кандидат педагогічних наук

Стаття присвячена репрезентації провідних методологічних підходів (гносеології, онтології, аксіології, праксеології) у проекції на епістемологію дослідження інформаційної безпеки неповнолітніх в адміністративному праві. Теоретичні положення підкріплюються конкретними прикладами. Встановлюється роль перелічених підходів у формуванні методологічних засад інформаційної безпеки, окреслюються перспективи подальших розвідок у зазначеному напрямі.

Ключові слова: філософія права, методологія юриспруденції, гносеологія, онтологія, аксіологія, праксеологія, інформаційна безпека неповнолітніх.

Загальна постановка проблеми. Стрімка еволюція комунікаційних відносин людства постійно видозмінюється під впливом новітніх технологій. Ці процеси потребують як наукового осмислення, так і наукового прогнозування, що унеможливлюється без обґрунтування методологічних засад теоретичної і практичної діяльності. Важливість і складність проблеми забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх (ІБН) є ще одним тому підтвердженням.

Аналіз публікацій.  Системність наукової методології детермінує її ієрархію з позицій розподілу на загальнофілософську, загальнонаукову та  методологію окремих наук.

На рівні загальнофілософської методології суттєве значення для вчених-правників цифрової доби відіграють наукові праці  В. Андрущенка [1, 2], в яких розглядаються питання соціальної філософії, розбудови інформаційного суспільства;  В. Будка [3] з філософії науки, Дж. Корнелла [4] щодо особливостей здійснення мета-аналізу, О. Кустовської [5] з методології системного підходу,   В. Онопрієнка [6] щодо методологічних питань наукознавства, Е. Семенюк [7] щодо філософії сучасної науки і техніки , Ю. Сурміна [8-10] з методології наукових досліджень, зокрема здійснення соціального проектування у кризовому суспільстві, застосування теорії систем, В. Чуйка [11], присвячених рефлексії основоположень методології філософії науки та ін.

Загальнонаукова методологія юриспруденції набула свого  сучасного рівня завдяки дослідженням К. Жоля [12] щодо методів наукового пізнання і логіки для юристів, Д. Керимова [13] з методології права, А. Козловського [14, 15] з гносеології права, М. Костицького [16-18], присвячених філософії постмодернізму в праві, позитивізму і нормативізму як методології юриспруденції; Н. Оніщенко [19]  щодо теоретичних проблем правової системи; В. Поповича [20] щодо праксеології та методології розвитку теорії держави і права,  П. Рабіновича [21]  щодо характеристики предмета й методології філософії права; Т. Тарахонича [22] з питань методологічних підходів до правового регулювання, О.  Тихомирова [23] щодо методологічних проблем юридичної компаративістики, А. Фальковського щодо аксіологічного підходу в сучасній юриспруденції [24], Дж. Флетчера [25] з дослідження американського законодавства у глобальному світі, Р. Ципеліуса [26], присвяченої обґрунтуванню юридичної методології та її термінологічного апарату та ін.

Методологія інформаційного права та інформаційної безпеки в контексті адміністративного права  знаходиться на стадії свого становлення. Дослідники у цій галузі спираються на наукові розвідки М. Згуровського [27] з питань правового регулювання у сфері інформаційних правовідносин, В. Ліпкана [28] щодо адміністративно-правових основ забезпечення національної безпеки України,  О. Марценюка [29, 30]  щодо теоретико-методологічних засад інформаційного права в Україні, І. Сопілко [31, 32] щодо засад інформаційної аксіології в контексті формування державної інформаційної політики, В. Цимбалюка щодо методології інформаційного права [33]   та ін.

Попри актуальність проблем методології науки та постійне зростання інтересу науковців до методології інформаційного права й інформаційної безпеки тема методологічних засад інформаційної безпеки неповнолітніх в адміністративному праві ще й досі не знайшла свого монографічного опису.  Виходячи із зазначеного, мета статті полягає у репрезентації методологічних засад інформаційної безпеки неповнолітніх в адміністративному праві.

Виклад основного матеріалу дослідження. Складність дослідження процесів забезпечення інформаційної безпеки, в тому числі щодо неповнолітніх, обумовлена рядом чинників. По-перше, це є принципово нова галузь, яка ще не набула ознак усталеності. Навіть на рівні розуміння семантики ключового терміну  чимало вчених асоціює його лише з техніко-технологічною складовою, не залишаючи місця для гуманітарної компоненти. По-друге, це є галузь, що відзначається надзвичайним динамізмом у своєму розвитку порівняно з класичними галузями права. По-третє, теорія інформаційної безпеки виступає не просто як інтеграція знань в галузі права, політології, кібернетики, соціології,  інших наук, вона характеризується як мультидисциплінарна. При цьому предметні складові цього надінституціонального утворення настільки тісно переплетені, що іноді вкрай важко диференціювати їх галузеві критерії через тісний взаємний вплив. Раціональне розуміння усіх чинників, їх врахування при розробленні державної інформаційної політики, втіленні в процеси правового регулювання і правозастосування в даній сфері можливо лише за наявності чітко визначених методологічних засад.

Аналіз окремих наукових праць з питань інформаційної безпеки [34] засвідчує, що нерідко поняття методології трактується в них у достатньо вузькому сенсі, лише як науки про застосування принципів і методів наукового дослідження. У цьому плані ми повністю консолідуємося з позицією М. Костицького, який наголошує, що «методологія є певним світоглядом, що ґрунтується на науковій теорії чи концепції, крізь призму якого пізнається буття світу, природні та суспільні явища. Трактування методології як вчення про методи наукового пізнання є редукціонізмом, спрощенням, зведенням методології фактично до методики». [18, с.18]

Методологічне осмислення правової дійсності відбувається на підставі пріоритетності або комбінації певних підходів до її пізнання. Розглянемо найбільш вагомі з них.

Гносеологічний підхід. Гносеологія як теорія пізнання є однією з найдавніших та найдинамічніших у філософській науці. Саме на цій ниві відбуваються найбільш гострі зіткнення класичних (критицизм, наукоцентризм, нормативізм, суб‘єктоцентризм, фундаменталізм та ін.) і некласичних теорій (посткритицизм, постмодернізм, постфундаменталізм та ін.).  Даючи визначення гносеології права, А. А. Козловський зазначає, що це є «самостійна філософсько-правова наука, яка саме й покликана розкрити пізнавальну природу права, виявити закономірності правового пізнання як необхідні умови функціонування самого права». [14, с.32] Абсолютизуючи роль гносеології, вчений виводить ряд основних принципів, серед яких найбільш вагомі такі:  «Є Пізнання – є право, немає Пізнання – немає й Права», «Пізнання пронизує всі елементи процесів правоутворення, правотворчості й правореалізації, складає саму їх сутність», «Неефективність – це результат певної недопізнаності норм, це свідчення їх негносеологічності». [14, с.32]  Якщо з першими двома наведеними принципами можна погодитися безперечно, то третій є доволі дискусійним, оскільки простежується тенденція схиляння до нормативізму та апріорі недооцінюється роль правової свідомості та суб‘єктивного фактору в управління й правовій поведінці. Тим не менш, беззаперечним є те, що без теорії пізнання неможлива ані сама правова наука, ані подальше її втілення в юриспруденцію.

З позицій теорії інформаційної безпеки, зокрема в епістемологічному ракурсі дослідження ІБН, ми вбачаємо надзвичайний феномен подвійного контуру:

-                     на першому рівні сам неповнолітній як суб‘єкт інформаційних правовідносин пізнає світ. Цей процес у сучасних умовах відбувається у жорсткому протиборстві бажано суспільних знань, що передаються через формальну та неформальну освіту й виховання (в тому числі через розвивальні медіаресурси), позитивний родинний вплив,  та інформації, яка потенційно може спотворювати несформовану правосвідомість особистості, руйнувати її психологічне й психічне здоров‘я, підштовхувати до крайніх форм залежності (хімічної – алкогольної, наркотичної, токсичної – і нехімічної – азартно-ігрової, комп‘ютерної, релігійної та ін.),   а й іноді – призвести до самогубства. Підкреслюємо, що джерелами пізнання неповнолітнього у сучасних умовах виступають не лише такі традиційні елементи, як книга, слово вчителя, батьків, а здебільшого – медійні ресурси, соціальні мережі, комунікація з однолітками. На перший погляд, цей виділений нами рівень пізнання можна розглядати скоріше предметом педагогічної і психологічної науки, аніж адміністративного права. Проте, якщо йдеться про превентивну функцію стандартизації освіти, попередження адміністративних деліктів, правове регулювання випуску та реалізації інформаційної та медіа-продукції, то тут вже, безсумнівно, сфера правового регулювання. У цьому сенсі аналіз гносеологічних процесів на рівні особистості не повинен залишатися поза межами вчених-правників.

-                     На другому рівні описуваного феномену йдеться про те, як здійснюється процес пізнання ІБН дослідником проблеми: які методологічні підходи застосовуються в якості пріоритетних, який інструментарій використовується в цьому процесі, яким чином формується наукова теорія та якою емпірикою вона підтримується.

Таким чином, вважаємо гносеологічний підхід одним з основних у науковому дослідженні проблем забезпечення ІБН і визначаємо його епістемологічну специфіку.

Онтологічний підхід. Онтологія є одним з фундаментальних розділів філософії права, що спрямована на дослідження та інтерпретацію буття. Ґенеза онтологічної теорії права у працях вчених веде відрахування від початку ХХ ст., постійно трансформуючись в залежності від домінування у філософській науці певних течій.

