Как-то так получилось, что к этой теме я обращался 2 раза.

Первый раз, когда снимался в эфире передачи “Шалені татусі”, которая выходила на канале Интер. Основная провозглашенная на тот момент задача данного проекта, с которой я полностью был солидарен, это информирование “широкой общественности с привлечением мощного информационного ресурса” о роли отца в современном мире, постулирование непреходящей ценности участия отца в воспитании детей. Справился ли проект с этой целью…. Думаю нет, поскольку желание сделать новое шоу превысило более простую по своему наполнению функцию. Но на тот момент, я свято верил, верил, потому что разделяю действительно ценности семьи – основной ячейки любой продуктивной антропологической системы. На самом деле думаю о роли отца в жизни современного общества. Ведь проблемы бездуховности, недоверия власти, неуважения к старшим, непочитания своих традиций, поклонения иноверцам и попустительство надругательству над историей, святынями и вообще трансформации сознания – проблемы отсутствия сформированной роли отца – как творца мироздания и оплота.

Повторюсь, на тот момент – 17 сентября 2010 года, я оптимистично поверил слогану проекта, и потому сочинил несколько фривольное, но оптимистичное стихотворение, которое так и назвал Ода отцовству

ОДА ОТЦОВСТВУ

Папой быть сегодня модно:
Это стильно и удобно,
Папа – модный атрибут,
Папа может здесь и тут

Папа памперсы меняет,
Папа сопли вытирает
Кушать варит, одевает -
Папа сильно помогает.

Папа деньги несет в дом,
Покупает только он,
Он из сада заберет,
На занятия ведет.

Папа есть опора в жизни:
Он как светоч и оплот,
Он всегда во всем поможет,
От беды убережет.

Интеллект, досуг и спорт -
Папа в мир детей ведет,
Папа в жизни наставляет,
Счастья детям он желает.

На работе он – начальник
Для страны он – гражданин
Для детей – любимый папа
Самый лучший семьянин.

Любите пап, цените их вниманье,
Которого порою нам не достает,
Коль с папой будет пониманье,
То в жизни будет лишь вперед!

Отец есть роль не всем посильна,
Она от Бога лишь дана,
И все зависит лишь от силы,
Энергии души, с которой создана.

Пусть папы деток своих любят,
Любовь жене пусть отдают,
И чтоб семья была счастлива,
И радость там нашла приют!

Владимир Липкан, 17.09.2010

Вовк Василь Васильович,

здобувач кафедри кримінального процесу

Київського національного університету внутрішніх справ

Кримінально-процесуальні правовідносини визначають як урегульовані нормами кримінально-процесуального права відносини, що виникають, розвиваються, змінюються і припиняються у сфері кримінального судочинства [2, с. 25].

Органи і особи, які беруть у них участь, називають суб’єк­тами кримінально-процесуальних відносин. Здійснення своїх прав одним суб’єктом правовідносин породжує відповідні процесуальні обов’язки інших [3, с. 15-17].

Отже суб’єкти – необхідний елемент кожних правовідносин (як і взагалі будь-яких суспільних відносин). Кримінально-процесуальним відносинам на різних стадіях судочинства властиве різне коло суб’єктів. Також слід наголосити, що через публічно-правове підґрунтя кримінального судочинства його специфічною особливістю є участь в ньому представника державної влади (слідчий, прокурор, суд). Без владного підґрунтя в кримінально-процесуальних правовідносинах неможливий розвиток кримінального судочинства, досягнення завдань, що стоять перед ним. Так, владні повноваження проявляються при застосуванні заходів процесуального примусу і носіями цих владних повноважень є на досудовому слідстві слідчий, начальник слідчого відділу, прокурор; під час судового розгляду в різних інстанціях – суд.

Звичайно в кримінально-процесуальних правовідносинах бере участь один носій владних повноважень. У цьому можна переконатися, аналізуючи правовідносини, що існують між слідчим і експертом; особою, яка проводить дізнання і підозрюваним або свідком; прокурором і потерпілим, який оскаржив постанову слідчого. Існують і такі правовідносини, в яких обидва суб’єкти є представниками влади. До них можна віднести процесуальні правовідносини, що існують між слідчим і органом дізнання; між слідчим і начальником слідчого відділу; між прокурором і органом дізнання. Причому для цих процесуальних відносин специфічним є те, що представником влади є лише один суб’єкт – представник органу державної влади.

Жоден з учасників кримінально-процесуальних правовідносин поза прямим і конкретним зв’язком з представником держави (слідчим; особою, яка проводить дізнання; прокурором; судом) не може реалізувати свої права і виконати покладені на нього обов’язки. Тому представник державного органу – обов’язковий учасник всіх цих відносин [4, с. 42].

