GOAL » Інститут кримінального правосуддя – голова В. В. Назаров, доктор юридичних наук, професор

Тимчасовий доступ до речей і документів

admin — Thu, 01 Dec 2022 16:10:46 +0000

Віктор Володимирович НАЗАРОВ,

доктор юридичних наук, професор,

Голова Інституту кримінального правосуддя

професор кафедри кримінального процесу та криміналістики

Академії адвокатури України

Кримінальне провадження не може бути ефективним без існування в ньому процесуальних механізмів, які передбачають можливість у передбачених законом випадках застосування щодо певного учасника провадження примусових заходів. Такими є заходи забезпечення кримінального провадження (глава 15 КПК України).

Одним з нових, нетипових для кримінального процесуального законодавства України, але в той же час досить поширеним на практиці заходом забезпечення провадження є тимчасовий доступ до речей і документів. Він є універсальним правовим інструментом, що може застосовуватися в будь-якому кримінальному провадженні незалежно від тяжкості вчиненого кримінального правопорушення як стороною обвинувачення, так і стороною захисту.

Застосування тимчасового доступу до речей і документів сприяє виконанню завдань кримінального провадження, досягненню дієвості відповідного провадження. Саме цей захід надає можливість сторонам провадження ознайомитися з певними речами та документами, що містять відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин кримінального правопорушення, зробити їх копії та в разі прийняття відповідного рішення слідчим суддею, судом вилучити їх (здійснити виїмку).

Водночас, незважаючи на те, що в КПК України визначено механізм застосування цього заходу забезпечення кримінального провадження, практика його застосування є суперечливою й не вирізняється однозначністю, норми КПК України, які його регламентують, далекі від досконалості, що досить часто призводить до незадовільного стану використання цього заходу в кримінальному провадженні.

Однією з найсуттєвіших проблем є багатоетапність та тривалість у часі процесуального порядку його узгодження і застосування, оскільки строків розгляду слідчим суддею, судом клопотання про тимчасовий доступ до речей і документів законом не визначено. Середній розрахунковий строк отримання ухвали слідчого судді, суду становить від двох до чотирнадцяти днів, що є досить тривалим строком у випадках, коли вилучення необхідно провести негайно.

Законодавцем не визначено строк, протягом якого слідчий суддя має здійснити виклик особи, у якої знаходяться певні речі чи документи. Процесуальних санкцій щодо володільця речей і документів за невиконання вимоги їх збереження у тому вигляді, який вони мали на момент отримання судового виклику, не передбачено.

У КПК України відсутній дієвий механізм примусу фізичних та юридичних осіб щодо виконання ухвали слідчого судді, суду про тимчасовий доступ до речей і документів. Факт відмови видати володільцем речі і документи, зазначені в ухвалі судді, або видача їх не повним обсягом робить проведення в подальшому обшуку згідно з вимогами ст. 166 КПК України недоречним.

Передчасним і необґрунтованим є надання стороні захисту права самостійно здійснювати тимчасовий доступ до речей і документів у запропонованому законодавством процесуальному порядку, оскільки до сторони захисту законом не пред’явлено вимог зберігати вилучене у стані, придатному для використання в кримінальному провадженні, а також оглянути, сфотографувати вилучене та докладно описати в протоколі огляду. Так само в положеннях КПК України відсутнє регулювання правового статусу вилучених речей і документів, а саме щодо можливості їх зараховувати до тимчасово вилученого майна та щодо строків перебування цих речей і документів в особи, яка проводила цю процесуальну дію.

Відповідно до ч. 2 ст. 131, ч. 1, 2 ст. 159 КПК України ТДРД є заходом забезпечення кримінального провадження (далі – ЗЗКП), що здійснюється на підставі ухвали слідчого судді, суду та полягає у наданні стороні кримінального провадження особою, у володінні якої знаходяться речі і документи, можливості: 1) ознайомитися з ними, тобто відповідно до усталеної юридичної термінології ‑ здійснити огляд; 2) вилучити їх, тобто здійснити їх виїмку; 3) зробити їх копії. Таким чином, у наведеній дефініції простежується поєднання двох слідчих (розшукових) дій (далі – СРД), а саме виїмки та огляду, які були передбачені в ст.ст. 177 – 189, 190-192, 195 попереднього КПК України (далі – КПК України 1960 р.).

ТДРД у практичній діяльності фактично замінив виїмку, що була передбачена у попередньому КПК України 1960 р.

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

admin — Sat, 19 Nov 2022 15:58:59 +0000

Тематичний напрям: Заходи забезпечення кримінального провадження: теоретичні, правові та праксеологічні проблеми

УДК 343.125

Назаров В. В.,

доктор юридичних наук,

Голова інституту кримінального правосуддя ГОСЛ,

професор кафедри кримінального процесу та криміналістики

Академії адвокатури України

Кримінальне провадження за ступенем «насиченості» державним примусом посідає перше місце серед усіх відомих нашому праву процедур. Найбільш суворими порівняно з іншими заходами примусу є запобіжні заходи. Їх застосуванню передує чимало процедур, дотримання яких має убезпечувати від незаконного порушення прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого.

Чинне кримінальне процесуальне законодавство України містить обов’язкові вимоги до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду щодо дотримання прав людини та законності застосування запобіжних заходів. При цьому застосування будь-якого запобіжного заходу є виключним правилом, має бути максимально ефективним та чітко врегульованим законом. Під час досудового розслідування слідчий, прокурор, слідчий суддя, з’ясувавши фактичні обставини справи, які дійсно дають їм право на застосування запобіжного заходу, зобов’язані застосувати найбільш доцільний захід, який сприятиме оптимальному досягненню мети такого застосування в конкретній ситуації. Крім того, кожен випадок законного, обґрунтованого застосування такого заходу стає наочним свідченням незворотності покарання за неправомірні дії, що перешкоджають кримінальному провадженню, є індикатором якості досудового розслідування й механізмом забезпечення його результативності, сприяє реалізації завдань кримінального провадження, визначених ст. 2 КПК України.

На сучасному етапі розвитку кримінального процесу науковці по різному визначають запобіжні заходи. Так, В. М. Тертишник вважає, що запобіжні заходи – це заходи процесуального примусу, які обмежують особисту свободу та свободу пересування підозрюваного (обвинуваченого) і застосовуються з метою запобігти можливості приховатися від слідства і суду, перешкодити встановленню об’єктивної істини та здійсненню правосуддя, а також продовжити злочинну діяльність [1, с. 408]. О. П. Кучинська, Ю. В. Циганик визначають їх як різновид заходів забезпечення кримінального провадження, які застосовуються виключно до підозрюваного чи обвинуваченого з метою забезпечення виконання ним покладених на нього процесуальних обов’язків, а також запобігання спробам: переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується [2, с. 118]. На нашу думку, найбільш вдало поняття запобіжних заходів визначила Т. Г. Фоміна, яка вказала, що запобіжні заходи є різновидом заходів забезпечення кримінального провадження правообмежувального та примусового характеру, які застосовуються слідчим суддею, судом за наявності достатніх підстав щодо підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу в іноземну державу (екстрадицію), основною метою яких є забезпечення виконання покладених на особу обов’язків, а також запобігання спробам її можливої неправомірної поведінки [3, с. 79].

Не вдаючись у подальшому в дослідження поняття запобіжних заходів, слід зазначити, що законодавець диференціював запобіжні заходи (ч. 1 ст. 176 КПК України) від більш простих до більш суворих з урахуванням характеру певного суспільного інтересу (визначеним у КПК конкретним підставам і меті), співмірності обмеження прав і свобод та характеру примусового впливу. Частиною 2 статті 177 КПК України визначено підстави застосування запобіжного заходу із зазначенням ризиків, які дають право на його застосування.

Загалом вторгнення державних органів у сферу особистих прав та свобод при застосуванні запобіжного заходу повинне мати мінімальні межі, дійсно необхідні для боротьби зі злочинністю. Їх визначення неминуче припускає, по-перше, чітке встановлення в системі права лише дійсно необхідних випадків примусової дії; по-друге, до кінця витриману диференціацію передбачених законом правоохоронних заходів залежно від виду неправомірної поведінки, тобто їх адекватний характер; по-третє, установлення в законі з тим або іншим ступенем деталізації процесуальної форми примусу, умов, підстав і порядку його застосування; по-четверте, використання в практичній діяльності лише нормативно закріплених засобів правоохорони при чіткому дотриманні юридичних передумов їх реалізації.

Водночас, незважаючи на визначений у КПК України порядок застосування запобіжних заходів, є чимало випадків порушення законності з боку сторони обвинувачення саме процесуального порядку застосування деяких з них. Слідча та судова практика в досліджуваній сфері певним чином характеризує проблемні ланки, які потребують особливого детального підходу й вирішення. Зокрема, під час подання клопотань про застосування запобіжного заходу слідчі судді не рідко визнають їх невідповідними вимогам закону, а саме через брак повних даних щодо підозрюваного, відомостей про судимість, обставини вчинення кримінального правопорушення, відсутність у протоколах затримання особи дати та часу такого затримання чи конкретизації підстав, за наявності яких є необхідність у продовженні строку запобіжного заходу, а також необґрунтованість винятковості обрання відповідного запобіжного заходу тощо. Унаслідок зазначених недоліків слідчі судді повертають такі клопотання, що, у свою чергу, негативно впливає на оперативність застосування необхідних заходів і тим самим знижує ефективність розслідування.

Незважаючи на різноманітність запобіжних заходів, з кожним роком збільшується кількість затриманих осіб та випадків застосування до підозрюваних запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. На практиці трапляються випадки затримання осіб без ухвали слідчого судді після спливу тривалого часу з моменту вчинення злочинів та за відсутності підстав, передбачених ст. 208 КПК, а саме затримання особи під час або ж безпосередньо після вчинення злочину. Проблеми виникають і під час процесуального оформлення затримання уповноваженою службовою особою або проведення супровідних заходів (зокрема обшуку затриманої особи), у питаннях своєчасного та правильного повідомлення затриманим про їх право на отримання правової допомоги, своєчасного інформування родичів затриманого та Центрів надання безоплатної правової допомоги. Поширеною стає практика, за якої доставлення затриманого до слідчого судді взагалі не забезпечується впродовж тривалого часу.

Доводиться також констатувати, що діяльність уповноважених службових осіб на етапі затримання особи досить часто ґрунтується на минулих традиціях, здійснюється з порушеннями і зловживаннями при затриманні підозрюваного. Через неправильне тлумачення та застосування закону уповноваженими службовими особами, а подекуди й свідомим ігноруванням його вимог, безвідповідальним ставленням до долі людей, їх прав, свобод та законних інтересів, є випадки подвійного стандарту в оцінці порушень (за незначне правопорушення можуть, прикладом, затримати вагітну жінку, проте «мажорів», які б’ють людей, поліція не затримує).

Оскільки найбільш часто затримання здійснюються працівниками поліції, варто звернути увагу на спільний наказ МВС та Мін’юсту України від 01 жовтня 2018 року № 806/3105/5 «Про затвердження Інструкції про заходи щодо дотримання вимог законодавства при затриманні без ухвали слідчого судді, суду осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, та обранні стосовно підозрюваних запобіжного заходу – тримання під вартою під час досудового розслідування». У пункті 1.6 розділу ІІ наказу вказується на найбільш серйозні й поширені порушення в цій сфері, а саме: доставлення до органу досудового розслідування уповноваженою службовою особою затриманої особи тривало довше, ніж це необхідно; нездійснення уповноваженою службовою особою, яка провела затримання, негайного інформування затриманого зрозумілою для нього мовою про підстави затримання та в учиненні якого злочину він підозрюється, а також нероз’яснення йому права мати захисника, отримувати медичну допомогу, давати пояснення, показання або не говорити нічого з приводу підозри проти нього, неповідомлення інших осіб про його затримання і місцеперебування в порушення вимог ст. 213 КПК України; невручення затриманому негайно копії протоколу про затримання під підпис, а також ненадіслання такого протоколу прокуророві; звільнення затриманої особи, підозрюваної в учиненні злочину, безпосередньо слідчим або службовою особою, відповідальною за перебування затриманих, без подання слідчим клопотання прокурору про обрання запобіжного заходу [4].

Ще однією проблемою є бездіяльність слідчих суддів щодо обов’язку захисту прав людини, зокрема під час затримання. Норми ст. 206 КПК України передбачають активну ініціативну правозастосовну діяльність слідчих суддів, спрямовану на захист прав особи, безпідставно позбавленої волі або такої, яка зазнала насильства під час затримання чи тримання під вартою. Разом з тим на практиці слідчі судді не так часто вивчають обставини та підстави затримання, не досліджують питань щодо строків доставлення до суду з моменту фактичного затримання особи, яка спонукає правоохоронні органи зловживати своїми повноваженнями та порушувати процесуальні права громадян.

На державному рівні не вирішено питань щодо умов утримання підозрюваних, обвинувачених у СІЗО. Сучасні українські реалії свідчать, що в СІЗО порушуються абсолютно всі норми і умови тримання, харчування та вимоги санітарії. Людина, вина якої ще не доведена, потрапивши в слідчий ізолятор, опиняється в ситуації, за якої на неї чинять психологічний або фізичний вплив з метою примушування надати «потрібні» показання або схиляють до угоди зі слідством. Зареєстрований у 2020 році у СІЗО рівень захворюваності на туберкульоз майже в 100 разів вище, ніж поширення цього захворювання серед цивільного населення [5]. На сьогодні відсутні будь-які дослідження впливу вірусу COVID-19 на арештованих, які одразу потрапляють до групи ризику. Обмеження зовнішніх контактів через заборону побачень та передач не вирішують відповідну проблему, оскільки залишаються два критичні фактори – перебування великої кількості заарештованих в одній камері та відсутність розвиненої інфраструктури для лікування в СІЗО, що в сукупності може призвести і призведе до масових летальних випадків серед заарештованих.

Крім того, тримання під вартою передбачає соціальні витрати на реалізацію даного заходу. У цьому сенсі тримання під вартою є найбільш дорогим запобіжним заходом, оскільки підозрюваний, обвинувачений на тривалий строк позбавляється можливості брати участь у продуктивній праці за своєю спеціальністю і приносити максимальну користь суспільству. Безпосередньо процедура взяття під варту, ураховуючи доставлення підозрюваного, обвинуваченого до слідчого ізолятора, особистий обшук, дактилоскопіювання, фотографування тощо, є досить трудомісткою. Щорічно держава витрачає сотні мільйонів гривень на реалізацію даного запобіжного заходу. Більш того, узяття під варту накладає фінансовий тягар на самих заарештованих, їх родину, адже заарештовані не отримують заробітну платню, фінансові витрати зазнають їх близькі та родичі, які відвідують ув’язнених (передачі, оплата додаткових послуг захисника тощо)[6]. Не зважаючи на це, такий захід в Україні є одним з пріоритетних порівняно з країнами Європи, 134 в’язня на 100 тис. населення [7].

