GOAL » Інститут геостратегії і стратегічних комунікацій – голова В. А. Ліпкан, доктор юридичних наук, професор

Омбудсман зі стратегічних комунікацій в контексті творення геостратегії повоєнної Української Держави

admin — Wed, 26 Mar 2025 06:01:25 +0000

ЛІПКАН Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, професор

професор кафедри кримінального права, процесу та криміналістики

Академії праці, соціальних відносин і туризму

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

https://irbis-nbuv.gov.ua/ASUA/0012068

WoS : LIH-1184-2024

МАРТИНЕНКО Діана Борисівна,

кандидат юридичних наук, доцент

доцент кафедри публічного управління та адміністрування,

НАВС

Для цитування:

Ліпкан В. А., Мартиненко Д. Б. Омбудсман зі стратегічних комунікацій в контексті творення геостратегії повоєнної Української Держави. Право та державне управління. 2024. № 4. С. 288–298. DOI https://doi.org/10.32782/pdu.2024.4.38

Уперше в правовій наці обґрунтовано теоретичну концепцію інституту омбудсмана зі стратегічних комунікацій. Проведене дослідження дозволило визначити ключові проблеми, концептуальні основи та можливі моделі формування інституту омбудсмана зі стратегічних комунікацій в контексті розбудови національної системи стратегічних комунікацій в Україні, а також творення геостратегії повоєнної Української Держави.

Констатовано, що внаслідок продовження російсько-української війни, традиційні форми держави виявляють свою недосконалість, а узвичаєні безпекові механізми не здатні гарантувати безпеку людини, суспільства і держави, воднораз стратегічні комунікації набувають особливої ваги: як у забезпеченні прозорості діяльності органів державної влади, так і у захисті прав громадян та протидії маніпуляціям і дезінформації. Через що унаочнюється потреба у формуванні спеціалізованого інституту омбудсмана зі стратегічних комунікацій.

Основними перешкодами для створення такого інституту є недостатнє правове регулювання, відсутність чітких механізмів державного і громадського, а також безпекового контролю та невизначеність щодо оптимальної моделі його функціонування. Аналіз зарубіжного досвіду та особливостей вітчизняної політичної ситуації уможливив виокремити парламентську та громадську моделі, а також запропонувати комбіновану модель, яка найбільше відповідає українським національним інтересам, реальним власним спроможностям, стратегічному потенціалу і сучасним правовим реаліям турбулентності геостратегічного ландшафту.

Рекомендації щодо впровадження інституту омбудсмана зі стратегічних комунікацій передбачають законодавче закріплення його статусу та функцій, забезпечення фінансової та інституційної незалежності, створення ефективних механізмів взаємодії з громадськістю, медіа та органами державної влади, а також застосування кращих міжнародних практик, але з урахуванням національних традицій право- і державотворення, утвердження національної, в тому числі й державної ідентичності, відновлення територіальної цілісності Української Держави та збереження засад її конституційного ладу.

Висновується, що формування інституту уповноваженого зі стратегічних комунікацій може стати одним із перших кроків щодо стратегізації державної політики, утвердження стратегічного курсу держави, в рамках стратегічної політики, яка реалізовуватиметься через стратегеми, формування стратегічної правотворчості.

На цьому етапі основна наукова гіпотеза щодо необхідності створення даного інституту омбудсмана вважається нами науково обґрунтованою, а подальші дослідження мають бути спрямовані на конкретизацію правового статусу згідно з визначеними нами блоками стратегічних комунікацій, та визначених адекватних завдань, практичних механізмів реалізації та визначення ефективних шляхів взаємодії цього інституту з суспільством і державою, творення стратегічної політики з позицій тринітарної композиції принципів: безпеко-, державо-, україноцентризму.

Ключові слова: омбудсман зі стратегічних комунікацій, стратегічні комунікації, державна безпека, стратегічна правотворчість, стратегізація, стратегічна політика, стратегічний курс, стратегеми, безпековий контроль, державність, геостратегія Української Держави.

OMBUDSMAN FOR STRATEGIC COMMUNICATIONS IN THE CONTEXT OF CREATING THE GEOSTRATEGY OF THE POST-WAR UKRAINIAN STATE

LIPKAN Volodymyr Anatoliyovych,

Doctor of Law, Professor,

Professor of the Department of Criminal Law, Process and Criminalistics of

Academy of Labour, Social Relations and Tourism

https://irbis-nbuv.gov.ua/ASUA/0012068

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

WoS : LIH-1184-2024

MARTYNENKO Diana Borysivna,

PhD in Law, Associate Professor

Associate Professor of the Department of Public Management and Administration,

National Academy of Internal Affairs

For the first time in the legal community, the theoretical concept of the strategic communications ombudsman institution is substantiated. The study made it possible to identify the key issues, conceptual foundations and possible models for the formation of the strategic communications ombudsman institution in the context of building a national system of strategic communications in Ukraine, as well as creating a geostrategy for the post-war Ukrainian State.

It is stated that as a result of the ongoing Russian-Ukrainian war, traditional forms of the State show their imperfections, and the usual security mechanisms are not able to guarantee the security of a person, society and the State, while strategic communications are gaining special importance: both in ensuring transparency of the activities of public authorities and in protecting the rights of citizens and countering manipulation and disinformation. This makes it clear that there is a need to establish a specialized ombudsman institution for strategic communications.

The main obstacles to the creation of such an institution are insufficient legal regulation, lack of clear mechanisms of state and public, as well as security control, and uncertainty about the optimal model of its functioning. The analysis of foreign experience and the peculiarities of the domestic political situation made it possible to distinguish between parliamentary and civic models, and to propose a combined model that best meets Ukrainian national interests, real capacities, strategic potential and the current legal realities of the turbulent geostrategic landscape.

Recommendations for the implementation of the institution of the Ombudsman for Strategic Communications include legislative consolidation of its status and functions, ensuring financial and institutional independence, creating effective mechanisms for interaction with the public, media and public authorities, as well as applying the best international practices, but taking into account national traditions of law and state-building, strengthening national, including state identity, restoring the territorial integrity of the Ukrainian state and preserving the foundations of the constitutional state.

It is concluded that the formation of the institution of the Commissioner for Strategic Communications may be one of the first steps towards strategizing the State policy, establishing the strategic course of the State, within the framework of the strategic policy to be implemented through the strategists, and forming strategic lawmaking.

At this stage, we believe that the main scientific hypothesis regarding the need to create this ombudsman institution is scientifically sound, and further research should be aimed at specifying the legal status in accordance with the blocks of strategic communications identified by us, and at identifying adequate tasks, practical mechanisms for implementing and determining effective ways of interaction of this institution with society and the State, and at creating strategic policy from the standpoint of the trinitarian composition of principles: security, State, and Ukraine-centrism.

Key words: Ombudsman for Strategic Communications, strategic communications, state security, strategic lawmaking, strategization, strategic policy, strategic course, strategemes, security control, statehood, geostrategy of the Ukrainian state.

Вступ

Російсько-українська війна має чимало причин, більшість з яких носять екзистенційний характер. Незважаючи на кончу потребу у формуванні та реалізації стратегічної політики, стратегем як секторальних політико-безпекових стратегій, а також відповідних ним актів стратегічної правотворчості в Україні і досі не утворено системи стратегічних комунікацій. Змінюється світ, разом із ним трансформується правова реальність.

Тож маємо констатувати про порушення прав людини у сфері стратегічних комунікацій, що увиразнюється через відсутність адже саме через зосередження на тактичних та оперативних питаннях, відомчій нормотворчості було втрачено стратегічний вектор розвитку, В тому числі й відповідної правової підсистеми.

Холодна війна відійшла у минуле, гібридні війни і у поєднанні із конвенційними війнами формують засади нової реальності, тож нашим завданням є адекватне усвідомлення цієї реальності і відповідно вжиття комплексних і системних, в тому числі політико-правових заходів, щодо творення геостратегії Української Держави, в тому числі й розвиток правового регулювання функціонування системи стратегічних комунікацій. Одним із успішних механізмів якою має виступати формування нового інститут — омбудсмана зі стратегічних комунікацій.

Дане питання порушується вперше в світовій науці.

У сучасних умовах нестабільності та турбулентності роль страткому посилюється, особливої ваги набувають питання захисту прав громадян у даній комплексній сфері. Одним із таких дієвих механізмів має формування інституту омбудсмана зі стратегічних комунікацій (далі — ОСК), який спеціалізується на контролі та моніторингу за дотриманням прав громадян у сфері стратегічних комунікацій.

В Україні стратегічні комунікації лише починають формуватися як цілісна система, яка забезпечує взаємодію органів державної влади, громадськості та медіа у процесах ухвалення та реалізації стратегічних рішень. Відповідно не є унормованими як засади функціонування національної системи стратегічних комунікацій (далі НССК), так і не є визначеною правова компетенція суб’єктів страткому. Проте вже зараз уочевиднюється потреба створення незалежних ефективних механізмів, здатних забезпечити прозорість, відповідальність та захист прав людини, в тому числі державних службовців у цій сфері. Досвід зарубіжних країн свідчить, що впровадження спеціалізованих омбудсманів сприяє підвищенню рівня довіри суспільства до інституційної системи, а також гарантує дотримання стандартів прав і свобод людини і громадянина.

Попри важливість зазначених питань, в Україні не створено нормативно-правових засад для запровадження інституту омбудсмана зі стратегічних комунікацій, а сама концепція цього інституту залишається презентується у даній статті авторами уперше.

Саме тому актуальним завданням є аналіз проблемних аспектів формування інституту ОСК в контексті розбудови НССК, визначення можливих моделей його функціонування та формулювання практичних рекомендацій щодо впровадження цього інституту в Україні.

ОСК — посадова особа, уповноважена відповідним органом державної влади, що здійснює контроль у сфері страткому за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного громадянина України як всередині, так і за межами держави і в межах її юрисдикції на постійній основі під час забезпечення національної безпеки і реалізації державної політики стратегічних комунікацій.

Тема є новою і потребує свого прагматичного опанування, адже наразі відсутній механізм реального захисту прав і свобод у процесі реалізації страткому як органами державної влади, так і під час реалізації державної безпекової політики. Окрема тема, на яку один із авторів цієї статті (професор В.А. Ліпкан) наголошував ще 15 років тому, полягає у відсутності інститут безпекового омбудсмана, ефективних механізмів захисту прав самого персоналу суб’єктів стратегічних комунікацій, в тому числі й забезпечення національної безпеки (працівників МВС, СБУ, СЗР, ДБР, НАБУ, військовослужбовців ЗСУ, ССО ЗСУ тощо) [1].

Інститут омбудсмана має свої витоки у світовій практиці як інструмент захисту прав людини. В умовах формування нової картини світу маємо відходити від застарілого реактивного управління, лінійних парадигм та ручного керування, яке апріорі не здатне протистояти стратегічному управлінню, що здійснюють нові суб’єкти міжнародних відносин, нові сили та центри сил. Ми або стаємо частиною тих, хто формує новий світ, або залишаємося у ролі об’єкта управління, надалі безпорадно помилково редукуючи системний інструментарій стратегічних комунікацій лише рівнем комунікаційної політики, що здійснюється стратегічними засобами.

На даному шляху маємо чимало зробити: передусім здійснити стратегізації наукового мислення на засадах [2]: ствердження української державності, національної і державної ідентичності, безпекоцентризму та україноцентризму.

Мають бути теоретично досліджені, та легітимовані такі ключові поняття, як:

стратегія — нормативний акт, акт стратегічної правотворчості, в якому формуються правові засади реалізації стратегем;
стратегема — конкретизація геостратегії Української Держави (далі — ГУД), вид державної політики, що реалізується в конкретній найбільш важливій сфері життєдіяльності і спрямований на реалізацію стратегічних національних інтересів у цій сфері;
стратіарх — суб’єкт формування стратегічної політики політики [3], політики стратегічних комунікацій, стратегем;
стратегічна політика — державна політика реалізації геостратегії, яка на думку М. Нурмухометової має розроблятися законодавчою гілкою влади [4, с. 172], бути наповненою „новим, більш реальним і досяжним змістом з урахуванням туманності вступу Української Держави до ЄС та НАТО” [5, с. 11] навіть на одинадцятому році повномасштабної російсько-української війни”;
стратегічний курс держави — напрям зовнішньополітичної реалізації геостратегії Української Держави відповідно до реалізації українських стратегічних національних інтересів тощо.
омбудсман (уповноважений) зі стратегічних комунікацій — посадова особа, що захищає стратегічних статус Української Держави, її стратегічний курс та стратегічну політику, а також права громадян і суб’єктів страткому у сфері реалізації державної політики стратегічних комунікацій на всій території України, а також за її межами. Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. Його статус визначається Законами України „Про стратегічні комунікації”, „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” [6].

ОСК має стати незалежним інститутом, який здійснює контроль за дотриманням стандартів прозорості, етичності та захисту прав громадян у сфері стратегічних комунікацій, включаючи діяльність суб’єктів страткому та медіа.

Основною місією омбудсмана зі стратегічних комунікацій є створення ефективного механізму забезпечення прав громадян у процесах стратегічної комунікації та формування стратегічного ландшафту реалізації суб’єктності Української Держави. Він виступає медіатором між громадянами, медіа та органами влади, інститутами громадянського суспільства, сприяючи запобіганню конфліктів, фейків, дезінформації. Також окремим напрямом є здійснення моніторингової діяльності щодо: 1) запобігання пониженню рівня державної політики до тактичного та оперативного; 2) зміни стратегічного курсу держави; 3) переформатування суб’єктів стратегічного партнерства, що не відповідає стратегічним національним інтересам; 4) невикористання всебічного потенціалу усіх складових стратегічних комунікацій.

Імперативними домінантами авторського бачення виступають наступні положення:

необхідність не лише проголошення, а й формування надійного механізму захисту основних прав і свобод громадянина в процесі реалізації державної політики стратегічних комунікацій;
утворення засад для можливості реальної участі громадян у ствердженні національної ідентичності та творенні ГУД;
реалізації положень актів стратегічної правотворчості, що регулюють суспільні відносини у сфері реалізації стратегем та стратегічних комунікацій щодо удосконалення механізмів громадського та безпекового контролю [7, с. 36] за творенням стратегічної політики держави.

Діяльність уповноваженого не відміняє існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод.

Функціональні обов’язки омбудсмана зі стратегічних комунікацій можуть включати:

розгляд скарг громадян щодо порушення їхніх прав органами влади, медіа чи іншими суб’єктами стратегічних комунікацій;
моніторинг і аналіз суспільних відносин щодо дотримання етичних та законодавчих стандартів;
надання рекомендацій та пропозицій органам влади й медіа щодо поліпшення їхніх практик стратегічних комунікацій;
здійснення просвітницької діяльності та формування культури стратегічних комунікацій, формування стратегічного державницького мислення на засадах україноцентризму та спільної відповідальності інституційної системи та інститутів громадянського суспільства за реалізації стратегічного курсу держави;
співпраця з міжнародними інституціями та аналогічними інститутами за кордоном для обміну досвідом і вдосконалення стратегічних комунікацій.

Для реалізації зазначених функцій ОСК повинен має відповідні повноваження, зокрема право вимагати інформацію від державних установ, організовувати експертні оцінки, а також виступати з ініціативами перед парламентом щодо вдосконалення законодавства, а також подавати щорічний звіт щодо власної діяльності.

Наразі не можна визнати достатніми механізми безпекового контролю, що їх здійснює РНБОУ. Відповідно до ст. 107 Конституції України, РНБОУ здійснює координацію і контроль лише органів виконавчої влади у цій сфері. Однак, наприклад, безвідповідальні особисті та суб’єктивні заяви народних депутатів за кордоном (що не відповідають позиції держави, українським національним інтересам), коментарі окремих депутатів щодо дискредитації посадових осіб державної влади, відеоматеріал громадських активістів, грантожерів, та інших представників псевдоекспертократії, який спрямований на дискредитація державної влади, стратегічного курсу держави тощо — повною мірою охоплюються сферою страткому.

Тож і контроль лише над органами виконавчої влади є не повним. Він не відповідає системним процесам державотворення, формування нової архітектури міжнародного порядку, реалізації суб’єктності Українською Державою через стратегічну політику всіма гілками влади та складовими громадянського суспільства.

Відтак, інститут ОСК нами пропонується розглядати крізь призму двох складових і з двох різних концептуальних позицій:

1) захист прав і свобод людини і громадянина — персоналу суб’єктів національної системи стратегічних комунікацій;

2) захист прав і свобод людини і громадянина — під час реалізації державної політики стратегічних комунікацій у внутрішньому та зовнішньому вимірах.

ОСК не повинен дублювати функції інших уповноважених, навпаки, він має стати спеціалізованим інститутом, що заповнює прогалини, які не охоплюють існуючі уповноважені, наприклад, питання взаємодії державних органів зі ЗМІ у кризових умовах, ефективність державних інформаційних кампаній та питання захисту прав громадян у сфері стратегічної комунікації,.

Інститут омбудсмана зі стратегічних комунікацій покликаний посилити стратегічний державницький вектор функціонування інституційної системи, створивши додатковий незалежний механізм, здатний:

формувати готовність до збройного захисту та силового забезпечення українських національних інтересів. Адже за свідченням Уеслі Кларка „ у країнах Заходу, не відміну від агресивної Росії, немає ознак психологічної готовності подужати таку війну” [8];
створювати гарантовані умови для збереження контролю над об’єктами стратегічної інфраструктури [9];
оперативно реагувати на сучасні виклики стратегічному курсу Української Держави і стратегічним комунікаціям, зміну геостратегічного ландшафту;
підвищити загальний рівень довіри до медіа і державних комунікаційних компаній в рамках творення ГУД.

Таким чином, концептуальні засади діяльності уповноваженого зі стратегічних комунікацій визначають його як унікальний спеціалізований орган, здатний суттєво вплинути на стратегічний розвиток, стратегічну політику та стратегічний курс держави, формування прозорості та відповідальності всіх суб’єктів правовідносин у сфері стратегічних комунікацій в Україні.

Однією з ключових проблем створення інституту комунікаційного омбудсмана в Україні є відсутність належної системи правового регулювання. Законодавство України наразі не передбачає існування спеціалізованого органу, який здійснює захист прав громадян у сфері стратегічних комунікацій, та і взагалі стратегічна правотворчість наразі в Україні досі перебуває на стадії животіння. Можемо лише відзначити на певні напрацювання Н. Харченко в цій царині однак вони не стосуються стратегічних комунікацій, а здебільшого розглядаються порізнення між актами стратегічної правотворчості [10; 11]. Системний підхід до зазначених проблем викладено в першій в Україні монографії з геостратегії одного із співавторів даної статті (професора В. Ліпкана), в якій акцентовано на формуванні стратегічної правотворчості, складовими якої виступають „стратегічна правова політика — стратегічна правотворчість — стратегічні правові акти — стратегічні правові норми. Саме ці компоненти фактично формалізують геостратегію і секторальні стратегії. Зі свого боку, політична тактика може бути увиразнена у вигляді державних цільових програм” [12, с. 50].

Важливим напрямом діяльності ОСК виступає систематична оцінка готовності суб’єктів НССК до конвенційної, а також гібридної війни. Адже за влучним виразом авторів потужної монографії, присвяченої гібридній війні „відносна неготовність країн НАТО до конвенційної війни вплинула на відмову надати Україні допомогу летальною зброєю для оборони проти військових дій агресора… Помилкове припущення про те, що в Європі не існує загрози війни, призвело до різкого скорочення або втрати значної кількості засобів колективної оборони і стримування” [5, с. 35].

Вітчизняне законодавство у сфері інформації обмежується загальними положеннями щодо захисту свободи слова та інформації, але не містить конкретних норм, які регламентували б статус, функції та повноваження спеціалізованого омбудсмана зі стратегічних комунікацій, в тому числі й інформаційного уповноваженого [14].

Більш того, відсутні чіткі процедури розгляду скарг щодо порушень у сфері стратегічних комунікацій, що суттєво обмежує можливості громадян захистити свої права, в тому числі захистити від люстрації тих чи тих державних службовців, які діяли відповідно до законодавства і в його межах та власної правової компетенції створювали умови для реалізації стратегічних національних інтересів.

Це створює додаткові ризики поширення дезінформації, політичних маніпуляцій та зниження довіри до інститутів влади та медіа.

Утворення інституту омбудсмана зі стратегічних комунікацій в Україні наразі стикається із серйозними проблемами як нормативного, так і інституційного характеру, проблемами неготовності політичних лідерів до формування окремого та незалежного інституту, що має здійснювати контроль щодо відповідності засадам стратегізації державної політики на всіх етапах та рівнях її формування та реалізації в усіх вимірах.

Вирішення цих проблем дозволить суттєво підвищити ефективність стратегічних комунікацій та довіру, зміцнить стратегічний рівень державної політики, сприятиме творенню ГУД та ствердженню національної ідентичності.

Основною метою утворення пропонованого нами інституту має стати:

1) захист безпекових прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України на стратегічний розвиток в рамках Української Держави;

2) контроль за додержанням реалізації стратегічного курсу держави та реалізації стратегічних національних інтересів органами державної влади та усією інституційною системою;

3) додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина суб’єктами стратегічних комунікацій;

4) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню у сфері страткому;

5) сприяння у формуванні стратегічної правотворчості у частині захисту прав людини, розробленні дієвих інститутів громадського контролю за діяльністю НССК, відповідно до Конституцією України та згідно з українськими національними інтересами;

6) поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина від незаконних дій суб’єктів забезпечення національної безпеки;

7) сприяння формування безпекової свідомості, розвитку безпекової освіти в країні.

Екстраполюючи положення щодо безпекового омбудсмана, викладені у відповідній науковій статті професора В. Ліпкана [1; 15], наголосимо, що у межах розв’язання даної проблеми варто виходити з декількох основних позицій:

інститут уповноваженого зі стратегічних комунікацій доцільно розглядати в межах парламентського контролю, порізнивши його від уповноваженого з прав людини;
даний інститут доцільно розглядати в межах парламентського контролю, але в рамках вже існуючого омбудсмена, розширивши і законодавчо закріпивши його контрольну компетенцію у сфері страткому;
інститут омбудсмена зі стратегічних комунікацій, як спеціалізований інститут уповноваженого з прав людини, слід розглядати в рамках стратегічного контролю — виду державного контролю, що здійснюється за діяльністю інституційної системи щодо реалізації нею стратегічної політики, стратегічного курсу держави і реалізації стратегічних українських національних;
даний інститут можна розглядати в контексті утвердження нової форми держави, переходу до президентсько-парламентської форми правління, скасування посади прем’єр-міністра і перетворення Президента на голову виконавчої влади. У межах такого формату моделі нового уряду та нового образу сучасної Української Держави доцільно розглянути питання щодо уведення до організаційно-штатної структури КМУ посади віце-прем’єр-міністра з питань стратегічних комунікацій;
даний інститут доцільно розглядати в рамках створення окремих спеціальних органів контролю, а у більш абстрактному плані — в контексті формування окремої контрольної гілки влади (детальніше це питання можна опанувати через дослідження окремих публікацій [16-19]).

Відповідно до викладеного, формуємо найбільш імовірні інституційні моделі моделі функціонування омбудсмана зі стратегічних комунікацій.

Однією з можливих моделей формування інституту комунікаційного омбудсмана є модель парламентського омбудсмана. За такої конфігурації омбудсман призначається Верховною Радою України і підзвітний лише їй. Подібна модель вже успішно функціонує у вигляді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Перевагою парламентського комунікаційного омбудсмана є високий рівень легітимності, зумовлений парламентським призначенням, що гарантує незалежність від виконавчої влади та окремих політичних груп. Однак недоліками цієї моделі є можливість політичного впливу через залежність від парламентських сил, а також ризики надмірної бюрократизації процесу прийняття рішень. Також в умовах воєнного стану під час російсько-української війни констатуємо на кардинальне зниження самостійності парламенту, порушення системи балансу стримувань і противаг.

Альтернативною моделлю є формування незалежного громадського комунікаційного омбудсмана. Такий омбудсман призначається на основі відкритого конкурсу громадськими організаціями або спеціальною незалежною комісією, що забезпечує максимально можливу автономію та суспільну довіру до нього.

Сильними сторонами цієї моделі є максимальна незалежність від політичного впливу, оперативність у прийнятті рішень та здатність ефективно взаємодіяти з громадськістю. Проте така модель може зіткнутися з фінансовими труднощами та відсутністю достатніх юридичних повноважень у відносинах із державними інституціями.

