Юрій Щербак Вбити імперію зла: Росія — вічний ворог України. Київ : Дух і Літера, 2023. 296 с.

Екзистенційна загроза для Української Держави з боку Росії існувала завжди із появою останньої в якості імперії, разом із перманентним недооцінюванням її українцями впродовж століть.

Наукові розробки, політичні концепції, мистецькі вистави — усе це, напрочуд дивно, оминало теми історичної нації, державо- і націєтворення, які були наглухо замуровані в катівні народів під назвою Росія. Чи то царат, чи то імперськість, чи то більшовицька революційність і згодом і совєтизація — все це етапи чисельних спроб видержавлення України, змосковщення менталітету провідних верств, зменталення її гуманітарної аури нації, зміщення діоптріїв до боротьби за виживання замість векторів розвою і процвітання.

Українська інтелігенція була почасти зрабована імперськими кліше, месіанським ідеями, утратницьки вживленими до коду української ідентичності: хліборобського субстрату (за В. Липинським). Зменталення етнічної свідомості, а також фрагментація національної ідентичності мучно вкарбувались в український національний код, тож навіть і зараз після двох тяжких років агресивної війни і тридцяти двох років з моменту відновлення Української державності маємо чимало працювати над фундацією саме української нації в рамках Української держави.

Держава у нас є, лишилося сформувати українців.

У цьому контексті вельми актуальним виступили багаторічні дослідження і робота Юрія Щербака „Вбити імперію зла: Росія — вічний ворог України”, в якій автором шалено і переконливо із яскравим синтезом наукового і публіцистичного стилів викладено висновки щодо екзистенційної та одвічної ворожнечі між московським режимом і Українською Державою.

Робота просякнута невмирущою і непохитною любов’ю до України, до її народу, цінностей і цілей майбутнього існування. Яскраві образи, красива мова, якірні порівняння — все це перетворює дану працю на утаємничений цікавий та ґрунтовний  путівник шляхом українського розвою, становлення як української державності,  так і еволюції та структури і перспектив московсько-ординської навали.

Юрій Щербак чітко висновує, що наразі відбувається боротьба Добра і зла, темряви і світла, гуманізму і деструктивізму. Саме ці процеси чітко віддзеркалюють справжню хіть до виборювання власних цінностей, спромогу до відстоювання власних ідеалів не лише за катедрами симпозіумів і гучних форумів, а й безпосередньо із „вогнем і мечем” в руках. Така відкритість спонукає до глибшого занурення в авторський світ образів, світосприйняття і світорозуміння, унаочнює шлях професіоналу в дипломатії, синтезує знання до одного комплексного шару — інтелектуального українства.

Автор не цурається сильних та відвертих слів, категоричних оціночних понять, невблаганно називаючи і як прибічників та державних достойників, так і згойників та недолюдків своїми іменами та конкретними прізвищами.

Напрочуд важливим є практичний досвід Ю. Щербака, адже саме він уможливив відійти від суб’єктивізму, прирощуючи описовим характеристикам авторського досвіду, унаочнюючи важливість компетентності, фаховості, протиставляючи це безглуздості популізму та  демагогії.

Непересічне місце в роботі посідають положення стосовно рашизму (сс. 145, 165-170).

Звичайно, що навіть для Тімоті Снайдера, знаного американського історика, термін рашизм здався новим, адже він датує його початком агресивної війни проти Української Держави. Однак це не зовсім коректно, адже рашизм має давнє коріння, він є невіддільним від історії російського народу та його держави.

На думку Юрія Щербака, історія слова „рашизм” походить з глибини ХІV століття, коли московський князь Іван Каліта започаткував „збирання земель руських” — тобто нестримну і жорстоку експансію щодо сусідніх народів, що призвело до проголошення Росії імперією в 1721 році. Далі автор звертається і до витоків російської літератури (Н. Бердяєв, І. Шмельов, А.Зубов), в яких автори по-різному, але зі збереженням наголосу на імперськість та месіанство, наголошують на тому, що „народ Росії обожнює рабство, ненавидить волю, любить кайдани на своїх руках і ногах, любить своїх кривавих деспотів, століттями живе у темряві, мракобіссі. Але головне: цей народ готовий завжди поневолювати, пригнічувати всіх і все, весь світ. Це не народ, а історичне прокляття людства” (с. 166).

Окремо автор застосовує компаративний аналіз, вивчаючи та співставляючи із подальшою екстраполяцією на рашизм положення політичних щоденників Альфреда Розенберга (с. 147-148).

Таким чином, Юрій Щербак, виявляє себе неупередженим дослідником, який, описуючи те чи інше явище, намагається об’єктивно, повно і всебічно дослідити його, використовуючи методологічний апарат, спираючись передусім, на авторитетні джерела та знаних авторів, тим самим, послуговуючись науковим стилем, збагачує власний дослідницький матеріал, поглиблює сприйняття.

Одним із тих, хто відкрито говорив про рашизм був перший президент Республіки Ічкерії Джохар Дудаєв, слова якого у 1995 році стали пророчими щодо захоплення Криму і війни проти України.

Розглядаючи сучасний рашизм, автор доволі мітко уподібнює сучасну РФ із:

• єдиною інтеграційною звірофермою;
• паліями майбутньої світової війни;
• бундючними мріями про світову державу;
• країною, в якій панують неандертальські, дрімучі механізми російського суспільства, глибока і фундаментальна злоба і ненависть до сусіда, який намагається звільнитися;
• суттєвим відсотком безнаціонального планктону;
• шовіністичним хамством і безмежним матом, трешовим маскультом;
• класичною фашистською державою, заснованою на вождизмі, мілітаризмі, державному капіталізму та придушенні прав людини й ліквідації політичної опозиції;
• звіром з Безодні;
• спромогою до імперського реваншу, презирством до міжнародних угод.

Акцентуючи увагу на необхідності розвитку стратегічної науки, Юрій Щербак наголошує на небезпеці „безхмарно-заколисуючої позиції”, яке виступає надійним запліччям воюючої країни.

Автор книги дуже влучно відзначає на реалістичний цинізм як сучасну політику (с. 24) і взагалі наголошує на „шизофренічному світі цинізму”. Суголосними із працями Є. Маланюка, є авторські положення про мікробів, де політична діяльність окремих держав аналізується крізь призму боротьби з мікробами. Також наголошується на необхідності розроблення запобіжників, щоб „не захворіти на історичне безпам’ятство після війни, запобігти інфікуванню вірусу безпам’ятства”. Окремо автор виділяє рускій мор як „особливо небезпечну психічну інфекцію, що охопила знану частину російського суспільства — „глибинний народ” — перекинулася на територію України, примножуючи ряди зрадників (с. 147).

Ба більше, так званий рускій мір, Юрій Щербак пропонує називати рускій мор (с. 146) — 1) мор пошесть, смертельна чума, божевільна доктрина вищості всього російського, ідея геополітичного панування Росії не тільки над її колишнім імперським простором, але й над Євразією в цілому; 2) трансформація старих царських шовіністичних, імперських ідей в агресивну сучасну практику путінізму-фашизму, складовими якого є монархічне чорносотенство, досвід комуністичного терору й придушення інакодумства, геббельсівські принципи тотальної пропаганди, методи Гітлера щодо захоплення і знищення суверенних країн.

Звертаючись до фольклорних корінь ненависті до українців, автор формує перелік лексем, якими населення РФ зневажливо свідомо описують українців: зрадники, салоїди, сепаратисти, мазепинці, петлюрівці, бандерівці, оранжева чума, укропи, київська хунта, майдануті, карателі тощо (с. 97). Так само цікавим є звернення автора до „перл” російського фольклору, загальний вектор якого влучно означено М. Добрянським: „в російському імперіалізмі є елементарно-дика і заразом вишукано-рафінована, люта ненависть супроти кожного, хто прагне бути вільною людиною і не хоче йти в неволю „визволителів”” (с. 97)

Не обходить увагою автор і фольклор, адже більшість європейських політиків, особливо в перші часи війни, висловлювали жаль щодо неможливості „долучитися до російського мистецтва та культури”. Тут автор чітко констатує про нагальну потребу позбутися фольклорного сприйняття Росії, адже саме воно уводить від визнання жорстоких фактів, „лютої ненависті московитів до вільних людей” (с. 97), які назагал перекреслюють інерцію їхнього мирного існування.

Дуже влучно Юрій Щербак підмічає, що „у той час, коли Захід захоплювався блиском російської імперської культури, зачитувався творами Достоєвського та Льва Толстого, обожнював музику Чайковського та Стравинського, був в захваті від балету Дягілева та глосу Шаляпіна, не неозорих просторах Росії зростала дика сила, ворожа західним ідеям демократії та лібералізму, готова до завойовницьких воєн і жорсткого придушення повстань — в Середній Азії та на Кавказі, в Польщі й Україні, в Угорщині й Чехословаччині” (с. 166).

У рамках дослідження рашизму автор достатньо ґрунтовно по тексту наводить неспростовні докази реалізації московським режимом концепції антиукраїнства, яка знаходить вияв у „знищенні українського народу, цивілізації, державності, мови, літератури, релігії, національної пам’яті, всеосяжній українофобії” (сс. 102, 233).

Не обходить увагою Юрій Щербак і колаборантів, змальовуючи їх в образі „прислужницького охвістя окупантів україножерів, маргінальних прихвостнів”, зводячи врешті-решт нанівець їхні спромоги щодо „упокорення колишньої провінції”. Автор невблаганно і переконливо стверджує: „Зрадники — болюча для України тема, але без її обговорення, вивчення й зрозуміння її причин не обійтися, якщо хочемо побудувати ефективну європейську державу… живильним середовищем руского мору в Україні є комплекс меншовартісного схиляння перед Росією” (с. 147).

Звертає автор увагу і ще на одну болючу тему: „втрату значної частини населення Донбасу через спалах ненависті й пролитої крові, які навряд чи полюблять Україну й Українську Державу, через те, що вони розгублені і дезорієнтовані люди, геть позбавлені почуття громадянської, державницько-національної приналежності до України  (с. 102).

Дуже відвертий автор і у своїх констатуючих реальних документальних образах жертв рашизму (с. 169). Це і образи:

• худорлявої дівчинки, яка не має однієї руки, хоч і мріяла колись грати на скрипці;
• мертвої жінки, пошматованої уламками російської крилатої ракети;
• двох веселих і міцних, як дуби, парубків, які, обійнявшись, посміхаються на фото — брати, обидва загинули на фронті, відбиваючи навали ординських загарбників;
• запилюженої мертвої жінки-матері, яка прикрила своїм тілом малу дитину, врятувавши її.

Адже для більшості європейських громадян ця війна ще й досі „далека”, „не їхня” і „чужа”. Ці образи викарбовують навіки зміст справжньої „дружби” двох різних за своєю онтологічною суттю народів, зміст тої істинної „дружби” із гидким смаком рашизму і його фатально хворих провідників, тих кривавих вбивць, які ще й досі називають себе „визволителями українського народу”.

Юрій Щербак іде далі проводу стигматизаційних патернів. Він чітко унормовує стратифікаційну споруду рашизму, відзначаючи, що ці жертви є не лише наслідками діяльності політичного режиму, а й є наслідком підтримки агресії проти України 86 % росіян. Тож не треба уводити в оману байками про „добрих руськіх”, „нє всє там такіє”: громадяни Росії — за вбивства, вони підтримують геноцид української нації, вона є основою кривавої війни, вони свідомо ідуть на вбивства мирного населення і таким чином чітко усвідомили та визнали себе віссю зла і прямо бажають настання шкідливих наслідків, бо вони — і є саме зло. Всі вільні люди для них — вороги їхнього рабства.

Можна погодитись із даними думками автора, адже сучасний рашизм це хижість, ницість, жадібність, нещадність, бездуховність і аморальність. Сучасний рашизм — синтез усіх людиноненависницький ідеологій, адже його возведено до найвищого рангу держаної політики, а найстрашніше — це підтримується домінуючою більшістю населення.

Автор доволі пророче намалював стосунки Української Держави та Польщі, адже політичні лідери і політичні партії змінюються, а вселенська дружба народів лишається. Є різні історичні події, різні підходи до їх трактування, але історію вже не повернути і ми не є причетними до її творення в минулому. Проте: ми творимо сьогочасну історію українсько-польських відносин і ми, тільки-но ми будемо відповідальні за її всеохоплюючі наслідки перед нашими нащадками та прийдешніми поколіннями!

Тому Юрій Щербак дуже компетентно та всіляко упосліджує тих політиків, які, маючи намір до загравання із електоратом, прагнуть поставити під сумнів ті стратегічні події, які історично зумовлюють об’єднання українського та польського народів і довговічний стратегічний союз. Недалекоглядна політика із цього питання партії „Право і справедливість” мала своїм наслідком їх програш на виборах у листопаді 2023 року.

Резонує авторській позиції й те, що останнім часом серед інтелектуальних кіл польської громадськості набули популярності ідеї, що Росія не має наміру обмежувати свої військові операції лише територією України, а й планує найближчим часом атакувати країни-члени НАТО, зокрема Польщу. Поляризація із цього приводу польського соціуму є природною, утім вона має відбуватись не в контексті : нападе Росія чи ні, а в контексті: коли нападе, і що Польща має обирати: 1) поблажливо чекати нападу, стратегічно німувати і уповати усілякими сподіванками на допомогу НАТО, ставши полігоном реального випробовування ст. 5 про колективну оборону (випадки із ситуацією в Сирії не є релевантними); 2) або ж ужити профілактичних та випереджувальних стратегічних заходів з метою унеможливлення нападу Росії на Польщу.

Такий формат діалогу відповідає концепції книги Юрія Щербака, адже ним чітко увиразнюється неефективність НАТО, мала здатність даної організації в сучасних умовах повномасштабної війни щодо реального системного протистояння Росії. Зокрема автор зазначає: „Агресивна війна Росії проти України докорінно змінює хід світової історії, створює нові небачені загрози для людства, робить непотрібними міжнародні інституції ялтинсько-гельсинського світу — насамперед ООН з її безсилою Радою Безпеки та спеціалізованими органами МАГАТЕ, ВООЗ, ОБСЄ і т. ін.” (с. 149).

Властивий авторові діалогічний принцип також увиразнено та органічно доповнюється самокритикою, зокрема у „власну, наївну віру, у силу ООН й мудрість міжнародних лідерів” (с. 149).

На цьому тлі, автор не уходить у поблажливі та оманливі міркування і гіпотетичні роздуми, не сягає в обрії філософії моралі або анатомії людської деструктивності, або ж теологічні концепції солідарності, справедливості, доброї волі тощо.

На противагу багатьом публікаціям, Юрій Щербак чітко пропонує власне професійне бачення фахового дипломата: двосторонній союз Української Держави і Польщі. Союз із Великою Британією. Тобто на відміну від участі в організаційних структурах, перевагу Юрій Щербак надає двостороннім угодам. Підкреслю: перевагу, а не заміну; тобто членство в НАТО для Української Держави є безальтернативною умовою її подальшого існування.

Опікування безпечним майбуттям Польщі, не є популістським, адже дружина автора була полькою, саме Польща стала тим закутком миру та затишку, в який поринув автор у перші дні кривавої війни, абсолютно невідомої своїм дальшим розвитком і розміром руйнувань, масштабністю смерті та глибиною відчаю. Саме польські колеги допомогли заснувати відповідну організацію „Незалежний українсько-польський Медіа Форум” і очолити його, публікувати і оприлюднювати результати власних досліджень.

Тож серце авторське криється прозорою увагою і зрозумілою, осяжною турботою про безпеку як Української Держави, так і Польщі. Юрій Щербак відкрито висловлює побоювання, що „звір з Безодні” хоче, щоб пожежа перекинулася на Польщу, стала всесвітньою (с. 169). Ба більше, автором чітко унормовується, що безпека цих країн є симбіотичною:  збезпечена (позбавлена безпеки) Україна унеможливлює убезпечення Польщі.

Поляки прагнуть абсолютно точно визначити дату вторгнення рубежем 2028 року. Поза це, розуміють навіть на прикладі України, що вони не здатні до фізичного відбиття агресії російської армії, якщо кількість солдат сягне 800 000 осіб. Яцек Бортосяк президент фундації Strategy&Future[1], озвучив власну думку про виграш Росії у війні проти України, а Марек Будзіш висунув сценарії нападу Росії на країни НАТО після програшу України. Тобто в польському геостратегічному дискурсі просуваються наративи про програш України.

Однак суголосними із позицією Юрія Щербака є думки Ярослава Вольського та Йозефа Ланга, котрі відходять від песимістичних сценаріїв і розглядають шлях та засоби, а головне стратегії виграшу України, як запобіжник москвизації європейського геостратегічного простору, реваншизму рашизму в Європі.

Юрій Щербак чітко викристалізовує досяжну для розуміння думку:

1)    неможливість тиражування потворних гримас історії;

2)    стратегічну безперспективність та професійно обґрунтовану сумнівність пропозицій щодо укладення „компромісу” між Україною та Росією на зразок „Мінських угод”.

Авторська позиція із цього приводу відлунює і настрої серед пересічних українців та військово-політичного керівництва: компроміс щодо волі та свободи, суверенітету та конституційного ладу, територіальної цілісності та незалежності,  є неможливий, адже вони є неподільними категоріями. Неможна бути: або частково незалежним, або частково вільним, або частково свободним, або частково територіально цілісним.

Зараз той час, коли визначається не лише майбутня доля Української Держави, а й уторовується новий шлях, нової Європи, нових лідерів в Європі, нових цінностей і нових стратегій. Цей час можна прожити у вичікуванні, мовчанні і німуванні, спостеріганні, а можна виявити справжню суб’єктність і формалізувати хронотоп власними діями, упорядкувати його відповідно до спільних європейських цінностей та інтересів, людських благ, прав людини — усього того, власно заради чого і було утворено свого часу ЄС.

Тож Україна в 2024 році має стати членом НАТО.

Це і буде виявом доброї волі країн НАТО, їхніми конкретними діями, певним чином спокутуванням провини за втрачений із 2008 року час, коли історія мала б зовсім інший вигляд, якщо б Україну тоді прийняли до НАТО. Історію не можна змінити, але змінити можна сьогодення. І праця Юрія Щербака — одна із яскравих спроб формування нових обріїв дій, горизонтів майбутньої не лише української, а й європейської суб’єктності, засада для нової безпекової архітектури.

Звичайно, що автор звертає свою концептуальну увагу і до питань майбуття Української Держави.

Письменник далекий від ідеалізації України, так само як і від поціновувачів пустої та ницої концепції „неначасників”. Аналізуючи реальні причини втрати стратегічного потенціалу, розпродажу зброї, демілітаризації безпекового сектору, неефективності міжнародних угод, системної слабкості та стратегічної безпорадності політичних лідерів, відсутності національної ідеології, панування корупції та суттєвого поінколи визначального впливу олігархів на політичну систему, Юрій Щербак доволі сміливо пропонує і допускає „прихід до влади військового режиму (с. 153)”.

Так само, автор відкрито та сміливо називає одного з провідників сучасної безпекової політики США — Г. Кісінджера — одним із руйнівників української державності, підспівувачів путінському режиму; при цьому чітко маркуючи З. Бжезинського — другом України.

Юрій Щербак чітко пропонує радше зготуватись та усвідомити шляхи та наслідки розпаду Росії, аніж рятувати імперію зла, коріння якої чітко зміцнюються нехіттю поборників свободи до реальних та суттєвих дій.

Автор правильне наголошує, що ми „воюємо не лише за територію, а передовсім за національне й народне існування”.

Як висновок.

Надзвичайний і Повноважний посол України (у США, Канаді, Мексиці, Ізраїлі), громадський і державний діяч, доктор медичних наук, сучасний прозаїк поет і драматург, Юрій Щербак — такий є образ сучасного українського інтелектуала, боронителя генетичного коду української нації, національної ідентичності, дороговказа шляху до національної державності, поціновувача української культури, провідника та масштабника української звучної мови.

Настав час спостигання нових істин, залишення лушпиння дикунської ейфорії очікування дива, формування нової української ідентичності.

Увиразнення української модерної культури, представленої стародавніми козацькими і релігійними співами та іншими фольклорними багатствами, сприятиме відродженню гордості й сили українського народу, плеканню його культурної спадщини, виходу давньої й сучасної української цивілізації на світову авансцену. Адже українська цивілізація, за Юрієм Щербаком, — духовне єство українського народу, запорука його виживання, джерело майбутнього воскресіння й процвітання.

Завершу словами автора: „Україна повинна стати українською”, — Юрій Щербак.

Президент Глобальної організації

союзницького лідерства

доктор юридичних наук, професор                                                        В. А. Ліпкан

Журавель Я.В., доктор юридичних наук, професор,

декан юридичного факультету

Академія праці, соціальних відносин і туризму

Діордіца І.В., доктор юридичних наук, професор,

професор кафедри приватного та публічного права

Київський національний університет технологій та дизайну

У статті автори здійснили дослідження актуальних європейських моделей децентралізації влади та перспективи їх використання в Україні у теоретичному і практичному аспектах. Актуальність дослідження обумовлена тим, що принцип децентралізації успішно був реалізований в практиці держав Європейського Союзу і для України, у якій на сьогодні процес реформування державних інститутів остаточно не завершено, надзвичайно важливим є вивчення позитивного досвіду впровадження децентралізації та створення в ефективної моделі територіальної організації влади на усіх рівнях. З’ясовано, що одним із суттєвих недоліків української моделі організації влади на місцях є те, що місцеві органи виконавчої влади створюються і діють не з метою здійснення контрольно-наглядових функцій щодо законності діяльності місцевого самоврядування (як у західноєвропейських державах), а беруть на себе основний обсяг повноважень щодо управління відповідними територіями. На підставі проаналізованого досвіду європейських країн окреслено передумови успішної імплементації децентралізаційних процесів для створення ефективної моделі управління в системі децентралізованої влади України: утвердження принципу верховенства права; визнання та гарантії місцевого самоврядування; рівний правовий захист усіх форм власності; демократичне й ефективне виборче законодавство; незалежність, ефективність, доступність і прозорість судової системи, функціонування інститутів адміністративного судочинства; досконалий бюджетний процес та висока фінансова дисципліна; наявність адекватних соціальних стандартів; розвинутий громадський сектор та стійка тенденція до його розвитку. Висновується, що в Україні необхідно побудувати таку модель територіального управління, за якої влада спроможна в умовах ринкової економіки ефективно впливати на соціально-економічний і культурний розвиток територій, забезпечувати надання управлінських послуг населенню на рівні європейських стандартів, здатна до самовдосконалення і саморегуляції.

Ключові слова: децентралізація, територіальна громада, місцеве самоврядування, деконцентрація, територіальне управління.

In this article, the authors have carried out a research of current European models of decentralisation of power and the prospects for their use in Ukraine in theoretical and practical aspects. The relevance of the study is due to the fact that the principle of decentralisation has been successfully implemented in the practice of the European Union, and for Ukraine, where the process of reforming state institutions has not been completed, it is extremely important to study the positive experience of implementing decentralisation and creating an effective model of territorial organisation of power at all levels. It is established that one of the significant drawbacks of the Ukrainian model of local government is that local executive authorities are established and operate not with the aim of exercising control and supervisory functions over the legality of local self-government (as in Western European countries), but assume the bulk of the powers to manage the respective territories. Based on the analysed experience of European countries, the author outlines the prerequisites for successful implementation of decentralisation processes to create an effective model of governance in the system of decentralised power in Ukraine: establishment of the rule of law; recognition and guarantees of local self-government; equal legal protection of all forms of ownership; democratic and effective electoral legislation; independence, efficiency, accessibility and transparency of the judicial system, and functioning of administrative justice institutions; perfect budget process and high financial discipline; adequate social standards; a developed public sector and a steady trend towards its development. It is concluded that in Ukraine it is necessary to build a model of territorial governance in which the authorities are able to effectively influence the socio-economic and cultural development of territories in a market economy, to ensure the provision of administrative services to the population at the level of European standards, and are capable of self-improvement and self-regulation.

Keywords: decentralisation, territorial community, local self-government, deconcentration, territorial management.

Постановка проблеми. Стрімкі темпи розвитку суспільства вимагають кардинальних змін у розумінні ролі та значення органів виконавчої влади як демократичної інституції. Дієвим способом оптимізації державного управління є децентралізація, передача певної частини повноважень органам, не підпорядкованим центральній владі, які обираються чи створюються громадою.

Зважаючи на те, що принцип децентралізації успішно був реалізований в практиці держав Європейського Союзу, для України, у якій на сьогодні процес реформування державних інститутів остаточно не завершено, надзвичайно важливим є вивчення позитивного досвіду впровадження децентралізації та створення ефективної моделі територіальної організації влади на усіх рівнях.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Окремі питання впливу моделей країн Європи на децентралізацію влади досліджували В.Б. Авер’янов, Ю.В. Бойко, Ю.О. Волошин, М.С. Горшеньова, Н.Т. Гончарук, І.Б. Заверуха, В.С. Куйбіда, Л.І. Лозовська, Н.Р. Нижник, С.Г. Серьогін, Т.В. Стешенко, Ю.П. Шарова, А.М. Школик, однак на сьогодні актуальність окресленої проблематики зростає. У зв’язку із цим виникає нагальна потреба щодо аналізу позитивного європейського досвіду децентралізації влади та запровадження в українську правову систему найбільш вдалих її моделей.

Виклад основного матеріалу. Найбільш важливими інституційними механізмами, які в основному забезпечують відкритість і демократичність державного управління в ЄС, вважає В.Ф. Рибка, є такі механізми: «а) органи та інституції, що забезпечують основу для залучення регіональних і місцевих органів влади й управління до процесу прийняття рішень на загальнонаціональному рівні (Комітет у справах регіонів ЄС або подібні інституції); б) консультативні інституції, що об’єднують представників різних соціально-економічних верств та інститутів громадянського суспільства (виробників, фермерів, перевізників, робітників, дилерів, народних майстрів, споживачів, професійних об’єднань та асоціацій за загальними інтересами). За таким принципом побудовано Комітет із соціально-економічної політики, який діє як на рівні ЄС, так і в деяких країнах – членах ЄС; в) інститути, що забезпечують у суспільстві соціальний діалог та дотримання процедур соціального партнерства між професійними спілками й об’єднаннями або федераціями роботодавців, що відіграє особливу роль у сфері державного управління та розроблення політики в країнах ЄС» [1, с. 4].

