Volodymyr Lipkan

Department of Criminal Law & Justice, Zaporizhzhia National University, Ukraine

Lydmyla Vasutynska

Department of Finances, Odessa National Economic University, Ukraine

Tetyana Syvak

Department of Parliamentarism and Political Management,

National Academy for Public Administration under the President of Ukraine, Ukraine

 Lipkan, V., Vasutynska, L., & Syvak, T. (2018). METHODS OF ANALYSIS OF THE EFFECTIVENESS OF PUBLIC SECTOR PROJECTS: FEATURES AND CONSTRAINTS. Baltic Journal of Economic Studies, 4(1), 255-261. https://doi.org/10.30525/2256-0742/2018-4-1-255-261

Abstract. The purpose of the paper is to consider the main provisions of methods of analysis of the effectiveness of public sector projects. A number of issues remain controversial in the methodology of analysing costs and benefits. So, in addition to determining the costs and benefits to be included in the analysis, one should outline the problem of assessing in the monetary equivalent of the social effects that society receives from the project implementation. Methodology. The social nature and scale of tasks that are solved in the public sector deepen the issue of identification of social effects. Discounting costs and benefits and assessing the social effect in the cost-benefit analysis involves the application of the rate of time preference. The parameters of this rate are analysed and substantiated in the study. In addition to the CBA method, an attention is paid to other methods of efficiency analysis, in particular, the method of cost-effectiveness analysis, method of weighted cost-effectiveness analysis, method of cost-utility analysis. Each method has its own specific features and limitations that determine the direction of their application. Results. It is concluded that finding solutions in the direction of studying the relationship between the social rate of intergovernmental preferences and other methods of discounting will allow us to get an idea, in which range may be the value of social discount rate. The ability to determine the range will allow taking into account the specificity of the project being implemented.

Key words: cost-benefit analysis, social rate of discount, cost-effectiveness analysis, weighted cost-effectiveness analysis, cost-utility analysis.

JEL Classification: J00, K10, K20, K23

1. Introduction

The feature of projects in the public sector is that their implementation contributes to the growth of the welfare of society and is a prerequisite for its development. It is worth noting that public sector projects are often characterized by negative profitability and, therefore, cash flows do not generate a commercial effect. At the same time, the importance of implementing such projects is to increase the welfare of society and to promote economic growth, capital accumulation, and increase in the competitiveness of the national economy.

The benefits that society receives as a result of the implementation of public sector projects, due to their specificity, cannot be offered on the market and, therefore, market prices are not applied when evaluating such projects. In addition, during market failures, market prices do not reflect marginal benefits and costs (Atkinson, 1980). The ineffectiveness of the market mechanism for revenue generation is the reason that complicates the use of classical investment analysis tools to assess the effectiveness of public sector projects.

A classic method for analysing the effectiveness of public sector projects is the cost-benefit analysis method – CBA. The analysis is conducted by comparing the benefits (social effects or results), measured in monetary terms, and the costs incurred. Subsequently, the analysis tool was expanded. This led to the emergence of other methods for analysing the effectiveness of public sector projects, such as cost-effectiveness analysis – CEA, cost-utility analysis – CUA, weighted cost-effectiveness analysis – wCEA.

Despite the rather significant experience of using tools for analysing the effectiveness of public sector projects, issues remain controversial about the methodology for assessing the social effects derived from their implementation. The problem is that it is necessary to determine precisely whether the social and cultural changes in the social situation (positive or negative) have become a consequence or result of the project implemented (Williams, Giardina, 1993). However, it is rather difficult to identify the social effect as a result of the project implementation, without understanding the nature of its origin. This is related to the fact that the social effect can be defined as a social benefit and as an externality.

Social benefit is the benefit of any activity that includes the benefit of the entity that carries out activities, as well as benefits to people who do not pay for it. At the moment, we are talking about evaluating the benefits based on a willingness to pay indicator (WTP), which reflects the readiness of the individual to pay money for a certain social benefit. However, the definition of the value of the social benefit is also quite problematic. To solve this problem, it is suggested to use the ordered binary choice models (ordered logit model, ordered probit model) (Verbeek, 2008).

Another problem when analysing the effectiveness of public sector projects is the need to take into account the externalities associated with the results or effects of the project being implemented. In this case, there are issues regarding their identification by the form of manifestation. For example, if the implementation of the project contributed to the transfer of demand from one producer to another, then society as a whole has no gain or loss. Here we are talking about the redistribution of cash resources within a single market. Taking into account such monetary externalities for determining the costs and benefits does not make sense. However, there may be another situation. For example, project implementation has the consequence of saving or increasing resources for a group of producers or degrading or improving the environmental status of the region. It is clear that under such conditions there are real effects that maximize or minimize the volume of social benefits. The actual (technical) externalities affect the estimation of costs and benefits of the project. The problem is the choice of a range of the most significant externalities; moreover, it is necessary to distinguish those that do not have a redistributive character. This is a rather difficult task since the externalities can be manifested in the same processes but have different nature of occurrence. In addition, it makes no sense to take into account all externalities. Therefore, in practice, there are certain limitations to take into account real externalities to determine the costs and benefits of the project. The first limitation concerns the consideration of only indirect externalities; the second one is that costs and benefits of the project should be assessed from the perspective of the impact of externalities on the development of society. Thus, for a public comparator, the task is to maximize the difference between social benefits and social costs.

Public sector projects are not implemented right away. They have a certain period of life. Therefore, when assessing the social effect, it is necessary to take into account changes in costs and benefits in time, that is, lead costs and benefits to the initial or final period. It is this aspect that determines the problem of choosing discounting methods for public sector projects. The complexity of the matter is that the public emphasis of public sector projects, the scale of tasks that are being solved, require the study of a wide range of factors for assessing the social effect. Scientists agree that the social discount rate should be positive, but there are discussions about the choice of methods for estimating this rate. Differences in the views of different researchers in determining the social rate of discount create a certain debate and encourage further research.

The purpose of the article is to identify specific features and limitations of the methods used to analyse the effectiveness of public sector projects and to substantiate recommendations for their practical application.

In order to achieve this purpose, it is necessary: to study the methodology of the analysis of the effectiveness of public sector projects based on comparing costs and benefits, focusing on approaches to determining the social discount rate; define the limits of application of the method of CEA analysis and its modifications; compare existing methodologies for analysing the effectiveness of public sector projects to determine their specificities and areas of application.

The research used the following methods: the method of comparative analysis – to identify advantages and limitations in the study of methodology for analysing the effectiveness of public sector projects; method of generalization – when analysing the accumulated experience in applying the methodology of the analysis of the effectiveness of public sector projects; scientific abstraction method to reveal the essence of social discounts; mathematical statistics for determining parameters of estimation of discount rate.

2. Method of analysis of cost-benefit efficiency

For the analysis of projects in the public sector, a system of methods based on a cost-benefit analysis (CBA) is developed. However, as pointed out by researchers, for the analysis of costs and benefits, there is a significant gap between the theory and the practical application of analysis tools (Dreze, 1985). The issue of the need to reduce this gap was considered in works of Boardman A. (Boardman, 2006), Dasgupta A. K. (Dasgupta, 1978). The reasons lie in the complexity of determining the social effect of project implementation.

The issue of determining the social effect is quite controversial. In science, there are various approaches to its justification. These approaches have diverse, ambiguous, and conditional interpretations, although the essence of the social effect is understandable at the intuitive level of perception. F. Vanclay (Vanclay, 2003) substantiated a number of principles which, in his opinion, are fundamental to the identification of the social effect. The author emphasizes, firstly, that it is necessary to clearly understand the nature of the origin of the social effect, that is, only the effects, which have become a consequence of the project (for example, as a result of the project, the cost of working time to produce a unit of production reduces or the social situation improves). Secondly, as F. Vanclay points out, the indicator of improving the quality of life (public welfare) should be used as the basic indicator of the social effect. Thirdly, it is necessary to take into account the opinion of society. Through the survey, determine the degree of utility that society identifies with the resulting effect. As you can see, the costs and benefits of the project should be evaluated from the standpoint of the whole society. So, maximizing the difference between social costs and social benefits will determine the increase in social benefits.

                                                    (1)

where NB – net present benefit; В – present benefit (social effect);

С – costs in the current period.

The method of CBA is of scientific interest to many researchers. The theoretical foundations of CBA are rather thoroughly described in the economic literature by Squire and Layard (Squire, 1989; Layard, Glaister, 1994). No significant achievement is the study of Lomborg (Lomborg, 2007), which developed a methodology for the use of CBA for various sectors of the economy.

An analysis of costs and benefits helps to assess whether a project is effective in terms of improving social well-being. This analysis is applied when full market assessments of consequences or outcomes of public sector projects cannot be identified over the inability to adequately describe individual components of total costs or full benefits with price indices, how much to take into account externalities and social benefits. This is the main advantage of the CBA method. With the help of the CBA methodology, it is possible to assess the impact of the project on changes in public welfare.

The advantages of CBA are, firstly, the ability to assess the aggregated long-term effect on the basis of bringing the net benefit indicator by discounting to the present moment, and secondly, the ability to compare projects between themselves and in time.

The classical CBA approach involves evaluating the effect through the definition of net present benefits brought to a certain point in time

                                    ,                                              (2)

where NB – net present benefit;

B_t  – benefits at time t;

C_t   - costs at time t;

SDR – social rate of discount;

n – life cycle of the project.

However, the methodological issue of determining the discount rate inevitably arises. The necessity of its application follows from the fact that the main volume of investments, as a rule, occurs at the initial stage of the project implementation, and the expected social effects appear only after its implementation. However, in a situation where market prices do not reflect the marginal benefits and costs for society (as a consequence of market failures), the market discount rate cannot be applied. This market failure is solved only under conditions of state intervention. Consequently, it is impossible to estimate the social discount rate as a return on alternative projects given that the alternative yields of these projects are unobserved.

The choice of SDR relates both to the timing (future benefits) and the size of the social distance (benefits to others). This is precisely what determines different approaches in the estimation of the discount rate. In the case of discounting time, decision-makers estimate the remuneration available at different times (the choice is made over a period of time, so the choice is intertemporal). In terms of social discounts, the choice raises concerns about remuneration for people who have different positions along the axis of social distance (choices are made within the social distance, so the choice is interpersonal). Persons are distributed along the social distance axis according to A. Karbowski’s criterion of closeness to the decision makers (Karbowski, 2016).

Social rate of time preferences (SRTP) reflects the willingness of society to abandon consumption at the present time in order to obtain certain benefits after project implementation. Researchers focus on SRTP establishment issues. Some argue for the need to differentiate the social discount rate (Baumol (Baumol, 1952), Pierce D. (Pearce, 1985, 2003), Sen A. K. (Sen, 1961, 1967, 1982)), others – believe that a single discount rate should be used to discount public sector projects in a particular country (Kula E. (Kula, 1985), Evans D. (Evans, 2004), Lopez (2008)).

The calculation of SRTP is based on the solution of the problem of maximizing the public utility function, which is drawn on the utilitarian approach, which is based on the assumption that for the society the significance of the welfare of all members of society is the same. As a public function of utility, a function with constant elasticity is selected:

                                             (3)

where U (С_t) – utility derived from consumption;

С_t – consumption at time point;

μ – parameter of public utility function on consumption.

The goal of maximizing utility, which reflects the individual’s choice for today’s consumption or deferred consumption for tomorrow, is determined for two periods:

                       (4)

where С₁; С₂ – consumption in different periods of time;

U(С_t) – public utility function of consumption;

р – individual rate of time preference;

SRTP – the social rate of time preference.

The equality of the unit of the amount of discounted flows in equation (4) is based on the assumption that there is no preservation, that is, the entire available volume of consumption is distributed between two periods.

The result of solving the system of equations is the expression:

                                                                                   (5)

where ρ – the rate of time preference;

g – the rate of consumption growth per capita;

μ – parameter of public utility function on consumption.

To estimate the rate of time preference, the approaches that are formalized in (6) are used (Evans, Kula, 2011). In essence, the resulting formula is a linear approximation of formula (2).

                                  (6)

By analysing the parameters of the final expression (5), it can be concluded that SRTP is additive and includes such components (ρ) that reflect time preference of the population and (μ∙g) – the growth of public utility derived from consumption by society.

In turn, the rate of time preference is the sum of the net rate of time preference and the parameter that reflects the risk to life.

                                                                                             (7)

where δ – “net rate” of time preference; L – the level of risk to life or catastrophe risk.

The “net rate” parameter (δ) in many techniques equates to zero, based on ethical considerations, so as not to undermine the welfare of future generations, that is, the benefits are not provided to any generation. However, M. Olson and M. Bailey (Olson, Bailey, 1981) state that when setting the zero discount rate, the probability of shifting time preferences in favour of future generations, that is, increasing one generation’s poverty in order to increase the welfare of the following, appears. It is believed that this parameter of the social rate of time preference is not subject to empirical analysis. For different approaches, the range of this rate is set from 0% to 0.5%.

Parameter (L) is interpreted as a catastrophe risk (life risk). This implies that there is a probability of events that all project achievements will void or radically and unexpectedly change. In the life risk assessment as a basis, the risk of a shortfall in income from the project implementation in the future is taken.

When calculating parameter (L), it is necessary to pay attention to the fact that its value varies considerably. Therefore, the ratio of total deaths to population is usually used in methodologies.

The elasticity of the marginal public utility value or (μ) is determined by some methods based on the average saving rate. However, there is no unanimous opinion among the world scientific community. This indicator is quite varied by different methodologies.

Since the social discount rate is intended to identify benefits in the future, it is considered expedient to use the projected values of growth rates of consumption per capita (g) during the calculation. The growth rate of per capita consumption reflects the potential for more consumption in the future, which is achieved through the introduction of innovations and the development of technical progress (Pearce, Ulph, 1995). It is necessary to find out what horizons of forecasting should be applied during the calculations. However, it should be borne in mind that forecasts are more acceptable only in the short run.

The problem of determining the social discount rate has a fairly wide range of judgments and requires a more in-depth study but in a separate format. Based on the task, the emphasis, first of all, is on the justification of advantages and limitations of the CBA methodology. In the defined context, CBA limitations can also be considered as the disadvantages of social discounting.

3. Cost-effectiveness analysis method

The method of cost-effectiveness analysis (CEA) has a significant distinguishing feature, which is that the benefits are not measured in monetary terms, but in physical units (Kahn, 1969). The issue regarding the use of the CEA methodology is rather controversial, so the comparison of different approaches is complicated, and thus the generalization of different opinions is difficult.

The application of the method of cost-effectiveness analysis is not complicated by the need to assess the social effect in monetary terms, as in CBA. However, there is a problem in comparing the results of the analysis of interventions that are different in nature. The high degree of sensitivity of results to the change in the indicator, which reflects the social effect received as a result of interventions, limits the positive characteristics of the CEA method. This attracts a constant interest in the development of various variants of its modification.

For a reasoned comparison of alternatives, it is necessary to compare not only the costs and results but the cost changes in relation to the change of results. Consequently, in the case of CEA, an incremental cost-effectiveness analysis (ICEA) is carried out (Tan-Torres Edejer, 2003).

                         ,                                               (8)

where ІСЕR – (Incremental cost-effectiveness ratio) – an indicator of the ratio of increase in costs and productivity gains; ∆С – an increase of costs as a result of interventions; ∆E – increase in the effectiveness (social effect) as a result of interventions.

The analysis of indicators of formula (2) allows concluding that the lower the value of ICER, the lower costs are directed to achieving a certain level of effectiveness, and the more effective the considered variant of intervention. As a limit, there is WTP (willingness-to-pay), which reflects the inclination of the financial decision-maker to pay for the corresponding project (Levin, McEwan, 2001).

In practice, the CEA method is the most appropriate for use in choosing alternatives in the healthcare system, since its toolkit allows for project analysis and choosing the most appropriate option in case of achieving a goal, for example, to increase life expectancy. In the broad sense, CEA is used, firstly, if it is necessary to decide on the choice of alternative, mainly when there is a need for intervention to determine the degree of intervention. Secondly, when it comes to the generalization of health policy (Jamison, 2009).

As CEA is not measured by cost indicators, the result is expressed in such aggregated non-financial indicators as, for example, Quality Adjusted Life Years – QALY (an indicator expressed in years of life, adjusted for quality), or Disability Adjusted Life Years – DALY (an indicator expressed in years of life, adjusted for the degree of disability). However, limitations can determine some distortion of qualitative assessments. For example, it is difficult to take into account the impact of changes in the ecological environment on disease. Such results are difficult to take into account in DALY or QALY indicators.