У контексті російсько-української війни кожна із запропонованих моделей має свої переваги та ризики. Парламентська модель забезпечує формальну юридичну визначеність, широкі повноваження та державне фінансування. Водночас ризик політичної залежності може знизити довіру громадськості та ефективність роботи омбудсмана. Натомість громадська модель краще відповідатиме вимогам повоєнного громадянського суспільства, оскільки забезпечуватиме більшу адаптивність, оперативність та незалежність рішень, але може бути менш стабільною через фінансову та інституційну невизначеність.

Враховуючи зазначене, оптимальною для Української Держави могла б бути змішана модель, яка поєднувала б парламентське затвердження кандидата з активним залученням громадськості у процес формування та діяльності ОСК. Це дозволило б поєднати юридичну визначеність із громадською легітимністю, сприяючи підвищенню ефективності та суспільної довіри до цього інституту, а також ширшого залучення громадянського суспільства до реалізації стратегічної політики.

Отже, вибір конкретної моделі функціонування ОСК має базуватися на детальному аналізові геостратегічного ландшафту, нової правової реальності, врахуванні екзистенційного протистояння РФ проти Української Держави, її споконвічного прагнення до знищення Української державності, в тому числі через використання широкого арсеналу інструментів стратегічних комунікацій, зокрема спеціальних служб [20]. Окремо, але разом із названими завданнями розглядається індоктринація консервативних геополітичних лінійних парадигм щодо „незворотності відтворення ролі РФ як світової потуги”, „постійної експансії як екзистенційної умова історичного існування РФ” [21], які також є іманентними російському деструктивному політичному режиму і докорінно визначають істотність небезпеки від рашизму.

Коректно підібрана модель може стати ключовою передумовою ефективної діяльності цього інституту, що сприятиме утвердження стратегічної суб’єктності Української Держави.

Пропозиції щодо законодавчого закріплення статусу та функцій омбудсмана зі стратегічних комунікацій

Запровадження інституту ОСК зумовлює необхідність розроблення системи ефективного правового його регулювання.

розробити та ухвалити окремий Закон України „Про уповноваженого зі стратегічних комунікацій”, у якому визначити його правовий статус, повноваження, функції, процедуру призначення та відповідальність;
закріпити незалежність омбудсмана зі стратегічних комунікацій, гарантувавши йому особливий статус, що дозволить уникнути політичного та адміністративного тиску,
передбачити механізми оперативного реагування на порушення у сфері стратегічних комунікацій, зокрема шляхом розгляду звернень громадян і громадських організацій, посадових осіб державних органів.

Для ефективного функціонування ОСК важливо забезпечити такі умови:

фінансування діяльності ОСК за рахунок державного бюджету із закріпленням фінансової незалежності водночас фінансової звітності;
формування команди професійних експертів у сфері стратегічних комунікацій за наступними блоками, які були сформовані професором В. Ліпканом у 2016 році [22; 23]: 1) інтеракціоністський блок: публічна дипломатія; залучення ключового лідера; зв’язки зі ЗМІ, з органами державної влади, з громадськістю, внутрішня комунікація; 2) інформаційно-психологічний блок: інформаційні, психологічні, спеціальні операції; 3) технічний блок: кібернетична безпека, протиборство в електромагнітному просторі; 4) військовий блок: блок військового та цивільно-військового співробітництва; документування подій, безпека операцій, заходи активного впливу;
упровадження прозорих та зрозумілих процедур взаємодії ОСК з органами державної влади, медіа та інститутами громадянського суспільства, міжнародними державними і недержавними суб’єктами.
створення ефективної системи моніторингу та звітування про діяльність омбудсмана перед громадськістю і компетентними органами державної влади.

Для успішної реалізації повноважень ОСК необхідно передбачити такі механізми взаємодії:

регулярні консультації та обмін інформацією між ОСК і всіма суб’єктами національної системи стратегічних комунікацій, профільними парламентськими комітетами, відділами стратегічних комунікацій в ЦОВВ, які відповідають за реалізацію державної політики стратегічних комунікацій;
активна співпраця з громадськими організаціями та медіа у питаннях моніторингу геостратегічного ландшафту, інформаційно-комунікаційного простору, проведення освітніх заходів, тренінгів, дискусій щодо дотримання етики та стандартів стратегічної комунікації, визначення її місії, механізмів та практик;
спільні проєкти з міжнародними партнерами, які забезпечать використання кращих міжнародних практик діяльності суб’єктів страткому;
публікація щорічних доповідей, які міститимуть результати аналізу рівня реалізації державної політики стратегічних комунікацій, рекомендації для органів державної влади та суспільства, що сприятиме прозорості та відкритості цього інституту.

Як відзначав свого часу П. Рабінович: „В Україні інституція омбудсмена ще не вичерпала усі свої правозахисні ресурси” [24, с. 171].

Тож запропоновані рекомендації створять належні передумови для впровадження ефективного інституту омбудсмана зі стратегічних комунікацій в Україні, який буде здатний не лише здійснювати контроль за дотриманням прав громадян у сфері стратегічних комунікацій, але й активно сприяти творенню ГУД, утвердженню національної ідентичності, реалізації стратегем.

Висновки

Проведене дослідження дозволило визначити ключові проблеми, концептуальні основи та можливі моделі формування інституту омбудсмана зі стратегічних комунікацій в контексті розбудови національної системи стратегічних комунікацій в Україні.

На сьогоднішньому етапі, коли продовжується російсько-українська війна, традиційні форми держави виявляють свою недосконалість, а узвичаєні безпекові механізми не здатні гарантувати безпеку людини, суспільства і держави, стратегічні комунікації набувають особливої ваги: як у забезпеченні прозорості діяльності органів державної влади, так і у захисті прав громадян та протидії маніпуляціям і дезінформації. Через що унаочнюється потреба у формуванні спеціалізованого інституту омбудсмана зі стратегічних комунікацій.

Основними перешкодами для створення такого інституту є недостатнє правове регулювання, відсутність чітких механізмів державного і громадського, а також безпекового контролю та невизначеність щодо оптимальної моделі його функціонування. Аналіз зарубіжного досвіду та особливостей вітчизняної політичної ситуації дозволив виокремити парламентську та громадську моделі, а також запропонувати комбіновану модель, яка найбільше відповідає українським національним інтересам, реальним власним спроможностям, стратегічному потенціалу і сучасним правовим реаліям турбулентності геостратегічного ландшафту.

Рекомендації щодо впровадження інституту омбудсмана зі стратегічних комунікацій передбачають законодавче закріплення його статусу та функцій, забезпечення фінансової та інституційної незалежності, створення ефективних механізмів взаємодії з громадськістю, медіа та органами державної влади, а також застосування кращих міжнародних практик, але з урахуванням національних традицій право- і державотворення, утвердження національної, в тому числі й державної ідентичності [25], відновлення територіальної цілісності Української Держави та збереження засад її конституційного ладу.

Таким чином, формування інституту ОСК може стати одним із перших кроків щодо стратегізації державної політики, утвердження стратегічного курсу держави, в рамках стратегічної політики, яка реалізовуватиметься через стратегеми, формування стратегічної правотворчості.

Список використаних джерел:

1. Ліпкан В. А. Проблеми формування інституту безпекового омбудсмана в контексті розбудови правової держави в Україні. Право України. 2010. № 7. С. 70—80.
2. Ліпкан В. Стратегічні комунікації : словник / Вид. 2-е, виправлене і доповнене. Київ : Видавець Ліпкан В. А. 2018.
3. Ліпкан В. А. Стратіархи України: до проблеми легітимації. Проблеми реалізації прав, свобод і законних інтересів суб’єктів права в Україні : матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (9 листопада 2023 р., м. Київ, КНУТД) / відп. ред. А.Ю. Олійник, Ю. В. Оніщик. К.: КНУТД, 2023. С. 81-87
4. Нурмухометова М. Г. Вироблення стратегічного курсу розвитку України за умов парламентсько-президентської форми правління. Вісник Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». 2014. № 3 (22). С. 166–173.
5. Світова гібридна війна: український фронт : монографія / за заг. ред. В. П. Горбуліна. Київ : НІСД, 2017. 496 с.
6. Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини : Закон України. Відомості Верховної Ради України. 1998. № 20. Ст. 99.
7. Ліпкан В.А., Ліпкан О. С. Національна і міжнародна безпека у визначеннях та поняттях. Вид. 2-е доповнене і перероб. Київ : Текст, 2008. 400 с.
8. Clark W., Luik J., Ramms E., Shirreff R. Closing NATO’s Baltic Gap. Report / International Centre for Defence and Security. – Tallinn, 2016. – Р. 8.
9. Ліпкан В. А., Зубко Г. Ю. Стратегія державної інфраструктурної політики України: монографія ; за загальною редакцією В. А. Ліпкана. Київ: Ліпкан В. А., 2022. 1008 с. https://doi.org/10.36059/978-966-97758-2-5
10. Харченко Н. П. Особливості стратегії як нормативно-правового акта України. Пріоритетні напрямки розвитку правової системи України : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Львів, 24–25 січ. 2020 р.). Львів, 2020. С. 111–114.
11. Харченко Н. П. Стратегічні акти в законодавстві України. Держава і право в Умовах глобалізації: реалії та перспективи : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Дніпро, 31 січ. — 1 лют. 2020 р.). Дніпро, 2020. С. 121–124.
12. Ліпкан В. А. Політичні засади геостратегії сучасної Української Держави. монографія. Одеса : Видавничий дім „Гельветика”, 2024. 830 с.
13. Світова гібридна війна: український фронт : монографія / за заг. ред. В. П. Горбуліна. Київ : НІСД, 2017. 496 с.
14. Нестеренко О. Інформаційний омбудсмен у механізмі забезпечення прав людини і основоположних свобод. Юридична Україна. 2008. № 1. С. 16 – 21.
15. Ліпкан В. А. Безпековий омбудсмен: проблеми формування нового інституту. Новітні підходи до державотворення в умовах європейської інтеграції (пам’яті професора Ю. І. Римаренка) : Збірник тез міжвузівської науково-теоретичної конференції. Київ : КНУВС, 2009. С. 114-117.
16. Нижник Н. Р. Україна – державне управління, шляхи реформування. Київ, 1997. 72 с.
17. Нижник Н. Р., Машков О. А., Мосов С. П. Контроль у сфері державного управління // Вісник Української академії державного управління. 1998. № 2. С. 23-31.
18. Авер’янов В. Б., Андрійко О. Ф. Виконавча влада і державний контроль. / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України; Робоча група з реформування центральних органів виконавчої влади / За ред. М. С. Лопата. Київ : Вища шк. права при Ін-ті держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 1999. 47 с.
19. Шевчук В. О. Контроль господарських систем в суспільстві з перехідною економікою: (Проблеми теорії, організації, методології). монографія. Київський державний торговельно-економічний університет. Київ, 1999. 371 с.
20. Стратегічна культура Росії. Висновки для України [Електронний ресурс]. Ч. 1.: http://texty.org.ua/pg/video/editorial/read/48717/Cikavezna_lekcija_Strategichna_kultura_Rosiji_Vysnovky_dla?a_offset=
21. Шумило С. Сурков сказав правду про наміри Путіна щодо України. Чи почують його Віткофф і Трамп // https://www.radiosvoboda.org/a/surkov-namiry-putina-tramp-vitkoff-ukrayina/33355877.html
22. Ліпкан В. Поняття та структура стратегічних комунікацій на сучасному етапі державотворення // https://www.lipkan.com/ponyattya-ta-struktura-strategichnih-komunikatsij-na-suchasnomu-etapi-derzhavotvorennya/.
23. Ліпкан В. А. Поняття та структура стратегічних комунікацій на сучасному етапі державотворення. Реформування публічного управління та адміністрування: теорія, практика, міжнародний досвід : матеріали Всеукраїнської наук.-практ. конф. за міжнар. участю. 28 жов. 2016 р. Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2016. С. 270-271.
24. Рабінович П. Український омбудсман: здобутки та перспективи. Право України. 2007. № 5. С. 170 – 171.
25. Ліпкан В. А. Державна ідентичність: новий термін політичної та правової науки. Регіональні студії. 2024. № 38. С. 33—40. / DOI https://doi.org/10.32782/2663-6170/2024.38.5 // http://regionalstudies.uzhnu.uz.ua/archive/38/7.pdf.

Державна ідентичність: новий термін політичної та правової науки

admin — Wed, 27 Nov 2024 10:41:24 +0000

Володимир Анатолійович ЛІПКАН

доктор юридичних наук, професор

професор кафедри кримінального права, процесу та криміналістики

Академії праці, соціальних відносин і туризму

https://irbis-nbuv.gov.ua/ASUA/0012068

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

WoS : LIH-1184-2024

Для цитування:

Ліпкан В. А. Державна ідентичність: новий термін політичної та правової науки. Регіональні студії. 2024. № 38. С. 33—40.

У статті вперше науково обґрунтована концепція державної ідентичності. На основі аналізу чинного законодавства, з’ясована контраверсійність легітимованих дефініцій національної та громадянської ідентичності. Стаття написана на основі підходів та концепцій політичного інституціоналізму, безпекознавства, Real Politik, етатизму, символічного інтеракціонізму, правової антропології щодо дослідження держави в умовах нелінійного розвитку в рамках певного геостратегічного ландшафту. Підкреслюючи на іманентну турбулентність міжнародної безпекової архітектури, масштабування поза правового впливу транснаціональних корпорацій на державну політику різних країн акцентовано на засадничій ролі держави та ефективно функціонуючої інституційної системи та її значенням для гарантування суверенітету.

Наведено комплекс корелюючих детермінант державності і державної ідентичності. Встановлено дериват ключових термінів, що описують державну ідентичність: державність, державотворення, державна мова, державні інтереси, цінності держави, загрози державі, політика державної безпеки, територія держави, простір держави, територіальна цілісність, недоторканність державного кордону, суб’єктність Української Держави, міжнародно-правове визнання, непорушність конституційного ладу, заснованого на принципах балансу та розподілу влади. Здатність до забезпечення відповідних явищ, що описуються наведеними вище термінами, може становити комплекс ознак, що структурують та описують державну ідентичність як цілісне явище.

Аргументовано необхідність виокремлення державної ідентичності як самостійного виду ідентичності і трактування її ключовою засадою реалізації державності. Наголошено, що розвиток теоретичних засад і практичне утвердження державної ідентичності відіграє стратегічну роль у творенні геостратегії і забезпеченні державної безпеки та стійкості Української Держави в умовах гібридної війни, внутрішніх загроз та глобальних трансформацій.

У статті обґрунтовано неповноту досліджень, в яких акцент здійснено лише на національній та громадянській ідентичності, презентації цивілізаційної ідентичності поза контекстом державної. Подано аргументи щодо некоректності визначення поняття громадянської ідентичності у профільному законі. Сформовані пропозиції щодо утвердження державної ідентичності.

Ключові слова: державна ідентичність, національна ідентичність, державна безпека, державність, державотворення, правотворення, стратегічні комунікації, стратегічна політика, інституційна система, державні інтереси, геостратегія, стійкість інституційної системи.

Volodymyr Anatoliyovych LIPKAN,

Doctor of Law, Professor,

Professor of the Department of Criminal Law, Process and Criminalistics of

Academy of Labour, Social Relations and Tourism

https://irbis-nbuv.gov.ua/ASUA/0012068

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

STATE IDENTITY: A NEW TERM OF POLITICAL AND LEGAL SCIENCE

The article scientifically substantiates the concept of state identity for the first time. Based on an analysis of current legislation, the controversy surrounding the legitimized definitions of national and civic identity has been clarified. The article is written using approaches and concepts from political institutionalism, security studies, Realpolitik, etatism, symbolic interactionism, and legal anthropology in the context of studying the state under conditions of nonlinear development within a specific geostrategic landscape. By emphasizing the inherent turbulence of the international security architecture and the extralegal influence of transnational corporations on state policies in various countries, the article underscores the fundamental role of the state and its effectively functioning institutional system, as well as its importance in ensuring sovereignty.

A set of correlating determinants of statehood and state identity is provided. The derivation of key terms that describe state identity has been established, including: statehood, state-building, state language, state interests, state values, threats to the state, state security policy, state territory, state space, territorial integrity, the inviolability of state borders, the subjectivity of the Ukrainian State, international legal recognition, and the inviolability of the constitutional order, which is based on the principles of balance and the separation of powers. The ability to ensure the phenomena described by these terms constitutes a set of features that structure and describe state identity as a holistic concept.

The article argues for the need to distinguish state identity as a separate type of identity and to interpret it as a key foundation for the realization of statehood. It emphasizes that the development of theoretical foundations and the practical establishment of state identity play a strategic role in shaping geostrategy and ensuring the security and resilience of the Ukrainian State amidst hybrid warfare, internal threats, and global transformations.

The article also highlights the incompleteness of studies that focus solely on national and civic identities, while presenting civilizational identity outside the context of state identity. Arguments are made regarding the incorrect definition of civic identity in the relevant law. Proposals for the establishment of state identity have been formulated.

Key words: state identity, national identity, state security, statehood, state-building, law-making, strategic communications, strategic policy, institutional system, state interests, geostrategy, stability of the institutional system

Концепт національної ідентичності міцно посів своє місце у фокусі правових і політологічних розвідок. Ба більше, у 2022 році було прийнято Закон України „Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності” [1], в якому визначено мету, завдання, принципи, напрями, особливості формування та реалізації державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності як складової забезпечення національної безпеки України.

Таким чином, на законодавчому рівні порізнено два види ідентичності:

національна ідентичність — стійке усвідомлення особою належності до української нації як самобутньої спільноти, об’єднаної назвою, символами, географічним та етносоціальним походженням, історичною пам’яттю, комплексом духовно-культурних цінностей, зокрема українською мовою і народними традиціями;
громадянська ідентичність — стійке усвідомлення громадянином України, закордонним українцем свого політико-правового зв’язку з Україною, українським народом та громадянським суспільством.

Чи є даний підхід стосовно виділення та легітимації лише цих двох видів ідентичності вірним?

Можу констатувати, що наразі відбувається концептуалізація категорії „ідентичність” у міждисциплінарному контексті. Даний процес здійснюється через вивчення процесів, явищ, чинників, причин та умов, які формують уявлення про дане поняття. Водночас ідентичність має відповідати певній сутності і за даного випадку потрібно ширше розуміння ідентичності аніж узвичаєно дається в різноманітних словникових джерелах як „тотожність, однаковість” [2, с. 233-234].

Чи є ідентичність феноменом антропологічним і яким онтологічним змістом воно обмежується? Чи може поняття „ідентичності” претендувати на визнання правовою категорією, адже на рівні політології дане поняття має широку інтерпретацію. Так, у політологічному словнику за редакцією Н. Хоми надається визначення таки поняттям, як: ідентичність, ідентифікація, ідентичність гендерна, ідентичність мовно-політична, ідентичність територіальна [3, сс. 235-241]. Водночас в політологічному словнику за редакцією М. Головатого [4], а також політологічному енциклопедичному словнику за редакцією В. Горбатенка визначення даного терміна взагалі відсутнє [5].

Якщо виходити із того посилу, що ідентичність може трактуватися як екзистенційна самототожність, потрібно увиразнити тенденцію до розмивання значення даного поняття: як результату самоототожнення і його процесу.

Якщо ми „стверджуємо українську національну ідентичність”, то ми здійснюємо процес ототожнення чи маємо результат усвідомлення належності до української нації? Семантичною ознакою ідентичності виступає „тотожність”, однак вона, за умови послуговування інтеракціоністським підходом може трактуватися як пошук людини себе самої або ж пошук свого місця серед інших. Більше того, зв’язок з мовою, традиціями, культурою передбачає виявлення сформованого та усвідомленого інтересу до внутрішніх та зовнішні вимірів існування української нації.

Ці питання на моє переконання тісно пов’язані із питаннями державності.

На думку укладачів колективної монографії з питань цивілізаційної ідентичності „українській цивілізації притаманні мобілізаційно-модернізаційний алгоритм соціального розвитку й особливий культурний код як сукупність колективно-несвідомих образів, цінностей і установок. Адже державність, будучи „політичним обручем”, що стягує гетерогенний соціокультурний простір, задає єдиний у ній нормативно-ціннісний порядок (символічний універсум)” [6, с. 70].

Тож розвій культурних цінностей, української мови, традицій уможливлюється в рамках існування нормативно-ціннісного порядку. Вибудова зв’язку із зовнішнім світом в контексті реалізації концепції символічного інтеракціонізму може виступати елементом процесу самоідентифікації. Ідентичність не існує сама по собі або сама в собі, оскільки становить результат і детермінована процесами соціальної взаємодії, тож застосування антропологічного підходу і правової антропології для вивчення даних питань є обумовленим.

За даного випадку, зважаючи на мою прихильність до ідей етатизму, будову сильної держави та ефективної інституційної системи, в якості наукового плюралізму пропонується для наукової дискусії розглянути питання щодо уведення у науковий дискурс поняття „державна ідентичність” з подальшою його інтерпретацією в якості політичної та правової категорії.

Актуальність уведення даного поняття корелює із необхідністю ревізії наукової уваги у правових дослідженнях проблематиці політики державної безпеки:

визначення змісту державних інтересів, тобто тих інтересів, які має власно держава як особливий і складний організм;
визначення цінності держави, а не лише національних цінностей;
визначення загроз саме державі (а не загроз державній безпеці, як на це відзначено у тексті Стратегії забезпечення державної безпеки [7]);
визначення засад державності, державотворення;
уконституювання суб’єктності Української Держави;
підкреслення державності та віковічного потягу до формування саме держави в зміні назви нашої країни на „Українська Держава”.

Ю. Шаповал із цього приводу справедливо відзначає: „Ступінь захищеності держави прямо пропорційний рівню її пізнаваності, міжнародної репутації, залучення до розв’язання ключових проблем сучасності” [8, с. 55].

Коли ми говоримо про суб’єктність Української Держави, виявляємо її чинники та ознаки, то передусім здійснюємо процес ототожнення розуміння поняття „суб’єкт міжнародних відносин” із тим реальним статусом, що має Україна. У більш широкому плані ми здійснюємо процес ототожнення міжнародної правосуб’єктності держави та інших суб’єктів міжнародного права.

Саме тому важко прийнято як цілісну позицію О. Майбороди, який у своїй праці, визначаючи цивілізаційну суб’єктність України, виявляє та досліджує не стільки Українську Державу та державність як цілісний феномен, а окремі її ознаки, як то: геополітичну та геоекономічну суб’єктність, акцентуючи на необхідності упровадження „ендогенної парадигми, вивільняючись від одіозних рудиментів радянської цивілізації і піднімаючи свої традиційні культурні зразки до рівня конкурентоспроможності з культурами, якими уособлено процес глобалізації” [8, с. 81]. А сам цивілізаційний діалог даний вчений зводить до духовного переоблаштування і набуття українцями психологічних рис для рівноправної участі в діалозі цивілізацій. За усієї важливості та актуальності даної роботи, цікавих висновках та напрацюваннях, відмічу, що акцентованості на державній ідентичності в даному дослідженні не простежено та не встановлено, що додатково підкреслює актуальність звернення до даних питань.

Так само, у своїй монографії М. Степико досліджує вплив глобалізаційних процесів на існування та розвиток держав-націй, особистісну і колективну ідентичність, показуючи як позитивний вплив глобалізаційних процесів на існування національних держав, так і виклики, які вони породжують перед Вестфальською системою світоустрою. Автором особливу увагу приділено проблемам українського національного будівництва, які визначаються як поширенням космополітичних глобалізаційних практик, наростанням внутрішніх викликів українській національній ідентичності, так і гібридною агресією Росії проти України [9]. Натомість автор, акцентуючи увагу на національному будівництві, значно меншу частину свого наукового інтересу сфокусував на процесах державотворення, формування та розвитку Української Держави. Адже національне будівництво поза контекстом Української Держави є неможливим.

Наукове обґрунтування концепта „державна ідентичність” лежить в основі поєднання правових та політологічних досліджень, історії вчень про державу і право, міжнародного та конституційного права, безпекознавства, геостратегії, зокрема щодо змісту держави на сучасному етапі [8, сс. 41-43]:

незалежна і суверенна держава виступає первинним суб’єктом міжнародного права;
держави посідають центральне місце в міжнародній системі, зосереджуючи у своїх руках основні засоби впливу на міжнародне життя;
лише держави можуть брати участь у будь-яких міжнародно-правових відносинах;
держава має право встановлювати дипломатичні відносини, укладати міжнародні договори та відстоювати свої інтереси шляхом звернення до міжнародних юрисдикційних органів;
держава здійснює дипломатичне представництво через підтримання дипломатичних відносин з іншими державами, договірну правоздатність сукупно із захистом своїх прав та законних інтересів шляхом звернення до мирних засобів розв’язання міжнародних спорів, зокрема до міжнародних судових та арбітражних органів.