Зауважимо, що в країнах ЄС існують певні розбіжності у розподілі повноважень між центральною і місцевою владою, які були сформовані під впливом економічних, політичних соціальних, правових традицій країни. Так, наприклад, законодавчі повноваження в Іспанії набагато більші, аніж у Німеччині та Італії (до компетенції центральної влади віднесено: соціальне забезпечення, пенсійне забезпечення та допомогу у зв’язку з безробіттям. До органів місцевого самоврядування – вирішення питань щодо працевлаштування або надання соціальної допомоги іммігрантам [2]. У звіті Ради Європи «Про розподіл повноважень стосовно соціальних послуг між центральними органами влади та органами місцевого самоврядування у країнах Європи» наголошується, що саме завдяки цьому «автономні громади (сomunida desautonomas) мають можливість узяти на себе відповідні повноваження, оскільки джерелом регіональної законодавчої компетенції є саме закон (Конституція) регіону, який схвалений національним парламентом, але жодним чином не зафіксований у конституційних положеннях» [2]. Щодо повноважень центральних органів влади, то уряди країн ЄС, як правило, зосереджені на реалізації загальнонаціональних завдань. «Влада в розвинених країнах залишила за собою такі функції, як національна оборона, макроекономічна політика, грошово-кредитна сфера, судова система, управління транспортними комунікаціями державного значення».

Окрім цього, до компетенції органів центральної влади належать також функції нагляду та контролю за діяльністю органів публічної влади нижчого рівня. Також для більшості країн ЄС з континентальною моделлю характерним є те, що пряме державне управління на місцях може функціонувати як на регіональному рівні, так і в усіх територіально-адміністративних одиницях.

Розглянемо позитивний досвід розподілу повноважень і фінансів, запровадження децентралізації та фінансової децентралізації однієї із найбільш децентралізованих країн світу, згідно із даними рейтингу 182 держав світу, складеного Світовим банком Розвитку та Реконструкції) [2], Данії (протягом п’ятнадцяти років індекс якої у середньому складав 99,04 %). Наразі у Данії функціонує три рівні публічної влади: центральний, регіональний і муніципальний, за кожним із яких чітко визначено повноваження. Згідно із відомостями Звіту Європейського Союзу «Про розподіл повноважень між Європейським Союзом, державами-членами, кандидатами та деякими потенційними країнами-кандидатами, а також місцевими та регіональними владами. Фіскальна децентралізація або федералізм Європейського Союзу», у «Данії муніципалітети мають право встановлювати муніципальний прибутковий податок, який становить приблизно 85% від їх податкових надходжень. Що ж до податку на вартість землі, то муніципалітети можуть вибрати податкову ставку від 1,6% до 3,4%. Крім того, муніципалітетам надаються трансферти від датського уряду (гранти та компенсації для певних витрат)» [3, с. 49-79]. На регіональному рівні фіскальна децентралізація перебуває на значно нижчому, ніж у муніципалітетів, рівні. Діяльність регіонів і всі регіональні заходи повністю фінансуються центральним урядом через так звані блокові субсидії (форма прямого державного фінансування освітньої діяльності, яка передбачає виділення бюджетних коштів із зазначенням меж або «блоку», їх використання. Вони призначаються для відшкодування певних видів витрат: зокрема, субсидії на дослідницьку діяльність університетів, на придбання навчального обладнання та його експлуатацію тощо»). Національний уряд збирає місцеві податки й виділяє кошти на субнаціональні витрати щомісяця. У цілому дослідники стверджують, що «67% датських державних витрат припадає на субнаціональний рівень». Регіональні та муніципальні органи влади Данії встановлюють свої власні ставки оподаткування та визначають суб’єктів, що підлягають податковому заморожуванню. Незважаючи на те, що місцеві органи влади мають широкі повноваження, їх діяльність постійно перебуває під контролем відповідних органів центральної влади. [4, с. 40-42]. Отже, крім успішної фіскальної децентралізації, Данія має позитивний досвід як щодо розподілу повноважень між органами влади, так і щодо адміністративно-територіального поділу країни.

Зазначимо, що кожній країні притаманні національні особливості децентралізації публічної влади, які передбачено законодавством країн ЄС. Зокрема, у конституціях країн-членів ЄС упродовж другої половини ХХ ст. закріплено децентралізацію влади як основу конституційного ладу держави, однак майже кожній країні притаманні свої ознаки. Наприклад, відповідно до Основного Закону Франції від 1958 року: «її устрій є децентралізованим» [5]; Конституцією Італійської Республіки 1948 року передбачено, що Республіка … пристосовує принципи та методи свого законодавства до завдань автономії та децентралізації; Конституцією Королівства Іспанії 1978 року визначено, що публічна адміністрація неупереджено слугує спільним інтересам і діє відповідно до принципів ефективності, співпідпорядкованості, децентралізації, деконцентрації та координації при повному підпорядкуванні закону та праву.

Таким чином в країнах ЄС на формування конституційного ладу на засадах децентралізації значно впливають національні традиції, становлення та функціонування публічних органів у минулому, особливості адміністративно-територіального устрою держави, наявність автономних територій, поліетнічний склад населення.

Варто зазначити, що в країнах ЄС на розвиток місцевого самоврядування мали вплив різні правові системи, що і детермінувало виникнення та формування континентальної (французької, романо-германської або європейської), англосаксонської, іберійської та так званої радянської моделей; процеси демократизації й урбанізації; зміни в соціально-економічному розвитку та розширення економічної самостійності територій, підвищення мобільності робочої сили, впровадження споживацької моделі відносин між органами місцевого самоврядування та членами територіальних громад; рівень демократизації, децентралізації й деконцентрації публічної влади тощо.

Для англосаксонської моделі, яка набула поширення у США, Канаді, Австралії та інших країнах, є характерними: високий рівень автономії місцевого самоврядування, виборність та контроль з боку населення; відсутність на місцях спеціальних державних уповноважених, на яких покладено функцію контролю за органами місцевого самоврядування; відсутність місцевих адміністрацій (органів державної влади місцевого рівня).

Діяти самостійно в межах наданих повноважень – основний принцип діяльності для такої моделі. Державне регулювання здійснюється у непрямій формі, за рахунок прийняття певних законів, які органи місцевого самоврядування можуть вводити на своїй території зі змінами. Державний контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування здійснюється у формі судового контролю.

Відмічаємо, що у місцевому управлінні з англосаксонської моделі використовується і комбінований спосіб формування виконавчих органів. Наприклад, у невеликих містах США працює система «рада – керівник»: мер, який обирається радою, майже не має влади і виконує лише представницькі функції. Виконавську ж владу здійснює «керівник-менеджер», що наймається на певний термін муніципальною радою і здійснює управління роботою виконавчого апарату.

У межах англосаксонської моделі все частіше застосовуються і посилюються різні форми координації та контролю діяльності органів місцевого самоврядування. Це – періодичні інспекційні перевірки стану місцевих справ представниками центральних органів виконавчої влади, здійснення фінансового контролю за використанням органами місцевого самоврядування трансфертів загальнодержавних коштів, посилення законодавчого регулювання організаційно-правових аспектів діяльності органів і посадових осіб місцевого самоврядування. Таким чином, англосаксонська модель місцевого самоврядування еволюціонує у напрямі моделі простої децентралізації з посиленням державного контролю за тими сферами суспільного життя, які традиційно розглядалися як предмет самостійного відання місцевого самоврядування. Для англосаксонської моделі характерна максимальна децентралізація влади, відповідальність та самостійність автономних органів за виконувані під правовим наглядом центральної влади завдання.

Що стосується континентальної моделі, характерної для країн континентальної Європи (Франція, Італія, Іспанія, Бельгія), Латинської Америки, Близького Сходу та франкомовної Африки, даній моделі притаманні такі ознаки: «поєднання місцевого самоврядування і місцевих адміністрацій (органів державної влади місцевого рівня); ієрархія системи управління, в якій місцеве самоврядування є нижчою ланкою порівняно з державною владою; обмежена автономія місцевого самоврядування, наявність на місцях спеціальних державних уповноважених, які контролюють органи місцевого самоврядування (саме ця форма організації місцевого самоврядування свідчить про протилежну, порівняно з англосаксонською моделлю, тенденцію і відповідає державній теорії місцевого самоврядування» [6, с. 4]. Зазначимо, що у країн з континентальною моделлю поширеним є принцип «негативного регулювання» – місцеві органи мають право здійснювати всі дії, які прямо не заборонено законом. До компетенції місцевих органів відносяться – фінансово-економічні повноваження, відповідальність за комунальні послуги, охорона громадського порядку та навколишнього середовища.

Дана модель забезпечує централізацію системи управління, однак наразі прослідковується тенденція щодо зменшення «адміністративної опіки» з боку держави. Зокрема, законом Франції «Про права і свободи комун, департаментів та регіонів» 1982 року закладено правовий регламент муніципальної реформи, покликаної вирішити проблему більш органічного поєднання повноважень центральних органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Основне положення закону – «скасування адміністративного контролю, який позбавляв місцеві представницькі органи можливості вільної ініціативи у вирішенні питань місцевого значення. Урядовий контроль збережений, але тепер він стосується вже прийнятих органами місцевого самоврядування рішень, їх відповідності актам вищих органів державної влади. У разі виявлення невідповідності таких рішень актам законодавства, питання розглядається у порядку адміністративного судочинства» [6, с. 4].

У фінансовій сфері контроль також був пом’якшений і переданий до відання спеціально утвореної регіональної рахункової палати. Жодне територіальне співтовариство не може здійснювати опіку над іншим, крім чітко визначених питань: регіон – над департаментом і комуною у сфері освіти і культури; департамент – над комуною із соціальних питань, охорони здоров’я, шкільного транспорту, сільськогосподарського оснащення» [7, с. 43-48].

Прикладом такої моделі є Франція (суверенна унітарна демократична Республіка, чинна Конституція встановлює республіканську президентсько-парламентську форму правління). Систему поділу влади Франції побудовано відповідно до адміністративно-територіального устрою Республіки. Згідно з Конституцією в ній існує три рівні організації влади та три типи територіальних колективів самоврядування: комуни, департаменти, заморські території. Основною ланкою місцевого самоврядування є комуни, які мають свій представницький орган – раду і мера, що працюють на постійній основі та утворюють муніципалітет. Діяльність мера здійснюється під контролем муніципальної ради і адміністративним контролем комісара республіки [8].

Акцентуємо увагу, що у Франції лише в законодавчому порядку (за Конституцією) можливе створення нового виду адміністративно-територіальної одиниці. Французькі реформи підтверджують, що центральна адміністрація залишає за собою тільки ті функції, що мають загальнонаціональний характер, або ті, які згідно із законодавством не можуть бути делеговані на місця. Державна політика Франції у справі організації місцевого самоврядування реалізується у двох основних напрямах: деконцентрація – більш широке делегування державою своїх адміністративних функцій на місцях, а також деконцентралізація – передача державою частини своїх владних повноважень місцевим органам самоврядування [9].

Для України цей досвід є повчальним, адже упродовж останніх років самоврядування Франції отримало більше автономії щодо ресурсів та легітимності. Зокрема, французький принцип «Steering ata distance» (управління на відстані) проявляється у фінансовому звільненні від державних і місцевих органів влади (у Конституції Франції із змінами 2003 року) закріплено принцип фінансової автономії органів місцевого самоврядування. Конституція передбачає в подальшому розширення повноважень місцевих органів щодо самостійного встановлення податків.

Таким чином, з одного боку, держава закликає на великий шлях – запроваджуються нові форми діяльності органів місцевого самоврядування: великі міста отримують істотніший вплив, оскільки їхня структура більше відображає сучасне суспільство країни, нові форми громадської участі підтримуються національним законодавством; з другого боку, залишається певна напруга у відносинах між центральною та місцевими владами. Вона очевидна у використанні цільових грантів та системи контролю над місцевими бюджетами.

Як і Україна, Франція тривалий час була централізованою державою. Вона пережила 25-річний процес децентралізації, який майже завершено. Франції знадобилося багато років послідовної децентралізації, щоб побутові послуги перетворилися на справжнє зобов’язання органів місцевого самоврядування. Цього було досягнуто шляхом запровадження нормативної системи фінансового зрівняння, яка забезпечила реальну досяжність національних стандартів, попри розбіжності в базах місцевих надходжень [9].

Наступна модель – іберійська (отримала поширення в Іспанії, Португалії і багатьох іспаномовних країнах Латинської Америки). На всіх рівнях адміністративно-територіального устрою держави є виборні представницькі органи та головні посадові особи місцевого самоврядування, що очолюють виконавчі органи (алькальди, регідори, мери, префекти тощо). Введення посад спеціально призначених уповноважених представників центральних органів державної влади за цією моделлю не передбачається, але така обрана посадова особа затверджується урядом як представник держави в адміністративно-територіальній одиниці з правом контролю за діяльністю представницького органу [10].

Варто зазначити, що у науці права побутує думка, що відмінності між континентальною та англосаксонською моделлю не мають принципового значення, адже їх сучасна форма є, як правило, результатом реформ місцевого самоврядування, що свідчить про певне зближення колись дуже відмінних муніципальних систем.

Зауважимо, що в деяких країнах (Австрія, Японія) функціонує змішана модель місцевого самоврядування, яка поєднує у собі ознаки обох моделей. Поряд із англосаксонською та континентальною моделями місцевого самоврядування, як самостійну муніципальну систему в зарубіжних країнах виокремлюють місцеве самоврядування Німеччини.

Зважаючи на те, що Німеччина має федеральний устрій, її політичну систему поділено на два рівні: федеральний, на якому приймаються загальнодержавні рішення міжнародного значення, і регіональний, на якому вирішуються завдання федеральних земель.

Наразі держава делегує частину своїх функцій органам самоврядування. Зазначимо, що на відміну від англосаксонської моделі місцевого самоврядування, на німецькі комуни поширюється принцип загальної компетенції. Апарат виконавчої влади побудовано на загальних принципах: уся міська адміністрація поділена на департаменти, які мають уніфіковану нумерацію. Землі Німеччини (ФРН) як відносно самостійний суб’єкт федерації, автономно визначають структуру своїх органів виконавчої влади. Як правило, ці структури очолюють прем’єр-міністри земель, які обираються парламентами і формують земельні уряди. У межах своєї компетенції земельні уряди формально повністю незалежні від уряду Федеративної Республіки Німеччини. У питаннях, що належать до компетенції федерації, на них покладено виконання відповідних федеральних законів. Завершують структуру органів виконавчої влади місцеві адміністрації (муніципалітети). Вони підлеглі земельним урядам з питань, віднесених до компетенції самих земель [11].

Констатуємо, що наразі правовий статус органiв місцевого самоврядування, порядок їх утворення та функцiонування визначається передусім конституціями та законодавством окремих земель. Тобто структура цих органiв i їх компетенція суттєво вiдрiзняються в рiзних землях Нiмеччини, проте спільним є демократизм їх утворення, автономність діяльності та відповідальність за стан справ у своїй громаді. Адже це вбачається з норм ст. 28 федеральної Конституції Нiмеччини [12]. Оскільки Німеччина є федерацією, побудова такої структури є завданням окремих федеральних земель. Регіональний рівень розміщений між урядами земель з їх міністерствами, з одного боку, і місцевим рівнем – з другого. Цей рівень у Німеччині, який називається «крейсами», відповідає українським районам. Рівень областей в Україні відповідає федеральним землям у ФРН. Крейси в Німеччині можна порівняти з районами в Україні. У них проживає в середньому від 150 до 300 тис. населення [13].

Основні переваги німецької моделі: чітке визначення меж компетенції у сферах самоврядування і справах, переданих державою; відсутність конкуренції, кооперація між службовцями, які відповідають засамоврядування і виконують державні завдання; прозорість управлінських процесів для громадянина, який стосовно всіх питань регіонального управління змушений звертатися лише до однієї установи; економна організаційна структура управління, адже немає жодної потреби в забезпеченні діяльності кількох окремих адміністративних одиниць [14].

Німецький досвід децентралізації, на наш погляд, становить певний інтерес для України. На думку Томаса Вюртенберга, старшого експерта з конституційного права проєкту «Сприяння регіональному розвиткові в Україні», «коли цілі та заходи, які мають бути вжиті в рамках адміністративної реформи, до кінця не визначені, потрібні ефективні способи, щоб приступити до реформування». З-поміж таких способів можна виокремити: німецький підхід до завдань державного управління, який підтримує розмежування політики й адміністрування, спирається на правову основу для визначення цих завдань; організацію змагання за найкращу форму місцевого та регіонального самоврядування «конкурентний федералізм».

Незважаючи на те, що для унітарної держави, якою є Україна, це мало прийнятно, проте раціональною, на наш погляд, є пропозиція доктора Вюртенберга щодо визначення пілотних територій, в яких буде апробовано заходи в межах реформи держуправління і територіальної реформи; надання областям з їх районами та громадами більше компетенції у визначенні власного територіального поділу й організації управління [15, с. 34-37].

На думку Н.Ю. Прокопенко та М.М. Бучнєва, одним із суттєвих недоліків української моделі організації влади на місцях є те, що місцеві органи виконавчої влади створюються і діють не з метою здійснення контрольно-наглядових функцій щодо законності діяльності місцевого самоврядування (як у західноєвропейських державах), а беруть на себе основний обсяг повноважень щодо управління відповідними територіями. Тобто публічна влада на цьому рівні реалізується через систему політичного та економічного двовладдя: діють призначені з центру голови державних адміністрацій, які формують їх склад, та обрані громадами місцеві органи влади, що, як наслідок, призводить до труднощів у розмежуванні повноважень між органами виконавчої влади та місцевого самоврядування [16].

Висновок. Аналіз наукових позицій правознавців, а також досвіду європейських країн дає змогу окреслити наступні передумови успішної імплементації децентралізаційних процесів для створення ефективної моделі управління в системі децентралізованої влади України: утвердження принципу верховенства права; визнання та гарантії місцевого самоврядування; рівний правовий захист усіх форм власності; демократичне й ефективне виборче законодавство; незалежність, ефективність, доступність і прозорість судової системи, функціонування інститутів адміністративного судочинства; досконалий бюджетний процес та висока фінансова дисципліна; наявність адекватних соціальних стандартів; розвинутий громадський сектор та стійка тенденція до його розвитку.

Таким чином, система самоврядування кожної країни, як правило, функціонує у межах притаманної лише їм політичної культури та, відповідно, традицій. Неможливо дати однозначну оцінку тієї чи іншої моделі місцевого самоврядування навіть у межах характерного для неї політико-адміністративного контексту, ще важче визначити, як вона буде функціонувати у разі перенесення на «ґрунт» іншої країни. Однак при цьому потреба дослідження міжнародного досвіду безсумнівно дає змогу здійснювати пошук нових ідей і механізмів, виявляти глобальні тенденції розвитку.

В Україні необхідно побудувати таку модель територіального управління, за якої влада спроможна в умовах ринкової економіки ефективно впливати на соціально-економічний і культурний розвиток територій, забезпечувати надання управлінських послуг населенню на рівні європейських стандартів, здатна до самовдосконалення і саморегуляції.

ЛІТЕРАТУРА

1. Рибка В.Ф. Моделі децентралізації влади країн Європейського Союзу. Теорія та практика державного управління. 2016. № 2(53). С. 4.

2. Звіт про розподіл повноважень стосовно соціальних послуг між центральними органами влади та органами місцевого самоврядування у країнах Європи (м. Страсбург, 24 серп. 2016 р.). CELGR /LEX. 2016 (5). 34 с.

3. Blöndal, Jón R., Michael Ruffner. Budgeting in Denmark. OECD Journal on Budgeting. 2004. V. 4. Р. 49–79.

4. Должиков Г.Ю. Концепція місцевого самоврядування в Данії. Warszawa: Wydawca: Sp. z o.o. «Diamondtradingtour», 2015. Str. 40–42.

5. European governance. A white paper. Commission of the European communities. COM (2001) 428 fi nal. Brussels, 25.07.2001. URL: https://ec.europa.eu/commission/presscorner/detail/en/DOC_01_10

6. Костенюк І. Західні моделі місцевого самоврядування. Державне управління та місцеве самоврядування. Київ, 2013. Вип. 1(16). С.4.

7. Loi n° 82-213 du 2 mars 1982 relative aux droits et libertés des communes, des départements et des régions. Version consolidée au 02 avril 2015. URL: https://www.legifrance.gouv.fr/loda/id/JORFTEXT000000880039

8. Слесар К. Теорії та моделі місцевого самоврядування. 2017. URL: https://naub.oa.edu.ua/2017

9. Барвіцький В. У пошуках шляхів формування дієздатних територіальних громад: міжнародний досвід. Проблеми децентралізації: національний та міжнародний досвід: збірник матеріалів та документів. Київ. Атіка-Н, 2006. 744 с.

10. Державне будівництво та місцеве самоврядування: зб. наук. пр. під ред. Ю.Г. Барабаш та ін. Х.: Право, 2012. Вип. 23. 360 с.

11. Сюзанна С. Шюттемаєр. Німецький варіант інституціалізації парламенту. URL: http://www.rada.gov.ua/ LIBRARY/catalog/analit/deu011.txt24.

12. Конституція Німеччини. URL: https://www.bundestag.de/parlament/aufgaben/rechtsgrundlagen/grundgesetz

13. Колодій О.М. Процес децентралізації: німецький досвід в українських реаліях. Інвестиції: практика та досвід. 2018. № 17. URL: http://www.investplan.com.ua/pdf/17_2018/25.pdf

14. Прокопенко Л.Л., Шабатіна І.А. Публічна служба в країнах ЄС. Публічне адміністрування: теорія і практика. URL: http://www.dridu.dp.ua/zbirnik/2009-%2001/ProkopenkoStat.pdf

15. Журавель Я.В. Вплив євроінтеграційних процесів на покращення ефективності організації діяльності органів виконавчої влади. Порівняльно-аналітичне право. 2020. № 2. С. 34–37.

16. Прокопенко Н.Ю., Бучнєв М.М. Співвідношення та роль органів держави та місцевого самоврядування в забезпеченні якісного функціонування системи владних відносин. URL: https://www.confcontact.com/2017-specproekt/gu4_Prokopenko.htm

Для цитування:

Діордіца І.В., Журавель Я.В. Актуальні європейські моделі децентралізації влади та перспективи їх впровадження в Україні. Юридичний науковий електронний журнал. 2023. № 11. С. 343-347. DOI https://doi.org/10.32782/2524-0374/2023-11/83 

Діордіца І.В., доктор юридичних наук, професор,

професор кафедри приватного та публічного права

Київський національний університет технологій та дизайну

У статті автор здійснив дослідження проблематики забезпечення державної безпеки в Україні крізь призму муніципальної та освітньої реформи у воєнний та післявоєнний час, у її теоретичному та практичному сенсі. Актуальність дослідження викликана веденням агресивної та варварської війни московського режиму проти Української держави, що зумовлює необхідність нового контекстуального осмислення будь-якої реформи через зміст процесу забезпечення державної безпеки. З’ясовано, що місцеве самоврядування зіткнулося з низкою нових нечуваних викликів, вирішення яких не було апріорі передбачено в рамках минулих проектів муніципальної реформи, зокрема у надмірному захопленні секторальними стратегіями, відсутності застосування принципів та засад стратегічної правотворчості, гіперзв’язків між відповідними стратегічними актами, пріоритеті розроблення питань національної безпеки, які, через почасти їхню розмитість, неконсенсуальність, нівелюють питання державної безпеки. Окреслено, що забезпечення державної безпеки відбувається через реалізацію відповідної комплексної та системної державної політики, суб’єктами якої виступають не лише Служба безпеки України, Національна гвардія України, Державна прикордонна служба України і т. ін. й саме неефективна діяльність цих структур (правова оцінка їх діяльності виходить за межі даної статті), відсутність упереджувального управління, завадили завчасно сформувати та організувати відповідний потенціал місцевого самоврядування для ефективної протидії збройній агресії московського режиму. Встановлено важливість принципової позиції закладів вищої освіти без специфічних умов навчання, в яких впроваджуються освітньо-професійні програми у галузі знань 25 «Воєнні науки, національна безпека, безпека державного кордону», спеціальності 251 «Державна безпека». Доведено, що питання державної безпекової політики, у тому числі й у сфері освіти, має розглядатися комплексно, з урахуванням реального та прогнозованого стану соціально-трудової сфери, як специфічного соціального інституту, що забезпечує реалізацію суспільно значимих функцій та задоволення потреб соціуму. Висновується, що в контексті реалізації муніципальної реформи, розвиток тематики державної безпеки чітко корелюється із прагненнями центральних органів виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування щодо: 1) нагальної необхідності розроблення дієвої системи переходу від військової кар’єри до цивільного життя; 2) вироблення механізмів функціонування ефективної державної ветеранської політики на місцях.

Ключові слова: державна безпека, національна безпека, муніципальна реформа, освітня реформа, воєнний час, ветеранська політика.

In the article, the author research the issues of ensuring state security in Ukraine through the prism of municipal and educational reforms in wartime and post-war, in its theoretical and practical sense. The relevance of the study is caused by the aggressive and barbaric war of the moscow regime against the Ukrainian State, which necessitates a new contextual understanding of any reform through the content of the process of ensuring state security. It is found that local self-government has faced a number of new and unprecedented challenges, the solution of which was not a priori provided for in previous municipal reform projects, in particular, excessive enthusiasm for sectoral strategies, lack of application of the principles and foundations of strategic law-making, hyper-linkages between relevant strategic acts, priority for the development of national security issues, which, due to their partial vagueness and lack of consensus, level the issues of state security. It is outlined that state security is ensured through the implementation of an appropriate comprehensive and systemic state policy, the subjects of which are not only the Security Service of Ukraine, the National Guard of Ukraine, the State Border Guard Service of Ukraine, etc. and it is the ineffective activities of these structures (legal assessment of their activities is beyond the scope of this article), the lack of proactive management that prevented the formation and organisation of the relevant local self-government potential in advance to effectively counter the armed aggression of moscow regime. The importance of the principled position of higher education institutions without specific learning conditions, which implement educational and professional programmes in the field of knowledge 25 «Military Sciences, National Security, State Border Security», specialty 251 «State Security», is established. It is proved that the issue of state security policy, including in the field of education, should be considered comprehensively, taking into account the real and projected state of the social and labour sphere as a specific social institution that ensures the implementation of socially significant functions and satisfaction of the needs of society. It is concluded that in the context of the municipal reform, the development of the state security issues is clearly correlated with the aspirations of central executive authorities and local self-government bodies regarding: 1) the urgent need to develop an effective system of transition from military career to civilian life; 2) development of mechanisms for the functioning of an effective state veteran policy at the local level.

