Ліпкан Володимир Анатолійович,

 доктор юридичних наук, доцент.

Голова Інституту майбутнього ГОСЛ

Донедавна термін „гібридна війна” знала обмежена кількість осіб, які беруть участь у багатонаціональних навчаннях, а також навчаються відповідно до стандартів НАТО. Україна за 24 роки незалежності не спромоглася ані на теоретичному, ані на практичному рівні створити систему національної безпеки. На жаль як чисельні спроби фахівців теоретиків із безпекових питань достукатися до осіб, які приймають рішення у сфері державного управління, з метою зміни методологічних підходів до пізнання національної безпеки, не мали ніякого результату: впродовж усього періоду незалежності одні й ті самі особи і зараз продовжують писати концепції, стратегії та доктрини. Незважаючи на ментальний та теоретичний колапс ідей даних ортодоксів, вони й досі очолюють важливі державні інституції і фактично й надалі продовжують руйнувати систему національної безпеки, а відтак — продовжують наносити шкоду державі Україна.

Невігластво у сфері  наукового забезпечення безпекової політики призвело до того, що, починаючи з 90-их років минулого тисячоліття, і донині сфера ухвалення рішень у сфері безпеки є приватизованою невідомою широкому загалу групою осіб, які, впродовж 24 років незалежності, створили усі умови для того, що безпекознавство як наука не отримала свого розвитку. Як наслідок, методологія ухвалення рішень у сфері національної безпеки є не розробленою, що призвело до того, що в Україні під час збройної окупації автономії Криму не було проведено жодного пострілу. Час розставить все по своїх місцях і всі зрадники, а також чисельні агенти впливу, які роками формували невірне ставлення до ідентифікації загроз і відповідно вироблення адекватних заходів державної політики національної безпеки будуть виявлені і покарані. Але в межах даної статті, ми звернемо свою увагу саме на гібридні війни.

Особливість гібридної війни полягає у тому, що вона суттєво різниться від звичайної війни, де застосування збройних сил виступає обов’язковим та вирішальним компонентом, а також від інформаційних операцій (інформаційних кампаній, інформаційної боротьби тощо).

Суть гібридної війни полягає у тому, щоб одна домінантна група управління (альфа група, незалежно від того держава це, чи могутня транснаціональна корпорація, синдикат) підкорила і створила необхідні та достатні умови для підкорення іншої соціальної групи (соціальної системи, громадянського суспільства, держави тощо), при цьому не встановлюючи повного та тотального контролю над суверенітетом та територією, іншими важливими, але не життєво необхідними атрибутами, що супроводжується також капітуляцією збройних сил.

Іншими словами, гібридна війна — це цілеспрямований процес встановлення зовнішнього управління альфа суб’єктом над об’єктом управління, встановлення тотального контролю над сферою державного управління, в якому вирішальну роль відіграють інформаційні засоби.

Нелінійність або асиметричність як явища є притаманними сучасному суспільству. На жаль розвиток синергетики в Україні не набув системного характеру через заскорузлість, млявість та інертність суб’єктів управління наукою в Україні. Саме тому в науці ще й зараз послуговуються лише системним підходом та поінколи діалектичним методом. Натомість саме синергетика утворює можливості пізнання засад розвитку системи за умов невизначеності параметрів її подальшого функціонування. Відсутність жорсткої кореляції та детермінації вжитих заходів із отриманими результатами є важливою для розуміння сутності динамічного управління.

Розвиток інформаційних технологій, інформаційна глобалізація, поєднана із механізмами розвитку інформаційного суспільства, утворюють нові феномени, які апріорі не можуть бути жорстко детермінованими. Один із них — сітьове або мережеве суспільство. У даних суспільствах людина може бути використана як засіб розповсюдження недостовірної та неперевіреної інформації, фактично стати активним суб’єктом розповсюдження чуток та активізації паніки, які є невід’ємним елементом пропаганди.

