доктор юридичних наук, професор,

Президент Глобальної організації союзницького лідерства,

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Діордіца Ігор,

доктор юридичних наук, доцент

Екстраполяція когнітивної діяльності у сфері вироблення концептів кібербезпекової політики цілком укладається в теорію семіотичного простору, запропоновану Ю. С. Степановим [1; 2]. Відповідно до цієї теорії метамова функціонує у тримірному просторі, що представлений через категорії

1)    семантики;

2)    синтактики;

3)    прагматики.

Семантика (від гр. semantіkos ‒ означальний – лінгв.) Значення, смисл слова або мовного звороту”  виступає як невід’ємний первинний компонент метамови [3, с. 551]. Перед укладачем закону, політологом, юристом насамперед постає питання зі сфери номінації: як саме назвати те чи інше поняття, явище, юридичний факт; використати при цьому вже існуючі мовні одиниці чи запроваджувати неологізми, в тому числі шляхом запозичення й лексикалізації іншомовних слів; яким принципам номінації слід віддати перевагу тощо. Лінгвістична компетентність фахівця з кібербезпеки повинна охоплювати поняття полісемії термінів, їх етимології, вимог до норм слововживання і т. ін. Міжмовні аспекти семантики у разі застосування інтернаціоналізмів (а їх у сфері правової інформатики й кібернетичної безпеки чимало і це може стати темою окремого дослідження) мають враховувати диференційні ознаки мовних одиниць у кожній окремій мові.

Саме тому, закидання окремих українських авторів, які самі себе возвели в ранг „величних” вчених із приводу недоречності застосування термінів кібербезпекової сфери виглядає примітивним і недолугим. А застосування у „закритих” групах терміну „кіберня” ще раз додатково підкреслює правильність нашого шляху і необхідність використання міждисицплінарного підходу.

Продемонструємо це на прикладі базового ключового терміна „кібербезпека”.

За словотворчою структурою це складноскорочене слово, перша частина якого – інтернаціоналізм, друга – загальновживане українське слово. Його можна розглядати як часткову кальку з інтернаціонального терміна „Cybersecurity”. Проте семантика даної лексичної одиниці згідно із дефініціями, що містяться у нормативних документах різних країн, суттєво різниться.

Для порівняльного аналізу скористаємося матеріалами інформаційної довідки „Законодавство та стратегії у сфері кібербезпеки країн Європейського Союзу, США, Канади та інших”, підготовленої Європейським інформаційно-дослідницьким центром [4].

Згідно з даними довідки сутність поняття „кібербезпека” в деяких державах передається через ключове слово „заходи”:

—               сукупність організаційних, правових, технічних та освітніх заходів, спрямованих на забезпечення безперервного функціонування кіберпростору (Політика захисту кіберпростору Республіки Польща);

—               заходи з попередження шкоди від збоїв в роботі ІКТ та в її усуненні (Національна стратегія кібербезпеки Королівства Нідерланди).

Інші держави у своїх нормативних актах будують дефініцію, спираючись на лексему „стан”:

—               бажаний стан безпеки інформаційних технологій, за якого ризики для кіберпростору скорочені до прийнятного мінімуму (Стратегія кібербезпеки Німеччини);

—               бажаний стан інформаційної системи, за якого вона може протидіяти викликам кіберпростору, які можуть негативно вплинути на достовірність, цілісність та конфіденційність даних, що зберігаються або обробляються даною системою (Стратегія безпеки та оборони інформаційних систем Франції).

Для не чутливої до мови особи взагалі незрозуміла різниця між такими поняттями як „стан” і „заходи”, проте при формуванні концептів кібербезпекової політики принципово важливим є розрізнення цих понять, вибір пріоритетів, а можливо — й пошуку своїх підходів.

Переконані і це було доведено в чисельних дослідженнях наукової школи професора Ліпкана В.А. що, виходячи з конотації об’єктів, концепт кібербезпеки має бути зорієнтований, у першу чергу, не тільки на технічну й технологічну складові (як це представлено у наведених вище дефініціях), а й містити суттєвий гуманітарний компонент, що методологічно підпорядкований принципам антропоцентризму. Адже врешті-решт важливим є не просто безперебійне (стійке, стале) функціонування механізмів і систем, а передусім безпечне існування людей, які живуть у цьому просторі.

Ось чому в рамках наукової школи професора Ліпкана В. А. завжди науково та аргументовано відстоюється позиція щодо некоректності та неповноти терміну „захист”, натомість пропагується і обґрунтовується послуговування терміном „безпека”

Подібне положення є принциповим. Воно цілком кореспондується зі ст. 3 Конституції України, відповідно до якої „людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”.

Ми навели лише один приклад, але подібні ситуації характерні майже для усього понятійного апарату досліджуваної сфери. Здебільшого це відбувається через те, що хибні висновки не фахівців тиражуються і виводяться в ранг аксіоми.

Прикладом слід зауважити і на хибність висновків, що містяться в аналітичній доповіді співробітників НІСД стосовно того, що „в українській практиці безпека переважно розуміється як стан об’єкта безпеки, тобто як ціль, а не як діяльність суб’єктів із забезпечення його безпеки” [5, с. 17].

Як у чисельних роботах самого професора Ліпкана В.А., так і в працях його наукової школи неодноразово зауважувалося на те, що працівникам НІСД варто було б вивчати не лише власні роботи чи доповіді, і користуватися не лише бібліотекою власного інституту та Інтернет, а також займатися перекладанням іноземних видань, а вивчати наукову літературу та думки української наукової спільноти, розлогі та спектральні наукові  концепції українських вчених та фахівців різних галузей науки, навіть, якщо вони суперечать їхнім позиціям. До речі, це вимога МОН України щодо повноти та всебічності дослідження.

Резонує моїй позиції і думка О.Резнікової, яка відзначає, що наша держава не надто опікується діяльністю вітчизняних наукових установ і дослідних центрів, які також займаються розробкою концептуальних засад складних суспільно-політичних процесів у сфері національної безпеки і підготовкою практичних рекомендацій для формування відповідної державної політики. Часто, не приділяючи належної уваги отриманим від таких установ аналітичним звітам із застереженнями й рекомендаціями, державні органи намагаються реалізовувати на практиці безсистемні заходи [6].

Другий аспект тримірного простору метамови — синтактика „(від гр. syntaktikos — порядок) — розділ семіотики, що вивчає синтаксис різних знакових систем” [3, с. 561]. Її можна умовно порівняти із „алхімією” слів, адже поєднання мовних одиниць на рівні словосполучень, мікротекстів і текстів створює нові інтенціональні простори. Відповідно до законів функціонування метамови мікротексти і тексти можуть утворюватися лише на підставі взаємодії окремих складових цього інформаційно-комунікативного обширу.

В якості ілюстрації можна порівняти семантику ключових для сфери кібербезпеки споріднених термінологічних сполучень „кібербезпекова політика” і „політика кібербезпеки”. Справа не лише у формально-граматичних ознаках, за якими одне з них являє собою поєднання атрибутива з номінативом, а інше виступає іменною конструкцією. Головне — це нові лексико-семантичні смисли, що передаються поєднанням співзвучних слів.

Щодо термінології сфери кібербезпеки, зазначимо, що саме методи юридичної лінгвістики дозволяють диференціювати семантику досліджуваних терміносполучень. Тож поняття „політика кібербезпеки” є більш конкретизованим і вузьким. Воно може вживатися (і, до речі, вживається) у діяльності окремих установ, організацій, закладів, комерційних структур на позначення управлінських вимог щодо безпечного користування комп’ютерною технікою з дотриманням норм конфіденційності інформації, правил службової поведінки у мережі Інтернет тощо.

Якщо ж йдеться про „кібербезпекову політику”, то розуміється системна діяльність держави з протидії інформаційним загрозам, що розповсюджуються через кібернетичний простір, координація діяльності усіх державних і недержавних структур, задіяних у забезпеченні кібернетичної безпеки, убезпеченні від можливих протиправних дій у даній сфері тощо.

Принагідно зазначимо, що чималу роль в синтактиці відіграють потенції мовних засобів. Так, наприклад, за правилами російської мови можлива лише номінативна конструкція („политика кибербезопасности”). Англомовний аналог „cybersecurity policy” залежно від контексту може перекладатися українською двома варіантами. Це, до речі також науковий аргумент окремим авторам, які у своїх публікаціях, самозакохано опускаючись на властивий для них рівень примітивної критики, не маючи жодних наукових аргументів, вважають науковим методом „можливість перекладу російською мовою” того чи іншого терміну з української.

Отже, синтактика як складова юридико-лінгвістичних засад формування концептосфери кібербезпекової політики є не менш важливим компонентом фундації категорійно-понятійного апарату вказаної сфери.

Врешті-решт, прагматика (гр. pragmatikos – діловий) – 1) розділ семіотики, що вивчає відношення між знаковими системами та їх користувачами, а також самі ці відносини; 2) вчення про діяльність, практика” [3, с. 491]) у контексті формування концептосфери переслідує вирішення за допомогою мовних засобів прикладних аспектів проблеми. Насамперед йдеться про визначення цілей і пріоритетів кібербезпекової політики, кола суб’єктів, що виступають носіями такої політики. З іншого боку, прагмалінгвістика дозволяє ефективно вирішувати юридико-стилістичні та комунікативні завдання, які виникають на етапі створення нормативно-правових актів. Завдяки прагматиці вдається інтегрувати на рівні концептів когнітивні, логічні, методологічні складові ментального смислу, а це, своєю чергою, дозволяє систематизувати картину світу.

Прагматика певною мірою віддзеркалює правничий дискурс, оскільки вбирає в себе не тільки константні характеристики, більшою мірою властиві семантиці й синтактиці, а й спроможна чітко реагувати на динаміку швидкоплинних змін у суспільстві, появу нових реалій і сучасних викликів. Знову ж таки, якщо семантика й синтактика здебільшого зосереджені на точності формулювання інформації, то прагматика привносить компоненти перцепції (взаєморозуміння, врахування особливостей сприйняття інших осіб) та інтеракції (способів організації комунікативної взаємодії).

Переконані, що якщо б в рамках НАПрН України послуговувались даними принципами, то правова наука в нашій державі була на значно іншому рівні, а правова політика насправді несла користь, а не породжувала хаос і темряву безвідповідальності.

Безумовно, в межах нашого дослідження продемонструвати аналіз термінології, що формує весь арсенал концептосфери кібербезпекової політики, за моделлю семіотичного простору неможливо, проте ми не ставили перед собою такого завдання. Так само як ми і не говоримо, що подана позиція є єдино можливою і вірною. Ми лише делікатно прагнемо вірити в те, що це — лише одна з моделей, яка є функціонально ефективною при роботі з ідеологемами. Тож у подальшому необхідно розглядати й інші підходи на засадах наукового плюралізму, що може стати темою нових наукових досліджень [7-9].

Список використаної літератури:

1. Степанов Ю. С. Функции и глубинное. Вопросы языкознания. 2002. № 5. С. 3–18.
2. Степанов Ю. С. Язык и метод. К современной философии языка. М. : Наука, 1998. 779 с.
3. Новий словник іншомовних слів : більше 40 000 сл. і словосполучень / Л. І. Шевченко, О. І. Ніка, О. І. Хом’як, А. А. Дем’янюк ; за ред Л. І. Шевченко. Київ : АРІЙ, 2008. 672 с.
4. Законодавство та стратегії у сфері кібербезпеки країн Європейського Союзу, США, Канади та інших. URL: http://euinfocenter.rada.gov.ua/ uploads/ documents/28982.pdf
5. Організаційні та правові аспекти забезпечення безпеки і стійкості критичної інфраструктури України : аналіт. доп. / [Бобро Д. Г., Іванюта С. П., Кондратов С. І., Суходоля О. М.] / за заг. ред. О. М. Суходолі. К. : НІСД, 2019. 224 с.
6. Резнікова О. Що саме ми розбудовуємо, говорячи про національну стійкість? // Режим доступу : https://dt.ua/internal/scho-same-mi-rozbudovuyemo-govoryachi-pro-nacionalnu-stiykist-318005_.html.
7. Діордіца І. В. Кібербезпекова політика України: стан та пріоритетні напрями реалізації: монографія. Запоріжжя: Видавничий дім «Гельветика», 2018. 548 с.
8. Ліпкан В. А., Максименко Ю. Є. Інформаційна деліктологія: проблемні питання // Збірник Панєвропейської школи права. 2014. С. 40-43.
9. Ліпкан В. А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. 664 с.

Діордіца Ігор Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент

доцент кафедри кримінального права і процесу

Національного авіаційного університету

Сама проблема формування кіберпростору як окремого виду чи виміру існування та розвитку людини сьогодні належить до глобальних проблем сучасності в контексті балансу миру та рівноваги, і те, що змушує нас постійно змінювати свій погляд на сутність та призначення війни, у тому числі кібервійни, яка здатна як створити всі проблеми і знищити їх, так і в осяжному майбутньому все це вирішити. На глобальність наслідків розповсюдження, наприклад, соціальних мереж звертав свою увагу і засновник Facebook М. Цукерберг [1], який переконаний у тому, що наше покоління вже здатне подолати усі хвороби і ліквідувати бідність. На це також зазначає і президент Глобальної організації союзницького лідерства, Володимир Ліпкан, акцентуючи увагу на розвиткові нейрокібернетики та нейробіології [2].

Питання кібернетичної безпеки вже поступово стають предметом дослідження як українських учених, так і працівників відповідних державних інституцій, які здійснюють наукове забезпечення діяльності органів державної влади. Однак в домінуючої більшості робіт питання методології майже не розглядаються. У цьому методологічному остракізмі я виділю роботи наукової школи В.А. Ліпкана [3-15], які саме і різняться тим, що питанням методології завжди приділяється значна увага.

Водночас методологія дослідження суто кібернетичного простору або кібербезпеки чи то кібербезпекової політики фактично навіть не розглядається.

Однак, читаючи чергову статтю С.П. Капіци, не можу не екстраполювати як сам клас проблем, так і окремі висновки стосовно того, чому саме зараз кіберпростір став набувати таких самоорганізаційних форм.

На думку С. П. Капіци, з усіх глобальних проблем найголовнішою виступає кількість людей, які живуть на планеті: скільки взагалі людей, куди всіх женуть. І саме це виступає центральною проблемою [16].

Екстраполяція знань про можливі розрахунки кількості народонаселення може наблизити до розуміння такого надшвидкого розвитку кіберпростору з подальшим моделюванням наслідків такої геперрозвиненості. Навіть у царині права дослідники звертають увагу на розмиття поняття та розуміння правового простору. Зокрема Ю.Оборотов зазначає, що просторова мобільність стала серйозною загрозою для інститутів державної влади і правової нормативності, що суттєво пояснює необхідність подальших досліджень правового простору [, с. 9].

Шотландський демограф П. Макендрік запропонував формулу зростання кількості людства, причому це зростання, на його думку, було не експоненційним (тобто швидкість зростання є тим вищою, чим більше людей вже проживає на Землі, народжує і виховує дітей, причому це зростання є обмежене доступністю до ресурсів), і гіперболічним — дуже повільним на початку і таким, що занадто прискорюється наприкінці.

Пригадаємо, 10 років тому — у 2007 році — про соціальну мережу Facebook або про телефони IPhone в Україні ще ніхто й не чув, переважна більшість людей, не знала про електронні платежі, а купувати в Інтернет-магазині і замовляти послуги через Інтернет дозволяли собі лише відверті відчайдухи.

За допомогою даної гіперболічної формули можна зрозуміти опис причин та процесу зростання в минулому: швидкість розширення кіберпростору завжди була пропорційною не кількості людей-учасників кібервідносин, а квадрату цього числа, де швидкість розростання мережі залежить не від кількості учасників, а від кількості взаємодії між ними. Квадрат числа характеризує міру складності системи: що більша складність, то швидше зростання.

С. П. Капіца висновує, що наш розвиток полягає в знанні, оскільки саме воно є найголовнішим та визначальним ресурсом людства. Саме тому примітивні міркування і детермінації обмеженості природних ресурсів зі зростанням кількості людства виступають свідомими маніпуляціями із суспільною свідомістю з метою пропаганди конфліктів та зменшення населення. Насадження алармістських поглядів, тиражування науково необґрунтованих даних особливо через технічні можливості соціальних мереж і кіберпростору в цілому сприяють формуванню спотвореного світогляду, позбавленого критичного ставлення до вивчення та усвідомлення навколишнього середовища, у тому числі ролі людини в кіберпросторі.

Звичайно, що головною проблемою, на яку звертають увагу найбільш прогресивні постмодерністські дослідники — це проблема заміщення людей кіборгами. Причому на дану особливість зверталася увага навіть СРСР у кінці 60-х років минулого століття. Натомість проблема полягає не у заміщенні, а у тому, яка кількість людей на планеті є доцільною і комфортною, науково обґрунтованою для проживання. З іншого боку, будь-яка наука є лише етапом пізнання нескіченності знання, тому висновки, що можуть здаватися сьогодні обґрунтованими через певний проміжок часу можуть бути спростовані при застосуванні нової методології.

Стосовно кіберпростору, то в ньому місця звичайно вистачить усім. І в цьому полягає пастка «інформаційної демократії»: пропонуючи різні можливості доступу та використання, початково відсутні справедливі критерії перерозподілу кіберпростору.

Дуже влучний жарт, який яскраво описує сутність даного процесу: якби в Сахарі був соціалізм, то там був би дефіцит піску. Відтак проблема не у кількості соціальних мереж, комп’ютерів, доступу до них, а в справедливому розподілі можливостей щодо управління ним.

Інформаційна нерівність існуватиме завжди, тож фактично, ті країни або соціальні системи, які зараз перебувають на інформаційній периферії, з часом залишаться поза контекстом майбутнього кіберсвіту взагалі. Саме ця проблема, з-поміж низки інших, формує передумови для актуалізації не лише розроблення, а й негайного впровадження і розвитку кібернетичної функції держави. Одним із завдань кібернетичної функції має стати формування умов для збереження загального закону розвитку, збереження балансу, за якого нерівномірності вирівнювалися б таким чином, щоб у масштабах людства закон розвитку залишався незмінним.

Яскравий приклад: кібератака на центральні органи виконавчої влади в Україні 27 червня 2017 року. Основна причина — використання більшістю органів державної влади однакової (у тому числі не вітчизняної) операційної системи. Це створило безперешкодні можливості до написання, впровадження, чіткого управління вірусом і отримання гарантованого результату — дестабілізація діяльності органів державної влади через вчинення системної спланованої умисної кібератаки.

Пояснення швидкоплинності світових цивілізацій також можемо знайти і в теоретичному обґрунтуванні історичної періодизації, яка слідує за астрономічним часом, що тече рівномірно і незалежно від розвитку людської цивілізації, в слідуючи власному часу системи. Причому власний час системи слідує тій самій залежності, що споживання енергії або приріст: що складніша організація кіберпростору, то швидше він розвивається. Більше того, якщо ще у 2007 році була розроблена Стратегія розвитку інформаційного суспільства до 2015 року, то сьогодні вже можна чітко говорити не про інформаційне суспільство, а про суспільство знань або кібернетичне суспільство, оскільки переважна більшість населення проводить більшість свого часу у кіберпросторі. Таким чином абсолютно логічним виглядає конфлікт поколінь, зневага до традицій, нерозуміння потреби в національній самоідентичності як коріння нації… Стертя поколінь і конфлікт між ними знеславлюють взагалі потребу в історії тієї чи іншої соціальної системи, ігноруючи трансцендентальні зв’язки між минулим, сьогоденням і майбутнім.

Споживання енергії є пропорційним квадрату числа людей, тобто споживання енергії конкретною людиною є тим більшою, чим більше людей мешкає на планеті.

Застосувавши метод екстраполяції можу висновувати, що чим більшою є кількість користувачів Інтернету, або іншими словами — учасників кібервідносин, тим більш складною стає мережа, а вироблювана ними сумарно інтелектуальна енергія також збільшується, утворюючи нових кіберпасіонаріїв.

І тим привабливішою є думка С. П. Капіци про те, що історична періодизація слідує не за астрономічним часом, який протікає рівномірно і незалежно від людської історії, а за власним часом системи. Власний же час слідує тій самій залежності, що і споживання енергії або приріст населення: він протікає тим швидше, чим вищою є складність нашої системи, тобто чим більшою кількість людей проживає на Землі [16].

Таким чином, для ефективного правового регулювання кібервідносин маємо вивчати не той стан, який зараз існує, а прогнозувати і моделювати ті кібервідносини, які будуть в майбутньому, і формувати механізм правового регулювання, виходячи із майбутнього стану системи. Відтак мусимо говорити про домінування прогностичної функції права, замість інструментальної.

Адже за нинішніх умов розвитку кіберглобалізції доцільно зважати на такі компоненти:

1)               зі збільшенням кількості учасників кібервідносин збільшується складність кіберпростору;

2)               чим більшою є складність і структурованість кіберпростору, тим швидше плине час;

3)               чим швидше плине час, тим швидше відбувається трансформація кіберпростору;

4)               чим швидше відбувається трансформація кіберпростору, тим складнішими стають кібервідносини, тим складшніше завдання щодо їхнього правового регулювання для держави, за умови послуговування застарілим методологічним інструментарієм прогнозування соціально-політичних та інформаційних процесів у державному управлінні.

Більше того, демографічна модель «нарізає» історію людства на однакові за змістом періоди, протягом кожного з яких проживало близько десяти мільярдів людей. На думку С. П. Капіци, саме така періодизація існувала в історії і палеонтології задовго до появи глобальних демографічних моделей [16].

Я ж можу зробити свій висновок: за умови формування кількісного складу в кіберпросторі обсягом близько десяти мільярдів, відбудеться трансформація людства і перехід до кіберсвіту. Причому в дану кількість я зараховую не лише людей, а й штучний інтелект, який також виступатиме повноправним учасником кібервідносин.

Розрив між поколіннями  насправді виступає наслідком пришвидшення протікання часу, перетікання життя у кіберпростір, де швидкість часу набагато більша ніж в реальності. Таким чином, проживаючи більшу кількість подій за одиницю часу в кіберпросторі життя в реальному просторі стає нецікавим, воно значно уповільнюється, тож ті люди, що витрачають більшість свого часу в кіберпросторі насправді розумово переживають більшу кількість подій.

Майбутнє може не згодитися нинішньому поколінню, а минуле їм не потрібно через колосальний ментальний розрив і нерозуміння використання надбань минулого як нині, так і в найближчому майбутті. Так, навряд чи можна пояснити сьогодні дитині, що колись існував час без Інтернету, без доповненої реальності, без 3 D.

Такий висновок робить і С. П. Капіца, зазначаючи, що якщо кожне покоління живе у власній епосі, спадок попередніх поколінь йому просто не знадобиться. Також науковець справедливо зазначає, що гіперболічне зростання чисельності людства як основний закон зростання має змінитися. Адже відповідно до нього, нині на планеті Земля мало б проживати близько 10 мільярдів людей, однак нас лише сім [16].

На мою думку, нині відбувається демографічний перехід від нестримного зростання населення до його переходу у кіберпростір і формування там штучного інтелекту та кіборгів. Тож, ці 10 мільярдів тепер включатиме не лише людей, а й штучний інтелект та кіборгів. Мої думки підтверджуються даними, які були мною отримані й оброблені стосовно найбільш технологічно розвинених країн, зокрема Японії. У цій країні щороку зростає кількість молодих людей, які не хочуть мати дітей, не хочуть мати стосунків і створювати сім’ю, надаючи перевагу кіберсексу, кібервідносинам і взагалі замінюючи власне життя в реальному просторі на існування та розвиток у кіберпросторі, спілкування зі штучним інтелектом та роботами.

Чи є це катастрофою? Важко сказати, але фазовий перехід за даного випадку виступає наступним етапом прогресу людства, якщо людство вичерпало свої потенції у розвитку біологічних форм існування, то його перехід у кіберпростір можна трактувати як наступну технотронну еру, еру прогресу людства і позбавлення його від значних вад, котрі заважають йому розвиватися саме в ракурсі homo sapiens.

Розуміння даних тенденцій сприятиме унормуванню відповідним чином і суспільних відносин. Адже збереження однакової методології до дослідження різновекторних процесів у різні епохи та часи, неврахування процесів кіборгізації, перенесення реального життя біологічної людини до кіберпростору є наслідком ортодоксальних кліше застосування однакових цінностей, швидкості та режиму розвитку людства, які зараз суттєво змінюються.

Важливим в даному контексті виступає з’ясування змісту кіберпростору з позицій правничої герменевтики  та юридичної лінгвістики.

Список використаних джерел

1. 1.           Промова Марка Цукерберга перед випускниками в Гарварді: Режим доступу: www.youtube.com/watch?v=k_LyFC8WQtk
2. 2.           Владимир Липкан с Electric Avenue : Режим доступу : www.youtube.com/watch?v=jmQKrucFqHM
3. 3.           Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
4. 4.           Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.
5. 5.           Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
6. 6.           Ліпкан В. А. Адміністративна відповідальність за порушення порядку державної закупівлі товарів, робіт і послуг : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. Ю. Довгань / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 304 с.
7. 7.           Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
8. 8.           Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
9. 9.           Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] /  В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
10. 10.      Ліпкан В.А. Адміністративно-правове регулювання діяльності недержавних пенсійних фондів в Україні : [монографія] /  А. А. Кафтя, В. А. Ліпкан, Н. Ю. Баланюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 316 с.
11. 11.      Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] /  В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
12. 12.      Ліпкан В. А. Сутність та порядок вирішення службових спорів : [монографія] /  В. А. Ліпкан, О. Г. Мовчун / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2017. — 312 с.
13. 13.      Ліпкан В.А. Безпекознавство : [Навчальний посібник] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Вид-во Європ. ун-та, 2003. — 208 с.
14. 14.      Ліпкан В.А. Застосування положень тектології при побудові системи національної безпеки // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ України. — 2002. — № 4. — С. 128 – 132.
15. 15.      Максименко Ю. Є. Інформаційна деліктологія: проблемні питання / Ю. Є. Максименко, В. А. Ліпкан // Prava a slobody cloveka a obcana : mechanizmus ich implementacie a ochrany roznych oblastiach prava : матеріали між нар. конф., (м. Братислава, 19-20 верес. 2014 р.). — Братислава, 2014. — С. 40—43.
16. 16.      Режим доступу: https://www.aum.news/nauka/1206-poslednyaya-statya-s-p-kapitsy
17. 17.      Оборотов Ю. Наповнення правового простору / Ю. Оборотов // Юридичний вісник. — 2017. — № 1. — С. 5—10.

Діордіца Ігор Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент

доцент кафедри кримінального права і процесу

Національного авіаційного університету

Актуальною методологічною проблемою на сучасному етапі виступає застосування адекватної досліджуваному феномену наукового методу. Нині можна спостерігати всеохоплююче застування системного підходу. Багато дослідників, розглядаючи кібербезпеку, також чомусь вдаються до такого хибного методологічного кроку. Адже вочевидь зрозуміло, що кібербезпека як один із приватних феноменів кібернетики, має вивчатись за допомогою передусім базової методології — кібернетичного підходу.