Keywords: state security, national security, municipal reform, educational reform, wartime, veteran policy.

Постановка проблеми. Агресивна та варварська війна московського режиму проти Української держави зумовлюють необхідність нового контекстуального осмислення будь-якої реформи крізь призму передусім державної безпеки. Автор свідомо акцентує саме на державній  безпеці, адже надмірне захоплення урізноманітненими  концепціями розвитку громадянського суспільства, окремих елементів інституційної системи мають лише секторальний ефект, не виходячи на системний. Те ж саме стосується і муніципальної реформи, зміст якої має відповідати інтересам розвитку держави як найбільш ефективної політичної організації суспільства. У контексті реалізації муніципальної реформи (як у воєнний, так і післявоєнний час), розвиток тематики державної безпеки має чітко корелюватися із прагненнями центральних органів виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування щодо нагальної необхідності розроблення дієвої системи переходу від військової кар’єри до цивільного життя. Зазначене вище передбачає здійснення комплексу заходів щодо формування ветеранської політики в державі, зокрема, впровадження саме закладами вищої освіти без специфічних умов навчання освітніх програм із підготовки здобувачів першого (бакалаврського) та/або другого (магістерського) рівня вищої освіти, галузі знань 25 «Воєнні науки, національна безпека, безпека державного кордону», спеціальності 251 «Державна безпека».

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В Україні чимало вчених (у межах спеціальностей 12.00.02, 12.00.07, 21.07.01, 25.00.04) займалися дослідженням окремих аспектів сфери забезпечення безпеки і оборони держави. Так на рівні наукових робіт можемо відмітити праці М. Баймуратова, Б. Кофмана [1; 2], В. Сокуренка [3], С. Пономарьова [4; 5], Ш. Фараджова [6], В. Демиденка [7] та ін. Однак, концептуальні питання забезпечення сектору державної безпеки саме крізь призму муніципальної та освітньої реформи, нині не стали предметом наукових досліджень.

Метою статті є дослідження проблематики забезпечення державної безпеки України крізь призму муніципальної та освітньої реформи у воєнний та післявоєнний час і вироблення пропозицій щодо запровадження освітніх механізмів функціонування ефективної державної ветеранської політики на місцях.

Виклад основного матеріалу. Зміст процесу забезпечення державної безпеки полягає у створенні умов для гарантованої захищеності:

1)      державного суверенітету;

2)      територіальної цілісності;

3)      демократичного конституційного ладу;

4)      інших життєво важливих національних інтересів від реальних і потенційних загроз Україні [8; 9; 10].

Місцеве самоврядування зіткнулося з низкою нових нечуваних викликів, вирішення яких не було апріорі передбачено в рамках минулих проектів муніципальної реформи. Причин тому багато, але одна з них полягає у надмірному захопленні в секторальних стратегіях, відсутності застосування принципів та засад стратегічної правотворчості, гіперзв’язків між відповідними стратегічними актами, пріоритеті розроблення питань національної безпеки, які, через почасти їхню розмитість, неконсенсуальність, нівелюють питання державної безпеки.

Внаслідок застосування матричного підходу, до основних та визначальних загроз місцевому самоврядуванню в контексті забезпечення державної безпеки автором було віднесено:

1)      розвідувально-підривна та інша протиправна діяльність іноземних спецслужб, окремих організацій, груп та осіб, зокрема з використанням організованих злочинних угруповань і корумпованих посадових осіб, спрямована на руйнування механізмів місцевого самоврядування;

2)      цілеспрямовані намагання окремих держав впливати, у тому числі через національні меншини, які проживають на території України, на ухвалення органами державної влади та органами місцевого самоврядування рішень на шкоду державній безпеці України;

3)      інтенсифікація сепаратистських, терористських та екстремістських організацій, організованих злочинних угруповань, агентів впливу, спрямована на індоктринацію корупційної функції з метою руйнуванню державного апарату та місцевого самоврядування.

Нині значна кількість територіальних громад опинилася в районах проведення воєнних дій або на окупованих територіях. Відтак, виникла низка питань щодо організації взаємодії місцевих рад з воєнними адміністраціями, реалізації низки державних функцій, налагодженні та стабілізації функціонування об’єктів стратегічної інфраструктури.

Наразі постає гостра потреба в закладенні правильного вектора муніципальної реформи в контексті забезпечення державної безпеки, важливим компонентом якої виступає освітня сфера, підготовка та перепідготовка, підвищення кваліфікації відповідних фахівців.

Важливим у даному контексті є принципова позиція закладів вищої освіти без специфічних умов навчання, науково-педагогічні працівники яких  розробляють на намагаються реалізувати освітньо-професійні/освітньо-наукові програми з підготовки здобувачів першого (бакалаврського) та/або другого (магістерського) рівня вищої освіти, галузі знань 25 «Воєнні науки, національна безпека, безпека державного кордону», спеціальності 251 «Державна безпека» [11].

Акцентую увагу на тому, що забезпечення державної безпеки відбувається через реалізацію відповідної комплексної та системної державної політики, суб’єктами якої виступають не тільки СБУ, Нацгвардія, ДПСУ і т. ін. На жаль, саме неефективна діяльність цих структур (правова оцінка їх діяльності виходить за межі даної статті), відсутність упереджувального управління, завадили завчасно сформувати та організувати відповідний потенціал місцевого самоврядування для ефективної протидії збройній агресії московського режиму.

Відповідно, заходи розвідувального, контррозвідувального та оперативно-розшукового характеру хоч і мають важливе значення, утім є лише одними з багатьох складових державної політики державної безпеки, тобто безпекова політика держави і системні процеси у сфері забезпечення державної безпеки ними не вичерпується.

Пристосування ж поняття тільки під потреби окремих осіб, структур – є невірним і призводить до спотворення сутності системного явища, більше того, створює небезпечні прецеденти однобічного та вузького як розуміння і трактування, так і вивчення державної безпеки, вихолощуючи з неї справжній зміст. Це є небезпечним і не відповідає національним інтересам, з огляду на системні трансформації і необхідність проведення муніципальної реформи відповідно до прогнозних тенденцій розвитку сучасного середовища і правових відносин.

Державний суверенітет і територіальна цілісність, демократичний конституційний лад, недопущення втручання у внутрішні справи України, які становлять серцевину державної безпеки, виступають фундаментальним національним інтересом. Інструментом його реалізації є державна безпекова політика, зокрема у сфері державної безпеки.

Державна безпекова політика в широкому розумінні спрямована на захист:

1)  людини і громадянина – їхніх життя і гідності, конституційних прав і свобод, безпечних умов життєдіяльності;

2)  суспільства – його демократичних цінностей, добробуту та умов для сталого розвитку;

3)  держави – її конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності;

4)  території, навколишнього природного середовища – від надзвичайних ситуацій.

Тобто фактично вона є змістом і системостворювальним середовищем муніципальної реформи. Відтак, аж ніяк не може вичерпуватися ані закритим колом суб’єктів її забезпечення, ані конкретними розвідувальними чи контррозвідувальними заходами.

Державна політика – явище іншого порядку.

Зокрема, Постановою Кабінету міністрів України «Про затвердження переліку галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти» від 29 квітня 2015 р. № 266, як одну із галузей, за якою може здійснюватися така підготовка, визначено галузь знань 25 «Воєнні науки, національна безпека, безпека державного кордону» [12].

6 квітня 2023 року міністр  у справах ветеранів України Юлія Лапутіна під час робочої зустрічі з міністром освіти та науки України Оксеном Лісовим підняла питання про створення регіональних центрів ветеранського розвитку на базі закладів освіти. Вона зазначила, що після здобуття Україною перемоги в російсько-українській війні в нашій державі не менш важливим буде другий фронт – економічний – з відновлення країни. Саме тому Мінветеранів уже сьогодні розробляє дієву систему переходу від військової кар’єри до цивільного життя. Однією з її головних складових є запровадження системи координації професійної адаптації ветеранів війни, членів їхніх сімей та родин полеглих Захисників і Захисниць [13].

Юлія Лапутіна наголосила, що «державна ветеранська політика – це не суто соціальна політика виплат і гарантій. Це політика безпекова, це політика економічна, культурна і, звісно, соціальна. Це важливий елемент національної безпеки. І від того, наскільки якісно відбудеться реінтеграція в суспільство, в економіку наших Захисників і Захисниць після повернення з війни – залежить стійкість Української держави» [13].

Тобто питання державної безпекової політики, у тому числі й у сфері освіти, має розглядатися комплексно, з урахуванням реального та прогнозованого стану соціально-трудової сфери, як специфічного соціального інституту, що забезпечує реалізацію суспільно значимих функцій та задоволення потреб соціуму. Тому всі учасники освітнього процесу, від науково-педагогічних працівників до центральних органів виконавчої влади та Національного агентства із забезпечення якості освіти, мають повною мірою усвідомлювати освітні перспективи нинішніх та майбутніх ветеранів нинішньої агресивної війни.

Усвідомлюю, що переважна більшість нинішніх мобілізованих у звичайному житті не здобували фахових компетентностей у сфері безпеки. Однак, пройшовши відповідну мобілізаційну підготовку і практичні навички бойових дій, певна частка таких осіб могла б у перспективі виявити зацікавленість у здобутті повної вищої освіти за другим (магістерським) рівнем (чи можливо і першим (бакалаврським) зі спеціальності 251 «Державна безпека» (галузь знань 25 «Воєнні науки, національна безпека, безпека державного кордону»).

Згідно з положеннями Додатку 6 Наказу МОН України «Про затвердження Порядку прийому на навчання для здобуття вищої освіти в 2023 році» від 15.03.2023 р., з-поміж інших, спеціальності 251 «Державна безпека» надано особливу підтримку [14]. Особлива підтримка при вступі на навчання для здобуття ступеня магістра на основі НРК6 та НРК7, зокрема, полягає й у можливості вступу на дану спеціальність (для конкурсного відбору осіб на місця виключно за кошти фізичних та/або юридичних осіб) тільки за результатами фахового іспиту та/або розгляду мотиваційних листів. Тобто у такому випадку здавати ЄВІ не обов’язково.

Згідно цього Порядку, єдиний вступний іспит (ЄВІ) – форма вступного випробування для вступу на навчання для здобуття ступеня магістра на основі НРК6 або НРК7, яка поєднує тест загальної навчальної компетентності та тест з іноземної мови (англійської, німецької, французької, іспанської на вибір вступника), яке проводиться Українським центром оцінювання якості освіти відповідно до законодавства.

Фактично при вступі на навчання для здобуття ступеня магістра зі спеціальності 251 «Державна безпека» на місця виключно за кошти фізичних та/або юридичних осіб не потрібно затрачати додаткового часу для підготовки до здачі тестів загальної компетентності та з іноземної мови.

У нинішніх умовах зазначені особливості вступу на навчання за освітньою програмою другого (магістерського) рівня зі спеціальності 251 «Державна безпека» мають стимулювати майбутніх студентів до участі у конкурсному відборі, передусім як з-поміж учасників нинішньої агресивної війни, так і осіб, які бажають реалізувати свій потенціал у цивільно-безпековому секторі сфери державної безпеки.

На переконання автора, зазначене вище значною мірою корелюється з ідеєю Президента України та Кабінету міністрів України розробити Стратегію формування системи переходу від військової служби до цивільного життя на період до 2032 року [15].

Висновок. З урахуванням дослідженого вище, вважаю, що розроблення засадничих положень щодо формування нового змісту спеціальності «Державна безпека» у закладах вищої освіти без специфічних умов навчання, уможливить:

• сформувати цілісну систему знань щодо державної безпеки, відповідної державної політики  і секторальних стратегій її забезпечення з метою якісного та ефективного проактивного управління загрозами та небезпеками державній безпеці у різних сферах життєдіяльності в тому числі і у сфері місцевого самоврядування та регіонального розвитку;
• підвищити рівень стійкості та прогнозованості функціонування загальнодержавної системи забезпечення державної безпеки, концептуально посилити рівень безпеки конституційного ладу і територіальної цілісності України, відповідальності органів місцевого самоврядування;
• розробити системні та корелятивно пов’язані механізми та системи гарантій реалізації законних прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави у сфері державної безпеки;
• інтенсифікувати діяльність усієї системи суб’єктів забезпечення державної безпеки як єдиної системи, в тому числі через підвищення рівня взаємодію між ними;
• удосконалити геостратегічні, політико-правові, фінансово-економічні, соціальні та інституційні засади ефективної діяльності суб’єктів забезпечення державної безпеки;
• створити ефективну систему забезпечення державної безпеки здатної вчасно прогнозувати, передбачати, виявляти, ідентифікувати, запобігати, попереджати та припиняти загрози та небезпеки будь-якого походження;
• сформувати концептуальні засади для становлення України регіональним лідером в тому числі і через інтеграцію безпекової системи євроатлантичного безпекового простору і набуття членства в НАТО шляхом становлення 33 її учасником.

У контексті реалізації муніципальної реформи, розвиток тематики державної безпеки чітко корелюється із прагненнями центральних органів виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування щодо:

1) нагальної необхідності розроблення дієвої системи переходу від військової кар’єри до цивільного життя;

2) вироблення механізмів функціонування ефективної державної ветеранської політики на місцях.

ЛІТЕРАТУРА

1. Баймуратов М.О., Кофман Б.Я. Мілітарний конституціоналізм: до питання про формування, розуміння і оформлення феноменології. Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. 2022. № 3. С. 6-18.

2. Баймуратов М.О., Кофман Б.Я. Компетенційні повноваження органів місцевого самоврядування в сфері захисту прав людини в період миру і воєнного стану в Україні: актуальні питання регламентації та регулювання URL: https://constitutionalist.com.ua/bajmuratov-m-o-kofman-b-ia-kompetentsijni-povnovazhennia-orhaniv-mistsevoho-samovriaduvannia-v-sferi-zakhystu-prav-liudyny-v-period-myru-i-voiennoho-stanu-v-ukraini-aktualni-pytannia-rehlamentatsii/

3. Сокуренко В.В. Підготовка кадрів для сектору безпеки і оборони як передумова забезпечення національної безпеки України. Право і безпека. 2021. № 3 (82). С. 209–218. DOI: https://doi.org/10.32631/pb.2021.3.24

4. Пономарьов С.П. Адміністративно-правове забезпечення діяльності  сектору безпеки і оборони України : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 (081 – Право); Дніпропетровський національний університет внутрішніх  справ. – Дніпро, 2018. – 34 с.

5. Пономарьов С.П. Органи місцевого самоврядування як суб’єкти забезпечення безпеки і оборони України. Вісник Кримінологічної асоціації України. 2018. № 1 (18). С. 174-182.

6. Фараджов Ш. Повноваження органів місцевого самоврядування в системі національної безпеки. Інвестиції: практика та досвід. 2021. № 6. С. 109-113.

7. Демиденко В.О. Місце й роль органів місцевого самоврядування в забезпеченні національної безпеки України. Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. 2018. № 3 (108). С. 238-249.

8. Закон України «Про національну безпеку України» від 21.06.2018 р. № 2469-VIII. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2469-19#Text

9. Указ Президента України Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 вересня 2020 року «Про Стратегію національної безпеки України». Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/392/2020#n12

10. Указ Президента України Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 30 грудня 2021 року «Про Стратегію забезпечення державної безпеки». Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/56/2022#n5

11. Діордіца І.В., Зінорук М.М. Державна безпека України крізь призму муніципальної реформи. Муніципальна реформа в контексті євроінтеграції України: позиція влади, науковців, профспілок та громадськості: Збірник тез доповідей Сьомої щорічної всеукраїнської науково-практичної конференції, м. Київ, 25 серпня 2023 р. Київ, 2023. С. 56-60.

12. Постанова Кабінету міністрів України «Про затвердження переліку галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти» від 29 квітня 2015 р. № 266. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/266-2015-%D0%BF#Text

13. Лапутіна Ю. Створення регіональних центрів ветеранського розвитку на базі закладів освіти сприятиме реінтеграції ветеранів війни. Міністерство у справах ветеранів війни. URL: https://mva.gov.ua/ua/news/yuliya-laputina-stvorennya-regionalnih-centriv-veteranskogo-rozvitku-na-bazi-zakladiv-osviti-spriyatime-reintegraciyi-veteraniv-vijni

14. Наказ МОН України «Про затвердження Порядку прийому на навчання для здобуття вищої освіти в 2023 році» від 15.03.2023 р. Офіційний вебпортал парламенту України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0519-23#Text

15. Шмигаль Д. Стратегія переходу від військової служби до цивільного життя дозволить забезпечити комфортні умови для ветеранів. Урядовий портал. URL: https://www.kmu.gov.ua/news/denys-shmyhal-stratehiia-perekhodu-vid-viiskovoi-sluzhby-do-tsyvilnoho-zhyttia-dozvolyt-zabezpechyty-komfortni-umovy-dlia-veteraniv

Для цитування:

Діордіца І.В. Актуальні питання забезпечення державної безпеки України крізь призму муніципальної та освітньої реформи у воєнний та післявоєнний час. Юридичний науковий електронний журнал. 2023. № 10. C. 340-343. DOI https://doi.org/10.32782/2524-0374/2023-10/81

http://lsej.org.ua/10_2023/81.pdf

Lipkan V. A., Yakovets A.V.現代中國的地緣戰略 : 專著 法學博士 V. A. Lipkan 教授主編. 基輔: V.A. Lipkan, 2023. 384頁

Монографія є першим в Україні виданням, в якому досліджуються засади формування та реалізації геостратегії сучасного Китаю з позицій теорії геостратегії, геоісторії, геоекономіки, геоінформаційної політики, політології, націобезпекознавства, кібербезпеки на засадах системного міждисциплінарного підходів.

У монографії досліджено геоісторичні передумови формування геостратегії сучасної Китаю через аналіз концепції стратегічної невизначеності та стратегічної ясності, чітко визначено їх сучасний політичний зміст та екстрапольовано на модель зовнішньої політики. Сформовано категорійно-понятійну систему дослідження. Покращено інтерпретацію змісту ключових 36 стратагем та стратегій Хай Тао, концепції „Один пояс, один шлях” щодо їх імплементації у сучасний китайський геостратегічний дискурс. Концептуалізовано засади геоінформаційної політики, а також в оригінальній поетичній формі подано засади геоекономіки Китаю та векторів формування його економічної могутності. З’ясовано передумови формування ідеології п’ятого покоління керівників Китаю. Розкрито концепцію механізму політичної та ідеологічної наступності та взаємодії кожного з поколінь із демонстрацією подальшої їх кореляції.

Встановлено відхід у практичній політиці Сі Цзіньпіна від керівної парадигми розвитку Китаю минулих поколінь, подано аргументи щодо необхідності корекції алгоритмів управління з метою охолодження політичного клімату. Проаналізовано сучасний зміст політичного лідерства Сі Цзіньпіна, а також міністра закордонних справ Цінь Ґана. Здійснено наративний аналіз ключових виступів керівників КПК.

На підставі мультипарадигмальності сформульовано сучасний політико-безпековий зміст модерних стратегій, визначено роль стратіархів у ньому. Розкрито засади загрозливого мілітарного дискурсу, подано кореляційну модель умов для можливої Третьої світової війни, а також механізмів та колективних стратегій її запобігання. Акцентовано на детермінації виграшу Української Держави у війні проти московського режиму з запобіганням третій світовій війні, встановленням нового світового порядку і балансом ключових безпекових центрів. Визначено роль Української Держави в якості активного геостратегічного суб’єкта, регіонального лідера.

Уперше подано гіперболічну модель депопуляції населення Китаю, детально проаналізовано Пропозиції Китаю від 24 лютого 2023 року щодо його бачення своєї пожадливості від війни в Україні. Додатково обґрунтовано необхідність впровадження концепції стратегічних комунікацій, розроблення стратегічного наративу крізь призму розробленої авторської еталонної моделі геостратегії сучасної Української Держави.

На прикладі китайсько-іранської спільноти єдиної долі високого порядку проілюстровано модель впровадження даних секторальних стратегій Китаю по усьому світу.

Монографія стане в нагоді передусім практичним працівникам, аспірантам, науковцям та усім, хто цікавиться питаннями сучасної геостратегії, в тому числі синології.

該專著是烏克蘭第一部從地緣戰略理論、地緣歷史、地緣經濟、地緣信息政策、政治學、國家安全、網絡安全等多個角度，以系統的跨學科方法研究現代中國地緣戰略形成和實施基礎的一部學術著作。

書中作者對中國現代地緣戰略形成的地緣歷史前提進行了考察，分析了戰略不確定性和戰略清晰度的概念，界定了其現代政治意義，並對外交政策模式進行了推斷。建立了一套範疇概念研究體系。更全面地解讀了海韜關鍵的三十六條策略和戰略，以及»一帶一路»概念在現代中國地緣戰略話語中的貫徹落實。對地理信息政策的原則進行了概念化，同時以原始的詩意形式，介紹了中國地緣經濟基礎及其經濟實力形成的載體。闡明了中國第五代領導人思想形成的前提條件。揭示了每一代政治和意識形態的延續性及互動機制的概念，並進一步論證了它們之間的關聯性。

證實了習近平的實踐政策與中國歷代發展的執政範式的背離，提出了修正控制算法以降溫政治氣候的必要性。對習近平當前政治領導層以及外長秦剛的內容進行了分析。對中共領導人的主要發言進行了敘述性分析。

在多元範式的基礎上，制定了現代戰略的現代政治安全內容，界定了階層領袖在其中的作用。揭示了威脅性軍事論述的基礎並提出了可能發生第三次世界大戰條件的相關模型，以及預防其發生的機制和集體戰略。重點闡述了烏克蘭國家為防止第三次世界大戰、建立新的世界秩序和平衡關鍵安全中心方面在反對莫斯科政權的戰爭中取勝的決心。明確了烏克蘭作為一個積極的地緣戰略實體及區域領導者的作用。

作者首次提出了中國人口減少的雙曲線模型，詳細分析了中國在2023年2月24日提出的 «和平計劃 «提案，即中國對如何從烏克蘭戰爭中獲益的設想。此外，通過深入研究作者關於現代烏克蘭國家地緣戰略的參考模型的棱鏡，實施戰略傳播概念、發展戰略敘述的必要性得到了證實。

本書內容適用於碩士、研究生、科學家和所有對現代地緣戰略和漢學問題感興趣的人。

Слова дяки

Висловлюємо слова щирої дяки тим, хто своїми змістовними, доброзичливими та правдомовними порадами, неординарними думками, конструктивними рекомендаціями, організаційною підтримкою сприяли проведенню досліджень, результатом яких і стало видання цієї праці.

Особливу подяку автори висловлюють Директорові Інституту держави і права імені В. М. Корецького Національної академії наук України, доктору юридичних наук, професору, академіку Олександру Васильовичу Скрипнюку, Директору Навчально-наукового інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктору політичних наук, професору Валерію Володимировичу Копійці за спрямування теми дослідження у політичне річище, фахове наукове консультування і формування горизонтів стратегічного бачення.

Красно вдячні науковим колективам: Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України, Навчально-наукового інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Глобальної організації союзницького лідерства за підтримку теми дослідження, маститі зауваження щодо поліпшення політологічних засад дослідження і за рекомендацію роботи до друку.

Слова красної дяки нашим шановним рецензентам, докторам наук, професорам: Є. А. Макаренко, Н. О. Піпченку,  І. М. Рижову, які взяли на себе тяжку роботу щодо рецензування нашої роботи.

Ми повні признання за так гарно виконане видання і за весь той клопіт та несамовиту працю, яку ласкаво взяли на себе, видаючи нашу монографію: редактор О. О. Мошковська, бібліограф О. В. Чехленко, видавнича група: І. О. Михайленко, Д. В. Лепешин.

Дякуємо усім, хто нелукаво і щиро підтримує нас.

Робота була написана протягом 3 місяців одразу ж після 20-о Всекитайського з’їзду Комуністичної партії Китаю, що відбувся 16-22 жовтня 2022 року в Пекіні. Стислі терміни виконання дослідження були обумовлені нашим прагненням звернути увагу наукової громадськості та аналітичних спільнот на тему синології, більш глибокого вивчення та розуміння засад формування багатовекторної державної політики КНР, а також формування вікна можливостей для українських стратіархів щодо будови власної геостратегії сучасної Української Держави.

Робота носить прогностичний характер, тому, з урахуванням прогнозованих нами в роботі поліструктурних трансформацій конфігурацій геостратегічного ландшафту, ми прагнули якомога швидше акцентувати на темі геостратегії сучасного Китаю.

За китайським прислів’ям: „Вовків забагато, м’яса замало”.

Україна має володіти стратегічними знаннями і стратегічною культурою для того, щоб не лише проголосити, а й стати реальним та впливовим суб’єктом геостратегії в світовому масштабі.

Перефразуючи Самійла Величка висновуємо:

нехай виповідять людською мовою про стратегічну діяльність нашу розвинена та сильна безпекова держава, активне членство в НАТО, стратегічна міжнародна політика, сильна та стійка економіка і безкорупційний державний апарат, коли ми ставали й воювали за свої вольності з мужнім і величним серцем, стратегічною думкою і з рицарською відвагою проти будь-яких ворогів!

Чим саме вирізняється це джерело від інших?

По-перше, своєю концепцією, яка може бути акумульована в понятті «інтеграція». До цього видання із синології були зорієнтовані здебільшого на окремий сегмент китаїстики, а також підготовлені синологами. Тож у представленому виданні органічно перетинаються такі галузі знань, як:

• геостратегія;
• політологія та геополітика, геоекономіка;
• наратологія та політичні лінгвістика, правнича герменевтика;
• націобезпекознавство;
• стратегічні комунікації;
• медіакомунікації, комунікативістика, PR, GR;
• державне управління;
• теорія інфраструктурної політики.

Саме інтеграція знань та використання системного синергетичного підходу, а також міждисциплінарної методології уможливлюють об’єднати розрізнені знання про окремі аспекти геостратегії сучасного Китаю до єдиної комплексної новаторської та оригінальної як за формою, так і за змістом системи, запропонованої науковій спільноті для розвитку в рамках таких органічно об’єднаних між собою блоків:

• концептуальні засади геостратегії;
• геоісторичні передумови формування геостратегії (на прикладі концепцій: стратегічної невизначеності та стратегічної ясності);
• геоінформаційна політика;
• геоекономіка (викладена у поетичній формі);
• ужиткова геостратегія (ментальна карта політичних керівників, наратологічний аналіз виступів, інформаційно-аналітичне забезпечення ухвалення державних рішень, стратком);
• модерний зміст геостратегії (екстраполяція еталонної китайської моделі спільноти єдиної долі високого порядку на суб’єктів мжінардних відносин, об’єкти стратегічної інфраструктури, відповідно до стратегічних інтересів КНР, гіперболічна та експоненційна моделі депопуляції населення КНР);
• пропозиції для реалізації геостратегії сучасної Української Держави.

