Зачем живем мы в мире этом:
Не для того, чтоб убивать,
Не для того чтобы крови, жизни
Людей других с лихвой лишать

Кровавый шабаш в мозг вселился 
Людьми теперь руководит
Он убеждает и внушает
Ведь ОН Теперь  всем все велит

Велит в политике, науке,
Искусстве, власти и труде
Велит повсюду – ох уж скука,
Теперь волна велит везде.

А люди , слабые творения,
Соблазну крови поддавшись сполна,
Не понимают, что их гений
Не принесет любви плода

Война гнуснейшее есть действо,
В ней пользы нету никогда,
Лишь затемненно лиходеи
Все бредят сказкой пиршества

Контроль ресурсов, денег, власти
Война лишь уталяет страсти
В душе война всегда противна
Людской природе агрессивна

Река крови и море слез
Проклятья  воздух разрезают,
И крики овдовевших жен…
Лишь детский плач их заглушает

Вы стали черствыми к войне,
К крови, смертям, чужому горю
И это страшно аж вдвойне
Ведь смерть настигнет вас уж вскоре.

Нет счастья в мире, нету грез:
Есть жадность, чванство, кровь и сила
Война, лишения… – не вопрос
Кому-то ж надо жить красиво.

Так в чем же суть любви и смерти,
Где рубикон неведомый ему
Как ни старайся разобраться
Его пока я не пойму.

Воюем жестко ради славы,
Воюем гордо для любви,
Воюем, семьи защищая,
Воюем, счастье чтоб найти.

Воюем ради имени добра,
Воюем вопреки всему живому,
Воюем всюду и всегда
Война – есть суть, душа как дома.

И чтобы в жизни люди не хотели,
Война надежно приближает к цели
Хотя морально это отрицают
Но в жизни это принимают.

История войны и человека,
Как неразрывные друзья,
Ведь без войны нет человека
Где человек – всегда война.

Он побеждает всех соседей,
Со страстью в космос он летит
И посему-то всей вселенной
Закон войны привить он норовит.

Чужие, хищники, пришельцы -Заражены все вирусом войны,

Но ведь проблема вся не в этом
И НЕ ОНИ хотят Войны.

В сознании мы врага рисуем,
И жестко боремся мы с ним,
Потом мы лихо побеждаем
И лавр венки одеть хотим.

Насилие зиждется в натуре человека
Без крови он не сможет жить полвека:
Ему всегда всех нужно истреблять
Как сильный вид он хочет побеждать

И в этом постоянном увлечении

Он потерял лицо и жизни веянье
Всегда в крови топя других,
Он вскоре переходит на своих.

О горе, люди, до чего ж вы докатились,
Убийства стали частью вас
В животных люди превратились
Сей рубикон – ваш смертный час.

Владимир Липкан,  05.02.12

офіційного опонента на дисертацію Туніка Андрія Володимировича «Правові основи захисту персональних даних», подану на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право

Входження в інформаційну сферу та формування інформаційного суспільства в провідних країнах світу, що супроводжується інтенсивним розвитком та поширенням інформаційно-телекомунікаційних технологій, викликають необхідність проведення досліджень, присвячених різним аспектам захисту персональних даних, зокрема, їх правовим засадам.

Положення, які виносяться на захист, належним чином обґрунтовуються у тексті дисертації, є достовірними і характеризуються науковою новизною. Новизна наукових положень дисертації зумовлена самим її характером, оскільки є одним із перших монографічних досліджень правових основ захисту персональних даних у вітчизняній правовій науці, а також визначається самою постановкою проблеми і полягає в з’ясуванні стану законодавства у сфері захисту персональних даних, обґрунтування нових положень і пропозицій щодо удосконалення його правового регулювання. Винесені на захист положення, висновки і рекомендації, сформульовані у дисертації, демонструють глибоке засвоєння теми та зрілість теоретичних узагальнень автора щодо ключових проблем правового регулювання захисту персональних даних.

Опубліковані А.В. Туніком праці свідчать про достатнє оприлюднення та впровадження наукових здобутків дисертанта. Основні результати дисертаційного дослідження повністю викладені у публікаціях у фахових виданнях ВАК України, а також в опублікованих тезах виступів на науково-практичних конференціях. Опубліковані автором наукові статті відповідають темі дисертації, а зміст автореферату повністю висвітлює її основні положення.

Не викликає сумніву методологічна і практична важливість вирішення А.В. Туніком таких завдань, як: дослідити стан наукових досліджень, присвячених розгляду персональних даних у вітчизняній правовій доктрині; розглянути стан вітчизняного законодавства у сфері захисту персональних даних та виділити основні недоліки у цій сфері; запропонувати основні напрями удосконалення захисту персональних даних в Україні.

Результати дисертаційного дослідження А.В. Туніка становлять безперечний науковий інтерес. Їх наукова цінність визначається комплексним підходом дисертанта до дослідження правових основ захисту персональних даних. Це дало можливість узагальнити наявні доктринальні розробки, визначити стан правового регулювання цієї сфери на рівні національного законодавства та іноземних держав і на основі цього запропонувати нові шляхи усунення недоліків правового регулювання захисту персональних даних в Україні.

Положення, висновки та рекомендації, викладені у дисертації та наукових публікаціях автора, можуть бути використані в подальших наукових дослідженнях, у навчальному процесі, у законотворчій та практичній діяльності відповідних державних органів.

Відповідною поставленим дисертантом завданням дослідження є структура дисертації, в якій у логічній послідовності аналізуються питання правового регулювання захисту персональних даних. План дисертації та зміст викладеного матеріалу цілком адекватно відображають гостроту та актуальність досліджуваної проблеми.

Узагальнення нормативного матеріалу та правозастосовної практики здійснене у дисертаційній роботі на належному науковому рівні, що свідчить про наявність у А.В.Туніка аналітичних здібностей до проведення дослідницької роботи. Використаний у роботі дослідницький матеріал повною мірою сприяв досягненню поставленої мети: з’ясування стану вітчизняного законодавства у сфері захисту персональних даних, обґрунтування нових наукових положень і пропозицій щодо удосконалення правового регулювання досліджуваного явища.

Цілий ряд пропозицій до законодавства, зроблених дисертантом, заслуговують на увагу. Зокрема, розглянувши стан наукових досліджень, присвячених захисту персональних даних, автор приходить до висновку, що генезис таких досліджень має несистемний, фрагментарний характер, що унеможливлює виокремлення стадій розвитку з окресленням їх змістовних характеристик (с. 26). При цьому відсутній єдиний понятійно-категоріальний апарат в згаданій сфері, оскільки без чіткої аргументації використовуються такі категорії як «персональні дані», «особиста інформація», «приватна інформація про особу», «персональна інформація», «конфіденційна особиста інформація» тощо (с. 27).

Слушною видається думка автора про те, що феномен персональних даних є доволі своєрідним за своєю природою та діалектично взаємопов’язаний з різними сферами суспільного буття та його пізнання (с. 28), що в свою чергу викликає необхідність використання всього спектру методологічних підходів та методів з метою проведення повного, всебічного та об’єктивного дисертаційного дослідження.

Слід погодитися з автором про те, що перелік відомостей, що становлять собою персональні дані особи, є динамічним і залежить насамперед від конкретної сфери правовідносин, які виникли у конкретної особи (власника чи володільця персональних даних) з іншими особами (с. 53). При цьому можливість ідентифікувати особу дають змогу не окремі дані про неї (наприклад, прізвище, ім’я, по-батькові або дата народження без зазначення імені її власника), а лише комплекс персональних даних, за допомогою яких можна чітко встановити особу, якій вони належать.

Заслуговує схвалення проведений автором детальний аналіз зарубіжного законодавства у сфері захисту персональних даних, в результаті якого робиться висновок, що у країнах СНД система захисту персональних даних здійснюється відповідно до закону типу Data Protection Act (Закон про захист даних), в той час як у європейських системах захисту персональних даних організуючим законодавчим центром стають два закони, що взаємодоповнюються – закон Data Protection Act і закон Information Freedom Act (закон про свободу інформації), які, як правило, розробляються і приймаються одночасно (с. 141).

Цікавою видається пропозиція дисертанта про застосування двох методів удосконалення системи захисту інформації про особу: «реалістичного» та «ліберального». Перший метод передбачає збільшення безпеки в середині інформаційної системи; створення нових внутрішніх мереж, що можуть додатково контролювати інформацію незалежно від глобальних мереж; постійний моніторинг рівня інформаційної безпеки, цілеспрямований пошук недоліків у програмному забезпеченні, контроль за розповсюдженням інформації і відповідних технологій; зменшення відкритості доступу до персональних баз даних. Функції ж «ліберального» підходу полягають у збільшенні взаємозалежності щодо захисту персональних даних між країною і особою-власником персональних даних; забезпеченні загальної безпеки через створення мережі спеціалізованих організацій і підписання спеціалізованих договорів; лібералізації інформаційних стосунків (с. 178). При цьому, на думку автора, останній метод відповідає системному характеру розвитку інформаційних баз, що зберігають персональні дані, та паралельно із забезпеченням інформаційної безпеки не порушує прав людини в галузі інформації, не ускладнює керування процесами захисту, забезпечує збереження інтересів власників персональних даних.

Слід підтримати автора також і щодо його пропозиції про необхідність призупинення дії норм Закону України «Про захист персональних даних», які суперечать іншим нормативно-правовим актам та внесення відповідних змін в законодавство в частині чіткого визначення категорій персональних даних, нецільового використання персональних даних, знищення персональних даних, повноваження контролюючого органу і відповідальність за порушення чинного законодавства у сфері захисту персональних даних.

