здобувач третього (освітньо-наукового) рівня вищої освіти, аспірант

Академії  праці, соціальних відносин і туризму

(м. Київ, Україна)

ORCID: 0009-0007-8352-1125

Науковий керівник:

ЛІПКАН Володимир Анатолійович 

доктор юридичних наук, професор,

професор кафедри кримінального права, процесу та криміналістики

Академії праці, соціальних відносин і туризму (м. Київ, Україна)

ORCID: 0000-0002-7411-2086 

Крізь призму історичних процесів простежується формування відповідального ставлення українського народу, інституційної системи, органів місцевого самоврядування, а також землевласників і землекористувачів до ефективного та раціонального використання земельних ресурсів. Збереження принципів захисту національного багатства завжди було важливим елементом цього підходу. Аналіз історичного досвіду уможливлює висновувати, що українські підприємці, аграрії та органи контролю, які відповідають за нагляд за дотриманням цільового призначення земельних ділянок, повинні комплексно підходити до розроблення та впровадження інноваційних методів і механізмів для захисту земельного фонду країни.

Історичні праці, присвячені питанням охорони довкілля та відповідальності за порушення земельного законодавства, відображають еволюцію підходів у правовій теорії та практиці, і досі залишаються актуальними як у вітчизняних, так і в зарубіжних дослідженнях. Особливий інтерес викликають роботи, присвячені земельному, адміністративному, кримінальному, цивільному та екологічному праву, а також кримінології.

На початковому етапі становлення Української Держави 20-х років ХХ ст., земельні відносини регулювалися на основі традиційних норм права, звичаїв і локальних правил. Відповідальність за порушення земельних норм була обмеженою і не достатньо систематизованою. Основна увага приділялася забезпеченню ефективного використання земель для аграрних потреб, поза межами чіткого функціонування системи контролю і механізмів юридичної відповідальності за нецільове її використання. У ці роки, адміністративні покарання майже були відсутні, а  державний примус здійснювався за принципом: «у кого зброя — той і правий».

У період з 1922 по 1930 роки в межах державних утворень того періоду формувалися перші законодавчі акти, спрямовані на регулювання земельних відносин. Ці нормативно-правові акти ґрунтувалися на більш демократичній засадах правової політики порівняно з попередніми періодами, що стосувалася встановлення відповідальності за порушення вимог щодо використання земельних ресурсів відповідно до їх цільового призначення.

У період 1930–1953 рр. земельне право та його розвиток в Україні перебувало під впливом жорсткої тоталітарної моделі управління. Цей період характеризувався посиленням репресивного апарату та агресивним, а інколи й „хижацьким” використанням природних ресурсів, що підпорядковувалося побудові соціалістичної моделі суспільства.

Друга половина 1950-х — початок 1960-х років в історії правових наук, особливо у сфері земельного права та суміжних галузях, позначені періодом, відомим як „хрущовська відлига”. Цей етап розпочався зі смерті Й. Сталіна, що дало поштовх до певних лібералізаційних змін у політичному і правовому житті країни, і тривав до відсторонення М. Хрущова та приходу до влади Л. Брежнєва у 1964 році. У цей час спостерігалося послаблення репресивних підходів та певне оновлення правового регулювання, включно із земельним законодавством, що дозволило закласти основи для подальших реформ.

Фактично 1953-1991 рр. були доволі демократичним відрізком, що і позначилося на систематизації норм, якими передбачалась встановлення відповідальності у сфері кримінального, адміністративного, цивільного, трудового, екологічного та земельного законодавства. Крім того лібералізація та розвиток земельного природоохоронного законодавства, відбувається через розширення кола об’єктів охорони (природних ресурсів), контролю та наглядом за сумлінним дотриманням положень суб’єктами уповноваженими на їх використання.

Підґрунтям нашого історичного минулого та сучасного українського законодавства, яке розвивається після відновлення державності в 1991 році, є сукупність законодавчих актів, постанови та наукові здобутки провідних вчених того часу. Українська держава в умовах складної геополітичної ситуації, а також введенням повномасштабної війни Російської Федерації проти нашої країни, продовжує невпинно розвивати і вдосконалювати норми, що регулюють суспільні відносини у сфері використання земель.

Історичний розвиток правового регулювання земельних відносин в Україні від періоду 20-х років ХХ ст. до сучасності (запровадження методів штучного інтелекту) демонструє еволюцію в підходах до відповідальності за порушення вимог щодо цільового використання земель. Від первинних форм контролю до сучасних комплексних систем, які включають екологічні та соціальні аспекти, ця еволюція відображає зростаючу складність і значущість проблеми ефективного управління земельними ресурсами. Сучасні правові норми будуються на основі історичного досвіду, з урахуванням новітніх вимог і стандартів, що дозволяє забезпечити більш ефективний захист і використання земельних ресурсів в Україні.

УДК 342.9

Діордіца І. В.

доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри кримінального права, процесу та криміналістики Академії праці, соціальних відносин і туризму

Журавель Я. В.

доктор юридичних наук, професор, декан юридичного факультету

Академії праці, соціальних відносин і туризму

Innovation of the «Smart City» concept and legal mechanisms for ensuring its cybersecurity in the context of reforming territorial communities in Ukraine

У статті автори здійснили дослідження евристичних можливостей інтеграції інноваційних процесів у сучасний концепт «Smart City» у їх теоретичному і практичному сенсі та юридичні механізми забезпечення його кібербезпеки в умовах реформування територіальних громад в Україні. Актуальність дослідження обумовлена значним збільшенням інтересу до даного питання з боку держави та територіальних громад, що чітко відображено у Державній стратегії регіонального розвитку на 2021-2027 роки. З’ясовано, що основною передумовою невироблення чітких критеріїв концепції «Smart City» при формуванні стратегій розвитку регіонів чи територіальних громад є некоректне усвідомлення її сутності. Окреслено чотири блоки проблем, які ускладнюють впровадження концепції «Smart City» в українських містах, а саме: 1) у зв’язку з некоректним розумінням сутності концепту «Smart City» відсутнє стратегічне бачення щодо вибудування архітектоніки та практичного впровадження програм «Smart City» для конкретного міста чи територіальної громади; 2) джерела фінансування конкретної програми «Smart City»; 3) недостатні кваліметричні спроможності працівників територіальних громад, які б могли розробляти та супроводжувати реалізацію програми «Smart City» на належному рівні; 4) відсутність централізованого органу, на який би нормативно покладалися повноваження щодо централізованого урядування питань, пов’язаних із концептом «Smart City». Доведено, що територіальні громади в Україні не вважають за необхідне належним чином фінансувати заходи із забезпечення кібербезпеки конфіденційної інформації, що перебуває у їх віданні. Висновується, що у Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» (1997р.) про повноваження органу місцевого самоврядування як суб’єкта забезпечення кібербезпеки не згадується жодним чином і, як наслідок, у бюджетах територіальних громад не закладаються видатки на забезпечення кібербезпеки інформаційних ресурсів, які перебувають у їх віданні. Запропоновано доповнити Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» (1997 р.) положеннями, які усунуть зазначену вище проблематику.

Ключові слова: Smart City, територіальна громада, місцеве самоврядування, інформаційна безпека, кібербезпека, кіберзахист.

In the article, the authors study the heuristic possibilities of integrating innovative processes into the modern concept of «Smart City» in their theoretical and practical sense and the legal mechanisms for ensuring its cybersecurity in the context of reforming territorial communities in Ukraine. The relevance of the study is due to a significant increase in interest in this issue on the part of the State and territorial communities, which is clearly reflected in the State Strategy for Regional Development for 2021-2027. It is found that the main prerequisite for the failure to develop clear criteria for the «Smart City» concept in the formation of strategies for the development of regions or territorial communities is an incorrect understanding of its essence. Four sets of problems that complicate the implementation of the «Smart City» concept in Ukrainian cities are outlined, namely: 1) due to an incorrect understanding of the essence of the «Smart City» concept, there is no strategic vision for building the architectonics and practical implementation of «Smart City» programmes for a particular city or territorial community; 2) sources of funding for a particular «Smart City» programme; 3) insufficient qualification and metric capabilities of employees of territorial communities who could develop and support the implementation of the «Smart City» programme at the proper level; 4) lack of a centralised body that would be legally responsible for centralised government. It is proved that territorial communities in Ukraine do not consider it necessary to properly finance measures to ensure cybersecurity of confidential information under their jurisdiction. It is concluded that the Law of Ukraine «On Local Self-Government in Ukraine» (1997) does not mention the powers of a local self-government body as a subject of cybersecurity and, as a result, the budgets of territorial communities do not include expenditures for ensuring cybersecurity of information resources under their jurisdiction. It is proposed to supplement the Law of Ukraine «On Local Self-Government in Ukraine» (1997) with provisions that will eliminate the above-mentioned problems.

Key words: Smart City, territorial community, local self-government, information security, cybersecurity, cyber defence.

Постановка проблеми. Нині концепція «Smart City» є найпоширенішим підходом до створення розуміння можливих перспективних і життєздатних напрямів розвитку міст у всьому світі. Відповідно до цієї концепції, розвиток міського середовища переважно залежить від впровадження та збільшення використання сучасних цифрових технологій. Багатовекторне використання можливостей передачі даних через Інтернет, який вважається невід’ємною частиною «Smart City», забезпечує постійний моніторинг та оптимізацію багатьох сфер, таких як транспорт, паркування, освітлення, водопостачання, безпека та навіть процеси утилізації відходів, а також моніторинг може використовуватися для ініціювання реакції на різні події. Використання цифрових технологій є поширеним підходом до створення нових рішень, які відповідають викликам глобалізації, щоб покращити якість життя та зробити міста конкурентоспроможними та стійкими.

Центральні органи виконавчої влади України здійснюють поступові кроки щодо впровадження даної концепції в реальну практику територіальних громад. Зокрема, одним із завдань Державної стратегії регіонального розвитку на 2021-2027 роки є «сприяння запровадженню інноваційних технологій у системи управління розвитком міст на засадах концепції розумного міста («Smart City»). Водночас Міністерством розвитку громад та територій України розроблена Стратегія цифрової трансформації соціальної сфери з трьома основними напрямами: 1) розвиток електронної інфраструктури та цифровізація процесів міністерства; 2) запуск загальнонаціональних проєктів цифрової трансформації; 3) створення програми цифрового розвитку регіонів [1, с. 92; 2; 3].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В Україні чимало вчених займалися дослідженням окремих аспектів організаційного забезпечення смарт-інфраструктури як сталого розвитку громад. Так на рівні наукових робіт можемо відмітити праці С.А. Чукут та В.І. Дмитренка [4], О.Л. Єршової та Л.І. Бажан [5], А.А. Дискіної, О.М. Федорчук, О.І. Протосвіцька [6], Д.С. Луніна [7], В.А. Ліпкана [8] та ін. Однак, враховуючи безперервну динаміку розвитку даного явища, вважаємо за необхідне окреслити новели концепту «Smart City» та визначити юридичні механізми забезпечення його кібербезпеки в умовах реформування територіальних громад в Україні.

Формулювання цілей. Мета статті – розглянути евристичні можливості інтеграції інноваційних процесів у сучасний концепт «Smart City» у їх теоретичному та практичному сенсі. З огляду на порушену в науковій роботі проблематику, нами були поставлені наступні завдання: 1) окреслити новели концепту «Smart City»; 2) визначити юридичні механізми забезпечення його кібербезпеки в умовах реформування територіальних громад в Україні.

Виклад основного матеріалу. На наше переконання основною передумовою невироблення чітких критеріїв концепції «Smart City» при формуванні стратегій розвитку регіонів чи територіальних громад є некоректне усвідомлення її сутності.

Так, в останні роки міста почали використовувати більше технологій і стають розумнішими. Нові технології разом із швидким і простим зв’язком дозволяють містам краще використовувати свої джерела, економити гроші та надавати своїм громадянам найсучасніші послуги. Конкуренція між містами за залучення капіталу, нових жителів і туристів призвела до збільшення уваги до забезпечення високої якості життя та динамічної економічної ситуації. Уряди дійшли висновку, що хоча обмежені бюджети, дефіцитні ресурси та застарілі системи часто ставлять під сумнів їхні цілі, інноваційні технології можуть перетворити ці виклики на можливості [9].

Отже, «Smart City» – це місто, яке надає переваги системі автоматизації та модифікації муніципальних обов’язків і покращує життя його мешканців. Розумне місто складається з різних типів датчиків Інтернету речей (IoT). Ці датчики включають розумні датчики паркування, структуровану інформацію про здоров’я, миттєве картографування міського шуму, контроль дорожнього руху, оптимізацію смуг руху та розумне освітлення і т. ін. [10]. IoT – це активна технологія, яка використовується для згаданих компонентів розумного міста. Однак хмара є активною платформою для зберігання та інтерпретації централізованих даних розумного міста.

Архітектоніка розумного міста може включати такі елементи:

1. Розумне/електронне урядування: «розумна рада громади» створює цінність для сталого суспільного продукту, використовуючи інтеграцію ІКТ для планування, управління та операцій на одному рівні або між ними. Іншими словами, в розумному урядуванні саме впровадження бізнес-процесів на основі інформаційно-комунікаційних технологій активізує безперервність інформації між радою громади і наданням високоякісних послуг. Розумне урядування є наступним кроком для електронного урядування. Розумне урядування використовує миттєву інформацію, щоб зменшити кількість злочинів, підвищивши рівень обізнаності про ситуацію, забезпечуючи ефективне та дієве реагування на аварії, розслідуючи надзвичайні ситуації та покращуючи муніципальні послуги.

2. Розумна охорона здоров’я: розумна охорона здоров’я – це служба охорони здоров’я, яка використовує такі технології, як Інтернет речей (переносні сучасні медичні засоби) і мобільний Інтернет, для динамічного доступу до інформації, з’єднуючи людей, медичні заклади та установи. Також вона активно керує потребами екосистеми та реагує на них розумно. Розумна охорона здоров’я складається з кількох основних компонентів: лікарів, пацієнтів, лікарень та медичних науково-дослідних установ. Інтелектуальна охорона здоров’я має різні виміри, включаючи профілактику захворювань, моніторинг пацієнтів, діагностику та лікування, управління лікарнями, прийняття рішень щодо охорони здоров’я та медичні дослідження. Віддаленого моніторингу можна досягти шляхом бездротового підключення інтелектуальних пристроїв до медичних центрів і систем аналізу даних [11].

3. Розумна енергетика: традиційна інфраструктура енергетичної мережі не відповідає зростаючим потребам громад. Попит на надійність, масштабованість, керованість, екологічно чисте виробництво енергії та економічну ефективність викликав необхідність у створенні розумної та сучасної енергетичної мережі. Розумна енергетична мережа, оснащена технологіями IC, може підтримувати двосторонній зв’язок і електричні струми між різними об’єктами в мережі. Розумна мережа забезпечує миттєвий моніторинг, забезпечуючи оптимальні потоки електроенергії між енергосистемою та клієнтами. Це також дозволяє виробляти екологічно чисту енергію шляхом інтеграції відновлюваних джерел енергії в мережу (як для енергетичної компанії, так і для споживачів) [12].

4. Розумний транспорт: у сучасних системах управління дорожнім рухом оптимальне використання наявних об’єктів і сучасних технологій є метою планувальників. У зв’язку з цим однією з кінцевих цілей систем управління дорожнім рухом є підвищення ефективності мережі, а також підвищення безпеки транспортних засобів і людей та скорочення часу в дорозі. Для досягнення зазначеної вище мети транспортна мережа потребує ефективних систем для обслуговування транспортного сектору та, з іншого боку, належного управління цими системами. Найважливішими перевагами використання розумних транспортних систем є зменшення заторів, підвищення рівня безпеки, економія часу, зменшення споживання палива та покращення рівня обслуговування. Серед визначальних пристроїв цієї системи – системи моніторингу та фіксації порушень, система інформації про метеорологічний стан, система попередження водія та система інформації про транспортні засоби, а також полегшення швидкого та своєчасного виконання законних повноважень поліцією та підвищення безпеки громадян.

5. Розумна будівля: розумні будівлі використовують датчики та мережеві технології для обміну даними між обладнанням будівель, повідомляють інтелектуальний лічильник про зареєстроване споживання енергії в розумну мережу та дозволяють передавати дані від розумної мережі до будівлі. Очікується, що ці будівлі динамічно регулюватимуть свої енергетичні профілі на основі можливостей інтелектуальної мережі, а також дозволять власникам будівель віддалено контролювати обладнання будівлі. Очевидно, що взаємодія розумної будівлі з розумною мережею призводить до досягнення деяких основних цілей розумної мережі. Деякі з найважливіших переваг цієї взаємодії: реагування на попит, ефективний зворотний зв’язок, зменшення пікових навантажень та обмін енергією.

6. Розумне водопостачання: за даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, до 2025 року половина населення світу проживатиме в районах, що зазнають нестачі води, а до 2050 року глобальна урбанізація призведе до зростання споживання ресурсу на 55%. Тому в містах США, Канади, Німеччини, Японії вже сьогодні ухвалюють рішення щодо розумного використання водних ресурсів. Зокрема, у будинках встановлюють розумні лічильники, які збирають дані про використання води в режимі реального часу, що дозволяє запобігти витоку, а також раціонально використовувати водний ресурс.

