кандидат юридичних наук, старший викладач

кафедри правознавства Київського національного

торговельно-економічного університету

У статті здійснено аналіз проблеми адміністративних правовідносин у сфері забезпечення безпеки підприємницької діяльності. Обґрунтовано, що органи публічної адміністрації та недержавні структури становлять комплексну адміністративно-правову систему забезпечення безпеки підприємницької діяльності. Визначено конкретні адміністративні загрози безпеці суб’єктів підприємництва.

Ключові слова: безпека, забезпечення безпеки підприємницької діяльності, адміністративні правовідносини, адміністративні загрози

Сьогоднішні виклики та загрози, що стоять перед вітчизняною сферою підприємницької діяльності спонукають їх суб’єктів до пошуку нових форм захисту. Захист суб’єктів підприємницької діяльності стає ключовим у процесі досягнення ефективності завдань, поставлених перед ними. Безпека як форма захисту постає необхідним атрибутом у діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, що зумовлює агрегацію сил та засобів для подолання дестабілізуючих факторів. Заходи забезпечення безпеки підприємницької діяльності у корелятивних взаємозв’язках дають змогу вирішити комплекс проблем, що оточують сферу підприємництва. Такі заходи забезпечення безпеки підприємницької діяльності як фінансово-економічні, організаційні, матеріально-технічні, інноваційні, безумовно, складають комплексний механізм протидії дестабілізуючим факторам. В той же час, означений перелік не буде повний без адміністративних заходів регулювання щодо процесу забезпечення безпеки підприємницької діяльності. Вищезазначена теза обумовлює актуальність теми, метою якої є дослідження адміністративних правовідносин щодо впливу на безпеку суб’єктів підприємницької діяльності, аналізу правових засад, теорії та практики її здійснення.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання: перше – це аналіз проблеми адміністративних правовідносин у сфері забезпечення безпеки підприємницької діяльності. Друге – це визначення конкретних адміністративних загроз безпеці суб’єктів підприємництва.

За останні роки опубліковано ряд наукових праць, присвячених питанням національної, економічної, продовольчої, демографічної, енергетичної, фінансової та інших видів безпеки. Дослідженню означених видів безпеки присвятили свої роботи вчені юристи, економісти, державні управлінці. Що стосується безпеки підприємницької діяльності, ця тематика потребує подальшого наукового дослідження, зокрема з адміністративно-правових позицій.

Oкремі питання безпеки підприємницької діяльності в контексті розгляду їх наукою адміністративного права стали предметом наукових досліджень               В. Б. Авер’янова, І. В. Арістової, Г. В. Атаманчука, Д. М. Бахраха, О. М. Бандурки, А. І. Берлача, Ю. П. Битяка, І. П. Голосніченка, В. Л. Грохольського,                             П. В. Діхтієвського, Є. В. Додіна, Р. А. Калюжного, В. В. Коваленка,                     Т. О. Коломоєць, В. К. Колпакова, А. Т. Комзюка, В. Р. Котковського,                  Ю. І. Крегула,  В. В. Крутова, В. І. Курила, В. А. Ліпкана, Д. М. Лук’янця,            В. Я. Малиновського, А. І. Марущака, В. П. Нагребельного, В. П. Печуляка, О. П. Світличного, А. І. Стахова та інших прeдставників науки адміністративного права та державного управління.

Аналізуючи забезпечення безпеки підприємницької діяльності, необхідно відмітити, що суб’єкт підприємництва є oсновою розвитку економічної системи держави, заснованої на засадах конкуренції, а не на тиску державно-монополістичних структур. Суб’єкт підприємницької діяльності є гарантом соціально-економічної захищеності громадянського суспільства та національної безпеки держави.

Проте рутинна практика діяльності суб’єктів підприємницької діяльності свідчить про їх високий ступінь уразливості порівняно з державними структурами, що виявляєтьcя у виникненні навколо них різнoманітних дестабілізуючих факторів. За таких обставин, забезпечення безпеки підприємницької діяльності є актуальним проблемним питанням, що включає в себе комплекс різноманітних заходів впливу протидії загрозам діяльності підприємництва. Безумовно, одним із таких комплексів, є комплекс  адміністративних правовідносин.

Оскільки будь-які правовідносини є складовою предмета правового регулювання певної галузі права, можна впевнено стверджувати, що забезпечення безпеки підприємницької діяльності стає новим для адміністративно-правового регулювання об’єктом, якому донині не приділялося достатньої уваги. З цього приводу слушним є твердження сучасних вчених-адміністративістів про суттєву модифікацію змісту адміністративного права, виокремлення як самостійних галузей права у минулому інститутів адміністративного права, оновлення змісту, призначення адміністративного права [1, с. 102].

Адміністративно-правові відносини обумовлюють створення усіх необхідних умов для становлення та прискорення розвитку забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні.

Як зазначає С. Т. Чумаков, однією із головних проблем прискорення розвитку підприємництва є забезпечення його безпеки, що виникає з моменту початку діяльності підприємницької структури, конкретного функціонування підприємства [2, с. 89 – 90].