Існує чималий доробок наукових досліджень, в яких авторами фактично розроблено основи до концепції державної ідентичності, і далі завдання полягає здебільшого в їх теоретичному та концептуальному оформленні, синтезі, а головне — практичній реалізації [10-12].

Ухвалюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада України передусім визначила його як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах [13]. Надалі положення Декларації були конкретизовані в інших нормативно-правових актах [14-15].

Зовнішнім виміром державної ідентичності виступає міжнародно-правове визнання Української Держави. Чимало етносів мають глибоку культуру, власну мову, традиції, але ж не мають держави. Глибокі праці з розмежування історичної та державної нації були здійснені ще за часів Г.В.Ф. Гегеля. Так само і Т. Гоббс у своїй роботі „Левіафан” дуже прискіпливо дослідив державу в якості складного механізму, надструктурованої організації, яка не може бути осягнута розумом і піддаватись редукціонізму. Адже спроби нівелювати державність і державу як інститут мають, з-поміж багатьох інших, свої докорінні причини: влада міжнародних і транснаціональних корпорацій має тренди до масштабування і сучасні держави — останній оплот захисту людини, уможливлення збереження її прав і свобод.

Наразі однією з причин війни РФ проти Української Держави є невизнання РФ за нашою країною права на самостійність і незалежність, а у більш широкому розумінні РФ відмовляє Українській Державі в праві на державність, тобто анігілює державну ідентичність. Так звані концепції „денацифікації”, „демілітаризації” мали справжньою метою знищення передусім української державності і Української Держави і планувалися для реалізації в рамках концепції антиукраїнства і рашизму [16-17].

За цього випадку національна ідентичність українців може лишатися, так само як і громадянська, але в межах, на думку архітекторів хаосу, підросійської України як зрабованої та зменталеної частини єдиної імперії.

Інший аспект національної ідентичності — діаспора. В її рамках люди відчувають зв’язок та належність до української нації, утім не відчувають зв’язок саме з державою, саме тому мають громадянство іншої країни, тобто унаочнюють свій політико-правовий зв’язок із іншою державою.

За даних умов через застосування правничої герменевтики доходимо висновку, що не досить аргументованою є позиція українського законодавця, який, визначаючи поняття громадянської ідентичності, вказує на „закордонного українця, який стійко усвідомлює свій політико-правовий зв’язок із: 1) Україною; 2) українським народом; 3) громадянським суспільством” [1].

Наукова критика даного підходу ґрунтується на наступних авторських аргументах:

якщо виходити з класичного розуміння поняття громадянства, як юридично визначений, стійкий, необмежений у просторі політико-правовий зв’язок між особою і певною державою, що визначає їхні права та обов’язки, то лише той українець, який зберіг українське громадянство, але тимчасово проживає поза межами держави, підходить під дане визначення. Представники діаспори, які не мають українського громадянства, а мають громадянство іншої держави, під дане визначення не підходять;
використання терміну „український народ” є зрозумілим, але не точним, адже відповідно до усталеного праворозуміння український народ — це громадяни України всіх національностей. Утім, якщо вживати термін „українська нація”, то він є більш коректний і точний, адже даним терміном узвичаєно позначається спільнота етнічних українців як в Україні, так і поза її межами.

Ще один аспект національної ідентичності — колабораціонізм і взагалі контекст ведення війни РФ проти Української Держави. Під час війни чимало українців за національністю, які відчували належність до української нації з одного боку, не відчували належності, більше того заперечували державність України. Саме тому 1 розділ Особливої частини КК України було доповнено ст. 111¹ „Колабораціоністська діяльність”, яка включає такі діяння громадян України:

публічне заперечення громадянином України: 1) здійснення збройної агресії проти України; 2) встановлення та утвердження тимчасової окупації частини території України;
публічні заклики громадянином України до: 1) підтримки рішень та/або дій держави-агресора, збройних формувань та/або окупаційної адміністрації держави-агресора; 2) співпраці з державою-агресором, збройними формуваннями та/або окупаційною адміністрацією держави-агресора; 3) невизнання поширення державного суверенітету України на тимчасово окуповані території України;
добровільне зайняття громадянином України посади, не пов’язаної з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій, у незаконних органах влади, створених на тимчасово окупованій території, у тому числі в окупаційній адміністрації держави-агресора;
здійснення громадянином України пропаганди у закладах освіти незалежно від типів та форм власності з метою сприяння: 1) здійсненню збройної агресії проти України; 2) встановленню та утвердженню тимчасової окупації частини території України; 3) уникненню відповідальності за здійснення державою-агресором збройної агресії проти України; 4) дії громадян України, спрямовані на впровадження стандартів освіти держави-агресора у закладах освіти;
передача матеріальних ресурсів незаконним збройним чи воєнізованим формуванням, створеним на тимчасово окупованій території, та/або збройним чи воєнізованим формуванням держави-агресора, та/або провадження господарської діяльності у взаємодії з державою-агресором, незаконними органами влади, створеними на тимчасово окупованій території, у тому числі окупаційною адміністрацією держави-агресора.

Таким чином у фокусі наукової уваги мають перебувати не тези щодо обґрунтування політичних забаганок окремих осіб, а наукова теорія, в рамках якої чітко доводиться:

необхідність збереження та плекання традиційних сімейних, родинних цінностей;
згубність та деструктивність неолібералізму, популізму, вульгарного демократизму і пов’язаних із ним таких фонових явищ, як: мультикультуралізм, толерантність і політична коректність [18];
занепад морального клімату і розкладення та фрагментація сталого культурного ладу і цивілізаційно-культурного ландшафту національних держав через сфокусовану імміграційну політику, спрямовану не на висококваліфіковані кадри (окрім країн англосаксонського світу);
неправильна освітня політика, що унеможливила отримання якісної освіти мігрантами в європейських країнах і як наслідок унеможливила їхню соціалізацію;
демографічна капітуляція західного світу [19, с. 241];
невдала політика асиміляції мігрантів, поєднана із розмиттям національної культури, національного коду.

У своїй новій книзі відомий німецький аналітик Тіло Сарацін, продовжив започатковану ним у 2010 році важливу та коректну дискусію щодо нагальних соціальних і політичних питань нашого часу, передусім в контексті узасадничення державної ідентичності. Коли я навчався в University of Delaware у 2010 році, дана книга була однією з обов’язкових для вивчення та політичного аналізу. Підкреслю, що більшість прогнозів автора виправдалися: наслідки проблемної імміграції, яка була цілеспрямованою і заклала солідні підвалини до видержавлення багатьох країн, в поєднанні зі зниженням народжуваності титульного етноса та невдалою освітньою політикою стають дедалі помітнішими. Таким чином, без війни нині відбувається занепад західного світу: під загрозою стабільне процвітання та розвиток, соціальна справедливість (ніяким чином не плутати із рівністю) мир і стабільність суспільства. Когнітивна асиметрія в розумінні війни спричинила розрив психологічного та онто-генетичного зв’язку між розумінням причин та наслідків, через що війна трактувалася лінійно, тому „існування миру як відсутність війни” [20, с. 45] було ідентифіковано як один із нерівноважних станів але розвитку.

У новій книзі, яка вийшла друком у січні 2021 року німецькою мовою Тіло Сарацін вже не здійснює прогнозів, натомість пропонує конкретні контрзаходи щодо нової, більш розумної імміграційної політики у своїй останній книзі „Німеччина скасовує себе. Як ми наражаємо на небезпеку нашу країну”. Підкреслю, що мовою оригіналу книга має наступну назву: „Deutschland schafft sich ab. Wie wir unser Land aufs Spiel setzen”. Тобто як в назві самої країни „ Deutschland”, так і в подальшому термін держава не визначається терміном „der Staat” а наголошується саме на терміні „Land”. Таким чином унаочнюється акцентування на територіальному чинникові, тобто територіальній цілісності, недоторканності державних кордонів, землі та території, на якій живуть і розвиваються німці [18].

Саме тому звернення мною уваги до питань змушування до акцентуації на державницькому мисленні має своє підґрунтя, що узасадничує меншовартість урізноманітнених концепцій бездержавності і позадержавності, малоросійства і холуйства. Державницьке мислення тяжіє до розуміння Вітчизни, яка сприймається як „національно-специфічне і віддзеркалюється в спостереженнях людей, їх почуттях і думках” [21, с. 22].

Адже як національна, так і громадянська ідентичність можуть існувати поза контекстом держави, як окремі самостійні елементи. Але лише в рамках державності дані сегментарні елементи можуть утворити єдність, що власно і спокутує до унормування максими про засаду творення національної держави, себто — Української Держави, ґрунтовне наукове обґрунтування назви нашої країни здійснено у відповідній авторській монографії [22, с. 70-81].

Відзначу і на те, що в колі окремих науковців з ІДП ім. В. М. Корецького (І. Кресіна, О. Стойко), а також ННІ КІМВ КНУ ім. Тараса Шевченка (М. Дорошко, Н. Піпченко, О. Кондратенко) зустрів широку (без надання науково обґрунтованої аргументації) опозицію до даного підходу, яка спирається, начебто, на відсутність „усталеної практики застосування такого терміна… визначеність назви держави в Конституції України”. Утім в моїй монографії, яка є першим в державі виданням, присвяченим дослідженню геостратегії сучасної Української Держави „Політичні засади геостратегії сучасної Української Держави” [22, сс. 71-73] наводиться доволі солідний перелік наукових видань, в тому числі і підрозділів НАН України, в працях яких чітко вживається термін „Українська держава” [23-26].

Натомість, всупереч думкам названих осіб, на становлення Української держави звертають свою увагу, окрім зазначених у моїй книзі, і автори роботи Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. В. Ф. Кураса НАН України, виданій у 2020 році [8, с. 4]. Також про Українську державу йдеться в енциклопедичному словнику з політології при визначенні поняття мовно-політичної ідентичності, де чітко відзначено, на „сприйняття Української держави як духовного і культурного центру” [3, с. 240].

Тож, зберігаючи логіку наукового дослідження, в усіх своїх наукових дослідженнях і дослідженнях моєї наукової школи для позначення назви нашої країни вживається назва „Українська Держава”.

Контекстуально, схожу назву мають Держава Ізраїль та Японська Держава. Тож, якщо в контексті даної статті брати причини війни Ізраїльської держави проти Палестинської Автономії, то тут також офіційно стверджується неможливість визнання за палестинцями права на утворення власної держави. Ба більше: масштабується термін „дегуманізація”, за яким офіційні особи уряду єврейської держави не визнають за палестинцями прав, що закріплені у загальній декларації прав і свобод людини і громадянина. Також окремі дослідники звертають увагу на застосування „політики апартеїду: жорсткої та впливової санкціонованої державою системної політики щодо нав’язування етнічної зверхності над палестинцями” [27]. Таким чином, національна ідентичність палестинців тією чи іншою мірою визнається, утім державна ідентичність не має такого визнання. Водночас державна ідентичність, екстраполюючи думки З. Бжезинського, стає результатом усвідомлення населення доведеної до безпрецедентного ступеню соціальної несправедливості, його обурення злиденністю і зневагою до людської гідності.

За умови існування загальної, колективної та індивідуальної, інших видів ідентичності, на які згадується в науковій літературі [28-29], потрібно звертати увагу на критерії їх виділення, встановлювати зв’язки між суб’єктивною сферою самоусвідомлення і об’єктивними факторами, зокрема міжнародно-правового визнання.

Тож можу підтримати думки тих дослідників, зокрема О. Рафальського, які підкреслюють на необхідність розроблення комплексної моделі ідентичності [6, с. 47].

Підтримка Української Держави західним світом та іншими прогресивними країнами підкреслила передусім визнання державної ідентичності, існування не лише української нації, а й визнання права за нашою нацією на самовизначення та існування і розвиток в рамках самостійної та незалежної Української Держави.

Інший приклад: Тайвань. Офіційна позиція нашої держави полягає у тому, що: „Політика єдиного Китаю є загальновизнаною. Ніхто не ставить під сумнів суверенітет Китаю над Тайванем: жоден із наших ключових партнерів ні в Європі, ні в Америці” [30]. Тобто, незважаючи на культурні відмінності, економічне зростання, різність будови політичної системи Тайвань не володіє державною ідентичністю, оскільки щодо нього існує суверенітет Китаю, а інші держави не визнають Тайвань як окрему державу.

Під час формулювання державної ідентичності відбувається вираження уявлення про належність до Української Держави серед різних громадян, різних національностей. Адже коли йдеться, наприклад про „американську ідентичність”, то йдеться про належність і ототожнення себе передусім із державою США, меншою мірою з національними традиціями, культурою. Концепція мультикультуралізму не змогла бути реалізованою: гетто, поділ і сегментація проживання населення у певних районах за національною ознакою нівелюють ті дослідження, в яких йдеться про „американську національну ідентичність” [31], адже сучасний стан міграційної політики, рівень зубожіння населення, ступінь суперечностей та поділу населення за певними ознаками уможливлюють твердити, що рушійною силою дальшого розвитку для США виступатиме саме ствердження та дальше упровадження „державної ідентичності”.

Висновки

Відтак, усвідомлення своєї приналежності до конкретної держави як втілення притаманної даній спільності властивостей, а також міжнародно-правове визнання держави іншими країнами виступає головними ознаками державної ідентичності. Також слід звертати увагу і на онтологічний вимір: ставлення держави до самої себе, здатність до самостійного вироблення та втілення в життя власної геостратегії, реалізації власного стратегічного курсу держави і власної стратегічної політики. Здатність держави до гарантування власними силами та потенціалом конституційного ладу, забезпечення недоторканності державного кордону та територіальної цілісності, ефективного функціонування об’єктів стратегічної інфраструктури — є ознаками державної ідентичності.

Застосування методології антропології уможливило виявити інтеракціоністську природу ідентичності і як процесу і як результату обумовленої взаємодії із соціальною системою. Водночас застосування безпекознавчого підходу уможливило сфокусувати дослідницький ракурс на питаннях безпосередньо політики державної безпеки як засади реалізації державної ідентичності. Розуміння унікальності державної ідентичності призводить до нового бачення та розуміння проблем глобалізації, мультикультуралізму, ескалації впливу транснаціональних корпорацій та інших чинників, які можуть негативно впливати на державність, а отже мінімізувати та розмити останній бар’єр, що захищає людину, її права та свободи в глобалізованому і почасти несправедливому жорстокому світі.

Складові державної ідентичності мають строкатий характер і в статті доведено, що повною мірою ані національна, ані громадянська, ані культурна, ані мовно-політична ідентичності не можуть бути розвинені поза контекстом державної ідентичності, яка, інтегруючи в собі потенціал кожного з перелічених видів ідентичності, включаючи потенціал стратегічних комунікацій, формує умови для гарантованої реалізації кожної з них окремо. Державна ідентичність найбільш повно втілює органічний баланс національної, громадянської, культурної ідентичності як різних форм колективного кофункціонування та збалансованого сталого розвитку.

Формуванню концепції державної ідентичності будуть заважати. І це очевидно. Адже державна ідентичність закладає засади нової ідеології, методологічно та когнітивно завершує світоглядні дискусії щодо беззмістовного процесу мультикультуралізму, вульгарної та однобічної асиметричної толерантності, національної зневаги до окремих державних інституцій та інституційної системи на користь інтересам транснаціональних корпорацій.

Але шлях боротьби, в тому числі і у світоглядній сфері, є природним, адже в рамках державної ідентичності уможливлюється творення гену та коду Українців, їхнє самозбереження на засадах: самоаналізу, самодисципліни, самоосвіти, самовдосконалення.

У рамках дальшого розвою пропонованої в даній статті концепції „державної ідентичності” слід враховувати існуючий в рамках інших теоретичних досліджень підхід, за якого розрізняють зовнішній і внутрішній вимір ідентичності. Важливими виступають дослідження принципів утвердження державної ідентичності: ефективність, законність, справедливість.

Важливим подальшими компонентами наукового дослідження запропонованої в даній статті концепції „державної ідентичності” мають виступати: геостратегічна ідентичність, національна самосвідомість і національний менталітет, історична пам’ять і національний характер, ген та код українця, національні традиції, національна віра, міфи. Іншим, але не менш важливим пластом досліджень виступає вивчення таких елементів, як: єдність і соборність, недоторканність державних кордонів і територіальна цілісність, спільність історичної долі, усталеність державної мови, конституційний лад, шо ґрунтується на принципі розподілу влади.

Дана стаття — запрошення всім тим, хто володіє державницьким мисленням, до творення нової Української Держави.

Список використаних джерел:

Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності : Закон України 13 грудня 2022 року № 2834-IX.
Філософський енциклопедичний словник ; за ред. В. І. Шинкарука / НАН України, Інститут філософії ім. Г. С. Сковороди. Київ : Абрис, 2022. 744 с.
Політологія : навчальний енциклопедичний словник довідник для студентів ВНЗ I-IV рівнів акредитації ; за наук. ред. д-ра політ. наук Хоми Н. М. [В. М. Денисенко, О. М. Сорба, Л. Я. Угрин та ін.]. Львів : „Новий Світ – 2000”, 2014. 779 с.
Політологічний словник : навчальний посібник для студ. вищ. навч. закл. / за ред. М. Ф. Головатого, О. В. Антонюка. Київ : МАУП, 2005. 792 с.
Політологічний енциклопедичний словник / упорядник В. П. Горбатенка : за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. 2-е вид., доп. і перероб. Київ : Генеза, 2004. 736 с.
Цивілізаційна ідентичність українства: історія і сучасність / авт. кол.: О. Рафальський (керівник), Я. Калакура (науковий редактор), О. Калакура, М. Юрій. Київ : ІПіЕнД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2022. 512 с.
Стратегія забезпечення державної безпеки: Указ Президента України від 16 лютого 2022 року № 56/2022.
Суб’єктність України в сучасному світі: оцінки, стратегії, прогнози. Аналітична доповідь ; за ред. О. М. Майбороди. Київ : Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2020. 88 с.
Степико М. Т. Українська ідентичність у глобалізованому світі : монографія. Харків : Майдан, 2020. 258 с.
Україна — європейська країна / Нац. музей історії України ; авт.-уклад. С. Чайковський. Київ : Балтія Друк, 2015. 121 с.
Україна: хронологія розвитку / автори, кер. проекту: А. В. Толстоухов, В. О. Зубанов ; редкол.: В. А. Смолій та ін. Київ : Кріон Т. 5, кн. 2 : Новітня історія. 1917-2010 рр. Кн. 2. 1945-2010 рр. / уклад.: О. О. Григор’єва, Л. Ю. Нескромнюк, М. Г. Бєлік. 2012. 528 с.
Правове забезпечення державногосуверенітету України : монографія / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України ; ред. Ю. С. Шемшученко. Київ : Юрид. думка, 2011. 300 с.
Декларація про державний суверенітет України. Відомості Верховної Ради УРСР. 1990. № 31. Ст. 429.
Постанова Верховної Ради Української РСР „Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України у сфері зовнішніх зносин”. Відомості Верховної Ради УРСР. № 5.
Про правонаступництво України : Закон України. Відомості Верховної Ради України. 1991. № 46. Ст. 617.
Ліпкан В. А. Антиукраїнство: новітній концепт політичної науки. Сектор безпеки України: актуальні питання науки та практики: збірник наукових статей, тез доповідей та повідомлень за матеріалами XІІ Міжнародної науково-практичної конференції (28 березня 2024 року, Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, м. Харків). Частина 1. Серія «Сектор безпеки України». Вип. 47. Редкол.: А.П.Гетьман, Бєлов Д.М., Т.О.Коломоєць, Ю.В.Мех, В.Я.Настюк, Р.В.Шаповал та ін. Харків: Друкарня Мадрид, 2024. С. 105-115.
Ліпкан В. А. Рашизм. URL: https://www.lipkan.com/rashizm/.
Thilo Sarrazin. Deutschland schafft sich ab. Wie wir unser Land aufs Spiel setzen. Munchen : Langen – Mueller Verlag, 2021. 512 s.
Україна: ідентичність у добу глобалізації (начерки метадисциплінарного дослідження) / В. Кремень, В. Ткаченко. 2-ге вид., допов. Київ : Т-во «Знання» України, 2013. 471 с.
Парахонський Б. О., Яворська Г. М. Онтологія війни і миру: безпека, стратегія, смисл : монографія. Київ : НІСД, 2019. 560 с.
Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького ; редкол.: Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та ін. Київ : Довіра ; Генеза, 1996. 942 с.
Ліпкан В. А. Політичні засади геостратегії сучасної Української Держави. монографія. Одеса : Видавничий дім „Гельветика”, 2024. 830 с.
Бостан С. К. Форма правління незалежної Української держави: етапи розвитку, проблеми, перспективи. Форум права. 2011. № 2. С. 103—110.
Бостан С. К. Еволюція змісту форми правління української незалежної держави. Вісник Запорізького юридичного інституту. 2002. № 4. С. 3—11.
Сахань О. Політична модернізація української держави як чинник запобігання деструктивності влади. Вісник Національного університету „Юридична академія України імені Ярослава Мудрого”. 2015. №3 (26). С. 121–137.
Матвієнко В. М. Політика УНР та Української Держави щодо новопосталих державних утворень на території колишньої Російської імперії (1917—1921 рр.) : дис. … д-ра іст. наук : 07.00.02. Київ, 2003. 435 с.
Andrew Mitrovica Get this straight, Western media: Palestinians aren’t sub-human. Dehumanisation of Palestinians is as central to Israel’s war strategy as the deadly missiles it wields. URL: https://www.aljazeera.com/opinions/2023/10/10/get-this-straight-western-media-palestinians-arent-sub-human.
Нагорна Л. Національна ідентичність в Україні. Київ : НАН України; Ін-т політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2002. С. 22–23.
Розумний М. Концептуальні засади політики ідентичності в Україні. Стратегічні пріоритети. 2011. № 2 (19). С. 25–32.
Політика єдиного Китаю є загальновизнаною: Кулеба — про позицію України щодо Тайваню // https://tsn.ua/svit/politika-yedinogo-kitayu-ye-zagalnoviznanoyu-kuleba-pro-poziciyu-pekina-schodo-tayvanyu-2628237.html.
Зазуляк З. Американська ідентичність: глобальний вимір. SHV. 2016. Випуск 2, Номер 2. С. 19-23. doi.org/10.23939/shv2016.02.019.

Вплив штучного інтелекту на земельну реформу в Україні

admin — Mon, 21 Oct 2024 09:34:18 +0000

Шевченко Олексій Олексійович,

здобувач третього (освітньо-наукового) рівня вищої освіти, аспірант

Академії праці, соціальних відносин і туризму

(м. Київ, Україна)

ORCID: 0009-0007-8352-1125

Науковий керівник – доктор юридичних наук, професор,

професор кафедри кримінального права, процесу та криміналістики

Академії праці, соціальних відносин і туризму (м. Київ, Україна)

Ліпкан Володимир Анатолійович

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

https://irbis-nbuv.gov.ua/ASUA/0012068

WoS : LIH-1184-2024

Запровадження засобів та методів застосування штучного інтелекту, цифрова трансформація державного управління у сфері земельних ресурсів, впровадження новітніх досягнень щодо виміру якості ґрунтів та їх раціональне і ефективне використання у процесі реалізації земельної реформи в України, має стати ключовою та пріоритетною ідеєю — головною рушійною силою, що має забезпечити в майбутньому чітке правове регулювання цих відносин, а також неухильне дотримання законів, що регулюють суспільні відносини у сфері функціонально-цільового допустимого використання землі, на всій території України відповідно до визначеного географічного розміщення.

Перспективу дослідження кола питань, що стосується впровадження методів штучного інтелекту (далі – «ШІ»), доцільно розбити на декілька основних напрямів, які включають в себе: науковий (методологічний, гносеологічний, онтологічний), практичний (праксеологічний), правовий (позитивне і природне право), стратегічний (геостратегія, стратегеми), економічний, природоохоронний та екологічний напрями. [1]

Сучасні міжнародні дослідження, предметом яких виступає впровадження та застосування методів ШІ, демонструють широкі евристичні можливості його використання не лише у сфері дозвільного законодавства, а й у сфері управління земельними ресурсами на рівні державних і місцевих органів влади.

