Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України,

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надруковано: Ліпкан В. А. Політичний зміст концепції стратегічної невизначеності: на прикладі Китаю // Актуальні проблеми філософії та соціології. 2022. № 38

Анотація

У сучасних глобалізаційних умовах трансформації не лише політичних, а й економічних систем, формування нових засад світового порядку, нестійкості інституційних систем та поінколи їх неспроможності де-факто зберігати суверенну владу, особливої уваги набуває потреба у правильному виборі ефективних геостратегій та стратегічних концепцій розвитку національних держав.

Творення сучасної геостратегії як наукової теорії передбачає розроблення власних стратегічних імперативів, які мають втілюватися в рамках цілісних стратегічних концепцій. Політичне булькотіння, хитання від однієї політичної системи координат до іншої, відсутність справжньої стратегії як політичної ідеології націотворення зумовлюють потребу у зверненні до методологічних засад формування даних стратегічних концепцій.

У рамках геостратегії як політико-безпекової практики сучасної Української держави постало актуальне завдання: відійти від догматичної інтерпретації стратегічних концепцій лише в якості інструментів вирішення насправді тактичних та операціональних завдань. У рамках геостратегії як теорії, пропонується розвивати власну геостратегію як системну теорію розвитку національної ідентичності і державницької нації в рамках Української держави. Операціоналізація даної теорії має відбуватися в рамках окремих стратегій як ключового інструментарію політико-безпекової практики, заснованих на чисельних національних традиціях право-, безпеко- і державотворення. Однією з таких стратегій для розгляду виступає стратегічна невизначеність. Адже нестійкому і нестаціонарному світу дана концепція може корелювати найбільше.

На підставі авторської моделі геостратегії аналізуються концепція стратегічної невизначеності та її сучасні прояви на прикладі Китаю, крізь крізь призму сучасних політичних тенденцій, структури політичної комунікації і політичних відносин, політичних інтересів і політичної діяльності, які синергетично впливають на її зміст  та форми прояву.

У статті масштабується і послідовно продовжується ключова авторська ідея щодо чіткого відділення геостратегії як окремої від геополітики теорії. Через це з політологічних позицій ілюструється розбіжність трактування розуміння „стратегічної невизначеності”. У статті подано визначення поняття, сучасні форми прояву, а також сформульовані висновки щодо ефективності застосування даної стратегії з боку КНР за умови його практичного прагнення до світового лідерства, мілітаризації міжнародних відносин та демонстрація можливості забезпечення власних амбіцій зброєю. Висновується про хибність даної концепції з боку Китаю за умови його прагнення  до збільшення власної ролі в якості активного актора та архітектора нового світового порядку та світового домінування в контексті Великого перезавантаження.

Сформовано наукове завдання щодо окремого дослідження нової концепції стратегічної ясності.

Ключові слова: геостратегія, стратегічна невизначеність, стратегічна ясність, Китай, зовнішня політика Китаю, п’яте покоління, політична система, політичні інтереси, базові концепти геостратегії, властивість політичних систем, стратегічна автономія, нова сингулярність.

Аналіз публікацій

Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду методологічних аспектів, зокрема політологічних досліджень науковців з Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України: О. В. Скрипнюка, В. П. Горбатенко, О. М. Костенко, І. О. Кресіна, Ю. І. Римаренка, В. Ф. Сіренко.

Важливе місце серед публікацій посідають стратегічні дослідження, в рамках яких автори закладають фундамент для розуміння адаптивності різноманітних стратегічних концепцій до сучасних політичних трансформаційних змін: М. В. Буроменський, В. П. Горбулін, Д. В. Дубов, М. А. Ожеван, Є. В. Перегуда, А. В. Яковець. Також джерельною базою виступали окремі інформаційні фрагменти, які можна було надибати у незаангажованих авторів Інституту сходознавства НАН України.

Звичайно, що маститою базою виступив масив знань моєї наукової школи — професора В. А. Ліпкана — в рамках якої ще з 2000 року ґрунтовно розроблялися різноманітні питання стратегічного характеру такими авторами, як: Г. Ю. Зубко (стратегія державної інфраструктурної політики), І. В. Діордіца (стратегія кібербезпекової політики), О. А. Мандзюк (формування аналітичного наративу та стратегія аналітичної діяльності), М. І. Дімчогло, О. В. Ільїна, І. М. Сопілко, Ю. Є. Максименко, В. Ю. Баскаков, В. О. Кір’ян, К. П. Череповський, (стратегія інформаційної політики), А. М. Лобода (стратегія правової безпеки), В. В. Майоров (стратегія боротьби з тероризмом), В. Ю. Кобринський (стратегія формування контрольної влади) тощо.

Однак окреме вивчення концепції стратегічної невизначеності її політичного виміру на сучасному етапі не висвітлено на достатньому науковому рівні. Більше того, дана стаття закладає науковий тренд щодо необхідності детального з’ясування змісту окремих стратегі або ж концепцій стратегій як політичних інструментів геостратегії.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми

У сучасних наукових політологічних дослідженнях замало уваги приділено розвитку концепції теорії геостратегії, складовим компонентом якої є формування концептуального ядра окремих стратегій, реалізація яких виступає и вигляді реалізованого геостратегічного сценарію. Дана стаття є внеском у політологічну науку, оскільки окрім теоретичного наповнення, в ній аналізуються конкретні прикладі даної стратегії, зокрема з боку Китаю, формуються висновки, які мають стати корисними для формування геостратегії сучасної Української держави.

Мета статті полягає у визначенні змісту концепції стратегічної невизначеності на прикладі Китаю.

Для досягнення поставленої мети були поставлені та вирішені наступні наукові завдання: 1) визначено історичні передумови застосування концепції стратегічної невизначеності в КНР; 2) сформовано сучасний зміст даної концепції; 3) подано сучасні форми її прояву; 5) сформовано засади дослідження нової концепції стратегічної ясності.

Вступ

Світ вступає до нової епохи мілітарного дискурсу. Безпекознавча парадигма, яку я розвиваю вже понад два десятиліття, передбачала безпекоренесанс: „Закономірний процес відродження інтересу до безпеки, обумовлений низкою об’єктивних і суб’єктивних, загально-цивілізаційних та специфічних чинників, які визначають швидкість, спрямованість, глибину та характер процесів у сфері безпеки” [, с. 180-181][1].

Одіозність та метаморфози політичних суб’єктів, які прикриваються урізноманітненими різноґатунковими рішеннями під виглядом „стратегій”, наближають світ до сумних деструктивних та монструозних рішень в рамках так званого Великого перезавантаження.

Сучасна політика перетворилася із мистецтва управління у ремісництво з реваншизму геоісторичних суб’єктів, впровадження умодернених форм неоекономіки у формах: провадження штучного інтелекту та роботів-гуманоїдів до політико-економічного життя, бандитизма та рейдерства, поглинання, варварства, геноциду, збагачення обраних, геоісторичних маніпуляцій спеціальних служб і конспірологічних структур, змащені духом меркантилізму під приводом ідей „добра і гуманізму”, демократії і прав людини.

На жаль, в практичній площині українського геостратегічного ландшафту, починаючи з правління В. Ющенка, були впроваджені хибні ідеї демілітаризації, волюнтаристської інтерпретації засад формування громадянського суспільства, що врешті-решт призвели до зворотного ефекту: атомізації інституційної системи, втрати неї у безпековій сфері стратегічних властивостей, кримінократії, втрати контролю держави над стратегічною інфраструктурою[2].

Воднораз свого часу в рамках націобезпекознавства мною були поставлені завдання із вироблення геостратегії як альтернативної відносно геополітики системи знань [][3] щодо розвитку та дій політичних суб’єктів в умовах нестаціонарності [][4] і функціонування складно структурованих трансформацій геостратегічного ландшафту.

Концепції геополітики дедалі глибше дискредитують себе, все більше унаочнюючи свій антилюдський та антигуманістичний характер, спотворену мілітаризовану версію політичного реалізму, що чітко подано та логічно упорядковано в чисельних працях представників школи критичної геополітики [][5].

Сучасна політика перетворилася із мистецтва управління у ремісництво:

1)    з реваншизму геоісторичних суб’єктів;

2)    впровадження неоекономіки у таких умодернених формах, як: бандитизм та рейдерство, варварство, геноцид, збагачення обраних;

3)    геоісторичних маніпуляцій спеціальних служб і конспірологічних структур, змащені духом меркантилізму під приводом ідей „добра і гуманізму”, демократії і прав людини [][6].

Однією із суттєвих стратегій реалізації такої політики стала концепція стратегічної невизначеності (戰略模糊).

Стратегічна невизначеність (strategic ambiguity / 戰略模糊) — 1) прихована стратегія впливу на власне стратегічне позиціонування; 2) адаптивна стратегія збереження власної ідентичності, вираження своєї місії та реалізації стратегічних цілей за умови прийняття змін в рамках реалізації адаптивних секторальних стратегій.

Формами прояву стратегічної невизначеності виступають:

1)                 піддавання сумніву базових принципів функціонування світової архітектури безпеки;

2)                 поєднання амбітності з амбівалентністю;

3)                 артикульовано не визначене ставлення до певних аспектів зовнішньої політики, тлумачення тих чи інших явищ по-різному, але головне — відверто лише на свою користь і за для власної вигоди;

4)                 відсутність зовнішньо ідентифікованого послідовного прагматизму і непрогнозованість поведінки і напрямів діяльності[7];

5)                 опертя зовнішньої політики не на стійкі цінності, а не змінювану обстановку та максимальне прилаштування до неї з метою отримання власної вигоди та користі;

6)                 дипломатична активність, заснована на непередбачуваності;

7)                 іманентна суперечливість відносин із оточуючими суб’єктами аж до суперництва та ворогування;

8)                 обмеження відносин конкретним колом цих відносин, за рамками яких відносини із цим самим суб’єктом можуть бути іншими;

9)                 чітка операціоналізація поняттями „союзник”, „партнер”, „суб’єкт взаємодії”, „політичний актор” із відповідними політичними стратегіями щодо кожного з цих понять;

10)            баланс між уявленнями про себе і сприйняттям оточуючими;

11)            надавання ясності та прозорості своїй стратегії, навіть якщо не можна запропонувати певність.

На сучасному етапі розвитку, найбільш увиразнено дана концепція імплементована в політичну діяльність двох країн: Туреччини (з одного боку: союз із НАТО, проте конфлікт із Грецією, яка є теж членом НАТО; солідарність з Україною, продаж Байрактарів, натомість кардинальне збільшення торгового обороту з Росією; захоплення частини території суверенної держави Сирії, на якій компактно проживають курди, поєднана із підтримкою економічних зв’язків з Росією) та Китаю.

У рамках даної статті, мною будуть проаналізовані прояви такої концепції з боку КНР на сучасному етапі — правління п’ятого покоління китайського керівництва на чолі із Сі Цзіньпіном.

У Китаї з моменту його офіційного утворення як держави — 1 листопада 1949 року — зберігалася до жовтня 2022 року традиційна форма приходу і відходу від влади, її передача на основі певних парадигмальних канонів. Кожна політична сила, яка приходила до влади, асоціювалася і представляла певний світогляд конкретного покоління політиків та управлінців, які мали власну теоретичну систему та методологічний інструментарій формування та удосконалення існуючої політичної системи та її інститутів, політичних відносин.

Кожне покоління мало власне бачення шляхів розвитку Китаю, а також тих союзників та партнерів, які мали б Китаю допомагати. Так, якщо політична номенклатура за часів Ден Сяопіна чітко розглядала СРСР як свого головного супротивника на міжнародній арені, а майбутнє пов’язувало із розвитком співробітництва із США, то п’яте покоління на чолі із Сі Цзіньпіном, фактично вступило у відкриту та неприховано не лише економічну, а й політичну, фактично — стратегічну конфронтацію, одним із варіантів якою може бути військовий збройний конфлікт.

Узвичаєно прийнято виділяти п’ять поколінь керівників КНР, кожне з них тим чи іншим доклало зусиль до реалізації стратегічної невизначеності, її унаочнення крізь різноманітні політичні інститути та процеси. Діяльність кожного покоління заслуговує на окреме самостійне вивчення.

Але найбільшого розквіту дана стратегічна концепція набула саме за часів правління п’ятого покоління. З огляду на осяжність дослідження, в даній статті, предметом виступатиме сучасна політика п’ятого покоління на чолі із Сі Цзіньпіном[8].

Роль Сі Цзіньпіна у реалізації концепції стратегічної невизначеності

Безперечно Сі Цзіньпін увійде в історію як один із найсильніших лідерів, який зміг вирішити чимало стратегічних завдань, які в минулі роки лише порушувалися, але через барк політичної волі, корупцію, клановість не були досягнуті.

Межі мого дослідження і предмет визначені аналізом тих фрагментів діяльності лідера, які тим чи іншим формують наше уявлення про керівну стратегію — стратегічну невизначеність.