Вступаючи у кримінально-процесуальні правовідносини, всі перераховані суб’єкти (учасники кримінального процесу) реалізують процесуальні права і обов’язки. Не однакова їх роль в кримінальному судочинстві, різний ступінь їх впливу на хід і кінцевий результат кримінального процесу. Згідно цього далеко не однаковий об’єм їх процесуальних прав та обов’язків. Одні з них беруть участь в процесі нетривалий час, інші – епізодично, треті – в двох або декількох стадіях кримінального судочинства. Більшість суб’єктів кримінально-процесуальних правовідносин не мають особистої матеріальної або процесуальної заінтересованості. Інші таку заінтересованість мають (підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, цивільний позивач і відповідач, захисники і представники), і закон наділяє їх правами для відстоювання законного інтересу. Головна ж роль в кримінальному процесі належить державним органам і посадовим особам, відповідальним за розслідування кримінальних справ, які наділені правом застосування норм закону і прийняття рішень по кримінальній справі. Від цих осіб у кінцевому результаті залежить рух справи, її результат, можливість реалізації прав іншими учасниками процесу.

Список використаних джерел:

1. Кримінально-процесуальний кодекс України 28.12.1960 № 1001-05 // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 12.01.1961 – 1961 р., № 2, стор. 15
2. Коваленко Є. Г., Маляренко В. Т. Кримінальний процес України: Підручник / 2-е вид., перероб. і допов. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 712 с.
3. Советский уголовный процесс: Учеб. для вузов по спец. “Правоведение” // ЛГУ; Н.С. Алексеев, А.И. Бастрыкин, В.Г. Даев и др.; Под ред. Н.С. Алексеева, В.З. Лукашевича. – Ленинград: 1989 р.- 469с.
4. Кобликов А.С. Уголовный процесс. Москва, 1999. – 511 с.

Мамка Григорій Миколайович,

здобувач кафедри кримінального процесу

Київського національного університету внутрішніх справ

Під процесуальними повноваженнями (процесуальними функціями) начальника слідчого відділу слід розуміти основні напрями його процесуальної діяльності. Вони визначаються завданнями, що стоять перед начальником слідчого відділу і виражають собою зміст даної діяльності, її матеріальну сутність і відображені у кримінально-процесуальному законі.

Основною процесуальною функцією начальника слідчого відділу є процесуальний контроль за всією без винятку кримінально-процесуальною діяльністю слідчих, які входять до складу відділу. Правильна і кваліфікована організація процесуального контролю за діяльністю слідчих з боку начальника слідчого відділу є найважливішою умовою ефективності роботи слідчого апарату по розкриттю і розслідуванню злочинів.

Про обов’язок проведення постійного процесуального контролю зазначено в ст. 114¹ КПК України. Також слід зазначити, що у розслідуванні особливу важливість має всебічна, об’єктивна оцінка зібраної слідчим доказової і іншої інформації, яка допомагає обрати правильний напрям розслідування, створити його найбільш оптимальну структуру, і, кінець кінцем, досягти основну мету розслідування – розкрити злочин. У складних слідчих ситуаціях слідчий далеко не завжди може достатньо швидко знайти правильне рішення, особливо в умовах дефіциту часу. Навіть досвідчені слідчі деколи припускаються елементарних помилок, не знаходять і не застосовують ті методи розслідування, які у принципі їм добре відомі. Таку оцінку і методичну допомогу здійснює начальник слідчого відділу. Він покликаний також усувати помилки, допущені слідчими під час розслідування [3, с. 309-310].

Обсяг процесуального контролю залежить від кваліфікації слідчого і криміналістичної складності розслідування. Виходячи з цього, процесуальний контроль за не досвідченим слідчим, а також за досвідченим слідчим носитиме різний характер.

Здійснюючи процесуальний контроль за своєчасністю дій слідчих по розкриттю злочинів і запобіганню їм, він вживає заходів до найбільш повного, всебічного і об’єктивного провадження досудового слідства в кримінальних справах. Для вжиття відповідних заходів КПК наділяє начальника певним обсягом процесуальних прав.

Зокрема, з метою контролю та надання кваліфікованої допомоги він має право перевіряти кримінальні справи. На підставі отриманої в результаті такої перевірки інформації начальник слідчого відділу дає вказівки слідчому, які є обов’язковими для виконання. У вказівках може йтися про виконання конкретних слідчих дій, спрямованих на встановлення істини у справі: про притягнення до відповідальності як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про направлення справи, про провадження окремих слідчих дій, про передачу справи іншому слідчому, про створення слідчої групи та ін. [4, с. 86]

У разі виявлення порушень закону він негайно вживає необхідні заходи,  передбачені законом, щодо їх усунення.

Начальник слідчого відділу також може брати участь у проведенні окремих слідчих дій без прийняття справи до свого провадження або особисто провадити досудове слідство, користуючись при цьому повноваженнями слідчого.

Закон прямо не встановлює умов і підстав, при яких участь начальника в розслідуванні або безпосереднє провадження ним розслідування є обов’язковими. Рішення цих питань залежить від ініціативи начальника, обставин справи і інших умов.

