кандидат педагогічних наук

Комплексність проблеми забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх зумовлює необхідність дослідження процесів міжнародно-правового регулювання у даній сфері. На підставі аналізу наукових публікацій автор статті репрезентую дві оригінальні класифікації: пріоритетних засад вивчення проблеми з позицій методології юридичної науки і критеріїв угрупування міжнародно-правових актів. В результаті дослідження теми встановлена динаміка  основних тенденцій у зазначеній сфері, висвітлений правовий режим забезпечення інформаційної безпеки у глобальному масштабі.

Ключові слова: методологія юридичної науки, класифікація міжнародно-правових актів, інформаційна безпека неповнолітніх, діяльність міжнародних організацій, режим міжнародно-правового регулювання

Загальна постановка проблеми. Захист неповнолітніх від інформації, що може зашкодити їхньому психологічному здоров‘ю, моральному стану, перешкоджати розвиткові особистості, є проблемою інтернаціональною. В умовах глобалізації вона набула ще більшої актуальності, а тому перед кожною державою постає питання щодо адаптації міжнародних правових актів до національного законодавства.

Аналіз публікацій. Важливість дослідження міжнародного досвіду у сфері інформаційної безпеки (ІБ) зумовлена необхідністю удосконалення правових норм, закріплених у відповідних вітчизняних законах і підзаконних актах. Серед широкого діапазону праць у зазначеній сфері особливо слід виділити наукові доробки О. А. Веденьєвої, С. В. Грищака, І. М. Забари, О. Ю. Запорожця, І. Ю. Крегула, В. В. Куницького, В. А. Ліпкана, Ю. Є Максименко, Н. М. Пархоменка, О. М. Пахомової, К. С. Полетіло, В. В. Ткаченка, К. С. Шахбазяна. Зокрема,  серед дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук суттєве значення відіграє дослідження «Міжнародно-правове регулювання інформаційної сфери (теоретичні і практичні аспекти» [1]; кандидата юридичних наук – дослідження з адаптації інформаційного законодавства України до норм Європейського Союзу [2], міжнародно-правових основ регулювання відносин в мережі Інтернет [3], сучасних тенденцій у розвитку міжнародного інформаційного права [4], співробітництва України з міжнародною організацією ЮНЕСКО у сфері правового забезпечення розвитку інформаційного суспільства [5] та ін.

Окремі аспекти досліджуваної проблеми розглядалися в публікаціях В. О. Бажанової [6], В. В. Костицького  [7], О. М. Лисенко [8], А. М. Новицького,  Н. Б. Новицької  [9], Т. Перетятко [10] та ін. Найбільшу увагу вчених привернули питання, у який спосіб нормативно-правовими актами Європейського Союзу врегульовується проблема перебування дітей в Інтернет-середовищі, встановлення обмежень до інформації зі шкідливим для них контентом.

У той же час питання щодо міжнародно-правового регулювання сфери забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх (ІБН) залишається   дослідженим недостатньо.

У зв‘язку з цим мета статті полягає у визначенні режиму міжнародно-правового регулювання досліджуваної сфери на підставі аналізу діяльності міжнародних організацій, що виступають ключовими суб‘єктами інформаційних правовідносин у цій галузі, а також ухвалених ними   нормативних актів міжнародного інформаційного права, які прямим чи непрямим шляхом спрямовані на забезпечення ІБН. Окремо постає завдання систематизації підходів до вивчення процесів міжнародно-правового регулювання інформаційної сфери на засадах методології юридичної науки та створення авторської класифікації міжнародно-правових актів, що регулюють питання ІБ.

Виклад основного матеріалу дослідження. Сучасний етап розвитку світової спільноти характеризується двома взаємовиключними тенденціями: з одного боку, відкриваються не бачені раніше можливості щодо доступу до інформації у всесвітньому масштабі, взаємної інтеграції науки і культури в контексті глобалізації, з іншого – відбувається нечуване загострення інформаційних правовідносин, що відображається в активізації інформаційних/гібридних війн, агресивному вторгненні в особистісний простір людини. Безумовно, міжнародні й міждержавні інституції не можуть залишатися осторонь процесів регулювання інформаційної сфери. У зв‘язку з цим подібна діяльність само по собі викликає інтерес вчених і може виступати (а здебільшого – й виступає) об‘єктом наукових досліджень.

За нашими спостереженнями, з позицій методології юридичної науки,  міжнародно-правове регулювання сфери інформаційних правовідносин вивчається на таких засадах:

-                     Констатаційно-описові. У подібних дослідженнях автори, як правило, опираються на тексти міжнародно-правових актів в галузі інформаційного права, цитуючи та інтерпретуючи їх окремі положення  [8, 11 - 14];

-                     Герменевтичні. Дослідження такого типу ставлять за мету глибинне тлумачення семантики ключових понять, логіко-семантичних конструкцій мікротекстів, що застосовуються у текстах міжнародно-правових актів у досліджуваній сфері. При цьому, як ми вважаємо, подібне тлумачення може бути первинним (коли вчений спирається на першоджерело) [15, 16] і вторинним (коли  вчений працює із перекладом – як офіційним, так і не офіційним – першоджерела). [17, 18]

-                     Динаміко-історичні. Метою подібних досліджень виступає аналіз змін у концепції нормативно-правової регламентації. Наприклад, у міжнародних документах щодо прав дитини чітко простежуються два основні етапи: 1) до епохи суцільної інформатизації, здебільшого в контексті прав людини; 2) після широкого розповсюдження комп‘ютерної техніки й масштабного упровадження інформаційних технологій у всі сфери життєдіяльності, а через це – актуалізацію питань інформаційної культури та медіа-грамотності у підростаючого покоління. [4, 19]

-                     Порівняльно-правові. Основним методом дослідження у подібних наукових працях виступає порівняння норм, що містяться у міжнародно-правових актах, з чинним законодавством певної країни. У цій категорії виокремлюються контрастивні дослідження, спрямовані на виявлення розбіжностей у нормах права та формулювання рекомендацій щодо доцільності або ж недоцільності втілення певних норм в умовах окремої держави. [7, 9, 11]

-                     Прагматичні. Дослідження цього типу спрямовані на вироблення шляхів найбільш ефективного використання міжнародно-правових норм у правозастосовчій діяльності певної держави й міждержавної практики. Вони найбільш конкретизовані й спрямовані на алгоритмізацію дій уповноважених органів щодо зниження ризиків від інформаційних небезпек та зміни ситуації в інформаційному просторі на краще.  До даної категорії можуть бути віднесені й наукові розвідки з поліпшення юридичної техніки законотворчості, встановлення шляхів гармонізації міжнародного й національного законодавств, імплементації окремих норм у практику діяльності певних держав в інформаційній сфері. [20-22]

-                     Системні. Передбачається комплексність у дослідженні певної проблеми за рахунок комбінації різних підходів. Це дає можливість масштабного бачення проблеми та шляхів її вирішення.    [23-26]       

Складність проблеми забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх детермінує вибір саме системного підходу в аналізі наукової проблеми щодо міжнародно-правового регулювання даної сфери.  

Серед основних суб‘єктів міжнародних інформаційно-правових відносин, наділених нормотворчими повноваженнями, особливу роль відіграють: Організація Об‘єднаних Націй, зокрема її Генеральна Асамблея, Всесвітня Асамблея з стандартизації телекомунікацій, Всесвітній конгрес інформаційних технологій, Всесвітній саміт інформаційного суспільства, Рада Європи, Європейський регіональний форум з управління Інтернет, Європейська комісія з прав людини, Міжнародна організація стандартизації, Організація з безпеки і співробітництва в Європі, Міжнародний Союз електрозв‘язку та ін. Слід зазначити, що в контексті забезпечення ІБН активними суб‘єктами виступають такі міжнародні організації, як ЮНЕСКО і ЮНІСЕФ, які зазвичай не розглядаються дослідниками в якості правосуб‘єктів інформаційної безпеки.

Основними актами, що приймаються міжнародними організаціями є декларації, конвенції, рекомендації, рішення, а також міждержавні угоди, що у подальшому (у випадку їхньої ратифікації) детермінують норми національного законодавства. Завдяки закріпленим на договірних засадах нормам встановлюється режим, за якого чітко окреслюються права, обов‘язки, відповідальність суб‘єктів інформаційних міжнародно-правових відносин, що матеріалізуються через комплексну комбінацію дозволів, приписів, обмежень і заборон, якими закріплюються моделі бажаної правової поведінки колективних та індивідуальних суб‘єктів міжнародного права.

Проте окремі вчені зазначають, що «реальністю сучасного часу стало те, що розвиток міжнародних інформаційних правовідносин почав набагато випереджати їхнє міжнародно-правове регулювання»  [27,  с. 182]

У зв‘язку з цим виникає потреба у розгляді в динаміці основних нормативних положень, які встановлені в якості директивних для здійснення уповноваженими суб‘єктами в процесі забезпечення окремих видів міжнародної інформаційної діяльності,  та у виявленні новітніх тенденцій і концептуальних змін.

З огляду на суттєвий масив матеріалів у зазначеній галузі доцільно їх систематизувати та розподілити по групах. В якості критеріїв пропонуємо виділяти: 1) характер дії (глобальні, універсальні, спеціальні, регіональні, національні акти); 2) за часом дії (строкові, безстрокові); 3) за хронологією прийняття (ухвалені до запровадження цифрової доби, сучасні); 4) за юридичною силою (чинні; ті, що втратили чинність); 5) за формою закріплення норм (декларація, конвенція, хартія, договір, угода, резолюція, директива, рекомендації тощо); 6) за предметом регулювання та пріоритетністю суб‘єкт-об‘єктних відносин (гуманітарні, стандартизовано-технічні); 7) за кількістю сторін (односторонні, двосторонні, багатосторонні); 8)  за ступенем імперативності (обов‘язкові до виконання всіма суб‘єктами міжнародних інформаційних правовідносин, рекомендаційні); 9) за ступенем офіційності (офіційні,  неофіційні); 10) за способом подальшого впровадження до норм національного законодавства (акти прямої дії; акти, що потребують ратифікації; акти, застосовувані для імплементації); 11) за наявністю контролю виконання (ті, що передбачають міжнародний контроль за виконанням; ті, що не передбачають контролю); 12) за процесуальним потенціалом  (акти, що передбачають санкції за порушення чинних норм й беруться за основу при судочинстві; акти, які регламентують етичні норми).

Запропонована нами класифікація, звісно, не є вичерпною і остаточною, проте має доволі універсальний характер і у подальшому може застосовуватися при дослідженнях в галузі міжнародного права. На її прикладі можна констатувати, що глобальними універсальними безстроковими нормативно-правовими актами прямої дії, які виступають в якості ключових щодо концепції забезпечення ІБН, є прийняті Генеральною Асамблеєю ООН «Загальна декларація прав людини» від 10.12.1948 [28], «Декларація прав дитини» від 20.11.1959 [29], «Конвенція про права дитини» 1989 р. [30] , резолюція 57/239 від 20 грудня 2002 р. щодо створення глобальної культури кібербезпеки та захисту інформації критичної інфраструктури [31].  До актів універсального характеру можна віднести Декларації ЮНЕСКО: «Про основоположні принципи щодо внеску масової інформації в зміцнення миру та міжнародного взаєморозуміння, захисту прав людини і протидії расизму, апартеїду та підбурювання до війни» від 28.11.1978 [32], «Про відповідальність нинішнього покоління перед майбутніми поколіннями» від 12. 11. 1997 р. [33],   «Про культурну різноманітність» від 2.11.2001 року [34], рекомендації щодо заохочення й використання багатомовності та загального доступу до кіберпростору від 15 жовтня 2003 р. [35]

Перелічені міжнародно-правові документи, з одного боку, характеризуються  векторною спрямованістю, оскільки відображають основні концептуальні засади, на підставі яких у подальшому розробляються національні законодавчі акти. З іншого боку – у наведеному переліку віддзеркалюється зміна тенденцій, трансформація інформаційних правовідносин у новітню добу, врахування, що процеси комунікації відбуваються не тільки в реальному, а й у віртуальному світі..

Нормативно-правові акти, що йдуть в руслі прав людини, у свою чергу, дали поштовх для прийняття документів практичного спрямування. Прикладом може слугувати «Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії», ратифікований відповідним Законом України від 3 квітня 2003 року. [36]  Ним передбачаються заборони щодо вказаної протиправної діяльності та закріплені санкції за порушення цих заборон. Міжнародно-правовим актом зазначено, що дія Факультативного протоколу відбувається як на національному, так і на транснаціональному рівні.

2008 рік ознаменувався тим, що у рамках міжнародної Глобальної програми кібербезпеки були прийняті спеціальні рекомендації щодо захисту дітей в он-лайн просторі [37]. Інструментарієм міжнародно-правового регулювання у сфері забезпечення ІБН визначені такі напрями, як: нормативно-правовий вплив, в тому числі – чималі штрафні санкції за порушення встановлених норм; перманентне зміцнення потенціалу захисту дитини у кіберпросторі; «позитивна оборона» (Affirmative Defense) – технічні й процедурні заходи, в тому числі застосування систем верифікації віку користувача, системи батьківського контролю тощо; організаційні заходи,  зокрема, застосування досліджень комісії з інтернет-охорони дітей (Commission on Online Child Protection); міжнародне співробітництво.  Вкрай важливим є те, що даний документ визнає сферою державних інтересів захист неповнолітніх від матеріалів, які для них є шкідливими. За відсутності в Україні відповідного Закону, який би регулював питання доступу дітей до інформації та їх убезпечення від негативного впливу відомостей деструктивного спрямування, зазначене положення, зафіксоване в даних Рекомендаціях, є вказівкою на існуючі прогалини і констатацією недооцінки державою цього аспекту діяльності.

Керівні принципи, визначені міжнародними організаціями, узгоджуються із зацікавленими сторонами з урахуванням диференційованих підходів у різних правових системах. Зусилля міжнародних організацій  спрямовуються на поєднання можливостей та повноважень  глобальних, регіональних і національних суб‘єктів інформаційних правовідносин. Сферою спільних інтересів стає: визначення ризиків та уразливостей дітей в Інтернет; сприяння обізнаності усіх учасників інформаційних відносин (як батьків, вчителів, так і самих дітей) щодо можливостей та загроз кіберпростору; розробка дієвих інструментів мінімізації ризиків; поширення знань та досвіду. З позицій адміністративного права це означає, що уповноважені органи та зацікавлені недержавні організації, інститути громадянського суспільства мають забезпечувати наукову, науково-технічну, просвітницьку діяльність у сфері інформаційної безпеки особи, що знаходиться на етапі свого становлення.

 При проектуванні комплексу дій щодо забезпечення ІБН особливого значення набувають аналітичні матеріали, підготовлені під егідою ЮНІСЕФ, зокрема доповіді «Стан дітей у світі 2017: діти у цифровому світі» [38],   «Молодь і он-лайн: перспективи життя у цифрову добу» [39], огляд результатів дослідження із подальшою дискусією щодо того, як проведений з використанням цифрових технологій час впливає на психічне самопочуття, соціальні зв‘язки та фізичну активність молоді. [40]

Ці новітні матеріали відображають загальну концепцію, яка має стати наріжним каменем у розумінні самої проблеми захисту дітей та її подальшому втіленні у праві, педагогіці, психології та інших галузях. Минув час огульних заборон. Доволі сміливим і дискусійним виступає твердження, що не слід  безпідставно виставляти підлітків з дорослого світу, відбирати ґаджети,  а надати шанси для відкриття нового, готувати їх заздалегідь до завдання позитивного оновлення загального світу. [39, с.8] В якості ключових елементів і головних меседжів у документах ЮНІСЕФ виділяються: «соціальні зміни», «освіта», «здоров‘я», «життя в сім‘ї», «занепокоєння через загрози і ризики», «комунікація і взаємодія в режимі он-лайн», «бар‘єри спілкування», «орієнтація у медіанаративах». З позицій адміністративного права, ці категорії не є юридизованими, проте вони можуть слугувати векторами при формуванні методології публічного управління в сфері інформаційної безпеки неповнолітніх.

На рівні консультаційної допомоги відділення ЮНІСЕФ в Україні досліджує стан захисту дітей та надає рекомендації уряду щодо поліпшення ситуації. Одним з серйозних зауважень стало те, що «в Україні немає національних стандартів розвитку дитини. Відповідно не може бути якісних стандартів навчання батьків, або стандартів надання комплексних базових послуг дітям, оскільки вони мають ґрунтуватися на прийнятих в державі стандартах розвитку дитини.» [41] Проекція даного зауваження може відбиватися, наприклад, навіть на такому елементі забезпечення ІБН, як маркування інформаційних продуктів за віковими критеріями. Без чітко визначених стандартів подібна діяльність набуває суб‘єктивізму та залишає недоброчесним виробникам можливість діяти на власний розсуд.

Тож попри освітньо-виховну складову процесів забезпечення ІБН ще зарано скасовувати заходи, спрямовані на здійснення обмежень до інформації, яка може зашкодити неповнолітньому.

Як не прикро, в сучасних умовах України набули актуальності положення Факультативного протоколу до Конвенції про права дитини щодо участі дітей у збройних конфліктах.[42] Даним протоколом засуджується «вербування,  навчання та  використання  в  середині  держави  і  за  її  межами  дітей у військових діях озброєними групами, які відрізняються від збройних сил держави» і визнається відповідальність тих, «хто вербує, навчає і використовує дітей з цією метою». Вважаємо, що наведені положення міжнародного акту мають безпосереднє відношення до інформаційної безпеки неповнолітніх. Вони ще раз нагадують, що інформаційні загрози поза віртуальним простором не тільки залишилися, а й мають тенденцію загострюватися, що, своєю чергою, потребує відповідної реакції як самої держави, так і міжнародної спільноти. З іншого боку, подібна норма наочно демонструє, як нерозривно пов‘язані між собою різні види безпеки неповнолітніх, зокрема інформаційна та фізична. Саме через інформаційний вплив неповнолітній може стати псевдокомбатантом і ставити під реальну загрозу своє життя.