Актуальність теми зумовлена необхідність побудови валідної наукової моделі дослідження кібербезпеки. В практичному руслі це дозволить правильно розуміти природу даного явища, а також формувати адекватні прогнозні моделі для будови організаційно-функціональної структури національної системи кібербезпеки.

Відтак, мета даної статті: розглянути евристичні можливості кібернетичного підходу як методологічного інструмента дослідження кібербезпекової політики.

Питання кібернетичної безпеки вже поступово стають предметом дослідження як українських учених, так і працівників відповідних державних інституцій, які здійснюють наукове забезпечення діяльності органів державної влади.

Проте звертають на нього увагу, в першу чергу, фахівці з питань інформаційної безпеки НІСД та представники наукової школи В.А. Ліпкана [1-13]. Також серед окремих публікацій певних авторів можу відзначити Лахно В. А. [14], Панченко В. М. [15] та ін. Однак в даних роботах питанням методологічного характеру уваги майже не приділено. Більш того, відмічу що на даний момент в Україні з юридичних наук не захищено жодної дисертації з питань кібербезпекової політики або правового регулювання кібернетичної безпеки, незважаючи на нагальність наукового вивчення даної проблеми. Так само лишаються осторонь важливі питання методологічного характеру, які власно і задають нові горизонти пізнання, перетворюючи науковий пошук у цікаву дослідницьку практично спрямовану діяльність.

У даній статті я зосереджу вагу на аналізові евристичних можливостей кібернетичного підходу.

Кібернетика (від грецьк. мистецтво управляти) — наука про загальні закони отримання, збереження, передачі і розповсюдження інформації у складних управляючих системах. При цьому під управляючими системами розуміється не лише технічні, а й будь-які біологічні і соціальні системи. Прикладами складних управляючих систем є нервові системи живих організмів, в особливості організм людини, а також апарат управління у суспільстві [16, с. 440].

Термін „кібернетика” уперше (після давніх греків) вжив у 1834 році французький вчений А.-М. Ампер (1775 – 1836) у запропонованій ним класифікації наук для означення не існуючої на той час науки про управління людським суспільством. Після Ампера даний термін було забуто і відроджено американським вченим Н.Вінером (1894 – 1964) у назві своєї книги, опублікованої у 1948 році. Цю дату прийнято вважати датою народження Кібернетики як самостійної науки.

Норберт Вінер визначив кібернетику як науку про управління і зв’язки у тварині і машині [17]. Людське суспільство випало у цьому визначені. Почуваючи цей недолік, Н.Вінер опублікував у 1954 році нову книгу „Кібернетика і суспільство”. Для цих книг Вінера є характерним оповідний підхід, автор описує власні думки  і ураження у зв’язку з деякими дослідженнями, які виконувалися ним і його колегами в області теорії випадкових процесів і фізіології нервової системи. По суті, вона не містить послідовного викладу методів нової науки і її результатів. Більш систематично суть кібернетики у 1956 р. виклав англійський вчений У.-Р. Ешбі [18].

У цілому для розвитку кібернетики в США і Західній Європі, особливо на перший порах, було характерним захоплення її філософськими аспектами. Разом із тим, розгортання використання цифрових обчислювальних машин у 50-их рр. 20 століття і автоматизованих систем управління потребувало створення наукових основ проектування таких машин і систем. Оскільки книжки та статті, що з’явилися на той час з кібернетики [19-23], а також з дослідження операцій [24-26], не давали відповіді на животрепетні  запитання, порушені практикою, більшість спеціалістів за кордоном із великим скепсисом стали ставитися до самої науки кібернетики.

Стосовно нових наукових методів і результатів, що виникли у зв’язку із задачами проектування ЦОМ і АСУ, то їх об’єднали до нової науки, котра отримала назву в США та Англії „computer science” (комп’ютерна наука), у Франції „informatic” (інформатика). Сам же термін „кібернетика” стали уживати  у більш вузькому розумінні, розуміючи під ним здебільшого аналогії, які існують між машинами і живими організмами, а також філософські питання, що виникають у зв’язку із соціальними наслідками автоматизації. Лише у кінці 60-их рр. стала помітною тенденція до зближення між „кібернетиками” і „цифровиками” [16, с. 440].

Кібернетичний підхід, на думку окремих дослідників, виступає частково науковим методом дослідження.

Однак, якщо продивитись роки такого ставлення та співставити із періодизацією розвитку науки кібернетики, то можна чітко простежити: така тенденція як раз припадає на другий період розвитку кібернетики : 60 роки ХХ століття, коли науки що перебувала у стадії ствердження і розповсюдження, у той час, коли ще точилися жваві дискусії щодо необхідності взагалі її існування.

Адже, починаючи із 70 років, коли кібернетика вже остаточно уконституювалась в якості окремої науки, такий підхід вже не виглядав беззаперечним.

У цілому наприкінці 1990-років остаточно унормувалася позиція, згідно з якою кібернетика вже повністю охоплювала не лише теорію цифрових обчислювальних машин, а чисельні застосування в різноманітних областях, починаючи із автоматизації обробки наукових даних до управління великими економічними та соціальними системами.

Таким чином можна виділити три компоненти кібернетики:

• теоретична кібернетика — яка досліджує філософські і математичні проблеми кібернетики;
• технічна кібернетика — досліджує принципи розроблення технічних систем, фактично будови кіберпростору;
• прикладна кібернетика — досліджує можливості використання ідей, методів і технічних засобів кібернетики для вирішення практичних завдань і різних сферах життєдіяльності людини.

Фактично елементарна схема управління слугує прообразом самоорганізації штучного інтелекту:

1)                інформація передається від суб’єкта управління до об’єкта каналами прямого зв’язку;

2)                каналами зворотного зв’язку отримується інформація від об’єкта управління до суб’єкта;

3)                на підставі отриманої інформації відбувається корегування і корекція алгоритма управління.

Формування окремих кластерів інформації, спрямованих на конкретну таргетовану аудиторію відповідає принципу дискретності інформації, за якого вона подається у вигляді послідовності сигналів, відділених один від одного кінцевими або просторовими проміжками. При цьому кількість різних станів сигналів і кінцевим.

Можливість накопичення інформації в управляючих системах і здійснення складних її перетворень, що була реалізовано зі створенням ЦОМ зумовила можливість формувати і успішно вирішувати завдання не лише фізичної, а й розумової діяльності людини. Теоретична база кібернетика почала збагачуватись через множення дискретних форм уявлення інформації.

Завданням теоретичної кібернетики — створення наукового апарату і методу досліджень, який є придатним для вивчення широких класів систем управління незалежно від їх конкретної природи [16, с. 441].

Відтак теорія інформації, яка вивчає кількісну міру інформації є одним із наукових напрямів, які увібрала у себе теоретична кібернетика. Так само як і теорія кодування і теорія алгоритмів, які вивчають подання дискретної інформації у вигляді послідовностей і перетворенням таких послідовностей відповідно.

Саме в рамках кібернетики були вперше досліджені гібридні системи, і відповідно на основі кібернетики і було розроблено алгоритм ведення гібридної війни,  методологічною базою якого виступили:

1)                теорія випадкових процесів;

2)                теорія ігор;

3)                теорія статистичних рішень;

4)                методи вирішення складних екстремальних завдань (лінійне, стохастичні і динамічне програмування)

5)                теорія графів;

6)                теорія струн;

7)                теорія систем, що самоорганізуються (синергетика).

За допомогою даних теорій стає можливим наблизитися до розкриття закономірностей накопичення і перетворення інформації в мозоку людини.

Важливим методологічним інструментарієм виступає експеримент і комп’ютерне моделювання.

Таким чином, наявність специфічного предмета дослідження формує особливі нові методи дослідження, які знаходять своє застосування і в інших науках, незалежно від специфіки об’єктів, що вивчаються.

Ще на зорі уконституювання кібернетики дослідники ставили собі запитання стосовно меж розвитку штучного інтелекту. Таких меж принципово не існує. Зокрема, моя гіпотеза підтверджується і словами Фред Коен (F. Cohen) у праці «Computer Viruses: theory and experiments», присвяченій математичним основам вірусної технології, який у 1984 році довів: із того, що множина всіх можливих злоякісних кодів нескінченна, випливає нескінченність множини самих атак [27, С . 43].

Найбільш  складними завданнями для штучного інтелекту буде здатність:

• самостійно ставити собі завдання, виробляти таймінг їх реалізації, здійснювати пріоритезацію завдань з метою досягнення загальних цілей системи. Штучний інтелект навряд чи зможе бути креативним;
• постановка загальних цілей розвитку усього виду кіборгів на базі їх кооперації та врахування багатоваріантних моделей самоорганізації кожного кіборга зокрема;
• оцінка внаслідок комунікація і застування критичного мислення отриманих результатів і рішень з метою удосконалення системи управління.

Розвиток кібернетики розвіяв побоювання Н.Вінера стосовно того, що зі збільшенням інформаційних потоків прямо пропорційно зростатиме і можливість вчинення помилок ЦОМ [17]. надійність кібернетичних систем спирається не стільки на зростаючу надійність їх елементів, а й на можливість побудови невизначеної кількості надійних систем із ненадійних елементів.

Кібернетика, будучи комплексною наукою, створює значні можливості для дослідження кібернетичного простору з метою проактивного формування алгоритмів соціального управління, соціалізації штучного інтелекту, формування балансу інтересів розвитку людини і розвитку штучного інтелекту.

Якщо з позиції тектології кіберпростір виступає симулякром реальності, то з позицій кібернетики кіберпростір не є відображенням або симулякрум реального простору — він унормовується як самостійний простір. Відповідно, говорити про необхідність розроблення правового регулювання суспільних відносин у кіберпросторі можна лише за таких умов, коли буде достатньо точно та однозначно усвідомлена максима: ефективність регулювання базуватиметься на прогностичних моделях розвитку кіберпростору в майбутньому.

Тобто ми маємо регулювати і формувати правовий механізм, виходячи не з потреб сьогодення, а з потреб майбутнього. Відповідно, поки право виконуватиме свою інструментальну функцію, то як раз і настане це майбуття. Якщо ж регулювати і формувати правову базу стосовно тих відносин, що існують зараз, то за такого випадку держава завжди буде позаду, а право перетвориться не на регулятор суспільних відносин, а на реєстратора таких відносин.

Більше того з урахуванням тенденцій кіборгізації механізм правового регулювання за даного випадку наперед створить умови для рівноправного симбіотичного співіснування кіборгів, штучного інтелекту та живої людини. Відтак розвиток даних суб’єктів гібридних відносин вже буде наперед передбачений в законодавстві і визначений. Якщо ж упустити цей момент, то стрімкий розвиток робототехніки та самовідтворення штучного інтелекту, його експоненційний розвиток може привести до того, що нам не вдасться створити ті правила, які штучний інтелект сприйме як прийнятні для себе.

Формування проактивної правової бази із передбаченням вже зараз майбутніх тенденцій сприятиме правильному входженню кіборгів (та інших нових гібридних суб’єктів соціальних відносин) в наше суспільство; розумінню того, що люди залишаються суб’єктами управління, водночас самі люди створюють правила життя як собі, так і тим кіборгам, які будуть співвіснувати з ними в реальному світі — інтегрованому світі homo sapiens і homo cyberus.

Якщо узяти дрони і автопілоти, роботи, які патрулюють вулиці та хайвеї в Абу Дабі в ОАЕ, то вони вже є самостійними в прийнятті окремих рішень. Якщо вони знатимуть правила, нестимуть відповідальність за недотримання тих чи інших правил на рівні з людиною, це наперед створить статус-кво людей і кіборгів і дасть можливість залишити людині ініціативу в управлінні розвитком.

Зважаючи на недолік інформації про соціальні системи, а також подекуди практичну неможливість проведення натурних експериментів у різноманітних сферах життєдіяльності, створюють евристичні моделі, в яких відтворюються гіпотези про структуру і функції системи з використанням наявної інформації і заповненням її прогалин за рахунок припущень. Евристичні моделі корисні для перевірки гіпотез, планування експериментів і управління системою.

За характером блок-схем моделі можна умовно поділити на феноменологічні і структурні [16, с. 447—448].

Феноменологічні (функціональні) моделі відображають часові і причинно-наслідкові відношення між дискретними явищами, що характеризують функцію системи без урахування її структури. Можливими є моделі різної складності: моделі, що відображають залежності дискретних входів і виходів цілої системи, що розглядається як чорний ящик, і ієрархічні моделі, в яких представлені не лише загальні для системи входи і виходи, але й дискретні функції внутрішніх підсистем, які при інтеграції визначають цілісну поведінку. Деталізація функцій, виділення декількох рівнів, розчленування енергетичних та інформаційних потоків, прив’язка  до внутрішніх структурних елементів, уведення імовірнісних оцінок і зворотних зв’язків хоча і певним ускладнює  моделі даного типу, втім наближає до розкриття сутності системи.

Структурні моделі — будуються на базі внутрішньої структури системи і відображають один або декілька ієрархічних рівнів (елементи, підсистеми, зв’язки). До структури прив’язуються безперервні і дискретні зміни часткових функцій, з яких розраховуються сумарні функції системи як цілого. Модель становить собою плоску або просторову мережу, що відображає робочі і управляючі елементи системи. Структурні моделі краще придатні для вираження сутності систем, однак складність розрахунків не дозволяє починати моделювання із низьких структурних рівнів і змушує обмежуватися відображенням окремих підсистем і приватних функцій.

Алгоритм застосування кібернетичного підходу полягає у наступному.

У цілому алгоритм кібернетичного підходу становлять наступні елементи [16, с. 447].

Визначення мети управління. Вона виражається моделями висхідного, проміжного і кінцевого стану системи. Мету встановлює людина, а кількісні динамічні моделі одного з типів записуються до пам’яті комп’ютера або виражаються аналоговою моделлю. Ці моделі дозволяють прогнозувати природні зміни системи за різних висхідних умов.

Перерахування засобів управління з програмами їх впливу на елементи системи. Наприклад, перелік засобів фізичного впливу на порушника правопорядку із зазначенням механізму дії у вигляді зміни поведінки на правомірну.

Складання алгоритму управління. Розрахунок за моделюю зміни системи у часі за різних управляючих впливів і вибір оптимальної стратегії і тактик управління для досягнення мети. Прийняття рішення і уточнення програми управління. Наприклад, вибір методів впливу при масових заворушеннях за критеріями ефективності залежно від висхідного стану заворушень, загальної оперативної обстановки у місті події і програма послідовності застосування засобів.

Контроль виконання програми управління. Він передбачає систему зворотних зв’язків, оцінку стану системи на проміжних стадіях і корекцію управляючих впливів залежно від ефекту управління. Це є ключовим моментом, оскільки можливі лише імовірнісні моделі, що не дозволяють однозначно передбачити її реакції на управління.

Значимість кібернетики зростає разом із розвитком кібервідносин, уконституювання кіберпростору як самостійного та окремого простору, з притаманними його складовими гібридних відносин.

Внаслідок цього постає потреба у певному теоретико-методологічному рівні використання кібернетики на сучасному етапі, що в цілому формує і задає нові горизонти пізнання нових соціо- і кібергуманітарних систем.

Список використаних джерел

1. 1.    Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
2. 2.    Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.
3. 3.    Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
4. 4.     Ліпкан В. А. Адміністративна відповідальність за порушення порядку державної закупівлі товарів, робіт і послуг : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. Ю. Довгань / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 304 с.
5. 5.     Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
6. 6.    Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
7. 7.    Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] /  В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
8. 8.     Ліпкан В.А. Адміністративно-правове регулювання діяльності недержавних пенсійних фондів в Україні : [монографія] /  А. А. Кафтя, В. А. Ліпкан, Н. Ю. Баланюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 316 с.
9. 9.    Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] /  В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
10. 10.  Ліпкан В. А. Сутність та порядок вирішення службових спорів : [монографія] /  В. А. Ліпкан, О. Г. Мовчун / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2017. — 312 с.
11. 11.  Ліпкан В.А. Безпекознавство : [Навчальний посібник] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Вид-во Європ. ун-та, 2003. — 208 с.
12. 12.   Ліпкан В.А. Застосування положень тектології при побудові системи національної безпеки // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ України. — 2002. — № 4. — С. 128 – 132.
13. 13.   Максименко Ю. Є. Інформаційна деліктологія: проблемні питання / Ю. Є. Максименко, В. А. Ліпкан // Prava a slobody cloveka a obcana : mechanizmus ich implementacie a ochrany roznych oblastiach prava : матеріали між нар. конф., (м. Братислава, 19-20 верес. 2014 р.). — Братислава, 2014. — С. 40—43.
14. 14.            Лахно В. А. Побудова адаптивної системи розпізнавання кіберзагроз на основі нечіткої кластерізації ознак / В. А. Лахно // Восточно-Европейский журнал передовых технологий. — 2016. — № 2(9). — С. 18-25.
15. 15.           Панченко В. М. Зарубіжний досвід формування систем захисту критичної інфраструктури від кіберзагроз / В. М. Панченко // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави : наук.-практ. журн. — К. 2012. — №3 (10). — С. 100-109.
16. 16.   Энциклопедия кибернетики в 2-х томах. — Т. 1. — К. : Главная редакция украинской советской энциклопедии, 1974. — 608 с.
17. 17.            Винер Норберт. Кибернетика, или управление и связи в животном и машине. – М.: Главная редакция изданий для зарубежных стран издательство «Наука», 1983. –338с.
18. 18.            Ешби У. Росс. Введение в кибернетику. — М., 1956. — 285с.
19. 19.             Бир С.Т. Кибернетика и управление производством. – М., 1965, – 391с.
20. 20.            Новик И.Б. Кибернетика: Философские и социальные проблемы. – М.: Госполитизат, 1963. – 207с.
21. 21.            Мамзин А.С., Рожин В.П. О законах функционирования и законах развития. – Вопр. Философии, 1965, №4, – С.4.
22. 22.            Левин В.Г. Детерминизм и системность. Международный анализ специфики системной детерминации. – Куйбышев: Изд. Саратовского университета, 1990. – 136с.
23. 23.            Гурней Б. Введение в науку управления. – М., 1969. – 430с.
24. 24.            Вагнер Г. Основы исследования операций. В 3-х томах. Перевод с англ. Б.Т. Вавилов. Т.1. – М.: «Мир», 1972. – 335с.
25. 25.            Вентцель Е.С. Исследование операций. Задача, принципы, методология. 2-е издание. – М.: Наука, 1988. – 208с.
26. 26.            Воронов А.А. Исследование операций и управления. – М.: Наука, 1970.– 128с.
27. 27.            Бурячок, В. Л. Інформаційна та кібербезпека: соціотехнічний аспект: підручник / [В. Л. Бурячок, В. Б. Толубко, В. О. Хорошко, С. В. Толюпа]; за заг. ред. В. Б. Толубка.— К.: ДУТ, 2015. — 288 с.

Діордіца Ігор Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент

доцент кафедри кримінального права і процесу

Національного авіаційного університету

Важливість кіберпростору для життя сучасного суспільства день від дня стає очевидною. Причому йдеться не лише про збільшення користувачів мережі Інтернет, а й про поступове проникнення його у найбільш важливі сфери життєдіяльності, зміни формату суспільних відносин, уведення до її структури такого суб’єкта як штучний інтелект. Наразі використання мережевих можливостей та технологій стає все більш очевидним для політики і безпеки держави, однак для дослідження як загроз, так і вироблення напрямів державної безпекової політики у кібернетичній сфері використовують застарілу методологію. Якщо у світі сьогодні ще зберігається стратегічний баланс у сфері звичайних озброєнь та зброї масового знищення, то питання паритету в кіберпросторі принципово досягти неможливо через механізми самоорганізації кіберпростору. Скажу відверто свою думку: паритету вже не існує. Тож, якщо ми і надалі будемо прагнути вивчати кіберпростір за допомогою нинішньої методології  і лінійного розуміння, то ризикуємо назавжди залишити мрії про авангард цифрової цивілізації.

Відтак актуальним завданням є формування адекватної описуваному феномену методології його дослідження. Відтак мета даної статті: розглянути евристичні можливості тектології як методологічного інструмента дослідження кібербезпекової політики.

Питання кібернетичної безпеки вже поступово стає предметом дослідження українських учених. Проте звертають на нього увагу, в першу чергу, фахівці з питань національної безпеки та представники наукової школи В.А. Ліпкана [1-13]. Також серед окремих публікацій певних авторів можу відзначити Лахно В. А. [14], Панченко В. М. [15] та ін. При цьому в даних роботах питанням методологічного характеру уваги майже не приділено. Більш того, відмічу що на даний момент в Україні з юридичних наук не захищено жодної дисертації з питань кібербезпекової політики або правового регулювання кібернетичної безпеки, незважаючи на нагальність наукового вивчення даної проблеми. Так само лишаються осторонь важливі питання методологічного характеру, які власно і задають нові горизонти пізнання, перетворюючи науковий пошук у цікаву дослідницьку практично спрямовану діяльність.

Виклад основного матеріалу

Отже, як було мною зазначено, характерним та визначальним для будь-якої теоретичної роботи виступає методологія дослідження. Вкрай очевидно і важливо зрозуміти, що кібербезпека і кібернетична політика майже аксіоматично мають розглядатися за допомогою науки кібернетики, кібернетичного підходу та кібернетичного моделювання, чому і будуть присвячені мої окремі дослідження.

Водночас передвісником формування науки кібернетики була тектологія, розробником якої виступав О.О.Богданов [16-18]. Відтак, в рамках даної статті я і розгляну тектологію як один із методологічних інструментів вивчення кібербезпекової політики.

Примітно, що у сучасних дослідженнях до тектології та її евристичного і методологічного потенціалу сучасні дослідники майже не звертаються. Винятком є підручник з теорії управління в органах внутрішніх справ під редакцією В.А.Ліпкана, в якому розглядається потенціал тектології в контексті еволюції системних уявлень [19, с. 291—298].

Для мого дослідження положення тектології можуть бути використані в наступних вимірах.

Тектологія (від грецьк. тесляр, будівельник, творець) — усезагальна організаційна наука, яка становить собою спробу розгорнутої будови загальної теорії організації і структури систем. Автором і розробником даної концепції виступає Олександр Олександрович Богданов (справжнє прізвище Малиновський).

Безпосередньо термін „тектологія” було уведено в науковий обіг Е Геккелем, яким він позначив дисципліну, котра описує принципи будови живих організмів. Передумовою тектології, за О.О.Богдановим, є положення про те, що закони організації систем є єдиними для будь-яких об’єктів, речових і духовних, завдячуючи чому уможливлюється її вивчення в узагальненій формі.

Визначення організованої системи формується в тектології за принципом „ціле є більшим суми своїх частин”, зміст якого розкривається через аналіз взаємодії позитивного прояву окремих частин (активностей) і таким, що їм протистоять, нейтралізуючих проявів (опорів), причому перші в межах цілого сумуються, а другі не сумуються або сумуються неповно.

У поєднанні із експоненційною та гіперболічною теоріями людського розвитку, за таких умов вочевидь формується цілісна картина про множинність альтернатив розвитку реального світу через надмірно швидкий розвиток кіберпростору та відносин у ньому. Формування кіберпростору ще навіть кілька років тому було ідентифіковано як певна наукова гіпотеза, оскільки він трактувався як окремий прояв інформаційного простору, і відповідно кібербезпекова політика не розглядалася контекстуально відірвано від інформаційної політики. Але розвиток інформаційного суспільства, трансформація його у суспільство знань, шалений розвиток суспільних відносин у кіберпросторі вияв теоретичну нездатність прогнозування розвитку кіберпростору на підставі застарілої та ортодоксальної наукової методології, яка не враховує сучасного складного багатоальтернативного світу і потребує адекватних як математичних, так і соціогуманітарних моделей пояснення напрямів та тенденцій прогнозування тих чи інших процесів.

Таким чином, спроба регулювати існуючі кібервідносини — це завжди по факту констатація минулого. Нині кіберпростір за своїм розвитком випереджає реальність, тому і намагання держави якимось чином регулювати дані процеси має будуватись на прогнозних моделях і сценарному підході, і не описувати нові явища за допомогою лише застарілих матриць на кшталт суб’єкт-об’єктних відносин. Саме тому дана робота і виконується в рамках адміністративного та інформаційного права, які є найбільш динамічними галузями права, відображаючи рухливість суспільних відносин, притаманну стрімкому розвитку суспільства.

Наразі постає і нова наукова проблема: наукове передбачення розвитку як реального, так і кіберпростору і відповідно розгляд можливостей уведення до суб’єктів правових відносин кіборгів та штучний інтелект. Хочемо ми того чи ні, але за кілька років роботизація багатьох сфер життєдіяльності призведе до формування з одного боку значної кількості безробітних і бідних. а з іншого висуне не перший план необхідність розгляду штучного інтелекту як рівноправного учасника суспільних відносин. Звичайно, що це суперечить логіці нинішнього дня, але дана логіка будується лише на тих знаннях, які є сьогодні і не враховує майбутніх знань. Адже за нинішніх умов суб’єктом соціальних відносин може виступати лише людина… Однак, у тому і полягає сенс і гнучкість у розумінні  тенденцій розвитку кіберпростору.

Так, наприклад майбутніми професіями, тобто такими професіями, які будуть витребувані динамікою суспільного розвитку виступатимуть:

1)               археолог космічного сміття, до функцій якого входитиме відшукування та дослідження уламків, що перебувають на орбіті. Вони також проводитимуть екскурсії закинутими космічними кораблями;

2)               фахівець зі збереження пам’яті. До 2020 року інтерфейси software-brain набиратимуть популярності, що дозволить фіксувати  масовій аудиторії думки, спогади і мрії. Даний вид фахівців допомагатиме людям використовувати дані системи для збільшення місткості сховища;

3)                стратег з відновлення дикої природи, який зможе відроджувати вимерлі багато століть тому види живих рослин і тварин;

4)               інноватор батарей — буде винаходити нові способи збереження заряду елементів живлення;

5)               дизайнер частин людського тіла. Прогрес біоінженерії дозволить жити середньостатистичній особі мінімум до 100 років, через те, що заміна тканин організму стане звичайною справою. В рамках даної професії будуть суміщення знання біоінженерії та естетичного дизайнера.

6)               дизайнер кіберсередовища — дана професія буде актуальною через те, до 2025 року більшість населення планети, окрім інформаційної периферії, значну частину свого часу проводитимуть в кібернетичному середовищі: ігри, розваги, роботи, робота з хмарними сховищами, віртуальні конференції тощо;

7)               кіберадвокати — адвокати між людиною та штучним інтелектом, причому вони мають відстоювати права і законні інтереси не лише людей, а й штучного інтелекту, як рівноправного учасника суспільних відносин. Також дані адвокати можуть виступати медіаторами між людиною і штучним інтелектом;

8)               коментатор цифрової культури — формування нового виду покоління призведе до зміщення комунікативної функції, оскільки здатність говорити візуальною мовою стане важливою підоймою розвитку сучасної науки, зокрема і правової науки та соціальних медіа;

9)               біохакер працюватимуть на засадах фріланса у кіберпросторі у віртуальних командах. Найбільш небезпечним стане протидія біохакерів зажерам штучного інтелекту;

10)          аналітики-креативники кіберданих, до основних завдань яких входитиме  обслуговування значних масивів даних із різноманітних дівайсів та пристроїв, що будуть підключені до глобальної мережі.