Будь-які суспільні відносини, у тому числі й адміністративні, мають врегулювати процес функціонування підприємництва в Україні, насамперед на мікрорівні, тобто досягти максимальної ефективності у роботі кожного суб’єктa підприємницької діяльності. Проте не можна досягти високого рівня національних, економічних чи фінансових інтересів у суспільстві без міцної та конкурентноспроможної підприємницької діяльності. З огляду на вищевикладене, виникає питання щодо забезпечення безпеки підприємницької діяльності органами публічної адміністрації, що при комплексному підході до рoзв’язання проблем національної безпеки набуває першочергового значення для належного рівня забезпечення захищеності життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави.

Як вже зазначалось раніше, науковці та практики здебільшого розглядають пoняття «забезпечення безпеки підприємницької діяльності» як комплекс організаційно-правових, техніко-технологічних, інноваційних, фінансово-економічних заходів, спрямованих на виявлення, попередження і припинення загроз у процесі забезпечення ефективного функціонування підприємства. Цей процес містить у собі охорону приватної власності підприємства і фізичний захист його персоналу, зокрема недержавними структурами.

Питаннями забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні саме недержавними приватними охоронними структурами присвячено ряд наукових та публіцистичних праць. Так, В. В. Крутов, зазначає, що захист підприємницької діяльності в нашій країні – це новий вид суспільної діяльності, новий елемент у системі розподілу праці [3, с. 32]. В. І. Курило, наголошує, що послуги з охорони власності та охорони громадян визначаються як вид господарської діяльності, який за своїм суб’єктним складом і змістом є цивільно-правовими зобов’язальними правовідносинами і здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативно-правових актів або державних ліцензій на право надання послуг з охорони власності, крім окремих особливо важливих об’єктів права державної власності та охорони громадян [4, с. 17].

Наведені заходи забезпечення безпеки підприємницької діяльності є складовими економічної безпеки та охорони конкретного підприємства і, передбачають захист підприємства власними силами або за допомогою спеціально найнятих охоронних підприємств. У цьому переконаємось, якщо розглянемо деякі визначення економічної безпеки підприємства.

Економічна безпека підприємства – це система створення механізму мобілізації й найбільш оптимального управління корпоративними ресурсами даного підприємства з метою найбільш ефективного їх використання і забезпечення стійкого функціонування того чи іншого підприємства, його активної протидії будь-яким негативним чинникам впливу на свою економічну безпеку, – зазначають Т. М. Іванюта і А. О. Зайчковський [5, с. 9].

Найбільш розповсюдженою є така дефініція зазначеного терміна: це стан ефективного використання ресурсів підприємства (капіталу, персоналу, інформації, технології, техніки тощо) та наявних ринкових можливостей, що дозволяє запобігти негативному впливу внутрішніх і зовнішніх загроз та забезпечити його довгострокове виживання і стійкий розвиток на ринку відповідно до обраної місії (статутних завдань) [6, с. 316].

З вищезазначеного випливає, що науковці, в більшості випадків, розглядають забезпечення безпеки підприємницької діяльності з огляду на її економічну складову, оминаючи адміністративні правовідносини, що виникають у даній сфері. Забезпечення безпеки підприємницької діяльності хоч і реалізується недержавним сектором, проте створення необхідних умов для забезпечення безпеки підприємницької діяльності є прерогативою органів публічної адміністрації, тобто суспільні відносини у даній сфері мають досліджуватись також з адміністративно-правових позицій. Розглядаючи процес забезпечення безпеки підприємницької діяльності необхідно зауважити, що органи публічної адміністрації та недержавні структури (діють відповідно до законодавства України, наданих дозволів, ліцензій та контролюються органами державної влади) становлять комплексну адміністративно-правову систему забезпечення безпеки підприємницької діяльності.

Перед органами публічної адміністрації та недержавними структурами постає важливе завдання щодо необхідності ефективного впливу на процес забезпечення безпеки підприємницької діяльності в України. За таких обставин забезпечення безпеки підприємницької діяльності слід розглядати як комплекс економічних, фінансових, організаційних, технологічних, інформаційних заходів, що реалізують органи публічної адміністрації та недержавні структури для протидії негативним дестабілізуючим факторам у процесі здійснення підприємницької діяльності.

Наявність проблеми щодо однозначного трактування в юридичній науці  безпеки підприємницької діяльності як об’єкта адміністративно-правового забезпечення вимагає вирішення багатьох питань. Насамперед, актуальною є проблема щодо визначення нормативно-правових актів, за допомогою яких забезпечується захист та безпечне функціонування підприємницької діяльності.

Оскільки нормативно-правові акти є основною формою за допомогою якої не тільки забезпечується, а і регулюється безпека підприємницької діяльності, вважаємо доцільним зауважити, що регулювання є одним із основних способів забезпечення безпеки підприємницької діяльності. Таку точку зору підтверджують науковці, зокрема І. О. Ієрусалімова зазначає, що адміністративно-правове забезпечення передбачає насамперед регулювання за допомогою норм адміністративного права, що виникають для та в процесі реалізації прав і свобод людини та громадянина, передбачених в законодавстві [7, с. 83].

Зауважимо, що адміністративно-правове регулювання безпеки підприємницької діяльності, перебуваючи у межах поняття «державне регулювання» має власну специфіку, тобто під адміністративно-правовим регулюванням, слід розуміти один із видів регулюючого впливу на суспільні відносини у сфері забезпечення безпеки підприємницької діяльності, що здійснюється уповноваженими органами публічної адміністрації за допомогою специфічної системи нормативно закріплених методів та засобів, з метою їх впорядкування.

