Монографію присвячено дослідженню сутності та порядку вирішення службових спорів. Висвітлено сутність публічно-службових відносин, визначено їх місце в предметі адміністративного права. Сформульовано поняття службового спору, розкрито його сутність, здійснено класифікацію таких спорів, охарактеризовано суб’єктів службового спору, визначено його предмет та підстави.

Окремо розкрито вирішення службових спорів без звернення до суду (позасудовий порядок), також охарактеризовано процес вирішення службових спорів в порядку адміністративного судочинства.

Вироблено конкретні пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення вирішення службових спорів в адміністративному праві.

Монографія є логічним продовженням серії „ORDO ORDINANS” наукової школи доктора юридичних наук В.А. Ліпкана і стане в пригоді аспірантам, науково-практичним працівникам та усім, хто цікавиться питаннями вирішення службових спорів.

У рамках диверсифікації наукового пошуку, дальшого формування наукової школи доктора юридичних наук Ліпкана В.А. в Глобальній організації союзницького лідерства було здійснено дослідження проблем порядку вирішення службових спорів, на підставі чого випущено відповідну монографію.

Голова Інституту амдіністративного правосуддя та судової реформи  ГОСЛ,

кандидат юридичних наук.

Статтю присвячено дослідженню проблем практики застосування адміністративними судами норм процесуального права при вирішенні публічно-правових спорів.

Ключові слова: адміністративний суд, адміністративне судочинство, скасування судового рішення, ухвала суду.

Статья посвящена исследованию проблем практики применения административными судами норм процессуального права при решении публично- правовых споров.

Ключевые слова: административный суд, административное судопроизводство, отмена судебного решения, определение суда.

The Article is devoted research of practice application of norms of judicial right administrative courts at a decision in public of legal disputes.

Key words: administrative court, administrative proceedings, abolition of court decision, court ruling.

Адміністративно-процесуальні норми – це встановлені або санкціоновані державою обов’язкові правила, відповідно до яких регламентується порядок вирішення адміністративних справ та порядок реалізації матеріальних норм адміністративного права.

Кодекс адміністративного судочинства України (далі КАС України) є спеціальним законом, який регулює правовідносини у сфері здійснення правосуддя у справах публічно-правового характеру. Він визначає найбільш важливі елементи судочинства, зокрема такі, як юрисдикцію, повноваження адміністративних судів щодо розгляду адміністративних справ, порядок звернення до адміністративних судів та порядок здійснення адміністративного судочинства.

Актуальність дослідження є беззаперечною, зокрема, з тих підстав, що за результатами аналізу судових рішень апеляційних адміністративних судів встановлено наступне: 1) за результатами апеляційного перегляду скасовано понад 20% рішень судів першої інстанціїі; 2) з цієї кількості понад 5% скасовано з причин порушення процесуального законодавства.

Нині проблематика щодо реалізації адміністративно-процесуальних норм адміністративними судами стала предметом дослідження низки учених-адміністративістів і практиків, зокрема, таких як С.В. Ківалов [1, с. 5-15], Р.О. Куйбіда [2],  О.М. Пасенюк [3], В.Г. Перепелюк [4], А.В. Руденко [5] та ін. Однак із систематичним виникненням нових підстав для правозастосування у сфері публічно-правових відносин, формуванням (певною мірою) суперечливої судової практики в адміністративному судочинстві постають і нові виклики, що потребують невідкладного вирішення.

Метою цього дослідження є виокремлення проблемних та спірних питань застосування КАС України, що стали причинами скасування рішень судів першої інстанції в результаті їх перегляду в апеляційному порядку.

Висвітлюючи судову практику апеляційних адміністративних судів, зауважимо, що ними найчастіше скасовувались ухвали суду першої інстанції про залишення позовної заяви без розгляду, відповідно до ст. 100 КАС України. Дана практика сформувалася, зокрема, з наступних підстав.

Так, нормами статті 100 КАС України визначено, що адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка його подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.

Строки звернення до адміністративного суду встановлені ст. 99 КАС України, ч.1 якої передбачено, що адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим кодексом або іншими законами. Дана норма є аналогією норм матеріального права, а строки є альтернативними, оскільки можуть бути передбачені іншими законами. Частиною 3 наведеної статті визначено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів

До прикладу апеляційним адміністративним судом скасовано ухвалу суду першої інстанції про залишення без розгляду у адміністративній справі № 2-а-24/11/0227 за позовом ВАТ до Крижанівської сільської ради, третя особа ТОВ про визнання протиправним та нечинним рішення та зобов’язання вчинити певні дії [6].

При дослідженні адміністративного позову судом апеляційної інстанції встановлено, що предметом позову є рішення органу місцевого самоврядування. Таким чином, на такі вимоги не може поширюватись позовна давність, встановлена КАС України, а наявність або відсутність об’єкту порушеного права у позивача (порушення права власності або іншого речового права) вирішується судом під час розгляду справи по суті.

Апеляційним судом вказано, що до даного адміністративного позову застосовуються норми Цивільного кодексу України. Так, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, не поширюється позовна давність.

У свою чергу, суд першої інстанції при прийнятті рішення керувався приписами ч. 2 ст. 99 КАС України, згідно з якими для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Наведене слугувало підставою для залишення адміністративного позову без розгляду, тому що у даному випадку суди першої інстанції посилались на ст. 100 КАС України, якою передбачено наслідки пропущення троків звернення до адміністративного суду.

Однак, враховуючи норми Цивільного кодексу України, апеляційним судом скасовано ухвалу про залишення позовної заяви без розгляду, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду справи.

Окрім того, серед причин скасування апеляційними адміністративними судами ухвал судів першої інстанції про залишення позовної заяви без розгляду, варто зазначити те, що останніми не приймалось процесуальних рішень про вирішення клопотання про поновлення строку звернення до суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 102 КАС України питання про поновлення чи продовження пропущеного строку суд вирішує з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду клопотання. З аналізу наведеної норми вбачається, що розгляд зазначеного клопотання вирішується у відкритому судовому засіданні, за наслідками якого суд постановляє відповідну ухвалу

Зокрема, при дослідженні матеріалів адміністративної справи №2а/0270/1095/11 за позовом особи до Вінницької районної державної адміністрації про визнання незаконним та скасування розпорядження [7], колегією суддів апеляційного суду встановлено наявність клопотання про поновлення строку звернення до суду. Окрім того, адміністративна справа не містила ухвали суду, прийнятої за наслідками розгляду клопотання про поновлення строку звернення до суду, як того вимагають норми ст. 102 КАС України [8].

Таким чином, враховуючи те, що клопотання про поновлення строку звернення до суду в порядку, передбаченому законом, не розглядалось, процесуальне рішення про відмову в поновленні строку не приймалось, суд першої інстанції передчасно застосував наслідки, передбачені ст. 100 КАС України, згідно з якою адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка його подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.