«Smart City» по-українськи лише подекуди має зазначені вище ознаки. Так, у столиці України, місті Києві, натепер запроваджено цифровий квиток на транспорт, на низці вулиць та метро працює розумна система відеоспостереження, функціонують е-петиції, електронний документообіг, є можливість записатися на прийом до лікаря і т. ін. Однак, якщо порівнювати розумні можливості міст Києва та, наприклад, Сінгапуру, значну перевагу матиме останнє.

Висновуючи зазначене вище, вважаємо за необхідне сконцентрувати увагу на блоках проблем, які ускладнюють впровадження концепції «Smart City» в українських містах, а саме:

1. У зв’язку з некоректним розумінням сутності концепту «Smart City» відсутнє стратегічне бачення щодо вибудування архітектоніки та практичного впровадження програм «Smart City» для конкретного міста чи територіальної громади.

2. Джерела фінансування конкретної програми «Smart City». Такі програми мають реалізовуватись переважно за бюджетування інвесторів, меценатів, грантових проєктів та територіальної громади, оскільки коштів, які інколи виділяються з державного бюджету, завжди буде недостатньо.

3. Недостатні кваліметричні спроможності працівників територіальних громад, які б могли розробляти та супроводжувати реалізацію програми «Smart City» на належному рівні.

4. В Україні відсутній централізований орган, на який би покладалися повноваження щодо централізованого урядування питань, пов’язаних із концептом «Smart City». З поміж таких можемо назвати Міністерство розвитку громад та територій України, Міністерство цифрової трансформації України, громадські організації метою діяльності яких є забезпечення нормального функціонування територіальних громад і т. ін.

Наступним питанням, яке має систематично та ефективно вирішуватися розумним містом, є його кібербезпека.

Так, сучасні розумні міста збирають величезну кількість різноманітних даних. Сіетл, наприклад, збирає інформацію про все: від водійських прав до членства в профспілках. А з більшою кількістю даних і центрів їх обробки міста піддаються підвищеному ризику кібератак. У цьому новому цифровому ландшафті обов’язок захищати конфіденційні дані покладається на муніципальні органи влади. З метою забезпечення кібербезпеки штат Нью-Йорк інвестував понад 60 мільйонів доларів у створення спільного операційного центру кібербезпеки в Брукліні для обслуговування міст Нью-Йорк, Олбані, Сіракузи, Баффало, Рочестер і Йонкерс. У Сіетлі бюджет міста на цифрову безпеку збільшився із з 5,3 мільйона доларів у 2020 році до 8,4 мільйона доларів у 2021 році, хоча на 2022 рік бюджет зменшився до 7,5 мільйона доларів (однак такі видатки також є суттєвими) [13].

Територіальні громади в Україні, нажаль, не вважають за необхідне належним чином фінансувати заходи із забезпечення кібербезпеки конфіденційної інформації, що перебуває у їх віданні.

Зокрема, у 2017 році (вже після масованих атак вірусу Petya) Київська міська рада спромоглася на Рішення «Про вжиття заходів кібербезпеки» від 22.06.2017 № 614/2776, яким виконавчому органу КМДА доручалося вжити протягом 2017 року заходів щодо впровадження вітчизняного програмного забезпечення для потреб місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва, без додаткових витрат з бюджету міста Києва [14].

У листопаді 2018 року в  Дніпрі було створено перший регіональний центр СБУ, основними завданнями якого є реагування на кібератаки, націлені на державні електронні інформресурси та об’єкти критичної інфраструктури Дніпропетровщини [15].

Наприкінці 2018 року Дніпровська міська рада уклала меморандум про співпрацю із Службою безпеки України. Його мета – розширення взаємодії у сфері кібернетичної безпеки та підвищення рівня захищеності інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних систем міської ради. На думку виконувачки обов’язків заступника Дніпровського міського голови, Яніки Мерило, «органи місцевого самоврядування дедалі частіше стають об’єктами кібератак і поодиноких «аматорів», і добре організованих груп кіберзлочинців. У рамках меморандуму фахівцям Дніпровської міської ради було надано доступ до платформи MISP-UA (Malware Information Sharing Platform) – для ефективного реагування на кіберінциденти» [16].

За допомогою цієї платформи Дніпровська міська рада та Ситуаційний центр СБУ в режимі реального часу можуть обмінюватися технологічною інформацією про кіберзагрози, що забезпечить підвищення рівня безпеки та мінімізує час реакції на інциденти.

У лютому 2023 року на позачерговій сесії Мукачівської міської ради депутати розглянули проєкт Меморандуму про організацію взаємодії у сфері кібербезпеки та кіберзахисту між Державним центром кіберзахисту Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України та Мукачівською міською радою. З метою організації співпраці та координації дій Сторін у сфері кібербезпеки та кіберзахисту, оперативного реагування на кіберінциденти (SOC) в межах функціонування системи виявлення вразливостей і реагування на кіберінциденти та кібератаки, затвердили текст меморандуму та уповноважили Мукачівського міського голову на його підписання [17].

Зауважимо, що зазначені вище заходи щодо забезпечення кібербезпеки з боку територіальних громад не є системними. Так, залучаються до співпраці спеціальні державні органи (СБУ, ДССЗЗІУ і т. ін.), до повноважень яких належить реалізація державної політики щодо кіберзахисту державних підприємств, установ та організацій і об’єктів критичної інфраструктури. Проте безпосередніх повноважень щодо кіберзахисту інформаційних ресурсів, які перебувають у віданні підприємств, установ та організацій територіальних громад, дані органи не мають.

Звертаємо увагу, що у розрізі паралельного реформування місцевого самоврядування та інформаційної безпекової сфери, зокрема прийняття Стратегії кібербезпеки України (2021 р.), Доктрини інформаційної безпеки України (2017 р.), Стратегії інформаційної безпеки України (2021 р.), будь-які згадки про кібербезпеку інформаційних ресурсів, що створюються територіальними громадами та перебувають у їх віданні, у даних нормативно-правових актах взагалі відсутні.

Однак у п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України» (2017 р.) зазначено, що об’єктами кіберзахисту є комунікаційні системи всіх форм власності, в яких обробляються національні інформаційні ресурси та/або які використовуються в інтересах органів державної влади, органів місцевого самоврядування, правоохоронних органів та військових формувань, утворених відповідно до закону. Ч. 4 ст. 5 цього Закону визначено, що з-поміж  інших,  суб’єктами, які безпосередньо здійснюють у межах своєї компетенції заходи із забезпечення кібербезпеки, є органи місцевого самоврядування.

У статті 13 цього ж Закону, яка має назву «Фінансове забезпечення заходів кібербезпеки», зазначено, що джерелами фінансування робіт і заходів із забезпечення кібербезпеки, крім іншого, є кошти і місцевих бюджетів.

Однак, у ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» (1997р.) про повноваження органу місцевого самоврядування як суб’єкта забезпечення кібербезпеки не згадується жодним чином. Як наслідок, у бюджетах територіальних громад не закладаються видатки на забезпечення кібербезпеки інформаційних ресурсів, які перебувають у їх віданні. Тобто такі видатки територіальні громади не вважають обов’язковими [18; 19; 20].

Висновок. Отже, з метою вирішення даної проблематики, пропонуємо наступне.

Доповнити Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» (1997 р.) такими положеннями:

1) ч. 1, ст. 26 Закону пунктом 59, розширивши повноваження сільських, селищних, міських рад, а саме: «Затвердження обов’язкових вимог із кібербезпеки об’єктів, що перебувають у власності територіальних громад»;

2) ч. 1, ст. 38 Закону пунктом 11, уповноваживши виконавчі органи сільських, селищних, міських рад на наступне: «Здійснення заходів щодо підготовки обов’язкових вимог із кібербезпеки об’єктів, що перебувають у власності територіальних громад».

Література:

1. Ткач С.М. Управління розвитком міст на засадах концепції Smart City у Західному регіоні України. Регіональна економіка. 2021, № 2. С. 91-99.

2. Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на 2021-2027 роки: постанова Кабінету Міністрів України від 05.08.2020 р. № 695. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/695-2020-%D0%BF#Text

3. Про схвалення Стратегії цифрової трансформації соціальної сфери: розпорядження Кабінету Міністрів України від 28.10.2020 р. № 1353-р. Урядовий портал. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1353-2020-%D1%80#Text

4. Чукут С.А., Дмитренко В.І. Смарт-сіті чи електронне місто: сучасні підходи до розуміння впровадження е-урядування на місцевому рівні. Інвестиції: практика та досвід. – 2016. – №13 – С.89-93

5. Єршова О.Л., Бажан Л.І. Розумне місто: концепція, моделі, технології, стандартизація. Статистика України. 2020. № 2–3. С. 68–77.

6. Дискіна, А.А., Федорчук О.М., Протосвіцька О.І. Використання інформаційно-комунікаційних технологій в контексті побудови конкурентоспроможної інфраструктури розумного міста. Наук. вісн. Херсон. держ. ун-ту. Серія Економ. науки. – 2019. – Вип. 33. – С. 93-96.

7. Лунін Д.С. Адміністративно-правові положення електронного урядування в Україні в контексті використання загальнодержавних е-сервісів. Науковий вісник публічного та приватного права. 2020. № 3-2. С. 132-138.

8. Ліпкан В.А. Понятійно-категорійний апарат стратегії державної інфраструктурної політики України. Регіональні студії. – Ужгород, Видавничий дім «Гельветика». Вип. 27. – 2021. – С.55-62.

9. Secinaro, S., et al. Towards a hybrid model for the management of smart city initiatives. Cities. Vol. 116, September 2021. URL: https://doi.org/10.1016/j.cities.2021.103278

10. Nakano, S., Washizu, A. Will smart cities enhance the social capital of residents? The importance of smart neighborhood management. Cities. Vol. 115, August 2021. URL: https://doi.org/10.1016/j.cities.2021.103244

11. Singh, A., Chatterjee, K. Securing smart healthcare system with edge computing. Computers & Security. Vol. 108, September 2021. URL: https://doi.org/10.1016/j.cose.2021.102353

12. Behzad, r., Mehrpooya, M., Marefati, M. Parametric design and performance evaluation of a novel solar assisted thermionic generator and thermoelectric device hybrid system. Renewable Energy. Vol. 164, 2021. pp. 194–210.

13. Jordan McDonald. The smarter the city, the scarier the cyber risk. Emerging Tech Brew. 2022. URL: https://www.emergingtechbrew.com/stories/2022/09/06/the-smarter-the-city-the-scarier-the-cyber-risk

14. Рішення Київської міської ради «Про вжиття заходів кібербезпеки» від 22.06.2017 № 614/2776. URL: https://kyivcity.gov.ua/npa/pro__vzhittya_zakhodiv_z_kiberbezpeki/eiloxqlprq_614-2776.pdf

15. У Дніпрі створили перший регіональний центр кібербезпеки СБУ (2018). Укрінформ. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-regions/2585234-u-dnipri-stvorili-persij-regionalnij-centr-kiberbezpeki-sbu.html

16. Дніпровська міська рада підписала меморандум про співпрацю з СБУ у сфері кібернетичної безпеки. URL: https://dniprorada.gov.ua/uk/articles/item/28689/dniprovska-miska-rada-pidpisala-memorandum-pro-spivpracyu-z-sbu-u-sferi-kibernetichnoi-bezpeki

17. У Мукачеві погодили меморандум у сфері кібербезпеки та кіберзахисту. URL: https://cybersec.net.ua/novyny/496-u-mukachevi-pohodyly-memorandum-u-sferi-kiberbezpeky-ta-kiberzakhystu.html

18. Рішення Київської міської ради «Про бюджет міста Києва на 2023 рік» від 08.12.2022 №5828/5869. URL: https://kyivcity.gov.ua/publichna_informatsiia_Tag_166122/rishennya_pro_byudzhet_mista_kiyeva_na_2023_rik/

19. Рішення Дніпровської міської ради від 08.12.2021 №2/13 «Про бюджет Мукачівської міської територіальної громади на 2022 рік» URL: https://dniprorada.gov.ua/uk/articles/item/48395/rishennya-miskoi-radi-vid-08-12-2021-213-pro-byudzhet-dniprovskoi-miskoi-teritorialnoi-gromadi-na-2022-rik

20. Рішення Мукачівської міської ради «Про бюджет міста Києва на 2023 рік» від 22.12.2022. URL: https://kyivcity.gov.ua/publichna_informatsiia_Tag_166122/rishennya_pro_byudzhet_mista_kiyeva_na_2023_rik/

Для цитування:

Діордіца, І.В., Журавель, Я.В. (2023). Інноваційність концепту «Smart City» та юридичні механізми забезпечення його кібербезпеки в умовах реформування територіальних громад в Україні. Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції, 1, с. 99-105. DOI https://doi.org/10.32782/39221437

http://apnl.dnu.in.ua/1_2023/16.pdf

Так трапилось, що вона була підготовлена ще у 2021 році, рекомендована до друку 22 лютого 2022 року, але через чимало об’єктивних і суб’єктивних причин, її вихід постійно відкладався.

Однак час прийшов, обставини склалися правильно, і ця наша спільна праця побачила світ. Це монографія «Стратегія державної інфраструктурної політики України».

Ліпкан В. А., Зубко Г. Ю. Стратегія державної інфраструктурної політики України: [монографія] ; за загальною редакцією В. А. Ліпкана. Київ: Ліпкан В. А., 2022. 1008 с.

Чим ця книга цікава?

1. Я закладаю новий формат наукової продукції: зовнішня форма, зміст, форма подачі.
2. Дана монографія є формою наукової наступності органічним продовженням серії ORDO ORDINANS, яка була започаткована мною 29 жовтня 2011 року. Серія „ORDO ORDINANS” — це моя наукова позиція і конкретний персональний внесок у пропаганду системної науки в Україні, в якій наукове співтовариство, що складається із вчених, молодих дослідників і майбутніх науковців як найбільш фаховий, інтелігентний та обізнаний шар української історичної нації — являє собою єдиний, цілісний інтелектуальний континуум, епістемологічну спільноту — національну еліту, яка має формувати дороговкази майбуття, засади національної ідентичності та прогресивного розвитку нашої держави.
3. У роботі уводиться нова наукова традиція: слова дяки всім тим, хто був причетним до виходу наукової праці: це і рецензенти, і консультанти, і поліграфічна група і родина — всі ті, хто тією чи іншою мірою долучилися до виходу монографії. Цим закладаємо фундамент для вдячності, формуємо засадничі положення культури наукової творчості і наступності.
4. У роботі перед кожним розділом подаються епіграфи, у домінантній більшості українських авторів. Тим самим ми демонструємо наукову спадкоємність, унаочнюємо історичну наукову пам’ять і артикулюємо органічний зв’язок із сьогоденням. Нам є ким і чим пишатися, тоже посилання на українських вчених, мислителів, філософів, митців — унормовується нами як дороговказ неонаціософства. Артикуляція афоризмів інтелектуального українства — місток між минулим і сьогоденням, а також є мисленнєвим кодом прийдешніх поколінь. Ми закладаємо місток до майбутнього, коли прийдешні науковці будуть посилатися не лише на Аристотеля та Полібія, Марка Аврелія або Ніцше, а ретельно досліджуватимуть праці українських науковців, оскільки саме від нас залежить наскільки глибинно і занурено ми вивчатимемо національний інтелектуальний спадок, настільки ж умодерненою і буде національна геостратегія розвитку Української Держави, яка відповідатиме українським національним інтересам.
5. Підтримуючи корінну ідею Європейської інтеграції, в монографії уперше презентовано модель використання української латинки згідно з проектом „Проект української латинської абетки” Олексія Федорова (https://nachasi.com/manifest/).
6. Монографію підготовлено у тісній співпраці з Інститутом держави і права імені В. М. Корецького НАН України і Глобальної організації союзницького лідерства, що слугує конструктивним прикладом дієвості взаємодії державних і недержавних аналітичних спільнот у формуванні нових смислів і концепцій ефективного розвитку української нації та держави.
7. Дана монографія є результатом впровадження вертикально інтегрованої структури в матрицю наукової діяльності: 1) генерування нової актуальної ідеї; 2) розроблення плану її реалізації; 3) узгодження з ключовими бенефіціарами хронотопу; 4) підготовка тексту монографії; 5) рецензування монографії та її обговорення на вченій Раді; 6) пошук ресурсів та організації діяльності всіх складових із фінансування проекту; 7) типографська робота; 8) логістична робота. Усе це — складові для багатьох людей невидимого процесу. тоже випуск монографії це складний не лише інтелектуальний, а й ресурсний та організаційний процес. Я вдячний усім, хто долучився на кожному етапі, внаслідок чого наша праця власно і побачила світ.

Висловлюю слова щирої дяки тим, хто своїми змістовними, доброзичливими та правдомовними порадами, неординарними думками, конструктивними рекомендаціями, організаційною підтримкою сприяли проведенню досліджень, результатом яких і стало видання цієї праці.