Адміністративно-правове регулювання безпеки підприємницької діяльності є частиною державного регулювання, важливість якого важко переоцінити у впорядкуванні суспільних відносин, у тому числі у сфері забезпечення безпеки підприємництва.

Як слушно зазначає Ю. І. Крегул, без державного регулювання помітно знижується ефективність виробництва, незатребуваною стає фундаментальна наука, через подорожчання скорочується інфраструктура соціальної сфери, а рух до цивілізованих форм життя здійснюється стихійно, з великими витратами і значними втратами [8, с. 10].

Підкреслюючи важливість державного регулювання сфери економіки, частиною якої є процес забезпечення безпеки підприємницької діяльності,               В. П. Нагребельний відмічає, що державне регулювання створює необхідні умови для діяльності певних суб’єктів та об’єктів у напрямі і в межах, котрі вважаються бажаними і доцільними для держави і за якими відбуватиметься розвиток цих суб’єктів та суб’єктів у цілому [9, с. 136].

З огляду на вищенаведені теоретичні положення науковців, вважаємо за необхідне класифікувати групи відносин у сфері забезпечення безпеки підприємницької діяльності, що підпадають під категорію «адміністративно-правове забезпечення», регулюються нормами адміністративного права та органами публічної адміністрації.

Дана класифікація складається з трьох груп відносин та ґрунтується на нормативно-правових актах, які регулюють процес забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні. Перша група – відносини, пов’язані із легалізаційними процедурами (реєстрація, ліцензування, патентування, стандартизація та сертифікація суб’єктів підприємницької діяльності), які повинні здійснюватись уповноваженими органами державної влади у спосіб, який дозволяє суб’єкту підприємницької діяльності на максимально ефективному рівні забезпечити безпеку підприємницької діяльності. Другу групу складають відносини, пов’язані із забезпеченням захисту прав суб’єктів підприємницької діяльності у соціально спрямованій економіці, а саме: відносини щодо порядку квотування, державного регулювання цін і тарифів, застосування нормативів і лімітів, антимонопольного регулювання. Третя група – відносини щодо контрольної функції органів державної влади у процесі забезпечення безпеки підприємницької діяльності (нагляд, перевірки, ревізії суб’єктів підприємницької діяльності).

Варто розглянути обставини, за яких органи державної влади не завжди спроможні забезпечити безпеку підприємницької діяльності. Часто вони є суб’єктами адміністративних загроз безпеці підприємництва та створюють перешкоди у вигляді адміністративних бар’єрів.

В. А. Кирилов розглядає адміністративні загрози як специфічні перешкоди для розвитку підприємництва, обумовлені недосконалістю державного регулювання і контролем чи усвідомленим утиском інтересів підприємництва зі сторони органів державної влади і окремих чиновників [10, с. 56].

Вважаємо за необхідне визначити, які ж дії органів державної влади підпадають під категорію адміністративні загрози:

а) значні витрати на реєстраційні процедури, складність отримання дозволів та ліцензій. Від складності процедури відкриття нового підприємства зазнають збитків як українські суб’єкти підприємницької діяльності, так і іноземні, що призводить до втрати значних обсягів потенційних інвестицій;

б) несприятливе середовище функціонування суб’єктів підприємницької діяльності. Процес зайняття підприємницькою діяльності є об’єктом уваги приблизно чотирьох десятків контрольно-наглядових інстанцій, які діють за своїми внутрішньовідомчими інструкціями. Масштаби контролю та різних перевірок обмежуються не в повній мірі. В практичній діяльності це призводить до штучного створення пільгових умов для окремих суб’єктів підприємницької діяльності або до вчинення корупційних дій;

в) діяльність природних монополістів, які мають переваги не тільки з господарської, а й з політичної точки зору та здебільшого знаходяться поза контролем органів державної влади;

г) введення регіональними органами влади різноманітних обмежень на рух товарів, капіталу і робочої сили по території держави, внаслідок чого відбувається звуження масштабів ринку для одних виробників і стримування дії конкурентного механізму;

д) непрозорість процедури видання і застосування підзаконних нормативних актів, спрямованих на регулювання і контроль підприємницької діяльності.

Жорсткі реалії ринку, труднощі його становлення в Україні поставили на порядок денний проблему формування системи охорони підприємництва, здатної врегулювати процес його функціонування та виживання. За таких обставин державі та органам державної влади потрібно перейти від декларативного, невиваженого забезпечення безпеки підприємницької діяльності до реального та системного захисту підприємництва.

Список використаних джерел:

1. Коломоєць Т. О. Адміністративний примус у публічному праві України: теорія, досвід та практика реалізації : [монографія] / Т. О. Коломоєць. – Запоріжжя: Поліграф, 2004. – 404 с.

2. Чумаков С. Т. Защитные механизмы обеспечения безопасности предпринимательства : дис. … канд. экон. наук : спец.: 08.00.05 / С. Т. Чумаков. – Москва, 2005. – 181 с.

3. Крутов В. В. Становлення і розвиток недержавних суб’єктів сектору безпеки України (система безпеки підприємництва) / В. В. Крутов, В. Г. Пилипчук // Наукова доповідь. – К : НІСД, 2011. – 85 с.

