Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України,

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Надруковано: Ліпкан В. А. Стратегічна невизначеність — засада політики сучасного Китаю // Features of the development of modern science in the pandemic’s era: collection of scientific papers «SCIENTIA» with Proceedings of the III International Scientific and Theoretical Conference, December 9, 2022. Berlin, Germany: European Scientific Platform. C. 38-40

Світ вступає до нової епохи мілітарного дискурсу. Безпекознавча парадигма, яку я розвиваю вже понад два десятиліття, передбачала безпекоренесанс. Воднораз свого часу в рамках націобезпекознавства були поставлені завдання із вироблення геостратегії як альтернативної відносно геополітики системи знань щодо розвитку політичних суб’єктів в умовах складно структурованих трансформацій геостратегічного ландшафту.

Концепції геополітики дедалі глибше дискредитують себе, все більше унаочнюючи свій антилюдський та антигуманістичний характер. Одіозність та метаморфози політичних суб’єктів, які прикриваються урізноманітненими різноґатунковими рішеннями під виглядом стратегій, наближають світ до сумних деструктивних та монструозних рішень. Політика перетворилася із мистецтва управління у ремісництво з реваншизму геоісторичних суб’єктів, впровадження умодернених форм бандитизма та рейдерства, варварства, геноциду, збагачення обраних, геоісторичних маніпуляцій спеціальних служб і конспірологічних структур, змащені духом меркантилізму під приводом ідей „добра і гуманізму”, демократії і прав людини.

Однією із суттєвих стратегій реалізації такої політики стала концепція стратегічної невизначеності (戰略模糊).

Стратегічна невизначеність (also known as a policy of strategic ambiguity / 戰略模糊) — 1) прихована стратегія впливу на власне стратегічне  позиціонування; 2) адаптивна стратегія збереження власної ідентичності, вираження своєї місії та реалізації стратегічних цілей за умови прийняття змін в рамках реалізації адаптивних секторальних стратегій.

Формами прояву стратегічної невизначеності виступають: 1) піддавання сумніву базових принципів функціонування світової архітектури безпеки; 2) поєднання амбітності з амбівалентністю; 3) артикульовано не визначене ставлення до певних аспектів зовнішньої політики, тлумачення тих чи інших явищ по-різному, але головне — на свою користь і власної вигоди; 4) відсутність зовнішньо ідентифікованого послідовного прагматизму і непрогнозованість поведінки і напрямів діяльності; 5) опертя зовнішньої політики не на стійкі цінності, а не змінювану обстановку та максимальне прилаштування до нею з метою отримання власної вигоди; 6) дипломатична активність, заснована на непередбачуваності; 7) іманентна суперечливість відносин із оточуючими суб’єктами аж до суперництва та ворогування; 8) обмеження відносин конкретним колом цих відносин, за рамками яких відносини із цим самим суб’єктом можуть бути іншими; 9) баланс між уявленнями про себе і сприйняттям оточуючими; 10) надавання ясності та прозорості своїй стратегії, навіть якщо не можна запропонувати певність.

Однією з країн, яка тим чи іншим чином застосовує дану концепцію, виступає КНР.

З одного боку, влада Китаю проголошує принцип „неподільності безпеки” (安全的不可分割性) і „поваги до суверенітету і територіальної цілісності”, а з іншого — не засуджує Росію за варварську війну, збройну агресію, анексію, геноцид і державний терор, зміщуючи акцент з оцінки безпосередніх дій Росії, на оцінку контексту подій, посилаючись на начебто „історичний” контекст. Причому даний контекст було узято з російських джерел, ідеї озвучені впливовим політиком Лі Кецяном (李克强) здебільшого перегукуються із виступом Путіна і його програмною статтею про начебто „єдність українців і росіян”. Чим наперед порушено об’єктивність розуміння та цілісність картини справжніх історичних взаємин української державної нації з одного боку, з населенням, що контролюється московським режимом і проживає на відповідній території, яке має назву „росіяни” — з іншого.

До того ж, у своїй доповіді про нову еру Китаю та возз’єднання із Тайванем (台湾问题与新时代中国统一事业) Китай чітко та послідовно спирається на власну трактовку та небезспірну інтерпретацію власного бачення історії, акцентуючи, що „Тайвань належить Китаю з давніх давен” (台湾自古属于中国的历史经纬清晰), водночас не враховує віковічної історії Української держави, фактично підтримуючи міфологеми про її несамостійність і належність до геостратегічного простору Росії. Але, якщо виходити офіційно та прагматично, не враховуючи циклічність періодів єдності та розпаду китайської цивілізації, форм реінтеграції спеціальних адміністративних районів, то офіційно Китайська Народна Республіка заснована 1 листопада 1949 року — час, коли Україна як держава вже користувалася 239 років власною першою в світі писаною Конституцією. Тож повага не лише до власної історії, а й до історії інших політичних суб’єктів в тому числі й України, відкриває нові шляхи для КНР в глобалізованому світі.

З одного боку Китай проголошує мирне возз’єднання із Тайванем (的光明前景), а з іншого — жодним чином не реагує на винищення українства, вбивства дітей, цивільного населення та взагалі деінфраструктуризацію країни.

5 листопада 2022 року на відкритті 5-го Китайського міжнародного імпортного ЕКСПО Сі Цзіньпін відзначив на спільну побудову відкритого та процвітаючого майбуття через розширення відкритості і створення на місткому китайському ринку широких можливостей для усього світу, формування нової архітектоніки розвитку, майданчику розширення відкритості на високому рівні і досяжне для усього світу суспільне благо. Утім дії Росії категорично суперечать стратегічній візії Сі Цзіньпіна щодо відкритості, тож схвалення або замовчування об’єктивної оцінки Китаєм війни РФ проти Української держави сприяє продовженню функціонування політичного режиму РФ, водночас суттєво впливає на всі світові політичні системи і унеможливлює реалізацію КНР концепції відкритості: війна на вбивства ніколи не сприяли свободі та відкритості.

Адже прагнення до глобального лідерства КНР — це глобальна відповідальність КНР.

Не можна бути відкритим для усього світу лише для власної вигоди і користі, причому постійного наголошуючи на це. Користь має бути взаємною, а відкритість взаємовигідною. Артикуляція Китаєм себе в якості глобального лідера зумовлює зміну власного ставлення до вирішення суперечливих безпекових та глобальних проблем: від звичних закликів „до миру”, „мирного вирішення проблем”, „замовчування війни”, називання війни в Україні „конфліктом” тощо, до активних дій.

За іншого випадку, відповідно до китайського прислів’я : „З собакою, що все життя на ланцюгу просидів, полювати не ходять” (他們不會帶著一條一輩子都被鎖鏈拴著的狗去打獵。). Тож Українська держава разом із КНР готова до нової ролі в побудові нової системи світопорядку.

Ще один прояв стратегічної невизначеності. Китай прагне отримувати українську кукурудзу, однак замість впливу на московський режим, який, окрім визначеного вище, зухвало грабує Українську державу, зокрема пшеницю на кукурудзу, КНР веде заздалегідь складнореалізовані перемовини з Бразилією, наперед усвідомлюючи, що подорожчання ф’ючерсів в США та нікуди не зниклі фітосанітарні проблеми на додаток із приходом до влади нового президента, фактично унеможливлюють рівноцінну заміну української кукурудзи.

На мою думку, важливою для сучасного Китаю має виступати концепція стратегічної ясності, яка дозволить, не змінюючи проголошений курс, цінності, корегуючи лише інструментарій та політичну готовність до практичних дій і дієвої зміни геостратегічного ландшафту зберегти власну ідентичність.

Китай має не лише думати про себе ширше, а й діяти ширше. Лише думками ситий не будеш. Майбутнє належить тим, хто діє широко, а не лише мислить горизонтами розвитку. Знаходження правильного балансу між внутрішніми інтересами, користю і взаємною вигодою, на яку постійно наголошують китайські посадовці, з глобальною роллю активного суб’єкта і стратегічного світового архітектора є шляхом для реалізації статусу КНР як стратегічного лідера ХХІ століття.

На даному шляху дороговказом для КНР може виступати сильна та дієва  стратегія ідентичності: як позиціонує себе Китай, що він для цього готовий змінити зсередини себе, що він може дати іншим для спільного розвитку і солідарної користі. У рамках даної стратегії Китай має узяти на себе зобов’язання, а не лише „закликати” інших щось робити чи не робити. Китай має думати про можливості не тільки свої і лише свою вигоду і користь, а створювати реальні, а не декларативні можливості для інших держави, на що до речі наголосив Сі Цзіньпін, виступаючи 5 листопада 2022 року на відкритті виставки ЕКСПО.

Якщо Китай і надалі продовжуватиме таку політику, то світ і політичні інститути світу і надалі сприйматимуть КНР так і через роки, позбавляючи його точок росту і трансформації сприйняття. Адже досі світ не має прикладів активної участі КНР у конкретному та результативному вирішенні глобальних безпекових проблем, в тому числі військових конфліктів, результативної діяльності у сфері міжнародних відносин, поза межами території КНР.

Для нового сприйнятті потрібні: 1) нові дії, а не нові слова; 2) не постійні повчання, а стратегічна політика; 3) не підігрування, а власна геостратегія; 4) адекватне сприйняття не лише власної історичної спадщини, а й інших держав, зокрема України.

Реальна, а не декларована зміна статусу КНР як глобального лідера потребує зміни стратегічних концепцій.

Відтак, на мою думку, концепція стратегічної невизначеності має бути трансформована на концепцію стратегічної ясності та національної ідентичності.

доктор юридичних наук, професор,

Голова Інституту кримінального правосуддя

професор кафедри кримінального процесу та криміналістики

Академії адвокатури України

Кримінальне провадження не може бути ефективним без існування в ньому процесуальних механізмів, які передбачають можливість у передбачених законом випадках застосування щодо певного учасника провадження примусових заходів. Такими є заходи забезпечення кримінального провадження (глава 15 КПК України).

Одним з нових, нетипових для кримінального процесуального законодавства України, але в той же час досить поширеним на практиці заходом забезпечення провадження є тимчасовий доступ до речей і документів. Він є універсальним правовим інструментом, що може застосовуватися в будь-якому кримінальному провадженні незалежно від тяжкості вчиненого кримінального правопорушення як стороною обвинувачення, так і стороною захисту.

Застосування тимчасового доступу до речей і документів сприяє виконанню завдань кримінального провадження, досягненню дієвості відповідного провадження. Саме цей захід надає можливість сторонам провадження ознайомитися з певними речами та документами, що містять відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин кримінального правопорушення, зробити їх копії та в разі прийняття відповідного рішення слідчим суддею, судом вилучити їх (здійснити виїмку).

Водночас, незважаючи на те, що в КПК України визначено механізм застосування цього заходу забезпечення кримінального провадження, практика його застосування є суперечливою й не вирізняється однозначністю, норми КПК України, які його регламентують, далекі від досконалості, що досить часто призводить до незадовільного стану використання цього заходу в кримінальному провадженні.

Однією з найсуттєвіших проблем є багатоетапність та тривалість у часі процесуального порядку його узгодження і застосування, оскільки строків розгляду слідчим суддею, судом клопотання про тимчасовий доступ до речей і документів законом не визначено. Середній розрахунковий строк отримання ухвали слідчого судді, суду становить від двох до чотирнадцяти днів, що є досить тривалим строком у випадках, коли вилучення необхідно провести негайно.

Законодавцем не визначено строк, протягом якого слідчий суддя має здійснити виклик особи, у якої знаходяться певні речі чи документи. Процесуальних санкцій щодо володільця речей і документів за невиконання вимоги їх збереження у тому вигляді, який вони мали на момент отримання судового виклику, не передбачено.

У КПК України відсутній дієвий механізм примусу фізичних та юридичних осіб щодо виконання ухвали слідчого судді, суду про тимчасовий доступ до речей і документів. Факт відмови видати володільцем речі і документи, зазначені в ухвалі судді, або видача їх не повним обсягом робить проведення в подальшому обшуку згідно з вимогами ст. 166 КПК України недоречним.

Передчасним і необґрунтованим є надання стороні захисту права самостійно здійснювати тимчасовий доступ до речей і документів у запропонованому законодавством процесуальному порядку, оскільки до сторони захисту законом не пред’явлено вимог зберігати вилучене у стані, придатному для використання в кримінальному провадженні, а також оглянути, сфотографувати вилучене та докладно описати в протоколі огляду. Так само в положеннях КПК України відсутнє регулювання правового статусу вилучених речей і документів, а саме щодо можливості їх зараховувати до тимчасово вилученого майна та щодо строків перебування цих речей і документів в особи, яка проводила цю процесуальну дію.

