Липкан Владимир Анатольевич,

Глава Института стратегических коммуникаций

Глобальной организации союзнического лидерства,

доктор юридических наук, доцент

Проблема стратегирования развития Украины зиждется на манипулятивно созданных и поддерживаемых дихотомических постулатах: Запад и Россия, что изначально располагает Украину в пояс перманентной нестабильности, в том числе делает весьма уязвимой для террористической активности преступных групп и транснациональны корпораций.

В свою очередь, Запад для России топонимически отнесен к вражеской системе, соответственно любые попытки Украины двигаться на Запад приравнивают Украину ко врагу, что также создает предпосылки для коррекции алгоритма управления внутри Украины, не исключая методов терроризма, экстремизма и сепаратизма [1].

Весьма актуальны ныне нарративные исследования, в рамках которых исследуется взаимосвязь между формированием информационного продукта, определенными поведенческими реакциями, формированием мировоззренческих установок и непосредственной деятельностью. В этой связи стоит отметить работы О.Мандзюка, который впервые в рамках научной информационно-правовой доктрины Украины определил понятие и место аналитического нарратива в стратегических коммуникациях, развивает свои идеи на уровне монографических исследований [2-4].

Доминирующая в историографии концепция европоцентризма и оксидентальности может смело интерпретироваться в качестве последовательного воровства (по Дж.Гуди “Похищение истории”) Западом достижений других культур, когда Европа не только лишь пренебрегает историей остальной части мира, но и будущим мира, навязывая собственные понятия и периодизацию, систему ценностей и путь развития. В данном ключе оцифровка цифровых архивов несет в себе прямую угрозу: создав виртуальную реальность, архивы могут выступать мощнейшим манипулятивным средством управления социальными системами. Более того, именно это создает прямые предпосылки для одиночного терроризма, поскольку факты фальсификации истории в цифровой реальности станут обыденными, а большинство адептов реального мира не смогут с этим мириться. Таким образом, бомба замедленного действия в виртуальной реальности сработает в реальном мире, одним из методов может выступать терроризм.

Доминирование на данном этапе исторической формации западного стиля мышления и интеллектуальной жизни над остальными регионами мира  приводит к экстраполяции западного понимания и интерпретации истории на весь ход исторических событий. Более того, эта проекция накладывается и на глобальную перспективу, в которой место периферии четко отведены незападным странам, в тому числе и Украине. Именно потому, когда терроризм уносит жертвы в Париже, весь мир окрашивает флагами Франции и свои экаунты в социальных сетях, подсвечивают здания цветами флагов Франции и т.д., но когда теракты происходят в Украине, то об этом даже никто  не говорит. Мир четко поделен на касты, и дальнейшие гомерические попытки постоянного выписывания Украине новых правил «соответствия европейским стандартам» являются ничем иным как фальшью, помноженной на сознательную деградацию украинской самобытности и самоидентичности.

Вестернизация будущего, как следствие доминирования европоцентризма  в мировой традиции историописания, является той моделью, виртуальной реальностью, которую нам навязывают при помощи системы разнообразных  нарративов.

Сохранение концепции опоры на этноцентризм при построении национальной идентичности в эпоху глобализации, представляется задачей отнюдь не тривиальной, поскольку столкновение цивилизаций выступает органическим элементом развития отдельных этносов, установления доминирования в тех или иных сферах жизнедеятельности, что в целом приводит к перманентной глобальной напряженности и наличию большого количества потенциальных конфликтов, в том числе динамикой терроризма.

В этой связи развитие украинской нации следует интерпретировать в контексте развития всего человечества. Акцент необходимо смещать в сторону того, как единство развития человечества проявилось в украинской культуре. Как общие механизмы антитеррористической безопасности имплементированы в украинское пространство безопасности.

Только такая интерпретация может не дать скатиться нашему государству в разряд failed state, поскольку общая сопряженность с мировыми процессами и вовлеченность Украины может служить конструктивным импульсом для собственного развития. Это может служить мощным подспорьем в дискуссиях как с глобалистами, так и с представителями концепций построения национальных государств. Одним из основных критериев эффективности построения государственности в эпоху глобализации угроз выступает формирование общего «знаменателя» ценностей и принципов антитеррористической политики, исключающий разность толкования террористической деятельности в зависимости от стратегий развития каждой отдельно взятой социальной системы.

Причем этот знаменатель должен выступать наименьшим общим знаменателем, ибо каждая национальная культура есть взросшее на той или иной этнической либо национальной благодатной почве семя мировой культуры; в свою очередь, антитеррористическая культура и политика, всеобщая история и всеобщее будущее должны служить общей интерпретационной матрицей для развития отдельных национальных культур и систем антитеррористической безопасности.

При этом следует избегать коммеморативных практик, в рамках которых старое пытаются объединить на новых принципах. Сегодня абсолютно пагубно и деструктивно говорить о борьбе с терроризмом, понимая под ним лишь реакцию на уже совершенный террористический акт.