Продовжуючи роботу в цьому напрямі, Україна Законом № 1026-VІІІ від 16.03.2016 ратифікувала ще один Факультативний протокол до Конвенції про права дитини [43]. Він стосується процедури повідомлень і передбачає необхідність «приділяти першочергову увагу найкращому забезпеченню інтересів дитини під час використання засобів правового захисту на порушення прав дитини і … використання процедур, які відповідають потребам дитини, на всіх рівнях». У даному випадку можна говорити про нероздільність усіх прав дитини в контексті прав людини, зокрема щодо можливостей захисту від порушень інформаційної безпеки і звернення у разі необхідності до відповідних інстанцій, включаючи міжнародні.

Висновки. Поза сумнівом, в межах однієї наукової статті неможливо охопити увесь масив міжнародно-правових актів, що пов‘язані із забезпеченням інформаційною безпекою неповнолітніх, та встановити, у який спосіб функціонує міжнародно-правовий режим регулювання даної сфери. Це може стати темою окремого наукового дослідження. Разом з тим, нам вдалося: систематизувати наукові підходи до вивчення проблем міжнародно-правового регулювання окремих напрямів; створити й репрезентувати авторську класифікацію міжнародно-правових актів; відстежити динаміку принципово важливих тенденцій діяльності в галузі ІБН (від загальних принципів прав людини/ дитини до їх конкретизації у зазначеній сфері; від регламентації процесів і процедур комунікативних відносин в реальному світі до спілкування неповнолітніх у віртуальному середовищі; від рекомендацій до жорстких санкцій; від глобального, універсального до національного рівня). В результаті проведеного дослідження виявлено, що міжнародно-правовому регулюванню підлягають:

-                     спрямування процесів використання інформації у руслі дотримання прав людини /дитини з орієнтацією на позитивно-просвітницькі й суспільно бажані діяльнісні аспекти;

-                     здійснення заборон й обмежень протиправної змістової складової в інформаційному контенті, в тому числі через організаційно-правові й техніко-технологічні засоби;

-                     різноманітні аспекти  міжнародного співробітництва.

У подальших наукових дослідженнях варто вивчити досвід інших держав щодо імплементації міжнародних норм у сфері забезпечення ІБН до національного законодавства, моніторингу дотримання цих норм і практики адміністративно-правових заходів з подолання негативних тенденцій у зазначеній сфері.

Література

1. Пазюк А. В. Міжнародно-правове регулювання інформаційної сфери (теоретичні і практичні аспекти [Текст]: дис…. д-ра юрид. наук: 12.00.11 / А. В. Пазюк // Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2016. – 467 с.
2. Грищак С.В. Адаптація інформаційного законодавства України до норм Європейського Союзу : дис…  канд. юрид. наук : 12.00.07 / С.В. Грищак. – Запоріжжя, 2013. – 186 с.
3. Шахбазян К. С. Міжнародно-правові основи регулювання відносин в мережі Інтернет [Текст] [Электронный ресурс] : автореф. дис… канд. юрид. наук : 12.00.11 / К. С. Шахбазян. – Київ, 2009. – 19 с.
4. Кісілевич-Чорнойван О.М. Сучасні тенденції розвитку системи міжнародного права (міжнародного інформаційного права) : Дис… д-ра філософії в галузі права: 12.00.11 / МКА; МАУП; Міжнар. відкр. унт. – К., 2009. – 227 с.
5. Крегул І.Ю. Співробітництво України з міжнародною організацією ЮНЕСКО у сфері правового забезпечення розвитку інформаційного суспільства [Текст] : дис…  канд. юрид. наук : 12.00.07 / І. Ю. Крегул. – Кабінет міністрів України, Нац. ун-т біоресурсів і природокористування. – К., 2010. – 230 с.
6. Бажанова В. О. Дослідження впливу права ЄС на національне законодавство та правозастосовну діяльність / В. О. Бажанова // Соціологія права, 2017. – № 3-4. – С. 10-12.
7. Костицький В., Грицай Т. Питання правового та інституційного забезпечення захисту суспільної моралі як складової інформаційної безпеки: зарубіжний досвід / В. Костицький, Т. Грицай // Соціологія права, 2017. – № 1-2. – С. 7-12
8. Лисенко О. М. Міжнародно-правове регулювання прав дитини в кіберпросторі / О. М. Лисенко // Соціологія права, 2016. – № 3 (18). – С. 25 -30.
9. Новицька Н. Б., Новицький А. М. Міжнародний досвід захисту прав дитини на безпечний інформаційний простір / Н. Б. Новицька, А. М. Новицький // Соціологія права, 2016. – № 3 (18). – С. 75 – 68
10. Перетятко Т. Теоретико-прикладні аспекти охорони морального здоров‘я дитини в режимі online / Т. Перетятко // Соціологія права, 2016. – № 3 (18). – С. 41-47.
11.  O. Vedenieva. Regulatory support of children’s safety on the Internet: Experience of the European Union // Юридичний вісник, 2014. – № 3 (32). – С. 51-54.
12.  Забара І. М. Міжнародно-правове регулювання поширення інформації: теоретичні і практичні аспекти / І. М. Забара // Форум права. – 2012. – № 4. – С. 362-366.
13.  Забара І. М. Міжнародно-правове регулювання обміну інформацією / І. М. Забара // Інформація і право. – 2013. – № 2 (8). – С. 56 – 64.
14.  Забара І.М. Правове регулювання обміну інформацією в діяльності міжнародних організацій системи ООН // Український часопис міжнародного права. – 2012. – № 1-2. – С. 113-120.
15.  Francesco Viola. Legal Hermeneutics and Cultural Pluralism [Електронний ресурс]: // http://www1.unipa.it/viola/legal_hermeneutics_and_cultural_pluralism.pdf
16.  Poscher, Ralf, The Hermeneutics of Law: An Analytical Model for a Complex General Account (June 1, 2017). Forthcoming in: Michael Forster/Kristin Gjesdal (eds.), The Cambridge Companion to Hermeneutics, CUP. Available at SSRN: https://ssrn.com/abstract=2978630
17.   Гетьман И. В. Мыслительная деятельность в правовой герменевтике как квинтэссенция процесса адаптации законодательства Украины к европейскому праву / И. В. Гетьман // Проблемы законности. – 2013. – Вып. 121. – С. 15-23.
18.  М. П. Молибога. Теоретичні підходи щодо тлумачення норм міжнародного права в сучасних умовах / М.П. Молибога // Альманах права. — 2011. — Вип. 2. — С. 282-285.
19.  Степко О. М. Інформаційна діяльність ООН [Текст] : дис… канд. політ. наук: 23.00.04 / О. М. Степко ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин. – К., 2004. – 224 арк.
20.  KOHL U. Jurisdiction and the Internet. – Cambridge: Cambridge univ.press, 2007. – 323 p.
21.  Sommer P., Brown I. Reducing systemic cybersecurity risk / Organisation for economic cooperation and development working paper. – Р., 2011. – Mode of access: http://cs.brown.edu/courses/cscil800/courses/ ODCD_CyberReport.pdF
22. Шпакович О.М. Вплив актів міжнародних організацій на внутрішні правопорядки держав-членів: теорія і практика: Монографія. / О. М. Шпакович ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка  К.: Київський університет, 2011. -  415 с.
23.  Дубов Д. В. Майбутнє кіберпростору та національні інтереси України: нові міжнародні ініціативи провідних геополітичних гравців : аналіт. доп. / Д. В. Дубов, М. А. Ожеван. – К. : НІСД, 2012. – 32 с.
24. Макаренко Є. А., Рижиков М. М., Ожеван М. А., Головченко В. І., Гондюл В. П. Міжнародна інформаційна безпека: сучасні виклики та загрози. — К. : Центр вільної преси, 2006. — 916 c.
25.  Ожеван М. Спроби впровадження міжнародного контролю за діяльністю в Інтернеті під егідою ООН: нові можливості реалізації Україною інформаційного суверенітету / М. Ожеван [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/1093/
26.   Романчук Ю. В. Міжнародне співробітництво у сфері інформаційної безпеки: концептуальний та регулятивний аспекти : дис. …к.політ.н. : 23.00.04 / Ю. В. Романчук. – К. : Ін-т світ. екон. та міжнар. віднос., 2009. – 203 с.
27. Забара І. М. Міжнародно-правові засади регулювання режиму інформації / І. М. Забара // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – Вип. 108 (частина 1), 2012. – С. 182-188.
28. Загальна декларація прав людини від 10.12.1948 // Офіційний вісник України від 15.12.2008 – 2008 р., № 93, стор. 89, стаття 3103, код акта 45085/200
29. Декларація прав дитини від 20.11.1959 // http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/declarations/childdec.shtm
30.  Конвенція про права дитини від 20.11.1989 // Зібрання чинних міжнародних договорів України 1990 р. № 1, стор. 205.
31. Creation of global culture of cyber-safety and protection of critical infrastructure information (2003). Resolution of General Assembly of the United Nations. Retrieved from http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N02/555/24/PDF/N0255524.pdf?OpenElement
32.  Declaration on Fundamental Principles concerning the Contribution of the Mass Media to Strengthening Peace and International Understanding, to the Promotion of Human Rights and to Countering Racialism, apartheid and incitement to war, 28 November 1978 // http://portal.unesco.org/en/ev.php-URL_ID=13176&URL_DO=DO_TOPIC&URL_SECTION=201.html
33. Declaration on the Responsibilities of the Present Generations Towards Future Generations 12 November 1997 // http://portal.unesco.org/en/ev.php-URL_ID=13178&URL_DO=DO_TOPIC&URL_SECTION=201.html
34. Universal Declaration on Cultural Diversity 2 November 2001 // http://portal.unesco.org/en/ev.php-URL_ID=13179&URL_DO=DO_TOPIC&URL_SECTION=201.html
35. Recommendation concerning the Promotion and Use of Multilingualism and Universal Access to Cyberspace 15 October 2003 // http://portal.unesco.org/en/ev.php-URL_ID=17717&URL_DO=DO_TOPIC&URL_SECTION=201.html
36.  Закон України «Про ратифікацію Факультативного протоколу до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії» від 03.04.2003 № 716-IV// Відомості Верховної Ради, 2003, № 29, ст.226.
37.  Child Online Protection Act – [Електронний ресурс]. – Режим доступу. – https://epic.org/free_speech/censorship/copa.html
38. The Stare of the world’s children: children in a Digital Word // https://www.unicef.org/publications/index_101992.html
39. Young and Online: Children’s perspectives on life in the digital age // https://www.unicef.org/publications/index_102310.html
40. 40.                      How does the time children spend using digital technology impact their mental well-being, social relationships and physical activity (Discussion Paper 2017-02) // https://www.unicef.org/publications/index_101992.html
41.  Офіційний сайт UNICEF – Україна // https://www.unicef.org/ukraine/ukr/activities.html
42. Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо участі дітей у збройних конфліктах, ратифікований Верховною Радою України Законом № 1845-IV від 23.06.2004 // Відомості Верховної Ради України, 2004. – № 38, ст. 476.

43. Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо процедури повідомлень. Ратифіковано із заявою Законом № 1026-VІІІ від 16.03.2016 // Відомості Верховної Ради України від 09.09.2016 — 2016 р., № 37, стор. 5

МЕЖДУНАРОДНО-ПРАВОВОЕ РЕГУЛИРОВАНИЕ СФЕРЫ ОБЕСПЕЧЕНИЯ ИНФОРМАЦИОННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ

         Комплексность проблемы обеспечения информационной безопасности несовершеннолетних обусловливает необходимость исследования процессов международно-правового регулирования в данной сфере. На основе анализа научных публикаций автор статьи репрезентирует две оригинальные классификации: приоритетных подходов к изучению проблемы с позиций методологии юридической науки и критериев группирования международно-правовых актов. В результате исследования темы установлена динамика основных тенденций в данной сфере, освещен правовой режим обеспечения информационной безопасности в глобальном масштабе.

         Ключевые слова: методология юридической науки, классификация международно-правовых актов, информационная безопасность несовершеннолетних, деятельность международных организаций, режим международно-правового регулирования

INTERNATIONAL LEGAL REGULATION OF THE INFORMATION SAFETY OF MINORS

The complexity of the problem of ensuring the information safety of minors necessitates a study of the processes of international legal regulation in this sphere. As a result of summarizing the publications devoted to the study of international legal acts, the author of the article creates a classification of approaches to studying problems from the standpoint of the methodology of legal science. According to the dominant research, he identifies descriptive, hermeneutic, dynamic-historical, comparative legal, pragmatic and systemic approaches. The author’s choice involves the use of a systematic approach. As the main subjects of international legal regulation of the processes of ensuring information safety of minors, he identifies such international organizations as the UN, UNESCO, UNICEF, the World Congress of Information Technologies, the Council of Europe and others. In connection with a significant array of documents issued by these organizations, the scientist proposes to introduce the author’s classification of international legal acts.  The classification criteria are such elements as character, time of action, legal force, form of consolidation of norms, subject of regulation and priority of subject-object relations, number of parties, degree of imperativeness, degree of formality, etc. The author tracks the trends of international legal regulation in the study sphere. The dynamics is manifested in the transition from the general principles of human rights of the child to the concretization of norms, from the regulation of communicative processes in a real environment to the communication of minors in virtuality.  The scientist believes that the main trend in the international legal regulation of the information sphere is the orientation of content towards the goals of education and respect for human rights, as well as towards international cooperation.

Keywords: methodology of legal science, classification of international legal acts, information safety of minors, activity of international organizations, regime of international legal regulation

Василь Васильович Топчий

Голова Інституту кримінально-правової політики ГОСЛ,

доктор юридичних наук, професор

Стаття присвячена теоретичному аналізові правової природи офіційного тлумачення нормативних актів, реалізації Конституційним Судом України даного повноваження при інтерпретації конституційних норм щодо прав людини. Представлена сучасна модель уявлення про об’єкт, предмет, принципи юридичної герменевтики. Здійснена екстраполяція вказаної моделі на діяльність Конституційного Суду України при виконанні ним правозахисної функції. Запропоновані авторські дефініції понять «конституційна герменевтика», «конституційно-герменевтичний процес». Представлені шляхи удосконалення діяльності Конституційного Суду України у ході реформи конституційної юстиції, спрямовані на оптимізацію внутрішнього і зовнішнього контуру застосовуваної парадигми юридичної герменевтики.

Ключові слова: Конституційний Суд України, права людини, офіційне тлумачення тексту Конституції України, юридична герменевтика, конституційна герменевтика, конституційно-герменевтичний процес.

Загальна постановка проблеми. Динаміка змін в українському суспільстві новітнього часу характеризується двома протилежно спрямованими процесами. На фоні ментального прагнення значної кількості громадян до реального провадження принципів верховенства права, поваги до своєї гідності, до повного дотримання міжнародних і конституційних норм щодо прав людини та їх забезпечення і захисту державою спостерігається небувалий сплеск проявів правового нігілізму, впевненості у праві сили, а не  у силі права. Від перемоги однієї з двох тенденцій залежить майбутнє України. Тому на даному етапі вкрай важливим є налагодження громадянського миру з опорою на віру у дієвість правового механізму держави. Одним із елементів цієї великої справи виступає дотримання законності, яке базується на єдиній позиції щодо розуміння закріплених у Конституції і законах України правових норм. У такий спосіб суттєво зростає питома вага офіційного тлумачення окремих положень Основного Закону України. Цілком зрозуміло, що самі по собі рішення Конституційного Суду України ( далі – КСУ), визначення відповідності окремих законів Конституції, інтерпретації окремих правових норм в процесі офіційного тлумачення, не спроможні змінити ситуацію в суспільстві, але завдяки цим рішенням створюється той фундамент, на якому базуватимуться усі подальші дії уповноважених органів, компетентних осіб і окремих громадян. Тож наукове дослідження феномену офіційного тлумачення конституційних норм, зокрема щодо прав людини, сприятиме подальшому удосконаленню діяльності Конституційного Суду України, може стати окремим елементом конституційної реформи, а значить, і ствердженню законності в Україні в цілому.

Аналіз публікацій. Проблема тлумачення норм права викликає інтерес і у теоретиків держави та права, і у фахівців з окремих галузей права, і у практиків, до яких певною мірою можна віднести й суддів КСУ, і у мовознавців, які спеціалізуються на питаннях юридичної лінгвістики. У цьому напрямі вітчизняними вченими зроблені вагомі наукові розвідки, зокрема: О. Балинською, Л. Бірюком, А. Головіним, В. Гончаровим, С. Гурак, Т. Дудашем, О. Копиленком, В. Косовичем, О. Марцеляком, Р. Марчуком, О. Мироненком, Н. Оніщенком, П. Рабіновичем, М. Савчиним, О. Скакун, І. Сліденком, Ю. Тодикою, О. Тупицьким, Л. Чуліндою, В.Шаповалом, С. Шевчуком, Ю. Шемшученком та ін. Особливо слід відзначити внесок у розробку проблем тлумачення норм права Львівської лабораторії прав людини Академії правових наук України, яка, починаючи з 1997 року, досліджує різні аспекти інтерпретації правових текстів і практики правозастосування, в тому числі й компаративні, що базуються на глибинному системному аналізі юридичної практики. З проекцією на правозастосування наявних норм щодо прав людини, їх практичної реалізації певний інтерес викликають інформаційно-аналітичні бюлетені «Права людини», що випускаються Харківською правозахисною групою.

