуються таких суб’єктів цивільних правовідносин як фізичні та юридичні особи. Так, у матеріальному праві можливе загальне (універсальне) правонаступництво суб’єктивних цивільних прав ‒ спадкоємство, припинення існування юридичної особи (ст. 1218; ч. 2 ст. 107 Цивільного кодексу України) [7].

Відповідно до ст.1219 Цивільного кодексу України не входять до складу спадщини права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема: особисті немайнові права; право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; права та обов’язки особи як кредитора або боржника, передбачені ст. 608 Цивільного кодексу України. Не допускають правонаступництва також деякі сімейні правовідносини, зокрема, правонаступництво не відбувається при розгляді у суді справи про визнання батьківства (ст. 129 СК України) або про позбавлення батьківських прав (ст. 164 СК України).

Стосовно юридичної особи правонаступництво не відбувається у випадку її ліквідації, тобто повного припинення діяльності. Відповідно до ст. 110 Цивільного кодексу України юридична особа ліквідується:

1) за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв’язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами;

2) за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, за позовом учасника юридичної особи або відповідного органу державної влади;

3) за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи в інших випадках, встановлених законом, ‒ за позовом відповідного органу державної влади.

Крім цього, ліквідація юридичної особи може відбуватись в результаті її банкрутства, яке полягає у визнанні господарським судом неспроможності боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992 р. [8], грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Як і в попередніх пунктах 2-4 ч. 2 ст. 122 ЦПК України з’ясувати факт того, що спірні правовідносини не допускають правонаступництва у більшості випадків можливо буде не на стадії відкриття провадження у справі, а під час проведення попереднього судового засідання або вже під час проведення першого судового засідання по цивільній справі.

Отже, з урахуванням викладеного можна зробити висновок про те, що з усіх проаналізованих підстав відмови відкриття провадження у справі лише п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК України має можливості до повноцінної реалізації. Решта ж положень закріплених пунктами 2-5 ч. 2 ст. 122 ЦПК України свою дієвість обмежують лише сторінками ЦПК України не маючи відповідного практичного застосування.

Питання про відмову у відкритті провадження у справі суддя вирішує не пізніше трьох днів з дня надходження позовної заяви до суду або закінчення строку, встановленого для усунення виявлених в ній недоліків, та не пізніше наступного дня після отримання судом інформації про місце проживання (перебування) фізичної особи з відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи.

Про відмову у відкритті провадження у справі суддя постановляє ухвалу, яка повинна бути невідкладно надіслана позивачеві разом із позовною заявою та всіма доданими до неї документами.

Головний процесуальний наслідок постановлення ухвали про відмову у відкритті провадження у справі полягає в тому, що особа в подальшому матиме правові перешкоди щодо можливості повторного зверненню до суду з такими ж самими позовними вимогами.

Висновки. Детальний аналіз підстав відмови у відкритті провадження у цивільній справі дозволяє засвідчити їх низьку процесуальну ефективність. З впевненістю можна говорити про те, що лише п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК України має здатність до повноцінної процесуальної реалізації. У свою чергу, підстави закріплені в пунктах 2-5 ч. 2 ст. 122 ЦПК України свою дієвість обмежують лише сторінками ЦПК України не маючи відповідного практичного застосування на стадії відкриття провадження у справі. Крім цього, положення пунктів 2-5 ч. 2 ст. 122 ЦПК України відповідним чином дублюються пунктами 2, 5 ч. 1 ст. 205 ЦПК України та пунктом 4 ч. 1 ст. 207 ЦПК України.

Список використаних джерел:

1. Цивільний процесуальний кодекс України: за станом на 12 груд. 2015 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1618-15/page

2. Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції [Електронний ресурс]: постанова пленуму Верховного Суду України № 2 від 12.06.2009 р. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v0002700-09

3. Сімейний кодекс України: за станом на 12 груд. 2015 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2947-14

4. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / С.С. Бичкова, Ю.В. Білоусов, В.І. Бірюков та ін.; За заг. ред. С.С. Бичкової. ‒ К.: Атіка, 2008. ‒ 840 с.

5. Голова ВСУ Ярослав Романюк: «Реформування проводять посадові особи, які мають досить поверхове уявлення про наші проблеми і потреби» // Закон і бізнес. ‒ № 24 (1166). ‒ 14.06-20.06.2014.

