Володимир Ліпкан, доктор юридичних наук
16 березня 2016 року

Для мене Ліна Костенко виступає своєрідним жевріючим натхненням, яке буремно спалахує кожного разу, коли я читаю чергові шедеври даної поетеси. Кожна слово, немов краплинка живильного еліксиру, наповнює мою душу і та відгукується своїми роздумами, що знаходять відлуння у поетичних рядках.

Це вже не вперше, коли саме рядки цієї поетеси зачаровують мене, надихають одразу ж на написання свого бачення тих подій, про які пише пані Ліно. Мої вірші, немов певна відповідь, що резонує, органічно доповнює у властивий для мене як для автора, думки й переживання Ліни Костенко…

Узвичаєно почування певних подій відбувається через розум, опанування і розкладення їх за певними ознаками, але пані Ліна надихає мене дивитись на світ набагато глибше, емоційно, крізь призму духовного сприйняття того, що відбувається, адже іноді розум не в змозі дати відповідь на просте запитання: чому українці не мають щастя, чому вони перебувають у перманентному стані політичного булькотіння і ніяк не можуть сформувати та самотужки бодай спробувати реалізувати власну концепцію державотворення, дати волю великій українській душі творити, убезпечити щастя великого народу, славетної української нації через служіння національної еліти національним інтересам…

Я не претендую на оригінальність, і не хочу сказати, що бачу світ не так, як інші; але за допомогою пані Ліни, її віршів, які для мене слугують певним культурологічним та світоглядним кодом для відкриття моїх духовних сил, я прагну осягнути буття з іншої площини, збагнути глибокий сенс цивілізаційного виміру буття і місця в ньому українства, позбавленого лушпиння буденності, чвар і чублення за владну булаву.

Із сумом читаю я ці рядки.
Мав би писати інші – залюбки.
Та й годі казати, плекати надію.
Насіння ненависті в серці жевріє.

Чому неохайні в розлогих думках?
Чому незалежність програли в віках?
Чому ми постійно лиш боремось ПРОТИ,
Перебуваючи вічно в скорботі.

Одвічно нас гнóблять, панують над нами,
Одвічно ми скиглимо… скиглим віками.
Ненависть, невдача, горе й журба,
Невже Україна лиш дика орда?

Орда без історії, спадщини, мрії,
Орда, що сама в собі так животіє:
Без лідера, думки, окрасу життя
Невже у державність нема вороття?

Невже ми не зможем самі панувати
Чому наші люди повинні мовчати?
Чому нас постійно всі прагнуть убити,
Невже українцям нема права жити?

Чи хтось за нас прийняв рішення це?
Чому він не скаже відверто в лице?
Чому наші діти й батьки загинають,
Вершителі долі про це лише знають?

Ми хочемо жити, і бути в віках!
Творець карбував нас не в кволих ціпках.
Ми – сталі нащадки славетних вояк,
Ми є Українці – і хай буде так!

Ми маєм боротися ЗА Батьківщину,
ЗА нашу історію, мову, країну,
ЗА щастя, родину, кохання, життя!
Омріяне духом щасливе буття!

Бамбізов Євген Євгенович

здобувач Запорізького національного університету

Проаналізовано доктринальні підходи щодо визначення поняття «функції держави», «функції державного органу», «функції органів державної влади», а також визначено співвідношення зазначених вище категорій; надано авторське визначення поняття «інформаційна функція податкових органів» та окреслено основні напрями її реалізації.

Ключові слова: податкова інформація, функція держави, інформаційна функція, інформаційна функція податкових органів, комунікативна функція податкових органів

Проанализированы доктринальные подходы к определению понятия «функции государства», «функции государственного органа», «функции органов государственной власти», а также определено соотношение указанных выше категорий; предоставлено авторское определение понятия «информационная функция налоговых органов» и обозначены основные направления ее реализации.

Ключевые слова: налоговая информация, функция государства, информационная функция, информационная функция налоговых органов, коммуникативная функция налоговых органов

Analyzed doctrinal approaches to the definition of «public functions», «public authority functions», «functions of state power», and also the value of the above categories; copyright to the definition of «information function of the tax authorities» and outlined the main directions of its implementation.

Keywords: tax information, feature state information function, information function of the tax authorities, tax authorities communicative function

Сучасна держава здійснює значний масив функцій, зміст яких є надзвичайно різноаспектним, обумовлений її призначенням, історичними умовами й об’єктивними закономірностями існування та розвитку суспільства.

Стратегічне значення та роль інформації в ХХІ сторіччі сприяє переосмисленню такої функції як інформаційна. Адже від її ефективної реалізації залежить ефективність виконання покладених на ці органи основних завдань.

Попри здавалось би допоміжний характер інформаційної функції, діяльність державних органів так чи інакше пов’язана зі збиранням, зберіганням, використанням і поширенням інформації.

Однак здебільшого цей аспект діяльності державних органів не знаходить адекватного розгляду серед науковців. Отже, недостатнім порівняно з потребами українського суспільства вбачається вивчення інформаційної функції державних податкових органів України, що й зумовило актуальність обрання теми цієї наукової статті.

Метою написання даної наукової статті є теоретико-методологічне дослідження стану та перспектив реалізації інформаційної функції державних податкових органів України.

Задля цього автором поставлені такі завдання:

-       проаналізувати доктринальні підходи щодо визначення поняття «функції держави» та «функції державного органу»;

-       визначити співвідношення зазначених вище категорій;

-       надати авторське визначення поняття «інформаційна функція податкових органів»;

-       окреслити основні напрями реалізації інформаційної функції податкових органів України.

Серед вітчизняних та зарубіжних дослідників, які окреслювали різні аспекти інформаційної проблематики в діяльності вітчизняних податкових органів, є: І. Бабін, С. Дуканов, Є. Збінський, І. Кучеров, М. Костенко, О. Мандзюк, В. Політило, К. Проскура, О. Тімарцев, О. Шевчук, К. Юсупов тощо.

Зважаючи на міжгалузевий характер порушеної проблематики, не менш вагомими при розкритті теми цієї наукової статті є праці фахівців теорії держави та права С. Алєксєєва, С. Гусарєва, М. Козюбри, А. Колодія, В. Копєйчикова, Л. Луць, Н. Оніщенко, П. Рабіновича, а також фахівців інформаційного права, серед яких: В. Баскаков, В. Гавловський, М. Гуцалюк, М. Дімчогло, В. Залізняк, Б. Кормич, В. Ліпкан, О. Логінов, Ю. Максименко, А. Марущак, П. Матвієнко, Л. Рудник, О. Стоєцький, А. Тунік, К. Татарникова, О. Тихомиров, В. Цимбалюк, Л. Харченко, К. Череповський, М. Швець, Т. Шевцова, О. Шепета, О. Чуприна.

Особливе місце серед наукових розвідок у сучасній юридичній доктрині займають монографічні дослідження серії «ORDO ORDINANS», започаткованої представниками української наукової школи інформаційного права доктором юридичних наук В. А. Ліпкана [1-6].

Уперше термін «функція» було введено в науковий обіг німецьким ученим Г. Лейбніцем ще у XVII–XVIII ст.ст. для означення залежності одних процесів або їх змін від інших (у математиці розуміється як залежність однієї величини від інших) [7, с. 1300].

Нині ж дана категорія є важливою одиницею понятійно-категоріального апарату юридичної науки. Однак й дотепер відсутнє її уніфіковане визначення серед науковців, оскільки «… це поняття є складним, багатогранним та різноплановим, що не дає можливості викласти його у відносно короткому формулюванні, зумовлює плюралізм підходів учених до інтерпретації функцій держави і доцільність їх подальшого осмислення в контексті сучасних перетворень держави і суспільства» [8, с. 23].

Здебільшого в загальнотеоретичних розвідках під поняттям «функції держави» розуміють основні напрями діяльності, у яких знаходять своє втілення сутність та соціальна спрямованість, завдання й цілі держави [9, с. 65] чи основні напрями діяльності із вирішення завдань, що стоять перед державою на різних етапах розвитку, за допомогою спеціальних форм і методів їх реалізації [10, c. 222].

Близька нашому баченню є позиція А. П. Глебова: «Функція держави припускає єдність таких чотирьох елементів: а) об’єкт (вид суспільних відносин: виробничих, ідеологічних, міжкласових тощо); б) соціальне призначення держави певного історичного типу в регулюванні цієї групи відносин; в) практична діяльність держави (з реалізації свого призначення); г) кінцева мета (на досягнення якої спрямована регулююча діяльність держави в рамках цього виду відносин)» [11, с. 102−104].

Отже, в функціях держави відображається призначення держави, цілі та завдання здійснення державної влади.

«Функції держави постійно розвиваються під впливом внутрішніх і зовнішніх факторів. Одні функції виникають, другі змінюються, треті зникають. Такими факторами можуть бути радикальні соціальні зміни в суспільстві; зміни типу, форми держави; сутність держави і її соціальне призначення; особливості завдань і цілей, які стоять перед державою на тому чи іншому етапі її розвитку; національні моменти — мова, культура, традиції, самобутність населення, взаємовідносини етносів, які проживають на території країни; науково-технічний, інтелектуальний розвиток всієї цивілізації; процеси інформатизації суспільства, створення загальнопланетарного інформаційного простору; екологічний фактор; інтеграція світової економіки; міжнародна обстановка та ін.» [12, с. 56].

Поряд з категорією «функції держави» дослідники доволі активно застосовують й категорії «функції державного органу» та «функції окремих гілок влади». Попри логічний взаємозв’язок цих категорій, що виявляється в тому, що трансформації функцій держави обумовлюють певну трансформацію функцій органів держави, вони не є взаємозамінними, адже кожен орган державної влади (державний орган) як елемент цілісної системи органів держави (апарату держави) відіграє в ній специфічну роль, тобто має спеціальне призначення. Однак функції окремих органів мають різний ступінь взаємозв’язку з функціями держави. Зокрема деякі органи мають вагомий вплив на реалізацію багатьох функцій держави, інші – менший.

Так, Державна фіскальна служба України (ДФС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (далі – єдиний внесок), державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску [13]. Відповідно до свого основного функціонального призначення ДФС України її функції мають дещо обмежений характер, однак залежно від того наскільки ефективно реалізовує свої функції дана інституція обумовлюється ефективно забезпечені важливі сфери суспільства та держави.

Відсутність усталених теоретико-методологічних знань щодо понятійно-категоріального апарату у цій сфері, а також плюралізм доктринальних класифікацій функцій на певні види, сприяє неоднозначному баченню інформаційної функції в системі функцій держави.

Тенденція виокремлення цієї функції в якості самостійної виявилась лише недавно. Так, О. Ф. Скакун [14, с. 144] поряд із законодавчою, виконавчою, судовою, правоохоронною виокремлює й інформаційну на основі такого критерію як «засоби її діяльності» та за сферами (об’єктами) разом з політичною, економічною, екологічною, культурною тощо.

В. Ф. Погорілко зауважує, що інформаційна функція є основною функцією держави [15, с. 78].

Попри появу ґрунтовних зарубіжних монографічних праць у цій сфері [16; 17] у вітчизняній юридичній доктрині відсутні адекватні наукові розробки щодо історії виникнення, сутності, змісту, суб’єктно-об’єктного складу, форм та методів її здійснення, а також механізму її реалізації. Більше того, нині спостерігається плюралізм наукових підходів навіть щодо назви цієї функції як-от: «інформаційна функція держави» (А. Васеніна, В. Погорілко, О. Скакун), «інформаційно-комунікативна функція держави» (І. Нікодімов), «комунікативна функція держави» (О. Лощихін), «функція інформаційної безпеки» (Ю. Максименко, О. Тихомиров).

Однак забезпечення реалізації інформаційної функції здійснюється цілою низкою як загальної, так й спеціальної компетенції.

Серед загальних суб’єктів реалізації інформаційної функції держави слід виокремити такі, як: Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України, міністерства, інші центральні і місцеві органи державної виконавчої влади, органи судової влади тощо.

Суб’єктами спеціальної компетенції реалізації інформаційної функції є: Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, Національна рада України з питань захисту суспільної моралі, Рада Національної безпеки і оборони України, Міністерство транспорту та зв’язку України, Служба безпеки України, Державний комітет архівів, Державний комітет статистики, Державний комітет телебачення і радіомовлення України тощо.

Так, залежно від конкретного виду інформаційних відносин, на які здійснюється управлінський вплив, державні органи поділяються на: 1) органи, які здійснюють загальне управління інформаційною сферою та реалізують державну інформаційну політику (Державний комітет телебачення і радіомовлення України): 2) органи, що формують і забезпечують реалізацію державної мовної політики у сфері захисту суспільної моралі (Міністерство культури і туризму); 3) органи, які здійснюють управління в галузі одержання і зберігання інформації (Державний комітет архівів, Державний комітет статистики); 4) органи, що здійснюють моніторинг та аналіз окремих видів інформації (Державний комітет фінансового моніторингу) [18, с. 114].

Діяльність ДФС України також має яскраво виражений інформаційний характер.

Інформаційна функція ДФС України виявляється в таких напрямах як:

1)                    збір податкової інформації:

а) від платників податків та податкових агентів, зокрема інформація:

-       що міститься в податкових деклараціях, розрахунках, звітах про використання доходів (прибутків) неприбуткової організації, інших звітних документах;

-       що міститься у наданих великими платниками податків в електронній формі копіях документів з обліку доходів, витрат та інших показників, пов’язаних із визначенням об’єктів оподаткування (податкових зобов’язань), первинних документах, які ведуться в електронній формі, регістрах бухгалтерського обліку, фінансовій звітності, інших документах, пов’язаних з обчисленням та сплатою податків і зборів;

-       про фінансово-господарські операції платників податків;

-       про застосування реєстраторів розрахункових операцій;

б) від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та Національного банку України, зокрема інформація:

- про об’єкти оподаткування, що надаються та/або реєструються такими органами;

- про результати здійснення державного контролю за господарською діяльністю платника податків;

- що міститься у звітних документах (крім персоніфікованої статистичної інформації), які подаються платником податків органам виконавчої влади та/або органам місцевого самоврядування;

- про встановлені органами місцевого самоврядування ставки місцевих податків, зборів та надані такими органами податкові пільги;

- про дозволи, ліцензії, патенти, свідоцтва на право провадження окремих видів діяльності, яка повинна містити, зокрема: найменування платника податків, якому видані такі дозволи, ліцензії, патенти; податковий номер або реєстраційний номер облікової картки фізичної особи; вид дозвільного документа; вид діяльності, на провадження якої видано дозвільний документ; дату видачі дозвільного документа; строк дії дозвільного документа, інформацію про припинення (зупинення) дії дозвільного документа із зазначенням підстав такого припинення (зупинення); сплату належних платежів за видачу дозвільного документа; перелік місць провадження діяльності, на яку видано дозвільний документ;

- про експортні та імпортні операції платників податків;

в) від банків, інших фінансових установ – інформація про наявність та рух коштів на рахунках платника податків;

г) від органів влади інших держав, міжнародних організацій або нерезидентів;

д) за результатами податкового контролю;

2) обробка та використання податкової інформації;

3) охорона та захист податкової інформації;

4) інформаційний обмін між ДФС України та іншими органами державної влади тощо.

Отже, інформаційна функція податкових органів держави – це діяльність податкових органів зі створення, збирання,  одержання,  зберігання,  використання, поширення, охорони та захисту податкової інформації, необхідної для виконання ними покладених на них завдань.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Шепета О. В. Адміністративно-правові засади технічного захисту інформації: [монографія] / О. В. Шепета. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 296 с.

2. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія]. / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К., 2012. — 304 с.

3. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.

4. Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.

5. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом в Україні : [Монографія] / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.

6. Ліпкан В.А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 404 с.

7. Борисов А. Ю. Государственная политика в области информационной безопасности на современном этапе : дис. … канд. полит. наук : 23.00.02 / А. Ю. Борисов − М., 2006. − 166 с.

8. Тихомиров О. О. Забезпечення інформаційної безпеки як функція сучасної держави : [моногр.] / О. О. Тихомиров; заг. ред. Р. А. Калюжний. − Центр навч.-наук. та наук.-практ. вид. НА СБ України, 2014. – 196 с.

9. Теорія держави і права : [навч. посіб.] / [заг. ред. В. В. Копєйчиков]. − К. : Юрінформ, 1995. − 192 с.

10. Оксамытный В. В. Теория государства и права : учебник для студ. высших учеб. заведений / В. В. Оксамытный. − М. : Изд-во «ИМПЭ-ПАБЛИШ», 2004. − 563 с.

11. Глебов А. П. К теории функцій государства / А. П. Глебов // Каск Л. И.  Функции и структура государства / Л. И. Каск. − Л. : Изд. ЛГУ, 1969. − 64 с.

12. Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів] / М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін.; За ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України М. В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України О. В. Петришина. — Харків: Право, 2009. — 584 с.

13. Про Державну фіскальну службу України : Постанова Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 р. № 236 // Офіційний вісник України. — 2014. — № 55. — Ст. 1507

14. Скакун О. Ф. Теория государства и права : [учеб.] / О. Ф. Скакун. − Х. : Консум, 2000. − 245 с.

15. Погорілко В. Ф. Функції української держави та їх правові основи / В. Ф. По- горілко // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. – № 1. – С. 10–12.

16. Васенина А. Н. Информационная функция современного российского государства : автореф. дисс. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теория и история права и государства ; История учений о праве и государстве» / А. Н. Васенина. – Н. Новгород, 2007. – 36 с.

17. Никодимов И. Ю. Информационно-коммуникативная функция государства и механизм ее реализации в современной России (теоретический и сравнительно-правовой анализ) : автореф. дисс. на соискание учен. степени д-ра юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теория и история права и государства; история правовых учений» / И. Ю. Никодимов. – СПб., 2001. – 40 с.

18. Костецька Т. А. Інформаційна функція держави: конституційні та інституаційні аспекти / Т.А. Костецька // Держава і право. — 2010. — № 47. — С. 113-119.

голова Інституту державного управління ГОСЛ,

кандидат наук з державного управління,

доцент кафедри управління проектами

ОРІДУ НАДУ при Президентові України

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Об’єктивний характер системних змін в Україні, демократична сутність суспільних перетворень, зумовлених значною трансформацією геополітичної конфігурації світу та суттєвим ускладненням суспільних відносин, як на міжнародному рівні, так і безпосередньо в державі, актуалізувала пошук нових форм, способів і технологій комунікаційної взаємодії. Ключовим завданням держави на найближчу перспективу є налагодження та виведення на належний рівень комунікацій як в самих міністерствах, відомствах та між ними, так і комунікації з суспільством в цілому. Нинішні соціальні відносини зумовили необхідність пошуку нового методологічного інструментарію, за допомогою якого стане можливою організація узгодженої взаємодії суб’єктів державного управління та інститутів громадянського суспільства щодо цілепокладання, прогнозування, планування та програмування соціально-економічного розвитку держави. В умовах актуалізації нових викликів інформаційно-комунікаційного простору, дієвим, адекватним та комплексним інструментарієм державного управління виступає система стратегічних комунікацій.