There are certain preconditions and restrictions associated with the use of CEA, in particular: the limitation of comparing interventions that have a different social effect; the complexity of taking into account time-based costs and effects; a high degree of sensitivity to the choice of indicator that reflects the social effect.

Undoubtedly, the analysis of CBA is wider than the cost-effectiveness analysis, since all benefits at the time of application of the first one have cost estimates, and therefore, the effects of different projects can be compared. This is a fairly substantial statement for a public comparator, based on the premise of the social nature of the tasks being solved. The CEA method can be used to make decisions when comparing projects whose effects are defined as homogeneous or can be measured in terms of key results. Consequently, the limitation of CBA analysis does not make it possible to decide if it is necessary to choose the option of investing resources of the public sector in different spheres of activity. The problem is the disparity of effects between themselves.

4. Methods of weighted cost-effectiveness analysis

There are cases when it becomes necessary to analyse the effectiveness of the project to combine several different social results that do not have a monetary equivalent. In such situations, it is necessary to evaluate the importance of each of them and to find a single composite mark. To obtain a single composite estimate, we use the method of weighted cost-effectiveness analysis– wCEA (Belli, 1996). This method is one of the modifications of the CEA method. As a social effect, it is its conditional expression through an aggregate indicator, which includes various characteristics of the object of evaluation. To determine the final effect, it is necessary to assign certain weights to the indicators that collectively formulate the target.

,                                                                 (9)

where w_j   – the weight of the i-th effect; Е _і  – i-th effect.

The method of wCEA is characterized by weaknesses in expert analysis, that is, dependence on subjective thought. However, this method is widely used in assessing the effectiveness of educational programs and healthcare programs, since the benefits that society receives from such programs cannot be measured in monetary terms.

5. Method of cost-utility analysis

In the case where a project is subject to evaluation that is described by a spectrum of results or if the results differ not only in quantity but also in quality, it is expedient to apply a cost-utility analysis (CUA) method. In essence, this method is a slightly complicated modification of the cost-effectiveness analysis. Originally, it called generalized CEA (Torrance, 1971), and later – utility maximization method (Torrance, 1972). Now, this method is singled out as an independent one. CUA is distinguished by the fact that during the analysis, conventionally, similar quality results are used. The estimation of utility coefficients is carried out through expert assessments, which have methodological difficulties related to the qualification of experts, a clear statement of tasks, subjectivity of evaluations, and the complexity of processing information.

,                                (10)

where С – costs; U – utility.

It is advisable to use the CUA method in cases where it is necessary to determine the result, taking into account side effects, whether it is necessary to determine a single criterion for comparing costs and benefits, whether there is a need for ranking the results for weighting, or whether decisions are made on choosing alternatives.

6. Comparative characteristics of the methods of efficiency analysis

The comparative characteristics of the methods used to analyse the effectiveness of public sector projects are given in Table 1.

Table 1

Characteristic features of methods for analysing the effectiveness of public sector projects

The study of methods for analysing the effectiveness of public sector projects showed that, notwithstanding certain features of each of the considered methods, the main approaches to measuring costs, benefits, and results are based on a single theoretical basis. In this context, existing limitations in all methods of analysing the effectiveness of public sector projects reveal significant prospects for further research and improvement.

7. Conclusions

The investigated methods of analysis: cost-benefit, cost-effectiveness, weighted cost-effectiveness, cost-utility are a very important basis for making grounded decisions by public comparators regarding the direction of investment in the most demanded sectors of the economy. Using the tools of efficiency analysis methods, they can distribute limited public resources according to policy priorities.

One or more methods of analysis of efficiency can be used to analyse the effectiveness of public sector projects that are implemented within a single industry. The main thing is to determine in which units the result is evaluated. If the result can be estimated in cost units, then it is advisable to use the methods of CBA and CUA, and in other cases – the methods of analysis of CEA and wCEA.

Choosing a social discount rate is a difficult task, as it involves assessing, among other things, the future benefits that other people may receive. A broad debate on determining the social discount rate has led to the formation of different views on the need to establish or differentiate the social discount rate or to determine its single value within a single country. When evaluating public sector projects, it is necessary to decide whether to use a single discount rate for the country as a whole and for all projects, or differentiated depending on the nature of the project. In general, discussions are about determining the size of the discount rate.

In existing studies, as a rule, the method of time preference is mainly studied. In this case, an attention is not paid to the study of the relationship between the social rate of time preference and other methods of discounting. Finding solutions in this direction will allow getting an idea of what range the social discount rate may be. The ability to determine the range will allow taking into account the specificity of the project being implemented.

References:

Atkinson A., Stiglitz J. (1980) Lectures on public economics. NY: McGraw-Hill.

Baumol W. (1952) Welfare Economics and the Theory of the State. Cambridge: Harvard University Press.

Belli P., Anderson J., Barnum H., Dixon J., and Tan P. (1996) Handbook on Economic Analysis of Investment Operations. Processed.

Boardman A., Greenberg D., Vining A., Weimer D. (2006) Cost-benefit analysis: concepts and practice. 3rd ed. Upper Saddle River. N.J.: Prentice Hall.

Dasgupta A. K., Pearce D. W. (1978) Cost-Benefit Analysis: Theory and Practice. L.: Macmillan.

Dreze J., Stern B. (1985) The Theory of Cost-Benefit Analysis. Handbook of public economics / ed. by A. J. Auer Bach, M. Feldstein. NHPC, vol. 1, 2.

Evans D., Kula E. (2011) Social Discount Rates and Welfare Weights for Public Investment Decisions under Budgetary Restrictions: The Case of Cyprus. Fiscal Studies, vol. 32, no. 1, pp. 73-107.

Evans D., Sezer H. (2004) Social Discount Rates for Six Major Countries. Applied Economics Letters, no. 11, pp. 557-560.

Jamison, D. T. (2009) Cost-effectiveness analysis: concepts and applications. In R. Detels, J. McEwen, R. Beaglehole, H. Tanaka (eds.) Oxford Textbook of Public Health: Volume 2, The Methods of Public Health fifth edition. Oxford: Oxford University Press, pp. 767-782.

Kahn A. J. (1969) Theory and Practice in Social Planning. New York: Russell Sage Foundation.

Karbowski A. (2016) Discussion on the Social Rate of Discount: from Sen to Behavioural Economics. Economics and Sociology, vol. 9, no. 2, pp. 46-60.

Kula E. (1985) An Empirical Estimation on the Social Time Preference Rate for the United Kingdom. E. Kula Environment and Planning, no. 17, pp. 199-212.

Layard R. and Glaister S. (1994) Introduction. In Cost-Benefit Analysis (eds. R. Layard and S. Glaister), Cambridge, UK: Cambridge University Press, pp. 1-56.

Levin H. M., McEwan P. J. (2001) Cost Effectiveness Analysis: Methods and Applications. Sage Publications, Inc.

Lomborg B. (ed.) (2007) Solutions for the world’s biggest problems: Cost and benefits. Cambridge, U.K.: Cambridge University Press.

Lopez H. (2008) The Social Discount Rate: Estimates for nine Latin American Countries. The World Bank. Policy Research Working Paper, no. 4639.

Tan-Torres Edejer T., Baltussen R., Adam T., Hutubessy R., Acharya A., Evans D. B. and Murray C. J. L. (2003) Making Choices in Health: Who Guide to Cost-Effectiveness Analysis. Geneva: World Health Organization.

Olson Mancur and Bailey Martin J. (1981) Positive time preference. Journal of Political Economy, no. 89(2), pp. 1-25.

Pearce D. W., Ulph. D. A. (1995) Social Discount Rate for the United Kingdom / CSERGE Working Paper 95-01. Centre for Social and Economic Research on the Global Environment. Norwich: University of East Anglia.

Pearce D., Groom B., Hepburn C., Koundouri P. (2003) Valuing the future: recent advances in social discounting. World Economics, no. 4, pp. 121-141.

Price C., Nair C. (1985) Social Discounting and the Distribution of Project Benefits. Journal of Development Studies, 1985, no. 21, pp. 525-532.

Sen, A. K. (1961) On optimizing the rate of savings. Economic Journal, no. 71, pp. 479-496.

Sen A. K. (1967) Isolation, Assurance and the Social Rate of Discount. Quarterly Journal of Economics, no. 81, pp. 112-124.

Sen A. K. (1982) Approaches to the Choice of Discount Rates for Social Benefit-Cost Analysis, In: Lind, R. C., Arrow, K. J., Corey, G. R., Dasgupta, P., Sen, A. K., Stauffer, T., Stiglitz, J. E., Stockfisch, J. A., Wilson, R. (eds.), Discounting for Time and Risk in Energy Policy, Baltimore: John Hopkins University Press for Resources for the Future.

Vanclay F. (2003) Social Impact Assessment / International Association for Impact Assessment Special Publication Series N2.

Squire L. (1989) Project evaluation in theory and practice. In Handbook of Development Economics (eds. H.B. Chenery and T.N. Srinivasan), Vol. 2. North Holland, Amsterdam.

Torrance, G. W. A Generalized Cost-effectiveness Model for the Evaluation of Health Programs., Department of Industrial Engineering. – New York, 1971.

Torrance G. W., Thomas W., Sackett D. A. (1972) Utility maximization model for evaluation of health care programs. Health Services Research, 118 р.

Verbeek M. (2008) A guide to modern econometrics, Chichester: John Wiley and Sons.

Williams A., Giardina E. (1993) Efficiency in the Public Sector: the theory and practice of cost – benefit analysis. Great Britain: University Press, Cambridge.

Dr. of Law, Docent, Professor of Criminal Law & Justice Department of

Zaporizhzhya National University

Vasutynska Lydmyla

PhD economics Assistant Professor Department of Finances

Odessa National Economic University.

Syvak Tetyana

Doctoral Candidate of Parliamentarism and Political Management Department National Academy for Public Administration under the President of Ukraine, PhD in Public Administration

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Keywords: Cost-effectiveness analysis, social rate of discount, сost-effectiveness analysis, weighted cost-effectiveness analysis, cost-utility analysis.

Abstract

У статті розглядаються основні положення методів аналізу ефективності проектів публічного сектору. В методології аналізу витрат і вигід дискусійним залишається низка питань. Так, крім визначення витрат і вигід, які мають бути включені в аналіз, слід окреслити проблему щодо оцінки  у грошовому еквіваленті соціальних ефектів, які отримує суспільство від реалізації проекту. Суспільний характер та масштабність завдань, які вирішується у публічному секторі, поглиблюють проблематику ідентифікації соціального ефекту. Дисконтування витрат і вигід та оцінка соціального ефекту у рамках аналізу витрати-вигоди передбачає застосування ставки міжчасових переваг. Параметри цієї ставки аналізуються і обґрунтовуються у дослідженні. Крім методу СВА, увага приділяється іншим методам аналізу ефективності, зокрема, методу аналізу витрати – результативність, методу аналізу витрати -зважена результативність, методу аналізу витрати – корисність. Кожний метод має свої характерні особливості та обмеження, які  визначають напрямки їх застосування.

Introduction

Особливість проектів публічного сектору виявляється у тому, що їх  реалізація сприяє зростанню добробуту суспільства і є необхідною умовою для його розвитку. Варто відзначити, що проекти публічного сектору часто характеризуються від’ємною прибутковістю, а відтак грошові потоки не генерують комерційний ефект.  В той же час, важливість реалізації таких проектів  виявляється у збільшенні добробуту суспільства та у сприянні економічного зростання, накопичення капіталу, підвищення конкурентоздатності національної економіки.

Блага, які суспільство отримує як результат реалізації проектів публічного сектору, у силу своєї специфічності не можуть пропонуватися на ринку, а відтак ринкові ціни під час оцінки таких проектів не застосовуються. Крім того, під час провалів ринку ринкові ціни не відображають граничні вигоди і витрати (Atkinson A., 1999)[1]. Недієвість ринкового механізму формування доходів є тією причиною, яка ускладнює застосування класичного інструментарію інвестиційного аналізу для оцінки ефективності проектів публічного сектору.

Класичним методом аналізу ефективності проектів  публічного сектору економіки є метод аналізу витрати-вигоди – cost-benefit analysis – CBA. Аналіз проводиться шляхом порівняння вигід (соціальних ефектів або результатів), що оцінюються у грошовому вимірі, і здійснених витрат. У подальшому інструментарій аналізу було розширено. Це спричинило появу інших методів аналізу ефективності проектів публічного сектору, а саме: методу аналізу витрати і результативність (Cost-effectiveness analysis – СЕА), методу аналізу витрати-корисність  – CUA (cost-utility analysis), методу аналізу витрати-зважена результативність – wCEA.

Не дивлячись на досить значний досвід використання інструментів аналізу ефективності проектів суспільного сектору, дискусійними лишаються питання  щодо методології оцінки соціальних ефектів, одержаних від їх реалізації. Проблема полягає у тому, що необхідно точно визначити чи соціальні і культурні зміни суспільного становища (позитивні або негативні) стали наслідком або результатом реалізованого проекту (Williams A., Giardina E., 1993).[2]  Проте досить складно ідентифікувати соціальний ефект внаслідок реалізації проекту, не зрозумівши природу його походження. Це пов’язано з тим, що соціальний ефект може визначатися як суспільна вигода (social benefit) та як зовнішні ефекти (externality).

Суспільна вигода – це  вигода від будь-якої діяльності, яка включає у себе вигоду суб’єкта, що здійснює діяльність, а також користь для людей, які за неї не платять.  Наразі мова йде про оцінку вигід на основі показника willingness to pay (WTP), що відображає готовність індивіда заплатити гроші за одержання певного соціального блага. Однак визначення вартості суспільного блага також є досить проблематичним. Для вирішення цього питання запропоновано використовувати моделі впорядкованого бінарного вибору (ordered logit model, ordered probit model)  (Verbeek M., 2008)[3].

Інша проблема під час проведення аналізу ефективності проектів публічного сектору виявляється у необхідності враховувати зовнішні ефекти, які пов’язані з результатами або наслідками проекту, що реалізується. При цьому виникають питання стосовно їх ідентифікації за формою прояву. Наприклад, якщо реалізація проекту сприяла перенесенню попиту від одних виробників до інших, то для суспільства у цілому не має ані виграшу, ані втрати. Тут мова йде про перерозподіл грошових ресурсів у межах одного ринку. Враховувати такі грошові екстерналії для визначення витрат і вигід немає сенсу. Проте може бути інша ситуація. Наприклад, реалізація проекту має своїм наслідком економію або збільшення ресурсів для групи виробників чи погіршення або покращення екологічного стану у регіоні. Зрозуміло, що за таких умов виникають реальні ефекти, які максимізують чи мінімізують обсяг суспільних благ. Саме реальні (технічні) екстерналії впливають на оцінки витрат і вигід проекту. Проблема полягає у виборі кола найбільш значимих зовнішніх ефектів, притому необхідно виокремлювати з них саме такі, що не мають перерозподільного характеру. Це досить складне завдання, оскільки зовнішні ефекти можуть виявлятися в одних і тих же процесах, але мати різну природу виникнення. Крім того, немає сенсу враховувати всі зовнішні ефекти. Тому на практиці існують певні обмеження щодо врахування реальних екстерналій для визначення витрат і вигід проекту. Перше обмеження торкається врахування тільки непрямих зовнішніх ефектів, друге полягає у тому, що витрати та вигоди проекту повинні оцінюватися з позицій впливу екстерналій на розвиток суспільства. Отже, для публічного компаратора формується завдання щодо максимізації відмінності між суспільними вигодами та суспільними витратами.

Проекти публічного сектору не реалізуються відразу. Вони мають певний період життєдіяльності. Тому під час оцінки соціального ефекту необхідно враховувати зміни витрат і вигод у часі, тобто приводити витрати й вигоди до початкового або кінцевого періоду. Саме цей аспект визначає проблему щодо вибору методів дисконтування проектів публічного сектору. Складність питання полягає у тому, що суспільний акцент проектів публічного сектору, масштабність завдань, які вирішуються, потребують дослідження широкого кола факторів для оцінки соціального ефекту. Науковці сходяться на думці, що соціальна ставка дисконтування повинна мати позитивне значення, але дискусії точаться стосовно вибору методів щодо оцінок цієї ставки. Розходження у поглядах різних дослідників щодо визначення соціальної ставки дисконтування створює певне дискусійне поле та спонукає до подальших досліджень.

Мета статті полягає у виявленні особливих рис і обмежень методів, які використовуються для аналізу ефективності проектів публічного сектору та обґрунтування рекомендацій щодо їх практичного застосування.

