Для цитування:

Ліпкан В. А. Глобальний тероризм в управлінні сучасною цивілізацією. Тероризм і національна безпека України: Матеріали міжнар. конф. Київ : Національна академія внутрішніх справ України, 2003. С. 118 – 127.

© Ліпкан Володимир Анатолійович,

 докторант Національної академії внутрішніх справ України, кандидат юридичних наук.

Міжнародна науково-практична конференція „Україна – Арабський світ. Реалі та перспективи”— Київ, Загальновоїнська спілка України, 29 листопада 2003 року. Доповідь: Геополітичний вимір ісламської цивілізації.

На сучасному етапі розвитку, коли формування інформаційного суспільства відбувається разом із становленням неополярного світу, важливе місце посідають питання становлення і розвитку геостратегічних лідерів світу. Одним з них є Україна, яка, перебуваючи на перетині трьох цивілізацій, займає важливе геостратегічне місце і в майбутньому, за умови вжиття адекватних геополітичній реальності заходів, з урахуванням забезпечення національних інтересів та на ґрунті прагматизму, а не ретроградного історичного романтизму, має відігравати домінуючу роль на Європейському континенті, країнах Причорноморського регіону та на Ближньому Сході. Слід зазначити, що, з-поміж інших чинників, саме положення України зумовлюють наявність реальних потенційних загроз та небезпек для національної безпеки України[1]. Через це, ураховуючи складність та комплексність даної проблеми, у даній статті зосередимо увагу на геополітичному вимірі ісламської цивілізації крізь призму забезпечення національної безпеки України.

Зазначимо, що нині в ісламі відбуваються складні модерністські процеси. Починаючи з 70-х років ХХ століття, спосте­рігається своєрідний „ісламський бум” (та ж тенденція, що й в інших світових релігіях). Її суть — переключення уваги віруючих на земні проблеми. Йдеться про роздуми над змістом життя, правилами та обов’язками людини, мірою її свободи та відпові­дальності тощо[2]. Сучасна геополітична ситуація може ха­рактеризуватися як широкий наступ фундаменталізму в ісламсь­кому світі та за його межами[3]. Сучасний панісламізм виступає як концепція „мусульманської єдності та солідарності” перед навалою „невірних”. Центральною є ідея надкласової, наднаціональної мусульманської єдності, всесвітньої спільності правовірних.

Практичне завдання: вихід мусульманських держав із ООН та створення Організації об’єднаних націй мусульманських країн зі своєю Радою безпеки, спільним ринком, об’єднаних збройних сил з єдиним військовим командуванням[4]. Це не може не впливати на вирішення пи­тання щодо визначення геополітичних координат молодими му­сульманськими державами, котрі утворилися в результаті розпаду СРСР.

Нині ісламська цивілізація — це блок мусульманських держав, які розташовані в формі півмісяця від Африки до Цент­ральної Азії.

Конфлікт між ісламською та західною цивілізаціями продов­жується близько 1300 років. Так, з XI до XIII століття хрестоно­сці намагалися поширити християнство на ісламські території. Проте, з XIV до XVII століття османські турки зрівняли баланс сил. Пі­сля розпаду (на початку XX століття) Османської імперії іслам­ська цивілізація набула сучасних рис, включаючи арабський, ту­рецький та малайзійський анклави.

Арабський націоналізм та ісламський фундаменталізм упер­ше заявили про себе після другої світової війни і розпаду коло­ніальних імперій. У цей період Захід потрапив у залежність від країн Перської затоки через джерела енергії. Багаті нафтою му­сульманські країни швидко накопичили фінанси та зброю і нама­галися вести власну незалежну політику.

Внаслідок цього спочатку відбулося кілька війн між арабами та Ізраїлем, які продовжуються і понині. У 50-ті роки Франція вела війну в Алжирі, а в 1956 році британські та французькі війська ввійшли до Єгипту. У 1958 році американські війська було введено до Лівану, а пізні­ше вони застосовувалися проти Лівії, Ірану, Хорватії, Афганістану, Іраку, Сирії. На північному кордоні ісламської цивілізації різко проявився конфлікт між мусульманськими та християнськими народами. Зокрема, це різня в Боснії і Хорватії, зростання напруги між болгарами та турками, збройний конфлікт у Чечні, напружені стосунки інгушів та осе­тин, вірмено-азербайджанська війна, погіршення відносин між мусульманами та православними в Середній Азії. Визнання Ту­реччиною в односторонньому порядку проголошеної Турецької республіки Кіпру призвело до розпаду Республіки Кіпр на дві ворогуючі общини і загострення відносин з членами НАТО Туреччиною і Грецією[5]. У даному ж аспекті потенційну небезпеку для України становлять намагання боротьби кримських татар проти України за національну незалежність[6].

Загальна культура та релігія склали базис Організації еконо­мічного співробітництва, котра об’єднала десять неарабських мусу­льманських країн: Азербайджан, Афганістан, Іран, Казахстан, Киргизстан, Пакистан, Таджикистан, Туркменистан, Туреччину та Узбекистан. Одним із мотивів відродження та розширення цієї організації, утвореної в 60-ті роки Іраном, Пакистаном та Туреч­чиною, є небажання Заходу прийняти Туреччину (і тим більше ін­ші ісламські країни) до ЄС[7].