Окрім зазначених, дисертація А.В.Туніка містить цілий ряд теоретичних висновків та практичних пропозицій, які заслуговують позитивної оцінки.

Оцінюючи рецензовану роботу позитивно та відзначаючи її належний рівень і наукову новизну, слід зауважити, що в дисертації є деякі спірні положення, твердження, що викликають сумніви, а також окремі висновки, що є недостатньо аргументованими.

Зокрема, автору слід було б зробити спробу провести періодизацію досліджень в сфері захисту персональних даних, що дало б можливість систематизувати дослідження в цій сфері відповідно до певного часового проміжку.

Для висвітлення методології дослідження автор відповідно до предмету та завдань дисертаційної роботи адаптує традиційну структуру методів, що використовуються в теоретичних юридичних дослідженнях, використовуючи загальні, філософські, загальнонаукові, приватно-наукові та спеціальні методи пізнання. При цьому дисертанту слід було б більш конкретно вказати, які з них були використані, та детально охарактеризувати застосування цих методів та їх результати, зокрема, наприклад, такі як: абстрагування, синергетичний, математичний тощо.

Характеризуючи зарубіжне законодавство у сфері захисту персональних даних, автор подає перелік основних понять, що використовуються в законодавчому акті певної держави (наприклад, с. 80, 94). Такий підхід вважаю невиправданим, оскільки це призводить до збільшення обсягу дисертаційного дослідження та надає йому в окремих випадках описового характеру.

Додаткового обґрунтування потребує твердження автора, що «людина немає права власності на свої персональні дані» і, відповідно, пропозиція «ввести до Закону України «Про захист персональних даних» поняття «право власності особи на свої (власні) персональні дані»».

Є певні зауваження до термінологічного апарату дисертації, зокрема до використання дисертантом таких термінів та слів іншомовного походження, як «частково-наукові методи», «алармування», «апологія», «охоронництво».

Висловлені зауваження стосуються лише окремих положень дисертації, носять дискусійний, рекомендаційний та уточнюючий характер і в цілому не зменшують високу наукову цінність дисертаційного дослідження А.В.Туніка.

Наведене вище дає підстави для головного висновку – дисертація «Правові основі захисту персональних даних» є самостійним, завершеним дослідженням важливої наукової проблеми, в якій отримано нові науково обґрунтовані результати. Робота повністю відповідає вимогам до кандидатських дисертацій, встановлених Порядком присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 07.03.2007 р. № 423 (із подальшими змінами та доповненнями), а її автор – Тунік Андрій Володимирович заслуговує на присудження наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право.

Офіційний опонент:

Професор кафедри управління

в органах внутрішніх справ

Національної академії внутрішніх справ,

доктор юридичних наук, доцент                                                        Ліпкан В.А.

GLOBAL ORGANIZATION OF ALLIED LEADERSHIP

ACADEMY OF OPEN SOCIETY SECURITY

В. А. ЛІПКАН, В. А. ЗАЛІЗНЯК

СИСТЕМАТИЗАЦІЯ

ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Монографія

Київ — 2012

Рецензенти:

Р. А. Калюжний — доктор юридичних наук, професор, заступник директора Юридичного інституту Національного авіаційного університету

М. Я. Швець — доктор економічних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, професор кафедри інформаційних технологій Національної академії внутрішніх справ

В. С. Цимбалюк — кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, старший науковий співробітник Науково-дослідного центру правової інформатики Національної академії правових наук України

Л 613Систематизація інформаційного законодавства України : [Монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / За заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с. ISBN 978-966-2439-37-3

Монографію присвячено теоретичним і правовим засадам систематизації інформаційного законодавства України. У роботі визначено такі поняття: „інформація”, „інформаційне законодавство”, „правове регулювання інформаційних відносин в Україні”, „систематизація інформаційного законодавства”. Проаналізовано стан вітчизняних нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини та міжнародне інформаційне законодавство. Обґрунтовано позицію, що Доктрина інформаційної безпеки України виступає системоутворювальним документом у сфері нормативно-правового регулювання інформаційних правовідносин, дороговказом систематизації інформаційного законодавства України.

З метою подальшого вдосконалення національного інформаційного законодавства та практики його застосування надано пропозиції щодо структури Інформаційного кодексу України та етапів проведення систематизації вітчизняного інформаційного законодавства.

Монографія стане в пригоді аспірантам, науково-практичним працівникам та усім, хто цікавиться питаннями систематизації інформаційного законодавства.

ВИСНОВКИ

Підбиваючи підсумки зазначимо, що у монографічному дослідженні надано нове вирішення наукового завдання, яке полягає у з’ясуванні проблем систематизації інформаційного законодавства України з метою підвищення його ефективності.

Констатовано, що сучасний стан правового регулювання інформаційних відносин в Україні потребує поліпшення та узгодження з міжнародними стандартами, одним із інструментів яких є прийняття Інформаційного кодексу України. Такий стан зумовлено тим, що в інформаційно-правових розвідках приділяється недостатня увага порівняно з потребами питань систематизації інформаційного законодавства України.

За результатами проведеного дослідження проблем систематизації інформаційного законодавства України, вважаємо за необхідне сформулювати найбільш важливі, практично значущі та науково обґрунтовані висновки.

Визначено рівень розробленості наукових досліджень у сфері систематизації інформаційного законодавства України. Незважаючи на значну кількість праць, присвячених окремим аспектам систематизації законодавства України загалом та інформаційного зокрема, комплексного та системного дослідження систематизації інформаційного законодавства України на монографічному рівні не здійснювалось. Наукові розвідки у цій сфері присвячені, насамперед, кодифікації як формі систематизації. Особливості розвитку інформаційного законодавства України розглядаються дослідниками через висвітлення окремих інститутів інформаційного права, найбільш популярним із яких виступає інститут інформаційної безпеки. У більшості наукових праць із цієї проблематики закріплено необхідність удосконалення інформаційного законодавства України шляхом систематизації, але конкретних рекомендацій щодо форм і напрямів її проведення не надається.

Дослідження робіт історичного та загальнотеоретичного характеру уможливлює дійти висновку, що систематизація законодавства не є новим та невідомим явищем для правової системи України. Протягом усього історичного періоду змінювались пріоритети у виборі форм її проведення та галузей законодавства.

Хоча здебільшого в дорадянський період систематизаційна діяльність зводилась винятково до створення зводів законів та рідко кодифікації, а за радянських часів пріоритет надався вже і кодифікації, і консолідації як формам систематизації.

У сучасних наукових розвідках також не приділяється належної уваги вивченню та розробленню методології систематизації. Здебільшого предметом розгляду науковців у цій сфері стає кодифікація як ключова та домінантна форма систематизації.

Нерозробленість і дискусійність окремих аспектів систематизації інформаційного законодавства України вказує на те, що дослідження цього правового феномена потребує ретельного комплексного вивчення, яке має здійснюватись, на наш погляд, із використанням синергетичного, міждисциплінарного, системного, історичного, структурно-функціонального, термінологічного методів пізнання. Утім, необхідно використовувати такі загальні, спеціальні та часткові методи: абстрагування, аналіз і синтез, дедукція та індукція, формально-догматичний (юридико-технічний), порівняльно-правовий тощо. Крім того, досліджуючи систематизацію вітчизняного інформаційного законодавства, варто брати до уваги, що дляінформаційного законодавства України характерна перманентна динаміка, мінливість, нестабільність; тісний зв’язок із іншими правовими феноменами та загалом з економічним, політичним, культурним розвитком країни тощо.

Систематизуючи погляди фахівців щодо основних ознак інформації, з позицій юридичної науки найбільш важливими є такі: багаторазовість використання; збереженість після передачі в суб’єкта, що її передає; невідчужуваність; невичерпність; здатність до тиражування; інтелектуальність; екземплярність; суспільна цінність; змістовність тощо.

Розроблено та уточнено ряд концептуальних для роботи визначень.

Інформація — формально визначені результати інтелектуальної діяльності людини, що урегульовані вітчизняним законодавством.

Інформаційне законодавство України — це система законів України, чинних міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також підзаконних нормативно-правових актів України, прийнятих відповідно до Конституції України, що регулюють суспільні відносини у сфері інформації.

Систематизація інформаційного законодавства — цілеспрямована діяльність компетентних органів чи окремих осіб з упорядкування нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини, з метою підвищення ефективності  правореалізації.

Правове регулювання інформаційних відносин в Україні — це здійснюване державою за допомогою права та сукупності правових засобів упорядкування відносин, що виникають між громадянами України, іноземними громадянами, особами без громадянства, юридичними особами, державою та міжнародними організаціями в усіх сферах життя і діяльності суспільства та держави при отриманні, використанні, поширенні та зберіганні інформації, їх юридичне закріплення, охорона й розвиток.

Решта понять, розроблених, уточнених або удосконалених нами наведено в в Тазаурусі.

Поряд із поняттям «систематизація» дослідники даної тематики, роботи яких ми проаналізували у даному розділі, використовують також інші категорії, зокрема: «удосконалення», «розвиток», «ефективність». «Удосконалення законодавства» є більш широким за обсягом поняттям, ніж «систематизація законодавства», оскільки остання є однією з форм удосконалення. Щодо поняття «розвиток законодавства», то воно є більш широким за обсягом, ніж поняття «удосконалення законодавства», оскільки охоплює не тільки зміну якісних характеристик законодавства, а й кількісних. «Ефективність законодавства» є ширшим за «удосконалення законодавства», оскільки удосконалення — лише один із чинників, що впливають на його ефективність. Крім удосконалення законодавства, ефективність законодавства обумовлена і механізмом правореалізації, рівнем правової культури населення, соціально-культурним, економічним та політичним потенціалом конкретної країни тощо. Саме тому поняття «ефективність законодавства» є ширшим за поняття «удосконалення законодавства». Отже, дані поняття від загального до конкретного слід розташувати за такою схемою: ефективність законодавства — розвиток законодавства — удосконалення законодавства — систематизація законодавства.