При цьому усі перелічені професії базуватимуться на наявності чотирьох основних компетенцій: комунікація, кооперація, креативність і  критичне мислення.

Я переконаний у тому, що штучний інтелект має розглядатися вже зараз як рівноправний учасник правовідносин і відповідно до цього мають бути прописані його правила співжиття з біологічною людиною (представниками нашого виду). За нашого випадку, автоматизація та переведення державних реєстрів багатьох країн на платформи блокчейн, які за своєю здатністю унеможливлюють здійснення державного контролю створюють умови для встановлення такого контролю з боку штучного інтелекту і фактична цифровізація світу може відбуватися не за правилами і моделями, які намалювала собі людина, а за тими, як це змоделює і обґрунтує сам для себе штучний інтелект.

Моє бачення і тверда наукова позиція стоїть на тому підґрунті, що наука і її цінність полягає у передбаченні і формуванні прогнозних моделей і сценаріїв розвитку різноманітних подій із відповідними механізмами реагування держави. За такого підходу ми не відстаємо, ми не реагуємо, а діємо проактивно, адже за даного  випадку ми формуємо майбутнє і реальність і штучний інтелект приходить до нас в світ і буде функціонувати за нашими правилами.

За іншого випадку створення штучного кіберпростору призведе до можливої конкуренції кіборгів та людини через неефективність управління людиною тими чи іншими ресурсами. Звичайно, що людина дану конкуренцію програє, адже вона керується не завжди розумом, а й емоціями, уподобаннями, традиціями, національними та культурними звичаями тощо. А головне: людина втомлюється — навчатися, працювати, самовдосконалюватися. Чого не можна сказати про штучний інтелект.

Основна ідея тектології полягає у тотожності організації систем різних рівнів: від мікросвіту — до біологічних і соціальних систем. Дану ідею майже на десять років пізніше розвивав Людвіг Фон Берталанфі у своїй теорії систем.

Існування системи суспільних відносин являє собою процес динамічний, тому поява тих чи інших факторів, що впливають на її розвиток, є атрибутивною. Розглядаючи флуктуації системи кібернетичної безпеки доцільно зважати, що вони спричинюють вихід системи на біфуркаційні точки, — точки розгалуження шляхів еволюції, — внаслідок чого постає потреба у вирішенні подальшої долі існування системи. Цією точкою може стати суперечність між реальним та кібернетичним простором, що може призвести до зміни організаційних форм системи.

Вихід системи на рівень біфуркаційних точок свідчитиме про потенційну можливість порушення рівноваги / паритету і здатність системи перейти або до іншого рівня і відповідно спричинити трансформації організаційних форм або ж бути зруйнованою.

Такий підхід до розгляду кібербезпекової політики допомагає вирішувати завдання щодо коректного діагностування, прогнозування та ідентифікації біфуркацій.

Щодо соціальних процесів О.О.Богданов вважав, що будь-яка людська діяльність об’єктивно є організуючою і дезорганізуючою. Таким чином сповідувався природний дуалізм. До речі, можу провести аналогію між даним принципом і засадами квантової фізики: в ній молекула розглядається з двох позицій: як частка, біля ядра котрої обертаються електрони і як енергія, що має розсіяний характер. Саме квантова фізика лягає в основу створення нових квантових комп’ютерів та квантових супутників.

За нашого випадку формування і відокремлення кіберпростору від реального простору почасти призводить до дихотомії даних просторів: вони існують майже окремішно і порізнено, і не завжди простір реальний визначає правила поведінки у просторі кібернетичному. Більше того можу говорити і про чітке формування видової картини кіберпростору: це і доповнена реальність і додаткова реальність і віртуальна реальність. Кожна з них є частковим проявом кібернетичного простору, адже в ньому і завдяки ньому вони існують.

Більше того, кіберпростір, керуючись механізмами багатоальтернативної самоорганізації, розвивається за власними законами — об’єктивними засадами. Причому я не можу на даному етапі описувати такі події терміном „принципами”, оскільки останні виступають пізнаними людиною закономірностями. Людина ж поки не пізнала принципи кіберпростору, адже закони його розвитку є об’єктивними для нього самого, натомість не є пізнаними людиною, оскільки когнітивна функція людини побудована таким чином, що описові моделі будується лише виходячи з наявних баз знань про теперішнє і майбутнє. Наукова гіпотеза за будь-яких ракурсів є обмеженою рамками знання, тому, принципово не приписуючи себе до агностицизму наголошу на необхідності нового — інноваційного мислення для розуміння напрямів розвитку кіберпростору.

Якщо О.О. Богданов вважав, що дезорганізація є приватним випадком організації, то я переконаний, що кіберпростір відображає ідеальну модель реального простору, яка не може бути реалізована через низку чинників. В найближчі часі ми станемо свідками епохальної та епічної битви реального світу і кіберпростору. Якщо за О.О.Богдановим організаційна система завжди є більшою, ніж сума її складових елементів, а дезорганізаційна — завжди є меншою суми своїх частин через що завжди приречена на провал, то в умовах надшвидкого формування та розвитку кіберпростору останній, будучи і трансформуючись у певний симулякр [20], стає самодостатнім, тобто фактично відбувається перевертень: реальний простір може перетворитись на дезорганізаційний для кіберпростору, а кіберпростір — організаційним для його суб’єктів.

У цілому сама проблематика осягнення використання симулякрів, про які Жан Бодрійар підготував монографічне дослідження [21] і їх усвідомлення в якості феноменів правового простору, відбувається дуже повільно. Зокрема, можу навести одну з небагатьох статей В.Фатхутдінова, в якій робиться спроба розглянути роль симулякрів і симулятивної практики при забезпеченні громадської безпеки. Симулакрум (лат. simulare — прикидуватися) — термін, що має два різні значення залежно від репрезентативної та нерепрезентативної моделі застосування. Платон визначав сімулакрум як копію копії, відображення відображення, подвоєння подвоєння, яке, також як і копія, претендує на позначення оригіналу, прототипу.  Копія володіє схожістю з референтом, оскільки будує себе за зразком ідеї, а симулакрум — це копія копії, яка позбавлена подібності. Еклезіаст зазначав, що симулякр — це зовсім не те, що приховує собою істину, — це істина, що приховує, що її немає. Симулякр і є істина [22].

Важливість звернення мною уваги до симулякрів зумовлена тим, що вони дуже ефективні у кіберпросторі, при здійсненні інформаційних операцій, в тому числі веденні гібридних війн, вчиненні кібертероризму, здійсненні кібершпигунства і вчиненні кіберзлочинності. Адже вони підривають і стирають межі між доповненою та спотвореною реальністю та віртуальністю.

Важливим поворотним моментом в цьому процесі симуляції є перехід від знаків, які дисимілюють щось, до знаків, що приховують від нас той факт, що вони не означають нічого. Таким чином, обрання кіберпростору в якості домінантного для людини простору її існування та розвитку переміщає суб’єктів правовідносин до віртуального світу, створеного симулятивною практикою. Перше передбачає теологію істини, друге знаменує століття симуляції і симулякрів.

На зміну реальності приходить гіперреальність у вигляді яскравих образів і сам організаційного кіберпростору, коли будь-яка можливість пізнати реальне виступає утопічною. Одночасно з цим зростає ностальгія за якоюсь справжністю, задовольнити яку в принципі є неможливим, оскільки ностальгія ця призводить до подальшої ескалації і інтенсифікації симуляції. Відтак, йдеться не про вигадану недостовірну репрезентацію реальності, а про прийняття того факту, що реальність як така початково включає до власної структури симуляцію, репрезентацію, фікцію і тим самим рятує сама себе.

Таким чином, екстраполюючи також теоретичні посили щодо оцінки та аксіологізації безпекового простору в роботі В.Фатхутдінова [23] у свій спосіб, доходимо висновку, про те, що оцінка стає дедалі більшим універсальним засобом аксіологізації родового життя, яке все більше поглиблюється, показником все зростаючої релятивності ціннісних розмежувань між людьми і формою концентрації уваги індивідів навколо найбільш значимої для сучасної епохи проблеми майбутнього як такого [20, с. 475]. За умови кіберглобалізації, зменшення ролі держави в регулюванні суспільних відносин, оцінка допомагає зрозуміти вагу і необхідність пріоритезації цінностей людини в реальному світі. Перефразуючи А.Тойнбі [24, c. 587], відзначу, що у процесі взаємодії різних просторів форми суспільної організації та мережевих зв’язків в даних просторах більш-менш засвоюються успішно, натомість ядро культури, система цінностей та ціннісних орієнтацій — дуже важко і рідко.

Тому, початкова ейфорія від начебто спектрально ширшого кіберсвіту, формування нової кіберморалі, нової кібермови і зумовлених нею процесів конотації кібермови з часом натикнеться на більш серйозні методологічні проблеми, що мають суттєві аксіологічні коріння: система цінностей живих людей homo sapiens  та штучного інтелекту є початково гранично різними, вони не співпадають за системоутворювальними параметрами навіть при перетворенні homo sapiens у homo cyberus. Тому формування кіберспільнот відбуватиметься динамічно лише до тих пір, доки штучний інтелект не сформує власний простір для власного розвитку. За такого випадку homo sapiens/cyberus змушені будуть перебувати на інформаційній та кібернетичній периферії як ментального несприйняття їх з боку пасіонарного етносу, що лишився в рамках homo sapiens, так і фізично відчувати зневагу та несприйняття з боку штучного інтелекту.

Відтак, базовим моментом, що різнитиме людей від штучного інтелекту, простір існування людини від простору розвитку штучного інтелекту виступатиме інтеграція цінностей, споріднення на базі цінностей.

Отже, кіборгізація суспільства і формування кіберспільноти мають розглядатися як формування альтернативної реальному соціуму спільноти але зі збереженням базових цінностей людини. У поєднанні із кіборгами та штучним інтелектом формуються засади до тривалої конкуренції даних систем. І якщо людина залишиться на твердих позиціях залишення в реальному світі, то з урахуванням пірамідального принципу і прогнозованих мною перверсій людина може стати представником дезорганізаційної системи.

Відтак, сповідуючи практичний підхід зауважу, що методологічний потенціал тектології може бути використаний для кращої організації речей, людей і ідей як в реальному, так і у кібернетичному світі.

Одним із концептуальних завдань тектології є розширення звичних рамок звичайної та вузько спеціалізованої наукової свідомості, подолання її обмеженості і однобічності, які здебільшого виражаються словами — „з одного боку”, або „у той же час”, „поряд із цим”. О.О. Богданов обрав організаційну системи координат і ця ідея виявилася надзвичайно корисною. На його думку, на атомному рівні і у галактичному просторі, а також у таємничому світі людської психіки і мислення, діють одні й ті ж самі організаційні закони поєднання частин до єдиного цілого, підтримання цього цілого у динамічній рівновазі з іншим світом і переміщення його за циклічною траєкторією розвитку.

На думку В.А. Ліпкана, саме ці ідеї сприяли усвідомленню позитивної ролі хаосу, який має таку ж фундаментальну основу як закони збереження і збільшення ентропії. Майже через 50 років, дані ідеї будуть знову усвідомлені і розгорнуті у вигляді нової теорії — синергетики, яка вивчатиме випадковість як норму, а хаос в якості конструктивного чинника функціонування будь-якої нелінійної нерівноважної системи. Втім, як можна чітко побачити, саме О.О. Богданов першим звернув на це увагу, а не Г. Хакен, І. Пригожин і І.Стенгерс [25-26], які вважаються засновниками теорії синергетики і всіх її основних постулатів [19, с. 294].

Маститими висновками О.О.Богданова є те, що він помістив спостерігача до центру динамічного процесу взаємодії й увів у науковий обіг цілу гаму подвійних понять: активність — супротив, асиміляція — дезасиміляція, кон’югація — диз’юнкція, інгресія — дезінгресія та інші. При чому дані поняття не становлять собою антиномії, а є робочими інструментами, що дозволяють розтягувати вербальну однобічність мови, а відтак і мислення для роботи у системі не двозначної логіки, де існують окремо „активності” і „супротиви”, а системі логіки з перемінним центром (доцентровість), де існує єдине поняття „активність — супротив”.

Таким чином, трактуючи це до предмета мого дослідження, зазначу, що формування єдиного „реальний простір — кіберпростір” є знаковим сенсом для подальших досліджень. Адже, спираючись на це поняття, але трактуючи його як антиномію, ми початково розглядаємо кіберпростір як дезорганізаційний і відповідно до цього проводимо свої дослідження і намагаємося формувати відповідні напрями державної кібербезпекової політики.

Застосування розроблених О.О.Богдановим ідей подвійності уможливлюють інтерпретувати їх до контексту мого дослідження наступним чином.

1. 1.                Будь-яка ознака володіє подвійністю, оскільки ми не можемо створити річ, не створивши паралельно те, чим вона не є — структурна подвійність. Таким чином, оскільки кіберпростір виокремився в окремий простір, можемо чітко говорити що кіберпростір є тим, чим не є реальний простір, а звідси: напрями державної політики в реальних просторах : земля, повітря, море і космос — не є такими і кіберпросторі. Формування напрямів державної кібербезпекової політики потребує концептуальних інших підходів.
2. 2.                Будь-яка подвійність передбачає межу між тим, що є сама річ і чим вона не є. Межа кіберпростору і реальних просторів полягає у тому, що кожен із них має власний склад суб’єктів соціальних відносин, різні зв’язки та предметну сферу відносин, що власне і порізнює їх один від інших.
3. 3.                Будь-яка межа має на увазі подвійність, оскільки ми можемо перетинати її двома основними способами: „звідси — туди” і „звідти — сюди”. Ці способи не є еквівалентними і передбачають різні взаємодії, інакше межа була б непомітною. Оскільки перетин межі — це процес, пов’язаний із взаємодією, то це отримало назву динамічної подвійності. Даний чинник виступає ключовим, оскільки методи державного управління і правового регулювання суспільних відносин у різних вимірах реального простору не підходять до їхнього застосування у кіберпросторі. Більше того, на існування „права і неправа” при дослідженні наповнення правового простору вказує і Ю. Оборотов, зазначаючи на важливість домогтися цілковитого демонтажу системи неправа, щоб були виключені ситуації деформування права в неправо, щоб неправо не ставало нормативним ідолом у руках можновладців [27, с. 9].
4. 4.                Зважаючи на те, що дослідник застосовує для опису мову „посейбічності”, визнається наявність опису мовою „потойбічності”, яка не може бути вираженою мовою чуттєвого сприйняття дослідника, втім є споріднена з ним. Звідти мною окремо розглядаються проблеми розроблення і формування кібермови, конотація кіберпростору.
5. 5.                Неможливо уявити що-небудь, не визначивши ці два стани, а визначити ці два стани неможливо, не створивши чотирьох елементів або гілок: дві структурні і дві динамічні. Жодна з них існує окремішно одна від одної.

Якщо обидві структурні гілки подвійності є спостережними, то з двох гілок динамічної подвійності одна гілка (що відповідає перетину межі „звідти — сюди”) не є такою, що її можна спостерігати. Втім тій динамічній гілці, яка не є спостережною, відповідає одна зі структурних гілок подвійності [19, с. 291—298].

Висновки

Таким чином можу висновувати, що ідеї тектології становлять важливе методологічне підґрунтя для розуміння базових характеристик функціонування й можливого розвитку кіберпростору, його співвідношення з реальним простором, технецій розвитку двох просторів в якості єдиної симбіотичної несуперечливої макросистеми.

Певне занедбання тектології і тиражування ідей лише системного підходу, який в якості фундаментальної методології оформився лише через 30 років після тектології є методологічно необґрунтованим і призводить до вивчення лише сталих вже функціонуючих систем, наперед унеможливлюючи здатність дослідника здійснювати прогнозування складних динамічних систем, особливо в час перманентної нестабільності. Адже саме зараз, в умовах стрімкого формування кіберсвіту, звернення уваги до кіберметодології, першоосновою якої становить тектологія — є адекватним і необхідним, таким що відповідає сучасним тенденціям розвитку нестабільного багатоманітного світу.

Переконаний, що зараз тектологія має інтерпретуватися як одна з перших фундаментальних спроб побудови загальнонаукової концепції, в якій поставлено й зроблено нариси алгоритмів вирішення широкого кола проблем організації, управління і розвитку складних динамічних системних об’єктів в умовах невизначеності.

Список використаних джерел

1. 1.    Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
2. 2.    Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.
3. 3.    Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
4. 4.     Ліпкан В. А. Адміністративна відповідальність за порушення порядку державної закупівлі товарів, робіт і послуг : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. Ю. Довгань / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 304 с.
5. 5.     Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
6. 6.    Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
7. 7.    Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] /  В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
8. 8.     Ліпкан В.А. Адміністративно-правове регулювання діяльності недержавних пенсійних фондів в Україні : [монографія] /  А. А. Кафтя, В. А. Ліпкан, Н. Ю. Баланюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 316 с.
9. 9.    Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] /  В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
10. 10.  Ліпкан В. А. Сутність та порядок вирішення службових спорів : [монографія] /  В. А. Ліпкан, О. Г. Мовчун / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2017. — 312 с.
11. 11.  Ліпкан В.А. Безпекознавство : [Навчальний посібник] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Вид-во Європ. ун-та, 2003. — 208 с.
12. 12.   Ліпкан В.А. Застосування положень тектології при побудові системи національної безпеки // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ України. — 2002. — № 4. — С. 128 – 132.
13. 13.   Максименко Ю. Є. Інформаційна деліктологія: проблемні питання / Ю. Є. Максименко, В. А. Ліпкан // Prava a slobody cloveka a obcana : mechanizmus ich implementacie a ochrany roznych oblastiach prava : матеріали між нар. конф., (м. Братислава, 19-20 верес. 2014 р.). — Братислава, 2014. — С. 40—43.
14. 14.   Лахно В. А. Побудова адаптивної системи розпізнавання кіберзагроз на основі нечіткої кластерізації ознак / В. А. Лахно // Восточно-Европейский журнал передовых технологий. — 2016. — № 2(9). — С. 18-25.
15. 15.  Панченко В. М. Зарубіжний досвід формування систем захисту критичної інфраструктури від кіберзагроз / В. М. Панченко // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави : наук.-практ. журн. — К. 2012. — №3 (10). — С. 100-109.
16. 16.   Богданов А.А. Всеобщая организационная наука (Тектология). — Берлин: Из-во Гржебина (на русском языке), 1922.
17. 17.    Богданов А.А. Всеобщая организационная наука (тектология). — Т. 1. 3-е изд. — М.: Книга, 1925; Т. 2. 3-е изд., 1927; Т. 3. 2-е изд., 1929.
18. 18.   Богданов А.А. Тектология. Всеобщая организационная наука. — М., 2003. — 496 с.
19. 19.   Теорія управління в органах внутрішніх справ : [Навчальний посібник] / За ред. В. А. Ліпкана. — К.: КНТ, 2007. — 884 с.
20. 20.   Современный философский словарь / под общ. ред. В.Е.Кемерова и Т.Х. Керимова. — 4-е изд., испр. и доп. — М. : Академический проект; Екатеринбург : Делова книга, 2015. — 823 с.
21. 21.   Бодрийяр Ж. Симулякры и симуляции / Ж. Бодрийяр ; [пер. с фр. А. Качалова]. — М. : Издательский дом “ПОСТУМ”, 2015. — 240 с.
22. 22.  Фатхутдінов В. Г. Роль оцінки у формуванні симулякрів і провадженні симулятивної практики в дійсність під час забезпечення громадської безпеки / В. Г. Фатхутдінов // Право і суспільство. — 2015. — № 5-2. — С. 30—39.
23. 23.   Фатхутдінов В. Г. Адміністративно-правове регулювання у сфері громадської безпеки в Україні : [монографія] / В. Г. Фатхутдінов. — Київ : Освіта України, 2016. — 400 с.
24. 24.   Тойнби А. Постижение истории. – М.: Прогресс, 1991. – 720 с.
25. 25.   Пригожин И., Стенгерс И. Время, хаос, квант. К решению парадокса времени: Пер. с англ. Ю.А.Данилова. — 3-е изд. — М.: Эдиториал УРСС, 2001. — 240 с.
26. 26.   Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. Новый диалог с природой: Пер. с англ. Ю.А.Данилова. — 3-е изд. — М.: Эдиториал УРСС, 2001. — 312 с.
27. 27.   Оборотов Ю. Наповнення правового простору / Ю. Оборотов // Юридичний вісник. — 2017. — № 1. — С. 5—10.

МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ КІБЕРБЕЗПЕКОВОЇ ПОЛІТИКИ: ТЕКТОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД

Діордіца Ігор Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент

доцент кафедри кримінального права і процесу

Національного авіаційного університету

Важливість кіберпростору для життя сучасного суспільства день від дня стає очевидною. Причому йдеться не лише про збільшення користувачів мережі Інтернет, а й про поступове проникнення його у найбільш важливі сфери життєдіяльності, зміни формату суспільних відносин, уведення до її структури такого суб’єкта як штучний інтелект. Наразі використання мережевих можливостей та технологій стає все більш очевидним для політики і безпеки держави, однак для дослідження як загроз, так і вироблення напрямів державної безпекової політики у кібернетичній сфері використовують застарілу методологію. Якщо у світі сьогодні ще зберігається стратегічний баланс у сфері звичайних озброєнь та зброї масового знищення, то питання паритету в кіберпросторі принципово досягти неможливо через механізми самоорганізації кіберпростору. Скажу відверто свою думку: паритету вже не існує. Тож, якщо ми і надалі будемо прагнути вивчати кіберпростір за допомогою нинішньої методології  і лінійного розуміння, то ризикуємо назавжди залишити мрії про авангард цифрової цивілізації.

Відтак актуальним завданням є формування адекватної описуваному феномену методології його дослідження. Відтак мета даної статті: розглянути евристичні можливості тектології як методологічного інструмента дослідження кібербезпекової політики.

Питання кібернетичної безпеки вже поступово стає предметом дослідження українських учених. Проте звертають на нього увагу, в першу чергу, фахівці з питань національної безпеки та представники наукової школи В.А. Ліпкана [1-13]. Також серед окремих публікацій певних авторів можу відзначити Лахно В. А. [14], Панченко В. М. [15] та ін. При цьому в даних роботах питанням методологічного характеру уваги майже не приділено. Більш того, відмічу що на даний момент в Україні з юридичних наук не захищено жодної дисертації з питань кібербезпекової політики або правового регулювання кібернетичної безпеки, незважаючи на нагальність наукового вивчення даної проблеми. Так само лишаються осторонь важливі питання методологічного характеру, які власно і задають нові горизонти пізнання, перетворюючи науковий пошук у цікаву дослідницьку практично спрямовану діяльність.

Виклад основного матеріалу

Отже, як було мною зазначено, характерним та визначальним для будь-якої теоретичної роботи виступає методологія дослідження. Вкрай очевидно і важливо зрозуміти, що кібербезпека і кібернетична політика майже аксіоматично мають розглядатися за допомогою науки кібернетики, кібернетичного підходу та кібернетичного моделювання, чому і будуть присвячені мої окремі дослідження.

Водночас передвісником формування науки кібернетики була тектологія, розробником якої виступав О.О.Богданов [16-18]. Відтак, в рамках даної статті я і розгляну тектологію як один із методологічних інструментів вивчення кібербезпекової політики.

Примітно, що у сучасних дослідженнях до тектології та її евристичного і методологічного потенціалу сучасні дослідники майже не звертаються. Винятком є підручник з теорії управління в органах внутрішніх справ під редакцією В.А.Ліпкана, в якому розглядається потенціал тектології в контексті еволюції системних уявлень [19, с. 291—298].

Для мого дослідження положення тектології можуть бути використані в наступних вимірах.

Тектологія (від грецьк. тесляр, будівельник, творець) — усезагальна організаційна наука, яка становить собою спробу розгорнутої будови загальної теорії організації і структури систем. Автором і розробником даної концепції виступає Олександр Олександрович Богданов (справжнє прізвище Малиновський).

Безпосередньо термін „тектологія” було уведено в науковий обіг Е Геккелем, яким він позначив дисципліну, котра описує принципи будови живих організмів. Передумовою тектології, за О.О.Богдановим, є положення про те, що закони організації систем є єдиними для будь-яких об’єктів, речових і духовних, завдячуючи чому уможливлюється її вивчення в узагальненій формі.

Визначення організованої системи формується в тектології за принципом „ціле є більшим суми своїх частин”, зміст якого розкривається через аналіз взаємодії позитивного прояву окремих частин (активностей) і таким, що їм протистоять, нейтралізуючих проявів (опорів), причому перші в межах цілого сумуються, а другі не сумуються або сумуються неповно.

У поєднанні із експоненційною та гіперболічною теоріями людського розвитку, за таких умов вочевидь формується цілісна картина про множинність альтернатив розвитку реального світу через надмірно швидкий розвиток кіберпростору та відносин у ньому. Формування кіберпростору ще навіть кілька років тому було ідентифіковано як певна наукова гіпотеза, оскільки він трактувався як окремий прояв інформаційного простору, і відповідно кібербезпекова політика не розглядалася контекстуально відірвано від інформаційної політики. Але розвиток інформаційного суспільства, трансформація його у суспільство знань, шалений розвиток суспільних відносин у кіберпросторі вияв теоретичну нездатність прогнозування розвитку кіберпростору на підставі застарілої та ортодоксальної наукової методології, яка не враховує сучасного складного багатоальтернативного світу і потребує адекватних як математичних, так і соціогуманітарних моделей пояснення напрямів та тенденцій прогнозування тих чи інших процесів.

Таким чином, спроба регулювати існуючі кібервідносини — це завжди по факту констатація минулого. Нині кіберпростір за своїм розвитком випереджає реальність, тому і намагання держави якимось чином регулювати дані процеси має будуватись на прогнозних моделях і сценарному підході, і не описувати нові явища за допомогою лише застарілих матриць на кшталт суб’єкт-об’єктних відносин. Саме тому дана робота і виконується в рамках адміністративного та інформаційного права, які є найбільш динамічними галузями права, відображаючи рухливість суспільних відносин, притаманну стрімкому розвитку суспільства.

Наразі постає і нова наукова проблема: наукове передбачення розвитку як реального, так і кіберпростору і відповідно розгляд можливостей уведення до суб’єктів правових відносин кіборгів та штучний інтелект. Хочемо ми того чи ні, але за кілька років роботизація багатьох сфер життєдіяльності призведе до формування з одного боку значної кількості безробітних і бідних. а з іншого висуне не перший план необхідність розгляду штучного інтелекту як рівноправного учасника суспільних відносин. Звичайно, що це суперечить логіці нинішнього дня, але дана логіка будується лише на тих знаннях, які є сьогодні і не враховує майбутніх знань. Адже за нинішніх умов суб’єктом соціальних відносин може виступати лише людина… Однак, у тому і полягає сенс і гнучкість у розумінні  тенденцій розвитку кіберпростору.