Відповідно до ч. 2 ст. 131, ч. 1, 2 ст. 159 КПК України ТДРД є заходом забезпечення кримінального провадження (далі – ЗЗКП), що здійснюється на підставі ухвали слідчого судді, суду та полягає у наданні стороні кримінального провадження особою, у володінні якої знаходяться речі і документи, можливості: 1) ознайомитися з ними, тобто відповідно до усталеної юридичної термінології ‑ здійснити огляд; 2) вилучити їх, тобто здійснити їх виїмку; 3) зробити їх копії. Таким чином, у наведеній дефініції простежується поєднання двох слідчих (розшукових) дій (далі – СРД), а саме виїмки та огляду, які були передбачені в ст.ст. 177 – 189, 190-192, 195 попереднього КПК України (далі – КПК України 1960 р.).

ТДРД у практичній діяльності фактично замінив виїмку, що була передбачена у попередньому КПК України 1960 р.

Щастя

У свої 19 років вона вважала себе дорослою жінкою, проте лише зараз, у ці нескінченно довгі години, ВІН виривав у неї останні та солодкі миті її світлого та безжурного дитинства. Вона усвідомлювала це чітко і ясно.

Нещодавно вона ще була чарівною, наче мальовнича квітка. Її розкішне і золотисте волосся блищало в променях сліпучого сонця, а кожен крок її струнких ніжок був сповнений легкістю, наче вона готова будь-якої миті злетіти до птахів, що ширяли над нею. Будь-який перехожий, лише зазирнувши до її небесно-блакитних глибоких очей, міг побачити віддзеркалення щирого щастя.

Її безтурботне дитинство було сповнене справжнім теплом та любов’ю батьків. Вона, мов метелик, хмільно пурхала по життю, не знаючи бентег і нещасть. Здавалося, що її благословила сама Богиня кохання, дозволивши зустріти в цьому безмежному світі створену лише для неї одної половинку її душі. Однак вона воліла незбагненно більшого — своє особисте випестуване щастя.

І сьогодні те саме щастя нещадно розривало її на шматки. Вона плакала від болю, який, хизуючись, оселився в кожній клітині її змученого та знесиленого тіла. Її волосся потьмяніло і втратило свій первісний блиск. Воно просякло їдким потом, який стікав на обличчя і пік, роз’їдаючи її почервонілі очі, наче кислотою. Вона не могла більше кричати, бо через полохливу бентежність давно зірвала голос. Вона звинувачувала ЙОГО у своєму болю і хотіла повернути час назад.

«Мені боляче!» — скімлила вона.

«Мені теж» — відповідав він.

Вона не хотіла визнавати, що їй боязко ставати дорослою і нести відповідальність за когось ще, крім себе. Адже вона ще не готова попрощатися зі своєю внутрішньою дитиною.

«Це твоя провина!» — звинувачувала вона.

«Але же це Ти хотіла мене» — вторив він у відповідь.

Раптом вона усвідомила, що в нещаднім світлі майбутнього вона геть нічого не вміє, і зрадницький холодок, приголомшив її, пробігши по спині через лячні почування: не впоратися. Здавалося, що цієї самої миті її „крила волі” з м’ясом виривають з її тіла, і дуже скоро вона потрапить у вічне поневолення.

«Я більше не хочу тебе!» — волала вона.

«Проте я вже тут» — невблаганно не здавався він.

Її гламурні нігті, якими ще вчора вона милувалася, були безпорадно обламані. Вона ніби висіла над хмурою прірвою, намертво вхопившись у гострий кам’яний виступ, який щосили впивався в її оксамитову шкіру. Здавалося, якщо вона розтисне ніжні пальці, то назавжди втратить щось дуже важливе чи взагалі згине. Це було схоже на тортури стражденної душі.

«Я чекала на щастя, а не на пекельний біль!» — безсило бубоніла вона.

«Відчувши біль, гостріше сприймається щастя», — втішав він.

Вона востаннє заголосила і раптом… все скінчилося.

«Мені лячно!» — відверто зізналася вона.

«Мені теж, — здалося їй, — але ми впораємося разом».

Вона більше не плакала — тепер настала його черга. Її серце здригнулося від болю… але вже не за себе. Вона подивилася на нього і усвідомила — її дитинство назавжди пішло… воно перейшло до Нього.

«Вітаю тебе, мій любий Синочку. Я — твоя мати, а Ти — моє щастя».

УДК 343.125

Назаров В. В.,

доктор юридичних наук,

Голова інституту кримінального правосуддя ГОСЛ, 

професор кафедри кримінального процесу та криміналістики

Академії адвокатури України

Кримінальне провадження за ступенем «насиченості» державним примусом посідає перше місце серед усіх відомих нашому праву процедур. Найбільш суворими порівняно з іншими заходами примусу є запобіжні заходи. Їх застосуванню передує чимало процедур, дотримання яких має убезпечувати від незаконного порушення прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого.

Частиною 1 статті 176 КПК України передбачено цілу низку запобіжних заходів для того, щоб при їх обранні можна було не лише врахувати тяжкість учиненого кримінального правопорушення, особу підозрюваного, обвинуваченого чи інші обставини, а й обрати доцільний у певній ситуації запобіжний захід.

Чинне кримінальне процесуальне законодавство України містить обов’язкові вимоги до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду щодо дотримання прав людини та законності застосування запобіжних заходів. При цьому застосування будь-якого запобіжного заходу є виключним правилом, має бути максимально ефективним та чітко врегульованим законом. Під час досудового розслідування слідчий, прокурор, слідчий суддя, з’ясувавши фактичні обставини справи, які дійсно дають їм право на застосування запобіжного заходу, зобов’язані застосувати найбільш доцільний захід, який сприятиме оптимальному досягненню мети такого застосування в конкретній ситуації. Крім того, кожен випадок законного, обґрунтованого застосування такого заходу стає наочним свідченням незворотності покарання за неправомірні дії, що перешкоджають кримінальному провадженню, є індикатором якості досудового розслідування й механізмом забезпечення його результативності, сприяє реалізації завдань кримінального провадження, визначених ст. 2 КПК України.

На сучасному етапі розвитку кримінального процесу науковці по різному визначають запобіжні заходи. Так, В. М. Тертишник вважає, що запобіжні заходи – це заходи процесуального примусу, які обмежують особисту свободу та свободу пересування підозрюваного (обвинуваченого) і застосовуються з метою запобігти можливості приховатися від слідства і суду, перешкодити встановленню об’єктивної істини та здійсненню правосуддя, а також продовжити злочинну діяльність [1, с. 408]. О. П. Кучинська, Ю. В. Циганик визначають їх як різновид заходів забезпечення кримінального провадження, які застосовуються виключно до підозрюваного чи обвинуваченого з метою забезпечення виконання ним покладених на нього процесуальних обов’язків, а також запобігання спробам: переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується [2, с. 118]. На нашу думку, найбільш вдало поняття запобіжних заходів визначила Т. Г. Фоміна, яка вказала, що запобіжні заходи є різновидом заходів забезпечення кримінального провадження правообмежувального та примусового характеру, які застосовуються слідчим суддею, судом за наявності достатніх підстав щодо підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу в іноземну державу (екстрадицію), основною метою яких є забезпечення виконання покладених на особу обов’язків, а також запобігання спробам її можливої неправомірної поведінки [3, с. 79].

Не вдаючись у подальшому в дослідження поняття запобіжних заходів, слід зазначити, що законодавець диференціював запобіжні заходи (ч. 1 ст. 176 КПК України) від більш простих до більш суворих з урахуванням характеру певного суспільного інтересу (визначеним у КПК конкретним підставам і меті), співмірності обмеження прав і свобод та характеру примусового впливу. Частиною 2 статті 177 КПК України визначено підстави застосування запобіжного заходу із зазначенням ризиків, які дають право на його застосування.

Загалом вторгнення державних органів у сферу особистих прав та свобод при застосуванні запобіжного заходу повинне мати мінімальні межі, дійсно необхідні для боротьби зі злочинністю. Їх визначення неминуче припускає, по-перше, чітке встановлення в системі права лише дійсно необхідних випадків примусової дії; по-друге, до кінця витриману диференціацію передбачених законом правоохоронних заходів залежно від виду неправомірної поведінки, тобто їх адекватний характер; по-третє, установлення в законі з тим або іншим ступенем деталізації процесуальної форми примусу, умов, підстав і порядку його застосування; по-четверте, використання в практичній діяльності лише нормативно закріплених засобів правоохорони при чіткому дотриманні юридичних передумов їх реалізації.

Водночас, незважаючи на визначений у КПК України порядок застосування запобіжних заходів, є чимало випадків порушення законності з боку сторони обвинувачення саме процесуального порядку застосування деяких з них. Слідча та судова практика в досліджуваній сфері певним чином характеризує проблемні ланки, які потребують особливого детального підходу й вирішення. Зокрема, під час подання клопотань про застосування запобіжного заходу слідчі судді не рідко визнають їх невідповідними вимогам закону, а саме через брак повних даних щодо підозрюваного, відомостей про судимість, обставини вчинення кримінального правопорушення, відсутність у протоколах затримання особи дати та часу такого затримання чи конкретизації підстав, за наявності яких є необхідність у продовженні строку запобіжного заходу, а також необґрунтованість винятковості обрання відповідного запобіжного заходу тощо. Унаслідок зазначених недоліків слідчі судді повертають такі клопотання, що, у свою чергу, негативно впливає на оперативність застосування необхідних заходів і тим самим знижує ефективність розслідування.

Незважаючи на різноманітність запобіжних заходів, з кожним роком збільшується кількість затриманих осіб та випадків застосування до підозрюваних запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. На практиці трапляються випадки затримання осіб без ухвали слідчого судді після спливу тривалого часу з моменту вчинення злочинів та за відсутності підстав, передбачених ст. 208 КПК, а саме затримання особи під час або ж безпосередньо після вчинення злочину. Проблеми виникають і під час процесуального оформлення затримання уповноваженою службовою особою або проведення супровідних заходів (зокрема обшуку затриманої особи), у питаннях своєчасного та правильного повідомлення затриманим про їх право на отримання правової допомоги, своєчасного інформування родичів затриманого та Центрів надання безоплатної правової допомоги. Поширеною стає практика, за якої доставлення затриманого до слідчого судді взагалі не забезпечується впродовж тривалого часу.

Доводиться також констатувати, що діяльність уповноважених службових осіб на етапі затримання особи досить часто ґрунтується на минулих традиціях, здійснюється з порушеннями і зловживаннями при затриманні підозрюваного. Через неправильне тлумачення та застосування закону уповноваженими службовими особами, а подекуди й свідомим ігноруванням його вимог, безвідповідальним ставленням до долі людей, їх прав, свобод та законних інтересів, є випадки подвійного стандарту в оцінці порушень (за незначне правопорушення можуть, прикладом, затримати вагітну жінку, проте «мажорів», які б’ють людей, поліція не затримує).

Оскільки найбільш часто затримання здійснюються працівниками поліції, варто звернути увагу на спільний наказ МВС та Мін’юсту України від 01 жовтня 2018 року № 806/3105/5 «Про затвердження Інструкції про заходи щодо дотримання вимог законодавства при затриманні без ухвали слідчого судді, суду осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, та обранні стосовно підозрюваних запобіжного заходу – тримання під вартою під час досудового розслідування». У пункті 1.6 розділу ІІ наказу вказується на найбільш серйозні й поширені порушення в цій сфері, а саме: доставлення до органу досудового розслідування уповноваженою службовою особою затриманої особи тривало довше, ніж це необхідно; нездійснення уповноваженою службовою особою, яка провела затримання, негайного інформування затриманого зрозумілою для нього мовою про підстави затримання та в учиненні якого злочину він підозрюється, а також нероз’яснення йому права мати захисника, отримувати медичну допомогу, давати пояснення, показання або не говорити нічого з приводу підозри проти нього, неповідомлення інших осіб про його затримання і місцеперебування в порушення вимог ст. 213 КПК України; невручення затриманому негайно копії протоколу про затримання під підпис, а також ненадіслання такого протоколу прокуророві; звільнення затриманої особи, підозрюваної в учиненні злочину, безпосередньо слідчим або службовою особою, відповідальною за перебування затриманих, без подання слідчим клопотання прокурору про обрання запобіжного заходу [4].

Ще однією проблемою є бездіяльність слідчих суддів щодо обов’язку захисту прав людини, зокрема під час затримання. Норми ст. 206 КПК України передбачають активну ініціативну правозастосовну діяльність слідчих суддів, спрямовану на захист прав особи, безпідставно позбавленої волі або такої, яка зазнала насильства під час затримання чи тримання під вартою. Разом з тим на практиці слідчі судді не так часто вивчають обставини та підстави затримання, не досліджують питань щодо строків доставлення до суду з моменту фактичного затримання особи, яка спонукає правоохоронні органи зловживати своїми повноваженнями та порушувати процесуальні права громадян.