Було б невірним стверджувати, що тлумачення норм права знаходяться в центрі уваги лише українських вчених. Актуальність проблеми, що існує з часів римського права, з урахуванням конкретно історичних і соціальних умов кожного суспільства на різних етапах його розвитку спонукала й продовжує спонукати до її розв’язання науковців різних країн. Для фахівців, які займаються дослідженням інтерпретації норм права, важливими є наукові праці О. Аверина, С. Алексєєва, У. Андерсона, Е. Бетті, О. Бобильова, Д. Варигіна, Н. Волкової, Г. Гадамера, Е. Гріффіта, П. Гудріха, Р. Дворкіна, Г. Кельзена, Д. Керимова, В. Крусса, Ф. Люшера, Н. Малиновської, А. Піголкіна, О. Писаревського, О. Полякова, П. Рикера, Я. Фогера, Д. Хобса, І. Честнова, О. Черданцева, Ф. Шлейєрмахера, Г. Штайнбергера та ін.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Попри значну кількість наукових досліджень у питаннях інтерпретації юридичних текстів, проблема офіційного тлумачення конституційних норм щодо прав людини з її екстраполяцією на парадигму юридичної герменевтики залишилася у лакуні правової науки та потребує свого розв’язання.

Об’єктом дослідження є конституційний процес в аспекті офіційного тлумачення норм, закріплених в Основному Законі України. Предметом виступає офіційне тлумачення конституційних норм щодо прав людини у парадигмі юридичної герменевтики.

Метою статті є здійснення теоретичного аналізу правоінтерпретаційної практики Конституційного Суду України при офіційному тлумаченні конституційних норм щодо прав людини з позицій юридичної герменевтики й обґрунтування ролі даної функції у реалізації реформи конституційної юстиції.

Досягнення поставленої мети потребує виконання наступних завдань: 1) спираючись на теоретичні основи юридичної герменевтики, екстраполювати їх на діяльність КСУ, спрямовану на офіційне тлумачення норм, пов’язаних із сутністю прав людини, їх реалізацією і захистом; 2) увести до наукового обігу авторські дефініції понять «конституційна герменевтика», «конституційно-герменевтичний процес»; 3) визначити роль рішень і ухвал КСУ в механізмі правозахисту; 4) обґрунтувати значення діяльності з офіційної інтерпретації текстів нормативних актів у перспективах реформи конституційної юстиції.

Виклад основного матеріалу дослідження. Відповідно до ст.147 Конституції України[1], а також до ст.13 Закону України «Про Конституційний суд України»[2] до повноважень КСУ належить офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Проте вже на цьому етапі виникає принаймні два питання: що розуміти під терміном «тлумачення» і чим вирізняється саме «офіційне тлумачення», якщо у п.6 розділу ХV Конституції «Перехідні положення» встановлюється, що «до створення Конституційного Суду України тлумачення законів здійснює Верховна Рада України»?

Як слушно зауважує В. Гончаров, посилаючись на наукові праці А. Барака і Є. Врублевського,  «термін «тлумачення» сам потребує тлумачення»,[3] і відстежує, що «у юридичній літературі тлумаченням називають і діяльність із з’ясування змісту положень законодавства, і діяльність щодо його пояснення іншим суб’єктам, а також результат цього процесу».[4] Натомість не менш важливим є розуміння, чому законодавець з широкого синонімічного ряду, в якому представлені поняття «трактування», «коментування», «пояснення», «з’ясування», «роз’яснення», «інтерпретація», «екзегеза» та ін. віддає перевагу саме тлумаченню.

Семантику поняття «офіційне тлумачення» окреслив сам КСУ (до речі лише у 2010 році), наголосивши на тому, що офіційне тлумачення і застосування правових норм є різними видами юридичної діяльності. Згідно з ухвалою Конституційного Суду України у справі № 2-11/2010 від 31.03.2010 «офіційним тлумаченням вважається діяльність компетентного органу державної влади щодо з’ясування і роз’яснення волі законодавця, матеріалізованої в нормі права (усвідомлення та роз’яснення смислу норм права з метою найбільш правильної їх реалізації)».[5]

Дотепер серед фахівці в галузі конституційного права не дійшли згоди щодо диференціації понять «права людини та громадянина» і «конституційні права людини та громадянина» попри те, що ще у 2002 р. М.Костицький висловлював думку щодо нагальної потреби у чіткому розмежуванні цих понять та їх законодавчого визначення.[6]

Зазначене вище спонукає до з’ясування природи тлумачення. Ми дотримуємося думки, що необхідність інтерпретації текстів правових актів, тлумачення смислу окремих понять, що містяться в них, зумовлена символьною природою мови, яка є невід’ємним компонентом семіотичної, тобто знакової сфери. Феномен співвідношення сутності поняття та його денотату у кожній природній мові є багатогранним, динамічним і невичерпним. Складність знакових систем, зокрема мови і мовлення, породжується особливостями психології сприйняття, типом ментальності, пріоритетними принципами номінації, внаслідок чого виникає ряд специфічних явищ, насамперед полісемія. Вона виявляється не лише на рівні окремих лексичних одиниць, а й на рівні певних граматичних форм, синтаксичних конструкцій і тексту в цілому. Усе це призводить до неоднозначності розуміння закладених у висловлюванні смислів, що для правничої сфери є не просто небажаним, а взагалі неприйнятним. Особливість тлумачення юридичних текстів характеризується інтеграцією методологічних, системно-правових і галузево-правових наукових платформ із прикладними потребами правозастосування.

Через це з’являється необхідність, щоб в результаті пізнання, аналізу, розуміння, усвідомлення і роз’яснення як послідовних процесів відбувалося формування наукових, практичних і світоглядних позицій, що у подальшому виступають як своєрідна система координат у діяльності фізичних і юридичних осіб.

Діалектика розвитку юриспруденції полягає в тому, що швидкоплинність дії окремих екстраюридичних чинників, зумовлена суспільно-політичними, соціально-психологічними, економічними змінами, неодмінно впливає і на трансформацію праворозуміння. Так, головною тенденцією останнього часу, що чинить вплив на розвиток законотворчості й тлумачення законів, стає суперечливе поєднання національних особливостей, в тому числі правових, із проявами глобалізації світу, а відтак і породження низки нових, раніш не настільки актуальних завдань, зокрема: визначення відповідності правових норм, закріплених у державних нормативно-правових актах, із положеннями ключових документів у сфері міжнародного права, насамперед, права Європейського Союзу; перевірка автентичності перекладу текстів не лише з власне лінгвістичних позицій, а й у загально-семантичному розумінні в контексті конкретної правової системи; пошук шляхів адаптації до міжнародних норм законодавства України, засоби імплементації рішень Європейського суду з прав людини у національне правове поле.

Наведені розсуди переконливо свідчать, що навіть у ключових поняттях, які детермінують усю діяльність КСУ, неможливо оминути юридичної герменевтики, під якою, консолідуючись із Н. Волковою, пропонується розуміти «особливий метод тлумачення правової норми, який включає не лише буквальне розшифрування тексту норми, що тлумачиться, а й оцінку правової ситуації, що супроводжує реалізацію цієї норми»[7].

Тож поняття юридичної герменевтики поглинає поняття тлумачення текстів, які містять правові норми, і передбачає певну реконструкцію дискурсу, тобто відтворення обставин і розуміння ідеї, що скеровує законотворця на вживання тих чи інших правничих категорій, термінів, юридичних конструкцій і формул з проекцією на подальше їх правозастосування. При цьому було б занадто спрощеним вважати, що у процесі тлумачення відбувається звичайне «декодування» закладеної в законодавчому тексті інформації, як це робилося у радянському праві, адже юридична герменевтика як синкретична галузь знань конгломерує в собі відомості з юридичної логіки, лінгвістики, юридичної техніки, легістики (науки про способи викладу й оформлення нормативних актів) і спрямована на комплексний підхід до інтерпретації законодавчих актів.

У такий спосіб умовно в якості компонентів юридичної герменевтики (в широкому її розумінні) можна виділити: 1) відомості про шляхи і засоби вербалізації та письмового оформлення правових норм; 2) знання про способи тлумачення текстів законодавчих актів; 3) стандарти і процедури правової експертизи юридично значущих текстів; 4) правила створення інтерпретаційних актів, репрезентації в них усіх елементів тлумачення. Наданий перелік укладається у так зване герменевтичне коло, яке характеризується своєю циклічністю і рівневістю. Це дає підстави стверджувати, що у герменевтичному процесі відбувається не тільки і не стільки пізнання, скільки інтелектуально-творча модифікація думки, яка базується на глибинних компетенціях тлумача. Не можна не помітити й того, що юридична герменевтика ґрунтується на двох взаємно спрямованих процесах: руху від системи права до окремо взятої норми і навпаки, що відбиває нерозривний взаємозв’язок між цілим і частиною.

Зазначене створює підстави для наукової дискусії з А.М.Колодієм щодо розуміння юридичної герменевтики. У відповідній словниковій статті, розміщеній в «Юридичній енциклопедії», відомий професор трактує юридичну герменевтику лише з позицій доктрини теорії природного права, посилаючись на погляди А. Кауфмана і В. Хассемера. На підставі цього висновується, що «вказана теорія спирається не на норми, а на правовідносини, правові рішення, правову поведінку»[8]. Подібна інтерпретація здається дещо фрагментарною, оскільки звужується об’єкт і предмет юридичної герменевтики, за дужки виноситься уся її історія з античних часів і перспективи розвитку, що зароджуються у сьогоденні. Серед таких тенденцій найбільш рельєфно проступає тяжіння до подальшого розгалуження юридичної герменевтики, зокрема поява конституційної герменевтики як галузі, яка має свої специфічні особливості, що виокремлюють її з-поміж таких галузей, як цивілістична, адміністративна, кримінально-правова та ін.

Спираючись на концепції сутності конституційної герменевтики, розроблені О. Бобильовим[9], І. Кравцем[10], В. Круссом[11] та ін., пропонуємо розуміти під нею «галузь юридичної герменевтики, що слугує офіційному тлумаченню норм Конституції в процесі її реалізації і здійснення Конституційним Судом своїх повноважень, а також науковій інтерпретації смислів, закладених у тексті Основного Закону України та інших нормативно-правових актів, що потрапляють до сфери конституційної юрисдикції, у цілях усунення конфлікту інтерпретацій, а також удосконалення законотворчості й правозастосування».

Специфіка конституційної герменевтики виявляється якнайменше у двох аспектах: 1) наявність притаманних лише їй властивостей та якостей, зумовлених чітко визначеними процедурами офіційного тлумачення; 2) масштабність та значущість висновків, які виходять далеко за межі конституційного права і впливають на усю правову систему держави.

Існування герменевтичного кола, що екстраполюється на регламент діяльності з офіційного тлумачення Конституції, дає підстави ввести до наукового обігу поняття «конституційно-герменевтичного процесу», який, за нашим розсудом, можна визначити як «науково обґрунтований багатокомпонентний інтелектуально-творчий процес інтерпретації уповноваженими суб’єктами права і науковцями тексту Конституції з урахуванням дискурсу його створення з метою встановлення релевантного смислу конституційних норм й подальшої оптимізації діяльності з підтримання правопорядку».

Процес офіційного тлумачення норм, закріплених у Конституції України, слугує не лише розв’язанню правових колізій, що виникають у правозастосуванні, а й унеможливлює виникнення подібних ситуацій у подальшому. Тож можна стверджувати, що конституційно-герменевтичний процес має водночас констатуючий, імперативний і випереджуючий характер. Без цього діяльність Конституційного Суду України певною мірою втрачала б свій сенс.

Натомість зовсім недавно була спромога вилучити функцію офіційного тлумачення з повноважень зазначеного вище органу. Так, описуючи новації, запропоновані Конституційною Асамблеєю, В.Коваленко у статті «Конституційний суд України як ключова інституція в механізмі гарантій прав і свобод людини в Україні» наводить внутрішньо суперечливе положення: «…слід відзначити пропозицію про необхідність розширення кола повноважень Конституційного Суду України, вилучивши офіційне тлумачення законів України, положеннями щодо розгляду: – конституційних скарг з питань відповідності Конституції України (конституційності) законів України, застосування яких порушило конституційні права і свободи людини та громадянина; – звернень органів місцевого самоврядування з конституційними поданнями щодо конституційності законів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з питань, які стосуються місцевого самоврядування, захисту прав та інтересів територіальних громад.»[12]

Не заперечуючи ролі та значення конституційної скарги, ми тим не менш ставимо питання: яке ж це розширення повноважень, якщо анулюється одна з найважливіших функцій Конституційного Суду України? Знову ж таки, розгляд конституційних скарг носить характер post factum, тобто він позбавляє можливості працювати на упередження, даючи розширене офіційне тлумачення правової норми. До того ж необхідно враховувати, що скарги виникають на тлі конфліктогенних чинників, сам їх модус апріорі спрямований на здійснення правосуддя, якнайменше – арбітраж, медіацію, а не на роз’яснення норм. У зв’язку з цим доречно навести висловлювання О. Климович про те, що Конституційний суд України «не розглядає справу по суті, і результатом розгляду заяви не може бути компенсація шкоди конкретному громадянинові…».[13]

Принагідно зазначимо, що переорієнтація на конкретні справи, які мають на меті розгляд скарг, суттєво поширює засади прецедентного права, характерні здебільшого для англосаксонської правової системи. Наведені аргументи переконливо демонструють, що намагання переінакшити сутність повноважень КСУ без опори на наукове обґрунтування пов’язаних із цим глибинних процесів та їх взаємних зв’язків суттєво трансформує саму методологію діяльності Конституційного Суду, його призначення і роль для держави та суспільства. Тому вважаємо питання щодо залишення у переліку повноважень КСУ офіційного тлумачення тексту Конституції принципово важливим при проведенні реформи конституційної юстиції в Україні.

Ми повністю розділяємо погляди судді Конституційного Суду у відставці М. Козюбри в тому, що у конституційній юрисдикції в силу її специфіки має домінувати не принцип змагальності, а дослідницький принцип.[14] При цьому не слід абсолютизувати дослідництво й дорівнювати діяльність Конституційного Суду до діяльності власне наукової чи науково-дослідної установи. Річ у тім, що при формуванні рішення з метою всебічного розгляду справи Конституційний Суд враховує як правову позицію окремих органів державної влади, так і думку авторитетних науковців. У такий спосіб при офіційному тлумаченні конституційних норм відбувається органічне поєднання легального і доктринального тлумачення.

Особливий інтерес викликає питання щодо ролі Конституційного Суду України в механізмі захисту прав і свобод людини. Як зазначає І. Петрів,  «навколо правозахисної функції КСУ ведеться жвава дискусія»[15], оскільки одні вчені (О. Калініченко, Р. Мартинюк,  О. Климович та інші) вважають, що функція захисту прав і свобод людини не притаманна Конституційному Суду України, а інші (А. Селіванов, А. Стрижак, В. Тихий, А. Гусєв) дотримуються думки, що зазначена функція йому властива. Наші погляди збігаються із науковою позицією представників другої групи, оскільки ми переконані в тому, що захист прав людини починається з праворозуміння, а тому є безпідставним зведення правозахисної функції лише до прийняття певних нормативно-правових актів, контролю за дотриманням окремих положень законів і підзаконних актів або розгляду справ щодо конкретних правопорушень у цій сфері. У цьому зв’язку відбувалося б зниження модусу діяльності КСУ у сфері захисту прав і свобод людини лише до рівня здійснення конституційного контролю. Не менш важливим є й те, що, приймаючи рішення, Конституційний Суд України обов’язково кореспондує їх із міжнародно-правовими нормами, посилаючись на положення Загальної декларації прав людини 1948 р., Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1959 р., Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. та інші.

Ми не розділяємо поглядів І. Петріва, що «функцію офіційного тлумачення КСУ важко віднести до дієвих засобів захисту прав і свобод громадян…».[16]Його аргументація базується на складності без кваліфікованої допомоги більшості громадян реалізувати право на конституційне звернення, а також розгляду Конституційним Судом України справи лише за наявності фактів неоднозначного застосування положень Конституції або законів України судами чи іншими органами державної влади.

Вбачаємо в даному випадку певну логічну похибку, яку за аналогією можна порівняти з умовиводом, коли через недосконалість окремої деталі ставлять під сумнів доцільність застосування усього агрегату. Навіть у ситуаціях, коли приймаються ухвали КСУ про відмову у відкритті конституційного провадження у справах за конституційним зверненням громадян, відбувається детальний аналіз такого звернення і до тексту ухвали включається вмотивована аргументація, що ґрунтується на роз’ясненнях правових норм, описі правового механізму держави. Завдяки цьому встановлюються нечітко визначені положення нормативних актів, виявляються певні юридичні колізії і прогалини в законодавстві, що, по суті, є глибинним процесом, який опосередковано впливає на реалізацію правозахисних функцій на рівні законодавства. У зв’язку з цим вважаємо, що формулювання, надані при аргументації позиції КСУ в ухвалах, можна кваліфікувати як різновид офіційного тлумачення. Це означає, що визначені в ухвалах Конституційного Суду України позиції щодо конституційних засад функціонування правового механізму держави, пошуки шляхів його удосконалення з метою оптимізації захисту прав людини є не менш важливим, аніж така очевидна форма, як традиційне офіційне тлумачення тексту Конституції.

Проведений нами аналіз ухвал КСУ у справах щодо захисту прав людини за період з 1997 року (з моменту початку випуску «Вісника Конституційного Суду України» як офіційного видання) до 2015 року дозволив виявити, що при розгляді конституційних звернень охоплювалися не лише власне конституційні норми, а й майже усі суміжні сфери правовідносин: цивільні, адміністративні, кримінальні, інформаційні тощо.

За цей період змінилося й саме змістовне наповнення ухвал про відмову у відкритті конституційного провадження. Якщо наприкінці 90-х – початку 2000 років основний акцент робився на описовій частині обставин справи, то тепер у тексті ухвал значна увага приділяється юридико-лінгвістичному, логічному, системному тлумаченню правових норм, що відповідає основним засадам юридичної герменевтики, надає такому текстові більшої переконливості, позбавляє від спромоги автора звернення докорити Конституційному Судові в упередженому ставленні або у суб’єктивізмі.