Так, наприклад майбутніми професіями, тобто такими професіями, які будуть витребувані динамікою суспільного розвитку виступатимуть:

1)               археолог космічного сміття, до функцій якого входитиме відшукування та дослідження уламків, що перебувають на орбіті. Вони також проводитимуть екскурсії закинутими космічними кораблями;

2)               фахівець зі збереження пам’яті. До 2020 року інтерфейси software-brainнабиратимуть популярності, що дозволить фіксувати  масовій аудиторії думки, спогади і мрії. Даний вид фахівців допомагатиме людям використовувати дані системи для збільшення місткості сховища;

3)                стратег з відновлення дикої природи, який зможе відроджувати вимерлі багато століть тому види живих рослин і тварин;

4)               інноватор батарей — буде винаходити нові способи збереження заряду елементів живлення;

5)               дизайнер частин людського тіла. Прогрес біоінженерії дозволить жити середньостатистичній особі мінімум до 100 років, через те, що заміна тканин організму стане звичайною справою. В рамках даної професії будуть суміщення знання біоінженерії та естетичного дизайнера.

6)               дизайнер кіберсередовища — дана професія буде актуальною через те, до 2025 року більшість населення планети, окрім інформаційної периферії, значну частину свого часу проводитимуть в кібернетичному середовищі: ігри, розваги, роботи, робота з хмарними сховищами, віртуальні конференції тощо;

7)               кіберадвокати — адвокати між людиною та штучним інтелектом, причому вони мають відстоювати права і законні інтереси не лише людей, а й штучного інтелекту, як рівноправного учасника суспільних відносин. Також дані адвокати можуть виступати медіаторами між людиною і штучним інтелектом;

8)               коментатор цифрової культури — формування нового виду покоління призведе до зміщення комунікативної функції, оскільки здатність говорити візуальною мовою стане важливою підоймою розвитку сучасної науки, зокрема і правової науки та соціальних медіа;

9)               біохакер працюватимуть на засадах фріланса у кіберпросторі у віртуальних командах. Найбільш небезпечним стане протидія біохакерів зажерам штучного інтелекту;

10)          аналітики-креативники кіберданих, до основних завдань яких входитиме  обслуговування значних масивів даних із різноманітних дівайсів та пристроїв, що будуть підключені до глобальної мережі.

При цьому усі перелічені професії базуватимуться на наявності чотирьох основних компетенцій: комунікація, кооперація, креативність і  критичне мислення.

Я переконаний у тому, що штучний інтелект має розглядатися вже зараз як рівноправний учасник правовідносин і відповідно до цього мають бути прописані його правила співжиття з біологічною людиною (представниками нашого виду). За нашого випадку, автоматизація та переведення державних реєстрів багатьох країн на платформи блокчейн, які за своєю здатністю унеможливлюють здійснення державного контролю створюють умови для встановлення такого контролю з боку штучного інтелекту і фактична цифровізація світу може відбуватися не за правилами і моделями, які намалювала собі людина, а за тими, як це змоделює і обґрунтує сам для себе штучний інтелект.

Моє бачення і тверда наукова позиція стоїть на тому підґрунті, що наука і її цінність полягає у передбаченні і формуванні прогнозних моделей і сценаріїв розвитку різноманітних подій із відповідними механізмами реагування держави. За такого підходу ми не відстаємо, ми не реагуємо, а діємо проактивно, адже за даного  випадку ми формуємо майбутнє і реальність і штучний інтелект приходить до нас в світ і буде функціонувати за нашими правилами.

За іншого випадку створення штучного кіберпростору призведе до можливої конкуренції кіборгів та людини через неефективність управління людиною тими чи іншими ресурсами. Звичайно, що людина дану конкуренцію програє, адже вона керується не завжди розумом, а й емоціями, уподобаннями, традиціями, національними та культурними звичаями тощо. А головне: людина втомлюється — навчатися, працювати, самовдосконалюватися. Чого не можна сказати про штучний інтелект.

Основна ідея тектології полягає у тотожності організації систем різних рівнів: від мікросвіту — до біологічних і соціальних систем. Дану ідею майже на десять років пізніше розвивав Людвіг Фон Берталанфі у своїй теорії систем.

Існування системи суспільних відносин являє собою процес динамічний, тому поява тих чи інших факторів, що впливають на її розвиток, є атрибутивною. Розглядаючи флуктуації системи кібернетичної безпеки доцільно зважати, що вони спричинюють вихід системи на біфуркаційні точки, — точки розгалуження шляхів еволюції, — внаслідок чого постає потреба у вирішенні подальшої долі існування системи. Цією точкою може стати суперечність між реальним та кібернетичним простором, що може призвести до зміни організаційних форм системи.

Вихід системи на рівень біфуркаційних точок свідчитиме про потенційну можливість порушення рівноваги / паритету і здатність системи перейти або до іншого рівня і відповідно спричинити трансформації організаційних форм або ж бути зруйнованою.

Такий підхід до розгляду кібербезпекової політики допомагає вирішувати завдання щодо коректного діагностування, прогнозування та ідентифікації біфуркацій.

Щодо соціальних процесів О.О.Богданов вважав, що будь-яка людська діяльність об’єктивно є організуючою і дезорганізуючою. Таким чином сповідувався природний дуалізм. До речі, можу провести аналогію між даним принципом і засадами квантової фізики: в ній молекула розглядається з двох позицій: як частка, біля ядра котрої обертаються електрони і як енергія, що має розсіяний характер. Саме квантова фізика лягає в основу створення нових квантових комп’ютерів та квантових супутників.

За нашого випадку формування і відокремлення кіберпростору від реального простору почасти призводить до дихотомії даних просторів: вони існують майже окремішно і порізнено, і не завжди простір реальний визначає правила поведінки у просторі кібернетичному. Більше того можу говорити і про чітке формування видової картини кіберпростору: це і доповнена реальність і додаткова реальність і віртуальна реальність. Кожна з них є частковим проявом кібернетичного простору, адже в ньому і завдяки ньому вони існують.

Більше того, кіберпростір, керуючись механізмами багатоальтернативної самоорганізації, розвивається за власними законами — об’єктивними засадами. Причому я не можу на даному етапі описувати такі події терміном „принципами”, оскільки останні виступають пізнаними людиною закономірностями. Людина ж поки не пізнала принципи кіберпростору, адже закони його розвитку є об’єктивними для нього самого, натомість не є пізнаними людиною, оскільки когнітивна функція людини побудована таким чином, що описові моделі будується лише виходячи з наявних баз знань про теперішнє і майбутнє. Наукова гіпотеза за будь-яких ракурсів є обмеженою рамками знання, тому, принципово не приписуючи себе до агностицизму наголошу на необхідності нового — інноваційного мислення для розуміння напрямів розвитку кіберпростору.

Якщо О.О. Богданов вважав, що дезорганізація є приватним випадком організації, то я переконаний, що кіберпростір відображає ідеальну модель реального простору, яка не може бути реалізована через низку чинників. В найближчі часі ми станемо свідками епохальної та епічної битви реального світу і кіберпростору. Якщо за О.О.Богдановим організаційна система завжди є більшою, ніж сума її складових елементів, а дезорганізаційна — завжди є меншою суми своїх частин через що завжди приречена на провал, то в умовах надшвидкого формування та розвитку кіберпростору останній, будучи і трансформуючись у певний симулякр [20], стає самодостатнім, тобто фактично відбувається перевертень: реальний простір може перетворитись на дезорганізаційний для кіберпростору, а кіберпростір — організаційним для його суб’єктів.

У цілому сама проблематика осягнення використання симулякрів, про які Жан Бодрійар підготував монографічне дослідження [21] і їх усвідомлення в якості феноменів правового простору, відбувається дуже повільно. Зокрема, можу навести одну з небагатьох статей В.Фатхутдінова, в якій робиться спроба розглянути роль симулякрів і симулятивної практики при забезпеченні громадської безпеки. Симулакрум (лат. simulare — прикидуватися) — термін, що має два різні значення залежно від репрезентативної та нерепрезентативної моделі застосування. Платон визначав сімулакрум як копію копії, відображення відображення, подвоєння подвоєння, яке, також як і копія, претендує на позначення оригіналу, прототипу.  Копія володіє схожістю з референтом, оскільки будує себе за зразком ідеї, а симулакрум — це копія копії, яка позбавлена подібності. Еклезіаст зазначав, що симулякр — це зовсім не те, що приховує собою істину, — це істина, що приховує, що її немає. Симулякр і є істина [22].

Важливість звернення мною уваги до симулякрів зумовлена тим, що вони дуже ефективні у кіберпросторі, при здійсненні інформаційних операцій, в тому числі веденні гібридних війн, вчиненні кібертероризму, здійсненні кібершпигунства і вчиненні кіберзлочинності. Адже вони підривають і стирають межі між доповненою та спотвореною реальністю та віртуальністю.

Важливим поворотним моментом в цьому процесі симуляції є перехід від знаків, які дисимілюють щось, до знаків, що приховують від нас той факт, що вони не означають нічого. Таким чином, обрання кіберпростору в якості домінантного для людини простору її існування та розвитку переміщає суб’єктів правовідносин до віртуального світу, створеного симулятивною практикою. Перше передбачає теологію істини, друге знаменує століття симуляції і симулякрів.

На зміну реальності приходить гіперреальність у вигляді яскравих образів і сам організаційного кіберпростору, коли будь-яка можливість пізнати реальне виступає утопічною. Одночасно з цим зростає ностальгія за якоюсь справжністю, задовольнити яку в принципі є неможливим, оскільки ностальгія ця призводить до подальшої ескалації і інтенсифікації симуляції. Відтак, йдеться не про вигадану недостовірну репрезентацію реальності, а про прийняття того факту, що реальність як така початково включає до власної структури симуляцію, репрезентацію, фікцію і тим самим рятує сама себе.

Таким чином, екстраполюючи також теоретичні посили щодо оцінки та аксіологізації безпекового простору в роботі В.Фатхутдінова [23] у свій спосіб, доходимо висновку, про те, що оцінка стає дедалі більшим універсальним засобом аксіологізації родового життя, яке все більше поглиблюється, показником все зростаючої релятивності ціннісних розмежувань між людьми і формою концентрації уваги індивідів навколо найбільш значимої для сучасної епохи проблеми майбутнього як такого [20, с. 475]. За умови кіберглобалізації, зменшення ролі держави в регулюванні суспільних відносин, оцінка допомагає зрозуміти вагу і необхідність пріоритезації цінностей людини в реальному світі. Перефразуючи А.Тойнбі [24, c. 587], відзначу, що у процесі взаємодії різних просторів форми суспільної організації та мережевих зв’язків в даних просторах більш-менш засвоюються успішно, натомість ядро культури, система цінностей та ціннісних орієнтацій — дуже важко і рідко.

Тому, початкова ейфорія від начебто спектрально ширшого кіберсвіту, формування нової кіберморалі, нової кібермови і зумовлених нею процесів конотації кібермови з часом натикнеться на більш серйозні методологічні проблеми, що мають суттєві аксіологічні коріння: система цінностей живих людей homo sapiens  та штучного інтелекту є початково гранично різними, вони не співпадають за системоутворювальними параметрами навіть при перетворенні homo sapiens у homo cyberus. Тому формування кіберспільнот відбуватиметься динамічно лише до тих пір,доки штучний інтелект не сформує власний простір для власного розвитку. За такого випадку homo sapiens/cyberusзмушені будуть перебувати на інформаційній та кібернетичній периферії як ментального несприйняття їх з боку пасіонарного етносу, що лишився в рамках homo sapiens, так і фізично відчувати зневагу та несприйняття з боку штучного інтелекту.

Відтак, базовим моментом, що різнитиме людей від штучного інтелекту, простір існування людини від простору розвитку штучного інтелекту виступатиме інтеграція цінностей, споріднення на базі цінностей.

Отже, кіборгізація суспільства і формування кіберспільноти мають розглядатися як формування альтернативної реальному соціуму спільноти але зі збереженням базових цінностей людини. У поєднанні із кіборгами та штучним інтелектом формуються засади до тривалої конкуренції даних систем. І якщо людина залишиться на твердих позиціях залишення в реальному світі, то з урахуванням пірамідального принципу і прогнозованих мною перверсій людина може стати представником дезорганізаційної системи.

Відтак, сповідуючи практичний підхід зауважу, що методологічний потенціал тектології може бути використаний для кращої організації речей, людей і ідей як в реальному, так і у кібернетичному світі.

Одним із концептуальних завдань тектології є розширення звичних рамок звичайної та вузько спеціалізованої наукової свідомості, подолання її обмеженості і однобічності, які здебільшого виражаються словами — „з одного боку”, або „у той же час”, „поряд із цим”. О.О. Богданов обрав організаційну системи координат і ця ідея виявилася надзвичайно корисною. На його думку, на атомному рівні і у галактичному просторі, а також у таємничому світі людської психіки і мислення, діють одні й ті ж самі організаційні закони поєднання частин до єдиного цілого, підтримання цього цілого у динамічній рівновазі з іншим світом і переміщення його за циклічною траєкторією розвитку.

На думку В.А. Ліпкана, саме ці ідеї сприяли усвідомленню позитивної ролі хаосу, який має таку ж фундаментальну основу як закони збереження і збільшення ентропії. Майже через 50 років, дані ідеї будуть знову усвідомлені і розгорнуті у вигляді нової теорії — синергетики, яка вивчатиме випадковість як норму, а хаос в якості конструктивного чинника функціонування будь-якої нелінійної нерівноважної системи. Втім, як можна чітко побачити, саме О.О. Богданов першим звернув на це увагу, а не Г. Хакен, І. Пригожин і І.Стенгерс [25-26], які вважаються засновниками теорії синергетики і всіх її основних постулатів [19, с. 294].

Маститими висновками О.О.Богданова є те, що він помістив спостерігача до центру динамічного процесу взаємодії й увів у науковий обіг цілу гаму подвійних понять: активність — супротив, асиміляція — дезасиміляція, кон’югація — диз’юнкція, інгресія — дезінгресія та інші. При чому дані поняття не становлять собою антиномії, а є робочими інструментами, що дозволяють розтягувати вербальну однобічність мови, а відтак і мислення для роботи у системі не двозначної логіки, де існують окремо „активності” і „супротиви”, а системі логіки з перемінним центром (доцентровість), де існує єдине поняття „активність — супротив”.

Таким чином, трактуючи це до предмета мого дослідження, зазначу, що формування єдиного „реальний простір — кіберпростір” є знаковим сенсом для подальших досліджень. Адже, спираючись на це поняття, але трактуючи його як антиномію, ми початково розглядаємо кіберпростір як дезорганізаційний і відповідно до цього проводимо свої дослідження і намагаємося формувати відповідні напрями державної кібербезпекової політики.

Застосування розроблених О.О.Богдановим ідей подвійності уможливлюють інтерпретувати їх до контексту мого дослідження наступним чином.

1.                Будь-яка ознака володіє подвійністю, оскільки ми не можемо створити річ, не створивши паралельно те, чим вона не є — структурна подвійність. Таким чином, оскільки кіберпростір виокремився в окремий простір, можемо чітко говорити що кіберпростір є тим, чим не є реальний простір, а звідси: напрями державної політики в реальних просторах : земля, повітря, море і космос — не є такими і кіберпросторі. Формування напрямів державної кібербезпекової політики потребує концептуальних інших підходів.

2.                Будь-яка подвійність передбачає межу між тим, що є сама річ і чим вона не є. Межа кіберпростору і реальних просторів полягає у тому, що кожен із них має власний склад суб’єктів соціальних відносин, різні зв’язки та предметну сферу відносин, що власне і порізнює їх один від інших.

3.                Будь-яка межа має на увазі подвійність, оскільки ми можемо перетинати її двома основними способами: „звідси — туди” і „звідти — сюди”. Ці способи не є еквівалентними і передбачають різні взаємодії, інакше межа була б непомітною. Оскільки перетин межі — це процес, пов’язаний із взаємодією, то це отримало назву динамічної подвійності. Даний чинник виступає ключовим, оскільки методи державного управління і правового регулювання суспільних відносин у різних вимірах реального простору не підходять до їхнього застосування у кіберпросторі. Більше того, на існування „права і неправа” при дослідженні наповнення правового простору вказує і Ю. Оборотов, зазначаючи на важливість домогтися цілковитого демонтажу системи неправа, щоб були виключені ситуації деформування права в неправо, щоб неправо не ставало нормативним ідолом у руках можновладців [27, с. 9].

4.                Зважаючи на те, що дослідник застосовує для опису мову „посейбічності”, визнається наявність опису мовою „потойбічності”, яка не може бути вираженою мовою чуттєвого сприйняття дослідника, втім є споріднена з ним. Звідти мною окремо розглядаються проблеми розроблення і формування кібермови, конотація кіберпростору.

5.                Неможливо уявити що-небудь, не визначивши ці два стани, а визначити ці два стани неможливо, не створивши чотирьох елементів або гілок: дві структурні і дві динамічні. Жодна з них існує окремішно одна від одної.

Якщо обидві структурні гілки подвійності є спостережними, то з двох гілок динамічної подвійності одна гілка (що відповідає перетину межі „звідти — сюди”) не є такою, що її можна спостерігати. Втім тій динамічній гілці, яка не є спостережною, відповідає одна зі структурних гілок подвійності [19, с. 291—298].

Висновки

Таким чином можу висновувати, що ідеї тектології становлять важливе методологічне підґрунтя для розуміння базових характеристик функціонування й можливого розвитку кіберпростору, його співвідношення з реальним простором, технецій розвитку двох просторів в якості єдиної симбіотичної несуперечливої макросистеми.

Певне занедбання тектології і тиражування ідей лише системного підходу, який в якості фундаментальної методології оформився лише через 30 років після тектології є методологічно необґрунтованим і призводить до вивчення лише сталих вже функціонуючих систем, наперед унеможливлюючи здатність дослідника здійснювати прогнозування складних динамічних систем, особливо в час перманентної нестабільності. Адже саме зараз, в умовах стрімкого формування кіберсвіту, звернення уваги до кіберметодології, першоосновою якої становить тектологія — є адекватним і необхідним, таким що відповідає сучасним тенденціям розвитку нестабільного багатоманітного світу.

Переконаний, що зараз тектологія має інтерпретуватися як одна з перших фундаментальних спроб побудови загальнонаукової концепції, в якій поставлено й зроблено нариси алгоритмів вирішення широкого кола проблем організації, управління і розвитку складних динамічних системних об’єктів в умовах невизначеності.

Список використаних джерел

1.    Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.

2.    Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.

3.    Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.

4.     Ліпкан В. А. Адміністративна відповідальність за порушення порядку державної закупівлі товарів, робіт і послуг : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. Ю. Довгань / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 304 с.

5.     Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.

6.    Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.

7.    Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] /  В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.

8.     Ліпкан В.А. Адміністративно-правове регулювання діяльності недержавних пенсійних фондів в Україні : [монографія] /  А. А. Кафтя, В. А. Ліпкан, Н. Ю. Баланюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 316 с.

9.    Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] /  В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.

10.  Ліпкан В. А. Сутність та порядок вирішення службових спорів : [монографія] /  В. А. Ліпкан, О. Г. Мовчун / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2017. — 312 с.

11.  Ліпкан В.А. Безпекознавство : [Навчальний посібник] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Вид-во Європ. ун-та, 2003. — 208 с.

12.   Ліпкан В.А. Застосування положень тектології при побудові системи національної безпеки // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ України. — 2002. — № 4. — С. 128 – 132.

13.   Максименко Ю. Є. Інформаційна деліктологія: проблемні питання / Ю. Є. Максименко, В. А. Ліпкан // Prava a slobody cloveka a obcana : mechanizmus ich implementacie a ochrany roznych oblastiach prava : матеріали між нар. конф., (м. Братислава, 19-20 верес. 2014 р.). — Братислава, 2014. — С. 40—43.

14.   Лахно В. А. Побудова адаптивної системи розпізнавання кіберзагроз на основі нечіткої кластерізації ознак / В. А. Лахно // Восточно-Европейский журнал передовых технологий. — 2016. — № 2(9). — С. 18-25.

15.  Панченко В. М. Зарубіжний досвід формування систем захисту критичної інфраструктури від кіберзагроз / В. М. Панченко // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави : наук.-практ. журн. — К. 2012. — №3 (10). — С. 100-109.

16.   Богданов А.А. Всеобщая организационная наука (Тектология). — Берлин: Из-во Гржебина (на русском языке), 1922.

17.    Богданов А.А. Всеобщая организационная наука (тектология). — Т. 1. 3-е изд. — М.: Книга, 1925; Т. 2. 3-е изд., 1927; Т. 3. 2-е изд., 1929.

18.   Богданов А.А. Тектология. Всеобщая организационная наука. — М., 2003. — 496 с.

19.   Теорія управління в органах внутрішніх справ: [Навчальний посібник] / За ред. В. А. Ліпкана. — К.: КНТ, 2007. — 884 с.

20.   Современный философский словарь / под общ. ред. В.Е.Кемерова и Т.Х. Керимова. — 4-е изд., испр. и доп. — М. : Академический проект; Екатеринбург : Делова книга, 2015. — 823 с.

21.   Бодрийяр Ж. Симулякры и симуляции / Ж. Бодрийяр ; [пер. с фр. А. Качалова]. — М. : Издательский дом “ПОСТУМ”, 2015. — 240 с.

22.  Фатхутдінов В. Г. Роль оцінки у формуванні симулякрів і провадженні симулятивної практики в дійсність під час забезпечення громадської безпеки / В. Г. Фатхутдінов // Право і суспільство. — 2015. — № 5-2. — С. 30—39.

23.   Фатхутдінов В. Г. Адміністративно-правове регулювання у сфері громадської безпеки в Україні : [монографія] / В. Г. Фатхутдінов. — Київ : Освіта України, 2016. — 400 с.

24.   Тойнби А. Постижение истории. – М.: Прогресс, 1991. – 720 с.

25.   Пригожин И., Стенгерс И. Время, хаос, квант. К решению парадокса времени: Пер. с англ. Ю.А.Данилова. — 3-е изд. — М.: Эдиториал УРСС, 2001. — 240 с.

26.   Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. Новый диалог с природой: Пер. с англ. Ю.А.Данилова. — 3-е изд. — М.: Эдиториал УРСС, 2001. — 312 с.

27.   Оборотов Ю. Наповнення правового простору / Ю. Оборотов // Юридичний вісник. — 2017. — № 1. — С. 5—10.

Діордіца Ігор Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент

доцент кафедри кримінального права і процесу

Національного авіаційного університету

Формування та ефективна реалізація державної політики у сфері кібербезпеки (далі — кібербезпекової політики), в рамках якої розробляється комплекс заходів щодо правових та організаційних засад забезпечення захисту життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства та держави, національних інтересів України у кіберпросторі, формуються та визначаються основні цілі, напрями та принципи даної політики, повноваження державних органів, підприємств, установ, організацій, осіб та громадян у цій сфері, засади державно-приватної взаємодії, а також принципи координації їхньої діяльності із забезпечення кібербезпеки —виступають необхідною умовою результативного розвитку кіберсуспільства в Україні.

В умовах глобалізації інформаційних процесів, їх інтеграції в різні сфери суспільного життя керівництво провідних держав світу приділяє посилену увагу створенню та удосконаленню ефективних систем як кіберзахист і кібероборони, так і кібербезпеки об’єктів критичної інфраструктури від зовнішніх і внутрішніх загроз кібернетичного характеру.

Відзначу, що в багатьох провідних країнах світу вже сформовані загальнодержавні (національні) системи кібернетичної безпеки — як найбільш оптимальні організаційно-функціональні структури, здатні в короткий проміжок часу акумулювати сили та засоби компетентних органів державної влади із залученням громадських для протидії кіберзагрозам різного характеру (кіберінциденти, кібератаки, кіберзлочини).

В Україні також відбувається процес формування національної системи кібербезпеки. На це чітко вказано як в Стратегії кібербезпеки України, так і в Законі України „Про основні засади забезпечення кібербезпеки України”, який вступить в дію 9 травня 2018 року.

Питання кібернетичної безпеки вже поступово стає предметом дослідження українських учених. Проте звертають на нього увагу, в першу чергу, фахівці з питань національної безпеки та представники юридичної науки, зокрема Ліпкан В. А. [1-4], Рудник Л. І. [5-6], Лахно В. А. [7], Панченко В. М. [8] та ін.

Окремо відзначу на свої публікації, в яких закладено фундамент для наукових висновків у цій статті [9-14].

Попри це, відзначу, що здебільшого увага звертається до проблем кібернетичної безпеки побіжно — лише в контексті реалізації або державної інформаційної політики або забезпечення інформаційної безпеки. Відтак, ані кібернетична безпека, ані формування кібервлади не виступають наразі парадигмально пріоритетним напрямом наукового розвитку інформаційного права, незважаючи на об’єктивно існуючі тенденції як інформатизації, так і взагалі кіборгізації суспільства.

Також відмічу на ще один прикрий факт: на даний момент станом на грудень 2017 року в Україні з юридичних наук не захищено жодної дисертації з проблем правового регулювання державної кібербезпекової політики або забезпечення кібербезпеки, незважаючи на нагальність наукового вивчення даної проблеми.

Підґрунтям для розроблення нової теми — формування кібернетичної влади — може виступати робота М. Г. Каращука „Інформаційна влада як чинник демократизації сучасного суспільства” (2006 р.). У ній автор аналізує феномен інформаційної влади, визначаючи її поняття, структура, особливості політичного впливу, роль у демократизації сучасного суспільства [15].

Екстраполюючи висновки з даної роботи, можу відзначити наступне. Сутність кібернетичної влади полягає у структурно-функціональній взаємодії суб’єктів кіберпростору, формуванні і утворенні особливого виду мережевого зв’язку, який забезпечує здатність суб’єктів за допомогою цілеспрямованого створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони і захисту інформації реалізовувати свої цілі, причому як кіберпросторі, так і в реальному житті.

Згодом в найближчому майбутньому вплив кібернетичної влади на поведінку людей суттєво різнитиметься від звичайного інформування асиметричністю впливу комунікатора на реципієнта, високим ступенем не завжди усвідомленого з боку об’єкта управління контролю за його поведінкою. Суб’єктами й основними носіями кібернетичної влади в кіберсуспільстві виступатимуть новоутворені кібернетичні інститути — засоби масової інформації в кіберпросторі, кібермережі, соціальні мережі, утворені з наперед визначеною метою для певної цільової аудиторії, наукові та науково-просвітницькі установи в кіберпросторі тощо. Таким чином, концепція етатизму має бути переформатована згідно з новими тенденціями трансформації влади і зміщення її у кіберпростір. Якщо цього не відбудеться, то реальність влади в реальному світі стане віртуальною, оскільки стейкхолдери соціальних мереж, глобальних інформаційних систем, наприклад таких, як : Google, Amazon, Facebook зможуть вирішувати свої завдання поза впливом реальних інституціональних структур. Іншими словами: формуються умови поза правового контексту діяльності суб’єктів у кіберпросторі за умови збереження ортодоксального підходу до правового регулювання соціальних відносин у кіберпросторі.

Визначальним моментом формування кібернетичної влади вступає формування надійного механізму реалізації законних прав та інтересів громадян в кіберпросторі, тому, будучи одним із основних чинників кіберполітики, подальших досліджень потребує встановлення та ідентифікація зв’язку кібернетичної влади з кіберполітикою. Це дозволить моделювати плюралістичні стратегії трансформації державної влади в умовах збільшення ваги самоорганізації соціо-гуманітарних систем, у тому числі в кібернетичну владу.