4. Курило В. І. Організаційно-правові засади надання охоронних послуг : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец.: 12.00.07 /               В. І. Курило. – Ірпінь, 2002. – С. 17.

5. Іванюта Т. М. Економічна безпека підприємства: навч. посіб. /                      Т. М. Іванюта, А. О. Зайчковський. – К. : Центр учбової літератури, 2009. –    256 с.

6. Мелихов А. А. Эволюция подходов к содержанию категории «экономическая безопасность предприятия» / А. А. Мелихов, Э. В. Камышникова // Вісник Приазовського державного технічного університету. – 2009. – № 19 – С. 316 – 319.

7. Ієрусалімова І. О. Механізм адміністративно -правового забезпечення прав і свобод людини та громадянина : дис. … канд. юрид. наук : спец.:  12.00.07 / І. О. Ієрусалімова. – К., 2006. – 205 c.

8. Правові засади державного регулювання економікою України : навч. посіб. / [Ю.І. Крегул, Р.О. Банк, О. В. Сердюченко та ін.]; за ред. Ю.І. Крегула. –К. : Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2013. – 664 с.

9. Нагребельний В. П. Правове забезпечення модернізації державного управління та державного регулювання в економічній сфері України /                       В. П. Нагребельний // Вісник Національної академії правових наук України. –      2013. – № 2. – С. 133 – 140.

10. Кириллов В. А. Административные барьеры: понятие, содержание /                    В. А. Кириллов // Мир безопасности. – 2009. – № 9. – С. 56 – 58.

Банк Ростислав Александрович

Современная парадигма безопасности предпринимательской деятельности: административно-правовой аспект

В статье проведен анализ проблемы административных правоотношений в сфере обеспечения безопасности предпринимательской деятельности. Обосновано, что органы публичной администрации и негосударственные структуры составляют комплексную административно-правовую систему обеспечения безопасности предпринимательской деятельности. Определены конкретные административные угрозы безопасности субъектов предпринимательства.

Ключевые слова: безопасность, обеспечение безопасности предпринимательской деятельности, административные правоотношения, административные угрозы

Bank Rostyslav Oleksandrovich

Modern security paradigm of business activity: administrative and legal aspects

The article analyzes the administrative legal relations in the security business in Ukraine. The article also stated that the administrative and legal relations determine that all the necessary conditions for the development and accelerate the development of security business in Ukraine.

Public administration and non-state actors (acting in accordance with the laws of Ukraine, issued permits, licenses and control by public authorities) are integrated administrative and legal system to ensure business security.

The article stated that Ukrainian scientists, in most cases, considering the safety of entrepreneurial activity because of its economic component, avoiding administrative legal relations arising in this area. Securing business activities realized though the private sector, but creating the conditions for business security is the prerogative of the public administration, that is, social relations in this area are also investigated with administrative and legal positions.

The article outlines the steps of the government administration fall under the category of threat:

a) significant costs of registration procedures, the complexity of permits and licenses;

b) unwelcoming operation of businesses;

c) the activities of natural monopolies;

d) introducing regional authorities of various restrictions on the movement of goods, capital and labor in the territory of the State;

e) lack of transparency and publication procedures use by-la

Keywords: safety and security of business activities, administrative legal, administrative threats

GLOBAL ORGANIZATION OF ALLIED LEADERSHIP

ACADEMY OF OPEN SOCIETY SECURITY

В. А. ЛІПКАН, В. А. ЗАЛІЗНЯК

СИСТЕМАТИЗАЦІЯ

ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Монографія

Київ — 2012

Рецензенти:

Р. А. Калюжний — доктор юридичних наук, професор, заступник директора Юридичного інституту Національного авіаційного університету

М. Я. Швець — доктор економічних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, професор кафедри інформаційних технологій Національної академії внутрішніх справ

В. С. Цимбалюк — кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, старший науковий співробітник Науково-дослідного центру правової інформатики Національної академії правових наук України

Л 613Систематизація інформаційного законодавства України : [Монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / За заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с. ISBN 978-966-2439-37-3

Монографію присвячено теоретичним і правовим засадам систематизації інформаційного законодавства України. У роботі визначено такі поняття: „інформація”, „інформаційне законодавство”, „правове регулювання інформаційних відносин в Україні”, „систематизація інформаційного законодавства”. Проаналізовано стан вітчизняних нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини та міжнародне інформаційне законодавство. Обґрунтовано позицію, що Доктрина інформаційної безпеки України виступає системоутворювальним документом у сфері нормативно-правового регулювання інформаційних правовідносин, дороговказом систематизації інформаційного законодавства України.

З метою подальшого вдосконалення національного інформаційного законодавства та практики його застосування надано пропозиції щодо структури Інформаційного кодексу України та етапів проведення систематизації вітчизняного інформаційного законодавства.

Монографія стане в пригоді аспірантам, науково-практичним працівникам та усім, хто цікавиться питаннями систематизації інформаційного законодавства.

ВИСНОВКИ

Підбиваючи підсумки зазначимо, що у монографічному дослідженні надано нове вирішення наукового завдання, яке полягає у з’ясуванні проблем систематизації інформаційного законодавства України з метою підвищення його ефективності.