Здебільшого в юридичній науці виокремлюють два основні підходи щодо видів (форм) систематизації. Згідно з першим підходом виділяються чотири види: кодифікація, інкорпорація, консолідація й облік. Ми підтримуємо другий підхід, відповідно до якого виокремлюються три види систематизації: кодифікація, інкорпорація, консолідація.

Саме кодифікація нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері, допоможе подолати численні недоліки вітчизняного інформаційного законодавства, оскільки є найвищим рівнем систематизації законодавства.

Динамічність розвитку інформаційних відносин в Україні сприяла насамперед фрагментарному та ситуативному підходу при створенні інформаційного законодавства. Найбільш суттєвими недоліками правового регулювання інформаційних відносин в Україні є: наявність колізій та конкуренції НПА, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері; фрагментарність і ситуативність правового регулювання; неузгодженість понятійно-категоріального апарату (інформаційної термінології), що закріплено в різних НПА; численність і розгалуженість НПА, що ускладнює їх правореалізацію та контроль за виконанням; неузгодженість ряду НПА, що були прийняті до 1996 року, з Конституцією України; домінування підзаконних НПА щодо законів.

Основними особливостями міжнародно-правового регулювання інформаційних відносин виступають:

-       розвиток інформаційних відносин — обумовлює дедалі більшу увагу міжнародних інституцій;

-       міжнародне інформаційне законодавство — має значний вплив на національне інформаційне законодавство та характеризується дедалі більшою взаємозалежністю;

-       міжнародні норми, що приймаються Організацією Об’єднаних Націй та Радою Європи щодо міжнародних норм інших інституцій, — набувають вирішального значення при формуванні національного інформаційного законодавства;

-       здебільшого національне інформаційне законодавство корелюється із загальними світовими тенденціями розвитку міжнародних правових норм і стандартів у цій галузі;

-       у багатьох країнах світу розроблено спеціальні програми розбудови інформаційної інфраструктури, спрямовані на об’єднання в єдиний інформаційний простір та створення уніфікованої законодавчої бази, але ураховуючи потенціал конкретної країни;

-       національне інформаційне законодавство має розгалужений характер, що потребує його систематизації;

-       найбільш уніфікованим з міжнародними стандартами є та частина національного інформаційного законодавства, що закріплює правові засади права на інформацію;

-       основною міжнародного тенденцією є створення етичних кодексів у конкретних галузях інформаційної сфери.

Систематизація інформаційного законодавства повинна здійснюватись поступово. Даний процес має проходити ряд етапів, на кожному з яких потрібно дотримуватися певних правил законодавчої техніки та вироблених в теорії права засад. На першому етапі доречно визначити, яке саме коло суспільних відносин буде урегульовуватись Інформаційним кодексом. Чи буде тотожна сфера дії Інформаційного кодексу сфері дії Закону України «Про інформацію», чи ні? На другому етапі слід визначитись із обсягом нормативного матеріалу, який підлягає опрацюванню. Саме на цьому етапі визначається той масив нормативного матеріалу, що не втратив чинності. Причому слід брати до уваги той факт, що ряд нормативно-правових актів можуть бути чинними де-юре, однак де-факто вже фактично втратили силу у зв’язку з прийняттям нового законодавства. Отже, на другому етапі визначається спектр і чинність нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері. На третьому етапі здійснюється видалення з чинних нормативних актів або їх частин тих норм, які в сучасних умовах уже не мають принципового значення, як-от: преамбули, що втратили значення, статті з перераховуванням актів, які скасовуються або містять тимчасові правила, статті, які мають ненормативний характер і не сприяють розумінню чинного нормативного матеріалу. На четвертому етапі здійснюється безпосередньо формування структури нормативно-правового акта відповідно до опрацьованого нормативного матеріалу. Саме на цьому етапі визначається колізійність норм права чи відсутність саме тих, що потребують законодавчого урегулювання у зв’язку з появою нових суспільних відносин.

На розвиток правового забезпечення інформаційних відносин в Україні безпосередньо впливає проголошення нею євроінтеграційних і євроатлантичних зовнішньополітичних пріоритетів і поглиблені зв’язки з Росією та іншими країнами СНД, а також дедалі більший вплив міжнародного права та внутрішньонаціонального.

Дослідження різних міжнародних документів і національних НПА, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері, уможливило авторам дійти наступних висновків:

-       розвиток інформаційних відносин та глобального інформаційного суспільства обумовлює дедалі більшу увагу міжнародних інституцій;

-       міжнародне інформаційне законодавство чинить значний вплив на національне інформаційне законодавство та характеризується дедалі більшою взаємозалежністю;

-       міжнародні норми, що ухвалюються Організацією Об’єднаних Націй та Радою Європи щодо міжнародних норм інших інституцій, набувають вирішального значення при формуванні національного інформаційного законодавства;

-       здебільшого національне інформаційне законодавство корелюється із загальними світовими тенденціями розвитку міжнародних правових норм та стандартів у цій галузі;

-       у багатьох країнах світу розроблено спеціальні програми розбудови інформаційної інфраструктури, спрямовані на об’єднання в єдиний інформаційний простір та створення уніфікованої законодавчої бази з урахуванням ІТ-потенціалу конкретної країни;

-       національне інформаційне законодавство має розгалужений характер, що потребує його систематизації;

-       найбільш уніфікованою з міжнародними стандартами є та частина національного інформаційного законодавства, що закріплює правові засади права на інформацію;

-       основними міжнародними тенденціями є створення етичних кодексів у конкретних галузях інформаційної сфери.

Запропоновано власний варіант структури Інформаційного кодексу. Структурно Інформаційний кодекс України має складатися з Преамбули, Прикінцевих положень та з трьох частин: Загальної, Особливої та Спеціальної. Загальна частина охоплює 6 розділів, що розподіляються на відповідні глави.

Перший розділ «Основні положення» має розкривати зміст основних понять (інформація, інформаційне законодавство, інформаційні ресурси, інформаційна безпека, інформаційні відносини, документ, інформаційна інфраструктура, інформаційні технології, інформаційно-комунікаційні технології, доступ до інформації, режими доступу до інформації, інформація з обмеженим доступом, конфіденційна інформація, державна таємниця, банківська таємниця, персональна інформація (інформація про особу), інформаційні права і свободи, право на інформацію тощо).

Другий розділ «Основи інформаційного законодавства» має бути присвячений визначенню особливостей інформаційного законодавства, місця Інформаційного кодексу України в інформаційному законодавстві, структури, завдань і  принципів інформаційного законодавства, сфери дії.

Третій розділ «Об’єкти інформаційних відносин» характеризуватиме специфіку та багатоаспектність об’єктів інформаційних відносин і складатиметься з декількох підрозділів:

-            підрозділ 3.1 «Галузі та види інформації»;

-            підрозділ 3.2 «Джерела інформації»;

-            підрозділ 3.3 «Правовий режим інформації»;

-            підрозділ 3.4 «Кругообіг інформації», який розподіляється на глави:

• глава 3.4.1 «Створення інформації»;
• глава 3.4.2 «Поширення інформації»;
• глава 3.4.3 «Зберігання інформації»;
• глава 3.4.4 «Знищення інформації».

Четвертий розділ під назвою «Суб’єкти інформаційних відносин та їх права і обов’язки» також складатиметься з підрозділів:

-            4.1 «Суб’єкти інформаційних відносин»;

-            4.2 «Права і обов’язки людини та громадянина в інформаційній сфері»;

-            4.3. «Напрями державної політики в інформаційній сфері»;

-            4.4 «Повноваження органів державної влади в інформаційній сфері»;

-            4.5 «Повноваження органів місцевого самоврядування у інформаційній сфері»;

-            4.6 «Права та обов’язки приватних юридичних осіб у інформаційній сфері»;

-            4.7 «Гарантії реалізації інформаційних прав і свобод людини та громадянина».

П’ятий розділ «Міжнародне співробітництво в інформаційній сфері» присвячено міжнародно-правовим засадам співробітництва України з іншими державами та міжнародними організаціями в інформаційній сфері. Він має кілька підрозділів:

-            5.1 «Міжнародна інформаційна діяльність»;

-            5.2 «Правові та організаційні засади співробітництва з іншими державами в інформаційній сфері»;

-            5.3 «Взаємодія України з міжнародними організаціями в інформаційній сфері».

Шостий розділ «Відповідальність за порушення інформаційного законодавства України» складається з декількох підрозділів:

-            6.1 «Відповідальність за порушення інформаційного законодавства»;

-            6.2 «Звільнення від відповідальності за порушення інформаційного законодавства»;

-            6.3 «Вирішення спорів і конфліктів, що виникають в інформаційній сфері»;

-            6.4 «Контроль за дотриманням інформаційного законодавства».