Новое время предполагает применение новых научных методов, новых подходов и коррелятивно получаемых – новых результатов. В этой связи борьба противоположностей в виде позитивистской и неокантианской концепций, номотетического и идеографического знания должна быть интерпретирована в качестве динамики познания и одного из путей выхода на нарративную теорию в современном ее понимании, поскольку современная роль историка уже не сводится к собирательству фактов, а трансформируется в роль морального и культурологического ментора, неся ответственность абсолютно понятно – не за фактологическое изложение о тех или иных событиях и даже не за повествование, а за оценки тех или иных событий и процессов.

Точно в таком же аспекте можно говорить и о нарраторах, ибо сегодняшний объясняющий дискурс многих исторических событий, будучи многоструктурированно изощренным, фактически уводит вообще от самого явления либо исторического факта. Нынче артикуляция проблемы обратно пропорциональна ее действительному пониманию и содержанию.

Навязываемая нарастающая фрагментация знаний, с одновременной дискредитацией самой идеи синтеза, приводит к появлению узкопрофильных специалистов, которые в целом вообще мало понимают роль своих исследований в глобальном мировом процессе развития.

В частности, тенденции фрагментации наблюдаются и в ключевых документах по касательно государственной антитеррористической политики. Вместо учета имеющихся наработок по стратегическим коммуникациям [5], теории адаптивных систем, теории терророгенеза чиновники сужают государственную антитеррористическую политику лишь к борьбе с терроризмом, то есть к пресечению уже совершенных террористических актов.

Украина всегда была, есть и будет самобытной страной с собственной идентичностью, в том числе принципами профилактики терроризма, потому  конструктивным мне видится привлечение более широких кругов научной общественности к этой теме, вовлечение специалистов из разных отраслей, поскольку терроризм затрагивает все сферы общественных отношений, он влияет на реализацию практически всех национальных интересов.

Список использованной литературы:

1.                 Липкан В.А. Национальная безопасность и негосударственная система безопасности // Угроза международной стабильности : аспекты проблемы. – Европейский Изобразительных искусств, Братислава, 2013. – С. 90-93 (312 с.)
2.                 Мандзюк О. А. Стан та перспективи розвитку правового режиму податкової інформації в Україні : [монографія] / О. А. Мандзюк. — К. : Дорадо-Друк, 2015. — 192 с.
3.                 Мандзюк О. А. Правове регулювання аналітичної діяльності в Україні : [монографія] / О. А. Мандзюк, М. Г. Сабіна. — К. : Дорадо-Друк, 2015. — 312 с.
4.                 Мандзюк О. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] /    В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
5.                 Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2016. — 416 с.

Мандзюк Олег Андрійович,

Голова Інституту стратегічних ініціатив,

кандидат юридичних наук

Наративна теорія виступає одним із ключових методологічних інструментаріїв теорії стратегічних комунікацій, в рамках якої досліджується комплекс питань, пов’язаний майже з усіма елементами страткому [1]. Оскільки будь-яка наукова теорія має ґрунтуватися на вже розроблених положеннях в рамках окремих теорій, так само і в даному дослідженні буду спиратись на існуючі напрацювання щодо структури наративу.

Будь-яка будова має спиратися на певну послідовність дій, які у своїй єдності утворюють можливості для вирішення конкретного дослідницького завдання — алгоритм. Мета побудови даного алгоритму носить амбівалентний характер, адже, з одного боку, дозволятиме формувати наратив залежно від сфери його застосування, цільових аудиторій, мети процесу нарації тощо, в з іншого — ідентифікувати функції тих чи інших висловлювань / публікацій / меседжів, здійснювати аналіз тих чи інших переконань наратора, чітко встановлюючи його мету.

На думку Е.Окс і Л.Капс, структура наративу включає наступні пункти:

• обстановка — інформація про час, місце знаходження;
• несподівана подія — щось непередбачуване або проблематичне;
• психологічні/фізичні реакції — зміни в емоційному або психологічному стані;
• незаплановані дії — нецілеспрямовані дії та поведінка;
• спроба — поведінка, що ініціює спробу вирішити проблемну ситуацію;
• наслідки — наслідки психологічного або фізіологічного відклику [2].

Цікавий погляд на структуру наративу запропонував Ж.Женетт [3, с. 284], який виділив:

1)    безпосереднє оповідання, усний або письмовий дискурс;

2)    сама історія, послідовність реальних або вигаданих подій, що складають об’єкт дискурсу;

3)    нарація — сама подія оповідання, розповіді, оповідальний акт як такий, процедура породження оповідання.

Вивчення наратологічної і страткомівської літератури уможливлює визначити в цілому межі застосування наративного дискурсу в інформаційно-аналітичній діяльності, визначивши їх як певні простори.

1. Наратив як процес (нарація). За даного випадку за допомогою методології наратології аналітичне дослідження будується таким чином, що постановка проблеми, обрання методів її вирішення, висунення ключових гіпотез, сам процес дослідження і отримані результати — виглядають органічно пов’язаними ланцюжками однієї системи, в яких немає логічних розбіжностей між причинами та наслідками, між поставленими завданнями і отриманими результатами. Таким чином, головним аспектом за даного випадку виступає не зміст, а форма побудови, алгоритм будови аналітичного дослідження.