У низці вітчизняних міністерств та відомств вже створено відповідні структурні підрозділи з визначеними завданнями та відповідними компетенціями, працюють радники зі стратегічних комунікацій, експерти, аналітики та фахівці з цього напрямку, зокрема є радник зі стратегічних комунікацій у Президента України, у структурі Міністерства закордонних справ України створено управління публічної дипломатії та ін.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Визначення понять та сутності стратегічних комунікацій в національному державотворенні розглядалися в працях відомих вітчизняних та зарубіжних науковців: Г. Почепцов, В. Ліпкан, М. Лашкіна, О. Кушнір, А. Баровська, В. Різун, Н. Григор’єва, Ю. Хабермас, Ф. Фукуяма, Ф. Клампіт, Л. Берк, С. Патерсон, Дж. Радтке; теорії комунікацій: Г. Почепцов, М. Лашкіна, О. Кучабський та ін.; державна інформаційна політика та публічний діалог: В. Дзюндзюк, О. Крюков, В. Ландсман, О. Радченко, В. Степанов, О. Крутій, С. Соловйов, Н. Грицяк, С. Довгий, Д. Андреєв, О. Хижняк, В. Лісничий та ін.; технології стратегічних комунікацій В. Бебик, Є. Федченко, А. Баранніков, А. Санаєв, А. Томовські, Б. Гудал, А. Тресевей, К. Макдоналд; соціальні та масові комунікації С. Квіт, Н. Паніна, Р. Павленко, І. Клименко, С. Остапа, В. Різун та ін. Теоретичні основи інформаційно-комунікаційної демократії та інформаційної політики досліджено С. Довгим, В. Лісничим, В. Бебиком та О. Радченком, В. Дзюндзюком, О. Крюковим, В. Ландсманом. Ґрунтовні напрацювання щодо зазначених питань має Національний інститут стратегічних досліджень, Український інститут національної пам’яті, Інститут телекомунікацій і глобального інформаційного простору, Глобальна організація союзницького лідерства та Інститут масової інформації.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Однак роль і значення стратегічних комунікацій як комплексного інструментарію державного управління в умовах актуалізації нових викликів інформаційно-комунікаційному простору, механізму їх формування та розвитку, визначення суб’єктів стратегічних комунікацій та об’єднання розрізнених інформаційно-комунікаційних елементів в єдину, несуперечливу, вертикально інтегровану систему і створення єдиного керованого центру вироблення смислів, меседжів та наративів, концепцій доктрин і практик державного управління потребують подальшого наукового дослідження.

Формулювання цілей статті. Мета статті полягає в аналізі передумов, обґрунтуванні необхідності становлення повноцінної системи стратегічних комунікацій в Україні та дослідженні стратегічних нормативних документів, які актуалізують доцільність використання технологій стратегічних комунікацій в системі державного управління, що виступатиме якісною відповіддю на нові виклики сучасності в найбільш важливих сферах життєдіяльності, стане вагомим важелем для органів влади у побудові сильної, розумної та ефективної держави.

Виклад основного матеріалу. У більшості демократичних розвинених країн світу пошук нових форм і способів досягнення своїх цілей через інформаційний простір триває постійно та полягає в акумуляції внутрішніх ресурсів держави, об’єднанні всіх ключових гравців інформаційної сфери, суб’єктів формування і реалізації державної інформаційної політики з метою здійснення впливу на інші країни в геополітичному просторі. Саме такою відповіддю на виклики сучасності стала поява, введення в науковий і практичний обіг та активне використання терміну «стратегічні комунікації». Варто зазначити, що стратегічні комунікації в  діяльності Уряду, в бізнес-процесах та у воєнній сфері мають різне змістовне навантаження та практичне застосування. Загалом в сучасних умовах стратегічні комунікації здебільшого розглядаються як системна комунікація, зорієнтована на встановлення довготривалих взаємозв’язків та відносин між органами влади та суспільством, між державами, між громадянами кількох держав та ін. Однак, відповідно до тих умов, в яких знаходиться наша держава, найбільшого значення стратегічні комунікації мають саме у контексті забезпечення національної безпеки, формування національної ідеї та об’єднання навколо неї громадян України, а також вироблення єдиного підходу до формування національних інтересів, які водночас необхідно розглядати як найбільш сучасну та перспективну форму дій в інформаційному просторі.

В Україні у 2015 р. Воєнною доктриною [16] стратегічні комунікації визначено як скоординоване і належне використання комунікативних можливостей держави – публічної дипломатії, зв’язків з громадськістю, військових зв’язків, інформаційних та психологічних операцій, заходів, спрямованих на просування цілей держави. Тобто це перше нормативно закріплене офіційне визначення поняття «стратегічні комунікації».

Однак, варто зазначити, що вітчизняними фахівцями цей термін було введено в наукову сферу ще у 2008 р. Зокрема, Почепцов Г.Г. визначив наступні ключові характеристики стратегічних комунікацій:

-       стратегічні комунікації працюють з майбутнім часовим циклом, в той час як тактичні – з сучасним;

-       стратегічні комунікації працюють з об’єктами, які будуть сформовані у визначеній часовій точці, в тому числі завдяки стратегічним комунікаціям, тактичні – з уже наявними об’єктами;

-       стратегічні комунікації, трансформовуючи в першу чергу інформаційний простір, результат повинні дати в інших просторах (військовому, дипломатичному, економічному, соціальному);

-       стратегічні комунікації діють з урахуванням діяльності опонента / противника, у ряді випадків намагаючись управляти його діями;

-       стратегічні комунікації направлені на вузькі цільові групи, які здатні внести зміни в потрібні типи об’єктів [5, с. 12-13].

Стратегічні комунікації, відповідно до першого в Україні словника зі стратегічних комунікацій, який було видано у 2016 р., мають п’ять ключових складових, що об’єднують, координують, активізують і використовують ресурси та можливості державного управління, маркетингу, журналістики, соціології, психології, бізнесу й реклами:

1)        скоординовані урядом держави зусилля, спрямовані на розуміння цільової аудиторії з метою створення, зміцнення та збереження сприятливих умов для просування національних інтересів, політики та цілей держави через використання узгоджених концепцій, стратегій доктрин і програм, планів, тем, меседжів і продуктів, поєднанні та синхронізовані з діями усіх елементів національної могутності;

2)        скоординоване використання комунікативних можливостей інституціональної структури – публічної дипломатії, зв’язків із громадськістю, військових зв’язків, інформаційних та психологічних операцій, заходів, спрямованих на просування цілей держави тощо;

3)        скоординовані дії, повідомлення, зображення, призначені для інформування, впливу, або переконання цільової аудиторії з метою просування та реалізації національних інтересів відповідно до національних цінностей;

4)        стратегічна взаємодія та взаємовплив в інформаційному середовищі між окремими суб’єктами (державними чи призначеними для виконання державних цілей), що полягає у всебічному залучені можливостей кожного окремого компонента системи стратегічної комунікації у комплексі або відокремлено, спрямоване на досягнення спільної мети;

5)        процес інтеграції досліджень сприйняття аудиторії та заінтересованих сторін (стейкхолдерів) і врахування отриманих результатів під час реалізації політики, планування та операцій на кожному рівні; спрямування за одним вектором безлічі різних видів діяльності (наприклад, політичний процес, зв’язки з громадськістю, інформаційні операції тощо), кожна з яких справляє вплив на підтримку національних цілей. Стратегічні комунікації по суті означають обмін (тобто під час спілкування) смислами/ідеями на підтримку національних цілей (тобто стратегічно). Для цього процесу слухання є таким же важливим, як і транслювання [3, с. 350-351].

На необхідності запровадження технологій стратегічних комунікацій, як дієвого інструменту вдосконалення системи державного управління відповідно до суттєвих трансформацій в інформаційно-комунікаційному середовищі та реалізації реформи комунікативної діяльності держави, формуванні міжнародного іміджу та забезпеченні кібернетичної безпеки, наголошено у ряді стратегічних державних документів, що було ухвалено протягом 2014-2016 років. До найголовніших з тих, що декларують необхідність введення нової дієвої системи стратегічних комунікацій, відноситься Стратегія сталого розвитку «Україна – 2020», де у формулюванні десятого пріоритету визначено: «…програма популяризації України у світі та просування інтересів України у світовому інформаційному просторі фокусуватиметься на забезпеченні інституційної спроможності для здійснення міжнародних стратегічних комунікацій» [14].

У Щорічному посланні Президента України до Верховної Ради, 3 пункт 9 Розділу присвячено стратегічним комунікаціям, зокрема наголошено на необхідності здійснення інформаційно-психологічних операцій, зміцнення міжнародного іміджу України, використанні дієвих інструментів та технологій публічної дипломатії і окремо підкреслено ключову роль стратегічних комунікацій в реалізації реформи комунікативної діяльності держави та забезпеченні кібернетичної безпеки [1];

Угода про Асоціацію з Європейським Союзом, ратифікована Законом України від 16.09.2014 р. №1678-VII, зокрема Гл. 14 «Інформаційне суспільство» передбачає здійснення комплексу заходів щодо розвитку інформаційного суспільства, поліпшення інформаційної безпеки та покращення комунікацій з громадськістю і бізнес-структурами, а також передбачає імплементацію національних стратегій інформаційного суспільства, розвиток всеохоплюючої нормативно-правової бази для електронних комунікацій і розширення участі України у дослідницькій діяльності ЄС [11].

Постанова Верховної Ради України від 31.03.2016 р. № 1073-VIII «Про рекомендації парламентських слухань на тему: «Реформи в галузі інформаційно-комунікаційних технологій та розвиток інформаційного простору України» визначає інформаційно-комунікаційні технології одним з найбільш важливих чинників стимулювання економічного зростання та розвитку громадянського суспільства, зайнятості населення, розширення конкуренції і, як наслідок, сприяння подоланню «цифрового розриву». Саме рівень технологічного розвитку визначає не лише економічний потенціал країни та якість життя її громадян, а також роль і місце цієї країни в глобальному суспільстві, масштаби та перспективи її економічної та політичної інтеграції з усім світом [4].

Стратегія реформування державного управління України на 2016-2020 рр., в якій пріоритетами щодо стратегічних засад реформування визначено комунікаційний супровід реформи державного управління. У розділі «Стратегічне планування, формування і координація політики» вирішальним визначено один з аспектів стратегічних комунікацій – інформування громадськості про майбутні зміни, а також залучення великої кількості суб’єктів вироблення політики, забезпечення чіткої їх координації, комунікації, та, як наслідок, взаємодії у створенні інформаційних мереж та використання сучасних технологій у діяльності державних органів [9].

На засіданні Національного центру кібербезпеки РНБО України від 7 жовтня 2016 р. актуалізовано необхідність створення активного захисту кібербезпеки України, зокрема щодо захисту інформації в державному секторі і на критично-важливих об’єктах інфраструктури [10].

Планом пріоритетних дій Уряду на 2016 р., затвердженого розпорядженням КМУ від 27 травня 2016 р. № 418-р, зокрема п. 9 визначено реформування урядових і стратегічних комунікацій та комунікаційну підтримку реформ КМУ. Зокрема наголошено, що існуюча система урядових, стратегічних та кризових комунікацій державних органів є неефективною, неповороткою та не відповідає вимогам часу. Крім того, відсутні: послідовна комунікація КМУ з населенням щодо реформ; комплексний підхід щодо соціальних інформаційних кампаній; внутрішня комунікація органів влади щодо спільних цілей [8].

Планом пріоритетних дій визначено основну мету щодо розвитку та зміцнення комунікацій – створення прозорої дієвої системи урядових комунікацій, яка сприятиме злагодженому виконанню державних завдань в рамках визначеного порядку денного. Така система успішно сприятиме реалізації комунікації з населенням щодо реформ КМУ, донесенню до населення питань щодо особливостей та специфіки тих чи інших заходів Уряду. Також в рамках підвищення обороноздатності країни передбачається реалізація Дорожньої карти з партнерства України та НАТО у сфері стратегічних комунікацій.

У воєнній сфері, згідно з останньою редакцією Воєнної доктрини України [16], стратегічні комунікації визначено як скоординоване і належне використання комунікативних можливостей держави – публічної дипломатії, зв’язків з громадськістю, військових зв’язків, інформаційних та психологічних операцій, заходів, спрямованих на просування цілей держави. На пріоритетності стратегічних комунікацій у воєнній сфері наголошується в ряді нормативно-правових актів: Указі Президента України № 92/2016 від 4 березня 2016 р. «Про концепцію розвитку сектору безпеки і оборони України» [12]; Указі Президента України № 240/2016 від 6 червня 2016 р. «Про Стратегічний оборонний бюлетень України» [13]; Рішенні РНБО від 27 січня 2016 р. «Про Стратегію кібербезпеки України» [15]; Дорожній карті Партнерства у сфері стратегічних комунікацій між РНБО та Міжнародним секретаріатом НАТО, підписаної 22 вересня 2015 р. [2].

Відповідно до зазначених документів необхідно здійснити низку заходів, серед яких:

- до кінця 2016 року: Імплементація організаційної структури стратегічних комунікацій для координації комунікаційної активності на стратегічному рівні відповідно до стандартів (принципів) НАТО для підтримки політики стратегічних комунікацій та координації комунікаційної діяльності;

- до кінця 2017 року: Розроблення та запуск пілотних курсів із комунікаційних дисциплін, що інтегровані до загальнодержавної системи підготовки у сфері комунікацій; Розроблення та запуск обов’язкового спецкурсу зі стратегічних комунікацій для керівного та командного складу;

- до кінця 2018 року: Імплементація організаційної структури стратегічних комунікацій для координації комунікаційної активності на операційному та тактичному рівнях відповідно до стандартів НАТО для підтримки політики стратегічних комунікацій;

- до 2020 року: Створення комунікаційних спроможностей на стратегічному, оперативному та тактичному рівнях, що забезпечують інтеграції та підтримки стратегічними комунікаціями на усіх рівнях планування та впровадження політики у сфері безпеки і оборони.

Останнім часом нового значення набуває внутрішня комунікація, налагодження та виведення на належний рівень взаємодії між ЦОВВ та суспільством. Про останнє свідчать дані незалежної та незаангажованої аналітичної платформи VoxUrkaine [6], яка здійснила детальний моніторинг виконання ЦОВВ Програми КМУ у 2015 р. та визначила, що міністерства змогли виконати лише близько 30% запланованих завдань вчасно. Серед найважливіших провалів міністерств, які суттєво гальмують процеси реформування, та є майже загальними для всіх – це відсутність, або низький рівень комунікації як в самих міністерствах і відомствах та між ними, так і комунікації з суспільством в цілому.

Також за результатами аудиту ефективності використання коштів державного бюджету, виділених Міністерству інформаційної політики України на забезпечення інформаційного суверенітету України та функціонування державних інформаційних ресурсів [7] було встановлено, що за два роки діяльності Мінінформполітики не було виконано: не розроблено і не затверджено Стратегії розвитку інформаційного простору України; розроблено, але не затверджено Проект Концепції інформаційної безпеки України; не сформована дієва система реагування на інформаційно-психологічні загрози; у світовому інформаційному просторі бракує об’єктивної та актуальної інформації про Україну; та найголовніше – відсутня єдина цілеспрямована державна інформаційно-комунікаційна політика. Також суттєвою перешкодою на шляху до формування та реалізації єдиної політики в інформаційні сфері є те, що функції з управління нею розпорошені щонайменше між десятьма державними інституціями та ін.

Підкреслюючи актуальність визначеної проблематики наукового дослідження наголосимо, що стратегічні комунікації, як напрям державного управління, на даному етапі історичного розвитку доцільно розуміти як узгоджені та скоординовані Урядом держави можливості інституціональної структури та інститутів громадянського суспільства, спрямовані на розуміння цільової аудиторії з метою створення, зміцнення, збереження та розвитку сприятливих умов для просування, з урахуванням національних цінностей, легітимованих національних інтересів, політики та цілей держави через використання узгоджених концепцій, стратегій, доктрин і програм, планів, тем, меседжів, смислів, наративів і продуктів, поєднаних та синхронізованих з діями, можливостями, спроможностями та потенціалом усіх елементів системи державного управління.

Ключові проблеми створення системи стратегічних комунікацій полягають у нормативно-правовій і структурно-функціональній площині. Станом на 2016 р. відсутні офіційні документи, які визначають статус стратегічних комунікацій, державну політику щодо них, а також лише частково сформований організаційний механізм, який і має стати основою для системи стратегічних комунікацій в Україні. В умовах реалізації низки стратегічних документів та програми розвитку України «Стратегія-2020» основним завданням державного управління є популяризації України у світі, просування інтересів України у світовому інформаційному просторі, забезпечення інституційної спроможності для здійснення міжнародних стратегічних комунікацій, реалізація реформи комунікативної діяльності держави та забезпечення кібернетичної безпеки.

Основними складовими елементами системи стратегічних комунікацій виступають:

1) інтеракціоністський блок: публічна дипломатія; залучення ключового лідера; зв’язки зі ЗМІ, з органами державної влади, з громадськістю, внутрішня комунікація;

2) інформаційно-психологічний блок: інформаційні, психологічні, спеціальні операції;

3) технічний блок: кібернетична безпека, протиборство в електромагнітному просторі;

4) військовий блок: блок військового та цивільно-військового співробітництва; документування подій, безпека операцій, заходи активного впливу.

Стратегічні комунікації доцільно розглядати в кількох аспектах: 1) як напрям єдиної державної політики; 2) як напрям підготовки відповідних фахівців зі стратегічних комунікацій з наданням відповідних кваліфікацій у визначені сфері; 3) як єдиний експертно-аналітичний центр стратегічних комунікацій.

