Ліпкан В.А.

кандидат юридичних наук,

докторант Національної академії внутрішніх справ України

Сили забезпечення національної безпеки утворюються і розвиваються відповідно до рішень Президента України та Кабінету Міністрів України для виконання короткотермінових і довготермінових програм забезпечення національної безпеки. Вони включають в себе: Збройні Сили України, Міністерство внутрішніх справ України, Внутрішні війська МВС України, Службу безпеки України, Державну прикордонну службу України, Державну митну службу України, Управління державної охорони України, інші війська, воєнні формування та відомства, в яких законодавством України передбачена воєнна служба, а також структурні підрозділи органів виконавчої влади, на які покладені функції по забезпеченню національної безпеки.

Повноваження сил забезпечення національної безпеки визначаються відповідними законодавчими актами. Створення сил забезпечення національної безпеки, не передбачених законодавством України заборонено.

Національна безпека забезпечуються не лише силами, а й усіма наявними у країни засобами — політичними, економічними, правовими, воєнними, організаційними і ресурсними на основі послідовної реалізації політики національної безпеки.

Так, на думку О.Г.Данільяна, О.П.Дзьобаня, М.І.Панова визначальне місце серед названих засобів посідають політичні і воєнні[1]. Так, до числа політичних засобів дані дослідники відносять: 1) відпрацювання міжнародно-правових норм, концепцій і конкретних програм боротьби за мир і роззброєння; 2) укладення угод і договорів; 3) політичні консультації і особисті контакти лідерів; 4) конкретні практичні заходи щодо роззброєння, встановлення контактів і взаємний контроль над ходом процесу роззброєння; 5) народна дипломатія[2].

Одразу ж зазначимо, що в цілому також вважаємо, що на даному етапі історичного розвитку названі, а також інформаційні та економічні засоби, становитимуть першооснову засобів забезпечення національної безпеки. Водночас, наголосимо на тій обставині, що дані засоби є похідними, і визначаються загальним напрямом функціонування системи національної безпеки. Якщо казати більш конкретно, то засоби забезпечення національної безпеки мають визначаються Концепцією національної безпеки. Вони є інструментом досягнення окресленої в Концепції національної безпеки мети.

Цікавими у даному аспекті є міркування деяких авторів про пріоритетність тих чи інших засобів. Аналізуючи широке розмаїття думок з даного питання можна зробити один висновок: автори здебільшого порушують логіку між власною позицією при аналізові думок дослідників і наступним висуненням конкретних пропозицій. Так, наприклад, О.Г.Данільян, О.П.Дзьобань, М.І.Панов у своїй книжці спочатку наводять дані про збільшення кількості людських жертв внаслідок проведення війн з 4,4 млн. осіб у ХІІІ столітті до 98,8 у ХХ, а потім кажуть про необхідність зміщення пріоритетів у забезпеченні національної безпеки з воєнних, силових засобів на ненасильницькі, політичні[3]. У той же час порівняння проводиться із порушеннями правило формальної та діалектичної логіки, оскільки загальна кількість людей, які проживали на планеті у ХІІІ столітті, була на декілька порядків меншою, ніж у ХХ столітті. Це все одно, що порівнювати рівень споживання людиною їжі за часів її дитинства, з тим, коли вона буде дорослою.

При чому це не єдиний приклад. На мою думку, зрозумілим є той факт, що Концепція національної безпеки, являючись фундаментальним, базовим документом в сфері національної безпеки, має ґрунтуватись на інтегральній концепції, сутність якої полягає утому, щоб реально оцінити сучасний стан національної безпеки і на підставі цього, окреслити реальну, досяжну мету, тобто майбутній стан системи. Водночас ретельний аналіз, який було нами проведено, дає змогу зробити декілька зауважень.

По-перше, сучасні процеси глобалізації стають дедалі ширшими і охоплюють не тільки інформаційну сферу через утворення і розповсюдження Інтернет, а й економічну, політичну і соціальні та багато інших сфер. Саме це проникнення стає серйозним випробовуванням для тих держав, в яких не є остаточно сформованою національна ідеологія, не окреслені життєво важливі національні інтереси, неадекватно визначено місце та роль у світовій спільноті. Таким чином, процес глобалізації не є тим процесом, який відбувається десь далеко і не стосується України. Навпаки, він усюди, він потрапляє в кожну державу, тому головним завданням зараз вбачається не стільки обговорювати питання щодо можливості чи неможливості впливу глобалізаційних змін на Україну, скільки зосередити увагу на прийнятті цього факту як даності, і відповідно розробляти комплекс заходів щодо максимального коректного входження нашої держави в нове глобалізаційне суспільство.

По-друге, хоча і неможливо заперечувати певну позитивну роль глобалізації, все ж таки більшість не заангажованих дослідників роблять висновок про економічну недоцільність для розвинених країн об’єднання. Так, прикладом, перебуваючи на конференції у Німеччині, мені власно вдалося познайомитися із представниками правоохоронних органів, які висунули думку про те, що об’єднання до Шенгенської зони, уведення єдиної валюти лише погіршило їх загальний рівень життя. Яскравим прикладом негативного ставлення до євро, стало голосування, проведене з цього приводу у Швеції у вересні 2003 року, коли більшість громадян цієї країни висловилися проти уведення євро. Таким чином можна зробити наступний висновок: глобалізація не є вигідною для переважної більшості країн, передусім, для відсталих країн, і для тих країн, які мають високий рівень життя. Можна припустити, що глобалізація, за умови катастрофічно швидкого винищення природних ресурсів, є одним із засобів залишення на „олімпі могутності” малої групи супердержав.

По-третє, ураховуючи вкладене вище, можна припустити, що процеси глобалізації відбуватимуться доти, доки не буде перевищено критичну межу, пройдено точку біфуркації, після якої почнеться зворотна реакція на глобалізацію, що може призвести до конфліктів різного рівня інтенсивності. Таким чином, можна узагальнити, що війни і силові методи вирішення питань ще довго залишатимуться основними і пріоритетними в сфері зовнішньої політики держав, у той час як міжнародне право все менше впливатиме на міжнародне життя.

Принциповим є той момент, що формування інформаційного суспільства створює непересічних можливостей для проведення так званих кібервійн, тобто таких війн, які відбуваються у кіберпросторі. Водночас, зважаючи на той факт, що еволюція розвинених держав відбувається швидше за розвиток нерозвинених, очевидним стає, що інформаційна зброя є недієвою проти таких держав, але вона слугуватиме міцним засобом, що забезпечуватиме ефективне проведення силових акцій.

Сказане дає усі підстави не погодитись із думкою О.Г.Данільяна, О.П.Дзьобаня, М.І. Панова, які визначають ідеал через твердження про „недопустимість” і „неможливість” використання воєнної сили[4]. Річ у тім, що дане твердження є результатом застосування методології детермінізму, за якого загрози та небезпеки вважаються тимчасовими, такими, що не притаманні системі національної безпеки. Водночас застосування нами методології синергетики дає можливість зробити інші висновки[5]. І, передусім, це стосується того факту, що мир є не стільки бажаним ідеалом, скільки переломним, перехідним етапом між новими та старими цивілізаціями. Саме тому слід говорити не про „недопустимість”, а про мінімізацію застосування даної сили і надання пріоритету несиловим методам.