Особливу подяку автори висловлюють Директорові Інституту держави і права імені В. М. Корецького Національної академії наук України, академіку Олександру Васильовичу Скрипнюку, за напрям та спрямування теми дослідження у політико-правове річище, фахове наукове консультування і формування стратегічного бачення.

Красно вдячні науковому колективу Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України за підтримку теми дослідження, маститі зауваження щодо поліпшення політологічних засад дослідження і за рекомендацію роботи до друку, зокрема: І. О. Кресіній  О. М. Костенку, О. В. Кукуруз, Н. М. Оніщенко, О. М. Стойко, Ю. С. Шемшученку, В. А. Явір.

Слова красної дяки нашим шановним рецензентам, докторам наук, професорам: В. П. Горбатенку, С. І. Даніленку, І. М. Рижову, Т. В. Сивак, які взяли на себе тяжку роботу щодо рецензування нашої роботи.

Слова подяки також висловлюємо за підтримку теми дослідження і чітке організаційне супроводження доктору юридичних наук, доценту Михайлові Юрійовичу Віхляєву.

Вагомий внесок щодо удосконалення саме правової частини роботи відіграли маститі поради докторів юридичних наук: О. А. Мандзюка, Р. В. Миронюка, П. В. Макушева, О. В. Тильчик.

Ми повні признання за так гарно виконане видання і за весь той клопіт та несамовиту працю, яку ласкаво взяли на себе, видаючи нашу монографію: редактор О. О. Мошковська, бібліограф О. В. Чехленко, видавнича група: І. О. Михайленко, Д. В. Лепешин.

Вихід цієї праці став можливий, завдяки ґрунтовній творчій підтримці:

• державного експерта служби з питань військово-технічного співробітництва та оборонно-промислового комплексу Апарату Ради національної безпеки і оборони України, кандидата юридичних наук, Ольги Василівни Кушнір;
• директора інституту інформаційного права Глобальної організації союзницького лідерства кандидата юридичних наук, доцента Юлії Євгенівни Максименко;
• колективу Київського інституту міжнародних відносин, зокрема професору Анатолія Володимировича Яковця.

Щиросердна дяка за креативний підхід, відповідальну та копітку роботу Голові наглядової ради Глобальної організації союзницького лідерства — Олені Сергіївні Ліпкан, завдячуючи якій власно і побачила світ дана праця.

Від себе особисто хочу низько вклонитися моїм вчителям.

Передусім, щиро дякую своїй родині: матусі — Галині Федорівні Ліпкан, своїй дружині — Олені Сергіївні Ліпкан, своїм дітям: Валерію, Артему і Тімуру за їх довготерпіння, усіляку підтримку, протегування, окрилення та розмаїте сприяння творчій атмосфері, що й стало запорукою натхнення.

Ушанувати світлу пам’ять свого батька Анатолія Миколайовича Ліпкана, який натхненно вкладав у мене свою любов, заґартував мій непереборний дух, сформував незламний характер, дав мені шлях у житті, спрямував мою життєву енергію на досягнення шляхетних цілей.

Красно вдячний своїй першій вчительці Катерині Іванівні Сидоренко, яка підтримувала мене з перших років навчання, привчала до самостійного осягнення навколишнього середовища, готувала до майбутніх невдач і перемог, і в цілому сприяла становленню мене як особи з чітко сформованою громадянською позицією.

Шаную світлу пам’ять Сергія Михайловича Штефана, який після мого закінчення з золотою медаллю спеціалізованої фізико-математичної школи № 173 м. Києва зумів прищепити мені любов до права, спонукав до глибшого розуміння його сутності і призначення у сучасному буремному світі.

Слова дяки хочу сказати і вшанувати світлу пам’ять Юрія Валер’яновича Александрова, який розпалив жаринку любові вже до юридичної науки, надав можливість повірити у власні сили та навернув мене до перших маленьких успіхів — у 1995 році, саме під його керівництвом, я виборов перемогу на Всеукраїнському конкурсі наукових робіт, який проводила Українська правнича фундація, отримавши премію імені Володимира Суміна.

Хочу згадати добрими словами людину, яка після мого закінчення з відзнакою Національної академії внутрішніх справ України відкрила мені двері до тернистого шляху науки — керівника кандидатської дисертації з юридичних наук — Володимира Івановича Антипова, який був джерелом життєдайної сили і наснаги, еталоном наукового керівника та особистості. Саме він прищепив мені навички до копіткої аналітичної праці, навчив ефективно працювати з матеріалом, наполегливо рухатись вперед, постійно вчитись.

Особлива дяка своєму науковому консультанту з докторської дисертації з юридичних наук — Василю Івановичу Шакуну — порядність, мудрість, поміркованість і принципова наукова позиція якого сприяли моєму становленню як доктора юридичних наук і вченого, здатного самостійно формувати наукові школи, пропагуючи новий науковий стиль мислення і буття, а також епістемологічні спільноти.

професор кафедри конституційного та трудового права

Запорізького національного університету,

доктор юридичних наук, професор

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Зубко Георгій Юрійович,

доцент кафедри адміністративного права, Інституту права

Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

кандидат юридичних наук

Інфраструктурні стратегії виступають невід’ємною частиною державної інфраструктурної політики. Разом із тим, в науці дана проблема розроблена недостатньо, особливо в рамках правових наук. У зв’язку з цим автори статті поставили собі за мету визначити поняття та зміст інфраструктурних стратегій в парадигмі права. З’ясована етимологія та семантика ключового поняття, його критеріальні характеристики, запропонована його авторська дефініція. Методологія авторського бачення ґрунтується на розробленій новаторській авторській концептуальній моделі: стратегічні цінності – стратегічні пріоритети – стратегічні інтереси – стратегічна інфраструктура – стратегічне мислення (стратегічне передбачення, прогнозування  та планування) – стратегічне управління (в тому числі стратегічні комунікації, стратегічні архітектори, геостратегія) – стратегічна правотворчість.

Ключові слова: державна інфраструктурна політика, стратегічна інфраструктура, стратегія, критеріальні характеристики стратегій, інфраструктурні стратегії, стратегічна правотворчість, стратегічні цінності,  стратегії розвитку, стратегічні пріоритети, стратегічне планування і прогнозування, інституціональна інфраструктура, інституційні спроможності, стратегічні комунікації

Загальна постановка проблеми. Організаційно-правовий механізм управління державою стає насправді дієвим, ефективним за умови науково обґрунтованого стратегічного планування, прогнозування й вироблення відповідних стратегій. З одного боку, останні допомагають чітко визначити курс держави, вектори подальшого розвитку окремих галузей. З іншого, – стратегії слугують підґрунтям для поетапної деталізації дій органів державної влади, суб’єктів владних повноважень щодо реалізації наміченого. По суті, стратегії артикулюють бажане задля перетворення бажаного в реальне завдяки дії інституційного впливу, зокрема й адміністративно-правового регулювання.  Таким чином, стратегії, зокрема інфраструктурні, стають невідʼємним атрибутом існування будь-якої цивілізованої та інфраструктурно розвиненої держави. Парадоксальність ситуації, однак, полягає в одночасному визнанні важливості та актуальності питання та недостатністю його наукового розроблення.  Відтак, потребується певною мірою ліквідувати цю прогалину в теоретичній площині.

Аналіз публікацій. Багатоплановість наукової проблематики питань інфраструктурної політики, в тому числі концептуалізації й нормування процесів регламентації втілення інфраструктурних стратегій зумовлюють звернення до неї вчених різних галузей. Здебільшого у цій царині знаходяться економічні дослідження. Серед значної кількості подібних публікацій особливо виділяються наукові розвідки О. Біттера щодо стратегії розвитку інфраструктури аграрного ринку [1]; В. Дубницького, В. Комірної, І. Ганжели щодо стратегії розвитку соціальної інфраструктури регіону [2], Т. А. Коляди щодо формування бюджетної стратегії України [3];  С. Онишка, І. Чуницької щодо стратегічної траєкторії розвитку фінансового ринку у форматі взаємодії складових його інфраструктурного потенціалу [4], І. Познанської щодо стратегії розвитку морської транспортної галузі України в умовах євроінтеграції [5],  В. Шемаєва щодо стратегічних пріоритетів розвитку морських портів України [6], І. Жиляєва щодо стратегічного управління розвитком кіберзахисту критичної інформаційної інфраструктури України [7], М. Суходолі щодо використання енергетичної зброї в енергетичній стратегії [8], М. Бурик щодо стратегічного планування розвитку транспортної інфраструктури [9], О. Клочковського щодо стратегії розвитку туристичної інфраструктури [10], Загурської-Антонюк щодо використання полістратегій [11]  та ін.

Не обходять увагою зазначену тематику й фахівці в галузі державного управління. Зокрема, слід відзначити публікації Д. Антонюка, К. Антонюка щодо формування стратегічних пріоритетів модернізації інституціональної інфраструктури підприємництва регіонів України в процесі європейської інтеграції [12]; П. Клімушина щодо стратегії та механізмів електронного урядування в інформаційному суспільстві [13], Б. Козира і А. Заприводи  щодо профілювання стратегії розвитку в управлінні інфраструктурними обʼєктами [14], Д. Котенка щодо інституціональної інфраструктури муніципального стратегічного планування розвитку [15], Т. Сивак щодо розвитку системи стратегічних комунікацій у публічному управлінні [16] тощо.

Окрема категорія публікацій складається з безпекознавчих досліджень у сфері стратегічної інфраструктури. Зокрема, йдеться про наукові праці В. Баранніка і Т. Брежнєвої щодо енергетичної безпеки як стратегічного пріоритету НАТО [17];  О. Лисенка, І Чеканової, О. Кутового, В. Нікітіна щодо стратегій управління ризиками на обʼєктах критичної інфраструктури в умовах невизначеності [18]; Т. Чернявської щодо стратегічних напрямів розвитку транспортно-комунікативної системи України в контексті забезпечення національної безпеки і самодостатності [19]; О. Шаховала, І. Лозової, С. Гнатюка щодо розробки стратегії забезпечення кібербезпеки України [20]; В. Ліпкана щодо застосування стратегій розвитку і стратегічних комунікацій у державній інфраструктурній політиці [21-34].

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Попри значний інтерес вчених до проблематики стратегій у різних галузях інфраструктури, високу частотність вживання ключової термінології сутність поняття залишається недостатньо розкритою. Більше того, термінологічне сполучення «інфраструктурні стратегії» загалом не фіксується у текстах наукових праць. Констатується, що здебільшого дослідження у цій галузі знаходяться в площині економіки, управління, частково – безпекознавства. Фактично, з позицій правової науки, дане питання майже не висвітлено. Зазначене детермінує вибір мети статті, а саме: визначення поняття та змісту інфраструктурних стратегій в парадигмі права. Досягненню поставленої мети сприятиме розвʼязання таких завдань: 1. Дослідити етимологію та контекстуальну семантику поняття «стратегія» в лексикографічних джерелах і наукових текстах. 2. Виявити критеріальні характеристики ключового поняття і на підставі цього сформулювати його авторське визначення. 3. Встановити механізм підготовки й ухвалення «Стратегій» як правового акту на прикладі державних документів в галузі розвитку інфраструктури. 4. Зʼясувати шляхи оптимізації діяльності органів державної влади  влади щодо формування та реалізації інфраструктурних стратегій.

Виклад основного матеріалу дослідження.  Поняття «Стратегія», яке відоме людству не одне тисячоліття і яке стало інтернаціоналізмом, веде походження від грецького stratȇgia. На перших порах його вживання обмежувалося військовою сферою, через те абсолютна більшість лексикографічних джерел в якості першого значення ставить тлумачення: «Мистецтво підготовки і ведення війни та великих воєнних операцій // Наука проведення війни – вища воєнна наука» [35, с. 1202; 36 , с. 731]; «Найважливіша частина воєнного мистецтва; включає теорію та практику ведення війни, воєнних кампаній і великих бойових операцій» [37,с. 647].

Поступове розростання семантичного поля поняття перетворює термін на багатозначне слово, оскільки зʼявляється ще й переносне значення, яке інтерпретується словниками української мови так: «Мистецтво економічного, суспільного і політичного керівництва масами, яке має визначити головний напрям їхніх дій, вчинків» [35 , с. 1202; 36, с. 731-732]; «Мистецтво управління політичною боротьбою» [37, с. 647].

Симптоматично, що, характеризуючи переносне значення, укладачі лексикографічних джерел вказують на невідʼємний звʼязок поняття з управлінням, керівництвом. Разом із тим, важко не помітити певну архаїзацію елементів тлумачення, за якої застосовуються застарілі натепер штампи «керівництво масами», «політична боротьба» тощо. До недоліків можна віднести й те, що загальномовні словники не враховують появи додаткових нових значень, які зʼявилися протягом останніх десятиліть, зокрема стратегії як нормативно-правового акту.

Найбільш повно ключове поняття представлено у «Словнику стратегічних комунікацій» за авторством Т. В. Попової та В. А. Ліпкана. Воно трактується через чотири основні семи: «1. Мистецтво підготовки і ведення військових дій. 2. Мистецтво спрямування дій і вчинків інших людей за визначеним напрямом. 3. Документ зі сформульованим переліком цілей і засобів їх досягнення. 4. Планування і втілення в життя певної лінії за допомогою використання й комбінування усіх доступних засобів і методів тактики» [21, с. 360 ]  Безумовними перевагами наведеного тлумачення є відображення усіх актуальних натепер значень ключового поняття, сучасність і стислість визначень, вказівка на зв’язок стратегії і тактики, відсутність політичної заангажованості.

У контексті інфраструктурних стратегій найбільш актуальними є останні з двох наведених значень. Тобто, стратегія може виступати в якості назви самостійного нормативно-правового акту, а також відображати певні управлінські процеси з реалізації намічених довгострокових цілей.

Формулюючи основні характеристики стратегії, О. Попов виділяє такі, як: наявність місії, цілей і завдань, довгостроковість і перспективність, ресурсоємність, агресивність, володіння мобілізаційною силою, опертя на відповідні стратагеми, інститути, структури [38, с. 91].  Звертає на себе увагу, що, окрім цілком прийнятних і зрозумілих якостей, до переліку включаються доволі дискусійні елементи.

По-перше, це місія. На думку О. Попова, саме місії належить найголовніша роль у формуванні стратегії. За його словами, «місія означає усвідомлення політичним актором власного виключного покликання на національній або навіть на світовій сцені, його історичного призначення» [38, с. 94]. При цьому абсолютно не береться до уваги, що слово «місія» має піднесено книжне, патетичне маркування. Будучи за своєю природою філософсько-субʼєктивним, воно важко вписується в категорії державного управління і права. Крім того, при визначенні місії різко зростає роль національного лідера, його власного та особистого бачення вектору розвитку держави. У такий спосіб, стратегія начебто індивідуалізується, відкидаючи роль державних інститутів, які мають концептуалізувати політичні вектори розвитку, визначення пріоритетів. До того ж сам автор статті наводить приклади так званих «цивілізаційних дір», що утворилися через спотворене розуміння лідером своєї місії. Достатньо згадки про російські революції та епоху сталінізму, які призвели до  громадянської війни, геноциду, голодомору, масових «зачисток», депортації ряду народів й окремих соціальних верств тощо. Тож виділення у стратегії місії є доволі неоднозначним. По суті достатньо стратегічних цілей.

Так само, негативна конотація слова «агресивність», можливо й пасує російським стратегіям, проте аж ніяк не прийнятна для України. Скоріше слід говорити про „наступальний характер”, „наполегливість”, „конкурентоздатність”, „випереджуючий характер” тощо.

Отже, характеризуючи поняття стратегій, на мою думку, слід спиратися на такі критерії, як:

-                      наукова обґрунтованість;

-                      відображення стратегічних національних інтересів з чітким прогнозуванням перспектив;

-                      орієнтація на випереджувальний розвиток, що забезпечується стратегічним управлінням, зокрема стратегічним плануванням та прогнозуванням, а також системою стратегічних комунікацій, а також інструментами стратегічної (випереджуючої правотворчості);

-                      ефективна безпекова спроможність на рівні життєдіяльності людини, суспільства, держави;

-                      баланс амбіційності й реальної оцінки можливостей та спроможностей, в тому числі потенційних;

-                      ясність та однозначність;

-                      логічність, послідовність та ієрархічність;

-                      здатність деталізуватися в подальших завданнях і заходах;

-                      співвідношення із часовими та математичними параметрами;

-                      спроможність мобілізації субʼєктів правовідносин;

-                      наявність / можливість створення механізмів забезпечення діяльності;

-                      визначеність параметрів моніторингу реалізації та коригування дій на кожному етапі.

Виходячи з цього, під інфраструктурними стратегіями пропоную розуміти науково обґрунтований комплексний концепт, який матеріалізується у вигляді відповідних нормативно-правових актів, ухвалених у встановленому порядку, із зазначенням довгострокових перспектив, цілей і завдань, котрими регулюються суспільні відносини у сфері розвитку і функціонування усіх видів інфраструктури,  а також системи широкомасштабних заходів, реалізація яких забезпечує досягнення стратегічних цілей і завдань.

Прокоментую авторську дефініцію.