На державному рівні не вирішено питань щодо умов утримання підозрюваних, обвинувачених у СІЗО. Сучасні українські реалії свідчать, що в СІЗО порушуються абсолютно всі норми і умови тримання, харчування та вимоги санітарії. Людина, вина якої ще не доведена, потрапивши в слідчий ізолятор, опиняється в ситуації, за якої на неї чинять психологічний або фізичний вплив з метою примушування надати «потрібні» показання або схиляють до угоди зі слідством. Зареєстрований у 2020 році у СІЗО рівень захворюваності на туберкульоз майже в 100 разів вище, ніж поширення цього захворювання серед цивільного населення [5]. На сьогодні відсутні будь-які дослідження впливу вірусу COVID-19 на арештованих, які одразу потрапляють до групи ризику. Обмеження зовнішніх контактів через заборону побачень та передач не вирішують відповідну проблему, оскільки залишаються два критичні фактори – перебування великої кількості заарештованих в одній камері та відсутність розвиненої інфраструктури для лікування в СІЗО, що в сукупності може призвести і призведе до масових летальних випадків серед заарештованих.

Крім того, тримання під вартою передбачає соціальні витрати на реалізацію даного заходу. У цьому сенсі тримання під вартою є найбільш дорогим запобіжним заходом, оскільки підозрюваний, обвинувачений на тривалий строк позбавляється можливості брати участь у продуктивній праці за своєю спеціальністю і приносити максимальну користь суспільству. Безпосередньо процедура взяття під варту, ураховуючи доставлення підозрюваного, обвинуваченого до слідчого ізолятора, особистий обшук, дактилоскопіювання, фотографування тощо, є досить трудомісткою. Щорічно держава витрачає сотні мільйонів гривень на реалізацію даного запобіжного заходу. Більш того, узяття під варту накладає фінансовий тягар на самих заарештованих, їх родину, адже заарештовані не отримують заробітну платню, фінансові витрати зазнають їх близькі та родичі, які відвідують ув’язнених (передачі, оплата додаткових послуг захисника тощо)[6]. Не зважаючи на це, такий захід в Україні є одним з пріоритетних порівняно з країнами Європи, 134 в’язня на 100 тис. населення [7].

Слід також звернути увагу, що у 2020 році Кабінет міністрів України запровадив експериментальний проект, згідно з яким заарештовані можуть за певну плату покращити свої умови тримання під вартою в слідчому ізоляторі. Порядок проведення експериментального проекту щодо платної послуги з надання покращених побутових умов і харчування особам, узятим під варту, у слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби було затверджено наказом Мін’юсту від 06 травня № 1587/5. Відповідно вартість зазначених умов залежить від строку, за який здійснюється оплата: 2 тис. грн. на добу, 8 тис. грн. на тиждень та 12 тис. грн. на місяць. У 2021 році за користування платними камерами було сплачено загалом понад 7,8 млн. грн. На нашу думку, ефективність такого експерименту дуже сумнівна. Вважаємо, що доцільно було б більше приділяти увагу поліпшенню людських умов перебування заарештованих загалом, а не лише за окрему плату, а також зменшити кількість заарештованих у камері, яка на сьогодні сягає 12 чи 16 осіб. Крім того, звернемо увагу, що у лютому 2021 року Уповноважена з прав людини Л. Денисова звернулася до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом щодо протиправності зазначеного експерименту аргументуючи це тим, що платні камери є порушенням рівноправності громадян за майновою ознакою. На жаль у червні 2021 року провадження у цій справі було закрито [8].

Суттєві проблеми виникають у слідчій та судовій практиці щодо недостатності врахування правоохоронними органами можливості застосування замість тримання під вартою неізоляційних запобіжних заходів та не врахування з цього питання практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ). О. Яновська на підставі аналізу практики ЄСПЛ у справах щодо України за 2019 р. виокремила основні найбільш повторювані порушення ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме:

• надмірна тривалість досудового тримання під вартою (прикладом, рішення від 11 квітня 2019 р. у справі «Левченко та інші проти України», заява № 46993/13);
• протягом усього періоду ув’язнення заявника суди посилалися на однакові підстави тримання під вартою; відсутність ознак того, що вони належним чином розглянули можливість застосування у справі заявника будь-якого альтернативного, менш обтяжливого запобіжного заходу (прикладом, рішення від 30 січня 2018 р. у справі «Макаренко проти України» , заява № 622/11);
• тримання заявниці під вартою в період між закінченням строку, установленого постановою про обрання запобіжного заходу в процесі досудового розслідування, та попереднім розглядом справи судом, під час якого постановлено продовжити строк тримання заявниці під вартою, який не охоплювався жодним судовим рішенням (прикладом, рішення від 27 лютого 2018 р. у справі «Сінькова проти України», , заява № 39496/11);
• запобіжний захід щодо заявниці було продовжено 20 разів з посиланням на одні й ті самі підстави (прикладом, рішення від 24 жовтня 2019 р. у справі «Штепа проти України», , заява № 16349/17) [9].

Окремі проблеми виникають й при застосуванні інших запобіжних заходів. Досліджуючи такий запобіжний захід як застава звернемо увагу, що цей захід так і не став альтернативою триманню під вартою. Прикладом, частка клопотань щодо застосування застави від загальної кількості всіх запобіжних заходів у 2019 році у середньому становила лише 0,83 %, у той час, як тримання під вартою – 70,23 %. У 2020 році ситуація не покращилась, слідчими та прокурорами було подано до судів першої інстанції всього 438 клопотань про застосування застави (для порівняння найбільша кількість клопотань про застосування застави була у 2013 році – 1 404 [10]).

Доречно зауважити, що в кримінальному процесуальному законодавстві України відсутні правові норми, які чітко регулюють правове становище заставодавця в кримінальному провадженні. Визначивши заставодавця як учасника кримінального провадження (п. 25 ч. 1 ст. 3 КПК України), законодавець не окреслив його процесуальний статус, не надав гарантії захисту своїх прав у кримінальному провадженні, не забезпечив потрібним обсягом прав для виконання визначених обов’язків. На сьогодні відсутня чітка регламентація правовідносин, що виникають між заставодавцем та підозрюваним, обвинуваченим, а також між заставодавцем та органом розслідування або судом. Фактично вибір способів й засобів впливу на підозрюваного, обвинуваченого покладається на розсуд самого заставодавця. З цього приводу ми погоджуємося з О. І. Ситайло, що такий стан певною мірою ускладнює застосування зазначеного запобіжного заходу й залучення особи як заставодавця в кримінальне провадження [11, с. 61].

Абсолютно неоднозначним є такий запобіжний захід, як особиста порука. У кримінальному процесуальному законі не міститься визначення поняття «поручитель», що безперечно є недоліком, оскільки чітко не передбачено вимог до поручителя, а також відсутні критерії оцінювання, чи заслуговує поручитель на довіру, чи ні. Отже, слідчий, прокурор, слідчий суддя мають керуватися лише власним переконанням, що є достатньо суб’єктивним чинником. До того ж поняття «довіра» підсилюється прикметником «особлива довіра», що ускладнює його розуміння, а також законодавцем не передбачено, чим саме визначається «особлива довіра» та в чому вона полягає.

Крім того, у судовій практиці трапляються випадки, за яких в ухвалі слідчого судді про застосування до підозрюваного запобіжного заходу у вигляді особистої поруки загалом відсутні відомості про вивчення в судовому засіданні особистих якостей поручителів, які б позитивно свідчили про довіру до них, спроможність забезпечити належну поведінку підозрюваного і виконання покладених на підозрюваного обов’язків, а також даних, що поручителі погоджуються з правами й обов’язками, передбаченими ч.ч. 2, 3 ст. 180 КПК України. Зазначимо також, що КПК України не передбачає повноважень слідчого судді перевіряти статки поручителя.

Не врегульовано та непередбачено в законодавстві, яким чином поручитель має впливати на підозрюваного для виконання останнім покладених на нього обов’язків, а також питань, чи може поручитель застосовувати заходи фізичного примусу щодо підозрюваного, затримувати його і доставляти до органу розслідування при спробі втечі, запобігати діям підозрюваного, спрямованих проти органів досудового розслідування, при припиненні нових кримінальних правопорушень підозрюваним.

Зазначимо, що в разі невиконання підозрюваним узятих на себе обов’язків при застосуванні особистої поруки теоретично, крім факту порушення підозрюваним запобіжного заходу, потрібно довести вину і бездіяльність поручителя, несумлінність виконання ним своїх обов’язків. Однак на практиці довести зазначене дуже складно, оскільки дії поручителя, що забезпечують належну поведінку підозрюваного, мають не процесуальний характер та не передбачені законом.

Проблематичними на практиці стають також питання оскарження застосування запобіжного заходу, оскільки в КПК України не передбачено можливості оскарження застосування особистого зобов’язання чи поруки, застави, затримання, що в певних випадках обмежує права особи. Крім того, не досить чітко регламентовано порядок оскарження застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою в частині визначення розміру застави, що зумовлює різні погляди з цього приводу.

Зазначимо також про те, що під час вирішення питання про застосування запобіжного заходу законодавець позбавив потерпілого права бути присутнім у судовому засіданні. На нашу думку, це негативно відбивається, щонайменше, на збалансованості прав потерпілого та підозрюваного, є грубим порушенням засади змагальності сторін та свободи в поданні суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості (ст. 22 КПК України). Вважаємо, що більш логічним у цьому питанні є забезпечення права потерпілого, а за необхідності й (або) його законного представника, на участь у розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу з метою заслуховування судом його думок з цього приводу, що є незаперечним у світлі обізнаності потерпілого в наявності реальної загрози для його безпеки в разі обрання альтернативних заходів замість тримання під вартою або домашнього арешту.

Підводячи підсумок, зазначимо, що норми КПК України, які регламентують застосування запобіжних заходів, на сьогодні не досконалі. Усунення відповідних огріхів має збалансувати систему запобіжних заходів, установити ті правові конструкції, що зможуть забезпечити ефективне вирішення завдань кримінального провадження, а також визначити баланс між примусом та конституційними правами людини.

Список використаних джерел:

1. Тертишник В.М. Кримінальний процес України. Загальна частина: підручник. 8-ме вид., доповн. і переробл. К.: Алерта, 2020. 452 с.

2. Кримінальний процес України: навч. посіб., за заг. ред. О. П. Кучинської, Ю. В. Циганик. К.: Юрінком Інтер, 2021. 448 с.

3. Фоміна Т.Г. Теоретичні та процесуальні основи застосування запобіжних заходів у кримінальному судочинстві України: дис. … докт. юрид. наук. Харк. нац. ун-т. внутр. справ. Харків, 2020. 630 с.

4. Про затвердження Інструкції про заходи щодо дотримання вимог законодавства при затриманні без ухвали слідчого судді, суду осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, та обранні стосовно підозрюваних запобіжного заходу – тримання під вартою під час досудового розслідування: наказ МВС України та Мінюсту України від 01.10.2018 № 806/3105/5. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1190-18#n7

5. Звернення Української Гельсінської спілки з прав людини стосовно необхідності впровадження заходів, спрямованих на захист хворих осіб, що знаходяться в місцях позбавлення волі від впливу COVID-19. URL : https://helsinki.org.ua/appeals/zvernennia-ukrains-koi-hel-sins-koi-spilky-z-prav-liudyny-stosovno-neobkhidnosti-vprovadzhennia-zakhodiv-spriamovanykh-na-zakhyst-khvorykh-osib-shcho-znakhodiat-sia-v-mistsiakh-pozbavlennia-voli-vid-v/

6. Реформа пенітенціарної системи. URL : http://krm.gov.ua/news/view/14609

7. Кримінально-виконавча система України у липні 2018 р. Статистичний огляд. URL : http://ukrprison.org.ua/statistics/1533198157

8. Чи виправдали себе платні камери в СІЗО. Відповідає правозахисник. URL: https://suspilne.media/196637-ci-vipravdali-sebe-platni-kameri-v-sizo-vidpovidae-pravozahisnik/

9. Яновська О. Г.  Захист конвенційних прав у кримінальному провадженні. URL: https://yur-gazeta.com/publications/practice/kriminalne-pravo-ta-proces/zahist-konvenciynih-prav-u-kriminalnomu-provadzhenni.html

10. Баганець О. Стан дотримання конституційних прав громадян під час досудового розслідування у 2019 році. URL: https://resonance.ua/stan-dotrimannya-konstituciynikh-prav/

11. Ситайло О. І. Застава як захід забезпечення кримінального провадження: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09. Київ, 2021. 208 с.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України,

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

 Надруковано: колективна монографія, випущена в Австрії “Національна стійкість, як стратегія забезпечення національної безпеки: воєнні виклики і новітні концепти міжнародного безпекового середовища “

Основне призначення науки полягає у прирості нових знань. Наковці мають прагнути до того, щоб проникати в сутнісне, у своїх судженнях і вибудовуванні концептів прагнути до безпомильності, виходячи на істину.

Говорячи про необхідність осмислення будови новітньої категорії „геостратегія сучасної Української держави”, слід прагнути до формування системно-цілісного концепта, у якому закодована інформація у максимально-стиснутому і підсумково-остаточному характеру, в рамках якого має рухатися увесь масив геостратегічних студій. Одним із таких концептів виступає „національна стійкість”.