На думку О. О. Бандури, «предметом власне онтології права є правові відносини, норми й інститути». [35, с.57] В якості аксіоми (і не безпідставно) цим вченим пропонується твердження, що правове буття є частиною буття соціального. [35, с.57] Ключовими елементами даного підходу виступають правова реальність (картина світу права), правосвідомість, правові явища, правові ідеї, правове регулювання, правове життя (в контексті соціальної взаємодії суб‘єктів права), практичний правовий досвід,. Як зазначає О. Г. Данильян, «питання про специфіку правової реальності і онтологічної струк­тури права – основне питання правової онтології, оскільки воно є модифікацією основного питання філософії права. Стосовно права це питання про те, чому існує право як деяке буття, відмінне від ін­ших, і як воно можливе». [36 ]

Безпеково-особистісна компонента даного підходу полягає в тому, що правова реальність є невід‘ємною частиною життя людини як соціальної істоти. Закріплення норм правової поведінки, їх дотримання через формування правової свідомості особистості, зокрема неповнолітньої, виступають запорукою функціонування певного соціуму і самої особи в  умовах безпеки. Тож логічним елементом онтологічної теорії виступає структурування норм права на підставі обґрунтування принципів інформаційної безпеки в контексті її теорії і практики.

Аксіологічний підхід. Відповідно до лексикографічного тлумачення  «Аксіологія (від греч. axios – коштовний і logos – слово, поняття) – філософське вчення про моральні, етичні, культурні та інші цінності, що визначають напрями людської діяльності, мотивацію вчинків. [37, с.29] Виходячи з цього, аксіологічний підхід в методології юриспруденції пропонується розглядати як «загальну стратегію дослідження, що визначає розгляд права крізь призму його відповідності певним цінностям, що можуть забезпечуватись правом та бути його основою». [24, с.8] Дослідники визначають, що базовими категоріями аксіології права виступають: цінність, оцінка, ціннісні орієнтації, правові цінності, цінності права. [24, с.9]

Н. Ткачовою на засадах педагогічної науки запропонована класифікація системи сучасних цінностей, що певною мірою може слугувати міждисциплінарним орієнтиром.  До даної класифікації автор відносить: 1) фундаментальні, базові, наближені до загальнолюдських цінності (життя, людини, добро, зло, справедливість, гуманізм тощо); 2) національні цінності (мова, культура, традиції, національні символи і т. ін.); 3) громадянські цінності (демократичні права й обов‘язки, толерантність, терпимість, повага до традицій інших народів, інформаційна культура тощо); 4) сімейні цінності (любов, взаємна відповідальність, гармонія стосунків і т. ін.); 5) особисті (персональні) цінності (самореалізація, здоров‘я, освіченість, морально-вольові якості, оптимізм, творча активність тощо). [38,  с. 80-82]  Не зважаючи на загальний характер наведеної класифікації, у неї є наукоємкий потенціал для подальшого застосування у дослідженні аксіологічних аспектів забезпечення ІБН.

В межах інформаційного права І. Сопілко пропонує виокремлювати інформаційну аксіологію, що виступає «логічним кроком до формування нової інформаціологічної парадигми». [31, с. 42] Як вважає вчений, саме державна інформаційна політика має виступити в ролі засобу інтеграції цінностей.

З позицій парадигми інформаційної безпеки, у тріаді «особа, суспільства, держава», на наш розсуд, слід диференціювати систему цінностей кожного її елементу, адже на практиці вони рідко співпадають. Єдиним інтегрально-наскрізним елементом тут виступає інформаційна безпека, що сама по собі здатна виступати як цінність для кожної складової зазначеної тріади.  По суті ідеалом нормативізму стала б максимальна повна інтеграція аксіологічних шкал усіх компонентів системи. Проте на теперішній час ця система суттєва розбалансована й потребує значних зусиль органів держави, громадянського суспільства, авторитетних осіб, аби консолідувати (ні в якому разі не уніфікувати!) інформаційно-правові цінності, в тому числі у сфері безпеки.

Щодо окремої особистості аксіологія доволі плідно застосовується педагогами і психологами, зокрема в контексті механізмів інтеріоризації та внутрішнього прийняття особою певних цінностей.  Попри це  на рівні монографічного правового дослідження ще належить встановити, які саме ціннісні орієнтації неповнолітнього слугуватимуть забезпеченню його інформаційної безпеки. Тут принципового значення набуває розуміння, що особистісні цінності охоплюють не тільки позитивні, а й негативні сторони деякого матеріального об‘єкту або явища, які є значущими для певного суб‘єкта. У такому сенсі  індивідуальні аксіологічні шкали можуть вступати у протиріччя із ціннісними орієнтирами суспільства. Дане твердження можна проілюструвати сумнівними цінностями розуміння неповнолітніми авторитету у ситуаціях реального чи віртуального цькування одноліток (так званого «булінгу») або уявної цінності ґаджетів для особи, в якої вже розвинулася комп‘ютерно-ігрова залежність (адикція).    Опертя в правових дослідженнях на здобутки аксіологічних досліджень дотичних наук відкривають суттєві перспективи для розробки адміністративно-правових заходів із забезпечення аутобезпечної правової поведінки в плані збереження власного життя та здоров‘я неповнолітньої особи, і для формування «інформаційного імунітету» особистості, і для протидії інформаційним деліктам з боку цієї категорії осіб.

Перші несміливі кроки на шляху визначення аксіологічного виміру правової безпеки особи зроблені [39], але йдеться про особу загалом, а не про неповнолітню особу конкретно, крім того ніхто не стане оспорювати, що питання інформаційної і правової безпеки не є тотожними. Проте принципово важливим є твердження, що «аксіологічний вимір правової безпеки особистості дозволяє визначити механізм формування пріоритетності й ієрархічності інтересів особи». [39]

Так само на часі визначення інформаційно-безпекової аксіологічної шкали українського суспільства. Вкрай важливим для науки і практики стає аналіз інформаційного простору як своєрідної «аксіосфери», визначення її найбільш впливових домінант. В умовах розпалу інформаційних війн, а внаслідок цього й контрастивного розшарування соціумів та мікросоціумів у межах суспільства це зробити непросто. Проте однією з консолідуючих ідей, яка б мала об‘єднати навіть завзятих опонентів на засадах громадського взаєморозуміння, повинно стати забезпечення інформаційної безпеки дітей. І це б могло стати першим кроком до об‘єднання та зміцнення українського суспільства в цілому.

При розгляді аксіології інформаційної безпеки держави вважаємо слушною пропозицію І. Сопілко щодо тривимірного підходу, в рамках якого виділяється: нормативна політика (ідеї, принципи, методи реалізації державної інформаційної політики, які чітко визначені у чинному законодавстві України), реальна політика й ідеальна (еталонна) політика. [32, с. 94]  Не зважаючи на те, що Конституція України визначає людину найвищою цінністю [40], контент-аналіз основних правових актів у сфері ІБ [41, 42 ] дає підстави стверджувати, що на даному етапі ціннісні пріоритети зосереджені на національній та інформаційній безпеці саме держави. Поодинокі згадки в текстах про особистість скоріше можна трактувати як юридичний штамп, аніж реальну концепцію забезпечення інформаційної безпеки особи. Не принижуючи ролі та значення загальнодержавних заходів, в тому числі щодо зміцнення сектору безпеки й оборони, особливо в часи військового протистояння, тим не менш слід мати на увазі, що спеціальні інформаційні операції спрямовані на послаблення держави саме через ментальність людей, через вплив на їх свідомість і систему цінностей. Недооцінка даного чинника у подальшому може призвести до катастрофічних наслідків.

Підводячи проміжні підсумки, можна зазначити, що дослідження ІБН крізь призму аксіології є доволі перспективним і у подальшому дозволить сформувати струнку логічну систему поглядів, що слугуватиме вдосконаленню чинного законодавства й поліпшенню практики діяльності усіх інституцій держави і громадянського суспільства.

Праксеологічний підгід. Ключовий термін веде походження від гр. praksis, -seos – справа, дія і означає галузь, що вивчає умови і методи ефективної та раціональної людської діяльності. [37, с. 491] Існує й більш деталізована дефініція поняття, за якого праксеологія тлумачиться як «теорія свідомої зміни, перетворення й удосконалення природи, суспільства, людини на основі пізнаних законів і за допомогою різного роду технік і технологій». [43, с.2]  Виходячи з наведених варіантів тлумачення ключового терміну, можна констатувати, що по-перше, праксеологію визначає усвідомлений діяльнісний підхід,   по-друге, їй властивий динамічний характер, що детермінується швидко плинними зовнішніми умовами буття певного суспільства на певному етапі його історичного розвитку; по-третє, вона функціонує як у формі самостійного підходу до досліджень, так і у формі конкретизації результатів досліджень фундаментальної науки для вирішення певних практичних цілей. І насамкінець, праксеологія (навіть у такій гуманітарній сфері, як право) придатна для формалізації, структурування, алгоритмізації наукової інформації.

Підставами для застосування даного підходу при дослідженні інформаційної безпеки слугує те, що феномен ІБ виступає як в ідеальній, так і в матеріальній формі.  Універсальність праксеології полягає у поєднанні когнітивного та інструментального компонентів для досягнення реального результату при втіленні правових ідей у практику. Тож, з одного боку, сюди можна віднести питання юридичної техніки нормотворчості, конструювання та закріплення правової норми, їхню правореалізацію,  з іншого – інструменталізацію (в тому числі за рахунок інформаційно-комунікативних технологій) процесів пізнання правової дійсності та правового регулювання у конкретних юридично значущих ситуаціях.