Слід також звернути увагу, що у 2020 році Кабінет міністрів України запровадив експериментальний проект, згідно з яким заарештовані можуть за певну плату покращити свої умови тримання під вартою в слідчому ізоляторі. Порядок проведення експериментального проекту щодо платної послуги з надання покращених побутових умов і харчування особам, узятим під варту, у слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби було затверджено наказом Мін’юсту від 06 травня № 1587/5. Відповідно вартість зазначених умов залежить від строку, за який здійснюється оплата: 2 тис. грн. на добу, 8 тис. грн. на тиждень та 12 тис. грн. на місяць. У 2021 році за користування платними камерами було сплачено загалом понад 7,8 млн. грн. На нашу думку, ефективність такого експерименту дуже сумнівна. Вважаємо, що доцільно було б більше приділяти увагу поліпшенню людських умов перебування заарештованих загалом, а не лише за окрему плату, а також зменшити кількість заарештованих у камері, яка на сьогодні сягає 12 чи 16 осіб. Крім того, звернемо увагу, що у лютому 2021 року Уповноважена з прав людини Л. Денисова звернулася до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом щодо протиправності зазначеного експерименту аргументуючи це тим, що платні камери є порушенням рівноправності громадян за майновою ознакою. На жаль у червні 2021 року провадження у цій справі було закрито [8].

Суттєві проблеми виникають у слідчій та судовій практиці щодо недостатності врахування правоохоронними органами можливості застосування замість тримання під вартою неізоляційних запобіжних заходів та не врахування з цього питання практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ). О. Яновська на підставі аналізу практики ЄСПЛ у справах щодо України за 2019 р. виокремила основні найбільш повторювані порушення ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме:

надмірна тривалість досудового тримання під вартою (прикладом, рішення від 11 квітня 2019 р. у справі «Левченко та інші проти України», заява № 46993/13);
протягом усього періоду ув’язнення заявника суди посилалися на однакові підстави тримання під вартою; відсутність ознак того, що вони належним чином розглянули можливість застосування у справі заявника будь-якого альтернативного, менш обтяжливого запобіжного заходу (прикладом, рішення від 30 січня 2018 р. у справі «Макаренко проти України» , заява № 622/11);
тримання заявниці під вартою в період між закінченням строку, установленого постановою про обрання запобіжного заходу в процесі досудового розслідування, та попереднім розглядом справи судом, під час якого постановлено продовжити строк тримання заявниці під вартою, який не охоплювався жодним судовим рішенням (прикладом, рішення від 27 лютого 2018 р. у справі «Сінькова проти України», , заява № 39496/11);
запобіжний захід щодо заявниці було продовжено 20 разів з посиланням на одні й ті самі підстави (прикладом, рішення від 24 жовтня 2019 р. у справі «Штепа проти України», , заява № 16349/17) [9].

Окремі проблеми виникають й при застосуванні інших запобіжних заходів. Досліджуючи такий запобіжний захід як застава звернемо увагу, що цей захід так і не став альтернативою триманню під вартою. Прикладом, частка клопотань щодо застосування застави від загальної кількості всіх запобіжних заходів у 2019 році у середньому становила лише 0,83 %, у той час, як тримання під вартою – 70,23 %. У 2020 році ситуація не покращилась, слідчими та прокурорами було подано до судів першої інстанції всього 438 клопотань про застосування застави (для порівняння найбільша кількість клопотань про застосування застави була у 2013 році – 1 404 [10]).

Доречно зауважити, що в кримінальному процесуальному законодавстві України відсутні правові норми, які чітко регулюють правове становище заставодавця в кримінальному провадженні. Визначивши заставодавця як учасника кримінального провадження (п. 25 ч. 1 ст. 3 КПК України), законодавець не окреслив його процесуальний статус, не надав гарантії захисту своїх прав у кримінальному провадженні, не забезпечив потрібним обсягом прав для виконання визначених обов’язків. На сьогодні відсутня чітка регламентація правовідносин, що виникають між заставодавцем та підозрюваним, обвинуваченим, а також між заставодавцем та органом розслідування або судом. Фактично вибір способів й засобів впливу на підозрюваного, обвинуваченого покладається на розсуд самого заставодавця. З цього приводу ми погоджуємося з О. І. Ситайло, що такий стан певною мірою ускладнює застосування зазначеного запобіжного заходу й залучення особи як заставодавця в кримінальне провадження [11, с. 61].

Абсолютно неоднозначним є такий запобіжний захід, як особиста порука. У кримінальному процесуальному законі не міститься визначення поняття «поручитель», що безперечно є недоліком, оскільки чітко не передбачено вимог до поручителя, а також відсутні критерії оцінювання, чи заслуговує поручитель на довіру, чи ні. Отже, слідчий, прокурор, слідчий суддя мають керуватися лише власним переконанням, що є достатньо суб’єктивним чинником. До того ж поняття «довіра» підсилюється прикметником «особлива довіра», що ускладнює його розуміння, а також законодавцем не передбачено, чим саме визначається «особлива довіра» та в чому вона полягає.

Крім того, у судовій практиці трапляються випадки, за яких в ухвалі слідчого судді про застосування до підозрюваного запобіжного заходу у вигляді особистої поруки загалом відсутні відомості про вивчення в судовому засіданні особистих якостей поручителів, які б позитивно свідчили про довіру до них, спроможність забезпечити належну поведінку підозрюваного і виконання покладених на підозрюваного обов’язків, а також даних, що поручителі погоджуються з правами й обов’язками, передбаченими ч.ч. 2, 3 ст. 180 КПК України. Зазначимо також, що КПК України не передбачає повноважень слідчого судді перевіряти статки поручителя.

Не врегульовано та непередбачено в законодавстві, яким чином поручитель має впливати на підозрюваного для виконання останнім покладених на нього обов’язків, а також питань, чи може поручитель застосовувати заходи фізичного примусу щодо підозрюваного, затримувати його і доставляти до органу розслідування при спробі втечі, запобігати діям підозрюваного, спрямованих проти органів досудового розслідування, при припиненні нових кримінальних правопорушень підозрюваним.

Зазначимо, що в разі невиконання підозрюваним узятих на себе обов’язків при застосуванні особистої поруки теоретично, крім факту порушення підозрюваним запобіжного заходу, потрібно довести вину і бездіяльність поручителя, несумлінність виконання ним своїх обов’язків. Однак на практиці довести зазначене дуже складно, оскільки дії поручителя, що забезпечують належну поведінку підозрюваного, мають не процесуальний характер та не передбачені законом.

Проблематичними на практиці стають також питання оскарження застосування запобіжного заходу, оскільки в КПК України не передбачено можливості оскарження застосування особистого зобов’язання чи поруки, застави, затримання, що в певних випадках обмежує права особи. Крім того, не досить чітко регламентовано порядок оскарження застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою в частині визначення розміру застави, що зумовлює різні погляди з цього приводу.

Зазначимо також про те, що під час вирішення питання про застосування запобіжного заходу законодавець позбавив потерпілого права бути присутнім у судовому засіданні. На нашу думку, це негативно відбивається, щонайменше, на збалансованості прав потерпілого та підозрюваного, є грубим порушенням засади змагальності сторін та свободи в поданні суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості (ст. 22 КПК України). Вважаємо, що більш логічним у цьому питанні є забезпечення права потерпілого, а за необхідності й (або) його законного представника, на участь у розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу з метою заслуховування судом його думок з цього приводу, що є незаперечним у світлі обізнаності потерпілого в наявності реальної загрози для його безпеки в разі обрання альтернативних заходів замість тримання під вартою або домашнього арешту.

Підводячи підсумок, зазначимо, що норми КПК України, які регламентують застосування запобіжних заходів, на сьогодні не досконалі. Усунення відповідних огріхів має збалансувати систему запобіжних заходів, установити ті правові конструкції, що зможуть забезпечити ефективне вирішення завдань кримінального провадження, а також визначити баланс між примусом та конституційними правами людини.

Список використаних джерел:

1. Тертишник В.М. Кримінальний процес України. Загальна частина: підручник. 8-ме вид., доповн. і переробл. К.: Алерта, 2020. 452 с.

2. Кримінальний процес України: навч. посіб., за заг. ред. О. П. Кучинської, Ю. В. Циганик. К.: Юрінком Інтер, 2021. 448 с.

3. Фоміна Т.Г. Теоретичні та процесуальні основи застосування запобіжних заходів у кримінальному судочинстві України: дис. … докт. юрид. наук. Харк. нац. ун-т. внутр. справ. Харків, 2020. 630 с.

4. Про затвердження Інструкції про заходи щодо дотримання вимог законодавства при затриманні без ухвали слідчого судді, суду осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, та обранні стосовно підозрюваних запобіжного заходу – тримання під вартою під час досудового розслідування: наказ МВС України та Мінюсту України від 01.10.2018 № 806/3105/5. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1190-18#n7

5. Звернення Української Гельсінської спілки з прав людини стосовно необхідності впровадження заходів, спрямованих на захист хворих осіб, що знаходяться в місцях позбавлення волі від впливу COVID-19. URL : https://helsinki.org.ua/appeals/zvernennia-ukrains-koi-hel-sins-koi-spilky-z-prav-liudyny-stosovno-neobkhidnosti-vprovadzhennia-zakhodiv-spriamovanykh-na-zakhyst-khvorykh-osib-shcho-znakhodiat-sia-v-mistsiakh-pozbavlennia-voli-vid-v/

6. Реформа пенітенціарної системи. URL : http://krm.gov.ua/news/view/14609

7. Кримінально-виконавча система України у липні 2018 р. Статистичний огляд. URL : http://ukrprison.org.ua/statistics/1533198157

8. Чи виправдали себе платні камери в СІЗО. Відповідає правозахисник. URL: https://suspilne.media/196637-ci-vipravdali-sebe-platni-kameri-v-sizo-vidpovidae-pravozahisnik/

9. Яновська О. Г. Захист конвенційних прав у кримінальному провадженні. URL: https://yur-gazeta.com/publications/practice/kriminalne-pravo-ta-proces/zahist-konvenciynih-prav-u-kriminalnomu-provadzhenni.html

10. Баганець О. Стан дотримання конституційних прав громадян під час досудового розслідування у 2019 році. URL: https://resonance.ua/stan-dotrimannya-konstituciynikh-prav/

11. Ситайло О. І. Застава як захід забезпечення кримінального провадження: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09. Київ, 2021. 208 с.

ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ РЕАЛІЗАЦІЇ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

admin — Thu, 09 Jun 2022 04:56:30 +0000

Назаров Віктор Володимирович

доктор юридичних наук, професор, Голова Інституту кримінального правосуддя ГОСЛ

Відповідно до ч. 1 ст. 8 КПК України, кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Зазначене свідчить, що верховенство права є важливим принципом кримінального провадження. Разом з тим на практиці реалізація відповідного принципу є однією з найглобальніших проблем, оскільки він не сприймається, не усвідомлюється, не використовується під час практичної діяльності органів розслідування.

Останні роки ми спостерігаємо, що незважаючи на визначений державою курс на демократизацію суспільного життя, правоохоронні органи продовжують виконувати функцію захисту влади від злочинних посягань, а не захисту конкретної людини. Правове забезпечення захисту прав і свобод людини та громадянина в основному лише декларується.

Наглядним прикладом незабезпечення верховенства права є високий рівень злочинності в державі, який свідчить про дезорганізацію правоохоронних органів, низьку ефективність діяльності слідчих і оперативних підрозділів, відсутність узгодженості в їх діях. Прикладом, у 2020 році всіма правоохоронними органами було зареєстровано 784 096 кримінальних правопорушень, при цьому нерозкритими за минулий рік залишились, як мінімум, від 50 до 80 % різних категорій злочинів. Україна як держава посідала 148 місце із 163 за Міжнародним рейтингом найбезпечніших для життя країн (Global Peace Index). Для порівняння у 2014 році у цьому ж рейтингу Україна займала 144 місце, з 2010 по 2013 році – 120, а у 2009 – 118.

Значна частина порушень проявляється у небажанні та ухиленні органів розслідування від реєстрації всіх заяв і повідомлень про вчинення злочинів. У 2020 році до судів надійшло значно більше скарг, чим у попередні роки, на бездіяльність слідчого та прокурора стосовно не внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, а саме 37 826, що становило майже 50 % від загальної кількості одержаних скарг, з яких судом розглянуто та задоволено – 22 853 (60,4 %). Для порівняння у 2019 році ці цифри складали 21 832 (або 53 %).

У слідчій практиці простежується суперечлива й неоднозначна практика застосування заходів забезпечення кримінального провадження. Так, під час застосування тимчасового вилучення майна досить часто допускаються порушення права власності, пов’язані з тим, що слідчий не звертається з клопотанням про його арешт до слідчого судді, але й при цьому не повертає його. Неможливо залишити поза увагою й неоднозначну практику застосування тимчасового доступу до речей і документів, яка вкрай незадовільно використовується в кримінальному провадженні та впливає на забезпечення права власності осіб, до яких застосовується цей захід. Прикладом, у положеннях КПК України відсутнє регулювання правового статусу вилучених речей і документів, а саме щодо можливості їх зараховувати до тимчасово вилученого майна та щодо строків перебування цих речей і документів в особи, яка проводила цю процесуальну дію та процесуального механізму їх повернення; не визначено процесуального статусу особи, у якої перебувають речі і документи; відсутнє правове регулювання порядку відновлення майнових прав та інтересів третіх осіб, які не є ні стороною кримінального провадження, ні володільцями речей чи документів.

У забезпеченні верховенства права важлива роль належить суду, юрисдикція якого поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У ситуації, за якої на судові органи покладається велика відповідальність, виникають збої через зниження ефективності функціонування всього державного апарату. Масштабні реформи, які провадяться в державі, супроводжується корупційними скандалами. Зазначене є свідченням недотримання всіх стандартів правосуддя, постійного порушення конституційного права на судовий захист, передбаченого ст. 55 Конституції України.

Індикатором нездорової ситуації щодо захисту прав людини в кримінальному провадженні є кількість справ, розглянутих Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ) проти України, що катастрофічно збільшується. Протягом останніх років Україна є одним з лідерів щодо кількості справ, які знаходяться на розгляді ЄСПЛ. Прикладом, у 2019 р. на розгляді ЄСПЛ перебувало 8833 заяви проти України. Це 14,5 % від загальної кількості зареєстрованих ЄСПЛ справ щодо 47 держав-членів Ради Європи.