У своїй книжці „Безпекознавство”, підготовленій двадцять років тому — у 2002 році — я писав: „Поступ України до річища державності пов’язаний із формуванням таких систем безпеки, виникнення яких не є випадковим процесом, а пов’язане із необхідністю задоволення найголовнішої потреби людини — потреби в безпеці… тому принцип безпекоцентризму має стосуватися усіх державних рішень на будь-яких рівнях управління, а головною когнітивною системою має виступати безпекознавство, квінтесенція якого полягає у формуванні  загальних методологічних засад, за яких будь-яка система безпеки максимально довго не перевищувала б порогових значень свого функціонування” [1, с. 7-9].

Із цієї цитати, майже двадцятирічної давнини, але актуальної і зараз маю виділити декілька важливих висновків для даної статті:

1)                   потреба людини в безпеці — визначальна потреба людини, суспільства  і держави саме в якості триєдиного організму. Жодні інсинуації, роками впроваджувані в політичну систему України, так і не спрацювали. Передбачена і сформована мною цивілізаційна тенденція до безпекоренесансу є актуальною і іманентною на будь-якому етапі розвитку цивілізації;

2)              безпекоцентризм — ключовий та фундаментальний принцип геостратегії в цілому та безпекової політики зокрема, ним мають бути просякнуті усі дії суб’єктів політичної системи, а також політичні рішення. Рішення поза контекстом даного принципу є державною зрадою, не відповідають національним інтересам і формують засади для посягання на конституційний лад країн, її недоторканність і державний суверенітет, тобто антистійкості;

3)              існування держави та її сталий і прогресивний розвиток можливий лише через ефективне функціонування системи національної безпеки в якості макросистеми. Ключовим посилом є формування даної макросистеми із пов’язаними системами зсередини неї, відтак засадничими характеристиками її функціонування виступають: адаптивність, стійкість та готовність;

4)              для формування цієї макросистеми є необхідність в розробленні цілісної, водночас адаптивної і відкритої системи знань про феномен стратегії, державної політики та безпеки. Такою системою мною запропоновано було у 2002 році визнати безпекознавство (авторський неологізм, яким я позначив науку про безпеку), ключовим посилом даної теорії має виступати розроблення методологічних засад стійкості систем, складових макросистеми безпеки.

Тож окреслення мого авторського бачення і подальше викладення будуватиметься на тих концептуальних засадах і чіткій, послідовній методологічній позиції, яку я сповідую у своїх і публікаціях своєї наукової школи три десятиліття.

Логіка викладення матеріалу будуватиметься за наступними блоками, які фактично і будуть завданнями дослідження:

• еволюція поняття „стійкість”;
• детермінація визначення поняття „національна безпека” і „національна стійкість”;
• поняття „системи національної стійкості”;
• стратегічні напрями застосування концепції стійкості в Україні.

1. Еволюція формування поняття стійкості

Визначення поняття є найбільш важливим дослідницьким завданням, що зумовлено скомплікованою істотою теми.

Як показала практика, невірні тлумачення та розуміння ключових для геостратегічного ландшафту понять призвели до того, що у 2021 поки одні країни „попереджували про небезпеку”, яку вони вважали реальною і дійсною; інші суб’єкти політичної системи в унісон стверджували „про перебільшення тих чи інших чинників… різну оцінку та розбіжне тлумачення”. До чого це призвело — відомо всім. Я лишаю питання юридичної відповідальності та взагалі правової оцінки усіх заяв та діяльності посадових осіб, відповідальних за реалізацію безпекової політики, поза лаштунками цієї наукової статті, а акцентую увагу саме на питаннях необхідності визначення коректної та головне — парадигмальної термінології.

Отже, нижче проаналізую підходи до визначення ключового поняття „стійкість” в сучасному контексті (станом на жовтень 2022 р.) необхідності перемоги над ворогом, готовності Української держави до результатів реалізації стратегії постросії, формування нового світового порядку і відповідних політичних суб’єктів, серед яких я чітко вбачаю місце Української держави, формування концептуально оновленої безпекової політики, а також оновлення влади від не здатних до ефективного управління державою політичних суб’єктів.

Одним із визначальних критеріїв будови категорійно-понятійного апарату виступає лінгвістична чистота, відтак ключовими методами дослідження виступатимуть: політична лінгвістика [2], правнича герменевтика [3-7] і інтегральний міждисциплінарний підхід [8].

Це є корисним з огляду як на необхідність легітимації важливого терміна, так і для його коректного застосування і політико-безпековій практиці. Причому переконаний, що для об’єктивності аналізу потрібно також висвітлювати і негативні думки, даючи їм не просто конотаційну оцінку, а здійснювати аналіз, що спирається прикладні та фундаментальні дослідження. Це є вкрай важливим для розвитку науки: збереження плюралізму думок на папері, з метою вироблення солідарної та цілісної ефективної геостратегії Української держави з урахуванням перманентної нестійкості та нерівноваги.

Саме тому дане дослідження виступає більше антитезою до теми „національної системи стійкості” ніж одноголосним науковим підспівуванням щодо її „необхідної” операціоналізації у політико-безпекову і правову реальність, науковим обґрунтуванням необхідності плюралізму в даному питанні. Адже, розглядаючи питання гемеостазису та синергетики у 2002 році, в своїй книзі „Безпекознавство” було чітко наголошено на тому, що нестійкість і нестаціонарність відіграють в оточуючому світі вирішальну роль [1, c. 34]. Минуло 20 років, але я не змінив свого ставлення і цю ж ідею було розвинуто в монографії „Стратегія державної інфраструктурної політики України”, підготовлену у 2021 році [9].

Адже в світі відбуваються активні різновекторні трансформаційні процеси, які породжують нові загрози та небезпеки, а у більш абстрактному плані — нові стани нестійкості, нестабільності та нестаціонарності, як антропогенного (біотероризм), так і природного характеру (кліматичні зміни). Прикладом, в усьому світі у зв’язку із пандеміями формується чітка тенденція до проникнення організованого криміналітету в систему охорони здоров’я [10, с. 7].

Тобто джерелом / причиною флуктуацій стійкості виступає саме спрямування значних фінансових ресурсів в певні, найбільш важливі та цікаві з позицій фінансового прибутку, сфери. Небезпека догматичного світогляду полягає у тому, що ним вже не можна вирішувати та усвідомлювати нові тенденції, нові вектори розвитку відкритих та глобалізованих соціальних систем. Відтак, зосередження на формуванні системи стійкості — це біганини за тінню, гра сліпих в кущах кропиви. Слід впливати на причини та умови, інші детермінанти формування та трансформації загроз та небезпек, а не говорити міфічну „систему стійкості”, яка є здебільшого науковою категорією, ніж практично існуючим проектом, який можна ефективно реалізувати.

Відтак, маємо прагнути не стільки до формування „системи стійкості”, що з наукової точки зору і це буде показано нижче є абсурдом, скільки до імплементації концепції стійкості в існуючі секторальні стратегії, акти стратегічної правотворчості, в тому числі й безпекову політику, а головне — в геостратегію сучасної Української держави як політико-безпекову практику.

2. Доктринальні підходи до визначення поняття

Одразу ж відмічу, що питання визначення поняття „стійкість” як у політологічному, так і в правовому аспектах не знаходять свого парадигмального вирішення. Більше того, чимало дослідників прямо вказують на аналітичну розмитість термінології, зокрема полісемії терміну „стійкість” [11, с. 41].

Отже важливим є продемонструвати: 1) наявність наукового інтересу до вирішення даного питання; 2) надати існуючі підходи; 3) здійснити їх аналіз і вийти на формулювання власного розуміння значення „стійкості”, сутності та істоти даного поняття.

Одне із перших визначень поняття „стійкість” міститься у моїй книзі „Безпекознавство” — здатність нормального функціонування системи при короткочасних внутрішніх і зовнішніх впливах, характеризується стабільністю і стаціонарністю [1, с. 198]. Причому стабільність визначається як здатність стійкого функціонування при тривалих внутрішніх і зовнішніх впливах [1, с. 197], а стаціонарність — ознака, яка характеризує незмінюваність об’єкта в часі [1, с. 198].

Визначення поняття „стійкість” знаходимо у Великому тлумачному словнику сучасної української мови. Там воно визначається як „здатність об’єкта, системи, виведеної зі стійкого стану, самостійно повертатися в цей стан; здатність витримати зовнішній вплив, протидіяти чомусь” [12, с. 1393]. Отже за даного визначення не йдеться про систему, а йдеться про властивість системи. Таким чином, йдеться про властивість об’єкта чи системи зберігати певний стан або повертатися до нього.

Д. Бобро визначає стійкість критичної інфраструктури як спроможність надійно функціонувати у штатному режимі, адаптуватися до умов, що постійно змінюються, протистояти та швидко відновлюватися після реалізації загроз будь-якого виду” [13, с. 18].

Корисним є використання результатів дослідження О. Суходолі [14], синтезуючи які, можна виділити наступні підходи до визначення поняття „стійкість”:

• здатність суспільства чинити опір, легко й швидко оговтуватися від будь-яких потрясінь, поєднуючи цивільні, економічні, комерційні та військові чинники” [15];
• одне з понять концепції економічної рівноваги, згідно з якою досягнення та утримання рівноважного стану в економіці належить до найважливіших мікро- і макроекономічних процесів [16];
• здатність системи витримувати та відновлюватися від суттєвих збурень без втрати спроможності забезпечувати проектний рівень та якість функціонування (надання послуг) [17];
• здатність активів (об’єктів), мереж і систем передбачати, абсорбувати, адаптуватись до та швидко відновлюватися після руйнівних випадків [18];
• здатність підготуватись та адаптуватись до змін, а також витримувати й відновлюватись після збурень. Це включає здатність витримувати та відновлюватися після цілеспрямованих зловмисних атак, аварій, а також природних загроз та інцидентів [19];
• здатність планувати, абсорбувати, відновлюватися та успішніше адаптуватися до негативних явищ [20] та інші.

Звертає на себе увагу і позиція авторів аналітичної доповіді щодо стійкості критичної інфраструктури, в якій відзначається  на зміщення уваги зі змісту діяльності щодо безпеки на діяльність із недопущення пошкодження функціонування умовного об’єкта переважно внаслідок зловмисних дій (з поступовим розширенням також на загрози природного і техногенного характеру), з фокусуванням на створенні додаткового захисту від загроз. Водночас аналіз змісту терміна „стійкість”, уможливлює цих же авторів  висновувати про акцент у ньому на діяльності зі створення можливостей для підготовки щодо запобігання та реагування на загрози, адаптації до нових умов функціонування та відновлення нормального режиму роботи [21, с. 16] (хоча на мій погляд, це також включає питання, які охоплені поняттям „захист”).

Далі цікавим є те, що поза аналізу вже давно існуючих документів щодо національної стійкості та національної готовності, наприклад у США, автори аналізованої аналітичної доповіді стверджують, що ними закладено концептуальний підхід до формування системи ЗКІ як результат імплементації результатів еволюції розуміння змісту термінів „безпека” та „стійкість” у США (а також інших країнах – членах НАТО) як ініціаторів та лідерів у цій сфері. Згідно із таким підходом безпека критичної інфраструктури має забезпечити вихід за межі лише захисту та включати в себе питання адаптації та відновлення. Через що припускається, що у процесі створення системи ЗКІ мають бути сформовані вимоги законодавства, запроваджені механізми та інструменти, щоб забезпечити діяльність залучених суб’єктів відповідно до пропонованого змісту терміна „стійкість” [21, с. 18].

Причому відмічу, що автори на пряму не дають власного варіанту визначення поняття, а одразу ж дають галузеве поняття стосовно інфраструктури. Причому при ухиленні від артикуляції власної позиції автори застосовують дуже абстрактне формулювання „зміст поняття”, що суттєво скорочує можливості для плідної та конструктивної дискусії щодо визначення родового поняття „стійкість”. Відтак пропозиція щодо назви державної системи захисту критичної інфраструктури в якості системи забезпечення безпеки та стійкості критичної інфраструктури є науково необґрунтованою, бездоказовою і не може бути визнаною аргументом для критичного аналізу взагалі.

Адже здійснений аналіз Президентських політичних директив США, навіть ще 2011 року, уможливлює виділити 5 ключових сфер функціонування національної системи стійкості („Mission Area”): 1) попередження; 2) захист; 3) пом’якшення дії негативних наслідків; 4) реагування; 5) відновлення.

На моє переконання, коріння дискусії щодо змісту поняття „стійкість” сягають в площину неправильного трактування і тиражування термінів „захист” і „безпека”.

Зважаючи, що дані наукові питання є окремим предметом досліджень, відмічу, що автори згаданої аналітичної доповіді відверто документують свою звужену позицію, вказуючи на „відмінності у трактуванні змісту терміна „безпека” в українському та англомовному дискурсах” [21, с. 17].