За ініціативою колишнього прем’єр-міністра Туреччини Неджметина Ербакана у Стамбулі 15 червня 1997 року зустрілися високоповажні представники Єгипту, Ірану, Малайзії, Бангладеш, Індонезії, Пакистану, Нігерії й Туреччини з метою утворення організації зі співробітництва — „Ісламської вісімки”. Ідея об’єднання ісламського світу була одним з основних пунктів передвиборчої програми клерикальної Партії благоденства (ПБ), лідером якої є Ербакан. Пропаганда ідей ісламу та намагання, на противагу „сімці” західних індустріально-розвинутих держав, об’єднати під одним дахом декілька ісламських держав дало змогу Ербакану прийти до влади. В той же час його підвищена активність у намаганні ісламізувати державу дратувала військові кола Туреччини, що привело до втрати ним прем’єрського крісла[8].

Ісламський анклав у 1997 році уточнив геополітику мусульманського світу. Нині вона офіційно спрямована на засу­дження фундаменталізму та відмову від підтримки міжнародного тероризму, утвердження міжконфесійної терпимості при збере­женні міжцивілізаційних відмінностей. Що ж до палестинської проблеми, то має місце різко негативне ставлення до Ізраїлю та його стратегічного партнера США. Геополітика мусульманських країн продовжує зберігати небезпеку у вигляді підтримки створення нових мусульманських держав у складі інших цивілізацій, що сприяє подальшому розпаду багатонаціональних держав, який, як правило, супроводжується збройними конфліктами.

Щодо України, то для неї небезпека полягає в тому, що рішення 3-го курултаю кримських татар (1996 р.) про відновлення державності „корінного народу Криму” знайшло всебіч­ну підтримку в ісламському світі, особливо Туреччини. Така політика призвела до того, що Кримськотатарський меджліс (провідна суспільно-політична організація) постійно надсилає в ООН, ОБСЄ та інші міжнародні організації різні повідомлення і заяви, в яких ситуація в Криму подається як „дискримінація кримськотатарського народу в усіх сферах життя”. За таким сценарієм діяли хорвати та мусульмани в колишній Югославії: спочатку перемога в „газетній війні, а потім у громадянській”.

Створення воєнізованих загонів воїнів-аскерів із кримсько­татарської молоді розглядається як прообраз майбутніх збройних сил. Це, нарешті, підвищення зацікавленості до Північного Причорномор’я та організація навчання на своїй території кримськотатарських спеціалістів, а також фінансування архео­логічних розкопок,  пошуку ознак тюркської культури на тери­торії України. Почуваючи підтримку блоку НАТО, Туреччина проводить самостійну політику, котра не завжди є дружньою що­до України. У геополітичних планах Анкари Крим стоїть поряд із „гарячими точками” Кавказу і Боснії[9]. Тому її подальша політика, якщо більшість населення Криму стане татарським, цілком прогнозована.

Ірак та Іран є „граничними” в питаннях створення власних атомних технологій, а Пакистан уже має власну ядерну зброю.

Крім цього, намітилася позитивна тенденція в змінах демографічних показників на користь мусульманської цивілізації. Так, кількість мусульман на 2020 рік складатиме 30% населення земної кулі. У Західній Європі вже проживають 13 млн. мусульман, дві третини емігрантів, які прямують сюди, – вихідці з арабського світу. Для Заходу, як свідчить дійсність, це авангард незахідного світу. Мова йде насамперед про 20 млн. іммігрантів першого покоління у США, 16 млн. — в Західній Європі, 8 млн. — в Канаді та Австралії. Більшість з них прийшли не із західних суспільств. У Німеччині‚ наприклад‚ проживає 4 млн. мусульман, 1,7 млн. з них – турки, в Італії переважають вихідці з Марокко, Тунісу та Фiлiппiн; у Франції — до 5 млн. мусульман (майже 10%  всього населення, пропаганда ісламу поширюється на французів-католиків. Повною сенсацією стало приєднання до мусульманської віри відомого філософа Роже Гардона, колишнього члена політбюро французької компартії); у Великій Британії — 4 млн. мусульман, багато з яких мають англосаксонське походження.

У Бельгії офіційно відкрито „Брюссельський ісламський центр”, до якого Туреччина направляє своїх представників та викладачів. Саудівська Аравія збудувала тут найбільшу за територією мечеть у Європі (її спеціально виділив Король всіх бельгійців). На Центр та мечеть покладена відповідальна місія щодо ісламізації європейських народів. В США половина емігрантів переїхала з Латинської Америки i майже 35% — з Азії.

Головна обставина: ці емігранти практично не піддаються асиміляції, зберігають свою мову, релігію і культуру. Намітилася тенденція підвищення темпів ісламізації негритянського населення, що до расових відмінностей додало ще й релігійні. До ісламу приєднуються вихідці з Латинської Америки та Західної Європи. Нині частка мусульман в американському суспільстві складає близько 5% і продовжує зростати. У певному значенні — це плацдарми майбутнього мiжцивiлiзацiйного з’ясування стосунків. У США, за даними Цензового бюро, між 1995 і 2050 роками частка неіспаномовних білих американців у загальній кількості населення країни зменшиться з 74 до 53 відсотків, а доля іспаномовних — зросте з 10 до 25; доля чорношкірих американців — з 12 до 14, а азіатів — з 3 до 8 відсотків[10].

Уряди Заходу вже сприймають цю еміграцію як десант. Генеральний секретар НАТО у 1995 році назвав ісламський фундаменталізм «таким же загрозливим, як i комунізм». У Франції Жак Ширак прямо визначив свою позицію: „Iммiграцiя повинна бути припинена повністю”. У Німеччині уряд домігся перегляду статті XVI Конституції (про право на притулок), в результаті чого кількість емігрантів, котрі прибули до країни за один рік, зменшилася в чотири рази. В Англії ще у 1980 році колишній прем’єр-міністр Маргарет Тетчер обмежила кількість новоприбулих 50 тисячами, в 1994 році дозвіл в’їхати в країну отримали лише 10 тисяч чоловік.