Отже, для недопущення порушень конституційних прав і свобод людини проблема боротьби зі злочинністю та захисту прав людини має вирішуватися шляхом трьох взаємопов’язаних компонентів: законодавчого встановлення допустимого обмеження прав людини; створення механізму контролю за вжиттям заходів, які передбачають обмеження прав людини; діяльності інститутів, які забезпечують захист та відновлення порушених прав.

Список використаних джерел

1. Баганець О. Загальний стан злочинності та протидії їй на території України за 2020 рік (в порівнянні зі статистичними даними за 2013-2019 роки) URL : https://resonance.ua/zagalniy-stan-zlochinnosti-ta-protid/

2. Смалюк Т. В. Третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт: дис. … канд. юрид. наук. Київ, 2021. 212 с.

3. Україна виплатила 1 мільярд за поразки в ЄСПЛ. URL: https://www.slovoidilo.ua/2020/03/10/novyna/polityka/ukrayina-vyplatyla-1-milyard-porazky-yespl

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ВЗАЄМОДІЇ ОРГАНІВ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ТА ОПЕРАТИВНИХ ПІДРОЗДІЛІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

admin — Wed, 11 May 2022 12:44:26 +0000

Віктор Володимирович НАЗАРОВ,

доктор юридичних наук, професор,

голова Інституту кримінального правосуддя ГОСЛ

Правильна організація взаємодії органів досудового розслідування та оперативних підрозділів в кримінальному провадженні є важливою умовою успіху в попередженні, виявленні і розслідуванні кримінальних правопорушень, притягненні до встановленої законодавством відповідальності осіб, які їх учинили, відшкодуванні заподіяної кримінальними правопорушеннями шкоди, відновленні порушених прав та інтересів громадян і юридичних осіб. Об’єднання зусиль зазначених суб’єктів підвищує результативність, ефективність і дієвість у боротьбі з кримінальними правопорушеннями.

Важливу організаційну роботу з усіх основних напрямів взаємодії в кримінальному провадженні здійснює слідчий. Саме він визначає стратегію та тактику досудового розслідування, несе персональну відповідальність за свою діяльність. Слідчий має право залучати до розслідування в кримінальному провадженні оперативні підрозділи, спеціалістів, експертів, інших необхідних для надання йому відповідної допомоги суб’єктів; визначати конкретні завдання цієї взаємодії, а також час, місце та строки її реалізації; установлювати обсяг і послідовність виконання необхідних дій в межах організованої взаємодії; конкретизувати роль кожного органу чи іншого суб’єкта у випадках спільного проведення кількох дій; розподіляти обов’язки між учасниками взаємодії тощо [1, 73].

Взаємодія слідчого з оперативними підрозділами полягає в їх узгодженій діяльності з метою забезпечення успішності досудового розслідування кримінальних правопорушень; здійснюється вона кожним з них не розрізнено, а в комплексі, у межах компетенції за допомогою передбачених законодавством засобів і методів. Налагоджена та раціональна взаємодія є однією з важливих умов виконання завдань кримінального провадження.

Водночас сьогодні на практиці спільна діяльність слідчих та оперативних підрозділів з метою забезпечення успішності досудового розслідування кримінальних правопорушень перебуває на вкрай низькому рівні. Наглядним прикладом цього є високий рівень злочинності в державі, який свідчить про дезорганізацію правоохоронних органів, низьку ефективність діяльності слідчих і оперативних підрозділів, відсутність узгодженості в їх діях, неналежне інформаційне забезпечення взаємодії, наявність відомчих бар’єрів, незацікавленість у взаємодії. Згідно із статистикою, відсоток розкриття кримінальних правопорушень у минулих роках, тобто, злочинів, зареєстрованих до 2020 року, склав 1,4 % (для порівняння, у 2019 році – 1,6 %, у 2018 році – 1,9 %). У 2020 році до судів надійшло 77 113 скарг на бездіяльність слідчого та прокурора, з яких судом задоволено 22 853 скарги. Про не покращення криміногенної обстановки у 2020 році свідчить той факт, що з облікованих у 2019 році 13 199 особливо тяжких злочинів лише у 5 691 випадку (43,1 %) конкретним особам було повідомлено про підозру, а ще менше справ за такими злочинами направлено до суду – 4 033 (30,5 %), до того ж в залишку на кінець звітного періоду залишилося не розслідуваними 8 772 кримінальні провадження даної категорії або 66,4 % [2]. Загалом, зазначена статистика свідчить про незадовільну роботу як слідчих, так й працівників оперативних підрозділів, у тому числі це стосується й незадовільної організації взаємодії органів досудового розслідування та оперативних підрозділів.

Сьогодні оперативні підрозділи позбавлені активної ролі в досудовому розслідуванні. Слідчі й прокурори наділені правом ініціювати й проводити негласні слідчі (розшукові) дії, які за своєю сутністю є реалізацією оперативно-розшукових методів. Працівники оперативних підрозділів позбавлені права не лише здійснювати процесуальні дії в кримінальному провадженні за власною ініціативою, а й не мають права звертатися з таким клопотанням до слідчого судді чи прокурора (ч. 2 ст. 41 КПК). На практиці це призводить до того, що оперативні підрозділи припиняють будь-яку активну діяльність в очікуванні відповідних постанов або окремих доручень слідчого. Слідчі ж завантажені надзвичайно великою кількістю зареєстрованих кримінальних проваджень, а тому фактично не мають можливості аналізувати кожне з них та визначати завдання оперативно-пошукового характеру.

Про яку спільну скоординовану і результативну роботу може йтися, якщо керівництво правоохоронних органів не несе прямої відповідальності за погіршення криміногенної обстановки в країні. На сьогодні ні Національна поліція, ні Міністерство внутрішніх справ, ні прокуратура не звітують про стан злочинності та протидію їй. Більш того, не звітують про стан дотримання конституційних прав і свобод громадян.

На даний час у країні створено або перебуває в процесі створення багато різних правоохоронних інститутів. Разом з тим рівень злочинності лише збільшується. Зазначене доводить, що всі ці державні органи існують відокремлено один від одного, будь-якої координації або взаємодії між ними не існує. Крім того, відсутнє загальне формування стратегії розслідувань у тому чи іншому напрямі відповідно до законодавства, відсутній досвід працівників органів розслідування, неузгоджено проводяться спецоперації, відсутня координація системи діяльності на місцях.

Органи розслідування демонструють повну безвідповідальність за розкриття кримінальних правопорушень, бездіяльність та безконтрольність. Цілісної структури правоохоронної системи, яка спільно, у взаємодії між собою, повинна боротися зі злочинністю та стояти на захисті прав громадян, тепер немає. Як наслідок, навіть Президент України сьогодні вимагає від усіх правоохоронних органів злагодженої командної роботи.

Зазначимо, що неналежна взаємодія органів розслідування призводить до порушень законодавства під час проведення процесуальних дій. Так, останнім часом у країні почастішали випадки проведення незаконних, навіть – масових, обшуків із залученням різних спецпідрозділів та застосуванням фізичної сили і спеціальних засобів, у т.ч. з явним порушенням вимог КПК України. Здійснюються тимчасові необґрунтовані доступи до документів та їх виїмка, проводяться несанкціоновані судами спостереження за громадянами та прослуховуються їх телефонні розмови, безпідставно вручаються підозри особам, коли для цього немає достатніх підстав, а ще гірше – мають місце факти незаконного затримання громадян та масового обрання таким особам виключного (виняткового) запобіжного заходу – тримання під вартою, що в сукупності є справжнім наступом на конституційні права і свободи громадян. Навіть адвокати масово почали скаржитись на порушення їх конституційних та професійних прав. Все це підриває демократичні основи України та є свідченням наступу на конституційні права громадян.

Проблеми взаємодії простежуються й під час застосування заходів забезпечення кримінального провадження. Прикладом, під час вирішення питання щодо накладення арешту на майно виникають проблеми через повільну роботу або неможливість установлення майна, грошових коштів та інших цінностей, що необхідно піддати арешту. Ці негаразди пов’язані передусім з неналежною організацією роботи слідчим та відсутністю його взаємодії з працівниками оперативних підрозділів. Недоліки в організації розслідування не лише затягують строки отримання інформації про майно в ході розслідування, а й надають власнику або володільцю майна можливість його приховати, розпорядитися коштами на банківських рахунках до моменту прийняття в ході слідства заходів забезпечувального характеру. Відповідно надалі виникають проблеми в слідчого й щодо зазначення в клопотанні виду і переліку майна, яке підлягає арешту.

Підводячи підсумок зазначимо, що взаємодія слідчих та оперативних підрозділів має характеризуватися взаємозв’язком та взаємозалежністю, спрямовуватися на боротьбу зі злочинністю. Чим успішніше виконує свої функції один орган розслідування, тим успішною є діяльність інших. У зв’язку з цим суттєве поліпшення криміногенної ситуації в державі може бути досягнуто лише завдяки поверненню до напрацьованої роками системи взаємодії та координації діяльності органів розслідування, підключення до цієї діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, широкому залученню до роботи в цьому напрямі недержавних структур, громадських об’єднань і навіть окремих громадян. При цьому не слід забувати, що спільні дії органів розслідування мають будуватися виключно відповідно до законодавства України, на взаємоповазі та за умов дотримання конституційних прав і свобод учасників кримінального провадження.

Перелік використаних джерел

1. Малюга В. Криміналістична сутність та функції взаємодії слідчого з оперативними підрозділами та іншими суб’єктами в кримінальному провадженні // Нац. юрид. журнал: теория и практика. 2015. С. 71-77.

2. Баганець О. Загальний стан протидії злочинності в Україні 2020 року. URL: https://resonance.ua/zagalniy-stan-zlochinnosti-ta-protid/?fbclid=IwAR0_VEvSypJRmYJJTgpAOCHm_D298dWdMDguvQMLoMguAwH5hj7ZbtEwEqQ

ДОТРИМАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ ПРИ ЗАСТОСУВАННІ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ: РЕАЛЬНІСТЬ ТА ПРОБЛЕМИ

admin — Mon, 11 Apr 2022 12:48:44 +0000

Назаров В.В.

професор, д.ю.н.,

голова Інституту кримінального правосуддя ГОСЛ

Чинне кримінальне процесуальне законодавство України містить обов’язкові вимоги до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду щодо дотримання прав людини та законності застосування запобіжних заходів. Під час досудового розслідування слідчий, прокурор, слідчий суддя, з’ясувавши фактичні обставини справи, які дійсно дають їм право на застосування запобіжного заходу, зобов’язані застосувати найбільш доцільний захід, який сприятиме оптимальному досягненню мети такого застосування в конкретній ситуації. Крім того, кожен випадок законного, обґрунтованого застосування такого заходу стає наочним свідченням незворотності покарання за неправомірні дії, що перешкоджають кримінальному провадженню, є індикатором якості досудового розслідування й механізмом забезпечення його результативності, сприяє реалізації завдань кримінального провадження, визначених ст. 2 КПК України.

Незважаючи на різноманітність запобіжних заходів, з кожним роком збільшується кількість затриманих осіб та випадків застосування до підозрюваних запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, частка якого, порівняно з іншими запобіжними заходами, складає від 40 % до 55 % [1, с. 287]. На практиці трапляються випадки затримання осіб без ухвали слідчого судді після спливу тривалого часу з моменту вчинення злочинів та за відсутності підстав, передбачених ст. 208 КПК, а саме затримання особи під час або ж безпосередньо після вчинення злочину. Проблеми виникають і під час процесуального оформлення затримання уповноваженою службовою особою або проведення супровідних заходів (зокрема обшуку затриманої особи), у питаннях своєчасного та правильного повідомлення затриманим про їх право на отримання правової допомоги, своєчасного інформування родичів затриманого та Центрів надання безоплатної правової допомоги. Поширеною стає практика, за якої доставлення затриманого до слідчого судді взагалі не забезпечується впродовж тривалого часу.

У двадцять шостій доповіді Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй з прав людини (УВКПЛ) щодо ситуації з правами людини в Україні, яка була підготовлена за результатами роботи Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні в період з 16 лютого до 15 травня 2019 року, зазначено, що впродовж звітного періоду УВКПЛ задокументувало численні випадки свавільного затримання осіб без зв’язку із зовнішнім світом, катувань і жорстокого поводження. Було звернуто увагу на практику 30-денного превентивного арешту, яка не витримує жодної критики та свідчить про свавільне тримання під вартою без зв’язку із зовнішнім світом і прирівнюється до насильницького зникнення [2].

На державному рівні не вирішено питань щодо умов утримання підозрюваних, обвинувачених у СІЗО. Сучасні українські реалії свідчать, що в СІЗО порушуються абсолютно всі норми і умови тримання, харчування та вимоги санітарії. Людина, вина якої ще не доведена, потрапивши в слідчий ізолятор, опиняється в ситуації, за якої на неї чинять психологічний або фізичний вплив з метою примушування надати «потрібні» показання або схиляють до угоди зі слідством. Зареєстрований у 2020 році у СІЗО рівень захворюваності на туберкульоз майже в 100 разів вище, ніж поширення цього захворювання серед цивільного населення [3]. На сьогодні відсутні будь-які дослідження впливу вірусу COVID-19 на арештованих, які одразу потрапляють до групи ризику. Обмеження зовнішніх контактів через заборону побачень та передач не вирішують відповідну проблему, оскільки залишаються два критичні фактори – перебування великої кількості заарештованих в одній камері та відсутність розвиненої інфраструктури для лікування в СІЗО, що в сукупності може призвести і призведе до масових летальних випадків серед заарештованих.

Список використаних джерел:

1. Фоміна Т. Г. Теоретичні та процесуальні основи застосування запобіжних заходів у кримінальному судочинстві України: дис. … докт. юрид. наук. Харк. нац. ун-т. внутр. справ. Харків, 2020. 630 с.