В умовах стрімкого розвитку технологій ШІ виникає необхідність оцінки можливостей його інтеграції в сферу земельного законодавства та ефективного управління земельними ресурсами. Одним із показових прикладів є кейс Віктора Міллера, мешканця Шайенна (США), який балотувався на пост мера цього міста, запропонувавши новаторську модель управління, в якій провідну роль відігравав би ШІ.

За даними інформаційного порталу The Guardian, Міллер отримав підтримку лише 327 виборців із 11 036, що свідчить про недостатню довіру громади до ідеї впровадження ШІ як основного та визначального інструмента управління містом. Його передвиборча пропозиція ґрунтувалася на делегуванні управлінських функцій уряду — системі ШІ “Vic” (Virtual Integrated Citizen), яка базується на архітектурі ChatGPT. [2]

На цьому практичному кейсі, можливо дійти висновку, що запровадження методів ШІ на даному етапі вже дозволяє здійснювати автоматизацію процесів управління та оптимізацію прийняття зважених рішень, що зокрема можуть бути реалізовані у сфері раціонального використання земельних ресурсів на рівнях міського планування та центрального державного земельного регулювання.

Ця практична ситуація підкреслює актуальність розроблення нормативно-правової бази для регулювання суспільних відносин у сфері функціонування ШІ у сфері земельних відносин, зокрема стосовно: 1) його використання в адміністративних процесах; 2) раціонального планування територій, зважаючи на їхній статус а також відповідні стратегії щодо їх розвитку або відновлення; 3) моніторингу дотримання вимог земельного законодавства; 4) моніторингу на відповідність національним інтересам і стратегічному курсу держави.

Перспективи застосування ШІ у процесі реалізації земельної реформи в Україні та управління земельними ресурсами залишаються відкритими, вимагаючи подальшого наукового дослідження та розробки відповідних правових механізмів для інтеграції ШІ в існуючі адміністративно-правові процеси.

У контексті використання методів та засобів ШІ, під час проведення моніторингу земель і ґрунтів в умовах повномасштабної війни Російської Федерації проти України та рівня забруднення земельних ресурсів України, необхідно навести статичні дані Президента України, що за 2,5 роки війни, Російська Федерація випустила по території Україні близько 10 тисяч ракет різних типів і більш ніж 33 тисячі КАБів.[3]

Постановою Кабінету Міністрів України від 23 липня 2024 р. № 848 затверджено «Порядок проведення моніторингу земель і ґрунтів», який набирає чинність через шість місяців з дня скасування чи припинення воєнного стану, введеного Указом Президента України “Про введення воєнного стану в Україні” від 24 лютого 2022 року № 64/2022.

Відповідно до цього Порядку, моніторинг земель і ґрунтів — це система спостереження за станом земель і ґрунтів з метою своєчасного виявлення змін, їх оцінки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів.[4]

Відповідно до положень цього Порядку, об’єктом моніторингу є всі землі незалежно від форми власності і ґрунти. Безпосередньо моніторинг земель і ґрунтів проводиться шляхом систематичних спостережень, спрямованих на оцінку стану земель і ґрунтів, та порівняння одержаних показників.

Однак у тексті даного Порядку відсутні будь-які нормативно-правові засади та посилання, які регулювали б процедуру та механізм застосування методів і засобів штучного інтелекту для моніторингу та забезпечення раціонального використання земельних ресурсів та ґрунтів.

Відповідно до цього порядку, моніторинг земель і ґрунтів базується на таких основних принципах:

актуальність, об’єктивність, достовірність і повнота відомостей про землі і ґрунти;
інтероперабельність та інтегрування даних, одержаних із різних джерел;
гармонізація з європейськими та міжнародними системами моніторингу довкілля;
відкритість і доступність відомостей, законність їх одержання, поширення та зберігання;
інноваційність.

Тобто, використання ШІ повністю відповідає вищезазначеним принципам, що задекларовані в цьому Порядку, а також в Земельному кодексі України, Законах України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», «Про охорону земель», «Про охорону навколишнього природного середовища» та інших законах і нормативно-правових актах.

Відсутність нормативних положень в законодавстві України, що регламентують використання передових методів ШІ, які вже широко застосовуються у країнах Європейського Союзу та Сполучених Штатах Америки, може негативно вплинути на розвиток та інтеграцію сучасних систем спостереження у правову доктрину земельного законодавства України та як наслідок сповільнить реалізацію земельної реформи в Україні.

Таким чином, доопрацювання нормативних положень, а також внесення відповідних змін до цього Порядку проведення моніторингу земель і ґрунтів, що передбачають впровадження світового досвіду та технічних можливостей штучного інтелекту, є нагальним і пріоритетним завданням для наукової спільноти та органів державної влади і місцевого самоврядування.

Список використаної літератури

1. Ліпкан В. А., Шевченко О. О. Огляд нових спрощених механізмів у сфері контролю за зміною цільового призначення земельних ділянок. Право і суспільство. 2024. № 3.
2. Інформаційний портал: «The Guardian». URL: https://www.theguardian.com/us-news/article/2024/aug/21/wyoming-cheyenne-ai-bot-mayor.
3. Інформаційне агентство «Інтерфакс-Україна». URL: https://interfax.com.ua/news/general/1009470.html.
4. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку проведення моніторингу земель і ґрунтів» від 23.07.2024 № 848. Офіційний вебпортал парламенту України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/848-2024-%D0%BF#Text.

[1] Ліпкан В. А., Шевченко О. О. Огляд нових спрощених механізмів у сфері контролю за зміною цільового призначення земельних ділянок. Право і суспільство. 2024. № 3.

[2] Інформаційний портал: «The Guardian». URL: https://www.theguardian.com/us-news/article/2024/aug/21/wyoming-cheyenne-ai-bot-mayor.

[3] Інформаційне агентство «Інтерфакс-Україна». URL: https://interfax.com.ua/news/general/1009470.html.

[4] Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку проведення моніторингу земель і ґрунтів» від 23.07.2024 № 848. Офіційний вебпортал парламенту України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/848-2024-%D0%BF#Text.

Для цитування:

Шевченко О. О., Ліпкан В.А. Вплив штучного інтелекту на земельну реформу в Україні. Сучасні вектори розвитку аграрної науки: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (ХДАЕУ, 17-18 вересня 2024 року). Херсон: ХДАЕУ, 2024. 2024. С. 609-613.

ВПЛИВ СУЧАСНОГО СЦЕНАРНОГО МИСТЕЦТВА НА ФОРМУВАННЯ СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ

admin — Tue, 08 Oct 2024 17:24:18 +0000

Олена Сергіївна ЛІПКАН,

сценаристка

https://orcid.org/0009-0000-8756-464X

Сценарна мистецтво є одним із нових видів мистецтва і виступає однією з форм літературної творчості.

Відкриваючі неозорі горизонти для авторської фантазії, з позицій когнітивної лінгвістики, сценарій доцільно інтерпретувати як динамічно виявлюваний фрейм як послідовність етапів, епізодів, перебіг яких постає послідовним у часі [1, с. 423-424]. Майстерність сценариста полягає у тому, щоб занурити глядача у вирій подій, змусити його стати їх реальним учасником та відчути справжні емоції, можливо — змінити світогляд.

Нині сценарне мистецтво дедалі частіше починає використовуватися в якості ідеологічного інструмента, що визначає його зміст, художнє наповнення, відеоряд, елементи візуалізації, тригерні ситуації, якість та глибину конфліктів як рушіїв дій в сценарії. Відтак структура певних сценаріїв побудована таким чином, що вони виступають інструментами впливу на суспільну свідомість, що набуває особливої важливості в сучасному світі.

Через створення наративів, які транслюють певні соціальні цінності, обумовлюючи вплив на чітко визначені цільові аудиторії [2], сценаристи ефективно впливають на суспільні настрої, поведінку та ідентичність різних груп, в тому числі і національну, державну та громадянську ідентичність.

Яскравим прикладом такого впливу виступає український анімаційний серіал сценаристів Олега Зборовського, Оксани Іванюк і Миколи Сімоніка «Козаки. Абсолютно брехлива історія», де сценарій використовується для популяризації національної ідентичності і культури через гумор, комізм і легкі сюжети. Він не лише розважає глядача, поліпшуючи йому настрій, а й формує позитивні образи минулого Української Держави, які закріплюються в суспільній свідомості. Більше того, осягнення минувшини через яскраві та легкі образи унаочнює давність нашої держави, тим самим закріплюючи у молодого покоління переконаність і упевненість, аксіоматичність у давній історії та автохтонності нашої нації.

Окрім кінематографу, сценарне мистецтво активно використовується в інших медіа, що дозволяє значно розширити арсенал інструментів впливу на суспільну свідомість. Розглянемо нижче окремі з них, демонструючи із застосуванням методу кейс-стаді, конкретні форми впливу на суспільну свідомість.

Кіно. Класичний нині формат, що дозволяє глядачеві зануритися у складні наративи.

Наприклад, український драматичний фільм «Додому» сценаристів Марисі Нікітюк та Нарімана Алієва ставить питання про національну та державну ідентичність, втрату і повернення до коріння, адже він заторкує глибинні соціальні питання, в ньому відображена реалістичність життя українців та кримських татар. Дана стрічка стала важливим нагадуванням про те, що в Україні зараз відбувається війна і частина території держави України є досі окупованою. Саме це змушує глядача задуматися про зміну поглядів на національні та культурні цінності, взагалі цінність і плинність життя як найвищої соціальної цінності.

Так само український повнометражний художній фільм сценаристки Наталі Ворожбит «Кіборги» формує уявлення про героїзм українських військових, що має потужний патріотичний вплив на глядачів в Україні та за кордоном через автентичне зображення героїв фільму, чорний гумор війни, світоглядну полеміку українців, демонстрацію різності їхніх ментальних проявів.

Інтернет-контент як інструмент впливу на суспільну свідомість цікавий для дослідження через швидкий доступ до інформації, який надають як месенджери, так і соціальні мережі, інтернет-платформи, такі, як: YouTube, TikTok тощо. Наприклад, короткі документальні відео зі свідченнями очевидців війни, такі як «Ukraine: The War Diaries», активно впливають на міжнародну аудиторію, поширюючи важливі соціальні меседжі через емоційно заряджені історії.

Кінопрокат. До даної категорії я включила ті фільми, що орієнтовані на масового глядача і використовують більш розважальні формати. Прикладом є кінострічка сценаристів Ярослава Войцешека і Річарда Роната «Захар Беркут», що поєднує історичні та розважальні елементи, формуючи патріотичні настрої. Через масштабні сцени битв і героїчні образи, стрічка підсилює гордість за національне минуле та демонструє важливість єдності в боротьбі за свободу. А епічність сюжету та видовищність залучають широку аудиторію, особливо молодь, викликаючи емоційну причетність до національної історії. Сценарій фільму побудовано таким чином, що він працює не лише на українську аудиторію, а й на міжнародну, завдяки високій якості зйомки та універсальним темам боротьби за свободу, участі іноземних сценаристів, що знаються на особливостях ментальності громадян країн Західної Європи.

Важливим інструментом виступає телебачення. Телевізійні шоу та серіали створюють тривалі наративи, що мають довготривалий вплив на суспільну свідомість [3-4]. Наприклад, серіал «Слуга народу» не лише розважав, але й суттєвим чином вплинув на політичну культуру електорату, передусім політичну свідомість. У ньому було зображено ідеалізовану народну владу, що врешті-решт відгукнулося серед глядачів і вплинуло на результат виборів. Таким чином герой серіалу настільки став близьким до людей, що вони перенесли симулятивну реальність в життя і герой фільму став, за їхнім рішенням на реальних виборах президента України — головою держави.

Інший приклад — фільм сценаристки Наталі Ворожбит «Спіймати Кайдаша» за мотивами повісті Нечуя-Левицького, в якому простою й переконливою мовою йшлося про українців, їхнє життя. Це уможливило адаптувати класичні теми та екзистенційні питання до сучасної реальності, викликаючи невмирущі дискусії про сімейні конфлікти та соціальну нерівність.

Однак у даному контексті можу частково погодитися із думкою кінокритиків, які дуже сильно критикували написані діалоги через застосування суржику, що певним чином популяризувало його, на рівні підсвідомого прищеплюючи шанувальникам кіно зневажливе ставлення до української мови, так і до її носіїв [5]. Тут можу підтримати Я. Сумишина, який вказує на можливий зовсім інший формат впливу даної стрічки на глядача, якщо вона була б знята „вишуканою мовою з ненав’язливим вживленням у діалоги сучасного сленгу і діалектизмів” [5]. Це сприяло б тому, що дані діалоги розібрали на цитати, адже Нечуй-Левицький по праву вважається одним із класиків та носіїв співучої української мови.

З іншого боку підкреслю, що проілюстровані герої сформували негацію до такого стилю мовлення, що також мало певний позитивний ефект, адже зобразило такі картини, які більшість не сприйняли, заперечуючи такі мовленнєві патерни у своїй комунікативній діяльності, при цьому дедалі більше розуміючи правильність утвердження засад мовної політики та мовної ідентичності.

На окрему увагу заслуговують телевізійні шоу про реальні події в Україні (документальні програми), оскільки вони допомагають формувати уявлення суспільства про війну, національну ідентичність і героїзм, тобто чинять вплив на творення тих чи тих ціннісних орієнтирів, сприяючи розумінню реалізації державної політики.

Також важливими виступають такі інструменти впливу на суспільну свідомість, як радіо, подкасти та відеоігри.

Висновки та пропозиції

Відтак, сценарна майстерність на сучасному етапі виступає ключовим інструментом для впливу та формування суспільної свідомості в сучасному світі. Через різноманітні медіаформати, такі як кіно, інтернет-контент, телевізійні шоу, подкасти, радіо та відеоігри, сценаристи фактично та реально впливають на настрої, поведінку та ідентичність різних груп соціальної системи, що в цілому актуалізує необхідність виявлення та реальної оцінки рівня їхнього впливу на державну безпекову політику.

Різноманітність форматів надає унікальні можливості для впливу на різні цільові аудиторії, що дозволяє адаптувати наративи до їхніх специфічних потреб та очікувань. Інтерактивність, емоційне залучення та візуальна динаміка в таких медіа як відеоігри та кіно роблять ці інструменти особливо ефективними у впливі на молоде покоління, воднораз радіо та подкасти, завдяки своєму аналітичному потенціалу, мають значний вплив на аудиторію, яка прагне глибоких дискусій та обґрунтованих висновків.

Загалом, інтеграція різних інструментів сценарного мистецтва майстерності у межах єдиної структури дозволяє створити комплексний вплив на суспільну свідомість, сприяючи популяризації національних цінностей, культурної ідентичності та формуванню емпатії до соціальних питань.

Основне завдання сценариста (за Робертом Маккі): вклавши слова у вуста героїв, зробити їх живими, наділити голосами, за яким глядач і читач слідуватимуть невідступно [6]. Тобто одним із завдань сценарного мистецтва є формування суспільної свідомості, тому важливим в даному контексті і науково обґрунтованим із позицій державо- і мистецтвознавства є:

1) кардинально змінити ставлення до сценаристів і визнати за їх визначальними учасниками знімальної групи;

2) розробити в рамках державної політики програми підготовки сценаристів (не плутати із сценічним мистецтвом або сценарною творчістю і організаторами будь-яких заходів, яких окремі автори неправильно називають „сценаристами”) [7-8];

3) сформулювати вектори розвитку сучасного сценарного мистецтва в контексті творення повоєнної Української Держави і необхідності розроблення стратегічних програм консолідації українського суспільства на засадах національної, державної та громадянської ідентичності.

Нам потрібно виховувати нову плеяду україноцентричних сценаристів із державницьким мисленням, щоб їхнє уявлення про українське кіно та українську дійсність було сучасним, водночас національно і державно ідентичним, позбавлене стереотипів минулого.

Сценарист має створювати через героїв не лише відображення дійсності, а й передусім приклад для наслідування, певний соціальний чи державний, врешті-решт, особистісний ідеал людини для самої себе. Тут в нагоді стануть і модерна українська мова, і сучасні можливості кінематографу, і застосування можливостей генеративного штучного інтелекту в якості надійного асистента на тернистому шляху увиразнення нової героїки і нових патернів поведінки.

Список використаних джерел:

Загнітко А. Словник сучасної лінгвістики : поняття і терміни. у 4 т. Т. 4. Т-Я. Донецьк : ДонНУ, 2012. 426 c.
Ліпкан В. А. Обумовленість стратегічного наративу цільовими аудиторіями // Стратегічні комунікації у сфері забезпечення національної безпеки та оборони: проблеми, досвід, перспективи : ІІI міжнар. наук.-практ. конф., 31 жовт. 2022 р.: тези доповідей / Міністерство оборони України, НУОУ імені Івана Черняховського. КИЇВ : НУОУ, 2022. – С. 95-100.
Ширман Р. Умное телевидение. Киев : Телерадиокурьер, 2010. 300 с.
Карабанов М. М. Українське телебачення : роки, події, звершення / М. М. Карабанов, І. Ф. Курус, В. М. Петренко та ін. Київ : ДП «Дирекція ФВД», 2008. 400 с.
Сумишин Я. Кайдашевий суржик як антимотиватор // https://web.archive.org/web/20200406062309/https://site.ua/jaroslav.sumyshyn/27000-kaydasheviy-surjik-yak-antimotivator/ 1 квітня 2020.
Макки, Р. История на миллион долларов : Мастер-класс для сценаристов, писателей и не только / Р. Макки ; пер. с англ. 2-е изд. М. : Альпина нон-фикшн, 2010. 456 с.
Курінна Г. В. Сценарна майстерність на телебаченні. Теледраматургія: навч. посібн. Харків : ХДАК, 2013. 189 с.
Курінна, Г. В. Сценарій у сучасному екранному мистецтві : проблеми термінології // Культура України : зб. наук. пр. / Харк. держ. акад. культури. Харків, 2010. Вип. 32. С. 231–238.

СПРОЩЕННЯ ПРОЦЕДУРИ ВІДВЕДЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК ДЛЯ РОЗВИТКУ ЦИФРОВОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ ПІД ЧАС ДІЇ ВОЄННОГО СТАНУ В УКРАЇНИ

admin — Tue, 08 Oct 2024 17:16:53 +0000

Шевченко Олексій Олексійович,

здобувач третього (освітньо-наукового) рівня вищої освіти, аспірант

Академії праці, соціальних відносин і туризму

(м. Київ, Україна)

ORCID: 0009-0007-8352-1125

Науковий керівник – доктор юридичних наук, професор,

професор кафедри кримінального права, процесу та криміналістики

Академії праці, соціальних відносин і туризму (м. Київ, Україна)

Ліпкан Володимир Анатолійович

ORCID: 0000-0002-7411-2086

В умовах війни Російської Федерації проти України, під час дії, впровадженого на території України воєнного стану та загальної мобілізації населення нашої держави, питання земельного та аграрного законодавства становлять собою критичну складову державного управління. Проте багатовекторність напрямів, за якими має розвиватися та слідувати наша держава в рамках реальної інтеграції до європейської спільноти, змінюється на окремі мононапрямки, такі як: озброєння, військова допомога, енергетичний тероризм тощо.

Нагальні питання забезпечення наших військових всім необхідним, захист об’єктів стратегічної інфраструктури та цивільних об’єктів від ударів та ракетних обстрілів є першочерговими та надважливими питаннями кожного українця.

Таким останнім поданим законопроєктом на погодження до Верховної Ради України став «Проєкт Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення процедури відведення земельних ділянок для розвитку цифрової інфраструктури» за № 9549 від 01.08.2023 року (надалі – «Законопроєкт № 9549») [1].

Аналізуючи цей Законопроєкт № 9549, що стосується суспільних відносин у сфері земельного та аграрного права, доходимо висновку, що цей документ повністю видозмінює всі основні та наявні положення, приписи, принципи цивільного законодавства, що регулює суспільні відносини у сфері відчуження приватної власності

Під терміном «суспільної необхідності», визначеного Законом України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» від 17.11.2009 року, розуміють обумовлену загальнодержавними інтересами або інтересами територіальної громади виключна необхідність, для забезпечення якої допускається примусове відчуження земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, у встановленому законом порядку [2].

У цьому Законопроєкті № 9549 пропонуються зміни, які визначають особливості примусового відчуження земельних ділянок, іншого нерухомого майна з мотивів суспільної необхідності в умовах воєнного стану для розміщення об’єктів оборонно-промислового комплексу та об’єктів інфраструктури в Ужгородському районі Закарпатської області.

Відтак потребує визначення поняття „виключної необхідності” та його співвіднесення із іншими вже легітимованими категоріями, які визначають напрями державної політики щодо реалізації національних інтересів.

Цими змінами передбачається:

можливість примусового відчуження з мотивів суспільної необхідності за рішенням Закарпатської обласної державної адміністрації протягом дії правового режиму воєнного стану в Україні, зокрема, земельних ділянок та інших об’єктів нерухомого майна приватної та комунальної власності;
відшкодування за рахунок, зокрема, коштів державного бюджету вартості нерухомого майна, що відчужується, та збитків, завданих таким примусовим відчуженням;
встановлення заборони на оскарження до суду рішень Закарпатської обласної державної адміністрації про примусове відчуження земельної ділянки, іншого об’єкта нерухомого майна.

Повна невідповідність положенням частини 4 статі 13 Конституції України, що стосується рівності всіх суб’єктів права власності перед законом та частин 1 та 2 статті 55 Конституції України, де права і свободи людини і громадянина захищаються судом, та як наслідок кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, дозволяє вже в цій частині повністю відхилити даний проєкт Закону, через пряму дію норм Конституції та її неухильного дотримання, навіть у воєнний час [3].

При цьому слід враховувати, що у ст. 64 Конституції України визначено окремі обмеження в умовах воєнного або надзвичайного стану, де міститься чітка та однозначна заборона щодо недопущення обмеження права, визначеного у ст. 55 Конституції України.

Окрім того, нами виявлено порушення ст. 95 Конституції України, що стосуються прав розпорядження бюджетними коштами на відшкодування збитків власникам чи землекористувачам, завданих у зв’язку з примусовим відчуженням їхньої власності. З огляду на суспільну необхідність викупу таких об’єктів, це призведе до додаткових податкових навантажень на бізнес та громадян, що буде необхідним для покриття витрат із державного бюджету. А головне: дані витрати не передбачені Державним бюджетом України.

Також викликає потребу в прилюдному і публічному обґрунтуванні, в тому числі математичному, такого поняття, як «виключна необхідність», адже баланс існування демократичної держави, конституційного ладу містить ключову дилему: збереження інституційної системи з одного боку, дотримання прав і свобод людини і громадянина — з іншого. Усе це є відлунням балансу розподілу влади. Впровадження такої процедури, є нелегітимним, що порушуватиме цей баланс, а відтак формуватиме умови для прямого порушення Конституції України, де чітко визначено, що Україна є демократична, соціальна і правова держава.

Додатково, до означених нами порушень низки статей Конституції Україні, положення цього проєкта також не відповідають вимогам адміністративно-процесуальних принципів та норм, які викладені в Кодексі адміністративного судочинства України [4].

Зокрема, у ст. 2 цього Кодексу головними завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень. Положення цього Законопроєкту № 9549 порушують встановлені ч. 3 ст. 2 цього Кодексу, що стосуються основних засад (принципів) адміністративного судочинства, якими є верховенство права, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з’ясування всіх обставин у справі, забезпечення права на апеляційний перегляд справи, забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, визначених законом.

Поза це, у ч. 4 ст. 353 Цивільного кодексу України визначено питання реквізиції (примусового відчуження майна у власника за надзвичайних обставин), де встановлено, що в разі реквізиції майна оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду [5].

Отже, підсумовуючи викладене з позицій правової доктрини, впровадження будь-яких виключень, як передбачено в цьому Законопроєкті № 9549, з встановлених норм примусового відчуження об’єктів права власності в умовах воєнного стану на території окремої адміністративно-територіальної одиниці України, зокрема Ужгородського району Закарпатської області, може бути кваліфіковано як порушення принципу верховенства права та суперечить статтям Конституції України та законів, що стосуються захисту прав приватної власності.

Зважаючи на фундаментальний обов’язок держави щодо забезпечення захисту прав власності та економічних інтересів усіх суб’єктів господарювання, такі виключення підривають правову визначеність та соціальну спрямованість економічної політики. Отже, посадові особи держави повинні дотримуватися конституційних гарантій і забезпечити справедливий баланс між суспільною необхідністю та захистом прав приватної власності.