Гібридні війни є іманентним компонентом сучасної політики сильних держав, а відтак дипломатична служба України має обов’язково вивчати не тільки досвід проведення даних війн проти України, а й напрацювати власну наступальну концепцію репутаційного розвитку, в рамках якої окрему увагу приділяти не лише протидії гібридним війнам, а й формуванню засад управління державою в умовах гібридного миру, а  також проведенню даного виду війн проти тих суб’єктів управління або міжнародних акторів, які активно загрожують або становлять потенційну загрозу національним інтересам України.

Виникає закономірне запитання: а чому гібридна війна розв’язана проти України, чому зараз?

Відповідь на це запитання лежить у площині усвідомлення самоідентичності — національної ідентичності. За роки незалежності не було проведено рішучих та дієвих реформ, на керівні посади в сфері державного управління навіть і після Революції гідності 2014 року призначають не за професійними здібностями та компетентністю, а через інші критерії, які не мають нічого спільного із реалізацією державної політики національної безпеки.

Ефемерна соціальна стабільність, яка роками нав’язувалась в якості найвищої соціальної цінності, насправді виявилася віртуальною, оскільки отримані внаслідок колапсу СРСР у 1991 році можливості рік за роком Україна втрачала, не маючи рішучості покінчити із радянським минулим, передусім у сфері державного управління. Така нерішучість стала причиною того, що в Україні за допомогою агентів впливу у науковій та блогосфері стали поширюватися різноманітні інтерпретації концепції „failed state”, в якій усіляко із застосуванням маніпулятивних технологій, та НЛП обґрунтовується неуспішність України, неможливість реалізації нею суверенітету, і фактично готується наукова та теоретична база для доведення факту неспроможності України та української автохтонної нації мати власну незалежну та суверенну соборну державу. Тому будь-які анексії та паради суверенітетів або сепаратизмів трактуються як природна відповідь на неспроможність державної влади України управляти всієї країною, задовольняти національні інтереси, а не потреб окремих осіб з числа олігархату.

Гібридна війна довела неспроможність міжнародних безпекових інституцій ефективно протидіяти ній. Маніпулювання із юридичною термінологією при посиланні на Будапештський меморандум, фактично нівелювало роль ГА ООН, демонстрація неефективності застування права вето при голосуванні в ГА ООН, бездіяльність, а інколи зрада чиновників ОБСЄ, в місію яких включені громадяни Росії, доводить необхідність системного вивчення даного феномену., особливо в напряму зміни підходів до діяльності міжнародних безпекових інституцій.

Щодо України, то вона не змогла побудувати орієнтовану на власні національні інтереси систему державного управління. Разом із тим, Росія, використовуючи прибутки з продажу енергоносіїв усі роки нарощувала свій військовий потенціал, поєднувала розвиток своєї військової могутності із теоретичним обґрунтування реінтеграції пострадянських республік до нових об’єднань, послуговуючись різними методологічними концепціями: неоєвразійство, панславізм, месіанство, Москва — тертій Рим, імперська хвороба. При цьому відверта брехня, провокації, дискредитація органів державної влади України — стали звичайним атрибутом державної політики Росії. Більше того, Росія створила паралельний світ, віртуальну реальність, в якій живуть її громадяни, яка не має нічого спільного із реальністю і подіями в Україні: відомі меми щодо підняття Андріївського прапору флагманом українського флоту Гетьманом Сагайдачним під час анексії Криму, посадження „москаляки на гіляку”, розтин хлопця тощо перетворили російські новини на інший паралельний світ, простір якого охоплює лише межі Росії.

Натомість цього є достатньо для того, щоб пересічні росіяни вважали, що анексія Криму, це нормально, адже „кримнаш”, а війна на сході трактувалася як допомога братньому російськомовному народу, при цьому українські війська, котрі діють на власній території, згідно з українським законодавством, забезпечують національну безпеку через поновлення територіальної цілісності, боротьбу з незаконними збройними та військовими формуваннями, не передбаченими Конституцію України, називають в руських ЗМІ виключно як „українські карателі”, владу України „київську хунта”.