За таких обставин суд апеляційної інстанції ухвалу суду про залишення позовної заяви без розгляду скасовував та постановив ухвалу, якою справу направлено до суду першої інстанції для розгляду питання про поновлення строку звернення до суду.

Серед причин, які стали підставою для скасування рішень судів першої інстанції, можливо виділити неправильне застосування останніми ст. 128 (наслідки неприбуття в судове засідання особи, яка бере участь у справі) та ст. 155 (залишення позовної заяви без розгляду) КАС України.

Зі змісту статтей 128, 155 КАС України випливає, що необхідною умовою для залишення позовної заяви без розгляду є повторність неприбуття позивача, належним чином повідомленого про дату, час та місце судового розгляду, без поважних причин або без повідомлення ним про причини неприбуття та без його заяви про розгляд справи за його відсутності.

Повторною є друга поспіль неявка позивача, за умови, що він обидва рази був належним чином повідомлений про час і місце розгляду справи. Таким чином, у наведеному випадку судами першої інстанції неправильно тлумачаться та застосовуються норми статтей 128 та 155 КАС України.

Так, чинне законодавство містить норми, які регламентують порядок надіслання та повідомлення учасників судового процесу про дату, час та місце розгляду справи.

Відповідно до ч. 3 ст. 33 КАС України судовий виклик або судове повідомлення осіб, які беруть участь у справі, свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів здійснюється рекомендованою кореспонденцією (листом, телеграмою), кур’єром із зворотною розпискою за адресами, вказаними цими особами, або шляхом надсилання тексту повістки, складеного відповідно до статті 34 цього Кодексу факсимільним повідомленням (факсом, телефаксом), електронною поштою, телефонограмою, опублікування у друкованому засобі масової інформації. Також, відповідно до п. 1 Правил надання послуг поштового зв’язку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 270 від 05.03.2009 (надалі Правила № 270), рекомендоване поштове відправлення це реєстрований лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок «M», які приймаються для пересилання без оцінки відправником вартості його вкладення.

Згідно з п. 17 Правил № 270, рекомендовані поштові картки, листи та бандеролі з позначкою «Вручити особисто», рекомендовані листи з позначкою «Судова повістка» приймаються для пересилання лише з рекомендованим повідомленням про їх вручення.

Окрім того, п.п. 99, 106 Правил № 270 встановлюють особливості доставки, вручення, а також повернення повідомлення про вручення поштового відправлення внутрішнього рекомендованого листа з позначкою «Судова повістка» за зворотною адресою. Таким чином, матеріали адміністративної справи повинні містити докази вручення позивачеві або його представнику повідомлення про дату, час та місце проведення судового засідання.

Судами першої інстанції залишались без розгляду позовні заяви у зв’язку з повторною неявкою позивача чи його представника у судове засідання. Зокрема, судом першої інстанції залишено без розгляду позовну заяву у адміністративній справі № 2-а-855/10/2211 за позовом фізичної особи до Рівненського міського виконавчого комітету про встановлення юридичного факту [9]. Приймаючи ухвалу, суд мотивував своє рішення тим, що позивач черговий раз не прибув у судове засідання без поважних причин та без повідомлення про причини неявки, хоча про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

Однак у вказаних випадках колегією суддів при дослідженні матеріалів адміністративної справи встановлювався факт відсутності доказів направлення та вручення позивачу повісток про виклик до суду, тому суд апеляційної інстанції скасовував дані рішення, а справу направляв до суду першої інстанції для продовження розгляду.

У наведених прикладах судами першої інстанції порушувались норми процесуального права при прийнятті рішень про залишення позовних заяв без розгляду. Тому апеляційним адміністративним судом вказані ухвали скасовувались, а справи направлялись для продовження розгляду.

Однією із причин скасування судових рішень є неправильне застосування судами першої інстанції процесуальних строків, встановлених іншими законами.

Так, відповідно до ч. 3 ст. 99 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Отже, КАС України передбачає можливість встановлення іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, а також спеціального порядку обчислення таких строків. Такі спеціальні строки мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним строком звернення до адміністративного суду, визначеним ч. 2 ст. 99 цього Кодексу, а також скороченими строками, визначеними, зокрема, ч.ч. 4 та 5 цієї ж статті.

З 1 січня 2011 року набув чинності Податковий кодекс України (п. 1 розділу XIX «Прикінцеві положення» зазначеного Кодексу).

Тому з урахуванням викладеного приписи пункту 56.18 статті 56 Податкового кодексу України є нормою, що регулює питання застосування строків звернення до адміністративного суду з позовами про визнання протиправними податкових повідомлень-рішень.

За таких обставин строк для звернення платника податків із позовом до адміністративного суду становить 1095 днів і обчислюється з дня отримання платником податків рішення, що оскаржено (зазначена позиція викладена у листі Вищого адміністративного суду України №203/11/13-11 від 10.02.2011).

Одним із прикладів слугує адміністративна справа № 2270/4867/11 за позовом ФОП до Хмельницької МДПІ про скасування рішення про застосування штрафних санкцій.

При прийнятті ухвали про залишення позовної заяви без розгляду суд першої інстанції зазначив, що позивачем без поважних причин пропущено місячний строк звернення до суду, при цьому посилався на статті 99, 100 КАС України, якими визначено строк подання адміністративного позову та наслідки його пропущення [10].

Апеляційний суд, аналізуючи вищевикладені положення КАС України та Податкового кодексу України, скасовував ухвали суду першої інстанції про залишення позовних заяв без розгляду, а справи направляв до суду першої інстанції для продовження розгляду [11].

Верховною Радою України 2 грудня 2010 року прийнято Закон України № 2756-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Податкового кодексу України», який набрав чинності з 1 січня 2011 року.

Зазначеним Законом КАС України доповнено статтею 183³, що регулює особливості провадження у справах за зверненням органів державної податкової служби при здійсненні ними передбачених законом повноважень на підставі подання таких органів.

Водночас, статтею 183³ КАС України не передбачено спеціальних наслідків пропущення строків звернення до суду, визначених цією нормою. Тому недотримання заявником строків звернення до суду, визначених статтею 183³ КАС України, тягне за собою застосування приписів ст. 100 КАС України. З урахуванням викладеного, подання податкового органу, внесене після закінчення строків, установлених ст. 183³ КАС України, залишається без розгляду (дана позиція зазначена у п. 7 листа ВАСУ №149/11/13-11 від 02.02.11).