Саме тому, слід звернутися до першоджерела: монументальної праці Сі Цзіньпіна „Про державне управління”, яке було випущено багатьма мовами, на жаль українською його перекладено не було[9], тож звернуся до російськомовної версії, яку було перекладено і надруковано в Китаї і люб’язно надано мені в рамках реалізації стратегічних комунікацій зокрема, культурної дипломатії.

Відмітимо, що формування концепції державного управління є притаманним майже для кожного покоління китайських керівників, так само як і опис системи державного управління не вміщується в рамки конкретних прізвищ, а передусім ілюструється в горизонтах поколінь, чим наперед увиразнюється яскраво виражена колективна система управління, наступність і збереження курсу на побудову соціалістичної держави із китайською специфікою. Кожне покоління управлінців закладає нову віху в філософію китайського ренесансу, а головне воно закладається в унісон зі світовими трендами до розвитку і рухом часу.

І у цьому філософському розвою непересічне значення посідає концепція Сі Цзіньпіна, яка становить ідейний ривок в унісоні з рухом часу, конкретне керівництво до дій для отримання перемоги на вирішальному етапі побудови суспільства середнього достатку, дає імпульс для переходу до другого етапу будівництва соціалістичної модернізованої держави і здійснення великого відродження китайської нації.

Визначальним є акцентування на духовній сутності ідеї соціалізму з китайською специфікою нової епохи. Відтак висновую, що Китай самостійно формує для себе ті теоретичні системи, в рамках яких генерується загальний стратегічний зміст функціонування та параметри розвитку китайської нації в рамках єдиної держави Китайська народна республіка; а покоління тих чи інших управлінців можуть змінювати лише вектори застосування тих чи інших інструментів, втім на змінюючи головну і стратегічну визначальну мету розвитку великого Китаю.

Я акцентую увагу на цьому, саме з тією метою, щоб продемонструвати: для Китаю є чужими будь-які концепції геополітики, оскільки вони написані не китайцями і не для китайців, таким чином: китайців вони не стосуються.

Китай сам для себе пише концепції, сам виробляє їх відповідно до власних стратегічних та пріоритетних національних інтересів, а також реалізовує їх незалежно і поза контекстом будь-яких інших візій чи то в рамках геополітичних чи то в рамках інших теоретичних систем, написаних НЕ китайцями. Більше того, важливим у цьому аспекті є дослідження Деніела Бела, який подає модель виправлення недоліків політичної меритократії без введення електоральної демократії [сс. 116-182][10] з урахуванням специфіки Китаю, що може бути в подальшому також використано і при побудові нової системи державного управління в оновленій Українській державі після перемоги над Росією на українських умовах.

Щодо Сі Цзіньпіна, то під час його приходу до влади у 2012 році чимало експертів припустились стратегічної помилки, даючи йому характеристику як продовжувача та наступника, боронителя традицій колективного управління і наступника Ху Цзіньтао. Ця помилка, так само як і стратегічний прорахунок західних аналітиків щодо часових можливостей спротиву Української держави варварській війні Росії, є наслідком застосування лінійних парадигм, штучного інтелекту та технократичного підходу при моделювання соціально-економічних та політичних процесів в мовах невизначеності та трансформації основних компонентів політичної системи за умови збереження її стійкості.

Натомість у своєму виступі майбутній лідер керівництва КНР п’ятого покоління акцентував, що бажає покінчити із формалізмом та бюрократією, тобто фактично він артикулював повну протилежність колишньому президенту Ху Цзіньтао, який зберігав традиції колективного управління, маневруючи вектором стратегічної невизначеності, зміг залучити величезні інвестиції до китайської економіки, акцентуючи на геоекономіці, лишаючи осторонь політичні гарантії збереження безконфліктного геостратегічного курсу КНР.

Зрештою — 22 жовтня 2022 року — Сі Цзіньпін чітко продемонстрував під час проведення ХХ з’їзду КПК^[11], хто є політичним лідером країни: за його наказом показово вивели під руки колишнього попередника Сі — Ху Цзіньтао, тим самим продемонструвавши і давши чіткий однозначний сигнал усім тим, хто сумнівався у здатності Сі побороти корупцію і старі партійні схеми, які були неминучим наслідком колективного управління.

Відтак, в наступництво і спадок Сі дісталися не лише управлінський апарат а й передусім ті методологічні засади, колективні матриці управління, якими довгий час послуговувалися попередні покоління управлінців в КНР.

Тож розгляну конкретні прояви стратегічної невизначеності за часів Сі Цзіньпіна.

Прояви концепції стратегічної невизначеності з боку КНР

З одного боку, влада Китаю проголошує принцип „неподільності безпеки” (安全的不可分割性) і „поваги до суверенітету і територіальної цілісності”. Це знаходить свій вияв при формуванні питань щодо належності Тайваню, інших територій: Гонконгу, Макао, ділянок і Південно-китайському морі, прикордонних ділянок із Індією. Тобто Китай хоче до себе поваги його суверенітету і його розуміння неподільності безпеки.

А з іншого боку, в міжнародному вимірі, Китай жодним чином не засуджує Росію за варварську війну, віковічний продовжуваний геноцид українського народу, збройну агресію, анексію, державний терор, зміщуючи акцент з оцінки безпосередніх дій Росії, фактів, доказів тощо на оцінку контексту подій, посилаючись на начебто „історичний” контекст. Джерела формування цього історичного контексту у китайського керівництва нам невідомі. Переконані, що Інститут національної пам’яті та інші фахові спеціалісти на установи могли б на запит китайського керівництва надати вичерпну інформацію щодо справжньої історії нашої держави, а не версії фрагмента нашої історії у хворій інтерпретації російських дослідників та політичних ораторів.

Переконаний, що даний „контекст” було узято з російських джерел, ідеї озвучені впливовим політиком Лі Кецяном (李克强) здебільшого перегукуються із виступом Путіна і його „програмною статтею” про начебто „єдність українців і росіян”. Чим наперед порушено об’єктивність розуміння та цілісність картини справжніх історичних взаємин української державної нації з одного боку, з населенням, що контролюється московським режимом і проживає на відповідній території, яке має назву „росіяни” — з іншого.

До того ж, у своїй доповіді про нову еру Китаю та возз’єднання із Тайванем (台湾问题与新时代中国统一事业) Китай чітко та послідовно спирається на власну трактовку та небезспірну інтерпретацію власного бачення історії, акцентуючи, що „Тайвань належить Китаю з давніх давен” (台湾自古属于中国的历史经纬清晰). Воднораз сучасне китайське керівництво п’ятого покоління не враховує віковічної історії Української держави, фактично підтримуючи міфологеми про її несамостійність і належність до геостратегічного простору Росії. Хоча історично український геостратегічний простір і автохтонна українська нація мають кілька тисячолітню історію ще до народження Христа і впровадження християнства.

Але ж я можу зауважити: якщо виходити офіційно та прагматично, не враховуючи циклічність періодів єдності та розпаду китайської цивілізації, форм реінтеграції спеціальних адміністративних районів, то офіційно Китайська Народна Республіка заснована 1 листопада 1949 року — час, коли Україна як держава вже користувалася 239 років власною першою в світі писаною Конституцією Пилипа Орлика. Це є засвідченим фактом, докази цього містяться в різноманітних зарубіжних інституціях.

Тож повага не лише до власної історії, а й до історії в тому числі й України, відкриває нові рівноправні шляхи для КНР в глобалізованому світі.

Наступний прояв стратегічної невизначеності. З одного боку Китай проголошує мирне возз’єднання із Тайванем (的光明前景), а з іншого — жодним чином не реагує на винищення українства, вбивства дітей, цивільного населення та взагалі деінфраструктуризацію країни[12]. Більше того в останніх промовах на початку 2023 року лідер КНР відмовився надати зобов’язання щодо незастосування сили до Тайваню у разі його спротиву приєднанню до КНР.

Наступне. 5 листопада 2022 року на відкритті 5-го Китайського міжнародного імпортного ЕКСПО Сі Цзіньпін відзначив на спільну побудову відкритого та процвітаючого майбуття через розширення відкритості і створення на місткому китайському ринку широких можливостей для усього світу, формування нової архітектоніки розвитку, майданчику розширення відкритості на високому рівні і досяжне для усього світу суспільне благо[13].

Утім дії Росії категорично суперечать стратегічній візії Сі Цзіньпіна щодо відкритості, тож схвалення або замовчування об’єктивної оцінки Китаєм війни РФ проти Української держави сприяє продовженню функціонування політичного режиму РФ, його підживлення економічною взаємодією з КНР, водночас суттєво впливає на всі світові політичні системи і унеможливлює реалізацію КНР концепції відкритості: війна на вбивства ніколи не сприяли свободі та відкритості, спонсорування агресора завжди виступає скритою формою заохочення агресії.

Адже прагнення до глобального лідерства КНР — це глобальна відповідальність КНР.

Неможна бути відкритим для усього світу лише для власної вигоди і користі.

Користь має бути взаємною, а відкритість взаємовигідною. Артикуляція Китаєм себе в якості глобального лідера зумовлює зміну власного ставлення до вирішення суперечливих безпекових та глобальних проблем: від звичних закликів „до миру”, „мирного вирішення проблем”, „замовчування війни”, називання війни в Україні „конфліктом” тощо, до активних дій.

За іншого випадку, відповідно до китайського прислів’я : „З собакою, що все життя на ланцюгу просидів, полювати не ходять” (他們不會帶著一條一輩子都被鎖鏈拴著的狗去打獵。). Тож Українська держава разом із КНР готова до нової ролі в побудові нової системи світопорядку та інтеграції стратегічних автономій в нову сингулярність.

Ще один прояв стратегічної невизначеності. Китай прагне отримувати українську кукурудзу, однак замість впливу на московський режим, який, окрім визначеного вище, зухвало грабує Українську державу, зокрема пшеницю та кукурудзу, КНР веде заздалегідь складнореалізовані перемовини з Бразилією, в якій панує політична турбулентність, наперед усвідомлюючи, що подорожчання ф’ючерсів в США та нікуди не зниклі фітосанітарні проблеми на додаток із приходом до влади у 2023 році нового президента Луїза Інасіо Лула да Сілва, фактично унеможливлюють рівноцінну заміну української кукурудзи.

На мою думку, важливою для сучасного Китаю має виступати концепція стратегічної ясності, яка дозволить, не змінюючи проголошений курс, цінності, корегуючи лише інструментарій та політичну готовність до практичних дій і дієвої зміни геостратегічного ландшафту зберегти власну ідентичність та геоекономічний імпульс розвитку.

Китай має не лише думати про себе ширше, а й діяти ширше. Лише думками ситий не будеш. Майбутнє належить тим, хто діє широко, а не лише мислить горизонтами розвитку. Знаходження правильного балансу між внутрішніми інтересами, користю і взаємною вигодою, на яку постійно наголошують китайські посадовці, з глобальною роллю активного суб’єкта (актора) і стратегічного світового архітектора є шляхом для реалізації статусу КНР як стратегічного лідера ХХІ століття.

Висновки

На даному шляху дороговказом для КНР може виступати сильна та дієва  стратегія ідентичності:

• як позиціонує себе Китай,
• що він для цього готовий змінити зсередини себе,
• що він може дати іншим для спільного розвитку і солідарної користі.

У рамках даної стратегії Китай має узяти на себе зобов’язання, а не лише „закликати” інших щось робити чи не робити. Китай має думати про можливості не тільки свої і лише свою вигоду і користь, а створювати реальні, а не декларативні можливості та механізми для інших держав, на що до речі наголосив Сі Цзіньпін, виступаючи 5 листопада 2022 року на відкритті виставки ЕКСПО.

Якщо Китай і надалі продовжуватиме таку політику, то світ і політичні інститути світу і надалі сприйматимуть КНР так і через роки, позбавляючи його точок росту і трансформації сприйняття. Адже досі світ не має прикладів активної участі КНР у конкретному та результативному вирішенні глобальних безпекових проблем, в тому числі військових конфліктів, результативної діяльності у сфері міжнародних відносин, поза межами території КНР.

Для нового сприйнятті потрібні:

1) нові дії, а не нові слова;

2) стратегічна політика, а не постійні повчання інших;

3) власна зрозуміла геостратегія, а не підігрування іншим за для власної тимчасової користі;

4) адекватне сприйняття не лише власної історичної спадщини та величі, а й інших держав, зокрема Української держави та автохтонної націотворчої державної української нації та її багатовікової культури.

Реальна, а не декларована зміна статусу КНР як глобального лідера потребує реальної та практичної зміни стратегічних концепцій, а не лише проголошення з партійних трибун про зміни.

Відтак, на мою думку, концепція стратегічної невизначеності має бути трансформована на концепцію стратегічної ясності та національної ідентичності. Зміст якої, з урахуванням творення модерної геостратегії Української держави, — стане предметом окремої моєї наукової статті.