За інших умов такий законодавчий підхід створює передумови для виникнення корупційних ризиків, зокрема допускаючи можливість вчинення корупційних правопорушень під час ухвалення рішень посадовими особами Закарпатської обласної державної адміністрації щодо примусового відчуження земельних ділянок або іншого нерухомого майна. Закріплення у законопроєкті норми, яка передбачає заборону на оскарження до суду рішень Закарпатської ОДА, порушує принципи правової держави, зокрема право на судовий захист, гарантоване Конституцією України. Такий підхід не тільки не забезпечує належного захисту прав власників примусово відчужуваного майна, але й створює загрозу їх порушення та позбавляє власників можливості ефективного захисту своїх законних інтересів у судовому порядку.

Такий підхід немає під собою жодних правових підстав, є нелегітимним, і а також неправомірним, він порушує правову безпеку людини, формує умови для соціальної дезорганізації населення, а також за певних умов, може стати рушієм для підвищення рівня конфліктогенності всередині суспільства в частині ставлення до влади та її представників. Сильна держава, має контролювати і реалізувати неподільність влади, і довести свою здатність щодо реалізації положень Конституції на всій території України.

Захист прав суб’єктів власності на земельні ділянки є ключовим елементом у становленні не лише демократичної і правової, а й соціальної та безпекової держави [7]. Підписання Україною Римського статуту та інших міжнародно-правових документів підкреслює прагнення держави дотримуватися високих стандартів, за якими право власності визнається абсолютним та недоторканним — за будь-яких умов.

Держава як правовий інститут зобов’язана забезпечувати охорону цього права за допомогою правових механізмів та силових інституцій, в тому числі державного примусу. Прийняття запропонованого законопроєкта може призвести до порушення низки міжнародних зобов’язань, ратифікованих Україною, що, своєю чергою, може негативно вплинути на інвестиційний клімат та призвести до втрати довіри з боку іноземних інвесторів і міжнародних корпорацій. Відтак даний законопроєкт є стратегічно невиправданим та шкідливим, оскільки в стратегічній перспективі створює загрозу державній безпеці Української Держави.

Список використаної літератури

Проєкт Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення процедури відведення земельних ділянок для розвитку цифрової інфраструктури. Офіційний вебпортал парламенту України. URL: https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/Card/42412.
Закон України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» від 17.11.2009 № 1559-VI. Офіційний вебпортал парламенту України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1559-17#top.
Конституція України Верховна Рада України; Конституція України, Конституція, Закон від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. Офіційний вебпортал парламенту України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80#Text.
Кодекс адміністративного судочинства України. Кодекс України; Кодекс, Закон від 06.07.2005 № 2747-IV. Офіційний вебпортал парламенту України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2747-15#top.
Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV. Офіційний вебпортал парламенту України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text.
Земельний кодекс України від 25.10.2001 № 2768-III. Офіційний вебпортал парламенту України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2768-14#Text.
Ліпкан В. А. Безпекова функція держави: сучасний зміст. Актуальні питання адміністративного права та адміністративного судочинства: збірник наукових статей, тез доповідей та повідомлень за матеріалами І Міжнародної науково-практичної конференції (17 травня 2024 року, Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, м. Харків). Серія «Сектор безпеки України». Вип. 49. Редкол.: А.П.Гетьман, Бєлов Д.М., Т.О.Коломоєць, Ю.В.Мех, В.Я.Настюк, Р.В.Шаповал та ін. Харків: Друкарня Мадрид, 2024. С. 117—124.

БЕЗПЕКОВА ФУНКЦІЯ В КОНТЕКСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ МУНІЦИПАЛЬНОЇ РЕФОРМИ

admin — Sat, 14 Sep 2024 02:28:16 +0000

Ліпкан Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, професор

професор кафедри кримінального права, процесу та криміналістики

Академії праці, соціальних відносин і туризму

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Війна РФ проти нашої держави призводить до поступової трансформації державності через фрагментацію державного суверенітету Української Держави як загальний задум щодо десуверенізації у рамках реалізації концепції рашизму. Більшість функцій держави зазнали докорінного впливу, але визначальною за даних умов виступає концепція безпекоренесансу, в рамках якої визнання безпекової функції держави пріоритетною — є парадигмальним та аксіоматичним. Тож муніципальна реформа не може відбуватися сама по собі, або за Фіхте, як річ сама в собі. Вона має враховувати зміну геостратегічного ландшафту, трансформацію безпекової архітектури, зміну структурного змісту національної ідентичності, розуміння необхідності легітимації сили як інструмента зовнішньої політики, структуризацію повноважень місцевих органів влади у безпековій сфері.

Потреба в безпеці є однією з фундаментальних людських потреб, що визначає поведінку індивідів та суспільств у різних політико-правових та соціо-культурних контекстах. У теорії мотивації Абрахама Маслоу безпека посідає другий рівень у піраміді потреб, поступаючись лише фізіологічним потребам. Це підкреслює її значущість для ефективного функціонування як окремих індивідів, так і соціальних систем, держави як єдиного тринітарного організму.

Безпека забезпечує стабільність, і виступає необхідною умовою для подальшого розвитку різноманітних аспектів життя, таких як: соціальні відносини, економічне зростання, культурний розвиток тощо. В умовах існування реальних екзистенційних небезпек, безпекова функція викристалізовується як центральний елемент системи функцій держави, адже її спрямованість визначається змістом процесів своєчасної ідентифікації загроз та небезпек, мобілізацію ресурсів для їх подолання та легітимацію необхідних комплексних заходів.

У своїх публікаціях впродовж майже 30 років я послідовно відстоюю позицію, згідно з якою безпека визначається як фундаментальна цінність, що забезпечує стабільність державного устрою та суспільного ладу, конструюю цементуючий каркас для реалізації реформ у різних сферах життєдіяльності, в тому числі і в муніципальній. Також я завжди акцентував на ролі чіткої та всеосяжної взаємодії державних та недержавних інституцій у реалізації безпекової функції держави.

Загалом, як українські, так і іноземні автори сходяться на думці, що безпека є базовою потребою, без задоволення якої неможливий сталий розвиток суспільства.

Відтак, безпекова функція є ключовою функцією держави.

Наукове увиразнення безпекової функції відбувається здебільшого через екстраполяцію функцій держави на безпекову сферу, застосування методів індукції або дедукції, аналізу та синтезу. На мій погляд, ніяк не применшуючи строкатих спроб авторів надати власні погляди на сутність безпекової функції, блукання манівцями поза безпекознавчих досліджень уводить далеко від сутнісних та суто екзистенційно безпекових питань, ландшафтом яких виступає безпековий дискурс. Розуміння його контексту уможливить із наукових безпекознавчих позицій обґрунтувати потребу у розробленні та вивченні безпекової функції держави, як дороговказу муніципальної реформи.

Безпековий дискурс може бути розглянутий із різних наукових позицій, кожна з яких пропонує унікальні підходи до його аналізу і розуміння.

Дискурсивна соціолінгвістика: цей підхід розглядає безпековий дискурс як інструмент мовленнєвої конструкції загроз. Мова стає засобом, через який формуються уявлення про загрози і способи їх подолання. Дослідники цієї школи, такі як Норман Фейркло та Теун ван Дейк, підкреслюють значення мовних практик у створенні і підтримці безпекових наративів. Пригадаймо наративи голів адміністрацій напередодні війни РФ проти Української Держави у 2021-2022 роках, це уможливить беземоційно оцінити та надати правову кваліфікацію діянням посадових осіб.
Безпекознавство (В. Ліпкан): у моїх дослідженнях акцентується увага на увиразненні безпекознавчої парадигми і відповідних механізмах сек’юритизації та безпекоцентризму, через які найбільш важливі питання переводяться в категорію „безпекових”. Мій підхід підкреслює роль безпекового дискурсу у формуванні політики безпеки, що забезпечує стабільність держави і суспільства, людини як цілісного організму, а безпекова функція розглядається цементуючою основою даної політики і реалізації будь-якої реформи, в тому числі і муніципальної.
Постпозитивізм (М. Фуко, Ж. Дерід, Ж.Ф. Ліотар): постпозитивісти розглядають безпековий дискурс як соціальний конструкт, що формується через інтеракцію влади і знання. Фуко підкреслює, що дискурс є інструментом влади, який використовується для контролю і регулювання соціальних відносин. За таких умов реалізація безпекової функції виступає середовищем взаємодії влади і знання.
Соціальний конструктивізм та неолібералізм (Дж. Най): за даного підходу безпековий дискурс інтерпретується в якості інструмента впливу на міжнародну політику та формування м’якої сили. Най підкреслює, що дискурс може бути використаний для формування позитивного іміджу держави на міжнародній арені і впливу на прийняття рішень у міжнародних організаціях. Натомість, війна проти Грузії у 2008 році, війна проти України, яка триває з 2014 року, події 07 жовтня 2023 року в Ізроїлі, а також війна Ізраїлю проти Палестини, інші війни та потенційні воєнні конфлікти чітко демонструють певну наївність як самої концепції неолібералізму, так і інструментів, пропонованих нею. За даного випадку безпекова функції у формі „м’якої сили” призвела до експоненційного збільшення країн, які наближають до розроблення ядерної зброї, збільшення територіальних претензій країн, зменшення ролі держави і збільшення ролі регіональних акторів, транснаціональних корпорацій, міжнародних наднаціональних організацій. За таких умов розвиток муніципальної реформи має пройти жорстку безпекову експертизу на предмет загроз із боку сепаратизму, федералізму та можливостей щодо реалізації інших автономістських настроїв. В зміст даної реформи не мають бути індоктриновані положення, що зменшують роль Української Держави, або розмивають державність. За цих умов реанімація етатизму в нових трансформаціях впливатиме на збереження державності і держави.
Теорія права та міжнародних відносин: відповідно до даних підходів безпековий дискурс розглядається як засіб формування міжнародних норм і правових рамок. Він відіграє ключову роль у визначенні того, які дії вважаються легітимними у контексті забезпечення міжнародної безпеки. Тобто безпековий дискурс визначає зміст безпекової функції, обмежує її рамками легітимності, детермінуючи безпекову функції нормами позитивним правом.

Висновую: в рамках кожного із цих поданих вище підходів здійснюється власний унікальний внесок у розуміння безпекового дискурсу. Вони підкреслюють його важливість як інструмента формування державної безпекової політики і реалізацію безпекової функції. Разом ці підходи уможливлюють створити повнішу картину того, яким чином безпековий дискурс детермінує реалізацію безпекової функції.

Війна проти Української Держави унаочнила очевидність того, що існуючий поділ функцій держави на рівні теорії права лишився важливим здебільшого в контексті вивчення таких навчальних дисциплін, як історія держави і права і теорія держави та права. Однак в реальному житті такий підхід унеможливив формування ефективної державної політики та вжиття проактивних безпекових заходів, особливо на місцевому рівні.

Колабораціонізм, державна зрада, дії, що спрямовані на насильницьку зміну конституційного ладу, вчинення актів тероризму — це далеко не повний перелік діянь, відповідальність за які чітко передбачена в КК України і їх суб’єктом виступають конкретні посадові особи місцевих органів влади.

У рамках жодної функції держави в рамках консенсуальних та „усталених” підходів, презентованих у чисельних підручниках та дослідженнях із права, дані завдання щодо реалізації стратегічних завдань безпекової політики, реалізації стратегічного курсу держави — не можуть бути ефективно вирішені.

Виділення безпекової функції є необхідним як на рівні держави, так і в контексті спрямування муніципальної реформи у безпекове річище, унормування ідеї децентралізації влади і відповідальності з ідеями розвою державності, національної ідентичності і збереження конституційного ладу, формування надійних механізмів балансу та розподілу влади.

ІСТОРИЧНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ВСТАНОВЛЕННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА НЕВИКОНАННЯ ВИМОГ ЩОДО ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ ЗА ЇХ ЦІЛЬОВИМ ПРИЗНАЧЕННЯМ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ, ПОЧИНАЮЧИ З 20-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

admin — Thu, 05 Sep 2024 02:47:49 +0000

Шевченко Олексій Олексійович,

здобувач третього (освітньо-наукового) рівня вищої освіти, аспірант

Академії праці, соціальних відносин і туризму

(м. Київ, Україна)

ORCID: 0009-0007-8352-1125

Науковий керівник:

ЛІПКАН Володимир Анатолійович

доктор юридичних наук, професор,

професор кафедри кримінального права, процесу та криміналістики

Академії праці, соціальних відносин і туризму (м. Київ, Україна)

ORCID: 0000-0002-7411-2086

Крізь призму історичних процесів простежується формування відповідального ставлення українського народу, інституційної системи, органів місцевого самоврядування, а також землевласників і землекористувачів до ефективного та раціонального використання земельних ресурсів. Збереження принципів захисту національного багатства завжди було важливим елементом цього підходу. Аналіз історичного досвіду уможливлює висновувати, що українські підприємці, аграрії та органи контролю, які відповідають за нагляд за дотриманням цільового призначення земельних ділянок, повинні комплексно підходити до розроблення та впровадження інноваційних методів і механізмів для захисту земельного фонду країни.

Історичні праці, присвячені питанням охорони довкілля та відповідальності за порушення земельного законодавства, відображають еволюцію підходів у правовій теорії та практиці, і досі залишаються актуальними як у вітчизняних, так і в зарубіжних дослідженнях. Особливий інтерес викликають роботи, присвячені земельному, адміністративному, кримінальному, цивільному та екологічному праву, а також кримінології.

На початковому етапі становлення Української Держави 20-х років ХХ ст., земельні відносини регулювалися на основі традиційних норм права, звичаїв і локальних правил. Відповідальність за порушення земельних норм була обмеженою і не достатньо систематизованою. Основна увага приділялася забезпеченню ефективного використання земель для аграрних потреб, поза межами чіткого функціонування системи контролю і механізмів юридичної відповідальності за нецільове її використання. У ці роки, адміністративні покарання майже були відсутні, а державний примус здійснювався за принципом: «у кого зброя — той і правий».

У період з 1922 по 1930 роки в межах державних утворень того періоду формувалися перші законодавчі акти, спрямовані на регулювання земельних відносин. Ці нормативно-правові акти ґрунтувалися на більш демократичній засадах правової політики порівняно з попередніми періодами, що стосувалася встановлення відповідальності за порушення вимог щодо використання земельних ресурсів відповідно до їх цільового призначення.

У період 1930–1953 рр. земельне право та його розвиток в Україні перебувало під впливом жорсткої тоталітарної моделі управління. Цей період характеризувався посиленням репресивного апарату та агресивним, а інколи й „хижацьким” використанням природних ресурсів, що підпорядковувалося побудові соціалістичної моделі суспільства.

Друга половина 1950-х — початок 1960-х років в історії правових наук, особливо у сфері земельного права та суміжних галузях, позначені періодом, відомим як „хрущовська відлига”. Цей етап розпочався зі смерті Й. Сталіна, що дало поштовх до певних лібералізаційних змін у політичному і правовому житті країни, і тривав до відсторонення М. Хрущова та приходу до влади Л. Брежнєва у 1964 році. У цей час спостерігалося послаблення репресивних підходів та певне оновлення правового регулювання, включно із земельним законодавством, що дозволило закласти основи для подальших реформ.

Фактично 1953-1991 рр. були доволі демократичним відрізком, що і позначилося на систематизації норм, якими передбачалась встановлення відповідальності у сфері кримінального, адміністративного, цивільного, трудового, екологічного та земельного законодавства. Крім того лібералізація та розвиток земельного природоохоронного законодавства, відбувається через розширення кола об’єктів охорони (природних ресурсів), контролю та наглядом за сумлінним дотриманням положень суб’єктами уповноваженими на їх використання.

Підґрунтям нашого історичного минулого та сучасного українського законодавства, яке розвивається після відновлення державності в 1991 році, є сукупність законодавчих актів, постанови та наукові здобутки провідних вчених того часу. Українська держава в умовах складної геополітичної ситуації, а також введенням повномасштабної війни Російської Федерації проти нашої країни, продовжує невпинно розвивати і вдосконалювати норми, що регулюють суспільні відносини у сфері використання земель.

Історичний розвиток правового регулювання земельних відносин в Україні від періоду 20-х років ХХ ст. до сучасності (запровадження методів штучного інтелекту) демонструє еволюцію в підходах до відповідальності за порушення вимог щодо цільового використання земель. Від первинних форм контролю до сучасних комплексних систем, які включають екологічні та соціальні аспекти, ця еволюція відображає зростаючу складність і значущість проблеми ефективного управління земельними ресурсами. Сучасні правові норми будуються на основі історичного досвіду, з урахуванням новітніх вимог і стандартів, що дозволяє забезпечити більш ефективний захист і використання земельних ресурсів в Україні.

МЕХАНІЗМИ КОНТРОЛЮ ЗА ЗМІНОЮ ЦІЛЬОВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК

admin — Wed, 21 Aug 2024 17:37:29 +0000

УДК 340

Ліпкан Володимир Анатолійович

доктор юридичних наук, професор,

професор кафедри кримінального права,

процесу та криміналістики

Академії праці, соціальних відносин і туризму

(м. Київ, Україна)

ORCID: 0000-0002-7411-2086

Шевченко Олексій Олексійович,

здобувач третього (освітньо-наукового) рівня вищої освіти аспірант

Академії праці, соціальних відносин і туризму

(м. Київ, Україна)

ORCID: 0009-0007-8352-1125

Анотація. Стаття присвячена аналізу законодавства, яке регулює суспільні відносини у сфері впровадження нових спрощених механізмів зміни призначення земельних ділянок в Україні у контексті процесу поствоєнної відбудови. Метою дослідження є оцінка ефективності механізмів, їхнього впливу на прискорення відбудови об’єктів інфраструктури та економіки країни, а також виявлення перспектив для удосконалення процесів, пов’язаних із їх реалізацією. У статті використовуються методи юридичного аналізу, кількісного та якісного дослідження, а також порівняльний аналіз. Основні результати включають визначення позитивних аспектів нових процедур: зменшення впливу бюрократичних бар’єрів та сприяння швидкій відбудові України; ідентифікація потенційних загроз, таких як ризики корупції та зловживань. Окрему увагу присвячено аналізу питання штучного інтелекту, який має запроваджений у сфері моніторингу та контролю за процесом зміни цільового призначення земель. Отримані дані можуть бути використані для вдосконалення нормативно-правової бази та управлінських практик, що регулюють зміну призначення земельних ділянок, та сприяти ефективнішому використанню земельних ресурсів у процесі відбудови країни.

Ключові слова: зміна цільового призначення земельних ділянок, відбудова Української Держави, ефективна держава, земельні ресурси, економічне відновлення, раціональне використання, ефективний контроль за земельним ділянки, території забруднені/імовірно забруднені вибухонебезпечними предметами, інфраструктурний потенціал.

Актуальність. Стан сучасного земельного фонду України наразі можемо охарактеризувати, як напружений, нестійкий, який перебуває у критичному стані. Триваюча війна, використання агрохімікатів, значне виділення вуглецю та аміаку, відсутність контролю за станом земель лише погіршують становище національного багатства Української Держави. Це стосується, передусім, її земельних ресурсів.

Відповідно до схваленої Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 19.01.2022 № 70-р «Концепції загальнодержавної цільової програми використання та охорони земель», кризова ситуація, з подальшою тенденцією до погіршення, у використанні земельних ресурсів спостерігається і в неаграрних сферах землекористування. Окрім того, у більшості галузей економіки через недосконалість нормативів, зокрема низький рівень підготовки проектно-технічної документації, землі використовуються нераціонально [1].

Проте, Українська Держава та її земля була, є та буде в майбутньому основою продовольчої безпеки для країн усього світу, про що йдеться в тексті Спільного комюніке „Про основи миру” за результати Глобального саміту миру, Який проходив у Швейцарії 15-16 червня 2024 року. Зокрема в тексті даного документа було відзначено, що глобальна продовольча безпека залежить від безперебійного виробництва та постачання продуктів харчування. У зв’язку з цим вільне, повне та безпечне торговельне судноплавство, а також доступ до морських портів на Чорному та Азовському морях є надзвичайно важливими. Напади на торговельні судна в портах і на всьому маршруті, а також на цивільні порти та цивільну портову інфраструктуру є неприйнятними. Продовольчу безпеку жодним чином не можна використовувати як зброю. Українська сільськогосподарська продукція має безпечно та вільно постачатися зацікавленим третім країнам [2].

На даний час врожайність наших ґрунтів та якість вирощеної продукції досягають найвищого рівня. М’який клімат та різноманітність ґрунтів на території Української Держави дозволяють вирощувати значну кількість агрокультур, а також одночасно добувати велику кількість корисних копалин, відповідно до місцезнаходження та географічних особливостей нашої країни. Тож, у перспективі одним із векторів інфраструктурного розвитку нашої держави має бути формування потужного промислового комплексу із переробки і виготовлення готової продукції як із сільськогосподарських культур так і з використанням рідкісноземельних мінералів [3].

Аналіз останніх досліджень та публікацій. У статті проаналізовано думки щодо раціонального використання таких вчених, як: М. Пархоменка, Н. Кандала, Т. Машкової, В. Русана та П. Кулинича. Окремо також досліджено положення сучасного законодавства, що стосуються раціонального, ефективного та екологічного користування земельними ділянками, в контексті контролю за зміною їх цільового використання у процесі відбудови України. Поза це проаналізовано найновітніші способи і засоби, які дозволять контролювати зміну цільового призначення земельних ділянок на базі методів штучного інтелекту.

Метою дослідження в науковій статті є огляд, аналіз та формулювання пропозицій щодо удосконалення процедур впровадження нового спрощеного механізму зміни призначення земельних ділянок в Україні у контексті відбудови після руйнувань, спричинених військовою агресією РФ, а також контролю за такою діяльністю. Також значну увагу приділено вивченню ефективності механізмів зміни цільового призначення земельних ділянок, розкриттю поняття раціонального використання землі, їх впливу на процеси відновлення інфраструктурного потенціалу та економічної могутності, ідентифікації та визначенню можливих стратегічних перспектив, пов’язаних з їх реалізацією.

Для аналізу впровадження спрощених механізмів зміни призначення земельних ділянок у контексті поствоєнної відбудови Української Держави застосовувано комплекс наукових методів дослідження. При написанні цієї статті був застосований основний метод дослідження – юридичний аналіз, який включає в себе вивчення правової літератури науковців у сфері права, нормативно-правових актів, законів, урядових постанов, звітів, стратегій відбудови та інших офіційних документів, якими регулюються суспільні відносини у сфері контролю за зміною призначення земельних ділянок.

Виклад основного матеріалу. Підтвердженням актуальності цієї теми є новини, що стосуються вирощування бавовни на території України. Так, фахівці Українського інституту експертизи сортів рослин засіяли поля п’ятьма експериментальними сортами бавовнику. Головною особливістю є те, що в умовах війни ця рослинна культура має велику цінність через наявність у ній бавовняної целюлози, яка використовується для виробництва пороху [4].

Цей процес відбувається синхронного із відповідним законодавчим регулюванням у цій сфері. Послаблення контролю та механізм його поширення здійснюються на підставі прийнятого Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо поширення сортів бавовнику в Україні» від 23.04.2024 № 3645-IX, який вступив в силу 16.05.2024 року [5].

У даному документі передбачено спрощення процедури ввезення та обігу в Україні сортів бавовнику. Також спрощено механізм державної реєстрації сортів бавовнику та прав на них без кваліфікаційної експертизи. Цим нормативно-правовим актом також передбачено спрощення процедури введення в обіг насіння сортів бавовнику та його подальшого використання без сертифікації.

Окрім того, впровадження спрощених процедур для вирощування сортів бавовнику відбувається паралельно із розвитком промисловості для швидкої відбудови території України та залученням інвестицій від наших стратегічних партнерів.

Запровадження спрощеної процедури зміни цільового використання землі стосуватиметься також підприємств, що пов’язані з вирощуванням таких агрокультур.

28.05.2024 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення порядку зміни цільового призначення земельних ділянок для залучення інвестицій з метою швидкої відбудови України» від 06.02.2024 № 3563-IX.

Положення цього нормативного акта повністю відповідають визначеним цілям

1) здійснення систематичного контролю та моніторингу земельних ділянок, які використовуються підприємствами переробної та іншої промисловості;

2) ліквідація бюрократичних перепон для інвесторів та землекористувачів, які мають на меті побудувати в Україні новий завод або інший промисловий чи енергетичний об’єкт, або ж взагалі окремі об’єкти стратегічної інфраструктури.