Вся Західна Європа фактично зачинила двері перед неєвропейськими емігрантами. У Сполучених Штатах влада намагається боротися з чотирма мільйонами нелегальних емігрантів. Конгрес обмежив кількість в’їзних віз з 800 тис. до 550 тис., віддаючи перевагу малим сім’ям (що автоматично „б’є” по латиноамериканцях та азіатах). Крім цього, американським Конгресом у вересні 1997 року було прийнято новий більш жорсткий закон, який дозволяє правоохоронним органам приймати більш рішучі заходи щодо припинення нелегальної еміграції до США. Еміграція стала головним політичним питанням у США і західноєвропейських   країнах, передусім Німеччині[11].

Наведені матеріали дозволяють зробити висновок, що не у найближчій перспективі, а вже сьогодні іслам демонструє незворотні до розповсюдження своєї присутності тенденції, і мільйони мусульман активно опановують північні широти планети. Іслам практично став вже першою або другою релігією у Північній півкулі. А мова Корану все наполегливіше вивчається у країнах СНД, Західної та Центральної Європи‚ а також у Північній Америці.

Ставши геополітичними союзниками мусульмани та китайці виявили цілком очікувану готовність до співпраці у всіх без винятку сферах. При цьому Китай виступив як головний арсенал сил усередині розмежованого мусульманського світу, які протидіють іншим цивілізаціям.

Так, приміром, за період з 1980 по 1991 роки Китай продав Іраку 1300, Пакистану – 1100, Ірану – 540 танків. За цей же час Ірак отримав від Пекіну 650 бронетранспортерів, а Іран — 300. Число переданих Ірану, Пакистану та Іраку ракетних установок i артилерійських систем: 1200, 50, 720. Пакистан та Іран отримали відповідно 212 i 140 лiтакiв-винищувачiв, 222 i 788 ракет „земля-повiтря”. Китай допоміг Пакистану створити основу своєї ядерної програми й розпочав надавати таку ж допомогу Ірану.

Між Китаєм, Пакистаном та Іраном, практично, вже склався таємний союз. В його основі — антизахідна спрямованість. На думку Г.Фулера конфуцiансько-iсламська основа союз може матеріалізуватися не тому, що Мухаммед i Конфуцiй проти Заходу, а тому, що ці культури пропонують засоби демонстрації образ, провина за які частково падає на Захід — на той Захід, чиє політичне, військове, економічне та культурне домінування в світі стає все слабшим.

Таким чином, геостратегія ісламських держав не може не ви­кликати занепокоєння.

Загальний висновок: можна достатньо впевнено стверджувати, що в сучасному світі має місце парадигма — прискорення формування потужних регіональ­них політико-економічних та культурно-етнічних утворень неімперського типу — цивілізацій, які визначають геополітичну мо­дель сучасного світу. При цьому міжнародне співтовариство перебуває в стані переходу від керівної ролі політики до доміну­вання релігії. Тому очікується, що можливі конфлікти в світі все частіше матимуть релігійне забарвлення. Для України, яка перебуває в епіцентрі трьох цивілізацій (західно-християнської, східно-православної та ісламської), це надзвичайно важливий па­раметр її геополітики, геоекономіки та геостратегії, який повинен постійно бути в центрі уваги органів державного управління, передусім органів національної безпеки.

© Ліпкан Володимир Анатолійович,

докторант Національної академії внутрішніх справ України,

кандидат юридичних наук.

Для цитування:

Ліпкан В. А. Модель ієрархічної системи нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері національної безпеки України. Вісник академії правових наук України. Харків, 2004. Вип. 1 (136). С. 223 – 229.

Прийняття 19 червня 2003 року Закону України „Про основи національної безпеки України” ще раз засвідчило актуальність проблеми забезпечення національної безпеки. Варто зазначити, що останніми часами спостерігаються намагання деяких держав утягнути Україну в конфлікти різної інтенсивності, що значно підвищує рівень загроз українським національним інтересам.

На жаль, в науковій літературі питання нормативно-правового забезпечення вивчені слабо, тим більше обмаль літератури, в якій би системний характер національної безпеки розкривався з позицій права. Адже сáме право слугує тим важелем, за допомогою якого різноманітні стратегії, тактики і технології забезпечення національної безпеки набувають легітимації. Така проблемна ситуація обумовлена багатьма чинниками, чільне місце серед яких посідають теоретичні і методологічні.

Несформованість теорії національної безпеки є не примхою окремих дослідників, а нагальною потребою, з-поміж інших, пов’язати поступ держави нормами права, а не воліннями та бажаннями окремих осіб. Методологія слугує за даного випадку засобом, за допомогою якого теоретичні положення набувають можливості бути реалізованими на практиці. Взагалі ж сама система знань про національну безпеку є необхідною і з огляду на те, що системний характер національної безпеки досліджуються за допомогою розрізнених, неузгоджених і непов’язаних між собою загальною метою і принципами методами. Це створює проблемну ситуацію, коли фахівці з інформаційної безпеки користуються одними методами і принципами, а також параметрами визначення загроз та небезпек і відповідно обрання адекватних технологій управління, у той час як фахівці із соціальної безпеки послуговуються зовсім іншими, хоча і ті, і ті працюють з метою забезпечення національної безпеки. Таким чином, приведення розрізнених знань до єдиної системи, має бути одним із завдань даної теорії.

Аналогічна ситуація має відбуватись і в правовому полі, в лоні якого мають формуватися не окремі документи чи то у вигляді закону, чи то у вигляді лише концепції, а має бути сформована ціла ієрархічна система, функціонування якої: по-перше, відповідатиме системному характерові національної безпеки; по-друге, відображатиме потреби забезпечення національної безпеки в усіх сферах життєдіяльності.