Реалізація даних завдань сприятиме формуванню керованого якісного комунікаційного простору публічного управління для забезпечення потреб органів влади та інститутів громадянського суспільства в експертно-аналітичному забезпеченні та супроводженні прийняття суспільно значимих управлінських рішень. Механізмом досягнення даних завдань виступатимуть аналіз проектів державних політик та підготовка пропозицій стосовно їх реалізації, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Реалізація комплексної стратегії розвитку національної системи стратегічних комунікацій в Україні допоможе керівництву країни у створенні єдиного керованого центру вироблення смислів, меседжів та наративів, концепцій доктрин і практик державного управління, в цілому сприятиме підвищенню ефективності управління динамічними соціальними системами. Реалізація стратегічних комунікацій створює для Президента України непересічну можливість до об’єднання розрізнених елементів в єдину, несуперечливу, вертикально інтегровану систему. Реалізація даної системи стратегічних комунікацій виступатиме якісною відповіддю на нові виклики сучасності в найбільш важливих сферах життєдіяльності, стане вагомим важелем у побудові сильної, розумної та ефективної держави. Перспективи діяльності органів державного управління щодо становлення та розвитку повноцінної дієвої системи стратегічних комунікацій в України зводяться до необхідності формування єдиної цілеспрямованої державної інформаційно-комунікаційної політики, здатної адекватно реагувати та впливати на інформаційно-психологічні загрози і сприяти формуванню міжнародного іміджу України.

Список використаних джерел

1. Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2016 році». – К. : НІСД, 2016. – 688 с.
2. Дорожня карта Партнерства у сфері стратегічних комунікацій між РНБО та Міжнародним секретаріатом НАТО, підписаної 22.09.2015 р. – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://mfa.gov.ua/mediafiles/sites/nato/files/Roadmap_Ukr.pdf
3. Ліпкан В.А. Стратегічні комунікації : словник / Т.В. Попова, В.А. Ліпкан / за заг. ред. В.А. Ліпкана. – К. : ФОП О.С. Ліпкан, 2016. – 416 с.
4. Постанова Верховної Ради України від 31.03.2016 р. № 1073-VIII «Про рекомендації парламентських слухань на тему: «Реформи в галузі інформаційно-комунікаційних технологій та розвиток інформаційного простору України» – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1073-19
5. Почепцов Г.Г. Стратегічні комунікації: стратегічні комунікації в політиці, бізнесі та державному управлінні : навч.посіб для студ. і аспір. / Г. Почепцов. – К. : Альтерпрес, 2008. – 216 с.
6. Рік роботи Уряду: оцінка від VoxUkraine : 08.01.2016 р. – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://voxukraine.org/2016/01/08/rikroboty-uryadu-otsinka-vid-voxukraine-ua. – Заголовок з екрану.
7. Рішення Рахункової палати України від 08.11.2016 р. № 23-2 «Про результати аудиту ефективності використання коштів державного бюджету, виділених Міністерству інформаційної політики на забезпечення інформаційного суверенітету України та функціонування державних інформаційних ресурсів» – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://www.ac-rada.gov.ua/control/main/uk/publish/article/16750264
8. Розпорядження КМУ від 27.05.2016 р. № 418-р Про затвердження плану пріоритетних дій Уряду на 2016 р. – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/control/uk/cardnpd?docid=249104044
9. Стратегія реформування державного управління України на 2016-2020 рр. ; засід. КМУ від 24.06.2016 р. – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=249140701&cat_id=246711250
10. Турчинов: Украина должна быстро и эффективно реагировать на киберугрозы : Интерфакс Украина ; 07.10.2016 р. – [Электронный ресурс]. – режим доступа : http://interfax.com.ua/news/general/375011.html. – Заголовок з екрану.
11. Угода про Асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої : ратиф. Законом України від 16.09.2014 р. № 1678-VII. – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/984_011/page
12. Указ Президента України від 04.03.2016 р. № 92/2016 «Про концепцію розвитку сектору безпеки і оборони України» – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/92/2016
13. Указ Президента України від 06.06.2016 р. № 240/2016 «Про Стратегічний оборонний бюлетень України» – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://www.president.gov.ua/documents/2402016-20137
14. Указ Президента України від 12.01.2015 року № 5/2015 «Про Стратегію сталого розвитку “Україна – 2020». – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/5/2015
15. Указ Президента України від 15.03.2016 р. № 96/2016 «Про Рішення РНБО від 27 січня 2016 р. «Про Стратегію кібербезпеки України» – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/96/2016
16. Указ Президента України від 24.09.2015 р. № 555/2015 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 вересня 2015 р. «Про нову редакцію Воєнної доктрини» – [Електронний ресурс]. – режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/555/2015

Анотації

У статті проаналізовано передумови становлення системи стратегічних комунікацій в державному управлінні. Подано визначення стратегічних комунікацій в сучасній науково-практичній сутності. Встановлено роль і значення стратегічних комунікацій як комплексного інструментарію державного управління в умовах актуалізації нових викликів інформаційно-комунікаційному простору, механізму їх формування та розвитку, наголошено на необхідності визначення суб’єктів стратегічних комунікацій та об’єднанні розрізнених інформаційно-комунікаційних елементів в єдину, несуперечливу, вертикально інтегровану систему і створення єдиного керованого центру вироблення смислів, меседжів та наративів, концепцій доктрин і практик державного управління. Визначено перспективи діяльності органів державного управління щодо становлення та розвитку повноцінної дієвої системи стратегічних комунікацій в України, які зводяться до необхідності формування єдиної цілеспрямованої державної інформаційно-комунікаційної політики, здатної адекватно реагувати на інформаційно-психологічні загрози та сприяти формуванню міжнародного іміджу України.

Ключові слова: стратегічні комунікації, система стратегічних комунікацій в державному управлінні, державна інформаційно-комунікаційна політика.

Сивак Т.В. Анализ предпосылок становления системы стратегических коммуникаций в государственном управлении

В статье проанализированы предпосылки становления системы стратегических коммуникаций в государственном управлении. Дано определение стратегических коммуникаций в современной научно-практической сущности. Установлена роль и значение стратегических коммуникаций, как комплексного инструментария государственного управления в условиях актуализации новых вызовов информационно-коммуникационного пространства, механизма их формирования и развития, отмечена необходимость определения субъектов стратегических коммуникаций и объединения разрозненных информационно-коммуникационных элементов в единую непротиворечивую, вертикально интегрированную систему и создания единого управляемого центра выработки смыслов, месседжей и нарративов, концепций доктрин и практик государственного управления. Определены перспективы деятельности органов государственного управления по становлению и развитию полноценной действенной системы стратегических коммуникаций в Украине, которые сводятся к необходимости формирования единой целенаправленной государственной информационно-коммуникационной политики, способной адекватно реагировать на информационно-психологические угрозы и способствовать формированию международного благоприятного имиджа Украины.

Ключевые слова: стратегические коммуникации, система стратегических коммуникаций в государственном управлении, государственная информационно-коммуникационная политика.

Syvak Tetiana. Analysis of the Prerequisites of a of Strategic Communications System Formation in Public Administration

The article analyzes the prerequisites of a of strategic communications system formation in public administration. The relevance of the mentioned problems is determined by the objective nature of systemic changes in Ukraine, democratic essence of social changes caused by a significant transformation of the world geopolitical configuration and a significant complication of social relations at both the international level and at the state, immediately actualized the search for new forms, techniques and technologies of communication interaction. Modern social relations stipulated the necessity of the search for new methodological tools by which the organization of coordinated interaction of public administration subjects and civil society institutions on goal-setting, forecasting, planning and programming of socio-economic development will be possible.

The purpose of the article is to sound the need for a comprehensive system of strategic communications in Ukraine and the analysis of strategic regulations that actualize the feasibility of using the strategic communications technologies in public administration, which will perform qualitative response to the new challenges of our time in the most important spheres of life, will be considerable leverage for authorities in building a strong, intelligent and efficient state.

The article provides with the definition of strategic communication in the modern scientific nature and it is proved strategic communications have different semantic meaning and practical application in the Government activities, the business processes and in the military sphere. The role and importance of strategic communications as an integrated tool of public administration in terms of updating the new challenges of information and communication space, their formation mechanism and development is established. The necessity of defining the strategic communications and bringing together disparate information and communication elements into a single, consistent, vertically integrated system and creation of a single managed center of meanings production, messages and narratives, concepts, doctrines and practices of public administration is emphasized.

Strategic communications is defined as a coordinated and proper use of communicative capabilities of the state, such as public diplomacy, public relations, military ties, information and psychological operations, measures to promote the state goals. The main components of strategic communication are: 1) interactionist unit: public diplomacy; involvement of key leader; media relations with public authorities, public, internal communication; 2) information and psychological unit: informational, psychological, special operations; 3) technical unit: cyber security, confrontation in the electromagnetic space; 4) military unit: unit of the military and civil-military cooperation; documenting events, security operations, measures of active influence.

It is established that strategic communication at the current stage of development should be considered in several ways: 1) as the direction of a united state policy; 2) the direction of training the relevant specialists in strategic communications with the provision of appropriate qualifications in certain areas; 3) as the single expert and analytical center of strategic communications. The article identifies the prospects of public authorities’ activities on the formation and development of a complete system of effective strategic communications in Ukraine, which are reduced to the necessity of forming a single targeted state information and communication policy capable of adequately responding to information and psychological threats and promote a favorable international image of Ukraine.

Key words: strategic communication, strategic communications system in public administration, public information and communication policy.

Голова інституту інфраструктурної політики

здобувач ЗНУ,

кандидат юридичних наук

Анотація

У статті формується наукова аргументація щодо необхідності розроблення теорії інфраструктурної політики, зокрема її методологічний інструментарій. На підставі виділення окремого виду правовідносин — інфраструктурних, подано аргументацію щодо необхідності розроблення державної інфраструктурної політики на наукових засадах. Наведено аргументи щодо доцільності використання положень теорії ігор Аумана в умовах ведення проти України війн нового покоління. З урахуванням сучасних трендів розвитку соціальних систем, висновується про необхідність розроблення напрямів державної інфраструктурної політики, в яких має бути передбачено ведення інфраструктурних війн, а також протидія ним. Продемонстровано необхідність формування системи адміністративно-правового регулювання державної інфраструктурної політики з метою збереження та дальшого розвитку в національних інтересах інфраструктурного потенціалу.

Ключові слова: адміністративно-правове регулювання державної інфраструктурної політики, державна інфраструктурна політика, інфраструктурні правовідносини, об’єкти життєво важливої інфраструктури, теорія ігор Аумана, методологія теорії інфраструктурної політики, інфраструктурний баланс, державна політика, організаційно-функціональна модель, правовий вимір державної інфраструктурної політики, державно-приватне партнерство

Актуальність теми

Останнім часом дедалі більше у практичній площині доводиться стикатися з відсутністю ефективних напрямів державної у сфері інфраструктури. Втрата інфраструктурного потенціалу, великі ризики дестабілізації життєво важливих об’єктів інфраструктури, я б навіть сказав загрози втрати інфраструктурного суверенітету — серйозні проблеми, які поки не мають свого достатньо науково обґрунтованого вирішення.

Звичайно, неможна говорити про те, що тематика інфраструктури не розглядається. Це здійснюється відповідно до ракурсу досліджень окремого дослідника. Чимало уваги цій темі відповідно до своїх функціональних обов’язків приділяють співробітники Національного інституту стратегічних досліджень [1-3]. До найбільш помітних дослідників окремих фрагментів цієї системної тематики я можу віднести: В. В. Бєгун, Д. С. Бірюков, Д. Г. Бобро, А. Бочков, В. П. Горбулін, О. В. Євдін, В. А. Заславський, С. І. Кондратов, А. О. Корченко, А. О. Мороз, Є. Степанова, О. М. Суходоля та ін.

Водночас наразі можу констатувати про відсутність цілісної концепції розроблення державної інфраструктурної політики і як: 1) теоретичної системи поглядів на сутність, зміст та призначення, форми та методи формування, реалізації та розвитку, підвищення ефективності та корекції алгоритмів соціального управління тощо, і як 2)  практичних напрямів державної політики, практична реалізація яких призводить до формування керованих алгоритмів управління у сфері інфраструктури з метою створення гарантованих умов реалізації національних інтересів та розвитку інфраструктурного потенціалу країни.

Відтак, відзначаючи актуальність дослідження цих двох аспектів, усвідомлюючи їх важливість в рамках даної статті я зосереджу власну увагу на розробленні теоретичних засад теорії державної інфраструктурної політики, зокрема на питаннях будови методології: інтерпретації теорії ігор Аумана до формування державної інфраструктурної політики [4].

Мета статті полягає у формуванні засадничих положень інтерпретації теорії Аумана до формування ефективної державної інфраструктурної політики. Для досягнення проголошеної мети були поставлені та вирішені такі завдання: 1) визначити зміст теорії Аумана; 2) інтерпретувати положення даної теорії до формування правових засад державної інфраструктурної політики в Україні; 3) намітити науково обґрунтовані шляхи ефективного правового регулювання даної політики.

Виклад матеріалу

У 2005 році лауреатом Нобелівської премії з економіки „За розширення розуміння проблем конфлікту і кооперації з допомогою аналізу в рамках теорії ігор” став професор Харві Ісраель Роберт Джон Ауман. Його інтерпретація теорії ігор до вирішення конфліктів може бути цікавою і для формування засад для розроблення ефективної державної інфраструктурної політики (далі — ДІФСП).

Відповідно до засадничих положень теорії Аумана конфлікти різних рівнів і характеристики можуть вкладатися у певні математичні моделі, ігнорування яких може призвести до дестабілізації як соціальної системи, так і системи управління [4].

Однією з умов будови ефективної ДІФСП має виступати її відповідність національним інтересам. На жаль, перші роки війни Росії проти України (2014-2015 рр.) продемонстрували системні помилки при формуванні ДІФСП, які фактично призвели не лише до дестабілізації системи життєво важливих об’єктів інфраструктури, а й до прямої їх втрати, коли через дії агресора було або ліквідовано, виведено з ладу або ж повністю викрадено дані об’єкти.

Попереду ще велика робота, і передусім формування окремого виду державної політики — державної інфраструктурної політики, однією з засад якої має виступати раціональність і прагматичність, відповідність передусім національним інтересам, а не сьогочасним прагнення окремих політиків чи політичних груп. Правове закріплення цих засад має відбуватись у відповідному документі концептуального рівня, яким має виступати або Концепція державної інфраструктурної політики або Стратегія інфраструктурної безпеки. Такий підхід є сталим в правовій науці і має достатнє солідне наукове підґрунтя [5-13].

Принаймні, на мій погляд, більш корисним буде відмовитись від трактування інфраструктурної політики як допоміжної політики, яка забезпечує реалізацію національних інтересів у різних сферах життєдіяльності. Натомість інтерпретувати ДІФСП як самостійний вид державної політики з притаманним лише їх суб’єктами та об’єктами впливу, а також адміністративно-правовими методами регулювання суспільних відносин, які виникають, формуються і розвиваються в інфраструктурній сфері.

На підтвердження моїй думок наведу слова Толстошеєва В.В., який прямо вказував на самостійність інфраструктурного комплексу, відзначаючи, що незважаючи на економічну неоднорідність інфраструктурних ланок, вони мають спільне функціональне призначення і необхідну єдність, що зумовлюють можливість їхнього об’єднання до самостійного комплексу, що є важливим з огляду на необхідність правового регулювання даного комплексу [14, с. 22]. Відтак можу висунути наукову гіпотезу про необхідність виділення окремого виду правовідносин — інфраструктурні правовідносини. І відповідно сформулювати до подальшого дослідження тему правового регулювання інфраструктурних відносин, а також правового регулювання державної інфраструктурної політики.

До речі сфера інфраструктури також має бути виокремлена в окрему сферу життєдіяльності, життєво важливі національні інтереси в якій також можуть виступати і об’єктом державної політики національної безпеки. Але про співвідношення інфраструктурної та безпекової політики слід говорити окремо, оскільки це має виступатиме самостійним предметом дослідження, потребує вивчення значного масиву передусім безпекової літератури, що і буде зроблено мною в моїх наступних статтях в рамках розвитку мною теми правового регулювання державної інфраструктурної політики.

Нове покоління українців має бути більш реалістичним за своїх попередників, адже потрібно змінювати модель відносин як зі своїми зовнішніми партнерами, так і в рамках розвитку державно-приватного партнерства.

Причому дана організаційна модель має ще й виступати функціональною, адже вона має бути заснована на більшому і реальному залученні приватного сектору не лише до розроблення, а й безпосередньо до реалізації ДІФСП, адже левова частка власності на об’єкти інфраструктури належить приватному сектору. Такий підхід більш відповідатиме сучасним трендам розвитку швидкоплинно змінюваного динамічного середовища, ніж лінійні моделі прогностичні моделі, засновані на дотриманні чітких показників і критеріїв, вихід за які може сприйматися як загроза ДІФСП.

Професор Ауман переконливо довів прямий зв’язок теорії ігор із політикою [4], що за певних умов і відповідних корегувань я можу екстраполювати стосовно предмета власного дослідження.

Основний зміст теорії ігор полягає у тому, що вона становить аналіз стратегії у відносинах двох сторін, що здійснюють взаємодію. Причому ці відносини можуть знаходити всій вияв у найрізноманітніших якостях: від співробітництва до конфлікту і в найрізноманітніших сферах. Натомість модель лишається тією ж самою. Насправді існує набір правил, які власно і визначають розвиток конфлікту при зіткненні двох сторін. Причому одночасно можна говорити і про існування певного інструментарію, необхідного для того, щоб мотивувати супротивника, ворога прийняти твою позицію. Це і прийняття Україною „гуманітарного конвою”, яким власно і вивозилася левова частка інфраструктури ОРДЛО, і досі неефективна діяльність Міністерства інформаційної політики щодо організації та проведення комунікаційних компаній на тимчасово окупованих територіях, а також квола безпосередня діяльність із реалізації ефективних інфраструктурних проектів, спрямованих на забезпечення безперешкодного доступу громадян України на окупованих територіях до інформації, з одночасним блокуванням ворожого контенту, і відсутність центрального органу виконавчої влади, який би здійснював державну політику у сфері інфраструктури.

Причини такої поведінки можу надибати, більш глибоко занурившись у концептуальні положення теорії Аумана, який відзначає, що моделі різноманітних конфліктів є ідентичними по своїй суті, водночас релігія, ідеологія, національна ідентичність мають вторинне значення.

Раціональність інфраструктурної війни як складової гібридної війни або війн нового покоління, лежить не в площині мотивів, а в царині методів досягнення. Мета може бути ірраціональною, самою безневинною або навпаки жахливою.

Наприклад: ворог може ставити завданням захопити та дестабілізувати інфраструктуру в Каспійсько-Чорноморському або Азовсько-Чорноморському регіонах [15], хтось з українських політиків може галасливо переконувати, що він поверне Крим до України або ж закликати до учасників Будапештського меморандуму щодо надання Україні „обіцяних” гарантій безпеки. Але і за першого із за другого випадку кожна сторона залежить від свого партнера або ворога, що змушує вести себе раціонально — так, щоб досягти максимуму, піддаючи інфраструктуру, особливо життєво важливі об’єкти інфраструктури, найменшому ризику.