Особлива частина Інформаційного кодексу України відповідає основним галузям інформаційного права України. Таким чином, Особлива частина складається з декількох розділів:

-              розділ сьомий «Правове регулювання діяльності засобів масової інформації» охоплює такі підрозділи:

• 7.1 «Діяльність друкованих засобів масової інформації»;
• 7.2 «Правові засади функціонування телебачення і радіомовлення»;
• 7.3 «Діяльність мережі Інтернет в Україні»;
• 7.4 «Діяльність інформаційних агентств»;
• 7.5 «Телекомунікаційна діяльність»;

-              розділ 8 «Правове регулювання бібліотечної діяльності»;

-              розділ 9 «Правове регулювання архівної діяльності»;

-              розділ 10 «Правове регулювання рекламної діяльності»;

-              розділ 11 «Правове регулювання телемедицини»;

-              розділ 12 «Правове регулювання електронної торгівлі»;

-              розділ 13 «Правове регулювання дистанційного навчання»;

-              розділ 14 «Правове регулювання кінематографії»;

-              розділ 15 «Правове регулювання інтелектуальної власності»;

-              розділ 16 «Інформаційна безпека України», який складається з таких підрозділів:

• 16.1 «Основні засади інформаційної безпеки України»;
• 16.2 «Національні інтереси в інформаційній сфері»;
• 16.3 «Загрози інформаційній безпеці України»;
• 16.4 «Система забезпечення інформаційної безпеки України»;
• 16.5 «Напрями державної політики у сфері інформаційної безпеки України»;

-              розділ 17 «Прикінцеві положення».

Систематизація інформаційного законодавства передбачається в три етапи:

1. Інкорпорація законодавства — визначення ієрархічної системи та структури інформаційного законодавства на рівні правової доктрини.

2. Консолідація законодавства — виділення в системі законодавства галузі та закріплення її легально у Зводі законів України як розділу — «Інформаційне законодавство».

3. Кодифікація — розроблення і прийняття Верховною Радою України такого нормативного акта, як Інформаційний кодекс України.

Інкорпорація становить собою таку форму систематизації законодавства, яка полягає у зовнішньому впорядкуванні вже наявних НПА без зміни змісту норм права.

Інкорпорація інформаційного законодавства покликана його упорядкувати за одним чи кількома критеріями без зміни змісту. Серед основних критеріїв, за якими здебільшого здійснюється інкорпорація законодавства, є дата прийняття НПА, алфавітний порядок, предметна ознака (галузі, інститути права та сфери державної діяльності), суб’єкт видання НПА, юридична чинність тощо.

Здебільшого в юридичній науці визначається, що результатом інкорпорації є видання збірників законів, інших нормативних актів. Деякі із науковців зазначають, окрім того, зібрання законодавства або звід законів.

Інкорпорацію як форму систематизації залежно від різних критеріїв можна поділити на кілька видів:

1)    за обсягом інкорпорованого нормативного матеріалу: генеральна (повна) та часткова;

2)     за характером розміщення матеріалу: хронологічна та систематична;

3)    за суб’єктом інкорпорації чи за юридичною силою збірника: офіційна, неофіційна тощо.

Консолідація є уніфікацією нормативно-правових актів, оскільки усуває їх численність, позбавляє надмірної роздробленості, сприяє об’єднанню. Особливу актуальність ця форма систематизації набула у сфері відомчої правотворчості.

Під час проведення робіт, пов’язаних із консолідацією законодавства, систематизатор повинен послідовно виконати такі дії:

-       визначити обсяг нормативно-правового матеріалу, який піддається консолідації;

-       проаналізувати кожен документ як об’єкт консолідації;

-       прийняти класифікаційне рішення, до якої галузі права слід віднести даний нормативний акт або його складову частину;

-       ухвалити рішення про включення цілого нормативного акта до консолідованого збірника законодавства чи про доцільність дроблення акта на складові частини та включення їх до консолідованого збірника нормативно-правових актів;

-       визначити місце даного документа або його складової частини в ієрархічній будові консолідованого збірника;

-       звернути увагу на частини документа та зазначити, які з них можуть бути віднесені до інших галузей права та включені до інших галузевих або міжгалузевих збірників законодавства;

-       визначити, чи має місце повторення гіпотези, диспозиції та санкції у статтях цього нормативного акта та інших документів;

-       вказати на той чи інший нормативний акт або його частини, які втратили свою дію, і прибрати їх зі складу консолідованого збірника нормативно-правового матеріалу.

Висновок: усі форми систематизації є діалектично взаємопов’язаними та взаємодоповнювальними. Отже, завдяки консолідації інформаційне законодавство становитиме логічно побудовану систему.

Одним із ключових аспектів успіху в систематизаційній роботі є правильне розуміння призначення такого документа, як Доктрина інформаційної безпеки України.

У роботі проаналізовано теоретичні підвалини формування даного документа, а також надано характеристику Доктрині інформаційної безпеки, ухваленої 8 липня 2009 року.

Призначення Доктрини інформаційної безпеки як документа методологічного рівня (концепція — документ концептуального рівня) слугує основою для: формування державної політики інформаційної безпеки України; підготовки пропозицій з удосконалення правового, методичного, науково-технічного й організаційного забезпечення інформаційного безпеки України; формування напрямів систематизації (інкорпорації, консолідації, кодифікації) інформаційного законодавства; розроблення концепцій, стратегій, цільових програм і планів дій із забезпечення інформаційної безпеки України.

Запропоновано розробити доктрини національної безпеки відповідно до визначених в законодавстві найбільш важливих сфер життєдіяльності (зараз виділяють 9 сфер, але розроблено лише 2 доктрини). Окрім цього, пропонується розробити: антитерористичну доктрину (включатиме питання протидії тероризму, екстремізму, різним формам радикалізму, сепаратизму, іредентизму, неонацизму тощо); розвідувальну доктрину; контррозвідувальну доктрину; доктрину недержавного забезпечення національної безпеки; доктрину громадської (суспільної) безпеки; доктрину особистої безпеки; доктрину правової безпеки.

Структура Доктрини інформаційної безпеки (ДІБ) має корелювати цілі її створення, у ній мають знайти своє відображення: поняття інформаційної безпеки, її місце в системі національної безпеки; поняття системи інформаційної безпеки; чітке визначення національних інтересів в інформаційній сфері, визначення їх пріоритетності; мета, задачі, функції, принципи, методи та напрями функціонування системи забезпечення інформаційної безпеки; обґрунтування функцій і структури, основні характеристики, властивості та функціональні можливості системи безпеки в інформаційній сфері за умови забезпечення єдності форми та змісту Доктрини.

Виділено дві групи принципів формування даного документа: принципи форми та принципи змісту.

Здійснений аналіз Доктрини інформаційної безпеки України надав можливість  дійти висновку, що у даному варіанті чинна Доктрина інформаційної безпеки не може бути основою і дороговказом систематизації інформаційного законодавства.

Придбати книжку можна на сайті:

http://book.market-ua.com/Sistematizaciya-informacijnogo-zakonodavstva-Ukrani-t307/

офіційного опонента доктора юридичних наук, доцента Ліпкана Володимира Анатолійовича на дисертацію Якимець Юлії Валеріївни на тему: «Публічне адміністрування сферою культури», подану на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 —адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право

Актуальність теми дослідження. Актуальність обраного дисертантом наукового дослідження обґрунтовується низкою теоретичних і практичних чинників та аргументів.

Із проголошенням незалежності Україна стала на шлях розбудови демократичної, правової та соціальної держави, створення громадянського суспільства з високими гуманістичними цінностями. У цих процесах важливу роль відіграє культура, яка виступає потужним засобом консолідації суспільства, відновлення історичної пам’яті, утвердження національної самоідентичності, самосвідомості й патріотизму, зміцнення міжнаціонального миру та злагоди. За допомогою культури формується активний, творчий інтелект і висока духовність особистості, інтелектуальний потенціал народу, що є головною умовою виходу суспільства на нові рівні цивілізації.

Світовий досвід переконливо свідчить, що ті держави, які в найскладніші кризові періоди свого розвитку проводили зважену, послідовну політику у сфері культури, в найкоротші терміни, з мінімальними витратами досягали значних успіхів у проведенні економічних, політичних і соціальних реформ (наприклад, свого часу Японія, Німеччина) і швидко піднімалися до рівня високорозвинених країн. І, навпаки, недбайливе ставлення до культури прирікає суспільство на жалюгідне існування і відставання від цивілізованого світу.

Сьогодні стає цілком очевидним, що труднощі і прорахунки в здійсненні соціально-економічних, політичних перетворень, недоліки у вирішенні багатьох проблем суспільного життя в період становлення ринкових відносин в Україні полягають зовсім не в тому, що реформи є недостатньо розробленими чи не відповідають потребам людини, всього суспільства. Значною мірою вони зумовлюються саме тим, що для успішного здійснення реформ українському суспільству поки що не вистачає сформованої системи відповідних світоглядно-ціннісних орієнтацій, зрілої національної самосвідомості, які формуються, передусім, завдяки державній політиці у сфері культури й виступають рушієм економічного, політичного і взагалі духовного розвою України.

Сфера діяльності соціального працівника є дуже широкою і не завжди може бути чітко визначеною, тому підготовка майбутніх спеціалістів у цій галузі обов’язкового передбачає, окрім академічного компоненту, — володіння науковими знаннями, — обов’язкову практику під керівництвом досвідченого наставника. Важливе значення надається також формуванню особистих психологічних якостей, рис соціального педагога і працівника, які відповідають вимогам професій, а також вміння контактувати, вести переговори, захищати інтереси клієнтів, співпрацювати з представниками суміжних професій, бути формальним і неформальним лідером тощо.

Сьогодні державну соціальну політику в Україні у різних сферах реалізують відповідні міністерства та відомства. У своїй діяльності вони керуються Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України.

Дисертаційне дослідження Ю. В. Якимець є фактично першою в сучасній адміністративно-правовій науці спробою ґрунтовно та фундаментально проаналізувати публічне адміністрування сферою культури. Як можна побачити зі змісту дисертації основоположною базою дослідження публічного адміністрування сферою культури стали праці із загальної проблематики адміністративного права та процесу, а також дослідження науковців теорії права, соціології, культурології, політології.