Процесуальне оформлення участі начальника у провадженні розслідування у випадках, коли він тільки бере участь в слідчих діях, але особисто їх не проводить, повинно здійснюватися слідчим, який відзначає в протоколі слідчої дії про участь в ньому начальника. При безпосередньому провадженні начальником слідчих дій, він сам зобов’язаний фіксувати їх хід і результати.

Участь начальника слідчого відділу у провадженні розслідування не повинна бути дуже частою, інакше це приведе до порушення процесуальної самостійності слідчого, як основного суб’єкта розслідування. Якщо для слідчого провадження розслідування є його основною діяльністю, то для начальника це один з процесуальних засобів реалізації його повноважень по контролю за розслідуванням.

Отже начальник слідчого відділу має достатньо широкий набір засобів і методів, що дозволяють йому при їх правильному використанні ефективно проводити процесуальний контроль за діяльністю слідчого.

Діючі процесуальні повноваження начальника слідчого відділу сприяють реалізації інших його функцій, перш за все, організаційних.

Список використаних джерел:

1. Конституція України вiд 28.06.1996 № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
2. Кримінальний Кодекс України: прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України 5 квітня 2001 р. // Офіційний вісник України. – 2001. — № 21.
3. Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. За заг.ред. В.Т.Маляренка, В.Г.Гончаренка — Вид. третє, перероблене та доповнене — К.: “Юрисконсульт”, КНТ. — 2006. — 890 с.
4. Назаров В. В., Омельяненко Г. М. Кримінальний процес України: Підручник. — К. : Юридична думка, 2005. — 548 с.

Сербінов Олександр Сергійович,

здобувач Київського національного університету внутрішніх справ

Одним із важливих джерел отримання інформації про осіб, причетних до скоєння злочину, для працівників правоохоронних органів є дані операторів мобільного зв’язку. Під оператором мобільного зв’язку у цій статті ми розуміємо оператора телекомунікацій, що надає послуги рухомого (мобільного) зв’язку.

Дослідження даних, які вказуються фізичною особою при укладенні договору про надання послуг мобільного зв’язку, дозволяє отримати значну кількість інформації про таку особу.

Оскільки договір підписується безпосередньо абонентом, за яким у майбутньому буде закріплений наданий оператором мобільний телефонний номер, зазвичай саме вказана особа у подальшому і буде користуватися цим номером. У випадку, коли номер буде переданий іншій людині, стороною в укладеній з ОМЗ угоді все одно залишається той, хто підписав договір. Саме ця особа матиме права та нестиме обов’язки, передбачені угодою.

У момент укладення договору оператор мобільного зв’язку отримує різні види інформації про абонента, залежно від документу, яким особа підтверджує особисті дані (паспорт, посвідчення водія, службове посвідчення працівника органів державної влади або місцевого самоврядування тощо).

Обов’язковими є: прізвище, ім’я, по батькові; реєстраційні дані документу, що підтверджує особу; індивідуальний податковий номер.

Також ОМЗ можуть бути зафіксовані додаткові відомості щодо адреси реєстрації, адреси можливого фактичного місця проживання (адреси доставки кореспонденції), контактного телефону, адреси електронної пошти.

Залежно від джерела отримання, дані слід класифікувати на:

-       такі, що отримані з джерел документованої інформації (прізвище, ім’я, по батькові, індивідуальний податковий номер та інші);

-       отримані безпосередньо від особи (адреса доставки кореспонденції, контактний телефон, адреса електронної пошти).

З урахуванням викладеного, частина відомостей, які вказуються фізичною особою при укладенні договору, є документально не підтвердженими і можуть бути недостовірними (не відповідати дійсності).

Оскільки заповнення документів, необхідних для укладання договору (угоди та замовлення про надання послуг) здійснюється на підставі копій особистих документів, які нотаріально не посвідчуються – у випадку злочинної домовленості між абонентом та представником оператора можливе підключення абонента на паспортні дані іншої особи.

Документи, що надаються фізичною особою при підписанні договору про надання послуг зв’язку, є чинними на дату укладення угоди. Однак надалі оператором жодним чином не відслідковуються зміни що вносяться до цих документів. Тобто, наприклад, при перереєстрації особи за новою адресою на постійне проживання, або зміни прізвища – у облікових даних оператора буде зазначена інформація, надана абонентом на момент укладення договору.

Відомості, які вказуються громадянином при укладенні договору  про надання послуг мобільного зв’язку, згідно із чинним законодавством [8], є інформацією про особу (сукупністю документованих або публічно оголошених відомостей про особу) і мають певний, закріплений у діючих нормативно-правових актах, статус.

Означеного висновку дозволяє дійти, зокрема, контент-аналіз Закону України «Про інформацію», у ст. 23 якого визначено, що джерелами документованої інформації про особу є видані на  її ім’я документи, підписані нею документи,  а  також  відомості  про особу, зібрані державними органами влади та органами  місцевого  і регіонального самоврядування в межах своїх повноважень.