По-друге, видання характеризується чітко спрямованим ужитковим характером. На конкретних прикладах аналізу стратегічних наративів доводиться невідповідність між проголошеними і реально досяжними цілями керівників КНР. Наводяться численні факти та обґрунтування невідповідності концепції стратегічної невизначеності прагненням Китаю щодо трансформації із регіонального на глобального лідера.

По-третє, нами була проведена доволі чимала й ретельна робота, адже враховувалася динаміка змін у геостратегічному ландшафті станом на 23 березня 2023 року.

По-четверте. Вважаємо це визначальним: аналіз усіх положень в роботі здійснюється винятково крізь призму відстоювання національних інтересів Української Держави, її територіальної цілісності, недоторканності та державного суверенітету. Поза контекстом даних дослідження ми залишали популістські, пропагандистські дослідження, в яких безапеляційно та не аргументовано аналізувалася сучасна політика тих керівників КНР, які фактично ведуть світ до третьої світової війни.

По-п’яте, нами аналізувалася достатньо солідна база іноземних першоджерел: Global Times, South China Morning Post, China Daily, Xinhua, Wall Street Journal, The Epoch Times, Washington Examiner, що уможливило сформулювати власні оригінальні висновки, а головне — оперувати інформацією з першоджерел, а не перекладами чи інтерпретаціями або коментарями.

Наголошуємо: пряме перекидання КНР на бік Росії означатиме чітке позиціонування себе ворогом Добра, демократії, захисту прав і свобод; повної зневагою до державного суверенітету Української Держави, що трактуватиметься не інакше як початком Третьої світової війни.

На кого націлено монографію?

Вислів китайців говорить: „Вчений не обов’язково посяде пост чиновника, але чиновник має бути обов’язково вченим”.

Тож, дана монографія насамперед спрямована на тих, хто по-справжньому перечулений творенням незалежної Української Держави, передусім через реалізацію власної геостратегії., для тих, хто займається практичною політичною та стратегічною діяльністю, адже вчитися треба не лише за книгами, а й на практиці.

Це і працівники МЗС України, розвідники, контррозвідники, військові, фахівці сфери стратегічних комунікацій, і взагалі ті, хто причетний до формування та реалізації державної політики і геостратегії в цілому.

Хоч би як це не дивно здавалось, але від результату війни в Україні, залежить доля світу, передусім миру в світі.

Адже за умов виграшу у війні на умовах Української держави, остаточної та нищівної перемоги над Росією, Китай отримає чіткий сигнал про недоцільність прямої воєнної конфронтації із НАТО та Заходом в цілому.

Воднораз за умов гіпотетичного програшу, це надасть КНР та іншим державам — прибічникам силових методів у міжнародних відносинах (Іран, КНДР, Сирія тощо) — чіткий сигнал про беззахисність демократій, безкарність агресії та варварської війни, слабкість та роз’єднаність, неконсолідованість Заходу.

Відтак, перемога Української Держави над московським режимом — це перемога Добра над злом, Світла над темрявою, Сили права над правом сили, Мудрості стратегії над тактикою химерної безглуздості, марнославства та дурощів.

Як укладачі цього видання, повною мірою усвідомлюємо, що питання, які аналізуються в роботі — є складними, поінколи дискусійними, можливо полемічними. Адже в Україні не сформовано синологію в якості окремої міждисциплінарної науки, тож китаєзнавці досліджують проблематику Китаю через чужу методологію, дотримуючись нейтральної оціночної шкали щодо політичних процесів всередині КНР, і головне — не завжди відповідно до національних інтересів України. Однак процес творення геостратегічного дискурсу вже розпочато, згодом відбуватимуться певні зміни та доповнення, але в межах того вектора, який задаємо ми — автори цього дослідження, візіонери нової стратегічної архітектури.

Наразі глибоко переконані, що ця праця стане у пригоді всім тим, хто усвідомлено прагне формування суверенної Української Держави як сильного, поміркованого, мудрого, стратегічного регіонального лідера.

У роботі продовжується ключова думка професора В. А. Ліпкана щодо дуалістичного розгляду геостратегії в якості неоконцепції та мисленнєвого коду, стратегічної візії у світі, в часі та просторі, включаючи, поряд із вже знаними, космос і кіберпростір; так і в якості політико-безпекової практики.

Великою мірою відчувається, що настав час возводити компетентність у культ, формувати кістяк наукової еліти та інтелігенції, зокрема через розроблення і видання аналітичної наукової продукції з чітким стратегічним наративом, у контексті творення власного геостратегічного дискурсу відповідно до національних інтересів Української Держави. Це гарантуватиме нашій державі та українським науковцям рівноправну присутність в європейському науковому і культурологічному, а головне — стратегічному інтелектуальному просторі, а також закладатиме основу для інтеграції до безпекового простору, в тому числі вступу до НАТО в 2023 році.

Цією працею ми закладаємо фундамент для творення і дальшого збереження спадкоємності наукової політологічної наукової традиції, її пильнування, зміцнення культурологічного ґрунту, експансії українських стратегічних наративів у сучасному світовому інтелектуальному просторі.

Маємо творити власну success story:

• говорити про Українську Державу власними стратегічними наративами;
• послуговуватися власним інструментарієм стратегічних комунікацій;
• формувати уявлення, в тому числі за допомогою власної наукової продукції як наслідку аналітичної діяльності в рамках історично сформованих наукових шкіл та епістемологічних спільнот, україністичних студій;
• дбати про історичну спадщину, плекати її;
• демонструвати власну глибинну тисячолітню історію;
• надавати власну правдиву історію в рамках осмисленого руху до віковічної державності, наслідку мислення століттями нашими уславленими Героями.

Інтелектуальне українство вимірюється різними горизонтами творчості, причому первнем є якість.

Знання історії є абсолютним атрибутом класу, мережі і нетворку притомних, тому наука має здійняти на новий — стратегічний рівень — завдання будови нової еліти, здатної:

1) розуміти, що стратегія творення своєї власної story є абсолютним обов’язком держави;

2) зберігати та розвивати нашу автохтонну державу та історичну державну націю в добу нечуваних геостратегічних трансформацій;

3) забезпечити інтелектуальну інтеграцію до європейського стратегічного простору.

Як казав Тарас Шевченко: „У своїй хаті своя й правда, і сила і воля”.

Саме тому, автори з великою пошаною і увагою ставляться до досягнень китайської дипломатії, прагнучи якомога більше використати їх при написанні даної монографії у поєднанні із напрацюваннями щодо п’ятичленної формаційної концепції та династійних циклів. Проте ми лишаємося відданими синами Українськими Держави, українськими вченими та аналітиками, які прагнуть із сучасних позицій зрозуміти та витлумачити китайську геостратегію.

Автори монографії — однодумці в основних методологічних підходах до витлумачення модерного змісту геостратегії сучасного Китаю, із повним усвідомленням складності процесів міжцивілізаційної взаємодії західної та східної цивілізацій.

Саме тому, виступаючи фундаторами нового, передусім нового стратегічного  мислення, ми відійдемо від усталеної наукової традиції і не станемо у загальних висновках до роботи дублювати один і той самий текст, який міститься як безпосередньо в роботі, так і у розлогих висновках до розділів.

Ми щиро сподіваємось, що читач буде саме читати безпосередньо наше дослідження, а не гортати  лише висновки, „ковтаючи” в них ключові слова або шукаючи швидкі конкретні рецепти до „дії”. Адже дуже складно умістити в коротеньких висновках ті результати комплексного та оригінального наукового дослідження, якими є власно саме дослідження, саме процес досягнення і отримання нових наукових результатів.

У цьому плані аналітична робота виступає своєрідним аналітичним бусідо — шляхом дослідження, шляхом стратегії, шляхом стратіарха. Адже головним призначенням цієї монографії є розвиток інтелектуальної та аналітичної особистості українського читача, яка формується саме під час опанування нашого дослідження, роздумами над ним, а не лише через поверхове ознайомлення із його результатами для якнайшвидшого застосування на практиці або критики. Бо читач, під час читання, розвивається разом із нами, а не просто споживає готову інформацію у вигляді висновків як певний аналітичний фаст-фуд.

Натомість ключові і вичерпні наукові висновки міститимуться після кожного розділу, де можна дістати всебічну, ґрунтовну і детальну інформацію про сутність розв’язання кожного наукового завдання, які в сукупності і розкривають широкий спектр, стратегічні горизонти та глибину наукової новизни дослідження в цілому.

Авторські фішки

У монографії презентується політична наукова поезія, коли положення наукової новизни викладено в поетичній формі, а не лише прозі, як це узвичаєно. Тексти поезій розміщено в додатках до монографії і слугують додатковим аргументом на користь нашої перечуленості темою, бажанням зрозуміти її не лише розумом, а й серцем і на ментальному рівні.

Кожна ключова думка співвідноситься із найбільш відомими китайськими стратагемами, що формує нерозривний ментальний та духовний зв’язок між нашим аналітичним дослідженням та сучасними формами прояву геостратегії з боку керівників КНР.

Наприкінці дослідження нами подано у вигляді таблиці трактування кожної стратагеми відповідно до оприлюднених Китаєм пропозицій 24 лютого 2023 року, а також найбільш вагомих дій Китаю у зовнішній політиці.

Також для полегшення пошуку першоджерел та назв стратагем, ключові поняття та стратагеми надавалися нами в дужках мовою оригіналу — китайською. Це набагато спрощує можливості щодо верифікації основних положень нашої роботи, а також формує нові умови та горизонти для подальшого дослідження синології відповідно до національних інтересів Української Держави.

Кожний підрозділ починається із китайського прислів’я або стратагеми, що найбільш повно і концентровано відлунює його зміст.

Моніторинг аналітики з таких іноземних джерел: Global Times, South China Morning Post, China Daily, Xinhua, Washington Post, Wall Street Journal, Time, The Epoch Times, Washington Examiner, Financial Times, Los Angeles Times, USA Today уможливив сформулювати чимало власних оригінальних висновків, а головне — оперувати інформацією з першоджерел, а не перекладами чи інтерпретаціями або коментарями інших авторів, щ є вторинним джерелом інформації.

Переконані, що уважний читач легко побачить глибоку повагу авторів цього дослідження до Великої держави — Піднебесної — її історії і культури, прагнення об’єктивно і доброзичливо, але з позицій національних інтересів Української Держави,  зрозуміти та витлумачити ключові засади геостратегії сучасного Китаю, відійти від апріорних та схоластичних оцінок панівних тенденцій, які базуються на уривчастих знаннях, максимально переконливо донести до Українського читача це аналітичне читання сучасної китайської геостратегії.

доктор юридичних наук, професор

професор кафедри кримінального права, процесу та криміналістики

Академії праці, соціальних відносин і туризму 

Посилання:

Ліпкан В. А. Індоктринація геостратегічного муніципалізму. Муніципальна реформа в контексті євроінтеграції України: позиція влади, науковців, профспілок та громадськості: Тези доповідей Сьомої щорічної всеукраїнської науково-практичної конференції (м. Київ, 25 серпня 2023 р.). Київ : АПСВТ, 2023. С. 52—55.

Чимало суто теоретичних дискусій точиться навколо ідей децентралізації, муніципальної реформи. Ідеї етатизму затьмарені надуманим ореолом тоталітаризму, а неолібералізм дедалі крокує уторованим шляхом деінституціоналізації.

У таких умовах проведення муніципальної реформи здійснюється вже роками, проводяться численні наукові конференції, а в практичній площині за оцінкам окремих фахівців, воно значно випередило рівень правового регулювання даних процесів.

Державницька концепція місцевого самоврядування визнає його автономізованою структурою в рамках публічної влади. Утім така автономізованість продемонструвала свою неефективність в умовах проведення варварської збройної системної агресії проти Української Держави.

В Україні питання стратегічної (випереджуючої) правотворчості в науковому плану репрезентовані дуже слабо, що має прямий і лінійний зв’язок із хаотичним ухваленням почасти не лише не пов’язаних між собою, а й суперечливих актів у вигляді Стратегій [1]. Визначальна спонука ухвалення цих рішень, затяте прагнення абсолютизації державно-владного впливу на будь-які аспекти суспільних відносин з одночасною відсутністю механізмів прямої персональної відповідальності конкретних посадових осіб за невиконання або не ефективне виконання покладених на них обов’язків.

Відсутність значних успіхів у проведенні муніципальної реформи з відповідним нормативним її закріпленням і отримання практичних позитивних конструктивних результатів, зумовлено чималою кількістю чинників. Одним із них на мій погляд, виступає несформованість парадигми та наукової методології реформування, відсутність дороговказів і кінцевих очікуваних результатів, на отримання яких і має бути спрямовано таку реформу.

Одним із чинників, які впливає на дані процеси, виступає новий механізм який отримав назву індоктринація.

Індоктринація — свідомий, цілеспрямований процес прищеплення людині світоглядних ідей, політичних поглядів, думок і переконань, установок, когнітивних стратегій, доктрин, смислів, наративів або професійних знань, які вона починає сприймати та ідентифікувати як власні і діяти догматично і некритично відповідно до них, фактично реалізуючи самостійно, але несвідомо, чужу волю [2, с. 87]. Термін „індоктринація” з’явився у своїй першій формі в 1620-х роках як endoctrinate, що означає навчати або інструктувати, і було утворено з французької чи латинської мови.

Прояви сепаратизму, колабораціонізму, відвертої державної ради, порушення конституційного ладу — все це починалося саме в рамках територіальних окремих громад, їхніх керівників, простих мешканців на місцях. Позбавлені начебто політичного змісту, ОМСВ (органи місцевого самоврядування) виявилися включеними до політичної системи ворога і таким чином, продовжуючи реалізовувати інтересів „своїх громад”, політично вже були самовиключені із українського державницького дискурсу. Ось чому помилковими є твердження про начебто відсутність політичного змісту діяльності ОМСВ.

Якщо догматично виходити із аналізу постулатів теорії, то визначальною функцією місцевого самоврядування виступає вирішення питань місцевого значення під власну відповідальність в інтересах місцевого населення. Це є ключовим: 1) з одного боку, державна зрада і колабораціонізм можуть відповідати таким інтересам усієї громади, особливо в прикордонних районах; 2) з іншого боку, формування цих інтересів, може бути штучним і стати наслідком індоктринації, через що державні інтереси і у більш широкому аспекті національні інтереси будуть зраджені в угоду інтересів „місцевого населення”.

Звичайно, окремі теоретики прагнуть одразу ж поставити наголос на тому, що питання місцевого значення в основному мають неполітичний характер; вони спрямовані на створення умов для забезпечення життєво важливих побутових, соціальних, освітніх та інших потреб та законних інтересів мешканців територіальних громад [3, с. 11]. Але ж вибачте: соціальні та інші потреби забезпечуються в рамках яких інститутів і якими засобами? Ба більше, яку методологію дані автори використовували при формулюванні таких висновків? Застосування безпекознавчого підходу кардинально нівелює такі схоластичні підходи та приниження ролі політичного в діяльності політичних інститутів в цілому і ОМСВ зокрема [4].

У сучасних умовах політика охоплює усі сфери соціального життя, тому неможливо говорити про забезпечення матеріальних потреб чи то освітніх, чи то соціальних, чи то наукових, чи то фінансових поза рамками політики. Доступ до бюджетних коштів, повернення ПДВ, грантові програми, отримання інвестицій тощо — усе це уможливлюється лише в рамках доступу до владного ресурсу, що є неможливим поза контекстом політичного впливу на ухвалення усіх рішень на будь-якому етапі. Те ж питання залучення прямих іноземних інвестицій до відбудови поствоєнної України лежить винятково в політичній площині і ніяким чином не залежить в стратегічному аспекті від волі мешканців або рішень керівників територіальних громад. Все це рішення стратегічного рівня, а отже і вони відбуваються у сфері політики.

Таким чином, так зухвало впроваджувана ідея децентралізації і агресивного муніципалізму чітко довела свою неспроможність і невалідність в умовах системної збройної агресії, нестаціонарних режимів функціонування державності. Тому постає потреба принаймні на науковому рівні, сформулювати конструктивні та прагматичні дороговкази цих всіх реформ на засадах інституційної ефективності та поміркованого адаптивного етатизму.

У цьому аспекті маститими є висновки професорів Баймуратова М. О. та Кофмана Б. Я., які при розгляді мілітарного муніципалізму відзначили: 1) всі повноваження ОМСВ з настанням воєнного періоду фактично нівелюються і переходять до військових адміністрацій; 2) в таких структурах основні посади займають не обрані територіальною громадою посадові особи, а призначенці, включаючи представників мілітарних структур, і останніми фактично повинні реалізовуватись; 3) через відсутність фахової підготовки наведених суб’єктів, така реалізація або фактично не відбувається, або повільно відбувається, але на недостатньому, – тобто на низькому організаційному і компетенційному рівнях, що веде до незадовільного управлінського ефекту [5, с. 32-33].

Отже унаочнюється необхідність наділення компетенційними повноваженнями ОМСВ, передусім у безпековій і оборонній сферах з метою уможливлення реалізації не лише локальних функцій в раках потреб окремих місцевостей, а й передусім, зважаючи на геостратегію всієї держави. Телеологічна сутність такого процесу полягає у розумінні апріорного політичного та безпекового змісту діяльності ОМСВ, її цілеспрямованості в рамках загального вектора розвою державності в цілому через ефективний в тому числі й безпековий розвиток громад.

Ключовим елементом такого переосмислення має виступати індоктринація геостратегічного муніципалізму який я пропоную інтерпретувати як свідомий, системний, науково обґрунтований цілеспрямований процес просякнення концептуальними ідеями, доктринами, думками, стратегічними наративами української державності і геостратегії держави в цілому із наступним його сприйняттям суб’єктом, на якого чиниться вплив і впровадженням в процесі проведення муніципальної реформи.

Класичні приклади індоктринації геостратегічного муніципалізму:

1)                 діяльність ОМСВ має відбуватися в рамках загальної геостратегії Української Держави, всебічного розвитку української державності;

2)                 парадигма стратегічного балансу державної влади і органів місцевого самоврядування, інтересів місцевих громад і національних інтересів;

3)                 стратегічна конвергенція громадівської та державницької концепцій місцевого самоврядування;

4)                 об’єктивація ролі політичних партій потребами місцевого самоврядування;

5)                 симбіоз центральної та місцевої влади;

6)                 інтеграція інтересів окремих територіальних громад із національними інтересами.

Література:

1. Ліпкан В. А., Зубко Г. Ю. Стратегія державної інфраструктурної політики України: монографія ; за загальною редакцією В. А. Ліпкана. Київ: Ліпкан В. А., 2022. 1008 с.
2. Ліпкан В. А. Стратегія державної інфраструктурної політики України : словник. Київ : В.А. Ліпкан, 2023. 252 с.
3. Кравченко В.В., Пітцик М.В. Конституційні засади місцевого самоврядування в Україні (основи муніципального права). Київ: Арарат-Центр, 2001. 176 с.
4. Ліпкан В.А. Націобезпекознавча парадигма // Право України. — 2003. — № 2. — С. 120 – 123.
5. Баймуратов М. О., Кофман Б. Я. Мілітарний муніципалізм: до розуміння онтологічних засад формування та виникнення // Децентралізація публічної влади в Україні: здобутки, проблеми та перспективи : матеріали V Міжнародної науково-практичної конференції (12 травня 2023 р., м. Львів) / [за наук. ред. проф. О. В. Батанова, доц. Р. Б. Бедрія]. – Київ ; Львів ; Щецин : ЛНУ імені Івана Франка, 2023. – 208 с. (с. 29-42)

ДІОРДІЦА І.В.

доктор юридичних наук, професор,

професор кафедри приватного та публічного права

(Київський національний університет технологій та дизайну)

УДК 343.3

У статті автор здійснив дослідження перспектив запровадження кримінальної відповідальності за пособництво державі, від якої безпосередньо виникає загроза агресії під кутом зору національного безпекового законодавства.

Актуальність дослідження викликана веденням агресивної та варварської війни московського режиму проти Української держави, що зумовлює необхідність нового контекстуального осмислення перспектив запровадження кримінальної відповідальності за діяння, що посягають на національну безпеку України. З’ясовано, що з урахуванням реальної націобезпекової ситуації у державі та вже вибудуваною сегментною архітектонікою системи забезпечення національної безпеки України, передумови запровадження кримінальної відповідальності за пособництво державі, від якої безпосередньо виникає загроза агресії, натепер існують не тільки поза межами правового регулювання, а й безпосередньо закріплені нормативно. Окреслено, що поточні та потенційні загрози безпековому середовищу, і, відповідно, цілі, напрями та завдання державної політики у сфері забезпечення національної безпеки, які визначені на нормативному рівні (Закон України «Про національну безпеку України», Стратегія національної безпеки України, Стратегія забезпечення державної безпеки, Закон України «Про оборону України») створили передумови до реалізації охоронної та регулятивної функцій кримінального закону, тобто криміналізації дій за пособництво державі, від якої безпосередньо виникає загроза агресії. Встановлено, що задля запобігання збройному конфлікту та відсічі можливій збройній агресії, законодавець не передбачає вичерпний перелік заходів із підготовки держави до оборони в мирний час, а навпаки, підкреслює на необхідності вжиття будь-яких заходів, що впливають на стан обороноздатності держави. Висновується, що внаслідок проведення заходів із прогнозування та оцінки реальної воєнної небезпеки і воєнної загрози, які мали здійснюватися до 24.02.2022 року (результати таких заходів узагальнено в т. ч. і в Стратегії забезпечення національної безпеки України та Стратегії забезпечення державної безпеки), реальний стан пособництва державі, від якої безпосередньо виникала загроза агресії, охоронна та регулятивна функції кримінального права повинні були б реалізуватися у криміналізації  таких дій.

Ключові слова: держава-агресор, агресія, пособництво, кримінальна відповідальність, національна безпека, державна безпека.

Diorditsa I. V. Prospects for introducing criminal liability for aiding and abetting a state that directly poses a threat of aggression from the perspective of national security legislation.

In the article, the author research the prospects of criminalisation of aiding and abetting the State which directly poses a threat of aggression from the perspective of national security legislation. The relevance of the study is caused by the Moscow regime's aggressive and barbaric war against the Ukrainian State, which necessitates a new contextual understanding of the prospects for introducing criminal liability for acts which encroach on the national security of Ukraine. It is established that, given the real national security situation in the State and the segmental architectonics of the national security system of Ukraine, the prerequisites for introducing criminal liability for aiding and abetting a State which directly poses a threat of aggression currently exist not only outside the scope of legal regulation, but are also directly enshrined in law. It is outlined that current and potential threats to the security environment, and, accordingly, the goals, directions and objectives of the State policy in the field of national security, which are defined at the regulatory level (the Law of Ukraine "On National Security of Ukraine", the National Security Strategy of Ukraine, the Strategy for Ensuring State Security, the Law of Ukraine "On Defence of Ukraine") have created the prerequisites for the implementation of the protective and regulatory functions of criminal law, i.e. criminalisation of actions for aiding and abetting the State which directly poses a threat to the security of Ukraine. It is established that in order to prevent an armed conflict and repel possible armed aggression, the legislator does not provide for an exhaustive list of measures to prepare the State for defence in peacetime, but rather emphasises the need to take any measures that affect the State's defence capability. It is concluded that as a result of the measures to forecast and assess the real military danger and military threat which were to be carried out by 24.02.2022 (the results of such measures are summarised, inter alia, in the Strategy for Ensuring National Security of Ukraine and the Strategy for Ensuring State Security), the real state of aiding and abetting the State which directly posed a threat of aggression, the protective and regulatory functions of criminal law should have been implemented in the criminalisation of such actions.

Keywords: aggressor state, aggression, aiding and abetting, criminal liability, national security, state security.

Вступ. Агресивна та варварська війна московського режиму проти Української держави зумовила значне збільшення кримінальних правопорушень щодо злочинів проти основ національної безпеки. У контексті збільшення таких злочинних діянь формувалися й передумови для криміналізації  нових. Так, Розділ I Особливої частини КК України «Злочини проти основ національної безпеки» був доповнений новими статтями, а саме: колабораційна діяльність; пособництво державі-агресору; несанкціоноване поширення інформації про направлення, переміщення зброї, озброєння та бойових припасів в Україну, рух, переміщення або розміщення Збройних Сил України чи інших утворених відповідно до законів України військових формувань, вчинене в умовах воєнного або надзвичайного стану. Низка статтей даного Розділу зазнали змін.

Натепер у чинному Кримінальному кодексі України статтею 111-2 передбачено кримінальну відповідальність за пособництво державі агресору, а саме за умисні дії, спрямовані на допомогу державі-агресору (пособництво), збройним формуванням та/або окупаційній адміністрації держави-агресора, вчинені громадянином України, іноземцем чи особою без громадянства, за винятком громадян держави-агресора, з метою завдання шкоди Україні та можуть бути вчинені в таких формах:

1) реалізація рішень та/або дій держави-агресора, збройних формувань чи окупаційної адміністрації держави-агресора;

2) підтримка рішень та/або дій держави-агресора, збройних формувань чи окупаційної адміністрації держави-агресора;

3) добровільний збір або підготовка та передача матеріальних ресурсів чи інших активів представникам держави-агресора, її збройним формуванням або окупаційній адміністрації держави-агресора;

4) добровільна передача матеріальних ресурсів чи інших активів представникам держави-агресора, її збройним формуванням або окупаційній адміністрації держави-агресора.

Автор свідомо акцентує увагу на тому, що криміналізація зазначених умисних дій, спрямованих на пособництво державі-агресору, відбулася у квітні 2022 року, після початку масштабної збройної агресії. Тобто проблематика запровадження кримінальної відповідальності за пособництво державі, яка де-юре ще не є агресором, але від якої безпосередньо виникає загроза агресії, залишилася законодавцем поза увагою.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В Україні чимало вчених займалися дослідженням різних аспектів кримінальної відповідальності за пособництво державі-агресору. Так на рівні наукових робіт можемо відмітити праці М. Хавронюка [1], О. Дудорова, Р. Мовчана [2], Ю. Бауліна [3], Е Оржинської, В. Сеніної [4], А. Плотнікової [5] та ін. Автор не ставить під сумніви наукові здобутки, що висновуються колегами-науковцями (доцільність криміналізації пособництва державі-агресору, розмежування даного складу злочину від інших суміжних складів кримінальних правопорушень, інтерпретаційно-правові недоліки чи інші герменевтичні особливості диспозиції досліджуваної статті і т. ін.), а навпаки, у переважній більшості погоджується з ними. Однак, автор наголошує на тому, що концептуальні питання запровадження кримінальної відповідальності за пособництво не тільки державі-агресору, а й державі, від якої безпосередньо виникає загроза агресії, нині не стали предметом наукових досліджень.