Надрукована: Актуальні проблеми філософії та соціології. 2022. № 37

Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Анотація

У сучасних умовах трансформації політичних систем, нестійкості безпекової конфігурації, неготовності інституціональних структур до розумного та системного реагування на нові загрози та небезпеки, особливої уваги набуває потреба у правильному та коректному розумінні ключових понять та засадничих ідей в розрізі політичного виміру їх операціоналізації.

У рамках сучасної геостратегії потрібно творити власні стратегічні імперативи, які мають ґрунтуватися на коректній політологічній термінології, не масштабуючи і не тиражуючи помилок, які допущені культивовані святій простоті в нормативних актах, де окремі поняття легітимуються відповідно до екзотичних примх суб’єктів правотворчості, а не відповідно до об’єктивних реалій та тенденцій творення нової трансформативної політичної реальності, заснованій не нелінійності, нестабільності та нестаціонарності.

У рамках геостратегії як політико-безпекової практики сучасної Української держави постало актуальне завдання: відійти від догматичної інтерпретації концепції стійкості, лишаючи осторонь популістські спроби створення відповідної системи, натомість розглянути ідеї політичної готовності крізь призму системного виміру. У рамках геостратегії як теорії, пропонується розвивати власну геостратегію як політико-безпекову практику, засновану на мовленнєвих традиціях, лексикографічних правилах, в тому числі із застосуванням ґерменевтичного підходу і політичної лінгвістики. Адже мовна стратегія держави полягає у глибокому знанні рідної мови, а не на масштабуванні зроблених із цвілі спроб поспішної імплементації іншомовних слів до української мови і жаги до витлумачення їх на підставі власних побажань, ігноруючи умодернену структуру геостратегічного ландшафту, включаючи політичні інтереси нації.

На підставі авторської моделі концепції геостратегії аналізуються ідея політичної готовності крізь призму сучасних політичних тенденцій, структури політичної комунікації і політичних відносин, політичних інтересів і політичної діяльності, які синергетично впливають на її зміст  та форми прояву.

У статті продовжується ключова авторська ідея щодо чіткого виділення геостратегії як окремої від геополітики теорії. Через це з політологічних позицій ілюструється розбіжність трактування розуміння ідеї готовності. Слідуючи логікою генеральної концепції пропонованої теорії, в статті піддано аналізу найсучасніші акти стратегічної правотворчості, погляди провідних безпекових архітекторів США з метою унаочнення віддзеркалення ідеї готовності. Таким чином відбувається ілюстрація коректності рефлексії об’єктивних тенденцій політичного середовища і їх легітимація як в політичних рішеннях, так і в нормах права.

Сформовано наукове завдання щодо окремого дослідження різноманітних характеристик макросистем крізь призму політичного виміру: готовність, рівновага, стійкість, вразливість, гомеостазис, ізоморфізм, конгруентність.

Запропоновано увести в науковий обіг поняття готовість і політична готовність, якими позначати різні за своїм змістом дії в політичному вимірі із подальшим розробленням запропонованих в статті понять: політична готовість і політична готовність.

Ключові слова: геостратегія, готовість, політична готовність, стан стійкості, політична система, політичні інтереси, базові концепти геостратегії, акти стратегічної правотворчості, політична лінгвістика, властивість політичних систем, стратегічна автономія.

Загальна постановка проблеми.

Для багатьох осіб, війна проти України стала чимось не прийнятним, не очікуваним. На жаль більшість представників органів державної влади декларуючи свою готовність, виявилися насправді не готовими. Пропонуючи розвивати тематики побудови національної стійкості, навіть було розроблено відповідну концепцію. Натомість в нашій державі не реалізується концепція правової безпеки, засади якої мною було подано у 2012 році спільно з моїми аспірантами. Питання наступне: хто досліджував практичну користь від ухвалених нормативних актів? Хто вимірював корисність та ефективність виконання тих чи інших рішень? Хто поніс відповідальність за неправильні і не корисні нормативні акти, особливо акти стратегічної правотворчості?

Питань можна ставити багато, але формування так званої „системи стійкості” з наукової позиції — абсолютний абсурд і нісенітниця. Але про це мною підготовлено окреме наукове дослідження. Утім в рамках тематики стійкості також, походя, дотично згадується тема готовності. Але, на жаль, увиразненої постановки наукової проблеми щодо необхідності дослідження сутності та змісту готовності не існує.

Більше того, в рамках даної наукової статті питання формування саме політичної готовності порушується вперше в рамках політичної науки.

Аналіз публікацій

Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду методологічних аспектів, зокрема політологічних досліджень науковців з Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України: О. В. Скрипнюка, В. П. Горбатенко, О. М. Костенко, І. О. Кресіна, Ю. І. Римаренка, . В. Ф. Сіренко,

Окремі тенденції формування теоретичної концепції безпеки та вивчення окремих їх властивостей в рамках безпекових і політичних досліджень знайшли своє відображення в різноґатункових доробках Д. Г. Бобра, О. С. Бодрука, Д. С. Бірюкова, С. І. Даніленка,  С. І. Кондратова, М. А. Ожевана, Б. О. Парахонського, Г. М. Перепелиці, С. І. Пирожкова, Г. Г. Почепцова, О. М. Суходолі та ін.

Важливе місце серед публікацій посідають власно мої дослідження — професора В. А. Ліпкана, в яких тематика гомеостазу, стійкості, готовності та рівноваги порушувалася ще з 2002 року, а також публікації моєї наукової школи, серед яких маститими є роботи таких авторів: Г. Ю. Зубко, І. В. Діордіца, О. А. Мандзюк, Ю. Є. Максименко, А. М. Лобода, В. В. Майоров, В. Ю. Кобринський.

Однак окреме вивчення ідеї готовності і вивчення її політичного виміру не висвітлено на достатньому науковому рівні, більше того, не зважаючи на певну трендовість тематики „національної стійкості”, вона так і не стала предметом самостійних досліджень в рамках політичних наук.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми

У сучасних наукових політологічних дослідженнях замало уваги приділено розвитку концепції теорії геостратегії, складовим компонентом якої є формування категорійно-понятійного апарату. Однією із таких важливих і актуальних для дослідження ідей виступає ідея політичної готовності, на підставі чого і має бути сформовано конкретне поняття політологічної теорії.

Мета статті полягає у визначенні політичного виміру ідеї національної готовності.

Для досягнення поставленої мети були поставлені та вирішені наступні наукові завдання: 1) визначено рівень уживаності поняття „готовність” у політико- безпекових документах; 2) сформовано дериват  тлумачення даного поняття через аналіз актів стратегічної правотворчості; 3) подано авторську концепцію тлумачення ідеї політичної готовності через вираження її системного виміру; 4) проаналізовано найсучасніші підходи в США до розуміння і практичної реалізації концепції готовності; 5) сформовано засади дослідження політичної готовності в Україні.

Виклад основного матеріалу

Особлива актуальність з’ясування політичного виміру „ідеї національної готовності” зумовлена підступною, системною, послідовною війною, яку Росія розпочала відразу ж після відновлення Української державності і проголошення незалежності 24 серпня 1991 року. Війна відбувалась гібридними методами впродовж 31 року незалежності, з 2014 року вона перейшла в активну фазу, а 24 лютого 2022 року знайшла вияв у безпосередній збройній масштабній агресії, актах міжнародного тероризму і геноциду. Причому саме політична готовність путінського режиму є ключовим критерієм прогнозування застосування хімічної та ядерної зброї проти України. Але це — внутрішній вимір. Однак існує і зовнішній.

Так, події з коронавірусом, лише додали додаткової актуальності темі готовності: адже більшість держав, які ззовні відповідали усім ознакам „готовності”, мали потужну економічну базу, багатоцільові документи, передусім йдеться про США, виявилися не здатними до практичних дій щодо попередження та мінімізації наслідків від пандемії і ефективній протидії вірусу СOVID-19. Політична система була підготовлена до дій, однак виявилася не здатною до реалізації політичних рішень в перші часи увиразнення пандемії.

Як наслідок: на практиці проголошена у різноманітних концепціях і програмах, директивах „готовність” звелася до чисельної дисфункціоналізації політичної системи, фрагментарного використання ресурсів політичної влади, масштабування деструктивних елементів політичного режиму, порушенні зв’язків між складовими політичних відносин, а також деактивації політичних еліт у кожній державі окремо. Причому концепція стратегічної автономії не спрацювала.

Відсутність готовності інституціональної структури, так само як і  громадянського суспільства, які взагалі показали свою нездатність діяти злагоджено в екстремальних умовах, умовах нестабільності, невизначеності загроз та напрямів їх нейтралізації тощо, актуалізували необхідність не лише продовження нескінченних теоретичних дебатів та усіляких помпезних заходів у вигляді різноманітних конференцій щодо тих інших питань державотворення, а й передусім формування засад для функціонування ефективних планів готовності держави та суспільства, а також особи як єдиного цілісного організму до виникнення системних масштабних, в тому числі й непрогнозованих ситуацій кризового та надзвичайного характеру.

Ще раз додатково підкреслю, що має йтися не лише про готовність різноманітних компонентів інституалізованих форм політики, а й реальну здатність до практичних, результативних та ефективних дій усіх елементів політичної системи, в тому числі й інститутів громадянського суспільства, реалізуючи політику публічно-приватного партнерства. Безперечно важливою виступає роль конкретних осіб, громадян України, їхніх родин, включаючи тих, хто потребує особливої допомоги (особи з особливими потребами).

Окремо акцентую на необхідності послуговування методологічним інструментарієм політичної лінгвістики. Адже саме в рамках даної теорії знаходить своє науково обґрунтоване пояснення таке „захоплення” і фетишизація іншомовної термінології, бажання вмістити в незрозумілі для суб’єктів політичної системи терміни певний політико-мовний контекст, який поінколи був деформований тривалим перебуванням у складі чужорідних державних організмів і пов’язаними із цим асиміляційними і акультураційними процесами.

Так, на думку Л. Нагорної, „політична мова в її інтерпретації розглядається не лише як інструмент описання тих або інших політичних явищ, але й як чинник активного впливу на політичний процес шляхом формування ціннісних настанов і поведінських стереотипів” [, c. 161][1]. Отже від правильного розуміння ідеї політичної готовності, будуть сформовані коректні підходи до вироблення дефініції готовності.

Важливим елементом наукового дослідження, виступає з’ясування поняття, логіка чого складається з наступних поетапних дослідницьких компонентів:

1)    вивчення доктринальних підходів;

2)    з’ясування уживаності і змісту поняття „готовності” в сучасному законодавстві, зокрема актах стратегічної правотворчості.

Аналіз дефініції: доктринальний підхід

Ідеї стійкості тим чи іншим чином були присутніми при описі різноманітних форм політики. Зокрема, один із фундаторів науки про політику, Нікколо Макіавеллі, виділяючи три правильні форми правління (та відповідні їм антиподи): 1) монархію (тиранію); 2) аристократію (олігархію); 3) народне правління (охлократію) звертає увагу на їхню нестійкість, віддаючи належне республіці, через те, що вона найбільше відповідає вимогам рівності та свободи, є більш стійкою, ніж монархія, краще пристосовується до різних умов, забезпечує єдність і могутність держави.

Тож мислителі давнини також не лише порушували теоретичні питання, а й знаходили практичні форми реалізації політичної влади, спираючись на необхідність існування такої властивості в рамках політичної системи, як стійкість.

Питання формування стійкої держави порушували у тому чи іншому контексті і видатні українці мислителі, публіцисти, політики, історики та філософи — інтелектуальна еліта. Зокрема, ідеолог українського консерватизму В. Липинський, у своєму політичному трактаті „Шляхта на Україні”[2] також порушує питання про те, що українці потребують стійкої держави. Більше того, він звертає увагу на те, що саме держава має об’єднати своїх мешканців до єдиного організму, який є наслідком спільного життя та спільних інтересів породжує колективну свідомість і раціональне бажання спільного самовираження у формі власної нації.

Тож тема політичної готовності і політичної стійкості має своє історичні підґрунтя.

В унісон із В. Липинським, розвиваючи його думки, переконаний, що політичний організм є триєдиним. Саме ця єдність зв’язків та елементів між собою утворює цілісний організм (особа, суспільство і держава), який має зберігати суттєво важливі характеристики свого ефективного функціонування за умови перманентного впливу потенційних суперечностей між національними інтересами та глобалізацією.

Адже постановка завдань готовності лише щодо державних інституцій до гуманітарних надзвичайних ситуацій, як, наприклад на це звертає увагу і Д. С. Бірюков [, с. 224][3], є критично неповною. Оскільки як вірно відзначає О. Резнікова, в умовах посилення глобалізації може виникати протиріччя між цілями державної політики і потребами глобального розвитку^[4].

Тож саме єдність усього суспільства, всіх складових єдиного організму і виступає рушієм ефективного його розвитку саме в якості системи.