Воднораз, в Концепції національної безпеки мають чітко бути визначені положення щодо можливості застосування сили для забезпечення реалізації життєво важливих інтересів. Річ у тім, що не слід займатися пацифізмом тоді, коли більшість держав, що оточують Україну, у тій чи іншій мірі мають претензії до України. Статус миротворця для України рівнозначний за своїм змістом статусу миротворця одного з боксерів на рингу під час поєдинку. Україна за своєю потенцією є регіональним лідером, отже декларування недопустимості застосування сили, неможливості вжиття заходів різного рівня інтенсивності не лише не відповідає національним інтересам України, яка прагне стати регіональним лідером, а й створює пряму загрозу національній безпеці, через те, що в основному документі — КНБ — буде зазначено про неможливість застосування воєнної сили. Отже за умови наявності реальних і дійсних загроз та небезпек система національної безпеки України буде позбавлена легітимної можливості забезпечення національних інтересів воєнними засобами. І це за тих обставин, коли у КНБ Росії та Туреччини, котрі мають ті чи інші претензії до України, прямо зазначено на можливість використання воєнної сили для захисту власних національних інтересів.

Як резюме зазначу, що концепція має бути позбавлена демагогії, пацифізму і лірики. КНБ — документ, в якому відображаються реальний та бажаний стан держави та всіх її системостворюючих елементів, а також визначаються основні напрями по досягненню бажаного стану. Моя позиція полягає у тому, що в КНБ має бути чітко зазначено на можливість і здатність України застосувати зброю будь-якої інтенсивності до держави, коаліції держав, які реально загрожуватимуть національній безпеці країни.

Тільки така позиція дасть можливість системі національної безпеки розвиватись у багатьох векторах, не зациклюючись на захисних заходах. Дані положення також сприятимуть усвідомленню будь-якої держави, яка може потенційно загрожувати національній безпеці України, про недоцільність реалізації даних загроз, застосування збройної сили, і необхідність пошуку альтернативних (дипломатичних) шляхів розв’язання дискусійних питань. Зазначення у КНБ на можливість застосування сили є не стільки прагненням залякувати когось, скільки бажанням досягти стану стійкого розвитку національних інтересів. Силовий фактор як такий є завжди притаманним тим державам, які претендують на лідерство чи то регіональне, чи то субрегіональне, чи то глобальне.  Сила не є ознакою ворожості, сила, це, передусім, безпека. Ідеал за даного випадку має стосуватись не стільки засобів, скільки їх кореляції із можливістю реалізації національних інтересів.

Я б вираз би це наступною формулою: національна безпека понад усе, але не за будь-яку ціну.

Вочевидь, вірним є зазначити на таке положення, що пріоритет ненасильницьких засобів передбачає використання воєнної сили. При чому успіх використання даної сили залежить від адекватності обраної стратегії, яка є результатом співвіднесення реального та бажаного стану і обрання шляху по досягненню останнього, і застосування системного підходу до вирішення зазначених питань.

Засоби забезпечення національної безпеки тісно переплетені із ресурсами. Основні ресурси забезпечення національної безпеки, окрім об’єктивних особливостей геополітичного та геостратегічного положення України, пов’язані з інтелектуальним багатством, достатньо високим науково-технічним потенціалом, можливостями її природи і надр, а також цілою низкою інших чинників, що робить нашу державу привабливою не тільки для інвестицій, а й для реалізації різних технологій дестабілізації з метою недопущення становлення України в якості регіонального лідера.

докторант Національної академії внутрішніх справ України,

кандидат юридичних наук

Для цитування:

Ліпкан В. А.  Роль МВС України у боротьбі з тероризмом в контексті співробітництва з ЄС. Тероризм та боротьба з ним: теоретико-практичний аспект: монографія. Київ : НАСБУ, 2004. С. 245 – 258.

Географія тероризму

З погляду моралі, тероризм має однаково криваве обличчя, незалежно від його цілей, масштабу і регіону поширення. Він повсюдно аморальний. І терорист-бандит відрізняється від терориста-борця за волю тільки в перекрученій свідомості деяких політиків і військових, мислячих по інерції термінами холодної війни, а також у свідомості ангажованих журналістів.

Як заявив колись сенатор Генрі Джексон, “ідея, начебто хтось терорист, а хтось борець за волю, не може бути впроваджена в суспільство. Борці за волю і революціонери не підривають автобуси з цивільними обличчями, це роблять терористи. Борці за волю і революціонери не захоплюють і не ріжуть школярів, це роблять терористи. Борці за волю не беруть у заручники літаки з мирними громадянами, жінками і дітьми, це роблять терористи. Огидно, що демократія дозволила асоціювати слово “воля” з актами тероризму!”

Стосовно чеченських сепаратистів у Росії цей порівняльний ряд можна продовжити: борці за волю не захоплюють пологові будинки, не підривають житлові будинки в містах, не звертають людей у рабів і не торгують ними і не знімають на відеокамеру вбивства людей.

Для аналізу причин тероризму і вироблення програм по його запобіганню необхідно знати специфіку регіональних проявів екстремізму, враховувати психологію, поведінкові реакції, соціальні і духовні традиції, ціннісні орієнтації, настільки різні і настільки стійкі в етносів, навіть сторіччями живучих поруч в одній країні.

У значній мірі ці розходження в ряді країн визначають вибуховий характер і гостроту зіткнень. Тому необхідно організувати постійний моніторинг етнічних, конфесійних, соціально-політичних змін і тенденцій не лише в регіонах з палаючими конфліктами, а й у відносно спокійних.

Переважна більшість конфліктів і в минулому столітті, і в тому що почалось відбуваються на тлі етнорелігійних і соціальних відносин. Екстремізм як спонтанна захисна реакція на те, що духовне середовище життєдіяльності перестає бути рідним, звичним, легко прогнозованим, – поширюється там, де активні міграційні процеси різнорідних етнічних груп, що різко відрізняються по психології, темпераменту, соціально-побутовому укладу і поведінковим реакціям. До таких регіонів після Другої світової війни і розпаду колоніальної системи стали належати країни Європи і Північної Америки. Колоніальні чиновники, військові й інженери повернулися на батьківщину, а привчені до опіки народи залежних раніше країн півдня по різних причинах, і частіше по соціально-економічним, масово рушили в колишні метрополії: у Францію, у Німеччину й інші країни півночі. У багатьох великих містах Західної Європи, як, наприклад, у Марселеві, мігранти з півдня складають уже більше половини населення і формують свої етнічні політичні організації.