Саме це і стало спонукальною причиною написання даної статті, в якій буде зосереджено увагу на формуванні моделі ієрархічної системи нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в сфері національної безпеки.

Зазначимо, що в Україні єдиним джерелом права є нормативно-правовий акт, судового прецеденту та звичаю також немає. У найбільш загальному вигляді ієрархічну систему нормативно-правових актів України можна представити наступним чином:

• Конституція України;
• Закони України;
• укази та розпорядження Президента України;
• постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України;
• нормативні акти міністерств та відомств.

Особливу групу становлять міжнародні договори України.

З урахуванням викладеного, окреслимо модель ієрархічної системи нормативно-правових актів, що мають регулювати суспільні відносини в сфері національної безпеки.

1. Конституція України — є основою усього законодавства України. Її верховенство у системі нормативних актів України визначається наступними положеннями: 1) Конституція була прийнята на референдумі внаслідок вільного волевиявлення усього українського народу; 2) Конституція визначає основні начала, принципи і норми національної безпеки; 3) Конституція містить найбільш важливі національні інтереси та фіксує структуру та компетенцію суб’єктів забезпечення національної безпеки; 4) положення Конституції, що стосуються національної безпеки приймається та можуть бути зміненими в результаті дотримання складної процедури правотворчості.

У Конституції України, окрім фундаментальних понять екологічна безпека (ст.ст. 16, 92), економічна та інформаційна, державна безпека (ст. 17), інтереси національної безпеки (ст.ст. 32, 34, 36, 39), забезпечення національної безпеки (ст. 44), основи національної безпеки (ст. 92), національна безпека, сфери національної безпеки, небезпека (ст. 106), особиста безпека (ст. 126), громадська безпека (ст. 138), передбачено створення і функціонування координаційного органу з питань національної безпеки і оборони при Президентові України — Ради національної безпеки і оборони України (ст. 107). У Конституції в самій загальній формі юридично закріплюються мета, функції, компетенція, принципи взаємодії державних і недержавних суб’єктів забезпечення національної безпеки України.

Концепція національної безпеки України. Слід сказати, що до 19 червня 2003 року в Україні існував даний документ, водночас із набранням чинності Закону України „Про основи національної безпеки України”, Концепція (основи державної політики) національної безпеки України, затверджена постановою Верховної Ради України від 16 січня 1997 р., втратила чинність. З правової точки зору, відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 92 Конституції України основи національної безпеки визначаються виключно законом, тому закріплення їх Постановою Верховної Ради України було не коректним і не відповідало Конституції. Разом з цим, хотіли б зазначити, що вважаємо необхідним існування даного документа, який має виступати інтегруючою ланкою в системі нормативно-правового забезпечення національної безпеки України і визначати основи державної політики національної безпеки, що і було аргументовано нами вище. Водночас сама Концепція національної безпеки має бути затверджена законом.

Конституція України і Концепція національної безпеки складають перший рівень в системі нормативно-правового забезпечення національної безпеки, у них закріплюються основні напрями державної політики національної безпеки, основи нормативно-правового забезпечення суб’єктів забезпечення національної безпеки, принципи їх організації та функціонування, порядок взаємодії.

2. На другому рівні мають бути нормативно-правові акти України, в яких відображені основні норми діяльності державних органів та структур у процесі забезпечення національної безпеки в різних сферах національної безпеки, їх завдання, напрями діяльності, функції та повноваження. До них, зокрема, належать.

Доктрини національної безпеки. Доктрина національної безпеки — це сукупність офіційних поглядів на мету, функції, принципи та методи забезпечення національної безпеки України в конкретній сфері. Це означає, що відповідно до окреслених у КНБ сфер формуються відповідні доктрини, котрі конкретизують зміст діяльності суб’єктів забезпечення національної безпеки саме в цій сфері.

Закони України: „Про національну безпеку України”, „Про Раду національної безпеки і оборони України”, „Про міліцію”, „Про внутрішні війська МВС України”, „Про Службу безпеки України”, „Про контррозвідувальну діяльність”, „Про розвідувальні органі України”, „Про державну прикордонну службу України”, „Про державний кордон України”, „Про державну митну службу України”,  „Про Збройні Сили України”, „Про оборону України”, „Про Військову службу правопорядку в Збройних Силах України”, „Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб”, „Про війська Цивільної оборони України”, „Про Цивільну оборону України”, „Про надзвичайний стан”, „Про правовий режим воєнного стану”, „Про дипломатичну службу”, „Про прокуратуру”, „Про судоустрій України”, „Про пожежну безпеку”,  „Про боротьбу з тероризмом”, „Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”,  „Про державну таємницю”, „Про недержавне забезпечення національної безпеки України”, „Про приватну детективну та охоронну діяльність”, Кримінальний, Кримінально-процесуальний, Цивільний, Цивільно-процесуальний, Митний, Бюджетний, Господарський кодекси України тощо, які мають безпосереднє відношення до регулювання відносин в сфері національної безпеки.

3. До третього рівня слід віднести, на наш погляд, нормативно-правові акти Президента України. Президент України — глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Відповідно до викладеного, нормативно-правові акти, що ним видаються (укази та розпорядження), посідають наступне, після законів місце і є обов’язковими для виконання на всій території України. В якості предмета регулювання виступають основні напрями забезпечення національної безпеки. У випадку суперечності указу Президента Конституції і законам України на підставі висновку Конституційного Суду України указ втрачає силу. Одним з прикладів таких актів є Указ Президента про створення Антитерористичний центру.

4. Особливу групу становлять джерела міжнародного права — міжнародні договори, міжнародно-правові звичаї та рішення міждержавних (міжурядових) організацій, які є юридично обов’язковими для держав-учасниць.

5. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України. Відповідно до ст. 113 Конституції України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Здійснюючу виконавчу владу, в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження стосовно забезпечення національної безпеки. Особливістю нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України є те, що вони можуть бути прийняті на підставі і на виконання Конституції України, законів України і актів Президента (ст. 113 Конституції України). Саме тому, акти Уряду виокремлюються нами в до окремого — п’ятого рівня, тому що конкретизують викладені в Конституції, законах і актах Президента, міжнародних угодах, які ратифікувала Україна положення стосовно забезпечення національної безпеки в конкретних сферах життєдіяльності.

6. До шостого рівня належать міжвідомчі нормативні джерела, які регулюють порядок взаємодії суб’єктів системи забезпечення національної безпеки по окремих напрямах діяльності в цій сфері.

7. Сьомий рівень становлять нормативно-правові акти міністерств та інших органів виконавчої влади, які у межах своєї компетенції на основі чинного законодавства про національну безпеку, а також відповідно до актів Президента України, Кабінету Міністрів України розробляють відомчі нормативні акти: накази, інструкції, положення, постанови, програми, листи, статути, які спрямовані на реалізацію функцій відповідно до компетенції в конкретній сфері життєдіяльності щодо конкретних національних  інтересів. Вони є обов’язковими для виконання всіма підвідомчими міністерствами та відомствами, установами та організаціями, посадовими особами.

Особливість даного виду нормативно-правових актів полягає у тому, що міністерства і відомства та інші органи виконавчої влади можуть видавати власні акти, які містять норми права, у випадках і в межах, передбачених законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України. Тому видання будь-якого відомчого акту має ґрунтуватися на спеціальній вказівці вищестоящого органу. Саме тому відомчі нормативно-правові акти не усувають недоліків нормативно-правового забезпечення національної безпеки, а лише конкретизують наявні положення, що містяться в актах вищої сили дії.

Призначенням відомчої  нормотворчої діяльності в сфері національної безпеки є:

• детальне правове регулювання існуючих в конкретній сфері життєдіяльності суспільних відносин, що стосуються національної безпеки;
• формування нових відносин, які є неурегульованими на даний момент, але які є бажаними і необхідними для забезпечення національної безпеки України;
• ліквідація правових відносин, які є застарілими та ускладнюють забезпечення національної безпеки України.

Ще одною характеристикою відомчих нормативно-правових актів є їхня подвійна спрямованість: зовнішня і внутрішня. Перша виражається у тому, відомчі-нормативно-правові акти адресується громадянам та громадським організаціям в конкретній сфері життєдіяльності (напр.: інформаційна, екологічна сфери), а друга передбачає регулювання відносин зсередини суб’єкта забезпечення національної безпеки. Можна підтримати позицію тих авторів, які вважають, що поступово в процесі становлення правової держави зовнішня нормотворча діяльність суб’єктів забезпечення національної безпеки повинна поступово обмежуватися і скорочуватися, оскільки це сприяє посиленню гарантій захисту від можливого свавілля відомчих амбіцій [1].

8. Восьмий рівень нормативно-правового забезпечення в галузі національної безпеки становлять локальні нормативні акти — такі юридичні документи, які містять норми права, що приймаються місцевими органами влади, суб’єктами управління на конкретному підприємстві, в організації з питань забезпечення національної безпеки, які є обов’язковими для виконання всіма підприємствами, установами і організаціями, а також посадовими особами і громадянами на території, підпорядкованій даному органу влади.

Спільним для всіх підзаконних нормативних актів України є та обставина, що вони, поряд із законами слугують джерелом законності, тобто громадяни і юридичні особи, виконуючи норми права, що містяться у підзаконних актах, зміцнюють режим законності в сфері національної безпеки. Серед підзаконних нормативних актів існує свою власна ієрархія. Локальні акти державних і недержавних установ і організацій різної форми власності також входять до системи підзаконних актів, що регулюють суспільні відносини в сфері національної безпеки. Для юридичної інституціоналізації ці організації видають різні правові акти, які становлять собою нижню ланку підзаконних правових актів і у більшості випадків, для того, щоб набути юридичної сили, мають бути зареєстровані у відповідних органах влади.

9. Останній рівень складають нормативні договори та звичаї. Нормативний договір відіграє важливе значення у відносинах між державами, в особливості в сфері забезпечення міжнародної безпеки, формування систем колективної (регіональної) безпеки. Також договір відіграє суттєве значення як один із важливих джерел в сфері забезпечення національної безпеки недержавними структурами.

Договір представляє собою згоду двох або більше осіб про встановлення, зміну або припинення прав і обов’язків. В умовах глобалізації, а також становлення системи загальноєвропейської безпеки, роль договору все більше зростає. Змістом договору в сфері забезпечення безпеки є юридичні права та обов’язки сторін, а він сам ґрунтується на принципах: рівності, незалежності сторін та їх вільного волевиявлення; майнової відповідальності за порушення обов’язку.

Особливість договору в сфері безпеки полягає у тому, що сторони можуть укласти як передбачений, так і не передбачений законом та іншими правовим актами договір. Головна вимога — відсутність суперечності чинному законодавству.

Ураховуючи той факт, що на території України проживає біля 130 національностей, особливу ваги відіграють звичаї. Особливість звичаю полягає у тому, що він становить собою правило поведінки, яке увійшло у звичку. З юридичної точки зору, звичай — неписане джерело права, яке характеризується невпорядкованістю, множинністю і різноманіттям. Причина цього полягає в чисельності культур, націй, що населяють Україну. Відповідно до цивільного законодавства, можна зробити висновок, що звичаєм в сфері національної безпеки є  правило  поведінки, яке не встановлене актами законодавства, але є усталеним у певній сфері національної безпеки. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Водночас слід підкреслити, що якщо звичай суперечить договору або  іншим нормативно-правовим актам в сфері національної безпеки, то він для регулювання суспільних відносин у зазначеній сфері не застосовується.