Спрощений механізм діятиме впродовж воєнного стану та п’ять років по його закінченню та застосовується за межами населених пунктів і лише там, де відсутня розроблена містобудівна документація для наступних об’єктів промисловості та енергетики, а саме для:

- промислових та складських будівель;

- нежитлових сільськогосподарських будівель;

- трубопроводів, ліній електронних комунікаційних мереж та електропередачі (крім магістральних нафтопроводів та газопроводів);

- комплексних споруд промислових об’єктів (крім споруд підприємств, що здійснюють видобування, виробництво та переробку ядерних матеріалів, споруд підприємств і установок із збагачення та перероблення ядерного палива; споруд підприємств, призначених для термічного оброблення (спалювання) побутових відходів; атомних електростанцій) [6].

Цей механізм зміни цільового призначення земельної ділянки передбачає відсутність потреби дотримання вимог абз. 1 ч. 3 та абз. 2 ч. 5 статті 20 Земельного кодексу України за умови отримання мотивованого висновку уповноваженого органу містобудування та архітектури щодо можливості розміщення на земельній ділянці відповідного об’єкта згідно з вимогами нормативно-правових актів та будівельних норм [7].

Після отримання цього висновку зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за рішенням власника земельної ділянки без розроблення документації із землеустрою.

Окрім цього, надважливим питанням є запровадження та як наслідок створення Кабінетом Міністрів України «Реєстру територій, забруднених/імовірно забруднених вибухонебезпечними предметами».

Здійснений нами аналіз різноманітних аналітичних матеріалів стосовно стану забруднення та наслідків ґрунтів уможливлює висновувати, що землі, які були забруднені внаслідок бойових дій негативно впливають не лише на стан навколишнього природного середовища, а й на організм людини, що знаходить свої прояви у порушенні діяльності нервової системи людини, систем її кровотворення та органів внутрішньої секреції внаслідок дії концентрованого вмісту важких металів у них. Крім того, зазначені хімічні забруднення можуть призводити до виникнення злоякісних утворень, атеросклерозу та порушення апарату спадковості. В умовах значної втрати генофонду через триваючу війну, непродуману політику щодо вакцинації, такі умов формують серйозну загрозу українській державності і здатності до реалізації власної геостратегії [8].

Так до прикладу, використання та обліку таких земель, за підрахунками, взятими з дослідження Української природоохоронної групи, через обстріл лише на квадратному кілометрі поля в Харківській області, у ґрунт потрапило 50 тонн заліза, 1 тонна сполук сірки та 2,35 тонни міді — і це лише ті речовини, вміст яких є найбільшим [9].

Цей реєстр створено як нову геоінформаційну систему, що перебуває у державній власності з метою збирання, накопичення, обліку, обробки, зберігання та захисту відомостей про землі, які забруднені вибухонебезпечними предметами, та землі, що є непридатними для використання через потенційну загрозу їх забруднення вибухонебезпечними предметами.

Відповідно до Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» від 19.06.2003 № 963-IV, забрудненням земель визнається накопичення в ґрунтах і ґрунтових водах внаслідок антропогенного впливу пестицидів і агрохімікатів, важких металів, радіонуклідів та інших речовин, вміст яких перевищує природний фон, що призводить до їх кількісних або якісних змін [10].

Тобто, наразі констатуємо: внаслідок збройної агресії та триваючої війни РФ проти Української Держави формуються достатньо серйозні ризики для державної безпеки у сфері реалізації державної продовольчої політики через ускладнення вирощування та обробку на таких землях їх власниками та землекористувачами сільськогосподарських культур. Особливо тих, які стосуються продовольчої складової сектору економіки.

Зазначені суб’єкти землекористування окрім отримання певної податкової вигоди внаслідок реалізації окремих положень податкового законодавства отримуватимуть незаконний дохід від продажу такої сільськогосподарської вирощеної продукції.

Доцільно розробити та встановити дозволені види використання таких забруднених земель, через саме економічну необхідність, підтримання землекористувачів, а також унеможливлення провадити діяльність, яка заборонена за екологічними показниками на такі землі.

Держателем цього реєстру визначається саме Державна служба України з надзвичайних ситуацій, а технічним адміністратором — бюджетна установа «Центр гуманітарного розмінування».

Нам вбачається важливим впровадження чіткого механізму та визначення повноважень, які дозволятимуть проводити обстеження земельних ділянок державними інспекторами з контролю за використанням та охороною земель територіальних органів центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин (інспектори «Держгеокадастру»), або державними інспекторами з контролю за використанням та охороною земель виконавчих органів сільських, селищних, міських рад, що набули встановлених законом повноважень із здійснення державного контролю за використанням та охороною земель.

Забезпечення можливості швидкої зміни таких земель запровадить одноманітне правове регулювання та вичерпний перелік можливих (допустимих) видів провадження на таких земельних ділянках відповідно до рівня та характеру такого забруднення.

Безпосередньо поняття «раціональне використання земель» досліджувалося багатьма спеціалістами у сфері земельного, аграрного та екологічного права. Зокрема, М. Пархоменко та Н. Кандала визначали, що раціональність, ефективність та корисність у землекористуванні зводиться до максимального задоволення потреб суб’єкта використання земель у разі нанесення цій земельній території мінімальної шкоди. Крім того, вони стверджували, що головний акцент слід робити не на управлінні державою земельними правовідносинами, а на розвиток такого формування правової поведінки учасників земельних правовідносин, за якою у зазначених суб’єктів не виникає намір учиняти земельне правопорушення [11, с. 57-58].

Однак, ведення агресивної війни, чисельні факти колабораціонізму формують підстави для корегування такої позиції відповідно до реалій сьогодення. Саме в цих реаліях стратегічна роль держави, потенціал усієї інституційної системи має бути використано для реалізації земельної політики в інтересах держави, а не окремих олігархічних кіл, транснаціональних корпорацій. Відтак переконані, що важливим елементом земельної стратегеми виступає розроблений механізмів стратегічної політики у сфері земельних відносин [12].

Дослідження у сфері ефективного та раціонального використання постійно постає перед науковцями, вченими та практиками. Так, до повномасштабної війни, Т. Машковою було висунуто ідеї щодо запровадження єдиного спеціалізованого документа у сфері якісно-кількісного обліку земель, який називався «Акт приймання-передачі земельних ресурсів». Глибоко розкриваючи ідею, Машкової Т., можна зазначити, що вона була, спрямована саме на контроль за сплатою податків, 4 групи платників («агропідприємства» та «агрохолдинги»), а не на діяльність, яка пов’язана із раціональним та ефективним використанням землі [13]. Тобто висновуємо, про превалювання чіткого імперативного методу, заборонювальних норм, які є лише частковим компонентом механізму, що входить до системи стратегічного управління у сфері земельних відносин.

Характеризуючи цей документ, можна надати головні показники, за якими мав би відбуватися цей контроль за заповнення таких даних:

- головні ідентифікатори земельної ділянки (кадастровий номер, площа, цільове призначення, вид угідь);

- якість ґрунтів у розрізі вмісту поживних речовин (агрохімічних показників): азоту (N), (за наявності визначених показників – аміачний азот (NH₂) і нітрит азоту (NО₂), рухомого фосфору (P₂O₅), обмінного калію (K₂O₅), обмінного натрію (Na⁺), рівня гідролітичної кислотності рН, гранометричного складу ґрунту, вмісту гумусу (%);

- місцезнаходження ділянки;

- дані про затрати на поліпшення; інформацію про особу, за якою закріплюється ділянка; момент введення її в експлуатацію на даному підприємстві;

- нормативну грошову вартість (за наявності – експертну оцінка) земельної ділянки [13].

Окрім того, за змістом термін «раціональний», означає осмислене, зважене, вигідне, доцільне рішення, прийняте на основі вибору порівняння різних варіантів і врахування багатьох чинників, які розкривають його зміст. Дане поняття походить від латинського слова «rationalis» – розумно обґрунтований, доцільний. На думку В. Русана, раціональність сільськогосподарського землекористування полягає в одержанні найбільшого економічного ефекту з урахуванням природно‐економічного розташування земельної ділянки [14, с. 29].

Кулинич П. Ф., визначає у своїй праці, що термін «раціональне використання земель» у нормах права, які входять до механізму правового регулювання діяльності учасників земельних відносин, позначає такі їхні дії, за яких відбувається дотримання земельно‐правових заборон, виконання земельних обов’язків та реалізація земельних прав, які закріплені у чинному законодавстві. Отже, раціональне використання земель означає правомірне використання земель, тобто таке, в якому учасники земельних відносин дотримуються встановлених у законодавстві заборон та виконують обов’язки щодо використання та охорони земель [15, с. 52‐53].

Результатом напрацювань у сфері дослідження природи раціонального та ефективного використання землі має бути запровадження технологій штучного інтелекту (надалі за текстом – «ШІ») в реалізації питань, що пов’язані із дослідженням цільового призначення земельних ділянок. Запровадження діяльності ШІ в цих правовідносин наддасть органам державного управління, місцевого самоврядування додаткові засоби, що дозволять ефективно та вкрай швидко ухвалювати відповідні управлінські рішення, які стосуватимуться відповідних землекористувачів та землевласників.

Дослідження питання стосовно запровадження методів та засобів ШІ у сфері земельних відносин та публічного управління повинно охоплювати два головних аспекти:

а) цінність, що лежить в основі технології: хто може використовувати дані та з якою метою;

б) розгортання технологічних систем, що можна віднести до технічних аспектів впровадження інструментів ШІ, наприклад тих самих чат-ботів, які також можуть впливати на рівень витонченості та складності надання послуг [16].

Окремо слід говорити і про те, що за допомогою ШІ можливо сформулювати матриці ефективності залежно від змісту земельних стратегем і геостратегії Української Держави з урахуванням багатокритеріального моделювання геостратегічного ландшафту, прогнозування імовірностей настання тих чи інший подій і відпрацювання відповідних сценаріїв. Маститі дослідження із уведення ШІ у склад правовідносин були здійснені І. Діордіцею, який досліджував питання «кібернетично топології» – просторово-часові параметри кіберпростору, який породжується під час взаємодії людей у кіберпросторі один із одним, так само як і взаємодії людини зі штучним інтелектом в рамках даного простору [17].

У питаннях дослідження та застосування ШІ в галузі публічного управління та земельних відносин, можна звернутися до запропонованого В. Довбенком переліку найпоширеніших інформаційних технологій на основі штучного інтелекту. Як зазначає вчений, в органах державної влади та місцевого самоврядування останніми роками застосовуються наступні найбільш перевірені та популярні інформаційні технології, а саме:

- технології доповненої реальності («Augmented Reality – AR»);

- хмарні технології («Сloud Technology»),

- технології «Big Data»,

- колективний інтелект («Swarm intelligence»),

- блокчейн («Blockchain», «Block chain»),

- 3D-принтери,

- «Spectrum Technology Platform» тощо. [18, с. 92–95].

За останні декілька років багато наукових праць було присвячено саме вивченню штучного інтелекту, які допомагають аналізувати велику кількість вже існуючих даних, а також зможуть контролювати видозміни в цих процесах. Так, на прикладі дослідження науковців у сфері ШІ Магдалени Вагер та Вальтер Тимо де Фріза, останні дійшли висновку про те, що прийняття управлінських рішень у землеустрої штучний інтелект часто використовують у поєднанні з клітинними автоматами («Cellular automata») та дослідженнями операцій («Operation research»), що дає змогу автоматизувати процес ведення земельного кадастру та його бази [19].

Дослідження питання застосування різних методів та форм ШІ у сфері дотримання використання земель за цільовим призначенням, зміни їх цільового призначення та властивостей, а також дослідження термінів ефективності їх використання та раціональності на певній місцевості уможливить знизити ризики корумпованості суб’єктів, які безпосередньо беруть участь у публічно-управлінських рішеннях та заходах контролю. Так, сам за допомогою ШІ буде зведено до мінімуму використання бекдорів і програмних розробках, в тому числі в системі Прозорро.

Очевидно, що людський чинник не може бути повністю виключено із процесу та контролю та моніторингу, проте застосування вищезазначених засобів, вже на створених базах Державного земельного кадастру та Порталу Єдиної державної системи у сфері будівництва дасть змогу мінімізувати комерційну складову у питаннях зміни призначення земель і наблизить земельну стратегему до інтеграції із загальним змістом геостратегії Української Держави [20].

Важливими є регулювання та запровадження нормативних баз для створення підґрунтя у сфері державного управління за земельними відносинами. На теперішній час і технічні можливості і наповненість таких кадастрових баз дозволяє створити підсистему, яка регулюватиме зміну цільового призначення землі, без втручання людського фактору.

Реалізація впровадження методів штучного інтелекту при зміні цього призначення земель можлива за прикладами, які вже були запроваджені раніше в нашій країні на окремих територіях, які найбільш постраждали внаслідок збройної агресії РФ. Так, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про реалізацію експериментального проекту щодо відновлення населених пунктів, які постраждали внаслідок збройної агресії Російської Федерації» № 382 від 25.04.2023 року, було запроваджено окремий експериментальний порядок на відновлення об’єктів нерухомого майна Агентством відновлення в шістьох визначених населених пунктах. Відновлення цих населених пунктів включає в себе, виготовлення проєктної документації, нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт, поточний ремонт і придбання товарів за бюджетні кошти цього Агентства за допомогою та координацією органів місцевого самоврядування [21].

На важливість та значущість дослідження впровадження вищезазначених механізмів за контролем та зміною цільового призначення або виду використання землі вказує існування відповідної судової практики, зокрема судове провадження, що стосується самовільного захоплення землі в місті Харкові.

На підставі останньої правозастосовної практики, на прикладі будівництва житлового комплексу «IT-Парк Manufactura», що розташований на земельній ділянці за адресою: м. Харків, вул. Юлія Чигирина, 13. Фактично, станом на червень місяць цього року, там розташована десяти поверхова житлова будівля з об’єктами комерційного використання.

Обставинами цього провадження є незаконне будівництво багатоквартирного житлового комплексу за цією адресою, на думку органів прокуратури, які представляють інтереси Харківської міської ради. Рішення суду першої інстанції від 18 січня 2023 року задовольнило позов органів прокуратури повністю. Це рішення передбачало скасування усіх реєстраційних дій щодо новостворених об’єктів нерухомого майна, припинення права власності на ці «новозбудовані» квартири, а також відновлення прав Харківської територіальної громади на земельну ділянку, яка належить їй, шляхом усунення перешкод у користуванні територіальною громадою належною їй земельною ділянкою, яке передбачало зобов’язання юридичної особи – «забудовника» повернути цю ділянку Харківській міській раді [22].

З огляду на правозастосовну діяльність та аналіз нормативно-правової бази, яка стосується оформлення та зміни цільового призначення земель, 19 березня 2024 року було ухвалено рішення суду щодо затвердження «Мирової угоди» між Харківською міською радою та Відповідачем – юридичною особою «Забудовником» про наступне:

- зобов`язання «Забудовника» сплатити суми добровільного відшкодування безпідставно збережених коштів за використання земель комунальної форми власності на території м. Харкова;

- «Забудовник» зобов`язується протягом 12 місяців виконати усі обов`язкові дії, передбачені для забудовника чинним земельним та містобудівним законодавством щодо належного оформлення у встановленому порядку всіх необхідних документів по закінченому будівництвом (реконструюванням) об`єкту нерухомого майна – житловому комплексу «IT – Парк Manufactura».

Також протягом 12 місяців з моменту затвердження мирової угоди вжити заходів щодо:

- розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з визначенням категорії і цільового призначення та її затвердження;

- оформлення прав користування земельною ділянкою шляхом укладення договору оренди земельної ділянки для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового комплексу.

На «Забудовника» також покладено обов’язки протягом 90 днів з моменту оформлення всіх необхідних документів по закінченому будівництвом (реконструюванням) житловому комплексу «IT – Парк Manufactura», передати Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради 16 квартир, орієнтованою площею 369 кв.м., для поповнення житлового фонду територіальної громади м. Харкова. [17]

На всі ці зобов’язання «Забудовника» Харківська міська рада зобов`язувався протягом розумних строків, але не більш ніж протягом 9 місяців з моменту затвердження цієї Мирової угоди судом, вжити заходів щодо затвердження йому землевпорядної документації з визначенням категорії і цільового призначення земельної ділянки площею 1899 кв.м., оформлення прав користування земельною ділянкою та укладання договору оренди цієї земельної ділянки для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового комплексу.

Фактично, положення цієї Мирової угоди повністю підривають регулювання у сфері містобудування та становлять основу для майбутніх правопорушень у сфері будівництва, зокрема у сфері порядку введення в експлуатацію об’єктів нерухомого майна.

Окрім того, відповідно до ст. 376 Цивільного кодексу України, нерухоме майно вважається самочинним у випадках: якщо воно побудоване на земельній ділянці, що не надавалась для цієї мети; якщо не було належного дозволу на будівництво; якщо не було належно затвердженого проекту; якщо будівництво здійснено з істотними порушеннями будівельних норм та правил. [18]

Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити певні проміжні висновки, а саме рішення суду апеляційної інстанції справді викликає сумніви щодо відповідності нормам, що регулюють відносини у цій сфері. Однак, на даний момент, органи прокуратури вже подали касаційну скаргу на перегляд цього рішення. Це може вказувати на те, що вони сподіваються на зміну судового рішення на більш відповідне нормам закону. Таким чином, справа залишається в процесі розгляду, і майбутні судові рішення можуть вплинути на вирішення цього питання.

На підтвердження вищезазначеного висновку, 22.04.2024 року Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду було відкрите касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури на ухвалу Східного апеляційного господарського суду від 19.03.2024 у справі № 922/436/22.

Висновки і пропозиції

Для уникнення схожих ситуацій в майбутньому, можливо запровадити вищезазначені функції та засоби контролю за цільовим призначенням землі, які, насамперед, є важливими для подальшої реалізації повноважень посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування, що відповідають за дотримання вимог у сфері раціонального та ефективного використання земель та їх призначенням під час реалізації земельної реформи в Україні. Паралельно, вони мають дотримуватися вимог основних законодавчих актів, що регулюють земельні відносини, зокрема Земельного кодексу України, законів України «Про охорону земель», «Про регулювання містобудівної діяльності» та інших.

Для науковців у цій сфері та держави в цілому постає гостра необхідність у запровадженні окремого інституту з контролю за дотриманням цільового призначення земельних ділянок землевласниками та землекористувачами у поствоєнний час. З метою успішної реалізації земельної реформи в Україні в умовах повномасштабної війни доцільно розробити та впровадити передові технології, які враховуватимуть нові потреби держави, а також забезпечуватимуть збалансованість прав власників та землекористувачів в сьогочасних реаліях. Досягнення цієї мети можливе за умови полегшення певних процесів, зменшення бюрократичних перепон, мінімізації корупційних ризиків, а також впровадження ШІ.

Сучасні виклики, які постали перед нашою державою, зокрема щодо ефективного та раціонального управління її природними ресурсами, зумовлюють необхідність розроблення земельної стратегеми — державної політики у сфері земельних відносин і відповідного акта стратегічної правотворчості „Стратегії державної земельної політики України”.

Для реалізації означених завдань необхідно залучати як міжнародних партнерів, так і власних фахівців для відновлення та створення подальших безпечних, екологічних, та правових умов, що стосуються як використання землі, так і її охорони в усіх аспектах цього терміну. Для запровадження механізмів та порядків дій необхідно ретельно та виважено проводити реформи, в тому числі податкові, земельні та екологічні, які відповідали б духу часу в умовах повномасштабної війни РФ, а також власному баченню нашої держави щодо стратегічного розвитку.

Запровадження засобів та методів застосування штучного інтелекту, цифрова трансформація земельних ресурсів, впровадження новітніх досягнень у сфері виміру якості ґрунтів та їх раціональне і ефективне використання згідно з потребами секторів економіки має стати ключовою т а пріоритетною ідеєю — головною рушійною силою, що має забезпечити в майбутньому чітке правове регулювання цих відносин, а також неухильне дотримання законів, які регулюють відносини у сфері функціонально-цільового допустимого використання землі, на всій території України відповідно до визначеного географічного розміщення.

Перспективу дослідження визначеного кола питань доцільно розбити на декілька основних напрямів, які включають в себе: науковий, практичний, правовий, стратегічний, економічний, природоохоронний та екологічний напрями.

Це дослідження було обмежене, оглядом та аналізом впроваджених наявних та майбутніх засобів і способів щодо механізмів, який дозволять виявити їхні переваги та недоліки, що сприятиме розробленню ефективніших стратегій відбудови України в контексті сучасних умов та власного національного потенціалу т а спроможностей щодо досягнення проголошених цілей.

Практичним прогнозованим нами наслідком має стати зменшення бюрократичних бар’єрів для раціонального та ефективного використання землі та прискорення як інфраструктурного розвитку нашої країни, так і раціонального відновлення постраждалих територій.

Список використаних джерел

Розпорядження Кабінету Міністрів України від 19.01.2022 № 70-р «Концепції загальнодержавної цільової програми використання та охорони земель». URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/70-2022-%D1%80#Text. Дата звернення: 14.06.2024.
Спільне комюніке про основи миру // URL: https://www.president.gov.ua/news/spilne-komyunike-pro-osnovi-miru-91581
Ліпкан В. А., Зубко Г. Ю. Стратегія державної інфраструктурної політики України: монографія ; за загальною редакцією В. А. Ліпкана. Київ: Ліпкан В. А., 2022. 1008 с.
Конгрес місцевих та регіональних влад при Президентові України. URL: https://www.congress.gov.ua/na-odeshchyni-zasiialy-pershi-eksperymentalni-polia-bavovnyku/. Дата звернення: 14.06.2024.
Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо поширення сортів бавовнику в Україні» від 23.04.2024 № 3645-IX. Офіційний сайт Верховної ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3645-20#Text. Дата звернення: 14.06.2024.
Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення порядку зміни цільового призначення земельних ділянок для залучення інвестицій з метою швидкої відбудови України» від 06.02.2024 № 3563-IX. Офіційний сайт Верховної ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3563-20#Text. Дата звернення: 14.06.2024.
Земельний кодекс України від 25.10.2001 № 2768-III. Офіційний сайт Верховної ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2768-14#Text. Дата звернення: 14.06.2024.
Ліпкан В. А. Політичні засади геостратегії сучасної Української Держави. монографія. Одеса : Видавничий дім „Гельветика”, 2024. 830 с.
Боєприпаси та хімія: як війна шкодить ґрунтам і які є рішення? (2022). URL: https://rubryka.com/article/soil-ukraine/. (дата звернення: 14.06.2024)
Закон України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» від 19.06.2003 № 963-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/963-15#top. Дата звернення: 14.06.2024.
Науково-практичний журнал «Екологічне право». Видавничий дім «Гельветика» 2021. Випуск № 1-4. Текст. Гетьман А.П., Горбань А.В., Костицький В.В., Фоменко А.Є., Шемшученко Ю.С. С. 56-61.
Ліпкан В. А. Стратегема: політичний зміст поняття. Актуальні проблеми національного законодавства: збірник матеріалів Міжнародної науково-практичної конференції, м. Кропивницький, 25 квітня 2024 року. Частина 1. Кропивницький, 2024. С. 41—45.
Машкова Т. В. Оцінка якісних параметрів земель сільськогосподарського призначення для цілей обліку / Т. В. Машкова // Стратегічний розвиток підприємств аграрної сфери економіки України: аналітично-прогнозна оцінка : кол. монографія / За заг. ред. В. К. Савчука. К.: ЦП «Компринт», 2017. С. 238-245.
Русан В. М. Теоретико‐методологічні аспекти раціонального сільськогосподарського землекористування. Економіка АПК. 2008. № 7. С. 27‐30.
Кулинич П. Ф. Правові проблеми охорони і використання земель сільськогосподарського призначення в Україні: моногр. Київ : Логос,2011.668 с.
Andrews, L., (2019), “Public administration, publicleadership and the construction of public value in the ageof the algorithm and ‘big data’”, Public Administration, 97,pp. 296—310, URL: https://onlinelibrary.wiley.com/doi/10.1111/padm.12534 (дата звернення: 14.06.2024).
Діордіца І. В. Кібербезпекова політика України: стан та пріоритетні напрями реалізації: монографія. Запоріжжя: Видавничий дім «Гельветика», 2018. 548 с.
Довбенко В.І. Оцінювання ефективності застосування новітніх інформаційних технологій в економіці. Побудова інформаційного суспільства: ресурси і технології: матеріали XVIІІ Міжнародної наук.-практ. конф. (м. Київ, 19–20 вересня 2019 р.) / МОН України, УкрІНТЕІ та ін. Київ : УкрІНТЕІ, 2019. С. 92–95.
Comparative Review of Methods Supporting Decision-Making in Urban Development and Land Management. URL: https://www.mdpi.com/2073-445X/8/8/123 Дата звернення: 14.06.2024.
Ліпкан В. А. Геостратегія сучасної Української держави: засади формування. Вісник Львівського університету. Серія: філософсько-політологічні студії. 2022. № 42. С. 268-277.
Постанова Кабінету Міністрів України «Про реалізацію експериментального проекту щодо відновлення населених пунктів, які постраждали внаслідок збройної агресії Російської Федерації» № 382 від 25.04.2023 року. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/382-2023-%D0%BF#Text. Дата звернення: 14.06.2024.
Рішення Господарського суду Харківської області від 18.01.2023 року № 922/436/22. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/108765478. Дата звернення: 15.05.2024.
Ухвала Східного апеляційного господарського суду від 19.03.2024 року № 922/436/22. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/117783742. Дата звернення: 15.05.2024.
Узагальнення застосування ст. 376 ЦК та ст. 38 ЗУ «Про регулювання містобудівної діяльності». Офіційний сайт Харківського апеляційного суду. URL: https://hra.court.gov.ua/sud4818/inshe/inf_court/uzag19c12. Дата звернення: 15.05.2024.
Шульга, А. М. «Забруднення та псування земельних ресурсів України, як ознака кримінальних правопорушень проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку в умовах російської воєнної агресії», Journal «ScienceRise: Juridical Science» № 2 (2023): 24 file:///C:/Users/1/Downloads/283449-Article%20Text-653617-1-10-20230630.pdf. Дата звернення: 14.06.2024.