Безумовно, конституційно-герменевтичний процес є складним, багатогранним, неповторним у кожній новій справі. Зазначене зумовлює необхідність у щільній інтеграції здобутків науки і практики у діяльності Конституційного Суду України.

Виходячи з проведеного нами аналізу, можна підсумувати, що при удосконаленні діяльності КСУ із захисту прав людини, зокрема на рівні офіційного тлумачення текстів законодавчих актів, варто було б зосередитися на двох контурах парадигми: внутрішньому: оптимізації застосування принципів, правил і прийомів юридичної герменевтики – і зовнішньому: – спонуканні органів державної влади до неухильного виконання букви закону, своєчасному реагуванні на рішення й ухвали Конституційного Суду, в тому числі з усунення вад чинного законодавства, що створюють бар’єри на шляху реалізації в Україні прав і свобод людини.

Топчий В. Официальное толкование конституционных норм по правам человека в парадигме юридической герменевтики

Статья посвящена теоретическому анализу правовой природы официального толкования нормативных актов, реализации Конституционным Судом Украины данного полномочия при интерпретации конституционных норм по правам человека. Репрезентирована современная модель представлений об объекте, предмете, принципах юридической герменевтики. Осуществлена экстраполяция указанной модели на деятельность Конституционного Суда Украины при выполнении им правозащитной функции. Предложены  авторские дефиниции понятий «конституционная герменевтика», «конституционно-герменевтический процесс». Представлены пути совершенствования деятельности Конституционного Суда Украины в ходе реформы конституционной юстиции, направленные на оптимизацию внутреннего и внешнего контура применяемой парадигмы юридической герменевтики.

Ключевые слова: Конституционный Суд Украины, права человека, официальное толкование текста Конституции Украины, юридическая герменевтика, конституционная герменевтика, конституционно-герменевтический процесс.

Topchiy V. The official interpretation of the constitutional provisions of human rights in the paradigm of legal hermeneutics

The article is devoted to theoretical analysis of the legal nature of the official interpretation of the regulations, the implementation of the Constitutional Court of Ukraine of authority in the interpretation of constitutional provisions on human rights. The author makes a modern model of representations of the object, the subject, principles of legal hermeneutics. He carried out the extrapolation of this model on the activities of the Constitutional Court of Ukraine in the performance of human rights functions. This article contains the author’s definition of the concepts of “constitutional hermeneutics,” “constitutional and hermeneutical process”. Author’s position reflected in the fact that the decision to refuse the opening of the constitutional legal proceedings in cases of constitutional appeals of citizens is important to identify the legal Colosseum and gaps in the legislation, the establishment of clearly defined provisions of regulations. The author presents ways to improve the functioning of the Constitutional Court of Ukraine in the reform of constitutional justice, to optimize internal and external circuit used paradigms of legal hermeneutics.

Key words: Constitutional Court of Ukraine, human rights, the official interpretation of the text of the Constitution, legal hermeneutics, constitutional hermeneutics, constitutional and hermeneutical process.

доктор юридичних наук,

голова Інституту кримінально-правової політики ГОСЛ 

Анотації.

У роботі досліджені особливості кваліфікації злочинів вчинених групами осіб в місцях масового скупчення людей. Вказані особливості полягатимуть у відмежуванні протиправних посягань, учинених колективно, від кримінальних правопорушень, скоєних групою осіб. На законодавчому рівні вказані особливості повинні знайти закріплення у вигляді кваліфікованих складів відповідних правопорушень. Це допоможе у процесі кваліфікації відмежувати склади групових злочинів вчинених в місцях масового скупчення людей, які характеризуються підвищеною суспільною небезпекою, що може стати особливо актуальним у світлі подій останнього часу, що відбуваються у нашій державі. З урахуванням отриманих результатів, основними напрямами подальших досліджень є вивчення проблематики форм співучасті у групових та колективних злочинах, вчинених у місцях масового скупчення людей.

Ключові слова: кваліфікація злочинів, групова злочинність, масові заворушення, натовп.

В работе исследованы особенности квалификации преступлений совершенных группами лиц в местах массового скопления людей. Указанные особенности заключаться в разграничении противоправных посягательств, совершенных коллективно, от уголовных правонарушений, совершенных группой лиц. На законодательном уровне указанные особенности должны найти закрепление в виде квалифицированных составов соответствующих правонарушений. Это поможет в процессе квалификации отделить составы групповых преступлений совершенных в местах массового скопления людей, которые характеризуются повышенной общественной опасностью. С учетом полученных результатов, основными направлениями дальнейших исследований является изучение проблематики форм соучастия в групповых и коллективных преступлениях, совершенных в местах массового скопления людей.

Ключевые слова: квалификация преступлений, групповая преступность, массовые беспорядки, толпа.

In work features qualifying the crimes committed by groups of people in public places. These features include the delimitation of illegal encroachments committed collectively by criminal offenses committed by a group of persons. At the legislative level, these features must find anchorage in the form of skilled composition of the relevant offenses and to enforcement – in qualifying acts jointly. This will help in the process of qualification of separate formulations of collective crimes committed in public places, which are characterized by increased danger to society. In view of the results, the main directions of future research is to study the problems of forms of complicity in group and collective crimes committed in public places.

Keywords: qualification of crimes, group crime, riots, crowd.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями.

Кваліфікація злочинів є одним із найбільш важливих і відповідальних етапів застосування норм закону про кримінальну відповідальність. Правильна кваліфікація злочинів виступає необхідною умовою реалізації принципу законності у кримінальному судочинстві, досконалого та юридично виваженого кримінального провадження на етапах досудового розслідування і розгляду справ у суді, призначення особам, визнаним винними за вироком суду, справедливого і обґрунтованого покарання чи звільнення їх від кримінальної відповідальності або від покарання [1, С.2].

Існуюча регламентації інституту співучасті у КК України [2] викликає низку питань кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті. Сучасні вчені звертають увагу на певні недоліки тлумачення застосування окремих положень КК України, які передбачають відповідальність за злочини, вчинені співучасниками. Це, зокрема, недоліки у системному підході до вирішення питань кваліфікації таких злочинів; відсутність єдності розуміння різновидів форм співучасті, їх співвідношення, ознак, що їх характеризують; відсутність чітких критеріїв відмежування діянь співучасників та недосконалість розробки правил кваліфікації цих діянь; відсутність єдності та виваженості термінології тощо [3, С.149].

Зазначена сукупність проблем у сучасних умовах має бути доповнена комплексом питань, пов’язаних із кваліфікаціє злочинів, вчинених групами осіб в місцях масового скупчення людей.

Слід зауважити, що події на сході нашої країни беруть свій початок саме з таких злочинів, яскравим прикладом яких є матеріали справи №761/22849/14-к [4].

Так, згідно із зазначеними матеріалами, ОСОБА_1, діючи умисно з метою дестабілізації соціально-політичної ситуації в Україні, разом із громадянами Російської Федерації, громадянами України, вчинив незакінчений замах на організацію у березні 2014 року масових заворушень на території м. Донецька, які планувалось супроводжувати насильством над особами, захопленням будівель та споруд, опором представникам влади із застосуванням зброї, вибухових речовин та інших предметів, які використовуватимуться як зброя. ОСОБА_1 протягом лютого – березня 2014 року неодноразово відвідував мітинги, що проходили в м. Донецьку, на яких збиралися противники діючої влади в Україні та прихильники її федералізації. На одному з вказаних мітингів, що відбувся на початку березня 2014 року у м. Донецьку на площі Леніна ОСОБА_1, познайомився з іншими особами, які також не визнавали державну владу в Україні та були радикально налаштованими. Надалі ОСОБА_1, будучи активним учасником радикальних груп в соціальних мережах через мережу «Інтернет» познайомився з громадянами Російської Федерації, які прибули до України з наміром організувати масові заворушення на території Донецької та Луганської областей. У подальшому, ОСОБА_1 переконав своїх знайомих в безрезультатності вираження своєї позиції шляхом мирних зібрань, підтвердив їм свої наміри організувати та особисто прийняти участь у масових заворушеннях на території Донецької та Луганської областей України, в ході яких здійснити захоплення військових частин та інших приміщень органів державної влади і управління. На виконання узгодженого спільного плану злочинних дій, ОСОБА_1 в період з 07 березня 2014 року по 10 березня 2014 року, повідомив своїм товаришам адреси трьох військових частин внутрішніх військ МВС України, які знаходилися у м. Донецьку, розташування яких останній позначив на карті. Вказані військові частини розглядались співучасниками злочину як можливі об’єкти, що планувалось захопити під час проведення масових заворушень. Крім того, на виконання плану щодо організації масових заворушень, відповідно до розподілених функцій ОСОБА_1 у період з 07 березня 2014 року по 10 березня 2014 року, на прохання невстановленої у ході розслідування особи, показав їй місця скупчення людей та проведення мітингів у місті Донецьку, а саме центральну площу імені В.І. Леніна. Однак, ОСОБА_1 з причин, що не залежали від його волі, не вчинив усіх дій, які вважав необхідними для доведення злочину до кінця, оскільки 15 березня 2014 року його злочинні дії було припинено співробітниками Служби безпеки України та останнього було затримано. Таким чином, ОСОБА_1 своїми умисними діями вчинив незакінчений замах за попередньою змовою групою осіб на організацію масових заворушень, що планувались супроводжуватись насильством над особами, захопленням будівель та споруд, опором представникам влади із застосуванням зброї, вибухових речовин та інших предметів, які використовуватимуться як зброя, тобто злочин, передбачений ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 28,  ч. 1 ст. 294 КК України.

Не викликає сумнівів той факт, що за аналогічним сценарієм розвивалися події і у інших містах сходу та півдня України. Відтак, у ході розслідування аналогічних епізодів злочинної діяльності, важливого значення набуває їх правильна кваліфікація.

Аналіз останніх досліджень і публікацій у яких започатковане розв’язання проблеми та виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячена стаття.

У теорії кримінального права питанням співучасті у злочині присвячені дослідження Р. Р. Галіакбарова, П. І. Гришаєва, Ю. В. Гродецького, А. Ф. Зелінського, М. Г. Іванова, М. І. Ковальова, А. П. Козлова, П. С. Матишевського, Г. В. Новицького, Р. С. Орловського, М. І. Панова, В. С. Прохорова, П. П. Тельнова, А. Н. Трайніна, О. В. Ус, Б. С. Утєвського , М . Д . Шаргородського, М. О. Шнейдера та інших. Питання кваліфікації діянь, передбачених КК України, розглянули у своїх роботах Є. В. Благов, Л. Д. Гаухман, В. В. Колосовський, М. Й. Коржанський, В. В. Кузнєцов, Б. А. Курінов, В. О. Навроцький, О. І. Рарог, С. А. Тарарухін, Р. А. Сабітов, А. В. Савченко та інші вчені.

Безпосередньо питання кваліфікації групових злочинів висвітлювалися в наукових працях О. Ф. Ковітіді, М. Й. Коржанського, Б. В. Лизогуба, А. М. Мельникова.

Разом із тим, в існуючих наукових працях проблематика кваліфікації злочинів, вчинених групами осіб в місцях масового скупчення людей досліджена недостатньо. Відтак – існує необхідність комплексного дослідження окресленого кола питань.

Постановка завдань.

Основними завданнями, розв’язанню яких присвячена дана стаття, є наступні.

1. Дослідити сучасний стан розробки проблеми кваліфікації злочинів, вчинених групою осіб.
2. Визначити особливості кваліфікації злочинів, вчинених групами осіб в місцях масового скупчення людей.
3. Визначити перспективні напрями подальших розвідок з досліджуваних питань.

Виклад основного матеріалу.

Згідно з частиною 1 статті 28 КК України [2], злочин визнається вчиненим групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька виконавців без попередньої змови.

При цьому М. Й. Коржанський зазначає, що групи взагалі без змови не буває і не може бути. Групою може бути визнано кілька осіб (двоє чи більше) лише тоді, коли вони домовилися про спільне вчинення злочину. І йдеться не про наявність чи відсутність змови, а про час її виникнення. Без попередньої змови означає, що змова виникла не попередньо, а під час учинення злочину, після його початку [5, С. 85].

Другим різновидом групового злочину є вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька виконавців, які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення [5, С. 85].

Головними ознаками злочинної групи є суб’єктивні ознаки, до яких належать: взаємна погодженість дій всіх членів групи; змова про спільне вчинення злочину; взаємна усвідомленість вчинення злочину спільними зусиллями; наявність двобічного суб’єктивного зв’язку між членами групи; участь у вчиненні злочину декількох суб’єктів злочину. Діяння, яке не має взаємопогодженості і взаємоусвідомленості, яке усвідомлюється лише однією діючою особою і не усвідомлюється іншими діючими особами, не може визнаватися вчиненим злочинною групою осіб. Першою та найбільш важливою ознакою вчинення злочину групою осіб (співучасть) є погодженість дій між усіма членами групи. Така погодженість називається чи визначається змовою. Змовою є погодженість про вчинення певних дій кожним членом групи. Для визнання вчинення злочину групою осіб недостатньо єдності. Група завжди діє за внутрішньою погодженістю, яка виникає внаслідок змови, явної або вираженої мовчанням. Діяння не може визнаватися груповим, якщо дії однієї особи лише об’єктивно сприяли вчиненню злочину іншою особою [6, С.12; 7, С.7]. Зв’язки у злочинних угрупованнях можуть мати як тимчасовий, так і постійний характер з чіткою ієрархічною системою та розподілом ролей у виконанні протиправного посягання [8, С.136].

Слід зауважити, що певна група злочинів характеризується саме тим, що полягає у організації групової протиправної діяльності. Зокрема, викладене стосується діянь, передбачених статтями 293, 294 КК України [2].

Так, згідно зі статтею 293 КК України [2], злочином є групове порушення громадського порядку, яке полягає у організації групових дій, що призвели до грубого порушення громадського порядку або суттєвого порушення роботи транспорту, підприємства, установи чи організації, а також активна участь у таких діях.

Відповідно до статті 294 КК України [2], злочинною визнана діяльність із організації масових заворушень, що супроводжувалися насильством над особою, погромами, підпалами, знищенням майна, захопленням будівель або споруд, насильницьким виселенням громадян, опором представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів, які використовувалися як зброя, а також активна участь у масових заворушеннях.

Масові скупчення людей завжди мають потенційну небезпеку та загрозу для життя індивідів. За певних обставинах, при нагнітанні напруженості, організована публіка може перетворитися на стихійний рух. Останнім часом рівень напруженості у місцях масового скупчення визначається ще й загрозою вчинення терористичних актів. У зв’язку з цим, у ході кваліфікації злочинів, вчинених групами осіб в місцях масового скупчення людей слід враховувати вплив такого явища як натовп.

Динаміка розвитку правопорушень у натовпі містить у собі кілька взаємозалежних етапів. Початковий етап характеризується наявністю будь-якого приводу до виникнення конфліктної ситуації. Іноді це просто групові дії вболівальників або фанатів. Це може полягати в невдоволенні групи осіб якоюсь подією, що настала, протесті проти дій влади, комерційних структур, адміністрації підприємств і установ у соціально-побутовій або економічній сферах. У деяких випадках вимоги тих, що зібралися можуть носити політичний характер. Сам факт утворення групи людей у громадському місці притягує інших людей. І якщо подія становить скандальний інтерес і носить злободенний характер, натовп може швидко розростатися. У таких випадках хтось починає поширювати домисли і слухи, що нерідко мають провокаційний характер. Під їхнім впливом зростає емоційне збудження учасників і глядачів, відбувається так називане «психологічне зараження» натовпу. В умовах анонімності в натовпі в людей знижується почуття відповідальності за свої вчинки, з’являється агресивність і невластива для звичайних умов зухвалість. Учасники натовпу некритично сприймають пропаганду і гасла, які закликають до насильницьких дій. Висуваючи ультимативні вимоги, натовп вимагає негайного їхнього задоволення. Якщо на даному етапі правоохоронні органи не почнуть активних комплексних і адекватних дій, конфлікт зі стадії групового порушення громадського порядку може перерости в масові заворушення [9, С.2-3].

Поняття натовпу як кримінально-правової і кримінологічної категорії являє значний інтерес і на сьогодні є недостатньо вивченим. Сучасними вченими поняття натовпу визначається, зокрема, як «відносно нетривале в часі скупчення великої кількості людей, що перебувають у безпосередньому контакті між собою, стан яких характеризується високим рівнем емоційного збудження, а поведінка зумовлена спонуканнями, установками та взаємною стимуляцією» [10, С.90].

Разом із тим, у такому контексті поняття натовпу не можна вважати поняттям, що має безпосереднє відношення до групової злочинності. Велика, чітко невизначена кількість людей, яка вчиняє злочин, – лише в такому контексті термін «натовп» становить значення для кримінологічного дослідження групової злочинності [10, С.90].

Під час вчинення злочинних дій натовпом характер вчинюваних злочинів може бути досить різним: посягати на громадський порядок, особистість, здоров’я й життя людини, власність тощо. За підрахунками дослідників, під час заворушень вчиняються більше 20 видів самостійних злочинів, переважно – антигромадської спрямованості [15, С.12].

