голова Інституту адміністративного правосуддя та судової реформи

кандидат юридичних наук, доцент

.

Анотація. Проаналізовано та досліджено практику розгляду справ за адміністративними позовами суб’єктів владних повноважень щодо обмежень у реалізації права на мирні зібрання та позовами про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання. Встановлено, що за результатами розгляду адміністративних справ даної категорії в переважній більшості судами приймалися такі рішення, як про залишення позовні заяви без розгляду (у зв’язку з надходженням позовної заяви в день проведення заходів, або після цього), про задоволення позову, про відмову в задоволенні позову. Визначено причини та основоположну проблематику в їх прийнятті, запропоновано відповідні напрями її вдосконалення.

Ключові слова: адміністративний суд, право на мирні зібрання, спірні правовідносини, ухвала суду.

Диордица И.В. Административно-процессуальные гарантии реализации права на мирные собрания: актуальные вопросы судебной практики. 

Аннотация. Проанализирована и исследована практика рассмотрения дел за административными исками субъектов властных полномочий относительно ограничений в реализации права на мирные собрания и исками об устранении ограничений в реализации права на мирные собрания. Установлено, что за результатами рассмотрения административных дел данной категории в подавляющем большинстве судами принимались такие решения, как об оставлении искового заявления без рассмотрения (в связи с поступлением искового заявления в день проведения мероприятий, или после этого), об удовлетворении иска, об отказе в удовлетворении иска. Определены причины и основополагающая проблематика в их принятии, предложены соответствующие направления ее совершенствования.

Ключевые слова: административный суд, право на мирные собрания, спорные правоотношения, постановление суда.

Diorditsa I.V. Administratively judicial guarantees of realization of right of peaceful assemblies: pressing questions of judicial practice

Annotation. Practice of consideration of businesses is analysed and investigational after the administrative lawsuits of subjects of imperious plenary powers in relation to limitations in realization of right of peaceful assemblies and by lawsuits about the removal of limitations in realization of right of peaceful assemblies. It is set that as a result of consideration of administrative matters of this category in swingeing majority courts were accept such decisions, as about abandonment points of claim without consideration (in connection with the receipt of point of claim in the day of leadthrough of measures, or after it), about accepting a claim, about a refuse in accepting a claim. Certainly reasons and fundamental problems in their acceptance, the proper directions of its perfection are offered.

Keywords: administrative court, right of peaceful assemblies, litigions legal relationships, court ruling.

Постановка проблеми. Мирні зібрання є одним із засобів відстоювання людиною і громадянином своїх прав, свобод та інтересів у демократичному суспільстві.

Право громадян на свободу мирних зібрань в Україні гарантується та захищене державою, яка зобов’язана забезпечити його ефективну реалізацію. Здійснення цього права не підлягає жодним обмеженням, крім установлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Обмеження щодо реалізації цього права може бути встановлено тільки судом, у зв’язку з чим забезпечення гарантованого державою права на мирні зібрання значною мірою покладається на суд. Роль суду в регулюванні зазначених відносин сьогодні зростає, а в період активізації руху громадянських та політичних сил вирішення судами справ розглядуваної категорії викликає особливу увагу в суспільстві.

Зазначаємо, що справи щодо реалізації права на мирні зібрання не є поширеними у судовій практиці, однак, зважаючи на актуальність питання забезпечення права на мирні зібрання у суспільному житті, які гарантовані Конституцією України, потребують дослідження.

Аналіз останніх досліджень. Нині, окреслена у темі наукової роботи проблематика не стала предметом спеціального комплексного адміністративно-правового дослідження і, відповідно, залишається недостатньо розробленою. У працях Білоусова Ю.Л., Денисової М.М.,  Ківалова С.В., Куйбіди Р.О., Сінькевича О.В. розглядалися лише окремі питання стосовно проблематики підсудності спорів адміністративним судам.

Постановка завдання. Мета дослідження направлена на сприяння однаковому та правильному застосуванню адміністративними судами законодавства з метою забезпечення захисту прав, свобод та охоронюваних законом інтересів осіб, зокрема, права на мирні зібрання, від порушень з боку органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, виявлення проблемних питань, що виникають під час розгляду та вирішення справ зазначеної категорії, надання пропозицій щодо їх розв’язання.

Виклад основного матеріалу. Мирні зібрання можна розтлумачити як масові заходи громадян, відкриті й доступні кожному, хто бажає взяти у них участь. Мирні заходи найчастіше проводяться з метою вираження ставлення тих чи інших груп, об’єднань громадян до суспільних явищ та проблем, привернення уваги органів влади до них та є однією із форм безпосередньої демократії. Основною рисою мирних зібрань є мирний характер їх проведення.

Стаття 39 Конституції України визначає мирні заходи як збори, мітинги, походи і демонстрації. Необхідно зазначити, що цей перелік не є вичерпним.

У статті 182 КАС України надано  визначення мирних зібрань як збори, мітинги, походи, демонстрації тощо, тобто передбачає можливість прояву мирних зібрань в інших формах.

До мирних можна віднести також релігійні зібрання, які проводяться релігійними організаціями відповідно до ст. 21 Закону України від 23.04.1991 р. «Про свободу совісті та релігійні організації». Такими зібраннями можуть бути публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії.

Також, форми та види мирних зібрань у національному законодавстві залежно від поставленої мети та методів проведення розподілено на кілька категорій Статутом патрульно-постової служби міліції України, затвердженим наказом МВС України від 28.07.1994 р. № 404 [1].

Так, відповідно до підпунктів 332–336 пункту 4 розділу XV цього Статуту:

- збори – це спільна, спеціально організована невелика присутність громадян у громадському або іншому місці, викликана необхідністю обговорення різних політичних, соціальних, економічних, культурних та інших проблем;

- мітинг – масові збори з питань злободенних, переважно політичних питань, які проводяться, як правило, на вулицях, майданах, стадіонах, парках. Неодмінні атрибути мітингу – масова аудиторія, промовці, лозунги, прапори, заклики (усні, друковані, письмові);

- демонстрація – масове находження громадян з приводу висловлення будь-яких громадсько-політичних настроїв, в тому числі з питань протесту або незгоди будь з чим. (Цей захід може проявлятися також у проступку однієї особи, здійсненні нею вчинку з метою підкреслення свого відношення до будь-якої події чи посадової особи тощо);

- вуличний похід проводиться з тією ж метою, що і демонстрація, мітинг, однак відрізняється меншою динамікою, відсутністю мітингово-демонстраційної атрибутики;

- пікетування – форма демонстрації, під час якої виставляються представники будь-де, наприклад, перед будинками об’єднань, підприємств з метою висловлення протесту проти чого-небудь, для забезпечення охорони на місці проведення страйку або демонстрації.

Особливості провадження у справах за адміністративними позовами суб’єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання та у справах за адміністративними позовами про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання визначені статтями 182 та 183 КАС України.

У свою чергу, стаття 50 КАС України передбачає, що громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об’єднання, юридичні особи, які не є суб’єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами за адміністративним позовом суб’єкта владних повноважень, зокрема, про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання.

Згідно з частиною першою статті 182 КАС України органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування негайно після одержання повідомлення про проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій тощо мають право звернутися до окружного адміністративного суду за своїм місцезнаходженням із позовною заявою про заборону таких заходів чи про інше обмеження права на мирні зібрання (щодо місця чи часу їх проведення тощо).

Закон не встановлює конкретного строку звернення з такою заявою до суду, однак обумовлює негайне звернення до суду після одержання повідомлення про проведення масового заходу.

Відповідно до частини 1 статті 183 КАС України організатор (організатори) зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших мирних зібрань мають право звернутися до адміністративного суду за місцем проведення цих заходів із позовною заявою про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання з боку органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, повідомлених про проведення таких заходів.

Підсудність справ про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання залежить від статусу відповідача та визначається за правилами предметної підсудності адміністративних справ, встановлених статтею 18 КАС України.

Так, згідно з приписами пункту 1 частини першої, частин другої та третьої названої статті справи про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання підсудні:

- якщо відповідачем виступає орган чи посадова особа місцевого самоврядування – місцевим загальним судам як адміністративним судам;

- якщо відповідачем є орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, обласна рада, Київська або Севастопольська міська рада, їх посадова чи службова особа – окружним адміністративним судам;

- у разі оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади – місцевому загальному суду як адміністративному суду або окружному адміністративному суду за вибором позивача.

Згідно з приписами статей 182, 183 КАС України про відкриття провадження у справі за позовом про обмеження права на мирні зібрання або про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання, дату, час та місце розгляду справи суд негайно повідомляє позивача та відповідача (відповідний орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування та організатора (організаторів) зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших мирних зібрань).

Адміністративні справи зазначеної категорії повинні бути вирішені судом протягом трьох днів після відкриття провадження, а в разі відкриття провадження менш як за три дні до проведення відповідних заходів – невідкладно.

Позовна заява про заборону проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій тощо чи про інше обмеження права на мирні зібрання, яка надійшла в день проведення таких заходів або після цього, згідно з частиною другою статті 182 КАС України залишається без розгляду.

На відміну від позовів за зверненням суб’єкта владних повноважень про обмеження у реалізації права на мирні зібрання, справи за позовами про усунення обмежень у реалізації цього права з боку органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування суд має право розглядати у день проведення цих заходів, що сприяє забезпеченню реалізації гарантованого державою права на мирні зібрання громадян.

Відповідно до частини 5 статті 182 КАС України суд задовольняє вимоги позивача в інтересах національної безпеки та громадського порядку в разі, якщо визнає, що проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших зібрань може створити реальну небезпеку заворушень чи злочинів, загрозу здоров’ю населення або правам і свободам інших людей. У постанові суду вказується спосіб обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання.

Згідно з пунктом 6 частини 1 ст. 256 КАС України негайному виконання в силу закону підлягають постанови суду про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання.

Необхідно зазначити, що для прийняття рішення про задоволення позову суд повинен пересвідчитися у реальності можливої загрози, при цьому така реальність повинна бути підтверджена відповідними доказами.

Постанови суду у справах про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання та про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання виконуються негайно, але можуть бути оскаржені в апеляційному та касаційному порядку.

Копії судового рішення невідкладно видаються особам, які брали участь у справі, або надсилаються їм, якщо вони не були присутні під час його проголошення. У зв’язку з цим правила частини третьої статті 160 КАС України щодо проголошення в судовому засіданні вступної та резолютивної частин постанови до справ зазначеної категорії не застосовуються.

Виходячи із завдань адміністративного судочинства, визначених Кодексом адміністративного судочинства України, суд у справах про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання повинен перевірити обґрунтованість підстав для застосування таких обмежень, на які посилаються органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, та у разі підтвердження необхідності їх застосування обрати спосіб обмеження, який би найкраще відповідав його меті – недопущенню заворушень чи злочинів, загрози здоров’ю населення або правам і свободам інших людей та найменше обмежував би право громадян на мирне зібрання.

Звертаємо увагу, що справи щодо реалізації права на мирні зібрання можна розділити на дві окремі підкатегорії:

справи за адміністративними позовами суб’єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання;

справи за адміністративними позовами про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання.

З аналізу понад 100 адміністративних справ даної категорії за результатами їх розгляду в переважній більшості судами приймалися такі рішення:

- про залишення позовні заяви без розгляду на підставі ч.2 ст.182 КАС України (у зв’язку з надходженням позовної заяви в день проведення заходів, або після цього);

- про задоволення позову;

- про відмову в задоволенні позову.

Так, у справі № 0670/7772/12 виконавчий комітет Житомирської міської ради, 16 листопада 2012 року, звернувся до суду з позовом про заборону Житомирській міській організації Всеукраїнського об’єднання “Свобода”  проводити пікетування 16 листопада 2012 року з 10 год. 00 хв. до 11год. 30хв.[2].

Залишаючи адміністративний позов без розгляду, суд першої інстанції правильно виходив з того, що відповідно до ч. 2 ст. 182 КАС України позовна заява, яка надійшла в день проведення заходів, визначених частиною першою цієї статті, або після цього, залишається без розгляду.

При відмові в задоволенні позову за зверненнями суб’єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (наприклад, справа № 817/1418/13-а [3]) суд, насамперед, виходив з того, що належних та допустимих доказів на підтвердження існування небезпеки правопорушень та злочинів, загрози здоров’ю населення та правам і свободам інших людей під час проведення відповідачем масових заходів позивачем суду не було надано.

Щодо судових рішень, якими задоволено позовні вимоги, звертаємо увагу на наступні приклади.

Так, постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2012 р. у справі № 0670/7771/12 задоволено позов виконавчого комітету Житомирської міської ради до Житомирської міської організації Всеукраїнського об’єднання “Свобода” про заборону проведення пікетування Житомирської районної прокуратури 16 листопада 2012 року з 10 год. 00 хв. до 12 год. 00 хв. за адресою м. Житомир, вул. Щорса, 92 [4].