Пізніше, після розпаду СРСР, з колишніх південних окраїн Російської імперії в Росію масово почали переселятися не тільки росіяни, що потрапили в нових незалежних республіках під найсильніший тиск державного і соціально-побутового тероризму у всіх формах, але і мільйони громадян цих республік, тікаючи від релігійної агресивності своїх родичів, соціальної нестабільності та економічної катастрофи. Але переїхавши, вони принесли на нове місце таку ж агресивність і нетерпимість, небажання поважати звичаї і цінності корінних жителів Центральної Росії.

І в Західній, і в Східній Європі це нове велике переселення народів в останні роки почало викликати тривогу й у громадян, і в державних облич. Посилюється візовий режим з півдня і сходу, ускладнюються процедури одержання виду  на проживання. В Австрії народ призвав до влади націонал-радикалів, що обіцяли відгородити його від мас мігрантів. В інших країнах Західної Європи усе активніше піднімають голову неонацисти, які видають масу журналів, що поповнюють свої ряди молоддю. А виробляти інші принципи позитивної міжетнічної взаємодії, без заступницьких знижок на “недорозвиненість” і “нецивілізованість”, вони виявилися не здатні.

Надії західних і російських лібералів на те, що мільйони вихідців з південних країн засвоять європейські соціальні і духовно-моральні цінності, що вони вважають загальнолюдськими, не виправдалися.

У США традиційне домінування британців, що визначають дух і обличчя країни, усе швидше втрачається через загальні демографічні проблеми європейських народів і збільшення частки вихідців з південних країн. Незважаючи на офіційну політичну коректність у США майже в усіх штатах діють неонацистські угруповання терористів, неоконфедерати, расисти ку-клукс-клану, а також екстремістські організації на базі цивільної міліції, створеної у всіх штатах і підготовленої до партизанської війни ще в 50-і роки по указі Ейзенхауера. Вона нараховувала вже в період створення до півмільйона осіб.

З іншого боку, у США тільки мусульманська організація Фарахана нараховує до 3 мільйонів чоловік. Її акція “марш півмільйона чорних чоловіків на Вашингтона” носила явно екстремістський характер. Свої групи екстремістів є й у всіх інших етнічних діаспор, у тому числі контролюючі транспортування і збут наркотиків.

У загальній кримінальній картині США на кінець сторіччя убивства, грабежі банків, теракти з вибухами поїздів, будинків поліції і клінік, що роблять аборти, зроблені правими терористами, складали 22% від усіх тяжких злочинів у країні.

Міжнародний тероризм: поняття і сутність

Прийнято вважати, що міжнародний тероризм має різні форми втілення:

- міждержавний – як засіб досягнення політичних, економічних і інших цілей у визначеному чи регіоні в міжнародних відносинах;

- інтернаціональний-релігійний – як засіб територіальної чи експансії помсти етнічно близьких одноконфесійних груп;

- інтернаціональний-кримінальний – як засіб дестабілізації державного контролю і управління для зміцнення і розширення діяльності міжнародних наркооб’єднань.

Міжнародний тероризм носить переважно закритий (анонімний) характер. Однак латентно передбачається широкомасштабне висвітлення в засобах масової інформації для багаторазового посилення ефекту терористичного акта, забезпечення безпечної й ефективної діяльності своїх легальних структур, для перекладу відповідних репресивних заходів у помилковий (задане) напрямок.

У другій половині XX і початку XXI століття три основних види міжнародного тероризму виявляються як взаємно обумовлені і погоджені на етапі формування терористських структур і мереж (наприклад, в Афганістану в 70 – 80-і роки, у Югославії і виниклих на її території державах – у 90-і роки). Надалі відбулося відокремлення і вихід з-під контролю держав – заступників симбіозу етнорелігійних і кримінальних об’єднань, що споконвічно переслідують тільки свої ідеологічні (світоглядні), політичні й економічні цілі.

Зрощення державних секретних служб і терористських організацій відбувалося при спробах наддержав керувати міжетнічними і міжконфесійними конфліктами у своїх геополітичних інтересах. Тероризм став у роки холодної війни політичною технологією. Ця стратегія дестабілізації була випробувана в Італії і Туреччині, в Азії і Латинській Америці, а пізніше – у Югославії, на Кавказі.

У результаті такої взаємодії у світі значно збільшилося число терористських груп і організацій. Тисячі бойовиків у таборах, створених державними секретними службами різних країн, пройшли всебічну підготовку, освоїли сучасні методи і засоби інформаційно-психологічних, розвідувальних, диверсійних і наступально-оборонних операцій. Випускники цих терористичних таборів стали інструкторами і польовими командирами бойовиків на Кавказу й в Азії, керівниками закритих терористичних і легальних інформаційно-пропагандистських центрів і мереж у багатьох європейських країнах і США. При цьому вони обходяться вкрай малими фінансовими засобами.

Міжнародному тероризму до початку XXI століття був доданий розмах і витончений характер, різко підвищився рівень його інтелектуального, організаційного, технічного забезпечення. Про це свідчать криваві теракти 11 вересня 2001 року в США.

Із засобу політичних і військових технологій у руках геополітиків екстремістські етнорелігійні організації, що перейшли на самофінансування за рахунок наркобізнесу, перетворилися в подвійну взаємозалежну загрозу як для колишніх країн – заступників, так і для інших держав планети. У загрозу масштабних руйнувань із загибеллю тисяч людей і провокуванням масових психозів, що дестабілізують соціально-політичну обстановку, а також у загрозу масового поширення наркоманії, особливо серед молоді ліберальних європейських країн, Росії і США.

Особливості сучасного  тероризму

Нещодавні події в США з жахаючою переконливістю продемонстрували, що тероризм по праву претендує на звання однієї з головних загроз сучасної цивілізації. Теракти в Нью-Йорку й у Вашингтоні змінили поняття сили і безпеки. Сполучені Штати, що володіють найбільшою військовою міццю у світі, виявилися беззахисними перед групою терористів, що зруйнували міф про те, що сила гарантує безпеку. Щорічна доповідь Державного департаменту США за 2000 рік свідчить про те, що в минулому році було вчинено 423 терористичних акта – на 30 випадків більше, ніж у 1999 році. Також зросла і кількість жертв терактів: з 223 чоловік у 1999 році до 405 у 2000.

Тероризм – дуже серйозна проблема в сьогоденні і ще більш значна загроза в майбутньому. З кінця 60-х років він придбав воістину загрозливі масштаби:

за період з 1970 по 1985 р. у Європі вчинено близько 3000 терактів;
у Латинській Америці – 1573; на Близькому Сході – 1330; у Північній Америці – 448;

за період з 1986 по теперішній час ріст кількості терактів у різних регіонах світу склав від 50 до 60 відсотків.

Разом з тим, кількість терористичних актів постійно збільшується, вони стають усе більш жорстокими і все частіше їхнім об’єктом стають люди. Так:

у 70-х роках 80 % терактів були спрямовані проти власності і лише 20 % – проти людей;

у 80-х роках – відповідно 50 % і 50 %;

у 90-х роках – уже 30 % і 70 %.