Констатовано, що сучасний стан правового регулювання інформаційних відносин в Україні потребує поліпшення та узгодження з міжнародними стандартами, одним із інструментів яких є прийняття Інформаційного кодексу України. Такий стан зумовлено тим, що в інформаційно-правових розвідках приділяється недостатня увага порівняно з потребами питань систематизації інформаційного законодавства України.

За результатами проведеного дослідження проблем систематизації інформаційного законодавства України, вважаємо за необхідне сформулювати найбільш важливі, практично значущі та науково обґрунтовані висновки.

Визначено рівень розробленості наукових досліджень у сфері систематизації інформаційного законодавства України. Незважаючи на значну кількість праць, присвячених окремим аспектам систематизації законодавства України загалом та інформаційного зокрема, комплексного та системного дослідження систематизації інформаційного законодавства України на монографічному рівні не здійснювалось. Наукові розвідки у цій сфері присвячені, насамперед, кодифікації як формі систематизації. Особливості розвитку інформаційного законодавства України розглядаються дослідниками через висвітлення окремих інститутів інформаційного права, найбільш популярним із яких виступає інститут інформаційної безпеки. У більшості наукових праць із цієї проблематики закріплено необхідність удосконалення інформаційного законодавства України шляхом систематизації, але конкретних рекомендацій щодо форм і напрямів її проведення не надається.

Дослідження робіт історичного та загальнотеоретичного характеру уможливлює дійти висновку, що систематизація законодавства не є новим та невідомим явищем для правової системи України. Протягом усього історичного періоду змінювались пріоритети у виборі форм її проведення та галузей законодавства.

Хоча здебільшого в дорадянський період систематизаційна діяльність зводилась винятково до створення зводів законів та рідко кодифікації, а за радянських часів пріоритет надався вже і кодифікації, і консолідації як формам систематизації.

У сучасних наукових розвідках також не приділяється належної уваги вивченню та розробленню методології систематизації. Здебільшого предметом розгляду науковців у цій сфері стає кодифікація як ключова та домінантна форма систематизації.

Нерозробленість і дискусійність окремих аспектів систематизації інформаційного законодавства України вказує на те, що дослідження цього правового феномена потребує ретельного комплексного вивчення, яке має здійснюватись, на наш погляд, із використанням синергетичного, міждисциплінарного, системного, історичного, структурно-функціонального, термінологічного методів пізнання. Утім, необхідно використовувати такі загальні, спеціальні та часткові методи: абстрагування, аналіз і синтез, дедукція та індукція, формально-догматичний (юридико-технічний), порівняльно-правовий тощо. Крім того, досліджуючи систематизацію вітчизняного інформаційного законодавства, варто брати до уваги, що дляінформаційного законодавства України характерна перманентна динаміка, мінливість, нестабільність; тісний зв’язок із іншими правовими феноменами та загалом з економічним, політичним, культурним розвитком країни тощо.

Систематизуючи погляди фахівців щодо основних ознак інформації, з позицій юридичної науки найбільш важливими є такі: багаторазовість використання; збереженість після передачі в суб’єкта, що її передає; невідчужуваність; невичерпність; здатність до тиражування; інтелектуальність; екземплярність; суспільна цінність; змістовність тощо.

Розроблено та уточнено ряд концептуальних для роботи визначень.

Інформація — формально визначені результати інтелектуальної діяльності людини, що урегульовані вітчизняним законодавством.

Інформаційне законодавство України — це система законів України, чинних міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також підзаконних нормативно-правових актів України, прийнятих відповідно до Конституції України, що регулюють суспільні відносини у сфері інформації.

Систематизація інформаційного законодавства — цілеспрямована діяльність компетентних органів чи окремих осіб з упорядкування нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини, з метою підвищення ефективності  правореалізації.

Правове регулювання інформаційних відносин в Україні — це здійснюване державою за допомогою права та сукупності правових засобів упорядкування відносин, що виникають між громадянами України, іноземними громадянами, особами без громадянства, юридичними особами, державою та міжнародними організаціями в усіх сферах життя і діяльності суспільства та держави при отриманні, використанні, поширенні та зберіганні інформації, їх юридичне закріплення, охорона й розвиток.

Решта понять, розроблених, уточнених або удосконалених нами наведено в в Тазаурусі.

Поряд із поняттям «систематизація» дослідники даної тематики, роботи яких ми проаналізували у даному розділі, використовують також інші категорії, зокрема: «удосконалення», «розвиток», «ефективність». «Удосконалення законодавства» є більш широким за обсягом поняттям, ніж «систематизація законодавства», оскільки остання є однією з форм удосконалення. Щодо поняття «розвиток законодавства», то воно є більш широким за обсягом, ніж поняття «удосконалення законодавства», оскільки охоплює не тільки зміну якісних характеристик законодавства, а й кількісних. «Ефективність законодавства» є ширшим за «удосконалення законодавства», оскільки удосконалення — лише один із чинників, що впливають на його ефективність. Крім удосконалення законодавства, ефективність законодавства обумовлена і механізмом правореалізації, рівнем правової культури населення, соціально-культурним, економічним та політичним потенціалом конкретної країни тощо. Саме тому поняття «ефективність законодавства» є ширшим за поняття «удосконалення законодавства». Отже, дані поняття від загального до конкретного слід розташувати за такою схемою: ефективність законодавства — розвиток законодавства — удосконалення законодавства — систематизація законодавства.