По суті при цьому підході встановлюється науково обґрунтований комплекс заходів, спрямованих на розв‘язання конкретних завдань в галузі права. На підставі загальних принципів, вироблених гносеологією, онтологією, аксіологією, при застосуванні праксеологічного підходу відбувається трансформація інформації, яка може набувати форм норми закону, приписів,  рекомендацій, інструкцій тощо. Пріоритетом праксеології виступає цілеспрямована й доцільна діяльність, орієнтована на потреби практики. У зв‘язку з цим виникають підстави використання кваліметричних методів, що дозволяють діагностувати й унаочнити практичний ефект від впровадження, ступінь якості, дієвість результатів дослідження.

Специфіка даного підходу передбачає інтеграцію предметних компонентів. Наприклад, запровадження систем батьківського контролю в комп‘ютерній техніці як елемент забезпечення ІБН водночас може розглядатися і як техніко-технологічне завдання, і як питання адміністративної діяльності. При цьому ефективність результату забезпечується лише у поєднанні першої і другої складової.

З точки зору застосування функцій права, праксеологія у найбільшій мірі відкриває перспективи для правотворчої, правозастосовчої, в тому числі забезпечувальної та наглядово-контрольної,  правозахисної, освітньо-наукової діяльності.  

Висновки. Безумовно, в межах однієї наукової статті неможливо охопити усю глибину й розмаїття методологічних підходів у дослідженні інформаційної безпеки неповнолітніх. До центру нашої уваги потрапили найбільш усталені традиційні методологічні концепти. Але й такий аналіз дозволив виявити науковий потенціал філософії права для вирішення завдань забезпечення інформаційної безпеки. Ми усвідомлюємо, що будь-який розподіл по категоріях в межах підходів є доволі умовним, і в науці широко застосовуються синкретичні концепції, в яких поєднується гносеологія та онтологія, аксіологія і праксеологія. У подальшому планується дослідження даної наукової проблеми на підставі системного і трансдисциплінарного підходів, що створить підвалини концептуального оформлення інформаційної безпеки в її інституціональному значенні.

Література

1. Андрущенко В. П. Соціальна філософія : історія, теорія, методологія / В. Андрущенко, Л. Губерський, М. Михальченко. – Вид. 4-те, випр. та допов. – К.: Юрінком Інтер, 2016. – 551 с.
2. Філософія. Природа, проблематика, класичні розділи: Навч. посібн. / В. П. Андрущенко, Г. І. Волинка, А. Г. Мозгова та ін.; [за ред. Г. І. Волинки]. – К. : Каравела, 2009. – 463 с.
3. Будко В. В. Философия науки / В. В. Будко. – Харьков : Консум, 2005. – 268 с.
4. Cornell, J. E. & Mulrow, C. D. (1999). Meta-analysis. In: H. J. Adèr & G. J. Mellenbergh (Eds). Research Methodology in the social, behavioral and life sciences (pp. 285–323). London: Sage.
5. Кустовська О.В. Методологія системного підходу та наукових досліджень: Курс лекцій / Кустовська О.В. – Тернопіль: Економічна думка, 2005. – 124 с
6. Методологические вопросы науковедения / Под ред. В. И. Оноприенко. – К. : УкрИНТЭИ, 2001. – 323 с.
7. Семенюк Е. П. Філософія сучасної науки і техніки / Е. П. Семенюк, В. П. Мельник. – Львів : Світ, 2006. – 152 с.
8. Сурмін Ю. Майстерня вченого: Підручник для науковця: К.: навчально-методичний центр «Консорціум з удосконалення менеджмент-освіти в Україні», 2006. – 302 с.
9. Сурмін Ю. П. Социальное проектирование в кризисном обществе: методологический аспект / Ю. П. Сурмін // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. – 2014. – № 3. – С. 5-18.
10. Сурмін Ю. П. Стан, методологічні проблеми та концептуальні засади розвитку наукових досліджень державного управління в Україні / Ю. П. Сурмін // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. – 2011. – Вип. 2. – С. 34-43.
11. Чуйко В. Л. Рефлексія основоположень методології філософії науки / В. Л. Чуйко. – К. : Центр практичної філософії, 2000.
12. Жоль К.К. Методы научного познания и логика (для юристов): Учебное пособие. – К.: Атика, 2001. – 288 с.
13. Керимов Д. А. Методология права (предмет, функции, проблемы философии права). – 2-е изд. . – М.: Аванта+. – 2001. – 560 с.
14. Козловський А. А. Гносеологічні принципи права / А. А. Козловський // Проблеми філософії права. – 2005. – № 1-2. – С. 32-44.
15. Козловський А. А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута, 1999. – 295 с.
16. Костицький М. Філософські та психологічні проблеми юриспруденції: Вибрані наукові праці. – Чернівці: Рута, 2008. – 560 с.
17. Костицький М. В. Позитивізм як методологія юриспруденції / М. В. Костицький // Філософські та методологічні проблеми права. – 2014. – № 2. – С. 16-35.
18. Костицький М. В. Нормативізм як методологія юриспруденції / М. В. Костицький // Філософські та методологічні проблеми права. – 2016. – № 1. – С. 18-30.
19. Оніщенко Н.М. Правова система: проблеми теорії: Монографія. / Н.М. Оніщенко. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. – 352 с.
20. Попович В. М. Теорія держави і права: концепція, праксеологія та методологія розвитку / В. М. Попович ; М-во освіти і науки України, ДНВХ «Київ. нац. екон. ун-т ім. В. Гетьмана. – К.: Юрінком Інтер, 2015. – 382 с.
21. Рабінович П. М. Наука філософії права: до характеристики предмета й методології / П. М. Рабінович // Проблеми філософії права, 2003. – Т.1. – С. 22-26.
22. Тарахонич Т.І. Методологічні підходи та принципи дослідження правового регулювання / Т.І. Тарахонич // Часопис Київського університету права, 2015. – № 3. – С. 15–19.
23. Тихомиров А.Д. Юридическая компаративистика: философские, теоретические и методологические проблемы: Монография. – К.: Знання, 2005. – 384 с.
24. Фальковський А. О. Аксіологічний підхід в методології сучасної юриспруденції [Текст] : автореферат дис. … канд. юрид. наук: 12.00.12  / А. О. Фальковський. – Одеса: Нац. ун-т «Одеська юридична академія». – 2011. – 19 с.
25. Fletcher J.P., Sheppard S. American Law in a Global Context. The Basics. – Oxford: Oxford Univ.Press, 2005. – 696 p.
26. Циппеліус Р. Юридична методологія /Переклад, адаптація, приклади з права України і список термінів Р.Корнута. – К.: Реферат, 2004.
27. Згуровський М. З. Розвиток інформаційного суспільства в Україні : Правове регулювання у сфері інформаційних відносин / Згуровський М. З., Родіонов М. К., Жиляєв І. Б. – К. : НТТУ „КПІ”, 2006. – 542 с.
28. Ліпкан В. А. Адміністративно-правові основи забезпечення національної безпеки України [Текст]: дис … д-ра юрид. наук: 12.00.07 / В. А. Ліпкан. – К.: Київ. Київ. нац. ун-т внутр. справ, 2008. – 397 с.
29. Марценюк О. Г. Теоретико-методологічні засади інформаційного права: реалізація права на інформацію [Текст]: дис. .. канд. юрид наук: 12.00.07 / О. Г. Марценюк. – К.: Київ. нац. ун-т внутр. справ, 2009. – 224 с.
30. Теоретико-методологічні засади інформаційного права України : реалізація права на інформацію : монографія / [О.В. Копан, О.Г. Марценюк]. – К. : “МП Леся”, 2013. – 236 с.
31. Сопілко І. Засади інформаційної аксіології в контексті формування державної інформаційної політики / І. Сопілко // Підприємництво, господарство і право, 2013. – № 9. – С. 42-47.
32. Сопилко И. Н. Особенности информационной аксиологии в условиях формирования информационной цивилизации / И. Н. Сопилко // Lex Russica, 2015. – № 6 (СІІІ)  с.90 – 96.
33. Цимбалюк В. С. Методологія інформаційного права як комплексної галузі юридичної науки (засадничі, принципові положення) / В. С. Цимбалюк // Правова інформатика, 2007. – № 3. – С. 4—51.
34. Захаренко К. В. Категорія інформаційної безпеки у вітчизняному філософсько-політологічному дискурсі / К. В. Захаренко // Гуманітарний вісник ЗДІА, 2018. – Вип. 72. – С. 44-52.
35. Бандура О. О. Онтологія права як складова філософії права (деякі міркування) / О. О. Бандура // Філософські та методологічні проблеми права. – 2016. – № 2 (12)ю – С. 55-66.
36.  Данильян О. Г. Філософія права. [Електронний ресурс] / О. Г. Данильян // http://uristinfo.net/uchebnye-materialy/275-filosofija-prava-og-daniljan-/8722-tema-8-pravova-ontologija-priroda-i-struktura-prava.html
37.  Новий словник іншомовних слів: близько 40 000 сл. і словосполучень / Л. І. Шевченко, О. І. Ніка, О. І. Хом‘як, А. А. Дем‘янюк; за ред. Л. І. Шевченко. – К. : Арій, 2008. – 672 с.
38.  Ткачова Н. О. Аксіологічні засади педагогічного процесу в сучасних загальноосвітніх навчальних закладах [Текст] : дис. … д-ра пед. наук : 13.00.01 / Н. О. Ткачова. – Луганськ, 2006.  -
39.  Лобода А. Правова безпека особи: аксіологічний вимір / А. Лобода // http://pgp-journal.kiev.ua/archive/2012/12_2012.pdf#page=26
40. Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року (редакція від 30.09.2016)  // Відомості Верховної Ради України, 2016. – № 28. – Ст. 532.
41. Закон України «Про Національну безпеку» від 21.06.2018 // http://zakon.rada.gov.ua/laws/main/2469-19
42.  Указ Президента України від 25 лютого 2017 року № 47/2017 «Про рішення Ради Національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2016 року «Про доктрину інформаційної безпеки України» // https://www.president.gov.ua/documents/472017-21374
43.   Праксиология : хрест. – М.: ГУП ЦПП, 1997. – 180 с.