Прикладом неправильного застосування вказаних норм може бути адміністративна справа №2а/2470/396/11 за поданням органу державної податкової служби, у порядку ст. 183³ КАС України, про надання дозволу на погашення податкового боргу за рахунок майна, що перебуває у податковій заставі. Суд першої інстанції, встановивши, що позовну заяву подано поза межами строку звернення до суду, постановив ухвалу про повернення подання заявнику на підставі ч.3 ст. 183³ КАС України, яка визначає, що подання подається до суду першої інстанції протягом двадцяти чотирьох годин з моменту встановлення обставин, що зумовлюють звернення до суду [12].

Враховуючи ст. 183³ КАС України, суд апеляційної інстанції встановив, що судом першої інстанції неправильно застосовано норми процесуального законодавства, якими слід було керуватись при вирішенні даного спору [13].

За таких обставин судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу про повернення подання, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Окрім зазначених вище причин скасування рішень, у практиці апеляційних адміністративних судів встановлені випадки, коли судами першої інстанції при вирішенні адміністративних справ неправильно визначалася їх підсудність.

Так, ч. 1 статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, які виникають у зв’язку зі здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв’язку з публічним формуванням суб’єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.

Враховуючи викладене, спори щодо правомірності рішень (нормативно-правових актів чи  правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності органів місцевого самоврядування у земельних спорах фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб’єктом владних повноважень, пов’язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності належать до компетенції адміністративних судів України.

Відповідно до ч. 1 ст. 143 Конституції України, територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування вирішують, окрім передбачених в Основному Законі України, й інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Рішенням Конституційного суду України у справі № 1-6/2010 від 01.04.2010 за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень ч. 1 ст. 143 Конституції України, пунктів «а», «б», «в» Земельного кодексу України, п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС України вирішено, що положення п. 1 ч. 1 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України стосовно поширення компетенції адміністративних судів на «спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності» слід розуміти так, що до публічно-правових спорів, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, належать і земельні спори фізичних чи юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб’єктом владних повноважень, пов’язані з оскарженням його рішень, дій чи бездіяльності.

Цим же рішенням Конституційний суд визначив, що положення частини першої статті 143 Конституції України, згідно з якими територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування «вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції», тому при вирішенні цих питань органи місцевого самоврядування діють як суб’єкти владних повноважень. У свою чергу, положення пунктів «а», «б», «в», «г» статті 12 Земельного кодексу України у частині повноважень сільських, селищних, міських рад відповідно до цього кодексу вирішувати питання розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності треба розуміти так, що при вирішенні таких питань ці ради діють як суб’єкти владних повноважень.

За Конституцією України і законами України публічно-правові спори в Україні розглядають і вирішують Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції в порядку кримінального та адміністративного судочинства (статті 13, 15 Закону України «Про Конституційний Суд України», стаття 17 КАС України).

З урахуванням зазначених вище норм, в апеляційній практиці наявні випадки скасування ухвал суду першої інстанції.

Зокрема, як приклад порушення зазначених норм можна навести адміністративну справу №2-а-2167/10/0211 за позовом особи до органів місцевого самоврядування про визнання протиправними та скасування рішень останніх. Суди першої інстанції своїми ухвалами закривали провадження у справах на підставі п.1 ч.1 ст. 157 КАС України, якою передбачено, що суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Суд першої інстанції своєю ухвалою закрив провадження у справі на підставі п.1 ч.1 ст. 157 КАС України, якою передбачено, що суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства [14].

Обґрунтовуючи необхідність закриття провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що даний спір не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, оскільки позивачі оспорюють правомірність дій та рішень органів місцевого самоврядування, пов’язаних із земельними спорами. Відтак, суд першої інстанції дійшов хибного висновку про те, що позовні заяви повинні розглядатись у порядку господарського або цивільного судочинства.

За таких обставин апеляційним судом ухвали про закриття провадження у таких справах скасовувались, а справи направлялись до суду першої інстанції для продовження розгляду [15].

Аналізуючи причини скасування апеляційними адміністративними судами рішень, також встановлено, що однією із них є недостатність доказової бази та невідповідність висновків суду обставинам справи, в результаті чого судом апеляційної інстанції рішення судів першої інстанції скасовувались, а справи направлялись до суду першої інстанції для продовження розгляду, згідно з п. 3 ч. 1 ст. 199 КАС України. До прикладу, за такими підставами скасовані рішення у справах за позовами органів державної податкової служби про визнання недійсними угод.

Так, відповідно до Закону України «Про державну податкову службу в Україні» органи державної податкової служби, можуть на підставі пункту 11 статті 10 звертатися до судів з позовами до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами.

Слід зазначити, що умовою для визнання недійсним правочину, на підставі ст. ст. 207, 208 Господарського кодексу України, який суперечить інтересам держави та суспільства, є встановлення умислу в діях осіб, що уклали такий правочин. При цьому, носіями протиправного умислу юридичних осіб – сторін такого правочину є посадові особи цих юридичних осіб.  Відповідні обставини повинні бути відображені в мотивувальній частині судового рішення про визнання недійсним правочину як такого, що вчинений юридичними особами із завідомо суперечною інтересам держави та суспільства метою.

Згідно з частиною першою статті 207 цього Кодексу, який набрав чинності 01.01.2004, господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Санкції застосовуються за вчинення правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Разом з тим, за змістом частини першої статті 208 Господарського кодексу України, застосування цих санкцій можливе лише в разі виконання правочину хоча б однією стороною.

Санкції, встановлені цією нормою, не можуть застосовуватися за сам факт несплати податків (зборів, інших обов’язкових платежів) однією зі сторін договору. За таких обставин правопорушенням є несплата податків, а не вчинення правочину. Для застосування санкцій, передбачених частиною першою статті 208 Господарського кодексу України, необхідним є наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, наприклад, вчинення удаваного правочину з метою приховання ухилення від сплати податків.

Частиною першою статті 208 цього Кодексу передбачено застосування санкцій лише судом. Це правило відповідає нормі статті 41 Конституції України, згідно з якою конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Оскільки санкції, передбачені частиною першою статті 208 Господарського кодексу України, є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то такі санкції не є цивільно-правовими, а є адміністративно-господарськими як такі, що відповідають визначенню частини першої статті 238 Господарського кодексу та можуть застосовуватись лише протягом строків, встановлених статтею 250 цього кодексу.

Так, апеляційними адміністративними судами, з урахуванням наведених вище правових норм, скасовано низку рішень господарських судів про закриття провадження у справі.

Прикладом слугує справа № 1/26/5027 за позовом органу державної податкової служби до ВАТ та ТОВ про визнання договору недійсним. Закриваючи провадження у справі в частині визнання договору недійсним та відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення в дохід держави санкцій, суд І інстанції виходив з того, що позивачем не надано достатніх доказів які б давали підстави для застосування правових наслідків, передбачених ч. 1 ст. 207 ГК України та стягнення з відповідача коштів. Закриваючи провадження щодо частини позовних вимог, суд І інстанції зазначив, що нікчемний договір не може бути предметом спору, тобто не може бути визнаний недійсним у судовому порядку [16].