Ось таким чином виглядає пропонована нами модель нормативно-правового забезпечення. Слушною у даному аспекті є думка деяких авторів щодо необхідності прийняття державної програми розвитку законодавства в сфері національної безпеки, яка б визначила етапи здійснення законотворчої роботи, перелік нормативно-правових актів з проблем забезпечення національної безпеки, а також послідовність їх прийняття [2, с. 125].

Література

1. Теория права и государства. Учебник для юридических вузов / Под ред. проф. В.В.Лазарева. — М.: Право и закон, 1996. — 424 с.
2. Левицька М.Б. Теоретико-правові аспекти забезпечення національної безпеки органами внутрішніх справ України: Дис. … кандидата юрид. наук: 12.00.01 / Нац. акад. внутр. справ України. — К., 2002. — 206 с.

Ліпкан Володимир Анатолійович,

кандидат юридичних наук, докторант НАВС

Для цитування:

Ліпкан В. А. Проблеми визначення функцій системи забезпечення національної безпеки України. Підприємництво, господарство і право. 2004. № 2. С. 75 – 78.

Вступ

Формування постмонополярного світу дедалі супроводжується порушенням не лише норм міжнародного права, а й домовленостей держав щодо співпраці. Все більше можна спостерігати реалізацію доктрини Картера, відповідно до якої з часом все більше траплятиметься втручання у внутрішні справи держав іншими країнами[1]. Саме тому на даному етапі історичного розвитку для України є важливими питання забезпечення національної безпеки. Одним з важливих елементів вирішення даного питання є організація ефективного функціонування системи забезпечення національної безпеки (СЗНБ). У цілому слід констатувати, що наукові розробки в Україні поки не є адекватними тому рівню загроз, який існує на сьогодні. І передусім це зумовлено тією обставиною, що переважна більшість авторів націобезпекознавчої тематики вважають, що найбільшу небезпеку становлять внутрішні загрози[2]. Водночас аналіз подій в світі[3], застосування теорії циклів[4], а також методології синергетики[5] не дають підстав погодитись із такою позицією.

Україна, опинившись на перетині цивілізацій, а також, перебуваючи у стані нестійкої стабільності, зіткнулася з низкою проблем, які не дозволяють рухатися в межах завданих параметрів до поставленої мети — стійкого розвитку української держави, підвищення добробуту українського суспільства, становлення України в якості регіонального лідера[6]. Передусім, слід сказати, що не є сформованою загальна теорія національної безпеки — націобезпекознавство — в рамках якої, зокрема, і мають розглядатися питання організації функціонування та оптимального управління системою забезпечення національної безпеки України[7]. У даному аспекті слід також зазначити, що вітчизняні дослідники, з урахуванням визначення вектору функціонування системи забезпечення національної безпеки, аналогічним чином визначають і функції даної системи. Водночас події навколо о. Тузла, а також зовнішньополітична ситуація складаються таким чином, що система забезпечення національної безпеки поки не функціонує в адекватному режимі, за якого б загрози та небезпеки унеможливлювалися на стадії зародження. Дана обставина пов’язана з невірним визначенням джерел загроз, а отже і основних напрямів функціонування системи забезпечення національної безпеки. Саме цим і зумовлена актуальність даної статті, в якій автор запропонує власне бачення щодо окреслення підходів до визначення функцій системи забезпечення національної безпеки, спираючись на власні розробки з даної тематики, а також критично аналізуючи сучасні дослідження із зазначених питань.

Мета даної статті полягає у тому, щоб, застосовуючи методологію синергетики, діалектики, методи синхронного і діахронного аналізу, аналізу та синтезу, контент-аналізу та івент-аналізу, намітити основні підходи до визначення функцій системи забезпечення національної безпеки України.

Зважаючи на той факт, що мета функціонування СЗНБ полягає в організації управління системою національної безпеки через ефективне функціонування самої системи забезпечення, під функціями системи забезпечення національної безпеки у даній статті розумітимемо здійснення суб’єктами системи забезпечення національної безпеки України діяльності зі створення умов для оптимального управління системою національної безпеки.

На сучасному етапі в Україні, з урахуванням принципу розподілу влад, державні органи законодавчої, виконавчої, судової влад здійснюють відповідні функції в інтересах самоорганізації і життєдіяльності суспільства з метою забезпечення національної безпеки  України[8].

У даному аспекті ми не можемо підтримати М.Б.Левицьку, яка заявляє: „… безперечним є твердження, що система забезпечення національної безпеки є державною, оскільки організується, забезпечується і спрямовується державою (її відповідними владними структурами)”[9]. Так, звичайно, держава відіграє вагому роль у забезпеченні національної безпеки, більше того вона, через свій управлінський орган — Раду національної безпеки і оборони України — забезпечує цілеспрямований вплив на об’єкти національної безпеки з метою їх стійкого розвитку. Водночас, вже не є новиною, що система правоохоронних органів, яка є одним з елементів системи забезпечення національної безпеки, по усьому світу складається не лише із державних органів, а й і з недержавних організацій. Перебуваючи влітку 2003 року на навчанні в Міжнародній правоохоронній академії в Будапешті (Угорщина), я ознайомився із функціонуванням, організаційною структурою правоохоронних органів багатьох країн. Зокрема у США, до даної системи окремим рядком входять приватні агентства, що забезпечують безпеку. Аналогічна ситуація в Німеччині, Угорщині, Румунії, Нідерландах, Австрії, Китаї, з досвідом роботи яких автор ознайомився безпосередньо під час слухання лекцій, які читалися представниками відповідних країн[10].