На підтвердження моєї гіпотези звертаємось до американських документів офіційного характеру стосовно інфраструктури і надибуємо там термін „суспільство в цілому” (Whole Community), як один із ключових та провідних принципів функціонування політичного організму. Під даним терміном „суспільство в цілому” вони розуміють:

• окремі особи та їх родини, включаючи осіб з особливими потребами;
• бізнес;
• релігійні та громадські організації;
• неприбуткові організації;
• освітні та наукові організації, академічне суспільство;
• засоби масової інформації;
• всі рівні органів публічної адміністрації, включаючи загальнодержавний, місцевий, територіальний, федеральний рівні, племенні та островні зони.

Причому ця спадковість зберігається і в плані готовності, який було виголошено 31 серпня 2022 року Президентом США Дж. Байденом[5], аналіз якого я здійсню нижче в статті.

Такий широкий перелік здійснюється не для того, щоб лише перерахувати компоненти категорії „суспільство в цілому”, а з метою чіткого визначення як самих суб’єктів, так і покладання на них обов’язків та відповідальності за вчинення певних дій:

1) включення даних категорій осіб у підготовку та розвиток документів стосовно сфери національної готовності;

2) забезпечення та легітимація їхньої ролі та відповідальності, відображена у відповідних нормативних актах []^[6].

У цьому ракурсі з позицій структурного реалізму, якщо стан порушення рівноваги у політичній системі не буде усунуто, відбудеться або зміна політичних суб’єктів управління або принципів функціонування даної політичної системи і будуть встановлені нові параметри рівня стійкості та рівноваги, які відображатимуть перерозподіл управління над стратегічним потенціалом соціальної системи в цілому.

На це відповідно до предмета власних досліджень звертають увагу й інші дослідники, відзначаючи і акцентуючи на необхідності застосування наукової методології при дослідженні завдань формування стійкості систем різної природи[7].

Натомість, окрім зазначення на необхідності розроблення такого документа як Концепція забезпечення національної системи стійкості в окремих публікаціях тих чи інших авторів, я не знайшов саме наукового обґрунтування постановки безпосередньо даного питання і гіпотези його вирішення, а тим більш моделі пропонованої методології, за допомогою якої вони мають вирішуватися, зокрема щодо будови так званої „національної системи стійкості”. Дисонує цим позиціям дослідження С. С. Теленика, в яких автор застосовує значний арсенал методологічних підходів при дослідженні проблем стійкості державної системи захисту критичної інфраструктури[8].

Цікавою є позиція, викладена в аналітичній записці НІСД щодо національної стійкості в якій відзначено, що розбудова національної стійкості є одним із пріоритетних напрямів політики національної безпеки України на сучасному етапі, вона обумовлена необхідністю забезпечення готовності держави і суспільства до реагування на широкий спектр загроз різного походження, а також безперервності основних процесів у державі[9].

Воднораз, наприклад, різні автори, визначаючи поняття стійкості критичної інфраструктури стверджують, що воно включає спроможність надійно функціонувати у штатному режимі, адаптуватися до умов, що постійно змінюються, протистояти та швидко відновлюватися після реалізації загроз будь-якого виду”^[10].

Натомість за даного визначення не є зрозумілим, чи припускає його автор інертність і нечутливість системи та впливів, або допускає гнучке реагування на зміни, або трансформацію. Адже Українська держава після перемоги над ворожою коаліцією суб’єктів на чолі з РФ, які почали агресивну загарбницьку війну 24 лютого 2022 року, не повернеться до початкових показників свого функціонування, оскільки власно саме ці показники (в тому числі і реалізовані наукові дослідження в політичному вимірі, які лягли в основу тактичного розвитку політичного курсу правлячими елітами) і призвели до війни.

Держава буде трансформуватися, змінюватимуться державні інститути і структура політичних відносин, а також мають бути кардинально змінені безпосередні суб’єкти політичного процесу, включаючи утворення хабу стратегічних архітекторів, будуть модифіковані зв’язки різних суб’єктів політичної системи між собою, має бути змінена стратегічна культура — все це є об’єктивними вимогами нової стратегічної реальності. Тобто якщо виходити з догматичної позиції, то концепція стійкості не верифікована практикою сучасних політичних відносин, вона не відбиває сутності та змісту сучасних політичних процесів, якщо її в цитованому форматі екстраполювати на поствоєнну Українську державу.

Відтак, стійкість системи фактично виступатиме тим ортодоксальним, регресивним важелем та компонентом, елементом, який має повернути її до початкового стану незбуреності, тобто стійкість за своїм онтологічним змістом передбачає збереження системи у первісному стані рівноваги до настання будь-яких збурень.

Отже, повернення системи до початкового стану — помилковий шлях імплементації, тим більше впровадження так званої „системи стійкості” до розвитку Української держави. За сучасних умов формування „національної системи стійкості” не відповідає характеру та змісту міжнародних відносин, не відображає трансформаційний зміст політичних відносин, є відлунням застарілої парадигми трактування безпеки як „стану захищеності”, а відтак є недоцільною для реалізації через відсутність стратегічної перспективи розвитку, унеможливлення паритетної та корелятивної або детермінованої трансформації політичної системи сучасним тенденціям глобалізації, нестабільності і нелінійності.

Головне: стійкість іманентно характеризується деконструктивним і регресивним потенціалом, пов’язана зі стабільністю і відсутністю трансформаційного розвитку.

Переконаний, що концепція гомеостазису (тип динамічної рівноваги, притаманний складним системам, що саморегулюються, який полягає у підтримці суттєво важливих для збереження системи параметрів у допустимих межах) [, с. 185][11], більш точно відповідає розвиткові та трансформаціям повоєнної України, а головне: вона відображає розвиток через трансформацію, а не розвиток через стабільність і повернення, тобто зворотного руху, до минулого стану. Оскільки рівновага є умовою стійкості, то розгляд рівноваги в рамках концепції готовності потребує окремої наукової уваги.

За цих умов в рамках політичної системи стійкість може забезпечуватися трьома основними чинниками: 1) значною кількістю і зв’язків між політичними інститутами; 2) децентралізацією влади і солідарною відповідальністю суб’єктів політичної системи; 3) наявністю міжнародної мережі діаспор, лобістських структур, системних активних заходів, в тому числі стратегічних комунікацій, а також включення інших політичних суб’єктів геостратегічного ландшафту.

Також тут дається взнаки дуалістичне положення, за яких безпека протиставлялася розвитку, а відтак, безпека, що трактувалася як „стан захищеності”, асоціювалася зі стійкістю. Натомість, якщо виходити із положень про іманентну динамічність безпеки, то за такого випадку зміст і значення стійкості і готовності набувають іншого осучасненого змісту. Більше того, суто логічно, стійкість не може призводити до розвитку, оскільки не передбачає трансформацій та змін внаслідок впливу чинників різного характеру, природи та інтенсивності.

Звідси, твердження, що містяться в  окремих наукових публікаціях, про те, що „стійкість — основа прогресивного розвитку” [, с. 14][12], не мають під собою науково обґрунтованих підстав, заснованих на формальній логіці.

Якщо виходити із консенсусного розуміння політики, яка „виникає з метою узгодження індивідуальних та групових інтересів шляхом делегування частини прав та свобод громадян державним та недержавним інституціям, що полягає у збереженні цілісності та єдності диференційованого суспільства”, то категорія стійкості має трактуватися і вивчатися конкретно щодо кожного елемента політичної системи окремо і здебільшого вона виступатиме характеристикою стану, описом рівня прояву властивості того чи іншого елемента, але аж ніяк не становитиме окремої системи (в класичному і парадигмальному розумінні даного терміна).

Політична рефлексія ідеї готовності в політико-безпекових документах

У рамках теорії геостратегії, яка розробляється мною в різних аспектах[13], важливу роль посідають акти стратегічної правотворчості, до яких, зокрема, належать різноманітні секторальні стратегії[14], які затверджує своїми указами президент України. Відтак, зберігаючи логіку дослідження, сегментом для аналізу в рамках саме геостратегічного дискурсу[15] виступають акти стратегічної правотворчості[16]. Серед них, з урахуванням обсягів наукової статті, оригінальності і актуальності, зосереджу вагу на тих стратегіях, які були затверджені у 2021 та 2022 роках.

Так в Стратегії забезпечення державної безпеки[17], затвердженій 16 лютого 2022 року, в якій  визначаються реальні й потенційні загрози державній безпеці України, напрями та завдання державної політики у сфері державної безпеки, і яка виступає основою для планування і реалізації політики у сфері державної безпеки — жодного разу не згадується про готовність.

Для об’єктивності аналізу також аналізувалося застосування і використання термінології, що описує поняття „готовність”, зокрема такі лексеми: реагування, кризова ситуація, надзвичайна ситуація.

Зокрема, поняття „реагування” зустрічається лише одного разу в п. 21 даного документа, де визначено, що суттєва зміна природи сучасних загроз усіх рівнів, розмиття меж між ними, проведення підривної діяльності нижче усталених порогів їх виявлення суттєво ускладнює не лише забезпечення належного реагування на такі загрози, але й прогнозування подальшого розвитку безпекової ситуації взагалі.

Водночас поняття готовності в Концепції забезпечення національної стійкості визначається саме як забезпечення належного рівня готовності держави і суспільства до реагування на загрози національній безпеці, надзвичайні та кризові ситуації різного походження на будь-яких етапах.

Причому такі лексеми, як надзвичайні і кризові ситуації даного разу не зустрічались в даному документі.

В Стратегії воєнної безпеки України[18] готовність інтерпретується наступним чином:

• готовність до оборони / надання відсічі збройній агресії / захисту;
• технічна готовність;
• рівень бойової готовності та спроможностей;
• підтримання готовності.

В Стратегії інформаційної безпеки України[19] лише одного разу зазначено на необхідності підвищення рівня готовності громадян України до виконання обов’язку із захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України. А саме визначення даного поняття, його характеристики не надаються.

Так само і в Стратегії людського розвитку[20] термін „готовність” вживається лише контекстуально без пояснення у таких значеннях: підвищення готовності до протидії і виконання обов’язку.

Окрім згаданого, цікавим видається виділення не лише окремих видових компонентів готовності (бойова, технічна, мобілізаційна тощо), а й утворення неологізмів.

Зокрема йдеться про кіберготовність — здатність всіх заінтересованих сторін, насамперед суб’єктів сектору безпеки і оборони, своєчасно й ефективно: 1)  реагувати на кібератаки; 2) забезпечити режим постійної готовності до реальних та потенційних кіберзагроз; 3) виявляти та усувати передумови до їх виникнення, забезпечивши тим самим кіберстійкість, передусім об’єктів критичної інформаційної інфраструктури[21]. Тобто, як бачимо із цього визначення, кіберготовність виступає умовою забезпечення кіберстійкості.

Однак слід також і зазначити виявлені мною в ході дослідження, ті НПА, в яких взагалі не згадується про готовність:

• Закон України „Про критичну інфраструктуру”^[22];
• Стратегія деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя^[23];
• Стратегія зовнішньополітичної діяльності України[24];
• Стратегію біобезпеки та біологічного захисту[25].

В Законі України „Про основи національного спротиву”[26] термін готовність вживається в таких словоформах:

• готовність до спротиву / дій / виконання завдань за призначенням;
• готовність і здатність виконання обов’язку щодо захисту;
• стан готовності сил і засобів/ зони (району) територіальної оборони;
• контроль за готовністю.

В Законі України „Про оборону”[27] термін готовність також вживається в різних значеннях:

• готовність до оборони / виконання завдань / спільних;
• готовність та здатність відповідних суб’єктів;
• забезпечення готовності;
• бойова та мобілізаційна готовність;
• підтримка у готовності.

Знаковим стало прийняття Концепції забезпечення національної системи стійкості, ухваленої 27 вересня 2021 року, майже за 5 місяців перед початком агресивної війни путінського режиму проти Української держави[28]. Даним документом визначено мету, основні принципи, напрями, механізми і строки запровадження та функціонування національної системи стійкості, спрямованої на забезпечення здатності держави і суспільства своєчасно ідентифікувати загрози, виявляти вразливості та оцінювати ризики національній безпеці, запобігати або мінімізувати їх негативні впливи, ефективно реагувати та швидко і повномасштабно відновлюватися після виникнення загроз або настання надзвичайних та кризових ситуацій усіх видів, включаючи загрози гібридного типу, але не обмежуючись ними.

Розглядаючи зміст даного документа, відзначу на розмитість і в окремих випадках суперечливість множинності визначення і непослідовності використання поняття „готовність”.

Здійснений контент-аналіз уможливив констатувати, що частотність вживання даного терміну склала п’ять разів і він згадувався в наступних контекстах[29]:

1)           готовність — здатність швидко і належним чином реагувати на загрози, надзвичайні і кризові ситуації;

2)           готовність передбачає наявність планів дій щодо спільного реагування на будь-які загрози, належний рівень теоретичної і практичної підготовки усіх суб’єктів забезпечення національної стійкості до реагування на загрози і кризові ситуації на усіх етапах циклу забезпечення національної стійкості;

3)           забезпечення готовності до реагування та взаємодії органів державної влади і громадян в умовах виникнення загроз і настання кризових ситуацій, підтримання функціонування базових елементів національної системи стійкості;

4)           забезпечення готовності та реагування на загрози, надзвичайні та кризові ситуації;

5)           забезпечення належного рівня готовності держави і суспільства до реагування на загрози національній безпеці, надзвичайні та кризові ситуації різного походження на будь-яких етапах.