2. Доповідь щодо ситуації з правами людини в України. URL : https://www.ohchr.org/Documents/Countries/UA/ReportUkraine16Feb-15May2019_UA.pdf

2. Звернення Української Гельсінської спілки з прав людини стосовно необхідності впровадження заходів, спрямованих на захист хворих осіб, що знаходяться в місцях позбавлення волі від впливу COVID-19. URL : https://helsinki.org.ua/appeals/zvernennia-ukrains-koi-hel-sins-koi-spilky-z-prav-liudyny-stosovno-neobkhidnosti-vprovadzhennia-zakhodiv-spriamovanykh-na-zakhyst-khvorykh-osib-shcho-znakhodiat-sia-v-mistsiakh-pozbavlennia-voli-vid-v/

4. Платні камери в СІЗО принесли бюджету 3 млн. грн. URL : https://ua.interfax.com.ua/news/general/732344.html

ОСОБЛИВОСТІ НОРМАТИВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО СТАТУСУ ТРЕТЬОЇ ОСОБИ, ЩОДО МАЙНА ЯКОЇ ВИРІШУЄТЬСЯ ПИТАННЯ ПРО АРЕШТ

admin — Fri, 11 Mar 2022 12:50:36 +0000

УДК 343.12

В.В. Назаров

orcid.org/0000-0002-3725-7745

доктор юридичних наук, професор,

Голова Інституту кримінального правосуддя

Т.В. Смалюк

orcid.org/0000-0002-6443-3038

начальник відділу представництва інтересів держави в суді

та при виконанні судових рішень прокуратури Волинської області

Постановка проблеми. Одним з найбільш розповсюджених заходів забезпечення кримінального провадження є арешт майна, який залежно від його мети застосовується до визначених у законі учасників кримінального провадження, у тому числі фізичних та юридичних осіб. Завдання арешту майна полягає в запобіганні можливості його відчуження, знищення, приховування, прикладом від конфіскації чи спеціальної конфіскації. На сьогодні у світовій практиці стійкою тенденцією є заміна загальної конфіскації на спеціальну, оскільки остання не є покаранням, має превентивний характер, спрямована на позбавлення особи доходів (активів), які вона отримала від учиненого злочину, виключення можливості їх використання в подальшій злочинній діяльності. Саме спеціальна конфіскація як захід кримінально-правового характеру зумовила необхідність введення вітчизняним законодавцем у кримінальне провадження такого учасника, як третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт (ст. 64²КПК України).

Разом з тим чимало питань щодо регламентації арешту майна третьої особи та її процесуального статусу до цього часу не знайшли однозначного вирішення ні в науковій літературі, ні в правозастосовчій практиці, що, у свою чергу, зумовило необхідність проведення подальших досліджень у даному напрямі.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В Україні питання становлення та розвитку інституту третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, досліджували Ж. В. Байдак, О. В. Верхогляд-Герасименко , І. В. Гловюк, В. А. Завтур, Я. В. Замкова, О. М. Калачова, Т. В. Корчева, М. В. Лепей, Н. С. Моргун, О. В. Музиченко, Т. О. Музиченко, О. Ю. Татаров, В. М. Трофименко та ін. Водночас сучасний погляд на кримінальне процесуальне законодавство України, вивчення літературних джерел, статистичних матеріалів та судово-слідчої практики вимагає якісно нових підходів до вирішення проблем, що пов’язані з регламентацією процесуального статусу третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт.

Мета публікації полягає в дослідженні питань нормативно-правової регламентації інституту третіх осіб, щодо майна яких вирішується питання про арешт, визначенні її процесуального статусу, виявленні в законодавстві прогалин, які потребують свого доктринального аналізу й нормативного врегулювання.

Виклад основного матеріалу. Поява третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, як нового учасника кримінального провадження, є одним з важливих нововведень кримінального процесуального законодавства України. Її процесуальний статус регламентується ст. 64² КПК України. Відповідно до зазначеної норми, третьою особою, щодо майна якої вирішується питання про арешт, може бути будь-яка фізична або юридична особи. Визначення такого учасника провадження прив’язується законодавцем до моменту звернення прокурора до суду з клопотанням про арешт майна даної особи.

Загалом можливість накладення арешту на майно третьої особи обумовлена необхідністю реалізації публічно-правової мети кримінального провадження, а саме спеціальної конфіскації. Дослідження цього питання є вкрай важливим, оскільки як серед науковців, так і практиків, іноді допускаються помилки саме у визначенні третьої особи в кримінальному провадженні, а також мети застосування арешту її майна. Прикладом, на думку О. В. Верхогляд-Герасименко, арешт на майно третьої особи може бути накладений або з метою збереження речових доказів, або забезпечення спеціальної конфіскації [1, с. 20, 21]. У судовій практиці також трапляються випадки ототожнення особи, на майно якої накладено арешт з метою забезпечення його збереження як речового доказу, з третьою особою, що є не досить вірно. Так, в ухвалі Апеляційного суду Одеської області від 30 березня 2016 р. указується на третю особу – власника майна, на автомобіль якого накладено арешт з метою забезпечення його збереження як речового доказу [2]. Слід наголосити, що колегія суддів у всіх вищевказаних випадках фактично прирівнювала власника або володільця майна, на яке накладено арешт з метою забезпечення збереження речових доказів, до третьої особи, існування якої доречне лише в разі вирішення питання про накладення арешту на майно з метою спеціальної конфіскації, однак не для забезпечення збереження речових доказів [3, с. 127]. Зазначене ще раз доводить важливість й складність досліджуваної нами проблематики.

Таким чином, визначаючи мету забезпечення арешту майна третьої особи (п. 2 ч. 2 ст. 170 КПК України), законодавець долучає цього учасника кримінального провадження не в контексті його персональної матеріальної відповідальності за неправомірні дії підозрюваного, обвинуваченого, а лише тому, що в нього перебуває майно, яке підлягає спеціальній конфіскації. Під час реалізації вказаного вище заходу третя особа обмежується в праві власності на своє майно, але не втрачає права на нього до винесення остаточного рішення судом, який і визначає остаточну долю арештованого майна.

Прийняття слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом рішення про арешт майна третіх осіб має ґрунтуваватися на даних, що вказують на важливість застосування цього арешту у зв’язку з наявністю високого ступеня ймовірності приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження відповідного майна.

Питання щодо визначення місця третьої особи в Етимологічно слово «статус» трактується як правове становище (сукупність прав та обов’язків) фізичної або юридичної особи [4, c. 626]. В. І. Галаган, О. М. Калачова вважають, що для визначення процесуального статусу третьої особи необхідна наявність фактичних та формальних підстав. Фактичні підстави підтверджують певні обставини, що спонукали до набуття особою статусу учасника кримінального провадження, формальні – ґрунтуються на певних діях або рішеннях органів розслідування, у результаті яких особа отримує процесуальний статус. Фактичними підставами визначення процесуального статусу третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, є зібрані під час досудового розслідування достатні докази, що її майно підлягає спеціальній конфіскації. Формальною підставою визначення процесуального статусу третьої особи згідно з ч. 2 ст. 64² КПК є звернення прокурора до суду з клопотанням про арешт її майна. Клопотання складається відповідно до вимог ч. 2 ст. 171 КПК України [5, с. 68].

На нашу думку, основою процесуального статусу третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, є такі елементи, як права, обов’язки та процесуальна відповідальність. Отже, першим структурним елементом процесуального статусу третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, є її права. Згідно з ч. 3 ст. 64² КПК України третя особа має права, передбачені даним Кодексом для підозрюваного, обвинуваченого, у частині, що стосується арешту майна. Така правова позиція простежується й у судовій практиці, прикладом, ухвала Вищого антикорупційного суду України від 09.10.2019 р. у справі № 760/25192/19, а також низка інших ухвал судів перших інстанцій [6].

Водночас зміст ч. 3 ст. 64² КПК України не розкриває, які саме права належать третій особі, що свідчить про юридичну недосконалість процесуального статусу третьої особи. Так, невиправданим є наділення третьої особи правами підозрюваного, обвинуваченого, оскільки останні згідно із законом можуть відмовитися від надання будь-яких показань. Це, у свою чергу, шкодить розслідуванню в ситуаціях, за яких особа, тобто свідок, якій відомі або можуть бути відомі обставини, що підлягають установленню є також і третьою особою, а відповідно до КПК України вона користується правами підозрюваного чи обвинуваченого. Отже, порядок допиту третьої особи не врегульовано, оскільки у випадку наявності в неї прав, передбачених законом для підозрюваного, обвинуваченого, і одночасно необхідності допиту як свідка, таку особу слідчий, прокурор не має права під час допиту попереджати про кримінальну відповідальність за статтями 384, 385 КК України. Більш того, особа має право відмовитися від надання показань з приводу походження такого майна [7]. Н. М. Сенченко досить вдало зауважив, що особа в кримінальному процесі не може одночасно бути підозрюваним, свідком чи третьою особою. Неузгодженості щодо процесуального статусу можуть спричинити і відповідні труднощі в процесі накладення арешту на майно, що в подальшому може стати підставою визнання судом отриманих доказів за участю третіх осіб недопустимими [8, с. 72].

На думку В. І. Медведєва, під час регламентації процесуального статусу третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, законодавець цілеспрямовано використовує досить складні прийоми нормотворчої техніки – поступово спрямовує до загального переліку прав і обов’язків підозрюваного, обвинуваченого та лімітує сферу їх здійснення лише арештом майна як заходом забезпечення кримінального провадження. Неординарність та деяка проблемність останніх виявляється передусім у ризиковості (алеаторності) їх застосування, оскільки халатна і неретельна екстраполяція окремих елементів одного режиму праворегулювання на інший може призвести до змістовних колізій, а також втрати специфічності предмета через екстрапольований режим [9, с. 384].

На думку О. Ю. Татарова та Л. М. Демидової, ще однією проблемою в кримінальному провадженні є момент набуття і визначення процесуального статусу третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, оскільки такий момент, відповідно до ч. 2 ст. 64² КПК України, виникає після звернення прокурора до суду з клопотанням про арешт майна. Залишається відкритим питання статусу такої особи у випадку відмови в арешті майна чи повернення судом клопотання сторони обвинувачення з підстав невідповідності клопотання вимогам закону. За таких умов, фактично, особа, яка набула прав підозрюваного, обвинуваченого, не може бути допитана як свідок. Загальновідомо, що в кримінальному провадженні статус особи повинен бути чітко визначеним [7; 10, с. 175].

Серед науковців також точаться дискусії щодо віднесення третьої особи до категорії інших учасників кримінального провадження. Так, на думку І. В. Гловюк, дії третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, можуть спрямовуватися на: заперечення набуття майна від підозрюваного, обвинуваченого, особи, яка переслідується за вчинення суспільно небезпечного діяння у віці, з якого не настає кримінальна відповідальність, або перебуває в стані неосудності, чи від іншої особи безоплатно, за ринкову ціну або за ціну, вищу чи нижчу ринкової вартості, і заперечення припущень, що вона знала або повинна була і могла знати, що таке майно відповідає будь-якій з ознак, зазначених у пп. 1-4 ч. 1 ст. 96² КК України; заперечення вчинення підозрюваним, обвинуваченим злочинів, передбачених ч. 1 ст. 96¹ КК України. Зазначене свідчить про захисний напрям дій третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт. Твердження, що третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт, може бути віднесена до сторони захисту, ґрунтуються на визначених у КПК України формулюваннях, які мають відсильний характер прав та обов’язків цієї особи до прав та обов’язків підозрюваного, обвинуваченого в частині, що стосується арешту майна. Таким чином, суб’єктний склад сторони захисту має бути розширений шляхом включення до неї третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, яка є суб’єктом кримінально-процесуальної функції захисту [11].

Зазначимо також, що законодавець, визнаючи третю особу учасником судового провадження, не передбачає порядок залучання її в судове провадження, крім випадків розгляду клопотання про арешт майна, не передбачає обов’язковий виклик третьої особи в судове засідання та наслідки її неявки, тощо. Прикладом, у ч. 2 ст. 314 КПК України вона не зазначена як учасник підготовчого судового засідання, у ч. 2 ст. 318 КПК передбачено, що судовий розгляд здійснюється в судовому засіданні з обов’язковою участю сторін кримінального провадження, крім випадків, передбачених КПК, і в судове засідання викликаються потерпілий та інші учасники кримінального провадження. Проте надалі, у контексті наслідків неприбуття, оголошення складу суду й роз’яснення права відводу, дослідження доказів, виступу в судових дебатах участі третьої особи вже не передбачено. Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 96² КК України відомості про третю особу повинні бути встановлені в судовому порядку на підставі достатності доказів. Згідно з ч. 10 ст. 100 КПК України застосування спеціальної конфіскації здійснюється лише після доведення в судовому порядку стороною обвинувачення, що власник (законний володілець) грошей, цінностей та іншого майна знав про їх незаконне походження та/або використання.

Не зрозумілою також є логіка законодавця щодо виокремлення в ч. 3 ст. 171 КПК України норми про арешт майна третіх осіб для відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, оскільки відповідно до ч. 6 ст. 170 КПК України виникнення процесуального статусу третьої особи пов’язано з клопотанням лише прокурора, але не цивільного позивача. Здається, що законодавець сам собі суперечить. На нашу думку, з метою однозначного тлумачення норм КПК України щодо залучення третіх осіб у кримінальне провадження необхідно вилучити з ч. 3 ст. 171 КПК України слова «третіх осіб».

Наступним структурним елементом процесуального статусу третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, є її обов’язки, які визначено в ч. 7 ст. 64² КПК України. Зазначимо, що даний перелік обов’язків не є повним, оскільки, ураховуючи, що третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт, має обов’язки, передбачені даним Кодексом для підозрюваного та обвинуваченого, у частині, що стосуються арешту майна, то відповідно до ст. 42 КПК України вона має обов’язки, визначені також пп. 2, 3 ч. 7 указаної статті.

Вважаємо також досить суперечливим й п. 1 ч. 7 ст. 64² КПК України, відповідно до якого третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт, та його представник зобов’язані прибути за викликом до прокурора, суду. Проте досудове розслідування в більшості випадків провадить слідчий. Отже, не зрозуміло, чому законодавець не передбачив обов’язок третьої особи без зволікань з’являтися за викликом до слідчого. Зважаючи на викладене, а також з метою чіткого визначення обов’язків третьої особи та однозначного їх тлумачення виникає необхідність їх удосконалити та уніфікувати.

Ще одним структурним елементом процесуального статусу третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, є її кримінальна процесуальна відповідальність, що є важливим важелем впливу на будь-якого учасника кримінального провадження, спонукає до виконання ним передбачених законом обов’язків, забезпечення процесуальної дисципліни, неухильного виконання приписів кримінального процесуального законодавства України.

Отже, порушення третьою особою норм кримінального процесуального права, невиконання встановлених процесуальних обов’язків утворюють кримінальне процесуальне правопорушення. Механізм реалізації того чи іншого заходу кримінальної процесуальної відповідальності передбачає точне встановлення самого факту процесуального правопорушення, установлення правильної його юридичної кваліфікації, належний вибір індивідуального заходу примусового впливу, оформлення правозастосовного акта і приведення його до виконання. Вважаємо, що відповідно до статей 144‒146 КПК України до третьої особи, яка без поважних причин не виконує обов’язку прибувати за викликом до слідчого, прокурора, суду, може застосовуватися такий захід забезпечення кримінального провадження, як накладення грошового стягнення.