Як встановлено судом першої інстанції, повідомлення про проведення пікетування від Житомирської міської організації ВО “Свобода” надійшло менше ніж за добу до її проведення без зазначення мети цього заходу.

При розгляді справи з’ясовано, що за вказаною в повідомленні адресою, окрім прокуратури Житомирського району знаходиться Житомирський районний суд та обласна Державтоінспекція.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, що пікетування з використанням аудіоапаратури для відтворення записів та підсилення звуку буде перешкоджати відвідуванню вказаних установ громадянами та їх роботі, а повідомлення менше ніж за добу до проведення пікетування не є достатнім часом для позивача для забезпечення громадського порядку при проведенні запланованого відповідачем масового заходу, вжиття відповідних організаційних, правових та інших заходів, спрямованих на організацію громадського порядку, безпеки та належного захисту громадян при реалізації своїх прав [5].

З урахуванням зазначених обставин та відповідно до ч.5 ст.182 КАС України суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги.

Такі висновки суду узгоджуються з рішенням Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 року № 4-рп/2001 (справа N 1-30/2001 щодо завчасного сповіщення про масові зібрання), де зазначено, що організатори таких мирних зібрань мають сповістити органи виконавчої влади про проведення заходів заздалегідь, тобто у прийнятні строки, що передують даті їх проведення. Ці строки не повинні обмежувати передбачене статтею 39 Конституції України право громадян, а має служити його гарантією і водночас надавати можливість відповідним органам вжити заходів щодо безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингів, походів і демонстрацій, забезпечення громадського порядку, прав і свобод інших людей. При здійсненні громадянами права на свободу думки і слова, на вільне поширення своїх поглядів і переконань не повинно бути посягань на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Також, постановою Корольовського районного суду м. Житомира від 14 березня 2012 року у справі № 2-а-167/12, задоволено позовні вимоги фізичної особи про визнання незаконним рішення виконкому Житомирської міськради “Про затвердження положення про порядок організації і проведення масових заходів у м. Житомирі” від 12.05.2011 року № 325 [6].

При зверненні до суду позивач посилався на те, що даним рішенням виконком грубо порушив його конституційні права на організацію і проведення масових заходів у формі мирних зібрань, без зброї, мітингів, походів і демонстрацій і вказав, що зазначене рішення суперечить положенням Конституції України та Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”.

Суд, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що виконком перевищив свої повноваження, ухваливши оскаржуване рішення, оскільки зазначеним Положенням для організаторів мирних зібрань встановлюються обмеження, не передбачені ст. 39 Конституції України, та численні вимоги зобов’язального характеру, які є неконкретними та до того ж не передбачені чинним законодавством України.

Так само, судом звернуто увагу на те, що порядок здійснення права на свободу мітингів, демонстрацій, мирних зборів та підстави обмеження цього права законами України не врегульовано, а тому у виконкому не було законних підстав обмежувати громадян в правах, гарантованих Конституцією України (ст.ст. 22, 39) та міжнародними нормативними актами (ст.11 Конвенції “Про захист прав людини..”), а саме: діяти певним чином або утримуватися від певних дій задля задоволення певних потреб, застосовуючи з цією метою певні форми і засоби діяльності, позаяк це є нічим іншим, як  обмеженням гарантованих Конституцією України прав і свобод.

Список використаних джерел

1. Статут патрульно-постової служби міліції України [Електронний ресурс] / Наказ МВС України «Про затвердження Статуту патрульно-постової служби міліції України» від 28.07.1994 р. № 404. – Режим доступу:  http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/z0213-94.

2. Ухвала Житомирського окружного адміністративного суду від 16.11.2012, справа № 0670/7722/12 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/27719764.

3. Постанова Рівненського окружного адміністративного суду від 16.04.2013, справа № 817/1418/13-а [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30697498.

4. Постанова Житомирського окружного адміністративного суду від 15.11.2012, справа № 0670/7771/12 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/27615336.

5. Ухвала Житомирського апеляційного адміністративного суду від 24.12.2012, справа № 0670/7771/12 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/28281076.

6. Ухвала Житомирського апеляційного адміністративного суду від 11.09.2012, справа № 2-а-167/12 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/28610859.

Голова Інституту амдіністративного правосуддя та судової реформи  ГОСЛ,

кандидат юридичних наук.

Статтю присвячено дослідженню особливостей застосування адміністративними судами Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і практики Європейського суду з прав людини при вирішенні деяких соціальних спорів.

Ключові слова: адміністративний суд, Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, Європейський суд з прав людини, соціальні спори.

Статья посвящена исследованию особенностей применения административными судами Конвенции о защите прав человека и основополагающих свобод и практики Европейского суда по правам человека при решении некоторых социальных споров.

Ключевые слова: административный суд, Конвенция о защите прав человека и основополагающих свобод, Европейский суд по правам человека, социальные споры.

Article is devoted research practice of application by administrative courts of the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms and practice of the European court of human rights at the decision of some social disputes.

Key words: administrative court, Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms, European Court on Human Rights, social disputes.

Забезпечення прав людини є напрямом державної політики, що реалізується  через національні механізми захисту прав людини. Після використання всіх національних засобів правового захисту, відповідно до ст. 55 Конституції України, кожному гарантується право звертатись за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Згідно з Конституцією України та Законом України «Про міжнародні договори і угоди», чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

17 липня 1997 року прийнято Закон України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950р., Перший протокол та протоколи № 2,4,7 та 11 до Конвенції» за № 475/97-ВР. Пунктом 1 цього Закону визначено, що Україна повністю визначає на своїй території дію ст. 46 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 р. щодо визнання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

23 лютого 2006 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про виконання та застосування практики Європейського суду з прав людини». Згідно з цим законом, при розгляді справ судами України, Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція) та практика Європейського суду з прав людини повинні використовуватися як джерела права. Дане положення спрямоване на реалізацію вищевказаної конституційної норми і норм Закону України «Про міжнародні договори та угоди».

Відтак, Конвенція є частиною національного законодавства України і підлягає застосуванню поряд з національним законодавством України. При цьому на законодавчому рівні діє принцип примату норм міжнародного права у випадку, якщо вони суперечать нормам національного законодавства України. Таким чином, норми Конвенції повинні застосовуватися національними судами, так само, як внутрішнє законодавство, і як норми прямої дії.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод складається з преамбули та 59 статей. Основний текст Конвенції доповнюють протоколи, які поступово розширюють перелік прав та свобод або вносять до неї зміни. ЇЇ особливістю є те, що вона забезпечує права і основоположні свободи на національному рівні та гарантує дієву та ефективну систему їх захисту на наднаціональному (міжнародному) рівні.

Необхідно зазначити, що за останнє десятиріччя в нашій державі приймалися закони, які теоретично гарантували соціальну допомогу пільговим категоріям громадян, проте фактично не виконувалися. Так, після ухвалення у 2004 році закону «Про соціальний захист дітей війни» з’явилася нова категорія осіб. «Дітьми війни» цим законом визначено громадян, яким на 2 вересня 1945 року не виповнилося 18 років.

Актуальність досліджуваної проблематики полягає в тому, що Україна була першою (і дотепер є єдиною) державою у світі, яка встановила правовий статус «дитина війни» понад 6 млн. своїх громадян. Проте через невиділення в державному бюджеті коштів на такі виплати, норми важливого соціального закону тривалий час не виконувалися. Починаючи з 2007 року Конституційний Суд своїми рішеннями визнавав неконституційними положення законів щодо соціальних виплат. Відтоді позовні заяви від «дітей війни» заполонили вітчизняні адміністративні суди.

Нині, окреслена у темі наукової роботи проблематика не стала предметом спеціального адміністративно-правового дослідження і, відповідно, залишається недостатньо розробленою. У працях О. Банчука, Р. Куйбіди [1, с. 61-82], К. О. Клименка  [2, с. 313-319; 3, с. 48-50],  В. Паліюка [4; 5, с. 38-39],  Ю. Попова [6], А. В. Хворостянівської [7] розглядалися лише окремі питання стосовно практики розгляду адміністративних справ та застосування Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року і практики Європейського суду з прав людини.

З огляду на те що завданням судочинства є вирішення спору, пошук та встановлення істини, суд не може бути пасивним спостерігачем, коли заручниками цієї ситуації сьогодні стали тисячі громадян та фактично вся система адміністративного судочинства.

З метою вироблення єдиної судової практики у справах щодо соціальних виплат, які є наразі найпоширенішими, орієнтуючись на високопрофесійну діяльність та позитивний результат, адміністративними судами застосуються положення як Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод так і практики Європейського суду з прав людини.

Метою нашого дослідження є сприяння у формуванні єдиного підходу до застосування адміністративними судами Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року і практики Європейського суду з прав людини при вирішенні деяких соціальних спорів, виявлення проблемних питань і найбільш характерних порушень чи неправильного застосування судами норм матеріального та процесуального права при вирішенні справ зазначеної категорії, підготовка пропозицій щодо їх усунення.

Так, у наймасовішій категорії справ за позовами фізичних осіб до Управління пенсійного фонду України про визнання бездіяльності щодо ненарахування та невиплати надбавки до пенсії, передбаченої ст. 6 Закону «Про соціальний захист дітей війни», у розмірі, встановленому ч. 1 ст. 28 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» (30% мінімальної пенсії за віком), протиправною та зобов’язання вчинити певні дії суди задовольняють позовні вимоги, застосовуючи положення Конвенції про захист прав та основоположних свобод та правові позиції Європейського суду з прав людини.

Під час вирішення таких справ суди у системному взаємозв’язку з нормами вітчизняного законодавства (зокрема, ст. 6 Закону «Про соціальний захист дітей війни»; ч. 1 ст. 28 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»; Рішення Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, що має преюдиційне значення для судів, відповідно до якого положення пункту 41 розділу 2 Закону України «Про Державний бюджет на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» щодо визначення (зменшення) розміру щомісячної доплати до пенсії, передбаченої Законом, визнано неконституційними; ч. 4 та ч. 7 ст. 9 КАС України;  ч. 3 ст. 162 КАС України й т. ін.) застосовують:

- ч. 1 ст. 1 Протоколу № 1 ратифікованої Україною 11.09.1997 р. Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ст. 17-1 Конвенції, згідно з якими кожен має право мирно володіти своїм майном, ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права, державам-учасницям Конвенції заборонено скасовувати встановлені нею права;

- ст. 13 Конвенції, яка гарантує кожному право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо порушення передбаченого Конвенцією права було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження;

- ч.ч. 1, 2 ст. 8 КАС України, за якими під час вирішення справи суд керується принципом верховенства права, відповідно до якого права людини визнаються найвищими соціальними цінностями, вони визначають зміст і спрямованість діяльності держави; цей принцип застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини;

- практику Європейського суду з прав людини, згідно з якою:

а) безпідставним є посилання відповідача на відсутність бюджетного фінансування, оскільки реалізація особою права, що пов’язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена в залежність від бюджетних асигнувань. Оскільки таке право декларовано державою, то відповідно держава через створювані нею органи несе обов’язок щодо своєчасної та повної виплати саме у розмірах, які нею ж визначені та закріплені в Законі (справа «Кечко проти України», заява № 63134/00, рішення від 08.11.2005 р.) [8];

б) конвенційне поняття «майно» являє собою «існуюче майно» або засоби, включаючи право вимоги, відповідно до якого заявник може стверджувати, що він має принаймні «законне сподівання» стосовно ефективного здійснення права власності (справа «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам ІІ проти Німеччини», заява № 42527/98, рішення від 12.07.2001 р. п. 83) [9];

в) засоби юридичного захисту ефективними є тоді, коли вони можуть запобігти виникненню умов, які становлять порушення, або не допустити подальшого існування таких умов (справа «Мельник проти України», заява № 72286/01, рішення від 28.03.2006 р., щодо статті 13) [10];

д) принцип верховенства права зобов’язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя (справа «Броньовський проти Польщі», заява № 31443/96, рішення від 22.06.2004 р., п. 184) [11].

Оскільки дітям війни Законом передбачено довічну щомісячну надбавку до пенсії, яка обмежена або скасована бути не може і є майном в розумінні ч. 1 Протоколу № 1 Конвенції як право домагання, а відповідачем вона  виплачувалась в неповному обсязі, а наміру виконувати Закон відповідач не має, то з метою захисту конвенційного і законного права позивачів на мирне володіння своїм майном суди визнають бездіяльність відповідача протиправною в частині ненарахування та щомісячної невиплати надбавки до пенсії в повному обсязі, зобов’язує його нарахувати, перерахувати та виплатити позивачам пенсію з підвищенням її на 30% мінімальної пенсії за віком із розміру, встановленого ч. 1 ст. 28 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», за шість місяців до дня звернення до суду з урахуванням проведених виплат, та щомісячно виплачувати їм передбачену ст. 6 Закону надбавку до пенсії із  встановленого ч. 1 ст. 28 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». При цьому суди звертають увагу на той факт, що зі спливом вказаного терміну право позивача на таку соціальну допомогу не зникає, а продовжує існувати.