Крижевський Андрій Вадимович,

здобувач Київського національного університету внутрішніх справ

Останнім часом спостерігається стійке зростання інтересу з боку представників кримінального світу до технологій мобільного зв’язку, обумовлене можливостями їхнього використання у злочинних цілях [1, 2, 3]. Такі технології використовуються як у ході підготовки та вчинення злочинів (наприклад для підтримки зв’язку між членами злочинних угруповань, розповсюдження наркотичних засобів тощо) так і самі стають об’єктами зловмисних посягань.

За цих умов важливого значення набуває класифікація основних видів шахрайств абонентів у сфері мобільного зв’язку.

Найбільш розповсюдженими їх видами на цей час є наступні.

1. Незаконне втручання в роботу автоматизованих електронно-обчислювальних машин, їх систем чи комп’ютерних мереж, які використовуються операторами мобільного зв’язку, що призвело до перекручення чи знищення комп’ютерної інформації або носіїв такої інформації, а також розповсюдження комп’ютерного вірусу шляхом застосування програмних і технічних засобів, призначених для незаконного проникнення в ці машини, системи чи комп’ютерні мережі і здатних спричинити перекручення або знищення комп’ютерної інформації чи носіїв такої інформації.
2. Неправомірне використання мобільних терміналів для вчинення протиправних дій або дій, що суперечать інтересам національної безпеки, оборони та охорони правопорядку та/або вчинення дій, що створюють загрозу для безпеки експлуатації, підтримки цілісності, взаємодії та захисту інформаційної безпеки мереж телекомунікацій, електромагнітної сумісності радіоелектронних засобів, ускладнюють чи унеможливлюють надання послуг споживачам.
3. Неправомірне використання наданих послуг на комерційній основі – дії, що передбачають використання абонентом на комерційній основі отриманих послуг для надання телекомунікаційних послуг третім особам (міжнародної голосової телефонії тощо) без попереднього узгодження такої можливості з оператором мобільного зв’язку.
4. Використання абонентом мобільних терміналів, які не мають виданого в установленому законодавством порядку документа про підтвердження їх відповідність вимогам нормативних документів у сфері телекомунікацій.
5. Зловживання при користуванні телекомунікаційними послугами (продуктами, сервісами, технологіями тощо), що надаються оператором мобільного зв’язку, а також правами, наданими порушникові як споживачеві телекомунікаційних послуг чинним законодавством України, з метою заподіяння шкоди іншим абонентам, оператору мобільного зв’язку чи іншим фізичним/юридичним особам.

Запропонована класифікація основних видів шахрайств абонентів у сфері мобільного зв’язку може бути використана у практичній діяльності як працівниками правоохоронних органів, так і представниками служб безпеки операторів мобільного зв’язку з метою запобігання, розкриття та подальшого розслідування порушень у мережах мобільного зв’язку.

Рибалка Олександр Валерійович,

здобувач кафедри кримінального процесу

Київського національного університету внутрішніх справ

 Відповідно до чинного кримінально-процесуального законодавства України потерпілий може брати безпосередню участь у доказуванні через дачу показань (ст. 72 КПК України), участь у провадженні слідчих дій (статті 171, 172, 174, 175, 181 КПК України та ін.), а також самостійно подавати докази (ч. 2 ст. 66 КПК України).

Крім того, потерпілий бере опосередковану участь у доказуванні в кримінальній справі через свого представника (ст. 52 КПК України), а також шляхом заявлення клопотань і подання скарг, які спонукають відповідних посадових осіб на вчинення процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень у сфері доказування.

Говорячи про загальні проблеми участі потерпілого в кримінально-процесуальному доказуванні варто зазначити, що законодавець початково допускає колізії правових норм, що стосуються цього питання.

Насамперед, потерпілий визначається кримінально-процесуальним законом представником сторони обвинувачення у судовому засіданні (статті 16-1, 261 КПК України). І хоча у досудовому провадженні сторони, як такі, закон не виділяє, логічно припустити, що на досудовому слідстві потерпілий, за задумом законодавця, виконує функцію обвинувачення. При цьому, перед нами неминуче постає питання про обсяг прав суб’єктів кримінального процесу, що виконують функцію обвинувачення, при її здійсненні.

Як відомо, у сучасному кримінальному процесі України превалює публічне начало, що насамперед пояснюється тією відповідальністю, яку несуть органи досудового розслідування, прокуратура і суд за хід і результати розслідування злочину і розгляду кримінальної справи. Вияв домінування публічних інтересів проявляється на ранніх етапах провадження, зокрема, і в тому, що особа визнається потерпілим і наділяється процесуальними правами виключно за рішенням відповідних посадових осіб. Потерпілий не вправі порушувати кримінальні справи, проводити слідчі дії тощо, а тому виявляється, що його повноваження у порівнянні з іншими представниками сторони обвинувачення, і зокрема прокурором, звужені. Саме в цьому, на наш погляд, і полягає основний внутрішній конфлікт, який виявляється у нерівності прав і можливостей суб’єктів кримінального судочинства в межах однієї процесуальної сторони.