Вагомим та конститутивним чинником ефективності функціонування кібернетичної влади виступає необхідність формування системи правового регулювання кібернетичної політики. Відтак, сміливо можна твердити, що реалізації кібернетичної функції і формування засад кібербезпекової політики можуть розглядатися в контексті формування та розвитку кібернетичної влади, тому робота М. Г. Каращука розцінюється мною вагомим здобутком інформаційно-правової науки саме з позицій її методологічних потенцій.

Дуже цікавий підхід було запропоновано в монографії „Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні” під редакцією В.А.Ліпкана, де було виділено такий прошарок суб’єктів інформаційного суспільства як інформаційні маргінал [16, с. 26].

Цей термін було уведено в науковий обіг представниками наукової школи В.А.Ліпкана, і за його допомогою було науково обґрунтовано можливості інформаційного поневолення і наслідки інформаційного імперіалізму, одним із результатів яких є формування нової верстви інформаційного суспільства — інформаційних маргіналів — осіб, які перебувають поза межами інформаційного суспільства, що втратили свій інформаційний статус внаслідок унікальності власної соціокультурної ситуації, при переході до глобальної взаємодії в рамках інформаціонального капіталізму, і нездатності протистояти нав’язуванню та пристосуватися до якісно нової мережної архітектури інституційних структур інформаційного суспільства [16, с. 26].

Вкрай необхідним є вивірення кожного параметру розвитку кіберпростору, оскільки соціокультурна та інформаційна грамотність, а також інформаційна ідентичність кожної соціальної системи по-різному визначаються як можливості входження, так і напрями розвитку соціальної системи в рамках кіберпростору.

Важливим аспектом в даному ракурсі, на який також слушно зауважують і інші дослідники [17, с.19—20], з урахуванням методу екстраполяції, виступає необхідність правового регулювання (відповідно до предмета мого дослідження):

• державної кібернетичної політики;
• розвитку кіберсуспільства та його інститутів;
• державного контролю за кібернетичною владою;
• механізмів громадського та інформаційного контролю за трансформацією кібернетичного суспільства;
• цифрової взаємодії учасників кібернетичних правовідносин тощо.

Окремо феномен маргінальності як предмет дослідження був вивчений в рамrах дисертації А. Л. Свящука „Феномен маргінальності в генезисі сітьового суспільства”, де проаналізовано структурний і культурний маргінальні стани соціальних суб’єктів, що виникають при трансформації соціальної структури й соціокультурної сфери суспільства в обставинах переходу до нового способу структурної стійкості —  інформаціонального капіталізму, який діє в умовах глобальної економіки й політики. Висвітлено питання зміни принципів соціальної стратифікації і наступності соціальних структур при становленні сітьового суспільства з урахуванням регіональної специфіки. Запропоновано авторський підхід до дослідження маргінальності в сітьовому суспільстві. Дисертантом формулюються нові визначення концептів маргінальності, а також маргінальні наслідки „сітьовізації”, що відбувається на стику глобалізаційних і локалізаційних процесів. Це для нас важливо оскільки маргінальні елементи виступають членами та становлять інформаційне суспільство [].

Викладене матиме важливе, передусім прикладне, значення для подальшого вивчення кіберсуспільства та розроблення конкретних методик щодо впровадження дієвих механізмів унеможливлення кібермаргіналізації українських соціальних мережевих систем.

Для мого дослідження також корисними є погляди О. Л. Свящука на „прояви маргінального в ґенезі мережевого суспільства в Україні:

• різка поляризація соціальних верств за рівнем життя;
• перевага спадної соціальної мобільності;
• занепад колишнього середнього класу;
• збільшення периферійних верств ― тих, хто, не ідентифікуючи себе з основними соціальними групами, не бере участь у відносинах і діяльності центральних інститутів;
• втрата суспільством колишньої єдності;
• зростання соціального відчуження;
• розрив соціальних і культурних зв’язків;
• наростання в периферійних верствах почуттів розгубленості, непевності, тривоги, нестабільності, дезорієнтації, аномії, втрати звичних і перевірених орієнтирів, що призводить до відчуття себе чужим у рідному суспільстві;
• добровільний відхід цілих соціальних груп за межі панівних відносин;
• замкнутість у субкультурах;
• культурна й духовна фрагментарність;
• збільшення кількості сект;
• зростання рівня злочинності й наркоманії серед молоді за умов неконтрольованого суспільством завершення формування ідентичності;
• вороже ставлення до центральних інститутів влади й протестна поведінка;
• сепаратистські настрої й політичний екстремізм;
• зайва заполітизованість більшості суспільних процесів;
• конфлікт етнічних, релігійних і цивільних ідентичностей у ситуації ідеологічної невизначеності;
• відсутність політичної суб’єктності;
• тіньовізація економіки” [18, с. 15].

Насправді, у роботі, підготовленій у 2006 році, майже повністю було передбачено те, що відбувається в Україні зараз. Нездатність влади вчасно ідентифікувати дані чинники, неспроможність центральних органів виконавчої влади до реалізації державної кібербезпекової політики призводять до того, що дані чинники трансформуються у стійкі та сталі тенденції розвитку, що згодом створює небезпечні умови для кібернетичної маргіналізації всього українського суспільства.

Корисним і правильним у даному контексті є виділення А. Л. Свящуком, видів небезпек від маргіналізації:

на рівні суспільних одиниць — розкол єдиного соціокультурного простору на слабоінтегровані різнорідні сегменти, а також політична нестабільність і дисфункціональні збої в суспільній системі;

на рівні індивідів – випадання індивіда із соціальної взаємодії, а також руйнівна здатність деформувати особистість у результаті тривалого перебування в маргінальному стані [18, c. 15].

Я вже неодноразово у своїх наукових роботах [9-14] із використанням різноманітних як за своїм змістом і характером, так і за рівнем аргументів обґрунтовував той факт, що в Україні, незважаючи на проголошений курс щодо підвищення кібербезпеки на формування національної кібербезпеки говорити про справжні засади кібербезпекової політики поки що не доводиться. Навіть сама назва Закону України „Про основні засади забезпечення кібернетичної безпеки України” свідчить про втрату українським законодавцем і, передусім авторами тексті законів, розуміння значення ключових термінів. Адже засади не можуть основними чи не основними, так само як і не може існувати закономірностей принципів… Маргінальність сьогодні стає визначальним чинником передусім інтелектуальної складової формування НПА у сфері кібербезпеки, тому наша роль, як наукової спільноти має трансформуватися не лише у формування наукових концепцій, а й створення реальних механізмів реалізації даних гіпотезах у реальність, унеможливлення викривлення історичних традицій і наукового підходу у державному управлінні.

Переважна більшість дослідників тиражують методологічну помилку дослідників інформаційної безпеки і аналізують кібернетичну безпеку поза контекстом державної кібернетичної політики. Тобто аналізують кібербезпекова політику як окремішну складову державної політики.

Більше того, за нинішніх умов замало робіт, в яких би проблематика кібернетичної маргіналізації розглядалася в контексті загрози кібернетичній безпеці. Адже в більшості досліджень ці загрози під різним кутом подаються, виходячи з уже наявних та легітимованих загроз, чітко визначених в „Стратегії кібербезпеки України”, „Доктрині інформаційної безпеки України”, „Стратегії національної безпеки України”, „Стратегія розвитку інформаційного суспільства” тощо.

Між іншим, через такий підхід лишаються осторонь важливі проблеми зв’язку кібернетичної політики та кібернетичної безпеки, обумовленість напрямів кібербезпеки інтересами кібернетичної політики, а не інтересами самої кібербезпеки. Звідси можемо спостерігати досить чітко виражені фрустрації дослідників в контексті аналітичного осмислення методологічних і концептуальних засад формування державної кібернетичної політики, що в цілому відзначається і в рівні підготовлених текстів відповідальними особами як щодо щорічного послання Президенту України, так  і в наукових та аналітичних доповідях НІСД, які лягають в основу формування текстів законодавчих актів у даній сфері.

Аналіз вказаних вище, а також інших робіт уможливлює висновувати, що інформаційна маргіналізація створює рушійні передумови до кібернетичної десуверенізації всієї соціальної системи. В даному розрізі проблема правового регулювання державної кібербезпекової політики висуває на перше місце питання сталого поступу держави в річище кібербезпекової реальності на умовах збереження кібернетичного суверенітету, кібернетичної демаргіналізації і закладення основ для реалізації національних інтересів в кіберпросторі.

Розуміння коріння формування коректного алгоритму управління призведе до будови не теоретичної моделі державної кібербезпекової політики, а формування практичних напрямів створення кібербезпекового балансу між тенденціями розвитку та збереженням суттєво важливих параметрів системи за умови впливу чинників різної природи.

Непересічну роль для формування та збереження такого балансу особливо в контексті визначення аксіологічних, онтологічних, феноменологічних, гносеологічних, методологічних, епістемологічних та ідеологічних засад виступає робота В. М. Семіколенова „Мораль в інформаційному суспільстві”, в якій здійснено філософське дослідження проблеми впливу інформаційного суспільства на мораль як на основний механізм регуляції індивідуальної та соціальної дії, з’ясовано специфіку буття моралі в інформаційному суспільстві, визначається роль моральної рефлексії в протистоянні інформаційному маніпулюванню свідомістю, роль інформаційної еліти у формуванні моралі, вплив процесів глобалізації на мораль [19].

За даного випадку, ця праця може виступати джерельною базою до подальшого розроблення теми і формування моральної парадигми кібернетичного суспільства [19, c. 12]. У контексті мого дослідження, зазначені напрацювання можуть бути використані при вивченні та дослідженні кібернетичної культури та кіберсвідомості як чинників, що впливають на засади кібернетичної політики, оскільки аморальна кібернетична політика завжди стає підґрунтям до інформаційного протиборства і гібридної війни.

З урахуванням найважливіших компетентностей майбутнього: комунікація, креативність, кооперація, критичне мислення маємо прийняти думку про те, що штучний інтелект виступатиме суб’єктом правових відносин у кібернетичній сфері, а кібернетична влада прийде на зміну владі у традиційному розумінні.

Список використаної літератури

1. Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2016. — 416 с.
2. Ліпкан В. А., Ліпкан О. С. Національна і міжнародна безпека у визначеннях та поняттях. Вид. 2- доп. і перероб.— К.: Текст, 2008. — 400 с.
3. Ліпкан В. А. Національна безпека України: [навчальний посібник] / В. А. Ліпкан. [2-ге вид.]. — К. : КНТ, 2009. — 576 с.
4. Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції : [навчальний посібник] / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко, В. М. Желіховський. — К. : КНТ, 2006. — 280 с.
5. Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис… канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
6.   Рудник Л. І. Роль та місце стратегічних комунікацій в сучасному суспільстві знань / Л. І. Рудник //  [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://goal-int.org/rol-ta-mistse-strategichnih-komunikatsij-v-suchasnomu-suspilstvi-znan/
7. Лахно В. А. Побудова адаптивної системи розпізнавання кіберзагроз на основі нечіткої кластерізації ознак / В. А. Лахно // Восточно-Европейский журнал передовых технологий. — 2016. — № 2(9). — С. 18-25.
8. Панченко В. М. Зарубіжний досвід формування систем захисту критичної інфраструктури від кіберзагроз / В. М. Панченко // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави : наук.-практ. журн. — К. 2012. — №3 (10). — С. 100-109
9. Діордіца І. В. Поняття та зміст кіберзлочинності / І. В. Діордіца [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://goal-int.org/ponyattya-ta-zmist-kiberzlochinnosti/
10. Діордіца І. В. Сучасний кібертероризм: аспекти правового регулювання / І. В. Діордіца // [Електронний ресурс]. — Режим доступу :  http://goal-int.org/suchasnij-kiberterorizm-aspekti-pravovogo-regulyuvannya/
11. Діордіца І. В. Система забезпечення кібербезпеки: сутність та призначення / І. В. Діордіца // [Електронний ресурс]. — Режим доступу :   http://goal-int.org/sistema-zabezpechennya-kiberbezpeki-sutnist-ta-priznachennya/
12. Діордіца І. В.  Поняття та зміст кіберзагроз на сучасному етапі  / І. В. Діордіца // [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://goal-int.org/ponyattya-ta-zmist-kiberzagroz-na-suchasnomu-etapi/
13. Діордіца І. В. Кібертероризм як елемент дестабілізації системи стратегічних комунікацій / І. В. Діордіца //  [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://goal-int.org/kiberterorizm-yak-elementi-destabilizacii-sistemi-strategichnix-komunikacij/
14. Діордіца І. В. Поняття та зміст кібершпигунства / І. В. Діордіца // [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://goal-int.org/ponyattya-ta-zmist-kibershpigunstva/.
15. Каращук М. Г. Інформаційна влада як чинник демократизації сучасного суспільства : дис. … канд. політ. наук, спец. 23.00.02 „Політичні інститути та процеси” / М. Г. Каращук. — Київський національний університет імені Тараса Шевченка. — Київ, 2006. — 171 с.
16. Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] /  В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
17. Кір’ян В. О. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : дис. … канд. юрид. наук за спеціальністю 12.00.07 „Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право” / Вікторія Олександрівна Кір’ян. — Національний авіаційний університет. — Київ, 2014. — 252 с/
18. Свящук А. Л. Феномен маргінальності в генезисі сітьового суспільства : дис. … канд. філософ. наук, спец. : 09.00.03 „Соціальна філософія та філософія історії” / А. Л. Свящук. — Харківський університет Повітряних Сил ім. Івана Кожедуба. — Харків, 2006. — 200 c.
19. Семиколенов В. М. Мораль в інформаційному суспільстві : дис. … канд. філософ. наук, спец. 09.00.04 „Філософська антропологія, філософія культури” / Віктор Миколайович Семиколенов. — Таврійський національний університет ім. В. І. Вернадського. — Сімферополь, 2006. — 212 с.
20. Про основні засади забезпечення кібербезпеки України : Закон України від 5 жовтня 2017 року № 2163-VIII // Голос України від 09.11.2017 — № 208.

Діордіца Ігор Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент

доцент кафедри кримінального права і процесу

Національного авіаційного університету

У моїх роботах подано систему аргументів щодо формування наукової гіпотези стосовно того, що на сьогоднішньому етапі кібернетична функція держави становить собою окрему, самостійну функцію держави.

Звичайно, що даний процес на даному етапі, зважаючи на його швидкість на динамічність поки не є детально описаним в наукових дослідженнях, водночас це саме і додає наукової новизни моїй роботі. Адже наука передусім має реалізовувати прогностичну функцію, а не тупцювати на одному місці, здійснюючи аналіз подій, які вже відбулись. Поза це, доцільним, з урахуванням напрацювань інших дослідників [1-6], офіційних аналітичних доповідей [7-11], чинних нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у кібербезпековій сфері є виділення низки чинників, що впливають на формування та подальшу реалізацію даної функції. Причому я диференціюю дані чинники на дві загальні групи, з метою зосередження та виділення як позитивних, так і негативних чинників.

В попередній статті я розглянув позитивні чинники, тож в даній статті зосереджу увагу на тих чинниках, що чинять негативний  вплив на формування та розвиток кібернетичної функції держави. Їх врахування є потрібним з огляду на реалізацію не лише аналізованої функції, а й взагалі державної кібербезпекової політики.

Отже виділю ті чинники, що негативно впливають на реалізацію кібернетичної функції, які, за допомогою методу класифікації,  з урахуванням викладеного вище підходу, були мною розбиті на такі блоки:

світоглядний блок:

—                      переваги сучасного цифрового світу не були концептуалізовані на світоглядному рівні, через що бурхливий розвиток інформаційних технологій обумовив формування можливостей не лише для реалізації законних прав та інтересів, а  й виникнення нових, в тому числі гібридних загроз національній та міжнародній безпеці, до яких Україна виявилася неготовою;

—                      несформованість в українському суспільстві сталої ідеї щодо національної самоідентичності, в тому числі й інформаційної;

—                      низький рівень кіберкультури та кіберосвіти, що спричинює кібернеосвіченість нового покоління, в тому числі необізнаність про кіберзагрози;

—                      вузька соціальна база кіберсуспільства;

—                      невизначеність стратегії кіберрозвитку країни та засобів (ресурсів та факторів) її забезпечення, помилкове зосередження акцентованої уваги в рамках кібербезпекової політики на кіберзахисті та кіберобороні, тобто на реактивних заходах, а не проактивних, що є тиражуванням сталої для безпекового кластеру дослідників НІСД та їх послідовників позиції щодо нехтування застосування проактивного підходу і створення умов для кібердомінування України. Зважаючи на важливість даної позиції, а також мою концептуальну та принципову незгоду з такою позицією, детальніше активні заходи я розглядатиму при дослідженні напрямів державної кібербезпекової політики;

безпековий блок:

—                      декларативність створення національної системи кібербезпеки: попри проголошення необхідності створення даної системи ще у 2016 році, в Україні відбулися чисельні масовані кібератаки на центральні органи виконавчої влади, що спричинили дестабілізацію на певний проміжок часу діяльності усієї системи державної влади в Україні;

—                      неможливість кардинального посилення спроможностей суб’єктів системи національної безпеки для забезпечення ефективної боротьби із кіберзагрозами воєнного характеру, кібершпигунством, кібертероризмом та кіберзлочинністю через, як показали проведені масовані кібератаки на інформаційну інфраструктуру органів державної влади України;

—                      недієвість Національного координаційного центру кібербезпеки, його нездатність реально забезпечити організацію реалізації кібернетичної функції в повному обсязі всіма суб’єктами національної системи кібербезпеки;

—                      кардинально збільшилась кількість атак типу APT (Advanced Persistent Threat), тобто цільових кібератак проти комп’ютерної мережі держави в поєднанні з негласними розвідувальними або підривними акціями, основною метою яких є отримання, порушення цілісності або блокування інформації, важливої для держави [10, с. 222];

—                      використання АРТ-атак (Snake, Uroboros, Sofacy/APT28, Epic Turla, Black Energy 2 та 3, Armageddon та інші), характерних саме для України, які були спрямовані переважно проти державних інституцій і мали яскраво виражену мету збору таємної інформації чи інформації з обмеженим доступом [10, с. 222];

—                      відсутність створення спеціальних підрозділів щодо протидії ведення кібервійни проти України, а також можливостей використання кіберпростору для реалізації національних інтересів в національних сегментах кіберпростору інших країн [10, с. 222];

—                      відсутність створення спеціальних інституціональних структур щодо протидії ведення гібридної війни проти України зі значним домінуванням кібернетичного чинника [12];

—                      нерозробленість механізмів синхронізації заходів, які здійснюються суб’єктами національної системи кібербезпеки і суб’єктами забезпечення національної безпеки щодо удосконалення взаємодії із міжнародними організаціями у сфері кібербезпеки та забезпеченні захисту національних інтересів України на міжнародному рівні;

—                      фрагментарна декларативність поглиблення міжнародного співробітництва у цій сфері, оскільки формування захищеного кіберпростору в Україні стратегічно не відповідає інтересам розвинених в інформаційному та кібернетичному плані країн та правлячих угруповань;

—                      несформованість трьох взаємопов’язаних національних систем: захисту критичної інфраструктури, кібероборони та кіберзахисту, що передбачає вжиття комплексу заходів щодо підготовки інформаційної інфраструктури сил оборони держави для набуття необхідних спроможностей із забезпечення здатності виконувати в кіберпросторі завдання будь-якої складності з метою реалізації національних інтересів;

інфраструктурний блок (див. проект концепції інфраструктури КМУ):

• недостатній рівень захищеності критичної інформаційної інфраструктури, державних електронних інформаційних ресурсів та інформації, вимога щодо захисту якої встановлена законом, від кіберзагроз;
• безсистемність заходів кіберзахисту критичної інформаційної інфраструктури;
• недостатній розвиток організаційно-технічної інфраструктури забезпечення кібербезпеки та кіберзахисту критичної інформаційної інфраструктури та державних електронних інформаційних ресурсів;
• збереження критичної кіберуразливості об’єктів в районі проведення АТО;

організаційний блок:

—                      відсутність системи кіберконтролю як за реалізацією державної кібербезпекової політики, так і за діяльністю суб’єктів національної системи кібербезпеки;

—                      відсутність персональної відповідальності суб’єктів кібербезпекової політики за нереалізацію окремих заходів кібербезпекової політики, а також відповідальності недержавних суб’єктів за невжиття предписаних згаданим вище суб’єктами завдань, що призвели до порушення рівня кібернетичної безпеки;

—                      недостатня ефективність суб’єктів забезпечення національної безпеки і суб’єктів національної системи кібербезпеки у протидії кіберзагрозам воєнного, кримінального, терористичного, розвідувального та іншого характеру;

—                      недостатній рівень координації, взаємодії, у тому числі інформаційної, та інформаційного обміну між суб’єктами національної системи кібербезпеки;

—                      нерозвиненість практики залучення недержавних суб’єктів та аналітичних організацій до реалізації окремих завдань кібербезпекової політики, зокрема відсутність розроблених правових засад інформаційного волонтерства в Україні;

—                      відсутність реально діючої системи е-урядування;

—                      відсутність концепції державної інфраструктурної політики, в якій одним із ключових аспектів мали б стати питання кібербезпекової політики в частині захисту інформаційної інфраструктури, створення умов для її сталого та безперешкодного функціонування відповідно до національних інтересів;

—                      невикористання достатнього позитивного досвіду неурядових організацій, у тому числі аналітичних центрів, волонтерських організацій в реалізації окремих завдань кібербезпекової політики, в тому числі і в транскордонному масштабі;

—                      відсутність конкретних кроків по реалізації проголошеного Президентом України завдання щодо інституалізації співробітництва держави та інститутів громадянського суспільства;

—                      відсутність розроблених навіть на модельному та імітаційному рівні дієвих механізмів кібернетичного контролю за реалізацією кібернетичної функції в рамках реалізації  різнохарактерних сценаріїв кібербезпекової політики;

—                      відсутність єдиного підходу до застосування інструментів і механізмів організації та координації діяльності суб’єктів національної системи кібербезпеки;

інформаційний блок:

—                      відсутність процедури погодження з адміністрацією ДССЗЗІ створення та розвитку інформаційно-телекомунікаційних систем, в яких оброблятиметься інформація, що є власністю держави, або інформація з обмеженим доступом, вимога щодо захисту якої встановлена законодавством;

—                      низький рівень взаємодії замовників Національної програми інформатизації щодо погодження Генеральним державним замовником Національної програми інформатизації завдань (проектів) створення інформаційно-телекомунікаційних систем державними органами;

—                      відсутність національної системи параметрів (індексів та індикаторів) оцінювання стану реалізації як кібернетичної функції, так і кібербезпекової політики взагалі;

—                      відсутність участь методичних документів і рекомендацій щодо організації, участі та проведенні міжнаціональних і міжвідомчих кібернавчань та тренінгів у сфері забезпечення кібербезпеки;

—                      відсутність командних навчань з реалізації заходів щодо взаємоузгодженого розгортання підрозділів кібербезпеки Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних органів спеціального призначення та приведення їх у готовність до виконання завдань в умовах особливого періоду, в умовах воєнного, надзвичайного стану і під час виникнення кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України;

—                      недостатня ефективність взаємодії Національного координаційного центру з кібербезпеки з Головним ситуаційним центром РНБОУ, а також Державним центром кіберзахисту та протидії кіберзагрозам ДССЗЗІ України;

—                      недостатньо застосовані методики прогнозування та виявлення потенційних та реальних загроз у сфері кібербезпеки України в рамках усієї національної системи кібербезпеки;

—                      не є розробленими і впровадженими у власну діяльність суб’єктами національної системи кібербезпеки механізми обміну інформацією, необхідної для організації реагування на кібератаки і кіберінциденти, усунення їх чинників та негативних наслідків;

—                      відсутність розробленої методики визначення національних інтересів України у сфері кібербезпеки, пріоритетних напрямів, концептуальних підходів до формування та реалізації державної політики щодо безпечного функціонування кіберпростору, його використання в інтересах особи, суспільства і держави;

—                      відсутність єдиних стандартів та регламентів функціонування системи електронного документообігу з використанням електронного цифрового підпису, а також ведення державних інформаційних ресурсів, адаптованих до міжнародних;

—                      використання посадовими особами державних органів спрощених паролів, що уможливлюють легкий доступ до серверів та програмного забезпечення, а також взагалі даних конкретного суб’єкта кібербезпеки;

—                      відсутність ідентифікаторів, які пов’язують інформаційні об’єкти в різних базах даних;

—                      використання електронних інформаційних систем та баз даних державних органів, взаємодія яких з ресурсами інших державних органів не була передбачена під час їх проектування і виходить за межі протоколів безпеки і захищеного контуру, що його створює ДССЗЗІ;

—                      відсутність системи електронної взаємодії державних електронних інформаційних ресурсів, впровадження та функціонування якої забезпечує створення, використання, обмін та збереження інформації, що належить державі, відповідно до запитів і повноважень державних органів;

—                      істотного вдосконалення потребує система кіберзахисту державних інформаційних ресурсів. Складно ігнорувати той факт, що Комплексна система захисту інформації (далі – КСЗІ) була побудована для значної частини тих систем, які було зламано внаслідок атаки на державні інформаційні ресурси фінансового сектору в 2016 р. Це вкотре доводить необхідність ґрунтовного перегляду чинних законодавчих документів і технічних вимог щодо побудови кіберзахисту державних установ (у т. ч. щодо відповідності системи КСЗІ сучасним викликам і загрозам) [11, с. 55];

—                      технічні складнощі, що виникають під час реалізації державної кібербезпекової політики;

—                      відсутність дієвих механізмів забезпечення технологічної сумісності системи електронної взаємодії державних електронних інформаційних ресурсів з електронними інформаційними системами та базами даних державних органів;

—                      відсутність системного інструментарію знешкодження бот мереж (наприклад, Pony та Linux/Mumblehard).

кримінальний блок:

—                      поширюються випадки незаконного збирання, зберігання, використання, знищення, поширення персональних даних, незаконних фінансових операцій, крадіжок та шахрайства у мережі Інтернет, в тому числі порушення протоколів захисту персональних даних з боку потужних соціальних мереж та месенджерів, про що детальніше йтиметься в розділі, де я аналізуватиму загрозу кібербезпеці України;

—                      кіберзлочинність стає транснаціональною та здатна завдати значної шкоди інтересам особи, суспільства і держави;

—                      зростає кількість та потужність кібератак, вмотивованих інтересами окремих транснаціональних корпорацій, держав, груп та осіб, анонімних груп хакерів, кіберальянсів, які діють почасти на замовлення спецслужб іноземних держав;

—                      кібертероризм перетворився з віртуальної загрози на реальну;

—                      кібершпигунство стає основою успішної та ефективної діяльності транснаціональних корпорацій та розвинених держав;

—                      збільшується кількість злочинів, пов’язаних з несанкціонованим втручанням у роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку; порушенням правил їх експлуатації; несанкціонованими діями з інформацією, яка в них обробляється тощо [13]. Якщо в 2015 р. було зареєстровано 778 таких злочинів (163 справи було передано до суду) [14], то лише за 4 місяці 2017 р. вже скоєно 705 таких злочинів (185 справ передано до суду) [15].