ЗМІНА ЦІЛЬОВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК: ОКРЕМІ АСПЕКТИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПІСЛЯ ДВОХ РОКІВ ВІЙНИ

admin — Wed, 14 Aug 2024 02:54:08 +0000

УДК 340

Шевченко Олексій Олексійович,

здобувач третього (освітньо-наукового) рівня вищої освіти аспірант

Академії праці, соціальних відносин і туризму

(м. Київ, Україна)

ORCID: 0009-0007-8352-1125

Науковий керівник:

Ліпкан Володимир Анатолійович

доктор юридичних наук, професор,

професор кафедри кримінального права,

процесу та криміналістики

Академії праці, соціальних відносин і туризму

(м. Київ, Україна)

ORCID: 0000-0002-7411-2086

На теперішній стан сучасного земельного фонду України можна охарактеризувати, як напружений та надзвичайно критичний. Війна, використання агрохімікатів, відсутність контролю за станом земель тільки погіршує становище національного багатства України у вигляді її земельного ресурсу. Відповідно до схваленої Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 19.01.2022 № 70-р «Концепції загальнодержавної цільової програми використання та охорони земель», кризова ситуація, з подальшої тенденцією до погіршення, у використанні земельних ресурсів спостерігається і в неаграрних сферах землекористування. Окрім того, у більшості галузей економіки через недосконалість нормативів, зокрема низький рівень підготовки проектно-технічної документації, землі використовуються нераціонально [1].

Процедура та наукові напрацювання щодо приводу зміни цільового призначення земельних ділянок та раціонального їх використання, були досліджені такими вченими, як: Пархоменко М., Кандала Н., Машкова Т., Русан В. та Кулинич П.

З огляду но останні нововведення, до прикладу, фахівці Українського інституту експертизи сортів рослин засіяли поля п’ятьма експериментальними сортами бавовнику. Головною особливістю є те, що в умовах війни ця рослинна культура має велику цінність через наявність у ній бавовняної целюлози, яка використовується для виробництва пороху [2].

Цей процес відбувається із супроводом законодавчого регулювання у цій сфері. Послаблення контролю та механізм його поширення здійснюються на підставі прийнятого Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо поширення сортів бавовнику в Україні» від 23.04.2024 № 3645-IX, який вступив в силу 16.05.2024 року [3].

Вищезазначений документ передбачає спрощення процедури ввезення та обігу в Україні сортів бавовнику. Також він спрощує механізм державної реєстрації сортів бавовнику та прав на них без кваліфікаційної експертизи. Цим нормативно-правовим актом також передбачено спрощення процедури введення в обіг насіння сортів бавовнику та його подальшого використання без сертифікації. Запровадження спрощеної процедури зміни цільового використання землі стосуватиметься також підприємств, що пов’язані з вирощуванням таких агрокультур.

28.05.2024 року відбулося набрання чинності положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення порядку зміни цільового призначення земельних ділянок для залучення інвестицій з метою швидкої відбудови України» від 06.02.2024 № 3563-IX.

Положення цього акту повністю відповідають цілям, що дозволяють контролювати та моніторити земельні ділянки, які використовуються підприємствами переробної та іншої промисловості, ліквідувати бюрократичні перепони для інвесторів та землекористувачів, які мають на меті побудувати в Україні новий завод або інший промисловий чи енергетичний об’єкт.

- промислових та складських будівель;

- нежитлових сільськогосподарських будівель;

Землі, які були забруднені внаслідок бойових дій негативно впливають не тільки на стан навколишнього природного середовища, а й на організм людини, що проявляється у порушенні діяльності нервової системи людини, систем її кровотворення та органів внутрішньої секреції внаслідок дії концентрованого вмісту важких металів у них. Крім того, зазначені хімічні забруднення спонукають виникнення злоякісних утворень, атеросклерозу та порушення апарату спадковості.

Відповідно до Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» від 19.06.2003 № 963-IV, забрудненням земель визнається накопичення в ґрунтах і ґрунтових водах внаслідок антропогенного впливу пестицидів і агрохімікатів, важких металів, радіонуклідів та інших речовин, вміст яких перевищує природний фон, що призводить до їх кількісних або якісних змін. [7].

Доцільно розробити та встановити дозволені види використання таких забруднених земель, через саме економічну необхідність, підтримання землекористувачів, а також унеможливлення провадити діяльність, яка заборонена по екологічним показникам на такі землі.

Результатом напрацювань у сфері дослідження природи раціонального та ефективного використання землі має бути запровадження технологій штучного інтелекту (надалі за текстом – «ШІ») в реалізації питань, що пов’язані із дослідження цільового призначення земельних ділянок. Запровадження діяльності ШІ в цих правовідносин наддасть органам державного управління, місцевим органам самоврядування додаткові засоби, що дозволять ефективно та вкрай швидко приймати відповідні адміністративно-управлінські рішення, які стосуватимуться відповідних землекористувачів та землевласників.

а) цінність, що лежить в основі технології, зокрема хто може використовувати дані та з якою метою;

В питаннях дослідження та застосування ШІ в галузі публічного управління та земельних відносин, можна звернутися до запропонованого В.І. Довбенком переліку найпоширеніших інформаційних технологій на основі штучного інтелекту. Як зазначає вчений, в органах державної влади та місцевого самоврядування останніми роками застосовуються наступні найбільш перевірені та популярні інформаційні технології, а саме:

- технології доповненої реальності («Augmented Reality – AR»);

- хмарні технології («Сloud Technology»),

- технології «Big Data»,

- колективний інтелект («Swarm intelligence»),

- блокчейн («Blockchain», «Block chain»),

- 3D-принтери,

- «Spectrum Technology Platform» тощо. [8, с.92–95].

Дослідження питання застосування різних методів та форм ШІ у сфері дотримання використання земель за цільовим призначенням, зміни їх цільового призначення та властивостей, а також дослідження термінів ефективності їх використання та раціональності на певній місцевості дозволить знизити ризики корумпованості суб’єктів, які безпосередньо приймають участі в публічно-управлінських рішеннях та заходах контролю.

Звичайно, людський фактор не може бути повністю прибраний з процесу та контролю та моніторингу, проте застосування вищезазначених засобів, вже на створених базах Державного земельного кадастру та Порталу Єдиної державної системи у сфері будівництва дозволить мінімізувати комерційну складову у питаннях зміни призначення земель.

Для подальшої реалізації повноважень посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування, що відповідають за дотримання вимог у сфері раціонального та ефективного використання земель та їх призначенням під час реалізації земельної реформи в Україні. Паралельно, вони мають дотримуватися вимог основних законодавчих актів, що регулюють земельні відносини, зокрема Земельного кодексу України, законів України «Про охорону земель», «Про регулювання містобудівної діяльності» та інших.

Підсумовуючи вищевикладене, для науковців у цій сфері та держави в цілому є крайня необхідність у запровадженні окремого інституту з контролю за дотриманням цільового призначення земельних ділянок землевласниками та землекористувачами. З метою успішного продовження земельної реформи в Україні в умовах повномасштабної війни доцільно розробити та впровадити передові технології, які враховуватимуть нові потреби держави, а також забезпечуватимуть збалансованість прав власників та землекористувачів. Це можна здійснити шляхом полегшення певних процесів, враховуючи особливості ринкової економіки та екологічної безпеки.

Запровадження засобів та методів застосування штучного інтелекту, цифрова трансформація земельних ресурсів, впровадження новітніх досягнення у сфері виміру якості ґрунтів та їх раціональне і ефективне використання згідно потреб секторів економіки повинно стати передовою ідеєю – головною рушійною силою, що забезпечити в майбутньому чітке правове регулювання цих відносин, а також дотримання законів, які стосуються функціонально-цільового допустимого використання землі, на всій території України відповідно до визначеного географічного розміщення та в умовах повномасштабної агресії Російської Федерації.

Список використаних джерел

1. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 19.01.2022 № 70-р «Концепції загальнодержавної цільової програми використання та охорони земель». URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/70-2022-%D1%80#Text. Дата звернення: 14.06.2024.

2. Конгрес місцевих та регіональних влад при Президентові України. URL: https://www.congress.gov.ua/na-odeshchyni-zasiialy-pershi-eksperymentalni-polia-bavovnyku/. Дата звернення: 14.06.2024.

3. Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо поширення сортів бавовнику в Україні» від 23.04.2024 № 3645-IX. Офіційний сайт Верховної ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3645-20#Text. Дата звернення: 14.06.2024.

4. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення порядку зміни цільового призначення земельних ділянок для залучення інвестицій з метою швидкої відбудови України» від 06.02.2024 № 3563-IX. Офіційний сайт Верховної ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3563-20#Text. Дата звернення: 14.06.2024.

5. Земельний кодекс України від 25.10.2001 № 2768-III. Офіційний сайт Верховної ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2768-14#Text. Дата звернення: 14.06.2024.

6. Боєприпаси та хімія: як війна шкодить ґрунтам і які є рішення? (2022). URL: https://rubryka.com/article/soil-ukraine/. (дата звернення: 14.06.2024)

7. Andrews, L., (2019), “Public administration, publicleadership and the construction of public value in the ageof the algorithm and ‘big data’”, Public Administration, 97,pp. 296—310, URL: https://onlinelibrary.wiley.com/doi/10.1111/padm.12534 (дата звернення: 14.06.2024).

8. Довбенко В.І. Оцінювання ефективності застосування новітніх інформаційних технологій в економіці. Побудова інформаційного суспільства: ресурси і технології: матеріали XVIІІ Міжнародної наук.-практ. конф. (м. Київ, 19–20 вересня 2019 р.) / МОН України, УкрІНТЕІ та ін. Київ : УкрІНТЕІ, 2019. С. 92–95.

НОВА МОНОГРАФІЯ З ГЕОСТРАТЕГІЇ ПРОФЕСОРА ЛІПКАНА В.А.

admin — Tue, 13 Aug 2024 11:46:14 +0000

13.08.2024

Політичні засади геостратегії сучасної Української Держави : монографія / В. А. Ліпкан. Одеса : Гельветика, 2024. 830 с.

Монографія є першим у країні виданням, в якому на засадах системного міждисциплінарного підходу досліджуються підвалини формування та реалізації геостратегії сучасної Української Держави з позицій політології, міжнародних відносин, геоісторії, геоекономіки, етнодержавознавства, націобезпекознавства, кібербезпеки.

Геостратегія інтерпретується як політична категорія, визначаються її концептуальні засади як теорії, сформовано її категорійно-понятійну систему. З’ясовуються зміст та структура геостратегічного дискурсу.

Окрему увагу відведено дослідженню методологічних засад геостратегії –– через послідовний розгляд дискурсивного аналізу, нормативізму, природно-правового методу, концепцій стратегічної невизначеності та ясності, анатомії геостратегічної деструктивності, а також гуманітарної аури нації.

Надано політичну характеристику геостратегічного ландшафту, розкрито історичні корені денацифікації, акцентовано на чинниках, які впливають на геостратегію сучасної Української Держави. Сформульовано політичні засади творення геостратегії як політико-безпекової практики. Розроблено підходи до розуміння концепції національної стійкості, а також подається модель політичної готовності як однієї зі складових геостратегії.

Практика геостратегії презентована через аналіз геостратегій США (атлантизм, доктрина Монро), ЄС (євроінтеграція), РФ (рашизм, „мертва вода”, інші деструктивні вчення) та КНР (стратегічна невизначеність, спільнота єдиної долі високого порядку, „Один пояс, один шлях”). Розкрито засади загрозливого мілітарного дискурсу на прикладі КНР, виявлено ключові постулати його модерної геостратегії.

Проаналізовано стратегії як акти стратегічної правотворчості, сформульовано ієрархічну систему нормативних актів, що регулюють суспільні відносини у сфері геостратегії. Наслідком теоретичних напрацювань стала презентація еталонної моделі геостратегії на засадах концепції стратегічної ясності. Сформовано категорійно-понятійну систему дослідження, удосконалено підходи й алгоритми до інтерпретації змісту ключових понять; подано математичну модель інституційно-організаційних структур, а також розглянуто засади геоекономіки.

Монографія стане в нагоді передусім практичним працівникам, аспірантам, докторантам, науковцям та усім, хто цікавиться питаннями сучасної геостратегії.

ВСТУП

Відновлення ефективного розвитку модерної Української соборної держави має ґрунтуватися на сучасних методологічних концепціях, теоріях, водночас і нових реаліях трансформації світової стратегічної архітектури.

Формування геостратегічного ландшафту відбувається у рамках реалізації нелінійної парадигми, хаотичного формування епіцентрів криз. Нинішні наукові дослідження щодо евристичних можливостей концептуальних моделей протиборства атлантизму і неоєвразійства, формування олігополярного світу на заміну монополярного вже певним чином вичерпали свій когнітивний потенціал.

Війна РФ проти Української Держави продемонструвала не лише агресивність і войовничість Росії, а передусім — деструктивність змісту окремих геополітичних концепцій, в яких протиборство атлантизму і євразійства визнається аксіоматичним, а агресивна війна РФ обґрунтовується російськими не лише політиками і пересічними громадянами, а й науковцями, які викладають свої огляди геополітичних концепцій і стверджують про природне право на постійне розширення, експансію власного геополітичного простору за рахунок інших країн, у тому числі Української Держави, будь-якими засобами, включаючи геноцид, агресію, війну, міжнародний тероризм.

Наслідком формування і розроблення подальшого впровадження не лише у наукове середовище, а й у політичну практику деструктивних концепцій та аксіом геополітики стало те, що такі явища, як: агресія, анексія, тероризм, війна, суперництво та протиборство, стали системоутворювальними елементами практики творення міжнародних відносин.

Якщо останні 33 роки після руйнування радянської імперії і війни в Югославії світ був здебільшого монополярний і тим самим було утворено тимчасовий геополітичний баланс, то зараз при спробах формування спочатку біполярного, потім багатополярного і наразі олігополярного світу, геополітика виявила свою теоретичну і концептуальну бідність, а головне — нездатність саме в ракурсі теоретичної системи щодо формування принаймні світоглядних засад і смислів мирного співфункціонування різних соціальних систем в умовах нестаціонарності.

Сучасні геополітичні концепції виявилися наперед нездатними формувати гуманістичний і справедливий, моральний світ, оскільки геополітика побудована на засадах протиставлення і антагонізму, боротьби й суперництва, обґрунтування війни як продовження політики іншими засобами.

Геополітика не має відповіді на питання щодо принципів та засад співіснування різних видів: розвитку та еволюції, з одного боку, гуманізму і моралі, справедливості і свободи, щастя і добра — з іншого.

Геополітика як надлишково розрекламована теорія, насправді виявилася неспроможною чітко і з наукових позицій пояснити та спрогнозувати на підставі власної методології, структурно-факторного моделювання, методів геополітичної кон’юнктури і націобезпекознавства чітких параметрів, форм і методів розвитку та будови нового світового порядку. Численні положення геополітики стали наслідком політико-небезпечної та руйнівної практики щодо поширення мілітарного геостратегічного дискурсу в міжнародні відносини.

Фактично геополітика виявилася сукупністю наукових теорій, теоретичні підвалини яких, за певних вдалих маніпуляцій, використовують держави для реалізації власних, у тому числі експансіоністських, загарбницьких геополітичних інтересів за рахунок інших країн.

Тому постає необхідність у формуванні когнітивної системи, в рамках якої знайшов би свій опис увесь спектр явищ стратегічного порядку стосовно прив’язки не лише до землі, простору і суші — складових матеріального світу, як це зазвичай виокремлюють сучасні дослідники, виділяючи геополітику як самостійний напрям дослідження, а передусім стратегічний зріз — складову духовного й ментального, етичного світу — справедливий стратегічний простір — Добро, в якому функціонують явища стратегічного порядку, що може бути описано й досліджено в рамках адекватної теоретичної системи — геостратегії.

Унаочнюється потреба у виробленні нової метакогнітивної системи, в рамках якої знайшов би опис феномен розвитку нелінійних систем в умовах нестаціонарності, стратегічний простір процвітання і щастя, а також тиражування неконфліктної парадигми на гуманістичних засадах.

Розв’язання цих питань уможливлюється у рамках геостратегії — теорії, що пояснює і формулює напрями політико-безпекової і правової практики щодо досягнення процвітання у нелінійних системах на засадах коеволюції. Конструктивною відмінністю пропонованої у дослідженні метакогнітивної системи є ракурс процвітання та гуманізму, а не боротьби, перемоги, суперництва, теорії нескінченного розвитку й еволюції.

А отже, у пропонованій монографії унормовується максима про необхідність розвитку саме геостратегії, у рамках якої закладаються засади для творення Української Держави і розвитку української нації.

Наслідуючи і керуючись законами діалектики, суспільство поступово впровадило мілітарний геостратегічний дискурс в усі сфери суспільних відносин, у тому числі в політичну; тим самим стало на шлях перманентної війни, що врешті-решт може призвести до завершення життя чергової версії людства. Для того, щоб осмислити це, потрібно формувати такі теоретичні комплексні системи, які пояснюють, як жити в гармонії, балансі та щасті, справедливості та свободі, а не як завойовувати, вбивати, домінувати та нищити.

Засади геостратегії, це передусім екзистенційна модель такої системи, в рамках якої вона інтерпретується:

1) як політична теорія;

2) як політико-безпекова практика;

3) як практика застосування актів стратегічної правотворчості.

Теорія геостратегії є початком, не досконалою, утім — докорінно відмінною від теорії геополітики. Саме тому в дослідженні йдеться і про необхідність розроблення історії учень українських мислителів про геостратегію, і про державотворення, і про націософію, і про націоґенез, у яких увиразнюються ідеї творення української політичної нації на засадничих положеннях українського національного ідеалу та ідеї. Робота просякнута ідеями та концептами, передусім українських вчених і мислителів, які викарбовують постулати національної ідентичності.

Як і будь-яка теорія, геостратегія як система знань має описуватися власним предметом та методом, через що питання методології посідають чільне місце в дослідженні. Причому це не стандартний перелік загально- і спеціально-наукових методів, а саме ті методи, які вирізняють і уможливлюють ідентифікувати геостратегію як окреме вчення (теорія), у рамках якої реалізується стратегічна політика і досягаються стратегічні цілі, стратегічні національні інтереси на базі стратегічних національних цінностей. Актуальним є розроблення категорійно-понятійної системи, передусім через формулювання понятійних рядів.

Національна геостратегія як вид практичної діяльності неможлива поза рамками формування власно національного підмурку, національного стратегічного наративу, в тому числі аналітичного. Важливим є питання формування цілісної концепції геостратегічного дискурсу, засад до розуміння політичної готовності, з’ясування засадничої місії політичної теології для розвитку геостратегії.

Вирішальне місце у дослідженні посідають питання аналізу сучасного геостратегічного ландшафту, в рамках якого аналізуються корені дискримінаційної політики на прикладі війни РФ проти Української Держави, осмислюються витоки денацифікації у контексті творення сучасної геостратегії Української Держави, визначаються чинники, що впливають на формування геостратегічного ландшафту і творення геостратегії.

За допомогою методу кейс-стаді розглядається практика сучасної геостратегії через аналіз зумовленості стратегічного наративу цільовими аудиторіями, практичне застосування концепції національної стійкості, а також аналізу окремих практичних засадничих аспектів реалізації модерної геостратегії Росії та Китаю, геостратегічної зумовленості зовнішньої політики США, безпекового виміру геостратегії Німеччини та Польщі.

Органічним компонентом роботи також виступають комплексні запропоновані підходи до розроблення політико-правової моделі геостратегії, через формування еталонних секторальних стратегій та відповідних інституційно-організаційних структур (на прикладі сфери інфраструктури), формування системи стратегічних комунікацій, розвитку геоекономіки.

Виступаючи фундатором і провідником нового стратегічного мислення, я відійду від усталеної наукової традиції, коли у загальних висновках до всієї роботи дублюється один і той самий текст, який міститься як безпосередньо в роботі, так і у розлогих висновках до розділів.

Ключові і вичерпні наукові висновки міститимуться після кожного розділу, де можна дістати всебічну, ґрунтовну і детальну інформацію про сутність вирішення кожного наукового завдання, які в сукупності і розкривають широкий спектр, стратегічні горизонти та глибину наукової новизни цього дослідження.

ВИСНОВКИ

Монографія є результатом оригінального теоретичного узагальнення й творчого розвитку важливої наукової проблеми вироблення політичних засад геостратегії сучасної Української Держави. Застосування і впровадження у комплексі низки методологічних підходів, методів наукового пізнання і методики дослідницької роботи, пізнання ґенези доктринальних поглядів на прикладну наукову проблему, вивчення стану і перспектив політичних процесів у міжнародному вимірі, встановлення закономірностей формування сучасного геостратегічного ландшафту, глобального розвитку, миру та війни під час формування і реалізації геостратегії, тенденції розвитку суб’єктів міжнародних відносин, засобів міжнародних комунікацій, еволюція політики міжнародних суб’єктів щодо Української Держави уможливили досягнення поставленої мети щодо отримання нових наукових результатів і створення нових системоутворювальних знань, визначення змісту прогресивних політичних та безпекових моделей і технологій й формулювання таких висновків.