Відтак, дається взнаки наперед звужений фокус уваги окремих дослідників НІСД, які, слід віддати їм належне, все ж підкреслюють, що їх дослідження базується на вивченні досвіду США. Тут одразу ж виникає декілька ремарок щодо коректності наукового дослідження:

• з позицій геостратегії — у нас різний геостратегічний потенціал, різний ресурс на застосування інструментарію стратегічних комунікацій для синхронної та паритетної реалізації секторальних стратегій, до того ж різний рівень стратегічної культури та стратегічного мислення. США прагне бути центром світового порядку, що наперед визначає інші стратегії, які вона застосовуватиме для реалізації і досягнення поставленої мети. Саме це зумовлює різну шкалу індикаторів стійкості у США та України;
• з позицій політики — у нас різні політичні ваги та пасіонарність політичної еліти, різні політичні традиції та політична культура та різні окремі суспільні цінності, в цілому різні стратегічні цінності;
• з позицій права — у нас різні правові системи, в тому числі різні рівні розвитку стратегічної правотворчості;
• з позицій безпекознавства — у нас різні засади безпекової політики і різний потенціал безпекових спроможностей для реалізації національних інтересів та цінностей, зокрема й різні організаційно-функціональні моделі реагування на загрози та ситуації кризового характеру.

Тому, говорячи про досвід США, потрібно зважати на ці чинники, та вивчати його так, щоб його можна було пристосувати до української політичної системи і впровадити в рамках нормативного поля у безпекову політику для реалізації стратегічних національних інтересів. Підкреслю: ці дії мають бути спрямовані на досягнення українських національних інтересів, а не на прагнення відповідати взірцям союзників і партнерів, повністю нівелювавши власну ідентичність, перетворившись на знаряддя досягнення та реалізації чужих інтересів (інтересів третіх сторін).

Більше того, спираючись у безпекових питаннях, зокрема формування та імплементації концепції стійкості, авторами аналізованої доповіді підкреслюється і визнається той факт, що ними не проводилося догматико-юридичного, логіко-семантичного та ґерменевтичного аналізу нормативно-правових актів в Україні та США, не застосовувалися методи компаративістики і як наслідок, автори свідомо утрималися від аналізу саме правових категорій і норм-дефініцій, які власно і визначають правовий дискурс, визначаючи певним чином вектори розвитку геостратегічного дискурсу [22].

Навіть якщо виходити і з суто формальної логіки, то зазвичай виділяють два способи утворення понять [23, с. 39]:

• абстракція ототожнення — утворюються загальні поняття: інфраструктура, критична інфраструктура, правовідносини у сфері інфраструктури;
• ізолююча абстракція — утворюються загальні абстрактні поняття: загроза, безпека, захист критичної інфраструктури.

Як бачимо жоден із цих способів не оперує поняттям: імплементація англомовного дискурсу у правову і політичну реальність Української держави — тим більше в практику реалізації геостратегії Української держави. На ці питання я звертав свою увагу і наголошував на необхідності послуговування методологією юридичного термінознавства при упорядкуванні правових категорій.

Адже саме врешті-решт на удосконалення законодавства спрямовано дослідження більшості тем, оскільки без впорядковуючої ролі норм права будь-які дослідження і теоретичні міркування залишаться не реалізованими. Саме на заповнення цієї прогалини і спрямовано моє дослідження.

У згаданому аспекті ще одним прикладом відсутності точності застосуванні термінології виступає думка В.о. Генерального Директора Урядового офісу координації та європейської інтеграції Олексія Генічева, який 5 жовтня 2020 на своїй офіційній сторінці у Фейсбук відзначив: „Коли ми говоримо про стійкість, маємо на увазі, насамперед, готовність. Готовність держави захистити своїх громадян перед загрозами сьогодення. Цей підхід передбачає переорієнтацію зусиль з реагування, на підготовку до того, що з високою імовірністю може статися, тобто запобігти та мінімізувати вплив загрози. Принцип стійкості або ж „resilience” закладений у 3 статті Північно-атлантичного договору. У ній йдеться про те, що кожен із членів Альянсу має підтримувати і розвивати свою індивідуальну і колективну спроможність стійко протистояти збройному нападу. У сучасному світі безпека та колективний захист виходить далеко за межі готовності дати відсіч у разі збройної атаки. Незаконна анексія Криму стали каталізатором зі зміцнення стійкості через посилення цивільної готовності. Посилення стійкості має відбуватись за рахунок виконання 7 базових вимог до цільної готовності: 1) безпека енергопостачання; 2) дієвість уряду за будь-яких умов, 3) система зв’язку, 4) забезпечення населення питною водою та продуктами харчування. Ці елементи в комплексі і визначають стійкість. Ключовим фактором готовності країни є стійкі цивільні структури. Головне їх завдання забезпечувати: 1) стримування, 2) реагувати на кризу та 3) бути спроможними швидко після неї відновитись. Відтак потреба у створенні національної системи стійкості є вкрай актуальною. Стратегічне планування, прогнозування та оцінка ризиків — це те чим, ми повинні займатися уже сьогодні, або впевнено дивитись у безпечне завтра” [24].

Детальний аналіз цього коротенького виступу за обсягом може стати предметом окремого дослідження, адже в ньому припущено стільки логічних помилок, термінологічної плутанини та суперечностей, що говорити про здійснення аналізу, означає виробити самостійно правильне і логічне поняття „стійкості”.

Такі терміни як „цивільне суспільство” (слід вживати громадянське суспільство), „цивільні структури” (є інститут публічно-приватного партнерства) тощо — виключають важливість держави та взагалі інституційної структури у побудові ефективної макросистема національної безпеки і реалізації геостратегії Української держави.

Однозначно кидається в очі концептуально помилкове ототожнення понять „стійкість” і „готовність”. Це  взагалі порушує питання про компетентність та відповідність даної особи займаній посаді, оскільки озвучені слова, від такої особи цитуватимуться і сприйматимуться в якості офіційної публічно оголошеної державної позиції. В гонитві за „відповідністю шаблонам” українським чиновникам потрібно спочатку консультуватись з юристами щодо вживання тієї чи іншої термінології, щоб не перетворювати власні виступи на беззмістовний набір слів і цитування документів НАТО п’ятирічної давнини. Знову ж таки вертаємось щоразу до відсутності реалізованої концепції стратегічного наративу, на необхідність реалізації якої неодноразово звертали свою увагу чимало авторитетних науковців та дослідників.

Окремо зверну свою критичну увагу і на напрочуд саркастичну статтю, підготовлену О. Резніковою, як відзначила, що „час від часу в публічному дискурсі виникають „трендові” слова (buzzwords), які лунають звідусіль, використовуються у політичних документах і державних програмах, під які виділяються кошти з державного бюджету або міжнародними організаціями, і які кожен розуміє по-своєму” [25]. Саме так авторкиня висловлює свою думку про новий для неї термін „стійкість”.

Справедливості заради відмічу, що слово „buzzwords” абсолютно невірно контекстуально застосовано даною авторкинею, адже воно означає і правильно перекладається зовсім не в тому контексті, в якому його подано. Насправді, це „розумне слівце або фраза, почасти які вживаються в якості жаргонізмів, які притаманні в певний час або в певному контексті”. До одних із таких слів авторка віднесла і термін „стійкість”, назвавши його також „трендовим”.

Залишу поза увагою той факт, що стаття була підготовлена 19 липня 2019 року, тобто принаймні вже можна чітко констатувати про відверте нехтування і грубе порушення авторкою правил всебічності та об’єктивності подання інформації, адже нею не було проаналізовано жодного документа НАТО (особливо 2016 року, коли було проведено Варшавський саміт) та інших міжнародних організацій, в рамках яких під час забезпечення колективної безпеки саме і сформувалася консенсуальна позиція та концепція необхідності формування стійкості та готовності. Вже навіть не йдеться про значний масив наукової літератури, де в рамках різних наук дане поняття має достатньо значні форми інтерпретації і загальний рівень дослідженості.

Додатковим проявом термінологічної розмитості виступає позиція О. Резнікової, яка, в суто авторській інтерпретації виділяє такі види стійкості: корозійна стійкість металу; стійкість будівлі; психологічна стійкість людини; стійкість екосистеми; стійкість інфраструктури; стійкість держави і суспільства до терористичної загрози та інформаційних атак; стійкість комп’ютерних систем до хакерських атак; стійкість фінансової системи; національна стійкість [25].

Натомість позиція О. Генічева та О. Резнікової об’єднує відсутність чіткого розуміння іманентних ознак поняття, виділення онтогенетичних зв’язків його структурних елементів, а також відсутність виходу на конкретні пропозиції щодо удосконалення державної політики в аспекті формування умов для підвищення її стійкості.

Однак вже роком пізніше у 2020 році О. Резнікова у співавторстві з К. Войтовським підготували аналітичну записку „Щодо Концепції забезпечення національної стійкості”, в якій відзначила: „Розбудова національної стійкості є одним із пріоритетних напрямів політики національної безпеки України на сучасному етапі. Це обумовлено необхідністю забезпечення готовності держави і суспільства до реагування на широкий спектр загроз різного походження, а також безперервності основних процесів у державі. Україна має значний потенціал стійкості, що підтверджується досвідом її протидії гібридній агресії. Проте системні механізми забезпечення національної стійкості наразі не сформовані. Їх запровадження сприятиме водночас посиленню і розвитку системи забезпечення національної безпеки України. Розробка і реалізація комплексних стратегічних рішень у цій сфері потребує належного наукового обґрунтування, у першу чергу, щодо визначення концепції забезпечення національної стійкості” [26, с. 1].

З аналізу цитованого тексту даних авторів робимо наступні авторські висновки:

• автори безпорадно плутають ключові поняття „стійкості” і „формування системи національної стійкості”;
• автори не порізнюють поняття „стійкості” і „національної стійкості”;
• формування системи національної стійкості розглядається поза контекстом державної політики, а одразу ж наголошується на зв’язок лише із політикою національної безпеки, хоча безпекова політика лише є інструментальної для багатьох секторальних видів державної політики, тобто важливою, але не вичерпною щодо них;
• вказується лише на два об’єкти готовності: держава і суспільство, тим самим ігнорується важливий об’єкт: людина і громадянин;
• готовність зводиться лише до реагування, тим самим ігнорується відновлення, адаптація, запобігання та інші важливі ознаки системи стійкості, які вже є уконституйованими як у спеціалізованій науковій іноземній літературі, так і є закріпленими у відповідних нормативних актах різного рівня;
• авторами не проводиться чітка демаркаційна лінія між поняття готовості і готовності;
• система готовності звужується рамками лише загроз, лишаючи осторонь виклики та небезпеки;
• готовність звужується лише готовністю до безперервності основних процесів, термін „основні процеси” не несе жодного змістовного навантаження і не відповідає змісту та призначенню саме системи готовності, яка формується для забезпечення безперервності життєво важливих процесів для особи, суспільства і держави;
• уводиться в обіг терміносполука „потенціал стійкості”, який не має свого пояснення та визначення, так само як і не проведено демаркаційну лінію між ключовими поняттями „стійкість” та „готовність”.

Своєю чергою, окремі дослідники [27], при екстраполяції визначення поняття системи управління економічною стійкістю [28], висновують про необхідності виділення наступних станів стійкості системи інфраструктури:

- відносна стійкість – критична інфраструктура динамічно розвивається та зберігає при цьому рівновагу своїх елементів;

- критична стійкість – критична інфраструктура динамічно розвивається, але ціною внутрішніх диспропорцій;

- умовна стійкість – критична інфраструктура не розвивається, але при цьому зберігає рівновагу своїх елементів [29, с. 468].

У даному аспекті можна погодитись із С. С. Телеником, який відмічає, що запропонована вище класифікація є важливою з огляду на те, що визначення стану системи інфраструктури за певний період уможливить вироблення необхідних заходів і напрямів державної політики щодо захисту і стійкості критичної інфраструктури, а також необхідні для цього засоби правового регулювання [29, с. 468].

Отже, як вбачається з урізноманітненого аналізу підходів до визначення поняття стійкості, наразі не сформовано чіткого розуміння, що таке стійкість:

• це система;
• це система забезпечення;
• це властивість системи;
• це характеристики політики національної безпеки;
• це готовність.

Наступним елементом мого дослідження виступає з’ясування змісту концепту „національна стійкість”.

3. Щодо творення концепту „національна стійкість”

Зауважу, що що сучасний та актуальний геостратегічний ландшафт характеризується високим рівнем нестійкості, турбулентності й невизначеності. Нині увиразнюється поява нових форм загроз через неконтрольовані наслідки глобалізації, які призводять до критичної залежності держав, зокрема від енергоносіїв. Роками створюване енергетичне узалежнення створили умови для стратегічної залежності багатьох держав від тих країн, які постачають енергоносії.

Водночас я підтримую позицію міністра закордонних справ Швеції Анн Лінде, яка під час критики Президентом США Д. Трампом недостатньо жорстких заходів, що їх вживає Швеції під час протидії коронавірусу у квітні 2020 року, акцентувала свою увагу на тому, що влада Швеції вживає ті заходи, які є правильними для Швеції [30].