МЕТОДОЛОГИЧЕСКИЕ ОСНОВЫ ИССЛЕДОВАНИЯ ИНФОРМАЦИОННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ В АДМИНИСТРАТИВНОМ ПРАВЕ

         Статья посвящена репрезентации ведущих методологических подходов (гносеологии, онтологии, аксиологии, праксиологии) в проекции на эпистемологию исследования информационной безопасности несовершеннолетних в административном праве. Теоретические положения подкрепляются конкретными примерами. Устанавливается роль перечисленных подходов в формировании методологических основ информационной безопасности, обозначаются перспективы дальнейших исследований в указанном направлении.

Ключевые слова: философия права, методология юриспруденции, гносеология, онтология, аксиология, праксиология, информационная безопасность несовершеннолетних.

METHODOLOGICAL BASES OF RESEARCH OF INFORMATION SAFETY OF MINORS IN ADMINISTRATIVE LAW

The processes of rapid evolution in the field of communication require their own scientific understanding. In this regard, the creation and further development of the theory of information security cannot do without a methodological justification. The author of the article argues that this theory is based on a three-tier model: general philosophical methodology, general scientific methodology and methodology of a specific legal science. The scientist adheres to the views that the methodology is a certain worldview, which is based on a scientific theory or concept, through the prism of which knowledge and reflection of legal reality takes place. Understanding the methodology in the meaning of the science of methods is too narrow and superficial. The author’s attention is drawn to four main fundamental methodological approaches: gnoseology, ontology, axiology, and praxeology. In analyzing the theory of knowledge (gnoseology) within the framework of information safety of minors, he notes a peculiar specificity. The teenager is formed as a person in the process of confrontation of positive and negative information acting on him. This provision is fundamentally important for not only teachers and psychologists, but also for lawyers, whose task in the process of legal regulation is to minimize or neutralize the negative and facilitate the flow of information that forms the legal conscience and creates the desired patterns of legal behavior. The second level of knowledge is the activity of a scientist studying the problems of information security. When choosing an ontological approach, the researcher analyzes the categories of legal reality, legal awareness, legal ideas, legal regulation and practical experience. The article reveals the significant potential of information security axiology. The problem lies in the fact that on the axis “person, society, state” the category of values is treated in each case in its own way. The only integral value is information security itself. Content analysis of legal acts in the field of information security of Ukraine allowed establishing the priority of the state in this concept. Information safety of an individual, especially a minor, is practically neglected.  Consequently, the legislative and executive authorities need to increase attention to this problem and eliminate gaps in the legal framework. The researcher also demonstrates the possibility of using praxeology to translate scientific research in the field of information safety of minors into a practical plane. He notes that in a scientific study, as a rule, not one methodological approach is used, but their combination. In the future, the author plans to explore trends in the use of previously unexamined approaches.

Keywords: philosophy of law, methodology of jurisprudence, gnoseology, ontology, axiology, praxeology, information safety of minors.

Фатхутдінов Василь Гайнулович,

Голова Інституту безпекової політики ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

У роботі досліджуються напрями застосування аксіологічного підходу до вивчення громадської безпеки. Доводиться, що визначальним при забезпеченні громадської безпеки виступають національні цінності, які детермінують зміст діяльності із забезпечення громадської безпеки.

Ключові слова: державна безпекова політика, громадська безпека, безпекова аксіологія, правове регулювання громадської безпеки, громадський спокій, громадський порядок, аксіологічний вимір громадської безпеки.

В статье общественная безопасность репрезентуется сквозь призму аксиологического подхода. Аргументирована позиция, в  соответствии с которой, определяющим фактором при обеспечении общественной безопасности выступают не национальные интересы, а национальные ценности. Именно они детерминируют содержание деятельности по обеспечению общественной безопасности.

Ключевые слова: государственная политика безопасности, общественная безопасность, аксиология общественной безопасности, правовое регулирование общественной безопасности,  общественный покой, общественный порядок, аксиологическое измерение общественной безопасности

In the article author searched a basis of public security due to axiological approach. Is proved,  that the essence of public security is a national values, instead of national interests. National values determines an activity gist to provide public security.

Key words: state security policy, public security, security axiology, security policy state regulation, public order, axiological horizon of security policy

Актуальність

Трансформація геополітичної конфігурації, нівелювання існуючих механізмів та систем колективної безпеки, поява нових загроз громадській безпеці —  загострило проблеми забезпечення не лише національної, а й громадської безпеки окремих соціальних груп та країн в цілому. Нині головним завданням безпекової політики виступає не стільки надання послуг з безпеки, скільки можливість реалізації у безпековій сфері власної стратегії розвитку української нації, які б відповідала національним цінностям. У поєднанні із розширенням горизонтів пізнання, трансформацією сучасної методології адміністративного права, імплементації синергетики та методології міждисциплінарного підходу, а також  формуванням постмодернізму, унаочнюється проблема у формуванні на наукових засадах виваженої державної безпекової політики, зокрема такого її напряму як державна політика у сфері забезпечення громадської безпеки. Позбавлення даної політики суб’єктивізму, схоластики та еклектики та зайвого теоретизування — виступає рушієм для формування дієвої концепції виживання та розвитку української нації.

Звернення мною уваги до методологічних проблем не є випадковим. Адже в сучасній як адміністративно-правовій парадигмі, так і безпеково-правовій науці питанням методології узвичаєно приділяється замало уваги. Але саме неадекватність обраних методів дослідження предмету є корелятивною із ефективністю та успіхом реалізації безпекової політики. Тому серед методологічних проблем безпеково-правової науки, чільне місце посідають питання визначення аксіології, гносеології, епістемології та онтології, які цілком очевидно корелюють із вірним та точним визначенням предмета дослідження та окреслюють структурно-генетичні зв’язки досліджуваної предметної сфери.

Актуальність теми статті обумовлена тим, що в безпековій науці не є однозначно визначеним підхід, за якого має трактуватися громадська безпека, як видове поняття національної безпеки. Більшість авторів безапеляційно і бездоказово сприйняли формулу, за якої національна безпека, як родове поняття, визначається через категорії національних інтересів. Натомість застосування мною аксіологічного підходу формує альтернативний погляд на вирішення даної проблеми, через що нами пропонується розглядати громадську безпеку через національні цінності, а не національні інтереси. Наша позиція підкріплюється науковим доробком тих дослідників, які стверджують, що в цілому національні цінності мають бути відображені в предметній формі та набути рельєфних рис в результаті їх екстраполяції на конкретно-історичні внутрішні та зовнішні умови, на особливості формування та розвитку держави [1—6].

Аксіологічне пізнання безпекової дійсності унаочнює знання про еволюцію правових феноменів, які формуються і сфері громадської безпеки і виступає важливою умовою розуміння їх сутності.

Слід відверто визнати, що нині, незважаючи на не вщухаючі спроби аналізувати громадську безпеку в нових умовах, немає також жодної монографічної роботи, в якій би достатньо повно і глибоко розглядалися проблеми безпекової аксіології в комплексі, на основі єдиного та цілісного теоретико-методологічного висвітлення проблеми. До таких останніх робіт, в яких дані питання не розглядаються можна віднести праці Бєлєвцевої В.В., Березана В.М. та Барабаша О.В. [7—9].

Ця стаття і є спробою деякою мірою заповнити цю прогалину.

Рівень дослідженості теми в наукових роботах

Глобалізація світу, на жаль створили кращі умови для глобалізації загроз та небезпек, ніж до глобалізації безпеки, чи то безпекової глобалізації. Більше того, так звана „сек’юритизація суспільства” як явище не відбулася. Навпаки: глобалізація привнесла достатню кількість елементів хаосу, нових загроз, через що значно уповільнила динаміку росту розвитку розвинених країн, а також створила додаткові важелі для унеможливлення розвитку слаборозвинених країн, остаточно намітивши тенденцію до архаїчних форм вирішення конфліктів: через війну, агресію, анексію, геноцид та тероризм і сепаратизм, гібридні війни, гуманітарні конфлікти.

Можу чітку відзначити, що з одного боку відбувається певний, за влучним виразом В.А.Ліпкана, безпекоренесанс, натомість змістовно і теоретично він не є підкріпленим. Особливо це стосується сфери громадської безпеки, яка розглядається ще й досі розглядається в рамках адміністративного права за допомогою застарілої методології без врахування сучасних тенденцій розвитку даного явища.

Зазначу, що чимало дослідників займалися питаннями правового регулювання громадської безпеки. До найбільш маститих українських дослідників у цій сфері сміливо можу віднести: Барабаша О. В., Березана В.М., Доценка О.С., Корнієнка М.В., Лошицького М.В., Мамай К.В., Ольховського Є.Б., Плохого І.І., Цикалевича В.М. та інших [10—14].

Окрема увагу роботам, присвяченим методологічним питанням національної безпеки, серед яких на даному етапі можу виділити таких сучасних українських вчених: Ліпкан В.А., Ситник Г.П., Пономаренко Г.О. та ін. [15—20]. Також хочу виділити роботи Сопілко І.М., яка одна з перших почала застосовувати філософську методологію при формуванні державної політики, зокрема в інформаційній сфері (відповідно до предмета свого дослідження) [21—25]. Напрацювання даної дослідниці послугували для нас додатковим джерелом творчого натхнення при вивченні громадської безпеки.