По-перше. Наведене визначення спирається на твердження, що стратегія у своєму становленні й реалізації проходить шлях від ідеї до наукової гіпотези, а потім – до науково обґрунтованого концепту, який далі від сфери науки переходить до сфери адміністративного-правового регулювання, як стратегічного управління, так і державного управління в цілому. У такий спосіб, закладається динамічний аспект з опертям на етапи розробки й формулювання стратегії.

По-друге, в авторському тлумаченні представлені два основні значення терміну, згідно з якими він відображає і назву відповідного нормативно-правового акту, і комплекс заходів по його реалізації.

По-третє, оговорюється, що подібними актами, ухваленими у встановленому порядку, регулюються ті суспільні відносини, що виникають у процесі розвитку й функціонування усіх видів стратегічної інфраструктури в усіх сферах життєдіяльності (секторах) за будь-яких умов і режимів та локалізації функціонування і походження безпекогенних чинників різної природи. У такий спосіб, охоплюється не тільки транспортна (за розповсюдженим вузьким розумінням), а й стратегічна інфраструктура в цілому, соціальна, фінансово-економічна, інформаційна, кібернетична, туристична, морська, енергетична, розвідувальна та інші види інфраструктури.

По-четверте. Вказується, що реалізація стратегій потребує вжиття узгоджених за цілями та завданнями, принципами та методами комплексу систематичних широкомасштабних заходів. На цьому шляху актуалізується використання інструментарію стратегічних комунікацій під якими у публічному управлінні  розуміють складова державно-управлінського процесу, зорієнтована на встановлення довіри до держави й довготривалих взаємозв’язків із внутрішніми і зовнішніми аудиторіями з метою створення умов для реалізації публічної політики; технологія публічного адміністрування, тобто певна сукупність дій, що мають бути послідовно, належним чином із використанням конкретних засобів і прийомів реалізовані суб’єктом публічного управління в інформаційному просторі [39, с. 26].

У рамках даної концепції стратегічних комунікацій також обґрунтовується, що синхронізація комунікацій забезпечується шляхом координації та узгодження дій у процесі реалізації комунікаційних стратегій у просторі й часі на підтримку стратегічних завдань через вироблення єдиних підходів до їх розробки і реалізації в державі. Така синхронізація комунікацій має забезпечуватися з використанням проєктного підходу, зокрема на загальнодержавному рівні доцільним є формування портфеля комунікаційних проєктів та створення відповідної організаційної структури – підрозділу з питань управління портфелем комунікаційних проєктів в Офісі стратегічних комунікацій КМУ. Запропоновано технологію проєктування стратегічних комунікацій, визначення наративів, ресурсів і планів для досягнення мети та побудови ефективних взаємовідносин влади з цільовими аудиторіями. Невід’ємними складовими цього процесу є розроблення й запровадження інноваційних комунікаційних технологій і технологій маркетингу та соціальної реклами [39, с. 27].

Отже, це означає, що на управлінських принципах взаємної узгодженості, координації,  взаємодії, в окремих випадках – публічно-приватного партнерства до діяльності залучається значне коло субʼєктів, не обмежуючись лише суб’єктами владних повноважень.

Безумовно, сформульоване нами визначення не може претендувати на бездоганність і вичерпність, воно пропонується на розсуд наукового громадськості  для подальших творчих і конструктивних дискусій на шляху становлення та розроблення ефективної державної інфраструктурної політики України, а також в аспекті необхідності розвитку стратегічної правотворчості. Також відмітимо, що це є перша спроба у вітчизняній науці адміністративного права розкрити зміст нового поняття.

Розглянувши характеристики стратегії в якості цілеспрямованої діяльності, відповідно до логіки подальшого дослідження ми здійснимо проведення наукового аналізу «стратегій» як стратегічних нормативно-правових актів України.

Одразу слід зазначити, що традиція прийняття таких документів, якими є різного роду «Стратегії» притаманна багатьом країнам. Проведений нами контент-аналіз масиву законодавства щодо регулювання суспільних відносин у сфері інфраструктури, уможливив констатувати, що доволі яскраво ця тенденція виявляється у сфері кібербезпеки (а інфраструктурні стратегії перетинаються з даною сферою дуже щільно, особливо, якщо йдеться про інформаційну інфраструктуру).  Зокрема натепер подібні стратегії ухвалені й тривалий час діють в Австрії [40], Бельгії [41], Естонії [42], Латвії [43], Німеччині [44], Польщі [45], Угорщині [46], Франції [47], Чорногорії [48], Японії [49] та ін.

Не стояла осторонь розроблення стратегічного законодавства і Україна.

Аналіз вітчизняних «стратегій» в діахронічному аспекті дозволив встановити, що ще у 1999-ому році був прийнятий Указ Президента України «Про впровадження системи стратегічного планування і прогнозування», який у 2008 році втратив чинність [50]. Проте його історична роль полягала в тому, що вже на той час порушувалися організаційні аспекти, які в подальшому слугували запровадженню в Україні алгоритмів розробки, ухвалення відповідних стратегій.

За нормами юридичної техніки, що склалися за два десятиріччя, відколи ухвалюються стратегії, закріпилася традиція, за якою документ містить в собі наступні складові елементи тексту, як:

• загальна частина (включає в себе: обґрунтування нагальності прийняття стратегії, сфери її дії; характеристика проблеми, що потребує розв’язання; специфіка правового механізму реалізації, узгодженість з іншими актами, в тому числі міжнародними);
• мета і строки реалізації;
• напрями реалізації;
• очікувані результати реалізації стратегії;
• фінансове забезпечення реалізації.

В окремих випадках до структури акту може включатися розділ «Загрози реалізації Стратегії», в якому міститься аналіз негативних чинників, що перешкоджають досягненню поставлених цілей.

Як правило, Стратегії схвалюються відповідним розпорядженням Кабінету Міністрів України. Зазвичай до них додається план заходів, який затверджується розпорядженням Кабінету Міністрів України.

При особливій значущості проблеми Стратегії можуть затверджуватися і на рівні Закону. Прикладом цього можуть слугувати «Основні засади (стратегія) державної екологічної політики України на період до 2030 року”, затверджені Законом України від 28 лютого 2019 року [51].

Якщо питання знаходиться в безпосередній компетенції Президента України, відповідно до ст. 107 Конституції України, а також частини другої статті 2 Закону України «Про основи національної безпеки України» окремі особливо важливі стратегії можуть затверджуватися Указом Президента. Саме так відбулося зі «Стратегією сталого розвитку «Україна – 2020» [52], а згодом 30 вересня 2019 року було видано Указ Президента України №722/2019 „Про Цілі сталого розвитку України на період до 2030 року”  [53], «Стратегією кібербезпеки України» [54].

Принагідно слід відзначити, що свого часу укладачі «Стратегії сталого розвитку «Україна-2020» відмовилися від традиційної побудови «дерева цілей», а внесли певні інновації, виокремлюючи такі вектори, як: розвиток, безпека, відповідальність, гордість. При всій інноваційності подібних підходів  поняття відповідальності та гордості доволі дискусійні,  оскільки скоріше знаходяться у площині виховних процесів, а не соціально-економічних. Разом з тим, і подібний підхід має право на існування, оскільки він спирається на те, що прийнято називати «людський фактор».

Переважна більшість стратегій, які можна кваліфікувати як інфраструктурні,  розраховані на середньострокову перспективу, тобто на 5-10 років. Підтвердженням даної тези є: «Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2020 року» [55], «Стратегія розвитку туризму та курортів на період до 2026 року» [56], «Національна стратегія управління відходами на період до 2030 року» [57], «Національна транспортна стратегія України на період до 2030 року» [58], «Стратегія розвитку інноваційної діяльності на період до 2030 року» [59], «Стратегія інтегрованого управління кордонами на період до 2025 року» [60] тощо.

Іноді перспективи можуть значно скорочуватися, зокрема це яскраво видно по ухвалених в 2017-ому році «Стратегії інтеграції внутрішньо переміщених осіб та впровадження довгострокових рішень щодо внутрішнього переміщення на період до 2020 року» [61], «Стратегії підвищення рівня безпеки дорожнього руху на період до 2020 року» [62].

Менш характерні випадки ухвалення довгострокових стратегій, розрахованих на період 15-25 років, хоча є поодинокі випадки й таких. Зокрема: «Стратегія розвитку морських портів України на період до 2038 року» [63], «Енергетична стратегія України на період до 2035 року «Безпека, енергоефективність, конкурентоспроможність» [64].

Аналіз текстів перелічених документів дозволив встановити, що всі вони відповідають вимогам наукової обґрунтованості, логічності, послідовності, ієрархії, здатності деталізуватися у подальших заходах,  визначеності параметрів моніторингу реалізації. Разом з тим, є і ряд особливостей, які не завжди можна віднести до позитивних, а саме:

1. В масштабах держави не простежується системність у прийнятті «Стратегій». Фактично відсутня  консолідація фінансових, політичних, економічних, дипломатичних засобів реалізації стратегічних комунікацій. Документи з питань, які є інтеграційними для ряду сфер, слабо координуються між собою. Все це лежить в площині більш абстрактного порядку: необхідності розроблення засад стратегічної правотворчості.
2. Поставлені в ухвалених «Стратегіях» цілі скоріше орієнтовані на консервацію певних процесів (за принципом «аби не гірше»), незначне поліпшення існуючої ситуації без передбачення чітких та зрозумілих для правозастосування параметрів якісного та кількісного оновлення інфраструктурного ландшафту. Зазвичай стратегії такого типу відносять до категорії нейтралізуючих або депресивних, оскільки їм бракує амбіційності, наступальності, проактивності, випереджуючого характеру, фокусуванні на стрімкому прориві в умовах жорсткої світової конкуренції.
3. Констатується ігнорування укладачами «Стратегій» геопросторових, геополітичних, геостратегічних, геоекономічних та геоінформаційних кваліфікаційно-кадрових та інших, в тому числі й інфраструктурних конкурентних переваг України, що відкривають широкі можливості для її повноцінної інтеграції у світові трансформаційні та інфраструктурні процеси з урахуванням стратегічних національних інтересів (розвиток космічної та супутникової інфраструктури, розвиток енергетичної інфраструктури, розвиток екосистем тощо). Комплекс меншовартості, на жаль, дається до взнаки і тут.
4. Вбачається брак гласності і взагалі транспарентності щодо ступеню виконання тих актів, термін дії яких закінчився. А також відсутні механізми контролю за їх реалізацією, відсутні механізми настання відповідальності за невиконання тих чи інших положень стратегії.

Що ж власне до інфраструктурних стратегій, то можна відзначити, що за відсутності виваженої державної інфраструктурної політики, вказані стратегії не є консолідованими, вони фрагментарно розпорошені по сотнях нормативних актів. Відтак, доволі важко реконструювати цілісне та холістичне бачення цього різновекторного та багатопланового процесу.  Більше того, розмитість подібних стратегій призводить до того, що інфраструктурні проекти в Україні слабо корелюються із дослідженим типом нормативно-правових актів, а відтак втрачається початковий зміст стратегічної правотворчості, визначальний вплив стратегічного бачення на формування ефективних інституційних спроможностей щодо стратегічного управління у сфері інфраструктури з метою створення умов для реалізації стратегічних національних інтересів.

Звернення до офіційного сайту Кабінету Міністрів України засвідчує, що в розділі «Діяльність» загалом відсутні будь-які згадки про «Стратегії», не кажучи про інфраструктурні: ані як про ті документи, які схвалюються розпорядженням Кабінету Міністрів України і реалізуються на даному етапі, ані як проекти майбутнього [65].

Доводиться також констатувати, що в діяльності окремих центральних органів виконавчої влади, зокрема міністерств, причетних до реалізації інфраструктурних стратегій, загалом не висвітлюється реалізація ухвалених Кабінетом Міністрів України відповідних нормативних актів. Хоча для проформи на сайті Міністерства інфраструктури України є згадка про «Національну транспортну стратегію України на період до 2030 року»  з визначенням чотирьох пріоритетів:

1) конкурентоспроможна та ефективна транспортна система;

2) інноваційний розвиток транспортної галузі та глобальні інвестиційні проекти;

3) безпечний для суспільства, екологічно чистий та енергоефективний транспорт;

4) безперешкодна мобільність та міжрегіональна інтеграція [66].

При цьому фактично ігнорується те, що на дане Міністерство покладені функції забезпечення діяльності поштового зв’язку, а не тільки транспорту. До того ж зазначеним Міністерством спрямовується діяльність Державного агентства інфраструктурних проектів. Про те, яким чином воно працює задля реалізації існуючих стратегій, на сайтах та в офіційних джерелах також бракує достатньої інформації. Більше того, відзначено, що Державне агентство інфраструктурних проектів України (Укрінфрапроект) діє на підставі положення про Укрінфрапроект, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2016 № 714 [67].

Положення „Про Державне агентство інфраструктурних проектів” затверджено постановою Кабінету Міністрів України
від 22 вересня 2016 р. № 714. Згідно з даним положенням Державне агентство інфраструктурних проектів України (Укрінфрапроект) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури і який реалізує державну політику у сфері розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури авіаційного, морського та річкового транспорту, а також фінансового забезпечення заходів із забезпечення безпеки дорожнього руху відповідно до державних програм. Відповідно, основними завданнями Укрінфрапроекту є:

1) реалізація державної політики у сфері розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури: а) авіаційного; б) морського; 3) річкового транспорту, а також 4) фінансового забезпечення заходів із забезпечення безпеки дорожнього руху відповідно до державних програм;

2) внесення на розгляд Міністра інфраструктури пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у сфері розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури авіаційного, морського та річкового транспорту, а також фінансового забезпечення заходів із забезпечення безпеки дорожнього руху відповідно до державних програм;

3) здійснення управління об’єктами державної власності.

Отже, як можна побачити, даний орган було створено, так би мовити секторальне, і хоча назва в нього має широкий зміст, його діяльність і предметна компетенції обмежені лише окремим видами транспортної інфраструктури. Цей підхід є не досить коректним і вдалим.

Таким чином, за відсутності в науковому обігу чітко визначеного розуміння інфраструктурних стратегій, а також через несформованість державної інфраструктурної політики даний напрям діяльності не набув відповідного рівня концептуального осмислення, а також свого належного рівня практичної реалізації, що суттєво відбивається на стратегії розвитку України як ефективної та процвітаючої держави із могутнім інфраструктурним потенціалом та значними інституційними спроможностями щодо його реалізації відповідно до стратегічних національних інтересів.

Висновки. Проведене нами дослідження дозволило визначити, що ключове поняття «стратегії» суттєво відрізняється від його тлумачення у мовознавчих лексикографічних джерелах і реальним семантичним полем. Описані критеріальні характеристики ключового поняття, на підставі чого сформульована його авторська дефініція. Встановлений механізм ухвалення й реалізації «Стратегій» як стратегічного нормативно-правового акту держави. Виявлені шляхи удосконалення діяльності органів виконавчої влади у досліджуваному напрямі, що у разі врахування висловлених пропозицій дозволить суттєво поліпшити існуючу практику стратегічного управління у сфері державної інфраструктурної політики України на міжнародному, державному, регіональному та місцевому рівнях.    