Аналіз переліку прав потерпілого, що закріплений у ч. 2 ст. 49 КПК України, приводить до висновку, що законодавець не наділив потерпілого правом здійснення функції обвинувачення, кримінального переслідування підозрюваного, обвинуваченого, зокрема, на досудовому слідстві. Право на підтримання обвинувачення надається потерпілому лише на стадії судового розгляду і обмежується справами приватного обвинувачення та випадками відмови прокурора від обвинувачення (ст. 267 КПК України). Однак і ця норма, на наш погляд, має дещо декларативний характер, оскільки позбавлена практичного змісту внаслідок фрагментарного подальшого регулювання реалізації зазначеного права потерпілого.

Таким чином, постає питання: наскільки самостійним і повноцінним суб’єктом кримінального процесу і доказування в ньому є потерпілий. Характеристика його самостійності, а значить і незалежності позиції в процесі, походить від ступеня впливу його волевиявлення на перебіг провадження і прийняття підсумкових рішень у кримінальній справі. Вважаємо, що основою вирішення цього питання повинна стати не конкуренція повноважень і прав за обсягом, а якісна характеристика спільних зусиль сторони обвинувачення, спрямованих на викриття особи, що вчинила злочин.

Викриття особи, що вчинила злочин, у свою чергу, проявляється через кримінально-процесуальне доказування, оскільки викрити особу можна тільки шляхом збирання необхідних для цього доказів. Участь у доказуванні значною мірою сприяє реалізації принципів змагальності і рівності прав сторін, впливає на законність прийнятих у справі рішень і встановлення істини.

До того ж, порушені вчиненням злочину права потерпілого будуть відновлені лише у тому разі, якщо буде встановлена особа і доведена її вина у вчиненні злочину. Виходячи з цього, активна участь потерпілого в доказуванні, безперечно, сприятиме повному, об’єктивному і успішному дослідженню обставин вчиненого злочину.

Паризький Ігор Володимирович,

ад’юнкт кафедри кримінального процесу

Київського національного університету внутрішніх справ

Компроміс – це один зі способів вирішення конфліктів загалом і конфліктів кримінального судочинства зокрема.

Тривалий час кримінальне судочинство головним чином було спрямоване на боротьбу зі злочинністю, а відповідно основним способом такої боротьби було суперництво (конфронтація). Останніми роками внаслідок кризи репресивної юстиції все більшого поширення набуває превенція, залагодження правового конфлікту між злочинцем і жертвою злочину (потерпілим).

У 2001 році у зв’язку з прийняттям нового Кримінального кодексу України, ст. 8 КПК України зазнала істотних змін і закріпила порядок звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим. Відповідно до ст. 46 КК України та ст. 8 КПК України прокурор, а також слідчий за згодою прокурора вправі винести мотивовану постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності, якщо він вперше вчинив злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, примирився з потерпілим та відшкодував завдані збитки або усунув заподіяну шкоду. За наявності таких підстав суд у судовому засіданні виносить постанову про закриття справи.

Це стало новою, особливою підставою закриття кримінальної справи судом, що відрізняється від порядку закриття кримінальних справ приватного обвинувачення при примиренні потерпілого з обвинуваченим, підсудним.

Введення цієї норми підкреслило напрямок розвитку кримінального та кримінально-процесуального законодавства України до закріплення підстав і процедур, що забезпечують компромісне вирішення кримінально-правових конфліктів.

Однією з передумов використання компромісів для вирішення конфліктів у кримінальному судочинстві стало пріоритетне значення охорони прав і законних інтересів осіб, які постраждали внаслідок вчинення злочину, захист особи від незаконного і необґрунтованого обвинувачення у вчиненні злочину, засудження та покарання.

Значне превалювання публічних начал у кримінальному судочинстві тривалий час призводило до того, що держава у боротьбі зі злочинністю ставила свої цілі, а особи, які постраждали від злочину, були лише приводом і засобом такої боротьби, волевиявлення і бажання яких жодним чином не впливали на перебіг і результати кримінального процесу. Розвиток компромісних процедур, у свою чергу, дозволяє збільшити кількість кримінальних справ, що вирішуються на підставі взаємодопустимих рішень сторони обвинувачення та захисту.

Компромісне вирішення конфліктів передбачає необхідність висунення власних поступок і оцінку поступок іншої сторони, що, безумовно, вимагає незалежності і самостійності позиції суб’єктів – учасників конфлікту.

Ще однією передумовою використання компромісів для вирішення конфліктів у кримінальному судочинстві стала тенденція до прискорення кримінального процесу, тобто відсутність тяганини, громіздкої процедури, введення так званого “права на швидкий суд”, притаманного англосаксонській правовій системі. Компромісні процедури сприяють зменшенню часових витрат на врегулювання правових конфліктів. До того ж, розвиток компромісних процедур видається перспективним з точки зору економічної ефективності. Під їх впливом у обвинуваченого, підсудного формується бажання добровільно усунути шкоду, завдану злочином як потерпілому (юридичній особі), так і державі.