Акцентую увагу також і на тій обставині, що у своїй дипломній роботі мною були розглянуті організаційно-управлінські аспекти формування недержавної системи безпеки[11]. Проведений аналіз масиву інформації дав змогу зробити висновок: система недержавного забезпечення національної безпеки є складовим елементом системи забезпечення національної безпеки. Щодо думки М.Б.Левицької, то за таких умов відбувається підміна понять, коли систему забезпечення державної безпеки називають системою забезпечення національної безпеки, фактично ототожнюючи їх. Більше того, така позиція закладена і у нинішньому Законі України „Про основи національної безпеки України”[12]. Наведене, є ще одним аргументом на користь розроблення націобезпекознавства, в рамках якого обов’язково має бути сформований лексикон основних понять та термінів, тобто дана наука має оперувати власною категорійно-понятійною системою, яка відбиватиме об’єктивну дійсність саме в сфері національної безпеки.

Дещо незрозумілими у даному ж контексті виступають твердження М.Б.Левицької, яка саме в дусі радянських часів заявляє: „Держава зобов’язана всіма доступними засобами, можливостями, які є в її розпорядженні, проведенням відповідної політики захищати особу, охороняти її права та свободи”[13]. Безперечно, одним з основних призначень держави і є захист конституційних прав і свобод, законних інтересів громадян, але надійний захист особи, її прав і законних інтересів може бути забезпечений не лише за участю держави, а й за допомогою приватних, недержавних організацій. Краще за особу ніхто не знає, які інтереси є найбільш вразливими і найменш захищеними. Більше того, реальне забезпечення національної безпеки є результатом вибору серед альтернатив: особа має сама обирати, хто забезпечуватиме її безпеку: чи то Державна служба охорони, чи то приватне агентство безпеки. Безпека — це свобода вибору. Отже знову виходимо на ту позицію, що більшість авторів, декларуючи необхідність забезпечення безпеки особи і суспільства, усю відповідальність покладають на державу, плекаючи надію на її всесильність. За таких обставин як раз і складаються передумови щодо формування тоталітарних держав, і відповідно перекручено трактуються функції СЗНБ.

Звичайно має існувати монополія на застосування певної категорії заходів і засобів (розвідувальні, контррозвідувальні, оперативно-розшукові та деякі інші спеціальні заходи), водночас монополія на забезпечення національної безпеки дорівнює відсутності альтернативи, а отже унеможливлює її системне забезпечення. Дану ситуацію приблизно можна зобразити наступним чином. Є два види безпеки: та, що забезпечує держава, і ніякої.

Певна річ, цей підхід вже є рудиментом старої системи, і геополітичні реалії сьогодення дають усі підстави казати про формування нового розуміння як сутності національної безпеки, так і забезпечуючих її елементів. Адже, якщо ретельно проаналізувати існуючі в нашій державі напрацювання з проблематики національної безпеки, то можна відстежити цікаву тенденцію: більшість авторів пропонують, вірніше сказати декларують, необхідність всебічного захисту особи, забезпечення прав людини і громадянина, наголошують на необхідності формування теорії національної безпеки, або оновленої системи національної безпеки, чи Концепції національної безпеки або Закону тощо, водночас сам хід міркувань, аргументація та висновки подеколи суперечать проголошуваним цілям.

Так, наприклад, М.Б.Левицька на сторінці 47 зазначає: „… сучасні внутрішні загрози є найбільш небезпечними…”, водночас на сторінці 164 каже: „ …на сучасному етапі розвитку суспільства найпріоритетнішим життєво важливим національним інтересом будь-якої держави є становлення та закріплення системи забезпечення міжнародної безпеки”[14].

Отже стає не зрозумілим: якщо найбільшу небезпеку являють внутрішні загрози, то яким чином становлення системи міжнародної безпеки може бути пріоритетним національним інтересом? Тут спостерігається повна суперечність. До речі, сам вираз „найпріоритетніший життєво важливий національний інтерес” є псевдонауковим, тому що не несе в собі ніякого змістовного навантаження. Пріоритетність того чи іншого національного інтересу визначається його важливістю та необхідністю вжиття першочергових заходів. Такими інтересами виступають життєво важливі інтереси. Жодний з них не може бути не пріоритетним, тому вираз, що застосовує М.Б.Левицька, є невірним, адже за своїм змістом він є тавтологічним, бо йдеться про „найпріоритетніші” пріоритетні національні інтереси. Сказане свідчить про відсутність розуміння сутності національних інтересів, а також уявлення про операціоналізацію термінологією.

Аналогічні алогізми можна знайти і у працях Г.Ф.Костенка, О.С.Бодрука та інших дослідників, які, здебільшого ототожнюючи систему національної безпеки із системою її забезпечення, висувають не зовсім адекватні думки стосовно основних завдань і функцій даних систем. При чому дана ситуація є характерною не лише для українських дослідників. Так прикладом, російський дослідник В.І.Ярочкін, пропонуючи створити загальну теорію безпеки життєдіяльності, чомусь називає її сек’юритологією, хоча за змістом вона становить собою модель загальної теорії безпеки, в якій безпека життєдіяльності є лише одним з компонентів[15].

Дані процеси відбуваються, на нашу думку, через відсутність розуміння сучасних реалій як феномену безпеки, так і національної безпеки, зокрема.