І це є суттєвим компонентом: в Україні дуже часто дружбу та співробітництво, партнерські або союзницькі відносини підмінюють повним калькуванням того чи іншого досвіду без урахування національної специфіки, національних традицій та взагалі національних інтересів та головне — цінностей української нації. Вибір тієї чи іншої моделі алгоритму управління має відповідати інтересам передусім України, а не виступати мірилом отримання чергового траншу МВФ або інших почасти сумнівних преференцій в окремих сегментах міжнародних відносин. Слід відверто розуміти, що те, що підходить одним країнам, не підходить іншим. Це ж стосується і впровадження концепції стійкості при формуванні геостратегії сучасної Української держави.

Відтак, основне призначення національної стійкості — створення резервних можливостей та спроможностей для гарантованої реалізації національних інтересів і плекання національних цінностей. Визначальним є не плутати цільове призначення, мету та взагалі місію даної системи, а головне відчути запит суспільства і державних інституцій та інституцій громадянського суспільства саме у необхідності впровадження концепції національної стійкості безпосередньо в такому форматі, котрий є необхідний нашій соціальній системі, а не третім зацікавленим сторонам, в тому числі й лобістам (за певних умов потенційним колоборантам та зрадникам), що проводять на теренах України власну діяльність, причому не завжди в інтересах України.

Таким чином можна говорити і про необхідність впровадження засад стійкості в якості керівних засад, що найбільше відповідають усвідомленим потребам розвитку нації у даний час та на майбутнє, в кожен структурний елемент геостратегії в цілому, і в рамках секторальних стратегій зокрема.

Наголошу: доцільно говорити не про формування якоїсь окремої системи, яка стане додатковим елементом державної політики, надструктурним самостійним елементом або замінить якійсь елемент, а саме про впровадження засад стійкості, концепції національної стійкості.

При цьому чимало сучасних дослідників звертають увагу на необхідність застосування інноваційного підходу як в науці, так і на практиці, який має забезпечити максимальні переваги в реалізації державної політики безпосередньо для України. Важливим у даному аспекті є відхід від застарілих кліше та шаблонів, усвідомлення і визначення власного шляху в умовах невизначеності.

Знаковим стало прийняття Концепції забезпечення національної системи стійкості, ухваленої 27 вересня 2021 року, майже за 5 місяців перед початком війни путінського режиму проти Української держави [31]. Даним документом визначено мету, основні принципи, напрями, механізми і строки запровадження та функціонування національної системи стійкості, спрямованої на забезпечення здатності держави і суспільства своєчасно ідентифікувати загрози, виявляти вразливості та оцінювати ризики національній безпеці, запобігати або мінімізувати їх негативні впливи, ефективно реагувати та швидко і повномасштабно відновлюватися після виникнення загроз або настання надзвичайних та кризових ситуацій усіх видів, включаючи загрози гібридного типу, але не обмежуючись ними.

Отже основними завданнями національної системи стійкості визначено [31]:

• забезпечення здатності держави і суспільства своєчасно ідентифікувати загрози;
• виявляти вразливості;
• оцінювати ризики національній безпеці;
• запобігати або мінімізувати їх негативні впливи;
• ефективно реагувати;
• швидко і повномасштабно відновлюватися після виникнення загроз або настання надзвичайних та кризових ситуацій усіх видів, включаючи загрози гібридного типу, але не обмежуючись ними.

Натомість проведення лінгвістичного та логіко-семантичного аналізу визначення понять „національна стійкість” і „система національної стійкості” у цьому ж документі уможливило виявити певні розбіжності у трактуваннях, які я відобразив у відповідній таблиці.

Відзначу і на ту обставину, що в Концепції забезпечення національної системи стійкості, від 27 вересня 2021 року безпосередньо поняття стійкості не визначено, натомість надається визначення поняття національна стійкість — здатність держави і суспільства: 1) ефективно протистояти загрозам будь-якого походження і характеру, 2) адаптуватися до змін безпекового середовища, 3) підтримувати стале функціонування, 4) швидко відновлюватися до бажаної рівноваги після кризових ситуацій.

Отже формулюємо проміжні висновки:

1)              в українській правничій термінології, а також в рамках політологічних досліджень відсутнє поняття „національна система стійкості”;

2)              легітимованим є поняття „національна стійкість”, яке має власне визначення;

3)              політичні інститути, реалізуючи секторальні стратегії, імплементують концепцію стійкості у власну діяльність, реалізуючи державну політику в найбільш важливих сферах життєдіяльності;

4)              розроблення і реалізація геостратегії передбачають формування макросистеми, важливими і необхідними властивостями якої виступають стійкість і готовність.

Висновки щодо України

Відмічу, що звернення Україною уваги до завдань стійкості та готовності не є новелізацією старих проблем, а слугує відлунням врахування міжнародного досвіду, а також необхідності розроблення нових підходів до реагування та профілактику нових викликів та загроз сучасності, тобто фактично відбувається чіткий наголос на необхідності практичного впровадження проактивної державної політики в рамках реалізації геостратегії сучасної Української держави.

Підтвердженням цьому є Указ Президента України від 30 вересня 2022 року, в якому наголошено на необхідності підвищення стійкості держави, зокрема через прискорення  прийняття відповідних законопроектів щодо належного санкційного та іншого реагування на ескалацію з боку Російської Федерації [32].

У нашій державі слід визнати відверто, навіть не сформовано достатньої системи безпеки об’єктів стратегічної інфраструктури: незважаючи на проведені безпекові та воєнні заходи деінфраструктуризація Української держави відбувається систематично в рамках війни Росії проти України. Тож питання стійкості держави і її практичної готовності до активних заходів, особливо в зимовий період 2022-2023 років стануть важливими індикаторами увиразнення концепції Realpolitike.

Нині не можемо стверджувати про функціонування національної стійкості. Поки, це лишається у вигляді прогнозної моделі, яка може бути реалізованою лише за умови виграшу у війні проти Росії, наступного приходу до влади іншої компетентної, фахової команди, цілеспрямованої на реалізацію стратегічних національних інтересів, діяльність яких ґрунтуватиметься на державоцентристських засадах. Розроблення геостратегії і на її підставі секторальних стратегій і як актів стратегічної правотворчості і як відповідних напрямів державної політики має стати новою стратегією нашої держави, одними із важливих індикаторів ефективності функціонування якої мають виступати: стійкість і готовність.

Слід відходити від практики констатації в актах стратегічної правотворчості на песимістичних оцінках ситуації щодо стійкості держави та її готовності до ефективного реагування на виклики та загрози, що містяться в численних нормативних актах, політичних рішеннях (Закон України „Про національну безпеку”, Стратегія національної безпеки України, Стратегія кібербезпеки України, Стратегія забезпечення державної безпеки  тощо), а також матеріалах та оглядах з питань національної безпеки.

Констатую: наразі чітко сформована практична потреба у формуванні та імплементації науково обґрунтованих резервів державного управління, ухваленні та реалізації нестандартних та асиметричних секторальних стратегій, які можуть суттєво доповнити та посилити державну політику держави, сприяти повномасштабної реалізації геостратегії сучасної Української держави.

Національна стійкість — властивість національних систем, яка характеризує їх здатність протистояти загрозам, адаптуватися до дії швидких змін геостратегічного ландшафту у звичайному режимі, безперебійно функціонувати під час кризовий та надзвичайних ситуацій будь-якої природи, характеру та інтенсивності, а також відновлюватися після них до встановленої нормативними актами рівня рівноваги за умови збереження безперервності процесу управління. Своєю чергою забезпечення національної стійкості, враховуючи існування і постійну наявність потенційних або наявних загроз і небезпек, вимагає не лише здатності протистояти ним, але й адаптуватися до постійної їх дії.

Таким чином, впровадження концепції національної стійкості передбачає формування комплексного механізму, який включатиме в себе етапи оцінки ризиків, планування та навчань, узгоджені протоколи реагування на кризову ситуацію, відновлення до початкового стану та належну міжвідомчу комунікацію.

Відповідні напрацювання також містяться у стратегічних програмних документах держави (Стратегія національної безпеки України, затверджена Указом Президента України від 14 вересня 2020 року № 392, Концепція розвитку сектору безпеки і оборони України, затверджена Указом Президента України від 14.03.2016 № 92, Концепція забезпечення контррозвідувального режиму в Україні, затверджена Указом Президента України від 06.10.2017 № 310 та Концепції створення державної системи захисту критичної інфраструктури, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 06.12.2017 № 1009).

Запропонований у нормативно-правових актах підхід дає всі підстави для запровадження концепції національної стійкості, оскільки дозволяє методологічно поєднати діяльність та функціонування різних існуючих державних систем безпеки (захисту та реагування на кризові та надзвичайні ситуації, наприклад: кіберзахист, контртерористична, контрдиверсійна діяльність, захист економічної безпеки, безпекоінфраструктурна політика тощо).

З позицій права, ефективна реалізації геостратегії базується на формуванні системи актів стратегічної правотворчості, властивістю даної системи виступає стійкість.

З позицій політології, існує потреба у формуванні політичної еліти, здатної формувати дороговкази і головне, позбавленої корупційного та агентурного впливу з боку інших країн, реалізовувати політичні рішення стратегічного характеру, що відповідають стратегічним національним інтересам Української держави, а не є відлунням державної політики третіх країн, нехай і союзників. Критерієм ефективності виступає готовність [33].

Подальше розроблення і практична реалізація принципів національної стійкості для реалізації геостратегії можливі після введення в дію оновленої Геостратегії Української Держави, і формування на її основі скоординованої державної політики у відповідних найбільш важливих сферах (інформаційній, кібернетичній, воєнній, соціально-економічній, економічній, енергетичній, екологічній, транспортній та ін.), закріпленої у відповідних актах стратегічної правотворчості (секторальних стратегіях), а також під час розробки інших документів стратегічного планування, які визначатимуть шляхи та інструменти її реалізації, досягнення визначених результатів і поставлених цілей в певно визначених проміжках часу.

Загалом вжиті заходи дозволять посилити спроможності держави та суспільства здійснювати відповідний прогноз, ефективно реагувати і максимально швидко відновлюватися до визначеного стану у разі загрози або порушення основних аспектів життєдіяльності країни та забезпечувати національну безпеку в цілому.

Українська держава має значний потенціал стійкості, що підтверджується набутим досвідом у війні проти путінського режиму. Разом із тим, причиною провалу протидії гібридній агресії, яка передувала варварській війні, розпочатій 24 лютого 2022 року стала відсутність дієвих системних робочих механізмів забезпечення національної стійкості і готовності до реальної та результативної протидії, включаючи проактивне та адаптивне управління та вжиття комплексних активних заходів в тому числі і в контексті реалізації концепції стратегічних комунікацій.

Зважаючи на високу актуальність тематики, продовження наукових досліджень у цій сфері має стати пріоритетним.

Актуальними залишаються вектори розроблення геостратегічної теорії як упорядкованої макросистеми знань, що досліджує ту складову соціальної реальності, яка пов’язана із виявленням проблем у сфері реалізації секторальних стратегій держави, знаходженням ефективних засобів для їх реалізації та вироблення наукових рекомендацій для підвищення ефективності практичної стратегічної діяльності як сфери реалізації стратегічних інтересів.

Головна причина потреби в розробленні геостратегії полягає у стійкості націософських і націєтворчих засад українства, яке в одвічному прагненні до власної держави, піднімаються через формування геостратегії до осмислення причин, що активно заважали її формуванню.

У даному контексті теоретична концепція стійкості виступає когнітивною складовою теорії геостратегії, адже саме стійкість держави виступає однією з параметральних  характеристик ефективності реалізації геостратегії Української держави.