Як приклад, можна навести адміністративну справу №2-а-1743/11 за позовом ОСОБИ_1, ОСОБИ_2, ОСОБИ_3, ОСОБИ_4 до управління Пенсійного фонду України у Теофіпольському районі Хмельницької області про стягнення недоплаченої щомісячної державної соціальної допомоги дітям війни [12]. По вказаній адміністративній справі Теофіпольським районним судом Хмельницької області прийнято постанову, якою позов ОСОБИ_1, ОСОБИ_2, ОСОБИ_3, ОСОБИ_4 задоволено у повному обсязі, визнано протиправними дії управління Пенсійного фонду у Теофіпольському районі та зобов’язано останнього нарахувати та виплатити на користь позивачів недоплачену щомісячну державну 30% соціальну допомогу, передбачену ст. 6 Закону України «Про соціальний захист дітей», починаючи з зазначеного громадянами у позовній заяві періоду і по день припинення права на таку допомогу, з урахуванням уже проведених виплат.

У своїй постанові суд зауважив, що аналіз приписів Конституції України та наведених вище нормативно-правових актів свідчить про те, що у випадку відсутності бюджетного фінансування на виплату, передбачених Законом України «Про соціальний захист дітей війни», підвищення до пенсії не є причиною невиконання відповідачем покладених на нього зобов’язань так як реалізація особою права, що пов’язано з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кечко проти України»).

Оскільки правові положення, які передбачають виплату щомісячного підвищення до пенсії дітям війни, є чинними, а позивачі належать до вказаної групи осіб і мають право на її отримання органи державної влади не можуть свідомо зменшувати розмір такої допомоги.

Окрім того, при розгляді наведеної категорії справ суди не погоджуються з позицією відповідача про неможливість застосування до спірних правовідносин мінімального розміру пенсії за віком, визначеного Законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», який, згідно зі ст. 28 цього Закону, на думку Пенсійного фонду України, застосовується виключно для визначення розміру пенсій, призначених згідно з зазначеним Законом.

Межами застосування Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року та практики Європейського суду з прав людини є свободи дій держави щодо визначення, які надбавки необхідно виплачувати своїм робітникам з державного бюджету, а саме щодо того, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Проте, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними.

Застосування практики Європейського Суду при розгляді та вирішенні адміністративних справ судами здійснюється аналогічно при розгляді справ, предметом яких є визнання протиправними дій та (або) бездіяльності Пенсійного фонду стосовно соціальних виплат, доплат, допомог та пільг, передбачених Законами України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», управлінь праці та соціального захисту населення районних, міських державних адміністрацій, стосовно соціальних виплат, доплат, допомог та пільг, передбачених Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про державну допомогу сім’ям з дітьми».

Прикладом аналогічного застосування судом практики Європейського Суду при розгляді та вирішенні адміністративних справ є постанова Замостянського районного суду м. Вінниці в адміністративній справі № 2-а-2071/11/0206 від 28.04.2011 року за позовом ОСОБИ_1 до Управління праці та соціального захисту населення в Замостянському районі м. Вінниці, Головного управління праці та соціального захисту населення Вінницької міської ради про стягнення разової щорічної допомоги [13]. Вказаною постановою позовні вимоги ОСОБИ_1 було задоволено та зобов’язано Головне управління праці та соціального захисту населення Вінницької міської ради здійснити перерахунок виплаченої ОСОБІ_1 у 2010 році щорічної разової грошової допомоги до 5 травня, виходячи з передбаченого ст. 14 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та ч. 1 ст. 28 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» розміру трьох мінімальних пенсій за віком та здійснити дії по її виплаті з урахуванням проведених виплат.

Вказане рішення Замостянського районного суду м. Вінниці вмотивоване практикою Європейського Суду з прав людини стосовно: а) конвенційного поняття «майно» що являє собою «існуюче майно» або засоби, включаючи право вимоги, відповідно до якого заявник може стверджувати, що він має принаймні «законне сподівання» стосовно ефективного здійснення права власності (справа «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини», заява № 42527/98, рішення від 12.07.2001 р. п. (83); б) засоби юридичного захисту ефективними є тоді, коли вони можуть запобігти виникненню умов, які становлять порушення, або не допустити подальшого існування таких умов (справа «Мельник проти України», заява № 72286/01, рішення від 28.03.2006 р., щодо статті 13;) в) принцип верховенства права зобов’язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя (справа «Броньовський проти Польщі», заява № 31443/96, рішення від 22.06.2004 р., п. 184).

При вирішенні вказаної справи судом, окрім посилання на наведені рішення Європейського суду, було також застосовано позицію Європейського Суду з прав людини, відповідно до якої держава не має права посилатись на відсутність певного нормативного акту, що визначає механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах, а громадяни повинні мати змогу покладатися на зобов’язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов’язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії при врегулюванні спірних правовідносин.

Проте, на жаль, на сучасному етапі розвитку судової системи в Україні нерозв’язаним залишається питання виконання судового рішення, оскільки саме це є запорукою ефективного правосуддя. Основним законодавчим механізмом, покликаним забезпечити виконання рішень суду, є відповідальність за його невиконання. Саме тому судам необхідно активізувати застосування наданих ст. 267 КАС повноважень щодо такого контролю та зобов’язувати суб’єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання вердикту. Тож судовий захист набуде реального змісту тільки тоді, коли суд сповна використає всі необхідні для цього механізми.

Список використаних джерел

1. Банчук О., Куйбіда Р. Вимоги статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод до процедури здійснення судочтнства. – К., «ІКЦ «Леста», 2005, 116 с.

2. Клименко К. О. Гарантії статті 6 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та адміністративне судочинство / К. О. Клименко // Держава і Право : збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 38. – К., Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2007. – С. 313-319.

3. Клименко К. О. Вплив юриспруденції Європейського Суду з прав людини на національне адміністративне судочинство / К. О. Клименко // Перспективи та проблеми адміністративної реформи в Україні : Всеукр. конф. з адмін. права, 1-2 бер. 2007 р. : тези доп. / За заг. ред. С. М. Тимченка, Т. О. Коломоєць. – Запоріжжя : ЗНУ, 2007. – С. 48-50.

4. Паліюк В. Застосування судами України Конвенції про захист прав людини та основних свобод. – К.: Фенікс, 2004. – 264 с.

5. Паліюк В. Методика застосування положень Конвенції про захист прав людини і основних свобод (деякі аспекти цього питання) / В. Паліюк // Досвід застосування Європейської конвенції з прав людини в судочинстві України та Польщі: Матеріали наук.-практ. конф. / Упоряд. О. П. Корнієнко. – К., Видавництво «А. П. Н.», 2006. – С. 38–39.

6. Попов Ю. Рішення Європейського суду з прав людини як переконливий прецедент: досвід Англії та України: Стаття [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://popov-yuyu.narod.ru/28_ECHR_case-law.htm.

7. Хворостянівська А. В. Європейські стандарти адміністративного процесу: Стаття [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.minjust.gov.ua/0/6738.

8. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кечко проти України», заява № 63134/00 (Страсбург, 08.11.2005) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?code=974_025.

9. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам ІІ проти Німеччини», заява № 42527/98 (Страсбург, 12.07.2001) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.yur-info.org.ua/doc/1882048.jsp.

10. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Мельник проти України», заява № 72286/01 (Страсбург, 28.03.2006) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1014.4513.0.

11. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Броньовський проти Польщі»,  заява № 31443/96 (Страсбург, 22.06.2004) [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/SO1119.html.

12. Постанова Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 11.05.2011, справа №2-а-1743/11 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/15651095.

13. Постанова Замостянського районного суду м. Вінниці від 28.04.2011, справа № 2-а-2071/11/0206 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/16694650.

Голова Інституту амдіністративного правосуддя та судової реформи  ГОСЛ,

кандидат юридичних наук.

Статтю присвячено дослідженню проблем практики застосування адміністративними судами норм процесуального права при вирішенні публічно-правових спорів.

Ключові слова: адміністративний суд, адміністративне судочинство, скасування судового рішення, ухвала суду.

Статья посвящена исследованию проблем практики применения административными судами норм процессуального права при решении публично- правовых споров.

Ключевые слова: административный суд, административное судопроизводство, отмена судебного решения, определение суда.

The Article is devoted research of practice application of norms of judicial right administrative courts at a decision in public of legal disputes.

Key words: administrative court, administrative proceedings, abolition of court decision, court ruling.

Адміністративно-процесуальні норми – це встановлені або санкціоновані державою обов’язкові правила, відповідно до яких регламентується порядок вирішення адміністративних справ та порядок реалізації матеріальних норм адміністративного права.

Кодекс адміністративного судочинства України (далі КАС України) є спеціальним законом, який регулює правовідносини у сфері здійснення правосуддя у справах публічно-правового характеру. Він визначає найбільш важливі елементи судочинства, зокрема такі, як юрисдикцію, повноваження адміністративних судів щодо розгляду адміністративних справ, порядок звернення до адміністративних судів та порядок здійснення адміністративного судочинства.

Актуальність дослідження є беззаперечною, зокрема, з тих підстав, що за результатами аналізу судових рішень апеляційних адміністративних судів встановлено наступне: 1) за результатами апеляційного перегляду скасовано понад 20% рішень судів першої інстанціїі; 2) з цієї кількості понад 5% скасовано з причин порушення процесуального законодавства.

Нині проблематика щодо реалізації адміністративно-процесуальних норм адміністративними судами стала предметом дослідження низки учених-адміністративістів і практиків, зокрема, таких як С.В. Ківалов [1, с. 5-15], Р.О. Куйбіда [2],  О.М. Пасенюк [3], В.Г. Перепелюк [4], А.В. Руденко [5] та ін. Однак із систематичним виникненням нових підстав для правозастосування у сфері публічно-правових відносин, формуванням (певною мірою) суперечливої судової практики в адміністративному судочинстві постають і нові виклики, що потребують невідкладного вирішення.

Метою цього дослідження є виокремлення проблемних та спірних питань застосування КАС України, що стали причинами скасування рішень судів першої інстанції в результаті їх перегляду в апеляційному порядку.

Висвітлюючи судову практику апеляційних адміністративних судів, зауважимо, що ними найчастіше скасовувались ухвали суду першої інстанції про залишення позовної заяви без розгляду, відповідно до ст. 100 КАС України. Дана практика сформувалася, зокрема, з наступних підстав.

Так, нормами статті 100 КАС України визначено, що адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка його подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.

Строки звернення до адміністративного суду встановлені ст. 99 КАС України, ч.1 якої передбачено, що адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим кодексом або іншими законами. Дана норма є аналогією норм матеріального права, а строки є альтернативними, оскільки можуть бути передбачені іншими законами. Частиною 3 наведеної статті визначено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів

До прикладу апеляційним адміністративним судом скасовано ухвалу суду першої інстанції про залишення без розгляду у адміністративній справі № 2-а-24/11/0227 за позовом ВАТ до Крижанівської сільської ради, третя особа ТОВ про визнання протиправним та нечинним рішення та зобов’язання вчинити певні дії [6].

При дослідженні адміністративного позову судом апеляційної інстанції встановлено, що предметом позову є рішення органу місцевого самоврядування. Таким чином, на такі вимоги не може поширюватись позовна давність, встановлена КАС України, а наявність або відсутність об’єкту порушеного права у позивача (порушення права власності або іншого речового права) вирішується судом під час розгляду справи по суті.

Апеляційним судом вказано, що до даного адміністративного позову застосовуються норми Цивільного кодексу України. Так, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, не поширюється позовна давність.

У свою чергу, суд першої інстанції при прийнятті рішення керувався приписами ч. 2 ст. 99 КАС України, згідно з якими для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Наведене слугувало підставою для залишення адміністративного позову без розгляду, тому що у даному випадку суди першої інстанції посилались на ст. 100 КАС України, якою передбачено наслідки пропущення троків звернення до адміністративного суду.

Однак, враховуючи норми Цивільного кодексу України, апеляційним судом скасовано ухвалу про залишення позовної заяви без розгляду, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду справи.

Окрім того, серед причин скасування апеляційними адміністративними судами ухвал судів першої інстанції про залишення позовної заяви без розгляду, варто зазначити те, що останніми не приймалось процесуальних рішень про вирішення клопотання про поновлення строку звернення до суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 102 КАС України питання про поновлення чи продовження пропущеного строку суд вирішує з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду клопотання. З аналізу наведеної норми вбачається, що розгляд зазначеного клопотання вирішується у відкритому судовому засіданні, за наслідками якого суд постановляє відповідну ухвалу

Зокрема, при дослідженні матеріалів адміністративної справи №2а/0270/1095/11 за позовом особи до Вінницької районної державної адміністрації про визнання незаконним та скасування розпорядження [7], колегією суддів апеляційного суду встановлено наявність клопотання про поновлення строку звернення до суду. Окрім того, адміністративна справа не містила ухвали суду, прийнятої за наслідками розгляду клопотання про поновлення строку звернення до суду, як того вимагають норми ст. 102 КАС України [8].