Для досягнення поставленої мети необхідно: дослідити методологію аналізу ефективності проектів суспільного сектору, засновану на порівнянні витрат і вигід, фокусуючи увагу на підходах щодо визначення соціальної ставки дисконтування; визначити межі застосування методу аналізу СЕА і його модифікацій; порівняти існуючі методології аналізу ефективності проектів публічного сектору для визначення їх особливостей та напрямів застосування.

У дослідженні використовувалися такі методи: метод порівняльного аналізу – для виявлення переваг та обмежень при дослідженні методології аналізу ефективності проектів публічного сектору; метод узагальнення – при аналізі накопиченого досвіду щодо застосування методології аналізу ефективності проектів публічного сектору; метод наукової абстракції для розкриття суті соціального дисконтування; математичної статистики для визначення параметрів оцінки ставки дисконтування.

1. 1.                  Метод аналізу ефективності витрати-вигоди 

Для аналізу проектів у публічному секторі розроблена система методів, які базуються на аналізі витрат і вигід (cost-benefit analysis – СВА).  Проте, як на те вказують дослідники, для аналізу витрат і вигід характерний значний розрив між теорією і практичним застосування інструментів аналізу (Dreze, J. 1985)[4]. Питання щодо необхідності скорочення цього розриву  розглядалися в роботах Boardman A. (2006)[5] Dasgupta A. K. (1978)[6]. Причини криються у складності визначення соціального ефекту від реалізації проекту.

Питання щодо визначення соціального ефекту  є досить дискусійним. В науці існують різноманітні підходи до його обґрунтування. Ці підходи відрізняються багатообразними, неоднозначними і умовними трактуваннями, хоча на інтуїтивному рівні сприйняття суть соціального ефекту є зрозумілою. Ф. Ванклей  (Vaclay F. , 2003)[7] обґрунтував низку принципів, які, на його думку, є основоположними для ідентифікації соціального ефекту. Автор акцентує увагу, по-перше, на тому, що необхідно чітко розуміти природу походження соціального ефекту, тобто до уваги беруться лише ті ефекти, які стали наслідком реалізації проекту (наприклад, внаслідок реалізації проекту зменшуються витрати робочого часу на виготовлення одиниці продукції або покращується соціальна ситуація). По-друге, як вказує Ф. Ванклей, в якості основоположного показника соціального ефекту необхідно використовувати показник підвищення якості життя (суспільний добробут). По-третє, необхідно враховувати думку суспільства. Шляхом опитування виявляти ступінь тієї корисності, яку суспільство ідентифікує з одержаним ефектом. Як видно, витрати і вигоди проекту повинні оцінюватися з позицій усього суспільства. Отже, максимізація різниці між суспільними витратами та суспільними вигодами буде визначати збільшення соціального ефекту.

                                                                 (1)

де NB – поточні вигоди (net present benefit); В – поточні вигоди (соціальний ефект);

С – витрати у поточному періоді.

Метод СВА становить науковий інтерес для багатьох дослідників. Теоретичні основи СВА досить ґрунтовно викладені в економічні літературі Скваяром и Лаярдом  (Squire, 1989[8] та Layard, Glaister 1994[9]). Не меш важливим здобутком є дослідження Ломборга (Lomborg  2007)[10], який розробив методологію застосування СВА для різних секторів економіки.

Аналіз витрат і вигод допомагає оцінити, чи є проект ефективним з точки зору підвищення соціального добробуту. Цей аналіз застосовується, коли повні ринкові оцінки наслідків або результатів проектів публічного сектору не можуть бути визначені у зв’язку з неможливістю адекватно описати окремі компоненти повних витрат або повних вигід за допомогою цінових показників, скільки необхідно враховувати зовнішні ефекти і суспільні блага. Саме у цьому головна перевага методу СВА . За допомогою методології СВА виникає можливість оцінювати вплив проекту на зміни у суспільному добробуті.

Переваги СВА виявляються, по-перше, у можливості оцінювати агрегований довгостроковий ефект на основі приведення показника чистих вигод за допомогою дисконтування до поточного моменту, по-друге – у можливості порівняння проектів між собою, а також у часі.

Класичний підхід СВА передбачає  оцінку ефекту через визначення чистих поточних вигід, приведених до певного моменту часу:

                                    ,                                                            (2)

де NB – чисті поточні вигоди (net present benefit);

B_t  – вигоди в момент часу t;

C_t   - витрати в момент часу t;

SDR –соціальна ставка дисконтування;

n – життєвий цикл проекту.

Однак неминуче виникає методологічне питання щодо визначення ставки дисконтування. Необхідність її застосування випливає з того, що основний обсяг інвестицій, як правило, поступає на початковій фазі реалізації проекту, а соціальні ефекти, які очікуються, з’являються  тільки після його реалізації. Однак, в умовах, коли ринкові ціни не відображають граничні вигоди і витрати для суспільства (як наслідок провалів ринку),  ринкова ставка дисконтування не може бути застосована. Вирішується ця неспроможність ринку лише за умов втручання держави. Отже, оцінити соціальну ставку дисконтування як доходність за альтернативними проектами неможливо з огляду на те, що альтернативна доходність цих проектів є неспостереженою.

Вибір SDR стосується як часового виміру (майбутні переваги), так і розміру соціальної відстані (переваги для інших). Саме цим обумовлюються різні підходи в оцінках ставки дисконтування. У випадку дисконтування часу, особи, що приймають рішення, оцінюють винагороду, доступну в різні моменти часу (вибір здійснюється протягом певного періоду часу, тому вибір є міжчасовим). З погляду на соціальне дисконтування вибір викликає занепокоєння щодо винагороди людям, які мали різні позиції вздовж осі суспільної віддаленості (вибір здійснюється в межах соціального відстані, тому вибір є міжособистісним). Особи розподіляються вздовж осі соціальної відстані відповідно до критерію зменшення близькості до осіб, що приймають рішення Karbowski, A. (2016)[11].

Соціальна ставка міжчасових переваг (social rate of time preferences, SRTP)  відображає готовність суспільства відмовитися від споживання у теперішній час з тим, щоб отримати певні вигоди після реалізації проекту. Увага дослідників фокусується на питаннях встановлення SRTP. Одні відстоюються точку зору щодо необхідності диференціації соціальної ставки дисконтування (Баумоль В.(1952)[12], Пирс Д.(1985)[13], 2003 [14], Сена А.,К. (1961,[15] 1967[16], 1982 [17]), інші – вважають, що для дисконтування проектів публічного сектору у певній країні має використовуватися єдина ставка дисконтування (Кула Е.[18],  Эванс Д.(2004[19];  Лопез (2008)[20].

Розрахунок SRTP виходить з рішення задачі максимізації суспільної функції корисності, в основі якої лежить утилітаристський підхід, яки базується на припущенні, що для суспільства значимість добробуту усіх членів суспільства однакова. В якості суспільної функції корисності обирається функція з постійною еластичністю:

                                             (3)

де U (С_t) – корисність, що отримується від споживання;

С_t – споживання в момент часу;

μ – параметр функції суспільної корисності від споживання.

Задача максимізації корисності, яка відображає вибір індивіда щодо споживання сьогодні або відкладання споживання на завтра визначається для двох періодів:

                       (4)

де С₁; С₂ – споживання у різні періоди часу;

U(С_t) – суспільна функція корисності від споживання;

р – індивідуальна ставка міжчасових переваг;

SPTR – соціальна ставка міжчасових переваг.

Рівність одиниці суми дисконтованих потоків у рівнянні (4) виходить з припущення про відсутність збережень, тобто весь доступний обсяг споживання розподіляється між двома періодами.

Результатом рішення системи рівнянь є вираження:

                                                                                       (5)

де ρ – ставка міжчасових переваг;

g – темп приросту споживання на душу населення;

μ – параметр суспільної функції корисності від споживання.

Для оцінки ставки міжчасових переваг використовується підходи, що формалізуються у (6) (Evans, Kula, 2011)[21] . За суттю одержана формула є лінійною апроксимацією формули  (2).

                                         (6)

Аналізуючи параметри підсумкового вираження (5) можна діти висновку, що SRTP є адитивною і включає у себе такі компоненти (ρ), що відображає міжчасові переваги населення та (μ∙g) – приріст суспільної корисності, що одержується суспільством від споживання.

У свою чергу, ставка міжчасових переваг представляє собою суму чистої ставки міжчасових переваг і параметру, який відображає ризик для життя.

                                                                                                  (7)

де δ – «чиста ставка» часових переваг; L – рівень ризику для життя або ризик катастрофи (Catastrophe risk).

Параметр «чиста ставка» (δ) у багатьох методиках прирівнюється до нуля, виходячи з етичних міркувань, щоб не занижувати добробут майбутніх поколінь, тобто переваги не надаються ні одному поколінню. Проте Олсен М. і Бейлі М.,1981[22] визначають, що під час встановлення нульової ставки дисконтування з’являється ймовірність зміщення часових переваг на користь майбутніх поколінь, тобто підвищення бідності одного покоління заради збільшення добробуту наступних. Вважається, що цей параметр ставки соціальних часових переваг не піддається емпіричному аналізу. За різними підходами діапазон цієї ставки встановлюється від 0% до 0,5%.

Параметр (L) інтерпретується як ризик катастрофи (ризик для життя). При цьому мається на увазі те, що існує ймовірність подій, які усі здобутки проекту зведуть нанівець або радикально й непередбачено змінять. Під час оцінки ризику для життя за основу взято ризик недоотримання доходів суспільства від реалізації проекту в майбутньому.

Під час розрахунку параметру (L) слід звернути увагу на те, що його величина суттєво варіює. Тому зазвичай у методиках використовується показник співвідношення загальної кількості смертей до чисельності населення.

Еластичність граничної суспільної корисності споживання або (μ), визначається за деякими методиками з огляду на середню норму заощаджень. Проте однозначної думки серед світової наукової спільноти не існує. Цей показник є досить варіативним за різними методиками.

Оскільки соціальна ставка дисконтування призначена для виявлення вигід у майбутньому, то вважається доцільним під час розрахунку використовувати прогнозні значення темпів зростання споживання на душу населення (g). Темп зростання споживання на душу населення відображає можливість більше споживати у майбутньому, що досягається через впровадження інновацій та розвитком технічного прогресу (Pearce, Ulph, 1995)[23].  При цьому необхідно з’ясувати, який горизонт прогнозування має бути застосований під час розрахунків. Проте слід враховувати те, що прогнози є більш прийнятними тільки у короткостроковому періоді.

Проблема щодо визначення соціальної ставки дисконтування має досить широкий спектр суджень і потребує більш глибинного дослідження, але в окремому форматі. Виходячи із поставленого завдання, акцент, перш за все, робиться на обґрунтуванні переваг і обмежень методології СВА. У визначеному контексті обмеженнями СВА можна вважати також зазначені недоліки соціального дисконтування.

2.  Метод аналізу витрати-результативність

Метод аналізу витрат і результативності (Cost-effectiveness analysis – СЕА). має суттєву відмінність відмінну рису, яка полягає у тому, що вигоди оцінюються не в грошовому вираженні, а в натуральних одиницях (Kahn A.J., 1969)[24]. Питання щодо застосування методології СЕА є досить дискусійними, у зв’язку з чим порівняння різних підходів ускладнюється, а відтак узагальнення різних думок утруднені.

Застосування методу аналізу витрати і результативність не ускладнюється необхідністю оцінки соціального ефекту у грошовому виразі, як у СВА. Проте, виникає проблема у порівнянні результатів під час аналізу різних за своєю природою інтервенцій. Високий ступінь чутливості результатів до зміни показника, який відображає отриманий в результаті інтервенцій – соціальний ефект, обмежує позитивні характеристики методу СЕА. Це  викликає постійний інтерес до розробки різних варіантів його модифікації.

Для обґрунтованого співставлення альтернатив необхідно порівнювати не просто затрати і результати, а зміни витрат по відношенню до зміни результатів. Отже, у випадку застосування СЕА проводиться інкрементний аналіз (ICEA – incremental cost-effectiveness analysis).[25]

                         ,                                                (8)

де ІСЕR -  (Incremental cost-effectiveness ratio) – показник співвідношення приросту витрат і приросту результативності; ∆С – приріст витрат в результаті інтервенцій; ∆E – приріст результативності (соціального ефекту) в результаті інтервенцій.

Аналіз показників формули (2) дозволяє дійти висновку, що чим нижче значення   ІСЕR, тим менше витрат спрямовується на досягнення певного рівня результативності, і тим ефективніше є розглянутий варіант інтервенцій. В якості граничного обмеження може виступати показник WTP (willingness-to-pay), що відображає схильність суб’єкта, що приймає фінансові рішення, платити за відповідний проект (Levin H.M., McEwan P.J., 2001).[26]

На практиці метод СЕА є найбільш адекватним для застосування під час вибору альтернатив в системі охорони здоров’я, оскільки його інструментарій дозволяє проектний аналіз та обирати найбільш прийнятний варіант у разі досягнення мети, якою, наприклад є підвищення тривалості життя. У широкому сенсі СЕА застосовується, по-перше, якщо необхідно прийняти рішення щодо вибору альтернативи, в основному, коли є потреба у здійсненні інтервенції з метою визначення ступеню втручання. По-друге, коли необхідно зробити узагальнення щодо політики у галузі охорони здоров’я (Джемісон, 2009)[27].

Оскільки СЕА не вимірюються вартісними показниками, результат виражається у таких зведених не фінансових показниках як, наприклад, Quality Adjusted Life Years – QALY (показник, виражений у роках життя, скоригований за якістю),  або Disability Adjusted Life Years – DALY (показник виражений у роках життя, скоригований за ступенем інвалідності).  Проте обмеженість може визначити деякі викривлення якісних оцінок. Наприклад, складно врахувати вплив на захворювання зміни в екологічному середовищі. Такі результати досить складно враховувати у показник DALY або QALY.

Під час застосування СЕА існують певні передумови та пов’язані з ними обмеження, зокрема, – це: обмеження щодо порівняння інтервенцій, які мають різний соціальний ефект;  складність щодо врахування розподілених у часі витрат і ефектів; високий ступінь чутливості до вибору показника, який відображає соціальний ефект.

Безперечно, аналіз СВА є ширшим, ніж аналіз витрати-результативність, оскільки всі вигоди під час застосування першого мають вартісні оцінки, а відтак ефекти за різними проектами можуть порівнюватися. Це досить суттєвий довід для публічного компаратора, виходячи з передумов про суспільний характер завдань, що вирішуються. Метод СЕА може використовуватися для прийняття рішень під час порівняння проектів, ефекти яких визначені як однорідні або можуть вимірюватися у термінах ключових результатів. Отже, обмеження СВА аналізу не дають можливості прийняти рішення, якщо необхідно вибрати варіант вкладання ресурсів публічного сектору за різними сферами діяльності. Проблема полягає у непорівнянності ефектів між собою.

3. Методи аналізу витрати-зважена результативність

Бувають випадки, коли виникає необхідність для аналізу ефективності проекту об’єднати декілька різних соціальних результатів, які не мають грошового еквіваленту. У таких ситуаціях необхідно оцінити важливість кожного з них та знайти єдину композитну оцінку. Для отримання єдиної композитної оцінки застосовується метод витрати-зважена результативність weighted cost-effectiveness analysis – wCEA (Belli, P., J.)[28]. Цей метод є однією із модифікацій методу СЕА. В якості соціального ефекту тут виступає його умовне вираження через агрегований індикатор, що включає різноманітні характеристики об’єкту оцінки. Для визначення кінцевого ефекту необхідно присвоювати певні ваги показникам, що у сукупності формалізують ціль.

                                             ,                                                                 (9)

де w_j  - вага і-того ефекту;  Е _і  - і–тий ефект.

Методу wCEA притаманні недоліки експертного аналізу, тобто залежність від суб’єктивної думки. Однак цей метод широко застосовується під час оцінювання ефективності освітніх програм та програм у сфері охорони здоров’я, оскільки вигоди, які одержує суспільство внаслідок реалізації таких програм, неможливо оцінювати у грошових одиницях.