У час, коли Росія стоїть на порозі самознищення, використовуючи надбання революції гідності 2014 року, на уламках деформованого українського суверенітету Росія прагне отримати новий імпульс для відновлення власної імперської та месіанської ідеї. Більше того, реалізація даної ідеї також носить і закамуфльований характер через впровадження в систему державного управління України начебто „опозиціонерів” з Росії, які фактично виступають засланими козачками, і за першого сприятливого випадку розпочнуть свою руйнівну дію на українську державність.

Поза це, з усіх відомих руських опозиціонерів відверто проти анексії Криму та війни на сході України виступив лише Б. Нємцов (вже покійний), Г. Каспаров, а також А. Макаревич. Решта ж опозиціонерів, критикуючи режим Путіна, насправді хочуть відродження ідеї панславізму лише із центром не в Москві, а в Києві. Вони не позбавлені імперської хвороби і вірус месіанства дуже міцно роз’їв їм мозок. В рамках даної статті ми не маємо можливості вдаватися у детальний аналіз промов та виступів так званих опозиціонерів, але і Ходорковський і Навальний та інші особи, критикуючи Путіна, не критикують ідею російської імперії, ідею третього Риму, вони визнають необхідність „повернення Криму в лоно Росії”, при цьому замовчуючи факти передачі Україною Росії територій, які зараз належать Росії, але були українськими.

Отже одним із елементів гібридної війни, а відтак і загрозою національній безпеці є заслання в Україну і отримання українського громадянства опозиціонерами з Росії. Незалежну Україну мають будувати українці — ті хто тут народився, хто тут буде жити, і хоче перетворити Україну на процвітаючу, успішну та щасливу державу. Фахівці у вигляді іноземців можуть бути використані в якості радників, але ніяк не в якості державних службовців.

Більше того, „біганина від режиму Путіна” насправді має величезний плюс для самого Путіна: він залишається і надалі одноосібним автором і розпорядником концепції розвитку Росії. Оскільки ніхто і ніщо не заважатиме йому. Позбавлення України можливості самостійно вирішувати свою подальшу долю, є одним із концептуальних напрямів заслання опозиціонерів до України. Їхня мета — унеможливити утворення України в якості регіонального лідера, таким чином, знищивши економічно та фінансово основного конкурента та пострадянському просторі Росія перетворюється на одноосібного лідера, перспективи могутності якого навіть важко нині спрогнозувати.

Основою для виграшу у гібридній війні є ефективне державне управління, причому в усіх складових національної безпеки, а не лише військовій. Кожний громадянин має пишатися Україною. Ми маємо використати феномен російськомовного українського патріотизму, який має виступати скритим резервом зняття напруги по дузі двомовності, а також налагодження діалогу між різними частинами нашої великої Батьківщини. Глобалізація виступає одним із чинників, який чинить вплив на національну ідентичність, тому її вивчення та ефекти від неї мають бути прогнозовані і мати адекватні алгоритми відповіді.

Постулати гібридного миру:

• демонстрація єдності в досягненні поставлених цілей;
• демонстрація переконаності і дієве доведення незворотності європейського вибору;
• Україна — незалежна та самостійна суверенна держава;
• Українська нація — автохтонна, історична, політична, інформаційна та безпекова європейська нація, яка самостійно, свідомо та цілеспрямовано, навіть під загрозою війни та знищення державності через власне усвідомлене рішення, здійснила європейський вибір, визнала європейські цінності складовою аксіологічного виміру української національної ідентичності, усвідомила себе частиною європейської спільноти та європейського майбуття;
• Україна має власне місце не лише в історії, а й в майбутньому, як самостійна незалежна та ефективна держава;
• Україна має перетворитися із об’єкта геополітики в суб’єкт.

Для цитування:

Ліпкан В.А. Сутність гібридної війни проти України / В. А. Ліпкан // Імперативи розвитку цивілізації. – 2015. – № 2. – С. 13-16.