Постановка завдання. Метою даної статті є дослідження перспектив запровадження кримінальної відповідальності за пособництво державі, від якої безпосередньо виникає загроза агресії.

Результати дослідження. Логіка поміщення статті щодо пособництва державі-агресору до Розділу 1 «Злочини проти основ національної безпеки України» КК України  полягає у  тому, що відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про національну безпеку України» загрози національній безпеці України – явища, тенденції і чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють або можуть унеможливити чи ускладнити реалізацію національних інтересів та збереження національних цінностей України [6]. Суспільна  небезпека цього злочину полягає у тому,  що в результаті пособництва державі-агресору створюються загрози в механізмі, спрямованому на забезпечення національної безпеки України.

Отже, родовим об’єктом злочину, передбаченого  ст. 111-2 КК України, виступають суспільні відносини, які забезпечують захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз.

Саме через дослідження окремої групи однорідних або тотожних за своєю соціальною і економічною сутністю суспільних відносин у сфері національної безпеки України, які через це повинні охоронятися єдиним комплексом взаємозалежних кримінально-правових норм, автором буде проаналізовано перспективи запровадження кримінальної відповідальності за пособництво державі, від якої безпосередньо виникає загроза агресії.

На переконання автора, з урахуванням реальної націобезпекової ситуації у державі та вже вибудуваною сегментною архітектонікою системи забезпечення національної безпеки України, доцільним буде проаналізувати основоположні нормативно-правові акти, в яких визначається сутність безпекового середовища, цілі, напрями, завдання та загрози у даній сфері. Саме за допомогою такого аналізу маємо усвідомити, що передумови запровадження кримінальної відповідальності за пособництво державі, від якої безпосередньо виникає загроза агресії, натепер існують не тільки поза межами правового регулювання, а й безпосередньо закріплені нормативно.

Закон України «Про національну безпеку України» від 21 червня 2018 року № 2469-VIII, відповідно до статей 1, 2, 17, 18 і 92 Конституції України визначає основи та принципи національної безпеки і оборони, цілі та основні засади державної політики, що гарантують суспільству і кожному громадянину захист від загроз.

У ч.1 цього Закону, зокрема, визначено наступні дефініції: національна безпека України – захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз; державна безпека –  захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності і демократичного конституційного ладу та інших життєво важливих національних інтересів від реальних і потенційних загроз невоєнного характеру; загрози національній безпеці України – явища, тенденції і чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють або можуть унеможливити чи ускладнити реалізацію національних інтересів та збереження національних цінностей України; національні інтереси України – життєво важливі інтереси людини, суспільства і держави, реалізація яких забезпечує державний суверенітет України, її прогресивний демократичний розвиток, а також безпечні умови життєдіяльності і добробут її громадян.

Також у цьому Законі конкретизується сутність Стратегії національної безпеки України як документа, що визначає актуальні загрози національній безпеці України та відповідні цілі, завдання, механізми захисту національних інтересів України та є основою для планування і реалізації державної політики у сфері національної безпеки [6].

Аналізуючи Стратегію національної безпеки України, затверджену Указом Президента України від 14 вересня 2020 року звертаю увагу, що вона ґрунтується на таких основних засадах:

стримування – розвиток оборонних і безпекових спроможностей для унеможливлення збройної агресії проти України;

стійкість – здатність суспільства та держави швидко адаптуватися до змін безпекового середовища й підтримувати стале функціонування, зокрема шляхом мінімізації зовнішніх і внутрішніх уразливостей;

взаємодія – розвиток стратегічних відносин із ключовими іноземними партнерами, насамперед з Європейським Союзом і НАТО та їх державами-членами, Сполученими Штатами Америки, прагматичне співробітництво з іншими державами та міжнародними організаціями на основі національних інтересів України.

У Розділі II «Поточні та прогнозовані загрози національній безпеці та національним інтересам України з урахуванням зовнішньополітичних та внутрішніх умов» Стратегії, серед інших, визначено такі загрози:

1. Для відновлення свого впливу в Україні Російська Федерація, продовжуючи гібридну війну, системно застосовує політичні, економічні, інформаційно-психологічні, кібер- і воєнні засоби. Посилюються угруповання збройних сил Російської Федерації та його наступальний потенціал, регулярно проводяться масштабні військові навчання поблизу державного кордону України, що свідчить про збереження загрози військового вторгнення. Зростає мілітаризація територій тимчасово окупованої Автономної Республіки Крим та міста Севастополя. Зберігається загроза з боку Російської Федерації вільному судноплавству у Чорному та Азовському морях, Керченській протоці.

2. Російська окупаційна адміністрація та збройні формування Російської Федерації на тимчасово окупованих територіях Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, в окремих районах Донецької та Луганської областей України грубо порушують права й свободи людини і громадянина, їх діяльність загрожує безпеці України, інших держав Балто-Чорноморського регіону.

3. Спеціальні служби іноземних держав, насамперед Російської Федерації, продовжують розвідувально-підривну діяльність проти України, намагаються підживлювати сепаратистські настрої, використовують організовані злочинні угруповання і корумпованих посадових осіб, прагнуть зміцнити інфраструктуру впливу.

4. Деструктивна пропаганда як ззовні, так і всередині України, використовуючи суспільні протиріччя, розпалює ворожнечу, провокує конфлікти, підриває суспільну єдність. Відсутність цілісної інформаційної політики держави, слабкість системи стратегічних комунікацій ускладнюють нейтралізацію цієї загрози.

5. Сучасні темпи переозброєння Збройних Сил України, інших складових сил оборони на новітні (модернізовані) зразки не забезпечують потреби у заміні основних видів озброєння та військової техніки радянського виробництва, які у найближчій перспективі вичерпають свій ресурс. Зростальний дефіцит фінансових ресурсів ускладнює виділення коштів для забезпечення виробництва та закупівлі у необхідних обсягах сучасних зразків озброєння та військової техніки, що разом із дисбалансом воєнних потенціалів України та Російської Федерації обумовлює необхідність розробки нової стратегії воєнної безпеки [7].

Тобто, фактично ще до початку широкомасштабної збройної агресії московського режиму проти України, на рівні цієї Стратегії вже акцентовано на необхідності суспільству та державі бути здатними швидко адаптуватися до змін безпекового середовища й підтримувати його стале функціонування, зокрема шляхом мінімізації зовнішніх і внутрішніх уразливостей. З-поміж поточних і потенційних загроз констатувалося посилення наступального потенціалу збройних сил московського режиму, що свідчило про збереження загрози військового вторгнення; зростала мілітаризація територій тимчасово окупованої Автономної Республіки Крим та міста Севастополя; зберігалася загроза з боку Російської Федерації вільному судноплавству у Чорному та Азовському морях, Керченській протоці.

На моє переконання, одним із визначальних аспектів у контексті мети цього дослідження є положення, визначені у Стратегії забезпечення державної безпеки, затвердженої Указом Президента України від 16 лютого 2022 року.

Так, у цій Стратегій, розкрито наступні поняття: забезпечення державної безпеки – створення умов для забезпечення захищеності державного суверенітету, територіальної цілісності та демократичного конституційного ладу й інших життєво важливих національних інтересів від реальних і потенційних загроз Україні; загрози державній безпеці – явища, тенденції і чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють або можуть унеможливити чи ускладнити захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності та демократичного конституційного ладу й інших життєво важливих національних інтересів; об’єкти забезпечення державної безпеки – державний суверенітет, конституційний лад, територіальна цілісність України, оборонний, економічний і науково-технічний потенціал, кібербезпека, інформаційна безпека, об’єкти критичної інфраструктури, державна таємниця та службова інформація;

У Розділі II «Безпекове середовище та загрози державній безпеці» Стратегії, констатується наступне:

1. Недостатня ефективність державних органів, непослідовність та незавершеність реформ складових сил безпеки, недосконалість механізмів правового, організаційного, кадрового, фінансового, матеріально-технічного забезпечення процесу розвитку системи забезпечення державної безпеки підвищують уразливість держави до загроз і знижують ефективність заходів із протидії таким загрозам.

2. Розвідувально-підривна та інша протиправна діяльність іноземних спецслужб, окремих організацій, груп та осіб, зокрема з використанням організованих злочинних угруповань і корумпованих посадових осіб, спрямована на руйнування механізмів державного управління та місцевого самоврядування.

3. Обмеженість держави у фінансових ресурсах ускладнює забезпечення достатніх обсягів виробництва та закупівлі сучасних зразків озброєння й спеціальної техніки, що разом із дисбалансом безпекових потенціалів України та Російської Федерації обумовлює необхідність застосування асиметричних тактик у безпековій сфері.

З-поміж цілей, напрямів та завдань державної політики у сфері державної безпеки, визначених Стратегією, виділю такі:

1. Державна політика у сфері державної безпеки спрямовується на попередження, своєчасне виявлення і запобігання зовнішнім та внутрішнім загрозам державній безпеці України, припинення розвідувальних, терористичних, диверсійних та інших протиправних посягань спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окремих груп та осіб на державну безпеку України, усунення умов, що призводять до цих загроз та причин їх виникнення.

2. Удосконалення національного законодавства у сфері забезпечення державної безпеки та гармонізація із законодавством Європейського Союзу і документами НАТО.

3. Основними завданнями державної політики у сфері забезпечення державної безпеки є:  розвиток спроможностей суб’єктів системи забезпечення державної безпеки щодо своєчасного попередження, виявлення зовнішніх і внутрішніх загроз державній безпеці України, запобігання та протидії таким загрозам [8].

Отже, фактично безпосередньо за кілька днів до початку широкомасштабної збройної агресії московського режиму проти України, на рівні цієї Стратегії чітко вказано на недосконалість механізмів правового забезпечення процесу розвитку системи забезпечення державної безпеки, що підвищує уразливість держави до загроз і знижує ефективність заходів із протидії таким загрозам. Державна політика у сфері державної безпеки має спрямовуватись на попередження, своєчасне виявлення і запобігання зовнішнім та внутрішнім загрозам державній безпеці України, систематичним удосконаленням національного законодавства у сфері забезпечення державної безпеки.

Тому зазначене вище безпосередньо на нормативному рівні створювало передумови до реалізації охоронної та регулятивної функцій кримінального закону, тобто криміналізації дій за пособництво державі, від якої безпосередньо виникає загроза агресії. 

Наступним етапом для досягнення мети цього дослідження буде з’ясування сутності поняття агресії.

Відповідно до Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року агресією є застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави чи будь-яким іншим чином, несумісним із Статутом ООН. Застосування збройної сили державою першою в порушення Статуту є prima facie свідченням акту агресії, хоча Рада Безпеки може відповідно до Статуту дійти висновку, що визначення про те, що акт агресії було скоєно, не буде виправданим у світлі інших відповідних обставин, включно з тим фактом, що відповідні акти або їхні наслідки не мають достатньо серйозного характеру. У статті 3 указаної Резолюції передбачено, що будь-яка з наступних дій, незалежно від оголошення війни, з урахуванням і відповідно до положень статті 2, буде кваліфікуватися як акт агресії:

а) вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або її частини;

b) бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;

с) блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;

d) напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили, або морські та повітряні флоти іншої держави;

e) застосування збройних сил однієї держави, що перебувають на території іншої держави за угодою з приймаючою державою, у порушення умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їхнього перебування на такій території після припинення дії угоди;

f) дія держави, що дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для вчинення акту агресії проти третьої держави;

g) засилання державою або від імені держави озброєних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, що мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно переліченим вище актам, або її значна участь у них [9].

Аналогічно до норм Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року визначення агресії міститься і в Законі України «Про оборону України» [10].

У ст. 3 даного Закону зазначено, що підготовка держави до оборони в мирний час, зокрема, включає:

прогнозування та оцінку воєнної небезпеки і воєнної загрози;

проведення розвідувальної та інформаційно-аналітичної діяльності в інтересах підготовки держави до оборони;

інші заходи, що впливають на стан обороноздатності держави [11].

Висновки. Таким чином задля запобігання збройному конфлікту та відсічі можливій збройній агресії, законодавець не передбачає вичерпний перелік заходів із підготовки держави до оборони в мирний час, а навпаки, підкреслює на необхідності вжиття інших заходів, що впливають на стан обороноздатності держави. Внаслідок проведення заходів із прогнозування та оцінки реальної воєнної небезпеки і воєнної загрози, які мали здійснюватися до 24.02.2022 року (результати таких заходів узагальнено в т. ч. і в Стратегії забезпечення національної безпеки України та Стратегії забезпечення державної безпеки), реальний стан пособництва державі, від якої безпосередньо виникала загроза агресії, охоронна та регулятивна функції кримінального права повинні були б реалізуватися у криміналізації  таких дій.

Список використаних джерел:

1. Хавронюк М. За пособництво державі-агресору – кримінальна відповідальність. Центр політико-правових реформ. 2022. URL: https://pravo.org.ua/blogs/za-posobnytstvo-derzhavi-agresoru-kryminalna-vidpovidalnist/

2. Дудоров О., Мовчан Р. Відповідальність за пособництво державі-агресору: проблеми кваліфікації та вдосконалення кримінального закону. Вісник асоціації кримінального права України. 2022. № 2 (18). С. 95-117. DOI: https://doi.org/10.21564/2311-9640.2022.18.266927

3. Баулін Ю. Особливості кримінально-правового регулювання в Україні під час воєнного стану. Завдання кримінального права в умовах надзвичайного стану: матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 25-річчю утворення Національного університету «Одеська юридична академія». (Одеса, 9 грудня 2022 року). Відп. редактор Є.Л. Стрельцов. Одеса: ПРЦ НАПрН

України, НУ «ОЮА», 2022. С. 12-15. URL:  http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/11300/23448/%D0%97%D0%B0%D0%B2%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%BA%D1%80%D0%B8%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B0%20%D0%B2%20%D1%83%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%85%20%D0%BD%D0%B0%D0%B4%D0%B7%D0%B2%D0%B8%D1%87%D0%B0%D0%B9%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%83.pdf?sequence=1&isAllowed=y

4. Оржинська Е, Сеніна В. Пособництво державі-агресору: взаємозв’язок між способом вчинення та особою злочинця. Протидія злочинності: проблеми практики та науково-методичне забезпечення. 2022. №  4. Ч. 2. С. 98-103. DOI https://doi.org/10.32850/sulj.2022.4.2.15

5. Плотнікова А. Щодо правового визначення пособництва державі-агресору. Виклики правничої професії в умовах воєнного стану : тези доповідей та наукових повідомлень учасників круглого столу присвяченого до Дня юриста (6 жовтня 2022 року). уклад.: О.О. Коваленко, Т.Г. Головань, М.Д. Ждан ; за ред. О.О. Коваленко. – Харків: ХНПУ імені Г.С. Сковороди, 2022. С. 49-52. URL: https://dspace.hnpu.edu.ua/server/api/core/bitstreams/f388ea85-333c-44ff-ab24-50921abdc6c6/content

6. Закон України «Про національну безпеку України» від 21.06.2018 р. № 2469-VIII. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2469-19#Text

7. Указ Президента України Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 вересня 2020 року «Про Стратегію національної безпеки України». Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/392/2020#n12

8. Указ Президента України Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 16 лютого 2022 року «Про Стратегію забезпечення державної безпеки». Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/56/2022#n5

9. Резолюція 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй від 14 грудня 1974 року. Zakononline. URL: https://zakononline.com.ua/documents/show/169633___169633

10. Гук А. Воєнний стан: спроба відповідей на спірні питання. ЮРИСТ&ЗАКОН. URL: https://uz.ligazakon.ua/ua/magazine_article/EA015529

11. Закон України «Про оборону України» від 06.12.1991 р. № 1932-XII. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1932-12#Text

Для цитування:

Діордіца І.В. Перспективи запровадження кримінальної відповідальності за пособництво державі, від якої безпосередньо виникає загроза агресії під кутом зору національного безпекового законодавства. Право і суспільство. 2023. № 5. С. 182-189. DOI https://doi.org/10.32842/2078-3736/2023.5.28 

http://pravoisuspilstvo.org.ua/archive/2023/5_2023/28.pdf

Ліпкан В.А. Стратегія державної інфраструктурної політики України: словник. Київ: В. А. Ліпкан, 2023. 252 с.

Словник є першим в Україні виданням, в якому стратегія державної інфраструктурної політики розглядається з позицій теорії геостратегії, геоекономіки, трансформації геоісторичних суб’єктів, геоінформаційної політики,  політології, націобезпекознавства, кібербезпеки і теорії права на засадах синергетичного, системного міждисциплінарного, а також націобезпекознавчого підходів.

У словнику зібрані основні поняття і терміни, якими послуговуються у сфері реалізації стратегії державної інфраструктурної політики, а також користуються при реалізації кожного її компонента.

Однією з родзинок видання є:

• розвиток саме українськомовної термінологічної сфери,
• формування авторських неологізмів на засадах лінгвістики української мови, а також термінологічного поля теорії інфраструктурної політики,
• розроблення концептосфери і системних дискурсів, категорійно-понятійних і синонімічних рядів, що описують системні явища в епоху глобальних трансформацій інфраструктурного та безпекового ландшафтів.

Зважаючи на необхідність формування ґрунту до мовної, культурної та технологічної інтеграції, до усіх термінів подано відповідник латинкою.

Словник є органічним продовженням монографії „Стратегія державної інфраструктурної політики України” і призначений для фахівців у сферах формування та реалізації: геостратегії, геоекономіки і геополітики, інфраструктурних стратегій, національної та міжнародної безпеки, а також тих, кого хвилюють проблеми формування системи знань про стратегію державної інфраструктурної політики та її забезпечення в умовах нестаціонарності.

Стрімкі трансформації інфраструктурного ландшафту, що викликано небувалою інтенсивністю та комплексністю застосування інформаційних та кібертехнологій, перебігом резонансних подій, логікою розвитку різноспрямованих складноорганізованих процесів, ведуть до переосмислення державної зовнішньої і внутрішньої політики, розуміння необхідності переходу від імперативного монологу до конструктивного діалогу, цілеспрямованої узгодженої діяльності солідарної спільноти держав в умовах нестаціонарності.

Ефект такого переходу має ґрунтуватися на наукових засадах, розробленні відповідних прикладних моделей та стратегій, опертям на дефініції чітко визначеного категорійно-понятійного апарату, сформованого на міждисциплінарній методології.

Попри важливість даної справи, вітчизняній науці поки що бракує чітко визначених концепцій, глибинних системних оригінальних наукових досліджень, створених із урахуванням новітніх тенденцій стратегічної архітектури, кіберглобалізації, адаптації світового досвіду відповідно до національних інтересів сучасної України і творення нею власної геостратегії.

ООН визначила п’ять ключових загроз усьому світу на 2022 рік: 1) пандемія коронавірусу; 2) кліматична криза; 3) стан світової фінансової системи; 4) інтернет-беззаконня; 5) загрози миру та безпеці. Тож, державна безпекова політика має враховувати дані загрози, корегуючи алгоритми соціального управління, змінюючи підходи та вектори власної безпекової політики на підставі нових засад стратегічної культури.

Не залишилась осторонь цих процесів і Україна.

2021 рік став знаковим у стратегічній правотворчості, адже саме у 2021 році Президентом України було затверджено такі Стратегії:

• Стратегія воєнної безпеки України (25 березня 2021 року);
• Стратегія людського розвитку (02 серпня 2021 року);
• Стратегія економічної безпеки України (11 серпня 2021 року);
• Стратегія розвитку оборонно-промислового комплексу України (20 серпня 2021 року);
• Стратегія кібербезпеки України (26 серпня 2021 року);
• Стратегія зовнішньополітичної діяльності України (26 серпня 2021 р.);
• Стратегія біобезпеки та біологічного захисту (17 грудня 2021 року);
• Стратегія інформаційної безпеки (28 грудня 2021 року).

А 16 лютого 2022 року було затверджено Стратегію забезпечення державної безпеки.

Тож ідея розроблення і створення тезауруса термінів стратегії державної інфраструктурної політики України є своєрідною спромогою закласти концептуально-методологічну цеглину у формування не лише теорії інфраструктурної політики, а й творення геостратегії сучасної Української Держави в цілому на наукових засадах із урахуванням багатоальтернативних сценаріїв, але водночас в рамках стратегічних горизонтів розвитку.

Звісно, було б помилкою стверджувати, що до цього часу подібні спроби стосовно окремих видів інфраструктури і відповідної державної політики не робилися і що укладач словника писав його, як то кажуть, з чистого аркуша. Безумовно, ні.

Адже у ході роботи над словником були опрацьовані значні за обсягом матеріали, передусім доктринального характеру, проаналізовано сучасну нормативну базу (станом на 22 лютого 2023 року). Повністю концептуалізовано монографію за моєю редакцією „Стратегія державної інфраструктурної політики України”[1], яка вийшла друком у 2022 році, ключові положення якої і лягли в основу цього тезаурусу. Саме тому, з метою уникнення дублювання, я не виділяв окремо список використаної літератури, адже на нього зазначено в монографії, яка є невід’ємною складовою даного тезауруса.

Я прагнув найбільш повно охопити поняття, визначення і терміни саме сфери державної інфраструктурної політики, причому акцент робив на семантичні відносини між лексичними одиницями. Такий підхід, на моє переконання, є дієвим інструментом для найбільш повного опису окремих предметних галузей, формування концептосфери, оскільки дає змогу виявити смисл не лише за допомогою визначення, а й через співвіднесення слова з іншими поняттями групи, що може бути використано для наповнення баз знань систем штучного інтелекту.

Тож даний словник є логічним продовженням і органічною частиною зазначеної монографії, в чому, зокрема також проілюстровано оригінальний авторський системний підхід до наукового вивчення предмета дослідження з подальшою презентацією отриманих наукових результатів як науковій громадськості, так і широкому загалу.

Наголошу, що завжди виступав за формування концептосфери у будь-якій сфері, яка піддається науковій рефлексії. Тому даний словник є логічним продовженням як моєї наукової позиції, так і вже виданих за моєю редакцією інших словників та довідкових видань:

1. Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України : глосарій / В. А. Ліпкан, Л. С. Харченко, О. В. Логінов . Київ: Текст, 2004. 136 с.
2. Ліпкан В. А. Національна і міжнародна безпека у визначеннях та поняттях : словник / В. А. Ліпкан, О. С. Ліпкан, О. О. Яковенко. Київ: Текст, 2006. 256 с.
3. Ліпкан В. А., Ліпкан О. С. Національна і міжнародна безпека у визначеннях та поняттях : словник. Вид. 2-е, доп. і перероб. Київ: Текст, 2008. 400 с.
4. Ліпкан В. А. Боротьба з тероризмом: у визначеннях та поняттях : словник. Київ: Магістр – ХХІ століття, 2009. 162 с.
5. Ліпкан В. А. Стратегічні комунікації : словник / В. А. Ліпкан, Т. В. Попова; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. Київ: ФОП Ліпкан О. С., 2016. 416 с.

Тож видання даного словника є сталою науковою традицією, яка була започаткована мною в рамках формування епістемологічної спільноти, в тому числі через видання монографій власної наукової школи серії „ORDO ORDINANS”.

Як казала сучасна українська поетеса неокласицизму Ліна Костенко: „Страшні слова, коли вони мовчать”, — тому, розуміючи та усвідомлюючи дискусійність як самого підходу, так і трактування стратегії державної інфраструктурної політики в якості політико-безпекової практики і нормативно-правового акта, я все ж таки насмілився і роблю свій конкретний внесок у розбудову геостратегії сучасної Української держави саме таким чином: виданням словника основних термінів, який є органічним компонентом монографії докторів наук В. А. Ліпкана та Г. Ю. Зубка „Стратегія державної інфраструктурної політики України”.

Чим саме вирізняється це джерело від інших?

По-перше, своєю концепцією, яка може бути акумульована в понятті «інтеграція». До цього словники, довідники (глосарії, тезауруси), енциклопедії були зорієнтовані здебільшого на окремий сегмент бази знань, наприклад: на транспортну безпеку чи на забезпечення безпеки кібернетичної інфраструктури. Натомість у представленому виданні органічно перетинаються такі галузі знань, як:

• геостратегія;
• політологія і геополітика, геоекономіка;
• наратологія і політична лінгвістика, правнича герменевтика;
• націобезпекознавство;
• стратегічні комунікації;
• державне управління;
• теорія права;
• теорія інфраструктурної політики.

Саме інтеграція знань та використання системного синергетичного підходу, а також міждисциплінарної методології дозволяють об’єднати розрізнені знання про окремі аспекти державної інфраструктурної політики до єдиної теорії, запропонованої науковій спільноті для розвитку: теорії інфраструктурної політики.

Окрім того, в рамках даного видання мною було використано інтегративний підхід між застосуванням наукової методології і сучасних літературознавчих маститих позаполітичних джерел, авторами яких виступають менш відомі широкому загалу представники української інтелігенції, експерти громадянського суспільства, що є визнаними в Україні і світі, проте не мають зв’язку і не пов’язані із органами державної влади або науковими популістами чи моралізаторами, котрі одвічно прагнуть до моноцентризму наукової думки, нехтуючи плюралізмом і конструктивними дискусіями, думки яких здебільшого сформовані на руїнах неоцинізму.

Глибинний аналіз впливу гуманітарної політики на геостратегію сучасної України відображений в публікаціях, культурологічних за своїм змістом, авторами яких є літератори, критики, науковці та громадські діячі. В наукових політологічних статтях цій категорії джерел відводиться скромна роль. Цю прогалину я буду прагнути виправити у своїй науковій діяльності, адже чиста наука поза контекстом культури, наче дерево без коренів.

Поза це, за концепцією словника, у трактуванні ключової термінології відбувається злиття законодавчого, мовно-лексикографічного і доктринального тлумачення.

У такий спосіб, об’єднуючи усі зазначені сфери і способи інтерпретації термінів, ця студія веде до розуміння широти діапазону сучасної стратегії державної інфраструктурної політики, а головне — формує її стратегічний мисленнєвий код.