У процесі виконання дисертаційного дослідження, дисертантом були використані чинне та раніше діюче законодавство України, а також перспективне вітчизняне законодавство, наукові праці з теорії права, адміністративного права і процесу, що сприяло глибині дослідження проблемних питань дисертації.

Отже, актуальність дослідження публічного адміністрування сферою культури, виконане Ю. В. Якимець, зумовлена відсутністю комплексних монографічних наукових праць із зазначеної проблематики в науці адміністративного права, необхідністю розкриття з наукових позицій публічного адміністрування сферою культури.

Обґрунтованість і достовірність наукових положень, висновків і рекомендацій, сформульованих у дисертації. Основні наукові положення, висновки і рекомендації, викладені у дисертації, є теоретично обґрунтованими, що забезпечується застосуванням раціональної сукупності сучасних загальнонаукових та спеціальних методів і прийомів наукового пізнання.

Цілком логічною виглядає структура викладення матеріалу у дисертаційній роботі. Її перший розділ присвячений природі публічного адміністрування сферою культури, зокрема питанням генезису становлення та розвитку сфери культури, змісту, видам особливостям категорій «культура» та «сфера культури», а також питанню державної політики у сфері культури. У другому розділі розкриваються правові засади публічного адміністрування сферою культури через розкриття питань, що стосуються законодавчого регулювання у сфері культури, суб’єктів публічного адміністрування у зазначеній сфері, а також закладів у зазначеній сфері. Третій розділ безпосередньо присвячено засобам публічного адміністрування у сфері культури: реєстраційно-дозвільним засобам, контролю та нагляду, а також адміністративній відповідальності у сфері культури.

Достовірність та наукова новизна одержаних результатів. Достовірність одержаних результатів досягнута дисертантом завдяки використанню значного масиву вітчизняної та зарубіжної наукової, нормативної та публіцистичної літератури. При цьому, як вже підкреслювалось, враховані праці фахівців філософії, соціології, теорії права, адміністративного, адміністративно-процесуального, міжнародного права тощо. Акцентовано увагу на дослідженні положень чинного та перспективного вітчизняного законодавства.

Цінність роботи полягає у ґрунтовному аналізі публічного адміністрування сфери культури, окресленні можливих шляхів теоретичного, нормативного та практичного удосконалення та розвитку даного інституту. Зважаючи на це можна констатувати, що достовірність отриманих висновків та обґрунтованість запропонованих пропозицій і рекомендацій визначається правильно обраним методологічним підходом до здійсненого дослідження, достатнім використанням наукового, нормативного та емпіричного матеріалу. Звертає на себе увагу також намагання дисертанта працювати на різних рівнях наукового дослідження – від фундаментального до науково-прикладного. Кількість та якість використаних матеріалів, докладність їх аналізу створює передумови для забезпечення достатнього рівня достовірності та обґрунтованості дисертаційної роботи.

Наукова новизна результатів дисертації одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим у вітчизняній адміністративно-правовій науці комплексним монографічним дослідженням, присвяченим публічному адмініструванню сфери культури. Результатом дисертації стало формулювання та обґрунтування низки концептуальних положень, що відрізняються науковою новизною і мають важливе теоретичне та практичне значення. Оцінюючи наукову новизну основних положень, висновків і рекомендацій, слід відзначити, що у роботі порушені раніше недостатньо розроблені наукові та практичні завдання, розв’язання яких дозволило отримати нові результати теоретико-прикладного характеру.

На схвалення заслуговують більшість положень наукової новизни, які виносяться на захист (с. 9 – 11 дисертації). Насамперед, це стосується наведено дефініції наступних понять: «публічне адміністрування сферою культури», «засоби публічного адміністрування сферою культури» (С.153 дисертації), «адміністративна відповідальність у сфері культури» (С.174 дисертації), «нормативно-правовий акт, яким урегульовано суспільні відносини у сфері культури» (С.145 дисертації), «державний контроль у сфері культури» (С.165 дисертації); запропонованої періодизацію розвитку сфери культури: «Християнського впливу» (з Х до ХІ ст.); «Гетьманський» (до ХVІІ ст.); «Петровський період» (до ХVІІІ ст.); «Національного культурного підйому» (до початку ХХ ст.); «Відродження української державності» (до 30-х рр. ХХ ст.); «Українізації українського суспільства» (до 40-х рр. ХХ ст.); «Сталінської епохи» (до 50-х р. ХХ ст.); «Дисидентський» (до 90-х рр. ХХ ст.); «Сучасний» (з 90-х рр. ХХ ст. по теперішній час); виокремлення ознак адміністративно-правових засобів публічного адміністрування сфери культури та адміністративної відповідальності у сфері культури; обґрунтування необхідності затвердження «Концепції державної політики у сфері культури на 2011–2016 рр.» (проект розроблено автором і представлено у додатках до дисертації); сформульовано конкретні пропозиції щодо внесення змін та доповнень до деяких національних нормативно-правових актів, зокрема до: Кодексу про адміністративні правопорушення, законів України «Про культуру», «Про музеї та музейну справу».

Автором слушно акцентовано, на тому моменті, що при дослідженні термінів «державна культурна політика», «культурна політика», «соціальна політика у галузі культури», «політична діяльність у галузі культури та мистецтва», «суспільна політика у галузі художньої культури», доведена правильність використання конструкції «державна політика у сфері культури». Поряд з цим необхідно вживати поняття «державна політика у сфері охорони здоров’я», «державна політика у сфері освіти» тощо.

Серед адміністративно-правових засобів публічного адміністрування сфери культури автором виокремлено: засоби дозвільної природи: 1) дозволи у сфері культури; 2) ліцензування у сфері культури; 3) реєстрація у сфері культури; 4) експертизи у сфері культури;  5) атестація у сфері культури; засоби управлінської природи: 1) контроль за діяльністю у сфері культури; 2) нагляд за діяльністю у сфері культури; 3) адміністративна відповідальність за порушення законодавства України, яким регулюються суспільні відносини у сфері культури.

Визначено, що реєстраційна система сфери культури – це спеціальна система публічного адміністрування щодо використання предметів сфери культури та здійснення творчої, господарської, наукової, бібліотечної, інформаційної, музейної, розважальної діяльності, яка потребує застосування засобів контролю з боку держави щодо використання культурної спадщини та культурних здобутків, розвитку культурної сфери тощо.

Правильними є судження дисертанта про те, що з метою усунення термінологічної неузгодженості запропоновано на доктринальному та законодавчому рівні закріпити положення про те, що: 1) контролюючими органами є всі державні інспекції, в яких наявні такі повноваження, як право втручатися в оперативну діяльність підконтрольних об’єктів; 2) впорядкувати назви контролюючих органів, використовуючи термін «інспекції» для тих публічних органів, які не мають у своєму складі спеціальних контролюючих підрозділів, а здійснюють контроль самостійно, та «відділи контролю та нагляду» для визначення спеціальних державних підрозділів, які утворюються у складі органів виконавчої влади (С.193 дисертації).

Безперечно, на позитивну оцінку заслуговує власне бачення дисертанта про те, що необхідно на законодавчому рівні прийняти Концепцію державної політики у сфері культури на 2011-2016 рр., проект якої розроблено самостійно автором та надано в додатках до дисертації.

Наукове та практичне значення представленої дисертації полягає в тому, що результати роботи можуть бути використані у: законотворчій діяльності ? секретаріатом Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності під час вдосконалення нормативно-правового забезпечення культурної сфери, а саме: законів України «Про культуру», «Про музеї та музейну справу» (акт впровадження від 17 жовтня 2011 р.); практичній діяльності — Управління культури і туризму Київської обласної державної адміністрації в процесі застосування нормативно-правових актів, КУпАП та законів України «Про культуру», «Про музеї та музейну справу» (акт впровадження від 18 січня 2012 р. №47/01-11); навчальному процесі — для підготовки навчально-методичних матеріалів і викладання таких навчально-юридичних дисциплін, як «Адміністративне право», «Актуальні проблеми адміністративно-правового регулювання діяльності органів виконавчої влади» у Національній академії внутрішніх справ (акт впровадження від 9 вересня 2011 р.).

Повнота викладення матеріалів у публікаціях положень, висновків і рекомендацій, сформульованих у дисертації. Наукові положення, висновки, пропозиції та рекомендації, що сформульовані у дисертації, достатньо повно викладені у авторефераті, 10 публікаціях (із них 6 – у фахових виданнях України з юридичних наук), апробовані на наукових, науково-практичних конференціях (с. 8).

Основні положення, висновки і рекомендації, що містяться у дисертації, повністю відображені в авторефераті.

Дискусійні положення та зауваження до дисертації. Оцінюючи позитивно рецензовану роботу, необхідно вказати на наявність певних недостатньо аргументованих положень, дискусійних моментів та зауважень.

1. Досліджуючи природу публічного адміністрування сферою культури автор розкриває питання, що стосуються генезису становлення та розвитку сфери культури, зміст, види та особливості категорій «культура» та «сфера культури», засади державної політики у сфері культури, однак залишає поза увагою принципи публічного адміністрування сферою культури, які є невід’ємною складовою публічного адміністрування досліджуваної сфери.

2. На стор. 58 дисертації Вами зазначається: «На сьогоднішній день законодавчо гарантується … підтримка державних установ культури (музеїв, театрів, архівів, бібліотек, сховищ кінофотоматеріалів, консерваторій, концертних залів), охорону і реставрацію пам’яток культури тощо». Водночас автором було висвітлено питання державної політики у сфері культури. Разом із тим, залишилися поза увагою важливе питання, що стосується заходів підтримки закладів культури. На мою думку, дане питання є актуальним особливо в умовах складної економічної ситуації в нашій державі.