Список використаної літератури:

1. Ліпкан В. А. Безпекознавство: навчальний посібник. Київ: Вид-во Європ. ун-та, 2003. 208 с.
2. Нагорна Л. Політична лінгвістика: стан і статус // Курасівські читання. Наукові записки. Випуск 30. Книга 2. С. 160-168.
3. Бернюков А. М. Юридична герменевтика як методологія здійснення правосуддя (філософсько-теоретичний аналіз): автореф.дис… канд.юрид.наук: 12.00.12 / А.М.Бернюков: Львів. держ. ун-т внутр. справ. Л., 2008. 16 с.
4. Фатхутдінов В. Г. Роль оцінки у формуванні симулякрів і провадженні симулятивної практики в дійсність під час забезпечення громадської безпеки // Право і суспільство. 2015. № 5-2. ч. 3. С. 30—39.
5. Фатхутдінов В. Г. Громадський vs публічний у дзеркалі правничої герменевтики // Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія: юридичні науки. Херсон, 2015. Випуск 4, Т. 1. С. 45—50.
6. Шелестов К. О. Праворозуміння та герменевтика // Актуальні проблеми держави і права. Одеса: Юридична література, 2009. Вип. 50. С. 108-113.
7. Юркевич О. М. Герменевтика культурної форми розуміння: автореф. дис…. д-ра філософ. наук: 09.00.01 / О. М. Юркевич; Харк. нац. ун-т ім. В.Н.Каразіна. Харків, 2005. 40 с.
8. Ліпкан В. А. Міждисциплінарний підхід до формування націобезпекознавства // Право України. 2005. № 1. С. 94 – 99.
9. Ліпкан В. А., Зубко Г. Ю. Стратегія державної інфраструктурної політики України: монографія; за загальною редакцією В. А. Ліпкана. Київ: Ліпкан В. А., 2022. 1008 с.
10. Тимошенко В. І., Шакун В. І. Теоретичні основи кримінології: монографія. Київ: Юрінком Інтер, 2021. 240 с.
11. Svitkova, Katarina. (2017). Resilience in the national security discourse. Defence & Strategy Journal. Vol. 1. С. 21-40.
12. Великий тлумачний словник сучасної української мови : 250000 / уклад. та голов. ред. В. Т. Бусел. Київ; Ірпінь: Перун, 2005.
13. Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні: зб. матер. міжнар. експерт. нарад/упоряд. Д. С. Бірюков, С. І. Кондратов; за заг. ред. О. М. Суходолі. Київ: НІСД, 2016. 176 с.
14. Суходоля О. М. Стійкість енергетичної системи чи стійкість енергозабезпечення споживачів: постановка проблеми. Стратегічні пріоритети. 2018. № 2. С. 101-117.
15. Брежнєва Т. В. Стійкість як ключовий елемент колективної оборони НАТО. Стратегічні пріоритети. 2017. № 3. С. 12-20. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/spa_2017_3_4.
16. Козловський С. В., Рудковський О. В., Козловський А. В. Концепція управління стійкістю сучасної економічної системи як основа забезпечення її розвитку. Економіка та держава. 2017. № 12. С. 4-8/
17. Gößling-Reisemann Stefan. Resilience – Preparing Energy Systems for the Unexpected. URL: https://www.irgc.org/wp-content/uploads/2016/04/G%C3%B6ssling-Reisemann-ResiliencePreparing-Energy-Systems-for-the-Unexpected-2.pdf/
18. Cabinet Office. Keeping the Country Running: Natural Hazards and Infrastructure. (2011). URL: https://www.gov.uk/government/uploads/system/uploads/attachment_data/file/61342/naturalhazards-infrastructure.pdf [in English].
19. White House. (2013). Presidential Policy Directive – Critical Infrastructure Security and Resiliencе. obamawhitehouse.archives.gov. URL: https://obamawhitehouse.archives.gov/the-press-offi ce/2013/02/12/ presidential-policy-directive-critical-infrastructure-security-and-resil [in English].
20. National Research Council. (2012). Disaster Resilience: A National Imperative. Washington, DC: The National Academies Press. doi.org. URL: https://doi.org/10.17226/13457 [in English].
21. Організаційні та правові аспекти забезпечення безпеки і стійкості критичної інфраструктури України : аналіт. доп. / [Бобро Д. Г., Іванюта С. П., Кондратов С. І., Суходоля О. М.] / за заг. ред. О. М. Суходолі. Київ: НІСД, 2019. 224 с.
22. Ліпкан В. А. Щодо необхідності творення геостратегічного дискурсу. Політикус. 2022. № 3.
23. Черданцев А. Ф. Логико-языковые феномены в юриспруденции. Изд-во Норма Инфра М. М., 2012. 320 с.
24. Генічев О. // Facebook: https://www.facebook.com/1235786599883191/posts/3234886989973132/?vh=e&d=n
25. Резнікова О. Що саме ми розбудовуємо, говорячи про національну стійкість? // Режим доступу: https://dt.ua/internal/scho-same-mi-rozbudovuyemo-govoryachi-pro-nacionalnu-stiykist-318005_.html.
26. Резнікова О. Щодо Концепції забезпечення національної стійкості. Аналітична записка. Серія „Національна безпека”. № 8. 2020. С. 1-8.
27. Теленик С. С. Сучасна потреба у формуванні національної системи стійкості та готовності. Сектор безпеки України: актуальні питання науки та практики : збірник наукових статей, тез доповідей та повідомлень за матеріалами VІІ Міжнародної науково-практичної конференції, м. Харків, 9–10 квітня 2020 р. Харків : Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого ; Друкарня Мадрид, 2020. Вип. 35. С. 173–174.
28. Козловський С. В., Рудковський О. В., Козловський А. В. Концепція управління стійкістю сучасної економічної системи як основа забезпечення її розвитку. Економіка та держава. 2017. № 12. С. 4-8.
29. Теленик С. С. Державна система захисту критичної інфраструктури України: концептуальні засади адміністративно-правового регулювання: монографія. Одеса: Видавничий дім „Гельветика”, 2020. 602 с.
30. Шведы ответили Трампу на критику из-за коронавируса // Режим доступу : http://www.bagnet.org/news/world/422721/shvedy-otvetili-trampu-na-kritiku-iz-za-koronavirusa.
31. Концепція забезпечення національної системи стійкості: Указ Президента України від 27 вересня 2021 року № 479/2021 // Режим доступу: https://www.rnbo.gov.ua/ua/Ukazy/5017.html.
32. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 30 вересня 2022 року „Щодо дій України у відповідь на спробу Російської Федерації анексувати території нашої держави, з метою гарантування безпеки євроатлантичного простору, України та відновлення її територіальної цілісності”: Указ Президента України від 30 вересня 2022 року № 679/202 // Режим доступу: https://www.rnbo.gov.ua/ua/Ukazy/5785.html.
33. Ліпкан В. А. Ідея політичної готовності. Актуальні проблеми філософії та соціології. 2022. № 37.

Твой кроткий мир любви, раздумий и цветов

Тебя люблю без лишних и пьянящих слов.

Душевного сиянье обожанье

И вожделенно будет пусть признанье.

**

Будь счастлива, улыбчива и креативна!

Будь ласкова, умна и позитивна!

Душа пусть счастьем расцветает,

Любовь пусть в красках пребывает!

Елене Липкан посвящается.

Колектив ГОСЛ щиро вітає Голову наглядової ради із Днем народження! Щиро зичимо миру, добра, щастя і любові!

Владимир Липкан

По мотивам Германа Гессе ”Ирис”

Каждый раз моему сердцу кажется,

Что-то в жизни бренной не увяжется.

Порою всплывает воспоминание:

Думы о будущем, жизни стенания.

***

Что для нас есть проза жизни:

Шум поэзии и золотой листвы?

Видим всё мы лишь сквозь призмы:

Грез, уныний или мечт, любви?

***

Пьянящий Аромат воспоминанья,

Словно царствие Божественной любви.

Но утрачено ценнейшее желание:

Дальше Так по ней бессмысленно брести.

***

Проникновенно мыслить, глубоко искать,

Внимать давно исчезнувшие звуки.

Любить всем сердцем, обожать,

Не потеряв себя в круговороте скуки.

**

Чуть уловимое сиянье счастье

Лучилось нежно, согревая всё вокруг.

Какие не случились бы ненастья

Его покой душевный — лучший друг.

**

Тончайшая гармония любви,

Есть музыка, созвучна мирозданью.

Коль есть любовь, по жизни с ней иди,

Не отвлекайся на чужих заданья.

***

Изящная игрушка, тела красота.

Она ведь многим издали видна.

Но любят тело или сердца красоту

И смогут ли взойти на эту высоту?

***

Он часто говорил мне, всякий раз

Когда вдруг имя вспоминал всуе,

Всплывает милый детский час

Когда ты жил, творил везде.

**

Напоминанье о давно забытом

О некогда столь важном, но сокрытом

Мы потеряли, позабыв столь ценное, святое

Мы перепутали что важно, а что может быть в отстое.

**

Под маской росписи старинной,

На первый невзначайный взгляд, наивной

Сокрыто множество диковинных вещей

Меняющих уклад и судьбы множества людей.

**

Безнадёжная унылая охота

За ароматами следов далеких лет

Меняет бесконечный ритм аж до зевоты,

Развеяв монотонный жизненный куплет.

**

Блуждая в пропастях, беспомощно маня.

Он силился, что мочи… чтоб вспомнить хоть себя:

Каким он был, во что он превратился.

И почему так по судьбе по жизни прокатился.

**

В мучениях бессилья, отрешившись от судьбы,

Он принял жизнь и все её плоды.

Он ощутил печальный грустный сердца стон.

Ведь прошлое окутало его как сон.

**

Столь дивный горизонт великолепия мечтаний,

Широкая палитра мира обладаний.

Все это можно временно иметь

Но не душою, сердцем лицезреть.

**

Златую нить прядем сквозь череду прозрений,

Как будущее — в прошлом мы живем,

И веет аромат сомнений вожделенных,

Чтоб мы попали в отчий дом.

**

Дыхание отрадных тайн незримо,

Простому обывателю оно неуловимо.

Ты должен стать искателем себя

Понять, проникнуть, жизнь ЖИВЯ!

**

Юродивый ты или чародей

Но жизни чашу ты сполна испей

Познай себя, познай свой путь

Другой ведь жизни не вернуть.

**

И Сквозь туманы грёз безликих

Сквозь сладкие мечтанья детских лет

Златую нить плети по жизни,

Тогда найдешь и для себя ответ.

**

Златая нить есть обретенье,

Того, что долго ты искал

Она есть сущность, вожделенье

Она — есть самость, идеал.

**

Созвучье душ, сердец и тела —

Вот это есть златая нить

Люби всегда, и будь ты смелым:

С любовью в сердце радостно прожить

По мотивам сказки Германа Гёссе „Ирис”, написанной в 1917 году, посвящённой первой жене писателя Марии Бернулли. Очень вдохновило великолепие и красота языка, что и вдохновило в написанию своего стихотворения.

Поиск золотой нити — процесс, связанный с освобождением самости, о продвижении к центру своего „Я”, скрытого в недрах бессознательного; это процесс поиска истины, гармонии, самости.

Диктатура денег в современном мире воздвигла в эпохальную важность ценность лишь материальных вещей, при этом ценность нивелирована до цены. В своем стихотворении я пытаюсь образными средствами показать, что делало нас счастливыми тогда — в детстве. Что было причиной нашей радости и что было ценно. Почувствовав это, Вы, мой уважаемый читатель, сможете приблизиться к пониманию своих сегодняшних мироощущений.

Володимир Ліпкан

Опрацьовуючи матеріали з функціонування Венеціанської Республіки, єлизаветинської Англії (друга половина XVI – початок XVII століття), політичних рішень Кромвеля, виникли певні думки, політичні за змістом, поетичні за формою. Тому продовжую розвивати політичну поезію.

Змащені духом меркантилізму

Під привідом ідей добра і гуманізму.

Вони творили новий світ,

Порушив Божий заповіт.

***

Не бỳло там ідей добра і честі

Не бỳло там любові, НІ !

То купа усіляких там суґестій,

Що чатували у тіні.

***

Трансгуманізм і фетишизм,

Мінімалізм і колективний нарцисизм,

Психопатія, етатизм і неоінквізиція

Зла Вершники Вони. Але, то ЇХ позиція.

В. Липкан

Дети — наша радость.

Дети — наше счастье.

Дети — наша сладость

Свет окна в ненастье.

Дети — наша мука,

Вечная тревога.

Дети — наша честность

Как лучи от Бога.

Дети наша совесть

Ум, порядочность и честь.

Дети беззащитны.

В жизни мы у них лишь есть.

Дети — наша сила.

Дети — наше всё.

Свет любви счастливой —

Детям всё дано.

Сколько б дети не взрослели,

Поумнев, разбогатев,

Жить всегда одни хотели,

Смысла так и не узрев.

Дети — наше пониманье,

Наше дети есть прощенье.

Дети — наше есть вниманье

И свободы изреченье.

Детям мы всегда нужны

Вера наша в них незрима.

Нами будучи сотворены

Наша помощь им необходима.

Дети — наше продолженье

Компромиссов сотворенье.

Мы хранители для них

Дети — свет: Об этом стих.

По мотивам Виктора Астафьева „Царь рыба”.

доктор юридичних наук, професор

докторант відділу правових проблем політології

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Матеріал підготовлено для участі в конференції: “Стратегічні комунікації у сфері забезпечення національної безпеки та оборони: проблеми, досвід, перспективи”, що проходила 31 жовтня 2022 року на базі Стратком тренінгового центру Міністерство оброни України 

Для цитування:

Ліпкан В. А. Обумовленість стратегічного наративу цільовими аудиторіями // Стратегічні комунікації у сфері забезпечення національної безпеки та оборони: проблеми, досвід, перспективи : ІІI міжнар. наук.-практ. конф., 31 жовт. 2022 р.: тези доповідей / Міністерство оборони України, НУОУ імені Івана Черняховського. – К.: НУОУ, 2022. – С. 95-100.

Сучасний трансформативний розвиток значним чином вплинув на глобалізацію загроз, яка суттєвим чином випередила глобалізацію безпекової політики. Відчутним є подальше невикористання в Україні потенціалу стратегічних комунікацій (далі — стратком). На жаль, навіть і зараз існує чимало концептуальних помилок в державній політиці, передусім через несформованість справжньої системи стратегічних комунікацій. Моя стаття не є критиканством, а заснована на науковому аналізі і наукових прогнозах, які на жаль виправдались. Я вдячний за проведення даної конференції і повністю підтримую проведення подібного роду заходів за можливість висловлення різних думок в плані наукового плюралізму. Головне, щоб конструктивні думки були реалізовані в ім’я процвітання Української держави.