Події кінця 2013 – початку 2014 років, зумовлені суспільно-політичною кризою в Україні, засвідчили, що руйнівний характер можуть мати неконтрольовані протиправні дії натовпу, які трансформовані з масових мирних акцій громадян. Не зважаючи на визнання цих подій «антикримінальною революцією», однією з цілей якої було знищення надзвичайно високого рівня корупції в усіх органах влади, слід констатувати й окремі негативні наслідки. Так, спільна агресивна поведінка мітингувальників (а іноді – і справжніх кримінальних злочинців, що скористались ситуацією), які штурмували РУВС у різних регіонах України, призвела до захоплення табельної зброї, спецзасобів, секретних документів, пов’язаних із оперативно-розшуковою діяльністю, що у подальшому матиме тяжкі наслідки [11, С.270]. Більше того, невдала та непродумана інформаційна політика керівних органів держави призвела до формування переконання у можливості та «праві» застосовувати силу та зброю проти представників державної влади, зокрема проти міліції та військовослужбовців Національної гвардії України. Прикладом моїм словам виступають події 31 серпня 2015 року в Києві, коли після голосування за внесення змін до Конституції України стосовно децентралізації представники невстановлені особи із прапорами політичної організації «Свобода» застосували насильство, гранати вогнепальну зброю проти представників влади, внаслідок чого було поранено близько 90 осіб, а один військовослужбовець внаслідок отриманого пульового поранення в серце загинув.

Сучасні вчені вважають, що натовп, учасники якого вчиняють злочинні дії, являє собою різновид колективної злочинної поведінки. Оскільки колектив визначається як відносно компактна й автономна соціальна група, то можна говорити про колективну діяльність як різновид групової діяльності [10, С.91].

Окремі дослідники взагалі розглядають натовп як одну із форм співучасті [12, С.62]. Інша частина науковців вважає, що злочинна діяльність може бути індивідуальною та спільною. Різновидами останньої є групова і колективна (стихійна − при вчиненні злочинних діянь натовпом, або організована – при вчиненні злочинів злочинними організаціями як ієрархічно структурованими стійкими злочинними об’єднаннями) [11, С.273].

Вважаю за необхідне у ході кваліфікації злочинів, вчинених групами осіб в місцях масового скупчення людей, скористатися науковою позицією, згідно із якою, групове порушення громадського порядку може ініціюватись не натовпом, а окремою групою людей [13, С.736].

У цих умовах важливого значення набуває питання щодо структури натовпу. Л.Е. Орбан-Лембрик виокремлює у структурі натовпу наступні прошарки:

• організатори масових ексцесів (особи, які проводять підготовчу роботу, заздалегідь планують і «програють» ексцеси);
• активні учасники (ті, що мають на меті безпосередньо брати участь у протиправних діях для набуття таким чином авторитету, «випустити пару», тобто дати вихід негативним емоціям тощо);
• конфліктні особи (вони залучаються до активних учасників, до «ядра» ексцесів тільки через виникнення можливості в анонімній обстановці звести рахунки з особами, які перебувають з ними в конфлікті);
• підбурювачі (які особисто не збираються активно діяти, а прагнуть використати інших для досягнення власної мети; вони маніпулюють суспільною думкою, звертаються до присутніх із закликами, збурюють негативні емоції тощо);
• спостерігачі (ставляться зацікавлено до того, що відбувається, але наміру брати участь в активних діях не мають);
• випадкові (сприймають подію байдуже, але їхня присутність чисельно збільшує натовп, що надає людям відчуття могутності, сили) [14, С.367].

Таким чином, у ході кваліфікації злочинів вчинених групами осіб в місцях масового скупчення людей слід розрізняти злочини, вчинені групою осіб (групова злочинна діяльність) та злочини, вчинені натовпом (колективна злочинна діяльність).

У випадку, коли певні злочини були інспіровані групою осіб, не обов’язково усі виконавці таких злочинів будуть учасниками зазначеної групи. Часто, ознаки характерні для злочинів вчинених у складі групи відсутні в учасників масових заворушень. Найчастіше учасники масових заворушень це особи, які випадково зустрілися у натовпі і в них немає заздалегідь розробленого плану нападів, розподілу ролей та ін.

Можлива й інша ситуація, яку охарактеризували В.І. Бояров та П.В. Шалдирван: «Крадіжки майна … не є характерним явищем для учасників заворушень. Найчастіше йдеться про дії осіб, які фактично у заворушеннях участі не беруть, а лише знаходилися у ар’єргарді колони натовпу і після погромів саме ці особи займалися крадіжками та грабежами майна, яке залишалося на місці погромів. Якщо під час масових заворушень їх активні учасники вчиняють крадіжки та грабежі – потрібна додаткова кваліфікація дій винних» [15, С.17].

Висновки та перспективи подальших розвідок.

Отже, особливості кваліфікації злочинів вчинених групами осіб в місцях масового скупчення людей полягатимуть у відмежуванні протиправних посягань, учинених колективно, від кримінальних правопорушень, скоєних групою осіб, що на законодавчому рівні повинно знайти закріплення у вигляді кваліфікованих складів відповідних правопорушень, а на правозастосовному – у кваліфікації діянь за сукупністю. Це допоможе у процесі кваліфікації відмежувати склади групових злочинів вчинених в місцях масового скупчення людей, які характеризуються підвищеною суспільною небезпекою, що може стати особливо актуальним у світлі подій останнього часу, що відбуваються у нашій державі.

З урахуванням отриманих результатів, основними напрямами розвитку положень даного дослідження ми вважаємо дослідження проблематики форм співучасті у групових та колективних злочинах, вчинених у місцях масового скупчення людей.

ЛІТЕРАТУРА

1. Завдання та методичні рекомендації до практичних занять з навчальної дисципліни «Кваліфікація злочинів, досудове розслідування яких здійснюють слідчі органів внутрішніх справ» / уклад. : М. І. Панов, В. А. Ломако, В. І. Касинюк та ін. — Х.: Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого», 2013. — 71 с.
2. Кримінальний кодекс України : Закон України від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 25-26. — С.131 (зі змінами і доповненнями).
3. Ус О. Правила кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті / О. Ус // Вісник Національної академії правових наук України. — 2014. — №1. — С. 149—159.
4. Вирок Шевченківського районного суду м. Києва від 08.08.2014 у справі №761/22849/14-к // Єдиний державний реєстр судових рішень України / [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua.
5. Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів: [навч. посіб.] / М. Й. Коржанський. — К. : Атіка, 2007. — 592 с.
6. Мельников А. М. Кримінальна відповідальність за вчинення злочину групою осіб : автореф. дис. … канд. юрид. наук (12.00.08) / А. М. Мельников. – К., 2004. – 20 с.
7. Ковітіді О. Ф. Інститут співучасті у кримінальному праві України: автореф. дис. … канд. юрид. наук (12.00.08) / О. Ф. Ковітіді. – Х., 1999. – 17 с.
8. Осипенко А. Л. Хакерское сообщество в глобальных компьютерных сетях как криминологический феномен / А. Л. Осипенко // Современное право. – 2006. – № 5. – С. 35–39.
9. Олійничук Р. П. Характеристика групового порушення громадського порядку / Р. П. Олійничук // Часопис Академії адвокатури України. — 2009. — №3. — С. 1—6.
10. Сербин Р. А. Групова злочинність в Україні: поняття та особливості / Р. А. Сербин // Науковий вісник Херсонського державного університету. — 2014. — №1. — С. 88—92.
11. Кваша О. О. Поняття колективного злочину, колективної злочинної діяльності, колективного суб’єкта в юридичній науці / О. О. Кваша // Часопис Київського університету права. — 2014. — №1. — С. 270—274.
12. Драгоненко А. О. Співучасть у вчиненні вбивства : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / Драгоненко Анна Олександрівна. – Х., 2011. – С. 62.
13. Кримінальне право України : Особлива частина : підручник [для студентів юрид. вузів і фак.] / Г. В. Андрусів, П. П. Андрушко, С. Я. Лихова та ін. ; за ред. П. С. Матишевського та ін. — К. : Юрінком Інтер, 1999. — 896 с.
14. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія : [підруч. для студ. вищ. навч. закл.] : у 2 кн. / Лідія Ернестівна Орбан-Лембрик. — К. : Либідь, 2004–2006. — Кн. 2: Соціальна психологія груп. Прикладна соціальна психологія. — 2006. — С. 367.
15. Бояров В. І. Масові заворушення: особливості кваліфікації / В. І. Бояров, П. В. Шалдирван // Часопис Академії адвокатури України. — 2014. — №4. — С. 9—18.

Топчій Василь Васильович,

доктор юридичних наук, професор

кафедри кримінального права, процесу та криміналістики

Національного університету державної податкової служби України

Анотації.

У роботі досліджені заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб. Питання кримінальної відповідальності юридичних осіб слід розглянуті через розкриття наукової проблеми співвідношення заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб та кримінальної відповідальності. Встановлено, що перспективними напрямами подальших досліджень є аналіз проблематики перебігу давності застосування до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру, а також – застосування до юридичних осіб такого заходу кримінально-правового характеру, як «конфіскація майна».

Ключові слова: кримінальна відповідальність, юридична особа, заходи кримінально-правового характеру.

В работе исследованы меры уголовно-правового характера в отношении юридических лиц. Вопросы уголовной ответственности юридических лиц рассмотрены через раскрытие научной проблемы соотношения мер уголовно-правового характера в отношении юридических лиц и уголовной ответственности. Установлено, что перспективными направлениями дальнейших исследований является анализ проблематики сроков давности применяемых к юридическому лицу мер уголовно-правового характера, а также – применение к юридическим лицам такого мероприятия уголовно-правового характера, как «конфискация имущества».

Ключевые слова: уголовная ответственность, юридическое лицо, меры уголовно-правового характера.

We studied the action of criminal law in relation to legal persons. Issues of criminal liability of legal persons viewed through the disclosure of the scientific problems of correlation of measures of criminal law in relation to legal persons and criminal liability. It was found that the promising areas for further research is to analyze the problems of the limitation period applicable to the entity measures under the criminal law, and – the use of legal persons such action under the criminal law, as “confiscation of property”.

Keywords: criminal liability, legal entity, measures under criminal law.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями.

Наукова дискусія щодо можливості кримінальної відповідальності юридичних осіб була розпочата задовго до прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб» [1], яким було внесено зміни з даного питання до чинного КК України [2]. Разом із тим, після прийняття законодавцем рішення щодо введення до кримінального законодавства інституту відповідальності юридичних осіб, вказана наукова проблема перейшла із суто теоретичної площини у практичну сферу реалізації кримінального закону.

Зважаючи на те, що значна частина науковців дотримувалася (та продовжує дотримуватися) погляду щодо категоричної несумісності інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб із самими принципами кримінальної відповідальності, наукова полеміка з даного питання не втрачає своєї гостроти до цього часу особливо із ескалацією насильства з боку окремих організацій, політичних сил, котрі намагаються розхитати ситуація зсередини країни. Одним із яскравих прикладів цього є певних груп осіб із прапорами партії «Свобода» на площі Конституції 31 серпня 2015 року, внаслідок незаконних дій яких постраждало близько 90 осіб, 1 правоохоронець загинув, а в військовослужбовців НГУ летіли гранати, в тому числі і Ф-1. Саме тому теоретичні посили мають враховувати ті безпекові тенденції та безпосередньо безпекове середовище, в якому відбуваються ті чи інші події.

Поза це, особливої актуальності дана проблема також набула в контексті подій, що відбуваються на сході нашої держави. Наразі дедалі більшого розповсюдження набуває протиправна діяльність, яка полягає у ввезенні промислової продукції на неконтрольовану територію поза місцями розташування контрольних пунктів в’їзду-виїзду з метою її подальшої реалізації, в тому числі передачі представникам так званих терористичних угруповань «ДНР» та «ЛНР» [3, 4, 5]. Юридичні особи, що здійснюють таку діяльність на підконтрольній уряду України території не перереєструвалися, обов’язкові платежі до держбюджету України не перераховують та сплачують «податки» у «ДНР» та «ЛНР», які в подальшому використовуються для фінансування незаконних збройних формувань, тероризму та екстремізму. Тобто можу чітко висновувати, що в діях зазначених юридичних осіб вбачаються ознаки кримінального правопорушення, передбаченого статтею 258-5 КК України.

Зважаючи на те, що у даному випадку протиправні дії вчиняються уповноваженими особами саме від імені юридичної особи, питання особливостей відповідальності і покарання юридичних осіб набуває особливої гостроти саме для України, а їх вирішення має не лише наукову вагу, а й передусім носить практичне значення.

Відтак, існує нагальна необхідність подальшого наукового дослідження особливостей відповідальності і покарання юридичних осіб за КК України, а також визначення за результатами аналізу перспективних напрямів подальших розвідок із досліджуваних питань.

Аналіз останніх досліджень і публікацій у яких започатковане розв’язання проблеми та виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячена стаття.

Питання визнання юридичної особи суб’єктом злочину досліджували такі вчені: Р.В. Вереша, В.А. Власихіна, Б.В. Волженкін, С.Б. Гавриш, В.К. Грищук, У.С. Джекабаєв, С.Г. Келіна, І.Д. Козочкін, І.В. Красницький, В.М. Кудрявцев, В.В. Лунєєв, О.О. Михайлов, А.В. Наумов, А.С. Нікіфоров, С.І. Нікулін, І.В. Сітковський, В.Н. Смітієнко, В.С. Устинов, П.Л. Фріс та ін.

Разом із тим, в існуючих наукових працях проблематика співвідношення заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб та кримінальної відповідальності досліджена недостатньо. Відтак – існує необхідність комплексного дослідження окресленого кола питань.

Постановка завдань.

Основними завданнями, розв’язанню яких присвячена дана стаття, є наступні.

1. Дослідити співвідношення заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб та кримінальної відповідальності.
2. Визначити перспективні напрями подальших розвідок з досліджуваних питань.

Виклад основного матеріалу.

Сучасними науковцями досить неоднозначно були сприйняті зміни, внесені до чинного КК України [2] Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб» [1].

Значна частина науковців вказують на введення вказаним законом до кримінального законодавства інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб.

Так С.Я. Лихова, досліджуючи юридичну особу як суб’єкта кримінальної відповідальності, доходить висновку про те, що зміни, які були внесені до КК України, засновані не на наукових підходах, і є дещо хаотичними і безсистемними, що призводить, по суті, до руйнування основних теоретичних конструкцій в науці кримінального права. На думку С.Я. Лихової, прірва між наукою і законодавством поглиблюється, а це, в свою чергу, не сприяє формуванню стабільної політики в сфері боротьби зі злочинністю [6, С.132].

Якщо щодо категоричності даної дослідниці у несприйнятті юридичної особи як суб’єкта злочину є певне поле для дискусій, то стосовно нестабільності я можу погодитися, адже на мій погляд нині взагалі непослідовність простежується майже в будь-яких рішеннях органів державної влади, які почасти керуються не стільки науковими позиціями і доктриною кримінального права, скільки власним волінням і політичними амбіціями, що, врешті-решт, призводить до дестабілізації кримінально-правової політики і формує засади до дестабілізації загальної системи державного управління.

Науковець Н.О. Данкович за результатами вивчення кримінально-правового аспекту відповідальності юридичних осіб в Україні дійшов висновку про те, що питання кримінальної відповідальності юридичних осіб потребує глибоких дискусій, до яких необхідно залучати представників наукової еліти, правоохоронних органів і судової влади, власне представників самих юридичних осіб. Введення даного інституту кримінального права ні в якому разі не повинно суперечити його принципам та основоположним засадами, оскільки це може призвести до розбалансованості діючого КК України [7, С.138]. Така апологетика тяжіє до схоластики, коли замість конкретики науковці кивають на необхідність проведення глибоких дискусій.

Дещо далі пішов Т.С. Батраченко, котрий вказує, що питанню кримінальної відповідальності юридичних осіб в Україні присвячено низку законів і підзаконних актів, однак вони не становлять єдиної цілісної системи, допускають різноманітні тлумачення, суперечить один одному. Погоджуючись із думкою більшості вчених та практиків у галузі кримінального права, Т.С. Батраченко зазначає, що питання притягнення до відповідальності юридичних осіб має вирішуватися тільки за допомогою адміністративного й цивільного права України. Крім того, криміналізації відповідальності юридичних осіб мало передувати ґрунтовне наукове дослідження цього питання, а також належне узгодження з чинним вітчизняним законодавством. З огляду на це Т.С. Батраченко стверджує, що введення саме кримінальної відповідальності не є нагальною потребою, а криміналізація відповідальності юридичних осіб теоретично і практично невиправдана [8, С.101]. Причому така категоричність даного автора на жаль не підтверджується ані статистичними даними, ані досвідом проведення гібридних війн та реалізації інформаційних заходів в рамках проведення війни проти України.

Аналогічним чином у контексті кримінальної відповідальності юридичних осіб розглянуто юридичну особу як суб’єкт корупційного злочину у роботі
Н.В. Кимлик [9].

Підхід, за якого вважається, що зміни до КК України [2], внесені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб» [1], ввели до кримінального законодавства інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб був започаткований ще у ході розгляду відповідного законопроекту Головним науково-експертним управлінням Верховної Ради України.

Так у Висновку зазначеного управління на проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб)» [10] зазначено: «Законопроектом пропонується запровадити кримінальну відповідальність юридичних осіб, яку у законопроекті та Пояснювальній записці до нього названо «застосуванням до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру».

Далі за текстом Висновку [10] наводиться обґрунтування необхідності відхилення вищезазначеного законопроекту.

Основними зауваженнями, що викладені у Висновку [10], є такі.