Таким чином, враховуючи те, що клопотання про поновлення строку звернення до суду в порядку, передбаченому законом, не розглядалось, процесуальне рішення про відмову в поновленні строку не приймалось, суд першої інстанції передчасно застосував наслідки, передбачені ст. 100 КАС України, згідно з якою адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка його подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.

За таких обставин суд апеляційної інстанції ухвалу суду про залишення позовної заяви без розгляду скасовував та постановив ухвалу, якою справу направлено до суду першої інстанції для розгляду питання про поновлення строку звернення до суду.

Серед причин, які стали підставою для скасування рішень судів першої інстанції, можливо виділити неправильне застосування останніми ст. 128 (наслідки неприбуття в судове засідання особи, яка бере участь у справі) та ст. 155 (залишення позовної заяви без розгляду) КАС України.

Зі змісту статтей 128, 155 КАС України випливає, що необхідною умовою для залишення позовної заяви без розгляду є повторність неприбуття позивача, належним чином повідомленого про дату, час та місце судового розгляду, без поважних причин або без повідомлення ним про причини неприбуття та без його заяви про розгляд справи за його відсутності.

Повторною є друга поспіль неявка позивача, за умови, що він обидва рази був належним чином повідомлений про час і місце розгляду справи. Таким чином, у наведеному випадку судами першої інстанції неправильно тлумачаться та застосовуються норми статтей 128 та 155 КАС України.

Так, чинне законодавство містить норми, які регламентують порядок надіслання та повідомлення учасників судового процесу про дату, час та місце розгляду справи.

Відповідно до ч. 3 ст. 33 КАС України судовий виклик або судове повідомлення осіб, які беруть участь у справі, свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів здійснюється рекомендованою кореспонденцією (листом, телеграмою), кур’єром із зворотною розпискою за адресами, вказаними цими особами, або шляхом надсилання тексту повістки, складеного відповідно до статті 34 цього Кодексу факсимільним повідомленням (факсом, телефаксом), електронною поштою, телефонограмою, опублікування у друкованому засобі масової інформації. Також, відповідно до п. 1 Правил надання послуг поштового зв’язку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 270 від 05.03.2009 (надалі Правила № 270), рекомендоване поштове відправлення це реєстрований лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок «M», які приймаються для пересилання без оцінки відправником вартості його вкладення.

Згідно з п. 17 Правил № 270, рекомендовані поштові картки, листи та бандеролі з позначкою «Вручити особисто», рекомендовані листи з позначкою «Судова повістка» приймаються для пересилання лише з рекомендованим повідомленням про їх вручення.

Окрім того, п.п. 99, 106 Правил № 270 встановлюють особливості доставки, вручення, а також повернення повідомлення про вручення поштового відправлення внутрішнього рекомендованого листа з позначкою «Судова повістка» за зворотною адресою. Таким чином, матеріали адміністративної справи повинні містити докази вручення позивачеві або його представнику повідомлення про дату, час та місце проведення судового засідання.

Судами першої інстанції залишались без розгляду позовні заяви у зв’язку з повторною неявкою позивача чи його представника у судове засідання. Зокрема, судом першої інстанції залишено без розгляду позовну заяву у адміністративній справі № 2-а-855/10/2211 за позовом фізичної особи до Рівненського міського виконавчого комітету про встановлення юридичного факту [9]. Приймаючи ухвалу, суд мотивував своє рішення тим, що позивач черговий раз не прибув у судове засідання без поважних причин та без повідомлення про причини неявки, хоча про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

Однак у вказаних випадках колегією суддів при дослідженні матеріалів адміністративної справи встановлювався факт відсутності доказів направлення та вручення позивачу повісток про виклик до суду, тому суд апеляційної інстанції скасовував дані рішення, а справу направляв до суду першої інстанції для продовження розгляду.

У наведених прикладах судами першої інстанції порушувались норми процесуального права при прийнятті рішень про залишення позовних заяв без розгляду. Тому апеляційним адміністративним судом вказані ухвали скасовувались, а справи направлялись для продовження розгляду.

Однією із причин скасування судових рішень є неправильне застосування судами першої інстанції процесуальних строків, встановлених іншими законами.

Так, відповідно до ч. 3 ст. 99 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Отже, КАС України передбачає можливість встановлення іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, а також спеціального порядку обчислення таких строків. Такі спеціальні строки мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним строком звернення до адміністративного суду, визначеним ч. 2 ст. 99 цього Кодексу, а також скороченими строками, визначеними, зокрема, ч.ч. 4 та 5 цієї ж статті.

З 1 січня 2011 року набув чинності Податковий кодекс України (п. 1 розділу XIX «Прикінцеві положення» зазначеного Кодексу).

Тому з урахуванням викладеного приписи пункту 56.18 статті 56 Податкового кодексу України є нормою, що регулює питання застосування строків звернення до адміністративного суду з позовами про визнання протиправними податкових повідомлень-рішень.

За таких обставин строк для звернення платника податків із позовом до адміністративного суду становить 1095 днів і обчислюється з дня отримання платником податків рішення, що оскаржено (зазначена позиція викладена у листі Вищого адміністративного суду України №203/11/13-11 від 10.02.2011).

Одним із прикладів слугує адміністративна справа № 2270/4867/11 за позовом ФОП до Хмельницької МДПІ про скасування рішення про застосування штрафних санкцій.

При прийнятті ухвали про залишення позовної заяви без розгляду суд першої інстанції зазначив, що позивачем без поважних причин пропущено місячний строк звернення до суду, при цьому посилався на статті 99, 100 КАС України, якими визначено строк подання адміністративного позову та наслідки його пропущення [10].

Апеляційний суд, аналізуючи вищевикладені положення КАС України та Податкового кодексу України, скасовував ухвали суду першої інстанції про залишення позовних заяв без розгляду, а справи направляв до суду першої інстанції для продовження розгляду [11].

Верховною Радою України 2 грудня 2010 року прийнято Закон України № 2756-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Податкового кодексу України», який набрав чинності з 1 січня 2011 року.

Зазначеним Законом КАС України доповнено статтею 183³, що регулює особливості провадження у справах за зверненням органів державної податкової служби при здійсненні ними передбачених законом повноважень на підставі подання таких органів.

Водночас, статтею 183³ КАС України не передбачено спеціальних наслідків пропущення строків звернення до суду, визначених цією нормою. Тому недотримання заявником строків звернення до суду, визначених статтею 183³ КАС України, тягне за собою застосування приписів ст. 100 КАС України. З урахуванням викладеного, подання податкового органу, внесене після закінчення строків, установлених ст. 183³ КАС України, залишається без розгляду (дана позиція зазначена у п. 7 листа ВАСУ №149/11/13-11 від 02.02.11).

Прикладом неправильного застосування вказаних норм може бути адміністративна справа №2а/2470/396/11 за поданням органу державної податкової служби, у порядку ст. 183³ КАС України, про надання дозволу на погашення податкового боргу за рахунок майна, що перебуває у податковій заставі. Суд першої інстанції, встановивши, що позовну заяву подано поза межами строку звернення до суду, постановив ухвалу про повернення подання заявнику на підставі ч.3 ст. 183³ КАС України, яка визначає, що подання подається до суду першої інстанції протягом двадцяти чотирьох годин з моменту встановлення обставин, що зумовлюють звернення до суду [12].

Враховуючи ст. 183³ КАС України, суд апеляційної інстанції встановив, що судом першої інстанції неправильно застосовано норми процесуального законодавства, якими слід було керуватись при вирішенні даного спору [13].

За таких обставин судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу про повернення подання, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Окрім зазначених вище причин скасування рішень, у практиці апеляційних адміністративних судів встановлені випадки, коли судами першої інстанції при вирішенні адміністративних справ неправильно визначалася їх підсудність.

Так, ч. 1 статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, які виникають у зв’язку зі здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв’язку з публічним формуванням суб’єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.

Враховуючи викладене, спори щодо правомірності рішень (нормативно-правових актів чи  правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності органів місцевого самоврядування у земельних спорах фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб’єктом владних повноважень, пов’язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності належать до компетенції адміністративних судів України.

Відповідно до ч. 1 ст. 143 Конституції України, територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування вирішують, окрім передбачених в Основному Законі України, й інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Рішенням Конституційного суду України у справі № 1-6/2010 від 01.04.2010 за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень ч. 1 ст. 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в» Земельного кодексу України, п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС України вирішено, що положення п. 1 ч. 1 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України стосовно поширення компетенції адміністративних судів на «спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності» слід розуміти так, що до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб’єктом владних повноважень, пов’язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності.

Цим же рішенням Конституційний суд визначив, що положення частини першої статті 143 Конституції України, згідно з якими територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування «вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції», тому при вирішенні цих питань органи місцевого самоврядування діють як суб’єкти владних повноважень. У свою чергу, положення пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 Земельного кодексу України у частині повноважень сільських, селищних, міських рад відповідно до цього кодексу вирішувати питання розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності треба розуміти так, що при вирішенні таких питань ці ради діють як суб’єкти владних повноважень.

За Конституцією України і законами України публічно-правові спори в Україні розглядають і вирішують Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції в порядку кримінального та адміністративного судочинства (статті 13, 15 Закону України «Про Конституційний Суд України», стаття 17 КАС України).

З урахуванням зазначених вище норм, в апеляційній практиці наявні випадки скасування ухвал суду першої інстанції.

Зокрема, як приклад порушення зазначених норм можна навести адміністративну справу №2-а-2167/10/0211 за позовом особи до органів місцевого самоврядування про визнання протиправними та скасування рішень останніх. Суди першої інстанції своїми ухвалами закривали провадження у справах на підставі п.1 ч.1 ст. 157 КАС України, якою передбачено, що суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Суд першої інстанції своєю ухвалою закрив провадження у справі на підставі п.1 ч.1 ст. 157 КАС України, якою передбачено, що суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства [14].

Обґрунтовуючи необхідність закриття провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що даний спір не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, оскільки позивачі оспорюють правомірність дій та рішень органів місцевого самоврядування, пов’язаних із земельними спорами. Відтак, суд першої інстанції дійшов хибного висновку про те, що позовні заяви повинні розглядатись у порядку господарського або цивільного судочинства.

За таких обставин апеляційним судом ухвали про закриття провадження у таких справах скасовувались, а справи направлялись до суду першої інстанції для продовження розгляду [15].

Аналізуючи причини скасування апеляційними адміністративними судами рішень, також встановлено, що однією із них є недостатність доказової бази та невідповідність висновків суду обставинам справи, в результаті чого судом апеляційної інстанції рішення судів першої інстанції скасовувались, а справи направлялись до суду першої інстанції для продовження розгляду, згідно з п. 3 ч. 1 ст. 199 КАС України. До прикладу, за такими підставами скасовані рішення у справах за позовами органів державної податкової служби про визнання недійсними угод.

Так, відповідно до Закону України «Про державну податкову службу в Україні» органи державної податкової служби, можуть на підставі пункту 11 статті 10 звертатися до судів з позовами до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами.

Слід зазначити, що умовою для визнання недійсним правочину, на підставі ст. ст. 207, 208 Господарського кодексу України, який суперечить інтересам держави та суспільства, є встановлення умислу в діях осіб, що уклали такий правочин. При цьому, носіями протиправного умислу юридичних осіб – сторін такого правочину є посадові особи цих юридичних осіб.  Відповідні обставини повинні бути відображені в мотивувальній частині судового рішення про визнання недійсним правочину як такого, що вчинений юридичними особами із завідомо суперечною інтересам держави та суспільства метою.

Згідно з частиною першою статті 207 цього Кодексу, який набрав чинності 01.01.2004, господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Санкції застосовуються за вчинення правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Разом з тим, за змістом частини першої статті 208 Господарського кодексу України, застосування цих санкцій можливе лише в разі виконання правочину хоча б однією стороною.

Санкції, встановлені цією нормою, не можуть застосовуватися за сам факт несплати податків (зборів, інших обов’язкових платежів) однією зі сторін договору. За таких обставин правопорушенням є несплата податків, а не вчинення правочину. Для застосування санкцій, передбачених частиною першою статті 208 Господарського кодексу України, необхідним є наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, наприклад, вчинення удаваного правочину з метою приховання ухилення від сплати податків.

Частиною першою статті 208 цього Кодексу передбачено застосування санкцій лише судом. Це правило відповідає нормі статті 41 Конституції України, згідно з якою конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Оскільки санкції, передбачені частиною першою статті 208 Господарського кодексу України, є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то такі санкції не є цивільно-правовими, а є адміністративно-господарськими як такі, що відповідають визначенню частини першої статті 238 Господарського кодексу та можуть застосовуватись лише протягом строків, встановлених статтею 250 цього кодексу.

Так, апеляційними адміністративними судами, з урахуванням наведених вище правових норм, скасовано низку рішень господарських судів про закриття провадження у справі.