У ситуації, коли ворог (і будемо відверті: це не лише одна держава) прагне знищити (дезорганізувати, дестабілізувати, мінімізувати ефективність системи інфраструктури в Україні, зменшити здатність інфраструктури впливати на державну політику і взагалі на реалізацію національних інтересів тощо [16]) Україну, все залежить від того, наскільки управлінська еліта сама погоджується із нав’язаним ззовні алгоритмом управління. Причому підкреслю, що як це не парадоксально, це стосується не лише наших ворогів, а й партнерів.

Отже, від того, якою буде реакція нашої держави і тих способів протидії (а в цілому це має все оформлюватися в рамках державної інфраструктурної політики), які вживатимуться, залежатиме поведінка не лише нашого ворога, а й наших партнерів. Якщо абстрагуватися від емоцій, ідеології та політики, суто з методологічних позицій теорії ігор, то це гра, а у грі існують свої правила, виконання яких призводить до отримання запланованого результату і навпаки. І як раз правове регулювання інфраструктурних відносин виступає тим дороговказом, який найбільше наближатиме до цього запланованого результату.

На сьогодні ворог поки що досягає своєї мети. Відступаючи зі своєї території, втрачаючи один за одним об’єкти життєво важливої інфраструктури, віддаючи різні види свого простору (в тому числі і ментального) під контроль іншим державам, поступаючись власною інфраструктурою, втрачаючи можливості щодо її розвитку а також участі в глобальних інфраструктурних проектах, ми довели, що методи, які використовує наш ворог, є ефективними для нього, а методи державного управління, які вживає наша держава, в тому числі і через вплив третіх гравців — є неефективними для України.

Так, наприклад, проводячи обмін заручниками, ведучи перемовини з ворогом, не даючи збройної відкритої відсічі належними засобами, а лише постійно звертаючись до міжнародного товариства в надії (як показує практика безпідставній) по допомогу, ми даємо чіткий знак, сигнал та стимул ворогу до нових порушень та поступового знищення державного суверенітету. Переконаний, якщо така політика не зміниться, причому неважливо, хто буде при владі, то Україна може опинитися на межі свого зникнення. Адже нікому окрім нас, непотрібна незалежна Україна, наша інфраструктура — виключна майнова власність українського народу, а отже збереження та примноження інфраструктурного комплексу, розвиток інфраструктурного потенціалу становлять пріоритетні національні інтереси.

Якщо після прямих дій ворога, спрямованих на знищення громадян України, захоплення наших об’єктів інфраструктури, безпрецедентного акту збройної агресії, ми і надалі лише будемо звертатись до міжнародних інституцій та вислуховувати подальші обіцянки про збільшення обсягів економічних санкцій, посилення рівня стурбованості тощо, то така практика дій ворога буде не лише продовжуватися, а й, отримавши стимул, додатково нарощуватися. Причому правильне та беземоційне розуміння даної теорії уможливлює чітко усвідомлювати про можливість появи і нелінійних компонентів. Оскільки за умови інспірованості даного конфлікту, з часом такі подальші дій можуть вийти з-під контролю не лише Української влади, а й самого ворога та третіх гравців.

Сьогодні ворог нав’язує нам правила гри, яки ми, на жаль, приймаємо. І знову ж таки тут йдеться про застосування реактивного підходу в державній політиці, застосування віджилих парадигм державного управління. Асиметричне управління, застосування випереджувальних заходів, ведення проактивної політики, спрямованої  на упередження можливостей ворога створити умови для нереалізації національних інтересів України — ось один із шляхів продуманого розвитку нашої України. І про це дедалі активніше говорять дослідники у різних наукових розвідках.

Слід чітко передбачати та розуміти цілі нашого ворога: якщо метою ворога було вирішення конфлікту — миротворчість і переговорний процес є доцільним і корисним. Воднораз, якщо мета супротивника — агресія, захоплення, унезалежнення нашої держави, знищення життєво важливих об’єктів інфраструктури  — миротворчість стає небезпечною та шкідливою.

На думку Аумана ані Наполеон, ані Гітлер не були зацікавлені у мирі за своїми сусідами, саме тому будь-які спроби умиротворити їх призводили до зворотного результату. Коли агресор вбачає свої методи ефективними, він продовжує їм слідувати, висуваючи все нові й нові вимоги. Якщо агресор зустрічає рішучий спротив, він переглядає свій підхід. На думку Аумана, пацифізм призводить до війни, оскільки країна, де він стає ідеологією, починає грати за правилами ворога, агресора. На жаль, зараз Україна повністю грає за правилами ворога [4].

Чим більше Україна робитиме поступок ворогу, тим більшому тиску не лише з боку одного ворога, а й інших ми будемо піддаватися. Це закономірно. Але не слід викреслювати з управлінської матриці й ще одного впливового гравця: міжнародні інституції.

Третій гравець (третя сила), як правило, завжди зацікавлений відвести від себе агресію і направити її в русло, зручне для себе. Оскільки ворог постійно порушує норми міжнародного права, він веде агресивну зовнішню політику із застосуванням методів ведення війн нового покоління, оточуючий світ задоволений тим, що існує постійний об’єкт, який стає постійною жертвою агресії ворога. Допоки існує цей об’єкт, агресія ворога не перекинеться на цього третього гравця. Але з знову ж таки, нелінійність даного процесу може призвести згодом до різноманітних кольорових революцій або принаймні їх спробі в європейських державах, в яких створені усі умови для дестабілізації і існує чимала низка чинників, які Росія може використати для дестабілізації: і міграційний, і економічний, і релігійний. Отже, невтручання європейських країн в реальну допомогу Україні також несе в собі загрози для європейського континенту, оскільки не отримавши належної відповіді країна-агресор не зупиниться і піде Європою.

Саме тому Україні на неофіційному рівні слід зосередити власну увагу не сподівання та розуміння і співчуття, а передусім на формування дієвої нормативно-правової бази реалізації державної інфраструктурної політики. Різність цінностей та світобачення між нами та ворогом обумовлюють формат відносин із ним: з ворогом можна існувати, якщо він усвідомить, що війна, тероризм, збройна агресія, спроби насильницької зміни конституційного ладу насильство матимуть для нього більш тяжкі наслідки, ніж для нас, оскільки в нього критично важливих об’єктів інфраструктури набагато більше і залежність населення від них є великою. Більше того, залежність самої влади країни-агресора від власних окремих інфраструктурних проектів, особливо в нафтовій галузі, має значний та визначальний характер. Тому дестабілізація інфраструктурної політики країни-агресора або створення умов для такої дестабілізації в будь-яких формах може слугувати чітким сигналом здатності країни-ворога понести значні втрати аж до розпаду, що є неприйнятним для Росії. Саме тому в Росії дуже активно розвиваються  напрями правового регулювання суспільних відносин у сфері інфраструктури.

Усі ці положення мають знайти своє відображення у проголошених мною вище необхідних для негайного розроблення і прийняття правових актах у вигляді легітимованих напрямах державної інфраструктурної політики.

Марячи про знищення України, ворог має чітко та однозначно усвідомлювати, що це призведе до ніщивних результатів і для нього. З іншого боку, не надаючи реальної допомоги Україні європейські країни також мають прогнозувати збільшення терористичної активності, активізації екстремістських груп різного штибу, змушення держави вдаватися до жорстких методів відповіді на тероризм, що своєї чергою призведе врешті-решт до звуження прав і свобод людини та громадянина, тобто відхилення від курсу побудови демократичних країн. Чого власне і прагне ворог — знищення європейських цінностей і нав’язування власного способу світобачення усьому світу, побудованому на месіанській ідеї та богообраності, виключення консенсусу та плюралізму.

За принципом повторюваних ігор, тривала взаємодія навіть у конфліктах створює баланс сил, який відкриває можливість для співробітництва та кооперації. Якщо сторона відчуває небезпеку покарання за ті чи інші екстремальні кроки, вона відмовиться від цих кроків і віддасть перевагу статусу-кво. Але акцент тут робиться саме тому, що ці кроки має робити не третій гравець, а учасники конфлікту безпосередньо. Які б  посередницькі структури не шукали обидва лідери України та Росії, допоки вони разом не сядуть за стіл переговорів та остаточно не домовляться, ніхто окрім них цього не зробить: 1) ніхто на примусить України застосувати увесь арсенал стратегічних комунікацій для забезпечення власної національної безпеки, включаючи активні заходи з дестабілізації Росії, в тому числі і з застосуванням методів ведення нового покоління; 2) ніхто не змусить Україну давати жорстку відповідь агресору аж до ліквідації будь-яких в тому числі і військових об’єктів сил та засобів супротивника, життєво важливих об’єктів інфраструктури; 3) рівно як і ніхто не змусить Росію припинити агресію чи повернути Крим чи налагодити дружні стосунки з Україною.

Висновки

Ось така варіативність рішень у сфері інфраструктури є наслідком відсутності розробленої та прийнятої відповідним чином Концепції державної інфраструктурної політики, в якій би чітко було виписано напрями даної політики, форми та методи їх забезпечення, а також визначені національні інтереси, реалізація яких має відбуватись незалежно ані від політичного курсу, ані політичної орієнтації у той чи інший період того чи іншого політичного керівництва України.

Відтак, адміністративно-правове регулювання ДІФСП виступає важливим етапом унормування інфраструктурної політики переведення її у правову площину — площину зрозумілого державного управління і гарантованої реалізації національних інтересів [], в тому числі і забезпечення стійкого функціонування життєво важливих об’єктів національної інфраструктури. Водночас підґрунтям для ефективного адміністративного правового регулювання мають стати теоретичні напрацювання різноманітних теоретичних концепцій формування напрямів державної інфраструктурної політики.

Це наблизить мир. Скільки б медіаторів не було між Україною та будь-яким її ворогом, виключно Україна може вирішити власні проблеми з користю для себе, виключно Україна може зберегти власну інфраструктуру для реалізації власних національних інтересів. І право як регулятор суспільних відносин виступає за даного випадку необхідним інструментом.

Неврахування цього ключового моменту створює підґрунтя для підриву нашого суверенного права — права на національну інфраструктуру. Нав’язуване нам третіми гравцями терпіння, пріоритет дипломатичних засобів, тривалий переговорний процес не має нічого спільного із ефективно діючою в усьому світі системою стратегічних комунікацій, яка в нашій країні перебуває на стадії формування і я сподіваюсь організаційного оформлення.

Список використаної літератури:

1. 1.         Стратегії розвитку України: виклики часу та вибір: Нау­кова доповідь. – К.: НІСД, 1994. – Вип. № 22. – 178 с.
2. 2.         Концепція захисту критичної інфраструктури: стан, проблеми та перспективи її впровадження в Україні : зб.матеріалів міжнар. наук.-практ. конф. (7-8 листопада 2013 р., Київ – Вишгород) / упоряд. Д. С. Бірюков, С. І. Кондратов.– К. : НІСД, 2014. – 148 c.
3. 3.         Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні : зб. мат-лів міжнар. експерт. нарад / упоряд. Д. С. Бірюков, С.І. Кондратов; за заг. ред. О. М. Суходолі. – К. : НІСД, 2015. – 176 с.
4. 4.         Теория игр в арабо-израильском конфликте. — Режим доступу: ps://isralove.org/load/30-1-0-342.
5. 5.         Ліпкан В.А. Безпекознавство : [Навчальний посібник] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Вид-во Європ. ун-та, 2003. — 208 с.
6. 6.         Ліпкан В. А. Національна безпека України : нормативно-правові аспекти забезпечення : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2003. — 180 с.
7. 7.         Ліпкан В. А. Адміністративно-правове регулювання національної безпеки України : [моногр.] / Ліпкан В. А. — К. : Текст, 2008. — 440 с.
8. 8.         Ліпкан В. А. Національна безпека України : [Навчальний посібник] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К.: Кондор, 2008. — 552 с.
9. 9.         Ліпкан В. А. Теорія національної безпеки : [підруч.] / Ліпкан В. А. — К. : КНТ, 2009. — 631 с.
10. 10.     Нижник Н.Р, Ситник Г.П., Білоус В.Т. Національна безпека України (методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку): Навчальний посібник / За заг. ред. П.В. Мельника, Н.Р. Нижник. – Ірпінь, 2000. – 304 с.
11. 11.     Архипов М.Г., Кузьмишко К.А., Крюченков А.С. Наука о безопасности: наше будущее // Российский следователь. — 2002. — № 3. — С. 34 – 39.
12. 12.     Щедрин Н. В. Введение в правовую теорию мер безопасности: Монография / Краснояр. гос. ун-т , 1999. 180 с.
13. 13.     Зеленков М.Ю. Правовые основы общей теории безопасности Российского государства в XXI веке. – М.: Юридический институт МИИТа, 2002. – 209 с.
14. 14.     Толстошеев В. В. Право и информационная инфраструктура / В. В. Толстошеев // Правоведение. — 1980. — № 3. — С. 22—31.
15. 15.     Украина и проблемы безопасности транспортных коридоров в Черноморско-Каспийском регионе: Материалы I Международной на­учно-практической конференции / Национальный институт украинс­ко-российских отношений, Фонд Фридриха Эберта; Редкол.: С. И. Пирожков (гл. ред.) и др. – К., 1999. – 220 с.
16. 16.     Суходоля О. М. Захист критичної інфраструктури в умовах гібридної війни: проблеми та пріоритет державної політики України / О. М. Суходоля // Стратегічні пріоритети. — 2016. — № (3) 40. — С. 62—76.
17. 17.     Ліпкан В. А. Національна безпека і національні інтереси України / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К.: КНТ, 2006. — 68 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека).

Ярослав Деркаченко,

Експерт Інституту стратегічних комунікацій

Глобальної організації союзницького лідерства

Історія психологічних війн бере свій початок ще зі стародавніх часів. Правителі і військові начальники кожної епохи заручалися підтримкою магів і віщунів у правлінні країною чи використовували їх як допоміжну силу проведенні війн.

Якщо ж говорити про сьогодення, то роботи в цьому напрямі ведуться протягом останніх десятиліть принаймні у шістьох провідних країнах світу, список яких очолюють Сполучені Штати Америки та Росія.

У роки холодної війни цивільні дослідження в області парапсихології, що проводились в СРСР та  Америці ні рівнем ні напрямком суттєво не відрізнялися. Вчені ставили одні і ті ж цілі, спиралися на одні й ті ж принципи, використовували аналогічну апаратуру, тому результати їх були схожими. А  от військові дослідження кардинально різнилися. У США значний акцент був зроблений на роботі з операторами-екстрасенсами, які віддалено зчитувати інформацію про важливий об’єкт потенційного противника.

Щодо Радянського Союзу, то в ньому увага приділялася апаратним засобам роботи з психікою та незвичайним способам впливу на матеріальні об’єкти. Апаратні розробки велися у багатьох режимних науково-дослідних інститутах, а також розроблялися звичайними цивільними вченими. Правда, 90% цих досліджень та розробок не мали значущих результатів і найчастіше були наслідком помилок, наукової некомпетентності або просто обману. Що стосується решти 10% – це були  абсолютно унікальні розробки, часто випереджаючі свій час вони заклали основи психотронної зброї Росії. Після розпаду СРСР, всі напрацювання даної області залишились у спадок Росії. Звичайно, частина їх була втрачена, а науково-дослідні інститути були розформовані за відсутності необхідного фінансування. А їх співробітники були вимушені шукати себе у цивільній сфері, результатами чого стала поява у сфері медицини нових лікувальних приладів та електромагнітних пристроїв боротьби зі шкідниками у сільському господарстві. В гіршому випадку наукові співробітники реалізовували свій потенціал у кримінальних угрупованнях, де й зародилося поняття психологічний тероризм [1].

Необхідно підкреслити, що серед існуючих робіт, що перебувають у вільному доступі не існує парадигмального ставлення до ключових дефініцій відповідної термінологічної системи. Дію психотронного впливу на людський організм дуже часто називають психофізичною, нейронною, нелетальною чи навіть техногенною зброєю. Тому я вбачаю за необхідне внести ясність у формуванні категорійно-понятійної системи з даного питання через формування власного бачення поняття психотронної зброї.

Психотронна зброя – це вид зброї масового ураження, в основі дії якої лежить вплив на людину електромагнітними полями чи акустичними хвилями, які викликають зміну поведінки, зміну розумової діяльності, реакцій на події та ситуації, призводить до порушень в роботі функціональних систем організму і змін тканин в клітинах. Ці всі зміни відбувається з певною метою: формування сприятливих психо-фізіологічних умов для здійснення управління людиною поза її контролем над власним розумом і тілом. Метою управління є формування наперед заданих суб’єктом управління смислів, меседжів і формування атмосфери до сприйняття певних наративів з подальшим їх засвоєнням на ментальному рівні в якості «власно вироблених».

У зв’язку з інтенсивним розвитком новітніх технологій у сфері комунікацій та стрімким розвитком суспільства знань, визначається необхідність звернення обов’язкової уваги в рамках формування Доктрини інформаційної безпеки України, концепції розвитку державної інформаційної політики до можливостей психотронного впливу на індивідуальну та масову свідомість. Доказом цього слугує наявність сенсаційних і скандальних публікацій щодо результатів застосування психотронної зброї у вирішенні військово-політичних завдань.

Можливість комплексного використання РФ засобів/методів сугестивного, психотронного та психотропного впливу, несе загрозу пріоритетним національним інтересам нашої держави, причому не лише в інформаційній сфері. При цьому зазначу, що в рамках реалізації озвученої мною концепції порушуються будь-які рамки гуманності, а відтак і базові цінності демократичного суспільства.

У світлі вивчених мною останніх досліджень було виявлено, що людина – є складною енергоінформаційною біосистемою, яка складається з безлічі коеволюційно і корелятивно синхронізованих підсистем, в яких відбуваються складні біохімічні процеси. Інтегральний характер інформаційно-енергетичного поля організму являє собою суперпозиції полів від електронних з’єднань атомів до полів макромолекулярних комплексів і тканин з діапазоном частот від 0-100 Ггц. В цьому діапазоні й відбувається психотронний вплив за допопомогою пристрою – психотронного генератора.

Психотронний генератор — це пристрій для дистанційного впливу на людський організм, що продукує задані оператором резонансні частоти, які спрямовані на органи людського тіла [2].