На підставі вищезазначеного вважаємо, що у кримінальному процесуальному законодавстві України доцільно чітко визначити поняття арешту майна третьої особи. Слід визнати, що третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт, має свій майновий інтерес у кримінальному провадженні, а тому не може належати до категорії «інші учасники кримінального провадження». Зазвичай до такої категорії суб’єктів відносять спеціаліста, експерта, перекладача, свідка, тобто осіб, які ініціативно сприяють у виявленні й розкритті кримінального правопорушення, надають допомогу особам, які здійснюють кримінальне провадження, тощо, але не мають власного інтересу в кримінальному провадженні. У зв’язку з цим доцільно віднести третю особу до сторони захисту. Для реалізації такої норми пропонуємо в § 3 КПК України (Сторона захисту) передбачити статтю 54¹ «Третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт», при цьому статтю 64² КПК слід виключити з КПК України.

Пропонується також удосконалити норми КПК України, що регулюють залучення третьої особи, майно якої арештоване, до участі в судовому провадженні, судових дебатах, її відповідальності за невиконання передбачених законом обов’язків. Так, вважаємо за необхідне перше речення ч. 2 ст. 314 КПК України викласти в такій редакції: «Підготовче судове засідання відбувається за участю прокурора, обвинуваченого, захисника, потерпілого, його представника та законного представника, цивільного позивача, його представника та законного представника, цивільного відповідача та його представника, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, третьої особи, майно якої арештоване, та її представника, згідно з правилами, передбаченими цим Кодексом для судового розгляду».

З метою чіткого визначення процесуальної відповідальності третьої особи в разі неприбуття в судове засідання пропонуємо ч. 2 ст. 326 КПК України викласти в такій редакції: «Якщо в судове засідання не прибув за викликом цивільний відповідач, який не є обвинуваченим, або його представник, третя особа, майно якої арештоване, її представник, суд, заслухавши думку учасників судового провадження, залежно від того, чи можливо за відсутності зазначених осіб з’ясувати обставини, що стосуються цивільного позову, арешту майна, вирішує питання про проведення судового розгляду без них або про відкладення судового розгляду. Суд має право накласти грошове стягнення на цивільного відповідача, третю особу в порядку, передбаченому главою 12 цього Кодексу».

Література

1. Верхогляд-Герасименко О. В. До питання накладення арешту на майно третіх осіб у кримінальному провадженні. Вісник кримінального судочинства. № 1. 2017. С. 20‒27.

2. Ухвала Апеляційного суду Одеської області від 30.03.2016 р. у справі 495/1701/16-к. URL:http://reyestr.court.gov.ua/Review/68915094

3. Музиченко Т. О. Апеляційне оскарження ухвал слідчого судді щодо правомірності обмеження права власності особи у досудовому розслідуванні: дис. … канд. юрид. наук. К., 2018. 326 с.

4. Юридична енциклопедія: в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. Київ: Укр. енцикл., 2003. Т. 5: П–С. 736 с.

5. Галаган В. І., Калачова О. М. Встановлення процесуального статусу окремих осіб, які беруть участь у досудовому провадженні: монографія. Луганськ: СПД Рєзніков В. С., 2012. 212 с.

6. Байдак Ж. В., Веселов М. Ю. Правовий статус третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт в кримінальному провадженні Wielokierunkowosc Jako Gwarancja Postępu Naukowego. 2020. Tom 1. С. 101‒103. URL: https://ojs.ukrlogos.in.ua/index.php/logos/article/view/834/853

7. Татаров О. Загрози при накладенні арешту на майно третіх осіб. URL: http://blog.liga.net/user/otatarov/article/21968.aspx

8. Сенченко Н. М. Окремі питання процесуального статусу третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт у кримінальному провадженні / Н. М. Сенченко / Ukraine – EU. Innovations in Education, Technology, Business and Law: collection of international scientific papers. Chernihiv: CNUT, 2018. P. 70‒73.

9. Медвєдєв В. І. Окремі проблеми практики застосування арешту майна. Юридичний науковий електронний журнал. № 6/2019. С. 384‒387.

10. Демидова Л. М. Питання спеціальної конфіскації майна третіх осіб. Порівняльно аналітичне право. 2016. № 3. С. 174‒176.

11. Гловюк І. В. Третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт, як учасник кримінального провадження: проблемні питання. URL: https://barristers.org.ua/news/tretya-osoba-shhodo-majna-yakoyi-vyrishuyetsya-pytannya-pro-aresht-yak-uchasnyk-kryminalnogo-provadzhennya-problemni-pytannya/

Анотація

Назаров В. В., Смалюк Т. В. Особливості нормативного регулювання процесуального статусу третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт. – Стаття.

У статті на основі аналізу кримінального процесуального законодавства України та практики його застосування, наукових праць вітчизняних учених, узагальнення емпіричних даних комплексно досліджено процесуальний статус третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, її роль у кримінальному провадженні, процесуальна регламентація арешту майна такої особи та забезпечення її прав і законних інтересів. Проаналізовано такі елементи процесуального статусу третьої особи, як: права, обов’язки і процесуальна відповідальність. Доведено, що третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт, має свій майновий інтерес у кримінальному провадженні, а тому вона не може належати до категорії «інші учасники кримінального провадження». У зв’язку з цим запропоновано класифікувати третю особу як сторону захисту.

Установлено, що можливість накладення арешту на майно третьої особи обумовлена необхідністю реалізації публічно-правової мети кримінального провадження, а саме спеціальної конфіскації. Доведено, що під час реалізації даного заходу третя особа обмежується в праві власності на своє майно, але не втрачає права на нього до винесення остаточного рішення судом, який і визначає кінцеву долю арештованого майна. Прийняття слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом рішення про арешт майна третіх осіб має підкріплюватися даними, що вказують на важливість його застосування через наявність високого ступеня ймовірності приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження відповідного майна.

Обґрунтовано позицію щодо вдосконалення положень чинного кримінального процесуального законодавства України, які регламентують процесуальний статус третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, порядок залучення її до участі в судовому провадженні, її відповідальності за невиконання передбачених законом обов’язків.

Ключові слова: кримінальне провадження, третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт, спеціальна конфіскація, сторона обвинувачення.

Summary

V. V. Nazarov, T. V. Smalyuk. Peculiarities of regulatory regulation of the procedural status of a third party with regard to the property of which the issue of arrest is being resolved. – Article.

In the article on the basis of the analysis of the criminal procedural legislation of Ukraine and practice of its application, scientific works of domestic scientists, generalization of empirical data the procedural status of the third person concerning whose property the question of arrest, its role in criminal proceedings, procedural regulation of seizure of property of such person and ensuring its rights and legitimate interests. Elements of the procedural status of a third party are analyzed, such as: rights, duties and procedural responsibility. It has been proved that a third party, whose property is being seized, has a property interest in the criminal proceedings and therefore cannot belong to the category of “other participants in the criminal proceedings”. It is therefore proposed to classify a third party as a party to the defense.

It is established that the possibility of seizing the property of a third party is due to the need to implement the public law purpose of criminal proceedings, namely special confiscation. It is proved that during the implementation of this measure the third person is limited in the right of ownership of his property, but does not lose the right to it until the final decision of the court, which determines the final fate of the seized property. The decision of the investigator, prosecutor, investigating judge, court to seize the property of third parties should be supported by data indicating the importance of its use due to the high probability of concealment, damage, damage, destruction, transformation, alienation of relevant property.

The position on improving the provisions of the current criminal procedure legislation of Ukraine, which regulate the procedural status of a third party, whose property is subject to arrest, the procedure for involving her in court proceedings, her liability for failure to comply with statutory obligations.

Keywords: criminal proceedings, seizure of property, third person in respect of whose property the issue of seizure is being resolved, special confiscation, prosecution.

ІНСТИТУТ ТРЕТЬОЇ ОСОБИ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ: СТАНОВЛЕННЯ ТА ЗАКОНОДАВЧА ТРАНСФОРМАЦІЯ

admin — Fri, 11 Feb 2022 12:52:58 +0000

УДК 343.12

DOI

В. Назаров,

доктор юридичних наук, професор, Голова Інституту кримінального правосуддя ГОСЛ

Т. Смалюк

начальник відділу представництва інтересів держави в суді та при виконанні судових рішень прокуратури Волинської області

ІНСТИТУТ ТРЕТЬОЇ ОСОБИ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ: СТАНОВЛЕННЯ ТА ЗАКОНОДАВЧА ТРАНСФОРМАЦІЯ

Вступ. Поширеним заходом забезпечення кримінального провадження є арешт майна. Залежно від мети він застосовується до визначених у законі учасників кримінального провадження, у тому числі фізичних та юридичних осіб. Завдання арешту майна передусім полягає в запобіганні можливості відчуження цього майна, його знищення, приховування, прикладом від конфіскації чи спеціальної конфіскації. На сьогодні у світовій практиці спостерігається тенденція заміни загальної конфіскації на спеціальну, оскільки остання не є покаранням, а має превентивний характер і спрямована на позбавлення особи доходів (активів), які та отримала від учиненого злочину, а також виключення можливості їх використання в подальшій злочинній діяльності. Саме спеціальна конфіскація як захід кримінально-правового характеру зумовила необхідність введення вітчизняним законодавцем у кримінальне провадження такого учасника, як третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт (ст. 64²КПК України).

Разом з тим регламентація арешту майна третьої особи та її процесуального статусу порушує численні питання щодо їх однозначного вирішення як в науковій літературі, так і в правозастосовчій практиці. Отже постає необхідність у проведенні подальших досліджень регламентації цього інституту та практики його застосування.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В Україні питання становлення та розвитку інституту третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, досліджували Ж. В. Байдак, О. В. Верхогляд-Герасименко , І. В. Гловюк, В. А. Завтур, Я. В. Замкова, О. М. Калачова, Т. В. Корчева, М. В. Лепей, Н. С. Моргун, О. В. Музиченко, Т. О. Музиченко, О. Ю. Татаров, В. М. Трофименко та ін. Водночас сучасний погляд на кримінальне процесуальне законодавство України, вивчення літературних джерел, статистичних матеріалів та судово-слідчої практики зумовлюють шукати якісно нові підходи до вирішення проблем, пов’язаних з регламентацією арешту майна третьої особи та чіткого дотримання прав такої особи під час застосування вказаного вище заходу забезпечення кримінального провадження.

Постановка завдання. Мета статті полягає в дослідженні питань нормативно-правової регламентації інституту третіх осіб, щодо майна яких вирішується питання про арешт, правової природи спеціальної конфіскації, виявленні в законодавстві прогалин, які потребують свого доктринального аналізу й нормативного врегулювання.

Виклад основного матеріалу. Інститут третьої особи в кримінальному провадженні викликає зацікавленість у зв’язку із запровадженням державних механізмів заморожування та спеціальної конфіскації засобів учинення злочинів і доходів, отриманих злочинним шляхом, введенням у дію низки суворих юридичних заходів за вчинення визначеного роду злочинів. Отже, виникає багато питань щодо дотримання процедурних запобіжників, які надаватимуть будь-якій залученій у кримінальне провадження третій особі чіткої процедурної позиції в процесах, пов’язаних із спеціальною конфіскацією, та в правах, що належать стороні, яка захищається, зокрема щодо правової допомоги. Важливим чинником щодо заснування даного інституту стали й прецеденти арешту майна особи, яку не визнано підозрюваним або обвинуваченим, але фактично позбавляли прав у кримінальному провадженні та правових механізмів захисту свого права власності.

Уперше інститут третіх осіб введено в дію Законом України від 10 листопада 2015 р. «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо окремих питань накладення арешту на майно з метою усунення корупційних ризиків при його застосуванні». Відповідно до цього закону розширили коло суб’єктів, на майно яких може накладатися арешт. До підозрюваного, обвинуваченого, особи, яка відповідно до закону несе цивільну відповідальність за шкоду, заподіяну діями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, законодавець додатково включив засудженого, юридичну особу, а також третіх осіб, на майно яких, за наявності визначених у законі підстав, може накладатися арешт.

Частиною 2 статті 170 КПК України визначалося, що арештованим може бути майно, яким володіють, користуються чи розпоряджаються треті особи. Третіми особами, майно яких може бути арештоване, визнавалися особи, які отримали чи придбали в підозрюваної, обвинуваченої чи засудженої особи майно безоплатно або в обмін на суму, значно нижчу ринкової вартості, або знали чи повинні були знати, що мета такої передачі полягає в отриманні доходу від майна, здобутого внаслідок учинення злочину, його приховування та/або уникнення конфіскації. Вищезазначені відомості про третю особу повинні бути встановленні в судовому порядку на підставі достатності доказів.

Згідно з указаними законодавчими нововведеннями арешт накладався в установленому КПК порядку на рухоме чи нерухоме майно, гроші в будь-якій валюті готівкою або в безготівковій формі, у тому числі на кошти та цінності, що перебувають на банківських рахунках чи на зберіганні в банках або інших фінансових установах, на видаткові операції, цінні папери, майнові, корпоративні права, які перебувають у власності або володінні, користуванні, розпорядженні третіх осіб (ч. 6 ст. 170).

Законодавчих нововведень щодо арешту майна третіх осіб зазнали й інші норми КПК (прикладом ст. 171), редакція яких на сьогодні залишається незміннною. Законодавець передбачив певні процесуальні гарантії для третіх осіб, щодо майна яких вирішується питання про арешт, а саме: у разі вирішення питання про арешт майна слідчий суддя, суд повинен ураховувати наслідки арешту майна для третіх осіб; копія ухвали про арешт майна негайно після її постановлення вручається третім особам, які були присутні під час оголошення ухвали. У разі відсутності таких осіб під час оголошення ухвали копія ухвали надсилається їм не пізніше наступного робочого дня після її постановлення; треті особи мають право на захисника, право оскаржити судове рішення щодо арешту майна.

Зазначимо, що чимало змін і доповнень до законодавства виявилися недостатньо ефективними та послідовними, а редакційно невдалі формулювання спонукали до варіативності в тлумаченні певних норм. Крім того, бракувало прогнозування щодо ризиків та загроз настання небажаних наслідків у разі застосування відповідних норм. Передусім такі недоліки виявлялися в тому, що треті особи, щодо майна яких вирішувалося питання про арешт, не належали до учасників кримінального провадження, не було визначено їх процесуальних прав та обов’язків, не передбачалося, з якою метою слідчим суддею чи судом приймалося рішення про арешт їх майна.