2. Наратив з позиції об’єкта (адресат нарації, реципієнт). За даного випадку перед оприлюдненням будь-якої інформації початково вивчається цільова аудиторія, тобто відбувається таргетизація об’єкта впливу: соціальний вимір, інтелектуальний та духовний, здатність до опанування тієї чи іншої інформації. Адже аналітична доповідь про рівень модальності кіберзагроз і вплив симулякрів на формування доповненої чи віртуальної реальності, що буде здійснюватись фахівцям з кібербезпеки, різнитиметься від аналогічної доповіді, наприклад, в ООН або ж під час передвиборчої агітації в різних округах. Таким чином, будова алгоритму залежить вже не сама від себе, тобто не складає самосуть, а детермінована цільовою аудиторією, для якої формується і готується даний аналітичний продукт. Інший приклад: аналітична записка щодо стану, наприклад, національної безпеки, що подається Президенту України і Голові Служби зовнішньої розвідки України також за формою є різною.

3. Наратив з позицій суб’єкта (наратор). За даного випадку наратологічне дослідження опосередковується безпосередньо тим, хто саме озвучує та оповідає аналітичну інформацію. Аналітик (спікер-аналітик) у сфері стратегічних комунікацій чи державного управління має оперувати відповідною термінологією, теоріями та іншим методологічним аналітичним інструментарієм, що власне додатково підкреслюватиме його образ аналітика, визначатиме хід його досліджень, думок і отриманих результатів. Це має бути віддзеркалено через застосування:

• наукової методології;
• позбавлення домінування примітивного стиля викладення;
• уникнення простомовних слів і речових помилок;
• стратегічного мислення та ілюстрації стратегічного прогнозування тих чи інших соціальних явищ;
• чітко демонструвати перевагу аналітичних та інтелектуальних методів управління над примітивними силовими, демонструвати силу мудрості, силу аналітичного мислення;
• утягнення реципієнтів інформації в аналітичне поле мислення, аналітичний дискурс;
• розповсюдження кредиту довіри на реципієнтів аналітичної інформації, перетворення їх через споживання аналітичної інформації теж на „аналітиків”;
• розширення діапазону смислових конструкцій.

4. Синтетичний наратив. Даний наратив є найбільш впливовим, оскільки базується на моделювання ієрархічної динамічної та адаптивної структури попередніх наративів. Синтетичний наратив є найбільш корисним, оскільки в його рамках відбувається будова і формування значення.

Як продемонстровано вище, важливим виступає питання щодо особливостей формування особи наратора, процесу нарації, реципієнта нарації і структурні зв’язки, що утворюють загальну нараційну систему.

За даного випадку мною пропонується наступний алгоритмом будови аналітичного наративу, складовими компонентами якого виступають наступні елементи:

1)                характеристика елементів наративу;

2)                визначення принципів, що лежать в основі створення наративів;

3)                вивчення способів, якими наративів відображають самі себе;

4)                вивчення власного наративного коду;

5)                з’ясування ключового меседжу, тобто що саме формує і конституює даний текст як певним чином оформлений аналітичний продукт;

6)                ідентифікація початкових та фінальних точок оповідання;

7)                вивчення причинно-наслідкового зв’язку між даними елементами;

8)                на підстав викладеного репрезентація наративу як певного числа послідовностей, об’єднаних через поєднання, чергування або включення один в одне;

9)                визначення на рації, наратора та адресата нарації;

10)           застосування наративу як структури і процесу структурування, об’єкта і діяльності, продукта і процесу його виробництва (підготовки аналітичного дослідження);

11)           закладення динамічних характеристик трансформації наративу залежно від меж наративного дискурсу;

12)           здатність наративу до дешифрації темпоральності, хронотопу і тимчасовості.

Застосування даного алгоритму уможливлює артикулювати:

• вибір суб’єктом формування наративу тематичної рамки;
• формування наративної стратегії;
• ідентифікація численних конвенцій, задіяних в оповіданні.

Наративна стратегія має вибудовуватись з урахуванням визначених мною вище чотирьох просторів. Кожному з цих просторів притаманні власні мовленнєві засоби індикації, тому для ефективного впливу на успішності наративного процесу доцільно створити такі умови, щоб якомога більша частина складових елементів, процесів та зв’язків цих просторів перетинались один із одним.

Список використаної літератури

1. Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2016. — 416 с.
2. Ochs, E., & Capps, L. (2001) Living Narrative. Cambridge, MA, HarvardUniversity Press; Benwell, B., & Stokoe, E. (2006) Discourse and Identity. Edinburgh, EdinburghUniversity Press.
3. Женетт, Ж. Фигуры / Ж. Женетт // Фигуры: Работы по поэтике. В 2 т. Т. 1. – М. : Изд-во им. Сабашниковых, 1998. – 472 с.