Здебільшого в юридичній науці виокремлюють два основні підходи щодо видів (форм) систематизації. Згідно з першим підходом виділяються чотири види: кодифікація, інкорпорація, консолідація й облік. Ми підтримуємо другий підхід, відповідно до якого виокремлюються три види систематизації: кодифікація, інкорпорація, консолідація.

Саме кодифікація нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері, допоможе подолати численні недоліки вітчизняного інформаційного законодавства, оскільки є найвищим рівнем систематизації законодавства.

Динамічність розвитку інформаційних відносин в Україні сприяла насамперед фрагментарному та ситуативному підходу при створенні інформаційного законодавства. Найбільш суттєвими недоліками правового регулювання інформаційних відносин в Україні є: наявність колізій та конкуренції НПА, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері; фрагментарність і ситуативність правового регулювання; неузгодженість понятійно-категоріального апарату (інформаційної термінології), що закріплено в різних НПА; численність і розгалуженість НПА, що ускладнює їх правореалізацію та контроль за виконанням; неузгодженість ряду НПА, що були прийняті до 1996 року, з Конституцією України; домінування підзаконних НПА щодо законів.

Основними особливостями міжнародно-правового регулювання інформаційних відносин виступають:

-       розвиток інформаційних відносин — обумовлює дедалі більшу увагу міжнародних інституцій;

-       міжнародне інформаційне законодавство — має значний вплив на національне інформаційне законодавство та характеризується дедалі більшою взаємозалежністю;

-       міжнародні норми, що приймаються Організацією Об’єднаних Націй та Радою Європи щодо міжнародних норм інших інституцій, — набувають вирішального значення при формуванні національного інформаційного законодавства;

-       здебільшого національне інформаційне законодавство корелюється із загальними світовими тенденціями розвитку міжнародних правових норм і стандартів у цій галузі;

-       у багатьох країнах світу розроблено спеціальні програми розбудови інформаційної інфраструктури, спрямовані на об’єднання в єдиний інформаційний простір та створення уніфікованої законодавчої бази, але ураховуючи потенціал конкретної країни;

-       національне інформаційне законодавство має розгалужений характер, що потребує його систематизації;

-       найбільш уніфікованим з міжнародними стандартами є та частина національного інформаційного законодавства, що закріплює правові засади права на інформацію;

-       основною міжнародного тенденцією є створення етичних кодексів у конкретних галузях інформаційної сфери.

Систематизація інформаційного законодавства повинна здійснюватись поступово. Даний процес має проходити ряд етапів, на кожному з яких потрібно дотримуватися певних правил законодавчої техніки та вироблених в теорії права засад. На першому етапі доречно визначити, яке саме коло суспільних відносин буде урегульовуватись Інформаційним кодексом. Чи буде тотожна сфера дії Інформаційного кодексу сфері дії Закону України «Про інформацію», чи ні? На другому етапі слід визначитись із обсягом нормативного матеріалу, який підлягає опрацюванню. Саме на цьому етапі визначається той масив нормативного матеріалу, що не втратив чинності. Причому слід брати до уваги той факт, що ряд нормативно-правових актів можуть бути чинними де-юре, однак де-факто вже фактично втратили силу у зв’язку з прийняттям нового законодавства. Отже, на другому етапі визначається спектр і чинність нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері. На третьому етапі здійснюється видалення з чинних нормативних актів або їх частин тих норм, які в сучасних умовах уже не мають принципового значення, як-от: преамбули, що втратили значення, статті з перераховуванням актів, які скасовуються або містять тимчасові правила, статті, які мають ненормативний характер і не сприяють розумінню чинного нормативного матеріалу. На четвертому етапі здійснюється безпосередньо формування структури нормативно-правового акта відповідно до опрацьованого нормативного матеріалу. Саме на цьому етапі визначається колізійність норм права чи відсутність саме тих, що потребують законодавчого урегулювання у зв’язку з появою нових суспільних відносин.

На розвиток правового забезпечення інформаційних відносин в Україні безпосередньо впливає проголошення нею євроінтеграційних і євроатлантичних зовнішньополітичних пріоритетів і поглиблені зв’язки з Росією та іншими країнами СНД, а також дедалі більший вплив міжнародного права та внутрішньонаціонального.

Дослідження різних міжнародних документів і національних НПА, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері, уможливило авторам дійти наступних висновків:

-       розвиток інформаційних відносин та глобального інформаційного суспільства обумовлює дедалі більшу увагу міжнародних інституцій;

-       міжнародне інформаційне законодавство чинить значний вплив на національне інформаційне законодавство та характеризується дедалі більшою взаємозалежністю;

-       міжнародні норми, що ухвалюються Організацією Об’єднаних Націй та Радою Європи щодо міжнародних норм інших інституцій, набувають вирішального значення при формуванні національного інформаційного законодавства;

-       здебільшого національне інформаційне законодавство корелюється із загальними світовими тенденціями розвитку міжнародних правових норм та стандартів у цій галузі;

-       у багатьох країнах світу розроблено спеціальні програми розбудови інформаційної інфраструктури, спрямовані на об’єднання в єдиний інформаційний простір та створення уніфікованої законодавчої бази з урахуванням ІТ-потенціалу конкретної країни;

-       національне інформаційне законодавство має розгалужений характер, що потребує його систематизації;

-       найбільш уніфікованою з міжнародними стандартами є та частина національного інформаційного законодавства, що закріплює правові засади права на інформацію;

-       основними міжнародними тенденціями є створення етичних кодексів у конкретних галузях інформаційної сфери.