Важливим етапом мого дослідження виступало з’ясування не лише природи психотронного впливу, а й тих засобів, за допомогою яких відбувається даний вплив. Однією з груп таких засобів виступають апаратні. У даний час відомі наступні види апаратури психотронного впливу [3]:

В якості антени випромінювання вище зазначеної техніки можуть використовуватися навіть комунікаційні мережі житлових будинків: кабель освітлення, телефон та радіомережа, водопровідні труби, телевізор, мережі стільникового зв’язку, апарати відслідковування місцезнаходження, визначення стану здоров’я тощо.

Цегляні стіни, бетонні перекриття, дерево, метал і багато інших матеріалів не становлять суттєвої перешкоди направленому психотронному сигналу. Можу констатувати: На сьогодні універсального захисту від цього типу зброї НЕ ІСНУЄ.

Тобто використовуючи апаратуру, що продукує направлений сигнал певної частоти, можна однотипно змінювати людський настрій та самопочуття. А використовуючи певну комбінацію та послідовність таких сигналів можна контролювати навіть емоції і формувати наперед задані програмовані, адаптивні емоційні.

Найбільш універсальною мішенню психотронного впливу є мозок, бо саме він регулює функціонування усіх систем організму. Досить ефективно, в сенсі впливу на людину, використання механічного резонансу пружніх коливань з частотами нижче 16 Гц, які людське вуху не сприймає. Звук малої інтенсивності викликає нудоту і дзвін у вухах, погіршення зору. Звук середньої інтенсивності шкодить органам травлення, породжуючи параліч, загальну слабкість. Потужний інфразвук здатний пошкодити, і навіть повністю зупинити серце.

До основних небезпек застосування психотронної зброї відносять:

1. зміна рис характеру, поведінки особистості, зниження інтелекту і творчих можливостей, придушення і заміна особистості;

2. погіршення здоров’я на генетичному рівні, на рівні органів тіла і управління ними;

3. підвищення психологічної напруженості в групах, поляризація думок, розшарування груп зі зростанням агресивності підгруп, розриву соціальних відносин;

4. розшарування суспільства на соціальні верстви зі взаємовиключними інтересами і цілями та зниження критичності оцінки власних дій;

5. поява соціальних груп, керованих на підсвідомому рівні окремими особами, що виконують будь-які команди.

України має значні прогалини у правовому регулюванні суспільних відносин у даній сфері, як на законодавчому так і на нормативному рівнях [4]. Ані в законі України “Про основи національної безпеки України”, ані в новій редакції “Воєнної доктрини України”, ані в Стратегії кібербезпеки  не визначена можлива загроза застосування психотронної зброї.

Більше того, зауважу, що нині, не зважаючи на те, що проти України ведеться системна інформаційна війна, включаючи застосування психотронної зброї, ми й досі не маємо державних органів, які б здійснювали відповідну державну політику у цій сфері, в тому числі аналіз, оцінку та прогнозу використання психотронної зброї проти громадян України, формування випереджувальних механізмів убезпечення свідомості громадян від негативного впливу тощо.

Акцентую увагу на тому, що поки в нашій країні скасовану Доктрину інформаційної безпеки, а нової редакції навіть і не розроблено в Росії вже зроблені певні кроки на інституціональному рівні щодо регулювання державної політики у сфері використання психотронної зброї:

• 2001 рік Росія вносить поправки до Федерального закону “Про зброю”. 6 стаття якого звучить так: “На території Російської Федерації забороняється використання зброї та інших предметів, вражаюча дія яких заснована на використанні електромагнітного, світлового, теплового, інфразвукового або ультразвукового випромінювання…” [5]
• 2012 рік В. Путін у своїй передвиборчій програмі повідомляє про необхідність створення ЦИТУЮ “зброї на нових фізичних принципах (променевого, геофізичного, хвильового, генного, психофізичного та іншого). Яка дозволить поряд з ядерною зброєю отримати якісно нові інструменти досягнення політичних і стратегічних цілей” [6]

Тому у рамках необхідності формування відповдіної державної політики, яка повинна включати багато системних компонентів, зосереджу увагу на такому компоненті як реагування на нові загрози та виклики.

Мною із використанням методології теорії стратегічних комунікацій, інформаційної політики, кібербезпекової політики пропонуються наступні напрями розв’язання даної проблеми:

1. Розробити та ввести в дію нову Доктрину інформаційної безпеки України, Концепцію розвитку стратегічних комунікацій, Стратегію протидії гібридній війні, внесши відповідні зміни до Стратегії національної безпеки України, а також Стратегії сталого розвитку України 2020;

2. Внести зміни до закону України “Про основи національної безпеки України” та “Військової доктрини”, де визначити можливу загрозу національним інтересам використання психотронної зброї країною агресором;

3. Внесення змін до Кримінального кодексу України щодо використання на території України зброї, вражаюча дія якої заснована на використанні електромагнітного, оптичного, теплового, інфразвукового або ультразвукового випромінювання;

4. Розробити організаційну та функціональну модель системи органів державного управління інформаційно-психологічною безпекою України;

5. Створити відповідні підсистему наукового забезпечення державної політики у даній сфері через формування науково-дослідних інститутів, центрів, лабораторій, науково-практичних комплексів, технопарків тощо та сформувати умови для відновлення власного науково-технологічного потенціалу через розроблення власних програм дослідження і виявлення впливу електромагнітного, оптичного, акустичного, торсіонного та інших видів випромінювання  на людський організм;

6. Розпочати власні розробки психотронної зброї відповідно до національних інтересів.

Список використаних джерел:

1. Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2016. — 308с.

2. Психотронный генератор. Виды. Принцип действия. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://psycorp.ru/gipnoz/1378-2014-02-28-16-20-10.html

3. Психотронное оружие: история разработок, генераторы воздействия [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.liveinternet.ru/users/amayfaar/post111639963

4. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні: [моногр.] / В.А. Ліпкан, І.М. Сопілко, В.О Кірян / за заг.ред. В.А Ліпкана. — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2015. — 664с.

5. Федеральный закон “Об оружии”, N 150-ФЗ  [Електронний ресурс]. Режим доступу:

http://www.zakonrf.info/zoboruzhii/6

6. Путин: Россия разрабатывает оружие на новых физических принципах [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.vedomosti.ru/technology/news/2016/11/18/666085-rf-oruzhie-printsipov

Братель Олександр Григорович

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

У статті в теоретичному та практичному аспектах проаналізовано норми матеріального права, які за своїм змістом здійснюють прямий вплив реалізацію процесуальних юридичних фактів в контексті забезпечення нормальної динаміки протікання цивільного процесу. Сформульовано пропозиції щодо внесення змін до цивільного та цивільного процесуального законодавства України.

Ключові слова: цивільний процес, норми матеріального права, норми процесуального права, процесуальні юридичні факти, позовна давність, процесуальне правонаступництво, процесуальне представництво.

Постановка проблеми. Одним із малодосліджених питань правової науки, яке потребує проведення глибинних досліджень теоретичного та практичного спрямування є питання визначення особливостей впливу норм матеріального права на реалізацію процесуальних юридичних фактів в процесі розгляду цивільних справ. Взаємозв’язкам та механізмам впливу норм матеріального права на сферу цивільних процесуальних правовідносин приділяється увага як в загальній теорії права, так й в науці цивільного, господарського, кримінального та адміністративного процесуального права. Дослідження особливостей впливу норм матеріального права на функціонування норм права процесуального обумовлено потребою пошуку таких оптимальних шляхів удосконалення цивільного процесуального законодавства, які дозволять виробити єдині нормативні підходи для підвищення рівня ефективності сучасного цивільного судочинства. З огляду на обраний в державі цілеспрямований курс комплексного реформування судової гілки влади, важлива увага повинна приділятись удосконаленню діючого процесуального законодавства в контексті його узгодженості із законодавством інших галузей матеріального права.

Аналіз останніх публікацій і досліджень. Питання пов’язані з визначенням особливостей впливу норм матеріального права на реалізацію процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства досліджувались як українськими, так і зарубіжними вченими, серед яких С.С. Бичкова, О.Т. Боннер, Л.О. Грось, О.В. Дзера, В.В. Комаров, С.О. Короєд, Н.Л. Луців-Шумська, Л.М. Ніколаєнко, В.І. Пушай, З.В. Ромовська, М.О. Рожкова, С.Я. Фурса, Ю.С. Червоний, Д.М. Чечот, М.С. Шакарян, М.Й. Штефан, Н.Л. Шумська, В.В. Ярков та інші. Незначна кількість досліджень в даній сфері свідчить про низький рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, що відповідним чином відкриває шляхи для здійснення нових наукових пошуків в даному напрямку.

Мета статті полягає у визначенні особливостей впливу норм матеріального права на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства. Для досягнення окресленої мети мною поставлені наступні завдання: здійснити аналіз та виокремити функціональні зв’язки між нормами матеріального та процесуального права; окреслити норми матеріального права, які за своїм змістом здійснюють прямий вплив на реалізацію процесуальних юридичних фактів та забезпечення нормальної динаміки протікання цивільного процесу; сформулювати пропозиції, спрямовані на удосконалення національного цивільного та цивільного процесуального законодавства.

Виклад основного матеріалу. У правовій доктрині протягом тривалого часу не припиняється дискусія з приводу співвідношення та взаємообумовленості норм матеріального та процесуального права, зокрема, щодо порядку впливу норм матеріального права на регулювання цивільних процесуальних правовідносин. В науковому середовищі сформувалась позиція згідно якої цивільне процесуальне право залежить від галузей матеріального права (О.Т. Боннер [1, с. 23-31], Л.О. Грось [2, с. 4]), а їх співвідношення повинно сприйматись в якості змісту (матеріальне право) та форми (процесуальне право).

В даному аспекті логічним постає питання щодо автономності існування та функціонування галузей матеріального права без можливості залучення на те норм права процесуального. Для отримання відповіді на вказане питання слід проаналізувати наступні положення цивільного законодавства. Відповідно до ч. 1 ст. 13 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) особа здійснює цивільні права у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. У свою чергу, у частині 2 вказаної статті зазначається, що при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. У практичному розумінні окресленні положення реалізуються, наприклад, у наступному: уклавши договір позики позичальник зобов’язаний виконувати визначені договором умови належним чином у повній відповідності до положень цивільного законодавства. Належне та своєчасне виконання умов даного договору вказує на приналежність відносин між позикодавцем та позичальником саме до цивільно-правової площини. У свою чергу звернення до інших галузей права для врегулювання вказаних відносин не потребується.

У переважній більшості сторони при укладанні договору прагнуть виконувати його умови належним чином. Проте, при досягненні вказаної мети зустрічаються різноманітні об’єктивні та суб’єктивні перепони, як то: економічні чинники, політичні процеси, поведінкові прояви суб’єктів правовідносин та незалежні від їх волі об’єктивні обставини повсякденного життя. Вказані перепони отримують свій прояв у вигляді порушення, невизнання або оспорювання цивільних прав та інтересів суб’єктами цивільних правовідносин.

Презумпція захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави чи суспільних інтересах саме, з використанням існуючих в суспільстві правових засобів, спрямовує вищезазначених суб’єктів до необхідності діяти виключно в межах правового поля. Однією зі складових такого правового поля виступають положення цивільного процесуального права, яким визначено правові механізми примусової реалізації суб’єктивного права та інтересу.

Так, М.О. Рожкова вважає, що процесуальний порядок розгляду цивільних справ є нічим іншим, як формою примусової реалізації матеріально-правових вимог та формою здійснення суб’єктивного права. На її думку, при примусовій реалізації суб’єктивного права особливості матеріального права впливають на сам процес (процедуру) судочинства, тому порядок судочинства в судах має визначатися з урахуванням характеру матеріальних правовідносин [3, с. 191].

Досліджуючи проблеми співвідношення матеріального і процесуального права, як галузей права, В.В. Комаров вказує на їх строго визначений аспект. Вчений робить висновок про те, що матеріальне право без процесуального права і без процесуальних гарантій не може потенційно бути реальним та високозначущим. Процедури судочинства та судові рішення, інші цивілістичні процедури в механізмі правового регулювання у певних випадках неможливості реалізації цивільних та інших прав надають їм правової визначеності. Тобто цивільний процес забезпечує формалізацію та неоспоримість конкретних суб’єктивних прав та обов’язків. А це означає, що кваліфікація співвідношення процесуального і матеріального права як форми і змісту є принципово необґрунтованою. Продовжуючи свою думку В.В. Комаров зазначає, що цивільне процесуальне право як самостійна галузь права у механізмі правового регулювання пов’язана з галузями матеріального права функціонально. Ці функціональні зв’язки виявляються у факті застосування судом та іншими органами цивільної юрисдикції норм матеріального права при розгляді й вирішенні цивільних справ (визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право тощо). І тому правильне застосування відповідних норм матеріального права органами цивільної юрисдикції безпосередньо впливає на законність їх діяльності та рішень, які ухвалюються у цивільній справі [4, с. 61-62].

Підтримуючи вказану позицію слід зазначити, що незважаючи на наявність функціональних зв’язків між матеріальним та процесуальним правом, саме для матеріального права притаманні процесозабезпечувальна та процесовизначальна функції. Вказані функції норм матеріального права виражаються не в тому, що останні застосовуються судом при розгляді й вирішенні цивільних справ в якості норм виступаючих мотивувально-формуючою складовою судових рішень, а в якості норм матеріального права, які впливають саме на динаміку цивільного процесу, забезпечуючи реалізацію процесуальних юридичних фактів.

Безпосереднє виокремлення норм матеріального права, що забезпечують динаміку цивільного процесу буде здійснюватися крізь призму поняття «процесуальний юридичний факт», як процесовизначальної складової цивільних процесуальних правовідносин. Отже, в контексті досліджуваної проблематики під процесуальним юридичним фактом мною пропонується розуміти обумовлену певними життєвими обставинами, емоційно-поведінковими проявами чи нормативно-правовими приписами дію або бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, присутніх в залі судового засідання), які призводить до процедурних наслідків, та з якими норми цивільного процесуального права пов’язують виникнення, зміну, припинення та належне функціонування цивільних процесуальних правовідносин.

У загальному розумінні, норми цивільного процесуального права є тими нормативно-правовими приписами, які виступають правовим підґрунтям існування процесуальних юридичних фактів. Разом з тим, окремі положення матеріального права, у вигляді норм ЦК України також забезпечують нормальне протікання та реалізацію цивільних процесуальних правовідносин. Аналіз положень ЦК України дозволяє виокремлювати декілька різновидів норм матеріального права, які виконують процесозабезпечувальну функцію в динаміці функціонування цивільного процесу: 1) норми прямого впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів; 2) норми супровідного впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів.

В даній науковій статті будуть проаналізовані норми матеріального права, які за своїм змістом здійснюють прямий вплив реалізацію процесуальних юридичних фактів в контексті забезпечення нормальної динаміки протікання цивільного процесу.

1). Положення ст. 38 та 39 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) визначають коло осіб, які можуть або зобов’язані здійснювати представництво сторони, третьої особи, особи, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, заявника та інших заінтересованих осіб у справах окремого провадження. При цьому, цивільним процесуальним законодавством передбачено існування двох видів процесуального представництва – добровільне (договірне) та законне. Незважаючи на те, що ЦПК України містить власні положення щодо цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності фізичних і юридичних осіб, не можна заперечувати той факт, що ключові засади щодо змісту правоздатності та дієздатності зазначених осіб містяться саме у положеннях цивільного законодавства. Правове становище перерахованих у ст. 39 ЦПК України малолітніх та неповнолітніх осіб, батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, опікунів, призначених для опіки над майном особи, яка визнана безвісно відсутньою, виконавців заповіту або інших осіб, які вживають заходів щодо охорони спадкового майна особи, яка померла або оголошена померлою, безпосередньо визначається в нормах цивільного та сімейного законодавства України.

Розглядаючи добровільне (договірне) процесуальне представництво слід зазначити, що повноваження представників сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, відповідно до п. 1 та 2 ч. 1 ст. 42 ЦПК України посвідчуються довіреністю фізичної або юридичної особи. Частинам 2 та 3 ст. 42 ЦПК України визначені лише загальні вимоги, що висуваються до порядку посвідчення довіреностей. За своїм змістом ст. 42 ЦПК України фактично дублює положення статей 244-250 ЦК України, в яких нормативно врегульовано відносини щодо оформлення довіреностей та визначений порядок дій, пов’язаних з їх видачею. Це, зокрема, підтверджується положеннями ч. 3 ст. 44 ЦПК України, яка є відсильною до статей 248-250 ЦК України. Таким чином, можна зробити висновок про вплив норм матеріального (цивільного) права на реалізацію процесуальних юридичних фактів у вигляді регламентації процедури здійснення представницьких функцій добровільного (договірного) процесуального представництва в процесі розгляду цивільних справ.

В контексті аналізу порядку впливу норм матеріального права на цивільні процесуальні правовідносини слід зазначити, що в юридичній літературі порушувались проблемні питання, пов’язані із особливостями здійснення добровільного (договірного) процесуального представництва. Так, наприклад, окрему дискусію викликає питання щодо можливості видачі однієї довіреності на ім’я кількох осіб (представників). Підґрунтя вказаної дискусії міститься у ч. 3 ст. 244 ЦК України, в якій визначено наступне: «довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами». З буквального змісту поняття «довіреність» вбачається, що вказаний письмовий документ видається однією особою іншій. Зазначені у ч. 3 ст. 244 ЦК України особи згадуються виключно в однині, що часто сприймається нотаріусами в буквальному розумінні. Проте, як зазначає З.В. Ромовська, посвідчення однієї довіреності на ім’я кількох осіб не є актом незаконним, а відмова від своїх повноважень одного із представників у суді не робить нечинною довіреність на ім’я решти представників [5, с. 117]. Підтримуючи вказану позицію вважаю безпідставними та необґрунтованими випадки відмови нотаріусів у видачі (посвідченні) довіреностей в яких представниками вказується декілька осіб.

Запроваджений у 2016 р. механізм конституційної реформи обумовив зворотній відлік існування добровільного (договірного) процесуального представництва, здійснюваного на підставі довіреності, виданої фізичною або юридичною особою. 02.06.2016 р. Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» Конституцію України було доповнено ст. 131-2 в якій містяться наступні положення: «Для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення. Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена» [6]. Вказаним Законом Перехідні положення Конституції України доповнено пунктом 16-1, в підпункті 11 якого зазначається: «представництво відповідно до пункту 3 ч. 1 ст. 131-1 та ст. 131-2 цієї Конституції виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 1 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції − з 1 січня 2018 року; у судах першої інстанції − з 1 січня 2019 року».