По-друге, словник характеризується своїм чітко спрямованим прикладним характером, насиченням потреби в тлумаченні актуальної лексики у сфері творення стратегії державної інфраструктурної політики України. Явище полісемії, особливо у запозичених словах, почасти призводить до різного сприйняття і тлумачення тих чи інших категорій носіями мови. Особливо яскраво така тенденція простежується при запозиченні іншомовних слів і некоректних спробах щодо уведення їх до ужитку в українській мові. З метою унеможливлення подібних прикрих випадків наводяться саме ті семи, які є релевантними для сфери стратегії державної інфраструктурної політики в контексті творення геостратегії сучасної Української держави.

У випадках, коли термін, не зважаючи на існування вимог наукового стилю щодо його однозначності, є багатозначним, надається та сема/семи, що є актуальними саме для сфери реалізації стратегії державної інфраструктурної політики.

Відтак наголошу: будь-яке визначення поняття, подане в даному словнику, здійснюється крізь призму саме стратегії державної інфраструктурної політики, геостратегії із акцентом на націобезпекознавчому підході, застосуванні політології та теорії права з урахуванням принципу безпекоцентризму.

По-третє, мною враховувалася динаміка змін у законодавстві, доповнення чинних нормативних актів новими поняттями або модернізації наявних. До словника увійшли навіть ті новели, що робилися у грудні 2022 року.

По-четверте. Підтримуючи корінну ідею Європейської інтеграції, в словнику презентовано модель використання української латинки, тож біля кожного терміна надається його відповідник згідно з проектом „Проект української латинської абетки” Олексія Федорова (https://nachasi.com/manifest/).

По-п’яте. Ще однією рисою, яка суттєво вирізняє дане видання від інших, є неологізація представлених мовних одиниць.

На кого розрахований словник?

Насамперед на тих, хто по-справжньому перечулений творенням незалежної Української Держави, в тому числі через реалізацію стратегії державної інфраструктурної політики.

Це і працівники сфери зв’язків з громадськістю, і ті, хто причетний до реалізації стратегічних комунікацій, публічної дипломатії, фахівці у сфері інформаційно-психологічних операцій, експерти із залучення ключових лідерів, фахівці із соціальної психології, масової комунікації, науковці і освітяни, що здійснюють свою професійну діяльність у даній сфері.

При представленні слів іншомовного походження, які ще не пройшли процесу лексикалізації в українській мові, або розуміння яких базується на відомостях з мови-джерела, при лексемі надається стисла етимологічна довідка.

Як укладач цього словника, повною мірою усвідомлюю, що процес становлення термінологічного апарату і концептосфери в цілому теорії інфраструктурної політики ще тільки розпочато і що згодом відбуватимуться зміни, доповнення. Проте вже зараз плекаю надію, що ця праця стане у пригоді всім тим, хто усвідомлено прагне створення ефективного бренду України, позитивного іміджу України як в межах самої держави, так і у зовнішніх стосунках.

Стратегії в цілому — виступають неоконцепцією, мисленнєвим кодом стратегічної візії у світі, в часі та просторі, включаючи, поряд із вже знаними, космос і кіберпростір.

Стратегії як політико-безпекова та правова практика за своїм змістом слугують багатоальтернативним інструментом реалізації різноманітних сценаріїв, які враховують нестабільність сучасного світу і становлять рішучу відповідь на комплексні і каскадні загрози постмодерну і небезпеку від хаотичного та стрімкого розвитку неополярного світу, в якому переважає мілітарний дискурс, як природний результат впровадження антагоністичних геополітичних парадигм.

Стратегії — це нова системна, концептуальна, розумна та стратегічна сила, здатна гарантовано сформувати необхідні та достатні умови для реалізації стратегічних національних інтересів на основі стратегічних цінностей і збереження національної ідентичності, досягнення стратегічного балансу.

Дошкульно відчувається, що настав час возводити компетентність у культ, формувати каркас наукової еліти та інтелігенції, в тому числі через розроблення і видання наукової продукції, зокрема словників і тезаурусів, академічних словників та енциклопедій, що мали б гарантувати Україні рівноправну присутність в європейському науковому і культурологічному, а головне — стратегічному інтелектуальному просторі.

Я прагну до того, щоб закласти фундамент для творення і дальшого збереження спадкоємності наукової політичної традиції, її пильнування, зміцнення культурологічного ґрунту, експансії українських стратегічних наративів у сучасному світовому інтелектуальному просторі.

Маємо творити власну success story, говорити про Україну власними стратегічними наративами, формувати уявлення, в тому числі за допомогою власної наукової продукції як наслідку аналітичної діяльності в рамках історично сформованих наукових шкіл та епістемологічних спільнот, україністичних студій. Маємо дбати про історичну спадщину, демонструвати власну глибинну тисячолітню історію і подавати власну правдиву історію в рамках осмисленого руху до віковічної державності, наслідку мислення століттями нашими Героями.

Інтелектуальне українство вимірюється різними горизонтами творчості, причому первнем є якість.

Знання історії є абсолютним атрибутом правлячого класу, мережі і нетворку притомних, тому наука має здійняти на новий — стратегічний рівень — завдання будови нової еліти, здатної:

1) розуміти, що стратегія творення своєї власної story є абсолютним обов’язком держави;

2) зберегти та розвивати нашу автохтонну державу та історичну державну націю в добу нечуваних геостратегічних трансформацій;

3) забезпечити інтелектуальну інтеграцію до європейського стратегічного простору.

UPD: Словник було підготовлено разом із монографією „Стратегія державної інфраструктурної політики України” протягом 2021 року і здана до друку 22 лютого 2022 року — саме перед початком агресивної варварської війни московського режиму проти Української Держави. Чимало важливих тенденцій мені вдалося спрогнозувати заздалегідь і відобразити у належних термінах і поняттях із відповідними дефініціями. Утім деякі потребували свого окремого наступного дослідження в контексті дальшого розвитку понятійно-категорійного апарату теорії геостратегії сучасної Української Держави. Тому даний тезаурус було доопрацьовано відповідно до сучасних тенденцій станом на 23 лютого 2023 року.

[1] Ліпкан В. А., Зубко Г. Ю. Стратегія державної інфраструктурної політики України: монографія; за загальною редакцією В. А. Ліпкана. Київ: Ліпкан В. А., 2022. 1008 с.

Ліпкан В.А. Стратегія державної інфраструктурної політики України: словник. Київ: В. А. Ліпкан, 2023. 252 с.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України,

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Анотація

Сучасна політологічна наука має чимало напрацювань з питань політичного лідерства. Зазвичай їх пов’язують виняткового із функціонуванням демократичних режимів. Однак функціонування китайської моделі політичної меритократії доводить не лише право на її існування, а й певну ефективність і беззаперечні переваги, якими не можна нехтувати, які потрібні для вивчення і впровадження у сучасну модель геостратегії української держави.

Творення сучасної геостратегії є процесом політичної праці стратегічних архітекторів, від фаховості та рівня стратегічного мислення яких залежатиме досягнення цілей геостратегії. Питання політичного лідерства є важливим для Української держави з огляду на бідність пропозиції інтелектуальних та стратегічних лідерів зсередини країни, тому аналіз етапів формування політичних лідерів, їх шляхів поза контекстом демократичних виборів, є важливим з огляду на аналітичну цінність становлення особи політичним лідером. Стратегів не обирають, ними стають, тому в рамках даної статті, продовжуючи авторську тематику дослідження елементів геостратегії сучасного Китаю, робиться докладний аналіз одного з яскравих представників політичних лідерів п’ятого покоління — міністра закордонних справ КНР Цінь Ґана.

У статті обстоюється авторська думка, що справжні стратегічні архітектори (політичні стратегічні лідери, стратіархи) мають володіти стратегічною візією, а не лише ставати служниками своїх вищих керівників або ж ухвалювати рішення на догоду електорату. Формування політичної системи має бути збудовано таким чином, щоб запобігати приходу до влади несистемних політиків, недалекоглядних і популістських політичних діячів (не стратегічних лідерів). Універсальність ідеї політичної меритократії полягає у тому, щоб концептуалізувати та глобалізувати ідеологему щодо фаховості на будь-якому напрямів суспільного розвитку, в тому числі і у політиці. Приклад Цінь Ґанадоводить, що ідеї політичної меритократії не є звуженими рамками маленьких міст чи провінцій, а можуть бути екстрапольовані на великі соціальні системи, держави і коаліції держав.

У статті масштабується і послідовно продовжується ключова авторська ідея щодо чіткого відділення геостратегії як окремої від геополітики теорії, доводиться абсолютне несприйняття і повне ігнорування різноманітних течій геополітики в практичній політиці КНР.

Авторська матриця теорії і практики геостратегії накладена на аналіз одного з політичних лідерів сучасного КНР, голови МЗС КНР — Цінь Ґана. Аналізуються конкретні кейси, а також за допомогою методу геостратегічного моделювання формуються різноманітні сценарії розвитку КНР в різних контекстах та якостях.

Важливим є органічне поєднання даної статті із іншими авторськими статтями, в яких унаочнюється зміст різноманітних концепцій стратегічної невизначеності та ясності, визначаються можливості застосування даного досвіду для формування та розвитку безпекової, сильної, розвиненої Української держави, а також намічаються вектори розвитку власної геостратегії.

Ключові слова: геостратегія Української держави, політичне лідерство, стратегічна невизначеність, стратегічна ясність, зовнішня політика Китаю, п’яте покоління політичних лідерів КНР, політична система КНР, політична меритократія, стратегічна ідентичність, нова сингулярність, стратіарх.

Аналіз публікацій

Багатоаспектність досліджуваної теми зумовлює звернення до низки міждисциплінарних політико-правових досліджень науковців із Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України: О. В. Скрипнюка, В. П. Горбатенка, О. М. Костенка, І. О. Кресіної, В. Ф. Сіренко.

Важливе місце серед публікацій посідають роботиО. Бабкіної О. Майбороди, Г. Касьянова,  О. Коваля,Є. Перегуди, Ю. Пойти,  І. Поліщук, О. Траверсе, О. Ярош, авторів Інституту сходознавства НАН України та Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса.

Однак окреме вивчення політичного лідерства Цінь Ґана та його роль у функціонування п’ятого покоління політиків КНР в українському наукового сегменті не висвітлено. Більше того, дана стаття, зберігаючи логіку наступності в рамках формування методології теорії геостратегії, продовжує цикл дослідження геостратегічних сценаріїв розвитку України, і розвиває думки щодо концепції стратегічної невизначеності та стратегії стратегічної ясності, закладає новий науковий тренд щодо необхідності детального з’ясування політичної ролі стратегічних архітекторів (стратіархів) у процесі не лише вироблення, а й реалізації геостратегії сучасної Української держави.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми

У сучасних наукових політологічних дослідженнях замало уваги приділено розвитку концепції теорії геостратегії, складовим компонентом якої є з’ясування ролі політичних акторів та суб’єктів політики у процесі вироблення та реалізації геостратегії. Дана стаття є внеском у політологічну науку, оскільки окрім теоретичного наповнення, в ній вперше аналізуються конкретні приклади діяльності одного з політичних лідерів п’ятого покоління керівників КНР — Цінь Ґана.

Подані висновки можуть бути екстрапольовані для розуміння ролі політичних лідерів та політичних еліт і мають бути корисними для формування геостратегії сучасної Української держави, формування та становлення інституту фахових і компетентних політичних лідерів української політичної еліти.

Мета статті полягає у визначенні змісту політичного лідерства Цінь Ґанаі його ролі і формуванні та реалізації зовнішньої політики КНР.

Для досягнення поставленої мети були поставлені та вирішені наступні наукові завдання: 1) визначено передумови формування стратегічних наративів політичного лідера; 2) проілюстровано тези політичного лідера і рівень їх конкретного втілення в практику міжнародних відносин; 3) сформульовано напрями екстраполяції отриманих даних для розвитку геостратегії сучасної Української держави.

Вступ

У Китаї з моменту його офіційного утворення як держави — 1 листопада 1949 року — зберігалася до жовтня 2022 року традиційна форма приходу і відходу від влади, її передача на основі певних парадигмальних канонів. Кожна політична сила, яка приходила до влади, асоціювалася і представляла певний світогляд конкретного покоління політиків та управлінців, які мали власну теоретичну систему та методологічний інструментарій формування та удосконалення існуючої політичної системи та її інститутів, політичних відносин.

Фактично, Сі Цзіньпін, хоч і проголосив про побудову „соціалізму з китайської специфікою нової епохи”, на практиці керівництво КНР, особливо через жорстку позицію колишнього міністра закордонних справ Ван Ї, фактично вступило у відкриту та неприховано не лише економічну, а й політичну, фактично — стратегічну конфронтацію із США, одним із варіантів якою може бути військовий збройний конфлікт. Чимало американських військових експертів попереджають відкрито про це, а в Стратегії національної безпеки від жовтня 2022 року, не Росія а саме Китай визначено головною загрозою для США.

І хоча Ван Ї19 лютого 2022 року, під час свого останнього виступу в цій посаді на Мюнхенській безпековій конференції, висловив формальну підтримку Україні, заявивши про „необхідність захисту її незалежності та територіальної цілісності”, наголосивши, що Україна має бути мостом, який сполучає Захід і Схід, а не лінією боротьби між великими державами[1]; Китай як велика держава не вжила жодних практичних та реальних заходів, аби зупинити очільника московського режиму від початку варварської війни 24 лютого 2022 року.

Станом на початок 2023 року рівень практичної включеності КНР у припинення конфлікту не змінився: окрім закликів (невідомо: до кого, на кого вони спрямовані, хто адресат; і не зрозуміло з якою метою) „до миру”, КНР так і не реалізувала свої потенції та амбіції як глобального гравця в світовій архітектурі безпеці. Замість участі у практичному врегулюванні війни, КНР нарощує напрями економічної взаємодії з РФ, педалює розвиток боргових зобов’язань Африканських держав, нарощуючи інфраструктурну залежність цих країн від КНР.Таким чином, іспит на реальне саме глобальне політичне лідерство, Сі Цзіньпін наразі не склав.

У даному розрізі, важливим є вивчення оточення лідера. Одним із впливових політичних лідерів п’ятого покоління виступає нинішній міністр закордонних справ КНР. Тому цікавим і корисним є звернення до аналізу світоглядних позицій нового очільника МЗС КНР (з 30.12.2022 р.) — Цінь Ґана, який до цього обіймав посаду посла КНР в США.

Викладення основного матеріалу

Напередодні Нового Року — 30 грудня 2022 року — було усунуто з посади міністра закордонних справ КНР Ван Ї і призначено нового міністра закордонних справ — Цінь Ґана, який до цього посідав посаду посла КНР в США.

Геостратегічний ландшафт для політичного маневрування китайських лідерів складний, адже пройшовши у ХХ столітті чимало перехресть, у ХХІ столітті людство опинилось на роздоріжжі: триваюча пандемія; глобальні каскадні економічні, фінансові та енергетичні кризи; назріваюча економічна рецесія; назріваючі регіональні конфлікти, ризики деглобалізації, кліматичні зміни.

Причому в кожній мові навіть з’явилися такі неологізми, які стали відлунням негативних тенденцій у світобудові і позначають нові несприятливі зміни  суспільних політичних відносин [][2]:

• гангун (кантонський діалект китайської) — сумне поняття, яке внаслідок безглуздої політики „однієї дитини”, які змінила природний гендерний баланс чоловіків і жінок, внаслідок якого чоловіків стало набагато більше, приблизно перекладається як „гола гілка” і позначає чоловіка, який навряд чи одружиться та матиме родину через брак жінок;
• вельтшмерц (німецька) — неологізм укладено через поєднання двох німецьких основ Welt — „світ” і Schmerz „біль” і означає, що „світ може завдавати нам болю так само, як і голова (Kopfschmerzen) або живіт (Magenschmerzen); у легкому прояві — це „світова туга”. У найгіршому — страшний екзистенційний біль, що занурює нас у розпач;
• Cavoliriscaldati (італійська) — буквально, „підігріта капуста”, означає безглузді спроби відродити колишні відносини; реанімоване кохання не смакує так само, як і підігріта капуста. Це дуже пасує тим європейським політикам, котрі Україні пропонують мир на умовах московського режиму.

Який шлях обере Китай і його політичні лідери: продовжуватиме йти у чудове нове століття з новим усвідомленням і новою відповідальністю чи піддасться спокусі „збирати вугілля чужими руками”, лише зі сторони озвучуючи галасливі та символічні наративи про „мир для всіх” та „спільноту єдиної долі”, покращання інвестиційного клімату, послаблення ковідних обмежень та відкриття китайських ринків, насправді реалізуючи експансіоністську політику і через економіку прагнучи підкорити світ. Це не залежить від вибору китайського народу, а на пряму залежить від його політичного лідера — Сі Цзіньпіна. Це виняткового його відповідальність, як політичного лідера, який претендує на статус міжнародного лідера; також це відповідальність його найближчого оточення. Про одного найбільш яскравого представника цього оточення — нового очільника МЗС КНР — Цінь Ґана — і підеться в цій науковій статті.

ЦіньҐан — воїн-вовк, близька довірена особа президента Китаю Сі Цзіньпіна, бере на себе ключову роль на тлі високої напруженості між Вошингтоном і Пекіном через низку чутливих питань[3].

Я не поділяю оцінок окремих дослідників та експертів, які з призначенням Цінь Ґана покладають на нього великі інтегративні надії і акцентують на відході КНР від РФ і повернення до конструктивного діалогу із США та ЄС. У зовнішній політиці Китаю слова і справи почасти мають різні відтінки і відповідно результати реалізації, які можуть бути по-різному інтерпретовані нами — європейцями, та китайцями.

На мій погляд, на тлі високої напруженості між Китаєм та США це призначення може носити двоякий смисл:

1) з одного боку, ЦіньҐан відомий серед американських політиків і йому набагато простіше буде знаходити спільну мову з найбільш чутливих питань, таким чином можна очікувати за даного сценарію певне пом’якшення відносин, охолодження політичного клімату і утягнення КНР в орбіту справжнього глобального лідерства, зокрема і стосовно практичного врегулювання та припинення війни Росії проти Української держави, а фактично — запобігання розвитку та реалізації багатьох загроз світовому порядку і глобальній безпеці. Адже на тлі цієї війни загострилися відносини між: Азербайджаном та Вірменією, Іраном та Ізраїлем, Північною та Південною Кореєю. Відчуваючи безкарність, світ починає дрейфувати в бік політичної турбулентності, мілітарного геостратегічного дискурсу[4] і саме політичне лідерство не лише США, ЄС, а й КНР, здатне скерувати цей потік у конструктивне русло;

2) з іншого боку, обізнаність нового міністра з особливостями та тонкощами внутрішньої політики США, зокрема механізмом утворення і формування рішень у сфері національної безпеки, уможливлює на цій посаді вести більш злагоджену та ефективну політику протистояння та результативній конфронтації США, використовуючи системний інструментарій і сукупну дипломатичну могутність зовнішньої політики КНР в якості міністра, а також сформоване внутрішнє лоббі зсередини США, де китайці за останній час отримало чимало конкурентних переваг і наразі, користуючись чисельними недоліками електоральної та представницької демократії чинять суттєвий, для багатьох пересічних громадян — непомітний, вплив на ухвалення рішень зсередини США в інтересах КНР. Проникнення китайців у сферу освіту, науку, військову сферу, розвідку, державні підприємства фактично стало політикою інкорпорації та інфільтрації китайців і державний апарат США. Тому не можна зкидувати китайців як високо ймовірну п’яту колону у гіпотетичному протистоянні США та КНР, яке за певних умов може статися уже в осяжному майбутньому.

Яскравим прикладом, є спроби Цінь Ґана називати „наративною западнею” ту політику, яку Китай обрав для Африки, здійснюючи там різноманітні інфраструктурні проєкти, а фактично, формуючи „боргову ловушку”, при цьому закликаючи інші держави-донори Африки до „полегшення боргового тягаря   відповідно до принципів спільних дій і справедливого розподілу тягаря”[5]. Тобто коли йдеться про отримання вигод і переваг, про їхній справедливий розподіл Китай дипломатично замовчує, а ось борговий тягар пропонує поділити „справедливо”. Ось такі дії і слова мають стати дуже ретельним предметом для політичного прогнозування дій очільника МЗС в тому числі і у сфері міжнародних відносин і напрямів та векторів руху КНР щодо США.

Яким шляхом піде Китай — залежить від Сі Цзіньпіна та його найближчого оточення. Як показує історія, різні варіанти призводять до різних результатів. Згідно з китайським прислів’ям: „Ранок визначає день, весна визначає рік, серце визначає життя”. Тож не лише дії, а й передусім бездіяльність визначатимуть те місце, яке посідатиме Китай після формування засад для утворення нового світопорядку із новими учасниками, силами та центрами управління та балансу.

Стосовно Української держави, я, як науковець та аналітик аналізуватиму лише факти, а не ілюзії чи бажання.

По-перше, слід чітко та відверто розуміти, що ЦіньҐан ніколи не визнавав війни в Україні, продовжуючи політику керівництва своєї країни щодо назви варварської війни московського режиму проти Української держави „конфліктом” або „кризою”[6].Більше того, у цитованій статті ним акцентується на функціонуванні Шанхайської організації співробітництва, встановленні „Шанхайського духу”: взаємна довіра, взаємна вигода, рівність, консультації, повага до культурної різноманітності та прагнення до спільного розвитку. Але даний пан дуже спокійно обходить тему ролі даної організації у врегулюванні війни в Українській державі.

По-друге, ЦіньҐан, уникає чітких відповідей та ролі КНР у припинення війни московського режиму проти Української держави. Зокрема, 13 січня 2023 року на конференції в Ефіопії, він знову вдався до притаманних китайській дипломатії наративів, наголошуючи на тому, що „відносини США та КНР не можуть бути відносинами суперництва або грою з нульовою сумою, в якій один програє, а інший виграє. За іншого випадку постраждають обидві сторони і весь світ; США та КНР мають мирно співіснувати і здійснювати співробітництво для досягнення взаємовигідних результатів, а  також утримуватися від підриву інтересів третіх сторін, адже саме такий підхід відповідає тенденціям епохи і очікуванням міжнародної спільноти”[7].

Аналіз думок очільника МЗС КНР:

• Китай сам себе проголосив світовою державою;
• Китай постійно наголошую лише двох постулатах: вигода та користь;
• заклик до утримання від підриву інтересів сторін є демагогією: коли московський режим розпочав варварську війну проти Української держави, керівництво КНР ніяк не відреагувало на підрив інтересів нашої держави, утім почало говорити про необхідність „всебічного розгляду історичного контексту”, врахування інтересів третіх сторін (РФ), „неподільність безпеки”;
• Китай бере на себе сміливість визначати „очікування” міжнародної спільноти. Цей крок є тривіальною спробою возвеличити себе на рівень світових лідерів, здатних формувати глобальну повістку дня, вирішувати світові проблеми в інтересах світової спільноти. Це не відповідає реальності, а прагнення КНР до лідерства, потребують не хмарних наративів, а чітких та прозорих в контексті визначеної мною концепції стратегічної ясності дій і отриманих результатів. За іншого випадку, вся ця балаканина стане цікавою лише для літераторів та філологів, але не матиме жодного стосунку а тим більше впливу на реалізацію міжнародних відносин.

Відтак чітко констатую: очільник МЗС чітко продовжує політику Сі Цзіньпіна в контексті забовтування конкретних та чітких шляхів вирішення конкретних міжнародних проблем.Насправді КНР опікується лише власною вигодою, користю.

По-третє, спільнота єдиної долі, будується КНР якось по-своєму, дуже дивно і вибірково, однобічно, продовжуючи керівний стиль п’ятого покоління: власна вигода лише власна користь. Незважаючи на тотальну залежність КНР від продуктів харчової промисловості України, КНР не вважає навіть потрібним хоча б у своїй манері навіть проголосити концепцію будови сегмента українсько-китайської спільноти єдиної долі. Але все це робиться дуже успішно і показово з іншими державами. Так, наприклад, 20 січня 2023 року у телефонній розмові зі своїм індонезійським колегою Р. МарсудіЦіньҐан проголосив: „Слідуючи стратегічному керівництву лідерів обох держав, маємо сприяти поглибленню і активізації побудови китайсько-індонезійської спільноти єдиної долі”[8]. Тобто Китай не розглядає Україну в якості суб’єкта цього „суспільства єдиної волі”: чи то через відмову в суверенітету нашій державі, чи то просто через забудькуватість, чи то через прогнозування реалізації планів московського режиму щодо поглинання Української держави. Без Української кукурудзи, пшениці, масла — Китай дуже швидко опиниться за горизонтом стійкості, і буде доведений до продовольчої небезпеки, голоду. Симетрична зовнішня політика України щодо КНР може мати наслідки передусім для КНР, оскільки залежність КНР від України є набагато більшою, ніж України від КНР.

По-четверте, ЦіньҐан, безпідставно критикує менталітет холодної війни і блокову конфронтацію. Щодо першої тези: приписування характеру суперництва і послуговування „менталітетом холодної війни” у міжнародних відносинах є не даниною моді, а передусім тими наслідками і передусім мілітаризацією КНР, її економічною експансію, в тому числі агресивним економічним зрабуванням Африканських країн, в тому числі її різкими заявами (які дуже чітко контрастують із загальними стратегічно невизначеними наративами зовнішньої політики лідерів КНР) щодо відсутності гарантій щодо незастосування сили тощо.

Відтак, суперництво відбувається передусім з боку Китаю.

Це Китай:

• прагне обігнати США;
• першим побудувати із РФ базу на Місяці, для доступу до природних ресурсів та спробою встановлення суверенітету на певних частинах Місяця;
  • постійно впроваджує думку щодо єдиної сили та єдиного рушія розвитку світової економіки;
  • прагне побудувати спільноту єдиної долі для власної користі та власної вигоди.

Тому спекулятивні спроби нав’язати старі ідеологеми нині не працюють серед компетентних фахівців політологів, особливо тих, хто розуміється на стратегічній культурі, та геостратегії, особливостях геостратегічного ландшафту, в тому числі й будови та ґенезі політичних думок лідерів КНР.

Щодо другої тези: блокової конфронтації. Передусім, потрібно застосовувати теорію Мао Цзедуна про причину та зв’язок, а також звернутись до засад конфуціанства, за допомогою яких, лідери КНР вийдуть на причини утворення блоків, причини конфронтації. Плутаючи або навмисно уводячи в оману деструктивними політичними кліше, свідомо невірно постулюючи конфронтацію як наслідок існування блоків, КНР сам себе наперед позбавляє можливостей до конструктивного діалогу з партнерами, світовими лідерами, а головне — сучасними системами безпеки, які на відміну від ШОС, мають досвід вирішення тих чи інших конкретних конфліктів. Так, цей досвід не завжди є позитивним, натомість він є.