Указані вище прогалини в нормативно-правовому регулюванні інституту третіх осіб, щодо майна яких вирішується питання про арешт, було усунено прийняттям Закону України від 18 лютого 2016 р. «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо виконання рекомендацій, які містяться в шостій доповіді Європейської комісії про стан виконання Україною Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України, стосовно вдосконалення процедури арешту майна та інституту спеціальної конфіскації». Унесення відповідних змін до законодавства було продиктовано взятими Україною зобов’язаннями щодо імплементації прийнятої 3 квітня 2014 р. Європейським парламентом та Радою ЄС Директиви 2014/42/EU «Про замороження та конфіскацію засобів та доходів, отриманих злочинним шляхом, у Європейському Союзі» (Директива 2014/42/EU) [1]. Крім того, даною Директивою ЄС установлено мінімальний список правопорушень, що підпадають під її норми. До цього списку, зокрема, включено корупцію, відмивання грошей, інші серйозні фінансові злочини, контрабанду наркотиків, торгівлю людьми, тероризм, сексуальні злочини проти дітей та ін.

Статтями 5 та 6 Директиви 2014/42/EU однозначно регламентовано, що застосування конфіскації майна повинне мати низку конструктивних обмежень, спрямованих на захист прав власників. Зокрема, застосування спеціальної конфіскації до засобів, доходів і майна, що належать особі, яку визнано винною в учиненні кримінального правопорушення, має відбуватися лише після доведення, що інкриміноване правопорушення могло призвести, прямо або опосередковано, до економічної вигоди; указане майно було набуте в результаті злочинної поведінки (наприклад, якщо вартість майна є невідповідною законному доходу засудженого). Ще більше пересторог у ЄС було запроваджено щодо застосування спеціальної конфіскації до майна третьої особи, яка не є засудженою, а саме: таке майно має бути придбане третіми особами в підозрюваного або обвинуваченого; такі треті особи мали знати, що мета передачі або придбання спрямована на уникнення конфіскації, свідченням чого є те, що передача або придбання здійснювалося безкоштовно або в обмін на суму, значно нижчу за ринкову вартість [2].

Таким чином, зазначені вище зміни в законодавстві України, з урахуванням відповідних рекомендацій ЄС, істотно розширили сферу застосування спеціальної конфіскації, у тому числі й щодо майна третьої особи. Передбачалося, що до третьої особи спеціальна конфіскація застосовується за наявності достатніх підстав вважати, що вона, набувши таке майно від підозрюваного (обвинуваченого), знала або повинна була і могла знати, що воно має злочинне походження або набуте безоплатно, або за ринкову ціну, або за ціну, вищу ринкової вартості, або за ціну, нижчу ринкової вартості.

У положеннях Закону інакше висвітлюється мета арешту майна та збільшено перелік суб’єктів, щодо майна яких може застосовуватися арешт. Третю особу, щодо майна якої вирішується питання про арешт, законодавець нарешті відніс до учасників кримінального та судового провадження (пп. 25, 26 ч. 1 ст. 3 КПК України). Зокрема, КПК України було доповнено ст. 64², яка регламентує процесуальний статус третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, а саме визначає, що такою особою може бути будь-яка фізична або юридична особи. Крім того, передбачено момент, з якого виникає процесуальний статус третьої особи. Акцентується увага, що третя особа має права та обов’язки, передбачені КПК України для підозрюваного, обвинуваченого, у частині, що стосується арешту майна. Таку особу інформують про прийняті процесуальні рішення в кримінальному провадженні, що стосуються арешту майна, та надають їх копії у випадках та в порядку, установлених даним Кодексом. У ст. 64² КПК України також передбачено, що представником третьої особи може виступати особа, яка в кримінальному провадженні має право бути захисником; керівник чи інша особа, уповноважена законом або установчими документами, працівник юридичної особи за довіреністю – у випадку, якщо власником майна, щодо якого здійснюється арешт, є юридична особа. Зазначено необхідні документи, які мають підтверджувати повноваження представника третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, на участь у кримінальному провадженні та його процесуальні права.

Нова редакція ч. 4 ст. 170 КПК України передбачає, що у випадку, визначеному п. 2 ч. 2 ст. 170 КПК, арешт накладається на майно третьої особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно підлягатиме спеціальній конфіскації у випадках, передбачених КК України.

Водночас думки науковців щодо правової природи спеціальної конфіскації дещо різняться. Деякі науковці вважають, що спеціальна конфіскація має виключно кримінально-правовий характер. Так, К. П. Задоя стверджує, що на законодавчому рівні спеціальна конфіскація змодельована як кримінально-правовий захід, оскільки за змістом являє собою остаточне позбавлення людини права власності на відповідне майно. Правові наслідки такого позбавлення прав не повинні регулюватися на рівні кримінально-процесуального законодавства, яке може передбачати лише тимчасові обмеження прав та свобод людини, обумовлені необхідністю розслідування та судового вирішення кримінальної справи. На нормативному рівні спеціальна конфіскація має бути змодельована як додаткове покарання, оскільки сама собою вона не може забезпечити досягнення всіх цілей покарання, передбачених ч. 2 ст. 50 КК України, але в поєднанні з покаранням іншого виду може забезпечити їх реалізацію щодо конкретного засудженого [3, с. 78, 79]. Г. М. Собко вважає, що спеціальна конфіскація є видом кримінального покарання [4, с. 98].

Н. М. Ахтирська, М. О. Васильєва, А. С. Закревський, вважають спеціальну конфіскацію лише заходом кримінального процесуального примусу, оскільки його застосування не може забезпечити досягнення мети покарання, зокрема її каральної та виправної частини. На їх думку, предмети, речі, здобуті в результаті вчинення злочину, або на які було спрямовано злочин, не перебувають і ніколи не перебували в законному володінні особи, яка вчинила злочин, тому їх конфіскація не є обмеженням прав і свобод засудженого, а отже, і не є видом покарання. Разом з тим на сьогодні залишається незрозумілою доля предметів та інших речей, що повинні підлягати конфіскації, у випадках звільнення особи від кримінальної відповідальності [5, с. 30, 31].

Існують науковці, які вбачають подвійну правову природу спеціальної конфіскації як правового заходу, а саме кримінально-правову та кримінально-процесуальну. Зокрема, С. О. Ковальчук у спеціальній конфіскації розуміє подвійну правову природу: кримінально-правову, тобто як один із заходів кримінально-правового впливу, та кримінально-процесуальну, а саме як спосіб вирішення долі речових доказів [6, с. 190, 192].

Слід зазначити, що в постанові Верховного Суду від 19 березня 2018 р. у справі № 662/360/17 щодо природи спеціальної конфіскації вказано: «Спеціальна конфіскація не є покаранням, а належить до інших заходів кримінально-правового характеру, які полягають у передбачених законом обмеженнях прав і свобод засуджених, що не мають карального навантаження, а спрямовані на забезпечення безпеки суспільства шляхом реалізації превентивної мети – утримання винних від учинення нових протиправних діянь та усунення умов, які сприяють їх учиненню» [2]. Отже, не будучи видом покарання, на сьогодні спеціальна конфіскація може бути застосована і до третьої особи, яка не вчиняла будь-якого правопорушення та не є засудженою. Саме ця її ознака є новелою національного законодавства і потребує особливої уваги та наукового дослідження.

Водночас у країнах Європи застосовуються механізми значно більшого втручання в право власності, які переслідують мету отримання ефективніших інструментів, спрямованих на повернення доходів від економічних злочинів. Ці інструменти передусім передбачають: припущення про злочинність (тест на «кримінальний стиль життя»), що полягає у перекладенні тягаря доказування на правопорушника, аби він / вона засвідчили законність джерел своїх активів та в такий спосіб зберегли свою власність від конфіскації (такі норми існують у Фінляндії, Франції, Італії, Литві, Нідерландах, Сполученому Королівстві); конфіскацію, не засновану на вироку суду, а також повернення активів у межах цивільного права (Італія, Сполучене Королівство); примусові судові розпорядження щодо розкриття всіх активів по всьому світу в обмін на ризик вважатися особою, яка виявила неповагу до суду (Сполучене Королівство); грошові покарання та штрафи на додаток до конфіскації (Нідерланди); ув’язнення (як найперша опція) за несплату суми, що вимагається судом (Сполучене Королівство) тощо [7].

Як бачимо, у більшості європейських юрисдикцій загальна тенденція полягає не лише в переслідуванні злочинця за його злочин, а й позбавленні його фінансової вигоди, здобутої в результаті вчинення злочину.

Загалом, упродовж останніх років відбувається трансформація законодавчої конструкції інституту третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, точаться постійні наукові дискусії з приводу належності такого арешту майна до кримінального чи до кримінального процесуального права, а іноді висловлюються думки щодо його належності до цивільного права. Прикладом, О. Я. Кондра свого часу відстоював позицію, що арешт майна третіх осіб за своєю природою є цивілістичною категорією [8, с. 278]. Н. А. Орловська вважала арешт майна третіх осіб примусовим заходом кримінально-правового впливу. Проте в подальшому у своїх роботах вона зазначила, що такий арешт є або суто компенсаційним заходом, або заходом забезпечення кримінального провадження [9, с. 140].

Ми підтримуємо науковців, які арешт майна третьої особи відносять до кримінальної процесуальної категорії. Так, С. Я. Бурда, розглядаючи арешт майна третіх осіб як засіб забезпечення кримінального провадження, стверджує, що він є не кримінально-правовим, а кримінально-процесуальним заходом [10, с. 221‒230]. На думку О. В. Єрмака, арешт майна третіх осіб, придбаного злочинним шляхом, не є заходом покарання та не належить до штрафних санкцій. Такий арешт виступає правовідновлюючою санкцією, місце якої саме в КПК України [11, с. 156‒162].

Разом з тим, не зважаючи на реформування інституту третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, зміни і доповнення кримінального процесуального законодавства України в цьому напрямі не вплинули на слідчу та судову практику, де залишається багато дискусійних і проблемних питань щодо правової природи арешту майна третьої особи і порядку його застосування. Так, на сьогодні не врегульовано питання «розумності» строку дії арешту майна з метою забезпечення спеціальної конфіскації. Майно ризикує залишатися арештованим на весь період досудового розслідування чи судового провадження, яке може тривати роками, оскільки така мета накладення арешту, як забезпечення застосування спеціальної конфіскації, навряд чи відпаде. До того ж третя особа буде обмежена в розпорядженні арештованим майном увесь цей час.

На доктринальному рівні виникають питання і щодо правової обумовленості збереження арештованого майна, зокрема в ст. 64² КПК України не визначено поняття «арешту майна третіх осіб». В українській системі «спеціальної конфіскації» слідчий та прокурор досі мають доводити незаконне походження активів правопорушника. До того ж, для порівняння, розширена конфіскація в праві ЄС полягає в тому, що тягар доказування покладено на порушника, якого визнано винним за серйозне кримінальне правопорушення, і саме він має довести законний характер набуття своєї власності та своїх витрат.

Підсумовуючи, слід зазначити, що інститут третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт, є досить складним, має численні правові невизначеності, суттєві недоліки, які можуть бути використані в кримінальному провадженні з метою порушення майнових прав власників, а тому потребує свого подальшого наукового дослідження й удосконалення.

Досліджено стан наукової розробки інституту третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт. На підставі аналізу нормативно-правових актів, пов’язаних з правовою регламентацією спеціальної конфіскації та арешту майна третьої особи, виокремлено редакційно невдалі формулювання з цих питань, що допускали варіативність тлумачення певних норм.

Акцентовано увагу на тому, що ідея розробки інституту третьої особи полягала в запровадженні механізмів заморожування та спеціальної конфіскації засобів учинення злочинів і доходів, отриманих злочинним шляхом, введенні в дію низки суворих юридичних заходів за вчинення визначеного роду злочинів, дотриманні процедурних запобіжників, які надаватимуть будь-якій залученій у кримінальне провадження третій особі чіткої процедурної позиції в процесах щодо спеціальної конфіскації разом з правами, що належать стороні, яка захищається, зокрема щодо правової допомоги. Робиться висновок, що положення Закону України від 18 лютого 2016 р. «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо виконання рекомендацій, які містяться в шостій доповіді Європейської комісії про стан виконання Україною Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України, стосовно вдосконалення процедури арешту майна та інституту спеціальної конфіскації» істотно розширили сферу застосування спеціальної конфіскації, у тому числі й щодо майна третьої особи, по новому визначили мету арешту майна

Проаналізовано наукові позиції та практику Верховного Суду щодо правової природи спеціальної конфіскації, міжнародні механізми втручання в право власності особи, позбавлення фінансової вигоди здобутої в результаті вчинення злочину. Обґрунтовано позицію щодо вдосконалення положень чинного кримінального процесуального законодавства, які регламентують порядок арешту майна третьої особи.

V. V. Nazarov, T. V. Smalyuk. THIRD PERSON INSTITUTE IN CRIMINAL PROCEEDINGS: ESTABLISHMENT AND LEGISLATIVE TRANSFORMATION

The state of scientific development of the institute of a third person, in respect of whose property the issue of arrest is being resolved, has been studied. Based on the analysis of normative legal acts related to the legal regulation of special confiscation, seizure of property of a third person, editorially unsuccessful formulations on these issues were singled out, which allowed for variability in the interpretation of certain norms.

Emphasis is placed on the fact that the idea of developing a third person institution was to introduce mechanisms for freezing and special confiscation of means of committing crimes and proceeds of crime, the introduction of a number of strict legal measures for certain crimes, compliance with procedural safeguards to provide to a third person involved in criminal proceedings with a clear procedural position in special confiscation proceedings together with the rights of the protected party, in particular with regard to legal aid. It is concluded that the provisions of the Law of Ukraine of February 18, 2016 «On Amendments to the Criminal and Criminal Procedure Codes of Ukraine to implement the recommendations contained in the sixth report of the European Commission on Ukraine’s implementation of the Action Plan on visa liberalization for Ukraine, regarding the improvement of the procedure of seizure of property and the institution of special confiscation» significantly expanded the scope of application of special confiscation, including the property of a third person, and redefined the purpose of seizure of property. For the first time, the legislator classified a third person as a participant in criminal and judicial proceedings, and determined the procedural status of such a person.

The scientific positions and practice of the Supreme Court on the legal nature of special confiscation, international mechanisms of interference with a person’s property rights, deprivation of financial benefits obtained as a result of a crime are analyzed. The position on improving the provisions of the current criminal procedure legislation, which regulate the procedure for seizing the property of a third party, is substantiated.

Keywords: criminal proceedings, seizure of property, third person in respect of whose property the issue of seizure is being resolved, special confiscation, prosecution.