Запровадження реформи в сфері правосуддя потребує нормативної конкретизації у вигляді внесення відповідних змін до ЦПК України. Зокрема, дієвість конституційних нововведень буде неможливою без визначення законодавцем категорії «малозначні спори» при розгляді яких допускатиметься можливість здійснення представництва на підставі довіреності виданої фізичною або юридичною особою.

2). Застосування наслідків позовної давності в порядку ст. 267 ЦК України. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п. 1 ст. 32 Конвенції) [7], вказує, що позовна давність − це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав – учасників Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 р. за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 р. за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства») [8].

Повноцінну дієвість позовної давності, як цивільно-правового інституту, можливо оцінити лише в контексті її реалізації за допомогою норм цивільного процесуального права. Важливо відзначити, що в ЦПК України відсутні норми прямої дії, які врегульовують порядок вчинення судом процесуальних дій у разі спливу позовної давності. Процесуальна процедура та алгоритм дій суду у разі виявлення факту спливу позовної давності безпосередньо закріплені у ст. 267 ЦК України. У частині 2 вказаної статті зазначається, що заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Фактично у вказаній частині закладено процесуальне підґрунтя для реалізації процесуального юридичного факту у вигляді постановлення судом ухвали про відкриття провадження у справі, незважаючи на фактичний сплив позовної давності.

Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Частина 3 ст. 267 ЦК України потребує окремого тлумачення, адже в ній містяться положення, які мають окремі особливості впливу на реалізацію процесуальних юридичних фактів.

По-перше, ч. 3 ст. 267 ЦК України визначає, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі. Відповідно до ч. 1 ст. 30 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач та відповідач, що дозволяє дійти буквального висновку − заява про застосування позовної давності може бути зроблена як відповідачем, так і позивачем. У судовій практиці іноді постає питання щодо можливості прийняття судом заяви про застосування позовної давності, поданої третьою особою. На перший погляд застосування позовної давності саме за заявою третьої особи заслуговує на увагу та начебто має передумови для практичного втілення, адже, треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, мають усі процесуальні права і обов’язки позивача (ч. 1 ст. 34 ЦПК України). Разом з тим, у правових висновках Верховного суду України (далі – ВСУ) (постанови ВСУ від 24.06.2015 № 6-738цс15[9]; від 18.03.2015 № 6-25цс15 [10]) чітко визначено, що без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов’язана лише із наявністю про це заяви сторони.

Такий висновок ВСУ ґрунтується на буквальному тлумаченні ч. 3 ст. 267 ЦК України, яка є нормою матеріального права. Обмеження переліку осіб, які мають право подавати заяву про застосування позовної давності виключно «сторонами у справі» передусім не відповідає принципу диспозитивності (ч. 2 ст. 11 ЦПК України), яким закріплено можливість особи, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Як результат, обмежене нормою матеріального права право третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, самостійно подавати заяву про сплив позовної давності потребує перегляду на законодавчому рівні. Висловлена позиція може бути обґрунтована наступним практичним прикладом.

У 2000 р. в судовому порядку було розірвано шлюб між громадянкою І. та громадянином П. У 2004 р. гр-ка І. шляхом укладання договору дарування безоплатно передала колишньому чоловіку П. належну їй ½ частину будинку, в результаті чого гр-н П. став одноосібним його власником. У 2006 р. гр-н П. уклав кредитний договір з Банком та одночасно передав в іпотеку належний йому будинок. У 2009 р. громадянка І. звернулась до суду із позовом до колишнього чоловіка вимагаючи визнати недійсним договір дарування ½ частини будинку. Свої позовні вимоги мотивувала тим, що під час укладання договору дарування їй не було відомо про те, що шлюб між подружжям розірвано у 2000 р., а тому, на її думку, договір дарування було укладено шляхом обману. Позивач у своїй заяві просила суд визнати за нею право власності на ½ частину будинку. Відповідач позовні вимоги визнав у повному обсязі. Разом з тим, Банк вступивши у справу в якості третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору заперечував проти задоволення позову. В процесі розгляду справи Банком було подано заяву про застосування позовної давності. В заяві Банк обґрунтував, що позивач звернулась до суду у 2009 р., а оскаржуваний договір було укладено у 2004 р., тобто позовна давність сплинула ще у 2007 р. У зв’язку з відсутністю поважних причин щодо пропуску позовної давності Банк просив суд відмовити позивачу у задоволенні позову. Заява про застосування позовної давності судом була відхилена у зв’язку з тим, що право на подання такої заяви, відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України, має лише сторона у спорі, якою Банк не являється. Ухваленим рішенням позовні вимоги гр-ки І. були задоволені у повному обсязі. Як результат, рішення суду створило труднощі для Банка в процесі звернення стягнення на майно, що перебувало в іпотеці.

Вказані приклади із судової практики є непоодинокими, особливо у справах, пов’язаних із стягненням грошових коштів отриманих позичальниками в результаті укладання кредитних договорів. Не беручи до уваги «суспільну нелюбов» до банківської системи в нашій державі, відносини між суб’єктами цивільних правовідносин повинні ґрунтуватись та реалізовуватись виключно з дотриманням положень чинного законодавства. Разом з тим, деякі положення вказаного законодавства потребують свого удосконалення та приведення у відповідність сучасних реалій повсякденного життя. З огляду на викладене порушується питання щодо необхідності внесення змін до ч. 3 ст. 267 ЦК України, зміст якої пропонується викласти в наступні редакції: «Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі чи третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, зробленої до винесення ним рішення».

Розглядаючи можливість застосування позовної давності за заявою третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, слід виходити з буквального тлумачення ч. 1 ст. 35 ЦПК України: «треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до ухвалення судом рішення, якщо рішення в справі може вплинути на їх права або обов’язки щодо однієї із сторін». Насамперед, саме іменування третіх осіб вказує на те, що ними не заявляються самостійні вимоги щодо предмета спору. Крім цього, законодавець визначає, що ухвалене рішення суду може лише вплинути на їх права або обов’язки. Все це дає підстави вказувати на недоцільності наділення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, правом щодо подання ними заяви про застосування позовної давності.

По-друге, у ч. 3 ст. 267 ЦК України міститься вказівка на заяву, яка подається стороною у спорі, без відповідної на те конкретизації щодо форми в якій має бути зроблена така заява: чи шляхом усного клопотання заявленого в судовому засіданні, чи у відзиві на позовну заяву або шляхом складення окремого процесуального документа. Використання слова «зроблена» вказує на те, що заява може викладатись як в усній, так і письмові формі, на відміну від слова «подається», що є більш притаманним саме для письмової форми заяви (наприклад, ч. 1 ст. 119 ЦПК України).

В-третіх, у ч. 3 ст. 267 ЦК України чітко зазначено, що заява про застосування позовної давності може бути подана лише до винесення судом рішення, що в процесуальному розумінні інтерпретується як «під час розгляду справи в суді першої інстанції». З цього приводу правовим висновком ВСУ (постанова ВСУ від 11.02.2015 р. № 6-246цс14 [11]) визначається, що рішення по суті спору ухвалюється судом першої інстанції, а на стадії апеляційного провадження здійснюється лише перевірка законності й обґрунтованості рішення суду (ст. 303 ЦПК України), тому заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції. По суті ВСУ правильно розтлумачив положення ч. 3 ст. 267 ЦК України зважаючи на те, що у досліджуваній нормі міститься неузгодженість між понятійними складовими норм матеріального та процесуального права, яка полягає у наступному. У ч. 3 ст. 267 ЦК України вказується, що заява стороною повинна бути зробленою до винесення судом рішення, а отже рішення суду, в даному випадку, розглядається в контексті одного із різновидів судових рішень. Неузгодженість проявляється в тому, що згідно ч. 2 ст. 209 ЦПК України рішення суду ухвалюється, а не виноситься, як це зазначено в ч. 3 ст. 267 ЦК України. Постановою Верховного Суду України фактично усунуто існуючу правову суперечність між проаналізованими нормами, що в подальшому позитивно впливає на реалізацію процесуальних юридичних фактів при розгляді цивільних справ.

В-четвертих, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Вказане положення норми матеріального права напряму кореспондується з нормами процесуального права, які регламентують порядок ухвалення рішення суду. Так, під час ухвалення рішення суд повинен вирішити цілий ряд питань, зокрема, питання чи є фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження (п. 2 ч. 1 ст. 214 ЦПК України). За своїм наповненням досліджувана норма матеріального права характеризується процесовизначальним змістом, так як містить процесуальне підґрунтя у визначенні дій суду у випадку сливу позовної давності.

Окремо слід зупинитись на певній неузгодженості між ч. 4 ст. 267 ЦК України та п. 2 ч. 1 ст. 214 ЦПК України, яка полягає у помилковому застосуванні в процесуальній нормі категорії «строк позовної давності», адже у главі 19 ЦК України йдеться виключно про «позовну давність» без приставки слова «строк». У зв’язку з цим категорію «строк позовної давності», яка використовується у цивільному процесуальному законодавстві (п. 2 ч. 1 ст. 214 ЦПК України) слід сприймати виключно як нормативно недоречною та помилковою, а тому слово «строк» зі змісту даного пункту підлягає виключенню.

У ч. 4 ст. 267 ЦК України, як нормі матеріального права, закріплено положення, яке не дає однозначної відповіді щодо процесуальних дій суду у разі подання стороною у спорі заяви про сплив позовної давності. Питання полягає в тому, чи має право суд, у разі надходження вказаної заяви, відразу видалитись до нарадчої кімнати для ухвалення рішення чи розгляд справи повинен відбуватись у повному обсязі з дослідженням та оцінкою всіх наявних в цивільній справі доказів?

Цілком логічно, що суд після отримання від сторони у справі заяви про сплив позовної давності повинен з’ясувати факт спливу такої давності та, за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропуску, ухвалити рішення про відмову у задоволенні позову. Такі дії суду повинні сприяти забезпеченню економії процесуального часу. Проте, судова практика виходить з інших позицій, яка полягає у повноцінному судовому розгляді справи з дослідженням всіх наявних у ній доказів, навіть за умови подання стороною у справі (відповідачем) заяви про сплив позовної давності.

З огляду на відсутність однозначної відповіді з цього приводу в постановах пленумів Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ слід звернутись до роз’яснень, що містяться у постанові пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» [12]. Так, у п.2.2. вказаної постанови роз’яснюється, що за змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з’ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв’язку зі спливом позовної давності – за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Викладені у постанові пленуму Вищого господарського суду України роз’яснення аналогічним чином проектуються на процедуру розгляду цивільних справ та безпосереднього вирішення судом питань, пов’язаних із надходженням від сторони (відповідача) у справі заяви про сплив позовної давності, що відповідним чином призводить до виникнення та реалізації комплексу процесуальних дії (процесуальних юридичних фактів).

В-п’ятих, ч. 5 ст. 267 ЦК України закріплює правила щодо порядку вчинення процесуальних дій судом при з’ясуванні обставин спливу позовної давності. Вказаною частиною визначено: «якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту». Слід враховувати, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу. В даному випадку може йтись виключно про право позивача на отримання судового захисту у разі визнання причин пропуску позовної давності поважними. У будь-якому разі обставини, що вказують на поважність пропуску позовної давності повинні бути підтверджені наявними у позивача доказами, які будуть враховуватись судом під час ухвалення рішення по справі.

3) Відступлення права вимоги та заміна боржника (переведення боргу) як підстави реалізації процесуального правонаступництва. Цивільним законодавством України визначені підстави та порядок заміни кредитора чи боржника у зобов’язанні. Так, правова процедура заміни кредитора у зобов’язанні регламентується статтями 512-519 ЦК України, заміни боржника – статтями 520-523 ЦК України. У будь-якому випадку заміна кредитора або боржника у зобов’язанні вчиняється на підставі правочину тієї самої форми, що і правочин, на підставі якого зобов’язання виникло. Суттєва відмінність у процедурі вказаної заміни полягає в тому, що боржник у зобов’язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом, на відміну від відступлення права вимоги, при якій заміна кредитора у зобов’язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відносини щодо відступлення права вимоги або заміни боржника (переведення боргу) у зобов’язанні часто трансформуються в площину реалізації процесуальних юридичних фактів, адже заміна сторін у зобов’язані може відбуватись і в тому випадку, коли відносини між сторонами перейшли у площину судового вирішення існуючого між ними спору.

Зміст статей 512-523 ЦК України кореспондуються з положеннями ст. 37 ЦПК України якою визначено наступне: «у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов’язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу».

У процесуальному відношенні визначений нормами матеріального права порядок заміни сторони у зобов’язанні призводить до необхідності вчинення судом низки процесуальних дій, пов’язаних із залученням до участі у справі правонаступника сторони або третьої особи». З метою належної реалізації процесуального юридичного факту у вигляді залучення правонаступника до участі у справі, суд повинен перевірити дотримання норм матеріального права (статті 513, 516, 520, 521 ЦК України), які регламентують порядок проведення заміни кредитора або боржника, та перевірити відповідність форми правочину щодо заміни сторони у зобов’язанні.

Ст. 37 ЦПК України не містить чіткої вказівки на дії, які повинні бути вчинені сторонами та третіми особами у справі, а також судом для реалізації процесуального правонаступництва. Цілком логічно, що правонаступником до суду повинні бути представлені документи, які підтверджують факт укладання правочину щодо заміни сторони у зобов’язанні, та заява, якою правонаступник просить суд залучити його до участі у справі як правонаступника відповідної сторони чи третьої особи. Реакція суду на вказану заяву повинна бути відображена у відповідній ухвалі, незважаючи на те, що прямої вказівки про необхідність постановлення судом ухвали в ст. 37 ЦПК України не міститься. В даному випадку вимога стосовно постановлення ухвали випливатиме зі змісту ч. 2 ст. 208 ЦПК України в якій закріплено наступне: «заяви осіб, які беруть участь у справі вирішуються судом шляхом постановлення ухвал».

З огляду на відсутність нормативного врегулювання процесуальним законодавством процедури постановлення судом ухвали про залучення правонаступника та, з огляду на зміст ч. 2 ст. 208 ЦПК України, яка передбачає постановлення судом ухвали лише за заявою осіб, які беруть участь у справі можна припустити, що на судовому засіданні під час вирішення питання щодо застосування правонаступництва повинні бути присутніми правопопередник (кредитор чи боржник) та безпосередньо сам правонаступник або його представник. Разом з тим, судова практика обмежуються лише фактичною присутністю правонаступника. Наявність документів, які посвідчують факт здійсненого правонаступництва, дозволяє суду постановити відповідну ухвалу, засвідчивши тим самим реалізацію процесуального юридичного факту. Отже, на відміну від правонаступництва у матеріальному праві, цивільне процесуальне правонаступництво завжди є загальним та виключає можливість одночасної участі у справі (щодо конкретної позовної вимоги) і правопопередника, і правонаступника.

Висновки.

В результаті дослідження актуальних питань впливу норм матеріального права на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства здійснено узагальнення теоретичних умовиводів та сформульовано пропозиції законодавчого змісту, спрямовані на удосконалення положень цивільного та цивільного процесуального законодавства.

1). Аналіз положень ЦК України дозволив виокремлювати декілька різновидів норм матеріального права, які виконують процесозабезпечувальну функцію в динаміці функціонування цивільного процесу: а) норми прямого впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів; б) норми супровідного впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів.

2). Запровадження конституційної реформи в сфері правосуддя буде неможливою без нормативної конкретизації в положеннях цивільного процесуального законодавства категорії «малозначні спори». Визначення даної категорії дозволить особам, які беруть участь у справі, безперешкодно реалізовувати власне право на участь у цивільній справі через представника.

3). Обґрунтовано доцільність внесення змін до ч. 3 ст. 267 ЦК України, зміст якої пропонується викласти наступним чином: «Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі чи третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, зробленої до винесення ним рішення». Вказаною законодавчою пропозицією пропонується наділити третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмету спору, правом подання заяви про сплив позовної давності під час розгляду цивільної справи.

4). Незважаючи на наявність функціональних зв’язків між матеріальним та процесуальним правом, саме для матеріального права притаманні процесозабезпечувальна та процесовизначальна функції. Вказані функції норм матеріального права виражаються не в тому, що останні застосовуються судом при розгляді й вирішенні цивільних справ в якості норм виступаючих мотивувально-формуючою складовою судових рішень, а в якості норм матеріального права, які впливають саме на динаміку цивільного процесу, забезпечуючи реалізацію процесуальних юридичних фактів.

Список використаних джерел

1. Боннер, А. Т. К. Маркс о соотношении материального права и процесса / А. Т. Боннер // Изв. вузов. Правоведение. – 1978. – №4. – С. 23-31.
2. Грось Л. А. Научно-практическое исследование влияния норм материального права на разрешение процессуальноправовых проблем в гражданском и арбитражном процессе: Учебное пособие / Л. А. Грось. – Хабаровск, 1999. – 332 с.
3. Рожкова М. А. Основные понятия арбитражного процессуального права / М. А. Рожкова. – М., Статут, 2003. – 400 с.
4. Комаров В. В. Вчення про предмет цивільного процесуального права / В. В. Комаров // Правова доктрина – основа формування правової системи держави : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 20-річчю НАПрН України та обговоренню п’ятитом. моногр. «Правова доктрина України», Харків, 20–21 листоп. 2013 р. / Нац. акад. прав. наук України. – Харків, 2013. – С. 58–62.
5. Цивільний процесуальний кодекс: науково-практичний аналіз. ‒ 2-ге вид. ‒ К. : ВД «Дакор», 2014. ‒ 600 с.
6. Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя): Закон України від 02.06.2016 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2016. − № 28. − Ст. 532.
7. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_004
8. Постанова Верховного Суду України від 8 червня 2016 р. у справі № 6-3029цс15 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу:http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/37EA7B880DEA5FF6C2257FE8004A7699
9. Постанова Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-738цс15 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/FED1A9570F7D0288C2257E760026AF9D
10. Постанова Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-25цс15 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/893B192B166452E9C2257E14003E780E
11. Постанова Верховного Суду України від 11.02.2015 р. у справі № 6-246цс14 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F0A56494D282895DC2257DF0004951F2
12. Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів: постанова пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v0010600-13

В статье в теоретическом и практическом аспектах проанализированы нормы материального права, которые по своему содержанию оказывают прямое влияние на реализацию процессуальных юридических фактов, в контексте обеспечения нормальной динамики протекания гражданского процесса. Сформулированы предложения по внесению изменений в гражданское и гражданское процессуальное законодательство Украины.

Ключевые слова: гражданский процесс, нормы материального права, нормы процессуального права, процессуальные юридические факты, исковая давность, процессуальное правопреемство, процессуальное представительство.