Прикладом слугує справа № 1/26/5027 за позовом органу державної податкової служби до ВАТ та ТОВ про визнання договору недійсним. Закриваючи провадження у справі в частині визнання договору недійсним та відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення в дохід держави санкцій, суд І інстанції виходив з того, що позивачем не надано достатніх доказів які б давали підстави для застосування правових наслідків, передбачених ч. 1 ст. 207 ГК України та стягнення з відповідача коштів. Закриваючи провадження щодо частини позовних вимог, суд І інстанції зазначив, що нікчемний договір не може бути предметом спору, тобто не може бути визнаний недійсним у судовому порядку [16].

Таким чином судом першої інстанції зроблено невірні висновки щодо нікчемності укладеного відповідачами правочину, оскільки за умови не доведеності мети відповідачів при укладенні даного договору, яка б завідомо суперечила інтересам держави і суспільства, визнання цього правочину нікчемним не може мати місце. Окрім того, колегією суддів апеляційного суду встановлено, що матеріали справи не містили достатніх доказів, які б вказували на недійсність укладеної угоди та в суду відсутні підстави для застосування конфіскаційних санкцій, що передбачені ст. 208 ГК України [17].

Разом з тим, вирішуючи спір, суд першої інстанції припускався процесуальних порушень, а саме не враховував приписи ст. 158 КАС України.

Так, відповідно до цієї статті судове рішення, яким суд вирішує спір по суті, викладається у формі постанови (ч. 1 ст. 158 КАС України). Судове рішення, яким суд зупиняє чи закриває провадження у справі, залишає позовну заяву без розгляду або приймає рішення щодо інших процесуальних дій, клопотань, викладається у формі ухвали (ч. 2 ст. 158 КАС України).

За таких обставин апеляційним адміністративним судом рішення про закриття провадження скасовувались, а справи направлялись для подальшого розгляду до господарських судів.

Підсумовуючи викладене, констатуємо, що в переважній більшості рішення судів першої інстанції скасовуються з підстав неправильного застосування норм, які регулюють строки звернення до суду.

Отже, крім своєчасності розгляду та розв’язання адміністративних справ, значення процесуальних строків полягає ще й у тому, що з одного боку їх додержання є важливим засобом впливу на несумлінних учасників адміністративного процесу, котрі своїми діями чи бездіяльністю перешкоджають своєчасному та правильному вирішенню справи, а з іншого – покликані забезпечувати стійкість, ясність та визначеність правовідносин сторін, а цим самим й послідовне втілення в життя принципу реальності та гарантування суб’єктивних прав.

Результати даного дослідження можуть слугувати у виробленні однакової судової практики при застосуванні адміністративного процесуального законодавства, і, таким чином, сприяти оперативності та ефективності розгляду справ, підвищувати рівень захищеності прав і свобод громадян.

Список використаних джерел

1. Ківалов С.В. Основні питання щодо удосконалення Кодексу адміністративного судочинства України / С.В. Ківалов // Наукові праці Одеської національної юридичної академії. Том 5. – О.: Юридична література, 2008. – с. 5-15.

2. Куйбіда Р.О. Кодекс адміністративного судочинства України: науково-практичний коментар // За. заг. ред. Р.О. Куйбіди (видання друге, доповнене). – К.: Юстініан, 2009. – 976 с.

3. Перепелюк В.Г. Адміністративне судочинство: проблеми практики // В.Г. Перепелюк. ­­– К.: Конус-Ю, 2007. – 272 с.

4. Руденко А. В. Адміністративне судочинство: становлення та здійснення: дис. … кандидата юрид. наук : 12.00.07 / Руденко Артем Валерійович. – Х. : Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого, 2006. – 209 с.

5. Адміністративна юстиція України: проблеми теорії і практики // За заг. ред. О.М. Пасенюка. – К.: Істина, 2007. – 608 с.

6. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 19.04.2011,  справа № 2-а-24/11/0227 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/15032255

7. Ухвала Вінницького окружного адміністративного суду від 11.03.2011,  справа № 2а/0270/1095/11 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/14105193.

8. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 19.05.2011,  справа № 2а/0270/1095/11 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/16163114.

9. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 07.04.2011,  справа № 2-а-855/10/2211 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/14884599.

10. Ухвала Хмельницького окружного адміністративного суду від 22.04.2011,  справа № 2270/4867/11 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/15732370.

11. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 29.06.2011,  справа № 2270/4867/11 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/18156268.

12. Ухвала від 16.02.2011, справа № 2а/2470/396/11 // Архів Чернівецького окружного адміністративного суду за 2011 рік.

13. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 13.04.2011,  справа № 2а/2470/396/11 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/15030066

14. Ухвала від 07.12.2010, справа № 2-а-2167/10/0211 // Архів Ладижинського міського суду Вінницької області за 2010 рік.

15. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 03.02.2011,  справа № 2-а-2167/10/0211 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/14362558.

16. Ухвала від 03.03.2011, справа № 1/26/5027 // Архів Господарського суду Чернівецької області за 2011 рік.

17. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 16.06.2011,  справа № 1/26/5027 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/16486912.

Голова Інституту амдіністративного правосуддя та судової реформи  ГОСЛ,

кандидат юридичних наук.

Проаналізовано та досліджено практику розгляду та вирішення адміністративними судами справ, пов’язаних із застосуванням положень Закону України «Про вибори народних депутатів України», запропоновано відповідні напрями вдосконалення даної проблематики.

Ключові слова: адміністративний суд, адміністративне судочинство, вибори народних депутатів, ухвала суду.

Проанализирована и исследована практика рассмотрения и решения административными судами дел, связанных с применением положений Закона Украины «О выборах народных депутатов Украины», предложены соответствующие направления совершенствования данной проблематики.

Ключевые слова: административный суд, административное судопроизводство, выборы народных депутатов, определение суда.

Practice of consideration and decision is analysed and investigational the administrative courts of the businesses constrained with the use of the Law of Ukraine provisions «About elections of folk deputies of Ukraine» are offer corresponding directions of perfection of this range of problems.

Key words: administrative court, administrative proceedings, elections of folk deputies, court ruling.

Питання організації, порядок проведення виборів народних депутатів, здійснення виборчого процесу, його забезпечення та гарантування врегульовані Законом України «Про вибори народних депутатів України» від 17 листопада 2011 року.

Зазначимо, що відповідно до ч. 9 ст. 108 вказаного Закону рішення, дії чи бездіяльність виборчих комісій, членів цих комісій, органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, засобів масової інформації, підприємств, установ, організацій, їхніх посадових та службових осіб, творчих працівників засобів масової інформації, кандидатів, їхніх довірених осіб, партій, їхніх посадових осіб та уповноважених осіб, офіційних спостерігачів, що порушують законодавство про вибори, можуть бути оскаржені до суду в порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України.

Констатуємо, що Кодексом адміністративного судочинства України визначено такі категорії справ, пов’язаних із виборчим процесом:

1) щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності виборчих комісій, членів цих комісій (ст.172);

2) справи щодо уточнення списків виборців (ст. 173);

3) щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, засобів масової інформації, підприємств, установ, організацій, їхніх посадових та службових осіб, творчих працівників засобів масової інформації (ст.174);

4) щодо оскарження дій чи бездіяльності кандидатів, їхніх довірених осіб, партії (блоку), офіційних спостерігачів від суб’єктів виборчого процесу (ст.175).

За правилами частини першої статті 172 КАС України право оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність виборчих комісій, комісій з референдуму, членів цих комісій мають суб’єкти відповідного виборчого процесу (крім виборчої комісії).

Відмічаємо, що статтею 12 окресленого Закону визначено суб’єктів виборчого процесу, зокрема:

1) виборець;

2) Центральна виборча комісія, а також інша виборча комісія, утворена відповідно до цього Закону;

3) партія, що висунула кандидата у депутати;

4) кандидат у депутати, зареєстрований у порядку, встановленому цим Законом;

5) офіційний спостерігач від партії, яка висунула кандидатів у депутати у загальнодержавному окрузі, від кандидата у депутати в одномандатному окрузі, від громадської організації, який зареєстрований у порядку, встановленому цим Законом.

Актуальність даної праці є беззаперечною, оскільки за результатами проведеного аналізу понад 70 адміністративних справ цих категорій автором встановлено, що до апеляційних адміністративних судів переважно оскаржувались судові рішення у справах, пов’язаних із проведенням передвиборної агітації та формуванням виборчих комісій.

Метою зазначеного дослідження є сприяння у формуванні єдиного підходу до вирішення справ цих категорій, однакового застосування законодавства при розгляді справ, пов’язаних з виборами народних депутатів України, виявлення проблемних питань, найбільш характерних порушень чи неправильного застосування судами норм матеріального та процесуального права у даній сфері правовідносин, підготовка пропозицій щодо їх усунення.

Передвиборна агітація – це здійснення будь-якої діяльності з метою спонукання виборців голосувати за або не голосувати за певного кандидата у депутати або партію – суб’єкта виборчого процесу. Передвиборна агітація може здійснюватися в будь-яких формах і будь-якими засобами, що не суперечать Конституції України та законам України.

Причинами виникнення спорів у даних категоріях справ позивачі визначали:

-    відсутність в агітаційних матеріалах відомостей, передбачених ч. 7 ст. 69 Закону України «Про вибори народних депутатів України», чим допущено порушення вимог ч. 22 ст. 74 вказаного Закону;

- участь члена виборчої комісії у передвиборній агітації;

- використання кандидатом у депутати при фінансуванні передвиборчої агітації, крім коштів виборчого фонду, інших коштів;

- залучення до передвиборної агітації осіб, які не мають права голосу.

Вважаємо за необхідне навести класичний випадок неправильного застосування норм Закону України «Про вибори народних депутатів України» при вирішенні спорів, пов’язаних із проведенням передвиборної агітації.

Прикладом цього є справа Житомирського окружного адміністративного суду № 0670/6649/12, де суд задовольнив вимоги про визнання протиправними дій Д. щодо проведення передвиборної агітації, зокрема визнав їх такими, що порушують вимоги ч. 2 ст. 67, ч. 6 ст. 74 Закону України «Про вибори народних депутатів України» [1].

Апеляційний адміністративний суд не погодився із висновком суду першої інстанції, виходячи з такого.

Позивач в адміністративному позові не вказав, які саме конкретні факти, наведені в статті, є недостовірними та є перекрученими, але при цьому він зазначив про наявність у статті прихованого підтексту не голосувати за нього на виборах 28 жовтня 2012 року.

Аналіз змісту спірних статей на предмет наявності в ній викладу фактичних обставин чи оціночних суджень на думку колегії суддів апеляційного суду засвідчив, що він не містить спонукань до голосування чи не голосування за певного кандидата у депутати – суб’єкта виборчого процесу, а є оціночним судженням, оцінкою дій з використанням мовних засобів, зокрема, вживання гіпербол, алегорії, сатири, особистим поглядом журналіста (стаття «Мюнхаузенські качки від Р.» (випуск №5).

Також колегія суддів відзначила, що відповідно до частини другої статті 47-1 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Відповідно до статті 277 Цивільного Кодексу України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб’єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України 07.07.1997 № 475/97-ВР (далі – Конвенція).

Відповідно до ст. 10 Конвенції кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

Так, у рішенні у справі Lingens v. Austria, Європейський Суд зазначив, якщо існування фактів може бути підтверджене, то правдивість оціночних суджень не піддається доведенню [2]. Вимога довести правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу висловлення думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється статтею 10 Конвенції.

У рішенні Європейського Суду у справі Prager and Oberschlick v. Austria висловлено позицію, що журналістська свобода передбачає також використання висловлювань, деякою мірою перебільшених або, навіть, провокаційних [3].

При дотриманні умов § 2 статті 10 Конвенції, право вільно передавати інформацію поширюється не лише на «інформацію» та «ідеї», які сприймаються сприятливо або вважаються необразливими чи нейтральними, але й такі, які ображають, шокують чи викликають стурбованість. Такі є вимоги плюралізму, толерантності і лібералізму, без яких немає «демократичного суспільства» (рішення у справі Handyside v.United Kingdom) [4].

Викладене вище відображено також і в рішенні Європейського суду з прав людини «Українська Прес-Група» проти України», в якому Європейський Суд, зокрема, зазначив, що межа допустимої критики щодо політика, який виступає у своїй публічній якості, є ширшою ніж щодо приватної особи [5]. На відміну від останнього, перший неминуче та свідомо відкриває кожне своє слово та вчинок для ретельної уваги журналістів та всього суспільства і тому має виявляти більшу терпимість. Звичайно, право на захист репутації поширюється і на політиків, навіть коли вони виступають не як політики, проте вимоги такого захисту мають бути збалансовані з інтересами суспільства до відкритої дискусії з політичних питань.

Зважаючи на ту обставину, що позивач є публічною особою – політиком, колегія суддів зазначила, що межа його допустимої критики є ширшої ніж щодо приватної особи, а його критика у спірних статтях, в тому числі і наведена в саркастичній формі, має характер оціночного судження діяльності позивача як політика та узгоджується з вимогами плюралізму, толерантності і лібералізму, характерними для «демократичного суспільства», в зв’язку з чим така публікація не є передвиборною агітацією, а є особистою думкою журналістів.