4. Метод аналізу витрати-корисність

У випадку, якщо оцінці підлягає проект, що описується спектром результатів або якщо результати розрізняються між собою не тільки кількістю, але і якістю, доцільно застосовувати метод аналізу витрати-корисність (cost-utility analysis – CUA). За суттю цей метод представляє собою дещо ускладнену модифікацію аналізу витрат-результативності. Спочатку він називався узагальненим методом СЕА (Torrance, G. W., 1971 [29]), а згодом – методом максимізації корисності (Torrance  G.  W.1972[30]).  Нині цей метод виокремлено як самостійний. CUA вирізняється тим, що під час аналізу використовуються умовно сумірні близькі за якістю результати. Оцінка коефіцієнтів корисності здійснюється через експертні оцінювання, що має методологічні складності, пов’язані з кваліфікацією експертів, чіткою постановкою завдань, суб’єктивності оцінок і складністю обробки інформації.

,                                (10)

де С -  витрати; U- корисність.

Метод CUA доцільно використовувати у тих випадках, якщо необхідно визначити результат, враховуючи побічні ефекти, чи необхідно визначити єдиний критерій для порівняння витрат і вигід, чи виникає потреба у ранжируванні результатів за вагомістю, чи  приймаються рішення щодо вибору альтернатив.

5.  Порівняльні характеристики методів аналізу ефективності

Порівняні характеристики методів, які застосовуються для аналізу ефективності проектів публічного сектору, наведені у таблиці 1.

Таблиця 1

Характерні особливості методів аналізу ефективності проектів публічного сектору

Дослідження методів аналізу ефективності проектів публічного сектору показало, що, не дивлячись на певні особливості кожного з розглянутих методів, основні підходи щодо вимірювання витрат, вигід, результатів базуються на єдиному теоретичному базисі. При цьому існуючі обмеження в усіх методах аналізу ефективності проектів публічного сектору розкривають значні перспективи для подальших досліджень і вдосконалень.

Conclusions

Досліджені методи аналізу: витрати-вигоди, витрати-результативність, витрати-зважена результативність, витрати-корисність є досить важливою основою для прийняття обґрунтованих рішень публічними компараторами щодо спрямування інвестицій у найбільш затребувані галузі економіки. Використовуючи інструменти методів аналізу ефективності вони можуть розподіляти обмежені публічні ресурси відповідно до пріоритетів політики.

Для аналізу ефективності проектів публічного сектору, які реалізуються у межах однієї галузі може використовуватися один або декілька методів аналізу ефективності. Головне необхідно визначитися, в яких одиницях оцінюється результат. Якщо результат можна оцінювати у вартісних одиницях, то доцільно використовувати методи СВА і CUA, а в іншому випадку –  методи аналізу СЕА і wCEA.

Вибір соціальної ставки дисконтування є складним завданням, оскільки передбачає, серед іншого, оцінку майбутніх переваг, які можуть отримати інші люди. Широке дискусійне поле щодо визначення соціальної ставки дисконтування спричинило формування різних поглядів стосовно необхідності встановлення або диференціації соціальної ставки дисконтування, або визначення її єдиного значення в межах однієї країни. Під час оцінки проектів публічного сектору необхідно вирішувати, використовувати ставку дисконтування єдину для країни в цілому та усіх проектів або диференційовані залежно від характеру проекту. В цілому дискусії точаться щодо визначення розміру ставки дисконтування.

В існуючих дослідженнях, як правило, досліджується в основному метод міжчасових переваг. При цьому вивченню взаємозв’язків між соціальною ставкою міжчасових переваг та іншими методами дисконтування увага не приділяється. Пошук рішень у цьому напрямку дозволить отримати уявлення, в якому діапазоні може знаходитися значення соціальної ставки дисконтування. Можливість визначення діапазону надасть можливість враховувати специфічність проекту, що реалізується.

Потужність, представленість багатьох країн, рівень проведення, участь президентів України, керівництва держави – яскраві приклади побудови нового громадянського суспільства, де інституційна система і громадські організації пліч-о-пліч формують нові засади і творять нову спортивну Україну.

Про це і не тільки і у інтерв’ю заслуженого журналіста України Велентина Щербачова з Президентом Федерації кікбоксингу України “ISKA” Олегом Мандзюком.

Дивитись

Зичимо подальшої натхненної праці на суспільне і власне благо!

кандидат педагогічних наук

У статті здійснюється аналіз існуючих в наукових працях підходів до тлумачення ключового поняття «інформаційне середовище», пропонуються авторські дефініції даного поняття, в тому числі із додаванням атрибутиву «безпечне». Автор вводить до наукового обігу класифікацію видів інформаційного середовища і на підставі цього переконливо демонструє, у який спосіб адміністративно-правовими засобами здійснюється захист права неповнолітнього на безпечне інформаційне середовище.

Ключові слова: інформаційне середовище, безпечне інформаційне середовище, класифікація видів інформаційного середовища, захист інформаційних прав неповнолітнього, інформаційна безпека неповнолітнього

Загальна постановка проблеми. Беззаперечним стало визнання, що стрімке зростання інформаційних потоків, наявність в них як корисної для особистості інформації, так і такої, що може зашкодити її психологічному стану, негативно вплинути на систему переконань і правову поведінку, потребує свого правового регулювання. Особливого значення це набуває щодо неповнолітньої особи, яка знаходиться на етапі свого формування як громадянин, член суспільства, майбутній сім‘янин. У цьому сенсі дослідження адміністративно-правових аспектів захисту права неповнолітнього на безпечне інформаційне середовище (ІС) набуває не тільки теоретичної значущості, а й знаходить прямий вихід у практичну площину.

Аналіз публікацій. У зв‘язку з тим, що право на інформацію є одним з основоположних конституційних прав людини, воно доволі активно розроблялося і продовжує розроблятися, в тому числі у контексті інформаційного права, вченими-правниками і філософами права. Особливо слід відзначити у цьому напрямі роль наукових праць О. Гладківської, О. Головка, О. Данильяна, Т. Корнєєвої, М. Козюбри, Г. Котляревської, Н. Кушакової, Л. Лазаренка, О. Нестеренко,  М. Савчина, В. Фурашева, І. Чижа, Т. Чубарук, А. Шевченка та ін.

З іншого боку, у вітчизняній правовій науці накопичене суттєве наукове підґрунтя з питань реалізації права особистості на безпеку, в тому числі інформаційну. Серед тих, хто його створював, значний внесок належить І. Березовській, О. Дзьобаню, В. Васьковській, С. Єсимову, О. Золотар,  І. Ієрусалімовій,  А. Капуловському, М. Коваліву, Б. Кормичу, І. Кушнір, А. Нашинець-Наумовій, Н. Савіновій, Р. Скриньковському,  Р. Сопільнику,  В. Тихому та ін.

Окремий напрям правових розвідок створили наукові праці досліджувачів проблем забезпечення прав і свобод неповнолітніх, зокрема: В. Куницького, О. Лисенко, Н. Ортинської, Т. Перетятко,  І. Припхан, О. Радзієвської, О. Синєгубова, Н. Юськів та ін,

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Не зважаючи на значний масив наукових досліджень з питань реалізації права на інформацію особою, в тому числі неповнолітньою, проблема адміністративно-правового захисту даного права в межах забезпечення безпеки інформаційного середовища залишилася висвітленою фрагментарно. У зв‘язку з цим виникає необхідність деталізованого вивчення зазначеної теми і репрезентації матеріалів із подальшим розвитком існуючої на теперішній час теорії та виробленням певних рекомендацій для втілення у практику, що і складає мету даної статті.

Виклад основного матеріалу дослідження. Гарантоване Конституцією України право особи на інформацію [1] в процесі реалізації цілком логічно породжує необхідність осмислення поняття «інформаційне середовище». На теперішній час відсутнє його законодавче визначення, а при доктринальних підходах простежується неоднозначність і фрагментарність тлумачення даного ключового поняття. Так, Т. В. Попова і В. А. Ліпкан у «Словнику стратегічних комунікацій» наводять дві дефініції: 1. Сукупність інформаційної інфраструктури, інформаційних технологій, інформаційних ресурсів та інформаційних відносин. 2. Реальність, у яку поглинаються люди, які перебувають у постійному контакті із ЗМІ та іншими засобами комунікації. [2, с. 160]

Перше з наведених визначень здається нам занадто технократичним і в семантиці поняття імпліцитно ставить знак рівності між інформаційним та віртуальним середовищем. Крім того, самі по собі перелічені компоненти без вказівки на їхній взаємозв‘язок не дають повноти розуміння сутності поняття. Друге тлумачення також, на нашу думку, є дещо неточним, оскільки обмежує поняття вузьким колом засобів комунікації, віддаючи перевагу ЗМІ. Подібна концепція панувала наприкінці ХХ ст., а тепер у зв‘язку із розвитком інформаційно-комунікативних технологій та стрімким розростанням кіберпростору втратила свою актуальність. Адже  якщо слідувати такій логіці, то питання щодо захисту прав неповнолітніх на безпечне ІС звужується лише до правового регулювання діяльності ЗМІ і у випадку, коли йдеться про тих, хто не читає газет і журналів, майже не дивиться телебачення і не слухає радіо (а більшість підлітків саме такі, бо віддають перевагу комп‘ютерам і віртуальному інформаційному простору), взагалі не варто говорити про інформаційне середовище. Таке твердження є в корні невірним. Просто потребується зміни у розумінні значення  ключового поняття.

По-своєму тлумачить ІС О. М. Селезньова. Вона вважає, що  інформаційне середовище – це частина інформаційного простору, що характеризується мінімальною територією поширення та обмеженою кількістю суб’єктів інформаційної діяльності, а також обумовлюється своєрідним інформаційним мікрокліматом, що включає сукупність способів, прийомів, заходів та умов безпосереднього здійснення інформаційної діяльності. [3] Погоджуючись з тим, що ІС є частиною інформаційного простору, ми вбачаємо неповноту опису семантичного поля ключового поняття через відсутність будь-яких згадок про вплив цього середовища на учасників інформаційних відносин, про можливості правового регулювання питань його функціонування.

Дещо інакше розглядає це термінологічне сполучення Г. Р. Водяненко.     За його інтерпретацією це є системна сукупність об‘єктів, подій і явищ оточуючого світу, які є інформаційними джерелами для особи і складовими умов для життєдіяльності людини. [4, с. 42] Сильною стороною наведеної дефініції виступає вказівка на системний гуманітарний характер поняття, його роль для особи. Разом з тим, в ній також вбачаємо своєрідний редукціонізм, оскільки по-перше, до тлумачення поняття не внесені суб‘єкти, які формують і трансформують інформаційне середовище, усвідомлено чи ні здійснюють певний інформаційний вплив на споживача відомостей. По-друге, Об‘єкт розгляду представлений у застиглому, аморфному стані, навіть без будь-якого натяку на динаміку процесів, що в ньому відбуваються. По-третє, не допускається думка, що інформаційне середовище може бути як безпечним, так и небезпечним. Четверте. Взагалі не йдеться про роль інформаційно-комунікативних технологій у формуванні та розвитку ІС. Врешті-решт, при подібному тлумаченні  не залишається місця для правового регулювання процесів функціонування даного феномену. Тож і цей варіант нас не може задовольнити.

Знаменно, що проведений нами функціонально-стилістичний аналіз застосування ключового поняття виявив, що здебільшого воно фігурує у наукових працях з технічного захисту інформації і у психолого-педагогічних дослідженнях щодо навчання інформаційно-комунікативним технологіям та створення освітньо-інформаційного середовища. При цьому доволі часто спостерігається відсутність диференціації понять «інформаційний простір» та «інформаційне середовище». Окремі автори застосовують їх як повні синоніми, що дозволяє в результаті ототожнення здійснювати заміну одним одного.

Варто підкреслити, що питання щодо розуміння поняття «інформаційне середовище» і такого його різновиду, як «безпечне інформаційне середовище» не є забавкою вчених, своєрідним словесним жонглюванням. Без його чіткої визначеності воно так і залишиться на рівні юридичного кліше з амбівалентною семантикою, а значить, будуть повністю розмити межі того, що ж належить захищати правовими засобами і у який спосіб це можна робити найбільш ефективно.  У зв‘язку з цим виникає необхідність введення до наукового обігу авторської дефініції ключового поняття. Отже, під інформаційним середовищем ми пропонуємо розуміти динамічний, системний, багатокомпонентний, комбінаторний сегмент інформаційного простору, здатний через інформаційні відносини, інформаційні ресурси і комунікативні технології впливати (як позитивно, так і негативно) на особу, групи людей, суспільство в цілому, слугувати індикатором загроз інформаційній безпеці, через що потребує застосування комплексу правових, організаційно-управлінських, науково-просвітницьких і технологічних засобів регулювання.

Прокоментуємо. Насамперед ми чітко відокремлюємо родо-видові відносини інформаційного простору й інформаційного середовища, вказуючи, що ІС є лише сегментом інформаційного простору. Для конкретизації його характеристик ми вводимо ряд атрибутивних компонентів. Динамічний – вказує на здатність об‘єкта до мінливості й швидких змін в процесі соціально-історичного і технічного розвитку людства. Системний – демонструє усталений взаємний зв‘язок складових ІС, їхній вплив один на одного і набуття нових якостей, можливих лише за функціонального поєднання усіх елементів. Багатокомпонентний – є суттєвою характеристикою при структуруванні об‘єкта. Комбінаторний – вказує, що в кожному окремому випадку відбувається комбінація компонентів, детермінована зовнішніми й внутрішніми чинниками функціонування ІС.

Однією з найважливіших ознак інформаційного середовища виступає сугестивність, тобто здатність впливати на тих, хто в ньому перебуває, формувати своєрідну «картину світу» певної особи. Ми означаємо, що, по-перше,  здійснення такого впливу відбувається шляхом застосування інформаційних відносин, інформаційних ресурсів та комунікативних технологій; по-друге, вплив ІС в залежності від контенту може бути не тільки позитивним, а й негативним. Останнє детермінує появу загроз інформаційній безпеці, а значить, потребує відповідного комплексу засобів регулювання.

Безумовно, ми не претендуємо на істину в останній інстанції і віддаємо собі рахунок, що запропонована дефініція може уточнятися, видозмінюватися, проте, як нам здається, вона найбільш повно відображає сутність ключового поняття.

Конкретизуючи ключове поняття, пропонуємо також авторську дефініцію безпечного інформаційного середовища. У нашому розумінні – це опосередкована учасниками інформаційних відносин частина інформаційного простору, в якій завдяки реалізації комплексу правових, організаційно-управлінських, техніко-технологічних, науково-освітніх засобів ліквідовані або максимально знижені інформаційні ризики й загрози, що сприяє розвитку й самореалізації особистості, збалансованості національних інтересів, безперешкодній діяльності суспільства і держави.

Відштовхуючись від розуміння основного терміну, використовуючи системний підхід, можна створити класифікацію видів інформаційного середовища. За нашою концепцією вона виглядатиме так:

Табл.1

Класифікація видів інформаційного середовища

ІС, обмежене через таємний контент (містить державну, лікарську, банківську, податкову, комерційну таємницю);

ІС, що має вікові обмеження (не дозволяється особам, які не досягли повноліття);

Відкрите ІСЗа відповідністю національним інтересам і суспільним ідеаламКонструктивне, деструктивнеЗа ступенем безпекиНадзвичайно небезпечне, небезпечне для окремих категорій осіб, нейтральне, безпечнеЗа характеристиками суб‘єкта інформаційних правовідносинІС неповнолітнього з благополучної / неблагополучної  сім‘ї, ІС неповнолітнього з неповної сім‘ї, ІС неповнолітнього з багатодітної сім‘ї; ІС неповнолітнього, який опинилися у складній життєвій ситуації (сирота або особа, позбавлена батьківського піклування; особа з інвалідністю, тяжко хвора особа); ІС неповнолітнього, який постраждав внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів;  ІС безпритульного неповнолітнього, ІС неповнолітніх, які перебувають у конфлікті із законом (засуджені, притягнуті до адмінвідповідальності тощо); ІС кризової особистості (зокрема, схильної до віктимної або суїцидальної та ін.поведінки);  ІС неповнолітнього-біженця; ІС неповнолітнього, що потребує тимчасового захисту тощо.