The substantive law, which in its content a direct impact of the implementation of procedural legal facts in the context of the normal dynamics of the flow of civil procedure, has been analyzed in the theoretical and practical aspects in an article. It has been stated the proposals to amend the civil and civil procedural legislation of Ukraine.

Keywords: civil proceedings, substantive law, legal proceedings, the procedural legal facts, statute of limitations, legal succession, procedural representation.

У заході взяли участь:

Шейх Емад Абу Алруб – президент УАДР;

Олег Березюк – віце-президент УАДР;

Володимир Ліпкан – голова Глобальної організації союзницького лідерства, доктор юридичних наук

Валерій Кондратюк – заступник голови адміністрації Президента України;

Віктор Довгань – заступник Міністра інфраструктури Украіни з питань Євроінтеграції;

Георгій Тука – заступник Міністра з питань окупованих територій;

Валерій Карпунцов – народний депутат України;

Пан Джудія Алхазал – Надзвичайний і Повноважний Посол Саудівської Аравії в Україні;

Пан Джассім Бен Рашид Мубарак Аль-Каліфа – Надзвичайний і Повноважний Посол Держави Катар в Україні;

Пан Бакір Ахмед Азіз – Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Ірак в Україні, представники дипломатичного корпусу арабських країн, представники ділових кіл України та країн Арабського Сходу.

Зубко Георгій Юрійович,

голова Інституту інфраструктурної політики ГОСЛ,

кандидат юридичних наук

У моїх попередніх публікаціях зазначалось, що при виробленні державної інфраструктурної політики доцільно виходити з побудови правильного алгоритму її розроблення. При чому аксіоматичним алгоритмом є розроблення такої політики, виходячи з поступового та поєднаного спільними зв’язками аналізу таких компонентів: 1) мета; 2) завдання; 3) принципи; 4) функції; 5) методи.

Тож у даній статті я зосереджу вагу на виділення основних завдань державної інфраструктурної політики.

Отже, виходячи з мети державної інфраструктурної політики, підходи до вироблення якої я виклав у попередній статті, вона полягає у забезпеченні такого рівня інфраструктурної безпеки, який би гарантував: 1) поступальний розвиток інфраструктури України, її конкурентоспроможність як всередині держави, так і у глобальному інфраструктурному просторі; 2) безперебійне стійке  функціонування об’єктів життєво важливої інфраструктури у визначених законодавством режимах з метою реалізації національних інтересів; 3) спроможність суб’єктів ДІФСП своєчасно: запобігати; виявляти; нейтралізовувати руйнування чи завдання невиправної шкоди; припиняти функціонування або втрату контролю над об’єктами життєво важливої інфраструктури внаслідок дії чинників різної природи; забезпечувати швидке відновлення функціонування цих об’єктів у випадку переривання їх роботи.

Відповідно до викладеного, а також з урахуванням синтезу окремих положень, викладених в наукових працях науковців із цього напряму [1, с. 26—29] ключовими завданнями державної інфраструктурної політики виступають:

1)                розбудова державно-приватного партнерства, в тому числі й безпекового для підвищення безпеки та забезпечення стійкості національної критичної інфраструктури. Зокрема, Д.С. Бірюков  відзначає, що нині побудова ефективного державно-приватного партнерства щодо захисту критичної інфраструктури визначається як елемент державної політики в цій сфері [2, с. 31];

2)                налагодження обміну інформацією: збір, аналіз та усвідомлення інформації щодо загроз і ризиків для критичної інфраструктури, вразливостей та характеристик систем захисту елементів критичної інфраструктури, механізмів і процедур реагування тощо;

3)                побудова системи захисту критичної інфраструктури та підвищення її стійкості на основі підходу до управління ризиками, пов’язаними з усіма видами загроз (англ., all-hazard approach): 1) підвищення стійкості критичної інфраструктури до ідентифікованих загроз і небезпек; 2) запобігання загрозам, пов’язаним із умисними діями антропогенного характеру (диверсії, кібертероризм, тероризм, промислове шпигунство тощо); 3) планування своєчасного реагування на збої у функціонуванні життєво важливої інфраструктури з метою зменшення їх негативного впливу на здоров’я та безпеку людини і громадянина, суспільство і державу (визначальні її функції, закріплені в Конституції України); 4) планування швидкого ремонту й відновлення функціонування життєво важливої інфраструктури на випадок надзвичайних ситуацій, яким не можна запобігти;

4)                максимально ефективне використання ресурсів для захисту критичної інфраструктури;

5)                формулювання та законодавче закріплення однозначних правил взаємодії держави і суб’єктів господарювання;

6)                створення організаційно-правових механізмів та комплексу можливостей щодо мобілізації ресурсів суб’єктів господарювання на забезпечення стійкості функціонування критичної інфраструктури;

7)                забезпечення ефективної взаємодії та координації дій суб’єктів господарювання та держави із забезпечення та реалізації державної інфраструктурної політики;

8)                формування системи нормативно-правового регулювання державної інфраструктурної політики, в тому числі удосконалення безпекової складової, уніфікація дій центральних органів виконавчої влади та охоронних підрозділів за параметрами та умовами організації захисту, визначеними міжвідомчими актами;

9)                забезпечення відповідно до національних інтересів свідомого та повноцінного впровадження інформаційно-комунікаційних та цифрових технологій з метою інтеграції України до європейських і глобальних систем та інфраструктур;

10)            стимулювання розвитку цифрових інфраструктур;

11)          взаємодія і координація центральних органів виконавчої влади і інститутів громадянського суспільства щодо реагування на чинники, породжені гібридною війною проти України;

12)            створення умов для забезпечення балансу інтересів бізнесу, суспільства й держави щодо функціонування та захисту критичної інфраструктури.

Механізмом реалізації зазначених цілей є формування, розроблення та запровадження державної інфраструктурної політики Україна в рамках якої має функціонувати загальнодержавна система оцінки реальних та потенційних загроз життєво важливій інфраструктурі, бути налагоджена належна взаємодія та координація всіх суб’єктів системи забезпечення інфраструктурної політики.

Це, своєю чергою може бути вирішене двома шляхами:

1) формування нових окремих функцій і надання додаткових повноважень діючому Міністерству інфраструктури України;

2) визначення системи суб’єктів реалізації ДІФСП із зазначенням на суб’єкта, який є головним в даній системі (модель на кшталт закону України „про боротьбу з тероризмом”).

Можу погодитись із думкою укладачів Зеленої книги у тому, що стратегічні цілі державної політики України у сфері захисту критичної інфраструктури мають бути зафіксовані у вітчизняному законодавстві [1, с. 29].

Список використаної літератури:

1. 1.                  Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні : зб. мат-лів міжнар. експерт. нарад / упоряд. Д. С. Бірюков, С.І. Кондратов; за заг. ред. О. М. Суходолі. – К. : НІСД, 2015. – 176 с.
2. 2.                 Бірюков Д. С. Прийняття політичних рішень щодо захисту критичної інфраструктури / Д. С. Бірюков // Стратегічні пріоритети. — 2015. — № 4(37). — С. 29-34.; Бірюков Д. С. Захист критичної інфраструктури: проблеми та перспективи впровадження в Україні : аналіт. доп. / Д. С. Бірюков, С. І. Кондратов. – К. : НІСД, 2012. – 102 с.

Зубко Георгій Юрійович,

голова Інституту інфраструктурної політики,

кандидат юридичних наук

Державна інфраструктурна політика спрямовується на формування комплексу організаційно-правових, інформаційних, інженерно-технічних, експлуатаційних, наукових та інших заходів, спрямованих на забезпечення безпеки та стійкості критичної інфраструктури.

Кінцевою метою при цьому є запобігання виникненню нових і зниження ризику реалізації ідентифікованих та прогнозованих ризиків через здійснення комплексних й інклюзивних економічних, структурних, юридичних, соціальних, медико-санітарних, культурних, освітніх, екологічних, технологічних, політичних та інституційних заходів, що запобігають і знижують схильність до впливу небезпечних факторів і вразливість до катастроф, підвищують готовність до реагування і відновлення і тим самим зміцнюють інфраструктурний потенціал держави.  

При виробленні державної інфраструктурної політики доцільно виходити з побудови правильного алгоритму її розроблення. Аксіоматичним алгоритмом є розроблення такої політики, виходячи з поступового та поєднаного спільними зв’язками аналізу таких компонентів: 1) мета; 2) завдання; 3) принципи; 4) функції; 5) методи.

У даній статті, я розгляну окремі підходи до побудови мети державної інфраструктурної політики через виділення та подальший синтез певних завдань.

Важливим завданням державної інфраструктурної політики виступає формування системного підходу до управління безпекою всього комплексу систем, об’єктів і ресурсів інфраструктури з огляду на взаємопов’язаність об’єктів, які зазвичай належать до життєво важливої інфраструктури; розроблення механізму попередження можливих кризових ситуацій, пов’язаних із функціонуванням критичної інфраструктури.

Упровадження такої політики потребує ґрунтовного вивчення наявної практики забезпечення не лише захисту об’єктів критичної інфраструктури, а й забезпечення безпеки об’єктів інфраструктури, а у більш загальному плані розроблення теоретичної концепції безпекоінфраструктурної політики. Адже нині процеси захисту об’єктів життєво важливих інфраструктури характеризується домінуванням відомчих підходів, потребують детального та комплексного аналізу взаємодії та координації дій відповідальних державних органів, способів залучення суб’єктів господарства до підвищення безпеки та стабільності функціонування критичної інфраструктури. У більш широкому розумінні потрібно говорити про необхідність здійснення комплексного огляду суб’єктів інфраструктурної політики.

Мій підхід і моє розуміння необхідності переходу від захисту до концепції безпеки знаходить своє підтвердження і в роботах маститих авторів з даної тематики.

Зокрема, на думку укладачів Зеленої книги, одним із пріоритетних напрямів безпекової політики України має стати підвищення безпеки та стійкості національної критичної інфраструктури щодо всього спектра загроз і ризиків, оскільки саме критична інфраструктура забезпечує життєво важливі для населення, суспільства й держави послуги та функції, без яких неможливі їх безпечне існування й добробут, а також належний рівень національної безпеки [1, с. 24].

Оскільки на даний момент дана робота і найбільш ґрунтовною з розглядуваної тематики, то детальніше зупинюсь на окремих аспектах її аналізу відповідно до предмета мого дослідження, визначеного в даній статті..

Отже, аналізуючи подане вище визначення можна виділити принаймні декілька висновків, які сприятимуть розумінню підходів до вироблення мети державної інфраструктурної політики.

Інфраструктурна політика є напрямом безпекової політики. Застосування формально-юридичного підходу уможливлює піддати сумніву таке твердження авторів, оскільки проведений мною аналіз безпекового законодавства [2-4] призвів до висновку про відсутність такого напряму державної політики. Так само як в законодавстві відсутнє визначення поняття „безпекова політика”, тож його операціоналізація є науково некоректною без належних авторських обґрунтувань. Якщо припустити, що автори мали на увазі, що інфраструктурна політика є складовою державної політики національної безпеки, то даний тезис також є недостатньо обґрунтованим. Адже відповідно до законодавства, виділено дев’ять основних сфер життєдіяльності, серед яких „інфраструктурної сфери” не виділено. Тож логічно припустити, що якщо такої сфери не сформульовано та окремо не виділено, то вона не може бути частиною поняття, складовим елементом якого вона не є. Принаймні це суто з формального боку.

З іншого, практичного боку, зрозуміло, що інфраструктурна політика має розглядатися як окремий предмет досліджень, а відтак і згодом знайти повне теоретичне обґрунтування з відповідно виробленою концепції щодо виокремлення в якості самостійного виду державної політики, нехай і в рамках державної політики національної безпеки. Це має кілька важливих наслідки:

1) інфраструктурна політика викристалізовується як самостійний напрям державної політики;

2) інфраструктурна політика виступає частиною державної політики національної безпеки;

3) відтак говорити лише про захист об’єктів критичної інфраструктури вже є некоректним, оскільки це торкатиметься лише одного із багатьох напрямів безпекової політики.

Аналізуючи далі дане визначення відзначу, що основною метою визначено: підвищення безпеки та стійкості національної критичної інфраструктури.

Із такого ракурсу розгляду некоректним є словосполука „підвищення безпеки”, адже можна підвищити певні показники: індекси або індикатори, які також можна виразити узагальненим словом „рівень” або „параметри”. Тож коректніше говорити про „підвищення рівня безпеки”. З іншого боку, які є описові характеристики цього „потрібного” рівня безпеки, ким він визначається і за допомогою якого методологічного інструментарію? Адже „підвищення рівня” дуже розпливчатий термін і він не може бути використаний у правозастосовній діяльності, а також легітимований у відповідному законодавстві, що регулюю суспільні відносини у сфері безпеки та розвитку інфраструктури.

Далі автори пропонують цікаве для аналізу визначення мети захисту критичної інфраструктури, яка полягає в забезпеченні постачання населенню, суспільству, бізнесу й державі життєво важливих товарів і послуг (підкреслено мною — З.Ю.) [1, с. 25]. Але відразу, ж, порушуючи правила логіки, ототожнюють мету із функцією, зауважуючи, що „для виконання зазначеної функції критичної інфраструктури необхідно гарантувати безперебійне стале функціонування об’єктів критичної інфраструктури у визначених режимах; мати спроможність запобігати руйнуванню чи завданню невиправної шкоди, припиненню функціонування або втраті контролю над об’єктами критичної інфраструктури внаслідок дії всіх чинників; забезпечувати швидке відновлення функціонування цих об’єктів у випадку переривання їх роботи” [1, с. 25].

Фактично спочатку йдеться про те, що інфраструктура забезпечує „послуги та функції”, далі вже відбувається підміна понять і в науковий обіг уводить невідомий словотвір: „життєво важливі товари”. Такий докладний аналіз визначення робиться через те, що дані дискусійні положення тиражуються і в окремих публікаціях даних авторів. Зокрема О.М.Суходоля  також вживає терміни „весь спектр загроз”, „забезпечує життєво важливі послуги та функції” тощо [, с. 64].

На мій погляд більш логічним було викласти дану мету в іншій, більш зрозумілій та коректній інтерпретації: мета державної політики у сфері інфраструктури (державної інфраструктурної політики) полягає у забезпеченні такого рівня інфраструктурної безпеки, який би гарантував:

·                    поступальний розвиток інфраструктури України, її конкурентоспроможність як всередині держави, так і у глобальному інфраструктурному просторі;

·                    безперебійне стійке  функціонування об’єктів життєво важливої інфраструктури у визначених законодавством режимах з метою реалізації національних інтересів;

·                    спроможність суб’єктів ДІФСП своєчасно: 1) запобігати; 2) виявляти; 3) нейтралізовувати руйнування чи завдання невиправної шкоди; 4) припиняти функціонування або втрату контролю над об’єктами життєво важливої інфраструктури внаслідок дії чинників різної природи; 5) забезпечувати швидке відновлення функціонування цих об’єктів у випадку переривання їх роботи.

Тож в цілому схвально сприймаючи спроби окремих науковців дослідити даний напрям, відзначає окремі недоліки формування саме понятійного апарату, застосування чітких юридичних визначень, які є потрібними для вироблення цілісної та несуперечливої державної інфраструктурної політики

Список використаної літератури:

1.                 Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні : зб. мат-лів міжнар. експерт. нарад / упоряд. Д. С. Бірюков, С.І. Кондратов; за заг. ред. О. М. Суходолі. – К. : НІСД, 2015. – 176 с.

2.                 Про основи національної безпеки України : Закон України № 964-IV, 19.06.2003 // Відомості Верховної Ради України, 2003, № 39, ст.351.

3.                 УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №92/2016 від 14 березня 2016 року „Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 4 березня 2016 року „Про Концепцію розвитку сектору безпеки і оборони України””

4.                 УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 287/2015 від 26 травня 2015 року „Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 травня 2015 року “Про Стратегію національної безпеки України””.

5.                 Суходоля О. М. Захист критичної інфраструктури в умовах гібридної війни: проблеми та пріоритет державної політики України / О. М. Суходоля // Стратегічні пріоритети. — 2016. — № (3) 40. — С. 62—76.

ОКРЕМІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ МЕТИ

ДЕРЖАВНОЇ ІНФРАСТРУКТУРНОЇ ПОЛІТИКИ

Зубко Георгій Юрійович,

здобувач ЗНУ,

кандидат юридичних наук

Державна інфраструктурна політика спрямовується на формування комплексу організаційно-правових, інформаційних, інженерно-технічних, експлуатаційних, наукових та інших заходів, спрямованих на забезпечення безпеки та стійкості критичної інфраструктури.

Кінцевою метою при цьому є запобігання виникненню нових і зниження ризику реалізації ідентифікованих та прогнозованих ризиків через здійснення комплексних й інклюзивних економічних, структурних, юридичних, соціальних, медико-санітарних, культурних, освітніх, екологічних, технологічних, політичних та інституційних заходів, що запобігають і знижують схильність до впливу небезпечних факторів і вразливість до катастроф, підвищують готовність до реагування і відновлення і тим самим зміцнюють інфраструктурний потенціал держави.  

При виробленні державної інфраструктурної політики доцільно виходити з побудови правильного алгоритму її розроблення. Аксіоматичним алгоритмом є розроблення такої політики, виходячи з поступового та поєднаного спільними зв’язками аналізу таких компонентів: 1) мета; 2) завдання; 3) принципи; 4) функції; 5) методи.

У даній статті, я розгляну окремі підходи до побудови мети державної інфраструктурної політики через виділення та подальший синтез певних завдань.

Важливим завданням державної інфраструктурної політики виступає формування системного підходу до управління безпекою всього комплексу систем, об’єктів і ресурсів інфраструктури з огляду на взаємопов’язаність об’єктів, які зазвичай належать до життєво важливої інфраструктури; розроблення механізму попередження можливих кризових ситуацій, пов’язаних із функціонуванням критичної інфраструктури.

Упровадження такої політики потребує ґрунтовного вивчення наявної практики забезпечення не лише захисту об’єктів критичної інфраструктури, а й забезпечення безпеки об’єктів інфраструктури, а у більш загальному плані розроблення теоретичної концепції безпекоінфраструктурної політики. Адже нині процеси захисту об’єктів життєво важливих інфраструктури характеризується домінуванням відомчих підходів, потребують детального та комплексного аналізу взаємодії та координації дій відповідальних державних органів, способів залучення суб’єктів господарства до підвищення безпеки та стабільності функціонування критичної інфраструктури. У більш широкому розумінні потрібно говорити про необхідність здійснення комплексного огляду суб’єктів інфраструктурної політики.