1. Міжнародно-правові документи, на забезпечення виконання яких спрямований законопроект, не вимагають встановлення для юридичних осіб саме кримінальної відповідальності. З огляду на це проект не може вважатись простим виконанням вимог міжнародно-правових актів, учасником яких є Україна, і підлягає повному аналізу й оцінці з точки зору доцільності прийняття запропонованих у ньому положень.
2. Положення проекту суперечать основним засадам кримінального права України, зокрема, принципу особистої відповідальності та принципу винної відповідальності особи. Всупереч цим принципам законопроектом пропонується застосовувати до юридичної особи «заходи кримінально-правового характеру» (фактично – кримінальне покарання) за вчинення певного діяння не нею, а іншою, фізичною особою, і взагалі не вимагається наявності й тим більш доведення вини юридичної особи у вчиненні того чи іншого протиправного діяння.
3. Положення проекту фактично передбачають створення у кримінальному законодавстві України юридичної фікції, згідно з якою юридична особа піддаватиметься санкціям, тобто апріорі вважатиметься такою, що вчинила злочин, у тому разі, якщо певний злочин вчинили її керівник, засновник, учасник чи інша уповноважена особа.
4. Чинним законодавством України уже встановлено велику кількість різноманітних адміністративних санкцій, які застосовуються до юридичних осіб у разі порушення ними законодавства. Зокрема, такі санкції (які мають переважно фінансовий характер) передбачені податковим, митним, антимонопольним законодавством, законодавством про цінні папери, містобудівним законодавством, природоохоронним законодавством та багатьма іншими законодавчими актами України. Отже, законодавство та правова система України нині ґрунтується на застосуванні до юридичних осіб за допущені ними правопорушення саме адміністративної відповідальності з притаманними саме цьому виду відповідальності підходами до питань вини та процесуальними механізмами.
5. Пропоновані проектом новації у сучасних умовах (зокрема, з урахуванням нинішнього рівня правосвідомості та рівня корумпованості суспільства та державного апарату) можуть дати новий імпульс тим явищам, які негативно впливають на економіку України, зокрема, зменшенню обсягу інвестицій, відпливу іноземного капіталу й тінізації економіки.
6. У разі широкого застосування положень проекту це призведе до масового обмеження прав і свобод людей, які пов’язані з відповідною юридичною особою, але жодним чином не пов’язані з тими злочинами, за які юридична особа піддаватиметься заходам кримінальної репресії.
7. Нелогічно виглядають положення законопроекту щодо зупинення й переривання перебігу давності застосування до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру. Таке зупинення чи переривання ставляться не у залежність від поведінки самої юридичної особи, а у залежність від поведінки фізичної особи, за злочин якої несе відповідальність відповідна юридична особа.
8. Значна кількість питань пов’язана також із таким заходом кримінально-правового характеру як «конфіскація майна».
9. Аналіз запропонованих законопроектом змін до Кримінального процесуального кодексу України свідчить про відсутність більш-менш систематичних положень стосовно особливого порядку кримінального провадження щодо юридичних осіб.
10. Проект не містить положень, пов’язаних з особливостями вироку суду у разі «виправдання» юридичної особи, притягнутої до кримінальної відповідальності, внаслідок чого складається враження, що автори проекту взагалі не допускали можливості такого «виправдання».
11. Проект є нічим іншим, як спробою реанімації не підтриманої свого часу юридичною наукою України та депутатським корпусом ідеї кримінальної відповідальності юридичних осіб. Прийняття проекту значно збільшить можливості несправедливого застосування до юридичних осіб жорстких правових санкцій, створить загрози свавільного обмеження статутної діяльності юридичних осіб шляхом накладення арешту на їх майно, відкриє нові можливості для проявів корупції, справить негативний вплив на економічну активність. З огляду на це хоча рівень можливих негативних наслідків прийняття проекту й знизився внаслідок обмеження кола злочинів, у зв’язку з якими стає можливим застосування до юридичної особи «заходів кримінально-правового характеру», та звуження «підстав» для відповідальності, проте в цілому є підстави вважати цей проект, як і попередній законопроект на цю тему, соціально шкідливим, що й зумовлює його загальну оцінку.

Не вдаючись до детальної оцінки доцільності прийняття за основу законопроекту «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб)» за наявності негативного Висновку Головного науково-експертного управління Верховної Ради України [10], маємо звернути увагу на той факт, що основні зауваження, викладені у Висновку [10], пов’язані саме з питанням введення інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб.

Аналогічні зауваження викладені у наукових роботах С.Я. Лихової [6], Н.О. Данковича [7], Т.С. Батраченко [8].

У той же час, ми вважаємо, що заходи кримінально-правового характеру за своїм змістом не слід вважати формами реалізації кримінальної відповідальності. На підтримку нашого бачення доцільно навести наукову позицію О.В. Ревтова, який пропонує об’єднати заходи кримінально-правового характеру разом із кримінальною відповідальністю у єдиний комплекс заходів кримінально-правового впливу, під яким слід розуміти систему способів (прийомів, методів) кримінально-правового реагування держави на факт вчинення діяння, передбаченого Кримінальним кодексом [11, С.249].

Не викликає заперечення той факт, що, відповідно до статей 96³ – 96¹¹ КК України, заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб застосовуються до осіб, які не можуть бути визнані суб’єктом злочину. Так, у частині 1 статті 18 КК України зазначено, що суб’єктом злочину визнається виключно фізична особа, тобто людина. Отже юридична особа, тобто організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку (частини 1 статті 80 Цивільного кодексу України), не є суб’єктом злочину. Таким чином, не доцільно визнавати формою реалізації кримінальної відповідальності застосування заходів до юридичних осіб, оскільки таке застосування відбувається за відсутності безпосередньо в їх діях ознак складу злочину.

Така позиція узгоджується із науковою теорією, за якої кримінальна відповідальність застосовується тільки до правопорушника, тобто її суб’єктом не може бути особа, яка за законом не є суб’єктом кримінального правопорушення, і тільки у зв’язку із правопорушенням, тобто кримінальної відповідальності не існує, якщо немає складу кримінального правопорушення.

Враховуючи викладене, вважаю, що підхід, за якого вважається, що зміни до КК України [2], внесені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб» [1], ввели до кримінального законодавства інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб є недостатньо обґрунтованим. Дане питання слід розглядати крізь призму наукової проблеми співвідношення заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб та кримінальної відповідальності.

Якщо виходити з того, що заходи кримінально-правового характеру за своїм змістом не є формами реалізації кримінальної відповідальності, значна частина наукових проблем, висунутих у дослідженнях, що присвячені питанням кримінальної відповідальності юридичних осіб, втрачає свою актуальність.

Поряд із цим, маємо констатувати, що частина питань, які виникли у зв’язку із прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб» [1] не втрачають своєї актуальності та потребують відповідного наукового опрацювання.

До таких наукових проблем, у першу чергу, входять питання перебігу давності застосування до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру, а також проблематика застосування такого заходу кримінально-правового характеру, як «конфіскація майна».

Згідно із частиною 2 статті 96⁵ КК України [2], перебіг давності застосування до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру зупиняється, якщо її уповноважена особа, яка вчинила будь-який злочин, зазначений у статті 96³ КК України [2], переховується від органів досудового слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності та її місцезнаходження невідоме. У таких випадках перебіг давності відновлюється з дня встановлення місцезнаходження цієї уповноваженої особи [2]. Таке зупинення ставиться у залежність від поведінки фізичної особи, за злочин якої несе відповідальність відповідна юридична особа, а не у залежність від поведінки самої юридичної особи. Відтак перебіг давності буде зупинятись у разі переховування злочинця від органів слідства чи суду, хоча відповідна юридична особа може не мати ніякого відношення до факту такого переховування і навпаки. Особливо актуальним дане питання є для випадків протиправної діяльності юридичних осіб на території «ДНР» та «ЛНР», оскільки такі юридичні особи досить часто не перереєструються на підконтрольній уряду України території та їх точне місцезнаходження може бути невідомим на момент вчинення злочину.

Такий захід кримінально-правового характеру, як «конфіскація майна», згідно зі статтею 96⁸ КК України [2] застосовується судом у разі ліквідації юридичної особи згідно з КК України [2]. У такому випадку виділення конфіскації як окремого виду кримінально-правових заходів виглядає дещо нелогічним. Враховуючи те, що у КК України [2] такий захід кримінально-правового характеру, як «конфіскація майна», не визнається виключно додатковим заходом кримінально-правового характеру, одночасне призначення двох основних таких заходів суперечить конституційному припису про те, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (частина перша статті 61 Конституції України [12]).

Висновки та перспективи подальших розвідок.

Наукове дослідження заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб уможливило дійти висновку про те, що питання кримінальної відповідальності юридичних осіб слід розглядати крізь призму наукової проблеми співвідношення заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб та кримінальної відповідальності. У такому разі, певна частина наукових проблем, висунутих у дослідженнях, що присвячені питанням кримінальної відповідальності юридичних осіб за чинним КК України, втрачає свою актуальність.

Поряд із цим, окремі питання, що виникли у зв’язку із прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб» [1] не втрачають своєї актуальності та потребують відповідного наукового опрацювання.

З урахуванням отриманих результатів, основними напрямами розвитку положень даного дослідження вважаю дослідження проблематики перебігу давності застосування до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру, а також – застосування до юридичних осіб такого заходу кримінально-правового характеру, як «конфіскація майна».

ЛІТЕРАТУРА

1. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб : Закон України від 23.05.2013 р. № 314-VІІ // Відомості Верховної Ради. — 2014. — № 12. — С. 183.
2. Кримінальний кодекс України : Закон України від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 25-26. — С.131 (зі змінами і доповненнями).
3. Ухвала апеляційного суду Донецької області від 16.07.2015 у справі №234/9465/15-к // Єдиний державний реєстр судових рішень України / [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua.
4. Ухвала Сєверодонецького міського суду Луганської області від 22.06.2015 у справі №428/5328/15-к // Єдиний державний реєстр судових рішень України / [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua.
5. Ухвала Краматорського міського суду Донецької області від 10.07.2015 у справі №234/9465/15-к // Єдиний державний реєстр судових рішень України / [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua.
6. Лихова С. Я. Юридичні особи як суб’єкти кримінальної відповідальності за КК України / С. Я. Лихова // Юридичний вісник. — 2014. — №4. — С. 128—132.
7. Данкович Н. О. Відповідальність юридичних осіб в Україні: кримінально-правовий аспект / Н. О. Данкович // Науковий вісник Національного університету ДПС України. — 2013. — №2. — С. 135—139.
8. Батраченко Т. С. Визначення окремих проблемних питань щодо кримінальної відповідальності юридичних осіб / Т. С. Батраченко // Вісник АМСУ. — 2013. — №2. — С. 97—101.
9. Кимлик Н. В. Юридична особа як суб’єкт корупційного злочину / Н. В. Кимлик // Європейські перспективи. — 2014. — №3. — С. 132—136.
10. Висновок Головного науково-експертного управління Верховної Ради України на проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб)» [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=46901.
11. Ревтов О. В. Кримінальна відповідальність і заходи кримінально-правового характеру / О. В. Ревтов // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. — 2014. — №18. — С. 247—249.
12. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — С. 141 (зі змінами і доповненнями).

Топчій Василь Васильович,

доктор юридичних наук, професор

кафедри кримінального права, процесу та криміналістики

Національного університету державної податкової служби України

Анотації.

У роботі досліджена обумовленості кримінально-правової заборони незаконних дій з відомостями, що становлять банківську таємницю. Обґрунтована необхідність кримінально-правової охорони банківської таємниці, власниками якої є фізичні особи, та яким може бути завдано істотну шкоду внаслідок незаконних дій з інформацією, що становить банківську таємницю. З цією метою, пропонується внести зміни до КК України, які допоможуть підвищити ефективність кримінально-правового захисту суспільних відносин у сфері охорони банківської таємниці від злочинних посягань. Перспективним напрямом подальших досліджень визначено оцінку розміру шкоди, яку слід вважати суттєвою для власників банківської таємниці, згідно зі статтями 231 та 232 КК України.

Ключові слова: кримінальна відповідальність, банківська таємниця, соціальна обумовленість.

В работе исследована обусловленность уголовно-правового запрета незаконных действий со сведениями, составляющими банковскую тайну. Обоснована необходимость уголовно-правовой охраны банковской тайны, владельцами которой являются физические лица, которым может быть нанесен существенный вред в результате незаконных действий с информацией, составляющей банковскую тайну. С этой целью предлагается внести изменения в УК Украины, которые помогут повысить эффективность уголовно-правовой защиты общественных отношений в сфере охраны банковской тайны от преступных посягательств. Перспективным направлением дальнейших исследований определена оценка размера вреда, который следует считать существенным для владельцев банковской тайны, в соответствии со статьями 231 и 232 УК Украины.

Ключевые слова: уголовная ответственность, банковская тайна, социальная обусловленность.

We study the conditioning of criminal law banning illegal actions with the information constituting bank secrecy. The necessity of the criminal law protection of banking secrecy, which is owned by individuals, which may be suffered significant damage as a result of illegal actions with the information constituting bank secrecy. To this end, it proposes to amend the Criminal Code of Ukraine, which will help increase the effectiveness of the criminal law protection of the public relations in the sphere of banking secrecy from criminal attacks. A promising direction for further research determined the size of the assessment of the harm that should be considered essential for owners of bank secrecy, in accordance with Articles 231 and 232 of the Criminal Code of Ukraine.

Keywords: criminal liability, banking secrecy, social conditionality.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями.

Прийняття Верховною Радою України у липні поточного року скандального проекту Закону про реструктуризацію зобов’язань за кредитами в іноземній валюті [1] мало наслідком неодноразові заяви політиків різного рівня щодо популізму вказаного законопроекту та його шкідливості для економічного клімату у нашій державі. Не вдаючись до детального аналізу запропонованого механізму вирішення існуючої проблеми підтримки громадян України, які мають невиконані зобов’язання за кредитними договорами в іноземній валюті, маємо констатувати, що проблеми захисту прав споживачів фінансових послуг у сучасних умовах набувають особливої актуальності.

Слід зауважити, що саме інститут банківської таємниці виступає одним із важливих механізмів захисту таких прав. Адже наслідки розголошення інформації щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку в процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним, важко переоцінити особливо в сучасних умовах.

І річ не лише у цілеспрямованій політиці регуляторних органів зі спрощення доступу до інформації, що становить банківську таємницю. Хоча останнім часом такі зусилля стають все більш очевидними. Так, наприклад, згідно із п. 32 Меморандуму про Економічну та Фінансову політику, направленого у лютому місяці поточного року на адресу Міжнародного Валютного Фонду за підписом Президента, Прем’єр-Міністра, міністра фінансів та голови Національного Банку України, керівництвом держави, серед іншого, були взяті на себе зобов’язання ввести у дію доповнення до чинного законодавства, згідно із якими, Національне антикорупційне бюро буде уповноважене отримувати усю відповідну інформацію, необхідну для виконання його функцій, від державних органів влади та приватних осіб, у т.ч. інформацію під грифом банківської таємниці, без обмежень і за відсутності вимоги суду на її отримання [2].

Переконаний, що у першу чергу, ризики для прав споживачів фінансових послуг, викликані хвилею ліквідацій банків, яка стрімко набрала обертів, починаючи із 2014 року. Так, за даними НБУ, у 2013 році Фондом гарантування вкладів фізичних осіб було розпочато ліквідацію 2 банків, у 2014 їх кількість склала 18 установ, за 7 місяців 2015 року розпочато ліквідацію іще 24 банків [3]. Безумовно актуальними такі ризики є й стосовно захисту інформації щодо фінансового стану клієнтів банківських установ, які ліквідуються, оскільки у ході ліквідації банків виникає значна кількість можливостей для зловживань, на що регулярно вказує НБУ [4].

У цих умовах вважаю актуальним дослідження проблематики потреби вітчизняного суспільства в кримінально-правовій охороні банківської таємниці та обґрунтування вибору юридичних засобів задоволення такої потреби.

Аналіз останніх досліджень і публікацій у яких започатковане розв’язання проблеми та виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячена стаття.

Питання, пов’язані із правовою охороною банківської таємниці в Україні досліджували такі вчені: Д.С. Азаров, Л.А. Безуглий, О.К. Василяка, О.П. Горпинюк, Ю.І. Дем’яненко, А.І. Марущак, Т.В. Міхайліна, С.О. Орлов, О.В. Прохніцький, М.В. Рудик, О.С. Самойлова.

Безумовно цікавими з точки зору об’єкта нашого дослідження є роботи таких науковців: О.Е. Радутний, С.О. Харламова, А.О. Шаповалова.

Разом із тим, в існуючих наукових працях проблематика обумовленості кримінально-правової охорони банківської таємниці у сучасних умовах досліджена недостатньо. Відтак – існує необхідність комплексного дослідження окресленого кола питань.

Постановка завдань.

Основними завданнями, розв’язанню яких присвячена дана стаття, є наступні.

1. Дослідити основні фактори, якими обумовлена необхідність кримінальної відповідальності за незаконні дії з відомостями, що становлять банківську таємницю.
2. Визначити чинники, які впливають на криміналізацію незаконних дій з відомостями, що становлять банківську таємницю, у сучасних умовах.
3. Визначити перспективні напрями подальших розвідок з досліджуваних питань.

Виклад основного матеріалу.

На сучасному міжнародному просторі досить часто виникає питання про обмеження й навіть скасування інституту банківської таємниці [5, С.13].

На проведеному в Берліні 28 і 29 жовтня 2014 року 7-му Глобальному форумі з прозорості та обміну інформацією в податкових цілях представники 51 країни підписали угоду, що передбачає щорічний автоматичний обмін даними про банківські рахунки та доходи нерезидентів. «Банківська таємниця в своїй колишній формі зжила себе. Вона більше не вписується в епоху, коли громадяни, натиснувши кнопку в Інтернеті, можуть переміщувати свої гроші по всьому світу», – проголосив міністр фінансів Німеччини Вольфганг Шойбле [6].

Зазначена угода набуде чинності не раніше 2017 року, а до того часу урядам країн, що її підписали, ще належить затвердити новий порядок роботи в національних парламентах. Тим не менше, дану подію можна назвати революційною, оскільки головними умовами розвитку світової фінансової системи поступово стають глобалізація і прозорість. Україна у перспективі також може приєднатися до цієї угоди, бо є членом Глобального форуму [6].