Пояснимо свої погляди по окремих позиціях, які потребують коментарю. За нашим стійким переконанням, інформаційне середовище існувало для людини завжди, оскільки в процесі соціалізації особа пізнає світ і зазнає зовнішнього впливу з боку свого найближчого оточення (родини, друзів, вчителів, шкільних і професійних груп тощо),  мікросоціуму і суспільства в цілому.  Тобто тривалий час в історії людства домінувало неопосередковане інформаційне середовище, яке базувалося на основі вербальних і графічно-символьних засобів. Єдиним опосередкованим джерелом з появою книгодрукарства стали книги. Подальша соціальна еволюція розвитку людської спільноти зумовила появу преси, а потім радіо, кіно, що значно доповнило ресурси опосередкованого ІС. І врешті-решт, результатом бурхливого розвитку інформаційно-комунікативних технологій стала поява кіберсередовища і медіасередовища. Характерно, що чимало дослідників соціальних процесів, пов‘язаних з інформаційним середовищем, беруть до уваги лише останній етап. Вважаємо, що це можливо лише за умов специфіки теми дослідження. В цілому ж варто застосовувати системно-історичний підхід і розглядати феномен ІС комплексно, адже не опосередкованого технологіями інформаційного середовища ніхто не скасовував. До речі, з позицій правового регулювання, саме цей вид ІС найменше йому піддається. Порушення у сфері кіберсередовища і медіасередовища завдяки технічним засобам, в тому числі застосовуваним Департаментом кіберполіції, легше зафіксувати й кваліфікувати, оскільки вони мають матеріальне вираження й можуть бути документально підтверджені. В якості аргументу наведемо приклад зі спостережень за таким ганебним явищем, розповсюдженим серед неповнолітніх, як буллінг (цькування особи). У разі застосування тими, хто ображає людину, віртуального середовища, залишаються записи у соціальних мережах, месенджерах. При проведенні дізнання це дозволяє відтворити хронологію подій, встановити коло учасників, ступінь вини кожного з них. Якщо ж буллінг відбувається у неопосередкованому інформаційному середовищі, то єдиним свідченням стають покази самого потерпілого. Аналогічних прикладів можна навести чимало. З цього випливає, що, коли йдеться про адміністративно-правові заходи захисту права неповнолітнього на безпечне інформаційне середовище, то до об‘єкту охорони має включатися не тільки сфера інформаційно-комунікативних технологій, а й безпосередні інформаційні правовідносини, що виникають у звичайному спілкуванні, проте мають протиправний характер. Зрозуміло, що це надзвичайно складний процес, який потребує тактовного втручання в зону особистості, але без таких заходів ефективність захисту неповнолітнього зменшується у рази.

Виділяючи види інформаційного середовища за сферою знань, ми констатуємо, що, з одного боку, воно є широким за розмаїттям тематичного спрямування, з іншого – може слугувати вектором посиленої уваги з позицій інформаційної безпеки.  Ілюстрацією останньої тези може стати недавня історія підготовки до здійснення масового вбивства так званим «керченським стрільцем». За опублікованою в пресі інформацією, слідчі на вилученому комп‘ютері злочинця знайшли в незакритій вкладці браузера запит «Як виготовити самодільний вибуховий пристрій». Також на жорсткому диску було збережено чимало малюнків, схем, інструкцій з виготовлення вибухівки. [5] Принагідно замітимо, що уся ця інформація знаходилася у відкритому доступі. Так само неповнолітні, які потрапили у хімічну залежність, легко можуть знайти інформацію щодо виготовлення токсичних сумішей, застосування тих чи інших реагентів і т. ін. Зазначене є переконливим доказом того, що до адміністративних засобів захисту права неповнолітнього на безпечне інформаційне середовище слід відносити повноваження щодо технічного блокування сайтів із шкідливим контентом.

За темпоральними характеристиками проявів наслідків інформаційного впливу за видами інформаційного середовища доцільно диференціювати такі наслідки на  миттєві і на віддалені у часі. Під останніми ми розуміємо деформацію свідомості особи, в тому числі правової, що відбувається протягом тривалого часу перебування у деструктивному інформаційному середовищі. Подібне можливо при активному зверненні особи до політичної (на це й розраховані інформаційні війни і спеціальні інформаційні операції), соціокультурної або релігійно-культової тематики. У цьому плані достатньо пригадати історію так званого «Білого братства». Здавалось би уся резонансна подія закінчилася на початку 90-х років минулого століття. Усе не так. Функціонує сайт «Програма врятування Землі «ЮСМАЛОС», на якому усякий бажаючий легко може побачити статті, листи Марії ДЕВІ, починаючи від періоду утворення секти, заповіді, молитви, запрошення до участі у спільних обрядах і дійствах.  [6]  Примітимо, що ніяких адміністративних заборон на відвідування сайту, технічного блокування не існує, тож неповнолітній легко може потрапити до цієї релігійної пастки і з часом стати втраченою для родини і суспільства людиною.

Зрозуміло, що при визначенні ступеню небезпек того чи іншого виду  інформаційного середовища за тематичним спрямуванням не завжди легко встановити наслідки впливу, особливо відтерміновані. Проте навіть на рівні адміністративного законодавства на теперішній час не передбачається залучення експертів і спеціалістів до такої оцінки.

Розподіл видів ІС за функціональністю також кореспондується із адміністративно-правовим захистом права на безпечне інформаційне середовище. Щодо освітнього ІС, то воно може розумітися у вузькому та у широкому значенні. У вузькому значенні сюди потрапляють сучасні інформаційні ресурси, мультимедійні інноваційні технології навчання, відповідні технічні засоби навчання, що застосовуються під час освітнього процесу. [7] У широкому сенсі в педагогічних працях освітнє середовище тлумачиться як «сукупність природних, фізичних та соціальних об’єктів, які впливають на формування учня, сприяють становленню паритетних міжсуб’єктних, об’єктно-суб’єктних взаємодій в освітньому процесі, або перешкоджають цьому, формуючи негативне поле впливів на особистість дитини». [8] Подібне розуміння корелюється із запропонованим нами визначенням інформаційного середовища в частині наявності позитивного або негативного впливу середовища на особистість.

Важливо, що безпечне освітнє середовище, на думку вчених, створюється не тільки за рахунок відстеження навчального контенту, застосування технічних засобів блокування шкідливих програм на комп‘ютерах у закладах освіти. Має значення й інтенсивність інтелектуального навантаження.  Наслідком перевантаження шкільних програм може стати  емоційна депривація навченця, яка негативно впливає на його соматичне здоров‘я. [9] У цьому сенсі адміністративні заходи з стандартизації освіти,  розвиток академічних свобод на рівні самого закладу освіти також можна трактувати як адміністративні засоби забезпечення права неповнолітнього на безпечний інформаційний простір.

З позицій адміністративно-правового регулювання, особливої уваги потребує дозвільне інформаційне середовище. Його небезпеки криються як у змістовому наповненні (наприклад, сайти з демонстрацією актів жорстокого поводження з тваринами, аморальної поведінки, створення утаємничених груп, в том числі так званих «груп смерті» тощо), так і у ризиках виникнення й розвитку адикції (комп‘ютерної залежності), дезадаптації або ще гірше – психічних розладів. Якщо в першому випадку є технічна можливість блокування або обмеження доступу до сайту шляхом верифікації віку користувача системним адміністратором, то друга група здебільшого знаходиться у зоні відповідальності батьків.

Розподіл видів інформаційного середовища в залежності від прибутковості чи безприбутковості інформаційних ресурсів також корелюється з питаннями безпечного ІС. Справа в тому, що в окремих випадках неповнолітній заради покупок в Інтернет (окремих товарів, тих чи інших інформаційних продуктів, зокрема ігор, оплати доступу до певного закритого контенту внаслідок надзвичайної допитливості) або спокуси пропозицій швидко заробити гроші в мережі готовий в обхід дозволу дорослих скористатися їх кредитними картками, стати боржником знайомих тощо. Це означає, що у цілях превенції подібних ситуацій розпорядники інформаційних ресурсів та володільники інформації зобов‘язані здійснювати обмежувальні заходи, пов‘язані із контролем за віком і платоспроможністю користувача послуг.

Свідченням широкого діапазону компонентів інформаційного середовища є виділення його видів за способом відтворення  об‘єктів, подій  і явищ.  Виокремлення даного виду ІС зумовлено тим, що інформаційний вплив може здійснюватися не тільки через вербальну форму, а й через застосування символів і знаків. Про важливість даного аспекту свідчить ухвалення 09.04.2015 Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». [10]

Окремо слід зазначити, що з 1998 р. на виконання Закону України «Про кінематографію» [11] відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 1315 щодо затвердження положення про державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів [12] діють норми індексації кінопродукції, які встановлюють обмеження глядацької аудиторії за віком з розподілом на індекси «16» (заборона перегляду особам віком до 16 років) і «18» (заборона перегляду особам віком до 18 років). Пунктом 8-в даної постанови закріплюється, що демонстрація фільмів з індексом «16» можлива у будь-який ефірний час, а з індексом «18» – з 22 до 6 години. Здійснення маркування кінопродукції згідно з п. 9 зазначеної постанови відбувається за висновком експертної комісії, до складу якої входять кінознавці, кінокритики, мистецтвознавці, психологи, а також представники заінтересованих громадських об‘єднань у сфері телебачення та кінематографії, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади (за згодою).

До речі, подібна практика обмежень діє у США з 1968 р. Адміністрація класифікації і рейтингів (CARA) Американської кіноасоціації (Motion Picture Association of America) за участі незалежної групи батьків ще тоді затвердила систему рейтингів вікового обмеження на перегляд кінопродукції, яка продовжує використовуватися донині. [13] Для позначення рейтингів  використовуються літерні показники: G – для загальної аудиторії; PG – при перегляді пропонується батьківське супроводження;   PG-13  - батьки категорично попереджені, що діти до 13 років допускаються лише у батьківському супроводі; R – обмеження: підлітки від 13 до 16 років допускаються лише у супроводі одного з батьків чи з опікуном; NC-17 – суворі обмеження: підлітки до 17 років до перегляду не допускаються.

Відомості обновлюються щоденно і виставляються у Твітері. [14] Наші спостереження за статистикою відвідування сайту свідчать, що щодня його відвідують понад 3 тисячі осіб, а загальний контент станом на початок листопада 2018 р. містить 2092 твіти. Окрім маркування за затвердженою шкалою, надаються коментарі-попередження щодо наявності у фільмі ненормативної лексики, сцен насилля, розпивання спиртного, відвертих інтимних сцен, демонстрації оголеного тіла, куріння тощо. Тож, при плануванні сімейних переглядів батькам рекомендується перевірити на сайті, чи не існує для того чи іншого фільму якихось обмежень.

При порівнянні нормативної регламентації маркування кіно- і телепродукції в Україні і США одразу помітними стають такі розбіжності, які доцільно представити у формі таблиці.

         Табл. 2

Порівняльний аналіз вікових обмежувальних рейтингів в Україні і США

Результати проведеного аналізу свідчать, що порівняно з США Україна не повною мірою використовує потенціал батьківського супроводження і батьківського контролю за впливом образотворчого інформаційного середовища на неповнолітнього.

Виділення у запропонованій нами класифікації такого критерію ІС, як локалізація також є дуже важливим. Безумовно, адміністративними засобами майже неможливо врегулювати родинне інформаційне середовище, проте інші види їм цілком підвладні.  На жаль, в Україні цьому питанню приділяється занадто мало уваги. Для порівняння, в РФ з початку нового тисячоліття розробляються відповідні методики й запроваджується соціальна і психологічна експертиза інформаційного середовища закладів освіти [15] і культури [16].  Навіть є дослідження щодо соціальної експертизи інформаційної безпеки медіасередовища туристських маршрутів для дітей та підлітків [17]. Тож організацію подібних експертиз можна розглядати в контексті адміністрування процесів створення й підтримки безпечного ІС.

Нами запропоновано введення ступенів градації інформаційної безпеки в окремо взятому інформаційному середовищі: від надзвичайно небезпечного, що передбачає вжиття невідкладного реагування уповноважених осіб, небезпечного для окремих категорій осіб (наприклад, для неповнолітніх), нейтрального і повністю безпечного. Критерії розподілу по цих видах і вжиття адміністративних заходів щодо не припущення, нейтралізації або мінімізації шкоди виступають окремою науковою проблемою, до якої ми плануємо повернутися у подальшому.

Врешті решт, ми вважаємо за необхідне увести до запропонованої класифікації видів інформаційного середовища критерій характеристики суб‘єкта інформаційних правовідносин (згідно з обраною нами темою – неповнолітньої особи). В якості аргументу на користь даного критерію наведемо думку авторитетного фахівця в галузі психології інформаційної діяльності В. В. Кириченка: «Початком, відправною точкою інформаційних відносин є суб‘єкт, який має необхідність передати іншому суб‘єкту інформацію у вигляді знань, суб‘єктивних вражень, узагальнень та інших продуктів мислительної діяльності». [18, с. 39] На рівні педагогіки з‘являються роботи щодо безпечного особистісного інформаційного середовища учня. [19]

Міжпредметні підходи створюють підстави для твердження, що інформаційне середовище на рівні окремої особистості є персоніфікованим. Воно складається в залежності від комбінації чинників, що є вирішальними при формуванні та розвитку свідомості особи. Дане положення обов‘язково має враховуватися вченими-правниками. Аналіз ІС неповнолітнього стане у пригоді й працівникам служби у справах дітей, в тому числі підрозділів ювенальної превенції Національної поліції України.

За основу типологізації осіб неповнолітніх, включених нами до класифікації, узяті групи, виділені Законом України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 р. [20]

Подібна диференціація необхідна у зв‘язку з тим, що категорія безпеки інформаційного середовища щодо певних суб‘єктів не є застиглим абсолютом. Вона може видозмінюватися в залежності від соціального статусу, психотипу неповнолітньої особи, життєвих обставин, в які ця особа потрапила. Проте право на безпечне для себе інформаційне середовище мають усі, і держава, інститути громадянського суспільства повинні робити усе належне, аби це право було захищеним.

Висновки. Проведене нами дослідження дозволило встановити, що на рівні законодавства відсутні тлумачення понять «інформаційне середовище», «безпечне інформаційне середовище», а існуючі на теперішній час в науці дефініції не повною мірою задовольняють вимогам. У зв‘язку з цим був запропонований авторський варіант визначення ключового поняття, а на вказаній підставі розроблена класифікація видів ІС. Це дозволило встановити засоби адміністративно-правового забезпечення права неповнолітнього на безпечне інформаційне середовище та виявити шляхи удосконалення адміністративної діяльності у досліджуваному напрямі.

Література

1. Конституція України від 28 червня 1996 року (в редакції від 30.09.2016) // Відомості Верховної Ради, 2016, № 28, ст. 532.
2. Попова Т. В., Ліпкан В. А. Стратегічні комунікації: [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан / За заг. ред. В. А. Ліпкана. – К. : ФОП О. С. Ліпкан. – К., 2016. – 416 с.
3. Селезньова О. М. Теоретико-методологічне трактування окремих засадничих категорій інформаційного права [Електронний ресурс]  / О. М. Селезньова // http://aphd.ua/publication-164/
4. Водяненко Г. Р. Информационное пространство человека / Г. Р. Водяненко // Интеграция образования. – Саранск. – 2012. – № 3. – С. 42-48.
5. Как керченский стрелок Росляков мог изготовить бомбу [Електронний ресурс] дата звернення – 20 жовтня // https://24tv.ua/ru/kak_kerchenskij_strelok_rosljakov_mog_izgotovit_bombu_n1050320
6. ПрогРАмма Спасения Земли «ЮСМАЛОС» [Електронний ресурс] // http://www.usmalos.narod.ru/
7. Report on the Implementation of the research work “Developing of information and educational learning environment of senior students’ training on the base of e-social networks’ (final) [Електронний ресурс] // http://lib.iitta.gov.ua/709868/
8. О. Бондар. Моніторинг та самоекспертиза освітнього середовища навчального закладу  [Електронний ресурс] / О. Бондар // http://ru.osvita.ua/school/method/375/
9. Беседина, М. В. Образовательная среда как фактор эмоциональной депривации, влияющей на соматическое здоровье подростков [Электронный ресурс] : дис. … кандидата психол. наук / Беседина М. В. ; Моск. гор. психолого-пед. ун-т. – М., 2004. – 170 с. – Режим доступа : http://psychlib.ru/inc/ absid.php?absid=76552
10. Закон України від 09.04.2015 № 317-VІІІ (в редакції від 05.05.2018) «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» // Відомості Верховної Ради, 2018. – № 20. – ст. 189
11. Закон України «Про кінематографію» від 13 січня 1998 року (редакція від 26.04.2017) № 1977-VІІІ // Відомості Верховної Ради, 2017. – № 20, ст. 240.
12. Постанова Кабінету Міністрів України від 17 серпня 1998 р. № 1315 (в редакції від 03.10.2018) «Про затвердження Положення про державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів // Офіційний вісник України від 19.10.2018, № 80, стор. 352, ст. 2684, код акта 91814/2018
13. Motion Picture Association of America  Informing Parents Since 1968 [Офіційний сайт] // https://www.mpaa.org/film-ratings/
14.  Film ratings.com  // https://twitter.com/filmratings?lang=en
15.  Ясвин, В. А. Экспертиза и проектирование образовательных сред / В. А. Ясвин // Образовательная среда: от моделирования к проектированию. – М., 2001. – 365 с.
16.  Лобузина Е. В. Библиотечные технологии организации знаний в электронной научно-образовательной среде [Електронний ресурс] / Е. В. Лобузина // Образовательные технологии и общество. – 2014 // https://cyberleninka.ru/article/v/bibliotechnye-tehnologii-organizatsii-znaniy-v-elektronnoy-nauchno-obrazovatelnoy-srede
17. Рубцова О. В., Смирнов Д. В., Кинфу Зенебе Тафессе. Социальная экспертиза информационной безопасности медиасреды туристских маршрутов для детей и подростков [Електронний ресурс] / О. В. Рубцова, Д. В. Смирнов,  Кинфу Зенебе Тафессе // Вестник академии детско-юношеского туризма и краеведения, 2014   https://cyberleninka.ru/article/v/sotsialnaya-ekspertiza-informatsionnoy-bezopasnosti-mediasredy-turistskih-marshrutov-dlya-detey-i-podrostkov
18. Кириченко В. В. Психологія інформаційної діяльності: Навч. посібник / В. В. Кириченко. – 2-ге вид. , вип. і доп. -  Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2015. – 146 с.
19. Підгорна Т. В. Про безпечне особистісне інформаційне середовище учня / Т. В. Підгорна  //  Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія 2 : Комп’ютерно-орієнтовані системи навчання : зб. наук. праць. – Київ : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2016. – Вип. 18 (25). –   С.21-28.
20. Закон України «Про охорону дитинства»  від 26 квітня 2001 р. № 2402-ІІІ (в редакції від 22.05.2018). – Відомості Верховної Ради, 2018, № 33, ст. 250.