Терористичні акти стали ретельніше готуватися, і на загал – до 90%  тією чи іншою мірою досягають своїх цілей. Різко зросла дисципліна усередині терористських організацій, терористські угруповання різних країн здійснюють співробітництво між собою, координують свої дії.

Тероризм – явище, знайоме людству ще з давніх часів. Його історія починається з утворення однієї із самих ранніх терористичних угруповань – сікарії. Ця секта діяла в Палестині в I сторіччі нової ери. Головною зброєю її членів був кинджал короткий меч (сика), захований під одягом. Сікарії застосовували незвичайну тактику – атакували супротивника серед біла дня, зазвичай під час свят, коли Єрусалим був переповнений юрбами людей, думаючи, що юрба, зі своєю щільністю і тиснявою, стане для них чимось начебто темряви, у якій легше лишитися непоміченим або сховатися від переслідувачів. Сікарії знищували представників династії Іродів, руйнували їхні палаци, спалювали зерносховища, виводили з ладу системи водопостачання.

У широке вжиток термін «тероризм» увійшов наприкінці XVIII століття і позначав репресивну політику, що проводиться якобінцями щодо своїх супротивників під час Великої французької революції. Сьогодні під тероризмом розуміють метод досягнення політичних чи інших публічних цілей групою людей за допомогою систематичного використання насильства. У 70-х роках у звертання був уведений термін «міжнародний тероризм», який проект Кодексу злочинів проти світу і безпеки людства ООН визначає як «здійснення, організацію, сприяння здійсненню, чи фінансування заохочення чи агентами представниками однієї держави актів проти іншої чи держави потурання з їх боку здійсненню таких актів, що спрямовані проти чи облич власності, і які за своїм характером мають мета викликати страх у державних діячів, груп чи облич населення в цілому».

Останнім часом відзначається тенденція скорочення кількості ідеологічних терористичних угруповань і збільшення релігійних. З кінця 1960-х років особливе поширення одержав так називаний лівий тероризм. Найбільш відомі його представники – італійські «Червоні бригади», японська «Червона армія» і німецька «Фракція Червоної армії». Завершення Холодної війни означало припинення ідеологічного протистояння між США і Радянським Союзом, і, як наслідок, припинення фінансування промарксистських антикапіталістичних терористських груп. Більшість з них припинило своє існування, і тільки деяким удалося вижити. Найбільш відома з таких угруповань – революційний рух імені Тупака Амару в Перу.

У 90-х роках на перше місце виходять релігійні терористичні угруповання, особливу небезпеку серед який представляють прихильники ісламського тероризму. Ісламський екстремістський рух став набирати силу і поширюватися, насамперед, з території Єгипту в 1950-1960 роках. Чималу роль у розвиткові даних процесів відіграла боротьба арабських і мусульманських країн за незалежність, що активно розгорнулася практично в цей же період. Якщо на початковому етапі дії екстремістів обумовлювалися релігійним фанатизмом, то згодом до релігійних мотивів домісилися і політичні амбіції.

Останнім часом ісламський тероризм вийшов на глобальний рівень. 11 з 29 груп, охарактеризованих Держдепартаментом США як «іноземні терористичні організації», є ісламськими. У Великій Британії 14 з 21 групи, оголошеної поза законом за зв’язок з терористичною діяльністю за рубежем, – ісламські. При цьому, дослідники виділяють два покоління ісламського тероризму. Історично першими були «червоно-зелені» групи арабів, що відстоювали соціалістичні догмати і не представляли реальної погрози для західного світу (палестинські організації Абу-Нідаля, Ахмада Джибриля, Найефа Хаватме).

Нове ж покоління арабських терористів переслідує зовсім інші цілі – послаблення західної цивілізації і посилення впливу ісламу в його найбільш радикальній архаїчній формі. Одним з перших пунктів здійснення цієї мети є «очищення» Арабського півострова від американської присутності і ліквідація «сіоністського утворення» – Ізраїлю. Останнім часом відзначається тенденція об’єднання розрізнених терористичних організацій і створення Всесвітньої армії ісламу зі своєю штаб-квартирою, єдиним командуванням, загальною фінансовою системою і стратегією. На сьогодні концепція міжнародного ісламського тероризму отримає повну свободу дій проти основного супротивника – Заходу – з доступом до його величезних фінансових ресурсів. Яскравим прикладом цієї тенденції є терорист №1 Усама бін Ладен і створена ним могутня система терористичних організацій. До країн, що підтримують міжнародний тероризм, Держдепартамент США включив Іран, Ірак, Лівію, Кубу, Північну Корею і Судан, Сірію тощо, переважно ісламські держави.
Інша, не менш небезпечна тенденція сучасного тероризму – збільшення кількості суїцидальних терактів. Історичні прецеденти такого виду тероризму просліджуються в практиці борців ісламу асасинів ще в ХI столітті. Якщо раніше терорист і був готовий пожертвувати собою в ім’я своїх ідеалів, то він вживав деякі запобіжні заходи в надії залишитися живим. Тепер же усе більш популярним стає образ камікадзе або шахеда  з єдиним бажанням знищити якнайбільше ворогів.
У 1980-х суїцидальні теракти були зареєстровані в Лівану, Кувейті і Шрі-Ланці. У 1990-х серія таких терактів була здійснена в Ізраїлі, Індії, Панамі, Алжиру, Пакистані, Аргентині, Хорватії, Туреччині, Танзанії і Кенії. У зв’язку з тенденцією сучасного тероризму до інтернаціоналізації, подібний вид тероризму загрожує пошириться і на Західну Європу. Подібні випадки вже мали місце в США 11 вересня і зараз мають місце в Афганістані та Іраку. На сьогодні підготовку камікадзе практикують 10 релігійних і світських терористських груп: Ісламський рух опору («Хамас»), «Ісламський джихад – Палестина» на окупованих ізраїльських територіях, Хезболлах у Лівану, єгипетський Ісламський джихад і «Ісламська група»; Збройна ісламська група в Алжиру; Барбар халса (Barbar Khalsa International) в Індії; «Тигри звільнення Таміл Елама» у Шрі-Ланці; Курдська робоча партія в Туреччині і терористичній мережі Усами бін Ладена в Афганістану «Аль-Каїда».

У такому підході, незважаючи на його фанатичність, є раціональне джерело. По-перше, він значно зменшує вартість підготовки теракту, оскільки відпадає необхідність у підготовці шляхів відступу. По-друге, за цього випадку знижується імовірність «несприятливих обставин», а масштаби руйнувань і кількість людських жертв значно зростають. Камікадзе може проникнути до будь-якого будинку і одержує велику свободу вибору найбільш придатного місця і часу. По-третє, у результаті загибелі виконавця можливість визначення замовників теракту зводиться майже до нуля. По-четверте, випадки самогубств мають значний вплив на психічний стан суспільства: майже ніщо не може зупинити людину, яку спромоглась на такий крок, і немає впевненості в тому, що людина, яке йде поруч з вами, не є терористом-самогубцем.