6. Про третейські суди [Електронний ресурс]: Закон України від 11.05.2004 р. ‒ Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1701-15

7. Цивільний кодекс України: за станом на 12 груд. 2015 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/435-15

8. Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом [Електронний ресурс]: Закон України від 14.05.1992 р. ‒ Режим доступу:http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2343-12

Ключові слова: Братель процесуаліст, цивільна справа, позовна заява, ухвала суду, відкриття провадження у справі, відмова у відкритті провадження у справі.

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Процесуальні юридичні факти відіграють основоположну роль в регулюванні цивільних процесуальних відносин наповнюючи відповідним змістом модель правової поведінки та обумовлюючи рух вказаних правовідносин. Процесуальні юридичні факти виступають рушійною силою реалізації та втілення юридичних приписів правових норм в конкретній правовій ситуації.

Під процесуальними юридичними фактами прийнято розуміти певні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Процесуальні юридичні факти можна досліджувати крізь призму таких основних характеристик як: поняття, правова природа, ознаки, функції, система, види, класифікація, елементи та динаміка.

Аналіз юридичної наукової літератури свідчить про фрагментарний характер досліджень процесуальних юридичних фактів притаманних сфері цивільних процесуальних правовідносин. Найбільш змістовно вказане питання розглядав у своїх наукових працях В.В. Ярков. Вченим пропонується виділяти наступні ознаки процесуальних юридичних фактів, які в сукупності дають узагальнену характеристику даної правової категорії: це реальні життєві обставини; закріплені в нормах права; є достовірними або можуть бути дефектними, в тому числі і судовими помилками; породжують конкретні правові наслідки з урахуванням диспозитивного характеру процесуальних прав; пізнання і фіксація вироблені у відповідній правовій формі [1, с. 43-44].

О. Д. Кутателадзе виділяючи ознаки юридичних фактів як цивільно-правової категорії вказує, що юридичні факти виступають як конкретні, індивідуальні обставини, які існують в часі та просторі, а також об’єктивовані, характеризуючи наявність або відсутність явищ матеріального світу. Крім цього, вони прямо або непрямо передбачені нормами права, зафіксовані в установленій законодавством України процедурно-процесуальній формі, тягнуть передбачені законом правові наслідки мають інформативний характер [2, с. 60].

Аналіз норм Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) [3] та юридичної літератури дозволяє виокремити наступні ознаки процесуальних юридичних фактів притаманних саме сфері цивільних процесуальних правовідносин.

1). Конкретні життєві обставини. Об’єктивні процеси повсякденного життя виступають генератором різноманітних соціальних фактів, породжуваних як поведінкою людей, так і незалежними від них явищами природи. У переважній більшості такі процеси об’єктивної реальності набувають юридичної властивості з огляду на їх оцінку з боку законодавця та відповідне закріплення в нормах права. Саме юридична оцінка вказаних процесів трансформує їх із соціальної сфери у сферу юридичну, наділяючи реальні життєві обставини статусом юридичних фактів.

Юридичні факти у вигляді спірних правовідносин в яких хоча б однією із сторін виступає фізична особа дозволяє суб’єктам цивільного права (фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права) звертатись до суду з метою захисту своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Звернення до суду та обумовлені таким зверненням процеси в суді призводять до розвитку процесуальних юридичних фактів, що трансформуються у виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин, зокрема правовідносин в цивільних справах позовного провадження.

2). Нормативна закріпленість. Існуючі у повсякденному житті дії або події набувають юридичного «забарвлення» та призводять до настання юридичних наслідків за умови їх передбачення в нормах процесуального права. Взаємозв’язок зазначених соціально-юридичних елементів простежується крізь призму юридично-логічної закономірності, а саме: настання юридичних наслідків можливе за умови існування юридичного факту передбаченого правовою нормою. Наприклад, попередня домовленість позивача та відповідача про вирішення спору шляхом укладання мирової угоди слід розглядати в якості юридичного факту нормативно закріпленого ст. 175 ЦПК України. Юридичних наслідків вказана домовленість може мати лише у випадку звернення сторін цивільного процесу до суду із спільною заявою про наміри укладання мирової угоди.

3). Консекваторність (consequatur (лат.) ‒ наслідки). Консекваторність процесуальних юридичних фактів полягає в тому, що дії суб’єктів цивільного процесу або незалежні від їх волі події визнаються юридичними фактами, з огляду на їх закріпленість в нормах права, які можуть призводити до настання юридичних наслідків. Припис процесуальної норми права характеризується знеособленим змістом та звернений до будь-якої особи, чия поведінка підпадає під дію правової норми. Сама по собі норма права набуває практичної реалізації лише за умови настання юридичних фактів, які у свою чергу слід розглядати в якості підстави процесуальної діяльності.