Причому зазначу, що з одного боку чимало дослідників описують позитивні моменти як формування безпекового суспільства, дерегуляції безпекових відносин і формування вільного безпекового ринку — ринку надання послуг у сфері безпеки. Знаковим навіть є й те, що відповідно до Закону України „Про Національну поліцію”, національна поліція визначається  як це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству (виділено мною) шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку [26].

Більше того, зазначу на ту обставину що на загал абсолютна меншість робіт розглядає і репрезентує громадську безпеку як складову національної безпеки, а  звідси і алгоритм її дослідження не має нічого спільного з уже розробленим алгоритмом вивчення національної безпеки.

На підставі викладеного формую наукову гіпотезу: нині вже є сформованими усі передумови до формування на основі концептуально оновленої методології адміністративного права  (а згодом права громадської безпеки) засад державної політики у сфері громадської безпеки. Базові постулати даного бачення мають наступне підґрунтя:

• методологічно концепція громадської безпеки на засадах аксіології виступає теоретичним базисом до обґрунтування системи наукового пізнання феномену безпеку не через категорію „національний інтерес”, а через категорію „національні цінності”. Більше того, в рамках аксіологічного підходу виробляються критерії формування даної системи цінностей, показники ефективності даної системи, а також засоби, за допомогою яких відбувається відбір  і їх формування. Це значно упрозорішає розуміння витоків формування даної системи, уможливлює зрозуміти механізм і критерії віднесення тих чи інших благ до національних цінностей, засади формування системи цінностей, які розширюють розуміння значення громадської безпеки, сформулювати адекватні сучасним реаліям та тенденціям безпекового середовища правові засади державної політики у сфері громадської безпеки. Поза це, використання адекватної методології унеможливить суб’єктивно трактувати факти порушення громадської безпеки та відповідно застосовувати вибіркове правосуддя до порушників громадської безпеки незалежно від їхніх політичних та інших переконань;
• онтологічно концепція безпекової аксіології носить парадигмальний характер і виступає як висхідним, базовим положенням для формування на якісно нових концептуальних основах засад державної політики у сфері громадської безпеки;
• гносеологічно концепція безпекової аксіології допомагає поєднати методологічний інструментарій різних наук відповідно до єдиного предмета дослідження — громадської безпеки;
• епістмеологічно — концепція громадської безпеки на засадах аксіології сприятиме ґуртуванню наукового співтовариства не за науками, а за предметом дослідження, що нині є об’єктивною потребою переосмислення неефективності української науки та її відставання у найбільш пріоритетних галузях науки та освіти;
• метафізичний потенціал імплементації аксіологічного підходу до дослідження громадської безпеки утворює нові можливості до ефективної будови системи громадської безпеки відповідно до сучасних реалій, передусім гетеротопії соціальностей, як передумови формування радикалізму, топології громадської безпеки як конституювання її належності до системи координат національної безпеки і безпекової гетерархії як певного порядку координації  множинних відносин у сфері громадської безпеки, яка допомогою якою уможливлюється формувати моделі структур множин ієрархій, елементи яких поєднані мережевими зв’язками.

Виклад основного матеріалу

Як мною вже зазначалося, активізація реальних алгоритмів дестабілізація виявила неспроможність систем колективної безпеки своєчасно реагувати на них, а відтак рівень громадської безпеки значно понизився. Події з міграційною кризою в Європі в 2015 році, розгортання Росією військ вздовж кордону з Україною та участь у російсько-терористичній війни проти України розгортання військ в Сирії, актуалізація конфлікту між Японією та Китаєм, а також між Північною та Південною Кореєю виступають яскравим доказом неспроможності сучасної теорії та застарілих підходів вирішувати нові конфлікти, своєчасно їх ідентифікувати та здійснювати превентивну діяльність щодо унеможливлення їхньої активізації у загрози та небезпеки.

На тлі подій, що відбуваються в Україні чітко можна простежити та ідентифікувати методологічну кризу у стратегічному мисленні та прогнозуванні і взагалі в управлінні: дефрагментація українського суспільства не призвела до адекватного його відображення в структурації за новими аксіологічними критеріями в рамках теорії національної безпеки, відтак нині теорія відстала від практики, вона змушена не уторовувати шлях практиці, а фактично пояснювати та інтерпретувати практичну дійсність. Це є помилковим і безперспективним напрямом, приреченням блукати манівцями суб’єктивізму окремих правлячих осіб.

Суттєву роль в унеможливленні формування системної картини у сфері громадської безпеки відіграють роботи, в яких нехтується аксіологічний вимір громадської безпеки, бездумно тиражуються схоластичні ідеї, які спричинюють не лише фрагментацію наукового знання, а й значно впливають на практику ефективного забезпечення громадської безпеки як складової національної безпеки, а не лише у співвіднесенні громадської безпеки і правопорядку.

Слід констатувати про гомогенну спрямованість робіт, в яких здебільшого громадська безпека розглядається в контексті охорони громадського порядку і пов’язана лише з громадським спокоєм. Яскравими сучасними прикладами тиражування цих ідей є роботи Бєлєвцевої В.В., Березана В.М., Барабаша О.В., Мамай К.В. [7—9; 27]. Не враховані сучасні тенденції у сфері громадської безпеки і у колективній монографії фахівців із Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ [28].

На жаль в нинішніх умовах дані роботи вже не відповідають ані сучасним науковим розробкам школи безпекознавства, ані безпековим тенденціям і сучасній глобалізації загроз та небезпек, передусім гібридних війн, сепаратизму, тероризму, помилкам міграційної політики, що призводить до неконтрольованого потоку біженців.

У роботах даної проблематики не досліджено діалектики позитивного та негативного, взаємозв’язку форми проявів та впливу негативних чинників на безпекову політику та змісту сучасних загроз та небезпек, які обумовлені глобалізацією злочинності, транснаціоналізацією ринку озброєнь, нездатністю держави забезпечити належний рівень громадської безпеки, а також розвитком інституту приватних військових корпорацій, які фактично виступають приватними арміями тих чи інших транснаціональних корпорацій і за озброєнням і компетентністю є іноді вищими за державні безпекові структури деяких країн.

Саме тому, роботи перерахованих мною вище дослідників мають певним чином довідковий характер стосовно лише понятійного апарату, який в принципі, ґрунтуючись на постулатах минулого тисячоліття, не зазнав докорінних та концептуальних змін. Однак такі підходи є абсолютно різними порівняно з моїм поглядом і науковою позицією, через що їхнє використання матиме обмежений і ретроспективний та інформативний характер.

На цьому тлі важливого значення набувають конструктивні як теоретичні конструкції, так і нормативно-правові акти, дія яких сприятиме збереженню історичної спадщини та самоідентичності української спільноти, передусім волі, соборності та незалежності.

У травні 2015 року було затверджено нову редакцію Стратегії національної безпеки України [29], утім нормативно так і не було визначено ролі громадської безпеки в системі національної безпеки. Автори даної Стратегії обмежилися лише зазначенням на те, що розвиток Національної гвардії України як військового формування з правоохоронними функціями має бути спрямований на збільшення її спроможностей щодо забезпечення громадської безпеки, фізичного захисту об’єктів критичної інфраструктури, участі в охороні і обороні державного кордону України, а також підтримки операцій Збройних Сил України у кризових ситуаціях, що загрожують національній безпеці, та в особливий період.

Причому поняття громадської безпеки і громадського порядку розділені як за змістом, так і за формою, оскільки, якщо забезпечення громадської безпеки покладено на НГУ, то завдання щодо забезпечення громадського порядку покладено на Національну поліцію.

Тобто громадська безпека як складова національної безпеки ще й досі, навіть після подій Революції гідності у лютому 2014 року, анексії Криму, сепаратизму, окупації частини території нашої держави російсько-терористичними формуваннями, а також активним веденням проти України гідридної війни не є легітимованою. Причому така кореляція є необхідною умовою правильного розуміння сучасного змісту громадської безпеки, яка фактично нині може розглядатися важливою складовою внутрішньої безпеки держави. Адже, фактично, сфера громадської безпеки стосується майже усіх складових і сфер життєдіяльності, які перераховані в Законі України „Про основи національної безпеки України”. Моя позиція знаходить своє відображення але з іншою аргументацією і в роботі Пихтіна М.П., котрий виділяє три основні напрями діяльності внутрішніх військ (зараз вже НГУ): 1) охорона громадського порядку; 2) забезпечення громадської безпеки; 3) забезпечення внутрішньої безпеки України [30].

Неефективність систем колективної безпеки, безпорадність європейських структур безпеки фактично засвідчила нездатність даних систем до реального протистояння збройній агресії, анексії, гібридній війні тощо [31;32]. Відповідно зразки безпеки, що нам нав’язують з Європи мають бути піддані ретельній оцінці, а ті псевдореформатори, які й надалі посідають керівні посади в вищих органах державної влади і фактично знищують правоохоронну та безпекову систему, а також взагалі воєнну організацію держави, мають зрозуміти безперспективність сліпого наслідування європейського шляху розвитку правоохоронних структур, зокрема у сфері забезпечення громадської безпеки.

Масові заворушення у Німеччині 1 червня 2013 року в Кельні, 18 – 20  березня 2015 року у Франкфурті, під час яких було заарештовано близько 550 осіб, спалено 6 поліцейських авто, близько 88 правоохоронців отримали поранення різної тяжкості, довели хибність застосування застарілих методів забезпечення громадської безпеки, передусім нехтування профілактикою ліворадикальних та інших екстремістські налаштованих соціальних груп, під приводом забезпечення демократичного волевиявлення. Так само як і бездумна та помилкова міграційна політика, внаслідок якої наплив біженців в Німеччина за 2013-2014 рр. склав більше, ніж 1,5 млн. осіб, серед яких чимала кількість терористів та екстремістів, що утворюють реальну можливість дестабілізації Європи та зменшення її могутності. Розквіту а згодом і можливого розпаду.