Також актуальним предметом судового розгляду нами було визначено й спори щодо формування дільничних виборчих комісій.

Особливості внесення суб’єктами виборчого процесу подань до окружних виборчих комісій щодо формування дільничних виборчих комісій визначені статтею 28 Закону України «Про вибори народних депутатів України», у відповідності до якої, дільнична виборча комісія утворюється відповідною окружною виборчою комісією не пізніш як за тридцять один день до дня голосування у складі голови, заступника голови, секретаря та інших членів комісії.

Згідно приписів ч. 6 ст. 28 вказаного Закону суб’єкт подання кандидатур до складу дільничних виборчих комісій не пізніш як за тридцять дев’ять днів до дня голосування подає до відповідної окружної виборчої комісії на паперових носіях та в електронному вигляді за формою, затвердженою Центральною виборчою комісією, список осіб від цього суб’єкта подання, не більше однієї кандидатури до однієї виборчої комісії, для включення їх до складу відповідних дільничних виборчих комісій.

Зі змісту вказаної статті вбачається, що у зв’язку із проведенням чергових виборів народних депутатів 28.10.2012 подання кандидатур до складу дільничних виборчих комісій повинно було здійснюватися до 24 години 18.09.2012.

При вирішенні спорів даної категорії суди враховували, що за змістом ч. 4 ст. 28 Закону суб’єкти виборчого процесу – політичні партії мають право подання кандидатур до складу дільничних виборчих комісій. При цьому, абзацом другим названої норми Закону чітко визначено, що право вносити подання від імені партії має лише уповноважена на підставі довіреності особа від партії.

Також у провадженні адміністративних судів перебували справи щодо оскарження дій окружних виборчих комісій у зв’язку із неприйняттям пропозицій (подань) кандидатур щодо формування дільничних виборчих комісій.

При вирішенні таких спорів, суди інколи допускали помилки у зв’язку із неврахуванням положень п. 5.11 Порядку ведення діловодства у виборчих комісіях та комісіях з референдумів, затвердженого постановою ЦВК від 15.08.2010 №350, згідно з якими документи, заяви, скарги, подані з порушенням порядку і строків, установлених Законом України «Про вибори народних депутатів України», залишаються без розгляду по суті, про що комісією приймається відповідне рішення [6].

Тобто, окружна виборча комісія зобов’язана реєструвати та приймати всі документи, що надходять до неї, а в разі порушення строків їх надходження приймати відповідне рішення згідно п. 5.11 Порядку і в жодному разі не припиняти прийом документів.

Список використаних джерел

1. Постанова Житомирського окружного адміністративного суду від 04.10.2012, справа  № 0670/6649/12 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу:  http://reyestr.court.gov.ua/Review/26307056.

2. Справа Лінгенса проти Австрії від 8 липня 1986 року [Електронний ресурс] / Рішення Європейського суду з прав людини. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/980_066.

3. Справа Прагер і Обершлік проти Австрії від 26 квітня 1995 року [Електронний ресурс] / Рішення Європейського суду з прав людини. – Режим доступу: http://www.medialaw.kiev.ua/zmisud/ecourt/211/.

4. Справа Хендісайд проти Великої Британії від 7 грудня 1976 року [Електронний ресурс] / Рішення Європейського суду з прав людини. – Режим доступу:http://europeancourt.ru/uploads/ECHR_Handyside_v_the_United_Kingdom_07_12_1976.pdf.

5. Справа «Українська Прес-Група» проти України від 18 травня 2004 року [Електронний ресурс] / Рішення Європейського суду з прав людини. – Режим доступу: http://www.medialaw.kiev.ua/laws/laws_europe/71/.

6. Постанова Рівненського окружного адміністративного суду від 23.09.2012, справа № 2а/1770/3706/2012 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/26308499.

Голова Інституту амдіністративного правосуддя та судової реформи  ГОСЛ,

кандидат юридичних наук.

Проаналізовано та досліджено практику застосування правових положень щодо порядку відстрочення і розстрочення виконання, зміни чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення адміністративними судами. Окреслено існуючі нормативно-правові прогалини предмету дослідження та запропоновано відповідні напрями вдосконалення даної проблематики.

Ключові слова: адміністративний суд, адміністративне судочинство, ухвала суду, виконання судового рішення.

Диордица И.В. Нормативно правовые пробелы порядка отсрочки и рассрочки выполнения, изменения или установления способа и порядка выполнения судебного решения в административном судопроизводстве. Проанализирована и исследована практика применения правовых положений относительно порядка отсрочки и рассрочки выполнения, изменения или установления способа и порядка выполнения судебного решения, административными судами. Очерченно существующие нормативно правовые пробелы предмета исследования и предложены соответствующие направления совершенствования данной проблематики.

 Ключевые слова: административный суд, административное судопроизводство, определение суда, выполнение судебного решения.

Diorditsa I.V. Normatively legal blanks of order of postponement and arranging on the installment system of implementation, change or establishment of method and order of implementation of court decision, in the administrative legal proceeding. Practice of application of legal positions is analysed and investigational in relation to the order of implementation of court decision by administrative courts. The proper directions of perfection of these questions are offered.

Key words: administrative court, administrative proceedings, court ruling, implementation of court decision.

За змістом частини першої статті 263 КАС України за наявності обставин, що ускладнюють виконання судового рішення (відсутність коштів на рахунку, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо тощо), державний виконавець може звернутися до адміністративного суду першої інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий лист, що видав виконавчий лист, із поданням, а особа, яка бере участь у справі, та сторона виконавчого провадження – із заявою про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення. Питання про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення може бути розглянуто також за ініціативою суду.

Зазначена норма кореспондується із приписами статті 36 Закону України «Про виконавче провадження» [1]. Так, частиною  першою статті 36 цього Закону встановлено, що за наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, державний виконавець за власною ініціативою чи за заявою сторін, а також самі сторони мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання, а також про встановлення або зміну способу і порядку виконання.

Частиною другою статті 263 КАС України передбачено, що суд розглядає питання про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення в десятиденний строк у судовому засіданні з повідомленням державного виконавця або сторони виконавчого провадження, що звернулися із поданням (заявою), та осіб, які беруть участь у справі, та у виняткових випадках може відстрочити або розстрочити виконання, змінити чи встановити спосіб і порядок виконання рішення.

Таким чином, наведена норма пов’язує можливість розстрочення чи відстрочення виконання рішення, зокрема, у «виняткових випадках» за умови доведення заявником існування конкретних обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у певний строк.

Верховний Суд України у п. 10 Постанови «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження» від 26 грудня 2003 року № 14 вказує, що суду у вирішенні заяв державного виконавця чи сторони про відстрочку або розстрочку виконання рішення, встановлення або зміну способу й порядку його виконання потрібно мати на увазі, що їх задоволення можливе лише у виняткових випадках, які суд визначає, керуючись особливим характером обставин, що ускладнюють або виключають виконання рішення (хвороба боржника або членів його сім’ї, відсутність у нього майна, яке за рішенням суду має бути передане стягувачу, стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо) [2]. Однак Верховний Суд України не дає чітких роз’яснень щодо цих підстав, підкреслюючи роль судового розсуду  в оцінці цих обставин, що, у  свою чергу, не сприяє забезпеченню правильного й однакового застосування відповідного законодавства.

Актуальність даного дослідження є беззаперечною, оскільки Кодекс адміністративного судочинства України також не містить роз’яснень чи чіткого переліку підстав для застосування судом статті 263 КАС України, що в цілому необхідно окреслити як прогалини в законодавстві.

Метою зазначеної праці є сприяння у формуванні єдиного підходу до вирішення справ цієї категорії, однакового застосування законодавства щодо порядку відстрочення і розстрочення виконання, зміни чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення в адміністративному судочинстві, виявлення проблемних питань в даній сфері правовідносин, підготовка пропозицій щодо їх усунення.

Констатуємо, що ні у статті 263 КАС України, ні у статті 33 Закону України «Про виконавче провадження» не містяться визначення понять «відстрочення» та «розстрочення». У цих положеннях наводяться лише підстави для їх застосування.

Тому адміністративним судам при вирішенні питання про відстрочення чи розстрочення виконання рішення необхідно керуватися загальними принципами та правилами, закріпленими КАС України з врахуванням специфіки, характеру та суб’єктного складу правовідносин, які являються предметом судового розгляду.

Під відстроченням виконання рішення розуміється перерва у вчиненні виконавчих дій на певний, точно визначений строк, протягом якого виконавчі дії не проводяться, у зв’язку з існуванням обставин, за наявності яких вчасне виконання завдає шкоди правам або інтересам боржника або інших осіб.

Розстрочення передбачає виконання судового рішення протягом певних визначених проміжків часу у відповідних частинах. На відміну від відстрочення виконання, розстрочення передбачає поступове часткове виконання. Строки виконання кожної частки також повинен визначити суд. При цьому необхідно зазначити, що розстрочення можливе при виконанні рішення, яке стосується предметів, які діляться (гроші; майно, не визначене індивідуальними ознаками; декілька індивідуально визначених речей тощо).

Підставами для застосування положень статті 263 КАС України за заявами фізичних осіб (тобто коли спір не пов’язаний із здійсненням ними підприємницької діяльності) може бути стан здоров’я боржника, тимчасове скрутне матеріальне становище, перебування на утриманні непрацездатних осіб, та інші обставини, що ускладнюють виконання рішення суду.

На підтвердження факту існування таких обставин заявник повинен подати суду належні та допустимі докази (стаття 70 КАС України). Такими доказами можуть бути довідки медичних установ про стан здоров’я, документи, видані органами місцевого самоврядування, що підтверджують ті чи інші дані.

При цьому необхідно враховувати, що суб’єкт владних повноважень  як відповідач у справі в разі заперечення можливості застосування розстрочення чи відстрочення виконання рішення, з огляду на приписи частини другої статті 71 КАС України, повинен довести відсутність таких підстав, а суд, даючи оцінку доказам, наданим сторонами, також не позбавлений права, а за необхідності, навіть зобов’язаний витребувати додаткові докази за власною ініціативою.

На відміну від обставин, які мають встановлюватися судом при вирішенні заяв, поданих фізичними особами, коло обставин, які необхідно встановлювати суду при розгляді заяв про відстрочення чи розстрочення виконання рішення, які подаються суб’єктами господарювання (підприємницької діяльності) фізичними особами-підприємцями та юридичними особами, є більш ширшим і потребує доведення певними доказами. Це пояснюється тим, що, як правило, за рішенням суду стягуються значні суми коштів, а стягнення цих коштів пов’язане із здійсненням господарської діяльності.

В цілому відстрочка чи розстрочка виконання є ефективними для поновлення прав тільки у випадку, коли боржник добросовісний і не веде своєї діяльності за принципом поповнення оборотних засобів за рахунок стягувача. Суду необхідно бути особливо уважним, коли контрагент-боржник за умови надання йому відстрочки чи розстрочки платежу першим звертається з пропозицією примирення, визнає заборгованість, погоджується сплатити штрафні санкції, інфляційні збитки, річні тощо. Такий боржник, зазвичай, може мати на меті отримати прибутки від неодноразового використання в товарно-грошовому обігу значних сум, які він заборгував стягувачеві, а заяву про відстрочення чи  розстрочення виконання використовує як тактичний прийом для того, щоб відтермінувати в часі момент примусового стягнення.

Вважаємо за необхідне зазначити, що вирішуючи питання про відстрочку чи розстрочку виконання рішення, зміну способу і порядку виконання рішення, суд повинен враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи.

На наше переконання, суд у вирішенні цих питань повинен також враховувати те, що обставини, за яких виконання рішення неможливе, повинні існувати насправді, в реальності, та безпосередньо перешкоджати його виконанню в строки, в обсязі та в порядку, визначені у рішенні. Тому суд не може вважати підставами для надання відстрочки або розстрочки виконання рішення, зміни чи встановлення способу і порядку його виконання обставини, які зумовлені суб’єктивним фактором і неправомірною поведінкою з боку сторін. Наприклад, у випадку несвоєчасного одержання сторонами документів виконавчого провадження, внаслідок чого вони були позбавлені можливості використати надані їм законом права, державний виконавець відкладає виконавчі дії відповідно до статті 32 Закону України «Про виконавче провадження». За таких обставин інститут відстрочки виконання рішення не застосовується.

Враховуючи відсутність чіткого правового механізму врегулювання відстрочення (розстрочення) виконання рішення в КАС України при вирішенні  заяв вказаної категорії, судам необхідно перевіряти наявність «виключних обставин» і доказів, що їх підтверджують, крізь призму законодавчих актів і підзаконних нормативних актів, які регулюють діяльність суб’єктів звернення та визначають порядок «позасудового розстрочення чи відстрочення», тобто за рішенням контролюючих органів (органів стягнення).