Нижче наведи власні висновки щодо аналізу змісту даного поняття, поданого в Концепції забезпечення національної системи стійкості, які викладу через формулювання окремих пунктів:

• готовність — це властивість системи, яка виражена через її здатність: характеристика яка визначає якість, міра обсягу різноманітних параметрів / чинників впливу на систему  протягом визначеного проміжку часу;
• здатність унаочнюється через реагування  — дії, поводження себе певним чином під впливом чого-небудь або у відповідь на щось, виявляючи відповідне ставлення, відповідь на вплив чинників різної природи та інтенсивності;
• реагування відбувається на чотири безпекоґенних чинника: 1) загрози; 2) надзвичайні ситуації; 3) кризові ситуації; 4) загрози національній безпеці;
• часовий проміжок реагування визначено в двох різних по суті вимірах: 1) усі етапи циклу забезпечення національної стійкості; 2) будь-які етапи;
• умовами реагування виступає: 1) виникнення загроз і настання кризових ситуацій; 2) підтримання функціонування базових елементів національної системи стійкості;
• визначено чотири суперечливі групи суб’єктів реагування: 1) держава (органи державної влади); 2) суспільство; 3) усі суб’єкти забезпечення національної стійкості; 4) громадяни.

Вересень 2022 — Місяць Національної готовності США

Як мною вище зазначалося, в США та деяких західних країнах діяльність із формування готовності до реагування на загрози та небезпеки розглядається в контексті реалізації державної політики національної безпеки, причому в рамках формування планів із національної стійкості та готовності („national resilience”, „national preparedness / readiness”). Зважаючи на актуальність даного дослідження, проаналізую найостанніший документ станом на вересень 2022 року.

Адже дуже характерним і вельми знаковим є те, що дана стаття виходить у вересні 2022 року — тому місяці, який президент США Дж. Байден проголосив Місяцем Національної Готовності[30].

В рамках поданого документа визначено характерні ознаки розуміння ідеї готовності саме в політичному вимірі, які резюмує по пунктах.

1. При викладенні розуміння готовності йдеться саме про preparedness, тобто  зобов’язання адміністрації Дж. Байдена щодо підготовки країни до стихійних лих, як природних, так і спричинених людиною, і особливо до екстремальних погодних явищ. Причому акцент у цій підготовці здійснюється на наявності ресурсів, а поняття убезпеченості виражено терміном safe на противагу терміну security.
2. Рівень негативного впливу корелює із рівнем вразливості, який, своєю чергою, пов’язаний із рівнем фінансових заощаджень конкретної родини.
3. Згадування поняття „стійкості” відбувається саме через означення її як властивості і характеристики стану готовності, в умовах дії катастроф (strengthening our disaster resilience), робиться зазначення вже на зв’язок із національною безпекою national security на відміну від п. 1 в якому було вжито термін safe.
4. Відмітним є відсутність кореляції англомовної термінології: якщо щодо безпеки родин вживається термін „to keep their families safe”, то коли йдеться про незахищеність житла вживається термін „prone to housing insecurity”. Таким чином порушується відповідність і логічність та послідовність застосування термінології, адже якщо йдеться про „safe”, то антонімом виступає „unsafe”, якщо йдеться про  „security” та протилежний рівень управління небезпеками та загрозами має позначатися терміном  „insecurity”.
5. Визначаються чинники, щодо яких має бути посилено готовність, тобто описуються очікувані можливі негативні зміни, до яких і реагування на які має бути підготовлено заздалегідь: кліматичні зміни, стійкість енергетичної інфраструктури до майбутніх природних і техногенних катастроф (вони також окремо визначені в законі про інфраструктуру, який підписав Д Байден).
6. Окрема увага приділена формуванню більш стійких ланцюжків поставок, зокрема виробництву напівпровідників в Америці.
7. Акцентовано на боротьбі з пандемією COVID-19 та іншими збудниками, передусім підготовці до появи майбутніх біологічних загроз природного, випадкового та навмисного походження. Відтак, ключовою функцією готовності виступає завчасне прогнозування загроз різного характеру, а також прорахунок імовірності їх актуалізації. Готовність до пандемії, безпека охорони здоров’я та глобального здоров’я визначено головними пріоритетами національної безпеки. Додатковою характеристикою готовності виступає посилення потенціалу щодо запобігання, виявлення та реагування на загрози інфекційних захворювань у всьому світі.
8. Готовність визначено як колективні зусилля, які вимагають спільної роботи всього уряду та громад, які представляє Адміністрація Президента. Федеральне агентство з управління надзвичайними ситуаціями (FEMA) допомагає підготувати націю — наймаючи, навчаючи, підвищуючи кваліфікацію та утримуючи готову робочу силу, яка доступна для розгортання для підтримки постраждалих від катастрофи по всій країні. В цілому чітко відзначено, що FEMA краще готує нашу країну до швидкого реагування (quickly respond) та підтримки всіх американців.
9. Наостанок, проголошуючи вересень 2022 року — Місяцем Національної готовності в США, констатується заклик до всіх американців визнати важливість готовності та праці разом, з метою підвищення стійкості і готовності (importance of preparedness and work together to enhance our resilience and readiness). Тобто з метою збереження лексичної чистоти і уникнення тавтології відбувається змішування різних понять готовності: preparedness VS readiness. Це є певним чином не коректним і не відображає змісту тих явищ і процесів, які вони описують.

На загал доходимо висновку, що поняття готовності спрямовано на формування необхідного і достатнього потенціалу щодо запобігання, виявлення і реагування на загрози. Поняття стійкість вживається як описова характеристика готовності.

У найбільш абстрактному вигляді йдеться про прогнозування, виявлення та ідентифікацію тих чи інших ситуацій, які можуть загрожувати національній безпеці. Причому дана модель будується незалежно від джерел походження та рівнів реалізації загроз та небезпек. Також в рамках плану готовності розробляється система заходів із запобігання та стримування можливості виникнення надзвичайних та кризових ситуацій, підготовку відповідних ресурсів держави до дій, зменшення масштабів впливу (включаючи превентивний захист), власне реагування на кризову ситуацію та мінімізацію (ліквідацію) її негативних наслідків. Тобто готовість відображає стан приготування до ідентифікованої загрози (preparedness — the state of being prepared, ready or willing [, с. 911][31]).

Зокрема, одним із напрямів діяльності даної системи під час пандемії коронавірусу стало ухвалення керівництвом США рішення від 30 березня 2020 року щодо ізоляції військових та командування на випадок розповсюдження вірусу, з метою збереження керованості системою національної безпеки, в тому числі й ядерними силами, наявності достатньої кількості військових та збереження їхньої фізичної та розумової готовності та здатності виконувати покладені на них завдання та накази щодо оборони країни, недопущення військового вторгнення, а також зниження рівня боєздатності і стану військової безпеки, в тому числі на об’єктах життєво важливої інфраструктури, зокрема й за межами США. Особливу увагу було прикуто до забезпечення безпеки здоров’я військовослужбовців підводних човнів, а також льотчиків стратегічних бомбардувальників В-52, а також моряків ВМС кораблю Теодор Рузвельт. Відносно ж військовослужбовців загонів спеціального призначення було уведено протокол особистої безпеки в частині збереження стійкості здоров’я, який має назву „Delta” []^[32].

Однак, не зважаючи зважаючи на викладене, поняття готовності по суті обмежене лише реактивним підходом, і відображає потенціал реагування тобто готовість (preparedness), лишаючи осторонь можливість визначення активних безпосередніх дій і реалізації планів у дійсність (readiness: willingness or eagerness, quickness and ease. Example: the troop readiness` for battle [, с. 968][33]).

Висновки  та пропозиції

На підставі викладеного, подам особисту концепцію розуміння політичної готовності крізь призму системного виміру.

Я виділяю і пропоную для позначення двох різних видів готовності вживати два різні терміни, дві українські лексеми: готовість і готовність.

1. Готовість (preparedness) — характеристика фактичного стану або рівня підготовки / придатності до використання, розвитку об’єкта в певних заданих умовах і параметрах. За даного випадку готовність інтерпретується як іменник до прикметника „готовий” [, с. 257][34] і має тлумачитися саме як характеристика стану [, с. 148][35], за якого зроблені усі необхідні заздалегідь продумані, складені приготування, заготовлення для дальшого використання, сформовано цілком завершене бажання [, с. 70] [36] зробити у найближчому майбутньому що-небудь і виражає кінцевий результат стану підготовки, замислу.

Так, на момент вторгнення Росії до України у 2014 році за рівнем розвитку об’єктів стратегічної, передусім військової інфраструктури, Україна була фактично готова (preparedness), але вольова здатність до безпосередніх і рішучих дій щодо захисту демократичного конституційного ладу, забезпечення недоторканності державних кордонів тощо, тобто готовність до дій (readiness)  — відсутня, що і призвело до початку тривалої війни. Багато фактів, особливо захоплення Автономної Республіки Крим, коли в той час на півострові перебувало щонайменше 18 000 особового складу ЗСУ, працівники міліції, СБУ, інших суб’єктів забезпечення національної безпеки України є свідченням саме відсутності здатності до результативних дій.

Адже жоден із них, будучи готовим стріляти в тирі, виявив неготовність натиснути на гачок, ліквідувавши реального ворога, оскільки перед ним стояли „брати-росіяни”; рівно як і серед політичної еліти: було багато заяв про те, що Україна готова, було багато парадів на День Незалежності, багато військових отримували звання та нагороди, не беручи безпосередньої участі і збройних конфліктах, утім правляча політична еліта виявила повну неготовність до того, щоб віддати прямі накази боронити державу, вести вогонь на ураження та ліквідувати усіх до одного загарбників нашої території та порушників конституційного ладу — представників ССО РФ, яких із легковажної руки безграмотних журналістів українських ЗМІ одразу охрестили спотвореною доброзичливою по-дитячому, немов забавка, лексемою „зелені чоловічки”.

Якщо звернутись до праць соціал-націоналіста Є. Маланюка, то він чітко це визначив у своїй роботі, відзначивши: „Вірю в Дух. І вірю в енергію Людини, як прояв того Духу. Звідси: нічого неможливого немає. Всі пояснення: обставини і т.п. – зрозумілі, але неістотні. Ми могли нашу – „на розум” абсурдну боротьбу виграти. Забракло Духу і натхненної ним Волі.. рука того, хто давав, заклякла в смертельній конвульсії, а того, що мав взяти, показалася заслаба”[37]. Фактично на момент ментальної конвульсії української політичної еліти Росія де-факто була єдиною державою в Європі, яка протягом 70 років після завершення Другої світової війни за допомогою власних збройних сил або інших квазіутворень захоплювала території суверенних держав.

2. Готовність (readiness) — вольова здатність суб’єкта управління до вжиття практичних, конкретних, свідомих та вольових, реальних та рішучих дій та заходів, реалізації і використання фактичного стану, операціоналізація стану готовості і трансформація з рівня замислу до рівня реалізації або рівня дальшого спланованого розвитку об’єкта з метою реального досягнення стратегічних цілей. Виявлено придатність до використання, продуману і закінчену, завершену схильність до здійснення конкретних, практичних яких-небудь дій. За даного випадку готовність виражає кінцевий результат дії щодо безпосереднього вжиття заходів.

У 2022 році ситуація була дзеркальною. Так, якщо говорити лише про співвідношення сил, то за основними кількісними показниками станом на 24 лютого 2022 року коаліція агресорів (Росія, Білорусь, окуповані путінським режимом території України) значно перевершувала Україну:

• за чисельністю населення – у чотири з половиною рази;
• за чисельністю збройних сил – приблизно у вісім разів;
• за основними видами бойової техніки (танки, БМП та БТР, артилерійські системи) – приблизно в десять разів;
• за кількістю літаків і вертольотів – приблизно у п’ятнадцять разів;
• за стратегічною авіацією, ракетною зброєю, розмірами ВМФ Росія мала абсолютну перевагу[38].

Відтак, за рахунок Духу і натхненної ним Волі та Мужності, синергетичної енергії Людей — суспільства в цілому, інтелекту, розвідки, вольової здатності, тактичної кмітливості, рішучості, бойового духу за фактичної відсутності та свідомого знищення військового та стратегічного, включаючи інфраструктурний, потенціалу, держава не була знищена в перші дні війни, а згодом почала деокупацію захопленої ворожою коаліцією держав території[39].

За даного випадку мірою готовності виступає ефективність і воля, поєднана зі здатністю, на противагу цьому мірою готовості є лише здатність.