Література

1. Directive 2014/42/eu of the european parliament and of the council of 3 april 2014. URL: https://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/PDF/?uri=CELEX:32014L0042&from=EN

2. Проблема: Безпідставне втручання. URL: http://jurist.ua/?article/1646

3. Задоя К. П. Нормативне (законодавче) вирішення питання про юридичну природу спеціальної конфіскації майна de lege ferenda. Вісник Вищої ради юстиції. 2012. № 2. С. 76–86.

4. Собко Г. М. Конфіскація за кримінальним законодавством України: дис. … канд. юрид. наук. К., 2008. 211 с.

5. Конфіскація в справах про торгівлю людьми в Україні: фінансування допомоги потерпілим та боротьби зі злочином /Н. М. Ахтирська, М. О. Васильєва, А. С. Закревський. К.: Тамподек ХХІ, 2007. 225 с.

6. Ковальчук С. О. Забезпечення недоторканності права власності під час застосування спеціальної конфіскації як способу вирішення долі речових доказів. Право і суспільство. 2015. № 6-2. С. 188‒194.

7. Як повернути вкрадені активи? ЄС відповідає на ключові питання. URL: https://www.eurointegration.com.ua/articles/2015/11/4/7040324/

8. Кондра О. Проблеми правової природи «спеціальної конфіскації» у кримінально-правових санкціях. Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2010. Вип. 50. С. 276–286.

9. Орловська Н. Регулювання спеціальної конфіскації в Україні. Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка. 2015. Вип. 2. С. 135–144.

10. Гловюк І. Окремі аспекти доказування при застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження слідчим суддею. Право України. 2014. № 10. С.97–103.

11. Єрмак О. В. Конфіскація в кримінальному праві України в періоди радянської державності й у сучасних умовах. Право і суспільство. 2015. № 3 (2). C. 156–162.

ПРОБЛЕМИ ЕФЕКТИВНОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

admin — Tue, 11 Jan 2022 12:55:07 +0000

Назаров В.В.

доктор юридичних наук, професор

Голова Інституту кримінального правосуддя ГОСЛ

м. Київ, Україна

За ступенем «насиченості» державним примусом кримінальне провадження посідає перше місце серед усіх відомих нашому праву процедур. Найбільш суворими порівняно з іншими заходами примусу є запобіжні заходи. Їх застосуванню передує чимало процедур, дотримання яких має убезпечувати від незаконного порушення прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого.

Частиною 1 статті 176 КПК України передбачено цілу низку запобіжних заходів для того, щоб при їх обранні можна було не лише врахувати тяжкість учиненого кримінального правопорушення, особу підозрюваного, обвинуваченого чи інші обставини, а й обрати доцільний у певній ситуації запобіжний захід. Застосування будь-якого запобіжного заходу є виключним правилом, має бути максимально ефективним та чітко врегульованим законом. За даними судової статистики, протягом 2019 року слідчі судді розглянули 50,3 тис. клопотань про застосування запобіжних заходів, із яких задоволено 36,3 тис. (72 % від кількості розглянутих); 2018 року цей показник становив 50,8 тис. клопотань про застосування запобіжних заходів, із яких задоволено 35,1 тис. (69,1 %); 2017 року розглянуто 51,6 тис. клопотань, із яких задоволено майже 35,2 тис. (68,2 %) [1].

Кожен із визначених у законі запобіжних заходів з тим чи іншим ступенем успішності може виконати певну мету кримінального провадження. Це надає стороні обвинувачення право вибору оптимального запобіжного заходу в конкретній ситуації. Водночас незважаючи на визначений у КПК України порядок їх застосування, є чимало випадків порушення законності з боку сторони обвинувачення саме процесуального порядку застосування деяких з них. Слідча та судова практика в досліджуваній сфері певним чином характеризує проблемні ланки, які потребують особливого детального підходу й вирішення. Зокрема, під час подання клопотань про застосування запобіжного заходу слідчі судді не рідко визнають їх невідповідними вимогам закону, а саме через брак повних даних щодо підозрюваного, відомостей про судимість, обставини вчинення кримінального правопорушення, відсутність у протоколах затримання особи дати та часу такого затримання чи конкретизації підстав, за наявності яких є необхідність у продовженні строку запобіжного заходу, а також необґрунтованість винятковості обрання відповідного запобіжного заходу тощо. Унаслідок зазначених недоліків слідчі судді повертають такі клопотання, що, у свою чергу, негативно впливає на оперативність застосування необхідних заходів і тим самим знижує ефективність розслідування.

Незважаючи на різноманітність запобіжних заходів, з кожним роком збільшується кількість випадків застосування до підозрюваних запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Прикладом, частка клопотань щодо застосування тримання під вартою в загальній кількості всіх запобіжних заходів у 2019 році в середньому становила 70,23 %. Для порівняння, частка клопотань щодо застосування застави, яка позиціонується як альтернатива триманню під вартою, становила лише 0,83 %. У 2020 році ситуація не покращилась, слідчими та прокурорами було подано до судів першої інстанції лише 438 клопотань про застосування застави (для порівняння, найбільша кількість клопотань про застосування застави була у 2013 році – 1 404, що майже втричі більше чим на сьогодні) [2].

На державному рівні не вирішено питань щодо умов утримання підозрюваних, обвинувачених у СІЗО. Сучасні українські реалії свідчать, що в СІЗО порушуються абсолютно всі норми і умови тримання, харчування та вимоги санітарії. Зареєстрований у 2020 році у слідчих ізоляторах рівень захворюваності на туберкульоз майже в 100 разів вище, ніж поширення цього захворювання серед цивільного населення [3]. Нині відсутні будь-які дослідження впливу вірусу COVID-19 на арештованих, які одразу потрапляють до групи ризику. Обмеження зовнішніх контактів через заборону побачень та передач не вирішують відповідну проблему, оскільки залишаються два критичні фактори – перебування великої кількості заарештованих в одній камері та відсутність розвиненої інфраструктури для лікування в СІЗО, що в сукупності може призвести і призведе до масових летальних випадків серед заарештованих.

У 2020 році Кабінет міністрів України запровадив експериментальний проект, згідно з яким заарештовані можуть за певну плату покращити свої умови тримання під вартою в слідчому ізоляторі. Ефективність такого експерименту покаже час. Разом з тим вважаємо, що доцільно було б більше приділяти увагу поліпшенню людських умов перебування заарештованих загалом, а не лише за окрему плату, а також зменшити кількість заарештованих у камері, яка на сьогодні сягає 12 чи 16 осіб.

Окремі проблеми виникають й при застосуванні інших запобіжних заходів. Так, абсолютно неоднозначним є такий захід, як особиста порука. У кримінальному процесуальному законі не міститься визначення поняття «поручитель», що безперечно є недоліком, оскільки чітко не передбачено вимог до поручителя, а також відсутні критерії оцінювання, чи заслуговує поручитель на довіру, чи ні. Отже, слідчий, прокурор, слідчий суддя мають керуватися лише власним переконанням, що є достатньо суб’єктивним чинником. До того ж поняття «довіра» підсилюється прикметником «особлива довіра», що ускладнює його розуміння, а також законодавцем не передбачено, чим саме визначається «особлива довіра» та в чому вона полягає.

Література:

Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції у 2017, 2018, 2019 рр. URL: http://www.scourt.gov.ua.
Баганець О. Стан дотримання конституційних прав громадян під час досудового розслідування у 2019 році. URL: https://resonance.ua/stan-dotrimannya-konstituciynikh-prav/
Звернення Української Гельсінської спілки з прав людини стосовно необхідності впровадження заходів, спрямованих на захист хворих осіб, що знаходяться в місцях позбавлення волі від впливу COVID-19. URL : https://helsinki.org.ua/appeals/zvernennia-ukrains-koi-hel-sins-koi-spilky-z-prav-liudyny-stosovno-neobkhidnosti-vprovadzhennia-zakhodiv-spriamovanykh-na-zakhyst-khvorykh-osib-shcho-znakhodiat-sia-v-mistsiakh-pozbavlennia-voli-vid-v/

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ВЗАЄМОДІЇ ОРГАНІВ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ТА ОПЕРАТИВНИХ ПІДРОЗДІЛІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

admin — Mon, 17 May 2021 07:05:39 +0000

Віктор Володимирович НАЗАРОВ,

доктор юридичних наук, професор,

Голова Інституту кримінального правосуддя

професор кафедри кримінального процесу та криміналістики

Академії адвокатури України

Органи розслідування демонструють повну безвідповідальність за розкриття кримінальних правопорушень, бездіяльність та безконтрольність. Цілісної структури правоохоронної системи, яка спільно, у взаємодії між собою, повинна боротися зі злочинністю та стояти на захисті прав громадян, тепер немає. Як наслідок, навіть Президент України сьогодні вимагає від усіх правоохоронних органів злагодженої командної роботи.

Перелік використаних джерел

ПІДСТАВИ ПРОВЕДЕННЯ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ ТА ЇХ ДОКАЗУВАННЯ У ПРОЦЕСУАЛЬНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ПРОКУРОРА

admin — Sun, 16 Dec 2018 06:59:32 +0000

УДК 343.163

12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність

ПІДСТАВИ ПРОВЕДЕННЯ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ ТА ЇХ ДОКАЗУВАННЯ У ПРОЦЕСУАЛЬНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ПРОКУРОРА

ОСНОВАНИЯ ПРОВЕДЕНИЯ СЛЕДСТВЕННЫХ (РОЗЫСКНЫХ) ДЕЙСТВИЙ И ИХ ДОКАЗЫВАНИЕ В ПРОЦЕССУАЛЬНОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ПРОКУРОРА

THE BASES OF CARRYING OUT INVESTIGATIVE (SEARCH) ACTIONS AND THEIR PROOF IN PROCEDURAL ACTIVITY OF THE PROSECUTOR

Літвінова Ірина Феофанівна, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального права і процесу Навчально-наукового Юридичного інституту Національного авіаційного університету

Стаття присвячена дослідженню питань фактичних підстав проведення слідчих (розшукових) дій, а також встановленню необхідності та можливості їх доказування прокурором під час розгляду клопотань слідчим суддею. На підставі аналізу норм чинного Кримінального процесуального кодексу України та правозастосовної практики формулюється висновок про те, що необґрунтована встановленими в результаті кримінального процесуального доказування даними випадкова можливість вважати, що в результаті запланованих слідчих (розшукових) дій будуть отримані необхідні (або будь-які) докази, не може бути достатньою фактичною підставою проведення слідчих (розшукових) дій, обмеження конституційних прав і свобод людини. Встановлені у законі цілі проведення слідчих (розшукових) дій мають бути відображені у клопотанні слідчого, прокурора шляхом їх детального обґрунтування конкретними обставинами, підтверджені в судовому засіданні, сукупність яких і стане фактичною підставою їх проведення.

Ключові слова: слідчі (розшукові) дії; клопотання слідчого, прокурора; обґрунтованість проведення слідчих (розшукових) дій; судовий контроль за проведенням слідчих (розшукових) дій; доказування підстав обмеження конституційних прав особи.

Статья посвящена исследованию вопросов фактических оснований проведения следственных (розыскных) действий, а также установлению необходимости и возможности их доказывания прокурором при рассмотрении ходатайств следственным судьей. На основании анализа норм действующего Уголовного процессуального кодекса Украины и правоприменительной практики формулируется вывод о том, что необоснованная установленными в результате уголовного процессуального доказывания случайная возможность полагать, что в результате запланированных следственных (розыскных) действий будут получены искомые (или любые) доказательства, не может выступать достаточным фактическим основанием проведения следственных (розыскных) действий, ограничения конституционных прав и свобод личности. Установленные в законе цели проведения следственных (розыскных) действий должны быть отображены в ходатайстве следователя, прокурора путем их детального обоснования конкретными обстоятельствами, подтверждены в судебном заседании, совокупность которых и станет фактическим основанием для их проведения.

Ключевые слова: следственные (розыскные) действия; ходатайство следователя, прокурора; обоснованность проведения следственных (розыскных) действий; судебный контроль за проведением следственных (розыскных) действий; доказывание оснований ограничения конституционных прав личности.

The article is devoted to a research of questions of the actual bases of carrying out investigative (search) actions, and also establishments of need and a possibility of their proof by the prosecutor by consideration of petitions by the investigative judge are investigated. On the basis the analysis of standards of the acting Criminal procedural code of Ukraine and law-enforcement practice a conclusion about what unreasonable established as a result of criminal procedural proof a casual opportunity to believe that as a result of the planned investigative (search) actions will be received required (or any) proofs, can’t act as the sufficient actual basis of carrying out investigative (search) actions, restrictions of constitutional rights and personal freedoms is formulated. The purposes of carrying out investigative (search) actions established in the law have to be displayed in the petition of the investigator, prosecutor by their detailed justification by concrete circumstances, are confirmed in court session which set will become the actual basis for their carrying out.

Key words: investigative (search) actions; petition of the investigator, prosecutor; validity of carrying out investigative (search) actions; judicial control of carrying out investigative (search) actions; proof of the bases of restriction of constitutional rights of the personality.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими чи практичними завданнями. Одним із пріоритетних напрямів кримінальної процесуальної політики нашої держави є формування такого законодавства, яке б створювало належні умови для ефективної діяльності органів досудового розслідування, прокуратури, суду. Виконуючи визначені кримінальним процесуальним законом завдання, зокрема забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування, слідчий та прокурор використовують проведення слідчих (розшукових) дій як найбільш ефективний засіб отримання та закріплення доказової інформації, забезпечуючи при цьому охорону прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень.

Незважаючи на те, що проблемам проведення слідчих (розшукових) дій присвячено чимало наукових праць, як до (в контексті проведення слідчих дій), так і після прийняття та набрання чинності Кримінальним процесуальним кодексом України 2012 року (далі – КПК), питання, пов’язані із порядком їх проведення не втрачають своєї актуальності й сьогодні.

У сучасних умовах постійного реформування кримінального процесуального законодавства та на тлі посилення керівної функції прокурора й контрольних функцій суду у досудовому провадженні, особливу актуальність і значущість набувають питання законності й обґрунтованості проведення слідчих (розшукових) дій, зокрема тих, якими обмежуються конституційні права та свободи людини, і проведення яких, відповідно до чинного законодавства, вимагає отримання судового рішення.

Основним компонентом, який визначає законність та обґрунтованість звернення слідчого, прокурора до слідчого судді із відповідним клопотанням, як і самого проведення слідчої (розшукової) дії, є наявність належних підстав.

При цьому, слід вказати на те, що незважаючи на відносну теоретичну, наукову розробленість питань, що стосуються підстав проведення слідчих (розшукових) дій, усе ще наявна відсутність єдності поглядів як серед учених, так і практичних працівників щодо поняття таких підстав, їх видів, необхідності та рівня встановлення.