Заходи, що вживає МВС: перспективи та пропозиції

Членство в ЄС зобов’язує країни-члени здійснювати погоджену політику у сфері юстиції та внутрішніх справ. На практиці це означає, що договори з третіми країнами мають бути погоджені в усіх країнах-членах, існують спільні стандарти у здійсненні поліцейської діяльності, для планування спільних операцій та здійснення обміну оперативною інформацією створений Європол.

Україна вважає такими, що відповідають національними інтересам, заходи щодо підтримання ініціатив країн Євросоюзу у сфері боротьби з тероризмом. Одним з компонентів системи забезпечення внутрішньої безпеки країни є МВС. Ним вже зараз вживається ціла низка заходів, мета яких здебільшого зосереджена на посиленні боротьби з тероризмом на багатосторонньому рівні, імплементації документів Ради Безпеки ООН щодо боротьби з тероризмом, участі у міжнародній співпраці у викоріненні джерел фінансування тероризму.

За результатами засідання „Україна-Трійка ЄС”, парламентських слухань у Верховній Раді України з Європейської інтеграції, Лондонської конференції Міністром внутрішніх справ України прийнято рішення щодо розробки єдиного перспективного відомчого плану.

Перспективний план дій містить заходи, що згруповані по окремих напрямах співробітництва з ЄС. Більша частина цих заходів вже закріплена у „Плані-графіку імплементації Плану дій ЄС в сфері юстиції та внутрішніх справ”, а також передбачена у проекті розпорядження Кабінету Міністрів пор План дій щодо пріоритетних положень Програми інтеграції до ЄС.

Метою цього плану є створення єдиного відомчого документу у сфері європейської інтеграції, який діятиме не перспективу та відображатиме весь спектр діяльності МВС на європейському напрямку. Це співробітництво з ЄС та його органами, Радою Європи, субрегіональними європейськими організаціями, до яких входять держави-члени ЄС, держави-кандидати на вступ до ЄС: як-то Центральноєвропейською Ініціативою, Південно-Східною Європейською Ініціативою, недержавними міжнародними організаціями. Передбачається, що цей документ переглядатиметься та уточнюватиметься кожний рік з урахуванням нових домовленостей та розширенням співробітництва з країнами-членами.

Висновки

З вищенаведеного можна зробити наступні висновки:

- тероризм є однією з крайніх форм прояву екстремізму, коли протиріччя загострюються до конфліктних відносин;

- схований період прояву протиріч створює сприятливий ґрунт для оформлення організаційних структур терористських організацій;

- сформовані терористські структури мають ознаки паразитичних утворень;

- перевищення припустимих меж кількісних значень показників, що оцінюють ступінь терористичних погроз, призводить до саморозпаду системи і появі нової керуючої підсистеми в ураженій структурі (перехоплення керування терористами).

Інформаційну протидію тероризму необхідно будувати на різних рівнях його прояву, насамперед на рівні схованої фази формування.

1. Необхідно відслідковувати незалежно від політичної кон’юнктури стан протиріч у державних і міжнародних системах і виробляти механізми негайної компенсації виникаючої гостроти протиріч (Модель має спеціалізований апарат кількісного обліку протиріч, гостроти протиріч і інших необхідних параметрів стійкості).

2. Важливою складовою частиною діяльності інформаційного протистояння тероризму є моніторинг суспільних структур держав на наявність і величину гостроти протиріч як усередині, так і між ними. Це включає як етнічні проблеми, так і конфесіональні взаємини, молодіжні рухи, сектантські утворення тощо.

3. Для прогнозування й оцінки ступеня терористичних загроз доцільно використовувати гомеостатичні моделі, за допомогою яких здійснюється моделювання основних протиріч і на основі отриманих результатів з’являється можливість у ідентифікації назріваючих соціальних проблем і виробленні заходів запобігання актам тероризму.

4. Доцільним вважається розглянути питання щодо необхідності поглиблення співробітництва шляхом проведення скоординованих спецоперацій та надання Європолу мандату на контакти з країнами-не-членами ЄС, з огляду на спільність проблеми боротьби з тероризмом на для усього регіону.

5. Розглядаючи тероризм як соціальне явище, Україна твердо відстоює позицію щодо необхідності радикальної активізації діяльності по демонтажу фінансового підґрунтя терористських організацій. З цією метою в нашій державі налагоджена тісна взаємодія оперативних підрозділів, які займаються боротьбою з тероризмом та відмиванням брудних грошей. Вважаючи даний напрям одним з пріоритетних в згаданій сфері, пропонуємо налагодити взаємодію між оперативними підрозділами країн Європи, з метою ефективного вирішення проблем боротьби з тероризмом.

6. Боротьба з тероризмом має розглядатися як безальтернативний пріоритетний напрям функціонування системи загальноєвропейської безпеки, і Україна докладатиме максимальних зусиль щодо підтримання миру та спокою на Європейському континенті.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

кандидат юридичних наук,

докторант Національної академії внутрішніх справ України

Для цитування:

Ліпкан В.А. Управлінський підхід до вивчення системи забезпечення національної безпеки України. Боротьба з організованою злочинністю і корупцією. 2004. № 9. С. 230 – 233.

Останніми часами проблема управління національною безпекою зміщується  в бік не стільки декларованої, скільки реально розглядуваної. Передусім, це обумовлено трансформацією геополітичної конфігурації, яка спричинила суттєвий вплив на характер та інтенсивність забезпечення українських національних інтересів. У зв’язку з цим постає завдання щодо формування цілісної системи знань про національну безпеку — націобезпекознавство[1].

Формування нової теорії або наукового напряму не є самоціллю, а зумовлено низкою теоретичних і практичних питань. Передусім, ці питання пов’язані із неоформленістю понятійно-категорійного апарату, невизначеністю основних понять та категорій, надання їм дослідниками різного тлумачення. Система національної безпеки є однією з центральних категорій націобезпекознавства. Разом з цим, до центральних категорій даного наукового напряму ми також відносимо і „систему забезпечення національної безпеки”. На дану обставину також звертає увагу і українська дослідниця М.Б.Левицька, зазначаючи, що категорія „система забезпечення національної безпеки” входить до базових понять загальної теорії національної безпеки[2]. Одразу ж зауважимо, що, систему забезпечення національної безпеки у двох іпостасях: як об’єкт управління і як об’єкт наукового пізнання. У рамках даної статті ми розглядатимемо її в якості об’єкта управління.

Загальна аморфність понятійного апарату, чинить негативний вплив на формування націобезпекознавства. Передусім, це стосується ототожнення таких понять як „система національної безпеки” і „система забезпечення національної безпеки” переважною більшістю дослідників феномену національної безпеки. З поміж цілого ряду причин, однією і напевно найголовнішою, є не визначеність мети функціонування системи забезпечення національної безпеки України.