У той же час, в умовах подій, що відбуваються у нашій державі, вбачаю дещо передчасним послаблювати механізми охорони банківської таємниці. Аналогічною є позиція С.О. Харламової, яка у дослідженні, присвяченому питанням кримінальної відповідальності за незаконні дії з відомостями, що становлять комерційну або банківську таємницю, дійшла висновку про те, що інститут банківської таємниці є одним із обов’язкових атрибутів економічної системи держави, а отже і системи національної безпеки [7, С.8].

Разом із тим, останнім часом все більше фахівців звертають увагу на необхідність переосмислення інституту банківської таємниці у бік збільшення прозорості такої інформації. За цих умов виникає необхідність вивчення тих особливостей соціально-економічних умов, що обумовлюють необхідність кримінальної відповідальності за незаконні дії з відомостями, що становлять банківську таємницю.

Властивість соціальної обумовленості права виражається в тому, що право повинно бути, насамперед, динамічною системою, яка чутливо реагує на зміни в соціальній дійсності. Вона покликана точно відображати вимоги об’єктивних законів суспільного розвитку, бо така відповідність забезпечує найсприятливіші умови для діяння законів у житті. Нарешті, право має відображати не будь-які, а саме ті потреби й інтереси суспільства, соціальних колективів, особистості, які назріли [8, С.41].

Необхідність кримінально-правової заборони породжується об’єктивними потребами суспільства. Форма її виразу в законі повинна від повідати змісту діяння, що забороняється. Небезпека невідповідності підстерігає на будь-якій стадії процесу криміналізації або як наслідок недостатньо повного обліку тих чи інших чинників, або як помилковий прогноз, або як результат недосконалості законодавчої техніки. Недоліки кримінально-правової законотворчості, витрати криміналізації можуть призвести до двох протилежних, але однаково небажаних наслідків – прогалин у криміналізації або, навпаки, до її надмірності [9, С.20-21].

У кримінально-правовій і кримінологічній літературі неодноразово робились спроби сформулювати основні принципи (або підстави) криміналізації. Однак і дотепер немає одностайності у підходах до їх визначення. Їх називають підставами, принципами, факторами, умовами або критеріями криміналізації. Серед вказаних підстав домінуючими вважають соціальні, нормативно-правові та кримінологічні фактори [10, С.324].

Дослідження наукових робіт з питань правової заборони незаконних дій із конфіденційною інформацією, уможливлює дійти висновку про те, що підставою для встановлення цієї заборони може бути лише сукупність соціальних чинників, за відсутності яких така заборона буде недоцільною [8, С.43].

Всю сукупність таких чинників зазвичай класифікують на дві групи: основні та другорядні чинники. Основними, без яких неможливе виникнення питання про встановлення правової заборони, є:

–     суспільна  шкідливість посягань на встановлений порядок обігу інформації;

–     доцільність боротьби з такими посяганнями правовими засобами;

–     усвідомлення суспільством потреби в боротьбі з посяганнями на встановлений порядок обігу інформації та рівень підготовленості до такої боротьби [8, С.43].

До другорядних чинників, наявність яких сама по собі ще не є достатньою для встановлення відповідальності, можуть бути включені нормативний, міжнародний, історичний та інші чинники [8, С.43].

Сучасні наукові підходи до питання обумовленості кримінально-правової заборони незаконних дій з відомостями, що становлять банківську таємницю були узагальнені О.В. Харламовою наступним чином: «Соціальна обумовленість кримінально-правової заборони незаконних дій з відомостями, що становлять комерційну або банківську таємницю, зумовлена тим, що, будучи проявом недобросовісної конкуренції, вони спричиняють шкоду правам і законним інтересам суб’єктів господарювання як учасникам ринкових відносин, негативним чином впливають на науково-технічний прогрес і стабільність товарного обігу, позбавляють підприємців стимулу до вдосконалення форм і методів ведення своєї господарської діяльності. Зазначені суспільно-небезпечні діяння насамперед посягають на економічну безпеку держави. Так, банківська система України справедливо вважається практично єдиним суб’єктом національної економіки, в основу діяльності якого покладені ринкові механізми господарювання. Забезпечення економічної та інформаційної безпеки України визнається на законодавчому рівні найважливішою функцією держави, справою всього українського народу» [7, С.9].

Слід зауважити, що підхід, за якого шкода внаслідок незаконних дій з відомостями, що становлять банківську таємницю, у першу чергу завдається інтересам суб’єктів господарювання, знайшов своє відображення і у чинному законодавстві.

Так, згідно зі статтею 231 КК України [11], склад злочину становлять умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей, а також незаконне використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності (виділено нами). Аналогічно склад злочину, передбаченого статтею 232 КК України [11] становить умисне розголошення комерційної або банківської таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв’язку з професійною або службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів і завдало істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності.

З даного питання вважаємо за необхідне приєднатися до наукової позиції тих науковців, які вважають, що більша шкода завдається як раз не відносинам у сфері господарювання, а конкретній фізичній особі (чи групі осіб) – конкретним власникам комерційної або банківської таємниці. Така особливість має передусім практичний аспект, адже кількість винних осіб, засуджених за відповідні діяння, на сьогодні в Україні – мізерна, лише через те, що законодавець враховує виключно шкоду, заподіювану суб’єкту господарювання, а не конкретній фізичній особі, яка в будь-якому разі є володільцем такої інформації. Через це численні випадки порушення таємниці такої інформації залишаються поза межами кримінально-правового захисту [12, С.382-383].

Враховуючи зазначене, доцільно внести зміни в диспозицію статті 232 КК України [11], вказавши при цьому на те, що шкода від злочину завдається не суб’єкту господарювання, а конкретній фізичні особі – власнику таємниці [12, С.383].

На користь даної позиції свідчить також той факт, що 89,8% інформації, яка втрачається банками, становить персональна інформація про клієнтів [13, С.34].

Аналогічних висновків можливо дійти, досліджуючи правовий режим банківської таємниці. За загальноприйнятим визначенням, банківська таємниця за своїм правовим режимом відноситься до таємної інформації з обмеженим доступом, розголошення якої може завдати шкоди особі, суспільству й державі [14, С.180]. Науковець М.М. Ясинок вказує, що інститут банківської таємниці це, передусім, інститут захисту прав та інтересів як фізичних, так і юридичних осіб стосовно фінансової незалежності, з одного боку, а з іншого, – це захист ділової репутації банків та банківської системи в цілому [15, С.69].

З урахуванням викладеного, вважаю, що підхід, за якого шкода внаслідок незаконних дій з відомостями, що становлять банківську таємницю, у першу чергу завдається інтересам суб’єктів господарювання, не враховує інтересів фізичних осіб – власників банківської таємниці.

Особливого звучання дана проблема набуває у розрізі збільшення прозорості вітчизняної фінансової системи, анонсованої урядом [8].

Так, в Україні діє спеціальний порядок при реалізації Національним банком України свого права на передачу інформації про банк органові банківського нагляду іншої країни відповідно до міжнародного договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності [16, С.36].

Передати відповідну інформацію іноземному органу банківського нагляду Національний банк України може лише за таких умов одночасно:

–     це не порушує державні інтереси та банківську таємницю;

–     є гарантії того, що отримана інформація буде використана виключно з метою банківського нагляду;

–     є гарантія того, що отримана інформація не буде передана за межі органу банківського нагляду [16, С.36].

Чим має підтверджуватися та чи інша гарантія, вказана вище, законодавством України не визначено, а достатність і переконливість таких гарантій залишено на розсуд самого НБУ. Державні інтереси також не є чіткою юридичною категорією, Все це свідчить про те, що порядок передачі Національним банком інформації іноземному органові банківського нагляду врегульований неналежним чином і містить ряд юридичних прогалин.

Так само банк не зв’язаний правилами про розкриття банківської таємниці в разі здійснення відповідно до законодавства повідомлення самим банком про операції, що мають сумнівний характер. Сумнівними є операції, що мають такі альтернативні ознаки: операція здійснюється при незвичних або невиправдано заплутаних умовах; (або) операція не є економічно виправданою чи суперечить законодавству України. Банки зобов’язані ідентифікувати усіх осіб, що здійснюють сумнівні операції, і з метою попередження злочинів інформація щодо ідентифікації осіб повідомляється банками відповідним органам згідно із законодавством України [16, С.36].

У цих умовах ми вважаємо, що існуючими чинниками обумовлюється необхідність кримінально-правової охорони банківської таємниці, власниками якої є фізичні особи, та яким може бути завдано істотну шкоду внаслідок незаконних дій з інформацією, що становить банківську таємницю. З метою встановлення підстав такої охорони, пропонується внести зміни до статтей 231 та 232 КК України [11] та викласти їх у наступній редакції.

«Стаття 231. Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю

Умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей, а також незаконне використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності або власнику такої інформації, –

караються штрафом від трьох тисяч до восьми тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян».

«Стаття 232. Розголошення комерційної або банківської таємниці

Умисне розголошення комерційної або банківської таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв’язку з професійною або службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів і завдало істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності або власнику такої інформації, –

карається штрафом від однієї тисячі до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років».

Висновки та перспективи подальших розвідок.

Наукове дослідження обумовленості кримінально-правової заборони незаконних дій з відомостями, що становлять банківську таємницю, уможливило дійти висновку про те, що підхід, за якого шкода внаслідок незаконних дій із відомостями, що становлять банківську таємницю, у першу чергу завдається інтересам суб’єктів господарювання, не враховує інтересів фізичних осіб – власників банківської таємниці.

У сучасних умовах існує необхідність кримінально-правової охорони банківської таємниці, власниками якої є фізичні особи, та яким може бути завдано істотну шкоду внаслідок незаконних дій з інформацією, що становить банківську таємницю. З цією метою, пропонується внести зміни до статтей 231 та 232 КК України.

Такі зміни допоможуть забезпечити більш ефективний кримінально-правовий захист суспільних відносин у сфері охорони банківської таємниці від злочинних посягань.

З урахуванням отриманих результатів, основними напрямами розвитку положень даного дослідження вбачаю дослідження проблематики оцінки розміру шкоди, яку слід вважати суттєвою для власників банківської таємниці, згідно зі статтями 231 та 232 КК України.

ЛІТЕРАТУРА

1. Про реструктуризацію зобов’язань за кредитами в іноземній валюті [Електронний ресурс] : проект Закону України від 23.12.2014 №1558-1. — Режим доступу : http://www.rada.gov.ua.
2. Лист про наміри Директору-розпоряднику Міжнародного Валютного Фонду від 27.02.2015 №3080/0/2-15 [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://bank.gov.ua.
3. Перелік банків України, ліквідація яких здійснюється Фондом гарантування вкладів фізичних осіб відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», станом на 04.06.2015 [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://bank.gov.ua.
4. Прес реліз НБУ «Стосовно порушення банківського законодавства» від 22.04.2015 [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://bank.gov.ua.
5. Тимченко О. М. Міжнародне інформаційне співробітництво як фактор протидії ухиленню від сплати податків / О. М. Тимченко // Фінанси України. — 2011. — №12. — С. 11—20.
6. Що таке банківська таємниця і коли вона може бути розкрита [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://www.platinumbank.com.ua/view.navigator/mode.view/id.45/.
7. Харламова С. О. Кримінальна відповідальність за незаконні дії з відомостями, що становлять комерційну або банківську таємницю : дис… канд. юрид. наук: 12.00.08 / Харламова Світлана Олегівна. — К., 2007. — 221 с.
8. Матвієнко П. Є. Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про комерційну таємницю : дис… канд. юрид. наук: 12.00.07 / Матвієнко Поліна Євгенівна. — К., 2010. — 199 с.
9. Фріс П. Л. Криміналізація і декриміналізація у кримінально-правовій політиці / П. Л. Фріс // Вісник Асоціації кримінального права України. — 2014. — №1. — С. 19—28.
10. Гальцова В. В. Фактори, що обумовлюють кримінально-правову заборону незаконних дій щодо усиновлення (удочеріння) (ст. 169 КК України) / В. В. Гальцова // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції «Наука кримінального права в системі міждисциплінарних зв’язків» 9–10 жовтня 2014 р. — С. 321—325.
11. Кримінальний кодекс України : Закон України від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 25-26. — С.131 (зі змінами і доповненнями).
12. Яковенко Р. В. Кримінальна відповідальність за розголошення комерційної або банківської таємниці за законодавством України та країн Європи / Р. В. Яковенко // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. — 2014. — №1. — С. 376—383.
13. Безштанько Д. В. Сутність внутрішніх операційних ризиків банку / Д. В. Безштанько // Збірник наукових праць Національного університету державної податкової служби України. — 2012. — №3. — С. 32—39.
14. Смерічевський С. Ф. Банківська таємниця в системі безпеки національної економіки / С. Ф. Смерічевський, Є. Ю. Свірідов // Університетські наукові записки. — 2012. — №2. — С. 180—186.
15. Ясинок М. М. Розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю є новим видом справ в окремому провадженні / М. М. Ясинок // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2009. — №2. — С. 67—71.
16. Носік Ю. Правовий режим банківської таємниці в Україні / Ю. Носік // Правове, нормативне та метрологічне забезпечення системи захисту інформації в Україні. — 2001. — № 2. — С. 31—39.

доктор юридичних наук, професор

кафедри кримінального права, процесу та криміналістики

Національного університету державної податкової служби України

Анотації.

У роботі досліджені особливості кваліфікації злочинів вчинених групами осіб в місцях масового скупчення людей. Вказані особливості полягатимуть у відмежуванні протиправних посягань, учинених колективно, від кримінальних правопорушень, скоєних групою осіб. На законодавчому рівні вказані особливості повинні знайти закріплення у вигляді кваліфікованих складів відповідних правопорушень. Це допоможе у процесі кваліфікації відмежувати склади групових злочинів вчинених в місцях масового скупчення людей, які характеризуються підвищеною суспільною небезпекою, що може стати особливо актуальним у світлі подій останнього часу, що відбуваються у нашій державі. З урахуванням отриманих результатів, основними напрямами подальших досліджень є вивчення проблематики форм співучасті у групових та колективних злочинах, вчинених у місцях масового скупчення людей.

Ключові слова: кваліфікація злочинів, групова злочинність, масові заворушення, натовп.

В работе исследованы особенности квалификации преступлений совершенных группами лиц в местах массового скопления людей. Указанные особенности заключаться в разграничении противоправных посягательств, совершенных коллективно, от уголовных правонарушений, совершенных группой лиц. На законодательном уровне указанные особенности должны найти закрепление в виде квалифицированных составов соответствующих правонарушений. Это поможет в процессе квалификации отделить составы групповых преступлений совершенных в местах массового скопления людей, которые характеризуются повышенной общественной опасностью. С учетом полученных результатов, основными направлениями дальнейших исследований является изучение проблематики форм соучастия в групповых и коллективных преступлениях, совершенных в местах массового скопления людей.

Ключевые слова: квалификация преступлений, групповая преступность, массовые беспорядки, толпа.

In work features qualifying the crimes committed by groups of people in public places. These features include the delimitation of illegal encroachments committed collectively by criminal offenses committed by a group of persons. At the legislative level, these features must find anchorage in the form of skilled composition of the relevant offenses and to enforcement – in qualifying acts jointly. This will help in the process of qualification of separate formulations of collective crimes committed in public places, which are characterized by increased danger to society. In view of the results, the main directions of future research is to study the problems of forms of complicity in group and collective crimes committed in public places.

Keywords: qualification of crimes, group crime, riots, crowd.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями.

Кваліфікація злочинів є одним із найбільш важливих і відповідальних етапів застосування норм закону про кримінальну відповідальність. Правильна кваліфікація злочинів виступає необхідною умовою реалізації принципу законності у кримінальному судочинстві, досконалого та юридично виваженого кримінального провадження на етапах досудового розслідування і розгляду справ у суді, призначення особам, визнаним винними за вироком суду, справедливого і обґрунтованого покарання чи звільнення їх від кримінальної відповідальності або від покарання [1, С.2].

Існуюча регламентації інституту співучасті у КК України [2] викликає низку питань кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті. Сучасні вчені звертають увагу на певні недоліки тлумачення застосування окремих положень КК України, які передбачають відповідальність за злочини, вчинені співучасниками. Це, зокрема, недоліки у системному підході до вирішення питань кваліфікації таких злочинів; відсутність єдності розуміння різновидів форм співучасті, їх співвідношення, ознак, що їх характеризують; відсутність чітких критеріїв відмежування діянь співучасників та недосконалість розробки правил кваліфікації цих діянь; відсутність єдності та виваженості термінології тощо [3, С.149].

Зазначена сукупність проблем у сучасних умовах має бути доповнена комплексом питань, пов’язаних із кваліфікаціє злочинів, вчинених групами осіб в місцях масового скупчення людей.

Слід зауважити, що події на сході нашої країни беруть свій початок саме з таких злочинів, яскравим прикладом яких є матеріали справи №761/22849/14-к [4].