АДМИНИСТРАТИВНО-ПРАВОВЫЕ АСПЕКТЫ ЗАЩИТЫ ПРАВА НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНЕГО НА БЕЗОПАСНУЮ ИНФОРМАЦИОННУЮ СРЕДУ

         В статье осуществляется анализ существующих в научных трудах подходов к толкованию ключевого понятия «информационная среда», предлагаются авторские дефиниции данного понятия, в том числе с добавлением атрибутива «безопасная». Автор вводит в научный оборот классификацию видов информационной среды и на основании этого убедительно демонстрирует, какие образом административно-правовыми способами осуществляется защита права несовершеннолетнего на безопасную информационную среду.

Ключевые слова: информационная среда, безопасная информационная среда, классификация видов информационной среды, защита информационных прав несовершеннолетнего, информационная безопасность несовершеннолетнего.

ADMINISTRATIVE AND LEGAL ASPECTS OF PROTECTION OF THE RIGHT OF THE MINOR TO A SAFE INFORMATION ENVIRONMENT

         One of the key terms of information law “information environment” in the Ukrainian legislation does not have its legal interpretation. The analysis of approaches to the interpretation of this concept in scientific papers is also ambiguous. In this regard, the author of the article offers his own version of the definition. In his understanding, the information environment is a dynamic, systemic, multicomponent, combinatorial segment of the information space, which is capable of influencing (both positively and negatively) personality, groups of people, society as a whole through informational relations, information resources and communication technologies, serve as an information security indicator. This requires the use of a complex of legal, organizational, managerial, scientific, educational and technological methods of regulation. The author of the article also proposes a definition of the term “safe information environment”. In his understanding, this is a part of the information space mediated by participants of information relations, in which, thanks to a complex of legal and technical means, the risks and threats to information security are eliminated or minimized. This creates favorable conditions for the development and self-realization of the individual, the balance of national interests, the full activity of society and the state. The researcher offers the author’s classification of types of information environment. The classification criteria are the type of communicative dominant, the scope of knowledge, functionality, degree of commercialization of information resources, localization and presence of restrictions in the content, the degree of security and others. Through the prism of the proposed criteria, the author considers the administrative and legal ways to protect the right of a minor to a safe information environment and demonstrates ways to improve the activities of state authorities and civil society institutions.

Keywords: information environment, safe information environment, classification of types of information environment, protection of information rights of a minor, information safety of a minor.

12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність

ПІДСТАВИ ПРОВЕДЕННЯ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ ТА ЇХ ДОКАЗУВАННЯ У ПРОЦЕСУАЛЬНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ПРОКУРОРА

ОСНОВАНИЯ ПРОВЕДЕНИЯ СЛЕДСТВЕННЫХ (РОЗЫСКНЫХ) ДЕЙСТВИЙ И ИХ ДОКАЗЫВАНИЕ В ПРОЦЕССУАЛЬНОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ПРОКУРОРА

THE BASES OF CARRYING OUT INVESTIGATIVE (SEARCH) ACTIONS AND THEIR PROOF IN PROCEDURAL ACTIVITY OF THE PROSECUTOR

Літвінова Ірина Феофанівна, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального права і процесу Навчально-наукового Юридичного інституту Національного авіаційного університету

Стаття присвячена дослідженню питань фактичних підстав проведення слідчих (розшукових) дій, а також встановленню необхідності та можливості їх доказування прокурором під час розгляду клопотань слідчим суддею. На підставі аналізу норм чинного Кримінального процесуального кодексу України та правозастосовної практики формулюється висновок про те, що необґрунтована встановленими в результаті кримінального процесуального доказування даними випадкова можливість вважати, що в результаті запланованих слідчих (розшукових) дій будуть отримані необхідні (або будь-які) докази, не може бути достатньою фактичною підставою проведення слідчих (розшукових) дій, обмеження конституційних прав і свобод людини. Встановлені у законі цілі проведення слідчих (розшукових) дій мають бути відображені у клопотанні слідчого, прокурора шляхом їх детального обґрунтування конкретними обставинами, підтверджені в судовому засіданні, сукупність яких і стане фактичною підставою їх проведення.

Ключові слова: слідчі (розшукові) дії; клопотання слідчого, прокурора; обґрунтованість проведення слідчих (розшукових) дій; судовий контроль за проведенням слідчих (розшукових) дій; доказування підстав обмеження конституційних прав особи.

Статья посвящена исследованию вопросов фактических оснований проведения следственных (розыскных) действий, а также установлению необходимости и возможности их доказывания прокурором при рассмотрении ходатайств следственным судьей. На основании анализа норм действующего Уголовного процессуального кодекса Украины и правоприменительной практики формулируется вывод о том, что необоснованная установленными в результате уголовного процессуального доказывания случайная возможность полагать, что в результате запланированных следственных (розыскных) действий будут получены искомые (или любые) доказательства, не может выступать достаточным фактическим основанием проведения следственных (розыскных) действий, ограничения конституционных прав и свобод личности. Установленные в законе цели проведения следственных (розыскных) действий должны быть отображены в ходатайстве следователя, прокурора путем их детального обоснования конкретными обстоятельствами, подтверждены в судебном заседании, совокупность которых и станет фактическим основанием для их проведения.

Ключевые слова: следственные (розыскные) действия; ходатайство следователя, прокурора; обоснованность проведения следственных (розыскных) действий; судебный контроль за проведением следственных (розыскных) действий; доказывание оснований ограничения конституционных прав личности.

The article is devoted to a research of questions of the actual bases of carrying out investigative (search) actions, and also establishments of need and a possibility of their proof by the prosecutor by consideration of petitions by the investigative judge are investigated. On the basis the analysis of standards of the acting Criminal procedural code of Ukraine and law-enforcement practice a conclusion about what unreasonable established as a result of criminal procedural proof a casual opportunity to believe that as a result of the planned investigative (search) actions will be received required (or any) proofs, can’t act as the sufficient actual basis of carrying out investigative (search) actions, restrictions of constitutional rights and personal freedoms is formulated. The purposes of carrying out investigative (search) actions established in the law have to be displayed in the petition of the investigator, prosecutor by their detailed justification by concrete circumstances, are confirmed in court session which set will become the actual basis for their carrying out.

Key words: investigative (search) actions; petition of the investigator, prosecutor; validity of carrying out investigative (search) actions; judicial control of carrying out investigative (search) actions; proof of the bases of restriction of constitutional rights of the personality.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими чи практичними завданнями. Одним із пріоритетних напрямів кримінальної процесуальної політики нашої держави є формування такого законодавства, яке б створювало належні умови для ефективної діяльності органів досудового розслідування, прокуратури, суду. Виконуючи визначені кримінальним процесуальним законом завдання, зокрема забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування, слідчий та прокурор використовують проведення слідчих (розшукових) дій як найбільш ефективний засіб отримання та закріплення доказової інформації, забезпечуючи при цьому охорону прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень.

Незважаючи на те, що проблемам проведення слідчих (розшукових) дій присвячено чимало наукових праць, як до (в контексті проведення слідчих дій), так і після прийняття та набрання чинності Кримінальним процесуальним кодексом України 2012 року (далі – КПК), питання, пов’язані із порядком їх проведення не втрачають своєї актуальності й сьогодні.

У сучасних умовах постійного реформування кримінального процесуального законодавства та на тлі посилення керівної функції прокурора й контрольних функцій суду у досудовому провадженні, особливу актуальність і значущість набувають питання законності й обґрунтованості проведення слідчих (розшукових) дій, зокрема тих, якими обмежуються конституційні права та свободи людини, і проведення яких, відповідно до чинного законодавства, вимагає отримання судового рішення.

Основним компонентом, який визначає законність та обґрунтованість звернення слідчого, прокурора до слідчого судді із відповідним клопотанням, як і самого проведення слідчої (розшукової) дії, є наявність належних підстав.

При цьому, слід вказати на те, що незважаючи на відносну теоретичну, наукову розробленість питань, що стосуються підстав проведення слідчих (розшукових) дій, усе ще наявна відсутність єдності поглядів як серед учених, так і практичних працівників щодо поняття таких підстав, їх видів, необхідності та рівня встановлення.

Разом з тим, така єдність є необхідною не тільки для подальшого удосконалення кримінального процесуального законодавства, а й для оптимізації правозастосовної діяльності, зокрема, при доказуванні прокурором наявності підстав проведення слідчих (розшукових) дій.

Ступінь розробленості теми. Перш за все, варто відзначити, що науковий інтерес до проблем законності та обґрунтованості проведення слідчих/слідчих (розшукових) дій учені проявляли завжди, на різних етапах розвитку науки кримінального процесу. Різні аспекти підстав їх проведення висвітлювались у роботах учених як радянського періоду (В.Д. Арсеньєв, І.Є. Биховський, А.Я. Дубинський, В.І. Зажицький, Л.М. Карнєєва, Л.Д. Кокорєв, М.С. Строгович, С.А. Шейфер, М.Л. Якуб та ін.), так і сучасної України (І.М. Бацько, Т.О. Борець, Л.С. Жиліна, С.Ю. Карпушин, Е.Є. Манівлець, В.Т. Маляренко, Д.Б. Сергєєва, М.М. Сичук, Л.Д. Удалова, Ю.М. Чорноус та ін.).

Однак більшість наукових досліджень, що присвячені інституту слідчих дій, проводились у відповідності до законодавства, що на цей час уже втратило чинність і відповідно не враховує проблемні питання його застосування в умовах чинного КПК України. Сучасні ж дослідження, як правило, не містять конкретних пропозицій щодо удосконалення системи підстав проведення слідчих (розшукових) дій, і не вирішують загалом проблеми їх встановлення і, зокрема, доказування прокурором під час розгляду відповідного клопотання слідчим суддею.

Варто звернути увагу і на те, що ця проблема має не стільки теоретичне, як практичне значення, оскільки необґрунтоване проведення слідчих (розшукових) дій або необґрунтоване звернення до суду із клопотанням про дозвіл на їх проведення можуть призвести до порушення конституційних прав і свобод людини, визнання отриманих доказів недопустимими, необґрунтованого закриття кримінального провадження тощо, а також вирішення питання про відповідальність посадових осіб.

Метою цієї статті є визначення фактичних підстав проведення слідчих (розшукових) дій, а також встановлення необхідності, можливості та рівня їх доказування прокурором під час розгляду клопотання слідчим суддею.

Виклад основного матеріалу. КПК України, наряду із достатньо детальною регламентацією порядку проведення слідчих (розшукових) дій, у більшості випадків не містить чітких вимог щодо фактичних підстав прийняття рішення про їх проведення, хоча саме фактичні підстави несуть основне змістовне навантаження у структурі такого рішення, а відповідно і у структурі клопотання слідчого, прокурора про проведення слідчої (розшукової) дії.

У свою чергу, під час розгляду слідчим суддею клопотання слідчого, прокурора про проведення слідчої (розшукової) дії доказова діяльність прокурора, насамперед, спрямовується на доказування наявності саме фактичних підстав її проведення.

При цьому, безумовно важливим є однозначне розуміння фактичних підстав проведення конкретної слідчої (розшукової) дії усіма посадовими особами, які звертаються із відповідним клопотанням, ухвалюють по ньому рішення, оцінюють законність і обґрунтованість проведення слідчої (розшукової) дії тощо. Так, слідчий, який звертається із клопотанням до прокурора, виходить з того, що ті обставини, які є фактичними підставами проведення слідчої (розшукової) дії, сприймаються ними однаково. Слідчий, прокурор, який підтримує клопотання в суді, розраховують на таке ж розуміння й тлумачення закону в частині фактичних підстав проведення слідчої (розшукової) дії і з боку слідчого судді.

Відповідно до ч. 2 ст. 223 КПК України підставами для проведення слідчої (розшукової) дії є наявність достатніх відомостей, що вказують на можливість досягнення її мети.

При цьому, у процесуальній літературі фактичними підставами проведення слідчих/слідчих (розшукових) дій у більшості випадків називають конкретні дані, що обумовлюють необхідність їх проведення [1, с. 6–7]. С.А. Шейфер конкретизував таке формулювання і зазначив, що фактичні підстави є сумарним результатом взаємозв’язку елементів, які утворюють правову пізнавальну структуру слідчої дії (об’єкт – підстава – ціль) і представляють собою конкретні відомості про можливість отримання доказової інформації зі слідів певного виду [2, с. 60].

Слід відзначити, що, загалом, наукові уявлення про фактичні підстави проведення слідчих (розшукових) дій є достатньо типовими і не мають значних відмінностей. Перш за все, справедливо вказується на те, що фактичні підстави – це конкретні дані, тобто відомості, що є необхідними для формування висновку, прийняття рішення, і які мають бути відображені у матеріалах кримінального провадження.

При цьому, слід враховувати, що роздуми про фактичну необхідність проведення слідчої (розшукової) дії мають й іншу сторону, яка характеризує тактичний аспект вибору проведення слідчої (розшукової) дії. Тактичний аспект прийняття рішення про проведення слідчої (розшукової) дії полягає у врахуванні слідчим, прокурором категорії або виду злочину, реальної ситуації, що виникла під час розслідування, умов, які визначають вибір тактичної комбінації, тощо [3, с. 723].

Процесуальні й тактичні аспекти підстав та порядку проведення слідчих (розшукових) дій тісно пов’язані й взаємодіють. Їх тісний зв’язок підтверджується й тим, що окремі тактичні аспекти проведення слідчих (розшукових) дій набули характеру нормативних приписів.

Зокрема, відповідно до ч. 9 ст. 224 КПК України у кримінальних провадженнях щодо злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи, а також щодо злочинів, вчинених із застосуванням насильства або погрозою його застосування, одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб для з’ясування причин розбіжностей в їхніх показаннях не може бути проведений за участю малолітнього або неповнолітнього свідка чи потерпілого разом з підозрюваним.

Очевидно, що така законодавча заборона, незважаючи на формальну наявність фактичних підстав для проведення одночасного допиту між зазначеними особами, обумовлена виключно тактичними положеннями залучення неповнолітніх, і зокрема малолітніх осіб, до участі у такій складній (насамперед, у психологічному, моральному аспекті) слідчій (розшуковій) дії.

Таким чином, варто погодитись із тим, що фактичними підставами проведення слідчих (розшукових) слід визнати сукупність даних, які обумовлюють необхідність і можливість проведення конкретної слідчої (розшукової) дії у конкретних умовах [4, с. 159–160].

Звертаючись до суду із клопотанням про проведення окремих слідчих (розшукових) дій, прокурор повинен доказати ті обставини, які є фактичними підставами їх проведення, тобто фактичними підставами обмеження конституційних прав і свобод особи і через які виникла необхідність у проведенні конкретної слідчої (розшукової) дії.