Взаємозалежність і взаємодія держав у єдиному світовому просторі, передбачають інтернаціоналізацію кримінального судочинства, що виступає передумовою впливу на певному етапі тих чи інших тенденцій, які відбуваються у системах кримінального судочинства різних країн світу. Одна з таких тенденцій – посилення інтересу до принципу доцільності, який поступово витісняє принцип законності з кримінального процесу західних країн (Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, Данія, Норвегія). Так, на відміну від принципу законності, який зобов’язує порушити кримінальну справу у кожному випадку виявлення ознак злочину, відображенням принципу доцільності виступає надана відповідній посадовій особі можливість у кожному конкретному випадку вирішувати питання про необхідність і доцільність порушення кримінальної справи.

Іншою досить сильною тенденцією виступає розвиток компромісного, альтернативного, відновного способу врегулювання конфліктів кримінального судочинства. На даний час, приміром у США існує понад 300 програм примирення, а у Великобританії понад 400.

Такі світові тенденції, безумовно, здійснюють свій вплив і на кримінально-процесуальне законодавство України, що відображається у пошуку альтернативних способів вирішення конфліктів, у тому числі і шляхом примирення в межах відновного правосуддя.

Отже, сучасні тенденції розвитку зарубіжного права та кримінально-процесуального законодавства України є безумовними передумовами для активного використання компромісів у вирішенні конфліктів кримінального судочинства.

Кучевський Петро Васильович,

здобувач кафедри кримінального процесу

Київського національного університету внутрішніх справ

Порушення кримінальної справи – це перша і обов’язкова стадія кримінального процесу. Її зміст зводиться до діяльності органу дізнання, слідчого, прокурора (судді – у справах приватного обвинувачення) з участю інших осіб по встановленню наявності чи відсутності підстав для порушення кримінальної справи, а відповідно початку досудового розслідування (судового розгляду).

Стадія порушення кримінальної справи має важливе значення, що полягає у своєчасному і обґрунтованому початку досудового розслідування, яке, в свою чергу, забезпечує невідкладне реагування на вчинення кожного злочину та встановлення фактичних обставин його вчинення. Разом із тим порушення кримінальної справи без достатніх для того підстав, так само як і незаконна і необґрунтована відмова у порушенні кримінальної справи, тягнуть за собою грубе порушення прав, свобод і законних інтересів осіб.

Порушення кримінальної справи виступає правовою умовою для провадження слідчих, судових та інших процесуальних дій, застосування заходів кримінально-процесуального примусу, прийняття рішень по суті справи.

Як відомо, кримінальна справа порушується за наявності передбаченого законом приводу, підстав і за відсутності обставин, які виключають провадження у справі.

Привід до порушення кримінальної справи викликає встановлені законом права і обов’язки учасників кримінально-процесуальної діяльності, що виникає при прийманні заяв і повідомлень про злочини.

Варто зазначити, що кримінально-процесуальний закон прямо не передбачає надання правової допомоги особам, які беруть участь у стадії порушення кримінальної справи. Насамперед, йдеться про заявника – особу, яка звернулась до відповідного органу з заявою чи повідомленням про злочин, що вчинений або готується та особу, що з’явилась з повинною.

Однак саме на цьому етапі кримінального судочинства правова допомога особам, що залучаються в сферу кримінально-процесуальних відносин, є не менш актуальною, ніж на подальших стадіях процесу. Як зазначив Конституційний Суд України у своєму рішенні від 30 вересня 2009 р. у справі за конституційним зверненням гр. Голованя І.В. щодо офіційного тлумачення положень ст. 59 Конституції України (справа про право на правову допомогу) конституційне право кожного на правову допомогу за своєю суттю є гарантією реалізації, захисту та охорони інших прав і свобод людини і громадянина, і в цьому полягає його соціальна значимість. Серед функцій такого права у суспільстві слід окремо виділити превентивну, яка не тільки сприяє правомірному здійсненню особою своїх прав і свобод, а й, насамперед, спрямована на попередження можливих порушень чи незаконних обмежень прав і свобод людини і громадянина з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

Заявники далеко не завжди володіють необхідними знаннями в галузі права. Така необізнаність може призвести до негативних наслідків як для самих заявників, так і для їх близьких родичів, а також стати хибним приводом до порушення кримінальної справи внаслідок неправильної правової оцінки заявником власних дій і дій інших осіб.

Вважаємо, що реалізація конституційного права кожного на правову допомогу повинна передбачати можливість для заявників скористатись послугами адвоката. Участь адвоката при явці з повинною, крім того, сприятиме заохоченню соціально позитивної поведінки особи, перешкоджатиме застосуванню до такої особи незаконних заходів кримінально-процесуального примусу.