3. В підрозділі 2.1. розкривається зміст нормативно-правових актів, які регулюють суспільні відносини у сфері культури, а також на стор. 104 дисертації під час дослідження питання суб’єктів публічного адміністрування у сфері культури – Верховної Ради України Вами декілька разів акцентовано увагу на питанні, що стосується об’єктів культурної спадщини, що не підлягають приватизації; при цьому не звертається увага на положення центрального нормативно-правового акту, який регулює дані суспільні відносини — Закон України «Про Перелік пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» від 23 вересня 2008 року.

4. Розкриваючи питання суб’єктів публічної адміністрації у сфері культури, автор акцентує увагу на повноваженнях Верховної Ради України, Президента України, центральних та місцевих органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування у сфері культури. Разом із тим, на мою думку, потрібно було б розширити коло цих суб’єктів — недержавними та міжнародними організаціями, які відіграють важливу роль в розвиткові та охороні культури України, що уможливить вдосконалити як механізм   залучення  представників  галузі культури  до виконання   консультативних   функцій, здійснення моніторингу рішень Верховної Ради України,  використавши досвід роботи громадських рад, що функціонують при  комітетах  Верховної Ради України, так і налагодити ефективну взаємодію між ними.

5. Під час розкриття повноважень Міністерства культури України у сфері культури (С.110-117 дисертації), автором акцентовано увагу на компетенції Державної  художньо-експертної ради з народних художніх промислів. В той же час зовсім нічого не зазначено про діяльність Громадської ради при Міністерстві культури України, яка забезпечує участь громадян в управлінні державними справами, здійснення громадського контролю за діяльністю Міністерства культури України, налагодженням ефективної взаємодії  Міністерства культури України з громадськістю, врахування громадської думки під час формування та реалізації державної політики у сфері кінематографії, в галузі спеціальної освіти у сфері культури і мистецтв сферах культури, мистецтв, охорони культурної спадщини, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, державної мовної політики, міжнаціональних відносин, релігії та захисту прав національних меншин України.

Разом із тим висловлені зауваження, насамперед, характеризують складність проблеми, що досліджується, вони істотно не впливають на загальну позитивну оцінку дисертаційного дослідження Якимець Юлії Валеріївни.

ВИСНОВОК

Дисертаційне дослідження «Публічне адміністрування сферою культури» є самостійною завершеною науково-дослідною працею, в якій отримані нові науково обґрунтовані результати, що вирішують важливе для науки адміністративного права питання — теоретичні та практичні аспекти публічного адміністрування сферою культури, а також рекомендації щодо удосконалення нормативних засад відповідного регулювання.

Автореферат відповідає змісту дисертації, а в основних публікаціях розкрито її основний зміст.

Дисертація відповідає вимогам, що пред’являються до даного виду наукових робіт, згідно з Порядком присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.03.2007 року № 423 та наказу Вищої Атестаційної Комісії України «Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук та про їх апробацію» в редакції від 07.04.2004 року № 211, а її автор – Якимець Юлія Валеріївна заслуговує на присудження їй наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 — адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право.

Офіційний опонент:

професор кафедри управління

в органах внутрішніх справ

Національної академії внутрішніх справ

доктор юридичних наук, доцент                                              В.А. Ліпкан

офіційного опонента на дисертацію Туніка Андрія Володимировича «Правові основи захисту персональних даних», подану на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право

Входження в інформаційну сферу та формування інформаційного суспільства в провідних країнах світу, що супроводжується інтенсивним розвитком та поширенням інформаційно-телекомунікаційних технологій, викликають необхідність проведення досліджень, присвячених різним аспектам захисту персональних даних, зокрема, їх правовим засадам.

Положення, які виносяться на захист, належним чином обґрунтовуються у тексті дисертації, є достовірними і характеризуються науковою новизною. Новизна наукових положень дисертації зумовлена самим її характером, оскільки є одним із перших монографічних досліджень правових основ захисту персональних даних у вітчизняній правовій науці, а також визначається самою постановкою проблеми і полягає в з’ясуванні стану законодавства у сфері захисту персональних даних, обґрунтування нових положень і пропозицій щодо удосконалення його правового регулювання. Винесені на захист положення, висновки і рекомендації, сформульовані у дисертації, демонструють глибоке засвоєння теми та зрілість теоретичних узагальнень автора щодо ключових проблем правового регулювання захисту персональних даних.

Опубліковані А.В. Туніком праці свідчать про достатнє оприлюднення та впровадження наукових здобутків дисертанта. Основні результати дисертаційного дослідження повністю викладені у публікаціях у фахових виданнях ВАК України, а також в опублікованих тезах виступів на науково-практичних конференціях. Опубліковані автором наукові статті відповідають темі дисертації, а зміст автореферату повністю висвітлює її основні положення.

Не викликає сумніву методологічна і практична важливість вирішення А.В. Туніком таких завдань, як: дослідити стан наукових досліджень, присвячених розгляду персональних даних у вітчизняній правовій доктрині; розглянути стан вітчизняного законодавства у сфері захисту персональних даних та виділити основні недоліки у цій сфері; запропонувати основні напрями удосконалення захисту персональних даних в Україні.

Результати дисертаційного дослідження А.В. Туніка становлять безперечний науковий інтерес. Їх наукова цінність визначається комплексним підходом дисертанта до дослідження правових основ захисту персональних даних. Це дало можливість узагальнити наявні доктринальні розробки, визначити стан правового регулювання цієї сфери на рівні національного законодавства та іноземних держав і на основі цього запропонувати нові шляхи усунення недоліків правового регулювання захисту персональних даних в Україні.

Положення, висновки та рекомендації, викладені у дисертації та наукових публікаціях автора, можуть бути використані в подальших наукових дослідженнях, у навчальному процесі, у законотворчій та практичній діяльності відповідних державних органів.

Відповідною поставленим дисертантом завданням дослідження є структура дисертації, в якій у логічній послідовності аналізуються питання правового регулювання захисту персональних даних. План дисертації та зміст викладеного матеріалу цілком адекватно відображають гостроту та актуальність досліджуваної проблеми.

Узагальнення нормативного матеріалу та правозастосовної практики здійснене у дисертаційній роботі на належному науковому рівні, що свідчить про наявність у А.В.Туніка аналітичних здібностей до проведення дослідницької роботи. Використаний у роботі дослідницький матеріал повною мірою сприяв досягненню поставленої мети: з’ясування стану вітчизняного законодавства у сфері захисту персональних даних, обґрунтування нових наукових положень і пропозицій щодо удосконалення правового регулювання досліджуваного явища.

Цілий ряд пропозицій до законодавства, зроблених дисертантом, заслуговують на увагу. Зокрема, розглянувши стан наукових досліджень, присвячених захисту персональних даних, автор приходить до висновку, що генезис таких досліджень має несистемний, фрагментарний характер, що унеможливлює виокремлення стадій розвитку з окресленням їх змістовних характеристик (с. 26). При цьому відсутній єдиний понятійно-категоріальний апарат в згаданій сфері, оскільки без чіткої аргументації використовуються такі категорії як «персональні дані», «особиста інформація», «приватна інформація про особу», «персональна інформація», «конфіденційна особиста інформація» тощо (с. 27).

Слушною видається думка автора про те, що феномен персональних даних є доволі своєрідним за своєю природою та діалектично взаємопов’язаний з різними сферами суспільного буття та його пізнання (с. 28), що в свою чергу викликає необхідність використання всього спектру методологічних підходів та методів з метою проведення повного, всебічного та об’єктивного дисертаційного дослідження.

Слід погодитися з автором про те, що перелік відомостей, що становлять собою персональні дані особи, є динамічним і залежить насамперед від конкретної сфери правовідносин, які виникли у конкретної особи (власника чи володільця персональних даних) з іншими особами (с. 53). При цьому можливість ідентифікувати особу дають змогу не окремі дані про неї (наприклад, прізвище, ім’я, по-батькові або дата народження без зазначення імені її власника), а лише комплекс персональних даних, за допомогою яких можна чітко встановити особу, якій вони належать.

Заслуговує схвалення проведений автором детальний аналіз зарубіжного законодавства у сфері захисту персональних даних, в результаті якого робиться висновок, що у країнах СНД система захисту персональних даних здійснюється відповідно до закону типу Data Protection Act (Закон про захист даних), в той час як у європейських системах захисту персональних даних організуючим законодавчим центром стають два закони, що взаємодоповнюються – закон Data Protection Act і закон Information Freedom Act (закон про свободу інформації), які, як правило, розробляються і приймаються одночасно (с. 141).

Цікавою видається пропозиція дисертанта про застосування двох методів удосконалення системи захисту інформації про особу: «реалістичного» та «ліберального». Перший метод передбачає збільшення безпеки в середині інформаційної системи; створення нових внутрішніх мереж, що можуть додатково контролювати інформацію незалежно від глобальних мереж; постійний моніторинг рівня інформаційної безпеки, цілеспрямований пошук недоліків у програмному забезпеченні, контроль за розповсюдженням інформації і відповідних технологій; зменшення відкритості доступу до персональних баз даних. Функції ж «ліберального» підходу полягають у збільшенні взаємозалежності щодо захисту персональних даних між країною і особою-власником персональних даних; забезпеченні загальної безпеки через створення мережі спеціалізованих організацій і підписання спеціалізованих договорів; лібералізації інформаційних стосунків (с. 178). При цьому, на думку автора, останній метод відповідає системному характеру розвитку інформаційних баз, що зберігають персональні дані, та паралельно із забезпеченням інформаційної безпеки не порушує прав людини в галузі інформації, не ускладнює керування процесами захисту, забезпечує збереження інтересів власників персональних даних.