Україна має власний досвід, як позитивний, так і негативний. Ми маємо як те, чим пишатись, так і ті помилки, усвідомлення і виправлення яких також є частиною нашого власного шляху розвитку. Тому маємо крокувати власним шляхом розвитку, враховуючи помилки як власні, так і інших, в тому числі європейських держав. Застосування прогнозної та описових моделей при моделюванні масових порушень громадської порядку та громадської безпеки на кшталт тих подій, що відбувались в Донецьку, Луганську, Харкові, Одесі, можуть стати калькою подій в Ужгороді, Львові, Рівному, тому мають дати яскраві дані про те, що жодна європейська країна не змогла б, за умови збереження нинішнього підходу до забезпечення громадської безпеки протистояти сепаратистам та іншим проявам гібридних воєн.

Ще один приклад. 20 березня 2015 року після звільнення популярного телеведучого Кларксона з каналу ВВС у Лондоні (Велика Британія) до головного офісу цієї кампанії під’їхала самохідно-артилерійська установка Abbot SPG і здійснила націлювання на вестибуль головного офісу компанії [33]. Фактично нині, будь-яка особа, що має рейтинги чи то в реальному чи то в інформаційному, передусім кіберпросторі, фактично може використати це для успішного порушення громадського порядку та громадської безпеки. І це аж ніяк не враховують фахівці з правоохоронних органів, оскільки саме концепція громадської безпеки орієнтована на контекстуалізацію його в якості дотримання правопорядку, а не в якості дотримання національної безпеки. Відтак невірні теоретично посили призводять до створення небезпеки самі по собі, унеможливлюючи застосування безпекового інструментарію для управління загрозами та небезпеками у сфері громадської безпеки.

Таким чином вірус насильства вже настільки укорінився у свідомість людини, що вирішення будь-яких конфліктів відбуваються крізь призму насильства або демонстрації спроможності його застосування. Хочемо ми того чи ні, відповідає це політичній кон’юнктурі чи ні, але нині Закон України „Про боротьбу з тероризмом” не в змозі регулювати суспільні відносини у сфері громадської безпеки, пов’язані із діяльністю екстремістські налаштованих груп населення, які можуть бути використані агентами впливу для дестабілізації обстановки в країні аж до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності.

Відтак доходимо важливого висновку: ціннісна дезорієнтація сучасного суспільства і не лише українського призводить до тероризації суспільства, коли методи тероризму стають ні чимось екстраординарним, а буденною практикою вирішення будь яких спорів та конфліктних ситуацій.

Ще одне: наперед визначена концентрація повноважень в руках наднаціональних структур, якою виступає наприклад ЄС, не стала гарантом безпеки, а інколи навпаки перетворюється на чинник, через який рівень громадської безпеки може зазнати суттєвої дестабілізації. Дану обставину слід враховувати, щоб тверезо оцінити переваги та недоліки імплементації європейських зразків та моделей безпеки в українську дійсність. Так, наприклад, відкриття офісу Центробанку ЄС у Франкфурті 18 березня 2015 року спричинили небувалі масові заворушення та групові порушення громадського порядку. Відтак важлива подія для ЄС, спричинила дестабілізацію громадської безпеки у Франкфурті.

Нині значно активізувалися добровольчі батальйони, які поінколи вирішують чимало важливих питань оборонного значення, боронять національну незалежність і здійснюють заходи з охорони громадського порядку. Натомість, на наше переконання, держава була є і буде найбільш ефективним суб’єктом забезпечення управління громадською безпекою, яка включає свідомий цілеспрямований керуючий вплив на об’єкт управління з метою досягнення цілей безпеки. Причому управління безпекою включає в себе такі функції: організація, планування, прогнозування, взаємодія, контроль. Для реалізації даного завдання окремого теоретичного розроблення потребує проблема державної безпекової політики, зокрема державної політики у сфері громадської безпеки, яка по суті виступає суттєвим змістовним наповненням внутрішньої безпеки.

Застосування аксіологічного підходу змушує нас подати наше розуміння аксіології.

Аксіологія — вчення про цінності, філософська теорія загальнозначимих принципів, які визначають спрямованість людської діяльності, мотивацію людських вчинків. Звернення моєї наукової уваги на застосування аксіологічного підходу до громадської безпеки не є спонтанним бажанням філософізації проблем безпеки, навпаки — застосування даного підходу здатне привнести конкретику у розуміння базового підходу щодо трактування родового поняття національної безпеки.

Нині одним із найважливіших завдань теорії громадської безпеки, як гносеологічного елемента теорії національної безпеки,  має виступати розроблення її методологічних проблем.

Цікавим є звернення до аксіологічних проблем Сопілко І.М., яка пропонує виділяти інформаційну аксіологію. Екстраполюючи наукові положення даної дослідниці до нашого дослідження відмітимо наступне [21; 24].

Цінності не виникають самі по собі, тому що у них є лише значимість та змістовність: вони суть вимоги, звернені до волі, цілі поставлені перед нею, вони надають змісту діяльності. Розгорнуте вчення про цінності зробив Р.Г.Лотце, який намагався обґрунтувати істинність пізнання за допомогою поняття „об’єктивної значимості” логічних і математичних істин. У іншого дослідника Віндельбанда в якості цінностей виступають істина, добро і краса, а наука, правопорядок, мистецтво і релігія розглядаються як цінності-блага культури, без яких людство не зможе існувати.

Таким чином правопорядок, як один із результатів громадської безпеки виступає цінністю-благом. Причому Віндельбанд порівнює правопорядок із мистецтвом, наукою і релігією, що надає першому нового значення і наперед визначає зовсім інші обрії пізнання ніж просте зосередження на його охороні та дотриманні стану спокою.

Будь-яка цінність виступає як ціль сама по собі, до неї прагнуть заради неї самої, а не заради матеріального інтересу, вигоди або чуттєвої насолоди. Саме тому в рамках аксіологічного підходу, громадська безпека виділяється як самоцінність, а не інструмент, за допомогою якого досягаються інші цінності. Більше того громадська безпека, виступаючи цінністю, не визначається через категорію інтерес, як усвідомлену потребу, яка здебільшого носить матеріальний вираз. Відтак, в рамках аксіологічного підходу виходимо на формулювання наукових аргументів щодо некоректності визначення родового поняття національної безпеки через категорії національних інтересів.

Цінність — це не реальність, а ідеал, носієм якого виступає свідомість як джерело усіх норм. Відтак можемо чітко ідентифікувати іншу істину: не може бути абсолютної безпеки, так само як не може бути абсолютної свободи. Ідеал постільки і ідеал, оскільки його ніколи не можна досягнути. Але осягнення цього постулату, вже просуває нас на шляху правильного розуміння сутності та призначення громадської безпеки, необхідності операціоналізації даного поняття через категорії цінностей, а не інтересів.

У цілому, усі погляди щодо сутності цінностей слід виділити у дві великі групи:

1) дослідники, які вважають цінності суб’єктивною категорією, яка визначається крізь волю (Кант), емоційні акти переваги (Брентано), почуття (Вундт, Іодль, Паульсен);

2) дослідники, які вважають цінності об’єктивною категорією, породженням чистої волі (Мюнстерберг, Ласк, Гуссерль, Коген), акт переваги (Шелер).

Отже, громадська безпека має трактуватися як така, що за своєю суттю спрямована на встановлення спокою, справедливості, балансу інтересів особи, суспільства і держави, законних інтересів, свободи та волі. У цьому твердженні полягає зміст цінності громадської безпеки, за допомогою якої стверджується єдність і взаємозалежність цінностей як окремої особи, так і держави як особливих, але самодостатніх у той же час взаємозалежних та симбіотично пов’язаних соціальних цінностей.

Застосування аксіологічного підходу виступає своєрідним орієнтиром та дороговказом щодо формування системи стримувань та противаг, а у більш абстрактному плані — балансу інтересів особи, суспільства і держави. Формування системи цінностей допомагає сформувати даний баланс ґрунтуючись на об’єктивних наукових критеріях, а не послуговуючись суб’єктивними ставленням та інколи помилковими оціночними критеріями. Здійснення цих цінностей і становить собою основний зміст і завдання, саму ідею державної політики у сфері громадської безпеки.

Сакральний зміст цінностей особи, суспільства і держави не може бути залишений поза контекстом державної політики громадської безпеки, адже саме вони слугують наповненням та фактичним змістом процесу забезпечення громадської безпеки.

При виборі тієї чи іншої безпекової стратегії в якості домінантної тим чи іншим чином заторкуються питання методології. Адже від них на пряму залежить зміст безпекової політики, яка, своєю чергою, обумовлена політичним курсом держави, безпековою освіченістю політичної еліти, безпековою культурою тощо. Не секрет, що більшість проблем із сепаратизмом в Україні виникла через неготовність на перших етапах вітчизняних правоохоронних органів до вжиття жорстких заходів аж до ліквідації найбільш небезпечних злочинців, які згодом за підтримку російсько-терористичних формувань фактично здійснили окупацію території нашої країни, порушили територіальну цілісність, просто розграбували та знищили життєво важливі об’єкти інфраструктури, поставили під загрозу мирне співіснування громадян, а також створили загрозу порушення громадської безпеки у значній частині нашої держави.

У цій ситуації доцільно згадати досвід розпаду СРСР, який , з-поміж багатьох вже названих та добре вивчених та озвучених причин, має одну, цікаву для нашого контексту: „…распад советской системы стал результатом – во всяком случае, на первом этапе – не поднявшего голову национализма, а слабости центрального советского руководства” [24, с. 14].