Securitas regnorum fundamentum

Безпека – основа держави

Безпрецедентні трансформації світу, свідками яких є ми з вами, спричинили докорінну зміну уявлень про безпеку, а головне — стали поштовхом до радикального переосмислення місця безпеки в ієрархії потреб людини. Річ у тім, що методологія, яка застосовується для моделювання систем безпеки різних типів і класів, у інформаційну епоху вже втратила свою актуальність. Сьогодні нагальною є потреба пошуку шляхів безпекотворення та формування оновленої системи безпеки з опертям на їх реальні суб’єкти — державні та недержавні організації, з’ясуванні ролі кожної з них, механізмів взаємодії і відповідальності.

З огляду на це постає необхідність у формуванні нового наукового напряму, предметом дослідження якого була б безпека.

Безпекознавство як нова наука та дисципліна вичленовується як таке, що в основу дослідження покладає безпекотворчий аспект існування антропо-соціо-культурного організму, поєднуючи організаційні та самоорганізаційні його начала. Концептуальним ядром безпекознавства є ідеологія безпекотворення, яка постає як ідея безпеки. Безпекотворення виступає життєдайною основою ідеї безпеки, а безпека людини, суспільства, держави, навколишнього енерго-інформаційного середовища у своїй органічній єдності — цілісною вартістю ідеї безпеки, основою сучасних безпекотворчих процесів. Усе це значно розширює безпекознавчі обрії, робить сферу безпеки більш доступною для наукового пізнання.

Загалом безпекознавство охоплює широке коло проблем:

1. Нерозривно зв’язане з реалізацією важливої національної ідеї — безпеки нації.
2. Саме безпекознавство заглиблюється в управління, право, геополітику, психологію, етнодержавознавство, кібернетику, досліджуючи корелятивний зв’язок організаційних та самоорганізаційних структур та можливість розроблення механізму управління ними.
3. На безпекознавство покладається завдання розкриття природи безпеки, сучасне тлумачення поняття безпеки, принципу безпекоцентризму, вироблення підходів щодо загальної та приватних теорій безпекознавства, галузевих безпекознавчих дисциплін, співвідношення державної і недержавної системи безпеки в контексті нагальної потреби формування системи національної безпеки — стрижня сучасної державності.

Даний навчальний посібник дає концептуальні відповіді на питання не лише про те, як подолати стереотипи минулого щодо розуміння безпеки, а відповідно до цього і формування систем безпеки, але й про те, як краще використовувати багатющі можливості національного чинника, нездоланне прагнення української нації досягти високої мети, її невичерпний потенціал до державотворення.

У чому полягає концептуальна ідея Безпекознавства?

Концептуальна ідея навчального посібника будується з урахуванням міжнародно-правової норми щодо права особи на безпеку, яка є відлунням все зростаючої ролі людини у загальноцивілізаційних процесах.

Робиться спроба не лише внести корективи до тлумачення теоретичних питань, а й, на підставі синергетики, переосмислити те, чим керувались донедавна, визначити такі підходи, які б пояснювали реальний стан речей у сфері безпеки, допомогли знайти відповіді на складні питання, що виникають у сфері забезпечення безпеки, стимулювати розвиток передусім недержавної системи безпеки як складової частини системи національної безпеки.

В українській науковій літературі ця проблема ще не стала об’єктом спеціального вивчення. Сама ж актуальність дослідження полягає в реалізації нагальної потреби зв’язати потреби забезпечення безпеки особи, побудови української державності з формуванням, на основі неопарадигми безпеки, достатньої системи безпеки, яка складатиметься з державної і недержавної підсистем.

Безпекознавство спирається на першовитоки безпеки, відтворює прагнення людини до безпеки, усвідомлення її значущості серед інших потреб, виявлення механізмів актуалізації потягів людини до створення систем безпеки, зрештою —патріотичне прагнення побудови сильної соборної України. Безпекознавство утверджує сучасне розуміння суті природи безпеки і заперечує її трактування лише як стану захищеності, як концептуального нігілізму і наукової зашореності — починаючи з обмеження безпеки лише захисними діями, закінчуючи ототожненням безпеки із діяльністю лише державних інституцій, заперечуючи непересічну, об’єктивно зумовлену і безальтернативно необхідну роль в безпекотворенні громадських організацій.