Запропоновано власний варіант структури Інформаційного кодексу. Структурно Інформаційний кодекс України має складатися з Преамбули, Прикінцевих положень та з трьох частин: Загальної, Особливої та Спеціальної. Загальна частина охоплює 6 розділів, що розподіляються на відповідні глави.

Перший розділ «Основні положення» має розкривати зміст основних понять (інформація, інформаційне законодавство, інформаційні ресурси, інформаційна безпека, інформаційні відносини, документ, інформаційна інфраструктура, інформаційні технології, інформаційно-комунікаційні технології, доступ до інформації, режими доступу до інформації, інформація з обмеженим доступом, конфіденційна інформація, державна таємниця, банківська таємниця, персональна інформація (інформація про особу), інформаційні права і свободи, право на інформацію тощо).

Другий розділ «Основи інформаційного законодавства» має бути присвячений визначенню особливостей інформаційного законодавства, місця Інформаційного кодексу України в інформаційному законодавстві, структури, завдань і  принципів інформаційного законодавства, сфери дії.

Третій розділ «Об’єкти інформаційних відносин» характеризуватиме специфіку та багатоаспектність об’єктів інформаційних відносин і складатиметься з декількох підрозділів:

-            підрозділ 3.1 «Галузі та види інформації»;

-            підрозділ 3.2 «Джерела інформації»;

-            підрозділ 3.3 «Правовий режим інформації»;

-            підрозділ 3.4 «Кругообіг інформації», який розподіляється на глави:

• глава 3.4.1 «Створення інформації»;
• глава 3.4.2 «Поширення інформації»;
• глава 3.4.3 «Зберігання інформації»;
• глава 3.4.4 «Знищення інформації».

Четвертий розділ під назвою «Суб’єкти інформаційних відносин та їх права і обов’язки» також складатиметься з підрозділів:

-            4.1 «Суб’єкти інформаційних відносин»;

-            4.2 «Права і обов’язки людини та громадянина в інформаційній сфері»;

-            4.3. «Напрями державної політики в інформаційній сфері»;

-            4.4 «Повноваження органів державної влади в інформаційній сфері»;

-            4.5 «Повноваження органів місцевого самоврядування у інформаційній сфері»;

-            4.6 «Права та обов’язки приватних юридичних осіб у інформаційній сфері»;

-            4.7 «Гарантії реалізації інформаційних прав і свобод людини та громадянина».

П’ятий розділ «Міжнародне співробітництво в інформаційній сфері» присвячено міжнародно-правовим засадам співробітництва України з іншими державами та міжнародними організаціями в інформаційній сфері. Він має кілька підрозділів:

-            5.1 «Міжнародна інформаційна діяльність»;

-            5.2 «Правові та організаційні засади співробітництва з іншими державами в інформаційній сфері»;

-            5.3 «Взаємодія України з міжнародними організаціями в інформаційній сфері».

Шостий розділ «Відповідальність за порушення інформаційного законодавства України» складається з декількох підрозділів:

-            6.1 «Відповідальність за порушення інформаційного законодавства»;

-            6.2 «Звільнення від відповідальності за порушення інформаційного законодавства»;

-            6.3 «Вирішення спорів і конфліктів, що виникають в інформаційній сфері»;

-            6.4 «Контроль за дотриманням інформаційного законодавства».

Особлива частина Інформаційного кодексу України відповідає основним галузям інформаційного права України. Таким чином, Особлива частина складається з декількох розділів:

-              розділ сьомий «Правове регулювання діяльності засобів масової інформації» охоплює такі підрозділи:

• 7.1 «Діяльність друкованих засобів масової інформації»;
• 7.2 «Правові засади функціонування телебачення і радіомовлення»;
• 7.3 «Діяльність мережі Інтернет в Україні»;
• 7.4 «Діяльність інформаційних агентств»;
• 7.5 «Телекомунікаційна діяльність»;

-              розділ 8 «Правове регулювання бібліотечної діяльності»;

-              розділ 9 «Правове регулювання архівної діяльності»;

-              розділ 10 «Правове регулювання рекламної діяльності»;

-              розділ 11 «Правове регулювання телемедицини»;

-              розділ 12 «Правове регулювання електронної торгівлі»;

-              розділ 13 «Правове регулювання дистанційного навчання»;

-              розділ 14 «Правове регулювання кінематографії»;

-              розділ 15 «Правове регулювання інтелектуальної власності»;

-              розділ 16 «Інформаційна безпека України», який складається з таких підрозділів:

• 16.1 «Основні засади інформаційної безпеки України»;
• 16.2 «Національні інтереси в інформаційній сфері»;
• 16.3 «Загрози інформаційній безпеці України»;
• 16.4 «Система забезпечення інформаційної безпеки України»;
• 16.5 «Напрями державної політики у сфері інформаційної безпеки України»;

-              розділ 17 «Прикінцеві положення».

Систематизація інформаційного законодавства передбачається в три етапи:

1. Інкорпорація законодавства — визначення ієрархічної системи та структури інформаційного законодавства на рівні правової доктрини.