Метою даної статті є визначення із застосуванням управлінського підходу цілей і завдань системи забезпечення національної безпеки.

Національна безпека забезпечується проведенням єдиної державної політики в усіх сферах життєдіяльності, системою заходів економічного, політичного і організаційного характеру, адекватних загрозам та небезпекам національним інтересам особи, суспільства та держави.

Основним суб’єктом забезпечення національної безпеки є держава, яка здійснює функції у цій сфері через органи законодавчої, виконавчої та судової влади. Держава згідно з чинним законодавством забезпечує безпеку кожного громадянина як на території України, так і за її межами. Для створення і підтримання належного рівня захисту національних інтересів об’єктів національної безпеки України розробляється система правових норм, що регулюють відносини в сфері національної безпеки, визначаються основні напрями діяльності органів державної влади і управління, а також суб’єктів недержавної форми власності, що надають послуги в сфері забезпечення безпеки, формуються або перетворюються органи та сили забезпечення національної безпеки і механізм контролю та нагляду за їх діяльністю. У зв’язку з чим питання удосконалення нормативно-правового забезпечення управління системи національної безпеки також перебувають у полі тяжіння нашого наукового інтересу.

Визначальним елементом створення будь-якої системи є її мета. Отже очевидним є розгляд даного компоненту і при створенні системи забезпечення національної безпеки України.

Питанням визначення поняття мети приділено багато уваги, тому, щоб не переобтяжувати статтю зайвими дискусіями, наведемо те визначення поняття, яким будемо користуватися в подальшому. Отже мета — передбачений у свідомості результат, на досягнення якого спрямована діяльність суб’єкта.

У теоретичній сфері дослідження національної безпеки, мабуть, стало традицією, що одне поняття характеризується чисельними не лише визначеннями, а й підходами щодо їх формулювання. Це ж саме стосується і такого поняття, як „мета функціонування системи забезпечення національної безпеки”.

Зважаючи на те, що система забезпечення національної безпеки — широкий спектр державних і недержавних інститутів, що здійснюють свою діяльність в інтересах досягнення необхідного рівня управління системою національної  безпеки[3], можна визначити і мету її створення і функціонування: організація процесу управління загрозами та небезпеками, за якого державними і недержавними інституціями гарантується прогресивний розвиток українських національних інтересів, джерел духовного і внутрішнього добробуту народу України, а також ефективне функціонування самої системи забезпечення національної безпеки України. У найбільш широкому плані мета системи забезпечення національної безпеки — організація управління системою національної безпеки через ефективне функціонування самої системи забезпечення.

При чому, під поняттям управління системою національної безпеки нами розуміється свідомий цілеспрямований вплив суб’єкта управління на множину потреб, інтересів і цінностей особи, суспільства і держави, загроз та небезпек, внутрішніх та зовнішніх, об’єктивних та суб’єктивних,  природних, техногенних та антропогенних чинників, що впливають на стан національної безпеки умов їх генезису, еволюції та балансу, державні та недержавні інституції, об’єднані цілями і завданнями щодо про­сування забезпечених недоторканістю національних потреб, інтересів і цінностей, які взаємодіють один з одним і здійснюють відповідну дія­льність у межах законодавства України з метою підвищення ефективності її функціонування для розв’язання завдань по забезпеченню національної безпеки.

Управління системою національної безпеки має розглядатися в декількох аспектах. По-перше, мається на увазі управління цією системою як об’єктом з боку держави. По-друге, враховується управління, яке здійснюється всередині системи, при якому об’єктами є співробітники, служби, підрозділи, органи, а суб’єктами — керівники та управляючі апарати, які діють на відповідних рівнях і становлять у своїй сукупності управляючу підсистему всієї системи даних органів у цілому і кожного з них окремо.

У свою чергу, управління системою забезпечення національної безпеки можна визначити як особливий вид діяльності державних і недержавних суб’єктів по упорядкуван­ню системи забезпечення національної безпеки, забезпеченню її оптимального функціонування і стійкого розвитку з організації управління системою національної безпеки.

Зміст цієї діяльності вміщує: визначення цілей, завдань і функцій суб’єктів забезпечення національної безпеки; розроблення і вдосконалення їх організаційної, функціональної, інформаційної та психологічної структури; за­безпечення матеріальними, інформаційними та інши­ми ресурсами; підготовку і реалізацію управлінських рішень; за­безпечення координації та взаємодії державних і недержавних суб’єктів забезпечення національної безпеки; регулювання їх організації і функціонування з урахуванням геополітичної обстановки та відхилень від намічених цілей; створення ефективної системи обліку та контролю тощо.

Головне завдання системи забезпечення національної безпеки полягає у тому, щоб створити таку систему управління, за якої можна було б здійснювати свідомий цілеспрямований вплив на ці загрози та небезпеки.

Водночас варто зазначити, що дана позиція поки не знайшла широкого застосування. Більше того окремі дослідники пропонують вживати поняття „ліквідація небезпек”, що саме по собі суперечить управлінській парадигмі аналізу національної безпеки в якості об’єкта управління. Так, наприклад, М.Б.Левицька зазначає: „…ліквідація небезпек … значною мірою відноситься до сфери діяльності органів внутрішніх справ”[4]. Водночас далі по тексту автор заперечує сама собі, зазначаючи наступне: „Повну ліквідацію загроз не можна розглядати як таку, що може бути реально досягнута, оскільки загрози національним інтересам країни завжди її супроводжують в процесі розвитку і є основним фактором, що впливає  на реалізацію завдань і функції системи забезпечення національної безпеки”[5]. Отже стає незрозумілим, якої саме позиції притримується автор. Причому така позиція і понятійна неточність притаманна багатьом дослідженням з націобезпекознавчої проблематики[6].

Утім, наша позиція полягає у тому, щоб у межах націобезпекознавства застосовувати управлінський підхід, тобто таку дослідницьку програму, яка виходить з того, що існування людини, суспільства і держави в якості триєдиного організму є результатом глобального процесу управління, продуктом, який виник у ході адаптації людини до світу і виживання у ньому через отримання і обмін значущою інформацією. Національна безпека виступає об’єктом управління і разом із системою забезпечення національної безпеки утворюють систему управління національною безпекою.

Застосування управлінського підходу до вивчення системи забезпечення національної безпеки дозволить визначити: 1) чітке коло суб’єктів забезпечення національної безпеки; 2) чітке коло об’єктів національної безпеки; 3) канали прямого і зворотного зв’язку, по яким відбуватиметься надходження інформації від суб’єкта до об’єкта і навпаки; 4) внутрішнє і зовнішнє середовище існування системи національної безпеки в цілому і системи забезпечення національної безпеки, зокрема, що надасть змогу говорити не про знищення джерела небезпеки, а про можливість здійснення моніторингу чинників, що можуть становити загрозу або небезпеку для національної безпеки України, а у більш абстрактному плані — управління ними.