У чому полягає зміст безпекознавчого підходу

Безпекознавство розглядається як науковий напрям, що синтезує ідеї та підходи різних галузей наук, водночас додаючи якісно нового прирощування знань. Чільне місце у посібнику приділено дискусійним питанням, пов’язаним із безпекознавчим підходом у науці, який формується на ґрунті безпекознавства. Безпекознавчий підхід — методологічний напрям в науці, основне завдання якого полягає у розробленні методів дослідження і конструювання систем безпеки різних типів, класів і рівнів. Він становить собою якісно новий етап у розвитку методів пізнання, дослідження та моделювання, способів опису і пояснення природи безпеки як особливого антропо-соціо-культурного феномену. Найбільшого розповсюдження даний підхід набуває при дослідженні складних систем, що характеризуються механізмами самоорганізації. Провідний лейтмотив безпекознавчого підходу — вивчення та виклад реалізації забезпечення безпеки у практиці безпекотворення. Важливою складовою цього процесу є утворення функціонування державних і недержавних структур як єдиного цілого.

У безпекознавчому дослідженні безпека аналізується як певна множина елементів, взаємозв’язок яких обумовлює цілісні властивості системи. Головний акцент робиться на виявленні розмаїття зв’язків, які мають місце як зсередини досліджуваного об’єкту, так і у його взаємовідношеннях із зовнішнім середовищем.

Безпекознавчі міркування є свідченням того, що безпека — не просто абстрактне визначення, а своєрідна сфера існування людини, нації держави, ресурсів, що міцно пов’язує людину не лише одна з одною, а й з тим навколишнім середовищем, в якому вона живе. Причому йдеться не лише про збереження матеріального, а й духовного, енерго-інформаційного колориту нашої планети. Звідси й потреба поєднання дещо відмінних світоглядних орієнтирів у суспільстві щодо безпекотворення, розв’язання гострих проблем формування системи національної безпеки, завдання утвердження стабільності у цій системі, поєднання не лише прав, а й обов’язків, а також закріплення відповідальності серед суб’єктів управління безпекою як у державному, так і недержавному секторі. Зрештою, безпека — це органічне поєднання і реалізації прагнення людини до безпеки і можливості забезпечення безпеки з боку державних або громадських організацій.

Безпека мікрокосму є критерієм цілісності людини, безпека макрокосму — суспільства, у цілому ж метабезпека буття відображає органічну єдність розмаїття потреб тіла природи, часово-просторову інваріантність ідеалу безпеку. Безпека — гармонія світу, людська симфонія у її нескінченних вимірах.

Автором даного посібника робиться спроба пов’язати поступ України до річища державності із формуванням системи безпеки.

У рамках нової науки (дисципліни) — безпекознавства — у навчальному посібнику аналізуються: теоретичні засади безпекознавства, його значення у формуванні наукового фундаменту для дослідження безпеки як специфічного поліморфного феномену; синергетична парадигма безпеки; власне безпека, діагностування та управління нею тощо. Наголошується на необхідності застосування методології синергетики, яка дозволяє з якісно нових позицій розглядати процеси в сфері безпеки. Значна увага приділена розглядові правового забезпечення безпеки.

Автор виходив з того, що нова якість українського суспільства вимагає відповідного переоцінення його власного ставлення до безпеки, через те, що безпека окремого громадянина становить безпеку всієї держави. Йдеться про ледь не повну методологічну ревізію, кончу потребу подолати нехіть до вивчення і розгляду безпеки в якості не лише складної, а й відкритої нелінійної динамічної системи, значне розширення та поглиблення безпекознавчих розвідок, досліджень, впровадження у життя безпекознавчих підходів.

Автор усвідомлює, що сфера безпеки — занадто важливий чинник, який,  з одного боку, надає життя окремій особі, а з іншого — утворює засади до формування могутньої держави.

Безпекознавство, як його розуміє автор, передбачає подолання ігнорування сучасної тенденції щодо інтеграції наук. У посібнику наголошується на тому, що виникнення систем безпеки не є випадковим процесом, а пов’язане з необхідністю задоволення (реалізації) найголовнішої потреби людини — безпеки. Розв’язання цього питання — солідна складова внутрішньої політики України, важлива ступінь на шляху поширення загальноцивілізаційних гуманістичних тенденцій.