Таким чином судом першої інстанції зроблено невірні висновки щодо нікчемності укладеного відповідачами правочину, оскільки за умови не доведеності мети відповідачів при укладенні даного договору, яка б завідомо суперечила інтересам держави і суспільства, визнання цього правочину нікчемним не може мати місце. Окрім того, колегією суддів апеляційного суду встановлено, що матеріали справи не містили достатніх доказів, які б вказували на недійсність укладеної угоди та в суду відсутні підстави для застосування конфіскаційних санкцій, що передбачені ст. 208 ГК України [17].

Разом з тим, вирішуючи спір, суд першої інстанції припускався процесуальних порушень, а саме не враховував приписи ст. 158 КАС України.

Так, відповідно до цієї статті судове рішення, яким суд вирішує спір по суті, викладається у формі постанови (ч. 1 ст. 158 КАС України). Судове рішення, яким суд зупиняє чи закриває провадження у справі, залишає позовну заяву без розгляду або приймає рішення щодо інших процесуальних дій, клопотань, викладається у формі ухвали (ч. 2 ст. 158 КАС України).

За таких обставин апеляційним адміністративним судом рішення про закриття провадження скасовувались, а справи направлялись для подальшого розгляду до господарських судів.

Підсумовуючи викладене, констатуємо, що в переважній більшості рішення судів першої інстанції скасовуються з підстав неправильного застосування норм, які регулюють строки звернення до суду.

Отже, крім своєчасності розгляду та розв’язання адміністративних справ, значення процесуальних строків полягає ще й у тому, що з одного боку їх додержання є важливим засобом впливу на несумлінних учасників адміністративного процесу, котрі своїми діями чи бездіяльністю перешкоджають своєчасному та правильному вирішенню справи, а з іншого – покликані забезпечувати стійкість, ясність та визначеність правовідносин сторін, а цим самим й послідовне втілення в життя принципу реальності та гарантування суб’єктивних прав.

Результати даного дослідження можуть слугувати у виробленні однакової судової практики при застосуванні адміністративного процесуального законодавства, і, таким чином, сприяти оперативності та ефективності розгляду справ, підвищувати рівень захищеності прав і свобод громадян.

Список використаних джерел

1. Ківалов С.В. Основні питання щодо удосконалення Кодексу адміністративного судочинства України / С.В. Ківалов // Наукові праці Одеської національної юридичної академії. Том 5. – О.: Юридична література, 2008. – с. 5-15.

2. Куйбіда Р.О. Кодекс адміністративного судочинства України: науково-практичний коментар // За. заг. ред. Р.О. Куйбіди (видання друге, доповнене). – К.: Юстініан, 2009. – 976 с.

3. Перепелюк В.Г. Адміністративне судочинство: проблеми практики // В.Г. Перепелюк. ­­– К.: Конус-Ю, 2007. – 272 с.

4. Руденко А. В. Адміністративне судочинство: становлення та здійснення: дис. … кандидата юрид. наук : 12.00.07 / Руденко Артем Валерійович. – Х. : Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого, 2006. – 209 с.

5. Адміністративна юстиція України: проблеми теорії і практики // За заг. ред. О.М. Пасенюка. – К.: Істина, 2007. – 608 с.

6. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 19.04.2011,  справа № 2-а-24/11/0227 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/15032255

7. Ухвала Вінницького окружного адміністративного суду від 11.03.2011,  справа № 2а/0270/1095/11 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/14105193.

8. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 19.05.2011,  справа № 2а/0270/1095/11 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/16163114.

9. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 07.04.2011,  справа № 2-а-855/10/2211 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/14884599.

10. Ухвала Хмельницького окружного адміністративного суду від 22.04.2011,  справа № 2270/4867/11 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/15732370.

11. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 29.06.2011,  справа № 2270/4867/11 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/18156268.

12. Ухвала від 16.02.2011, справа № 2а/2470/396/11 // Архів Чернівецького окружного адміністративного суду за 2011 рік.

13. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 13.04.2011,  справа № 2а/2470/396/11 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/15030066

14. Ухвала від 07.12.2010, справа № 2-а-2167/10/0211 // Архів Ладижинського міського суду Вінницької області за 2010 рік.

15. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 03.02.2011,  справа № 2-а-2167/10/0211 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/14362558.

16. Ухвала від 03.03.2011, справа № 1/26/5027 // Архів Господарського суду Чернівецької області за 2011 рік.

17. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 16.06.2011,  справа № 1/26/5027 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/16486912.

Голова Інституту амдіністративного правосуддя та судової реформи  ГОСЛ,

кандидат юридичних наук.

Проаналізовано та досліджено практику розгляду та вирішення адміністративними судами справ, пов’язаних із застосуванням положень Закону України «Про вибори народних депутатів України», запропоновано відповідні напрями вдосконалення даної проблематики.

Ключові слова: адміністративний суд, адміністративне судочинство, вибори народних депутатів, ухвала суду.

Проанализирована и исследована практика рассмотрения и решения административными судами дел, связанных с применением положений Закона Украины «О выборах народных депутатов Украины», предложены соответствующие направления совершенствования данной проблематики.

Ключевые слова: административный суд, административное судопроизводство, выборы народных депутатов, определение суда.

Practice of consideration and decision is analysed and investigational the administrative courts of the businesses constrained with the use of the Law of Ukraine provisions «About elections of folk deputies of Ukraine» are offer corresponding directions of perfection of this range of problems.

Key words: administrative court, administrative proceedings, elections of folk deputies, court ruling.

Питання організації, порядок проведення виборів народних депутатів, здійснення виборчого процесу, його забезпечення та гарантування врегульовані Законом України «Про вибори народних депутатів України» від 17 листопада 2011 року.

Зазначимо, що відповідно до ч. 9 ст. 108 вказаного Закону рішення, дії чи бездіяльність виборчих комісій, членів цих комісій, органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, засобів масової інформації, підприємств, установ, організацій, їхніх посадових та службових осіб, творчих працівників засобів масової інформації, кандидатів, їхніх довірених осіб, партій, їхніх посадових осіб та уповноважених осіб, офіційних спостерігачів, що порушують законодавство про вибори, можуть бути оскаржені до суду в порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України.