Список використаних джерел:

1. 1.             Біттер О. А. Актуальне дослідження стратегії розвитку інфраструктури аграрного ринку регіону // Регіональна економіка, 2015. № 1. С. 198-200.
2. 2.             Дубницький В. Комірна В., Ганжела І. Стратегія розвитку соціальної інфраструктури регіону // Соціальна економіка, 2016. № 1. С. 30-38.
3. 3.             Коляда Т. А. Формування бюджетної стратегії України: теорія, методологія, практика  : [монографія]. Ірпінь : Університет ДФС України, 2016. 396 с. (Серія «Податкова та митна справа в Україні», т. 63).
4. 4.             Онишко С. В., Чуницька І. І. Стратегічні траєкторії розвитку фінансового ринку у форматі взаємодії складових його інфраструктурного потенціалу // Бізнес-Інформ, 2018. № 7. С. 194-200.
5. 5.             Познанська, І. В. Стратегія розвитку морської транспортної галузі України в умовах євроінтеграції : дис. … д-ра екон. наук : 08.00.03 / І. В. Познанська. Одеса, 2019. 460 с.
6. 6.             Шемаєв В. В. Стратегічні пріоритети розвитку морських портів України // Проблеми і перспективи розвитку підприємництва, 2017. Проблеми і перспективи розвитку підприємництва: Збірник наукових праць Харківського національного автомобільнодорожнього університету. №3 (18), том 2. 2017. Харків: ХНАДУ, 2016 С. 9-18.
7. 7.             Стратегічне управління розвитком кіберзахисту критичної інформаційної інфраструктури України / І. Б. Жиляєв, А. І. Семенченко, Д. В. Мялковський, Т. В. Станіславський // Публічне управління і адміністрування в Україні. 2018. Вип. 3. С. 44-50.
8. 8.             Суходоля О. М. Енергетична зброя у геополітичній стратегії Росії : аналіт. доповідь / О.М. Суходоля ; Нац. ін-т стратег. дослідж., Центр безпек. дослідж. Київ : НІСД, 2020. 127, [1] с. : ттабл. Бібліогр. в підрядк. прим. (Серія “Національна безпека”).
9. 9.             Бурик М. М. Аналіз стратегічного планування в діяльності органів державного управління розвитком транспортної інфраструктури // Інвестиції: практика та досвід : науково-практичний журнал / Чорномор. держ. ун-т ім. Петра Могили ; ТОВ “ДКС Центр” ; голов. ред. Ємельянов В.М. ; редкол.: Бартош Г., Беглиця В.П., Гармідер Л.Д. [та ін.]. Київ, 2020. № 17/18, вересень. С. 143-148.
10.  Клочковський О. Застосування SWOT-аналізу як базисної умови при формуванні стратегії розвитку туристичної сфери Вінницької області / О. Клочковський, В. Клочковська // Галицький економічний вісник : науковий журнал / М-во освіти і науки України ; Тернопіл. нац. техн. ун-т ім. І. Пулюя ; редкол.: Білоус О.С., Павликівська О.І., Кіляр О.Р. [та ін.]. Тернопіль, 2019. № 5 (60). С. 73-78.
11.  Загурська-Антонюк Полістратегія та правове регулювання політики національної безпеки // Інвестиції: практика та досвід : науково-практичний журнал / Чорномор. держ. ун-т ім. Петра Могили ; ТОВ “ДКС Центр” ; голов. ред. Ємельянов В.М. ; редкол.: Бартош Г., Беглиця В.П., Гармідер Л.Д. [та ін.]. Київ, 2020. № 19/20, жовтень. С. 134-140
12.  Антонюк Д. А., Антонюк К. І. Формування стратегічних пріоритетів модернізації інституціональної інфраструктури підприємництва регіонів України в процесі європейської інтеграції // Стратегічні пріоритети, 2017. № 2. С. 124-131.
13. Клімушин П. С. Стратегії та механізми електронного урядування в інформаційному суспільстві: монографія. – Харків: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2016. 524 с.
14. Козира Б. Ю., Запривода А. А. Профілювання стратегії розвитку в управлінні інфраструктурними обʼєктами // Управління розвитком складних систем. 2019. № 40. С. 51-59.
15. Котенок Д. М. Інституціональна інфраструктура муніципального стратегічного планування розвитку // Матеріали ІV Міжнародної науково-практичної конференції «Регіональний розвиток України: проблеми та перспективи», КНЕУ, квітень 2017. С. 72-76.
16. Сивак Т. В. Стратегічні комунікації у системі публічного управління України : монографія. Київ : НАДУ, 2019. 338 с.
17. Бараннік В. О., Брежнєва Т. В. Енергетична безпека як стратегічний пріоритет НАТО // Стратегічні пріоритети, 2017. № 2 (43). С. 99 – 112.
18. Лисенко О. І., Чеканова І. В., Кутовий О. П., Нікітін В. А. Стратегії управління ризиками на обʼєктах критичної інфраструктури в умовах невизначеності // Науковий вісник УкрНДІПБ, 2015. № 1 (31). С. 134-139.
19. Чернявська Т. А. Стратегічні напрямки розвитку транспортно-комунікативної системи України в контексті забезпечення національної безпеки і самодостатності // Economics Bulletin, 2015. № 3. С. 68-76.
20.  Шаховал О., Лозова І. Гнатюк С. Рекомендації щодо розробки стратегії забезпечення кібербезпеки України  // Захист інформації, 2016. Т. 18, № 1. С. 57-65.
21. Попова Т. В., Ліпкан В. А. Стратегічні комунікації : [словник] ; за заг. ред. доктора юридичних наук В. А. Ліпкана. Київ: ФОП Ліпкан О. С., 2016. 416 с.
22.  Ліпкан В. А. Парадигма космізму як підґрунтя для відпрацювання стратегії національної безпеки України // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць / Голов. ред. С.В.Ківалов; відп. За вип. Л.І. Кормич. Одеса: Юридична література, 2003. Вип. 16. С. 115 – 120.
23.  Ліпкан В. А. Правовий вимір Стратегії національної безпеки України // Проблеми національної та міжнародної безпеки України: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 27 квітня 2007 р.) / Київ. нац. ун-т внутр. справ. Київ: Текст, 2007. С. 5 – 7. (Серія: Національна і міжнародна безпека).
24.  Ліпкан В. А. Інформаційна війна як засіб сучасних інформаційних стратегій // Інформаційні стратегії в глобальному управлінні : матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 29 жовтня 2011 року). Київ: ФОП Ліпкан О. С., 2011. С. 8—11.
25. Ліпкан В. А. Безпековий вимір  Стратегії національної безпеки США // Національна і міжнародна безпека в сучасних трансформаційних процесах : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 29 грудня 2011 року). Київ: ФОП Ліпкан О. С., 2011. С. 8—11.
26.  Ліпкан В. А. Рада національної безпеки України – державний орган стратегічної комунікації / В. Ліпкан //  Підприємництво, господарство і право. 2014. № 12. С. 3—7.
27.  Ліпкан В. А. Роль стратегічних комунікацій у протидії гібридній війні проти України // Проблеми протидії проявам тероризму, сепаратизму та екстремізму в сучасних умовах : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Дніпропетровськ, 25 вересня 2015 р.). Дніпропетровськ : Дніпропетровський державний ун-т внутрішніх справ, 2015. С. 24—26.
28.  Ліпкан В. А. Національна система кібербезпеки як складова системи стратегічних комунікацій / В. А. Ліпкан, І. В. Діордіца // матеріали V Міжнар. наук.-практ. конф. «Правова доктрина сектору безпеки України: актуальні питання сьогодення» (м. Харків, 21 квітня 2017 р.). Харків : Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, 2017. С. 138—139.
29. Липкан В. Стратегические коммуникации: время действовать // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/3205189/strategicheskie_kommunikatsii_vremya_deyistvovat.
30.  Ліпкан В. Анатомія сучасного стратегічного мислення в Україні // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/3155578/anatomya_suchasnogo_strategchnogo_mislennya_v_ukran.
31. Ліпкан В. Стратегічні комунікації та їх висвітлення в посланні Президента України // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/1103072/strategchn_komunkats_ta_h_visvtlennya_v_poslann_prezidenta_ukrani.
32. Ліпкан В. Удосконалення системи стратегічних комунікацій // Режим доступу : https://censor.net/ru/blogs/1102963/udoskonalennya_sistemi_strategchnih_komunkatsyi.
33. Ліпкан В. Завдання національної системи стратегічних комунікацій // https://censor.net/ru/blogs/1102948/zavdannya_natsonalno_sistemi_strategchnih_komunkatsyi.
34.  Липкан В. Есть ли у Украины стратегия развития? // Режим доступу :  https://censor.net/ru/blogs/1102337/est_li_u_ukrainy_strategiya_razvitiya.
35.  Великий тлумачний словник сучасної української мови /Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. Київ: Ірпінь: ВТФ «Перун»Ю 2003. 1440 с.
36. Новий словник іншомовних слів. Укладення і передмова О. М. Сліпушко. 20 000 слів. Київ: Аконіт, 2008. 848 с.
37. Нечволод Л. І. Сучасний словник іншомовних слів. Харків: ТОРСІНГ ПЛЮС, 2008. 768 с.
38. Попов А. В. Политика и стратегия // Вестник Московского ун-та. – Серия 12. Политические науки. 2015, № 4. С. 91-98.
39. Сивак Т. В. Інституціоналізація стратегічних комунікацій у системі публічного управління України. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук з державного управління за спеціальністю 25.00.01 – теорія та історія державного управління. Національна академія державного управління при Президентові України, Київ, 2020. 39 с.
40. Austrian Cyber Security Strategy [Електронний ре-сурс]. Vienna, 2013. // Режим доступу: https://www.bka.gv.at/DocView.axd?CobId=50999.
41.   Cyber Security Strategy for Defence of Belgium [Електронний ресурс]./ Strategy Department. 2014. // Режим доступу: https://ccdcoe.org/sites/default/files/ strategy/Belgian%20Defence%20Cyber%20Security%20Strategy.pdf.
42.   Cyber Security Strategy of Estonia [Електронний ресурс]./ Ministry of Economic Affairs and Communication. 2014. // Режим доступу: https:// www.mkm.ee/sites/default/files/cyber_security_strategy_2014-2017_public_version.pdf.
43.   Latvian cyber security strategy for the period 2014 to 2018 [Електронний ресурс].  2014.

// Режим доступу: https://ccdcoe.org/sites/default/files/strategy/LVA_CSS_2014-2018.pdf.

1.   Cyber Security Strategy for Germany [Електронний ресурс]./ Federal Ministry of the Interior. Berlin, 2011. // Режим доступу:https://www.bsi.bund.de/SharedDocs/Downloads/EN/BSI/Publications/CyberSecurity/Cyber_Security_Strategy_for_Germany.pdf?__blob=publicationFile.
2.   Cyberspace Protection Policy of the Republic of Poland [Електронний ресурс]./ Ministry of Administration and Digitisation, Internal Security Agency. Warsaw, 2013. // Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/ activities/Resilience-and-CIIP/national-cyber-security-strategies-ncsss/copy_of_PO_NCSS.pdf.
3.   National Cyber Security Strategy of Hungary [Електронний ресурс]./ Prime Minister’s Office. Budapest, 2013. Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/ activities/Resilience-and-CIIP/national-cyber-security-strategies-ncsss/HU_NCSS.pdf.
4.   Défense et sécurité des systèmes d’information Stratégie de la France [Електронний ресурс] / Agence Nationale de la Sécurité des Systèmes d’information. 2011 // Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/media/ news-items/french-cyber-security-strategy-2011.
5.   Strategy on Cyber Security of Montenegro to 2017 [Електронний ресурс]. Podgorica, 2013. // Режим доступу: https://www.enisa.europa.eu/activities/ Resilience-and-CIIP/national-cyber-security-strategies- ncsss/CyberSecurityStrategyforMontenegro.pdf.
6.   The Cybersecurity Policy for Critical Infrastructure Protection (4th Edition) April 18, 2017 Cybersecurity Strategic Headquarters Government of JAPAN. 68 р.
7. Про впровадження системи стратегічного планування і прогнозування: Указ Президента України від 30.04.1999 № 460/99 (втратив чинність на підставі Указу Президента від 01.10.2008  № 884/2008) // https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/460/99#Text.
8. Основні засади (стратегія) державної екологічної політики України на період до 2030 року: затверджено Законом України від 28 лютого 2019 р. № 2697-VІІІ. // Відомості Верховної Ради, 2019, № 16, ст. 70.
9.   Стратегія сталого розвитку «Україна – 2020»: затверджено Указом Президента України від 12 січня 2015 р. № 5/2015. Урядовий курʼєр від 15.01.2015. № 6.
10.   Про Цілі сталого розвитку : Указ Президента України № 722/2019 від 30 вересня 2019 року // режим доступу : https://www.president.gov.ua/documents/7222019-29825.
11.   Стратегія кібербезпеки України: затверджено Указом Президента України від 15 березня 2016 р. № 96/2016. Урядовий курʼєр від 18.03.2016. № 52.
12. Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2020 року: затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 6 серпня 2014 р. № 385. Урядовий курʼєр від 03.09.2014. № 160.
13.   Стратегія розвитку туризму та курортів на період до 2026 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 березня 2017 р. Урядовий курʼєр від 13.04.2017. № 70.
14.   Національна стратегія управління відходами на період до 2030 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів від 8 листопада 2017 р. № 820-р. Урядовий курʼєр від 22.11.2017 р. № 220.
15.   Національна транспортна стратегія України на період до 2030 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 травня 2018 р. № 430-р. Урядовий курʼєр від 27.06.2018. № 120.
16.   Стратегія розвитку інноваційної діяльності на період до 2030 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 р. № 526-р. Урядовий курʼєр від 30.07.2019. № 143.
17.   Стратегія інтегрованого управління кордонами на період до 2025 року: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 липня 2019 р. № 687-р. Урядовий курʼєр від 06.09.2019. № 170.
18.   Стратегія інтеграція внутрішньо переміщених осіб та впровадження довгострокових рішень щодо внутрішнього переміщення на період до 2020 року: схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 листопада 2017 року № 909-р. Урядовий курʼєр від 20.12.2017. № 240.
19.   Стратегія підвищення рівня безпеки дорожнього руху на період до 2020 року: схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14 липня 2017 р. Урядовий курʼєр від 27.07.2017, № 138.
20.   Стратегія розвитку морських портів України на період до 2038 року: затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 11 липня 2013 р. Урядовий курʼєр від 21.08.2013. № 151.
21.   Енергетична стратегія України на період до 2035 року «Безпека, енергоефективність, конкурентоспроможність»: схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 18 серпня 2017 р. Урядовий курʼєр від 08.09.2017. № 167.
22. Урядовий портал. Єдиний веб-портал органів виконавчої влади України. Розділ «Діяльність» // https://www.kmu.gov.ua/.
23.   Офіційний Міністерства інфраструктури України. Стратегія // https://mtu.gov.ua/content/strategiya-2015.html.
24.   Положення „Про Державне агентство інфраструктурних проектів України (Укрінфрапроект)” затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2016 № 714 : Режим доступу: https://data.gov.ua/dataset/c28f1490-9b51-4cee-a5be-df8f50ef6f1d/resource/566ae383-21a9-4c78-a92d-86c5adc4da35.

INFRASTRUCTURE STRATEGIES TO THE QUESTION OF FORMATION OF A NEW CONCEPT

          Infrastructure strategies are an integral part of government infrastructure policies. At the same time, the analysis of scientific sources indicates that the scholars pay insufficient attention to this problem. In this regard, the author of the article aims to determine the essence of the concept and the content of infrastructure strategies in the paradigm of law. He proceeds from the etymology of the key concept, compares the interpretation of the term in lexicographic sources and scientific works.  He states that the semantic field of the term has long gone beyond the boundaries of military science and includes the name of a certain type of normative legal acts, as well as activities to fulfill long-term goals and objectives. The author of the article highlights the criterion characteristics of the key concept. He also offers the author’s definition of infrastructure strategies. The scientist interprets the key concept as a scientifically grounded complex concept, which is materialized in the form of normative legal acts with the definition of long-term prospects, goals and objectives, as well as a system of large-scale measures, the implementation of which ensures the achievement of these goals.

The researcher also analyzes strategies as the current regulatory legal acts of Ukraine. This helps the scientist to establish a mechanism for the formation and implementation of strategies on a national scale, to identify ways to improve the activities of executive authorities of Ukraine.

The methodology of the author’s vision is based on the developed innovative author’s conceptual model: strategic values – strategic priorities – strategic interests – strategic infrastructure – strategic thinking (strategic forecasting, planning and foresight) – strategic management (strategic communications, strategic architects, geostrategy) – strategic lawmaking.

Key words: state infrastructure policy, strategic infrastructure, strategy, criterion characteristics of strategies, infrastructure strategies, strategic lawmaking, strategic values, development strategies, strategic priorities, strategic planning, forecasting and foresight, institutional infrastructure, institutional capability, strategic communications

STRATEGIE INFRASTRUKTURALNE: NA PYTANIE FORMOWANIA NOWEGO KONCEPCJI

Strategie infrastrukturalne są integralną częścią polityki infrastrukturalnej państwa. Jednocześnie problem ten nie został dostatecznie rozwinięty w nauce. W tym zakresie autor artykułu dąży do określenia istoty pojęcia oraz treści strategii infrastrukturalnych w paradygmacie prawa. Ustalono etymologię i semantykę pojęcia kluczowego, ustalono jego cechy kryterialne, zaproponowano definicję autora. Metodologia wizji autora opiera się na opracowanym nowatorskim autorskim modelu pojęciowym: wartości strategiczne – priorytety strategiczne – interesy strategiczne – infrastruktura strategiczna – myślenie strategiczne (prognozowanie strategiczne, planowanie i foresight) – zarządzanie strategiczne (komunikacja strategiczna, architekci strategiczni, geostrategia) – strategiczne stanowienie prawa.

Słowa kluczowe: polityka infrastrukturalna państwa, infrastruktura strategiczna, strategia, charakterystyka kryterialna strategii, strategie infrastrukturalne, stanowienie prawa strategicznego, wartości strategiczne, strategie rozwoju, priorytety strategiczne, planowanie i prognozowanie strategiczne, infrastruktura instytucjonalna, możliwości instytucjonalne, komunikacja strategiczna

ИНФРАСТРУКТУРНЫЕ СТРАТЕГИИ: К ВОПРОСУ ФОРМИРОВАНИЯ НОВОГО КОНЦЕПТА

          Инфраструктурные стратегии выступают неотъемлемой частью государственной инфраструктурной политики. Вместе с тем, в науке данная проблема разработана недостаточно. В связи с этим автор статьи ставит цель определить сущность понятия и содержание инфраструктурных стратегий в парадигме права. Установлена этимология и семантика ключевого понятия, его критериальные характеристики, предложена его авторская дефиниция. Методология авторского видения базируется на разработанной новаторской авторской концептуальной модели: стратегические ценности – стратегические приоритеты – стратегические интересы – стратегическая инфраструктура – стратегическое мышление (стратегическое прогнозирование, планирование и предвидение) – стратегическое управление (стратегические коммуникации, стратегические архитекторы, геостратегия) – стратегическое правотворчество.