Ідеологія безпеки — важливий напрям як наукових досліджень, так і практичної діяльності державного і недержавної сфери безпеку. Від правильного та ідентичного розуміння змістовних її складових залежить правильне, успішне та ефективне виконання поставлених верховним Головнокомандувачем завдань з припинення військової агресії РФ та відновлення громадської безпеки в Донецькій та Луганській областях, відновлення територіальної цілісності та повернення АРК до складу України, а з часом розгляд можливостей щодо повернення інших історичних територій, які тимчасово перебувають у складі РФ.

Основою ідеології безпеки має виступати аксіологічний підхід, на основні якого має бути сформовано модель корелятивного розвитку цінностей особи, суспільства та держави.

І в даному контексті можемо повністю підтримати думку Г.П.Ситника, котрий зазначив: „…Сьогодні ж в Україні є спроби масованого безоглядного насадження концепції „загальнолюдських цінностей”, що також не залишає шансів для вираження національної самобутності, характеру, звичаїв, традицій українського народу. І якщо Закони України будуть писатися виключно в контексті „загальнолюдських цінностей”, то може настати, так би мовити, „криза самоідентифікації.. Треба бути відвертими – тільки ідей ринку, демократії, прав і свобод людини для України, незважаючи на їх принципову важливість для подальшого розвитку держави, недостатньо. Вони не змогли стати панівними у свідомості мас і таким чином стати мобілізуючою і консолідуючою силою. Для переважної частини народу України такі поняття як колективізм, соціальна справедливість, „синівський” обов’язок та ряд інших продовжують залишатися базовими цінностями світогляду ” [12, с. 97].

Криза найвищого Блага стала причиною кризи самоідентифікації, саме тому, за умови бажання збереження національної ідентичності, самобутності, історії спадщини традицій українського народу, доцільність застосування універсальних благ, які формують ієрархію цінностей є сумнівною і такою, що за певних історичних умов може знищити націю.

Застосування аксіологічного підходу уможливлює виділити декілька вимірів громадської безпеки:

1) нормативна політика громадської безпеки — визначена в керівному нормативно-правовому акті (Доктрина громадської безпеки України), а також інших НПА України, що регулюють суспільні відносини у сфері громадської безпеки, система поглядів та ідей на громадську безпеку, репрезентовану через баланс цінностей особи, суспільства та держави, а також керівні ідеї, цілі, завдання, функції, принципи та методи забезпечення громадської безпеки як елемента державної політики національної безпеки;

2) реальна політика громадської безпеки — державна політика у сфері громадської безпеки, яка реально втілюється в реальному житті через вжиття комплексу передбачених законодавством заходів і спрямована на реалізацію національних цінностей;

3) ідеальна політика громадської безпеки — еталонна модель державної політики у сфері громадської безпеки, заснована на аксіологічному підході.

Висновки

Таким чином, доходимо висновку, що сучасна методологічна криза у формуванні концептуальних основ державної політики у сфері громадської безпеки сягає коріннями в аксіологічну царину. Несформованість системи національних цінностей, дефрагментація безпекової методології та нівелювання деонтологічних засад підготовки сучасних фахівців у правоохоронній сфері стали наслідком глобальної гуманізації суспільства, глобалізації загроз, на противагу дефрагментації безпеки.

Поєднані із бездумним використанням іноземних фахівців в якості не лише радників, а й на посадах вищого державного рівня вони створили достатні передумови до сталого регресу та деградації правоохоронної системи. Висуну гіпотезу, яка ґрунтується не лише на теоретичних знаннях, а й на моєму практичному досвіді, що імплементація грузинського досвіду в українську дійсність з часом доведе свою безперспективність, але на жаль, час вже буде згаяний, а та система підготовки фахівців громадської безпеки, яка роками формувалась і поступово оформлювалась у вигляді теоретичних засад і практичних навичок, буде остаточно зруйнована. Адже сучасна Національна поліція не здатна вирішувати той комплекс завдань, який було покладено на міліцію громадської безпеки.

Одним із шляхів недопущення остаточного знищення правоохоронної системи України, на мій погляд, є звернення наукової уваги до практичних питань забезпечення громадської безпеки у сучасних умовах із використанням і залученням добровольчих батальйонів, а також місцевої міліції. Так само актуальним залишаються теоретичні питання розроблення формування методології державної політики громадської безпеки, ключовим компонентом якої мають виступати онтологічний та аксіологічний елементи.

Наріжним каменем подальшого поступу у безпекове річище виступає необхідність формулювання цінностей у сфері громадської безпеки, кристалізація і легітимація яких стало б дороговказом для побудови оновленої системи громадської безпеки. Одним із керівних документів, в якому вони мають бути визначені виступає Доктрина громадської безпеки.

Здійснене дослідження аксіологічних засад безпекової політики доводить нас до висновку, що в теоретичному плані концептуальні підходи щодо вироблення засад державної політики громадської безпеки позбавлені аксіологічної складової. Основним та визначальним мірилом безпекової політики виступають національні інтереси, які за своєю суттю є категорією більш динамічною та змінюваною, а головне здатною до можливих різноманітних інтерпретацій з подальшими інсинуаціями правлячими елітами. Відтак, операціоналізація поняття „національні цінності”, замість „національні інтереси” слугує важливою підоймою не лише в практичному сенсі, а й надає векторного правильного спрямування та значущості подальшими дослідженням громадської безпеки як складової національної.

Методологія безпекоцентризму поступово виборює своє законне місце в  гносеологічному арсеналі сучасних методологічних прийомів, дедалі глибше зміщуючи у царину забуття філософію лібералізму, яка у поєднанні із неокантіанською традицією не дають повного уявлення про феномен державної політики громадської безпеки. За цих умов аксіологічний вимір громадської безпеки дозволяє сформулювати адекватний сучасним тенденціям безпекового середовища алгоритм усвідомлення зв’язку між тими чи іншими явищами оточуючої дійсності та заходами впливу на них, у тому числі і силовими методами.

Натомість за даного випадку слід розрізняти державну політику громадської безпеки (громадську безпеку), яка здебільшого спрямована на запобігання та мінімізацію реалізації загроз у відповідному середовищі і державну безпекову політику, що спрямована на формування гарантованих і забезпечених державою сприятливих умов для стабільного прогресу об’єктів безпеки (особи, суспільства і держави), реалізації їх прав і свобод, законних інтересів, цінностей.

Національні цінності є іманентним елементом системи громадської безпеки. Без їх чіткого визначення забезпечення громадської безпеки відбувається поза межами заданих системою параметрів і перетворюється на звичайну діяльність правоохоронних органів щодо забезпечення громадського порядку та дотримання спокою. Такий контекст громадської безпеки є вже застарілим. Дестабілізація та дискредитація національних цінностей — шлях до світоглядного поневолення нації, втрати неї національної самобутності та національної ідентичності. Національні цінності виступають дороговказом розвитку суспільства і відповідно є замістом державної політики громадської безпеки. Більше того, плекання ієрархії цих цінностей також має становити основу правової та безпекової культури, розвиток якої виступає запорукою стабільного функціонування системи громадської безпеки.

Застосування методу історичної реконструкції, аксіологічного підходу та гетерології [34] дозволяють унормувати та увести в науковий обіг поняття — топології безпеки — опис просторово-часових параметрів безпекового буття, яке породжується в ході взаємодії людей, реалізації ними безпекових цінностей. Окрім цього мною пропонується увести в науковий обіг поняття гегемонія блага — такий процес, за якого стратифікація суспільства, що ґрунтується на класовій ознаці, нівелюється за рахунок апеляції до загального культурного ядра, таким чином благо виступає цементуючим компонентом, на якому влада будує згоду в суспільстві, яке виступає основою громадської безпеки.

Усвідомлення необхідності подальшого поглибленого дослідження аксіологічного виміру громадської безпеки є необхідним у контексті ухвалення не за формою, а за змістом оновленої Стратегії національної безпеки України, в якій на жаль цінностям відведено дуже незначне місце.