Слід підтримати автора також і щодо його пропозиції про необхідність призупинення дії норм Закону України «Про захист персональних даних», які суперечать іншим нормативно-правовим актам та внесення відповідних змін в законодавство в частині чіткого визначення категорій персональних даних, нецільового використання персональних даних, знищення персональних даних, повноваження контролюючого органу і відповідальність за порушення чинного законодавства у сфері захисту персональних даних.

Окрім зазначених, дисертація А.В.Туніка містить цілий ряд теоретичних висновків та практичних пропозицій, які заслуговують позитивної оцінки.

Оцінюючи рецензовану роботу позитивно та відзначаючи її належний рівень і наукову новизну, слід зауважити, що в дисертації є деякі спірні положення, твердження, що викликають сумніви, а також окремі висновки, що є недостатньо аргументованими.

1. Зокрема, автору слід було б зробити спробу провести періодизацію досліджень в сфері захисту персональних даних, що дало б можливість систематизувати дослідження в цій сфері відповідно до певного часового проміжку  з подальшою екстрапляцією на формування інформаційного права як галузі права.

2. Для висвітлення методології дослідження автор відповідно до предмету та завдань дисертаційної роботи адаптує традиційну структуру методів, що використовуються в теоретичних юридичних дослідженнях, використовуючи загальні, філософські, загальнонаукові, приватно-наукові та спеціальні методи пізнання. При цьому дисертанту слід було б більш конкретно вказати, які з них були використані, та детально охарактеризувати застосування цих методів та їх результати, зокрема, наприклад, такі як: абстрагування, синергетичний, математичний тощо. Більше того, заважаючи на предмет дослідження, корисним для роботи б було застосування антропологічного підходу, зокрема положень антропології права.

3. Характеризуючи зарубіжне законодавство у сфері захисту персональних даних, автор подає перелік основних понять, що використовуються в законодавчому акті певної держави (наприклад, с. 80, 94). Такий підхід вважаю невиправданим, оскільки це призводить до збільшення обсягу дисертаційного дослідження та надає йому в окремих випадках описового характеру.

4. Додаткового обґрунтування потребує твердження автора, що «людина немає права власності на свої персональні дані» і, відповідно, пропозиція «ввести до Закону України «Про захист персональних даних» поняття «право власності особи на свої (власні) персональні дані»».

5. Є певні зауваження до термінологічного апарату дисертації, зокрема до використання дисертантом таких термінів та слів іншомовного походження, як «алармування», «апологія», «охоронництво».

Висловлені зауваження стосуються лише окремих положень дисертації, носять дискусійний, рекомендаційний та уточнюючий характер і в цілому не зменшують високу наукову цінність дисертаційного дослідження А.В.Туніка.

Наведене вище дає підстави для головного висновку – дисертація «Правові основі захисту персональних даних» є самостійним, завершеним дослідженням важливої наукової проблеми, в якій отримано нові науково обґрунтовані результати. Робота повністю відповідає вимогам до кандидатських дисертацій, встановлених Порядком присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 07.03.2007 р. № 423 (із подальшими змінами та доповненнями), а її автор – Тунік Андрій Володимирович заслуговує на присудження наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право.

Офіційний опонент:

доктор юридичних наук, доцент                                               Ліпкан В.А.

офіційного опонента доктора юридичних наук, доцента Ліпкана Володимира Анатолійовича на дисертацію Якимець Юлії Валеріївни на тему: «Публічне адміністрування сферою культури», подану на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 —адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право

Актуальність теми дослідження. Актуальність обраного дисертантом наукового дослідження обґрунтовується низкою теоретичних і практичних чинників та аргументів.

Із проголошенням незалежності Україна стала на шлях розбудови демократичної, правової та соціальної держави, створення громадянського суспільства з високими гуманістичними цінностями. У цих процесах важливу роль відіграє культура, яка виступає потужним засобом консолідації суспільства, відновлення історичної пам’яті, утвердження національної самоідентичності, самосвідомості й патріотизму, зміцнення міжнаціонального миру та злагоди. За допомогою культури формується активний, творчий інтелект і висока духовність особистості, інтелектуальний потенціал народу, що є головною умовою виходу суспільства на нові рівні цивілізації.

Світовий досвід переконливо свідчить, що ті держави, які в найскладніші кризові періоди свого розвитку проводили зважену, послідовну політику у сфері культури, в найкоротші терміни, з мінімальними витратами досягали значних успіхів у проведенні економічних, політичних і соціальних реформ (наприклад, свого часу Японія, Німеччина) і швидко піднімалися до рівня високорозвинених країн. І, навпаки, недбайливе ставлення до культури прирікає суспільство на жалюгідне існування і відставання від цивілізованого світу.

Сьогодні стає цілком очевидним, що труднощі і прорахунки в здійсненні соціально-економічних, політичних перетворень, недоліки у вирішенні багатьох проблем суспільного життя в період становлення ринкових відносин в Україні полягають зовсім не в тому, що реформи є недостатньо розробленими чи не відповідають потребам людини, всього суспільства. Значною мірою вони зумовлюються саме тим, що для успішного здійснення реформ українському суспільству поки що не вистачає сформованої системи відповідних світоглядно-ціннісних орієнтацій, зрілої національної самосвідомості, які формуються, передусім, завдяки державній політиці у сфері культури й виступають рушієм економічного, політичного і взагалі духовного розвою України.

Сфера діяльності соціального працівника є дуже широкою і не завжди може бути чітко визначеною, тому підготовка майбутніх спеціалістів у цій галузі обов’язкового передбачає, окрім академічного компоненту, — володіння науковими знаннями, — обов’язкову практику під керівництвом досвідченого наставника. Важливе значення надається також формуванню особистих психологічних якостей, рис соціального педагога і працівника, які відповідають вимогам професій, а також вміння контактувати, вести переговори, захищати інтереси клієнтів, співпрацювати з представниками суміжних професій, бути формальним і неформальним лідером тощо.

Сьогодні державну соціальну політику в Україні у різних сферах реалізують відповідні міністерства та відомства. У своїй діяльності вони керуються Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України.

Дисертаційне дослідження Ю. В. Якимець є фактично першою в сучасній адміністративно-правовій науці спробою ґрунтовно та фундаментально проаналізувати публічне адміністрування сферою культури. Як можна побачити зі змісту дисертації основоположною базою дослідження публічного адміністрування сферою культури стали праці із загальної проблематики адміністративного права та процесу, а також дослідження науковців теорії права, соціології, культурології, політології.

У процесі виконання дисертаційного дослідження, дисертантом були використані чинне та раніше діюче законодавство України, а також перспективне вітчизняне законодавство, наукові праці з теорії права, адміністративного права і процесу, що сприяло глибині дослідження проблемних питань дисертації.

Отже, актуальність дослідження публічного адміністрування сферою культури, виконане Ю. В. Якимець, зумовлена відсутністю комплексних монографічних наукових праць із зазначеної проблематики в науці адміністративного права, необхідністю розкриття з наукових позицій публічного адміністрування сферою культури.

Обґрунтованість і достовірність наукових положень, висновків і рекомендацій, сформульованих у дисертації. Основні наукові положення, висновки і рекомендації, викладені у дисертації, є теоретично обґрунтованими, що забезпечується застосуванням раціональної сукупності сучасних загальнонаукових та спеціальних методів і прийомів наукового пізнання.

Цілком логічною виглядає структура викладення матеріалу у дисертаційній роботі. Її перший розділ присвячений природі публічного адміністрування сферою культури, зокрема питанням генезису становлення та розвитку сфери культури, змісту, видам особливостям категорій «культура» та «сфера культури», а також питанню державної політики у сфері культури. У другому розділі розкриваються правові засади публічного адміністрування сферою культури через розкриття питань, що стосуються законодавчого регулювання у сфері культури, суб’єктів публічного адміністрування у зазначеній сфері, а також закладів у зазначеній сфері. Третій розділ безпосередньо присвячено засобам публічного адміністрування у сфері культури: реєстраційно-дозвільним засобам, контролю та нагляду, а також адміністративній відповідальності у сфері культури.

Достовірність та наукова новизна одержаних результатів. Достовірність одержаних результатів досягнута дисертантом завдяки використанню значного масиву вітчизняної та зарубіжної наукової, нормативної та публіцистичної літератури. При цьому, як вже підкреслювалось, враховані праці фахівців філософії, соціології, теорії права, адміністративного, адміністративно-процесуального, міжнародного права тощо. Акцентовано увагу на дослідженні положень чинного та перспективного вітчизняного законодавства.

Цінність роботи полягає у ґрунтовному аналізі публічного адміністрування сфери культури, окресленні можливих шляхів теоретичного, нормативного та практичного удосконалення та розвитку даного інституту. Зважаючи на це можна констатувати, що достовірність отриманих висновків та обґрунтованість запропонованих пропозицій і рекомендацій визначається правильно обраним методологічним підходом до здійсненого дослідження, достатнім використанням наукового, нормативного та емпіричного матеріалу. Звертає на себе увагу також намагання дисертанта працювати на різних рівнях наукового дослідження – від фундаментального до науково-прикладного. Кількість та якість використаних матеріалів, докладність їх аналізу створює передумови для забезпечення достатнього рівня достовірності та обґрунтованості дисертаційної роботи.

Наукова новизна результатів дисертації одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим у вітчизняній адміністративно-правовій науці комплексним монографічним дослідженням, присвяченим публічному адмініструванню сфери культури. Результатом дисертації стало формулювання та обґрунтування низки концептуальних положень, що відрізняються науковою новизною і мають важливе теоретичне та практичне значення. Оцінюючи наукову новизну основних положень, висновків і рекомендацій, слід відзначити, що у роботі порушені раніше недостатньо розроблені наукові та практичні завдання, розв’язання яких дозволило отримати нові результати теоретико-прикладного характеру.