Ключевые слова: государственная инфраструктурная политика, стратегическая инфраструктура, стратегия, критериальные характеристики стратегий, инфраструктурные стратегии, стратегическое правотворчество, стратегические ценности, стратегии развития, стратегические приоритеты, стратегическое планирование и прогнозирование, институциональная инфраструктура, институционные возможности, стратегические коммуникации

Надрукована: Ліпкан В.А., Зубко Г.Ю. Інфраструктурні стратегії: формування нового концепту. Юридичний бюлетень. 2020. № 17. С. 26–39.

DOI: 10.32850/LB2414-4207.2020.17.03

Режим доступу: http://www.lawbulletin.oduvs.od.ua/archive/2020/17/5.pdf

Зубко Георгій Юрійович,

кандидат юридичних наук,

голова Інституту інфраструктурної політики ГОСЛ

Побудова ефективної державної інфраструктурної політики, в тому числі і механізму її адміністративно-правового регулювання потребує нині застосування інноваційних підходів, причому саме в правовій площині.

В Україні досить часто використовують реактивний підхід в праві, йому приписується інструментальна роль регулятора тих суспільних відносин, які вже склалися. В даному аспекті дещо нівелюється роль права саме як нормативного засобу моделювання суспільних відносин. Більшість безпекових документів моделюється і формується виходячи лише з наявних загроз, водночас за лаштунками наукових досліджень лишаються важливі глобальні проблеми та тренди, що чинять відсутній вплив не лише на суспільні відносини, а й взагалі на характер глобалізації, що прямим чином впливає на суспільні відносини всередині окремих держав.

Одним із таких трендів є формування шостого технологічного уклад, який директивно та імперативно зумовлює зміну держави та суспільства, можливо в бік деінституціоналізації взагалі і формування прямої демократії поза делегування повноважень управління обраним органам. У згаданому аспекті роль адміністративного права полягає у тому, щоб створити правові умови ефективної реалізації державної інфраструктурної політики у нових умовах, з урахуванням сучасних трендів, на основі сучасної юридичної техніки і нового праворозуміння.

Зрозуміло, що сам по собі факт розвитку нанотехнологій не гарантує ефективного розвитку України. Саме для цього потрібно сформувати механізми ефективного державно-приватного партнерства, в тому числі й підтримки інноваційної та інвестиційної ділової активності у відповідних напрямах, сформувати відповідний інфраструктурний ландшафт, в тому числі й з-поміж технологічно сполучених виробництв, які синтезують цілісну систему відтворення нового технологічного укладу. І саме в даному процесі роль норм права важко переоцінити, адже вони задають цей контур та горизонти розвитку суспільних відносин, утворюють нові юридичні факти формування та розвитку нових правових відносин.

При формуванні системи адміністративно-правового регулювання державної інфраструктурної політики України доцільно враховувати досвід провідних країн щодо формування дорожньої карти по входженню до країн шостого технологічного укладу:

1)                  чіткий, науково обґрунтований план розвитку національної економіки, конкретна дорожня карта, підготовлена провідними світовими спеціалістами;

2)                 імперативний курс на розвиток не нинішнього або минулого, а наступного технологічного укладу;

3)                 жорстка економічна політика, яка спонукає підприємців не виводити капітали за кордон, інвестувати їх в розвиток національної економіки у своїй країні;

4)                 випереджуючі вкладення в освіту, фундаментальні і прикладні дослідження і наукові розробки;

5)                 формування адекватних патріархальному, традиційно суспільству соціально-технологічних структур, орієнтованих на інноваційний прорив.

Конкретні новітні технології у сфері інфраструктури потребуватимуть новітніх інвестиційних, освітніх, гуманітарних, соціальних, інформаційних та управлінських алгоритмів, зміни життєвого укладу.

Успішна реалізація інфраструктурної стратегії сприятиме збереженню не лише контролю над власним інфраструктурним потенціалом, а й творенню національної ідентичності, яка в епоху конкуренції та суперництва смислів та цінностей, слугуватиме дороговказом майбутнього розвитку. Більше того, вона закладе підвалини для формування централізованої цифрової системи, яка може стати наступною формою організації громадянського суспільства. Адже такі тренди як цифровізація і роботизація на пряму визначають, яким саме буде наше майбутнє Ці тренди здатні радикальним чином вплинути на формування нових, в тому числі й інфраструктурних відносин.

Впровадження шостого технологічного укладу, поєднане із формуванням централізованої цифрової системи  дозволить відмовитися від жорстких механізмів саморегуляції та конкуренції, прагнення до максимізації прибутку, економічного примусу, замінивши їх ефективними цифровими технологіями управління суспільством на гуманістичних засадах.

Врешті-решт, продумана державна інфраструктурна політика може стати локомотивом для : 1) нової індустріалізації країни; 2) формування нового цифрового ринку, зокрема активне впровадження CBDC — криптовалюти Національного банку України — нової форми грошей, що випускаються в цифровому вигляді НБУ, які виступають в якості законного платіжного засобу і забезпечені резервами цінних активів, що депонуються комерційними установами в Національному банку України; 3) форсованого розвитку високих і передусім нанотехнологій і штучного інтелекту; 4) докорінного оновлення усієї техносфери, в тому числі й системи об’єктів життєво важливої інфраструктури на новій інформаційно-комунікаційній, інноваційно-технічній та організаційно-правовій основі.

Своєю чергою, за умови постановки означених мною вище цілей формування ефективного адміністративно-правового регулювання ДІФСП має будуватись винятково з урахуванням означених мною чинників. Тупцювання на місці, інтелектуальне та креативне байдикування, поєднане із ортодоксальним фокусуванням уваги лише на захисті критичної інфраструктури і відповідно до даного підходу будова відповідних цьому баченню напрямів державної політики — це шлях радикального та згубного заперечення змін та існуючих і неминуче реалізуємих трендів, який призведе до не лише втрати незалежності краху держави, а й знищенню українського суспільства.

Зубко Георгій Юрійович,

голова Інституту інфраструктурної політики ГОСЛ,

кандидат юридичних наук

Анотація

У статті формується наукова аргументація щодо необхідності розроблення категорійно-понятійної системи теорії інфраструктурної політики із застосуванням методів правничої герменевтики, юридичної компаративістики, методології міждисциплінарного підходу. На підставі аналізу ключового концепту «життєво важлива інфраструктура», подано аргументацію щодо необхідності застосування коректної наукової методології пери формуванні не лише окремих понять, а категорійно-понятійних рядів. Наведено аргументи щодо доцільності використання методів гіперзв’язків для уніфікації категорій та понять з подальшою їх легітимацією в нормативно-правових актах. З урахуванням сучасних трендів глобалізації, ускладненням структурі життєво важливих систем та розвитку інфраструктурних відносин , висновується про необхідність розроблення та провадження в науковий обіг поняття «життєво важлива інфраструктура» замість терміну «критична інфраструктура». Подані теоретичні судження тісно пов’язані із практичною необхідністю формування системи адміністративно-правового регулювання державної інфраструктурної політики.

Ключові слова: життєво важлива інфраструктура, адміністративно-правове регулювання державної інфраструктурної політики, державна інфраструктурна політика, інфраструктурні правовідносини, об’єкти життєво важливої інфраструктури, правнича герменевтика, методологія теорії інфраструктурної політики, організаційно-функціональна модель, правовий вимір державної інфраструктурної політики, державно-приватне партнерство

Актуальність теми

Актуальність дослідження змісту завдань державної інфраструктурної політики (далі — ДІП) обумовлена необхідністю не лише збереження стійкості та сталості об’єктів інфраструктури, а й формування умов для належного виконання ними своїх функцій, а також розвитку держави.

У згаданому аспекті доцільно звернути свою увагу на фундаментальні питання дефініційного характеру, які, чомусь, у більшості нинішніх публікацій, подаються майже аксіоматично. Це передусім такі:

1)    аксіоматичність застосування терміна «критична інфраструктура»;

2)    тиражування терміну «захист критичної інфраструктури» для позначення комплексу заходів з реалізації державної інфраструктурної політики;

3)    калькування з іноземної мови терміну «сектор інфраструктури».

Я порушую дані питання через те, що навіть і зараз у поважних публікаціях пропонується без належного теоретичного обґрунтування ототожнювати окремі терміни один із одним. Так, в одній з останніх публікацій НІСД прямо зазначено: «З огляду на це в різних країнах (і навіть в одній, але в різні періоди часу) в офіційних документах можна натрапити на терміни «критична інфраструктура», «національна критична інфраструктура», «національна інфраструктура», натомість: «державна система захисту критичної інфраструктури». Хоча, як правило, йдеться про одне й те саме поняття і маються на увазі аналогічні цілі та завдання щодо критичної інфраструктури» [1].

До найбільш помітних дослідників окремих фрагментів цієї системної тематики я можу віднести таких дослідників, як: В. В. Бєгун, Д. С. Бірюков, Д. Г. Бобро, А. Бочков, В. П. Горбулін, О. В. Євдін, В. А. Заславський, С. П. Іванюта, С. І. Кондратов, А. О. Корченко, А. О. Мороз, Є. Степанова, О. М. Суходоля, С. С. Теленик та ін.

Відзначаючи актуальність з’ясування змісту та запровадження нового концепту, я зосереджу власну увагу на розробленні теоретичних засад теорії державної інфраструктурної політики, зокрема на питаннях будови категорійно-понятійного апарату.

Мета статті полягає у формуванні засад побудову категорійно-понятійної системи теорії інфраструктурної політики, а також впровадження в науковий обіг поняття «життєво важлива інфраструктура». Для досягнення проголошеної мети були поставлені та вирішені такі завдання: 1) визначити зміст поняття «критична інфраструктура»; 2) із застосуванням методів правничої герменевтики, юридичної компаративістики формально-юридичного та логіко-догматичного підходів довести недоцільність і некоректність застосування даного терміну для опису явищ та тенденцій в інфраструктурному середовищі; 3) науково обґрунтувати необхідність впровадження у науковий обіг поняття «життєво важлива інфраструктура».

Виклад матеріалу

Проведене мною дослідження, а також власний практичний досвід, дозволяють висловити альтернативну існуючій в сучасній науковій парадигмі думку щодо доцільності використання терміну «життєво важлива інфраструктура». Адже саме даний термін відображає суть і зміст описуваного явища.

Ідеалізовані об’єкти та наукові факти і закони виражаються у формі понять, котрі дозволяють в ідеалізованому, абстрактному вигляді уявити собі ті чи інші сторони реалізації ДІП як самодостатнього явища об’єктивної реальності, виокремити суттєві елементи та їх взаємозв’язок. Саме у таких поняттях фіксуються та узагальнюються результати наукового пошуку [2, с. 92].

Звичайно, що допоки не розроблено теорію інфраструктурної політики, не консолідовано понятійний апарат в якості єдиної несуперечливої системи понять, що описуються явища у сфері інфраструктури, складно говорити про ефективність адміністративно-правового регулювання ДІП. Корисним є застосування міждисциплінарного підходу, водночас, почасти за умови порушення логіки дослідження, його вульгарне застосування призводить до фривольної інтерпретації та неорганічної імплементації окремих понять, які не описують сферу інфраструктурних відносин, а є штучним і подеколи надуманим пристосуванням існуючого терміну до даної сфери. Такий підхід на мій погляд не є конструктивним.

При формуванні термінологічної або категорійно-понятійної системи, на мій погляд, доцільно зважати на наступні чинники суто теоретичного характеру [2, с. 93].

По-перше, діалектичний взаємозв’язок і взаєморозвиток понять об’єктивно відбиває реальність і суперечність реалізації ДІП як самостійного виду державної політики.

По-друге, дані поняття мають бути відображені у мовних одиницях, які можуть визнаватися термінами юридичної науки, якщо вони точно відбивають співвідношення явищ і процесів, що становлять процес реалізації інфраструктурної політики, а зміст понять, своєю чергою, розкривається через їх визначення.

По-третє, поняття та категорії, що описують явища та тенденції, мають становити єдину несуперечливу систему, перебувати у взаємозв’язку з іншими. В ієрархічності будови понять, які відрізняються одне від одного за обсягом, мірою абстрактності та іншими рисами, відображений системний характер самого процесу реалізації ДІП як явища суспільного життя, що перебуває в об’єктивній залежності від інших явищ.

Якщо ж проаналізувати ключові категорії та поняття, якими послуговуються маститі автори, досліджуючи різноманітні аспекти державної інфраструктурної політики, то можна знайти чимало суперечностей як теоретичного, так і методологічного змісту.

Зокрема, визначення поняття «критичної інфраструктури», через поняття «життєво важливий» знаходимо у щорічному посланні Президента України до ВРУ 2017 року, де поняття критичної інфраструктура визначено як об’єкти, системи, мережі та ресурси, порушення функціонування або неможливість доступу до яких упродовж навіть короткого часу викликає тяжкі наслідки, спричинені неотриманням послуг та / або перериванням у здійсненній функцій, що є життєво важливими для безпечного й сталого існування населення, суспільства і держави [3, с. 57]. Аналогічний підхід дублюється і в іншій роботі [4]. Тобто поняття «критичний» описується за допомогою іншого поняття «життєво важливий».

Така ж тенденція щодо визначення поняття «критичний» через поняття «життєво важливий» зберіглася і у Щорічному посланні Президента України до ВРУ 2018 року, в якій зазначено, що запровадження концептуальних підходів до забезпечення функціонування життєво важливих для населення, суспільства та держави об’єктів і систем на базі концептів захисту, безпеки та стійкості критичної інфраструктури вимагає виведення управління сектором безпеки держави на якісно новий рівень, який передбачає прийняття рішень щодо критичної інфраструктури на основі ризик-орієнтованих підходів [5, с. 320-321].

Автори аналітичної доповіді «Організаційні та правові аспекти забезпечення безпеки і стійкості критичної інфраструктури України», визначають, що критична інфраструктура – системи, мережі, об’єкти, ресурси (як фізичні, так і віртуальні чи інформаційні), які забезпечують реалізацію життєво важливих функцій та послуг (виділено мною — Авт.) і мають настільки велике значення, що їх знищення, пошкодження або виведення з ладу призведе до найсерйозніших негативних наслідків для життєдіяльності населення, суспільства, соціально-економічного розвитку країни, обороноздатності держави та забезпечення національної безпеки [1, с. 220].

Тим більше, що далі автори надають авторські визначення таких понять :

життєво важливі послуги – послуги, які забезпечуються державними установами, підприємствами та організаціями будь-якої форми власності, збої та переривання у наданні яких призводять до швидких негативних наслідків для населення, суспільства, соціально-економічного стану та національної безпеки [1, с. 221];

життєво важливі функції – функції, які виконують державні органи, державні установи, підприємства та організації будь-якої форми власності, порушення яких призводить до швидких негативних наслідків для населення, суспільства, соціально-економічного стану та національної безпеки [1, с. 221].

Фактично, застосування формально-догматичного підходу, а також методів правничої ґерменевтики дозволяє реконструювати поняття, замінивши терміносполуку «життєво важливих функцій та послуг» на пропоновані авторами даної доповіді визначення даних понять. Наслідки застосування мною даної процедури мають наступний вигляд:

критична інфраструктура — системи, мережі, об’єкти, ресурси (як фізичні, так і віртуальні чи інформаційні), які забезпечують реалізацію послуг, які забезпечуються і функцій, які виконують державні органи, установи, підприємства та організації будь-якої форми власності, порушення, збої та переривання у наданні яких призводять до швидких негативних наслідків для населення, суспільства, соціально-економічного стану та національної безпеки і мають настільки велике значення, що їх знищення, пошкодження або виведення з ладу призведе до найсерйозніших негативних наслідків для життєдіяльності населення, суспільства, соціально-економічного розвитку країни, обороноздатності держави та забезпечення національної безпеки.

За даного випадку наочно продемонстровано нелогічність та суперечливість і відсутність сенсу у даному визначенні, яке характеризується беззмістовністю та тавтологією, унеможливлює його валентність — здатність слова вступати в синтаксичні зв’язки.

Тобто, визначення атрибутивного компонента «критичний» про іменнику «інфраструктура» відбувається за допомогою іншого атрибутивного компонента «життєво важливий». Оскільки атрибутивний компонент слугує для опису самого поняття, то заміна компонента «критичний» на компонент «життєво вважливий» одразу ж виражатиме зміст описуваного явища і спростить теоретичну будову концепту.

Категорія «життєво важливі інтереси» вживається в майже усіх безпекових документах:

• Закон України «Про національну безпеку України»;
• Закон України «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України»;
• Закон України «Про Службу безпеки України»
• Доктрина інформаційної безпеки України;
• Стратегія кібербезпеки України;
• Концепція розвитку сектору безпеки і оборони України тощо.

Натомість дане поняття і досі не має свого правового закріплення.