Консекваторність процесуальних юридичних фактів може проявлятись в наступному. Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України [4] кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання шляхом застосування, визначених ст. 16 цього Кодексу способів захисту цивільних прав та інтересів, здійснюваних судом. Порядок звернення до суду з метою захисту порушених прав (юридичний факт) в порядку позовного провадження регулюється статтями 118-120 ЦПК України. Позовна заява та безпосереднє її подання до суду слід розглядати в якості процесуального юридичного факту закріпленого в нормах ЦПК України. Подання позовної заяви до суду може обумовити настання таких юридичних наслідків як постановлення ухвали про: відкриття провадження у справі; залишення позовної заяви без руху; повернення позовної заяви; відмову у відкритті провадження у справі.

Таким чином, консекваторність процесуальних юридичних фактів можлива за умови існування відповідної процесуальної норми, належної процесуальної поведінки суб’єктів цивільного процесуального права та фіксації у відповідному процесуальному документі.

4) Просторово-часова визначеність. Переважна більшість процесуальних юридичних фактів характеризується просторовою та часовою визначеністю у застосуванні. Просторова визначеність обумовлюється, насамперед, підсудністю цивільних справ обмежуючи сферу реалізації процесуальних юридичних фактів місцезнаходженням суду в якому розглядається цивільна справа. Вказане правило стосується процесуальних юридичних фактів обмовлених як діями суб’єктів цивільного процесуального права, так і подіями від них не залежних. В цьому аспекті проявляється імперативність процесуальних юридичних фактів: судові засідання проводяться в виключно в спеціально обладнаному для цього приміщенні суду ‒ залі засідань (ст. 158 ЦПК України); після судових дебатів суд виходить до нарадчої кімнати (спеціально обладнаного для прийняття судових рішень приміщення) для ухвалення рішення (ст. 195 ЦПК України).

Часова визначеність процесуальних юридичних фактів полягає у нормативному регулюванні часових обмежень встановлених для вчинення певних процесуальних дій. Наприклад, суд розглядає цивільні справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі (ст. 157 ЦПК України); апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення (ст. 294 ЦПК України); касаційна скарга може бути подана протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду (ст. 325 ЦПК України).

5) Фіксація у процесуальному документі. Розгляд цивільних справ позовного провадження нерозривно пов’язаний з проявом процесуальних юридичних фактів, що мають забезпечувати поступальний розвиток цивільних процесуальних правовідносин. Процесуальні юридичні факти обумовлюючи виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин на будь-якій стадії цивільного процесу потребують належної правової фіксації у відповідному процесуальному документі, з метою підтвердження та закріплення їх консекваторності. Консекваторність процесуальних юридичних фактів виражається у закріпленні процесуальної діяльності суду або учасників цивільного процесу процесуальними засобами передбаченими ЦПК України, зокрема: заяви, позовні заяви, скарги, клопотання, ухвали суду, рішення суду та постанови суду. Фіксація процесуальних юридичних фактів здійснюється у письмовій формі. Проте не можна заперечувати той факт, що усні пояснення сторін, третіх осіб та їх представників, показання свідків, що мають ознаки процесуальних юридичних фактів, також підлягають відповідній процесуальній фіксації здійснюваної під час судового засідання технічними засобами за допомогою звукозаписувального технічного засобу з одночасним веденням журналу судового засідання.

Висновок. Дослідження процесуальних юридичних фактів в цивільному процесу України дозволяє виокремити притаманні їм основні ознаки. Процесуальні юридичні факти ‒ це конкретні життєві обставини, що мають нормативну закріпленість, характеризуються просторово-часовою визначеністю та консекваторністю і підлягають фіксації у відповідному процесуальному документі.

Список використаних джерел:

1. Ярков В.В. Юридические факты в механизме реализации норм гражданского процессуального права: диссертация … доктора юридических наук: 12.00.03. ‒ Екатеринбург, 1992. ‒ 523 с.

2. Кутателадзе О. Д. Категорія «юридичні факти» та підстави виникнення зобов’язань за цивільним законодавством України / О. Д. Кутателадзе // Митна справа. – 2005. – № 4. – С. 59-63.

3. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. // Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1618-15/page

4. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. // Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15

Ключові слова: Братель процесуаліст, процесуальні юридичні факти, нормативна закріпленість, консекваторність, просторово-часова визначеність, процесуальний документ.