правовий блок:

—                      невідповідність безпекового законодавства в частині компетенції суб’єктів національної системи кібербезпеки Стратегії кібербезпеки України, зокрема необхідність чіткого визначення предметної компетенції, конкретної персональної відповідальності і механізмів контролю за реалізацією кожного завдання в рамках кібербезпекової політики відповідно до: 1) Закону України „Про основи національної безпеки України”; 2) відповідних законів, що регулюють порядок організації окремих центральних органів виконавчої влади — суб’єктів забезпечення національної безпеки / суб’єктів національної системи кібербезпеки; 3) Стратегії національної безпеки України; 4) Доктрини інформаційної безпеки України; 5) Стратегії кібербезпеки України; 6) Положення про Національний координаційний центр з кібербезпеки; 7) інших Указів Президента України, якими уводяться в дію рішення РНБОУ із зазначених питань.

—                      відсутність механізмів системного та ефективного державного контролю за станом реалізації кібербезпекової політики;

—                      практична нереалізованість і декларативність переважної більшості правових актів, що регулюють кібернетичні відносини, зокрема, стосовно впровадження концепції е-урядування, впровадження інформаційної взаємодії, захисту кібернетичних прав в кіберпросторі тощо;

—                      нерозробленість правової основи для обміну електронною інформацією між електронними інформаційними системами та базами даних державних органів;

—                      неготовність ідентифікувати штучний інтелект як суб’єкта кібернетичних відносин з усіма витікаючими звідси правовими наслідками;

—                      неврегульованість суспільних відносин у сфері Інтернет телебачення;

—                      відсутність модельного правового регулювання відносин: людина-машина, машина-машина, машина-машина-людина через застосування консервативної правової доктрини;

—                      недосконалість нормативно-правової і методологічної бази, що унеможливлює в контексті інформаційної глобалізації реалізацію кібернетичних національних інтересів в кіберпросторі його суб’єктам;

—                      відсутність Інформаційного кодексу, в рамках якого було б здійснено систематизація не лише інформаційного, а й кібернетичного законодавства;

—                      відсутність дієвого механізму правового регулювання реалізації кібернетичної функції;

—                      відсутність розробленої та ухваленої на рівні Указу Президента Концепції державної інформаційної політики України, як керівного документа стратегічного рівня, а також відповідного законодавства у сфері лобізму, як ключової правової основи успішного розвитку держави в умовах  багатоальтернативних загроз у поєднанні із незначними власними можливостями щодо збереження національної інформаційної ідентичності;

—                      значний рівень правової небезпеки в кібернетичній сфері, через порушення балансу забезпечення прав і свобод і забезпечення національної безпеки;

—                      відсутність правових механізмів і реальних управлінських знань стратегічного рівня лобіювання національних інтересів;

фінансово-економічний блок:

—                      відсутність комплексної методики моніторингу (аналізу, оцінки та прогнозу) стану фінансового та організаційного забезпечення стратегій, програм та заходів із реалізації державної кібербезпекової політики;

—                      незбалансованість складових в інформаційній сфері через незабезпеченість цілей реалізації інформаційної функції, розвитку інформаційного суспільства та впровадження концепції е-урядування, а в цілому — реалізації державної інформаційної політики — ресурсами;

—                      відносно низький рівень розвитку вітчизняної інформаційної інфраструктури, вітчизняних кібернетичних технологій, товарів, робіт та послуг, слабка мотивація приватного сектору до формування конкурентного інформаційного ринку й недостатня політична воля керівництва держави, вираженого в сформованому інтересі до кібернетичного лідерства;

—                      збереження застарілих елементів регламентованої системи господарювання, що обумовлює дискретний характер державного управління у сфері кібербезпекової політики, гальмування концепції е-урядування на місцях, прояви бюрократизму, політизація процесів безпеки через загравання з електоратом в процесі гальмування обмежувальних заходів суб’єктів національної системи кібербезпеки  у кіберпросторі;

—                      відсутність системної програми реалізації заходів щодо забезпечення кіберзахисту об’єктів критичної інфраструктури та захисту технологічних процесів на виробництві у реальному секторі економіки;

—                      системна корумпованість усіх гілок влади, відсутність національної еліти, призначенням якої стало формування гарантованих умов  реалізації національних інтересів як в цілому, так і в кіберпросторі зокрема.

Отже, зважаючи на вищевикладене, а також враховуючи:

1)               віртуалізацію та цифровізацію сучасного світу;

2)               перенесення більшості державних функцій у кібернетичний простір;

3)               зародження, формування та розвиток окремих національних інтересів безпосередньо в кіберпросторі;

4)               залежність ефективного функціонування об’єктів критичної інфраструктури та інформаційної інфраструктури від рівня кібербезпеки;

5)               необхідність формування кібербезпекової культури як засади функціонування сучасної людини кібернетичної;

6)               формування інфраструктури електронних комунікацій, —

можу чітко висновувати про формування кібернетичної функції держави, як однієї з основних функцій держави. Це є елементом наукової новизни і дане питання в такій інтерпретації порушується в рамках української науки вперше.

Список використаних джерел:

1. 1.                Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] /  В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
2. 2.                Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
3. 3.                Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
4. 4.                Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
5. 5.                Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2016. — 416 с.
6. 6.                Климентьєв О. П. Перспективи розвитку інформаційної функції держави / О.П. Климентьєв // Підприємництво, господарство і право. — 2013. — № 12. — С. 101—104.
7. 7.                Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2013 році : Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України. – К. : НІСД, 2013. – 576 с.
8. 8.                Аналітична доповідь Національного інституту стратегічних досліджень до позачергового Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України у сфері національної безпеки». – К. : НІСД, 2014. – 148 с
9. 9.                   Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2015 році». – К. : НІСД, 2015. – 684 с.
10. 10.           Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2016 році». – К. : НІСД, 2016. – 688 с.
11. 11.           Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2017 році». – К. : НІСД, 2017. – 928 с.
12. 12.           Світова гібридна війна: український фронт : монографія / за заг. ред. В. П. Горбуліна. – К. : НІСД, 2017. – 496 с.
13. 13.           Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. № 2341-III (зі змінами). – Ст. 361–363 [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2341–14.
14. 14.           Лист Генеральної прокуратури України від 21.10.2016 р. № 19/4–1581 вих-16 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://dostup.pravda.com.ua/request/kibierzlochinnist_5.
15. 15.           Лист Генеральної прокуратури України від 11.05.2017 р. № 19/4–681 вих-17 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://dostup.pravda.com.ua/request/statistika_kibierzlochinnosti_v

Діордіца Ігор Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент

доцент кафедри кримінального права і процесу

Національного авіаційного університету

Мною в моїх роботах подано систему аргументів щодо формування наукової гіпотези стосовно того, що на сьогоднішньому етапі кібернетична функція держави становить собою окрему, самостійну функцію держави.

Звичайно, що даний процес на даному етапі, зважаючи на його швидкість на динамічність поки не є детально описаним в наукових дослідженнях, водночас це саме і додає наукової новизни моїй роботі. Адже наука передусім має реалізовувати прогностичну функцію, а не тупцювати на одному місці, здійснюючи аналіз подій, які вже відбулись. Поза це, доцільним, з урахуванням напрацювань інших дослідників [1-6], офіційних аналітичних доповідей [7-11], чинних нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у кібербезпековій сфері є виділення низки чинників, що впливають на формування та подальшу реалізацію даної функції. Причому я диференціюю дані чинники на дві загальні групи, з метою зосередження та виділення як позитивних, так і негативних чинників.

В даній статті, я розгляну позитивні чинники формування кібернетичної функції.

До позитивних чинників формування кібернетичної функції на мій погляд  доцільно включити:

безпековий блок:

• усвідомлення необхідності формування національної системи кібербезпеки — у грудні 2015 р. – січні 2016 р. Україна отримала чергове підтвердження використання Росією кіберзброї: хакери атакували ПАТ «Прикарпаттяобленерго», внаслідок чого 225 тис. споживачів на години залишилися без світла [12]; належні висновки не були зроблені і 27 червня 2017 року масштабній кібератаці були піддані вже майже всі центральні органи виконавчої влади в Україні;
• фрагментарні спроби щодо формування системних можливостей держави в реалізації кібербезпекової політики через посилення спроможностей суб’єктів системи національної безпеки для забезпечення ефективної боротьби із кіберзагрозами воєнного характеру, кібершпигунством, кібертероризмом та кіберзлочинністю;
• поглиблення міжнародного співробітництва у сфері реалізації кібербезпекової політики, яке має відповідати національним інтересам України, ґрунтуватись на Стратегії сталого розвитку і Стратегії національної безпеки України, забезпечити перевагу українських кіберсил принаймні в тактичній перспективі в українському сегменті кіберпростору;
• реалізація державної кібербезпекової політики через забезпечення кіберзахисту державних електронних інформаційних ресурсів, інформації, вимога щодо захисту якої встановлена законом, а також інформаційної інфраструктури, яка знаходиться під юрисдикцією України, та порушення сталого функціонування якої матиме негативний вплив на стан національної безпеки і оборони України (критична інформаційна інфраструктура);
• доцільність нарощування кібербезпекових можливостей держави, переведення національної системи зв’язку, стратегічних загальнодержавних автоматизованих систем управління, урядових мереж, систем зв’язку і управління зброєю, інформаційно-телекомунікаційних мереж і систем органів військового управління на функціонування в умовах особливого періоду, мобілізації додаткових ресурсів для організації операцій у кіберпросторі;
• необхідність підвищення ефективності реалізації військово-технічної політики й політики військово-технічного співробітництва у сфері кібероборони в контексті реалізації кібербезпекової політики;
• здійснення моніторингу стану розроблення та впровадження національних стандартів і технічних регламентів застосування інформаційно- комунікаційних технологій, гармонізованих зі стандартами ЄС та НАТО;
• кібернетична функція держави тісно пов’язана із безпековою функцією, адже вона, з одного боку,  поєднує в собі забезпечення захисту інформації та інформаційної інфраструктури, а з іншого —  забезпечує розвиток інформаційного суспільства;
• формування відкритого та вільного кіберпростору, що розширює свободу і можливості людей, збагачує суспільство, створює новий глобальний інтерактивний ринок ідей, нових ринок криптовалюти, досліджень та інновацій, стимулює відповідальну та ефективну роботу влади і активне залучення громадян до управління державою та вирішення питань місцевого значення, забезпечує публічність та прозорість влади, сприяє запобіганню корупції, в тому числі і через використання механізм блокчейн технологій;
• трансформація кіберсуспільства випереджує трансформацію світогляду політичних еліт, і відповідно, форм і методів управління, впливає на недостатньо високі темпи впровадження концепції е-урядування;
• формується і реалізується на тлі зменшення домінуючої ролі держави в ефективному управління соціальними системами і переходом до ліберального управління з більшим залученням кіберспільноти до цих процесів;
• формується система розумного балансу між обмежувальними (для ворожого контенту та деструктивних дій супротивника) і стимулюючими (для власного контенту) заходами як стосовно захисту інтересів громадян, суспільства та держави, так і для подальшого розвитку її інформаційного простору;
• необхідність формування кіберосвіти, що уможливить адекватне та коректне наукове забезпечення та супроводження реалізації кібернетичної функції;
• удосконалення процедури застосування санкцій Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення та розширення переліку підстав для переоформлення ліцензії [13], що спрямовано на забезпечення дієвого механізму здійснення нагляду у сфері телебачення та радіомовлення. Кінцевою метою ухвалених змін визначено захист інформаційного простору держави, можливість своєчасного реагування на виявлені загрози та протидія їм;
• позбавлення російських спецслужб можливостей слідкувати за громадянами України через блокування відповідних сайтів [14] (санкції проти юридичних осіб ВАТ «Яндекс», ВАТ «Мейл.РУ Украина», ВАТ «ВКонтакте», «Одноклассники» та ін.) [15]. У даному аспекті потрібно усвідомлювати, що блокування сайтів і сервісів належить до сфери забезпечення безпеки, а не свободи слова, що і було визнано нашими партнерами з ЄС та міжнародних організацій (НАТО [16]). Особливої значущості ця теза набуває в контексті нещодавніх прикладів використання BigData у виборчому процесі [17];
• формування в рамках кібербезпеки такого напряму як контентна безпека, в рамках реалізації якої здійснюється комплекс заходів щодо боротьби з деструктивним контентом, який поширюється в кіберпросторі. Складно ігнорувати й ту роль, яку «фабрики тролів», дезінформаційні кампанії в соціальних мережах, створення величезної кількості пропагандистських ресурсів відігравали спочатку під час анексії Криму, а пізніше – для розпалювання сепаратистських настроїв на сході України, під час виборів президентів у більшості європейських країн. Особливо важливо, що сьогодні Україна разом зі світовими урядами починає давати правову оцінку таким діям противника;
• державні е-ресурси, захищені спільним контуром кіберзахисту, реалізованим Держспецзв’язку у Системі захищеного доступу до Інтернету а також електронні державні реєстри країни не постраждали й не зазнали несанкціонованих вторгнень, що є свідченням ефективності діяльності суб’єктів кібербезпеки [18];
• Налагоджено системну роботу Національного координаційного центру кіберзахисту при РНБО України (далі – Центр). Зокрема, завдяки діяльності Центру були розроблені організаційно-координаційні рішення щодо співпраці суб’єктів кібербезпеки стосовно ліквідації наслідків кібератак на державні інформаційні ресурси фінансового сектору, подолання наслідків атаки вірусу NotPetya, налагоджено процес розроблення та впровадження узгодженого протоколу спільних дій суб’єктів забезпечення кібербезпеки та власників об’єктів критичної інформаційної інфраструктури під час попередження, виявлення, припинення кібератак та інших кіберінцидентів, а також при подоланні їхніх наслідків [11, с. 54];
• продовження робіт з формування Переліку інформаційно-телекомунікаційних систем об’єктів критичної інфраструктури держави (значного прогресу було досягнуто щодо включення до цього документа операторів мобільного зв’язку).
• стрімкий розвиток інформаційних технологій, що спричинює інформаційну глобалізацію та трансформацію світу інфраструктури електронних комунікацій держави, рівня її розвитку та захищеності сучасним вимогам;
• необхідність забезпечення розвитку інформаційної інфраструктури держави;
• розвиток мережі реагування на комп’ютерні надзвичайні події (CERT),
• розвиток спроможностей правоохоронних органів щодо розслідування кіберзлочинів, забезпечення захищеності об’єктів критичної інфраструктури, державних інформаційних ресурсів від кібератак,
• створення системи підготовки кадрів у сфері кібербезпеки для потреб суб’єктів забезпечення національної безпеки,
• розвиток міжнародного співробітництва у сфері забезпечення кібербезпеки;
• розроблення на рівні держави комплексної системи захисту об’єктів критичної інфраструктури та формування на базі консенсусу з бізнес-сектором чітких і зрозумілих правил захисту таких об’єктів;
• Україна продовжує розвивати комунікативну спроможність органів влади. Доктрина інформаційної безпеки України, визначаючи розвиток системи стратегічних комунікацій пріоритетом, покладає на Міністерство інформаційної політики України завдання з розроблення стратегічного наративу і його імплементації. Практичне виконання завдань, визначених цією Доктриною, відображено в планах дій Уряду України, як річному, так і середньостроковому 22. За ініціативи Міністерства інформаційної політики України планується створити Координаційну раду з питань стратегічної комунікації;
• продовжується реалізація Дорожньої карти Україна – НАТО зі стратегічних комунікацій: наразі відбувається оптимізація організаційної взаємодії державних суб’єктів. Запроваджуються короткотермінові та довго строкові курси зі стратегічних комунікацій для державних службовців та військовослужбовців: від початку 2017 р. проведено 5 навчальних заходів для фахівців сектору безпеки і оборони. Триває робота з виокремлення спеціальності «Комунікація» у «Переліку галузей знань та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти». Зокрема, в 2016 році в ОРІДУ при НАДУ при Президентові України було вперше відкрито магістерську спеціалізацію „стратегічні комунікації”. Так само можу акцентувати і на діяльності Інституту стратегічних комунікацій Глобальної організації союзницького лідерства;
  • усвідомлення і легітимація кібербезпеки як окремого напряму державної політики на рівні концептуальних документів, зокрема в щорічному Посланні Президента України до Верховної Ради, Стратегії кібербезпеки України [19], відтак змістом кібербезпекової політики виступає реалізація кібернетичної функції держави;
  • прийняття у 2016 р. Стратегії кібербезпеки України, спрямованої на реалізацію до 2020 р. положень Стратегії національної безпеки України — цей документ визначає уточнені загрози кібербезпеці, вказує пріоритетні напрями забезпечення кібербезпеки (зокрема, розвиток безпечного, стабільного і надійного кіберпростору, кіберзахист державних електронних інформаційних ресурсів та інформаційної інфраструктури, кіберзахист критичної інфраструктури, розвиток потенціалу сектору безпеки і оборони у сфері забезпечення кібербезпеки, боротьба з кіберзлочинністю). Стратегія закладає основу формування Національної системи кібербезпеки, визначає її основних суб’єктів;
  • чітке виділення складових кібербезпекової політики в рамках становлення  інформаційного суспільства: 1) розвиток та безпека кіберпростору; 2) запровадження електронного урядування; 3) гарантування безпеки й сталого функціонування електронних комунікацій та державних електронних інформаційних ресурсів;
  • затвердження Указом Президента України
    від 7 червня 2016 року № 242/2016 Положення „Про Національний координаційний центр кібербезпеки”;
  • ухвалення Указу Президента України від 13 лютого 2017 р. № 32/2017 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2016 року «Про загрози кібербезпеці держави та невідкладні заходи з їх нейтралізації» [20];
  • розвиток та імплементація відповідно положень Конвенції про кіберзлочинність, ратифікованої Законом України від 7 вересня 2005 року № 2824-ІV, законодавства України щодо основ національної безпеки, засад внутрішньої та зовнішньої політики, електронних комунікацій, захисту державних інформаційних ресурсів та інформації, вимога щодо захисту якої встановлена законом та спрямована на реалізацію до 2020 року Стратегії національної безпеки України, затвердженої Указом Президента України від 26 травня 2015 року № 287 „Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 травня 2015 року „Про Стратегію національної безпеки України””, а також реформ, передбачених Угодою про асоціацію між Україною та ЄС, ратифікованою Законом України від 16 вересня 2014 року № 1678-УІІ, і Стратегією сталого розвитку “Україна – 2020″, схваленою Указом Президента України від 12 січня 2015 року № 5;
  • ухвалення Доктрини інформаційної безпеки України [21], в якій закладено базові підходи до формування системи захисту та розвитку інформаційного простору в умовах глобалізації та вільного обігу інформації, а також функціонування держави в умовах використання агресором інформаційної сфери як ключової арени протиборства. Важливим здобутком Доктрини є чітке визначення механізмів її реалізації, що дозволить зробити цей засадничий документ практично значущим. Окремі напрями реалізації положень Доктрини в контексті реалізації кібербезпекової політики, зокрема щодо обмежень в українському сегменті мережі Інтернет, викликали широку суспільну дискусію в контексті забезпечення свободи слова [11, с. 48];
  • вирішення проблеми обміну інформацією з обмеженим доступом між Україною та НАТО [22]: створена правова основа та визначено детальні процедури взаємної охорони інформації з обмеженим доступом, яка буде передаватися або створюватися в ході співробітництва [23]. Забезпечення рівноправного, партнерського характеру взаємовідносин у процесі інформаційного обміну сприятиме підвищенню ефективності взаємовигідного співробітництва України з НАТО;
  • припинення дії міжурядових угод з Російською Федерацією про співробітництво у сфері телебачення, радіомовлення та інформації, зумовлене тим, що їх подальша дія не відповідає стану міждержавних відносин і не узгоджується із заходами, яких Україна вживає для забезпечення захисту свого інформаційного поля від негативних інформаційно-психологічних впливів [24];
  • сформованість основних правових засад формування та успішної реалізації кібербезпекової політики;
  • формування балансу між збереженням провідної ролі держави як регулятора кібернетичних відносин, централізацією і децентралізацією в управлінні кібернетичною сферою;
  • на виконання Указу Президента України від 13.02.2017 р. № 32/2017, яким було введено в дію рішення РНБО України від 29.12.2016 р. «Про загрози кібербезпеці держави та невідкладні заходи з їх нейтралізації», відбувається стратегічний процес – кардинально оновлюються системні механізми реалізації Національної програми інформатизації, яка тривалий час фактично не виконувалася. Здійснюється контроль за формуванням завдань Національної програми інформатизації на 2018–2020 рр. та поданням відповідних пропозицій на розгляд Верховної Ради України разом із проектом Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік [11, с. 56];
  • у 2015 р. за статтею бюджету «Здійснення заходів у сфері захисту національного інформаційного простору» було виділено 2 млн. 800 тис. грн. У 2016 р. в головному фінансовому документі країни такої статті взагалі не було, а в 2017 р. на заходи щодо захисту національного інформаційного простору буде витрачено 33 млн. 600 тис. грн. [25];
  • інтенсифікація співпраці України та НАТО, зокрема в межах Трастового фонду НАТО для посилення спроможностей України у сфері кібербезпеки;
  • формується як результат оптимального співвідношення державного управління у кіберпросторі та саморегулювання, а також через чітке визначення меж втручання держави в економіку, а також взаємної відповідальності державних інститутів і інститутів громадянського суспільства за реалізацію кібернетичної функції. Розвиток криптовалютного ринку, блокчейн технологій виступають реальним результатом розвитку недержавної складової кібербезпеки;
  • необхідність реалізації кібербезпекової політики та створення умови до кібернетичного суверенітету формує умови для кардинального збільшення кіберринку вітчизняними продуктами, у тому числі програмним забезпеченням роботами, технологіями, товарами та послугами;
  • необхідність здійснення заходів державної підтримки стратегічно важливих для реалізації державної кібербезпекової політики наукових установ і організацій, в тому числі неурядових. аналітичних організацій, проведення наукових досліджень у галузі кібербезпеки, в тому числі із залученням краудфандінгових компаній, використання можливостей краудсорсінгу для залучення інвестицій і розвитку власної кіберпромисловості, розвитку нових прогресивних технологій та хай-тек промисловості відповідно до реалізації національних інтересів;
  • визначення фінансово-економічного обґрунтування пріоритетів для залучення міжнародної технічної допомоги у сфері забезпечення кібербезпеки, в тому числі й залучення прямих інвестицій;
  • потреба в удосконаленні роботи зі створення конкурентноспроможних високо ефективних вітчизняних програмних продуктів для захисту як державних інформаційних ресурсів, так і для їхнього розповсюдження на світовому кіберринку, зокрема розроблення національної операційної системи, національного антивірусного програмного забезпечення із подальшим виведенням його на світові ринки кіберпродуктів тощо.

світоглядний блок:

кібернетичний блок:

інфраструктурний блок:

блок стратегічних комунікацій:

правовий блок:

фінансово-економічний блок:

Відтак, можу стверджувати, що наразі створено усі передумови для інституціоналізації кібернетичної функції держави, формування відповідної організаційно-функціональної структури а також удосконалення системи стратегічних комунікацій відповідно до нових реалій в кібербезпековій політиці.

Звичайно, що існують і негативні чинники, водночас про них йтиметься в наступній моїй статті.

Список використаних джерел:

1. 1.                Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] /  В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
2. 2.                Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом : [монографія] /  В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
3. 3.                Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
4. 4.                Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
5. 5.                Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2016. — 416 с.
6. 6.                Климентьєв О. П. Перспективи розвитку інформаційної функції держави / О.П. Климентьєв // Підприємництво, господарство і право. — 2013. — № 12. — С. 101—104.
7. 7.                Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2013 році : Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України. – К. : НІСД, 2013. – 576 с.
8. 8.                Аналітична доповідь Національного інституту стратегічних досліджень до позачергового Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України у сфері національної безпеки». – К. : НІСД, 2014. – 148 с
9. 9.                   Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2015 році». – К. : НІСД, 2015. – 684 с.
10. 10.           Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2016 році». – К. : НІСД, 2016. – 688 с.
11. 11.           Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2017 році». – К. : НІСД, 2017. – 928 с.
12. 12.           Сич О. Під час хакерської атаки на українські обленерго у антивірусів не було шансів [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.epravda.com.ua/publications/2016/04/7/588680/.
13. 13.           Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про телебачення і радіомовлення» від 1 листопада 2016 р. № 1715-VIII [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada. gov.ua/laws/show/1715–19.
14. 14.           За даними компанії SimilarWeb, станом на 20 травня 2017 р. відвідуваність соціальної мережі «ВКонтакте» в Україні зменшилася на 3,35 млн візитів за 5 днів блокування доступу (решта отримали доступ до заблокованого інтернет-ресурсу через VPN); відвідуваність російського інтернет-порталу yandex.ua знизилася приблизно на 2 млн візитів, мережа «Одноклассники» втратила в середньому 1,67 млн візитів (див.: Відвідуваність ВКонтакте за 5 днів впала на 3 мільйони візитів [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.epravda.com.ua/news/2017/05/23/625156/). Одночасно спостерігається зростання відвідуваності альтернативних ресурсів: на другий день після набуття указом чинності відвідуваність українцями мережі Facebook зросла на 40 %, а Google+ – на 85 % (див.: Украинская аудитория Facebook выросла на четверть [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ru.golos.ua/suspilstvo/ukrainskaya_auditoriya_acebook_vyirosla_na_chetvert_6261).
15. 15.           Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2017 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» від 15 квітня 2017 р. № 133/2017 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/U133_17.html.
16. 16.           У НАТО підтримали блокування російських сервісів в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://ukr.lb.ua/news/2017/05/17/366496_nato_pidtrimali_blokuvannya.html.
17. 17.           Расследование Das Magazin: как Big Data и пара ученых обеспечили победу Трампу и Brexit [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.facenews.ua/articles/2016/310687/.
18. 18.           Кібератака на об’єкти критичної інфраструктури України. Ситуація під контролем [Електронний ресурс] / Державна служба спецзв’язку та захисту інформації. – Режим доступу : http://www.dsszzi.gov.ua/dsszzi/control/uk/publish/article?art_id=278007&cat_id=268448.
19. 19.           Про Стратегію кібербезпеки України : Указ Президента України від 15 березня 2016 року №96/2016 // http://www.president.gov.ua/documents/962016-19836.
20. 20.           Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2016 року «Про загрози кібербезпеці держави та невідкладні заходи з їх нейтралізації» від 13 лютого 2017 р. № 32/2017 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/32/2017.
21. 21.           Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2016 року «Про Доктрину інформаційної безпеки України» від 25 лютого 2017 р. № 47/2017 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.president.gov.ua/documents/472017–21374.
22. 22.           Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про підписання Адміністративних домовле ностей щодо охорони інформації з обмеженим доступом між Урядом України та Організацією Північноатлантичного Договору» від 23 серпня 2016 р. № 604-р [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/control/uk/cardnpd?docid=249263938.
23. 23.           Проект Закону про ратифікацію Адміністративних домовленостей щодо охорони інформації з обмеженим доступом між урядом України та Організацією Північноатлантичного договору від 18 квітня 2017 р. № 0144 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=61654.
24. 24.           Постанова Кабінету Міністрів України «Про припинення дії Угоди між Кабінетом Міністрів України і Урядом Російської Федерації про співробітництво в галузі телебачення і радіомовлення та Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федерації про співробітництво в галузі інформації» від 30 листопада 2016 р. № 1053 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1053–2016-%D0 %BF.
25. 25.           Закусило М. Держбюджет-2017: скільки коштують суспільне, іномовлення, кіно [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://detector.media/infospace/article/122357/2017–01–19-derzhbyudzhet-2017-skilki-koshtuyut-suspilne-inomovlennya-kino/.