На схвалення заслуговують більшість положень наукової новизни, які виносяться на захист (с. 9 – 11 дисертації). Насамперед, це стосується наведено дефініції наступних понять: «публічне адміністрування сферою культури», «засоби публічного адміністрування сферою культури» (С.153 дисертації), «адміністративна відповідальність у сфері культури» (С.174 дисертації), «нормативно-правовий акт, яким урегульовано суспільні відносини у сфері культури» (С.145 дисертації), «державний контроль у сфері культури» (С.165 дисертації); запропонованої періодизацію розвитку сфери культури: «Християнського впливу» (з Х до ХІ ст.); «Гетьманський» (до ХVІІ ст.); «Петровський період» (до ХVІІІ ст.); «Національного культурного підйому» (до початку ХХ ст.); «Відродження української державності» (до 30-х рр. ХХ ст.); «Українізації українського суспільства» (до 40-х рр. ХХ ст.); «Сталінської епохи» (до 50-х р. ХХ ст.); «Дисидентський» (до 90-х рр. ХХ ст.); «Сучасний» (з 90-х рр. ХХ ст. по теперішній час); виокремлення ознак адміністративно-правових засобів публічного адміністрування сфери культури та адміністративної відповідальності у сфері культури; обґрунтування необхідності затвердження «Концепції державної політики у сфері культури на 2011–2016 рр.» (проект розроблено автором і представлено у додатках до дисертації); сформульовано конкретні пропозиції щодо внесення змін та доповнень до деяких національних нормативно-правових актів, зокрема до: Кодексу про адміністративні правопорушення, законів України «Про культуру», «Про музеї та музейну справу».

Автором слушно акцентовано, на тому моменті, що при дослідженні термінів «державна культурна політика», «культурна політика», «соціальна політика у галузі культури», «політична діяльність у галузі культури та мистецтва», «суспільна політика у галузі художньої культури», доведена правильність використання конструкції «державна політика у сфері культури». Поряд з цим необхідно вживати поняття «державна політика у сфері охорони здоров’я», «державна політика у сфері освіти» тощо.

Серед адміністративно-правових засобів публічного адміністрування сфери культури автором виокремлено: засоби дозвільної природи: 1) дозволи у сфері культури; 2) ліцензування у сфері культури; 3) реєстрація у сфері культури; 4) експертизи у сфері культури;  5) атестація у сфері культури; засоби управлінської природи: 1) контроль за діяльністю у сфері культури; 2) нагляд за діяльністю у сфері культури; 3) адміністративна відповідальність за порушення законодавства України, яким регулюються суспільні відносини у сфері культури.

Визначено, що реєстраційна система сфери культури – це спеціальна система публічного адміністрування щодо використання предметів сфери культури та здійснення творчої, господарської, наукової, бібліотечної, інформаційної, музейної, розважальної діяльності, яка потребує застосування засобів контролю з боку держави щодо використання культурної спадщини та культурних здобутків, розвитку культурної сфери тощо.

Правильними є судження дисертанта про те, що з метою усунення термінологічної неузгодженості запропоновано на доктринальному та законодавчому рівні закріпити положення про те, що: 1) контролюючими органами є всі державні інспекції, в яких наявні такі повноваження, як право втручатися в оперативну діяльність підконтрольних об’єктів; 2) впорядкувати назви контролюючих органів, використовуючи термін «інспекції» для тих публічних органів, які не мають у своєму складі спеціальних контролюючих підрозділів, а здійснюють контроль самостійно, та «відділи контролю та нагляду» для визначення спеціальних державних підрозділів, які утворюються у складі органів виконавчої влади (С.193 дисертації).

Безперечно, на позитивну оцінку заслуговує власне бачення дисертанта про те, що необхідно на законодавчому рівні прийняти Концепцію державної політики у сфері культури на 2011-2016 рр., проект якої розроблено самостійно автором та надано в додатках до дисертації.

Наукове та практичне значення представленої дисертації полягає в тому, що результати роботи можуть бути використані у: законотворчій діяльності ‑ секретаріатом Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності під час вдосконалення нормативно-правового забезпечення культурної сфери, а саме: законів України «Про культуру», «Про музеї та музейну справу» (акт впровадження від 17 жовтня 2011 р.); практичній діяльності — Управління культури і туризму Київської обласної державної адміністрації в процесі застосування нормативно-правових актів, КУпАП та законів України «Про культуру», «Про музеї та музейну справу» (акт впровадження від 18 січня 2012 р. №47/01-11); навчальному процесі — для підготовки навчально-методичних матеріалів і викладання таких навчально-юридичних дисциплін, як «Адміністративне право», «Актуальні проблеми адміністративно-правового регулювання діяльності органів виконавчої влади» у Національній академії внутрішніх справ (акт впровадження від 9 вересня 2011 р.).

Повнота викладення матеріалів у публікаціях положень, висновків і рекомендацій, сформульованих у дисертації. Наукові положення, висновки, пропозиції та рекомендації, що сформульовані у дисертації, достатньо повно викладені у авторефераті, 10 публікаціях (із них 6 – у фахових виданнях України з юридичних наук), апробовані на наукових, науково-практичних конференціях (с. 8).

Основні положення, висновки і рекомендації, що містяться у дисертації, повністю відображені в авторефераті.

Дискусійні положення та зауваження до дисертації. Оцінюючи позитивно рецензовану роботу, необхідно вказати на наявність певних недостатньо аргументованих положень, дискусійних моментів та зауважень.

1. Досліджуючи природу публічного адміністрування сферою культури автор розкриває питання, що стосуються генезису становлення та розвитку сфери культури, зміст, види та особливості категорій «культура» та «сфера культури», засади державної політики у сфері культури, однак залишає поза увагою принципи публічного адміністрування сферою культури, які є невід’ємною складовою публічного адміністрування досліджуваної сфери.

2. На стор. 58 дисертації Вами зазначається: «На сьогоднішній день законодавчо гарантується … підтримка державних установ культури (музеїв, театрів, архівів, бібліотек, сховищ кінофотоматеріалів, консерваторій, концертних залів), охорону і реставрацію пам’яток культури тощо». Водночас автором було висвітлено питання державної політики у сфері культури. Разом із тим, залишилися поза увагою важливе питання, що стосується заходів підтримки закладів культури. На мою думку, дане питання є актуальним особливо в умовах складної економічної ситуації в нашій державі.

3. В підрозділі 2.1. розкривається зміст нормативно-правових актів, які регулюють суспільні відносини у сфері культури, а також на стор. 104 дисертації під час дослідження питання суб’єктів публічного адміністрування у сфері культури – Верховної Ради України Вами декілька разів акцентовано увагу на питанні, що стосується об’єктів культурної спадщини, що не підлягають приватизації; при цьому не звертається увага на положення центрального нормативно-правового акту, який регулює дані суспільні відносини — Закон України «Про Перелік пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» від 23 вересня 2008 року.

4. Розкриваючи питання суб’єктів публічної адміністрації у сфері культури, автор акцентує увагу на повноваженнях Верховної Ради України, Президента України, центральних та місцевих органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування у сфері культури. Разом із тим, на мою думку, потрібно було б розширити коло цих суб’єктів — недержавними та міжнародними організаціями, які відіграють важливу роль в розвиткові та охороні культури України, що уможливить вдосконалити як механізм   залучення  представників  галузі культури  до виконання   консультативних   функцій, здійснення моніторингу рішень Верховної Ради України,  використавши досвід роботи громадських рад, що функціонують при  комітетах  Верховної Ради України, так і налагодити ефективну взаємодію між ними.

5. Під час розкриття повноважень Міністерства культури України у сфері культури (С.110-117 дисертації), автором акцентовано увагу на компетенції Державної  художньо-експертної ради з народних художніх промислів. В той же час зовсім нічого не зазначено про діяльність Громадської ради при Міністерстві культури України, яка забезпечує участь громадян в управлінні державними справами, здійснення громадського контролю за діяльністю Міністерства культури України, налагодженням ефективної взаємодії  Міністерства культури України з громадськістю, врахування громадської думки під час формування та реалізації державної політики у сфері кінематографії, в галузі спеціальної освіти у сфері культури і мистецтв сферах культури, мистецтв, охорони культурної спадщини, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, державної мовної політики, міжнаціональних відносин, релігії та захисту прав національних меншин України.

Разом із тим висловлені зауваження, насамперед, характеризують складність проблеми, що досліджується, вони істотно не впливають на загальну позитивну оцінку дисертаційного дослідження Якимець Юлії Валеріївни.

ВИСНОВОК

Дисертаційне дослідження «Публічне адміністрування сферою культури» є самостійною завершеною науково-дослідною працею, в якій отримані нові науково обґрунтовані результати, що вирішують важливе для науки адміністративного права питання — теоретичні та практичні аспекти публічного адміністрування сферою культури, а також рекомендації щодо удосконалення нормативних засад відповідного регулювання.

Автореферат відповідає змісту дисертації, а в основних публікаціях розкрито її основний зміст.

Дисертація відповідає вимогам, що пред’являються до даного виду наукових робіт, згідно з Порядком присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.03.2007 року № 423 та наказу Вищої Атестаційної Комісії України «Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук та про їх апробацію» в редакції від 07.04.2004 року № 211, а її автор – Якимець Юлія Валеріївна заслуговує на присудження їй наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 — адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право.

Офіційний опонент:

Голова Інституту стратегічних комунікацій ГОСЛ

доктор юридичних наук, доцент                                                      В.А. Ліпкан