Стан проблеми політичних відносин у сфері страткому. В Україні відбувається подальша імітація функціонування системи страткому. Насправді системи не існує, тому відсутній відчутний результат, який можна виміряти за конкретними ознаками. Проблемний комплекс: 1) не вироблено концептуальних засад страткому (не сформовано парадигму, відсутній рамковий НПА, стратком не відображений на рівні ключових позицій в законодавстві); 2) відсутнє стратегічне мислення в прийнятті стратегічних рішень (хаотичність, непослідовність, нелогічність, не прозорість); 3) не застосовується методологія стратегічної правотворчості (стратегії ухвалюється поза контекстом єдиного методологічної бази і юридичної техніки, відсутня логіка і збереження наступності та відповідності із безпековим законодавством); 4) за суттю стратком звужений лише до комунікаційної діяльності (яка теж далека від системності і векторів гарантування реалізації стратегічних національних інтересів: повністю ігноруються окремі елементи страткому); 5) відсутнє стратегічне управління (свідомий цілеспрямований вплив на систему з метою досягнення стратегічних цілей); 6) не сформовано стратегічний наратив і не диверсифіковано його за певними цільовими аудиторіями (далі — ЦА) (абрис буде зроблено в цій статті); 7) аналітична діяльність звужена лише до аналізу того, що сталося, без вироблення реальних прогнозно-індикативних моделей впливу та управління наслідками та політичними відносинами після нього.

Використовуючи формулу: критикуючи – пропонуй, через обмеженість обсягу тез, викладу конкретні посили свого бачення, виходячи із контексту необхідності творення геостратегії сучасної Української держави, реалізації стратегічних комунікацій через формування стратегічного наративу та відповідних цільових аудиторій.

Що мною зроблено: фундаментальні аспекти: 1) у 2016 мною було випущено перший в Україні словник зі стратегічних комунікацій [1]; 2) вперше в Україні розроблено впроваджено і реалізовано програму підготовки магістрів стратегічних комунікацій на базі ОРІДУ НАДУ [2-4]; 3) утворено інститут стратегічних комунікацій на базі ГО „Глобальна організація союзницького лідерства”, в рамках якого здійснюються системні міждисциплінарні дослідження з геостратегії та страткому [5-6].

Що мною пропонується:  прикладні аспекти. В науковій літературі чимало приділено уваги розробленню поняття стратегічного наративу (Т. Сивак, М. Ожеван, О. Мандзюк, І. Діордіца, Д. Золотухін, Д. Дубов, А. Баровська, С. Соловйов), однак ці дослідження здебільшого носять здебільшого теоретичний характер. Унаочнюється потреба в активізації прикладного впровадження наративного аналізу для виграшу в війні. Через це я категорично заперечую позицію окремих осіб, які забороняють вивчення російськомовних джерел, фактично впроваджуючи цензуру і порушуючи тим самим Конституцію України. Адже знання засад стратегічного мислення противника, уможливлює формувати різноманітні ефективні та адаптивні сугестивні стратегії і взагалі формує передумови для реалізації геостратегії сучасної Української держави.

Щодо противника (на даному етапі станом на жовтень 2022 р. – це московський режим): за допомогою наративного аналізу, мною було виділено декілька ключових ЦА в РФ, щодо яких розроблялися відповідні меседжі, причому відповідними суб’єктами. Така структурація запропонованого підходу дозволяє формувати адекватні засоби як протидії, так і проактивного управління вже сформованими на території противника аудиторіями.

1. Об’єкт впливу — народ / маргінали: агресивна малоосвічена малоінтелектуальна більшість (АМЕБи), що населяють територію, контрольовану московським режимом. Суб’єкт впливу: телебачення, ЗМІ, лідери громадської думки, виступи офіційних осіб (президент, міністри, губернатори).  Приклади впливу: 1) „ідеологія нацизму органічно неприйнятна для мешканців РФ. Для усіх поколінь росіян історична пам’ять про війну не є забутою, а фраза „ніхто не забутий і ніщо не забуто” є святою практично для всіх нас” (С. Томілов — журналіст) [7].

2. Об’єкт впливу — помірковані симпатики. Суб’єкт впливу: Телебачення у поєднанні із оголошенням „результатів” соціологічних опитувань, квазінаукові дослідження в стилі примітивізму, що подаються лідерами громадської думки, журналістами, окремим дописувачами, в яких чітко корелюється завдання режиму начебто із вже існуючими настроями у населення. Приклад непрямого впливу: 1) за даними ВЦВГД, переважаюча більшість росіян (88%) переконані, що в Україні діють неонацистські організації і їх існування становить загрозу для Росії (76%); 2) думку про те, що київська влада підтримує неонацистів, підтримує 70% росіян [8]. Ці ж дані для посилення впливу повністю тиражуються і дублюються в інших статтях як цього автора, так і інших дописувачів [9-10], забезпечуючи масштабування і ширшого охоплення; 3) публіцистичне викладення псевдонаукових гіпотез із порушенням будь-яких правил наукового дослідження і формулюванням, на підставі примітивного застосування окремих елементів прийомів софістики, потрібних висновків, наприклад, щодо денацифікації: „нацифікація утворюється від слова „наці”, а це означає нацизм, а нацизм це фашизм…” [11].

3. Об’єкт впливу — Освічені, інтелектуали. Суб’єкт реалізації впливу: наукові дослідження, експерти, колишні військові, результати наукових конференцій.

Приклади інтерпретації ключового наративу залежно від виділених груп ЦА. Модельний меседж: потрібно здійснити денацифікацію України.

1)                 ЦА амеби — 1) Руські завжди приходять на допомогу слабким; 2) ціна не має значення; 3) 8 років „дабмілі Бомбас”; 3) ДНР / ЛНР потребують нашої допомоги; 4) Херсон і Запорізька область вже територія Росія, тому це вже не є предметом переговорів; 5) руські своїх не кидають; 6) денацифікація України — безпека Росії; 7) якщо б ми не почали, то вони б перші почали тощо;

2)                 ЦА симпатики — Росія має сильну армію, яка дозволяє захищати національні інтереси поза межами державного кордону. За результатами соціологічних досліджень, більшість росіян підтримують необхідність боротьби з нацизмом за межами Росії. В Україні діють неонацистські організації, які є загрозою для РФ. Відтак, денацифікація зменшує імовірність проникнення вірусу нацизму на територію РФ;

3)                 ЦА інтелектуали — сучасне зростання неонацизму в світі не знаходить свого адекватного відображення у корекції алгоритмів соціального управління, через що дії Росії інтерпретуються в якості передових технологій застосування м’якої сили в рамках проведення спеціальної воєнної операції щодо зменшення імовірності реалізації фундаментальних загроз для самого існування РФ, формування нового світопорядку за повноправної участі в ньому Росії. Геополітичний простір РФ ширший за її теперішні державні кордони, відтак РФ є глобальним центром нової сили, який має об’єднати передові інтелектуальні еліти і протидії колективному Заходу.

Висновки по сегменту аналізу щодо противника: сучасна політика московського режиму спиралася на масштабну підтримку населення, яке було підготовлено і в якого була сформована потреба в усуненні „загрози” з боку „нацистської України”; дії московського режиму повністю підтримуються всім населенням Росії. Наукова еліта перетворена на служницю режиму, позбавлена суб’єктивного і  плюралістичного мислення, виступає складової формування політики неоімперіалізму.

Висновки щодо України. Використання екстраполяційної моделі уможливлює висновувати, що в плані розподілу цільових аудиторій (для аналізу було узято: YouTube) і спрямування на них ключових меседжів в рамках реалізації стратегічного наративу можна виділити (алгоритм: ЦА | Суб’єкт впливу | відповідність українським національним інтересам):

1)           малоосвічена більшість  — суб’єкт впливу О. Арестович | мозкове знеструмлення населення, впровадження примітивних емоційних псевдологічних конструкцій, стигматизація дебілізму тощо, отримав назву „релаксович”. Сегмент ЦА — жінки; О. Жданов | військовий експерт, впроваджує на свій розсуд воєнні наративи, відповідаючи на затребуваність „військового коментатора”. Сегмент ЦА — чоловіки;

2)           симпатики — Ю. Швець та А. Іларіонов | протиставлення представника активних заходів Швеця аналітику Іларіонову, тобто в українському просторі відбувається чужа гра, чужих гравців, в чужих інтересах; М. Фейгін | спроба опозиційної аналітики, впровадження в український дискурс начебто „іншої думки опозиції”, мовляв: не всі погані; А. Піонтковський | публіцист, який кожного дня може вигадати нові історії щодо „бункерного, чергового заколоту, смерті вождя” тощо;

3)            інтелектуали — ніша була майже порожня, але із серпня 2022 року окремі українські ЗМІ почали уводити східного експерта Фікрета Шабанова | знавець конспірології, артикулянт двополярного світу, представленого „Ватиканом і англосаксами”. Стверджує думку про неможливість існування суверенної України.

Головні питання:

1)                 хто модерує цих ораторів / коментаторів / дикторів / озвучувачів /дописувачів / експертів тощо;

2)                 хто є кінцевим бенефіціаром діяльності цих суб’єктів і взагалі у чиїх інтересах і в рамках чиїх активних заходів вони діють?

3)                 які наративи впроваджують дані суб’єкти і чи відповідають вони стратегічним національним інтересам?

4)                 чи відповідає їхня діяльність стратегічним українським національним інтересам?

5)                 чому в українському комунікаційному просторі більшість суб’єктів впливу не є українцями?

6)                 де продукти українського страткому, де результат: мережі підготовлених під різні ЦА експертів, коментаторів, блогерів, тіктокерів, лідерів громадської думки?

Згідно з суб’єктним дискурсом, він пов’язаний із людьми, особами, які формують, використовують, легітимують та впроваджують певні ідеї / меседжі / наративи, тим самим демонструючи свою належність до певної групи, використовуючи відповідні лексичні та комунікаційні прийоми, наративну схему. Відтак, маємо зрозуміти: до якого дискурсу належать визначені мною суб’єкти впливу на український сегмент цільових аудиторій, кого вони представляють і в чиїх інтересах діють, елементами якої стратегії виступають?

В Україні здебільшого вплив відбувається на першу і другу групу ЦА, причому на групу симпатиків здебільшого впливають російські суб’єкти впливу Більше того: повністю залишений без уваги прошарок інтелектуалів. Логічне запитання: чому для ЦА інтелектуалів в Україні не знайшлося адекватного українського аналітика? Хто керує інформаційним простором України, адже в ньому українців фактично немає? Полем чиїх інтересів і активних заходів виступає геостратегічний ландшафт України?

Глибоко переконаний, стратком — системний комплексний каскадний інструментарій, спрямований на розуміння потреб цільової аудиторії з метою створення через кероване формування, впровадження, зміцнення та збереження сприятливих умов для просування стратегічних національних інтересів, творення геостратегії, політики та стратегічних цілей держави через використання узгоджених секторальних стратегій, концепцій, доктрин і програм, планів, тем, смислів, стратегічних наративів, меседжів і продуктів, поєднані та синхронізовані з адекватними діями усіх елементів системи національної могутності.

Список використаних джерел

1. Ліпкан В. А. Стратегічні комунікації: словник; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. Київ: ФОП Ліпкан О. С., 2016. 416 с.
2. Ліпкан В. А., Безверхнюк Т. М., Основи стратегічних комунікацій : робоча програма навчальної дисципліни. Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2016. 25 с.
3. Ліпкан В. А., Сивак Т. В. Публічна дипломатія : метод. вказівки до вивч. навч. дисципліни. Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2016. 52 с.
4. Ліпкан В. А., Сивак Т. В. Робоча програма начальної дисципліни „Публічна дипломатія” для слухачів у галузі знань 07 „Управління та адміністрування”, спеціальністю 0.73 „Менеджмент”. Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2016. 19 с.
5. Ліпкан В. А., Зубко Г. Ю. Стратегія державної інфраструктурної політики України: монографія; за загальною редакцією В. А. Ліпкана. Київ: Ліпкан В. А., 2022. 1008 с.
6. Мандзюк О. А. Аналітична діяльність в Україні: адміністративно-правові засади регулювання : монографія. Херсон: Видавничий дім «Гельветика», 2019. 488 с.
7. Для граждан России, по мнению эксперта, неприемлема идеология нацизма // Режим доступу: https://t-l.ru/322132.html.
8. Эксперт: Неонацистская Украина – это реальная угроза для России // Режим доступу: https://t-l.ru/322134.html.
9. Денацификация Украины невозможна без демонтажа политической конструкции фашистско-олигархической диктатуры, считает Олег Агапов. Тюменская линия // Режим доступу: https://t-l.ru/322143.html.
10. Для граждан России, по мнению эксперта, неприемлема идеология нацизма // Режим доступу: https://t-l.ru/322132.html.
11. Что такое денацификация Украины? Режим доступу:
    https://realtribune.ru/chto-takoe-denacifikaciya-ukrainy.