Констатуємо, що Кодексом адміністративного судочинства України визначено такі категорії справ, пов’язаних із виборчим процесом:

1) щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності виборчих комісій, членів цих комісій (ст.172);

2) справи щодо уточнення списків виборців (ст. 173);

3) щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, засобів масової інформації, підприємств, установ, організацій, їхніх посадових та службових осіб, творчих працівників засобів масової інформації (ст.174);

4) щодо оскарження дій чи бездіяльності кандидатів, їхніх довірених осіб, партії (блоку), офіційних спостерігачів від суб’єктів виборчого процесу (ст.175).

За правилами частини першої статті 172 КАС України право оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність виборчих комісій, комісій з референдуму, членів цих комісій мають суб’єкти відповідного виборчого процесу (крім виборчої комісії).

Відмічаємо, що статтею 12 окресленого Закону визначено суб’єктів виборчого процесу, зокрема:

1) виборець;

2) Центральна виборча комісія, а також інша виборча комісія, утворена відповідно до цього Закону;

3) партія, що висунула кандидата у депутати;

4) кандидат у депутати, зареєстрований у порядку, встановленому цим Законом;

5) офіційний спостерігач від партії, яка висунула кандидатів у депутати у загальнодержавному окрузі, від кандидата у депутати в одномандатному окрузі, від громадської організації, який зареєстрований у порядку, встановленому цим Законом.

Актуальність даної праці є беззаперечною, оскільки за результатами проведеного аналізу понад 70 адміністративних справ цих категорій автором встановлено, що до апеляційних адміністративних судів переважно оскаржувались судові рішення у справах, пов’язаних із проведенням передвиборної агітації та формуванням виборчих комісій.

Метою зазначеного дослідження є сприяння у формуванні єдиного підходу до вирішення справ цих категорій, однакового застосування законодавства при розгляді справ, пов’язаних з виборами народних депутатів України, виявлення проблемних питань, найбільш характерних порушень чи неправильного застосування судами норм матеріального та процесуального права у даній сфері правовідносин, підготовка пропозицій щодо їх усунення.

Передвиборна агітація – це здійснення будь-якої діяльності з метою спонукання виборців голосувати за або не голосувати за певного кандидата у депутати або партію – суб’єкта виборчого процесу. Передвиборна агітація може здійснюватися в будь-яких формах і будь-якими засобами, що не суперечать Конституції України та законам України.

Причинами виникнення спорів у даних категоріях справ позивачі визначали:

-    відсутність в агітаційних матеріалах відомостей, передбачених ч. 7 ст. 69 Закону України «Про вибори народних депутатів України», чим допущено порушення вимог ч. 22 ст. 74 вказаного Закону;

- участь члена виборчої комісії у передвиборній агітації;

- використання кандидатом у депутати при фінансуванні передвиборчої агітації, крім коштів виборчого фонду, інших коштів;

- залучення до передвиборної агітації осіб, які не мають права голосу.

Вважаємо за необхідне навести класичний випадок неправильного застосування норм Закону України «Про вибори народних депутатів України» при вирішенні спорів, пов’язаних із проведенням передвиборної агітації.

Прикладом цього є справа Житомирського окружного адміністративного суду № 0670/6649/12, де суд задовольнив вимоги про визнання протиправними дій Д. щодо проведення передвиборної агітації, зокрема визнав їх такими, що порушують вимоги ч. 2 ст. 67, ч. 6 ст. 74 Закону України «Про вибори народних депутатів України» [1].

Апеляційний адміністративний суд не погодився із висновком суду першої інстанції, виходячи з такого.

Позивач в адміністративному позові не вказав, які саме конкретні факти, наведені в статті, є недостовірними та є перекрученими, але при цьому він зазначив про наявність у статті прихованого підтексту не голосувати за нього на виборах 28 жовтня 2012 року.

Аналіз змісту спірних статей на предмет наявності в ній викладу фактичних обставин чи оціночних суджень на думку колегії суддів апеляційного суду засвідчив, що він не містить спонукань до голосування чи не голосування за певного кандидата у депутати – суб’єкта виборчого процесу, а є оціночним судженням, оцінкою дій з використанням мовних засобів, зокрема, вживання гіпербол, алегорії, сатири, особистим поглядом журналіста (стаття «Мюнхаузенські качки від Р.» (випуск №5).

Також колегія суддів відзначила, що відповідно до частини другої статті 47-1 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Відповідно до статті 277 Цивільного Кодексу України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб’єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України 07.07.1997 № 475/97-ВР (далі – Конвенція).

Відповідно до ст. 10 Конвенції кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

Так, у рішенні у справі Lingens v. Austria, Європейський Суд зазначив, якщо існування фактів може бути підтверджене, то правдивість оціночних суджень не піддається доведенню [2]. Вимога довести правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу висловлення думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється статтею 10 Конвенції.

У рішенні Європейського Суду у справі Prager and Oberschlick v. Austria висловлено позицію, що журналістська свобода передбачає також використання висловлювань, деякою мірою перебільшених або, навіть, провокаційних [3].

При дотриманні умов § 2 статті 10 Конвенції, право вільно передавати інформацію поширюється не лише на «інформацію» та «ідеї», які сприймаються сприятливо або вважаються необразливими чи нейтральними, але й такі, які ображають, шокують чи викликають стурбованість. Такі є вимоги плюралізму, толерантності і лібералізму, без яких немає «демократичного суспільства» (рішення у справі Handyside v.United Kingdom) [4].

Викладене вище відображено також і в рішенні Європейського суду з прав людини «Українська Прес-Група» проти України», в якому Європейський Суд, зокрема, зазначив, що межа допустимої критики щодо політика, який виступає у своїй публічній якості, є ширшою ніж щодо приватної особи [5]. На відміну від останнього, перший неминуче та свідомо відкриває кожне своє слово та вчинок для ретельної уваги журналістів та всього суспільства і тому має виявляти більшу терпимість. Звичайно, право на захист репутації поширюється і на політиків, навіть коли вони виступають не як політики, проте вимоги такого захисту мають бути збалансовані з інтересами суспільства до відкритої дискусії з політичних питань.

Зважаючи на ту обставину, що позивач є публічною особою – політиком, колегія суддів зазначила, що межа його допустимої критики є ширшої ніж щодо приватної особи, а його критика у спірних статтях, в тому числі і наведена в саркастичній формі, має характер оціночного судження діяльності позивача як політика та узгоджується з вимогами плюралізму, толерантності і лібералізму, характерними для «демократичного суспільства», в зв’язку з чим така публікація не є передвиборною агітацією, а є особистою думкою журналістів.

Також актуальним предметом судового розгляду нами було визначено й спори щодо формування дільничних виборчих комісій.

Особливості внесення суб’єктами виборчого процесу подань до окружних виборчих комісій щодо формування дільничних виборчих комісій визначені статтею 28 Закону України «Про вибори народних депутатів України», у відповідності до якої, дільнична виборча комісія утворюється відповідною окружною виборчою комісією не пізніш як за тридцять один день до дня голосування у складі голови, заступника голови, секретаря та інших членів комісії.