Висновок про необхідність доказування фактичних підстав проведення слідчих (розшукових) дій при зверненні до суду з відповідним клопотанням є результатом аналізу як загальних положень про кримінальне процесуальне доказування, так і спеціальних норм, які регулюють порядок звернення слідчого, прокурора до суду з таким клопотанням і порядок його розгляду слідчим суддею.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 91 КПК України доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження. Очевидно, що обставини, які претендують на значення фактичних підстав проведення слідчих (розшукових) дій, і які є підставами обмеження конституційних прав і свобод людини, також мають значення для кримінального провадження. При цьому, виходячи із положень ч. 1 ст. 92 КПК України, доказування цих обставин покладається на слідчого, прокурора.

Стаття 234 КПК України зобов’язує слідчого, прокурора до клопотання про проведення обшуку додавати оригінали або копії документів та інших матеріалів, якими прокурор, слідчий обґрунтовує доводи клопотання. А ч. 5 цієї ж статті встановлює фактично єдину підставу для відмови у задоволенні клопотання про обшук – якщо прокурор, слідчий не доведе наявність достатніх підстав вважати, що: 1) було вчинено кримінальне правопорушення; 2) відшукувані речі і документи мають значення для досудового розслідування; 3) відомості, які містяться у відшукуваних речах і документах, можуть бути доказами під час судового розгляду; 4) відшукувані речі, документи або особи знаходяться у зазначеному в клопотанні житлі чи іншому володінні особи; 5) за встановлених обставин обшук є найбільш доцільним та ефективним способом відшукання та вилучення речей і документів, які мають значення для досудового розслідування, а також встановлення місцезнаходження розшукуваних осіб, а також заходом, пропорційним втручанню в особисте і сімейне життя особи.

Однак, аналіз правозастосовної практики засвідчує наявність випадків ігнорування вищевикладених законодавчих вимог. Так, слідчі, прокурори у своїх клопотаннях не завжди наводять відомості на підтвердження факту вчинення кримінального правопорушення; не підтверджують те значення, яке відшукувані предмети і документи мають для досудового розслідування; не обґрунтовують те, що відомості, які містяться у відшукуваних предметах і документах, можуть бути доказами під час судового розгляду, а також те, що вони не можуть бути отримані іншим шляхом і т.п. [5, с. 28–30; 6, с. 8–16].

Разом із тим, виникає питання: можливо до рішень про проведення слідчих (розшукових) дій взагалі неможливо висувати вимогу обґрунтованості через принципову неможливість доказування їх фактичних підстав, оскільки обставини, які викликають необхідність проведення слідчих (розшукових) дій, є обставинами майбутнього, такими, що ще не наступили, а тому і практично недоступними для пізнання особою, яка приймає відповідне процесуальне рішення?

Однак така позиція суперечила б змісту закону та характеру процесуальних рішень.

Законодавець вимагає від слідчого, прокурора викладення у клопотанні підстав і мотивів, які обумовлюють необхідність і можливість обмеження конституційних прав особи, і підтверджують неможливість діяти іншим шляхом в інтересах кримінального провадження.

До кожного клопотання мають бути додані матеріали, які підтверджують доводи, викладені у ньому, а саме клопотання має бути обґрунтовано безпосередньо у судовому засіданні прокурором. Слідчий суддя, у свою чергу, задовольняючи клопотання слідчого, прокурора, повинен вказати у своєму рішенні конкретні фактичні дані, з урахуванням яких він ухвалив саме таке рішення.

Таким чином, оскільки рішення про задоволення клопотання ухвалюється слідчим суддею у зв’язку із конкретними фактичними обставинами, які були встановлені під час досудового розслідування і підтверджені у судовому засіданні, уся попередня діяльність слідчого, прокурора у цьому напрямі полягає у доказуванні підстав затребуваного ними судового рішення.

Необхідність обґрунтування клопотань про проведення слідчих (розшукових) дій, як і судових рішень, якими ці клопотання вирішуються, обумовлюється не лише вищезазначеними законодавчими вимогами, а й самим характером цих рішень. Як вказує П.А. Лупинська, процесуальна вимога обґрунтованості є проявом інформаційної природи рішення. Для прийняття будь-якого рішення посадова особа повинна володіти необхідною та достатньою інформацією для обґрунтування висновку про наявність «правової ситуації», з якою закон пов’язує настання тих чи інших правових наслідків [7, с. 150].

Не варто забувати, що закон у переважній більшості випадків не зобов’язує слідчого, прокурора у кожному разі ініціювати перед судом питання про проведення слідчих (розшукових) дій. Встановлення необхідності їх проведення залишено законодавцем на розсуд відповідних посадових осіб, перш за все прокурора як процесуального керівника  розслідуванням, однак цей розсуд не може бути довільним, він має ґрунтуватись на конкретних обставинах, що встановлені в результаті кримінального процесуального доказування.

Вибір правильного рішення у таких випадках, у кінцевому рахунку, залежить від оцінки встановлених фактичних обставин. Результатом такої оцінки має стати висновок, який певною мірою буде мати прогностичний характер і відображати очікуваний за встановлених обставин результат – отримання доказів при проведенні слідчої (розшукової) дії.

При цьому, результат запланованого процесуального акту (проведення слідчої (розшукової) дії) завжди буде мати варіативний характер, тому прокурор, як суб’єкт оцінки доказів, на етапі звернення до суду з відповідним клопотанням повинен встановити, за яких конкретних обставин кожен із варіантів може бути реалізований, якою є імовірність появи необхідних для цього умов, співставити різні варіанти розвитку подій і після цього зробити вибір одного із них, що можливо лише за умови, якщо усі варіанти прогнозу ґрунтуються на встановлених фактичних даних, тобто на відповідних підставах. Бажання або інтуїція не можуть виступати такими підставами. Незважаючи на те, що прокурор, як представник сторони обвинувачення у кримінальному провадженні, усе ж таки матиме свою суб’єктивну складову у такому прогнозі, єдино можливою підставою для формулювання варіантів та вибору одного із них залишається достовірна інформація.

Висновки. Як висновок можна відзначити, що необґрунтована встановленими в результаті кримінального процесуального доказування даними випадкова можливість вважати, що в результаті запланованих слідчих (розшукових) дій будуть отримані необхідні (або будь-які) докази, не може бути достатньою фактичною підставою проведення слідчих (розшукових) дій, обмеження конституційних прав і свобод людини. Встановлені у законі цілі проведення слідчих (розшукових) дій мають бути відображені у клопотанні слідчого, прокурора шляхом їх детального обґрунтування конкретними обставинами, підтверджені в судовому засіданні, сукупність яких і стане фактичною підставою їх проведення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Следственные действия (процессуальная характеристика, тактические и психологические особенности): учебное пособие / под ред. Б.П. Смагоринского. М., 1994. 145 с.

2. Шейфер С.А. Следственные действия: система и процессуальная форма. М.: «Юрид. лит.», 1981. 127 с.

3. Шейфер С.А. Особенности расследования по конкретному уголовному делу // Курс криминалистики. Общая часть / под ред. В.Е. Корноухова. М.: «Юристъ», 2000. 784 с.

4. Сичук М.М. Фактичні підстави прийняття процесуальних рішень про провадження слідчих дій. Підприємництво, господарство і право. 2011. № 9. С. 159–161.

5. 35 неформальних практик у кримінальному судочинстві України / О.А. Банчук, І.О. Дмитрієва, Л.М. Лобойко, З.М. Саідова. К.: «Арт-Дизайн», 2014. 48 с.

6. Узагальнення судової практики щодо розгляду слідчим суддею клопотань про надання дозволу на проведення обшуку житла чи іншого володіння особи (витяг) / Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ / Узагальнення судової практики: офіційний сайт. URL: http://sc.gov.ua/ua/uzagalnennja_sudovoji_praktiki.html.

7. Лупинская П.А. Решения в уголовном судопроизводстве. Их виды, содержание и формы. М.: «Юрид. лит.», 1976. 168 с.

Кафтя Андрій Анатолійович,

Державне бюро розслідувань

Трансформація вітчизняної правової системи здійснюється на тлі низки як негативних, так і позитивних чинників відповідно до основних тенденцій правового розвитку суспільства. Особливе місце серед них посідає інформатизація.

Динамічне та інтенсивне впровадження інформаційно-телекомунікаційних технологій та засобів зв’язку як в правоохоронну діяльність, так і в усі сфери життєдіяльності особи, суспільства та держави сприяли переосмисленню напрямів дальшого розвитку вітчизняної правової системи.

Закріплення інформаційних прав і свобод людини, розвиток інформаційного права та інформаційного законодавства — це лише деякі наслідки впливу процесу інформатизації на українську правову систему. Поряд із безсумнівно позитивними наслідками інформатизації правової системи України, вона спричинила й появу низки негативних наслідків, що суттєво вливає на необхідність зміни форм та методів в правоохоронній діяльності.

Зокрема збільшилась кількість та спектр інформаційних правопорушень, суттєво зріс інформаційний розрив між окремими країнами та регіонами, що спричинило утворення інформаційних центрів та інформаційної периферії, спостерігається не відповідний тенденціям інформаційної глобалізації рівень інформаційної освіченості та інформаційної правової культури серед населення тощо.

Отже, інформатизація правової системи України обумовила необхідність перегляду її значення та ролі в подальшому розвитку нашої держави та суспільства.

Важливим для побудови ефективної моделі правоохоронної системи є усвідомлення основних тенденцій розвитку правової системи в умовах інформатизації, до яких внаслідок проведеного мною досліджень [1-5] було віднесено:

1) формування на основі інститутів інформаційного права автономних галузей права: «програмне право», «комп’ютерне право», «телекомунікаційне право», «мас-медійне право» тощо;

2) систематизація інформаційного законодавства (включаючи консолідацію, кодифікацію та інкорпорацію);

3) створення самостійних спеціальних інституцій, що реалізують державну інформаційну політику в різноманітних сферах життєдіяльності (Міністерство інформаційної політики, Державне бюро розслідувань. Міністерство інфраструктури України, Державна Служба спеціального зв’язку та захисту інформації України, Національний координаційний центр з питань кібербезпеки тощо);

4) деталізація інформаційних прав і свобод, зокрема виокремлення з-поміж права на інформацію таких прав як: право на доступ до інформації, право на інформаційну безпеку, право на кібербезпеку тощо;

5) домінування в забезпеченні інформаційної безпеки не інформаційно-технічної складової (захисту інформаційної інфраструктури), а запобігання негативних інформаційних впливів на окрему особу та суспільство в цілому (інформаційно-психологічної складової, а також інформаційної безпеки у сфері прав і свобод);

6) розроблення нових самостійних наукових напрямів дослідження інформаційної проблематики: інформаційна деліктологія, інформаційна безпека, кібербезпекова політика, інформаційна акмеологія, інформаційна аналітика, правова інформатика, кібербезпекова політика, кібербезпека тощо;

7) перманентне розширення спектру інформаційних правопорушень, зокрема поява гібридних війн, розширення змісту поняття інфраструктурних війн;

8) збільшення рівня інформаційної культури серед населення;

9) уніфікація інформаційної юридичної термінології;

10) трансформація деліктних галузей законодавства шляхом посилення санкцій за скоєння інформаційних правопорушень;

11) збільшення динаміки скоєння інформаційних правопорушень;

12) активна участь громадськості у розв’язанні інформаційних проблем, формуванні нового феномену інформаційного волонтерства, а також розвиток державно-приватного партнерства у розвитку інформаційної інфраструктури;

13) зростання кількості навчальних закладів чи виокремлення в межах існуючих підрозділів, що надають юридичну освіту за напрямом «Інформаційне право»;

14) збільшення осіб, що мають вищу юридичну освіту за напрямом «Інформаційне право»;

15) формування наукових шкіл та епістемологічних спільнот з широкого кора інформаційних проблем.

Зазначені тенденції суттєво впливають на інформаційне середовище, в якому функціонують правоохоронні органи. належне врахування даних тенденцій уможливить відслідковувати динаміку розвитку інформаційних відносин.  а також моделювати ефективні моделі правоохоронних органів, які будуть пристосовані не до потреб минувшини, а враховуватимуть сучасні тенденції інформаційної глобалізації та необхідність дальшого збереження інформаційного суверенітету нашої країни, формування надійних механізмів захисту прав і свобод людини та громадянина.

Список використаної літератури:

1. Кафтя А. А. Діяльність міжнародних організацій в умовах інформатизації / А. А. Кафтя // Науковий вісник Ужгородського національного університету. — 2013. — Серія «Право». — Спецвипуск. — Т. 2.—27—30.
2. Кафтя А. А. Поняття «правова система»: генезис наукових поглядів / А. А. Кафтя // Науковий вісник Херсонського державного університету. — Серія «Юридичні науки». — 2014. — Вип. 6-1. — Т. 1. — 36—39.
3. Кафтя А. А. Трансформація прав і свобод людини та громадянина в умовах інформатизації / А. А. Кафтя //  Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. — Серія: Юриспруденція. — 2014. — № 10-2. — Т. 1 — С. 148—150.
4. Кафтя А. А. Інформаційне законодавство України: стан і тенденції розвитку / А. А. Кафтя // Науковий вісник Херсонського державного університету. — Серія «Юридичні науки». — 2015. — Вип. 3. — Т. 2. — 91—95.

Топчій Оксана Василівна,

кандидат педагогічних наук

Робота з неповнолітніми завжди була і залишається одним з ключових аспектів діяльності правоохоронних органів. Багатовимірність цієї діяльності зумовлюється, з одного боку, забезпеченням конституційних гарантій реалізації прав людини і громадянина, з іншого – необхідністю реагування на правопорушення, а в контексті їх недопущення – профілактичними заходами. В юридичній науці вказані аспекти доволі глибоко аналізувалися у наукових працях І. Голосниченка, С. Каталейчука, Я. Квітки, Ю. Ковальчука, Т. Корж, М. Легенького, А. Тараса, О. Чернецького та ін.  Проведені дослідження заклали концептуальні підвалини розуміння особливостей неповнолітнього як суб‘єкта правовідносин, ключових елементів матеріального і процесуального права у діяльності із зазначеною категорією громадян та осіб без громадянства. Разом з тим, на сучасному етапі в процесі суттєвої трансформації суспільства докорінно змінюються засади діяльності правоохоронних органів, зокрема Національної поліції України, яка з-поміж іншого охоплює діяльність з ювенальної превенції.

Основними детермінантами змін, на наш погляд, виступають такі: 1) уведення принципово нової концепції, за якою Національна поліція відповідно до ст. 2 Закону України «Про Національну поліцію України» виступає не як каральний орган, а як сфера поліцейських послуг у зазначених в даному Законі галузях [1]; 2) перманентне зростання ролі інформаційних відносин у зв‘язку зі стрімким розвитком інформаційно-комунікативних технологій, що на теперішній час не має консолідованого правового регулювання; 3) надзвичайне посилення уваги до питань національної, в тому числі інформаційної безпеки.

У такий спосіб, перед  Національною поліцією постають завдання, які до цього часу взагалі важко було й прогнозувати. Питання ускладнюється тим, що з-поміж іншого ці завдання мають кореспондуватися із забезпеченням інформаційних прав і потреб особливої групи – неповнолітніх. Слід враховувати, що дана категорія є однією з найбільш вразливих через неусталеність психофізіологічних процесів становлення особистості, несформованість життєвих принципів, а значить, вона стає зоною підвищеної віктимізації. Розповсюдження таких негативних проявів, як так звані «групи смерті», цькування особи (булінг/кібербулінг), спроби розбещення неповнолітніх через завуальовані деперсоналізовані контакти, вербування до молодіжних екстремістських угруповань або до наркобізнесу, вивідування персональних даних щодо самої особи, а також членів її сім‘ї,  використання в комп‘ютерних іграх нейротехнологій, що у подальшому призводять до залежності (адикції), дезадаптації або взагалі до розладів у психічному здоров‘ї дитини – ось неповний перелік об‘єктів, які мають потрапляти до поля зору Національної поліції. Як не прикро, на теперішній час така діяльність здебільшого зорієнтована не на превенцію, а на розкриття вже вчинених правопорушень. При цьому необхідно мати на увазі, що далеко не завжди в якості порушника виступає повнолітня особа. Нерідко сам неповнолітній, який гарно засвоїв навички роботи з комп‘ютером, за відсутності належної правової культури і низького рівня правосвідомості, може бути правопорушником.