Положеннями КАС України визначено, що у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини, а за відсутності  такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

Так, Постановою Кабінету Міністрів України №1235 від 27.12.2010  відповідно до пунктів 100.4 і 100.5 ПК України затверджено Перелік обставин, що свідчать про наявність загрози виникнення або накопичення податкового боргу, і доказів існування таких обставин [3]. Вказаним Переліком визначено обставини, що є підставою для розстрочення грошових зобов’язань або податкового боргу заявника, зокрема це:

- ненадання (несвоєчасне надання) бюджетних асигнувань або бюджетних зобов’язань заявнику та/або недоведення (несвоєчасне доведення) фінансування видатків до заявника – отримувача бюджетних коштів в обсязі, достатньому для своєчасного виконання ним грошових зобов’язань та/або погашення податкового боргу, а також неперерахування (несвоєчасне перерахування) заявнику з бюджету коштів в обсязі, достатньому для своєчасного виконання ним грошових зобов’язань та/або погашення податкового боргу, у тому числі в рахунок оплати наданих заявником послуг (виконаних робіт, поставлених товарів);

- загроза виникнення неплатоспроможності (банкрутства) заявника в разі своєчасної та в повному обсязі сплати ним грошового зобов’язання або погашення податкового боргу в повному обсязі;

- недостатність майна заявника – фізичної особи (без урахування майна, на яке відповідно до законодавства не може бути звернено стягнення) для своєчасної та у повному обсязі сплати грошового зобов’язання або погашення податкового боргу в повному обсязі чи відсутність у заявника – фізичної особи майна;

- сезонний характер виробництва та/або реалізації товарів (робіт, послуг) заявником;

- виконання заявником плану реорганізації власного виробництва та/або зміна його організаційної структури, що призводить (може призвести) до значного спаду виробництва протягом певного періоду;

- проведення заявником науково-дослідних, конструкторських, а також соціально орієнтованих робіт, які передбачають створення робочих місць для інвалідів, захист навколишнього природного середовища, підвищення енергетичної ефективності виробництва, або технічного переоснащення власного виробництва;

- провадження заявником інноваційної діяльності, у тому числі створення нових та вдосконалення існуючих технологій, видів сировини та матеріалів широкого застосування;

- виконання заявником особливо важливого замовлення у рамках соціально-економічного розвитку регіону або надання  ним  особливо важливих (у тому числі виключних) послуг населенню;

- виконання заявником державного оборонного замовлення;

- здійснення заявником інвестицій у створення об’єктів, які мають найвищу енергетичну ефективність, соціальне значення, стратегічне значення для оборони та безпеки держави.

Звертаємо також увагу, що наказом Міністерства фінансів України від 30.11.2012 № 1261 відповідно до ст. 100 ПК України затверджено Порядок розстрочення (відстрочення) грошових зобов’язань (податкового боргу) платників податків (далі – Порядок) [4].

Згідно з п. 2.2 Порядку рішення про розстрочення (відстрочення) грошових зобов’язань (податкового боргу) у межах одного бюджетного року приймається у такому порядку: щодо загальнодержавних податків та зборів – керівником органу державної податкової служби (його заступником); щодо місцевих податків і зборів – керівником органу державної податкової служби (його заступником) та затверджується фінансовим органом місцевого органу виконавчої влади, до бюджету якого зараховуються такі місцеві податки чи збори.

Відповідно до п. 2.3. Порядку рішення про розстрочення (відстрочення) грошових зобов’язань (податкового боргу) щодо загальнодержавних податків та зборів на строк, що виходить за межі одного бюджетного року, приймається керівником (заступником керівника) центрального органу державної податкової служби за узгодженням з Міністерством фінансів України.

Пунктом 3.1. Порядку визначено, що для розстрочення (відстрочення) грошових зобов’язань (податкового боргу) платник податків звертається до підрозділу погашення податкового боргу органу державної податкової служби за місцем свого обліку або за місцем обліку такого грошового зобов’язання (податкового боргу) з письмовою заявою, в якій зазначаються суми податків, зборів, штрафних (фінансових) санкцій (штрафів), пені, сплату яких платник податків просить розстрочити (відстрочити), а також строк розстрочення (відстрочення) та періоди сплати. При цьому окремо вказуються суми, строк сплати яких ще не настав, а також строк сплати яких вже минув.

До заяви додається економічне обґрунтування, що складається з наступного: переліку обставин, що свідчать про наявність загрози виникнення або накопичення податкового боргу, і доказів існування таких обставин; аналізу фінансового стану; графіка погашення розстрочених (відстрочених) сум; розрахунків прогнозних доходів платника, що гарантують виконання графіка погашення.

Саме в такому напрямку необхідно досліджувати матеріли заяви платника податків про відстрочення чи розстрочення виконання рішення суду, за яким він зобов’язаний сплатити податковий борг.

При вирішенні заяв про відстрочення чи розстрочення єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування необхідно враховувати положення частини 12 статті 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування», згідно з якими єдиний внесок підлягає сплаті незалежно  від  фінансового стану платника [5]. При цьому за наявності у платника єдиного внеску одночасно із зобов’язаннями із сплати єдиного внеску зобов’язань із сплати податків, інших обов’язкових платежів, передбачених законом, або зобов’язань перед іншими кредиторами зобов’язання із сплати єдиного внеску виконуються в першу чергу і мають пріоритет перед усіма іншими зобов’язаннями, крім зобов’язань з виплати заробітної плати (доходу).

У разі відсутності регулювання питання про відстрочення чи розстрочення виконання рішення щодо інших платежів (виплат, сум стягнення, тощо) спеціальними законами, судам необхідно виходити із загальних вимог, передбачених статтею 263 КАС України. При цьому суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні.

Отже, до компетенції суду на стадії виконавчого провадження належить право у виняткових випадках надавати стороні, яка програла процес, можливість відстрочення або розстрочення виконання рішення.

Важлива і відповідальна роль суду в цьому випадку полягає в тому, що сторони можуть розраховувати на захист своїх прав, незважаючи на труднощі, які виникають під час примусового виконання рішення, через передбачену законом процесуальну можливість вирішення питань щодо надання відстрочки, розстрочки виконання, зміни чи встановлення способу і порядку виконання рішення. Тільки суд наділений повноваженнями оцінювати докази, подані на підтвердження обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.

Незважаючи на відсутність вичерпного законодавчого переліку підстав для надання відстрочки, розстрочки виконання, зміни чи встановлення способу і порядку виконання рішення, суд, керуючись критерієм настання обставин, які ускладнюють або унеможливлюють виконання рішення, у кожній конкретній справі з урахуванням всіх особливостей ситуації, вирішує питання про їх наявність чи відсутність, а також вирішує питання про наявність чи відсутність причин, що перешкоджають виконанню рішення суду та за своїм внутрішнім переконанням оцінює наявні у справі докази.

Список використаних джерел

1. Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/606-14.

2. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження» від 26 грудня 2003 року № 14: [Електронний ресурс]. – Режим доступу:       http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/VS03208.html.

3. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку обставин, що свідчать про наявність загрози виникнення або накопичення податкового боргу, і доказів існування таких обставин» від 27 грудня 2010 року № 1235: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://news.yurist-online.com/laws/33518/.

4. Наказ Міністерства фінансів України «Про затвердження Порядку розстрочення (відстрочення) грошових зобов’язань (податкового боргу) платників податків» від 30 листопада 2012 року № 126: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/z2143-12.

5. Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 8 липня 2010 року: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2464-17.

Діордіца Ігор Володимирович,

Голова Інституту амдіністративного правосуддя та судової реформи  ГОАЛ,

кандидат юридичних наук.

У статті розглянуто проблематику визначення підсудності низки категорій спорів адміністративним судам. Запропоновано рекомендації щодо визначення критеріїв підсудності у земельних спорах і спорах щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Ключові слова: підсудність, адміністративний суд, земельний спір, ухвала суду.

Відповідно до статті 124 Основного Закону України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у Державі. При цьому судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Водночас система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності.

У свою чергу, спеціалізація судів загальної юрисдикції закріплена в статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», де частиною першою встановлено спеціалізацію на розгляд цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Частиною 2 статті 2 КАС України передбачено, що до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією або законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Пунктами 1, 7 частини 1 статті 3 КАС України також визначено, що справа адміністративної юрисдикції (далі – адміністративна справа) – це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (далі – суб’єкт владних повноважень).

Отже, головною ознакою публічно-правових спорів є участь у них хоча б однією зі сторін суб’єкта владних повноважень. Окрім того, оскільки відповідно до п. 1 ч.1 ст. 3 та ч. 1 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв’язку зі здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, необхідною ознакою належності справи до адміністративної юрисдикції є здійснення цим суб’єктом владних управлінських функцій та повноважень, і ці функції та повноваження повинні здійснюватись ним саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.

Компетенція адміністративних судів визначена ст. 17 КАС України та поширюється на: спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їх компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів; спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом; спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму. Вказаний перелік є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню або поясненню, навіть опосередковано через інші законодавчі акти.

Загальний аналіз процесуальних норм законодавства України, за якими визначаються юрисдикційна належність та підсудність справ різній судовій спеціалізації, вказує на певні критерії розмежування спорів між ними. До яких, зокрема, входять такі, як: 1) суб’єктний склад сторін спору; 2) предмет спірних правовідносин; 3) характер спірних правовідносин.

Однак судова практика в адміністративних справах свідчить про наявність помилок практичного застосування норм, пов’язаних як з юрисдикційною визначеністю, так і з підсудністю спорів адміністративним судам. У свою чергу, помилки судів під час вирішення цього питання та юрисдикційні конфлікти, пов’язані із видами судочинства, впливають на неналежне забезпечення принципу доступності до суду.

Насамперед слід вказати про відсутність єдності судової практики у земельних спорах, пов’язаних із розпорядженням землями держави (територіальних громад), передачі таких земельних ділянок у власність і користування громадянам та юридичним особам, особливо якщо ці спори поєднані зі спорами про право власності (право користування) третіх осіб на такі земельні ділянки.

Так, статтями 2, 3, 17 КАС України встановлено загальне правило, за яким будь-яке рішення, дія чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень (у тому числі органу місцевого самоврядування) у межах повноважень, визначених законом, можуть бути оскаржені до адміністративного суду. Необхідно зазначити, що пунктом 34 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до питань місцевого значення належить регулювання сільськими, селищними, міськими радами земельних відносин. На додаток до наведеного вказуємо також на те, що відповідно до пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних міських рад належать розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності.

Відтак органи місцевого самоврядування у вказаних правових відносинах є суб’єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції (нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу).

Відповідний висновок міститься у рішенні Конституційного Суду України № 10-рп/2010 від 1 квітня 2010 року у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, у якому визначено, що вирішення земельних спорів фізичних та юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб’єктом владних повноважень щодо оскаржень його рішень (нормативно-правових актів чи актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності належить до юрисдикції адміністративних судів.

У свою чергу статтями 1, 12 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що земельні спори за участю суб’єктів господарювання, у тому числі з приводу продажу, передачі в користування публічних земельних ділянок, крім спорів, які належать до юрисдикції адміністративних судів, підвідомчі господарським судам. З метою однакового і правильного визначення підвідомчості і підсудності справ постановою Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 24.10.2011 року роз’яснено господарським судам вказані норми.

Окрім зазначеного, главою 2 Цивільного процесуального кодексу України (ст.ст.15, 16) визначено, що до кола справ цивільної юрисдикції, віднесені зокрема справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Звертаємо увагу, що однією з причин скасувань рішень судів першої інстанції в апеляційному порядку, є порушення судами норм процесуального права, зокрема із-за хибних висновків щодо неналежності розгляду позовних вимог у порядку адміністративного судочинства та як наслідок відмова суду у відкритті провадження в адміністративній справі.

Юрисдикційні колізії між цивільним та адміністративним судочинством виникають, насамперед через те, що публічно-правові утворення (держава, територіальна громада) можуть бути як суб’єктами приватних правовідносин, так і суб’єктами публічних правовідносин. Статус же державних чи комунальних органів визначається виключно нормами публічного права, незалежно від того, які права публічно-правового значення (цивільні чи публічні) вони мають намір реалізувати.

Прикладом наведеної судової практики слугує ухвала від 22.09.2011 року у справі №2а-771/11/2213 [1], постановлена в результаті перегляду ухвали Полонського районного суду Хмельницької області від 10.04.2011 року, про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом Хмельницького транспортного прокурора в інтересах держави в особі Державного територіально-галузевого об’єднання «Південно-Західна залізниця» відокремленого підрозділу – Козятинської дирекції залізничних перевезень до Полонської міської ради, Ляшенка Євгена Вікторовича, Дубовенка Віктора Валерійовича про визнання протиправними та скасування рішення.

Як вбачається з матеріалів адміністративного позову, підставою звернення позивача до суду є його непогодження з рішенням Полонської міської ради (суб’єкта владних повноважень), що стосується передачі у власність земельної ділянки.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

На підставі пункту 1 частини 1 статті 17 КАСУ та рішення Конституційного Суду України №10-рп/2010 від 01 квітня 2010 року у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів “а”, “б”, “в”, “г” статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів прийшла до висновку, що суд першої інстанції виніс неправильне рішення щодо неналежності розгляду цих позовних вимог у порядку адміністративного судочинства та необґрунтовано послався в мотивувальній частині оскаржуваної ухвали на пункт 1 частини 1 статті 109 КАС України.