Через категорійно-понятійний апарат у навчальному посібнику реалізується гостра потреба осмислити процеси безпекотворення у контексті загальноцивілізаційного процесу щодо формування неосистем безпеки.

Принцип безпекоцентризму

Автор наголошує на тому, що застосування принципу безпекоцентризму має стосуватися усіх державних рішень на будь-яких рівнях управління. Йдеться про подолання стереотипів, вироблення нових цілей, функцій, принципів та методів дослідження безпеки. Українське суспільство і наука про безпеку мусять перш за все якісно обновитись, приставши до тих методів і напрямів, котрі в інформаційну епоху найбільше відповідають формату забезпечення безпеки, серед яких особливе місце посідає синергетика. Ми маємо вийти з вузького й поверхневого пласту розгляду безпеки як простої і жорстко детермінованої системи.

Такий підхід є принципово важливим в умовах, коли деяким працям в безпекознавчій сфері надається тональність суто фрагментарної спрямованості на той чи інший аспект безпеки. Важливо здійснити, і це чи не головна мета автору, певний прорив у наших уявленнях про безпеку і скласти відповідь на одвічне бідкання: що ж таке безпека і які існують механізми надійного убезпечення від загроз будь-якого характеру?

Причому на зміну публіцистичної, білялітературної навали, що іноді простежується сьогодні, пропонується тверезий, виважений підхід, підкріплений солідною аргументаційною базою. Хвацькій хвилі поверхових тлумачень щодо ототожнення поняття безпеки із поняттям національної безпеки, яка подекуди становить собою агресивну некомпетентність, автор намагається протиставити професіоналізм, об’єктивний і прискіпливий науковий аналіз сфери безпеки.

Я виходив з наявності певних наукових вітчизняних традицій, на базі яких і пропоную сформувати нову дослідницьку школу безпеки, що має здійснювати наполегливий пошук істини, закликати до постійної, наполегливої праці всього загалу українства, спираючись на наукові критерії, ментальні та світоглядні настанови, духовне багатство національного буття, вагомості формування достатньої системи безпеки.

Нам бракує спадкоємності наукового життя, послідовності в розумінні і ставленні до безпеки, наступності декларованих і заходів, що вживаються.

Квінтесенцією безпекознавства є формування загальних методологічних засад, за яких будь-яка система безпеки максимально довго не перевищувала порогових значень свого функціонування.

Звичайно, у даному навчальному посібнику окреслено лише вихідні теоретико-методологічні засади нової міждисциплінарної науки — безпекознавства, що не виключає подальшого розроблення цього аспекту такої системної проблеми. Варто новаційно застосовувати методологічний інструментарій та категорійно-понятійний апарат нового напряму науки, пускаючи в обіг нові наукові поняття, категорії та терміни, які адекватно інтерпретують безпекознавчі феномени, реалії і проблеми, які можуть усталити безпекознавчі дослідження, визначити їх гносеологічні, епістемологічні, аксіологічні, евристичні та праксеологічні можливості. Така спроба зроблена у даному навчальному посібнику.

З цієї точки зору безпекознавство розглядається в науковому плані як галузь науки, що здійснює свою мету на базі творчого осмислення та переосмислення концептуального, теоретичного багатства управління, синергетики, біології, генетики, геополітики, права, стратегії, філософії, соціології, антропології та багатьох інших наук. Воно може стати своєрідної матрицею наук і наукових напрямів про безпеку.