Діордіца Ігор Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент

доцент кафедри кримінального права і процесу

Національного авіаційного університету

Розвиток глобалізаційних процесів суттєвим чином чинить вплив на соціальні системи, воднораз як стрімкий розвиток технологій уможливлює висунути гіпотезу про необхідність альтернативного підходу до функцій держави.

За умови ведення гібридної війни проти України [1-6] доволі очевидним стає факт використання не лише можливостей органів державної влади, а й передусім участь волонтерів, недержавних організацій, у тому числі й транснаціональних корпорацій, у вирішенні тих чи інших завдань, реалізації пріоритетних та інших життєво важливих національних інтересів. Нагальність формування системи стратегічних комунікацій не викликає жодного сумніву, водночас спроможність реалізувати дану ідею лежить в площині усвідомлення правлячими колами необхідності нестандартних та асиметричних кроків подальшого розвою держави Україна

Переконаний, що більш логічним з урахуванням теми кібербезпеки є використання поділу функцій держави, виходячи з основних сфер життєдіяльності, які виділено в Законі України «Про основи національної безпеки України».

Зокрема, таких сфер, причому підкреслю – найбільш важливих – налічується дев’ять. Однією з них виступає інформаційна сфера. В рамках інформаційної сфери виділено національні інтереси, а також напрями державної політики національної безпеки. Серед них чітко диференціюються національні інтереси в кібернетичній сфері, а також відповідні їм напрями державної політики національної безпеки у цій сфері.

Таким чином, формування та реалізація кібернетичної функції є нагальною потребою.

Важливим аспектом, який доводить необхідність розвитку саме кібернетичної функції є формування окремого напряму державної політики — кібербезпекової політики.

Його поява детермінована формування окремого кластері пріоритетних національних інтересів саме в кіберпросторі, окремим походженням загроз у кіберпросторі, їх природою, а також необхідністю вжиття специфічних заходів реагування.

У своїй роботі «Як вийти з насильства» Ж. Семелін вказує на той факт, що насильство на кшталт зарази. Соціальні групи, охоплені ідеєю насильства, стають некерованими. Насильство в суспільстві розвивається по спіралі: в соціальній, економічній і політичній сферах воно пов’язане з легітимною владою і як наслідок спроможне породжувати відповідне насильство у вигляді тероризму, акцій протесту, екстремізму та сепаратизму. У відповідь на це тоталітарна система відповідає збільшенням рівня насильства, прикриваючись гаслами про необхідність захисту конституційного ладу, прав і свобод громадян тощо. Однак вищим проявом насильства є війна, котра з розвитком науки і техніки в мільйони разів збільшила свою руйнівну силу. Насильство використовує досягнення мистецтва і відкриття науки, щоб протистояти і злу. Насильство (поза понять соціальних систем і встановлених правил суспільних відносин не існує) виступає засобом, водночас  мета полягає у нав’язуванні супротивнику (об’єкту управління) своєї волі. Для повного досягнення цієї мети необхідно роззброїти ворога, позбавити його можливості протистояти.[7, Р.131-220].

Таким чином, розвиток науки і формування окремого простору утворили підґрунтя для виділення кібервійн як окремих видів війн в якості найвищої форми насильства. І якщо звичайні війни супроводжуються зіткненням фізичних сил супротивників, то в рамках кібервійн, які розглядаються елементом гібридних війн, внаслідок дій в кіберпросторі, наслідки можуть наставати  в реальному просторі. Тобто відбувається взаємопроникнення реального і кіберпростору, водночас державно-правовий механізм наразі в Україні є не повністю готовий до адекватного та своєчасного реагування на такі виклики та загрози, які можуть виникати через поєднання та інтеграцію різних дискретних та континуумних просторів.

Кіберпростір є ідеальним містом на нав’язування волі своєму супротивнику, іншій соціальній системі. У ньому позбавлення можливостей протистояти на пряму може залежати лише від однією людини або групи людей. Вірус Петя, яким було заражено переважну більшість комп’ютерних систем в України  наприкінці червня 2017 року яскраво продемонстрував, що незначна група людей здатна повністю дезорганізувати всю національну систему кібербезпеки, яка, відповідно до Стратегії кібербезпеки України, складається з таких органів:

• Рада національної безпеки і оборони України.
• Міністерство оборони України, Генеральний штаб Збройних Сил України;
• Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації України;
• Службу безпеки України;
• Національну поліцію України;
• Національний банк України;
• розвідувальні органи України.

Реалізація кібернетичної функції держави також полягає у формуванні духовного здоров’я суспільства, яке, своєю чергою є головною запорукою його безпеки. Таким чином в рамках формування гарантій реалізації конституційного та і взагалі природного права життя, доцільно говорити і про реалізацію в його рамках права на кібернетичну безпеку.

Формування кібернетичної функції — об’єктивна необхідність, яка була підготовлена розвитком інформаційного суспільства в Україні, сполученим зі стрімкою інформаційною і кібернетичною глобалізацією.

Швидкість ухвалення рішень у сфері державного управління, а також ефективність реалізації державної політики на пряму залежать не лише від складності безпосередньо соціальних систем, а й від макросистем і засобів управління.

Кібернетична функція викриває явну суперечність між фізичними і психічними можливостями людини і потребами самої техніки, самого кіберпростору.

Сьогодні вже не є необхідним додатково обґрунтовувати необхідність впровадження кібернетичної освіти, у тому числі відкриття спеціальності з кібербезпеки. Зокрема, 9 червня 2017 року Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти погодило новий стандарт вищої освіти для спеціальності «Кібербезпека». У ньому виписано, чому мають навчати та що в результаті вміти випускники за цією спеціальністю після закінчення бакалаврату. Нині, в умовах російської агресії, ми досить гостро відчуваємо потребу в фахівцях із кібербезпеки. Затвердження нового стандарту дозволить готувати спеціалістів високого рівня, готових застосовувати здобуті знання у реальних умовах та реагувати на виклики часу. Для цього також буде розроблено типову освітню програму [8].

В рамках реалізації кібернетичної функції держава здійснюватиме цілеспрямовану діяльність тобто таку взаємодію держави і кібернетичного середовища, в процесі якої держава досягатиме усвідомлено поставленої мети: створення умов для реалізації національних інтересів в кіберпросторі.

Кібернетична функція має враховувати необхідність оптимізації державного управління у цій сфері, зважати на об’єктивно виникаючі при цьому логічні зв’язки, які лежать в основі не лише явищ і процесів, а й процесів взаємодії людей один з одним в кіберпросторі, у тому числі з використанням штучного інтелекту.

В рамках кібернетичної функції держави має буде врахований органічний зв’язок не лише між процесами людської діяльності, а й між управлінням і створенням технічних та програмних засобів їх реалізації.

Важливість розроблення кібернетичної функції також є актуальною і з огляду на ту обставину, що кібернетика відволікається від конкретного змістовного аналізу систем, що досліджуються, оскільки це становить предмети окремих наук і наукових напрямів. Натомість кібернетика зосереджує свою увагу на вивчені загальних закономірностей і розробленні шляхів оптимізації їх функціонування і управління ними на основі аналізу інформаційних процесів, що в них протікають.

Таким чином, кібернетична функція спрямована не стільки на забезпечення, наприклад, кібербезпеки, адже для цього в державі реалізується безпекова функція, скільки на оптимізацію системи державного управління, зокрема у кібернетичній сфері, корекцію алгоритмів соціального управління, що в цілому може трактуватися і бути подане як важливий напрям профілактичного і проактивного управління складними динамічними системами.

У чому ж ще вбачається мною значення та роль кібернетичної функції держави?

Передусім зазначу, що важливим внеском у трансформації ефективної державної політики національної безпеки є ідеї і об’єктивні закони про функціонування живих та неживих самоорганізаційних систем.

Це дозволить значно автоматизувати систему державного управління, а в найближчому майбутньому перевести окремі функції державного управління до системної автоматизації. Застосування технології блокчейн наперед позбавить можливостей проведення маніпуляцій з будь-якими державними реєстрами, а формування окремих кіборгів дозволить виконувати ним окремі функції мислення людини, ухвалювати окремі рішення на різних рівнях державного управління, в тому числі окремі правоохоронні та безпекові функції.

Запровадження у практику державного управління кібернетичної функції не лише суттєво розширить можливості держави щодо управління кіберпростором, а й дозволить більш глибоко, всебічно пізнати сутність явищ, що вивчаються і увести об’єктивні характеристики щодо отримуваних результатів.

Кібернетична функція як певний вид діяльності держави виражається наступними параметрами:

1)               становить упорядковану, скоординовану, об’єднану загальними цілями, завданнями та принципами діяльність (державну політику у кібернетичній сфері), що здійснюється компетентними органами державної влади, а також недержавними суб’єктами відповідно до реалізації національних інтересів із урахуванням чинного законодавства;

2)               складається з певних елементів, окремих видів діяльності, які становлять підсистему;

3)               сукупність таких елементів складає цілісну систему, оскільки ціле виконує функцію, яка не може бути зведена до підфункцій окремого її елемента;

4)               елементи кібернетичної функції можуть взаємодіяти не лише в рамках певної системи, а із зовнішнім середовищем, змінюючи свій зміст або внутрішню будову.

Важливим дослідницьким завданням виступає з’ясування змісту середовища реалізації кібернетичної функції, тобто фактично опис змісту кібернетичного простору з позицій правових наук.

Середовищем функціонування або простором реалізації кібернетичної функції виступають зовнішні щодо даної діяльності об’єкти, якими можуть бути предмети, явища, відносини.

Якщо брати загальну класифікацію систем, то одним з критеріїв виступає обумовленість дії, відповідно до якого виділяють:

1)               детерміновані системи — такі системи, у яких складові елементи і зв’язки між ними взаємодіють таким чином, що якщо відомо початковий стан системи і алгоритм переходу її до іншого стану, то завжди можна точно описати, яким буде цей новий стан системи;

2)               стохастичні системи — системи, у яких складові елементи і зв’язки між ними взаємодіють таким чином, що неможна зробити точного, детального передбачення її поведінки, стверджувати про послідовність станів. Така система завжди лишається невизначеною, передбачення, тобто прогнозування напрямів державної політики в ній завжди лишатиметься в параметрах імовірнісних категорій.

Отже, кібернетична функція реалізується у стохастичній системі, що наперед визначає необхідність обрання адекватної методології формування тих чи інших напрямів державного управління.

Зважаючи на складові інформаційного процесу, який, відповідно до Закону України «Про інформацію», описуються такими діями, як:

1)               створення,

2)               збирання,

3)               одержання,

4)               зберігання,

5)               використання,

6)               поширення,

7)               охорона,

8)               захист інформації, — потрібно виділяти адекватні напрями реалізації кібернетичної функції.

Зміст кібернетичної функції держави складають та описують такі категорії : мета; завдання; функції; суб’єкти; об’єкти; принципи; методи; стратегічні цілі розвитку держави; напрями державної політики і сфері кібербезпеки.

Завдання, функції, суб’єкти та об’єкти, методи стратегічні цілі розвитку та напрями державної політики будуть розглянуті в окремих статтях. Ґрунтуючись на телеологічному підході, визначальним елементом будь-якої діяльності має виступати мета.

Отже мета кібернетичної функції полягає у наступному:

• формування засад для реалізації електронної демократії — таких суспільних відносин, за яких громадяни та організації реально залучаються до державотворення та державного управління, а також до місцевого самоуправління через застосування інформаційно-комунікаційних технологій у кіберпросторі (отримання електронної послуги, управління інформаційними ресурсами країни);
• формування сприятливих умов для реалізації електронної економіки — форми економічних відносин у сфері виробництва, розподілу, обміну та споживання товарів, робіт і послуг, наданих в електронному вигляді за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій в кіберпросторі;
• формування сприятливих умов для реалізації електронної комерції — форми торгівлі товарами та послугами за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій у кіберпросторі, що включає всі фінансові та торгові трансакції, які проводяться за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій, та бізнес-процеси, пов’язані з проведенням таких трансакцій у даному просторі;
• закладення основ для формування кібербезпекової культури — форми культури, яка формується, виникає і розвивається, трансформується у кіберпросторі, а також передбачає стимулювання та мотивування поширення здобутків у сфері культури за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій;
• розвиток кіберосвіти — форма отримання освіти, що здобувається у кібернетичному просторі з використанням виключно інформаційно-комунікаційних технологій;
• формування сучасних гарантованих механізмів (політики) безпеки інформаційної інфраструктури — сукупність різноманітних інформаційних систем, інформаційних ресурсів, телекомунікаційних мереж і каналів передачі даних, засобів комунікацій і управління інформаційними потоками, а також організаційно-технічних структур, механізмів, що забезпечують їх функціонування у кіберпросторі

Відповідно до синтезу чинних НПА у сфері правового регулювання інформаційних відносин, досягнення цієї мети реалізується через:

—         підвищення національної конкурентоспроможності внаслідок розвитку людського потенціалу, насамперед у високоінтелектуальних сферах;

—         підвищення якості життя шляхом забезпечення економічного зростання, надання якісних інформаційних послуг у сферах інформації, освіти, науки, охорони здоров’я, урядування та широкого використання ІКТ;

—         створення нових робочих місць, розширення можливостей населення щодо працевлаштування на ринку інформаційних робіт і послуг;

—         підвищення рівня соціального захисту вразливих верств населення, зокрема осіб, які потребують соціальної допомоги та реабілітації;

—         створення сучасної захищеної інформаційної інфраструктури та забезпечення створення умов для безпечного функціонування національної критичної інфраструктури;

—         сприяння становленню  цифрової демократії та кіберсуспільства, яке гарантуватиме дотримання конституційних прав і свобод громадян щодо їх безпечної та реальної участі у суспільному житті, прийнятті відповідних рішень органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

У даному контексті дуже дивним виглядає перелік пріоритетів забезпечення кібербезпеки, поданий в Стратегії кібербезпеки України [9]:

—              розвиток безпечного, стабільного і надійного кіберпростору

—              кіберзахист державних електронних інформаційних ресурсів та інформаційної інфраструктури, призначеної для обробки інформації

—              кіберзахист критичної інфраструктури

—              розвиток потенціалу сектору безпеки і оборони у сфері забезпечення кібербезпеки

—              боротьба з кіберзлочинністю.

Загальносвітовою тенденцією є трансформація інформаційної глобалізації, формування окремого простору функціонування людини, кіберсоціалізація людини в ньому, формування нових засад кіберсуспільства та кіберкоеволюції. Через це, відбувається розширення сфери послуг і нематеріального виробництва у результаті науково-технічного прогресу, який знаходить своє відображення у масштабному, глибинному та динамічному проникнення кібернетичних технологій, кіберкультури в найбільш важливі сфери життєдіяльності особи, суспільства, суб’єктів господарювання та держави.

Конструктивне врахування впливу комплексу зазначених різновекторних чинників, а також особливостей виділення кібернетичної функції в окрему  функцію держави потребує не лише декларативного а й реального формування національної системи кібербезпеки. З цією метою недостатньо лише штампувати чисельні нормативно-правові акти, в яких прагнути перерахувати усі найбільш визначні загрози або напрями діяльності суб’єктів згаданої мною системи. Важливим є визначення критеріїв участі та головне — відповідальності кожного суб’єкта даної системи: як відповідних органів державної влади, так і недержавних суб’єктів, які, виступаючи представниками громадянського суспільства мають не обмежуватись виключно функцією контролю, а брати безпосередню участь у формуванні та реалізації як даної політики, так і відповідальності за її невиконання.

Для України, з урахуванням реалізації чисельних кібератак проти неї, ведення активної гібридної війни, в тому числі кібервійни, розвиток кібернетичної функції і відповідно формування кібернетичного суспільства має виступати одним із пріоритетних на даному етапі історичного розвитку національних інтересів.

Більше того, розвиток кібернетичних технологій і кібернетичного суспільства може виступати необхідним інструментом соціально-економічного прогресу, одним із визначальних чинників інноваційного розвитку економіки, переходу нашої держави зі споживача в виробника і розробника новітніх кібернетичних технологій.

Список використаних джерел:

1. 1.                  Світова гібридна війна: український фронт : монографія / за заг. ред. В. П. Горбуліна. – К. : НІСД, 2017. – 496 с.
2. 2.                  Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2016 році». – К. : НІСД, 2016. – 688 с.
3. 3.                  Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2017 році». – К. : НІСД, 2017. – 928 с.
4. 4.                  Парахонський Б. О., Яворська Г. М. Модернізація та опір: зовнішньополітична доктрина української держави . Стратегічна панорама. – 2015. panorama.niss.gov.ua/content/articles/files/6s-1456309268.pdf.
5. 5.                  Конах В. К. Національний інформаційний простір України: проблеми формування та державного регулювання : аналіт. доп. – К. : НІСД, 2014. – 76 с.
6. 6.                  Ліпкан В.А. Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2016. — 416 с.
7. 7.                  Semelin J. Pour sortir de la violence. – P.: Ed. ouvrieres, 1983. Р.131- 220p.
8. 8.                  Режим доступу: http://zik.ua/news/2017/06/09/v_ukraini_zatverdyly_novyy_standart_pidgotovky_fahivtsiv_za_spetsialnistyu_1111665.
9. 9.                  Стратегія кібербезпеки України // Указ Президента України від 15 березня 2016 року №96/2016 Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 27 січня 2016 року “Про Стратегію кібербезпеки України”; Режим доступу: http://www.president.gov.ua/documents/962016-19836

кандидат юридичних наук, доцент

доцент кафедри кримінального права і процесу

Національного авіаційного університету

Застосування мною історіографічного, системного, кібернетичного та методів екстраполяції і герменевтики уможливили дійти висновку, що в науковій літературі питання формування кібернетичної функції як окремої функції держави фактично не порушувалося.

Більше того, і нині неможна спостерігати легітимації інформаційної функції держави, оскільки навіть на теоретичному рівні не всі науковці виділяють її в окрему, через що вона ще й досі не є концептуалізованою в рамках інформаційного права. Поза це центральний орган виконавчої влади — Міністерство інформаційної політики — не реалізує інформаційну функцію, не виступає організатором державної інформаційної політики, а створений виключно для вузьких завдань, які не є притаманними для центральних органів виконавчої влади.

Тому виникає практична і теоретична потреба з урахуванням інформаційної глобалізації сформулювати уніфіковане визначення поняття кібернетичної функції держави на національному та універсальному рівнях, закласти фундамент до формування категорійно-понятійного апарату. Це і  зумовило мету даної статті.

Виходячи з розуміння загальної проблеми даної наукової роботи, мною були поставлені наступні завдання:

• проаналізувати існуючі дефініції поняття «функцій держави»,
• сформулювати власне визначення «кібернетичної функції держави»,
• визначити сутність кібернетичної функції держави.

Нині розвиток соціальних систем, стрімкий розвиток технологій уможливлює висунути гіпотезу про необхідність альтернативного підходу до функцій держави.

За умови ведення гібридної війни проти України [1-6] доволі очевидним стає факт використання не лише можливостей органів державної влади, а й передусім участь волонтерів, недержавних організацій, у тому числі й транснаціональних корпорацій, у вирішенні тих чи інших завдань, реалізації пріоритетних та інших життєво важливих національних інтересів.

Саме тому доцільно визначити класичний підхід до поділу функцій держави застарілим і таким, що не відповідає сучасним тенденціям ролі держави в глобалізованому світі. На мій погляд, більш логічним з урахуванням теми кібербезпеки і використання поділу функцій держави, виходячи з основних сфер життєдіяльності, які виділено в законі України «Про основи національної безпеки України».

Зокрема, таких сфер, причому підкреслю – найбільш важливих – налічується дев’ять. Однією з них виступає інформаційна сфера. В рамках інформаційної сфери виділено національні інтереси, а також напрями державної політики національної безпеки. Серед них чітко диференціюються національні інтереси в кібернетичній сфері, а також відповідні їм напрями державної політики національної безпеки у цій сфері.

Таким чином, формування функцій держави має відбуватись, виходячи з тих пріоритетних національних інтересів, які існують на певному етапі історичного розвитку. Причому в даному ракурсі доцільно говорити і виділяти основні функції держави, які притаманні їй на будь-якому етапі розвитку, а також про додаткові, тобто такі, які змінюються в різні часи залежно від суспільно-політичної формації, а  у більш абстрактному плані – виду та форми тієї чи іншої цивілізації.

Вочевидь було б не вірним підходити для розгляду кібернетичної функції, не намітивши власного розуміння поняття засадничих положень кібернетики та її застосування у сучасних реаліях державотворення.

Кібернетика — міждисциплінарний напрям в наці, який виник у другій половині ХХ століття для позначення  і опису процесів управління в складних системах: соціальних, біологічних і технічних [7, с. 303]. Незважаючи на розповсюджену думку щодо засновника даної теорії — Н. Вінера, насправді в якості цілісної системи знань кібернетику розробив і презентував у 1956 У.-Р. Ешбі. Кібернетика розглядалася багатьма дослідниками в якості нової філософсько-методологічної доктрини.

У різні часи до розвитку окремих її положень долучалось багато дослідників, докладний аналіз робіт і конкретного внеску яких саме у кібернетику виходить за межі мого дослідження.

Нині ж засадничі положення кібернетики використовують для моделювання складних процесів управління, в тому числі і в царині створення штучного інтелекту, який я розглядаю як повноправного учасника кібернетичних правовідносин. У соціальному аспекті досягнення кібернетики, моделюючи сферу інформаційних процесів і управління у кіберпросторі, створюють технічний бік будови кіберсуспільства.

Завдання теоретичної кібернетики полягає у створенні наукового апарату і методу досліджень, що може бути застосований для вивчення широких класів систем управління, у тому числі й динамічних та таких, що саморозвиваються,  незалежно від їх конкретної природи.

Цікавим є той факт, що ще на ХХІV з’їзді ЦК  КПРС Л.І. Брежнєв зауважував на необхідності побудови загальнодержавної автоматизованої системи, до завдань яких входила б не лише передача інформації, а й її збирання, зберігання і оброблення [8]. Так само як і проблема кіборгів розглядалася ще у далеких 70 роках минулого століття. Тобто фактично можемо говорити про значну історію розвитку кібернетики і наявність усіх підстав вважати Україну одним із потенційних центрів розвитку нового кіберсуспільства.

Більше того, на багато питань щодо конкуренції реального і віртуального світу, можливих збоїв в алгоритмах управління було надані наукові відповіді знову ж таки майже 50 років тому. Зокрема в Енциклопедії Кібернетики прямо зазначено в на безпідставність побоювань щодо помилок в автоматизованих системах управління через постійне їхнє зростання. Розвиток кібернетики навіть в ті часи продемонстрував безпідставність подібних побоювань, адже було доведено, що надійність кібернетичних систем спирається не лише на безперервно зростаючу надійність окремих її елементів, але й на викриту можливість побудови значної кількості надійних систем із ненадійних елементів. Причому вірогідність рішення, що приймається машиною зі складних проблем є незрівнянно меншою за аналогічне рішення, яке ухвалюється немашинними методами [9, с. 444-445].

Переконаний, що на часі звернути увагу на опис просторово-часових  параметрів кіберпростору, який породжується в ході взаємодії людей у кіберпросторі один з одним, так само як і взаємодію людини із штучним інтелектом в рамках даного простору. Даний процес я пропоную позначати терміном — кібернетична топологія, що може бути віднесено до наукової новизни до рубрики уперше.

Історично формування того чи іншого типу цивілізації більшість дослідників, наслідуючи Томасу Куна, репрезентують крізь тип виробництва. Однак із філософської позиції початково слід говорити про буття. Причому формування кіберпростору як окремого простору функціонування людини пов’язано із онтологічним поворотом до певного місця і часу появи та розвитку елементів кіберсистеми.

Кібернетично-топологічна тенденція з часом дедалі увиразнюється. Формування нової іпостасі людини — людини кібернетичної — зумовило становлення кібернетичної топології. В її рамках людина інтерпретується в якості тілесного, кібернетичного та комунікативного агента кібернетичної діяльності.

Саме тут для розуміння появи и обґрунтування кібернетичного простору як окремого виду простору можу звернутися до вчень Гусерля стосовно його інтерпретації геометрії, яку він вбачав не лише як науку про ідеалізовані форми Землі, а як науку про Землю як наше спільне місце, науку про просторовість як поле функціонування і згоду людей.

Занурення у глибини філософії уможливлює резюмувати, що кібернетична реальність не «є», вона сама по собі формується і утворюється внаслідок розвитку кібернетичних відносин. Події учасників кібернетичних відносин, у тому числі і штучного інтелекту, об’єктивуються, тілесно втілюються в ході виробництва і відтворення соціальності в кіберпросторі. Особливе місце в побудові кіберреальності посідають кібернетичні техніки і практики, що трактуються почасти лише в якості виконання ролей і реалізації планів самої людини без урахування можливостей самоорганізації складних технічних систем, розвитку штучного інтелекту, причому саморозвитку і формування нового, не притаманного homo sapiens типу мислення. Ось чому, згодом за умови неконтрольованого розвитку штучного інтелекту, відсутності методик та алгоритмів прораховування алгоритму дій та, і це головне, прийняття рішень, людина ризикує створити паралельну реальність, в якій не буде місця людині. Але про це йтиметься нижче при розгляді суб’єктного складну правовідносин у сфері кібербезпеки. Суть даної тези — продемонструвати органічну взаємопереплетеність висновків та гіпотез у всій моїй роботі.

Кібернетичні техніки несуть в собі здатність до трансформацій, сприяють перетворенню біологічного і соціального тіла в кібернетичне, опосередковуючи увесь спектр кібернетичних відносин.

Причому нині можна говорити і про удосконалення теорії М.Моса щодо габітусу, яким даний вчений позначав навички, здатність до чого-небудь. Кібернетичні техніки видаються вбудованими в нову кіберкультуру, так само як і кіберосвіта, яка включає кібербезпеку, кіберграмотність. Зважаючи на важливість даних питань напрями формування та розвитку кіберосвіти розглядатимуться мною в окремому розділі. Що також може бути віднесено мною до положень наукової новизни до рубрики удосконалено.

І якщо Фуко виділяє на еволюція поняття піклування про себе через дієтетику, економіку і еротику — тіло, оточення, дім – три просторові області, де здійснюється самореалізація суб’єкта при постійному переході одного виду діяльності до іншого, то зараз можна сміливо стверджувати і про четвертий простір – кібернетичний. Адже зараз розвиток тіла, оточення в соціальних мережах і будова власного простору (система розумний дім) майже немислимі поза кіберпростором.

Відтак постає наукова потреба у розробленні механізмів публічного управління у сфері кібербезпеки, передусім системних та комплексних основних напрямів діяльності інституціональної структури у даній сфері — кібернетичній функції.

Розвиток інформаційного суспільства, докорінні зміни структури інформаційної глобалізації, безпекові тенденції щодо зміни підходів та розуміння щодо безпеки інформаційної інфраструктури зумовлюють подальшу оптимізацію державно-правової діяльності у кібернетичній сфері, удосконалення напрямів проведення наукових досліджень на основі використання найновіших даних природних і технічних наук, у тому числі інформаційного права та правової кібернетики.