Мій підхід і моє розуміння необхідності переходу від захисту до концепції безпеки знаходить своє підтвердження і в роботах маститих авторів з даної тематики.

Зокрема, на думку укладачів Зеленої книги, одним із пріоритетних напрямів безпекової політики України має стати підвищення безпеки та стійкості національної критичної інфраструктури щодо всього спектра загроз і ризиків, оскільки саме критична інфраструктура забезпечує життєво важливі для населення, суспільства й держави послуги та функції, без яких неможливі їх безпечне існування й добробут, а також належний рівень національної безпеки [1, с. 24].

Оскільки на даний момент дана робота і найбільш ґрунтовною з розглядуваної тематики, то детальніше зупинюсь на окремих аспектах її аналізу відповідно до предмета мого дослідження, визначеного в даній статті..

Отже, аналізуючи подане вище визначення можна виділити принаймні декілька висновків, які сприятимуть розумінню підходів до вироблення мети державної інфраструктурної політики.

Інфраструктурна політика є напрямом безпекової політики. Застосування формально-юридичного підходу уможливлює піддати сумніву таке твердження авторів, оскільки проведений мною аналіз безпекового законодавства [2-4] призвів до висновку про відсутність такого напряму державної політики. Так само як в законодавстві відсутнє визначення поняття „безпекова політика”, тож його операціоналізація є науково некоректною без належних авторських обґрунтувань. Якщо припустити, що автори мали на увазі, що інфраструктурна політика є складовою державної політики національної безпеки, то даний тезис також є недостатньо обґрунтованим. Адже відповідно до законодавства, виділено дев’ять основних сфер життєдіяльності, серед яких „інфраструктурної сфери” не виділено. Тож логічно припустити, що якщо такої сфери не сформульовано та окремо не виділено, то вона не може бути частиною поняття, складовим елементом якого вона не є. Принаймні це суто з формального боку.

З іншого, практичного боку, зрозуміло, що інфраструктурна політика має розглядатися як окремий предмет досліджень, а відтак і згодом знайти повне теоретичне обґрунтування з відповідно виробленою концепції щодо виокремлення в якості самостійного виду державної політики, нехай і в рамках державної політики національної безпеки. Це має кілька важливих наслідки:

1) інфраструктурна політика викристалізовується як самостійний напрям державної політики;

2) інфраструктурна політика виступає частиною державної політики національної безпеки;

3) відтак говорити лише про захист об’єктів критичної інфраструктури вже є некоректним, оскільки це торкатиметься лише одного із багатьох напрямів безпекової політики.

Аналізуючи далі дане визначення відзначу, що основною метою визначено: підвищення безпеки та стійкості національної критичної інфраструктури.

Із такого ракурсу розгляду некоректним є словосполука „підвищення безпеки”, адже можна підвищити певні показники: індекси або індикатори, які також можна виразити узагальненим словом „рівень” або „параметри”. Тож коректніше говорити про „підвищення рівня безпеки”. З іншого боку, які є описові характеристики цього „потрібного” рівня безпеки, ким він визначається і за допомогою якого методологічного інструментарію? Адже „підвищення рівня” дуже розпливчатий термін і він не може бути використаний у правозастосовній діяльності, а також легітимований у відповідному законодавстві, що регулюю суспільні відносини у сфері безпеки та розвитку інфраструктури.

Далі автори пропонують цікаве для аналізу визначення мети захисту критичної інфраструктури, яка полягає в забезпеченні постачання населенню, суспільству, бізнесу й державі життєво важливих товарів і послуг (підкреслено мною — З.Ю.) [1, с. 25]. Але відразу, ж, порушуючи правила логіки, ототожнюють мету із функцією, зауважуючи, що „для виконання зазначеної функції критичної інфраструктури необхідно гарантувати безперебійне стале функціонування об’єктів критичної інфраструктури у визначених режимах; мати спроможність запобігати руйнуванню чи завданню невиправної шкоди, припиненню функціонування або втраті контролю над об’єктами критичної інфраструктури внаслідок дії всіх чинників; забезпечувати швидке відновлення функціонування цих об’єктів у випадку переривання їх роботи” [1, с. 25].

Фактично спочатку йдеться про те, що інфраструктура забезпечує „послуги та функції”, далі вже відбувається підміна понять і в науковий обіг уводить невідомий словотвір: „життєво важливі товари”. Такий докладний аналіз визначення робиться через те, що дані дискусійні положення тиражуються і в окремих публікаціях даних авторів. Зокрема О.М.Суходоля  також вживає терміни „весь спектр загроз”, „забезпечує життєво важливі послуги та функції” тощо [, с. 64].

На мій погляд більш логічним було викласти дану мету в іншій, більш зрозумілій та коректній інтерпретації: мета державної політики у сфері інфраструктури (державної інфраструктурної політики) полягає у забезпеченні такого рівня інфраструктурної безпеки, який би гарантував:

·                    поступальний розвиток інфраструктури України, її конкурентоспроможність як всередині держави, так і у глобальному інфраструктурному просторі;

·                    безперебійне стійке  функціонування об’єктів життєво важливої інфраструктури у визначених законодавством режимах з метою реалізації національних інтересів;

·                    спроможність суб’єктів ДІФСП своєчасно: 1) запобігати; 2) виявляти; 3) нейтралізовувати руйнування чи завдання невиправної шкоди; 4) припиняти функціонування або втрату контролю над об’єктами життєво важливої інфраструктури внаслідок дії чинників різної природи; 5) забезпечувати швидке відновлення функціонування цих об’єктів у випадку переривання їх роботи.

Тож в цілому схвально сприймаючи спроби окремих науковців дослідити даний напрям, відзначає окремі недоліки формування саме понятійного апарату, застосування чітких юридичних визначень, які є потрібними для вироблення цілісної та несуперечливої державної інфраструктурної політики

Список використаної літератури:

1.                 Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні : зб. мат-лів міжнар. експерт. нарад / упоряд. Д. С. Бірюков, С.І. Кондратов; за заг. ред. О. М. Суходолі. – К. : НІСД, 2015. – 176 с.

2.                 Про основи національної безпеки України : Закон України № 964-IV, 19.06.2003 // Відомості Верховної Ради України, 2003, № 39, ст.351.

3.                 УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №92/2016 від 14 березня 2016 року „Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 4 березня 2016 року „Про Концепцію розвитку сектору безпеки і оборони України””

4.                 УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 287/2015 від 26 травня 2015 року „Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 травня 2015 року “Про Стратегію національної безпеки України””.

5.                 Суходоля О. М. Захист критичної інфраструктури в умовах гібридної війни: проблеми та пріоритет державної політики України / О. М. Суходоля // Стратегічні пріоритети. — 2016. — № (3) 40. — С. 62—76.

Рижов І.М.

голова Інституту теророгенезу ГОСЛ

Доктор юридичних наук, професор 

Історія людства – це історія боротьби людини за свої права: право ходити на двох ногах, право бути розумним, право бути вільним та продовжувати свій рід і т.п. Просто так права нікому не давалися, їх доводилося відстоювати – щось у природи, то у своїх же цивілізованих родичів – племен, суспільства. Процес боротьби людства за свої права безперервний і природний та постійно змінюється, оскільки права, як суб’єкт бажань, постійно змінюється з урахуванням ступені еволюційного розвитку суспільства, в якому людина перебуває, детермінуються умовами соціального середовища. Якщо рушієм еволюції розвитку живої природи вважається боротьба за виживання, то боротьба за свої права є рушійною силою еволюційного процесу формування людини як особистості, а суспільства як комфортного середовища для її проживання. Цей процес і є сенсом боротьби за існування. При цьому завжди знаходиться сила, що регулює відстоювання своїх прав, бо процес цей діалектичний, що припускає наявність протилежності, та потребує певного балансу. У цивілізованому суспільстві, такою силою, як правило, є система соціального управління, або адміністративно-правового регулювання, системні похибки якої інколи породжують безпрецедентні за розмахом соціальні конфлікти та призводять до масштабних антропогенних соціокатастроф. Саме тому питання протидії та профілактики подібних станів суспільства має бути віднесено до першочергових завдань забезпечення безпеки особистості, суспільства, держави. Існує беззаперечна істина – невдалий політичний процес вирішення політичними режимами, а також етнічними та ідеологічними супротивниками фундаментальних проблем управління суспільством породжує надзвичайну, насильницьку, навіть подекуди справедливу відповідь – тероризм^[1].

Нагадаємо події тільки останнього місяця: 13 листопада в столиці Франції відбувся ряд терористичних атак: вибухи біля стадіону «Стад де Франс» у Сен-Дені, розстріл відвідувачів в кількох ресторанах, а також напад на глядачів рок-концерту в залі «Батаклан». У цей день в Парижі загинули 130 людей, більше 350 – отримали поранення. Ці теракти стали найбільшою за кількістю жертв загибеллю від терористичної загрози за всю історію Франції. Відповідальність за злочини взяла на себе терористичне угруповання «Ісламська держава». Ця ж організація причетна і до вибуху над Сінаєм російського літака, на борту якого знаходилися 224 людини, що прямували до Єгипту на відпочинок.

З квітня 2014 року на сході України проводиться широкомасштабна антитерористична операція із залученням сил та засобів багатьох суб’єктів боротьби з тероризмом, з використанням усього арсеналу військових методів і за ознаками фактично являє собою повноцінний локальний збройний конфлікт, обтяжений інформаційно-пропагандистськими маніпулятивними та гібридними технологіями. В цілому, за результатом конфлікту на Донбасі кількість загиблих цивільних осіб і військовослужбовців зараз майже 9 тис., понад 17 тис. поранених. Ніхто не міг уявити, що таке може відбуватися в центрі Європи у 21 столітті[2].

Тероризм відноситься до числа самих небезпечних і важкопрогнозованих явищ сучасності, що набуває все більш різноманітних форм та загрозливих масштабів. Терористичні акти найчастіше приносять масові людські жертви, спричиняють руйнування матеріальних і духовних цінностей, які в майбутньому не піддаються відновленню, сіють ворожнечу між державами, провокують війни, недовіру і ненависть між національними та соціальними групами, що, безумовно, вельми реально і безпосередньо відбивається на правах людини, позбавляючи людей можливості користуватися правом на життя, свободу і фізичну недоторканність. Крім цих людських втрат, тероризм може дестабілізувати уряди, підривати функціонування громадянського суспільства, створювати загрозу миру, безпеки та соціально-економічному розвитку. Все це не може не відбиватися на можливостях реалізації прав людини. Право на безпеку являє собою одне з основних прав людини, а захист людей, відповідно, одну з основних обов’язків держави.

Незважаючи на актуальність питання антитерористичної безпеки в умовах гибридно-інформаційних загроз, коли боротьба з тероризмом набуває ознак  интелектуалоємного інструменту соціального маркетингу, який вимагає високого рівня спеціальних знань та компетенцій, наукова розробленість проблеми сучасного тероризму не відрізняється своєю глибиною, за винятком його дослідження суто з кримінально-правових і кримінологічних позицій.  Такий стан спричиняють, з одного боку, скудність інтелектуального забезпечення інноваційного розвитку системи боротьби з тероризмом та хибність уявлення про дієвість фізичної протидії тероризму як соціальному процесу, на відміну від терористичній діяльності, де антитерористична операція – єдиний дієвий засіб боротьби, а з іншого – усе ще недостатнє з’ясування сутності самого процесу формування теророґенності соціальних систем та алгоритмів протидії на рівні нейтралізації загроз терористичного характеру.

Тероризм можна порівняти зі своєрідним кесаревим розтином у процесі народжування нових цивілізацій. Відповідно оцінити, яку роль він відіграє в історії цих цивілізацій, позитивну чи негативну, можна тільки з плином часу. Його небезпека насамперед у тому, що на тлі людських трагедій сучасний тероризм є своєрідною технологією втручання в соціальні процеси, коли шляхом провокації масової теророфобії, формування недовіри, ненависті й відвертої ворожнечі між соціальними групами певні кола намагаються змінити або скоригувати алгоритм соціального управління, підмінити природний розвиток соціальних процесів і систем.

Історія свідчить про те, що будь-яке штучне втручання в її перебіг не лише не має позитивних результатів, а призводить іноді до трагічних помилок, виправляти які мають цілі покоління. Інколи терористичні дії провокує несправедливість чинної влади, інколи претензійні амбіції лідерів опозиційних до влади угруповань. Утім, поєднує тих й інших одне – жага змінити алгоритм соціального управління із використанням такого стану соціальної системи, коли рішення про його зміну або корекцію приймаються не на підставі об’єктивно-логічних процесів, а нав’язуються  на тлі  масового залякування.

Штучне насильницьке втручання в природній перебіг еволюційних процесів хіба що у фашистів та у комуністів вважалося за норму. Книга пророка Іезекііля в 28 главі викладає справедливу реакцію Бога на тих, хто «будучи людиною, а не Богом, ставить свій розум нарівні з розумом Божім», бере на себе відповідальність за поругу над справедливим, Богом даним порядком речей: він «помре від руки іноземців смертю необрізаних»^[3]. Історія вкотре доводила справедливість цього тезису. Фактично, мова йде про встановлення справедливості, як головний концепт політики безпеки по відношенню до принципів формування алгоритму соціального управління. У цьому контексті об’єкт безпеки – це Богом та справедливістю визначений порядок перебігу подій, своєрідна «чистота» шляху еволюційного розвитку людини та суспільства, її захист від беззаконня та спроб пророків виправдати терористичне насильство, які «все замазують багном, бачать марноту і пророкують їм неправдиве, говорячи: «так говорить Господь Бог», тоді як Господь так не говорив» (глава 22), навіть задля благої, як на їх думку, цілі. Саме тому антитерористична безпека набуває глобального значення – оберігати цілісність цивілізаційних процесів, і це завдання набагато складніше, ніж усі задекларовані на сьогодні. Логічною є думка, що сутність такої місії набагато ширша, ніж боротьба з тероризмом як діяльність щодо запобігання, виявлення, припинення, мінімізації наслідків терористичної діяльності і полягає в утвердженні відсутності терористичної небезпеки.

Терористична небезпека – поняття, яке почали широко використовувати у другій половині ХХ століття. Терористична небезпека характеризується як стан, що загрожує правам та життєво важливим інтересам особистості, суспільства, держави, світового співтовариства і навколишньому середовищу.

Значення терміна «антитерористична безпека» полягає в утвердженні відсутності терористичної небезпеки. При цьому така відсутність мається на увазі, по-перше, як обставина «природного», або об’єктивного характеру, і, по-друге, як наслідок, або результат «штучної», управлінської діяльності, яка передбачає не тільки захист від проявів тероризму, а й забезпечення життєдіяльності соціальної системи безпечної від соціальних конфліктів, провокованих невідповідністю прогресуючого зростання соціальної самосвідомості та потенціалу соціальних систем і алгоритмами управління ними (рівнем напруженості у взаєминах із соціальними регуляторами).

Негативні процеси, що відбуваються в різних сферах життя сучасного українського суспільства, продиктували необхідність серйозно задуматися про пріоритети в забезпеченні національної безпеки. Раніше проблеми безпеки досліджувалися переважно лише в руслі забезпечення захисту держави від нападу ззовні, а внутрішня безпека залишалася поза як теоретичних досліджень, так і практичних перетворень. Це було продиктовано політичними установками на неантагоністичний характер, наявних у суспільстві суперечностей. Той постулат, що боротьба з тероризмом – одне з пріоритетних завдань держави, що законодавчо підтверджено в «Державної концепції боротьби з тероризмом». У цьому ж документі зазначено, що Україна не належить державам з високою ймовірністю вчинення на їх території, міжнародних терористичних організацій, терористичних актів чи терористичних актів проти їх відділень за кордоном. Україна не має внутрішні передумови для виникнення організацій, які використовували терористичні методи як спосіб досягнення політичної мети або привернути увагу громадськості до їхніх ідеологічних чи інших поглядів. Наслідки такого спрощеного сприйняття проблеми тероризму – велика кількість загиблих та скалічених, тих, що втратили оселі й майно, а головне –  втрата впевненості у власній захищеності. Трагізм цих подій свідчить про те, що українське суспільство не було до них готове.

В України багато років існував антитерористичний центр при СБ України, але це не убезпечило громадянське суспільство від  проявів масштабної терористичної діяльності, яку ми спостерігаємо сьогодні в Україні. Помилки в організації загальнодержавної стратегії протидії тероризму в Україні, на нашу думку, ще будуть предметом детального розгляду науковців, але ж вже очевидно, що глобальною помилкою було те, що АТЦ головні зусилля антитерористичної діяльності сконцентрував на формуванні державної системи боротьби з тероризмом, роблячи упор виключно на можливості спеціальних підрозділів суб’єктів боротьби з тероризмом та ігноруючи антитерористичну компетенцію громади (соціальної системи), як головного суб’єкта. Поза увагою, при формуванні антитерористичних концепцій  залишалися можливості та резерви людського ресурсу як основної складової теророгенного потенціалу громадянського суспільства. Наслідки такої помилки стали фатальними, як не сумно це констатувати.

Помилки мають бути виправленими, при цьому, відповідь не може будуватися за принципом «насильство за насильство» або з порушенням, хоча б і тимчасового, прав та свобод. Будь яка спроба примусової корекції алгоритму соціального управління, доки вона не буде позитивно сприйнятою усіма верствами населення безуспішна, здатна спровокувати ще більш резонансні конфлікти, тому ідею антитерористичного імперативу повинні розділяти не лише державні органи, уповноважені як суб’єкти боротьби з тероризмом, але і всі соціально-політичні, комерційні та громадські організації.

Для виконання своїх зобов’язань у галузі прав людини, що передбачають захист життя і безпеки людей, що знаходяться під її юрисдикцією, держава повинна вживати не тільки дієві антитерористичні заходи, а й забезпечувати діяльність з контролю над системою соціального управління, здійснювану державними органами та інститутами громадянського суспільства, котра має на меті ефективний вплив на теророгенні чинники, детермінанти терористичної злочинності, загрози терористичного характеру, антитерористичну захищеність тощо. Сутністю такого соціально-правового контролю антитерористичної безпеки в найзагальнішому вигляді є встановлення оптимального правового порядку в житті і діяльності суспільства.

Ідеї ​​ впровадження пріоритету антитерористичної безпеки як умови сталого розвитку еволюції цивілізації поступово переходять зі стадії концептуального розвитку в стадію формування науково-практичних дисциплін та повинні бути закладені абсолютно в усі сфери управління соціальною реальністю, враховані при формуванні антитерористичних компетенцій громадянського суспільства у протидії викликам тероризму.