У цьому сенсі суттєво доповнюється перелік завдань Департаменту кіберполіції, а також Департаменту превентивної діяльності, зокрема підрозділів ювенальної превенції. Принагідно зазначимо, що в «Інструкції з організації роботи підрозділів ювенальної превенції Національної поліції України», затвердженій наказом МВС від 19 грудня 2017 р., [2] передбачається чимало завдань, в тому числі профілактичних. Наприклад, першим серед основних завдань даних підрозділів вказується «профілактична діяльність, спрямована на запобігання вчиненню дітьми кримінальних і адміністративних правопорушень, виявлення причин і умов, які цьому сприяють, вжиття в межах своєї компетенції заходів для їх усунення».

Разом з тим, про забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх у цьому акті взагалі не йдеться. Концептуально акценти робляться на тому, що дитина розглядається або як правопорушник, або як жертва домашнього насильства чи бездоглядності. Не зменшуючи питомої ваги зазначеного, констатуємо, що новітній документ не враховує сучасних тенденцій, насамперед в інформаційній сфері.

У такий спосіб, в процесі реформування системи потребується ліквідувати прогалини в нормативній базі, передбачити механізми організації взаємодії між тими підрозділами, які мають забезпечувати зазначений напрям.

Один з аспектів полягає в тому, що на теперішній час галузеві заклади освіти в процесі підготовки кадрів для системи МВС здебільшого зосереджені на теоретичних питаннях правознавства. Майже не враховується те, що сучасні виклики потребують активного впровадження у варіативній частині навчальних планів інтегральних дисциплін, які супроводжують формування професійних компетенцій. Зокрема, при підготовці фахівців з кібербезпеки, окрім суто інформаційних дисциплін, мають даватися знання щодо вікової психології, юридичної педагогіки, організації взаємодії із закладами освіти, органами місцевого самоврядування, інститутами громадянського суспільства щодо усунення загроз інформаційної безпеки неповнолітніх.

Таким чином, ефективність забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх можлива лише за умови консолідації зусиль усіх причетних до цього підрозділів Національної поліції України у союзі з іншими державними і суспільними інституціями.

Література

1. Закон України «Про Національну поліцію» від 2 липня 2015 р. (редакція від 02.11.2018) // Відомості Верховної Ради України, 2018, № 35, ст. 267.
2. Інструкція з організації роботи підрозділів ювенальної превенції Національної поліції України, затверджена наказом МВС від 19 грудня 2017 р. № 1044 //  www.search.ligazakon.ua/ l_doc2.nsf/link1/RE32138.html

Мандзюк Олег Андрійович,

Голова Інституту стратегічних ініціатив

Глобальної організації союзницького лідерства,

кандидат юридичних наук

Широке розповсюдження інформаційних технологій призвело до суттєвого збільшення обсягів інформації. Як категорія, що підлягає вимірюванню й обрахуванню, ці обсяги можуть бути віднесені до квантитативних показників сфери інформаційних відносин. Тож процеси пошуку, збору, обробки й зберігання необхідної інформації, які є невід’ємною частиною аналітичної діяльності, суттєво ускладнюються. Вони зумовлюють інтенсифікацію праці, необхідність використання певних технологій, які дають змогу охоплювати значні інформаційні потоки.

До квантитативних показників також відносимо темпи отримання нової інформації. Якщо раніше інформаційні процеси природно уповільнювалися через можливості пошти, редакційні процеси випуску газет і телепередач, то в результаті дії новітніх технологій будь-які новини за лічені хвилини стають відомими громадськості. Тож і в аналітиці виникає потреба у постійному і швидкому оновленні баз даних, миттєвому реагуванні на події, факти, відомості.

Необхідно враховувати й те, що не вся інформація у цих потоках є корисною і достовірною. Значні її обсяги займає реклама, а іноді те, що може вважатися шкідливою інформацією (спам, порнографія і т.ін.). Оцінка таких матеріалів, з точки зору їх наповнення, відноситься до квалітативних показників. У такий спосіб на аналітиків покладаються функції, які диференціюються в залежності від об’єкта дослідження: функція відбору (селекції), перевірки достовірності (верифікація) інформації.

Специфіка квалітативного ракурсу аналітичної діяльності полягає в тому, що вона перебуває у площині семіотики як знакової системи. Слід зазначити, що зазвичай аналітики сфери інформаційних відносин звикли працювати із вербалізованими формами представлення інформації, тобто з текстами. Переорієнтація діяльності, поширення її об’єктних меж має відбуватися з урахуванням появи і швидкого розповсюдження специфічного символьного кластеру, який утворює своєрідні коди метамови суспільства.

До останнього часу вчені дотримувалися думки, що образи і символи практично не підконтрольні державі [1, с. 223]. Проте нещодавні події в Україні суттєво збільшили питому вагу застосування тих чи інших символів або боротьби з тими, які несуть наповнення, протилежне домінуючій позиції. Так, під час урочистостей з нагоди Дня Державного Прапору 23 серпня 2015 р. Президент України П. Порошенко сказав: „Наш прапор — це більше ніж символ, а часом — важливіше за життя” [2].

Заборона комуністичної та націонал-соціалістичної (нацистської) символіки, передбачена відповідним Законом України, ухваленим Верховною Радою України від 9 квітня 2015 року [3], ставить перед експертами-аналітиками завдання щодо систематизації й диференціації таких символів, рекомендацій щодо застосування даного Закону, в тому числі із дотриманням прав людини. Одразу треба сказати, що зазначений Закон набув широкого резонансу як в Україні, так і за її межами. Виникло чимало проблем щодо його застосування, особливо у частині символіки комуністичного режиму. Законодавці сюди віднесли не тільки графічні зображення й атрибутику (прапори, серп і молот, плуг (рало), п’ятикутну зірку, пам’ятники), а й музичні твори (гімни СРСР, УРСР), вербалізовані символи (назва комуністичної партії, гасла, написи, цитати осіб, які обіймали керівні посади в КПРС або в КПУ), а також топоніми (назви областей, міст, вулиць, бульварів тощо). Пункт 3 ст. 4 цього Закону одразу надає перелік, на які випадки не поширюються норми даного акта.

Симптоматично, що, з позицій семіотики, законодавець поширив традиційне символьне поле, включивши до нього і музичні твори. Вочевидь, на його думку, суспільно небезпечним є не сам звуковий ряд і композиція, а ті асоціативні зв’язки, які виникають у зв’язку із прослуховуванням твору. Це означає, що аналітик, який спеціалізується на сфері інформаційних відносин, займаючись квалітативними аспектами професійної діяльності, повинен бути компетентним у багатьох галузях і брати до уваги навіть можливі психологічні аспекти сприйняття тих чи інших символів.

Однак у законодавчій діяльності у даному випадку висвітлено тільки вершину айсберга. Семіотичне поле є значно ширшим і воно потребує свого осмислення й унормування, якщо потрапляє до площини правовідносин, в тому числі інформаційних. Саме від аналітиків залежить, у якому руслі цей процес рухатиметься далі.

Ще один аспект аналітичної діяльності полягає у вивченні дискурсу, під яким розуміється зв’язний текст у сукупності з екстралінгвістичними — прагматичними, соціокультурними, психологічними та іншими чинниками; текст, узятий в подійному аспекті; мовлення, яке розглядається як цілеспрямована соціальна дія, як компонент, що бере участь у взаємодії людей і механізмах їх свідомості (когнітивних процесах) [4, С. 136-137].

Значення дискурсу добре визначив М. Фуко, який писав: „Дискурс — а цьому не перестає вчити нас історія — це не просто те, через що являють себе світу битви й системи підпорядкування, а й те, заради чого б’ються, те, чим б’ються, влада, якою прагнуть заволодіти” [5, c.52] .

Я пропоную увести до наукового обігу авторське поняття дискурсу в аналітичній діяльності, яке інтегрує семіотичні, лінгвістичні, філософські, соціокультурні, психологічні аспекти, на які спирається аналітик при реконструкції смислів, екстралінгвістичних факторів з урахуванням умов, обставин, взаємовідносин суб’єктів, що надає можливість відтворення підтексту і контексту, комунікативних цілей, найбільш об’єктивної інтерпретації даних і подолання ентропії інформації.

Врахування в ході аналітичної діяльності такого аспекту, як дискурс, є вкрай важливим, оскільки в іншому випадку будь-яка інформація без опори на контекст, підтекст, обставини може отримати неправильну інтерпретацію. Проте, не можна скидати з рахунків, що „метою науково-дослідницької діяльності й аналітико-синтетичної переробки інформації є вилучення з документів нових фактів або відомостей, які в цих документах явно не виражені” [6, с. 51]. У даному випадку Л. Я. Філіпова та І. В. Захарова проводять паралелі із науково-технічною розвідкою, яка в мирний час не менше 80% інформації отримує „завдяки аналітико-синтетичній переробці відомостей, що добувають із нетаємних джерел — газет, журналів, книг, теле- і радіопередач, матеріалів усесвітньої мережі та ін.” [6, с. 51].

Цікавою в плані дослідження дискурсу є й наукова праця Г. Г. Почепцова, присвячена питанням розвідувальних методів аналізу для систем прийняття рішень [7].

Це означає, що в ході аналітичної діяльності працівники правоохоронних органів мають працювати не лише зі змістовною складовою, а й реконструювати цілу низку супроводжувальних чинників, що формують контент і різними шляхами впливають на нього.

Отже, може сформулювати наступний висновок, який є важливим у правоохоронній діяльності: у сучасному інформаційному та безпековому середовищі відбувається суттєве ускладнення інформаційно-комунікативного поля, яке детерміноване стрімкою зміною кількісних та якісних показників інформації, що принципово змінює сутність процесу аналітичної діяльності у діяльності правоохоронних органів.

Список використаних джерел

1. 1.                Кафтан В.В., Найдина Т.В. Дискурсивные практики современного терроризма в информационно-коммуникативном пространстве // Пространство и время. — 2013, № 3 (13). — С. 222-229.
2. 2.                Наш прапор — це більше ніж символ, а часом — важливіше за життя // Укрінформ. — [Електрон. ресурс]. — Режим доступу: http:// www.ukrinform.ua/ukr/news/.
3. 3.                Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки: Закон України від 09.04.2015. — [Електрон. ресурс ]. — Режим доступу: http:// zakon4.rada.gov.ua/ laws/ show/ 317-19.
4. 4.                Лингвистический энциклопедический словарь / Гл.ред. В.Н.Ярцева. — М. : Советская энциклопедия, 1990. — 685 с.
5. 5.                Фуко М. Порядок дискурса // Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности. Работы разных лет. — М., 1996. — С. 48-59.
6. 6.                Л.Я.Філіпова, І.В.Захарова. Аналітична складова інформаційної діяльності: уточнення сутності, ознак і процесів // Вісник ХДАК. Випуск 28, 2009. — С. 44-52.
7. 7.                Почепцов Г.Г. Разведывательные методы анализа для системы принятия решений // Теория и практика управления. — 2004. — № 12. — С. 2-6.

Зубко Георгій Юрійович,

здобувач ЗНУ,

кандидат юридичних наук

Сучасний світ дедалі стає менш передбачуваним. Непередбачуваність і нестійкість формують умови до постійної появи нових видів суспільних відносин. Це зумовлю від дослідників застосовувати нові критерії до правового регулювання суспільних відносин у тих чи інших сферах життєдіяльності, зосереджуючи увагу на прогностичному підході, формуванні проактивної державної політики, яка ґрунтуватиметься на застосуванні прогнозних індикативних моделей та трендів розвитку суспільних відносин у тих чи інших сферах життєдіяльності.

Однією з таких мало досліджених сфер виступає сфера інфраструктури і відповідна їй державна політика — державна інфраструктурна політика.

Проведений мною догматико-юридичний аналіз, а також контент-аналіз сучасних публікацій за темою дослідження, уможливив висновувати про значну концентрацію наукової уваги на окремих сегментах даної системної проблематики. Зокрема більшість досліджень сфокусовано на вивченні проблем „захисту об’єктів критичної важливої інфраструктури” і формування відповідної політики — державної політики захисту критичної інфраструктури [1, c. 24].

Однак поза увагою лишаються не менш важливі питання:

• коректності, повноти  та адекватності вживання терміну „захист”;
• повної відсутності навіть гіпотетичних теоретичних моделей щодо вживання терміну „безпека” і формування моделі державної політики безпеки інфраструктури;
• практично відсутні публікації щодо обґрунтування необхідності формування саме державної політики у сфері ефективної будови інфраструктури в Україні чи то окремого виду (підвиду) — державної інфраструктурної політики;
• з огляду на позиціонування в переважній більшості наукових розробок щодо „державної політики захисту  критичної інфраструктури” [1, c. 24] як складової  політики національної безпеки не зроблено навіть теоретичного припущення та обґрунтування гіпотези щодо необхідності окремого розроблення безпекоінфраструктурної політики як системи заходів щодо безпечного розвитку інфраструктури та формування відповідного правового регулювання.

Я переконаний в необхідності аналізу та вивчення саме державної інфраструктурної політики як окремого та самостійного об’єкта наукового дослідження.

Вагомим аргументом на користь моєї позиції виступає думка Д.С.Бірюкова, котрий, досліджуючи типи характеристик політичних рішень, пов’язаних із критичною інфраструктурою,  звертається до вивчення проблем прийняття політичних рішень у сфері інфраструктури. Зокрема, даний дослідник визначає поняття політичне рішення як акт, здійснюваний суб’єктами політичного процесу (політичними лідерами, керівними органами), в якому на основі аналізу інформації, існуючих інтересів, потреб, можливостей їх задоволення формулюються завдання, обов’язкові для членів даної соціальної спільності» [2, с. 30].

Термін „інфраструктурна політика” не є чимось новим. Його зустрічаємо, правда без теоретичних обґрунтувань та визначення безпосередньо самого поняття в роботі В.П. Горбуліна [3, с. 115], а також Білій книзі ЄС [4]. На необхідність суттєвої зміни державної політики та відповідного законодавства також вказується і наукових дослідженнях О.М.Суходолі [5, с. 68].

На мій погляд державна інфраструктурна політика має визначатися виходячи з пріоритетності реалізації життєво важливих національних інтересів, можливостей забезпечення їх реалізації відповідними суб’єктами, враховуючи ступінь та інтенсивність реальних та потенційних загроз та небезпек. Вона має  здійснюватися шляхом реалізації відповідних концепцій, стратегій, доктрин і програм (саме у наведеному мною ієрархічному порядку) відповідно до чинного законодавства.

Кінцевою метою при цьому є запобігання виникненню нових і зниження ризику реалізації ідентифікованих та прогнозованих ризиків через здійснення комплексних й інклюзивних економічних, структурних, юридичних, соціальних, медико-санітарних, культурних, освітніх, екологічних, технологічних, політичних та інституційних заходів, що запобігають і знижують схильність до впливу небезпечних факторів і вразливість до катастроф, підвищують готовність до реагування і відновлення і тим самим зміцнюють інфраструктурний потенціал протидії держави.  

У даному аспекті важливими завданнями для правоохоронних органів виступають: формування системного підходу до управління безпекою всього комплексу таких систем, об’єктів і ресурсів з огляду на взаємопов’язаність об’єктів, які зазвичай належать до критичної інфраструктури; розроблення механізму попередження можливих кризових ситуацій, пов’язаних із функціонуванням критичної інфраструктури.

Упровадження даної політики на проголошених засадах потребує ґрунтовного вивчення наявної практики забезпечення безпеки об’єктів критичної інфраструктури в Україні, що нині характеризується домінуванням відомчих підходів, аналізу взаємодії та координації дій відповідальних державних органів, способів залучення суб’єктів господарства до підвищення безпеки та стабільності функціонування критичної інфраструктури.

Список літератури:

1. Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні : зб. мат-лів міжнар. експерт. нарад / упоряд. Д. С. Бірюков, С.І. Кондратов; за заг. ред. О. М. Суходолі. – К. : НІСД, 2015. – 176 с.
2. Бірюков Д. С. Прийняття політичних рішень щодо захисту критичної інфраструктури / Д. С. Бірюков // Стратегічні пріоритети. — 2015. — № 4(37). — С. 29-34.
3. Світова гібридна війна: український фронт : монографія / за заг. ред. В. П. Горбуліна. – К. : НІСД, 2017. – 496 с.
4. Біла книга ЄС – Транспорт [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.transport- ukraine.eu/sites/default/files/white_book_transport_2050_ukr_0.pdf.
5. Суходоля О. М. Захист критичної інфраструктури в умовах гібридної війни: проблеми та пріоритет державної політики України / О. М. Суходоля // Стратегічні пріоритети. — 2016. — № (3) 40. — С. 62—76.