Визначено політичні засади творення геостратегії сучасної Української Держави. Встановлено, що геостратегія виступає конкретним інтелектуальним концептуальним простором та практичним інструментом формування засадничих змін державної нації, причому на конкретно-історичному етапі розвитку саме інструментом par excellence для формування гуманістичної цивілізації. У рамках геостратегії виписуються і реалізуються біологічні сили нації, викарбовуються державотворчість, мораль і стратегічна культура як одне із життєдайних першоджерел національної потуги. Геостратегія як політико-безпекова практика вписує у себе парадигми войовничості, але вони не є первинними, виплеканими і домінантними, бо ними послуговуються не заради реалізації будь-яких інтересів. Вони інтерпретуються як іманентний чинник боронення власних корінних інтересів не лише комунікаційними та дипломатичними засобами, але й силовими засобами. Геостратегія— націотворча традиція одержавлення власної історії, когнітивна політико-безпекова і правова практика, а також макросистема широкомасштабних цілеспрямованих та свідомих, каскадних і комплексних заходів компетентних політичних суб’єктів (стратіархів) щодо формування й реалізації стратегічної державної політики в найбільш важливих сферах життєдіяльності на підставі стратегічних національних цінностей та інтересів. Завданням геостратегії є збереження державницької ідеології засобами стратегічних комунікацій і стратегічної правотворчості, на базі стратегічної культури (яка включає заповіт, традиції, покликання), формування умов для розвитку державної нації і національної держави на ґрунті української національної свідомості й ідентичності, що є справою духовною і спіритуальною, а також вимовним увиразненням сили української нації, яка своє покликання спирає на безпосередньому відчутті благословенства, що спочиває на українській національній індивідуальності та закладеній у ній динаміці й адаптивності.
Виділено ключові підходи до розуміння сутності геостратегії: стратегічний, безпековий, онтологічний, конфліктологічний, діяльнісний, комунікативний, інституційний, організаційно-функціональний, інтегративний, Розкрито зміст кожного з них. Сформульовано принципи геостратегії, та десять ключових завдань, які вона має виконувати як макросистема.
Розроблено систему детальної аргументації щодо відмінності геостратегії від геополітики. За допомогою дихотомічного підходу подано зміст геополітики і далі визначено адекватний цій тезі зміст геостратегії за конкретною ознакою, що уможливило полегшити розуміння концептуальних та принципових розбіжностей та відмінностей, сформулювати чітке й наукове обґрунтоване уявлення про самостійний предмет та об’єкт геостратегії як політико-безпекової практики і теорії. Геостратегія дає відповідь на питання: як робити. Визначення відмінностей геополітики від геостратегії, дало змогу висновувати, що в рамках класичної теорії геополітики немає місця суб’єктності Української Держави.
Сформульовано визначальні характеристики геостратегії: чітке визначення напрямів геостратегічного розвитку держави незалежно від змінюваних правлячих еліт; застосування стратегії і методології націобезпекознавства, які враховують історичну динаміку розвитку державності і нації як живого організму і ґрунтуються на національній ідеї, безпекознавчій парадигмі, націо- і державотворенні; економічний прагматизм; геоідеологія як складова національної ідеології і відображення стратегічних національних інтересів та засобів їх реалізації на стратегічному рівні; самостійна і самодостатня національна стратегічна політика, як наслідок національної автентичності, ідентичності, самосвідомості та інтелектуальної аналітичної діяльності вищого керівництва держави як уособлення еліти суспільства — стратегічна меритократія; стратегічна культура і розвиток стратегічної свідомості; формування сприятливих умов для вироблення і поширення власної традиції, обговорення українських питань із позицій самої України, формування та впровадження українських національних стратегічних наративів; плекання і творення корінних інтересів української нації, її культури, української мови (епосів, говірок), звичаїв, усної історії, багатовікових традицій та звичаїв; централізація смислів геостратегії, поєднана із децентралізацією засобів і напрямів її реалізації; врахування вищих геостратегічних закономірностей у розвитку міжнародних відносин на засадах справедливості, гуманізму, моральності, свободи та динамічного балансу, адаптивності та проактивності; всебічний розвиток стратегічного потенціалу і стійкого функціонування системи стратегічної інфраструктури; відповідність довгостроковим стратегічним національним інтересам.
Сформовано категорійно-понятійну систему дослідження. На підставі методів політологічної науки, мовознавства, націобезпекознавства, наратології, правничої герменевтики, юридичної компаративістики, формально-юридичного та логіко-догматичного підходів розроблено авторські дефініції понять та уведено неологізми: „геостратегія”, „геостратегічний дискурс”, „геостратегічний пріоритет”, „геостратегічний ландшафт”, „стратіарх”, „стратегічна архітектура”, „деінфраструктуризація”, „інфраструктурний цинізм”, „стратегічна конвергенція”, „стратегічна дивергенція”, „інфраструктурна десуверенізація”, „політична готовність”, „політична готовість”, „антиукраїнство”, „антиукраїнські політичні доктрини”, „індоктринація”, „стратегічний ресентимент”, „горизонти передбачення” тощо. Окремо визначено поняття, завдання, мета, системоутворювальні чинники українства. Сформульовано зміст та сучасні форми трансформації „малоросійства” на „малоєвропейство”.
Для позначення еліти суспільства, творців, які внаслідок еволюції стратегічної культури в рамках соціальної системи, утворили нову форму історичної конфігурації, набувши статусної та функціональної індивідуальності внаслідок процесів внутрішньої диференціації соціальної системи з утворенням унікальної системної аналітичної структури, яка різниться від інших управлінських систем рівнем стратегічності всіх компонентів і процесів, горизонтів передбачення пропонується увести в науковий обіг поняття — стратіарх. Визначено їх функції, завдання.
Важливим інструментом стратіархів виступає індоктринація, яка визначена як свідомий, цілеспрямований процес штучного й інспірованого насадження і прищеплення людині чужорідних для її ментальності, культури, самобутності та ідентичності цінностей, світоглядних ідей, політичних поглядів і переконань, установок, когнітивних стратегій, концепцій, доктрин, смислів, стратегічних наративів або професійних знань, які внаслідок некритичного їх сприйняття суб’єктом, на якого чиниться вплив, багатократного повторення ним протягом тривалого часу входять у несвідому звичку, і несвідомо перетворюються та ідентифікуються як власні внутрішні світоглядні переконання з наступною їх трансформацією у свідомість людини і сприйняття як власних думок, що формують і закладають орієнтири та вектори дій у різних життєвих ситуаціях, сферах життєдіяльності, зумовлюють потребу діяти догматично і некритично відповідно до них, фактично реалізуючи самостійно, але несвідомо, чужу волю.
Подано наукову аргументацію щодо необхідності зміни назви нашої країни на „Українська Держава”. Наголошено, що у назві держави має відбиватися визначальна характеристика та прагнення українства, яке полягало у повномасштабній реалізації ідеї державності: не республіканізму, самостійництва, західництва, монархізму, автономізму тощо. Українська нація і українство мають свої коріння, тобто глибоку та давню історію. Тож назва держави має відповідати прагненням українства: створення власної держави. Форми правління, державно-територіального устрою і державного режиму — є важливими, але похідними від творення державності питаннями. Українська Держава — це політико-територіальна організація громадянського суспільства в українському варіанті, яка відповідає прагненням українства до прогресивного розвитку, реалізує стратегічні українські національні інтереси, українські ідеали та мрії. Виплекана віковічною боротьбою українства, Українська Держава є найвищим проявом державності і буття української державної та історичної нації. Резюмується, що українство матиме майбутнє, якщо воно усвідомить історичне значення не лише набуття у спадок, а й відстоювання власної державності.
Уперше у політологічній літературі здійснено науковий аналіз еволюції української геостратегічної думки із практичним виходом на формування матриці наукових шкіл української геостратегії, складовими якої виступають: 1) концептуальна та методологічна; 2) державо- і націотворча; 3) історична; 4) енциклопедична; 5) інтеракціоністська; 6) комунікаційна; 7) безпекова; 8) стратегічна; 9) військова; 10) політична; 11) правова. Окремо розглянута київська школа геостратегії, в рамках функціонування якої розвиваються різноманітні аспекти геостратегічного дискурсу.
З’ясовано зміст геостратегічного дискурсу. Обґрунтовано необхідність трансформації політологічних парадигм і розвиток їх у рамках геостратегії поза контекстом геополітики, з урахуванням збереження національної ідентичності державних націй у період глобалізації і радикальної мілітаризації міжнародних відносин, індоктринації мілітарного геостратегічного дискурсу. Доведено, що формування нового світового порядку має становити інтегральний процес не лише творення нових цінностей, а й дієвих засобів забезпечення їх безпеки, включаючи воєнні, які є можливими і допустимими, але не атрибутивними й апріорно імперативними. Наголошено, що варіативність і лабільність, фактична керованість геостратегічного дискурсу є наслідком відсутності власної геостратегії Української Держави, в рамках якої ці питання мали б бути наперед визначені. Репрезентовано авторську модель системних дискурсів геостратегії як теорії, яка складається із таких компонентів: стратегічного; наративного; політологічного; праксеологічно-безпекового; правового; онтологічного; гносеологічного; аксіологічного; феноменологічного; телеологічного; мілітарного; космологічного. Визначено зміст кожного з них. Відповідно до кожного з цих дискурсів подано авторську систему понять і категорій, які його описують, визначення кожного з яких уміщено в окремому виданні — авторському словнику.
Здійснено обґрунтування необхідності впровадження концепції національної стійкості. Національну стійкість визначено як властивість національних систем, яка характеризує їхню здатність протистояти загрозам, адаптуватися до дії швидких змін геостратегічного ландшафту у звичайному режимі, безперебійно функціонувати під час кризовий та надзвичайних ситуацій будь-якої природи, характеру й інтенсивності, а також відновлюватися після них до встановленого нормативними актами рівня рівноваги за умови збереження безперервності процесу управління. Наведено аргументи щодо дискусійності трансформації концепції національної стійкості у „систему національної стійкості”, оскільки стійкість виступає властивістю системи, а не самою системою.
Подано авторську концепцію „політичної готовності”. Запропоновано для позначення двох різних видів готовності вживати два різні терміни, дві українські лексеми: готовість і готовність. Готовість визначається як характеристика фактичного стану або рівня підготовки / придатності до використання, розвитку об’єкта в певних заданих умовах і параметрах. У такому випадку готовність інтерпретується як іменник до прикметника „готовий” і тлумачиться саме як характеристика стану, за якого зроблені усі необхідні заздалегідь продумані, складені приготування, заготовлення для дальшого використання, сформовано цілком завершене бажання зробити у найближчому майбутньому що-небудь і виражає кінцевий результат стану підготовки, замислу. Воднораз готовність — вольова здатність суб’єкта стратегічного управління до вжиття практичних, конкретних, свідомих та вольових, реальних і рішучих дій та заходів, реалізації і використання фактичного стану, операціоналізація стану готовості і трансформація з рівня замислу до рівня реалізації або рівня дальшого спланованого розвитку об’єкта з метою реального досягнення стратегічних цілей. Виявлено придатність до використання, продуману і закінчену, завершену схильність до здійснення конкретних, практичних яких-небудь дій. За названого випадку готовність виражає кінцевий результат дії щодо безпосереднього вжиття заходів. Мірою готовності виступають ефективність і свідома воля, поєднана зі здатністю, на противагу цьому мірою готовості є лише здатність.
Здійснено інтерпретацію методології дослідження геостратегії через послідовне визначення та встановлення із подальшим застосуванням у дослідженні засадничих положень концепції нормативізму, природно-правового методу, дискурсивного і наративного аналізів, гуманітарної аури нації, політичної теології. На підставі філософії екзистенціалізму подано модель анатомії геостратегічної деструктивності. Науково доведено, що концепція „руського міра” (рашизму) базується на іманентних деструктивних наративах, дискурсах та конструкціях, тобто фактично заснована на концепції мертвої енергії; за своєю семантичною валентністю і за своїм потенціалом вона виступає концепцією самоліквідації ненародженої російської імперії 3.0, знищення московського варварства. Подано теоретичну модель авторської „де-концепції”, яка уможливила виділити однорідну семантичну валентність базових концептів будови та реалізації ідеології руського міру, прикметної рисою якої виступає застосування префікса „де-”; подано дериват відповідних термінів. Сформовано наукове завдання щодо окремого дослідження кожного з них з метою більш повної раціоналізації семантичних конструкцій і розуміння наративної схеми реалізації концепції у рамках геостратегічного дискурсу і комунікаційного простору. Сформульовано ключові постулати геостратегії сучасної Української Держави на підставі впровадження в геостратегічний дискурс концепції гуманітарної аури нації Л. Костенко.
Здійснено політичний аналіз концепцій стратегічної невизначеності та стратегічної ясності, на підставі чого унаочнено напрями функціонування, розвитку та легітимізації політичних інститутів (стратегічної архітектури) через стратегічну конвергенцію і стратегічну дивергенцію. З урахуванням предмета дослідження означено спільні можливості Української Держави і Китайської Народної Республіки щодо формування багатополярного світу, який відповідає стратегічним національним інтересам обох держав. Стратегічна конвергенція і стратегічна дивергенція відбуваються всередині еволюційного процесу розвитку людства й зумовлені неоднаковим стратегічним потенціалом різних держав, рівнем сугестії на їхню політику світових центрів сили, рівнем пасіонарності титульних етносів, ментальною і духовою потугою і практичною дієвою спромогою політичних інститутів, розвитку геостратегічного ландшафту, рівнем стратегічної культури правлячих еліт (стратіархів), стратегічним потенціалом, приводячи врешті-решт до обов’язкової легітимної зміни та іманентної трансформації самих політичних суб’єктів.
З’ясовано політичну характеристику сучасного геостратегічного ландшафту через аналіз територіальних чинників, історичних коренів формування антиукраїнських доктрин, модерного змісту денацифікації, мілітарного геостратегічного дискурсу. Чітко констатовано, що денацифікація має увиразнений хронотоп: події в Німеччині щодо Третього Рейху у період з 1945 до 1950 року. Інші трактування — інсинуації, спроби надати власним хворим мріям політичного значення, перетворивши на політичні рішення. Бенефіціаром денацифікації завжди є її суб’єкти, а не об’єкт. Тож денацифікація завжди виступає процесом руйнації політичної системи в інтересах третіх країн. Практичним наслідком аналізу елементів політичної характеристики стало формування чинників, які впливають на геостратегічний ландшафт і реалізацію геостратегії: інтегративність геостратегії, впровадження генеративного штучного інтелекту і технологій метасвіту та NFT при розрахунках імовірності реалізації стратегічних рішень, рівнях та масштабах динаміки горизонтів існування тих чи тих явищ; врахування стратегічних національних цінностей. Окремо наголошено на такому чиннику, як інфраструктурна війна, уведено до наукового обігу політологічні неологізми: „деінфраструктуризація”, „інфраструктурний цинізм”, „інфраструктурна десуверенізація”. Подано форми прояву, разом із практичними прикладами. На підставі названих чинників сформульовано важливі висновки щодо реалізації геостратегії сучасної Української Держави.
Визначено за допомогою ретроспективного аналізу зміст та еволюцію концепту „мертва вода” у російських казках, окремих лібрето опер, інших фольклорних витворах мистецтва. Показано бінарну інтерпретацію ключового концепту. Наведені численні конкретні прикладі крадіжки українського фольклору з подальшим уживанням тих чи тих казкових героїв у російських казках. За допомогою методу геостратегічного дискурсу подано авторську модель інтерпретації концепції „мертвої води” до війни путінського режиму проти Української Держави через послідовну характеристику: демілітаризації і денацифікації, безпосередньо скраплення мертвою водою і формування антинаціонального і проросійського уряду в „підросійській Україні”.
Продемонстровано практичну необхідність застосування наративного аналізу для ідентифікації деструктивних геополітичних концепцій як елемента системи творення геостратегії сучасної Української Держави. Обґрунтовано тезу про політичний вплив на великих географічних просторах. Відзначено, що геополітичний дискурс будь-якої держави інтерпретується через територіальний імператив, охорону і збереження не лише його, а й ближніх, у тому числі ментальних, просторів для ефективної реалізації власної геостратегії. Відзначено індоктринацію в ментальний простір української політологічної думки російських наративів українською мовою, ствердження про концептуальну завершеність та інші оцінні судження, які уможливлюють виявити захопленість і фактично пропагандистський характер окремих українських наукових досліджень. Сформульовано конкретні практичні положення про зумовленість стратегічного наративу цільовими аудиторіями.
Розкрито справжній зміст та горизонти розвою модерної геостратегії Китаю. Сформульовано стратегічні висновки: 1) Китай активно готується до війни зі США; 2) Китай планує в оперативній перспективі (до 2025 року) здійснити збройний напад на Тайвань за умови перебування при владі Сі Цзіньпіна; 3) програш РФ у війні проти Української Держави — загроза державній безпеці Китаю. Встановлено, що китайська геостратегія складається із сукупності різноманітних стратагем, які накопичуються кожним поколінням керівників і потім складаються у певний алгоритм, прораховану послідовність дій, спрямованих на досягнення утаємниченої, прихованої мети з урахуванням психології цільових аудиторій, на які спрямовано вплив, становища та інших ключових параметрів геостратегічного ландшафту. Детально проаналізовано текст ПК ПоВУК, ідентифіковано їх антиукраїнську спрямованість. Сформульовано наукову гіпотезу: текст пропозицій Китаю щодо припинення війни підготовлений нейромережею на підставі ключових 36 Стратагем.
Сформульовано стратегічні помилки США у сфері зовнішньої політики щодо Української Держави. Аналіз імперативів імперської геостратегії, засад євразійської геостратегії, доктрини Монро, уможливили встановити, що на даному етапі історичного розвитку США виступають епіцентром кризи національної безпеки. Наведено наукові докази стратегічної шкідливості окремих думок Г. Кіссінджера не лише для української державності, а й для реалізації зовнішньої політики США, через що інспірована короткозорість спричинила концептуально неправильний підхід адміністрації спочатку Б. Обами, а потім і Дж. Байдена до її оцінок, передусім: формату проведення війни, геостратегічного ландшафту та стратегічних наслідків для усієї системи світової безпеки, в тому числі і національної безпеки США. „Мантри” Кіссінджера про загрозу КНР, дружбу з РФ, необхідність видержавлення України закрили суттєві кластери американської державної мудрості та стратегічного мислення. Констатовано про увиразнення концепції стратегічної неясності з боку США щодо перемоги Української Держави відповідно до українських стратегічних національних інтересів. Сформульовано наслідки стратегічної поразки РФ для США. Констатовано, що продовження інтелектуального і стратегічного тупцювання на одному місці, відсутність серйозних сучасних напрацювань щодо модерної геостратегії США в найближчій перспективі унеможливить збереження глобального лідерства і призведе до військового переформатування світової архітектури безпеки, а також, за умови зміни політичного режиму внаслідок виборів восени 2024 року, до активізації процесів руйнування США як цілісної держави. За умови невідродження власної американської геостратегії в США у найближчій перспективі (2024–2028) будуть сформовані передумови для дестабілізації державного ладу, демократичного режиму і руйнування республіканської форми правління.
Подано геостратегічний вимір безпекової політики Німеччини. Доведено, що Європа станом на лютий 2024 року не усвідомлює, що живе у ситуації війни. На підставі аналізу стратегії інтегрованої безпеки Німеччини, артикулюється необхідність зміни стратегічної парадигми миру на парадигму війни з метою реалізації німецького лідерського потенціалу. Подано стратегічний прогноз щодо необхідності врегулювання німецькими елітами безпекових проблем через ліквідацію причин, а не наслідків, перебуваючи у стані суб’єкта управління, а не об’єкта; здійснюючи проактивне, а не реактивне управління; не залишаючи майбутнім поколінням тривалу боротьбу із хворобливими наслідками.
Сформульовано геостратегічний вимір зовнішньої політики Польщі. Відзначено на певні помилки у сфері стратегічних комунікацій, не досконалі механізми впровадження проєвропейської ідеології, реактивність безпекової політики, втрату безпекової ініціативи. Відзначено на необхідність формування стратегічних наративів в контексті стратегії виграшу Української Держави як запобіжник москвизації європейського геостратегічного простору, реваншизму рашизму в Європі. Запропоновано утворення геостратегічного трикутника: Україна — Польща — Велика Британія.
Сформульовано ієрархічну модель нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері геостратегії. Складниками моделі є: Конституція України; Національна геостратегія Української Держави, затверджена законом; Щорічні послання Президента України „Про внутрішнє та зовнішнє становище”; секторальні стратегії державної політики відповідно до найбільш важливих сфер життєдіяльності; укази та розпорядження, директиви Президента Української Держави, рішення РНБОУ, уведені в дію Указами Президента Української Держави; постанови та розпорядження Кабінету Міністрів Української Держави; міжвідомчі нормативні джерела (накази, інструкції тощо); нормативно-правові акти міністерств та інших ЦОВВ (накази, інструкції, положення, постанови, програми, листи, статути тощо); локальні нормативні акти (місцевих органів влади).
На прикладі еталонної сфери, продемонстровано та подано: 1) модель правового регулювання інфраструктурних відносин як складових відносин геостратегії через секторальні інфраструктурні стратегії; 2) розроблено математичну модель будови інституційно-організаційних структур. Встановлено існування корінного розриву між: політикою і правом; формою стратегії та її змістом; назвою документа та її сутнісним призначенням; цілями різних секторальних стратегій та рівнем їх узгодженості в контексті реалізації геостратегії; юридичною технікою різних секторальний стратегій; базовими поняттями, якими описуються явища стратегічного порядку.
Презентовано урізноманітнені аналітичні підходи до сучасного не лише розуміння, а й форм прояву геоекономіки як інструмента геостратегії. Подано широкий перелік концептуальних інструментів, емпіричних точок входу та тематичних досліджень щодо політико-економічної сутності геоекономіки. Особливим авторським внеском є її чіткий зв’язок із практикою, вкоріненням у міжнародну політичну економію та досі недостатньо досліджену детермінацію геоекономіки з геостратегією в зміни структури глобального світового порядку та нових векторів геоекономічної динаміки України. На підставі еволюційного методу розроблено матрицю підходів до розуміння геоекономіки, продемонстровано її еволюцію, здійснено критичний аналіз кожного з підходів та подано власний варіант та модель розуміння даного динамічного явища відповідно до стратегічних національних цінностей та інтересів України. Розвінчано міф про статичні припущення існування геоекономіки як самодостатньої системи, яка мала б замінити геополітику.
Подано еталонну модель геостратегії. Ключовими елементами даної моделі визначено:

геостратегія сучасної Української Держави, яка має базуватися на стратегічних національних цінностях та інтересах, позитивних та успішних сталих традиціях державо-, націо-, безпеко- і правотворення і визначати стратегічну архітектуру з урахуванням стратегічних національних пріоритетів. На даному рівні геостратегія інтерпретується як: 1) теорія; 2) практика; 3) нормативно-правовий акт;
геостратегія реалізується через секторальні стратегії державної політики як політико-безпекова практика стратегеми відповідно до найбільш важливих сфер життєдіяльності. Ключовим інструментарієм реалізації секторальних стратегій державної політики виступає стратегічне управління, яке включає механізми стратегічного планування, прогнозування, передбачення та стратегічних комунікацій на основі стратегічної культури, які уможливлюють повномасштабну і гарантовану реалізацію стратегічного потенціалу, забезпечення ефективного функціонування об’єктів стратегічної інфраструктури;
геостратегія як нормативний акт характеризується наявністю гіперзв’язків і формує ієрархічну систему НПА, що регулюють суспільні відносини у сфері геостратегії через секторальні стратегії як акти стратегічної правотворчості. Останні виступають ядром правового регулювання суспільних відносин у найбільш важливих сферах життєдіяльності.

Я свідомий і прагну до того, щоб бути одним із когорти сучасних мислителів та ідеологів Української Держави, які завалюють старий світ неправди, ортодоксальних політологічних кліше і закладають модерні цеглини в підмурок нового усвідомленого майбутнього, уторовуючи шлях українській державності.

Завершу монографію словами сучасної геніальної поетеси Ліни Костенко:

„А ви думали, що Україна так просто. Україна — це супер. Україна — це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни”.

Слава Українській Державі!

Слава Українській Нації!

GOAL » Інститут геостратегії і стратегічних комунікацій – голова В. А. Ліпкан, доктор юридичних наук, професор

Омбудсман зі стратегічних комунікацій в контексті творення геостратегії повоєнної Української Держави

OMBUDSMAN FOR STRATEGIC COMMUNICATIONS IN THE CONTEXT OF CREATING THE GEOSTRATEGY OF THE POST-WAR UKRAINIAN STATE

Вступ

Висновки

Державна ідентичність: новий термін політичної та правової науки

Володимир Анатолійович ЛІПКАН

доктор юридичних наук, професор

професор кафедри кримінального права, процесу та криміналістики

Академії праці, соціальних відносин і туризму

https://irbis-nbuv.gov.ua/ASUA/0012068

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

WoS : LIH-1184-2024

Висновки

Вплив штучного інтелекту на земельну реформу в Україні

ВПЛИВ СУЧАСНОГО СЦЕНАРНОГО МИСТЕЦТВА НА ФОРМУВАННЯ СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ

СПРОЩЕННЯ ПРОЦЕДУРИ ВІДВЕДЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК ДЛЯ РОЗВИТКУ ЦИФРОВОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ ПІД ЧАС ДІЇ ВОЄННОГО СТАНУ В УКРАЇНИ

БЕЗПЕКОВА ФУНКЦІЯ В КОНТЕКСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ МУНІЦИПАЛЬНОЇ РЕФОРМИ

МЕХАНІЗМИ КОНТРОЛЮ ЗА ЗМІНОЮ ЦІЛЬОВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК

ЗМІНА ЦІЛЬОВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК: ОКРЕМІ АСПЕКТИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПІСЛЯ ДВОХ РОКІВ ВІЙНИ

НОВА МОНОГРАФІЯ З ГЕОСТРАТЕГІЇ ПРОФЕСОРА ЛІПКАНА В.А.

© Володимир ЛІПКАН

13.08.2024

ВСТУП

ВИСНОВКИ