Згідно приписів ч. 6 ст. 28 вказаного Закону суб’єкт подання кандидатур до складу дільничних виборчих комісій не пізніш як за тридцять дев’ять днів до дня голосування подає до відповідної окружної виборчої комісії на паперових носіях та в електронному вигляді за формою, затвердженою Центральною виборчою комісією, список осіб від цього суб’єкта подання, не більше однієї кандидатури до однієї виборчої комісії, для включення їх до складу відповідних дільничних виборчих комісій.

Зі змісту вказаної статті вбачається, що у зв’язку із проведенням чергових виборів народних депутатів 28.10.2012 подання кандидатур до складу дільничних виборчих комісій повинно було здійснюватися до 24 години 18.09.2012.

При вирішенні спорів даної категорії суди враховували, що за змістом ч. 4 ст. 28 Закону суб’єкти виборчого процесу – політичні партії мають право подання кандидатур до складу дільничних виборчих комісій. При цьому, абзацом другим названої норми Закону чітко визначено, що право вносити подання від імені партії має лише уповноважена на підставі довіреності особа від партії.

Також у провадженні адміністративних судів перебували справи щодо оскарження дій окружних виборчих комісій у зв’язку із неприйняттям пропозицій (подань) кандидатур щодо формування дільничних виборчих комісій.

При вирішенні таких спорів, суди інколи допускали помилки у зв’язку із неврахуванням положень п. 5.11 Порядку ведення діловодства у виборчих комісіях та комісіях з референдумів, затвердженого постановою ЦВК від 15.08.2010 №350, згідно з якими документи, заяви, скарги, подані з порушенням порядку і строків, установлених Законом України «Про вибори народних депутатів України», залишаються без розгляду по суті, про що комісією приймається відповідне рішення [6].

Тобто, окружна виборча комісія зобов’язана реєструвати та приймати всі документи, що надходять до неї, а в разі порушення строків їх надходження приймати відповідне рішення згідно п. 5.11 Порядку і в жодному разі не припиняти прийом документів.

Список використаних джерел

1. Постанова Житомирського окружного адміністративного суду від 04.10.2012, справа  № 0670/6649/12 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу:  http://reyestr.court.gov.ua/Review/26307056.

2. Справа Лінгенса проти Австрії від 8 липня 1986 року [Електронний ресурс] / Рішення Європейського суду з прав людини. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/980_066.

3. Справа Прагер і Обершлік проти Австрії від 26 квітня 1995 року [Електронний ресурс] / Рішення Європейського суду з прав людини. – Режим доступу: http://www.medialaw.kiev.ua/zmisud/ecourt/211/.

4. Справа Хендісайд проти Великої Британії від 7 грудня 1976 року [Електронний ресурс] / Рішення Європейського суду з прав людини. – Режим доступу:http://europeancourt.ru/uploads/ECHR_Handyside_v_the_United_Kingdom_07_12_1976.pdf.

5. Справа «Українська Прес-Група» проти України від 18 травня 2004 року [Електронний ресурс] / Рішення Європейського суду з прав людини. – Режим доступу: http://www.medialaw.kiev.ua/laws/laws_europe/71/.

6. Постанова Рівненського окружного адміністративного суду від 23.09.2012, справа № 2а/1770/3706/2012 [Електронний ресурс] / Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/26308499.

Голова Інституту амдіністративного правосуддя та судової реформи  ГОСЛ,

кандидат юридичних наук.

Проаналізовано та досліджено практику застосування правових положень щодо порядку відстрочення і розстрочення виконання, зміни чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення адміністративними судами. Окреслено існуючі нормативно-правові прогалини предмету дослідження та запропоновано відповідні напрями вдосконалення даної проблематики.

Ключові слова: адміністративний суд, адміністративне судочинство, ухвала суду, виконання судового рішення.

Диордица И.В. Нормативно правовые пробелы порядка отсрочки и рассрочки выполнения, изменения или установления способа и порядка выполнения судебного решения в административном судопроизводстве. Проанализирована и исследована практика применения правовых положений относительно порядка отсрочки и рассрочки выполнения, изменения или установления способа и порядка выполнения судебного решения, административными судами. Очерченно существующие нормативно правовые пробелы предмета исследования и предложены соответствующие направления совершенствования данной проблематики.

 Ключевые слова: административный суд, административное судопроизводство, определение суда, выполнение судебного решения.

Diorditsa I.V. Normatively legal blanks of order of postponement and arranging on the installment system of implementation, change or establishment of method and order of implementation of court decision, in the administrative legal proceeding. Practice of application of legal positions is analysed and investigational in relation to the order of implementation of court decision by administrative courts. The proper directions of perfection of these questions are offered.

Key words: administrative court, administrative proceedings, court ruling, implementation of court decision.

За змістом частини першої статті 263 КАС України за наявності обставин, що ускладнюють виконання судового рішення (відсутність коштів на рахунку, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо тощо), державний виконавець може звернутися до адміністративного суду першої інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий лист, що видав виконавчий лист, із поданням, а особа, яка бере участь у справі, та сторона виконавчого провадження – із заявою про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення. Питання про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення може бути розглянуто також за ініціативою суду.

Зазначена норма кореспондується із приписами статті 36 Закону України «Про виконавче провадження» [1]. Так, частиною  першою статті 36 цього Закону встановлено, що за наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, державний виконавець за власною ініціативою чи за заявою сторін, а також самі сторони мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання, а також про встановлення або зміну способу і порядку виконання.

Частиною другою статті 263 КАС України передбачено, що суд розглядає питання про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення в десятиденний строк у судовому засіданні з повідомленням державного виконавця або сторони виконавчого провадження, що звернулися із поданням (заявою), та осіб, які беруть участь у справі, та у виняткових випадках може відстрочити або розстрочити виконання, змінити чи встановити спосіб і порядок виконання рішення.

Таким чином, наведена норма пов’язує можливість розстрочення чи відстрочення виконання рішення, зокрема, у «виняткових випадках» за умови доведення заявником існування конкретних обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у певний строк.

Верховний Суд України у п. 10 Постанови «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження» від 26 грудня 2003 року № 14 вказує, що суду у вирішенні заяв державного виконавця чи сторони про відстрочку або розстрочку виконання рішення, встановлення або зміну способу й порядку його виконання потрібно мати на увазі, що їх задоволення можливе лише у виняткових випадках, які суд визначає, керуючись особливим характером обставин, що ускладнюють або виключають виконання рішення (хвороба боржника або членів його сім’ї, відсутність у нього майна, яке за рішенням суду має бути передане стягувачу, стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо) [2]. Однак Верховний Суд України не дає чітких роз’яснень щодо цих підстав, підкреслюючи роль судового розсуду  в оцінці цих обставин, що, у  свою чергу, не сприяє забезпеченню правильного й однакового застосування відповідного законодавства.