Разом з тим, така єдність є необхідною не тільки для подальшого удосконалення кримінального процесуального законодавства, а й для оптимізації правозастосовної діяльності, зокрема, при доказуванні прокурором наявності підстав проведення слідчих (розшукових) дій.

Ступінь розробленості теми. Перш за все, варто відзначити, що науковий інтерес до проблем законності та обґрунтованості проведення слідчих/слідчих (розшукових) дій учені проявляли завжди, на різних етапах розвитку науки кримінального процесу. Різні аспекти підстав їх проведення висвітлювались у роботах учених як радянського періоду (В.Д. Арсеньєв, І.Є. Биховський, А.Я. Дубинський, В.І. Зажицький, Л.М. Карнєєва, Л.Д. Кокорєв, М.С. Строгович, С.А. Шейфер, М.Л. Якуб та ін.), так і сучасної України (І.М. Бацько, Т.О. Борець, Л.С. Жиліна, С.Ю. Карпушин, Е.Є. Манівлець, В.Т. Маляренко, Д.Б. Сергєєва, М.М. Сичук, Л.Д. Удалова, Ю.М. Чорноус та ін.).

Однак більшість наукових досліджень, що присвячені інституту слідчих дій, проводились у відповідності до законодавства, що на цей час уже втратило чинність і відповідно не враховує проблемні питання його застосування в умовах чинного КПК України. Сучасні ж дослідження, як правило, не містять конкретних пропозицій щодо удосконалення системи підстав проведення слідчих (розшукових) дій, і не вирішують загалом проблеми їх встановлення і, зокрема, доказування прокурором під час розгляду відповідного клопотання слідчим суддею.

Варто звернути увагу і на те, що ця проблема має не стільки теоретичне, як практичне значення, оскільки необґрунтоване проведення слідчих (розшукових) дій або необґрунтоване звернення до суду із клопотанням про дозвіл на їх проведення можуть призвести до порушення конституційних прав і свобод людини, визнання отриманих доказів недопустимими, необґрунтованого закриття кримінального провадження тощо, а також вирішення питання про відповідальність посадових осіб.

Метою цієї статті є визначення фактичних підстав проведення слідчих (розшукових) дій, а також встановлення необхідності, можливості та рівня їх доказування прокурором під час розгляду клопотання слідчим суддею.

Виклад основного матеріалу. КПК України, наряду із достатньо детальною регламентацією порядку проведення слідчих (розшукових) дій, у більшості випадків не містить чітких вимог щодо фактичних підстав прийняття рішення про їх проведення, хоча саме фактичні підстави несуть основне змістовне навантаження у структурі такого рішення, а відповідно і у структурі клопотання слідчого, прокурора про проведення слідчої (розшукової) дії.

У свою чергу, під час розгляду слідчим суддею клопотання слідчого, прокурора про проведення слідчої (розшукової) дії доказова діяльність прокурора, насамперед, спрямовується на доказування наявності саме фактичних підстав її проведення.

При цьому, безумовно важливим є однозначне розуміння фактичних підстав проведення конкретної слідчої (розшукової) дії усіма посадовими особами, які звертаються із відповідним клопотанням, ухвалюють по ньому рішення, оцінюють законність і обґрунтованість проведення слідчої (розшукової) дії тощо. Так, слідчий, який звертається із клопотанням до прокурора, виходить з того, що ті обставини, які є фактичними підставами проведення слідчої (розшукової) дії, сприймаються ними однаково. Слідчий, прокурор, який підтримує клопотання в суді, розраховують на таке ж розуміння й тлумачення закону в частині фактичних підстав проведення слідчої (розшукової) дії і з боку слідчого судді.

Відповідно до ч. 2 ст. 223 КПК України підставами для проведення слідчої (розшукової) дії є наявність достатніх відомостей, що вказують на можливість досягнення її мети.

При цьому, у процесуальній літературі фактичними підставами проведення слідчих/слідчих (розшукових) дій у більшості випадків називають конкретні дані, що обумовлюють необхідність їх проведення [1, с. 6–7]. С.А. Шейфер конкретизував таке формулювання і зазначив, що фактичні підстави є сумарним результатом взаємозв’язку елементів, які утворюють правову пізнавальну структуру слідчої дії (об’єкт – підстава – ціль) і представляють собою конкретні відомості про можливість отримання доказової інформації зі слідів певного виду [2, с. 60].

Слід відзначити, що, загалом, наукові уявлення про фактичні підстави проведення слідчих (розшукових) дій є достатньо типовими і не мають значних відмінностей. Перш за все, справедливо вказується на те, що фактичні підстави – це конкретні дані, тобто відомості, що є необхідними для формування висновку, прийняття рішення, і які мають бути відображені у матеріалах кримінального провадження.

При цьому, слід враховувати, що роздуми про фактичну необхідність проведення слідчої (розшукової) дії мають й іншу сторону, яка характеризує тактичний аспект вибору проведення слідчої (розшукової) дії. Тактичний аспект прийняття рішення про проведення слідчої (розшукової) дії полягає у врахуванні слідчим, прокурором категорії або виду злочину, реальної ситуації, що виникла під час розслідування, умов, які визначають вибір тактичної комбінації, тощо [3, с. 723].

Процесуальні й тактичні аспекти підстав та порядку проведення слідчих (розшукових) дій тісно пов’язані й взаємодіють. Їх тісний зв’язок підтверджується й тим, що окремі тактичні аспекти проведення слідчих (розшукових) дій набули характеру нормативних приписів.

Зокрема, відповідно до ч. 9 ст. 224 КПК України у кримінальних провадженнях щодо злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи, а також щодо злочинів, вчинених із застосуванням насильства або погрозою його застосування, одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб для з’ясування причин розбіжностей в їхніх показаннях не може бути проведений за участю малолітнього або неповнолітнього свідка чи потерпілого разом з підозрюваним.

Очевидно, що така законодавча заборона, незважаючи на формальну наявність фактичних підстав для проведення одночасного допиту між зазначеними особами, обумовлена виключно тактичними положеннями залучення неповнолітніх, і зокрема малолітніх осіб, до участі у такій складній (насамперед, у психологічному, моральному аспекті) слідчій (розшуковій) дії.

Таким чином, варто погодитись із тим, що фактичними підставами проведення слідчих (розшукових) слід визнати сукупність даних, які обумовлюють необхідність і можливість проведення конкретної слідчої (розшукової) дії у конкретних умовах [4, с. 159–160].

Звертаючись до суду із клопотанням про проведення окремих слідчих (розшукових) дій, прокурор повинен доказати ті обставини, які є фактичними підставами їх проведення, тобто фактичними підставами обмеження конституційних прав і свобод особи і через які виникла необхідність у проведенні конкретної слідчої (розшукової) дії.

Висновок про необхідність доказування фактичних підстав проведення слідчих (розшукових) дій при зверненні до суду з відповідним клопотанням є результатом аналізу як загальних положень про кримінальне процесуальне доказування, так і спеціальних норм, які регулюють порядок звернення слідчого, прокурора до суду з таким клопотанням і порядок його розгляду слідчим суддею.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 91 КПК України доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження. Очевидно, що обставини, які претендують на значення фактичних підстав проведення слідчих (розшукових) дій, і які є підставами обмеження конституційних прав і свобод людини, також мають значення для кримінального провадження. При цьому, виходячи із положень ч. 1 ст. 92 КПК України, доказування цих обставин покладається на слідчого, прокурора.

Стаття 234 КПК України зобов’язує слідчого, прокурора до клопотання про проведення обшуку додавати оригінали або копії документів та інших матеріалів, якими прокурор, слідчий обґрунтовує доводи клопотання. А ч. 5 цієї ж статті встановлює фактично єдину підставу для відмови у задоволенні клопотання про обшук – якщо прокурор, слідчий не доведе наявність достатніх підстав вважати, що: 1) було вчинено кримінальне правопорушення; 2) відшукувані речі і документи мають значення для досудового розслідування; 3) відомості, які містяться у відшукуваних речах і документах, можуть бути доказами під час судового розгляду; 4) відшукувані речі, документи або особи знаходяться у зазначеному в клопотанні житлі чи іншому володінні особи; 5) за встановлених обставин обшук є найбільш доцільним та ефективним способом відшукання та вилучення речей і документів, які мають значення для досудового розслідування, а також встановлення місцезнаходження розшукуваних осіб, а також заходом, пропорційним втручанню в особисте і сімейне життя особи.

Однак, аналіз правозастосовної практики засвідчує наявність випадків ігнорування вищевикладених законодавчих вимог. Так, слідчі, прокурори у своїх клопотаннях не завжди наводять відомості на підтвердження факту вчинення кримінального правопорушення; не підтверджують те значення, яке відшукувані предмети і документи мають для досудового розслідування; не обґрунтовують те, що відомості, які містяться у відшукуваних предметах і документах, можуть бути доказами під час судового розгляду, а також те, що вони не можуть бути отримані іншим шляхом і т.п. [5, с. 28–30; 6, с. 8–16].

Разом із тим, виникає питання: можливо до рішень про проведення слідчих (розшукових) дій взагалі неможливо висувати вимогу обґрунтованості через принципову неможливість доказування їх фактичних підстав, оскільки обставини, які викликають необхідність проведення слідчих (розшукових) дій, є обставинами майбутнього, такими, що ще не наступили, а тому і практично недоступними для пізнання особою, яка приймає відповідне процесуальне рішення?

Однак така позиція суперечила б змісту закону та характеру процесуальних рішень.

Законодавець вимагає від слідчого, прокурора викладення у клопотанні підстав і мотивів, які обумовлюють необхідність і можливість обмеження конституційних прав особи, і підтверджують неможливість діяти іншим шляхом в інтересах кримінального провадження.

До кожного клопотання мають бути додані матеріали, які підтверджують доводи, викладені у ньому, а саме клопотання має бути обґрунтовано безпосередньо у судовому засіданні прокурором. Слідчий суддя, у свою чергу, задовольняючи клопотання слідчого, прокурора, повинен вказати у своєму рішенні конкретні фактичні дані, з урахуванням яких він ухвалив саме таке рішення.

Таким чином, оскільки рішення про задоволення клопотання ухвалюється слідчим суддею у зв’язку із конкретними фактичними обставинами, які були встановлені під час досудового розслідування і підтверджені у судовому засіданні, уся попередня діяльність слідчого, прокурора у цьому напрямі полягає у доказуванні підстав затребуваного ними судового рішення.

Необхідність обґрунтування клопотань про проведення слідчих (розшукових) дій, як і судових рішень, якими ці клопотання вирішуються, обумовлюється не лише вищезазначеними законодавчими вимогами, а й самим характером цих рішень. Як вказує П.А. Лупинська, процесуальна вимога обґрунтованості є проявом інформаційної природи рішення. Для прийняття будь-якого рішення посадова особа повинна володіти необхідною та достатньою інформацією для обґрунтування висновку про наявність «правової ситуації», з якою закон пов’язує настання тих чи інших правових наслідків [7, с. 150].

Не варто забувати, що закон у переважній більшості випадків не зобов’язує слідчого, прокурора у кожному разі ініціювати перед судом питання про проведення слідчих (розшукових) дій. Встановлення необхідності їх проведення залишено законодавцем на розсуд відповідних посадових осіб, перш за все прокурора як процесуального керівника розслідуванням, однак цей розсуд не може бути довільним, він має ґрунтуватись на конкретних обставинах, що встановлені в результаті кримінального процесуального доказування.

Вибір правильного рішення у таких випадках, у кінцевому рахунку, залежить від оцінки встановлених фактичних обставин. Результатом такої оцінки має стати висновок, який певною мірою буде мати прогностичний характер і відображати очікуваний за встановлених обставин результат – отримання доказів при проведенні слідчої (розшукової) дії.

При цьому, результат запланованого процесуального акту (проведення слідчої (розшукової) дії) завжди буде мати варіативний характер, тому прокурор, як суб’єкт оцінки доказів, на етапі звернення до суду з відповідним клопотанням повинен встановити, за яких конкретних обставин кожен із варіантів може бути реалізований, якою є імовірність появи необхідних для цього умов, співставити різні варіанти розвитку подій і після цього зробити вибір одного із них, що можливо лише за умови, якщо усі варіанти прогнозу ґрунтуються на встановлених фактичних даних, тобто на відповідних підставах. Бажання або інтуїція не можуть виступати такими підставами. Незважаючи на те, що прокурор, як представник сторони обвинувачення у кримінальному провадженні, усе ж таки матиме свою суб’єктивну складову у такому прогнозі, єдино можливою підставою для формулювання варіантів та вибору одного із них залишається достовірна інформація.

Висновки. Як висновок можна відзначити, що необґрунтована встановленими в результаті кримінального процесуального доказування даними випадкова можливість вважати, що в результаті запланованих слідчих (розшукових) дій будуть отримані необхідні (або будь-які) докази, не може бути достатньою фактичною підставою проведення слідчих (розшукових) дій, обмеження конституційних прав і свобод людини. Встановлені у законі цілі проведення слідчих (розшукових) дій мають бути відображені у клопотанні слідчого, прокурора шляхом їх детального обґрунтування конкретними обставинами, підтверджені в судовому засіданні, сукупність яких і стане фактичною підставою їх проведення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Следственные действия (процессуальная характеристика, тактические и психологические особенности): учебное пособие / под ред. Б.П. Смагоринского. М., 1994. 145 с.

2. Шейфер С.А. Следственные действия: система и процессуальная форма. М.: «Юрид. лит.», 1981. 127 с.

3. Шейфер С.А. Особенности расследования по конкретному уголовному делу // Курс криминалистики. Общая часть / под ред. В.Е. Корноухова. М.: «Юристъ», 2000. 784 с.

4. Сичук М.М. Фактичні підстави прийняття процесуальних рішень про провадження слідчих дій. Підприємництво, господарство і право. 2011. № 9. С. 159–161.

5. 35 неформальних практик у кримінальному судочинстві України / О.А. Банчук, І.О. Дмитрієва, Л.М. Лобойко, З.М. Саідова. К.: «Арт-Дизайн», 2014. 48 с.

6. Узагальнення судової практики щодо розгляду слідчим суддею клопотань про надання дозволу на проведення обшуку житла чи іншого володіння особи (витяг) / Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ / Узагальнення судової практики: офіційний сайт. URL: http://sc.gov.ua/ua/uzagalnennja_sudovoji_praktiki.html.

7. Лупинская П.А. Решения в уголовном судопроизводстве. Их виды, содержание и формы. М.: «Юрид. лит.», 1976. 168 с.