Водночас у Посланні Президента України до ВРУ 2017 року прямо зазначено на те що гібридна війна руйнує «життєво важливі системи країни» [3, с. 219]. Також у даному документі надибуємо й іншу лексему: життєво важливе середовище людини [3, с. 600].

Водночас на рівні наукових досліджень були здійснені різноманітні спроби  визначення поняття «життєво важливий». Зокрема, заслуговує на увагу позиція В. А. Ліпкана, який ще у 2003 році прямо зазначив на взаємозв’язок життєво важливих національних інтересів і об’єктів інфраструктури. Зокрема було визначено, що життєво важливі національні інтереси — це такі національні інтереси, які пов’язані із виживанням і безпекою нації, захистом території України і території союзників, важливих елементів інфраструктури, забезпеченням безпеки громадян та їх економічного добробуту. Життєво важливі інтереси можна визначати і як усвідомлені на рівні вищих органів державної влади потреби народу у збереженні й розвитку національних цінностей, національного багатства, вдосконалення економічного й політичного устрою суспільства. Для захисту інтересів цієї категорії Україна має рішучо використовувати усі наявні засоби, включаючи при необхідності, застосування своєї військової могутності [6].

Життєво важливі інтереси відбивають фундаментальні, базові потреби нації, порушення або неможливість задовольнити які може призвести до її колапсу. Через це, природно, що кожна нація має власні, властиві лише їй, національні інтереси [7]. Цей суттєвий момент необхідно враховувати при створенні систем колективної, міжнародної, глобальної безпеки. Суттєвим для розуміння змісту життєво важливих національних інтересів є аналіз понять „національні потреби” і „національні цінності” [8].

Зокрема, на підтвердження даної думки, мною було здійснено аналіз зарубіжних підходів до визначення об’єктів інфраструктури та їх категоризації, результати якого доводять слушність думки про доцільність оперування поняттям «життєво важливі національні інтереси», яке більш точно і влучно відображає національні цінності та потреби, а відтак і сенс категоризації об’єктів інфраструктури за категоріями важливості.

Отже впровадження в науковий обіг поняття «життєво важливі об’єкти інфраструктури» має наукове обґрунтування.

Також, розробляючи те чи інше поняття, доцільно зважати і на той факт, що дане поняття має бути органічно вписано в термінологічну систему, що описує явища та тенденції, інфраструктурні відносини як цілісну систему, в тому числі і на засадах синергетичної парадигми. Адже нестабільність, випадковість, нелінійність, власно які і виступають об’єктами рефлексії синергетики, досліджуються в рамках різноманітних науково-теоретичних шкіл, водночас в Україні результати теоретичних напрацювань не знаходять поки що свого належного практичного втілення.

У даному ракурсі відзначу, що застосування синергетичної парадигми в поданому контексті дозволяє виділити складові інфраструктурного середовища, яке характеризується наступними складовими:

• на мікрорівні — створення нової культури взаємовідносин на засадах державно-приватного партнерства;
• на макрорівні — формування загальнонаціональної мети розвитку інфраструктури;
• на глобальному рівні — формування балансу розвитку та реалізації інтересів окремих країн (транснаціональних корпорацій, в тому числі і в кіберпросторі) з інтересами розвитку інфраструктури окремих держав (соціальних систем).

Притаманна сучасному світу поліполярність та полікультурність набуває нових невиразних форм [9], адже глобальне лідерство США вже не має ознаки однозначного домінування, а прагнення Китаю, Індії, Росії до встановлення власних сил та центрів впливу, в тому числі і через застосування прямої військової сили, формування космічної зброї призводить до закладення значного потенціалу до нестабільності сучасного як безпекового, так і як наслідок інфраструктурного ландшафту. Руйнування класичного розуміння поняття «ідентичності» [10, с. 228], призвели до втрати самоідентичності окремих соціальних систем, але не спричинило мирного, підкреслю, саме мирно го співіснування на засадах поєднання світоглядів, толерантності та рівноправ’я співіснування різних соціальних систем, внаслідок чого утворилася прогалина між титульними етносами ті мігрантами, які дедалі більше усвідомлюють необхідність свого збереження через повернення та розвиток власних гето.

Саме за таких об’єктивно існуючих умов, термін «життєво важлива інфраструктура» більш точно та чітко описує зміст явища, його характерологічні та іманетні ознаки. Дане поняття більш коректно та точно відображає зміст надання життєво важливих послуг та реалізацію життєво важливих функцій. Також з урахуванням постійної зміни сучасного інфраструктурного ландшафту в геокультурному контексті дане поняття може виконувати інтегративну роль, яке зможе об’єднувати різні соціальні системи на основі спільних цінностей, які власно і визначатимуть контури та специфіку як безпечного існування та розвитку так і стійкості об’єктів інфраструктури в умовах невизначеності.

Таким чином, з урахуванням наведеного, пропоную позбутися штучного ускладнення розуміння процесів та явищ і увести до наукового обігу поняття «життєво важлива інфраструктура», яке пропоную визначати наступним чином:

життєво важлива інфраструктура — системи, мережі, об’єкти, ресурси (як фізичні, так і віртуальні чи інформаційні), послуги, які мають настільки велике значення, що їх знищення, пошкодження або виведення з ладу призведе до найсерйозніших негативних наслідків для життєдіяльності людини, суспільства і держави, соціально-економічного розвитку країни, обороноздатності держави та забезпечення національної безпеки.

На підтримку моєї позиції також можу навести досвід Данії, в законодавстві якої відсутній термін «критична інфраструктура», «сектор інфраструктури», натомість законодавець послуговується терміном «життєво важливі соціальні функції». До таких функцій, зокрема, належать:

1)    енергозабезпечення;

2)    інформаційно-комунікаційні технології;

3)    транспортне забезпечення;

4)    водопостачання;

5)    продовольче забезпечення;

6)    фінансове забезпечення;

7)    пожежні та аварійно-рятувальні служби, поліцейські функції, військова допомога органам державної влади;

8)    охорона здоров’я та соціальні послуги;

9)    оборона, розвідка і безпека;

10)                        виконання повноважень органами влади всіх рівнів [11].

Так само і в ключовому документі Швеції, який регулює суспільні відносини в інфраструктурній сфері, прямо зазначено на життєво важливі соцієтальні функції [12].

Висновки

Таким чином, як бачимо, сутність та зміст виконуваних завдань майже співпадає з тим, що в інших країнах називають терміном «критична інфраструктура».

Взагалі ж відзначу, що сучасним науковим дослідженням у сфері інфраструктури бракує застосування саме методологічних підходів, особливо коли йдеться про розроблення категорійно-понятійної системи.

Із цього приводу можe погодитись із В. Г. Фатхутдіновим, який влучно зауважив: «Механічна рокіровка без опори на глибинну семантику термінів, практику термінологічного вживання у більшості законів, насамперед у Конституції України, сліпе калькування запозичених номінацій не тільки спотворюють понятійний апарат науки, але й перешкоджають розумінню ролі і функцій нових соціальних інституцій. Це дає підстави порушувати питання щодо уніфікації ключової термінології адміністративної діяльності, а також внесення відповідних змін до прийнятих без ґрунтовної наукової експертизи законів» [13].

Нарешті, впровадження у наукову мову пропонованого мною терміну «життєво важлива інфраструктура» привнесе позитивного забарвлення не лише мові, а й діям, адже постійне вживання слова «критичний» є негативним і формує негативне ставлення як до самих об’єктів, так і до діяльності із реалізації державної інфраструктурної політики.

Список використаної літератури:

1.  Організаційні та правові аспекти забезпечення безпеки і стійкості критичної інфраструктури України : аналіт. доп. / [Бобро Д. Г., Іванюта  С.  П.,   Кондратов   С.   І.,   Суходоля   О.   М.]   /   за   заг.   ред. О. М. Суходолі. – К. : НІСД, 2019. – 224 с.
2.  Оперативно-розыскная деятельность: Учебник / Под ред. К.К. Горяинова, В.С. Овчинского, А.Ю. Шумилова. — М.: ИНФРА-М, 2001.
3.   Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2017 році». – К. : НІСД, 2017. – 928 с.
4.  Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні : зб. матер. міжнар. експерт. нарад / упоряд. Д. С. Бірюков, С. І. Кондратов ; за заг. ред. О. М. Суходолі. – К. : НІСД, 2016. – 176 с.
5.  Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2018 році». – К. : НІСД, 2018. – 688 с.
6.  Ліпкан В. А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України : : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2003. — 600 с.
7. Ліпкан В.А., Максименко Ю.Є., Желіховський В.М. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції : Режим доступу: https://pidruchniki.com/12461220/politologiya/klasifikatsiya_natsionalnih_interesiv.
8. Ліпкан В. Інтереси держави: інтегральна категорія безпекознавства і державознавства // Актуальні проблеми державотворення : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 28 червня 2011 року). — К. : ФОП Ліпкан О. С., 2011. — С. 7—9.
9.  Тимошенко В. Плюралістична теорія держави Б.О. Кістяківського / В. Тимошенко // Право України. — 2005. — №3. — С. 122–125.
10.  Викторов А. Ш. Ведение в социологию безопасности. Курс лекций. М. : «Канон ⁺» РООИ «Реабилитация», 2008. — 568 с.
11. Режим доступу: https://brs.dk/viden/publikationer/Documents/National%20Risk%20Profile%20for%20Denmark%20LOWRES.pdf.
12. Action Plan for the Protection of Vital Societal Functions & Critical Infrastructure. DanagårdLiTHO. July 2014. – 32 P.
13. Фатхутдінов В. Г. Громадський vs публічний у дзеркалі правничої герменевтики / В. Г. Фатхутдінов// Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія: юридичні науки. — Херсон, 2015. — Випуск 4, Т. 1. — С. 45—50.

Зубко Г.Ю. Безпека космічної інфраструктури як напрям державної інфраструктурної політики України. Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції. 2019. № 4. С.

Зубко Георгій Юрійович,

голова Інституту інфраструктурної політики ГОСЛ

кандидат юридичних наук

Анотація

У статті формується наукова аргументація щодо виділення окремого виду інфраструктури — космічної інфраструктури. Подано аргументацію щодо необхідності розроблення відповідних напрямів державної інфраструктурної політики. Проаналізовано зарубіжний досвід формування державної політики щодо захисту об’єктів космічної інфраструктури. Доведено органічний зв’язок між ефективним захистом космічної інфраструктури і функціонування системи інфраструктури в інших чотирьох просторах. Аргументовано мілітаризацію космічної інфраструктури. Здійснено пропозиції щодо вдосконалення законодавства України, що регулює відносини у сфері інфраструктури. Продемонстровано необхідність формування інфраструктурного законодавства. Обґрунтовано необхідність закріплення на рівні законодавства такого виду інфраструктури як космічна інфраструктура.

Ключові слова: космічна інфраструктура, державна інфраструктурна політика, інфраструктурні правовідносини, безпека космічної інфраструктури, об’єкти критичної інфраструктури, державна політика, правове регулювання, правовий вимір державної інфраструктурної політики, державно-приватне партнерство, категоризація об’єктів інфраструктури, паспортизація об’єктів критичної інфраструктури

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими чи практичними завданнями. Північноатлантичний Альянс (НАТО) вперше за свою історію ухвалив космічну стратегію. Про це в четвер, 27 червня 2019 року, заявив генеральний секретар Альянсу Єнс Столтенберг на зустрічі міністрів оборони в Брюсселі. “Космос має важливе значення для захисту Альянсу та стримування”, – переконаний Столтенберг, цитує агенція новин dpa [1].

На тлі цього акцентую увагу на тому, що в майбутньому вирішальними під час конфліктів будь-якої інтенсивності, в тому числі й війн та гібридних війн можуть виявитися саме можливості для встановлення контролю над космічною інфраструктурою супротивника. Зокрема це може мати місце через атаки стратегічно важливих супутників або застосування озброєнь у космічному просторі.

Зважаючи на глобалізаційні процеси, зникнення монополярного світу, переходу до поліполярного світу актуалізується питання захисту об’єктів критичної інфраструктури, відповідно до сучасних тенденцій, зокрема об’єктів космічної інфраструктури.

Ступінь наукової розробленості теми. Науковими проблемами захисту критичної інфраструктури здебільшого займаються дослідники Національного інституту стратегічних досліджень, найбільш систематизовані результати роботи яких викладено в роботі „Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні”[2]. Окремі аспекти державної інфраструктурної політики в обраному контексті і у власний для себе спосіб розглядали в різні часи такі дослідники, як: В. В. Бєгун, Д. С. Бірюков, Д. Г. Бобро, А. Бочков, В. П. Горбулін, В. Ф. Гречанінов, О. В. Євдін, В. А. Заславський, С. І. Кондратов, А. О. Корченко, А. О. Мороз, Є. Степанова, О. М. Суходоля, С.С. Теленик та інші.

Утім в даних публікаціях не згадується про космічну інфраструктуру, іноді однобоко аналізуються і подаються перекладені з іноземних мов матеріали, які не часто можуть бути інтерпретовані, а тим більше імплементовані до української правової дійсності. Відповідно космос не визнається в Україні сферою, в якій функціонують об’єкти критичної інфраструктури, а отже і відсутні напрацювання навіть гіпотетичного характеру щодо напрямів державної інфраструктурної політики щодо забезпечення безпеки космічної інфраструктури. Більше того, На жаль у схваленій Концепції створення державної системи захисту критичної інфраструктури жодним словом не згадано про космос і космічну інфраструктуру [2].

Також поза фокусом наукової уваги здебільшого цивільних дослідників даної проблематика залишається важлива тенденція : мілітаризація космічного простору і відповідно мілітаризація космічної інфраструктури. А в цілому я констатую про наявну мілітаризацію інфраструктурних відносин.

Також акцентую і на тій обставині, що поза увагою лишаються такі види війн як інфраструктурні війни, які є проявом гібридних війн. Це, своєю чергою, спричинює помилкове та однобоке дослідження загроз критичній інфраструктурі лише крізь призму лише загроз внутрішніх.  Зокрема, в Стратегії національної безпеки України визначено наступні загрози безпеці критичної інфраструктури: 1) критична зношеність основних фондів об’єктів інфраструктури України та недостатній рівень їх фізичного захисту; 2) недостатній рівень захищеності критичної інфраструктури від терористичних посягань і диверсій; 3) неефективне управління безпекою критичної інфраструктури і систем життєзабезпечення (п 3.8.).

Водночас лишаються поза науковою увагою загрози нового рівня (інфраструктурні війни, блок-чейн технології, уведення криптовалют, застосування штучного інтелекту, запуск квантового інтернету, неконтрольований розвиток хмарних сервісів, біоінженерія, космічний туризм, випробування космічної зброї, хакінг супутників тощо), що можуть нанести шкоду життєво важливим об’єктам національної інфраструктури, які не перебувають в космосі.

Отже, саме на вирішення даного наукового завдання і спрямована ця наукова стаття.

Метою статті є наукове обґрунтування необхідності виділення космічної інфраструктури в якості окремого та самостійного елемента інфраструктури і формування відповідної системи адміністративно-правового регулювання розроблення та реалізації державної інфраструктурної політики в таких просторах як: земля, повітря, вода, кіберпростір, космос.

Виклад основного матеріалу.

Показове нехтування розвитком космічної галузі, залучення інвестицій та запровадження механізмів участі недержавних суб’єктів у розвиток космічної галузі стало відхилення ВРУ у травні 2019 року законопроекту, в якому пропонувалося внести до статті 4 закону “Про підприємництво” зміни, які даватимуть можливість ведення підприємницької діяльності з розроблення, випробування, виробництва та експлуатацією ракет-носіїв недержавним суб’єктам підприємницької діяльності [3]. І це незважаючи на те, що поки низка державних космічних підприємств в даний момент переживає не найкращі часи, бізнес в Україні готовий вкладати кошти в розвиток проектів з області космосу, і це теж грає на руку появі інтересу в цій сфері. Приблизно рік тому в Дніпрі запустився “космічний” бізнес-інкубатор Space Hub.

Міжнародна компанія Noosphere активно інвестує в космічні проекти в Україні та за її межами. У компанії є кілька спільних проектів з КБ “Південне” в області розробки космічних модулів і ракетних двигунів, дослідження космосу і великих даних. Серед проектів, в які інвестує Noosphere, – розробка нової супутникової платформи на основі CubeSat, такі супутники можуть створюватися під різні завдання в найкоротший час.

EOS Data Analytics – це хмарний сервіс, який в автоматичному режимі займається аналізом даних для геоінформаційних систем на підставі супутникових знімків, поведінкових факторів, геопросторових даних та інформації про робочі процеси клієнта. Компанія SETS займається створенням високопродуктивних електричних двигунів для космічних кораблів. Персонал для міжнародних проектів, якими займається Noosphere, частково наймається в Україні. Переважно, це RnD (дослідження і розробка) [4].