Причиною утворення блоків стала небезпека нанесення однією більш могутньою державою поразки іншій. Зокрема НАТО було утворено як блок держав, які спільно захищатимуть одну з учасниць в разі нападу на неї СРСР, або будь-якого іншого.

За умови мирного співіснування, можливостей прогнозування балансу відносин, справедливих та партнерських відносин, існування блоків було б обмежене вирішенням багатосторонніх питань економічного, культурного та іншого не військового характеру. Тож існування реальної загрози та небезпеки і стало причиною утворення блоків.

Тож потрібно дивитись на те, чому, наприклад, РФ завжди розглядалася як небезпека для інших країн.Відмічу: Ні Чехія, ні Австрія, ні Данія, ні Індонезія, ні Гана, ні Аргентина, ні Австралія — саме Росія!

Тож причинно-наслідковий зв’язок тут чіткий і прямий: існування небезпеки з боку однієї держави призводить до необхідності іншим учасникам віднаходити коректні механізму забезпечення та гарантування власної безпеки. Одним із таких механізмів виступає утворення військових політичних блоків та союзів.

Більше того я повністю нівелюю тезу про блокову конфронтацію: як очільники московського режиму не прагнули утягнути блоку ОДКБ, ШОС до війни з Україною, наразі існує:

1)                чітке політичне явище: війна РФ проти Української держави;

2)                юридичний факт: порушення норм міжнародного права, здійснення геноциду, військових злочинів, актів міжнародного тероризму одним суб’єктом — Російською Федерацією;

3)                геостратегічний факт: нині через варварську війну проти Української держави, відбувається переформатування глобальної системи безпеки, ревізія цінностей та принципів будови колективних систем безпеки, утворення засад для формування неосистем глобальної безпеки та світового порядку.

На практиці не існує конфронтації блоків: це ілюзія і вигадки політиків КНР, які вони прагнуть розповсюдити через ЗМІ і нав’язати дискусію щодо власних наперед хибних наративів, в тому числі усіляко підтримуючи ідеї стратегічної автономії в ЄС, надаючи преференції конкретно Орбану, як головному фрагментатору європейської єдності.

Такі ілюзії у зовнішній політиці є наслідком ілюзій у внутрішній політиці, адже постійна екстраполяція методів управління власним населенням і спроби масштабування принципів управління на керівництво інших країн на інші нації, в тому числі українську історичну автохтонну державну нації — є безперспективними. Лідерство КНР має відбуватись не у царині формування розпливчастих наративів, а у площині реальній і конкретній, з урахуванням глобальних інтересів, а не лише вузькоутилітарних інтересів одного Китаю. За іншого випадку, відповідно до китайського прислів’я: „Якщо не визнаєш власної помилки — значить, зробиш наступну”.

Я б сформулював питання по-іншому: хто на сьогодні самостійно за своєї волі захоче за власною ініціативою бути у військовому блоці з КНР?

Адже, порушуючи настанови Мао Цзедуна, який відзначав, що „будь-хто, хто прагне поживитися за чужий рахунок, обов’язково закінчує погано”, п’яте покоління керівників КНР діє відповідно до власної вигоди, власних інтересів, власної користі, прагнучи вирішити власні стратегічні завдання щодо розвитку КНР за рахунок інших держав світу.

Тож, якщо власні інтереси переважатимуть інтереси країн по блоку, то не немає гарантій того, що КНР захищатиме ту чи іншу державу. Гра слів „партнерські відносини”, „союзницькі відносини” — не є цікавою країнам, які зацікавлені у конкретних та відчутних безпекових гарантіях. Особливо на тлі варварської війни московського режиму проти Української держави.

Застосування методу геостратегічного моделювання уможливлює сформулювати декілька модельних ситуацій і спрогнозувати поведінку КНР в них.

Наприклад: дуже складно уявити участь КНР в військово-політичному блоці НАТО і відповідно участь КНР у військовій операції, наприклад проти Росії, якщо остання здійснить напад на Естонію. Щодо США такої невпевненості не існує: ст. 5 Статуту НАТО буде застосована миттєво. І РФ це знає, тому поки і не наважується йти на конфлікт та перевіряти слова одного з колишніх одіозних політичних лідерів РФ, що дана стаття є декларацією і ніколи не буде застосована.

Висновки

У статті чітко продемонстрована артикуляція прагнення КНР до глобального лідерства, утім проілюстровано фактичну незрілість політичного керівництва до даної ролі. Також акцентую, що ЦіньҐан чітко та прямо вказує на таке: „Зрештою, нашою спільною метою є міцний мир, спільна безпека та спільне процвітання для 1,8 мільярда китайського та американського народу та 7,8 мільярда населення світу.Це історична відповідальність Китаю та Сполучених Штатів як двох великих країн”[9].

Останнє речення заслуговує на пильну увагу, адже фактично, майбутній на той момент міністр закордонних справ КНР за 4 доби до власного призначення відкрито визнає і відзначає лише на дві великі держави: Китай та США.

Таким чином, ЦіньҐан чітко артикулює: Китай не розглядає Росію в якості великої держави, на якій лежить історична відповідальність за міцний мир, спільну безпеку та процвітання. Це є важливим з огляду на велике перезавантаження і бачення Китаєм не лише власного місця, а й передусім місця інших країн в цьому важливому процесі.

Зважаючи на викладене, висновую, що ймовірно, через моделювання дій КНР у зовнішній та безпековій політиці,КНР:

1)                політичне лідерство п’ятого покоління КНР обмежене територією Китаю, а у міжнародних відносинах — сегментом економічних відносин;

2)                не має здатності до утворення військових блоків;

3)                не володіє системоутворювальними якостями до утворення військових блоків;

4)                не має стратегічної потужності для демонстрації корисності участі у військовому блоці за лідерства КНР;

5)                не спроможна розробити інтегральну ідеологію для об’єднання навколо себе інших держав, оскільки постійний наголос лише на власних вигодах, інтересах, потребах користі, природньо відштовхують інші країни та лідерів, які наперед розуміють безперспективність розрахунку на військову допомогу КНР внаслідок потенційного збройного конфлікту;

6)                інтелектуальна не здатна до вироблення глобальних безпекових та дієвих геостратегічних стратегій та їх реалізації;

7)                не має потенціалу за п’ятого покоління щодо становлення глобальним лідером черезхижацьке та споживацьке ставлення лідерів п’ятого покоління як до міжнародного співробітництва в цілому, так і щодо двосторонніх відносин зокрема.

Тож в цілому констатую: за Цінь Ґана продовжується обігрування слів, використання сильних за формою наративів, але і надалі спостерігається повна відсутність навіть натяків на фактичну діяльність і як наслідок мною прогнозується відсутність результативності у сфері міжнародних відносин, зокрема і щодо України. Адже, як влучно відзначає М. Морарь: „Політичне лідерство полягає в діях, направлених на зміну середовища”[, с. 188][10].

Дій з боку Китаю щодо припинення війни проти України на разі немає. Певним чином є бездіяльність, але дій — немає.

А відсутність дій і відповідальності не лише за себе і свої інтереси — виключає претензії на лідерство.

Рівень мілітарності міжнародних відносин слід розглядати в контексті того покоління і відповідної ідеології, яке дане покоління впроваджує у сфері політичних відносин, йдеться про геостратегічний хронотоп. Тому не вірним і не коректним є метод екстраполяції на політику Сі Цзіньпіна, коли окремі українські китаєзнавці зокрема, представник української асоціації китаєзнавців О. Коваль[1] зазначають, що оскільки Китай ніколи не вмішувався, то і зараз він просто буде розвиватися і досягати цілей економічного розвитку та технологічної першості (що вже передбачає конкуренцію і конфлікт із заходом) та формування умов для підвищення добробуту для власних громадян і не ніколи не становитиме загрозу для людства.

Певним чином така теза на перший погляд підтверджується наприклад, підсумками свого першого державного візиту президента Ірану Ібрагіма Раїсі до КНР. Зокрема Сі заявив, що Китай підтримує Іран у захисті національного суверенітету і „протистоянні унілатералізму і залякуванням ззовні”[2]. За офіційними даними лідери Китаю й Ірану взяли участь у підписанні 20 угод про співпрацю, включаючи торгівлю і туризм, а також доповнили підписану в 2021 році 25-річну стратегічну угоду про співпрацю в розробці нафти, промисловості та інших родовищ. Таким чином, проникнення до інфраструктурного ландшафту Ірану відбуватиметься поступово і з втратою інфраструктурного суверенітету Іраном. Звичайно, що окрім популістських заяв щодо лише економічної співпраці, Китай замовив в Ірану партію з 15 тисяч безпілотників. Тому не слід блукати оманливим манівцями пропаганди КНР що мирного співіснування з іншими. Здійснення розвідувальних операцій, і діяльності в цілому здійснюється під прикриття економічного співробітництва та проникнення китайців у найбільш важливі сфери життєдіяльності, органи стратегічного управління, апарат управління об’єктами стратегічної інфраструктури різних країн. Інфільтрація китайців відбувається через неусвідомлення та відсутність стратегічного мислення керівників багатьох держав, корупцію та недалекоглядність.

КНР та Ісламська Республіка Іран (ІРІ) розвивають партнерство задля реалізації стратегічних національних інтересів передусім КНР. Саме КНР через глобалістську, експансіоністську та гегемоністську політику прагне встановити тотальний та  планетарний контроль над інфраструктурним потенціалом багатьох країн, прикриваючись демамогічними гаслами про „співпрацю”, „наближення економічних інтересів”.

Тому я не можу погодитись із висновками фахівців Національного інституту стратегічних дослідження, які стверджують, що „співробітництво з ІРІ спрямовано на задоволення потреби Китаю в енергоресурсах та поширити геополітичний вплив на країни близькосхідного регіону”[3].

Китай всі свої потреби задовольнив, купуючи дешеві ресурси у московського режиму. Головна мета Китаю — встановлення контролю над об’єктами стратегічної інфраструктури різних країн світу, який виступати черговим завданням щодо реалізації головної стратегії — світового панування і перетворення світових держав у колонії, що обслуговуватимуть інтереси китайців.

Іран не може розраховувати на Китай як на партнера, оскільки Китай ніколи в своїй історії нікого відкрито не підтримував, тому розрахунки Раїсі на можливого партнера у гіпотетичній конфронтації із США, були використані дипломатами КНР за для реалізації власної стратегії, на яку я зазначав вище. Саме тому дещо редукціоністськими виглядають ті думки окремих авторів, які стверджують, що ІРІ в обличчі КНР знайшов потужного інвестора.

Мною неодноразово порушувалася тема необхідності індоктринації в державну політику механізму скринінгу прямих іноземних інвестицій, особливо в об’єкти стратегічної інфраструктури. Тому коли в інформаційному просторі лунають думки щодо „потужного інвестора” в обличчі Китаю, то це свідчить або про те, що автори не розуміються взагалі на світоглядній основі китайської зовнішньої політики та механізмах кратоутворення в КНР або про примітивність мислення дописувачів або про пряму пропаганду і формування вигідного п’ятому покоління керівництва КНР образу дбайливого господарника та економічного розвиненого партнера.

За своїм світоглядним потенціалом Китай не здатен утворювати союзи, особливо військові із будь-яким, через усвідомлення власної самодостатності, могутності та можливості вирішити буд-які питання поза форматом союзницьких відносин (які здебільшого обмежуватимуть КНР, ніж дадуть йому більші преференції).

Ба більше: для КНР стратегічно вигідним і можливим є союз із США. Інакші варіанти союзів з іншими країнами є стратегічно безперспективними для КНР.

Важливою особливістю товарно-грошових китайсько-іранських відносин є те, що обидві держави використовують як розрахункову одиницю китайську національну валюту — юань. Іран постачає Китаю енергоресурси, а натомість отримує кошти у юанях, яка використовується для закупівлі товарів у Китаї[4]. Між іншим, так ж формула була запропонована і щодо взаєморозрахунків із Росією, а також саме юань розглядався майбутньою валютою, яка могла б витіснити долар у разі успіху стратегії Путіна і Сі щодо переформатування світу і зміни світового порядку на власну користь через війну проти Української Держави.

Коли йдеться про дружбу Китаю з будь-якою державою, то це означає, що Китай інфільтрував керовані алгоритми управління до певної соціальної системи з метою формування умов для отримання як економічної вигоди, так і закладення  ґрунту для реалізації власних стратегій. Саме тому, коли стверджується про начебто „традиційну дружбу Ірану та КНР” до це не означає, що у разі військового конфлікту Ірану, наприклад, та Ізраїлю, Китай надасть свої війська і разом з ІРІ захищатиме державний суверенітет ІРІ.

Коли йдеться про міжнародн відносини, то має застовуватись й відповідна політологічні лексика та термінологія, яка чітко описує\ харак4тер цих відносин, передусім в плані стратегії та інструментів. Про дружбу можна говорити в житті, можна підписувати різні меморандуми, але у сучасних міжнародних відносинах, трансформативному безпековому та геостратегічному ландшафті, реалізація концепція стратегічної ясності формує умови для розуміння шляхів та інструментів забезпечення державного суверенітету. Натомість дружба або міцні стосунки нічого окрім зайвої комунікації під собою не несуть.

Справжня „підтримка один одного” має наступні реальні оцінки та індикатори:

• Китай торгує з ІРІ в юанях;
• Китай імпортує до себе дешеві енергоносії, користуючись безвихідною ситуацію в ІРІ через санкції;
• Китай вкладає власні кошти в об’єкти стратегічної інфраструктури ІРІ, створюючи стратегічну фінансову та інфраструктурну залежність ІРІ від Китаю;
• зміцнюючи відносини з ІРІ, Китай в близькосхідному сегменті реалізує власну геостратегію „Один пояс — Один шлях”, встановлюючи секторальні підсистеми управління у вигляді „китайсько-близькосхідної спільноти єдиної долі високого рівня”;
• захист міжнародної справедливості полягає у купівлі Китаєм 15 000 БПЛА у ІРІ.

Відтак, промовисте говоріння та солодка комунікація — це ознаки минулої політики, а справжня геостратегія будується на конкретних міжнародних відносинах, фактах, стратегіях та результатах від їх реалізації.

Саудівська Аравія, Туреччина та Ізраїль — перебувають у перманентому стані війни, тому за логікою політичного та стратегічного мислення керівництва КНР п’ятого покоління ці країни не можуть бути включені до близького союзницького, або китайськими словами китайсько-аравійського, китайсько-турецького або китайсько-ізраїльського сегмента спільноти єдиної долі високого рівня.

Відтак, перманентно спалахуючі конфлікти на Близькому Сході унеможливлюють розглядати КНР як активного гравця у цьому геостратегічному ландшафті.

Відтак, ІРІ для КНР не виступає у вигляді самодостатнього партнера, а розглядається лише як важлива ланка, елемент китайського геостратегічного грандпроєкту „Один пояс, один шлях”, який поєднує „Економічний пояс Шовкового шляху” та „Морський Шовковий шлях XXI століття”.

Слід чітко усвідомлювати: авторитарні лідери та гегемоністська політика розглядають окремі, тим більше набагато менш потужні держави, лише елементами власної стратегії, скеровуючи здебільшого свій стратегічний вектор експансії на регіони, континенти. Підтвердженням моєї думки є слова Сі Цзіньпіна, який заявив, що співробітництво між Китаєм та Африкою неухильно просувається вперед всебічним, багаторівневим і високоякісними чином…Китай готовий працювати для подальшого зміцнення співробітництва між Китаєм та Африкою і сприяння координації в міжнародних та регіональних справах[5].

Китай не шукає в політичній сфері ідеологічного сполучення. Вектор мислення сучасних керівників п’ятого покоління спрямований на пошук негативізма та антагонізму. Зокрема це увиразнюється в пошуках антиамериканських настроїв серед тих чи інших еліт, правлячих режимів. Зокрема, це було знайдено ів режим Раїсі, який є принциповим представником антиамериканських еліт, так само як і колишній міністр МЗС КНР Ван Ї.

Китай за цього випадку виступає не як рівноцінний партнер, а як хитрий та хижий суб’єкт, який розуміє обмеженість міжнародного потенціалу ІРІ і тим самим пропонує фактично безальтернативні варіанти власної модерації тих чи інших питань у сфері міжнародних відносин. Таким чином, зовнішньополітична діяльність ІРІ з певних питань стає фактично підконтрольною і скеровуваною КНР.

Для КНР важливим є не Іран і його нація, інтереси, багатовікова перська культура тощо. Є більш прагматичні речі: вигідне географічне розташування Ірану, зокрема — контроль значної частини Ормузької протоки та Перської затоки. Саме це уможливлює через розумне та помірковане цілеспрямоване інвестування китайцями в об’єкти стратегічної інфраструктури фактично встановити контроль над ними, не позбавляючи Іран державного суверенітету і взагалі державності. Фактично, геостратегія Китаю, залишає можливість атрибутивного і символічного існування державного апарату, натомість реальний державний суверенітет за умови реалізації даної концепції на певній території / регіоні / континенті буде відсутній.

Інвестування в об’єкти стратегічної інфраструктури Ірану призведе до:

• втрати інфраструктурної могутності ІРІ;
• встановлення контролю над важливими морськими перевезеннями;
• формуванням доступу до Каспійського моря;
• відкриття доступу до Індійського океану;
• перетворення Ірану із суб’єкта в об’єкт реалізації Китаєм власної геостратегії „Морський шовковий шлях ХХІ”;
• реалізації китайських ініціатив на користь Китаю і з метою вигоди Китаю.

Подальша можлива ескалація конфлікту між Туреччиною та  Азербайджаном можливо фрагментарно і точково Ізраїлем з одного боку, та Іраном, Вірменією та гібридно Росією — з іншого боку, формують умови для потенційної небезпеки для територіальної цілісності Ірану, водночас убезпечують об’єкти стратегічної інфраструктури від впливу можливих військових конфліктів, через їхній контроль китайцями. Таким чином, стратегічно, КНР зацікавлене в політичній нестабільності в регіоні, оскільки ослаблені держави будуть більш податливим для китайських політиків і реалізації китайцями їхньої стратегії експансії щодо інфраструктурних об’єктів в тому числі і певних частин інфраструктурного ландшафту.

Жевріючи конфлікти:

• Саудівська Аравія — Йемен (Іран);
• Іран — Ізраїль;
• Туреччина — Сирія;
• Туреччина + Азербайджан — Іран + Вірменія (Росія);
• Іран — ОАЕ (Великий Томб, Малий Томб і Абу-Муса ).

У цьому конфліктоґенному середовищі Китай робить ставку на Іран через його найбільш слабку політичну позицію, найменшу підтримку політичного режиму зсередини держави, поєднану із спробами збагачення урану і отримання можливостей щодо будови власної ядерної зброї. Серед перелічених держав саме Іран має чітку антиамериканську позицію, а КНР є другою після Оману державою, з якої ІРІ укладено договір про військове співробітництво. Адже в березні 2021 р. міністрами закордонних справ ІРІ та КНР було підписано „Всеосяжну програму співробітництва між ІРІ та КНР” терміном на 25 років важливе місце в якій посідають питання  співпраці у військовій сфері[6].

Тож КНР, замість справжнього пошуку шляхів наближення та сполучення інтересів із США насправді формують антиамериканську коаліцію, таким чином підсвічуючи додатковий індикатор підготовки до війни із США в найближчому майбутньому (до завершення третьої каденції Сі).

Висновки по Ірану

Узвичаєно Китай пропонує не лише власні методи, а й власні форми співробітництва, замість союзів, альянсів, партнерства, Китай через Іран формує необхідні та достатні умови для лобіювання власної грандстратегії спільноти єдиної долі. Тому з часом логічним буде проголошення: китайсько-близькосхідної спільноти єдиної долі високого рівня, на кшталт такого проголошення 18 лютого 2023 року щодо „китайсько-африканської спільноти єдиної долі високого рівня”[7].

Зближення і озвучення факту військового співробітництва, передусім у технологічній сфері, не означає утворення нового союзу, адже тісні військові зв’язки Китай зберігає і з ОАЕ, які мають свої територіальні суперечки з Іраном. Тож дружба Китаю носить завжди вигідний для нього характер, і за умови конфлікту інтересів, КНР завжди передусім захищатиме і відстоюватиме власні інтереси, при цьому якнайменше інтегруючись до конфліктоґенного середовища і не займаючи жодної зі сторін, не зважаючи на будь-які підписані документи про будь-які форми співробітництва. Адже для Китаю вони не мають такого стратегічного значення, як можливість розглядати ту чи інші картину власної геостратегії щодо поясу та шляху.

Економічна експансія КНР використовується в якості позаконфліктного інтегруючого інструментарію, здатного вирішити проблеми Китаю, а не конфліктуючих сторін за допомогою Китаю. Закликаючи конфліктуючі країни до переговорів для зміцнення міжнародного співробітництва, КНР не пропонує і головне — не вживає жодних конкретних заходів щодо врегулювання тих чи інших криз, в яких Китай не виступає безпосередньо стороною конфлікту.

Саме тому зрозумілою є позиція КНР і щодо Української держави, коли КНР відкрито заявив, що не може обирати між „двома друзями”. Для Української Держави від Китаю не слід очікувати рішучих дій. Головною ознакою завершення конфлікту, стане виступ Сі Цзіньпіна, в якому він прямо закликає одну зі сторін конфлікту до припинення війни. Це означатиме розуміння керівництвом КНР стратегічного переможця, приєднання КНР до переможця і формування образу поміркованого миротворця. Зокрема, 19 лютого 2023 року у ході 59-ї Мюнхенської конференції з безпеки, голова канцелярії Комісії з закордонних справ ЦК КПК, колишній міністр закордонних справ Ван І, заявив, що „сили, які стоять за конфліктом (так уперто китайські чиновники продовжують неправильно називати війну в Україні — прим. авт.) не турбуються ані про життя українського народу, ані про розмір тієї шкоди, яка заподіяна Європі”[8].

Аналіз навіть однієї цієї тези може стати предметом окремої статті, адже її абсолютна та критична неоднозначність унеможливлює ідентифікувати, кого саме КНР називаю тими „силами”, які стоять за конфліктом. Головне, що тут відсутня Росія, яка фактично і виступає агресором.

Так само у цьому ж виступі Ван І акцентує необхідності „подумати, які рамки слід створити для забезпечення довгострокового миру та стабільності в Європі і яку роль має відіграти Європа для досягнення стратегічної автономії”[9].

Не зовсім зрозуміло, чому чиновник КНР вирішив, що може ставити завдання країнам Європи, а головне, викликає подив така стурбованість КНР питаннями стратегічної автономії в Європі. Абсолютно очевидним, що відсутність чіткості робиться навмисно, за для того, щоб залежно від результати війни проти України можна було завжди сказати, що ми „мали на увазі…”. Однак також ясно і те, що фрагментація європейської єдності, світоглядний сепаратизм, автономізація — це ті тренди, які відповідають концепції руського світу, а відтак Ван І, фактично дублює ці положення, закликаючи Європу позбутися тієї єдності, яка власно і була метою утворення ЄС. Відтак заклики Ван І можуть за певних умов трактуватися як проявами цілеспрямованої пропаганди щодо фрагментації ЄС з подальшим підривом системності даної інституції. Це в стратегічному плані на фоні послаблення через війну Росії в Україні фактично залишить США сам на сам у гіпотетичній війні КНР проти них.

На думку Ван І: „Чим складніша ситуація, тим більшою є необхідність зберігати холоднокровність і прагматизм”[10].

Конкретними проявами „збереження прагматизму” з боку Китаю виступають:

• купівля Китаєм у Ірану 15 000 безпілотників;
• запуск першої в світі підводної субмарини, що управляється штучним інтелектом і керує десятками БПЛА;
• запуск по усьому світу розвідувальних аеростатів;
• надання Росії нелетальної допомоги;
• заяви вищого керівництва КПК про відсутність зобов’язань незастосування сили щодо повернення Тайваню;
• використання слабких сторін учасників конфлікту для встановлення контролю над об’єктами стратегічної інфраструктури;
• інвестування в об’єкти стратегічної інфраструктури поза скринінгу прямих іноземних інвестицій;
• формування умов для купівлі за заниженими цінами сирої нафти у поєднанні із будовою найбільшого сховища сирої нафти в провінції Шаньдун, площа якого становить понад 1,2 млн кв. метрів, і реалізує цифрове постачання (за повідомленнями Жиньмень Жибао)[11];
• мілітаризація геостратегічного дискурсу.

Відносини з Іраном доводять, що у КНР є власна стратегія, інші суб’єкти міжнародних відносин можуть бути лише інструментом її реалізації на тому чи іншому історичному етапі розвитку. Не потрібно плекати надію на перетворення Китаю в активного суб’єкта міжнародних відносин і світової сили, здатної на паритетних та збалансованих умовах не словами, а реальними справами підтримувати міжнародний мир та світопорядок.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України,

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надруковано: Ліпкан В.А. Політичний зміст концепції стратегічної ясності: на прикладі КНР. Politicus. 2022. № 6 (Див. також тут)

Анотація

Творення сучасної геостратегії як наукової теорії передбачає розроблення власних стратегічних імперативів, які мають втілюватися в рамках цілісних стратегічних концепцій. Політичне булькотіння, хитання від однієї політичної системи координат до іншої, відсутність справжньої стратегії як політичної ідеології націотворення зумовлюють потребу у зверненні до методологічних засад формування даних стратегічних концепцій. Однією з таких концепцій виступає стратегічна ясність.

На підставі авторської моделі геостратегії аналізуються концепція стратегічної ясності та її сучасні прояви на прикладі Китаю, з урахуванням впливу стратегічної невизначеності. У рамках стратегічної ясності для КНР уможливлюється: реалізація природного розвитку як серединної землі, перетворення з ощадливого спостерігача на відповідального активного суб’єкта світової політики; продовжити вектор розвитку економічної могутності; реалізація колективного управління на засадах стратегічної переконливості; формування засад для довгострокової реалізації стратегічних національних інтересів в розширеному геостратегічному ландшафті; відхід від вимог будь-яких держав, блоків, стратегічних автономій щодо врахування їхніх національних інтересів на шкоду інтересам КНР, в тому числі спроб імплементації стратегії фінляндизації зовнішньої політики; реальна фізична участь у глобальних системах безпеки.