Дуже мітко це підмітив американський генерал Марк Міллі, вживаючи термін готовність „readiness”: „preached readiness combined with caution… be vigilant, but don’t pull the trigger unless you are forced”[40] (проповідувана готовність у поєднанні із обережністю означає бути пильними і не натискати на спусковий гачок, доки не змусять). Дуже влучно генерал Міллі також зауважив на прогностичну функцію готовності: „balance between readiness today and future modernization” (баланс між готовністю сьогодні та майбутньою модернізацією)[41]. Також саме на готовність акцентував увагу очільник керівників Об’єднаних Штабів Марк Міллі, відмічаючи, що готовність, модернізація та бойова потужність є ключовими для стримування війни та підтримки миру, і не менш важливими є 1) бойові мультиплікатори командної роботи, 2) згуртованість та 3) добра керованість підрозділів („Readiness, modernization and combat power are key to deter war and maintain the peace, and equally important are the combat multipliers of teamwork, cohesion and well-led units”). Більше того, саме готовність (readiness), а не готовість (preparedness), виступає ключовим чинником збереження домінування США у майбутньому[42], має як стримуюче, так і військове значення[43].

Відповідно до предмета цього дослідження, формулюємо і два відповідника: політична готовість і політична готовність.

У нашій державі питання формування власної геостратегії відбуваються повільно, рамки наукових дискусій звужені геополітикою та її наперед деструктивним для розвитку України теоріями та концепціями, написаними чужинцями.

Ще раз підкреслю: в рамках будь-яких теорій геополітики існування такої незалежної і самостійної держави як Україна не передбачено.

Політична еліта продовжує формування в рамках чужих інтерпретаційних схем, а відтак політична культура і політична влада мають серйозні проблеми саме із геостратегічним виміром буття наріда-нації і держави, суспільства в цілому саме в  якості триєдиного організму.

Тому маємо творити власну теорію і власну геостратегію, власний шлях свого розвою, а відтак бути політично готовими до клятьби, війни, суперництва, але  і мати готовність до стратегічного виграшу і стратегічної перемоги.

Політична система в Україні виявила свою політичну готовність, не зважаючи на неготовість окремих державних інституцій, деформацію і дефрагментацію політичних відносин і структурацію політичної культури, колабораціонізм у політичних елітах.

Саме тому в науковому плані важливим є бути не лише готовим до реагування (гучні пафосні заяви наївно-щирого снобізму політичних діячів, шедевральні звіти очільників суб’єктів забезпечення безпеки, виступи представників громадянського суспільства, демонстрація сили на різноманітних заходах, навчаннях, інтерв’ю впливовим західним ЗМІ, сугестивна риторика та плебейська поведінка на ток-шоу тощо), а й передусім мати політичну готовність до результативної реалізації власних секторальних стратегій в рамках реалізації геостратегії і будови стратегічної автономії, не зважаючи на вплив чинників різної природи і характеру, прагматично спираючись як на власний стратегічний потенціал, так і на Дух і натхненну ним Волю.

Політична готовність — контракт політичної системи із суспільством в цілому щодо практичної здатності самостійно з урахуванням національних інтересів формувати і реалізовувати власні секторальні стратегії, досягати поставлені цілі і перемагати.

Стратегії оборони і захисту мають лишитися для слабких. Наукові теорії, що описують безпеку як „стан захищеності”, так само як і ті, хто обмежує опис ефективності функціонування безпекових систем лише змістом терміна „готовість” (у поданій мною інтерпретації і концепції в рамках даної статті) мають бути поміщені на полички до музейних експонатів минулого тисячоліття.

Готовість не відвертає агресії, а лише приваблює її, оскільки агресія, полишена без рішучої результативної відповіді, спричинює ще більшу агресію. До того ж, у тій чи іншій мірі моя позиція щодо змісту терміна готовність віддзеркалена і в теорії ігор Аумана, в якій дуже змістовно викладено сутність операції відплати в Кібії 14 жовтня 1953 року (Retaliatory operation).

У 2014 році, коли я був консультантом Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони, то мав чітку і жорстку науково аргументовану позицію щодо цього. На жаль, тодішнє керівництво країни у той час не дослухалося наших порад, назвавши „партією війни”, і РФ анексувала Автономну Республіку Крим, захопили частини українських територій в Донецькій і Луганській областях. Більше того, РФ отримала карт-бланш від міжнародної спільноти на подальші загарбницькі дії. Задіявши методи сурогатної / гібридної війни (концепцію якої невірно називають доктриною Герасимова) РФ мала достатньо часу підготувалась до масштабної і варварської війни проти України, котру розпочала 24 лютого 2022 року.

Справжня Українська політична еліта та стратегічні архітектори майбутнього повинні мати інтелектуальну, вольову та духовну здатність виробляти і бути здатними фізично і практично результативно реалізовувати переможні стратегії, підтримувати засадничі положення Конституції України, боронити конституційний лад, територіальну цілісність, національну ідентичність, рішучо налаштованими давати безоглядну відповідь будь-де, будь-кому, завжди і назавжди.

Замало бути лише готовим, треба перебувати в стані готовності, передусім політичної готовності.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, професор

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Анотація

Варварська війна путінського режиму проти Української держави є наслідком кількасотрічного протистояння українства імперським амбіціям різних російських правителів у різні часи. У рамках геостратегії сучасної Української держави постало актуальне завдання: відійти від концепції героїчного опору та захисту, натомість, врешті-решт, завершити війну перемогою, тим самим поклавши край перманентній загрозі, яка носитиме іманентний та онтологічний характер доти, допоки існуватиме дана держава та політична система, заснована на богобраності, месіанстві та деструктивності свавільному тлумаченні поняття геополітичного простору і територіальній експансії. В рамках геостратегії пропонується розвивати власну геостратегію, засновану на національних цінностях, а не обмежуватись виписуванням стратегії „антиросії” або ж вписування розвитку України в сталі геополітичні кліше.

На підставі авторської концепції геостратегії аналізуються сучасні прикладні політичні тенденції в політичній комунікації, які впливають на формування геостратегії сучасної України з позицій теорії деструктивності Еріха Фромма. Одним із визначних методів у цьому виступає формування авторської позиції щодо базових концептів геостратегії. Зокрема виділено три рівні: теоретичний, методологічний і операціональний.

У статті продовжується ключова авторська ідея щодо чіткого порізнення геополітики і геостратегії. Через що чітко ілюструється розбіжність трактування конкретних подій під час війни путінського режиму проти Української держави через складання відповідної матриці.

Подано теоретичну модель авторської концепції „де”, яка дозволила виділити однорідну семантичну валентність базових концептів будови та реалізації ідеології руського світу, прикметної рисою якої виступає застосування префіксу „де”; подано дериват відповідних термінів. Сформовано наукове завдання щодо окремого дослідження кожного з них з метою більш повної раціоналізації семантичних конструкцій і розуміння наративної схеми реалізації концепції в рамках геостратегічного дискурсу і комунікаційного простору.

Запропоновано увести в науковий обіг поняття „деінфраструктуризація”, під яким пропонується розуміти умисне та цілеспрямоване каскадне знищення об’єктів стратегічної інфраструктури. Визначені різні параметральні характеристики діяльності стратегічного архітектора і управлінця деструктора.

Сформульовано ключові постулати будови власної геостратегії сучасної Української держави.

Ключові слова: геостратегія, Українська держава, українство, національна культура, анатомія деструктивності, концепція „де”, антиукраїнські доктрини, варварська війна, стратегічний архітектор, базові концепти геостратегії, ідеологія деструктивізму, деінфраструктуризація

Загальна постановка проблеми.

У сучасних умовах ведення проти Української державності агресивної та варварської війни важливим завданням постає розуміння корінь формування антиукраїнських геополітичних доктрин, виявлення та з’ясування на науковій основі підґрунтя, причин та умов інших детермінант, які вплинули на формування геополітичної деструктивності.

Важливим дослідницьким завданням постає дальше формування базових концептів геостратегії і як теорії і як політико-безпекової практики на противагу ницій теорії геополітики, як знеціненого теоретичного комплексу ідей різних авторів щодо домінування, панування і успішного ведення війн під-будь яким приводом.

Відтак у даній статті мною унормовується імператив про іманентну деструктивність геополітичних теорій та доктрин, зокрема на прикладі війни путінського режиму (далі — режиму) проти Української держави.

Аналіз публікацій

Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду аспектів. По-перше, це політологічні дослідження науковців з Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України таких вчених, як: О. Скрипнюк, В. Горбатенко, О. Костенко, І. Кресіна, Н. Оніщенко, Ю. Римаренко, В. Сіренко, О. Стойко, Ю. Шемшученко, В. Явір.

По-друге, звернення як до філософії екзистенціалізму, так і до її предтечій, різноманітних аспектів гуманістичного радикалізму і опрацювання робіт: Е. Фромма, П.-А. Гольбах, І. Кант, О. Шпенглер, А. Тойнбі, С. Кьєркегору, Ф. Шелінгу, Ф. Ніцше, М. Хайдеггера, Ж.П. Сартра.

По-третє, це наукові історичні витоки формування геостратегічного дискурсу і геостратегії як теорії, які я надибував, дотично опрацьовуючи розвідки таких постатей, як: Д. Донцов, Ю. Липа, В. Липинський, Є. Маланюк, М. Міхновський, О. Ольжич, Я. Стецько, М. Сциборський, О. Теліга, П. Штепа  та ін.

По-четверте, автори аналітичних політологічних та публіцистичних статей щодо поточної ситуації в Україні, а також виступи іноземних діячів, які, на моє переконання, також виступають важливою джерельною базою і складовою як геостратегічного дискурсу, так і політологічних досліджень.

Однак застосування теорії деструктивності для пояснення сучасної руйнівної сутності геополітичних доктрин поки не стало предметом самостійних досліджень.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми.

У сучасних наукових політологічних дослідженнях замало уваги приділено теорії деструктивності для пояснення деструктивної сутності сучасних геополітичних доктрин, в тому числі і антиукраїнських.

Відтак, мета статті полягає у формуванні наукових аргументів щодо аргументації деструктивної сутності геополітичних концепцій на прикладі варварської війни режиму проти Української держави.

Для досягнення поставленої мети були поставлені та вирішені наступні наукові завдання: 1) визначити стратегічну мету режиму щодо реалізації концепції руського світу; 2) проілюструвати різність трактування подій через геополітичні теорії і геостратегічний дискурс; 3) виділити базові концепти геостратегії та надати їх характеристику; 4) сформувати авторську модель концепції „де”, на підставі якої обґрунтувати руйнівну та некрофільну сутність геополітичних концепцій через застосування теорії деструктивності Е. Фромма; 5) на підставі теорії деструктивності Е. Фромма виділити ключові постулати геостратегії сучасної Української держави.

Інтерпретація стратегічної мети війни путінським режимом проти Української держави

Дуже промовистим підходом до розуміння коріння нинішньої активної фази варварської війни Росії проти України, яка розпочалась 24 лютого 2022 року, з позицій суто наукових, є розуміння історичного підґрунтя та геополітичних підвалин формування концепції „руського світу” (саме так правильно перекладається з російської „русский мир”), в тому числі ненависті до українства і категоричного і, я б навіть стверджував, онтологічного несприйняття бодай самого факту існування, вже не те, щоб розвитку, Української держави.

Оскільки я далекий від пропаганди російських авторів та їх ідей в українському аналітичному просторі, то я обмежуватимусь лише цитатами для розуміння корінь формування антиукраїнства як напряму в наукових дослідженнях російських авторів.

Адже на думку О. Ольжича, тільки національна культура забезпечує повний орґанічний вислів творчих сил одиниці й народу. Вона спирається на духовій природі народу та скарбі історичної традиції, принесеному з глибини віків^[1].

Наведу за допомогою методу порівняльного аналізу конкретний приклад.

Стратегічна мета путінського режиму щодо війни в Україні — переформатування світового порядку із визначенням власного визначального місця в ньому.

Для досягнення цієї мети було сформовано комплекс завдань на території України в тому контексті, що війна проти Української держави це війна проти колективного заходу. Отже такими завданнями визначено:

1)                 ліквідація державного суверенітету України;

2)                 на основі денацифікації та демілітаризації здійснити широкомасштабну деукраїнізацію, тобто стерти українство вщерть (Українізація як мова та культура, що пропагують українську ідентичність, як загроза була проголошена Сталіним ще у кінці 1920 років, саме це передувало згодом Голодомору^[2], але коріння цієї нехіті та ненависті до українців лежать ще за часів Столипінських циркулярів, які не дозволяли виявлятися українській національній енергії, а ще раніше в діяльності російського царату);

3)           включити ментально перероблені залишки біомаси до „руської цивілізації”;

4)           розкол НАТО;

5)           розкол ЄС, в тому числі і через прямі втручання у виборчий процес;

6)           формування та встановлення проросійських політичних режимів у країнах ЄС та інших країнах світу;

7)           формування проросійських режимів в усіх країнах світу.