При необхідності перевірки заяви чи повідомлення про злочин орган дізнання, слідчий, прокурор вправі провести низку процесуальних дій, найбільш поширеними серед яких є відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб, витребування необхідних документів і слідча дія – огляд місця події.

У контексті вищезазначеного рішення Конституційного Суду України, відповідно до якого конституційне право кожного на правову допомогу у жодному випадку не може бути обмежено, є нормою прямої дії, і навіть за умови, якщо це право не передбачене відповідними законами України чи іншими правовими актами, особа не може бути обмежена у його реалізації, участь адвоката на вимогу особи має бути забезпечена, зокрема, і у разі надання особою пояснень і при виконання інших процесуальних та слідчих дій з її участю в стадії порушення кримінальної справи.

Таким чином, участь адвоката в стадії порушення кримінальної справи є необхідною для забезпечення прав, свобод і законних інтересів осіб, залучених у сферу кримінального судочинства, надання кваліфікованої правової допомоги відповідно до Конституції України.

Корсун Володимир Ярославович,

здобувач кафедри кримінального процесу Київського національного університету внутрішніх справ

 Серед суб’єктів кримінально-процесуального доказування особливий інтерес викликає орган, що здійснює правосуддя і вирішує кримінальну справу по суті – суд.

Судово-правова реформа розпочала, а реформа органів кримінальної юрисдикції продовжила серед учених і практиків у галузі кримінального судочинства дискусію про роль суду у збиранні доказів.

Протягом десятків років кримінально-процесуальне законодавство визнавало суд центральною ланкою усієї системи доказування. Саме на суд з метою встановлення істини у кримінальній справі покладався обов’язок здійснювати усі, необхідні на його думку, дії по збиранню доказів.

Відповідно до п. 4 ст. 129 Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 р., однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Законом України від 21 червня 2001 р. КПК України був доповнений ст. 16-1 “Змагальність і диспозитивність”, в якій змагальність розкривається через неприпустимість покладення на один і той же орган чи на одну і ту ж особу функцій обвинувачення, захисту і вирішення справи, а також рівність прав сторін та свободу у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом. Суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов’язків і здійснення наданих їм прав.

Тлумачення принципу змагальності і визначення її меж у кримінальному процесі тісно пов’язане з питаннями встановлення ролі і повноважень суду у збиранні доказів. Так, зокрема, виникають питання: якщо діяльність по збиранню доказів здійснюється сторонами, то чи повинен суд зберегти такі повноваження або він повинен бути тільки суб’єктом перевірки та оцінки наданих сторонами доказів? Чи повинен суд при недостатності наданих йому доказів за своєю ініціативою витребувати нові дані, чи це є обов’язком сторін?

Варто зазначити, що у радянський період також достатньо багато говорилось про змагальність, однак однією з її ознак називалась саме активність суду у збиранні та перевірці доказів.

Українські учені-процесуалісти, досліджуючи принцип змагальності у кримінальному судочинстві, постали перед проблемою його співвідношення з іншим принципом, який тривалий час вважався основоположним у теорії кримінального процесу і виступав як мета кримінально-процесуального доказування – вимогою встановлення об’єктивної істини.

Як відомо, у процесуальній літературі поширення набула позиція, відповідно до якої в результаті кримінально-процесуального доказування встановлюється юридична (формальна) істина, що характеризується високим ступенем імовірності. Однак, якщо сьогодні переважає думка про те, що для винесення рішення суд повинен лише дослідити надані сторонами докази незалежно від їх обсягу (внаслідок чого у 2001 р. зазнала змін ч. 1 ст. 22 КПК України – суд був виключений з числа суб’єктів обов’язку всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин справи), то у працях учених дореволюційного періоду (В.К. Случевського, І.Я. Фойницького, С.В. Познишева та ін.) йдеться про те, що навіть при використанні усіх можливих способів і засобів доказування істинну картину діяння не завжди можна встановити через суб’єктивні та об’єктивні причини.

Разом із тим, процес правосуддя не може бути безцільним. Очевидно, що навіть за умови такої процедури судочинства, яка побудована на класичній змагальності, суддя не виноситиме обвинувальний вирок, не будучи переконаним у винності підсудного. У будь-якому разі вирок суду має бути законним, обґрунтованим і справедливим, інакше, навіщо тоді правосуддя?

Безперечно, що суд має бути об’єктивним і неупередженим. І навіть якщо суд не відповідатиме за результати доказування, це не означає, що він повинен байдуже ставитись до того, чи будуть встановлені обставини, що підлягають доказуванню, в кожному конкретному випадку. В іншому разі суд перетвориться на простого фіксатора певного рішення, що випливатиме з наданих сторонами доказ азів, а роль суду як органу правосуддя буде знівельована.

Сказане свідчить про те, що є необхідними нові підходи до питань кримінально-процесуального доказування, розробка таких форм кримінального судочинства, в яких будуть відображені та реалізовані як суспільні, публічні інтереси, так і інтереси окремих громадян.