Так, згідно із зазначеними матеріалами, ОСОБА_1, діючи умисно з метою дестабілізації соціально-політичної ситуації в Україні, разом із громадянами Російської Федерації, громадянами України, вчинив незакінчений замах на організацію у березні 2014 року масових заворушень на території м. Донецька, які планувалось супроводжувати насильством над особами, захопленням будівель та споруд, опором представникам влади із застосуванням зброї, вибухових речовин та інших предметів, які використовуватимуться як зброя. ОСОБА_1 протягом лютого – березня 2014 року неодноразово відвідував мітинги, що проходили в м. Донецьку, на яких збиралися противники діючої влади в Україні та прихильники її федералізації. На одному з вказаних мітингів, що відбувся на початку березня 2014 року у м. Донецьку на площі Леніна ОСОБА_1, познайомився з іншими особами, які також не визнавали державну владу в Україні та були радикально налаштованими. Надалі ОСОБА_1, будучи активним учасником радикальних груп в соціальних мережах через мережу «Інтернет» познайомився з громадянами Російської Федерації, які прибули до України з наміром організувати масові заворушення на території Донецької та Луганської областей. У подальшому, ОСОБА_1 переконав своїх знайомих в безрезультатності вираження своєї позиції шляхом мирних зібрань, підтвердив їм свої наміри організувати та особисто прийняти участь у масових заворушеннях на території Донецької та Луганської областей України, в ході яких здійснити захоплення військових частин та інших приміщень органів державної влади і управління. На виконання узгодженого спільного плану злочинних дій, ОСОБА_1 в період з 07 березня 2014 року по 10 березня 2014 року, повідомив своїм товаришам адреси трьох військових частин внутрішніх військ МВС України, які знаходилися у м. Донецьку, розташування яких останній позначив на карті. Вказані військові частини розглядались співучасниками злочину як можливі об’єкти, що планувалось захопити під час проведення масових заворушень. Крім того, на виконання плану щодо організації масових заворушень, відповідно до розподілених функцій ОСОБА_1 у період з 07 березня 2014 року по 10 березня 2014 року, на прохання невстановленої у ході розслідування особи, показав їй місця скупчення людей та проведення мітингів у місті Донецьку, а саме центральну площу імені В.І. Леніна. Однак, ОСОБА_1 з причин, що не залежали від його волі, не вчинив усіх дій, які вважав необхідними для доведення злочину до кінця, оскільки 15 березня 2014 року його злочинні дії було припинено співробітниками Служби безпеки України та останнього було затримано. Таким чином, ОСОБА_1 своїми умисними діями вчинив незакінчений замах за попередньою змовою групою осіб на організацію масових заворушень, що планувались супроводжуватись насильством над особами, захопленням будівель та споруд, опором представникам влади із застосуванням зброї, вибухових речовин та інших предметів, які використовуватимуться як зброя, тобто злочин, передбачений ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 28,  ч. 1 ст. 294 КК України.

Не викликає сумнівів той факт, що за аналогічним сценарієм розвивалися події і у інших містах сходу та півдня України. Відтак, у ході розслідування аналогічних епізодів злочинної діяльності, важливого значення набуває їх правильна кваліфікація.

Аналіз останніх досліджень і публікацій у яких започатковане розв’язання проблеми та виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячена стаття.

У теорії кримінального права питанням співучасті у злочині присвячені дослідження Р. Р. Галіакбарова, П. І. Гришаєва, Ю. В. Гродецького, А. Ф. Зелінського, М. Г. Іванова, М. І. Ковальова, А. П. Козлова, П. С. Матишевського, Г. В. Новицького, Р. С. Орловського, М. І. Панова, В. С. Прохорова, П. П. Тельнова, А. Н. Трайніна, О. В. Ус, Б. С. Утєвського , М . Д . Шаргородського, М. О. Шнейдера та інших. Питання кваліфікації діянь, передбачених КК України, розглянули у своїх роботах Є. В. Благов, Л. Д. Гаухман, В. В. Колосовський, М. Й. Коржанський, В. В. Кузнєцов, Б. А. Курінов, В. О. Навроцький, О. І. Рарог, С. А. Тарарухін, Р. А. Сабітов, А. В. Савченко та інші вчені.

Безпосередньо питання кваліфікації групових злочинів висвітлювалися в наукових працях О. Ф. Ковітіді, М. Й. Коржанського, Б. В. Лизогуба, А. М. Мельникова.

Разом із тим, в існуючих наукових працях проблематика кваліфікації злочинів, вчинених групами осіб в місцях масового скупчення людей досліджена недостатньо. Відтак – існує необхідність комплексного дослідження окресленого кола питань.

Постановка завдань.

Основними завданнями, розв’язанню яких присвячена дана стаття, є наступні.

1. Дослідити сучасний стан розробки проблеми кваліфікації злочинів, вчинених групою осіб.
2. Визначити особливості кваліфікації злочинів, вчинених групами осіб в місцях масового скупчення людей.
3. Визначити перспективні напрями подальших розвідок з досліджуваних питань.

Виклад основного матеріалу.

Згідно з частиною 1 статті 28 КК України [2], злочин визнається вчиненим групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька виконавців без попередньої змови.

При цьому М. Й. Коржанський зазначає, що групи взагалі без змови не буває і не може бути. Групою може бути визнано кілька осіб (двоє чи більше) лише тоді, коли вони домовилися про спільне вчинення злочину. І йдеться не про наявність чи відсутність змови, а про час її виникнення. Без попередньої змови означає, що змова виникла не попередньо, а під час учинення злочину, після його початку [5, С. 85].

Другим різновидом групового злочину є вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька виконавців, які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення [5, С. 85].

Головними ознаками злочинної групи є суб’єктивні ознаки, до яких належать: взаємна погодженість дій всіх членів групи; змова про спільне вчинення злочину; взаємна усвідомленість вчинення злочину спільними зусиллями; наявність двобічного суб’єктивного зв’язку між членами групи; участь у вчиненні злочину декількох суб’єктів злочину. Діяння, яке не має взаємопогодженості і взаємоусвідомленості, яке усвідомлюється лише однією діючою особою і не усвідомлюється іншими діючими особами, не може визнаватися вчиненим злочинною групою осіб. Першою та найбільш важливою ознакою вчинення злочину групою осіб (співучасть) є погодженість дій між усіма членами групи. Така погодженість називається чи визначається змовою. Змовою є погодженість про вчинення певних дій кожним членом групи. Для визнання вчинення злочину групою осіб недостатньо єдності. Група завжди діє за внутрішньою погодженістю, яка виникає внаслідок змови, явної або вираженої мовчанням. Діяння не може визнаватися груповим, якщо дії однієї особи лише об’єктивно сприяли вчиненню злочину іншою особою [6, С.12; 7, С.7]. Зв’язки у злочинних угрупованнях можуть мати як тимчасовий, так і постійний характер з чіткою ієрархічною системою та розподілом ролей у виконанні протиправного посягання [8, С.136].

Слід зауважити, що певна група злочинів характеризується саме тим, що полягає у організації групової протиправної діяльності. Зокрема, викладене стосується діянь, передбачених статтями 293, 294 КК України [2].

Так, згідно зі статтею 293 КК України [2], злочином є групове порушення громадського порядку, яке полягає у організації групових дій, що призвели до грубого порушення громадського порядку або суттєвого порушення роботи транспорту, підприємства, установи чи організації, а також активна участь у таких діях.

Відповідно до статті 294 КК України [2], злочинною визнана діяльність із організації масових заворушень, що супроводжувалися насильством над особою, погромами, підпалами, знищенням майна, захопленням будівель або споруд, насильницьким виселенням громадян, опором представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів, які використовувалися як зброя, а також активна участь у масових заворушеннях.

Масові скупчення людей завжди мають потенційну небезпеку та загрозу для життя індивідів. За певних обставинах, при нагнітанні напруженості, організована публіка може перетворитися на стихійний рух. Останнім часом рівень напруженості у місцях масового скупчення визначається ще й загрозою вчинення терористичних актів. У зв’язку з цим, у ході кваліфікації злочинів, вчинених групами осіб в місцях масового скупчення людей слід враховувати вплив такого явища як натовп.

Динаміка розвитку правопорушень у натовпі містить у собі кілька взаємозалежних етапів. Початковий етап характеризується наявністю будь-якого приводу до виникнення конфліктної ситуації. Іноді це просто групові дії вболівальників або фанатів. Це може полягати в невдоволенні групи осіб якоюсь подією, що настала, протесті проти дій влади, комерційних структур, адміністрації підприємств і установ у соціально-побутовій або економічній сферах. У деяких випадках вимоги тих, що зібралися можуть носити політичний характер. Сам факт утворення групи людей у громадському місці притягує інших людей. І якщо подія становить скандальний інтерес і носить злободенний характер, натовп може швидко розростатися. У таких випадках хтось починає поширювати домисли і слухи, що нерідко мають провокаційний характер. Під їхнім впливом зростає емоційне збудження учасників і глядачів, відбувається так називане «психологічне зараження» натовпу. В умовах анонімності в натовпі в людей знижується почуття відповідальності за свої вчинки, з’являється агресивність і невластива для звичайних умов зухвалість. Учасники натовпу некритично сприймають пропаганду і гасла, які закликають до насильницьких дій. Висуваючи ультимативні вимоги, натовп вимагає негайного їхнього задоволення. Якщо на даному етапі правоохоронні органи не почнуть активних комплексних і адекватних дій, конфлікт зі стадії групового порушення громадського порядку може перерости в масові заворушення [9, С.2-3].

Поняття натовпу як кримінально-правової і кримінологічної категорії являє значний інтерес і на сьогодні є недостатньо вивченим. Сучасними вченими поняття натовпу визначається, зокрема, як «відносно нетривале в часі скупчення великої кількості людей, що перебувають у безпосередньому контакті між собою, стан яких характеризується високим рівнем емоційного збудження, а поведінка зумовлена спонуканнями, установками та взаємною стимуляцією» [10, С.90].

Разом із тим, у такому контексті поняття натовпу не можна вважати поняттям, що має безпосереднє відношення до групової злочинності. Велика, чітко невизначена кількість людей, яка вчиняє злочин, – лише в такому контексті термін «натовп» становить значення для кримінологічного дослідження групової злочинності [10, С.90].

Під час вчинення злочинних дій натовпом характер вчинюваних злочинів може бути досить різним: посягати на громадський порядок, особистість, здоров’я й життя людини, власність тощо. За підрахунками дослідників, під час заворушень вчиняються більше 20 видів самостійних злочинів, переважно – антигромадської спрямованості [15, С.12].

Події кінця 2013 – початку 2014 років, зумовлені суспільно-політичною кризою в Україні, засвідчили, що руйнівний характер можуть мати неконтрольовані протиправні дії натовпу, які трансформовані з масових мирних акцій громадян. Не зважаючи на визнання цих подій «антикримінальною революцією», однією з цілей якої було знищення надзвичайно високого рівня корупції в усіх органах влади, слід констатувати й окремі негативні наслідки. Так, спільна агресивна поведінка мітингувальників (а іноді – і справжніх кримінальних злочинців, що скористались ситуацією), які штурмували РУВС у різних регіонах України, призвела до захоплення табельної зброї, спецзасобів, секретних документів, пов’язаних із оперативно-розшуковою діяльністю, що у подальшому матиме тяжкі наслідки [11, С.270]. Більше того, невдала та непродумана інформаційна політика керівних органів держави призвела до формування переконання у можливості та «праві» застосовувати силу та зброю проти представників державної влади, зокрема проти міліції та військовослужбовців Національної гвардії України. Прикладом моїм словам виступають події 31 серпня 2015 року в Києві, коли після голосування за внесення змін до Конституції України стосовно децентралізації представники невстановлені особи із прапорами політичної організації «Свобода» застосували насильство, гранати вогнепальну зброю проти представників влади, внаслідок чого було поранено близько 90 осіб, а один військовослужбовець внаслідок отриманого пульового поранення в серце загинув.

Сучасні вчені вважають, що натовп, учасники якого вчиняють злочинні дії, являє собою різновид колективної злочинної поведінки. Оскільки колектив визначається як відносно компактна й автономна соціальна група, то можна говорити про колективну діяльність як різновид групової діяльності [10, С.91].

Окремі дослідники взагалі розглядають натовп як одну із форм співучасті [12, С.62]. Інша частина науковців вважає, що злочинна діяльність може бути індивідуальною та спільною. Різновидами останньої є групова і колективна (стихійна − при вчиненні злочинних діянь натовпом, або організована – при вчиненні злочинів злочинними організаціями як ієрархічно структурованими стійкими злочинними об’єднаннями) [11, С.273].

Вважаю за необхідне у ході кваліфікації злочинів, вчинених групами осіб в місцях масового скупчення людей, скористатися науковою позицією, згідно із якою, групове порушення громадського порядку може ініціюватись не натовпом, а окремою групою людей [13, С.736].

У цих умовах важливого значення набуває питання щодо структури натовпу. Л.Е. Орбан-Лембрик виокремлює у структурі натовпу наступні прошарки:

• організатори масових ексцесів (особи, які проводять підготовчу роботу, заздалегідь планують і «програють» ексцеси);
• активні учасники (ті, що мають на меті безпосередньо брати участь у протиправних діях для набуття таким чином авторитету, «випустити пару», тобто дати вихід негативним емоціям тощо);
• конфліктні особи (вони залучаються до активних учасників, до «ядра» ексцесів тільки через виникнення можливості в анонімній обстановці звести рахунки з особами, які перебувають з ними в конфлікті);
• підбурювачі (які особисто не збираються активно діяти, а прагнуть використати інших для досягнення власної мети; вони маніпулюють суспільною думкою, звертаються до присутніх із закликами, збурюють негативні емоції тощо);
• спостерігачі (ставляться зацікавлено до того, що відбувається, але наміру брати участь в активних діях не мають);
• випадкові (сприймають подію байдуже, але їхня присутність чисельно збільшує натовп, що надає людям відчуття могутності, сили) [14, С.367].

Таким чином, у ході кваліфікації злочинів вчинених групами осіб в місцях масового скупчення людей слід розрізняти злочини, вчинені групою осіб (групова злочинна діяльність) та злочини, вчинені натовпом (колективна злочинна діяльність).

У випадку, коли певні злочини були інспіровані групою осіб, не обов’язково усі виконавці таких злочинів будуть учасниками зазначеної групи. Часто, ознаки характерні для злочинів вчинених у складі групи відсутні в учасників масових заворушень. Найчастіше учасники масових заворушень це особи, які випадково зустрілися у натовпі і в них немає заздалегідь розробленого плану нападів, розподілу ролей та ін.

Можлива й інша ситуація, яку охарактеризували В.І. Бояров та П.В. Шалдирван: «Крадіжки майна … не є характерним явищем для учасників заворушень. Найчастіше йдеться про дії осіб, які фактично у заворушеннях участі не беруть, а лише знаходилися у ар’єргарді колони натовпу і після погромів саме ці особи займалися крадіжками та грабежами майна, яке залишалося на місці погромів. Якщо під час масових заворушень їх активні учасники вчиняють крадіжки та грабежі – потрібна додаткова кваліфікація дій винних» [15, С.17].

Висновки та перспективи подальших розвідок.

Отже, особливості кваліфікації злочинів вчинених групами осіб в місцях масового скупчення людей полягатимуть у відмежуванні протиправних посягань, учинених колективно, від кримінальних правопорушень, скоєних групою осіб, що на законодавчому рівні повинно знайти закріплення у вигляді кваліфікованих складів відповідних правопорушень, а на правозастосовному – у кваліфікації діянь за сукупністю. Це допоможе у процесі кваліфікації відмежувати склади групових злочинів вчинених в місцях масового скупчення людей, які характеризуються підвищеною суспільною небезпекою, що може стати особливо актуальним у світлі подій останнього часу, що відбуваються у нашій державі.

З урахуванням отриманих результатів, основними напрямами розвитку положень даного дослідження ми вважаємо дослідження проблематики форм співучасті у групових та колективних злочинах, вчинених у місцях масового скупчення людей.

ЛІТЕРАТУРА

1. Завдання та методичні рекомендації до практичних занять з навчальної дисципліни «Кваліфікація злочинів, досудове розслідування яких здійснюють слідчі органів внутрішніх справ» / уклад. : М. І. Панов, В. А. Ломако, В. І. Касинюк та ін. — Х.: Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого», 2013. — 71 с.
2. Кримінальний кодекс України : Закон України від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 25-26. — С.131 (зі змінами і доповненнями).
3. Ус О. Правила кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті / О. Ус // Вісник Національної академії правових наук України. — 2014. — №1. — С. 149—159.
4. Вирок Шевченківського районного суду м. Києва від 08.08.2014 у справі №761/22849/14-к // Єдиний державний реєстр судових рішень України / [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua.
5. Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів: [навч. посіб.] / М. Й. Коржанський. — К. : Атіка, 2007. — 592 с.
6. Мельников А. М. Кримінальна відповідальність за вчинення злочину групою осіб : автореф. дис. … канд. юрид. наук (12.00.08) / А. М. Мельников. – К., 2004. – 20 с.
7. Ковітіді О. Ф. Інститут співучасті у кримінальному праві України: автореф. дис. … канд. юрид. наук (12.00.08) / О. Ф. Ковітіді. – Х., 1999. – 17 с.
8. Осипенко А. Л. Хакерское сообщество в глобальных компьютерных сетях как криминологический феномен / А. Л. Осипенко // Современное право. – 2006. – № 5. – С. 35–39.
9. Олійничук Р. П. Характеристика групового порушення громадського порядку / Р. П. Олійничук // Часопис Академії адвокатури України. — 2009. — №3. — С. 1—6.
10. Сербин Р. А. Групова злочинність в Україні: поняття та особливості / Р. А. Сербин // Науковий вісник Херсонського державного університету. — 2014. — №1. — С. 88—92.
11. Кваша О. О. Поняття колективного злочину, колективної злочинної діяльності, колективного суб’єкта в юридичній науці / О. О. Кваша // Часопис Київського університету права. — 2014. — №1. — С. 270—274.
12. Драгоненко А. О. Співучасть у вчиненні вбивства : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / Драгоненко Анна Олександрівна. – Х., 2011. – С. 62.
13. Кримінальне право України : Особлива частина : підручник [для студентів юрид. вузів і фак.] / Г. В. Андрусів, П. П. Андрушко, С. Я. Лихова та ін. ; за ред. П. С. Матишевського та ін. — К. : Юрінком Інтер, 1999. — 896 с.
14. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія : [підруч. для студ. вищ. навч. закл.] : у 2 кн. / Лідія Ернестівна Орбан-Лембрик. — К. : Либідь, 2004–2006. — Кн. 2: Соціальна психологія груп. Прикладна соціальна психологія. — 2006. — С. 367.
15. Бояров В. І. Масові заворушення: особливості кваліфікації / В. І. Бояров, П. В. Шалдирван // Часопис Академії адвокатури України. — 2014. — №4. — С. 9—18.