Стратегічна мета Путіна поки не досягнута, попри певні тактичні успіхи в захопленні окремих територій. І це не лише моя особиста думка. Державний секретар США Е. Блінкен також відмітив, що просування Росії на Донбасі не матиме стратегічного значення. З точки зору цілей війни вона вже програла^[3].

Але, відмічу від себе, що цілі війни, які можуть мати принаймні гіпотетичне пояснення та обґрунтування  (знову ж таки в рамках теорій геополітики) та стратегічні цілі режиму (з позицій геостратегії) — речі різні. Тому не слід зарано приписувати режиму поразку, тим більше стратегічну саме щодо досягнення його цілей, а не тих цілей, які йому приписують інші суб’єкти. Адже досягнення даних цілей виходить далеко за формат воєнних дій в Україні. Це не бажають бачити і відверто говорити в рамках публічного безпекового дискурсу, адже за таких умов буде порушено так звану „логіку геополітики”, за якої має зберігатися постійний стан протиборства суші та моря. Стратегічна мета режиму — формування керованого ним алгоритму управління світобудовою та векторами її розвитку.

Відтак, знову в інший спосіб я формую думку щодо чіткого порізнення геополітики як недонауки та геостратегії:

• якщо в рамках теорій геополітики, то стратегічно режим програє атлантистському світу;
• а з позицій теорії геостратегії, стратегія ліквідації державності і стратегія війни в цілому проти України як елемента будови нового світопорядку — є різними за своєю суттю.

Тож унаочнюється невірність екстраполяції висновків щодо однієї стратегії відносно іншої.

Тобто застосування методології геостратегії як теорії уможливлює дійти чітких висновків: незважаючи на будь-який результат війни на сьогодні не можна говорити про стратегічну поразку режиму і його симпатиків в Росії. Можна говорити про: геополітичні зрушення, об’єднання атлантизму, водночас стратегічно цей процес також не є найбільш імовірним, особливо через рік навесні 2023 року після того, як європейські держави чітко для себе прорахують вартість своїх рішень щодо санкцій відносно режиму і реальну ціну та подальшу доцільність допомоги Україні зброєю та іншими ресурсами, які в багатьох країнах ЄС мають обмежений потенціал.

У рамках геостратегії відбувається чітке співвідношення початково проголошених і отриманих результатів. Якщо результати не отримані, то це означає стратегічний провал. Водночас якщо в геополітиці ці провали можуть бути інтерпретовані в контексті загального формату стратегічної поразки, то в рамках геостратегії, помилковість або програшність однієї стратегії може означати і призводить почасти для обрання іншої стратегії, за умови збереження прагнення суб’єкта управління щодо досягнення початкових стратегічних цілей.

Отже стратегія виступає своєрідним алгоритмом управління, в рамках якого відбуваються процеси прямого та зворотного зв’язку, а головне в рамках теорії адаптивного управління відбувається корекція даного алгоритму. Ось чому наперед  не можна змінити концепцію та засадничі положення, наприклад, атлантизму; водночас завжди можна змінити стратегію на іншу, якщо вона є програшною і віддалює від досягнення стратегічних цілей.

Таким чином:

1)                 в рамках геополітики — переговори є доцільними, адже вони зменшують напруження для слабшої сторони, залишаючи бінарну систему протиставлення як стратегічний імператив геополітики, оскільки переговори завжди на руку сильному, а слабкіша сторона дуже часто втрачає свої інтереси з метою збереження інших важливих елементів системи;

2)                 в рамках геостратегії — переговори під час війни (на прикладі війни режиму проти України) є державною зрадою, адже для кожної сторони важливим є досягненням власних стратегічних цілей і факт війни означає на момент її початку відсутність альтернатив вирішення конфліктних питань іншими не воєнними засобами. Можуть змінюватися стратегії війни, але війна не зменшується на інші рівні взаємодії на кшталт переговорів. Відтак, особи, які намагаються проштовхнути цю ідею користуються власними інтересами, далекими від інтересів стратегічної архітектури.

За даного випадку, якщо редукувати аксіоматичні постулати, викладені вище, на прикладі війни режиму проти України, то це можна виразити наступними посилами:

• незалежна, соборна Українська держава, повноправний суб’єкт міжнародних відносин — стратегічна мета і стратегічний національний інтерес України. Форма досягнення стратегічної мети: конструкція і творення власної геостратегії без огляду на концепції євразійства, атлантизму та інші смислові системи, які складають комплекс знань, відомий загалу як „наука геополітики”;
• знищення та ліквідація українства, стертя навіть історичних згадок про Українську державу, так і її націю, історію, культуру, мову тощо — тотальне знищення іншої держави — стратегічне завдання режиму, елемент досягнення стратегічної мети. Форма досягнення власної мети: тотальний деструктивізм українства в найширшому розумінні, а також деконструкція і дезорганізація світового порядку (його елементів та зв’язків, ключових інтересів, та цінностей, засад єдності тощо), включно із самим суб’єктами міжнародних відносин (суб’єктність окремих із них також не визнається режимом).

Завдання теорії геостратегії полягає у тому, щоб на підставі синтезу світоглядних і філософських, націософських і управлінських концепцій, які скриваються від людства або маскуються „логічними і закономірними” концепціями геополітики, здійснювати реальне порівняння із існуючими векторами розвитку сучасної цивілізації, коригуючи їх. Корекція та зворотній зв’язок визначають зміст стратегій.

Таким чином, в рамках теорії геостратегії сучасної Української держави здійснюється аналіз історії людства як процесу реалізації комплексних стратагем і виявляється історична роль українства в цьому процесі. Виникнення і розвиток інших держав розкривається крізь призму призначення України, її історії та традицій, існування та покликання у світовій архітектурі міжнародних відносин.

Натомість, якщо застосовувати теорію геополітики, то, занурившись саме у тактичні питання (в геополітиці тактика і стратегія не завжди мають виразний характер порізнення, а почати чимало дослідників плутають поняття геополітики і геостратегії), може бути сформовано уявлення про начебто певні здобутки режиму, які дуже імпульсивно і завзято тиражуються російськими ЗМІ:

1)                 окремі фрагменти елементів деяких компонентів завдань щодо демілітаризації виконано — знищено чимало складів із боєприпасами, причому задовго до початку активної фази варварської війни 24 лютого 2022 року, завдано істотну шкоду об’єктам стратегічної воєнної інфраструктури. З 2015 року за підрахунками СБУ у повітря злетіло 210 тисяч тонн боєприпасів. Але за моїми підрахунками, починаючи із 2003 року, було знищено біля 700 000 тон боєприпасів! Для порівняння, за п’ять років війни на бойові дії на Донбасі і різноманітні навчання витратили близько 70 тисяч тонн[4]. Переконаний, що питання бездіяльності і сприяння знищенню воєнного потенціалу мають бути розслідувані компетентними органами, і дійсно винні притягнуті до відповідальності, причому не лише кримінальної, а мають бути подані відповідні позови про відшкодування матеріальної шкоди на винних осіб.

Хронологія знищення воєнного потенціалу України стосовно ліквідації складів із зброєю:

• 10 жовтня 2003 року — Артемівськ (нині Бахмут) Донецької області — полум’я знищило десять із сімнадцяти складів місцевого арсеналу. На об’єднаних складах боєприпасів 52-ї механізованої бригади 6-го армійського корпусу Південного оперативного командування Сухопутних військ Збройних сил України виникла пожежа, внаслідок якої було знищено понад 30 тисяч реактивних снарядів до систем залпового вогню. Загалом на цих складах було 46,4 вагонів боєприпасів;
• 2003 — Новобогданівка — Склади в Новобогданівці на Запоріжжі вибухали чотири рази. У 2004 році майже 90 тисяч боєприпасів для систем “Град”, “Смерч” і “Ураган” злітали в повітря протягом кількох днів. Уламки снарядів розліталися за 40 км від епіцентру пожежі. Наступні три роки місцеві склади продовжували лякати людей[5];
• 6 травня 2005 року — Село Цвітоха, за 20 кілометрів від Хмельницької АЕС. Пожежа На одному зі складів 47-го арсеналу Міноборони, знищено 110 тисяч тон боєприпасів;
• 18 травня 2007 р., 19 серпня 2006 р., 23 липня 2005 р., 6 травня 2004 р.  — Новобогданівка, Запорізька область. Чисельні акти „самодетонації та самознищення” значної кількості снарядів. Зокрема внаслідок теракту 6 травня 2004 року було навмисно знищено боєприпасів та завдано збитків на суму понад 670 мільйонів доларів США.
• 27 серпня 2008 — Лозова, Харківської області. Загоряння на арсеналі, де  зберігалося 95 тисяч тон снарядів:  тактичні ракети «Луна-М», артснаряди для танків і БМП, ПТУРи, ракети переносних зенітних комплексів і боєприпаси для реактивної артилерії. Загасити пожежу вдалося за три дні, але вибухи боєприпасів тривали ще два тижні;
• 20 березня 2014 року — Кривий Ріг, Дніпропетровська область. На території 17-ї танкової дивізії 6-го армійського корпусу Сухопутних військ Збройних сил України загорілися склади з танками, повністю заправленими паливом і з повними боєкомплектами. У результаті події в боксах згоріли два повністю заправлені танки Т-64.
• 29 жовтня 2015 року — Сватове, Луганська область. Стався вибух на складі, де зберігалося близько 3 500 тонн боєприпасів. У повітря злетіли 3,5 тисячі тонн боєприпасів різного калібру, в тому числі до реактивних систем залпового вогню „Смерч”, „Град” та „Ураган”.
• 23 березня 2017 року — Балаклія, Харківська область. На території 65-го ракетно-артилерійського арсеналу військового арсеналу Міністерства оборони виникла пожежа з подальшою детонацією боєприпасів та розльотом снарядів за межі арсеналу. Пожежа охопила кілька майданчиків зберігання танкових та артилерійських снарядів великого калібру. Вибухи були кваліфіковано як терористичний акт, вчинений шляхом диверсії. Перед вибухами на складі в Балаклеї начебто було чути гудіння безпілотника;
• 22 вересня 2017 року — знищено склад ОТУ „Маріуполь” у Новоянісолі[6];
• 26 вересня 2017 року — Калинівка, Вінницької області[7]. Знищено другий за значенням стратегічний склад боєприпасів після Балаклеї, який експерти вважали найтяжчим ударом по боєздатності Української держави;
• жовтень 2018 року — Ічня, Чернігівська область. За даними воєнних експертів склади в Ічні були знищені на 95%. Там зберігалося 29 тисяч снарядів калібром 152 міліметри, більше від 100 тисяч снарядів до «Граду», понад 20 тисяч танкових снарядів, майже мільйон мін різних калібрів[8].

Тож в цілому, за роки руху України до незалежності, синхронно з цим — роки підготовки рашизму до варварської війни — було знищено біля 700 000 тон боєприпасів!!!

2)                 відбувається позиційне тимчасове захоплення окремих ділянок територій Української держави, поєднане із ускладненням забезпечення їх подальшого контролю, забезпеченням продовольством, відтак повністю нівелюється інституційна спроможність щодо надання життєво важливих послуг населенню;

3)                 здійснено захоплення Херсону, Маріуполя, Мелітополя та інших важливих міст, тим самим створено сухопутний коридор до Криму;

4)                 Україну тимчасово позбавлено морського суверенітету;

5)                 створено умови для керованого голоду в Україні, закладено значні суттєві елементи для дестабілізації системи продовольчої безпеки в світі шляхом дезорганізації  функціонування об’єктів стратегічної інфраструктури в Україні, які забезпечують продовольчу безпеку світу. Механізми ООН та Туреччини виявили свою безпорадність перед підступністю та варварством режиму;

6)                 сформовано умови для знищення об’єктів стратегічної інфраструктури, зокрема в паливно-енергетичному комплексі, з метою дестабілізації єдності європейської спільноти і зміні монополярного вектору її підтримки України в 2023 році.

Тобто, зважаючи на викладене вище, з позицій геополітики, режим, начебто, досягає, нехай і не в проголошені терміни, але досягає своїх цілей і веде успішну „спеціальну воєнну операцію” — так неправильно називають лише в межах державного кордону Росії російсько-українську війну.

Водночас саме геостратегічний дискурс дозволяє по-іншому аналізувати події, і головне розуміти саме стратегічні наслідки від їх настання або векторів подальшого розвитку: розуміти кінцеву стратегічну обмеженість функціонування політичної системи в Росії, в тому числі і через деструктивний потенціал концепції руського світу (на прикладі війни режиму проти України).

Нижче наведу конкретні завдання спеціальної військової операції (як в Росії узвичаєно називають війну режиму проти України) і стан їх виконання станом на червень 2022 року. Дані завдання сформовано на базі інтегральної матриці, складеної за моїм авторством через івент-аналіз відповідних джерел (станом на серпень 2022 року)^[9].