Зарева Іван Іванович,

здобувач кафедри кримінального процесу

Київського національного університету внутрішніх справ

Розгляд інституту оскарження в кримінальному процесі неможливий без встановлення предмету скарги, що може бути виділений як загальний і конкретний.

До загального предмету скарги, насамперед, слід віднести конституційність закону. Закон України “Про Конституційний Суд України” (ст. 43) надає громадянам України, іноземцям, особам без громадянства та юридичним особам право оскарження конституційності закону шляхом конституційного звернення – письмового клопотання до Конституційного Суду України про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи. Ці положення містять правову основу для включення до предмету скарги конституційності закону, що застосований чи підлягає застосуванню у конкретній кримінальній справі.

Конституція України (ст. 55, п. 8 ст. 129) до предмету скарги відносить рішення, дії чи бездіяльність, зокрема й органів і посадових осіб, які ведуть кримінальний процес, а також рішення суду.

Водночас, КПК України (глава 22) обмежує предмет скарги діями слідчого і прокурора. Крім того, предмет скарги, що подається різними учасниками кримінального процесу – суб’єктами права оскарження, у КПК України також визначений неоднозначно. Так, підозрюваний, обвинувачений, захисник вправі подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду (статті 43, 43-1, 48 КПК України), а потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач (статті 49, 50, 51 КПК України) мають право подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду.

Така невідповідність закону стосовно загального предмета скарги може бути викликана тим, що подекуди два самостійних поняття – рішення і дії розглядаються як єдине ціле.

На наш погляд, таке поєднання цих двох понять є неправильним, оскільки навіть етимологія цих понять дозволяє стверджувати про їх самостійність. Дія – це прояв діяльності, здійснення чого-небудь, а рішення – це висновок з чого-небудь, результат дії, продуманий намір зробити що-небудь, вчинити певним чином.

Аналіз окремих норм КПК України також підстави зробити висновок про самостійність понять “дія” і “рішення”. Так, зокрема, у ч. 1 ст. 130 КПК України зазначено, що про рішення, прийняті слідчим або прокурором під час провадження досудового слідства у випадках, зазначених у кодексі, а також у випадках, коли це визнає за необхідне слідчий або прокурор, складається мотивована постанова. А згідно ст. 84 КПК України при провадженні слідчих дій під час досудового слідства і дізнання, в судових засіданнях суду першої інстанції та апеляційного суду ведуться протоколи.

Під час провадження у кримінальній справі здійснюються не тільки слідчі дії (допит, очна ставка, обшук та ін.), а й інші процесуальні дії (роз’яснення прав, ознайомлення з матеріалами справи та ін.).

Кожній процесуальній дії передує рішення про її проведення. У більшості випадків ці рішення набувають передбаченої законом процесуальної форми. Так, наприклад, рішенням про порушення кримінальної справи є відповідна постанова органу дізнання, слідчого, прокурора, судді (ч. 1 ст. 98 КПК України). Однак письмова форма передбачена законом не для усіх рішень. Наприклад, допит, очна ставка, пред’явлення для впізнання та деякі інші дії проводяться на підставі рішення відповідної посадової особи, яке не має встановленої законом форми, а тому не може бути окремо оскаржене і не входить до загального предмета скарги.

Вищевикладене свідчить про те, що рішення і дії – це самостійні поняття, змішування яких може призвести до обмеження права особи на оскарження, оскільки, якщо предмет скарги обмежити лише діями, то при буквальному тлумаченні такого положення, його можна зрозуміти як заборону оскарження рішень органу дізнання, слідчого, прокурора, судді.

У КПК України відсутня пряма вказівка на можливість оскарження бездіяльності посадових осіб, які ведуть кримінальний процес, хоча бездіяльність, як і діяльність, може обмежувати і порушувати права та законні інтереси особи в кримінальному судочинстві. Дотримання прав і законних інтересів учасників кримінального процесу у багатьох випадках передбачає вчинення органами і посадовими особами, які ведуть кримінальний процес, відповідних дій і прийняття відповідних рішень. Так, наприклад, право заявлення цивільного позову про відшкодування шкоди, завданої злочином, передбачає прийняття рішення про порушення кримінальної справи, про визнання особи потерпілим і здійснення процесуальної дії – роз’яснення права заявити цивільний позов.

Правовою основою для включення бездіяльності до загального предмету скарги у кримінальному процесі є Конституція України (ст. 55). Для бездіяльності, як складової предмета скарги, є характерним невиконання чи неналежне виконання органом дізнання, слідчим, прокурором, судом (суддею) передбачених законом обов’язків по здійсненню кримінального судочинства, внаслідок чого порушуються права та законні інтереси учасників процесу.

Отже, загальний предмет скарги в кримінальному процесі включає в себе дії (бездіяльність) та рішення органу дізнання, слідчого, прокурора, судді (суду), що здійснюються (допускається) та приймаються в кримінальному судочинстві, а також конституційність закону, що застосований чи підлягає застосуванню у конкретній кримінальній справі.