У статті масштабується і послідовно продовжується ключова авторська ідея щодо чіткого відділення геостратегії як окремої від геополітики теорії. Через це з політологічних позицій ілюструється розбіжність трактування розуміння „стратегічної ясності” і стратегічної невизначеності. У статті подано визначення поняття, сучасні форми прояву, а також сформульовані висновки щодо ефективності застосування стратегічної ясності з боку КНР за умови його практичного прагнення до світового лідерства. Висновується про корисність даної концепції для Китаю в умовах будови нової архітектури нового світового порядку та великого перезавантаження.

У науковий обіг вводяться нові авторські поняття: стратегічна конвергенція та стратегічна дивергенція, як природні процеси розвитку стратегічної ясності. Намічаються шляхи та вектори політики Китаю, які є корисними для Української держави.

Ключові слова: геостратегія, стратегічна ясність, стратегічна невизначеність, Китай, стратегічна конвергенція, стратегічна дивергенція, зовнішня політика Китаю, п’яте покоління, стратегічна автономія, нова сингулярність.

Аналіз публікацій

Багатоплановість обраної для дослідження теми зумовлює звернення до ряду методологічних аспектів, зокрема політологічних досліджень науковців з Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України: О. В. Скрипнюка, В. П. Горбатенко, О. М. Костенко, І. О. Кресіна, Ю. І. Римаренка, В. Ф. Сіренко.

Важливе місце серед публікацій посідають роботи Ю. Пойти,  О. Коваля, авторів Інституту сходознавства НАН України.

Звичайно, що маститою базою виступив масив знань моєї наукової школи — професора В. А. Ліпкана — в рамках якої ще з 2000 року ґрунтовно розроблялися різноманітні концепції стратегічного характеру.

Однак окреме вивчення концепції стратегічної ясності її політичного виміру на сучасному етапі не висвітлено на достатньому науковому рівні. Більше того, дана стаття, зберігаючи логіку наступності в рамках формування методології теорії геостратегії, продовжує цикл дослідження геостратегічних сценаріїв розвитку України, і розвиває думки щодо концепції стратегічної невизначеності, закладає новий науковий тренд щодо необхідності детального з’ясування змісту окремих стратегій як складових елементів геостратегії.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми

У сучасних наукових політологічних дослідженнях замало уваги приділено розвитку концепції теорії геостратегії, складовим компонентом якої є формування концептуального ядра окремих стратегій, реалізація яких виступає у вигляді реалізованого геостратегічного сценарію. Дана стаття є внеском у політологічну науку, оскільки окрім теоретичного наповнення, в ній аналізуються конкретні прикладі даної стратегії, зокрема з боку Китаю, формуються висновки, які мають стати корисними для формування геостратегії сучасної Української держави.

Мета статті полягає у визначенні змісту концепції стратегічної ясності на прикладі Китаю.

Для досягнення поставленої мети були поставлені та вирішені наступні наукові завдання: 1) проілюструвати зв’язок між стратегічної ясністю та стратегічною невизначеністю; 2) виділити сучасний стратегічної ясності КНР; 3) сформовано напрями взаємодії Української держави та КНР на сучасному етапі.

Вступ

Однією із суттєвих стратегій реалізації сучасної міжнародної політики стала концепція стратегічної невизначеності (戰略模糊) — 1) прихована стратегія впливу на власне стратегічне позиціонування; 2) адаптивна стратегія збереження власної ідентичності, вираження своєї місії та реалізації стратегічних цілей за умови прийняття змін в рамках реалізації адаптивних секторальних стратегій.

Формами прояву стратегічної невизначеності виступають: піддавання сумніву базових принципів функціонування світової архітектури безпеки; поєднання амбітності з амбівалентністю; артикульовано не визначене ставлення до певних аспектів зовнішньої політики, тлумачення тих чи інших явищ по-різному, але головне — відверто лише на свою користь і за для власної вигоди; відсутність зовнішньо ідентифікованого послідовного прагматизму і непрогнозованість поведінки і напрямів діяльності[1]; опертя зовнішньої політики не на стійкі цінності, а не змінювану обстановку та максимальне прилаштування до неї з метою отримання власної вигоди та користі; дипломатична активність, заснована на непередбачуваності; іманентна суперечливість відносин із оточуючими суб’єктами аж до суперництва та ворогування; обмеження відносин конкретним колом цих відносин, за рамками яких відносини із цим самим суб’єктом можуть бути іншими; чітка операціоналізація поняттями „союзник”, „партнер”, „суб’єкт взаємодії”, „політичний актор” із відповідними політичними стратегіями щодо кожного з цих понять; баланс між уявленнями про себе і сприйняттям оточуючими; надавання ясності та прозорості своїй стратегії, навіть якщо не можна запропонувати певність.

Суть даної концепції мною була розглянута в іншій моїй статті, присвяченій безпосередньо аналізові змісту концепції стратегічної невизначеності з боку КНР[2] на сучасному етапі — правління п’ятого покоління китайського керівництва на чолі із Сі Цзіньпіном.

Головним висновком, який став фактично причиною написання даної статті, став той, що концепція стратегічної невизначеності не відповідає геостратегічному статусу КНР і має бути трансформована на концепцію стратегічної ясності. Зміст якої, з урахуванням творення модерної геостратегії Української держави, і є предметом даної наукової статті.

Акцент у дослідженнях українсько-китайських взаємин має робитися на майбутнє, спиратися на стратегічні національні цінності Української держави і Китайської Народної Республіки. Аналізувати лише сучасний стан, тим більше, послуговуючись чужими маніпуляціями та дезінформаційними матеріалами щодо підміни сутності та призначення тих чи інших геоісторичних суб’єктів, означає тривало зупинитись на одному місті, і врешті-решт відстати від глобальних тенденцій розвитку інших прогресивних спільнот, втратити вектор руху до шляху процвітання і розвитку усього світу.

Китайське прислів’я стверджує: „Живи, зберігаючи спокій. Весна прийде, а квіти розпустяться самі”. Це означає, що як Українська Держава, так і Китайська Народна Республіка мають рухатися власними шляхами відкритості, добра, справедливості, самобутнього національного розвитку, спираючись на власну велику історію, зберігаючи упевнений і непохитний спокій, і разом стати визначальною геостратегічною системою майбутнього на засадах синергії стратегій конвергенції та дивергенції, убезпечуючи як власні стратегічні національні інтереси, так і партнерів у різних регіонах світу.

Роль Української держави і КНР в світі є непересічною: більшість так званих „холодних війн” (а інколи і реальних війн) так чи інакше заторкують стратегічні національні інтереси цих країн, які є ключовими для архітектури безпеки усього світу. Вагомість китайського підходу на думку екс прем’єр-міністра Юкіо Хатоями полягає в тому, що Китай ухвалив правильний підхід, відстоюючи модель розвитку, яка відповідає його власним національним умовам і адаптується до тенденцій часу[3].

Еволюцію підходів до формування стратегічної ясності можна чітко простежити, докладно вивчаючи зміст методології управління кожного покоління управлінців.

У Китаї з моменту його офіційного утворення як держави — 1 листопада 1949 року — зберігалася до жовтня 2022 року традиційна форма приходу і відходу від влади, її передача на основі певних канонів. Кожна політична сила, яка приходила до влади асоціювалася і представляла певне покоління політиків та управлінців, які мали власну теоретичну систему та методологічний інструментарій формування удосконалення існуючої політичної системи та її інститутів, політичних відносин.

Узвичаєно прийнято виділяти п’ять поколінь керівників КНР[4]. Цікавими з історичного погляду виступають ідеї Мао Цзедуна, які з екстраполяцією на сучасність я проаналізую в контексті предмета свого дослідження.

Мао Цзедун (毛澤東) є розробником теорії „нової демократії” та вчення про будову соціалізму.

„Відсутність ясності призводить до ревізіонізму”, — говорив Мао Цзедун [, с. 432][5]. Віце-прем’єр КНР у 1976 році Чжан Чуньцяо в маститій свого часу статті „Про всебічну диктатуру над буржуазією” відзначав на „чорне повітря, може отруїти лідерів партії, забивши їм голову ідеями щодо користі та вигоди, які вони не  вважають це ганьбою, а навпаки: справою честі, вони дивляться на себе як на товар, щоб продати себе найдорожче” [, с. 444][6].

Однією з ідей Мао було порізнення головного протиріччя і головної сторони протиріччя. Мао відзначав, що в будь-якому процесі, якщо в ньому існує багато суперечностей, завжди існує одне, головне, яке відіграє провідну, вирішальну роль, тоді як решта посідають другорядне значення, відтак при вивченні будь-якого процесу, якщо він є складним і містить більше двох суперечностей, необхідно прагнути відшукати одне головне… неможна підходити однаково до обох боків в різних суперечностях чи то  в головному чи то в другорядному, адже сторони суперечностей розвиваються нерівномірно, незважаючи на тимчасово існуючу рівновагу між ними, оскільки основне їх становище — нерівномірний розвиток… головною стороною протиріччя виступає та, що відіграє в ньому провідну роль, адже характер та якість речей і явищ здебільшого визначається головною стороною протиріччя, яка посідає домінуюче становище… [, с. 204-210][7].

Таким чином, Мао, розвиваючи ідеї діалектики як вчення про причини та умови тотожності протилежностей, боротьби взаємовиключаючих протилежностей (викладені в конспекті книги Г.В.Ф. Гегеля „Наука логіки”), формує онтологічні засади концепції стратегічної ясності, в рамках якої:

1)                 виокремлюється одне головне протиріччя і формуються чіткі стратегії його розв’язання;

2)                 проголошується необхідність перетворення країни в панування нової культури, формування освіченої та передової країни;

3)                 розбудовується нова демократія як новий політичний лад, нова економіка, як економіка нової демократії, нова культура як культура нової демократії.

Існування хунвейбінів (紅衛兵), цзаофанів (造反) та інших квазіполітичних мілітарних агресивних та насильницьких хижих молодіжних рухів, виступало ілюстрацією невідповідності проголошеної Мао „нової демократії” і фактичного руху до узурпації влади і жорсткої диктатури. Більше того, культурна революція  „залишиться в пам’яті як перший і явний приклад неспроможності китайського комунізму, який втратив свій революційний пил.. через криваві розправи, які не були вписані в загальну стратегію” [, с. 481][8].

За часів правління другого покоління на чолі з Ден Сяопіном у зовнішній політиці не було місця стратегічній невизначеності: політична номенклатура за часів Ден Сяопіна чітко розглядала СРСР як свого головного супротивника на міжнародній арені, а майбутнє пов’язувало із розвитком співробітництва із США. Конкретним прикладом стратегічної ясності стало підписання у 1979 році комюніке, в якому було проголошено  спільну позицію щодо „гегемонізму третіх країн”, під якими, безумовно мався на увазі СРСР. Ден Сяопін робив ставку на економічні реформи, через що його називали великим архітектором китайських економічних реформ[9]. Ден Сяопін відзначав: „Сучасний світ — світ відкритих відносин, Китай в минулому був відсталий саме через власну замкненість, проте досвід показує, що вести будівництво за закритими дверима неможливо” [, с. 712][10].

Відтак, Ден Сяопін також був прибічником концепції стратегічної ясності.

Його наступником став Цзян Цземінь (江澤民), який розробив важливі ідеї про потрійне представництво КПК. Продовжуючи реформи Ден Сяопіна, йому вдалося вивести економіку КНР свого часу на 7 місце в світі.

Інтелектуальній рівень китайського лідера, його стратегічне мислення не дають змоги погодитися із думкою окремих дослідників, які відзначають на начебто „несамостійність політики Ц.Цземіня” та її залежність від Ден Сяопіна[11]. Адже, зберігаючи прихильність до останнього, користуючись його впливом, іменем, статусом, насправді Цзян Цземінь вибудував систему колективного управління, яка функціонувала майже десятиліття після його офіційного відходу від влади.

Також наголошу на тому, що Ц. Цземінь прагнув створити колективне управління, адже будучи високоінтелігентною і розумною людиною (він знав: англійську, німецьку, французьку, російську, японську та румунську мови, знався на музиці та поезії) усвідомлював небезпеки авторитаризму і зосередження влади в одних руках[12]. Більше того, в деяких джерелах я знайшов згадування журналістів, які в приватних бесідах із китайським лідером акцентували на бачення Ц. Цземіня щодо християнства як засадничої релігії Китаю. При своєму наступнику зберігав суттєвий вплив на делікатні питання зовнішньої політики КНР.

Таким чином, висновуючи викладене, визнаємо, що надибали достатньо аргументів на користь тези: Цзян Цземінь був яскравим прибічником стратегічної ясності КНР в міжнародних відносинах.

І лише із приходом і утвердженням Сі Цзіньпіна у владі, ця концепція поступово стала втрачати ваги, так само як і люди Цзян Цземіня позбуватися своїх постів. Смерть Цзян Цземіня 30 листопада 2022 року стала фактичним залишенням Сі Цзіньпіна одноосібним концептуальним, але авторитарним лідером Китаю.

Наступником Цзян Цземіня став Ху Цзіньтао (胡錦濤): 15 листопада 2022 – 15 листопада 2022 р, який розробив наукову концепцію розвитку. Вивчення наукової літератури уможливлює стверджувати[13], що через особистісні риси, не бажання відкрито ні з ким ворогувати, постійне та увиразнене пристосуванство, надмірна та показова лояльність до попередників та вищого керівництва, а також аналіз політичних дій на міжнародній арені, можемо стверджувати, що Ху Цзіньтао заклав міцні підвалини до початку реалізації концепції стратегічної невизначеності, який успішно продовжив його наступник Сі Цзіньпін.

Таким чином висновуємо щодо еволюції імплементації концепції стратегічної ясності КНР в міжнародні відносини: перші три покоління відкрито артикулювали про стратегічну ясність, яку набула найбільшого свого розвитку при Цзян Цземіні, однак четверте та п’яте покоління керівників Китаю надало акцент стратегічній невизначеності.

Постає два важливих запитання:

1)    які геостратегічні сценарії має будувати Українська держава з урахуванням викладеного;

2)    яка стратегія Китаю є вигідною для Української держави?

Українська держава є серцем Європи; Китай — є серцем Азії.

Тож партнерство двох „сердець” має стратегічну користь і всезагальний виграш для стимулювання справжнього розвитку, співробітництва, інновацій, встановлення стратегічної рівноваги, стабільного та збалансованого функціонування усього світу, нової світової архітектури світового порядку поза контекстом домінування, зверхності та лідерства на засадах солідарності та паритетності, відкритості та взаємної поваги до національних традицій та ідентичності.

Стратегічна неоднозначність на сьогодні виступає застарілим та віджилим компонентом геополітичної доктрини. Коли Китай сповідував концепцію стратегічної ясності, яка найбільш яскраво була відображена зв третього покоління керівників, то в світі існувала набагато менша напруженість; функціонування світового порядку відбувалося за певними сталими правилами та процедурами.

За правління п’ятого покоління чітких та увиразнених форм набула реалізація концепції стратегічної невизначеності. Однак те що говорять, і те як роблять — в КНР різні речі. Тож, на противагу цьому мною пропонується, з урахуванням проголошеної Сі Цзіньпіном державної політики відкритості впроваджувати інтегральну геостратегічну концепцію стратегічної ясності (strategic clarity – 戰略清晰) заради взаємної вигоди. Вона не виступає нейтралітетом і не може довільно трактуватись суб’єктом реалізації, виходячи лише з наявних тенденцій та умов розвитку різних компонентів та їх зв’язків в рамках геостратегічного ландшафту[14].

Концепція Realpolitik насправді не передбачала нейтральності або ж подвійних стандартів. Стратегічна ясність тісно пов’язана і корелює не з політичними доктринами, а з реальними природними потребами людей у розвитку, мирі, добрі, щасті, солідарності та процвітанні, а у більш широкому аспекті — ідеями соціального натуралізму, які розвиває академік О. М. Костенко[15]. Саме на це неодноразово наголошував лідер КНР Сі Цзіньпін, формуючи та проваджуючи за часи свого правління концепцію спільноти єдиної долі (命運共同體). Ця ж ідея сполучається і з ключовою думкою Папи Франциска про братність людей та світове братерство (Fratelli Tutti)[16].

Цю ж ідею закладено в стратегію розвитку Української держави і унаочнюється крізь призму стратегічної правотворчості. Тобто українська геостратегія ціннісно перекликається із ідеалами справедливості, відкритості, солідарності, добра, віри, національної гідності та ідентичності, щастя, братерства та любові.

Що уможливлює стратегічна ясність для Китаю?

1. Трансформація геостратегічного ландшафту зумовлює перехід КНР від стратегічної невизначеності до стратегічної ясності, позбавленої ухилів від шляху природного розвитку КНР як серединної землі (中土).
2. Стратегічна ясність уможливлює унаявнити в будові зовнішньої політики КНР її стратегічне лідерство (не плутати із домінуванням), перетворити Китай з ощадливого спостерігача на відповідального активного суб’єкта світової політики, із глядача — в актора; адже, перебуваючи в епіцентрі трансформацій геостратегічної конфігурації, Китай має не лише усвідомити своє значення, статус, а й втілити та реалізувати власне сучасне призначення.
3. Проголошений Сі Цзіньпіном курс на формування могутності держави є вірним і має враховувати глобальні тенденції, які чинитимуть тиск на політичний режим КНР. Одночасність та переплетеність, поінколи кореляція внутрішніх та зовнішніх загроз висуває надзвичайно серйозні вимоги до геостратегії КНР, принципом якої має стати стратегічна ясність.
4. Подальша реалізація традиційної для КНР стратегії невизначеності у різних формах та модифікаціях може призвести до повної стратегічної беззахисності та внутрішньої турбулентності держави. Прикладом стала Українська Держава, яка, на папері маючи „міжнародно-правові гарантії суверенітету та територіальної цілісності України”, на практиці не отримала свого часу належної їх реалізації та відповідної підтримки : 1) у 2008 році через активну діяльність Меркель і Саркозі Україну не було прийнято до НАТО; 2) у 2014 році не було належної світової консолідованої жорсткої реакції на анексію Росією території Української держави. Через що війна Росії проти Україна була питанням лише часу. Саме тому, питання Тайваню мають вирішуватися в стратегічних інтересах КНР (台湾是中国的一部分不容置疑也不容改变), тож сучасна риторика Пекіну з цього питання є відображенням стратегічної ясності на засадах стратегічної переконливості. Відтак розвінчання ореолу наступників восьми безсмертних КПК (八大元老) збереження курсу попередників, що сповідували колективне управління, але на засадах стратегічної ясності (зокрема Цзян Цземінь, Ху Цзіньтао), за даних умов буде для Сі Цзіньпіна виправданим.
5. Стратегічна ясність уможливлює розширити геостратегічний простір КНР, не обмежуючись лише державними кордонами, а здійснюючи розширення горизонтів прозорої зовнішньої політики, лишаючи сірі зони безпеки та нечітку термінологію щодо означення конфліктів різної природи та інтенсивності — в минулому (наприклад: офіційні особи Китаю до цих пір неправильно називають варварську війну Росії проти Української держави „конфліктом”). Стратегічна невизначеність для КНР виявилася найбільш комплексно ризикованою стратегією зовнішньої політики, здатною розв’язати на певно визначеному етапі розвитку лише частину короткострокових тактичних завдань. Тому стратегічна ясність формує засади для довгострокової реалізації стратегічних національних інтересів в розширеному геостратегічному ландшафті, перетворення КНР на активного та відповідального суб’єкта зовнішньої політики.
6. Стратегічна ясність уможливлює відійти від вимог будь-яких держав, блоків, стратегічних автономій щодо врахування їхніх національних інтересів на шкоду інтересам КНР. Негативним прикладом, була спроба імплементації стратегії фінляндизації зовнішньої політики України. І згодом взагалі концептуально дана концепція себе вичерпала: після безглуздої варварської війни Росії проти Української Держави, Фінляндія подала заявку до НАТО і її вступ в дану організацію стане відчутною асиметричною і неочікуваною відповіддю не геноцид та державний терор у ХХІ столітті. Стратегічна ясність чітко унормовує гравітаційну вісь: стратегічні національні інтереси Китаю. Будь-які обмеження свободи участі в інтеграційних процесах в обмін на щось (наприклад доступ до високих технологій, дозвіл на користування тими чи іншими патентами) не мають стати компромісом при реалізації стратегічних інтересів КНР, адже, як показує практика, існування подвійних стандартів щодо „гарантій безпеки” є чітким проявом стратегічної невизначеності, яка є несумісною зі стратегічною ясністю.
7. Стратегічна ясність має бути увиразненою щодо союзників та партнерів. Досвід Української держави щодо будь-яких союзів доводить їхню неефективність, якщо реалізації інтересів зумовлена функціонуванням субрегіональних систем безпеки. Шлях України або в НАТО або через утворення власного військового блоку, здатного вирішувати глобальні завдання. Відтак прийшов час для КНР увиразнити власну стратегічну роль в світі через реальну фізичну участь у глобальних системах безпеки.
8. Стратегічна ясність — це чітка стратегія розвитку і поставлені цілі.

Сучасний світ є світом опозиції багатьох тенденцій, систем цінностей і головне — засобів їх досягнення. Як влучно відзначає О. М. Костенко: „Видимість заміняє дійсність, а свобода бачиться як вседозволеність”, — такий невтішний діагноз нашого часу. Бо не бачать люди над собою жодного закону, яким би мали керуватися, щоб їм відкрилася дійсність, а також дійсні правила для їхньої поведінки” [, с. 4][17].

Висновки

Тож реалізація геостратегії КНР на засадах стратегічної ясності унаочнює здійснення двох обумовлених стратегій як природний процес розвитку архітектури світового порядку на засадах всесвітньої природної законності:

1) стратегічної конвергенції — тип еволюційного стратегічного розвитку, за якого у віддалених один від одного соціальних системах виникає ряд загальних ознак та принципів функціонування та розвитку, що зумовлено їх пристосуванням до схожих умов існування. Вона спрямована більше на адаптацію до умов геостратегічного ландшафту, тобто на внутрішні зміни відповідно до власного стратегічного потенціалу;

2) стратегічної дивергенції — існування соціальних систем із різними структурою ключових корінних національних цінностей, різноспрямована мінливість, яка виникає у різних соціальних систем внаслідок необхідності пристосування до глобальних трендів та мінливих умов геостратегічного ландшафту. Стратегічна дивергенція виявляється у готовності до внутрішніх перетворень, значно розширюючи адаптивні можливості соціальної системи, її гнучкість і стійкість в умовах перманентного розширення геостратегічного ландшафту, які вона постійно використовує в процесі активної боротьби за існування. Стратегічна дивергенція збільшує різноманітність стратегічних сценаріїв розвитку світової спільноти, уводячи світ від постійного до домінуючого архетипу біполярного світу. Саме завдячуючи ній уможливлюється реалізація стратегії Спільноти єдиної долі та ініціативи „Пояс і шлях”, проголошених Сі Цзіньпіном, якщо проголошене дорівнюватиме тому, що буде на  практиці.

Як стратегічна конвергенція, так і стратегічна дивергенція протікають всередині еволюційного процесу розвитку людства і обумовлені неоднаковим стратегічним потенціалом різних країн, рівнем сугестії на їхню політику існуючих світових центрів сили, рівнем пасіонарності титульних етносів та розвитку сакрального ландшафту, рівнем стратегічної культури правлячих еліт, стратегічним інфраструктурним потенціалом, приводячи врешті-решт до обов’язкової зміни самих політичних суб’єктів. Однак  кожна країна має досягти модернізації, використовуючи підхід до розвитку, що відповідає її власним стратегічним інтересам та умовам геостратегічного ландшафту.

На цьому фоні Китай, реалізуючи концепцію стратегічної ясності, за певних умов може перетворитися на локомотив майбутніх глобальних ціннісних трансформацій солідарного та спільного руху до щастя, процвітання та заможності, свободи.

„Гряди гір, мережа струмків — наче в глухому куті, аж ось, зненацька перед очами селище в оточенні верб”. Дорога під ногами — це стратегічна ясність, яка уможливлює, крокуючи уторованим шляхом стратегічної відкритості, досягти світлого майбутнього, втілити його не в розлогих виступах і думках, а в реальному житті справжньої багатосторонності, реально зміцнити розуміння і трактування відкритості, спільно долаючи будь-які виклики. Китай з таким лідером як Сі Цзіньпін здатний підняти державу на новий рівень, підвищити добробут власного народу, стати активним та відповідальним суб’єктом зовнішньої політики, який повинен мати не лише плани щодо відкритості, а й засоби та інструменти, стратегії їх реального та практичного втілення, мати готовність бути відповідальним за майбутнє усього людства.

Однією із таких стратегій виступає стратегічна ясність, яка чітко унаочнить поступ КНР в річище відкритості для формування світлого майбуття і глобального розвитку на засадах гуманізму, солідарності, справедливості та відкритості.

На підставі наукового відображення дійсності подано власний варіант розв’язання даного завдання: запропоновано концепцію стратегічної ясності.

Постійність процесів у геостратегічному ландшафті є відносною, тоді як мінливість, що увиразнюється у перетворенні одного процесу на інший, є абсолютною. Відтак між концепцією стратегічної невизначеності і стратегічної ясності не існує діалектичного взаємозв’язку, так само як не існує зв’язку між каменем та війною. Адже невизначеність щодо ставлення до інших, власної ролі у геостратегічному ландшафті є головним протиріччям між бажаним і реальним статусом КНР. Відтак — це протиріччя усувається в рамках міжнародних відносин через стратегічну ясність до Китаю з боку інших країн (причому не завжди на „користь”, яку так полюбляє сучасний лідер п’ятого покоління керівників КПК самої КНР).

Єдність протилежностей є тимчасовою, умовною та відносною. Ось чому наразі спостерігається загострення економічних відносин між Заходом та КНР. Все повертається до абсолютного стану стану боротьби взаємовиключаючих протилежностей. Тож, трансформація концепції стратегічної невизначеності КНР у концепцію стратегічної ясності може змінити та порушити теоретичний, а поінколи і догматичний діалектичний закон єдності та боротьби протилежностей.

Концепція стратегічної ясності більше тяжіє до того тлумачення протилежності, які породжують один одного, за певних умов є взаємно пов’язаними і таким чином еволюціонують у своїй смислоформах до єдності, зберігаючи окремі елементи різних форм боротьби.

З урахуванням предмета статті, означено спільні можливості Української держави і Китайської народної республіки щодо формування багатополярного світу, який відповідає стратегічним національним інтересам обох країн.

Стратегічна ясність має виступати корінною стратегією КНР у ХХІ столітті.