Саме такий підхід вважається нами доцільним при окресленні як мети, так і взагалі системи забезпечення національної безпеки. Управлінська парадигма має виступати в якості дієвого засобу як пізнання, так і практичного впливу на національну безпеку. Такий підхід є новаторським, його теоретичним виходом є формування відповідних категорій націобезпекознавства, а практичним — системи управління національною безпекою.

докторант Національної академії внутрішніх справ України, 

кандидат юридичних наук

Відповідно до запрошення Посольства США в Україні, за дозволом МВС України, а також наказу академії брав участь у 21 чотиритижневій навчальній сесії з підвищення кваліфікації для представників начальницького складу правоохоронних органів з 12 лютого по 14 березня 2004 року в Міжнародній правоохоронній академії (м. Розвел, штат Нью-Мексіко, США)[1].

• Місією Міжнародної академії правоохоронних органів-Розвел є надання навчання вищого рівня з питань кримінального правосуддя для правоохоронців з усього світу і представлення їм суспільства і відомств Сполучених Штатів Америки.

Нашими цілями є підвищення здатності досвідчених правоохоронців боротися із злочинністю в їхніх країнах, а також спонукати двосторонню і регіональну співпрацю у боротьбі із транснацональною злочинністю.

Завданнями програми МАПО-Р є:

• Розвивати ефективну міжнародну співпрацю між правоохоронними відомствами,
• Забезпечувати клімат всередині правоохоронних органів, сприятливий для постійного особистого і професійного розвитку,
• Готувати службовців правоохоронних органів до підвищеної відповідальності, і
• Покращувати технічну й управлінську здатність учасників правоохоронних відомств протистояти міжнародним злочинам.

МАПО-Р – це програма Міжнародного бюра у справах правоохоронних органів та  боротьби з наркотиками Державного департамента США. Технічну, адміністративну і господарчу підтримку МАПО-Р здійснює команда, очолювана Інститутом вугільної промисловості й технології штату Нью-Мексіко, за участі Університета ім. Сема Хьюстона, Університета східного Нью-Мексіко–Розвел і компанії “Саенс еплікейшн інтернешенел корпорейшн”.

Цільова аудиторія складалася із досвідчених управлінців правоохоронних органів середньої ланки (лейтенанти і капітани) з таких країн, як: Україна, Сербія і Монтенегро, Угорщина.  З урахуванням тієї обставини, що я вже відвідував МАПО в Будапешті, до МАПО-Р я приїхав із високою обізнаністю, включно із розумінням:

•        ролі та відповідальності різних правоохоронних органів США (Федерального бюро розслідувань, Агентства боротьби з наркотиками, Бюро з питань алкоголю, тютюну і зброї) і їхніх контактних осіб;

•        основних методів розслідування стосовно загальних злочинів і злочинів, пов’язаних з наркотиками;

•        природи транснаціональної злочинності і відповідного потоку грошей і контрабанди (тобто, відмивання грошей, підробка грошей), стратегій розслідування транснаціональних злочинів і ролі слухачів у цих розслідуваннях;

•        концепцій основних прав людини, людської гідності і демократії в поліції

•        різних юридичних систем і важливості законів у визначенні стратегій кримінальних розслідувань.

Цей курс було побудовано на знаннях слухачів, отриманих в МАПО в Будапешті. З метою надання ширшого погляду на роботу поліції у ХХІ столітті, він був зосереджений більше на академічних, ніж на практичних аспектах охорони  і застосування закону. Курс так само було зосереджено на навчанні важливим аналітичним навичкам.

Кількість слухачів складала 45 осіб: Україна — 13, Сербія і Монтенегро — 16, Угорщина — 16. Курс тривав 4 тижні.

Цей курс покращив управлінську здатність у боротьбі зі злочинністю, у впровадженні демократичних процедур і підтриманні співпраці з Американськими міжнародними правоохоронними відомствами з метою кращого протистояння транснаціональним кримінальним елементам. Композиційно курс складався із чотирьох модулів:

• кримінальне правосуддя в глобальному середовищі;
• сучасні поліцейські стратегії;
• основні теми в роботі поліції;
• глобальні тенденції і нові теми в транснаціональній злочинності.

Щоб додати практики, цей курс було побудовано у форматі інтерактивного семінару, де слухачі мали багато можливостей вчитися, практикуючи щось. Коли це було доречним, слухачі мали миттєву можливість практикувати, що вони вивчили. Практичні вправи були зосереджені на встановленні цілей і досягненні бажаних результатів. У дослідженні, аналізі й презентації результатів нас спонукали до використання технічних засобів, таких як, персональні комп’ютери.

Розробка цього курсу була побудована на таких гіпотезах:

•        цільова аудиторія для цього курсу — управлінці середньої ланки. Неформальну оцінку рівня навичок і досвіду слухачів було проведено по приїзді. Викладачі використовували цю інформацію для встановлення рівня, на якому представляти матеріали курсу;

•        викладацький метод спонукання слухачів до активної взаємодії з іншими слухачами, або викладачами може бути незнайомим для деяких слухачів, проте він є важливим аспектом курсу. Слухачів ознайомлювали з цим методом поступово;

•    кожний модуль включав орієнтаційну частину і підсумок організації й характеристики модуля, а так само його співвідношення з іншими частинами курсу. Підсумкове заняття підсумувало результати всього курсу.

•    курс викладався англійською і синхронно перекладався на мови слухачів. Переклад і процес розуміння додав приблизно 20 відсотків до часу, необхідного, щоб прочитати курс виключно англійською. Переклад було обмежено до максимум трьох мов протягом одного курсу;

•    комп’ютерна грамотність слухачів була визначена через самооцінку перед тим, як вони прибули на навчання. Відповідне інструктування було надано враховуючи цю оцінку. Учасників, які мали вищий рівень володіння комп’ютером, просили допомогти слухачам з більш низьким рівнем;

•    перелік термінів, специфічних для правоохоронних органів і їхні відповідні значення було надано слухачам разом з їхніми орієнтаційними пакетами;

•    участь в заходах поблизу Розвела було включено до учбового плану. Слухачі мали можливість взяти участь в Американських культурних подіях (таких як шашлики, родео, ярмарки, відвідування приватних осель громадян, початкових і середніх шкіл) і професійних заходах (таких як поліцейські патрулювання,  диспетчерські центри, судово-медичні лабораторії, інші правоохоронні академії і засіданнях суду).

Цей курс було спрямовано на досягнення кількох широких цілей. Три цілі є дидактичними по природі (вивчення концепцій і процедур), дві є дієвими (стосуються бажаної зміни у підходах), і три є зорієнтованими на покращення навичок.

Дидактичні цілі були спрямовані на:

• покращення технічної й управлінської здатності слухачів допомогти відповідним правоохоронним відомствам в боротьбі з транснаціональною злочинністю;
• підвищення здатності слухачів впроваджувати сучасні управлінські принципи роботи правоохоронних органів у відомствах своїх країн;
• посилення здатності учасників впроваджувати стратегії на підтримку намагань правоохоронних органів США перехоплювати транснаціональні кримінальні елементи.