Застосування кібернетичних методів і формування кіберпростору як окремого виду простору, на що прямо зазначено і фактично констатовано в Стратегії кібербезпеки України, відкрило нову еру у відносинах людина-машина, а також відносинах: людина-машина-людина.

Розвиток кіберпростору як окремого виду простору став закономірним наслідком взаємопроникнення суспільних та природничих наук, використання математичного апарату. Сьогодні важко явити розвиток сучасної науки поза кіберпростором.

Можу констатувати, що нині вже чітко визначились передумови виділення кібернетичної функції в окрему функцію держави:

• чітко визначена предметна сфера кібернетичних відносин  — кіберпростір;
• на законодавчому та нормативно-правовому рівні визначено суб’єктів кібербезпеки з притаманними лише їм функціями, повноваженнями та взагалі компетенцією;
• чітко окреслено предметну компетенцію національної системи кібербезпеки саме як системи — Стратегія кібербезпеки України, Щорічні Послання Президента України до ВРУ;
• визначні основні напрями використання кібернетичних методів як при теоретичних дослідженнях, так і в практичній діяльності;
• склалися певні уявлення щодо принципів, меж та передумов як формування кіберпростору, так і суспільних відносин у кібернетичній сфері, зокрема і кібербезпековій політиці;
• сформовано власний клас задач, а також власний методологічний інструментарій їх вирішення у кіберпросторі;
• повернуто до обігу кібернетичний підхід як наукову засаду дослідження та вивчення, прогнозування розвитку кіберпростору.

Є очевидним, що в рамках жодної функції держави дані завдання не можуть бути ефективно вирішені. Саме тому виділення кібернетичної функції не виступає чимось апріорі незрозумілим, а є прямим наслідком застосування мною прогностичного підходу до моделювання соціально-інформаційних процесів та розвитку складних багатоальтернативних систем на засадах антихрупкості.

Окремим дослідницьким завданням є з огляду на контекст цього дослідження врахування системи чинників, які впливають  формування кібернетичної функції.

Список використаних джерел:

1. 1.                  Світова гібридна війна: український фронт : монографія / за заг. ред. В. П. Горбуліна. – К. : НІСД, 2017. – 496 с.
2. 2.                  Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2016 році». – К. : НІСД, 2016. – 688 с.
3. 3.                  Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2017 році». – К. : НІСД, 2017. – 928 с.
4. 4.                  Парахонський Б. О., Яворська Г. М. Модернізація та опір: зовнішньополітична доктрина української держави . Стратегічна панорама. – 2015. panorama.niss.gov.ua/content/articles/files/6s-1456309268.pdf.
5. 5.                  Конах В. К. Національний інформаційний простір України: проблеми формування та державного регулювання : аналіт. доп. – К. : НІСД, 2014. – 76 с.
6. 6.                  Ліпкан В.А. Стратегічні комунікації : [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2016. — 416 с.
7. 7.                  Современный философский словарь / под общ.ред. В.Е.Кемерова и Т.Х.Керимова. — 4-е изд.,испр. И доп.— М. Академический проект; Екатеринбург: Деловая книга, 2015. — 823 с.
8. 8.                  Материалы ХХІV съезда  КПСС. — М., 1971, с. 67-68.
9. 9.                  Энциклопедия кибернетики в 2-х томах. —Т. 1. — К, 1974, — 608 с.

Діордіца Ігор Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент

доцент кафедри кримінального права і процесу

Національного авіаційного університету

У сучасних юридичних словниках термін „деонтологія” трактується так: — деонтологія (з грецької deon — обов’язок та logos — наука, вчення, знання) — розділ етики, який розглядає проблеми належної поведінки та моральних обов’язків медичних працівників щодо хворого [1].

Деонтологія як наука походить від слів грецького походження „deon” — „потрібне, належне” та „logos” — учення, тобто учення про належне [2].

Питання щодо формування кібернетичної деонтології в українській інформаційній науковій доктрині не порушувалися, а в рамках теорії інформаційного права найбільш ґрунтовна і послідовна, несуперечлива та розгорнута концепція деонтології надана в роботах українського вченого-правника Є. О. Гіди [3-14]. Тож узявши на озброєння метод екстраполяції, застосуємо розроблені Є. О. Гідою положення до мого дослідження.

Аналіз робіт вищезазначених вчених, а також інших важливих для мого дослідження методологічних праць уможливлюють дійти висновку про наявну тенденцію деонтологізації наукового знання у сфері досліджень кібернетичних відносин держави, що виявляється в активізації застосування методології сучасної філософії, зокрема необхідності використання деонтологічного підходу, зумовленого поступовим ствердженням ідеології соціологізму.

Кібернетичну деонтологією слід розуміти як науку про зародження, формування, розвиток і функціонування діючого у сфері кібернетичних відносин нормативно-орієнтуючого інституту, особливої системи норм (і кодексів) професійної поведінки суб’єктів кібернетичних відносин, заведених стандартів, заснованих на моральній аксіоматиці безпечного інформаційного простору.

У рамках кібернетичної деонтології доцільно виокремити такі аспекти:

–                  теорію морального та етичного обов’язку, належної чи морально обов’язкової поведінки суб’єктів кібернетичних відносин;

–                  галузь знань про виникнення, формування, розвиток та функціонування серед суб’єктів кібернетичних відносин особливої системи норм належної поведінки, загальновизнаних стандартів, що базуються на пріоритетності та гарантуванні реалізації кібернетичних прав і свобод людини і громадянина, їхніх законних кібернетичних інтересах і моральних принципах;

–                  науку, що вивчає міжнародні, національні, регіональні та локальні системи вимог до поведінки суб’єктів кібернетичних відносин, що дозволить надати їх поведінці та діям мотиваційної аргументованості, запровадити в їх групі загальнолюдські та групові інформаційні цінності;

–                  наукову та учбову дисципліну, яку слід викладати при підготовці кадрів із ІКТ, інформаційного права, інформаційної політики, інформаційної безпеки, державного управління при вихованні нової генерації інформаційного суспільства, визначенні рівня інформаційної неосвіченості та реформованості.

Кібернетична деонтологія виступає: 1) моральним стрижнем та основою розвитку безпечних кібернетичних відносин; 2) дороговказом розвитку інформаційного суспільства; 3) мірилом ефективності е-урядування.

Для наукового розв’язання даних завдань постає потреба у формуванні нового наукового напряму: кібернетичної деонтології — науки, що вивчає: 1) сукупність інформаційно-правових, організаційно-управлінських, професійно-етичних і соціальних норм, принципів належної поведінки суб’єктів кібернетичних відносин в кібернетичній сфері  при здійсненні ними інформаційної діяльності; 2) як проблеми належної, моральної поведінки та діяльності суб’єктів кібернетичних відносин, так і соціальне регулювання професійної поведінки, особливості функціонування моральних норм і нормативно-орієнтуючих інститутів.

Отже, під кібернетичною деонтологією пропонується розуміти міждисциплінарну науку, що вивчає стандарти належної поведінки суб’єктів кібернетичних відносин в кібернетичній сфері, які засновані на засадах кібернетичної аксіології, що містить системну кореляцію імперативних моральних, кібернетичних і соціальних цінностей особи, суспільства і держави, штучного інтелекту, національних кібернетичних інтересів та кібернетичних прав і свобод, спрямованих на формування гарантованих державою в рамках реалізації державної кібербезпекової політики, ефективного здійснення кібернетичної функції держави, умов для реалізації законних кібернетичних прав і свобод людини та громадянина, а також особливості реалізації цих стандартів у практичній діяльності.

Нині не можна, і навіть згубно ігнорувати тенденції розширення кола учасників кібернетичних відносин, відстоювати ортодоксальний підхід, за якого учасниками правових або соціальних відносин виступатиме лише людина.

Очевидність впевненої ходи розвитку штучного інтелекту має спонукати нас до розуміння невідворотності даних тенденцій і чіткої та нагальної потреби в упередженому (на випередження) розробленні відповідної системи нормативно-правових актів, що регулюватимуть суспільні кібернетичні відносини з урахуванням саме зазначених мною тенденцій.

Таким чином, штучний інтелект наперед буде позбавлений проактивного розвитку і подальшого домінування в соціальних відносинах. Адже визнання рівності та прописування правил поведінки, в тому числі деонтологічних засад сприятиме попервах контрольованій участі штучного інтелекту в даних відносинах.

Ми виступаємо за те, що штучний інтелект виступає суб’єктом кібербезпекових відносин.

На небезпеку нехтування даним фактом вказує і Ілон Маск, котрий разом із Білом Гейтсом розпочав роботу по унеможливленню майбутнього неконтрольованого домінування штучного інтелекту і зменшення імовірності перспективи знищення штучним інтелектом homo sapiens [15].

Якщо ж цього не зробити і продовжувати тиражувати окремі положення застарілої теорії правовідносин, написаної ще за часів, коли не було ані Інтернету, ані смартфонів, ані кіберсуспільства, то сформується небезпечна тенденція залишення штучного інтелекту поза регульованим нормами права кіберсуспільством (суспільством людей, що сполучають реальний і кіберпростір).

Разом із особами, що перебувають на маргінесі цивілізації і поза контекстом розвитку суспільства взагалі, сформується інтегрований змікшований маргінальний кластер. В. А. Ліпкан для позначення цих процесів увів в науковий обіг поняття інформаційний маргінал — особа, яка перебуває поза межами інформаційного суспільства, котра втратила свій інформаційний статус внаслідок унікальності власної соціокультурної ситуації, при переході до глобальної взаємодії в рамках інформаціонального капіталізму і неспроможності протистояти нав’язуванню та пристосуватися до якісно нової мережної архітектури інституційних структур інформаційного суспільства [14, с. 12].

Відтак, важливе потреба формування кібербезпекової деонтології стоїть як ніколи гостро. Одним із важливих компонентів вирішення даного завдання є розуміння та усвідомлення  функцій даної науки.

Отже нижче, здійснимо їх аналіз.

1. 1.                Аксіологічна функція — полягає у формуванні цінностей кібернетичної деонтології, характеристики та ієрархії ціннісного світу, способів його пізнання та онтологічного статусу, природи та специфіки ціннісних суджень. Аксіологічна функція уможливлює здійснювати осмислення закономірностей поведінки суб’єктів кібернетичних відносин, формувати відповідні аксіологічним засадам пріоритетні національні інтереси в кібернетичній сфері, накопичення та структурацію знань, удосконалення стандартів поведінки, нормативів інформаційної та кібербезпекової культури в кібернетичній сфері та стандартів розвитку інформаційної науки, кіберграмотності та кіберосвіченості.
2. 2.                Онтологічна функція — полягає у можливості кібернетичної деонтології надати відповідь на запитання, що таке кібернетична рівність, кібернетична справедливість, кібермораль в кіберпросторі, кіберкультура, заснована на кібернетичній неупередженості, чесності та гідності, плюралізмі. Онтологічна функція уможливлює сформувати уявлення про належну поведінку, виходячи не з емпіричного досвіду або суб’єктивного ставлення чи ресурсних можливостей щодо реалізації тих чи інших кібернетичних прав, а виходячи з аналізу самої категорії. Онтологічна функція спонукає до розуміння: як і чому виникла кібернетична деонтологія, що вона уособлює на даному етапі, і що може становити у майбутньому з урахуванням можливих багатоваріативних трансформаційних стратегій розвитку кіберсуспільства та е-урядування, глобального кіберпростору загалом, а відтак, постійного структурування та диференціації кібернетичних відносин, уведення в суб’єктний склад штучного інтелекту та його розгляд як повноправного учасника кібервідносин.
3. 3.                Гносеологічна функція — полягає у вивченні природи та розвитку кібернетичного пізнання, аналізові та синтезові, систематизації, консолідації та узагальненні та роз’ясненні основних законів і закономірностей функціонування та розвитку процесів у кібернетичній сфері та різних кібернетичних теорій і концепцій, які їх описують та пояснюють. Дана функція надає можливість здійснювати отримання деонтологічних знань, пізнання сутності інформаційної діяльності в кіберпросторі, усвідомлення характеру поведінки суб’єктів кібернетичних відносин, у тому числі неповнолітніх та з девіантною поведінкою, також роботів-хакерів стандартів, якими вони мають керуватися у своїй діяльності, ознайомлення з нормативно-правовими актами, що регламентують їх діяльність.
4. 4.                Методологічна функція передбачає визначення цілей, завдань, засобів принципів та методів пізнання і впливу на процеси формування моральних засад діяльності та належної поведінки учасників кібернетичних відносин в кібернетичному просторі, розроблення й уточнення категорійно-понятійного апарату не лише кібернетичної деонтології, а й інформаційного права, кібербезпекової політики, права інформаційної політики, та й загалом інформаціології; формулювання за їх допомогою законів і тенденцій реалізації кібернетичних інтересів, формування надійних механізмів гарантування кібернетичних прав і свобод на засадах інформаційної справедливості. Кібернетична деонтологія виконує щодо інших наукових напрямів інформаційного циклу та теорій методологічну функцію через окреслення певного рівня, теоретичної і логічної цілісності. Узагальнюючи практику діяльності в кіберпросторі, кібернетична деонтологія формулює ідеї та висновки, які мають принципове значення для всієї системи знань про інформацію, кіберпростір та штучний інтелект. Категорійно-понятійний апарат, принципи, ідеї та висновки кібернетичної деонтології слугують фундаментом для галузевих кібернетичних теорій, наукових напрямів і дисциплін, задають горизонти формування нових спеціальностей та професій у майбутньому.
5. 5.                Епістемологічна функція — полягає у пізнанні закономірностей формування належного, його трансформації із сущого і вивченні механізмів даних трансформацій. Дана функція слугує важливим аргументом на користь необхідності формування кібернетичної аксіології, в рамках якої категорії можливість і дійсність, суще і належне, добро і зло тощо набувають нового змісту та знаходять у подальшому свій вияв у текстах нормативних актів.
6. 6.                Евристична функція. Кібернетична деонтологія не обмежується пізнанням і поясненням явищ в кібернетичній сфері, а відкриває та встановлює на основі виявлення законів, принципів та тенденцій функціонування кіберсуспільства нові закономірності його розвитку. Вона сприяє розумінню щодо правильного та прагматичного розроблення перспектив розвитку кібернетичних стандартів поведінки суб’єктів кібернетичних відносин на основі об’єктивних закономірностей розвитку глобального кіберсуспільства, напрямів реалізації державної кібербезпекової політики та кібернетичної функції держави, рівня інформаційної розвиненості держави, а також соціальної кіберкультури, рівня людського потенціалу у високоінтелектуальних сферах, а також рівня використання штучного інтелекту в суспільних відносинах.
7. 7.                Критична функція. Її суть полягає у критичному аналізові теоретичних положень і практики діяльності в кібернетичній сфері. Ця функція є надзвичайно важливою й конструктивною через те, що допомагає виявляти замало розроблені питання та удосконалювати механізми їх розв’язання. Особливістю функції є те, що за її допомогою можна співставляти реальний стан кібернетичних відносин із рівнем його правового регулювання.
8. 8.                Світоглядна функція полягає у здійсненні впливу на формування кіберсвідомості, кіберкультури, кібернетики та кіберморалі у сфері кібернетичних відносин, а також вироблення моральних засад розвитку кіберсуспільства і, відповідно, поведінки учасників кібернетичних відносин.
9. 9.                Ідеологічна функція. Кібернетична деонтологія акумулює і приводить до системи ідеї про належну поведінку в кіберпросторі, закладає підвалини для створення наукової бази для формування кіберкультури. За допомогою даної функції здійснюється вплив на поведінку людей в кіберпросторі не лише через регуляторний механізм держави і права, а й безпосередньо, через ідеологічну складову, коли кіберкультура виступає важливим ідеологічним чинником, впливає на кіберсвідомість суб’єктів кібернетичних відносин і тим самим на регулювання кібернетичних відносин в цілому.
10. 10.           Інтегративна функція. Дана функція найбільш притаманна кібернетичній деонтології через те, що остання ґрунтується на методології міждисциплінарних досліджень, а отже, передбачає інтеграцію знань з інших наук і теорій, насамперед, інформаційно-правового циклу.
11. 11.           Прогностична функція. Її головним завданням є передбачення можливих варіантів трансформації сущого на належне, ідеальних образів моралі на реальні поведінські акти суб’єктів кібернетичних відносин. Це сприяє впровадженню в інформаційне життя різноманітних концепцій, стратегій, доктрин та програм, підготовці середньо- та довгострокових прогнозів можливих варіантів розвитку кіберсуспільства і відповідних йому напрямів державної кібербезпекової політики. Важливими науковими напрямами на цьому шляху виступають: прогностика, інжиніринг кібермереж, математичне моделювання, кібернетика, квантова фізика.
12. 12.           Комунікативна функція — передбачає різні форми та засоби обміну та передавання інформації, завдячуючи яким уможливлюється збагачення досвіду, накопичення знань, оволодіння інформаційними знаннями, здобуття кіберосвіти, узгодження дій суб’єктів кібервідносин та їхнє взаєморозуміння.
13. 13.           Регламентуюча функція — полягає у регламентації поведінки суб’єктів кібернетичних відносин через переконання, навіювання, наслідування, взаємодію та ін. Визначають два види взаємодії: а) кооперація; б) суперництво, або конкуренція. Найбільшим побоюванням і перспективною загрозою кібербезпеці є суперництво між людиною та штучним інтелектом.
14. 14.           Описова функція. Допомагає описувати діяльність у кіберпросторі, враховуючи сучасні тенденції розвитку глобального кіберпростору, найбільш суттєві чинники як позитивні, так і негативні, які впливають на його функціонування та розвиток, трансформацію та кластерізацію.
15. 15.           Виховна функція — виховання та самовиховання суб’єктів кібернетичних відносин відповідно до деонтологічних норм та норм кібернетичної деонтології, зокрема кіберкультури.
16. 16.           Практично-організаторська функція. Кібернетична деонтологія слугує науковою основою збалансованого функціонування особи, суспільства, держави, штучного інтелекту (в тому числі гібридів) як нерозривного динамічного інформаційного організму, відпрацьовує численні рекомендації для розв’язання моральних та етичних проблем забезпечення кібернетичних інтересів, а також налагодження функціонування ефективного механізму балансу кібернетичних інтересів визначених вище суб’єктів.

Функції кібернетичної деонтології полягають у тому, що саме передбачати. Вони допоможуть спрямувати процес підвищення ефективності правового регулювання кібернетичних відносин відповідно до етичних норм, нададуть кіберсуспільству додаткових гарантій безпечного кофункціонування як полісистемного утворення на рівні макросистеми.

Отже, участь штучного інтелекту має бути чітко регламентована: з урахуванням розвитку кіберпростору, ускладнення комунікативного простору мають бути вироблені механізми правового регулювання відносин між людьми та штучним інтелектом, а також між штучним інтелектом всередині їхнього виду.

Окремо доцільно прогнозувати появу гібридів, тобто створених на основі біологічного матеріалу людини у поєднанні зі штучним інтелектом. Адже узгодженість функціонування особи, суспільства і держави виступає аксіоматичною, так само як і багатокомпонентність кіберсфери, різноманітність її складових зумовлюють використання міждисциплінарної методології. Тому й вирішення окреслених мною питань має бути позбавлене суб’єктивізму і не повинно ґрунтуватись на ортодоксальних кліше неокантіанської епохи. Функції кібернетичної деонтології є взаємозалежними і органічно доповнюють одна одну, оскільки лише у системі вони надають можливість формування системного уявлення про призначення кібернетичної деонтології.

Зрозуміло, що кібернетичній деонтології до моменту визнання на доктринальному рівні ще доведеться подолати безліч перепон та навіть заперечень, адже в Україні інформаційно-правові, а тим більше кіберправові дослідження чомусь і досі розглядають як частину адміністративно-правових розвідок, що значно гальмує розвиток інформаційного права та інших когнітивних складових, які вже давно стали об’єктом окремих інформаційно-правових досліджень представників різних шкіл інформаційного права. Існуюча в Україні наукова зашореність, фарисейство та агресивна ортодоксальність значної частини вчених-правників суттєво впливає на наукову рефлексію становлення та розвитку кібернетичних відносин, а отже, чинить деструктивний вплив на ефективний розвиток успішного кіберсуспільства, уповільнює темпи наукового осягнення сутності та змісту сучасної кібернетико-правової реальності.

Тому позитивним і довгоочікуваним стало проведення 3 липня 2014 року парламентських слухань на тему: „Законодавче забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні” [16]. Зокрема в даному документі стосовно наукового і науково-технічного забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні чітко вказано на необхідність  забезпечення, з урахуванням рішень Національної академії правових наук України, виокремлення інформаційного права і права інтелектуальної власності в окрему наукову спеціальність, що сприятиме розвитку інформаційного суспільства.

Даним контекстом підтримуємо дослідників загальних проблем деонтології, які вказують на необхідність дослідження деонтологічних приписів науковими колективами, які співробітничають з працівниками-практиками, що надасть можливість поетапно виробити методологічні підходи, які відповідають проблемам сьогодення [17].

Через неуконституйованість інформаційного права досі не виконані концептуальні завдання, бракує концептуальних методологічних розробок з кібернетичної аксіології, кібернетичної деонтології, що значно ускладнює процеси формування державної кібербезпекової політики, реалізації кібернетичної функції держави, врешті-решт — розвитку кібернетичних відносин. І саме кібернетична деонтологія здатна заповнити прогалину, що утворилася внаслідок втрати державою контролю над кіберпростором, втрати позицій на кіберринку щодо вироблення вітчизняних кібернетичних продуктів, інформаційної, в тому числі кібернетичної  інфраструктури та інноваційних кібернетичних технологій, що значною мірою впливає на рівень і темпи кібернетичного розвитку, залучення України до глобальних стратегій розвитку розвинених країн світу.

Діяльність органів виконавчої влади в кібернетичній сфері  має бути зосереджена на конструктивному поєднанні та засадах кібернетичної взаємодії держави, громадянського суспільства і людини відповідно до засад кібернетичної деонтології. Адже, наприклад, портрет сучасного кіберзлочинця абсолютно не схожий на портрет „традиційного” злодюжки. Так само як і особа хакера вже в найближчі роки зміниться: і хакерами за певних умов може стати штучний інтелект. Тож діяльність біохакерів та кіберхакерів може бути спрямована один проти одного. Таким чином біохакери (люди-хакери) фактично протидіятимуть штучному інтелекту і чат-ботам, реалізовуючи кібербезпекову політику роду людини.

Впровадження у систему кіберосвіти, а також у практичну інформаційну діяльність основ кібернетичної деонтології сприятиме:

1)          підвищенню якісних характеристик та моральної стійкості суб’єктів кібернетичних відносин;

2)          збагаченню інтернет-сегмента моральним змістом;

3)          зосередженню уваги не лише на отриманні будь-якої інформації та її бездумному споживанні та розповсюдженні, а на моральних якостях та моральних характеристиках даної інформації, привнесенні та примноженні даних характеристик в інформаційне поле та кіберпростір в цілому.

Зокрема, позитивним є не лише блокування сайтів із пропагандою насильства, порнографії, удосконалення програм батьківського контролю за акаунтами власних дітей, формування закритих мереж у великих корпораціях тощо, а й покарання утримувачів серверів, які не впроваджують фільтрації даних, що містяться у них на серверах, занесення їх до списку порушників деонтологічних норм, який має оприлюднюватися на офіційних веб-ресурсах органів державної влади. Це виступає одним із прикладів практичної реалізації деонтологічної концепції в кібернетичній сфері, формування належної поведінки в інформаційному середовищі.

Список використаних джерел:

1. 1.                Большой юридический словарь. 3-е изд., доп. и перераб. / Под ред. проф. А. Я. Сухарева. – М.: ИНФРА-М, 2007. – С. 98.
2. 2.                Понятие юридической деонтологии как науки и учебной дисциплины: ее предмет. – Режим доступу: http://www.yurist-online.com/uslugi/yuristam/literatura/deont/01.php. – Заголовок з екрану
3. 3.                Гіда Є.О. Деонтологічні основи діяльності міліції в Україні / Є. О. Гіда. – К.: ФОП О.С. Ліпкан, 2011. – 416 с.
4. 4.                Теорія держави та права : підручник / Є.О. Гіда, Є.В. Білозьоров, А.М. Завальний та ін.; за заг. ред. Є.О. Гіди. – К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2011. – 576 с.
5. 5.                Гіда Є.О. Деонтологічні основи правоохоронної діяльності міліції України : навч. посібник. / Є. О. Гіда. – К. : ФОП О.С. Ліпкан, 2011. – 120 с.
6. 6.                Основи правознавства: навч. посібник (для підготовки абітурієнтів до вступних випробувань) [Є.О. Гіда, Є.В. Білозьоров, А.М. Завальний, А.О. Осауленко] ; за заг. ред. Є. О. Гіди. – К. : ФОП О.С. Ліпкан, 2011. – 180 с.
7. 7.                 Вступ до правоохоронної діяльності : [навч. посібник] [Є. О. Гіда, Є.В. Білозьоров, А.М. Завальний, А.О. Осауленко]; за заг. ред. Є.О. Гіди. – К. : ФОП О.С. Ліпкан, 2011. – 200 с.
8. 8.                Актуальні проблеми теорії держави та права : навч. посіб. / Є. В. Білозьоров, Є. О. Гіда, А. М. Завальний та ін.; за заг ред. Є. О. Гіди. – К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2010. – 260 с.
9. 9.                Гіда Є. О. Теоретичні основи загальнолюдських стандартів прав людини / Є. О. Гіда.. – К. : ТЕКСТ, 2008. – 104 с.
10. 10.           Гіда Є. О.  Систематизація підходів щодо розуміння предмету юридичної деонтології / Є. О. Гіда // Вісник ЛДУВС ім. Е.О, Дідоренка. – 2012. – № 3. – С. 286 – 294.
11. 11.           Гіда Є. О. Механізм деонтологічного регулювання діяльності працівників міліції (поліції) / Є. О. Гіда // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – 2011. – № 3 (46). – С. 78-83.
12. 12.           Гіда Є. О. Деонтологічні принципи діяльності міліції України / Є. О. Гіда // Науковий вісник НАВС. – 2010. – № 6. – С. 267 – 274.
13. 13.           Гіда Є. О. Деонтологія – наука про обов’язок і належну професійну поведінку / Є. О. Гіда // Вісник ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка. – Спец. вип. № 8. – 2011. – С. 34 – 40.
14. 14.           Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] /  В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
15. 15.           Elon Musk and OpenAI Want to Create an Artificial Intelligence that Won’t Spell Doom for Humanity. — Режим доступу: https://interestingengineering.com/elon-musk-and-openai-want-to-create-an-artificial-intelligence-that-wont-spell-doom-for-humanity.
16. 16.           Рекомендації парламентських слухань на тему: „Законодавче забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні” : Схвалено Постановою Верховної Ради України
    від 3 липня 2014 року № 1565-VII.
17. 17.           Гіда Є.О. Деонтологічні основи діяльності міліції в Україні : [монографія]/ Євген Олександрович Гіда. — К. : ФОП О.С. Ліпкан, 2011. — 416 с.