На підставі викладеного, керуючись пунктом 4 частини 1 статті 204 КАС України, апеляційний адміністративний суд скасував ухвалу Полонського районного суду Хмельницької області від 10 квітня 2011 року як таку, що прийнята з порушенням норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання про відкриття провадження у справі, а  справу № 2а-771/11/2213 направив до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Аналогічним прикладом є скасування в апеляційному порядку ухвали Липовецького районного суду Вінницької області про відмову у відкритті провадження у справі № 2-а-4826/11/0213 [2] за адміністративним позовом Української Православної Церкви в інтересах Тульчинського єпархіального управління до Росошанської сільської ради Липовецького району Вінницької області про визнання нечинним рішення 4 сесії 5 скликання від 19.05.1995р. Росошанської сільської Ради Липовецького району Вінницької області про виділення земельної ділянки в кількості 0,10 га під будівництво УПЦ Київського патріархату.

Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції керувався п. 1 ч. 1 ст. 109 КАС України, а саме тим, що  в цьому випадку наявний спір про право, а тому справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

 Суд апеляційної інстанції зазначає, що у вказаному випадку наявний спір позивача – Української Православної Церкви з суб’єктом владних повноважень з приводу оскарження рішення сесії Росошанської сільської ради при реалізації суб’єктом владних повноважень управлінських функцій у сфері земельних відносин, що з врахуванням положення п. 4 ч. 1 ст. 18 КАС України є адміністративною справою, яка повинна розглядатися в порядку адміністративного судочинства місцевим загальним судом як адміністративним.

Проблемним є питання щодо визначення підсудності у справах про оскарження рішень органів місцевого самоврядування з приводу затвердження актів по розрахунку збитків, завданих користуванням земельною ділянкою.

Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.1993 року «Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам» збитки, заподіяні тимчасовим зайняттям земельних ділянок, а також обмеження прав власників землі, підлягають відшкодуванню власнику землі.

У свою чергу, відповідно до статті 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності.

Водночас затвердження вказаних збитків органами місцевого самоврядування здійснюються відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам».

Насамперед аналіз вимог у таких спорах свідчить, що позивачі фактично оскаржують у межах такої справи дії суб’єкта владних повноважень щодо визначення розміру збитків, заподіяних тимчасовим зайняттям земельної ділянки.

У таких випадках суди першої інстанції констатують, що вимоги щодо визнання протиправними дій комісії місцевих рад, яка в контексті положень ст. 3 КАС України не є суб’єктом владних повноважень, не можуть розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Суди зазначають про допоміжну функцію останнього щодо встановлення суми збитків, завданих власнику порушенням земельного законодавства.

З урахуванням суб`єктного складу учасників спору, вирішення питання про відшкодування таких збитків суди відносять до компетенції господарського суду.

 Крім того, оскаржувані позивачами акти комісії з визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, а також складені цією комісією розрахункові відомості самі по собі також не можуть бути предметом розгляду адміністративного суду, оскільки вони не є нормативними актами або правовими актами індивідуальної дії, тому що безпосередньо не породжують у позивача прав чи юридичних обов’язків і при їх прийнятті відповідачі не виконують владних управлінських функцій.

За таких обставин місцеві загальні суди як адміністративні при надходженні позовних заяв у порядку КАС України закривають провадження у справі.

До прикладу, ухвалою Ладижинського міського суду Вінницької області від 12.09.2011 року у справі № 2-а-4233/11/0211 [3] за адміністративним позовом приватного підприємства “Імпрекс” до Ладижинської міської ради та до виконавчого комітету Ладижинської міської ради про визнання протиправними дій комісії Ладижинської міської ради по визначенню розміру збитків, заподіяних тимчасовим зайняттям земельної ділянки позивача, і визнання протиправним та скасування рішення виконавчого комітету Ладижинської міської ради Вінницької області «Про затвердження акту про визнання розміру збитків, заподіяних тимчасовим зайняттям земельної ділянки ПП «Імпрекс», провадження було закрито на підставі положень п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив із того, що в цьому випадку ПП “Імпрекс” ставить вимоги щодо визнання протиправними дій комісії Ладижинської міської ради, яка в контексті положень ст. 3 КАС України не є суб’єктом владних повноважень. Суд першої інстанції зазначає про допоміжну функцію останнього щодо встановлення суми збитків, завданих власнику порушенням земельного законодавства.

Водночас апеляційний адміністративний суд вказує, що аналіз оскаржуваної ухвали та апеляційної скарги свідчать про те, що позивач фактично оскаржує в межах цієї справи дії суб’єкта владних повноважень щодо визначення розміру збитків, заподіяних тимчасовим зайняттям земельної ділянки позивачем за 2010 рік. До того ж у другій вимозі позовної заяви скаржник ставить питання про визнання протиправним та скасування рішення виконавчого комітету Ладижинської міської ради Вінницької області, що фактично може розцінюватись як вимога щодо визнання недійсним та скасування рішенням суб’єкта владних повноважень, прийняте при здійснені ним владних управлінських функцій. Тобто апеляційний адміністративний суд робить висновок про необґрунтованість закриття судом першої інстанції  провадження у справі з тих підстав, що за всіма ознаками (суб’єктним складом, предметом спору, видом спірних правовідносин) є адміністративно-правовим, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. На виконання ст.199 КАСУ ухвалу Ладижинського міського суду Вінницької області скасовано та направлено справу на новий розгляд.

У спорах щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (у тому числі прав на земельні ділянки) протягом 2011-2012 років апеляційними адміністративними судами було переглянуто низку рішень судів першої інстанції, значну частину з яких скасовано. 

Необхідно зазначити, що правову охорону певних приватних прав особа може отримати лише після того, як держава визнає ці права. Таке визнання у формі реєстрації (посвідчення, підтвердження) є владною управлінською функцією і складає предмет діяльності адміністративного суду. Разом із тим з судової практики встановлено виникнення колізій при визначені належності таких спорів до певної судової юрисдикції (цивільної та адміністративної) через те, що такі спори виникають з приводу приватних прав.

Так, ухвалою Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 31 жовтня 2011 року у справі № 2а/2218/10669/11 [4] за адміністративним позовом Закордонця Ігоря Гурійовича до Хмельницької міської ради, Ямкової Світлани Гуріївни про визнання нечинним рішення та державного акта на право власності на земельну ділянку провадження у справі закрито.

При винесенні оскаржуваного рішення суд першої інстанції керувався тим, що пред’явлений позов щодо визнання нечинними рішення сесії Хмельницької міської ради та державного акту на право приватної власності на землю до публічно-правових спорів не відноситься, оскільки фактично наявний земельний спір з приводу володіння та користування земельною ділянкою, частину якої Хмельницькою міською радою було передано у власність відповідачу, яка володіє нею на підставі державного акту на право приватної власності на землю, а тому такий позов слід розглядати в порядку цивільного судочинства.

Земельні відносини, суб’єктами яких є фізичні чи юридичні особи, органи місцевого самоврядування, органи державної влади, а об’єктами – землі у межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї), регулюються земельним і цивільним законодавством на принципах забезпечення юридичної рівності прав їх учасників, забезпечення гарантій прав на землю (стаття 1 Цивільного кодексу України, статті 2, 5 Земельного кодексу України). Захист судом прав на землю у цих відносинах здійснюється способами, визначеними статтями 16, 21, 393 ЦКУ, статтею 152 ЗКУ, у тому числі шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування.

Відповідно до цього спори, що виникають із земельних відносин, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, незважаючи на участь у них суб’єкта владних повноважень, згідно зі статтею 15 ЦПК розглядаються в порядку цивільного судочинства.

Апеляційний адміністративний суд не погодився із висновком суду першої інстанції про те, що вказаний спір не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства та вважає, що між сторонами існує публічно-правовий спір у розумінні Кодексу адміністративного судочинства, а отже судом першої інстанції під час ухвалення рішення про закриття провадження у справі порушено норми матеріального права, які призвели до неправильного вирішення питання.

З наведеної вище судової практики адміністративних судів прослідковується, що спори з приводу державної реєстрації прав на нерухоме майно необхідно розглядати в порядку адміністративного судочинства. Відносини реєстрації є публічно-правовими, а реєстраційні дії – владними управлінськими.

Список використаних джерел

1. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 22.09.2011, справа № 2а-771/11/2213 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/18526689.

2. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 19.01.2012, справа № 2-а-4826/11/0213 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/28290330.

3. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 07.02.2012, справа № 2-а-4233/11/0211 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/21767720.

4. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 23.02.2012, справа № 2а/2218/10669/11 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/22156036.

Spisok vikoristanih dzherel

1. Uhvala Vinnitskogo apelyatsiynogo administrativnogo sudu vid 22.09.2011, sprava № 2a-771/11/2213 [Elektronniy resurs] / Ediniy derzhavniy reestr sudovih rishen. – Rezhim dostupu: http://reyestr.court.gov.ua/Review/18526689.

2. Uhvala Vinnitskogo apelyatsiynogo administrativnogo sudu vid 19.01.2012, sprava № 2-a-4826/11/0213 [Elektronniy resurs] / Ediniy derzhavniy reestr sudovih rishen. – Rezhim dostupu: http://reyestr.court.gov.ua/Review/28290330.

3. Uhvala Vinnitskogo apelyatsiynogo administrativnogo sudu vid 07.02.2012, sprava № 2-a-4233/11/0211 [Elektronniy resurs] / Ediniy derzhavniy reestr sudovih rishen. – Rezhim dostupu: http://reyestr.court.gov.ua/Review/21767720.

4. Uhvala Vinnitskogo apelyatsiynogo administrativnogo sudu vid 23.02.2012, sprava № 2a/2218/10669/11 [Elektronniy resurs] / Ediniy derzhavniy reestr sudovih rishen. – Rezhim dostupu: http://reyestr.court.gov.ua/Review/22156036.

Диордица И.В. Об определении подсудности споров административным судам: неотложные вопросы судебной практики настоящего / И.В. Диордица // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. Серия: Юридические науки. – 2013. – Т. … № … – С. …

В статье рассмотрена проблематика определения подсудности ряда категорий споров административным судам. Предложены рекомендации относительно определения критериев подсудности в земельных спорах и спорах относительно государственной регистрации вещественных прав на недвижимое имущество и их обременений.

Ключевые слова: подсудность, административный суд, земельный спор, постановление суда.

Diorditsa I.V. In relation to determination of cognizance of spores to administrative courts: urgent questions of judicial practice of present time / I.V. Diorditsa // Scientific Notes of Tavrida National V. I. Vernadsky University. – Series : Juridical sciences. – 2013. – Vol. … № … – Р. …

The range of problems of determination of cognizance of row of categories of spores to the administrative courts is considered in the article. Recommendations offer in relation to determination of criteria of cognizance in landed dispute and dispute in relation to state registration of material rights on the real estate and their burdens.

Keywords: cognizance, administrative court, landed dispute, court ruling.

IN RELATION TO DETERMINATION OF COGNIZANCE OF SPORES TO ADMINISTRATIVE COURTS: URGENT QUESTIONS OF JUDICIAL PRACTICE OF PRESENT TIME

Diorditsa I.V.

Practice of consideration of administrative businesses testifies to the presence of errors of practical application of the norms, related both to jurisdiction definiteness and with the cognizance of spores to the administrative courts. In turn, the errors of courts during the decision of this question and jurisdiction conflicts related to the types of rule-making influence on the improper providing of principle of availability in a court.

It is necessary to specify about absence of unity of judicial practice in landed dispute related to disposing of earth of the state(territorial communities), transmissions of such lot lands in property and use to the citizens and legal entities, especially if these dispute is connected with dispute about the right of ownership(right for the use) of the third persons on such lot lands.

A problem is a question in relation to determination of cognizance in matters about the appeal of decisions of organs of local self-government concerning claim of acts upon settlement of the losses inflicted by using lot land.

In matters in relation to state registration of material rights on the real estate and their burdens(including rights on lot lands) during 2011-2012 by appeal administrative courts the row of decisions of trial courts was revised, considerable part from that is anniented. 

It is necessary to mark that the legal safeguard of certain private rights a person can get only since the state acknowledges these rights. Such confession in form registration(certification, confirmation) is an imperious administrative function and folds the article of activity of administrative court. Together with that of judicial practice the origin of collisions is set at certain to belonging of such spores to certain judicial jurisdiction(civil and administrative) because such businesses arise up concerning private rights.

From the brought higher judicial practice over of administrative courts draw conclusion, that businesses concerning state registration of rights on the real estate it is necessary to examine in order of the administrative rule-making. Relations of registration are public, and registration actions – imperious administrative.

Keywords: cognizance, administrative court, landed dispute, court ruling.

]]> https://goal-int.org/shhodo-viznachennya-pidsudnosti-sporiv-administrativnim-sudam-nagalni-pitannya-sudovoi-praktiki-sogodennya/feed/ 0