Щодо дієвих цілей — в кінці курсу слухачі висловили зобов’язання впроваджувати правоохоронні практики, які відображають демократичні принципи і підтримують співпрацю в напрямку намагань правоохоронних органів перехоплювати транснаціональні кримінальні елементи.

Три цілі, орієнтовані на покращення навичок, запропонували учасникам можливість:

1)    покращити володіння основними операціями персональних комп’ютерів;

2)    підвищити знання слухачів щодо англомовних термінів, притаманних правоохоронним органам і базові навички спілкування в оригінальному американському середовищі;

3)    визначити і досягати індивідуальних цілей з фізичної підготовки.

Курс складався із чотирьох модулів, описаних нижче. Кожний модуль мав кілька навчальних цілей. У кінці курсу, учасники досягли навчальних цілей, описаних в кожному модулі.

Модуль один — кримінальне правосуддя в глобальному середовищі

Модуль один ознайомив слухачів з різними ролями, які виконує поліція у глобальному співтоваристві, що змінюється. Були представлені створені культурою, бюджетними пріоритетами, меншинами, технологією і глобалізацією цінностей безнадійні виклики, з якими поліція повинна мати справу у сучасному середовищі. Щоб переконатися, що учасники мали тверде розуміння глобальної злочинності, викладачі описали основні типи злочинів і типології. Слухачі також вивчили очікування поліції щодо розповсюдження прийнятих міжнародних юридичних і професійних стандартів роботи правоохоронних органів.

У межах даного модуля також розглядалися питання щодо: визначення і пояснення концепції громадянського суспільства і його відношення до ефективної роботи поліції; викликів, представлених злочинністю в глобальному середовищі і їхнього впливу на роботу поліції; типології сучасної злочинності; ролі відомств кримінального правосуддя (правоохоронні органи, виправні і судові органи) у боротьбі зі злочинністю; викликів, з якими правоохоронні органи стикаються, такі як організаційна культура, обмежене фінансування, меншини, технологія, глобалізація цінностей й інші; впливу національних й міжнародних, політичних, економічних і правових середовищ на роботу поліції; ролі поліції, яка стикається із громадською непокорою і протестами у суспільствах, що змінюються.

Модуль два — сучасні поліцейські стратегії.

Модуль два було більше зосереджено на застосуванні, ніж Модуль один. У ньому було представлено сучасні моделі застосування кадрів поліції і відповідних методів і стратегій, задіяних у патрульних операціях й кримінальних розслідуваннях. Протягом роботи над цим модулем обговорювалися такі теми управління трудовими ресурсами, як найм і звільнення, навчання, професійний розвиток, представництво різних верств населення, компетентність, оцінка результативності праці і підвищення. Учасникам було запропоновано обговорити концепції лідерства й управління, потім визначити різницю між двома стилями і наслідки цієї різниці. Як частина дискусії щодо лідерства і управління, учасникам було надано можливість обговорити стратегії як стати провідником змін у своїх підрозділах. Викладачі пояснили сучасні методи обчислення якості в контексті управління роботою поліції. Більш того, викладачі пояснили існуючі і такі, що щойно з’явилися технології в роботі поліції, включно з тестом на ДНК, автоматизованим індексом визначення відбитків пальців (АІВВБ), географічною інформаційною системою (ГІС), комунікаційними й інформаційними системами управління записами.

Модуль три — основні теми в роботі поліції.

Основні теми роботи поліції обговорювалися в Модулі три. Викладачі торкнулися широкого спектру етичних і юридичних питань, від конфіденційності до участі різних верств населення в роботі поліції. Як частину цієї дискусії було представлено Стандарти ООН з прав людини. Викладачі представляли найкращі поліцейські практики по відношенню до людських і громадянських прав. Учасники обговорили корупцію і її ефект на роботу поліції. Більш того, курс представив специфічні стратегії розслідування плинної динаміки злочинів, пов’язаних з наркотиками, відмиванням грошей, тероризмом, комп’ютерним шахрайством, нелегальною міграцією, насильством в сім’ї, торгівлею жінками і/або дітьми, а також стратегіями реагування на громадську непокору.

Модуль чотири — глобальні тенденції і нові теми в транснаціональній злочинності.

Модуль чотири представляв концепції роботи поліції за межами кордонів і спонукав думати глобально, а діяти локально. Учасникам було надано можливість застосувати методи статистичного аналізу для аналізу злочинів, транснаціональних тенденцій і рівнів, сподівань громади і перспектив працівників. Більш того, викладачі представили стратегії реагування на культурні, соціальні, юридичні і політичні перешкоди ефективній роботі поліції.

На заняттях обговорювалось наступне коло питань: концепція і вплив роботи поліції поза кордонами; концепція глобального мислення і локального діяння; була побудована кореляційна модель між викликами, що стоять перед ефективною співпрацею поліції і стратегією її досягнення; були визначені джерела інформації і обрані адекватні методи статистичного аналізу, такі як аналіз злочину, тенденції і рівні транснаціональних злочинів, визначення очікування громади і перспектив працівників; було пояснено стратегії реагування на культурні, соціальні, юридичні і політичні перешкоди ефективній роботі поліції.

Матеріали даної навчальної сесії використовуватимуться мною при написанні докторського дисертаційного дослідження, лекційних матеріалів, методичних розробок, наукових статей, а також у навчальному процесі.

У цілому слід підкреслити, що подальша участь представників Національної академії внутрішніх справ України у подібних заходах є безальтернативно необхідною, більш того, слід розширити представництво академії у подібних заходах, через те, що це сприятиме не лише зростанню професійного рівня самих учасників, а й підвищенню авторитету академії, творення її іміджу в якості центру поліцейської науки Європи.

Додаток: англо-український словник термінології кримінального права США на 35 аркушах.

Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України : глосарій / В. А. Ліпкан, Л. С. Харченко, О. В. Логінов . Київ : Текст, 2004. 136 с.

Даний глосарій — одна з небагатьох спроб осмислити феномен інформаційної безпеки з позицій системного підходу.

Інформаційна безпека виступає складовим елементом національної безпеки, саме тому аналізується з урахуванням Закону України “Про основи національної безпеки України”.

Основна термінологія даного глосарію успішно апробована в:

• Інституті права і безпеки підприємництва Європейського університету
• Академії управління МВС України.

Глосарій призначений для працівників органів державної влади, менеджерів інформаційної безпеки, широкого кола вчених і студентів, ад’юнктів, аспірантів і докторантів, а також усіх тих, хто цікавиться проблемами забезпечення інформаційної безпеки в епоху глобалізації.

Для цитування:

Ліпкан В. А. Доктрина недержавного забезпечення національної безпеки України. Недержавна система безпеки підприємництва як складова національної безпеки України. Київ : Вид-во Європ. ун-ту, 2004. — С. 131 – 167.