Актуальність даного дослідження є беззаперечною, оскільки Кодекс адміністративного судочинства України також не містить роз’яснень чи чіткого переліку підстав для застосування судом статті 263 КАС України, що в цілому необхідно окреслити як прогалини в законодавстві.

Метою зазначеної праці є сприяння у формуванні єдиного підходу до вирішення справ цієї категорії, однакового застосування законодавства щодо порядку відстрочення і розстрочення виконання, зміни чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення в адміністративному судочинстві, виявлення проблемних питань в даній сфері правовідносин, підготовка пропозицій щодо їх усунення.

Констатуємо, що ні у статті 263 КАС України, ні у статті 33 Закону України «Про виконавче провадження» не містяться визначення понять «відстрочення» та «розстрочення». У цих положеннях наводяться лише підстави для їх застосування.

Тому адміністративним судам при вирішенні питання про відстрочення чи розстрочення виконання рішення необхідно керуватися загальними принципами та правилами, закріпленими КАС України з врахуванням специфіки, характеру та суб’єктного складу правовідносин, які являються предметом судового розгляду.

Під відстроченням виконання рішення розуміється перерва у вчиненні виконавчих дій на певний, точно визначений строк, протягом якого виконавчі дії не проводяться, у зв’язку з існуванням обставин, за наявності яких вчасне виконання завдає шкоди правам або інтересам боржника або інших осіб.

Розстрочення передбачає виконання судового рішення протягом певних визначених проміжків часу у відповідних частинах. На відміну від відстрочення виконання, розстрочення передбачає поступове часткове виконання. Строки виконання кожної частки також повинен визначити суд. При цьому необхідно зазначити, що розстрочення можливе при виконанні рішення, яке стосується предметів, які діляться (гроші; майно, не визначене індивідуальними ознаками; декілька індивідуально визначених речей тощо).

Підставами для застосування положень статті 263 КАС України за заявами фізичних осіб (тобто коли спір не пов’язаний із здійсненням ними підприємницької діяльності) може бути стан здоров’я боржника, тимчасове скрутне матеріальне становище, перебування на утриманні непрацездатних осіб, та інші обставини, що ускладнюють виконання рішення суду.

На підтвердження факту існування таких обставин заявник повинен подати суду належні та допустимі докази (стаття 70 КАС України). Такими доказами можуть бути довідки медичних установ про стан здоров’я, документи, видані органами місцевого самоврядування, що підтверджують ті чи інші дані.

При цьому необхідно враховувати, що суб’єкт владних повноважень  як відповідач у справі в разі заперечення можливості застосування розстрочення чи відстрочення виконання рішення, з огляду на приписи частини другої статті 71 КАС України, повинен довести відсутність таких підстав, а суд, даючи оцінку доказам, наданим сторонами, також не позбавлений права, а за необхідності, навіть зобов’язаний витребувати додаткові докази за власною ініціативою.

На відміну від обставин, які мають встановлюватися судом при вирішенні заяв, поданих фізичними особами, коло обставин, які необхідно встановлювати суду при розгляді заяв про відстрочення чи розстрочення виконання рішення, які подаються суб’єктами господарювання (підприємницької діяльності) фізичними особами-підприємцями та юридичними особами, є більш ширшим і потребує доведення певними доказами. Це пояснюється тим, що, як правило, за рішенням суду стягуються значні суми коштів, а стягнення цих коштів пов’язане із здійсненням господарської діяльності.

В цілому відстрочка чи розстрочка виконання є ефективними для поновлення прав тільки у випадку, коли боржник добросовісний і не веде своєї діяльності за принципом поповнення оборотних засобів за рахунок стягувача. Суду необхідно бути особливо уважним, коли контрагент-боржник за умови надання йому відстрочки чи розстрочки платежу першим звертається з пропозицією примирення, визнає заборгованість, погоджується сплатити штрафні санкції, інфляційні збитки, річні тощо. Такий боржник, зазвичай, може мати на меті отримати прибутки від неодноразового використання в товарно-грошовому обігу значних сум, які він заборгував стягувачеві, а заяву про відстрочення чи  розстрочення виконання використовує як тактичний прийом для того, щоб відтермінувати в часі момент примусового стягнення.

Вважаємо за необхідне зазначити, що вирішуючи питання про відстрочку чи розстрочку виконання рішення, зміну способу і порядку виконання рішення, суд повинен враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи.

На наше переконання, суд у вирішенні цих питань повинен також враховувати те, що обставини, за яких виконання рішення неможливе, повинні існувати насправді, в реальності, та безпосередньо перешкоджати його виконанню в строки, в обсязі та в порядку, визначені у рішенні. Тому суд не може вважати підставами для надання відстрочки або розстрочки виконання рішення, зміни чи встановлення способу і порядку його виконання обставини, які зумовлені суб’єктивним фактором і неправомірною поведінкою з боку сторін. Наприклад, у випадку несвоєчасного одержання сторонами документів виконавчого провадження, внаслідок чого вони були позбавлені можливості використати надані їм законом права, державний виконавець відкладає виконавчі дії відповідно до статті 32 Закону України «Про виконавче провадження». За таких обставин інститут відстрочки виконання рішення не застосовується.

Враховуючи відсутність чіткого правового механізму врегулювання відстрочення (розстрочення) виконання рішення в КАС України при вирішенні  заяв вказаної категорії, судам необхідно перевіряти наявність «виключних обставин» і доказів, що їх підтверджують, крізь призму законодавчих актів і підзаконних нормативних актів, які регулюють діяльність суб’єктів звернення та визначають порядок «позасудового розстрочення чи відстрочення», тобто за рішенням контролюючих органів (органів стягнення).