Література

1. 1.            Основы национальной безопасности: Моногр / М.М.Абдурахманов, В.А.Баришполец, В.Л. Манилов, В.С.Пирумов. – М.: Друза, 1998. – 327 с.
2. 2.            Бодрук О. Національні інтереси // Політика і час. – 2001. – № 12. – С. 52-62.
3. 3.            Возжеников А.В. Национальная безопасность (теория, политика, стратегия): Моногр. – М.: НПО Модуль, 2000. — 240 с.
4. 4.            Манилов В.Л. Национальная безопасность: ценности, интересы и цели // Военная мысль. – 1995. – № 6. – С. 28-40.
5. 5.            Манилов В.А. Безопасность в эпоху партнерства: Моногр. – М.: ТЕРРА, 1999. – 368 с.
6. 6.            Шевченко В.О., Іващенко М.М. Концепція національних інтересів України. – К.: Слов’янський світ, 1996. – С. 5.
7. 7.            Барабаш О. В. Адміністративно-правове регулювання при забезпеченні громадської безпеки у надзвичайних ситуаціях : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / О. В. Барабаш; Відкритий міжнар. ун-т розв. людини “Україна”. – К., 2014. – 16 c. – укp.
8. 8.            Березан В. М. Адміністративно-правове забезпечення охорони громадського порядку та громадської безпеки під час проведення масових заходів : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / В. М. Березан; Міжрегіон. акад. упр. персоналом. – Київ, 2014. – 21 c. – укp.
9. 9.            Бєлєвцева В. В. Адміністративно-правові режими у сфері державної безпеки України : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.07 / В. В. Бєлєвцева; Відкритий міжнар. ун-т розвитку людини “Україна”. – Київ, 2015. – 40 c.
10. 10.        Доценко О. С. Організація управління міліцією громадської безпеки в сучасних умовах. – Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Національна академія внутрішніх справ України, Київ, 2003. – 176 с.
11. 11.        Ольховський Є. Громадська безпека – об’єкт адміністративно-правового регулювання. // Нова Конституція України і проблеми вдосконалення законодавства. Тем. збірн. наук. праць. – Харків, – НЮАУ, 1997. — С. 29—32.
12. 12.        Корнієнко М.В. Управління силами і засобами органів внутрішніх справ при ускладненні оперативної обстановки в сфері охорони громадського порядку. – Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 — теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право.— Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, Харків, 2000. – 189 с.
13. 13.        Лошицький М.В. Адміністративно-правові відносини в сфері охорони громадського порядку. –  Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право. – Національна академія внутрішніх справ України, Київ, 2001.- 158 с.
14. 14.         Цикалевич В.М. Охорона громадського порядку органами внутрішніх справ України (адміністративно-правове регулювання). – Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ, Дніпропетровськ, 2009.  – 219 с.
15. 15.        Ситник Г. П. Державне управління національною безпекою України : [монографія] / Григорій Петрович Ситник. — К. : Вид-во Національної академії державного управління при Президентові України. — 2004. — 440 с.
16. 16.        Ліпкан В. А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2003. — 600 с.
17. 17.        Ліпкан В. А. Теоретико-методологічні засади управління у сфері національної безпеки України : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2005. — 350 с.
18. 18.        Ліпкан В. А. Адміністративно-правове регулювання національної безпеки України : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2008. — 440 с.
19. 19.        Ліпкан В.А. Теорія національної безпеки : [підручник] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К.: КНТ, 2009. — 631 с.
20. 20.        Пономаренко Г. О. Адміністративно-правові засади управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави : дис… доктора юрид. наук : 12.00.07 / Ганна Олександрівна Пономаренко. — Х., 2008. — 442 с.
21. 21.        Сопілко І.М. Засади інформаційної аксіології в контексті формування державної інформаційної політики / І.М. Сопілко // Підприємництво, господарство і право. – 2013. – №9. – С.42-47.
22. 22.        Сопілко І.М. Застосування положень теорії справедливості Дж. Ролза до формування державної інформаційної політики / І.М. Сопілко // Публічне право. – 2013. – № 4(12) – С. 211 – 217.
23. 23.        Сопілко І. М. Феноменологія державної інформаційної політики / І. М. Сопілко // Науковий вісник Ужгородського національного університету. — 2014. — Вип. 24. — Т. 3. — С. 126—131.
24. 24.        Сопілко І.М. Інформаційна глобалізація та інформаційна аксіологія: аспекти співвідношення / І.М. Сопілко // Правова доктрина – основа формування правової системи держави: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 20-річчю Нац. акад. прав. наук України та обговоренню п’ятитомної монографії «Правова доктрина України», Харків, 20-21 листоп. 2013 р. – Х.: Право, 2013. – С. 297-300.
25. 25.        Сопілко І.М. Державна інформаційна політика України: діяльнісний підхід до вивчення / І.М. Сопілко // Актуальні питання та проблеми правового регулювання суспільних відносин: матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Дніпропетровськ, 4-5 квітня 2014 р.). — Дніпропетровськ : ГО «правовий світ», 2014. – С. 119—121.
26. 26.        Про Національну поліцію : Закон України // Офіційний вісник України від 18.08.2015 — 2015 р., № 63, стор. 33, стаття 2075, код акту 78051/2015.
27. 27.        Мамай К. В. Діяльність органів внутрішніх справ щодо попередження та припинення групових порушень громадського порядку та масових безпорядків : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / К. В. Мамай; Відкритий міжнар. ун-т розв. людини “Україна”. – К., 2014. – 20 c. – укp.
28. 28.        Адміністративно-юрисдикційна діяльність міліції громадської безпеки : навч. посіб. / С. М. Алфьоров, В. В. Гаркуша, Д. В. Голобородько, Д. Г. Заброда, В. П. Кононець; ред.: С. М. Алфьоров; Дніпропетр. держ. ун-т внутр. справ. – Х. : Право, 2014. – 302, [1] c. – Бібліогр.: с. 277-298 – укp.
29. 29.        Стратегія національної безпеки України : Указ Президента України № 287/2015 „Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 травня 2015 року „Про Стратегію національної безпеки України””.
30. 30.        Пихтін М. П. Адміністративно-правове забезпечення оптимізації функціонування внутрішніх військ МВС України : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.07 / М. П. Пихтін; Відкритий міжнар. ун-т розвитку людини “Україна”. – Київ, 2014. – 40 c.
31. 31.        Ліпкан В. А. Сутність гібридної війни проти України / В. А. Ліпкан // Імперативи розвитку цивілізації. — 2015. — № 2. — С. 13—16.
32. 32.        Магда Е. Гибридная война: выжить и победить / Евгений Магда. — Х. : Виват, 2015. — 320 с.
33. 33.        Танки в центре Лондона: поклонники Кларксона штурмуют главный офис ВВС: режим доступу: www.dialog.ua/news/47322_1426861003.
34. 34.        Современный философский словарь / под общ. ред. В.Е.Кемерова и Т.Х. Керимова. — 4-е изд., испр. и доп. — М. : Академический проект; Екатеринбург : Делова книга, 2015. — 823 с.

Собків Ярослав Мар’янович,

здобувач Національного університету

біоресурсів і природокористування України

В умовах все зростаючої конфлктогенності, одним з напрямів з цього виходу ескалації агресії виступає застування ліберальної традиції, яка може бути узята до уваги при розробленні основ державної інформаційної політики в Україні лише в частині розвитку інформаційних прав, але аж ніяк не в частині їхнього захисту, оскільки сучасний зміст інформаційної політики не обмежується захисними заходами щодо інформаційних прав.

У межах інформаційної політики інформаційні права набувають позитивного змісту, оскільки виступають в якості рушія і взагалі змістом інформаційних відносин та інформаційного геоправового простору. Право включає суб’єктів інформаційних відносин в ці відносин, адже інформаційні права виступають з’єднувальним містком для інформаційної відкритості, умовою участі та розвитку кожного в інформаційному просторі.

Інформаційні права виступають необхідною умовою людського існування і комунікації, причому як зсередини, так і ззовні країни, адже національних кордонів в інформаційному просторі не існує. Зміст, як ключовий концепт аксіології, інформаційних прав визначає їх особливий статус: до політичних, безумовно значимих і невідчуваних підстав сучасного інформаційного суспільства, принципів легітимації інформаційних відносин, умов можливостей здійснення співробітництва різних інформаційних культур в рамках єдиного глобального інформаційного простору. Таким чином інформаційні права виступають предметом кроскультурного дискурсу.

У переліку пріоритетів стратегічного розвитку України, визначених в Рекомендаціях до парламентських слухань, які відбулись 18 червня  2014 р. на тему: „Законодавче забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні”, особливе місце нині посідають :

• захист прав, свобод і безпеки громадян в інформаційній сфері,
• відмова від ідей тотального інформаційного контролю
• розвиток інноваційних галузей економіки, зокрема вітчизняної індустрії інформаційних технологій,
• надання послуг та виробництво програмної продукції.

Відтак, захист інформаційних прав і свобод визначено на нормативному рівні основним пріоритетом інформаційної політики.

У рамках інформаційної аксіології, і це може розглядатися як елемент наукової новизни і віднесений до рубрики вперше, зважаючи на подальший стрімкий розвиток інформаційної цивілізації, можу сформувати наступний інформаційний імператив: інформаційні права є найвищою соціальною цінністю.

Даний імператив передбачає утвердження принципів інформаційного правовладдя при регулюванні інформаційних відносин, який охоплює, з одного боку, пріоритет інформаційних прав людини відносно держави, а з іншого — взаємну відповідальність особи і держави, суспільства та його інституцій, що знаходить свій вияв у дотриманні обов’язків щодо держави і неприпустимості застування державою відносно особи таких заходів, які не ґрунтуються на праві. Застосування принципу інформаційного правовладдя (щодо регулювання суспільних відносин у сфері інформації і реалізації державної інформаційної політики) також дозволяє сформувати і інший постулат: здійснення інформаційних прав однією особою не має порушувати аналогічних прав інших осіб, тобто доцільно говорити про розумний баланс інформаційних інтересів та засобів їх досягнення або іншими словами інформаційний бюаланс.

За даного випадку державна інформаційна політики виконує інструментальну функцію, тому що в її рамках різнопланові інформаційні інтереси набувають нового універсального змісту. За цих умов інформаційна аксіологія виступає своєрідним орієнтиром та дороговказом щодо формування системи стримувань та противаг, а у більш абстрактному плані — балансу інформаційних інтересів. Формування системи цінностей допомагає сформувати даний баланс ґрунтуючись на об’єктивних наукових критеріях, а не послуговуючись суб’єктивними ставленням та інколи помилковими оціночними критеріями. Здійснення цих цінностей і становить собою основний зміст і завдання, саму ідею державної інформаційної політики.

Відповідно до інформаційної аксіології, державна інформаційна політика має виступити в ролі засобу інтеграції цінностей, що може суттєво понизити рівень інформаційного розшарування українського суспільства. Процес створення такої системи є надскладним, натомість інформаційна аксіологія дає можливість побачити можливі напрями, альтернативи побудови цієї системи цінностей. Базовим постулатом інформаційної аксіології є те, що зближення інтересів особи, суспільства і держави може сприяти зниженню напруги не лише в інформаційній сфері, а й в інших сферах життєдіяльності суспільства, закласти параметри для успішної реалізації державної політики сталого розвитку країни.