Завданням спеціальної воєнної операції на думку руської дослідниці Огнєвої В. є створення „проекту нової України — демілітаризованої держави із нейтральним статусом, вільним від нацизму^[10] [С. 59].

Стратегічно концепція „руського світу” (далі — концепція) як начебто і немов „творчого початку” та розвитку нової цивілізації, насправді побудована як на деструктивних постулатах, наративах, так і на деструкції і деконструкції власного геостратегічного простору; адже включення поневоленого, заляканого, зруйнованого, хворого ментально і психічно, кволого і розумово нездатного елемента до власної системи концепції навряд чи додасть синергії розвитку, навпаки: створить умови для скорішої деконструкції усієї системи.

Базові концепти геостратегії

При аналізові базових концептів побудови ідеології концепції доходимо науково обґрунтованих висновків про наперед деструктивну їхню семантичну валентність.

Нагальність і потреба саме у науково-теоретичному обґрунтуванні підходів до розроблення даної концепції та проблеми пошуку нових технологій її деконструкції є важливим завданням геостратегії, як у теоретичному плані, так і в практичній діяльності. Причому йдеться в стратегічному горизонті не лише про досліджувану концепцію, а й передусім про будь-яку теоретичну систему, в рамках якої обґрунтовується необхідність знищення українства в широкому розумінні будь-якими засобами.

Мета будь-якого знищення є породженням деструктивної парадигми і природи, яка тим чи іншим чином корелює із ідеологією тероризму — примусова зміна або корекція алгоритму соціального управління. Відтак, я неодноразово наголошував на тому, що обмеження воєнних дій під час російсько-української війни лише постачанням зброї з боку партнерів по антипутінській коаліції є неповним і не дасть бажаного ефекту саме для перемоги та успішного розвитку Української держави[11].

Стратегічний у моїй інтерпретації засновується на розумінні цілеспрямованих кількісно-якісних змін суспільних відносин, які відбуваються в рамках певного хронотопу. І якщо щодо геополітики, то ці зміни жорстко регламентовані рамками бінарної парадигми самої теорії геополітики, то в рамках геостратегії ці зміни є наслідком реалізації геостратегії як макростратегії і відповідно успішної реалізації секторальних стратегій державної політики в найбільш вважливих сферах життєдіяльності.

Тому важливим завданням геостратегії є формування базових підходів до розроблення секторальних стратегій реалізації державної політики в тому числі і у зовнішній сфері.

Саме тому авторський підхід ґрунтується на аналізові логічної послідовності трьох взаємообумовлених концептів: теоретичного, методологічного та операціонального.

Теоретичний концепт ґрунтується на теорії геостратегії як базовій теорії розвитку Української соборної незалежної держави. Тобто в рамках даного концепта геостратегія розглядається як теорія.

Методологічний концепт відбиває мультидисциплінарну природу різноманітних методів, підходів та теоретичних до дослідження процесів стійкого розвитку Української соборної незалежної держави.

Операціональний концепт передбачає аналіз специфічних заходів та підходів в рамках реалізації секторальних стратегій до розроблення, реалізації та корекції результатів та змісту діяльності при здійсненні моніторингу геостратегії як виду політико-безпекової практики.

Відтак, в рамках теорії геостратегії можу висунути гіпотезу про необхідність розроблення підходів до управління деструктивністю соціальних процесів і систем. Це передбачає використання базових принципів теорії управління і має включати інформацію, яка я подам у вигляді таблиці.

Концепція „де”

Проведене дослідження уможливило виділити однорідну семантичну валентність базових концептів будови та реалізації ідеології руського світу.

Прикметною рисою є конструювання базових концептів із префіксом „де”: від лат. de – префікс із значенням віддалення, припинення. Префікс de- вживається для того, щоб придати певному слову значення: 1) позбавлення властивості або сутності; 2) відділення або розподіл на складові частини; 3) усунення чогось; 4) зворотних процесів; 5) відходу.

Саме ці категорії покладено  в основу концепції руського світу.

Нижче наведу дериват деструктивних постулатів будови  і ходи „російської цивілізації” і встановлення концепції „руського світу” щодо України та інших суб’єктів, що входять до кола її „геополітичного простору” (багато держав та їхнє керівництво вперто не бажає цього бачити і вживати відповідних превентивних заходів для збереження власного суверенітету): денацифікація^[12]; деукраїнізація^[13]; десуверенізація; деєвропеіїзація; демілітаризація^[14]; дебандеризація; цивілізаційна деградація; дезінтеграція; демонтаж[15]; деглобалізація; деокупація; депортація^[16] — примусове виселення з регіону людей за „екстремістську діяльність; примусове видворення за межі території”, має історичні коріння[17]; деколонізація^[18]; деконструкція; деіндустріалізація; деінфруструктуризація (термін, уведений в науковий обіг В. А. Ліпканом для позначення умисного та цілеспрямованого каскадного знищення об’єктів стратегічної інфраструктури)^[19]; деНАТОізація[20].

Очевидно, що в рамках  викладеного мають бути проведені окремі дослідження кожного з цих поняття деривату концепції „де”, з метою більш повної раціоналізації семантичних конструкцій і розуміння наративної схеми реалізації концепції руського світу в рамках комунікаційного простору і геостратегічного дискурсу.

Яскраво виражена деструктивність такої політики насправді апріорі не може стати початком творчого розвитку справжньої цивілізації у тому консенсусному розумінні і уконституйованій трактовці даного поняття, що його подали П.-А. Гольбах, І. Кант, О. Шпенглер, А. Тойнбі: яка ще за античних часів інтерпретувалася як протиставлення античного суспільства, заснованого на розумі, освіті та справедливості, варварському оточенню^[21].

Адже невірне тлумачення законів діалектики, зокрема закону заперечення заперечення, який включає такі компоненти як деструкція, кумуляція і конструкція, передбачає втілення даної концепції до самої системи, що має бути розвиненою. Наразі ж в концепції „руського світу” йдеться не стільки про розвиток самої себе, скільки про подавлення, придушення і ліквідацію у широкому плані — деструктивізм щодо всього оточуючого, що не належать до руської цивілізації. Тобто все, що поза колом руського світу — є деструктивним для нього, а отже підлягає тотальному знищенню.

Цю поведінку влучно описав Е. Фром у своїй хрестоматійній праці „Анатомія людської деструктивності”, відзначивши, що людина  часто поводиться деструктивно навіть у таких ситуаціях, коли ніякого перенаселення немає й близько. Трапляється, що жорстокість викликає у людині почуття справжнього задоволення, а шалена жага до крові може охопити величезні маси людей. Індивіди і цілі групи можуть мати такі риси характеру, внаслідок яких вони з нетерпінням очікують на ситуацію, що дозволяє їм розрядити свою деструктивну енергію, а якщо такої не настає, вони часом штучно створюють її. Людина відрізняється від тварин саме тим, що вона вбивця. Це єдиний представник приматів, який без біологічних та економічних причин мучить і вбиває своїх одноплемінників, і ще й отримує від цього задоволення. Це та сама біологічно аномальна і філогенетично незапрограмована „злоякісна” агресія, що становить справжню проблему та небезпеку для виживання людського роду; прояснення ж сутності та умов виникнення такої деструктивної агресії якраз і було головною метою цієї книги^[22].

Більше того Е. Фром у цій же роботі відзначав, що деструктивність з еволюційної точки зору не є значимою для виживання виду. Отже апріорі та аксіоматично можна за допомогою методу деконструкції змоделювати стан соціальної системи, який формує засади власної будови на деструктивності: це знищення, деградація і згодом деконструкція: спочатку політичної системи, потім соціальної системи і зрештою державності в цілому.

Більше того, відповідно до вчення Е. Фрома, будь-які вчення „анти” або „де” несуть в собі деструктивний потенціал, натомість потрібно формувати стратегії, засновані на здоровому ґлузді та раціональному мисленні.

На противагу цьому, винятково для порівняння, один із провідників та ідеологів побудови Української Соборної Самостійної Незалежної Держави — Ярослав Стецько — наголошував, що передумовою збереження і розвитку всіх духовних і фізичних сил української нації, запорукою миру та стабільності в регіоні є Українська Самостійна Соборна Держава, а принципом міжнародного співжиття — принцип національних держав на своїх етнічних теренах^[23].

Той же Е. Фромм пропонує власну теорію гуманістичного радикалізму на основі любові до життя.

Здійснюючи дослідження кібернетичного суспільства, Е. Фромм формує типологію соціальних характерів, констатуючи, що суспільство відчуження опредмечує людину і перетворює людину на піщинку, колесо із одним завданням:  обертати громіздку машину озброєння. Саме таке суспільство і формує „деструктивний тип особистості”, який стає загрозою не лише для самої соціальної системи, а й для існування людства в цілому. Ось власно чому, існування тоталітарних держав наперед є небезпечних для держав вільного світу, адже в їх рамках продукується деструктивний тип особи, соціальної системи, і його деструктивність спрямовується ззовні на інші країни. Відтак, для прогресивного розвитку та балансу світового порядку існування тоталітарних країн потрібно виключити на нашій планеті в цілому.

Висновки деструктивність

Науково доведено, що концепція руського світу базується на іманентних деструктивних наративах, дискурсах та конструкціях, тобто фактично заснована на концепції мертвої енергії. Відтак, аксіоматичним є той факт, що концепція руського світу за своїм потенціалом фактично виступає концепцією самоліквідації ненародженої російської імперії 3.0 (бета версія)

Застосування теорії деструктивності, розробленої Е. Фроммом, сприяло формуванню висновків стосовно недоцільності покладання жодних надій на можливість:

• революції в Росії;
• наявності інтелектуальної еліти здатної керувати Росією поза контекстом месіанства і богообраності та імперськості, територіальної експансії та довільного тлумачення концепта „геополітичний простір”;
• об’єктивності наукових досліджень передусім історичних щодо корінь та витоків формування російської імперії та відповідних геополітичних доктрин.

Демонічні претензії, які не можуть бути задоволеними в реальному житті, сприяли відновленню незагойної рани, що кровоточила віками. Вихід було знайдено в активізації концепції деструктивності 24 лютого 2022 року, яка в своєму стратегічному вимірі закладає серйозні підвалини для руйнування соціальної системи деструктора, включаючи руйнування інституційних структур і можливо навіть втрати державності.

На підставі аналізу концепції „де”, доведено деструктивність концепції руського світу, адже насправді, побудована на деструктивних постулатах, наративах, так і на деструкції і деконструкції власно геостратегічного простору дана концепція не здатна до розвитку і творення власної соціальної системи в параметрах добра, щастя, добробуту і процвітання, єдності та солідарності.

Унаочнюється суттєва різниця:

1)           якщо концепція Української держави передбачає мир, стратегічну стабільність, повагу до інших держав, розвиток через творення, солідаризм, тобто є продуктом і моделлю діяльності стратегічних архітекторів творців;

2)           то концепція „руського світу” в практичній площині передбачає: 1) варварську війну, неспровоковану агресію та анексію, міжнародний тероризм, крадіжку приватної власності, окупацію, депортацію, фільтраційні табори, тортури, знущання, позасудові казні, торгівлю людьми тощо; 2) прямі і недвозначні загрози застосування хімічної та ядерної зброї з метою дестабілізації міжнародного світового порядку, який склався на підставі консенсусу, на свою користь і на шкоду інтересам інших країн; 3) стратегічну нестабільність через впровадження мілітарного дискурсу і свавільного тлумачення кордонів та меж власного геополітичного простору; 4) власний розвиток через знищення та смерть, руйнування тобто формується і реалізується у просторі деструктивності, і є моделлю продуктом діяльності управлінців деструкторів та некрофілів.

Базовими висновками до статті виступають формулювання ключових постулатів будови власної геостратегії,  якими виступають:

• стратегії мають слугувати конкретній соціальній системі, а не соціальні системи мають вписуватися у геополітичні концепції, засновані на бінарній конфліктологічній парадигмі;
• вектор стратегій має бути спрямовано на досягнення стратегічного балансу та паритету за допомогою кооперації, на противагу геополітиці, де ключовими є експлуатація, домінування, протиборство, лідерство та панування;
• місія геостратегії — формування збалансованих відносин солідарності, на противагу геополітиці, змістом відносин якої виступають антагонізми;
• мета секторальних стратегій — формування людського блага і щастя у різних сферах життєдіяльності, попередження людських жертв і страждань, що є притаманним геополітиці;
• стратегії спрямовані на збалансоване раціональне та розумне споживання, що слугує здоров’ю і підвищенню добробуту людини, на противагу геополітиці, в рамках якої пропагується бездумне споживання будь-якою ціною, і перманентна експансія „геополітичного простору” як живого організму і як наслідок максимізація споживання ресурсів та інших благ;
• геостратегія Української соборної самостійної і незалежної держави є складовою стратегії розвитку людства, вона формує шлях включеності України в світовий геостратегічний дискурс формування суспільства щастя, достатніх благ і розумного достатку.