2. Консолідація законодавства — виділення в системі законодавства галузі та закріплення її легально у Зводі законів України як розділу — «Інформаційне законодавство».

3. Кодифікація — розроблення і прийняття Верховною Радою України такого нормативного акта, як Інформаційний кодекс України.

Інкорпорація становить собою таку форму систематизації законодавства, яка полягає у зовнішньому впорядкуванні вже наявних НПА без зміни змісту норм права.

Інкорпорація інформаційного законодавства покликана його упорядкувати за одним чи кількома критеріями без зміни змісту. Серед основних критеріїв, за якими здебільшого здійснюється інкорпорація законодавства, є дата прийняття НПА, алфавітний порядок, предметна ознака (галузі, інститути права та сфери державної діяльності), суб’єкт видання НПА, юридична чинність тощо.

Здебільшого в юридичній науці визначається, що результатом інкорпорації є видання збірників законів, інших нормативних актів. Деякі із науковців зазначають, окрім того, зібрання законодавства або звід законів.

Інкорпорацію як форму систематизації залежно від різних критеріїв можна поділити на кілька видів:

1)    за обсягом інкорпорованого нормативного матеріалу: генеральна (повна) та часткова;

2)     за характером розміщення матеріалу: хронологічна та систематична;

3)    за суб’єктом інкорпорації чи за юридичною силою збірника: офіційна, неофіційна тощо.

Консолідація є уніфікацією нормативно-правових актів, оскільки усуває їх численність, позбавляє надмірної роздробленості, сприяє об’єднанню. Особливу актуальність ця форма систематизації набула у сфері відомчої правотворчості.

Під час проведення робіт, пов’язаних із консолідацією законодавства, систематизатор повинен послідовно виконати такі дії:

-       визначити обсяг нормативно-правового матеріалу, який піддається консолідації;

-       проаналізувати кожен документ як об’єкт консолідації;

-       прийняти класифікаційне рішення, до якої галузі права слід віднести даний нормативний акт або його складову частину;

-       ухвалити рішення про включення цілого нормативного акта до консолідованого збірника законодавства чи про доцільність дроблення акта на складові частини та включення їх до консолідованого збірника нормативно-правових актів;

-       визначити місце даного документа або його складової частини в ієрархічній будові консолідованого збірника;

-       звернути увагу на частини документа та зазначити, які з них можуть бути віднесені до інших галузей права та включені до інших галузевих або міжгалузевих збірників законодавства;

-       визначити, чи має місце повторення гіпотези, диспозиції та санкції у статтях цього нормативного акта та інших документів;

-       вказати на той чи інший нормативний акт або його частини, які втратили свою дію, і прибрати їх зі складу консолідованого збірника нормативно-правового матеріалу.

Висновок: усі форми систематизації є діалектично взаємопов’язаними та взаємодоповнювальними. Отже, завдяки консолідації інформаційне законодавство становитиме логічно побудовану систему.

Одним із ключових аспектів успіху в систематизаційній роботі є правильне розуміння призначення такого документа, як Доктрина інформаційної безпеки України.

У роботі проаналізовано теоретичні підвалини формування даного документа, а також надано характеристику Доктрині інформаційної безпеки, ухваленої 8 липня 2009 року.

Призначення Доктрини інформаційної безпеки як документа методологічного рівня (концепція — документ концептуального рівня) слугує основою для: формування державної політики інформаційної безпеки України; підготовки пропозицій з удосконалення правового, методичного, науково-технічного й організаційного забезпечення інформаційного безпеки України; формування напрямів систематизації (інкорпорації, консолідації, кодифікації) інформаційного законодавства; розроблення концепцій, стратегій, цільових програм і планів дій із забезпечення інформаційної безпеки України.

Запропоновано розробити доктрини національної безпеки відповідно до визначених в законодавстві найбільш важливих сфер життєдіяльності (зараз виділяють 9 сфер, але розроблено лише 2 доктрини). Окрім цього, пропонується розробити: антитерористичну доктрину (включатиме питання протидії тероризму, екстремізму, різним формам радикалізму, сепаратизму, іредентизму, неонацизму тощо); розвідувальну доктрину; контррозвідувальну доктрину; доктрину недержавного забезпечення національної безпеки; доктрину громадської (суспільної) безпеки; доктрину особистої безпеки; доктрину правової безпеки.

Структура Доктрини інформаційної безпеки (ДІБ) має корелювати цілі її створення, у ній мають знайти своє відображення: поняття інформаційної безпеки, її місце в системі національної безпеки; поняття системи інформаційної безпеки; чітке визначення національних інтересів в інформаційній сфері, визначення їх пріоритетності; мета, задачі, функції, принципи, методи та напрями функціонування системи забезпечення інформаційної безпеки; обґрунтування функцій і структури, основні характеристики, властивості та функціональні можливості системи безпеки в інформаційній сфері за умови забезпечення єдності форми та змісту Доктрини.

Виділено дві групи принципів формування даного документа: принципи форми та принципи змісту.

Здійснений аналіз Доктрини інформаційної безпеки України надав можливість  дійти висновку, що у даному варіанті чинна Доктрина інформаційної безпеки не може бути основою і дороговказом систематизації інформаційного законодавства.

Придбати книжку можна на сайті:

http://book.market-ua.com/Sistematizaciya-informacijnogo-zakonodavstva-Ukrani-t307/