Хотіли б зазначити, що не можна наголошувати на формуванні достатньої системи національної безпеки, разом із обмеженням кола суб’єктів забезпечення національної безпеки лише державними структурами[16]. Не можна говорити про всебічний розвиток інтересів особи і суспільства, зазначаючи, що головну відповідальність за це несе держава, а роль суспільства полягає лише у створенні механізмів цивільного контролю[17]. Некоректним є застосування термінології, що не застосовується в науковому обігу (наприклад: корінні національні інтереси[18]), або не знаходить свого пояснення (наприклад: транснаціональні загрози[19]), або коли зміст одних процесів відображається за допомогою декількох понять, відбувається ототожнення понять (наприклад: система національної безпеки і система забезпечення національної безпеки[20], життєво важливі і пріоритетні національні інтереси[21]). Не можна казати про формування теорії національної безпеки, розглядаючи окремі її складові елементи, не демонструючи принципів будови, не окреслюючи інтегративних якостей даної сукупності знань, які саме і утворюють наукову систему, мети формування, основних завдань, місця в системі інших наукових дисциплін, чиїм об’єктом є безпека, окрім цього, оминати питання визначення ключових понять[22].

Більше того, висунення даних пропозицій, тим паче на рівні монографічних досліджень і навчальних посібників, має супроводжуватися репрезентацією власного погляду, адекватністю отриманих результатів методології, що застосовується, презентації моделі даної теорії, яка характеризуватиметься цілісністю та несуперечністю[23].

Отже авторська позиція полягає у тому, що, передусім, слід ще раз осягнути сучасні реалії феномену національної безпеки, спромогтися віддалитися від гучних лозунгів, і наблизитися до площини теоретичного обґрунтування необхідних змін. Даний процес мислиться крізь призму формування неопарадигми національної безпеки — певно визначеної сукупності нових поглядів, цінностей і засобів, прийнятих науковим співтовариством і забезпечуючих існування наукової традиції в сфері дослідження феномену національної безпеки, з урахуванням його еволюційного розвитку[24].

Зазначимо, що погляди щодо функцій даної системи різняться. Так, на думку  Є.Кравця, серед основних функцій системи забезпечення національної безпеки  в умовах надзвичайної ситуації слід виділити: виявлення і прогнозування загроз життєво важливим інтересам об’єктів національної безпеки, здійснення комплексу оперативних і довгострокових заходів для попередження та нейтралізації загроз; створення та підтримання напоготові сил і засобів забезпечення національної безпеки; управління силами і засобами забезпечення національної безпеки в умовах надзвичайної ситуації; здійснення системи заходів з відновлення нормального функціонування об’єктів національної безпеки у регіонах, які потерпіли внаслідок виникнення надзвичайної ситуації; участь в заходах, покликаних забезпечувати національну безпеку за межами України відповідно до міжнародних договорів та угод, укладених або визнаних українською державою[25].

Аналогічними за своїм змістом є функції, пропоновані В.Ю.Богдановичем[26].

У дещо іншій площині розглядає функції СЗНБ О.С.Бодрук, який пропонує виділяти наступні: регулятивна (або розподільча), акумулятивна, аналітична, прогностична, компенсаторна, інформаційна, координуюча, силова, зовнішньополітична функції. У більш абстрактному плані, функції СЗНБ можна поділити на два види. Захищаючи свої інтереси в галузі внутрі­шніх відносин, держава здійснює тим самим свою внутрішньополітичну функцію; захищаючи свої інтереси в галузі зовнішніх відносин, вона здійснює свою зовнішньополітичну функцію[27].

На нашу думку, ураховуючи зазначене, до основних функцій СЗНБ можна віднести:

q   прогнозування та виявлення загроз та небезпек національній безпеці;

q   розроблення і здійснення комплексу оперативних, тактичних і стратегічних заходів щодо управління загрозами та небезпеками;

q   створення і підтримання у готовності сил забезпечення національної безпеки;

q   участь в забезпеченні всезагальної і регіональної безпеки відповідно до міжнародних договорів, ратифікованих Україною.

Відповідно до Концепції (основи державної політики) національної безпеки України взагалі систему забезпечення національної безпеки України утворювали сукупність суб’єктів: державних органів, громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, об’єднаних цілями та завданнями щодо захисту національних інтересів, що здійснюють узгоджену діяльність у межах законодавства України.

Для безпосереднього виконання функцій по забезпеченню безпеки особи, суспільства та держави, відповідно до Концепції (основи державної політики) національної безпеки утворювалася державна система забезпечення національної безпеки. Водночас із набуттям чинності Закону України „Про основи національної безпеки України” дані питання взагалі лишились не те що невирішеними, а навіть і не порушуються у постановочному плані[28]. Тому на сьогодні нормативно-правовий фундамент для функціонування як самої системи забезпечення національної безпеки України, так і одного із її компонентів — державної системи забезпечення — відсутній.

Але, не зважаючи на таку законодавчу анемію, вважаю, що згодом дане питання може бути вирішено через прийняття пакету нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в сфері національної безпеки. Зокрема, будуть адекватно відображені питання, що аналізуються.

У даному ракурсі зазначимо, що громадяни, громадські та інші організації і об’єднання також є суб’єктами забезпечення національної безпеки, володіють правами та обов’язками щодо участі в процесі її забезпечення відповідно до законодавства України, нормативних актів органів державної влади та управління, прийнятих в межах їх компетенції. Держава забезпечує правовий і соціальний захист громадянам, громадським та іншим організаціям та об’єднанням, що забезпечують національну безпеку, відповідно до законодавства України, і складають систему недержавного забезпечення  національної безпеки.

Таким чином, функції системи забезпечення національної безпеки мають будуватися, враховуючи державну і недержавну складові. Пропонований підхід найповніше відбиває прагнення України до євроінтеграції, а також формування моделі достатньої системи забезпечення національної безпеки України.