У найбільш загальному плані пропонується сформувати безпекознавство з двох частин: загальної і особливої. У загальній частині йтиметься про загальні методологічні, теоретико-концептуальні підвалини формування безпекознавства, як науки про безпеку, розглядатиметься предмет, об’єкт, категорійно-понятійний апарат, визначатимуться загальні питання щодо індикаторів, показників, передвісників загроз та небезпек, окреслюватиметься загальний механізм діагностування та управління безпекою і  загрозами, окреслюватиметься дерево галузевих безпекознавчих наук тощо. У особливій частині, на підставі викладеного у загальній частині, розглядатимуться питання щодо забезпечення безпеки у конкретній сфері життєдіяльності крізь застосування методології відповідних наукових напрямів. Прикладом: інформаційні відносини — інформаційна безпека, екологічні відносини — екологічна безпека, соціальні відносини — соціальна безпека тощо.

Коли йдеться про безпекознавство, то йдеться передусім про своєрідне поле концептуального аналізу, яке не вичерпується традиційними підходами, виробленими як у річищі загальної теорії управління, так і традиційної теорії про безпеку життєдіяльності, а також сучасних досліджень у сфері безпеки. Останні ж здебільшого зосереджують левову частку своєї уваги або ж на питаннях безпеки як певного стану, не приділяючи належної уваги її антропогенним чинникам, або ж навпаки, віддають пріоритет розглядові суб’єктів забезпечення безпеки, ігноруючи дуалізм об’єктивного і суб’єктивного у феномені безпеки, що актуалізується останнім часом. Саме у цьому, тобто у поєднанні антропогенних, синергетичних та безпекознавчих та чинників, що визначають сам феномен безпеки і полягає концептуально-методологічна інноваційність пропонованого посібника.

Без сумніву, нова доба усвідомлення необхідності ретельного дослідження та вивчення феномену безпеку вже настала, я б навіть сказав про своєрідний безпекоренесанс, що можна спостерігати вже зараз, коли формується нова система міжнародної і глобальної безпеки, активізується діяльність міжнародних інституцій щодо створення аналітичних та наукових закладів з проблем вивчення безпеки. І це спіткає до активізації наукових і практичних зусиль на новому фронті — забезпечення безпеки. Безпекознавство щодо цього є вагомою спробою пошуку адекватної відповіді на виклик часу.

Ідея формування нової теорії

Ще одна ремарка стосується того, що я усвідомлював усю складність і дискусійність не лише окремих положень даного посібника, а й взагалі самої ідеї формування нової науки. Навчальний посібник віддзеркалює прагнення автора сформувати надійний науковий фундамент для дослідження надскладного поліморфного феномену — безпеки і на підставі цього виробити практичні рекомендації щодо формування системи національної безпеки нашої держави. Певна річ, що даний посібник також є методологічним продуктом синергетики, інструментарій якої автор обрав в якості базового. Саме це робить його відкритим для різних поглядів і позицій. Звичайно, що не всі терміни є рівнозначними, деякі з них є дещо фрагментарними, інші відображають ступінь інтегрованості у пропоновану науку. Проте даний навчальний посібник в цілому ґрунтується на єдиній методологічній парадигмі — критичне цивілізаційно-гуманістично-безпекознавче мислення і палке бажання формування адекватної наукової системи знань про безпеку як інструменту втілення і реалізації у життя ідеї безпеки.

Мета посібника полягає у тому, щоб сформувати загальне уявлення про феномен безпеки, окреслити найбільш перспективну методологію його дослідження, а також закласти фундамент для побудови міцної системи безпеки.

Україна — геополітичний центр Європи, тому надійно функціонуюча система безпеки є необхідною умовою подальшого існування нашої соборної незалежної України.

Сподіваюсь, що даний навчальний посібник як своєрідна візитна картка української держави у контексті глобалізації і становлення неосистем безпеки стане живлющим підґрунтям для подальшої роботи щодо формування достатньої системи національної безпеки України, органічними компонентами якої мають стати державна і недержавна системи безпеки.

Зрештою вихід у світ „Безпекознавства” — це запрошення науковцям і усім не байдужим до проблем безпеки узяти активну учать у подальшому дослідженні безпекознавчої проблематики у всіх її аспектах і різновекторних напрямах та багатошарових пластах, своєрідний заклик до інтелектуально потентних та національно небайдужих теоретиків і практиків в ім’я соборної незалежної процвітаючої України.

Ми варті жити у безпеці!