Положеннями КАС України визначено, що у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини, а за відсутності  такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

Так, Постановою Кабінету Міністрів України №1235 від 27.12.2010  відповідно до пунктів 100.4 і 100.5 ПК України затверджено Перелік обставин, що свідчать про наявність загрози виникнення або накопичення податкового боргу, і доказів існування таких обставин [3]. Вказаним Переліком визначено обставини, що є підставою для розстрочення грошових зобов’язань або податкового боргу заявника, зокрема це:

- ненадання (несвоєчасне надання) бюджетних асигнувань або бюджетних зобов’язань заявнику та/або недоведення (несвоєчасне доведення) фінансування видатків до заявника – отримувача бюджетних коштів в обсязі, достатньому для своєчасного виконання ним грошових зобов’язань та/або погашення податкового боргу, а також неперерахування (несвоєчасне перерахування) заявнику з бюджету коштів в обсязі, достатньому для своєчасного виконання ним грошових зобов’язань та/або погашення податкового боргу, у тому числі в рахунок оплати наданих заявником послуг (виконаних робіт, поставлених товарів);

- загроза виникнення неплатоспроможності (банкрутства) заявника в разі своєчасної та в повному обсязі сплати ним грошового зобов’язання або погашення податкового боргу в повному обсязі;

- недостатність майна заявника – фізичної особи (без урахування майна, на яке відповідно до законодавства не може бути звернено стягнення) для своєчасної та у повному обсязі сплати грошового зобов’язання або погашення податкового боргу в повному обсязі чи відсутність у заявника – фізичної особи майна;

- сезонний характер виробництва та/або реалізації товарів (робіт, послуг) заявником;

- виконання заявником плану реорганізації власного виробництва та/або зміна його організаційної структури, що призводить (може призвести) до значного спаду виробництва протягом певного періоду;

- проведення заявником науково-дослідних, конструкторських, а також соціально орієнтованих робіт, які передбачають створення робочих місць для інвалідів, захист навколишнього природного середовища, підвищення енергетичної ефективності виробництва, або технічного переоснащення власного виробництва;

- провадження заявником інноваційної діяльності, у тому числі створення нових та вдосконалення існуючих технологій, видів сировини та матеріалів широкого застосування;

- виконання заявником особливо важливого замовлення у рамках соціально-економічного розвитку регіону або надання  ним  особливо важливих (у тому числі виключних) послуг населенню;

- виконання заявником державного оборонного замовлення;

- здійснення заявником інвестицій у створення об’єктів, які мають найвищу енергетичну ефективність, соціальне значення, стратегічне значення для оборони та безпеки держави.

Звертаємо також увагу, що наказом Міністерства фінансів України від 30.11.2012 № 1261 відповідно до ст. 100 ПК України затверджено Порядок розстрочення (відстрочення) грошових зобов’язань (податкового боргу) платників податків (далі – Порядок) [4].

Згідно з п. 2.2 Порядку рішення про розстрочення (відстрочення) грошових зобов’язань (податкового боргу) у межах одного бюджетного року приймається у такому порядку: щодо загальнодержавних податків та зборів – керівником органу державної податкової служби (його заступником); щодо місцевих податків і зборів – керівником органу державної податкової служби (його заступником) та затверджується фінансовим органом місцевого органу виконавчої влади, до бюджету якого зараховуються такі місцеві податки чи збори.

Відповідно до п. 2.3. Порядку рішення про розстрочення (відстрочення) грошових зобов’язань (податкового боргу) щодо загальнодержавних податків та зборів на строк, що виходить за межі одного бюджетного року, приймається керівником (заступником керівника) центрального органу державної податкової служби за узгодженням з Міністерством фінансів України.

Пунктом 3.1. Порядку визначено, що для розстрочення (відстрочення) грошових зобов’язань (податкового боргу) платник податків звертається до підрозділу погашення податкового боргу органу державної податкової служби за місцем свого обліку або за місцем обліку такого грошового зобов’язання (податкового боргу) з письмовою заявою, в якій зазначаються суми податків, зборів, штрафних (фінансових) санкцій (штрафів), пені, сплату яких платник податків просить розстрочити (відстрочити), а також строк розстрочення (відстрочення) та періоди сплати. При цьому окремо вказуються суми, строк сплати яких ще не настав, а також строк сплати яких вже минув.

До заяви додається економічне обґрунтування, що складається з наступного: переліку обставин, що свідчать про наявність загрози виникнення або накопичення податкового боргу, і доказів існування таких обставин; аналізу фінансового стану; графіка погашення розстрочених (відстрочених) сум; розрахунків прогнозних доходів платника, що гарантують виконання графіка погашення.

Саме в такому напрямку необхідно досліджувати матеріли заяви платника податків про відстрочення чи розстрочення виконання рішення суду, за яким він зобов’язаний сплатити податковий борг.

При вирішенні заяв про відстрочення чи розстрочення єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування необхідно враховувати положення частини 12 статті 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування», згідно з якими єдиний внесок підлягає сплаті незалежно  від  фінансового стану платника [5]. При цьому за наявності у платника єдиного внеску одночасно із зобов’язаннями із сплати єдиного внеску зобов’язань із сплати податків, інших обов’язкових платежів, передбачених законом, або зобов’язань перед іншими кредиторами зобов’язання із сплати єдиного внеску виконуються в першу чергу і мають пріоритет перед усіма іншими зобов’язаннями, крім зобов’язань з виплати заробітної плати (доходу).

У разі відсутності регулювання питання про відстрочення чи розстрочення виконання рішення щодо інших платежів (виплат, сум стягнення, тощо) спеціальними законами, судам необхідно виходити із загальних вимог, передбачених статтею 263 КАС України. При цьому суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні.

Отже, до компетенції суду на стадії виконавчого провадження належить право у виняткових випадках надавати стороні, яка програла процес, можливість відстрочення або розстрочення виконання рішення.

Важлива і відповідальна роль суду в цьому випадку полягає в тому, що сторони можуть розраховувати на захист своїх прав, незважаючи на труднощі, які виникають під час примусового виконання рішення, через передбачену законом процесуальну можливість вирішення питань щодо надання відстрочки, розстрочки виконання, зміни чи встановлення способу і порядку виконання рішення. Тільки суд наділений повноваженнями оцінювати докази, подані на підтвердження обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.

Незважаючи на відсутність вичерпного законодавчого переліку підстав для надання відстрочки, розстрочки виконання, зміни чи встановлення способу і порядку виконання рішення, суд, керуючись критерієм настання обставин, які ускладнюють або унеможливлюють виконання рішення, у кожній конкретній справі з урахуванням всіх особливостей ситуації, вирішує питання про їх наявність чи відсутність, а також вирішує питання про наявність чи відсутність причин, що перешкоджають виконанню рішення суду та за своїм внутрішнім переконанням оцінює наявні у справі докази.

Список використаних джерел

1. Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/606-14.

2. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження» від 26 грудня 2003 року № 14: [Електронний ресурс]. – Режим доступу:       http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/VS03208.html.

3. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку обставин, що свідчать про наявність загрози виникнення або накопичення податкового боргу, і доказів існування таких обставин» від 27 грудня 2010 року № 1235: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://news.yurist-online.com/laws/33518/.

4. Наказ Міністерства фінансів України «Про затвердження Порядку розстрочення (відстрочення) грошових зобов’язань (податкового боргу) платників податків» від 30 листопада 2012 року № 126: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/z2143-12.

5. Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 8 липня 2010 року: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2464-17.