Тож неприйняття даного закону порушує ч.2 ст. 4 Закону України «Про космічну діяльність», в якій чітко зазначено, що основною засадою космічної діяльності виступає державна підтримка комерціалізації космічної  діяльності  та залучення  інвестицій  в  космічну  галузь  України [10]. Тож неприйняття законопроекту ВРУ у червні 2019 року має доволі глибинні причини, в яких мають розбиратися відповідні правоохоронні органи та сили безпеки, адже навмисне перешкоджання формування інвестиційного клімату та залучення приватних інвестицій у космічну діяльність може трактуватися як загроза національній безпеці, яка знаходить свій вияв у наступному:

• навмисне уповільнення соціально-економічного та наукового прогресу держави, зростанню добробуту громадян;
• припинення державно-приватного партнерства в космічній сфері;
• унеможливленню участі України у розв’язанні цивілізаційних проблем людства;
•    перешкоджання розвитку космічної  науки  і  техніки,  космічних  послуг  та  цифрових технологій;
•     унеможливлення створення потужного експортного потенціалу космічної галузі, зокрема потужного виробництва та використання космічної інфраструктури, споживання космічних послуг;
•      закриття доступу в космос, здійснення наукових досліджень Землі та космічного простору;
•     унеможливлення створення та підтримки космічної інфраструктурою обороноздатності держави, державного суверенітету космічними засобами, сучасного інформаційно-комунікаційного простору держави;
•      перешкоджання створення стійких умов для реалізації стратегічних національних інтересів в космічній сфері, в тому числі у сфері національної безпеки;
•      стримування вдосконалення сучасної освіти, в тому числі із використанням сучасних інформаційно-комунікаційних технологій;
•      перешкоджання участі України у контролі за виконанням угод,  учасницею яких є Україна, що стосуються космічної діяльності і міжнародної безпеки і можуть впливати на рівень стійкості національної інфраструктури та національної безпеки в цілому.

Ось, на перший погляд, не зовсім «актуальне питання» щодо необхідності розроблення космічної інфраструктури, насправді має істотне значення для подальшого розвитку України, адже космічна інфраструктура чинить вплив на усі інфраструктурні об’єкти в усіх інших чотирьох просторах.

Визначення космосу одним із секторів (сфер) критичної інфраструктури ще й досі не розглядається навіть найбільш розвиненими країнами як аксіоматичне правило. У сучасній монографії колективу авторів щодо аналізу актуальних проблем захисту критичної інфраструктури, така сфера як космос виділена лише у Великій Британії [5].

Водночас, зважаючи на статус України, її геополітичну роль та місце в світовій архітектурі безпеки та інфраструктурний ландшафт Європи, космічна інфраструктура має інтерпретуватися як складовий елемент критичної інфраструктури, що має знайти відповідне відображення як в існуючих, так і в розроблюваних нормативно-правових актах.

Більше того, з урахуванням крокування України до НАТО, такий підхід сприятиме більшому зближенню України та НАТО, а також створить поживний ґрунт для залучення інвестицій і забезпечення безпеки космічної інфраструктури, та і взагалі участі України в інфраструктурних проектах НАТО.

Я переконаний, що вектор адміністративно-правового забезпечення реалізації державної інфраструктурної політики також треба змінювати. Передусім відходити від застарілих підходів, коли всі небезпеки розглядаються виключно через внутрішні загрози. Даний висновок є наслідком проведеного мною формально-юридичного аналізу чинної Концепції створення державної системи захисту критичної інфраструктури, так і проекту Закону України «Про критичну інфраструктуру та її захист», а також Стратегії національної безпеки України, Стратегії кібербезпеки України.

Така помилка вже була зроблена, внаслідок чого Україна отримала гібридну, а потім і справжню війну від того, від кого ніхто не очікував. Більше того, незважаючи на кіберглобалізацію, більшість загроз інфраструктурі визначені в схваленій КМУ концепції без урахування кіберзагроз і вже ухваленої Стратегії кібербезпеки України. Даний факт потребує також наукової і законодавчої уваги у вигляді узгодження та уніфікації підходів до визначення засад державної інфраструктурної політики.

Також слід визнати і той факт, що нині відбувається мілітаризація як інфраструктурних відносин, так і мілітаризація космосу: найбільш розвинені держави  прагнуть встановити контроль над космосом, розміщуючи там військові супутники, здійснюючи випробування протисупутникових ракет, прагнучи встановити контроль над супутниками, які на орбіті, в тому числі із використанням хакерського обладнання, тим самим створюючи загрозу мирному використанню космосу.

Україна немає права лишатися осторонь даних процесів, нехтуючи визнанням навіть на доктринальному та нормативному рівнях існування у неї об’єктів критичної інфраструктури у космосі, тобто існування та подальшого розвитку та нарощування національної космічної інфраструктури. Наступальна стратегія держави  ґрунтується на передбаченні та моделюванні тих правовідносин, які мають сформуватися внаслідок невідворотного розвитку світових процесів і тенденцій. І нехай технологічно наша держава ще має достатній потенціал для вдосконалення, ми вже зараз маємо твердо і рішуче заявити пор існування в України національних інтересів в космосі і відповідно існування у неї космічної інфраструктури¸ яка потребуватиме функціонування ефективної як державної, так і міждержавної, в тому числі системи безпеки НАТО.

Допомога НАТО і партнерство з даною організацію може відбуватись в рамках використання переваг супутникового зв’язку та навігаційних систем з метою допомоги військам або ж відстеження руху військ, а також розпізнавання й виявлення пусків ракет. Глобалізація світу збільшує залежність ефективного існування держав від супутників, в тому числі й супутникового зв’язку. Приміром, допомогою комунікаційних супутників активно користуються під час воєнних операцій. Дані супутників також не менш активно використовуються з розвідувальною метою. А ще вони можуть допомогти під час раннього виявлення пусків ракет з ворожої території [1].

Водночас атака на українські супутники може істотно послабити обороноздатність нашої держави. Більше того, знищення космічної інфраструктури може істотно послабити або зменшити ефективність існування об’єктів інфраструктури в інших просторах.

Сучасний інфраструктурний ландшафт у космосі також характеризується мілітаризацією. Нині США, Китай, Індія та Росія постійно збільшують власні можливості для ведення війни у космічному просторі.

Ось проста хронологія подій 2019 року щодо будови безпекоінфраструктурної політики у космосі.

У лютому 2019 року Президент США Дональд Трамп з метою захисту американських супутників, стримування і переваги у новому поколінні загроз, а також  забезпечення домінування США у космосі оголосив про створення космічних військ.

У березні 2019 року Індія вперше випробувала протисупутникову зброю. «Протисупутникова зброя – ASAT – успішно націлена на супутник на низькій навколоземній орбіті. Операція Місія Шакті була важкою метою для досягнення, але була успішно завершена протягом трьох хвилин після запуску», – підкреслив глава уряду Індії. Протисупутникова ракета або ASAT – це космічна зброя, призначена для відключення або знищення супутників зі стратегічною військовою метою. Її створила Індійська організація космічних досліджень і розробок [6].

Підкреслю, що Індія стала четвертою країною у світі, яка змогла продемонструвати свою військову міць у космосі

Після цих випробувань настала негайна і вкрай різка і негативна реакція з боку глави Національного управління з аеронавтики і досліджень космічного простору (NASA) Джима Брайденстайна, котрий заявив, що протисупутникові випробування Індії несумісні з пілотованими польотами в космос і загрожують безпеці Міжнародної космічної станції (МКС) [7].

У квітні 2019 року Ізраїль також прагне встановити власну інфраструктуру, використовуючи при цьому Місяць. Зокрема, після невдалого запуску космічного апарату до Луни у квітні 2019 року Біньямін Нетаньяху, який спостерігав за останніми хвилинами польоту, після аварії пообіцяв усім присутнім, що Ізраїль протягом наступних трьох років доб’ється, щоб його апарат сів на Місяць [8].

У червні 2019 було оголошено про розроблення космічної стратегії НАТО у відповідь на ескалація та мілітаризація космічного простору з боку Китаю та Росії [9].

13 липня 2019 року Президент Франції Еммануель Макрон заявив про те, що створення національного командування космічними військами є питанням національної безпеки. Згідно з планом військових витрат на 2019-2025 роки, Франція направить на оборону в космосі і формування стратегічної автономії —  3,6 мільярда євро [10]. Більше того, 30 липня 2019 року Міністр оборони Франції Флоренс Парлі заявила: «Якщо нашим супутникам загрожують, ми маємо намір дати відсіч. Ми залишаємо за собою право реагування, і це може мати на увазі використання потужної зброї. Активний захист не є наступальною стратегією; це самооборона. Ми будемо розробляти енергетичні лазери — область, в якій країна поки відстає» [][1].

Слідом за Францією про формування космічних військ у серпні 2019 року також заявила і Японія, Уряд якої завершить процедуру з формування космічних підрозділів у Силах Самооборони до 2020 року [][2].

Водночас Росія, яка станом на 9 серпня 20919 року досі офіційно не має космічних сил вельми негативно поставилася до створення таких військ Францією, зокрема МЗС  Росії заявило, що Франція стала другою (після США) державою, яка офіційно визнала можливість виникнення збройного конфлікту в космічному просторі. у відомстві зауважили, що в документі у відповідь на «недружні» або «ворожі» дії щодо французьких космічних об’єктів допускаються заходи протидії, «зокрема, як ми розуміємо, і силового характеру» [][3].

Тому як політичній, так і правничій еліті не потрібно перебувати в ілюзіях щодо того, що України розвиток космічної інфраструктури не стосується. Якщо зберігатиметься такий підхід, то ми назавжди втратимо не лише право бути космічною державою, а й ефективно розвивати об’єкти інфраструктури, що розташовані і на морі, і на суші, і у повітрі, і у кіберпросторі.

Інакше кажучи, на мій погляд ефективне функціонування космічної інфраструктури виступатиме запорукою ефективності системи інфраструктури в цілому в усіх вимірах: земля, повітря, вода, кіберпростір і безпосередньо космос. Що потребує адекватного віддзеркалення при розроблення нормативно-правових актів, які регулюють суспільні інфраструктурні відносини.

Як це не тривіально лунає, але сам термін «космічна інфраструктура» вживається у ст. 1 Закону України «Про космічну діяльність», який було прийнято 23 року тому —у 1996 році [11], а останні правки вносилися аж у далекому 2015 році…Отже про «важливість» розвитку космічної сфери в цілому і космічної інфраструктури зокрема говорять цифри самі за себе.

Інфраструктурне середовище має бути таким, яким є загрози. Отже і державна інфраструктурна політика має враховувати не бажання, або небажання бачити оточуючу дійсність, а реальну дійсність та тенденції, реалізація яких може створити незворотний та перманентний стан дестабілізації критичної інфраструктури і національної безпеки в цілому.

Україна — одна з небагатьох країн світу, яка має замкнутий цикл ракетобудування, починаючи з ракетного палива, закінчуючи готовими корпусами, ракетами-носіями і космічними апаратами. Левова частка створення космічного устаткування припадає на державні підприємства, які підпорядковуються спеціальному уповноваженому органу – Державному космічному агентству України. У нашій країні виробляється наступне космічне обладнання:

- двигуни, вузли і агрегати ракетоносіїв,

- космічні апарати,

- окремі системи космічних апаратів,

- ракетно-космічні комплекси,

- ракети-носії.

У портфоліо української космічної галузі входить три сімейства ракет-носіїв, які запускаються на чотирьох космодромах світу. Одна з головних ролей в космічній галузі країни – у конструкторського бюро “Південне” – це державне підприємство, доходи якого від міжнародних замовлень рік за роком перевершують розмір державного фінансування. За час незалежності українськими ракетами було здійснено 148 пусків. Ракети стартували з космодромів Плесецьк, Байконур, Воллопс, платформи “Морський старт”. На орбіту було виведено близько 300 космічних апаратів на замовлення різних країн світу [4].

Висновки

1. Космічна інфраструктура — потужний елемент національної інфраструктури України.
2. Мілітаризація космосу впливає на мілітаризацію космічної інфраструктури і відповідно на мілітаризацію інфраструктурних відносин, що має знайти адекватне відображення у нормативно-правових актах, що регулюють суспільні відносини у сферах  національної безпеки та інфраструктури.
3. Космічна інфраструктура впливає на всі об’єкти інфраструктури в усіх просторах: на землі, у повітрі, на воді і у кіберпросторі.
4. Україна має розвивати космічну інфраструктуру, має запускати на орбіту власні супутники, створити потужну космічну інфраструктуру.
5. Для реалізації поставлених завдань постає актуальна і нагальна потреба у розробленні відповідних напрямів державної політики у цій сфері і адекватних напрямів їх адміністративно-правового забезпечення.

Завершити хочу словами німецького заступника керівника Ради міжнародних відносин Хрістіана Мьолінга: «There is no way to fight a war without the use of space infrastructure» (Cьогодні не існує шляхів ведення війни поза використання космічної інфраструктури) [9].

Список використаної літератури:

1. НАТО вперше схвалило космічну стратегію : Режим доступу : https://www.dw.com/uk/%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE-%D0%B2%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B5-%D1%83%D1%85%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D0%BB%D0%BE-%D0%BA%D0%BE%D1%81%D0%BC%D1%96%D1%87%D0%BD%D1%83-%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%B3%D1%96%D1%8E/a-49381527-0
2. Концепція створення державної системи захисту критичної інфраструктури : Розпорядження КМУ розпорядженням Кабінету Міністрів України від 6 грудня 2017 р. № 1009-р.
3. Рада провалила закон про залучення інвестицій у космічну галузь : Режим доступу: https://www.rbc.ua/ukr/news/rada-provalila-zakon-privlechenii-investitsiy-1558024517.html.
4. ТОП-10 досягнень незалежної України у космічній сфері : Режим доступу : https://www.depo.ua/ukr/life/top-10-dosyagnen-nezalezhnoyi-ukrayini-u-kosmichniy-sferi-15082016114500.
5. Організаційні та правові аспекти забезпечення безпеки і стійкості критичної інфраструктури України : аналіт. доп. / [Бобро Д. Г., Іванюта  С.  П.,   Кондратов   С.   І.,   Суходоля   О.   М.]   /   за   заг.   ред. О. М. Суходолі. – К. : НІСД, 2019. – 224 с.
6. В Індії заявили про успішне випробування протисупутникової зброї : Режим доступу : https://www.rbc.ua/ukr/news/indii-zayavili-uspeshnom-ispytanii-protivosputnikovogo-1553683869.html.
7. У NASA заявили про загрозу МКС через космічні випробування Індії : Режим доступу : https://www.rbc.ua/ukr/news/nasa-zayavili-ugroze-mks-kosmicheskih-ispytaniy-1554155968.html.
8. Перший ізраїльський місяцехід розбився при посадці на Місяць : Режим доступу : https://www.rbc.ua/ukr/news/pervyy-izrailskiy-lunohod-razbilsya-posadke-1555024812.html.
9. NATO prepares first outer space strategy to deal with new threats : Режим доступу : https://www.ft.com/content/08bb833c-9439-11e9-aea1-2b1d33ac3271.
10. Франція створить космічні війська : Режим доступу : https://www.dw.com/uk/%D1%84%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96%D1%8F-%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%82%D1%8C-%D0%BA%D0%BE%D1%81%D0%BC%D1%96%D1%87%D0%BD%D1%96-%D0%B2%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0-%D0%BC%D0%B0%D0%BA%D1%80%D0%BE%D0%BD/a-49581686-0.
11. Про космічну діяльність : Закон України // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1997, N 1, ст. 2.

радник Президента ГОСЛ,

Заступник начальника управління координації діяльності у сфері оборони та безпеки  – начальник відділу стратегічного планування у секторі оборони та безпеки департаменту стратегічного розвитку сектору оборони та безпеки Мінекономрозвитку

Необхідність перегляду питань захисту систем, об’єктів та ресурсів, які є критично важливими для функціонування суспільства, соціально-економічного розвитку країни та національної безпеки виступає нагальною проблемою не лише в практичній царині, а й передусім потребує свого вирішення в рамках наукових дискусій, відпрацювання науково обґрунтованих концепцій.

Вибухи на військових складах у Калинівці та Балаклеї, а також остання масштабна хакерська атака «Petya» на сервери Кабінету Міністрів України та більшості державних органів, а також на критично важливі об’єкти енергетичної інфраструктури, показали, що питання забезпечення захисту об’єктів критичної інфраструктури держави є настільки складним, що для його вирішення не достатньо наявного у держави законодавчого та інституційного інструментарію.

Слід констатувати, що на сьогодні з позицій системного підходу, а також з урахуванням застосування теорії математичного моделювання та теорії адаптивних систем єдина державна система захисту критичної інфраструктури фактично відсутня. Більше того, захист об’єктів, які згідно зі світовою практикою відносять до категорії «критичної інфраструктури», врегульований сегментарно та,  переважно, у відомчих нормативно-правових актах. Таким чином відсутність системного правового впливу на дану сферу суспільних відносин призводить до хаотичного та фрагментарного, почасти лише оперативного управління державною інфраструктурною політикою.

Це призводить до того, що окремо здійснюються заходи фізичного захисту, окремо – заходи цивільного захисту, окремо – кіберзахист. Також, відокремлено існує механізм запобігання, реагування і припинення терористичних актів та мінімізації їх наслідків.

Як наслідок, констатую,  що в Україні фактично відсутній центральний орган виконавчої влади, який би здійснював організацію державної інфраструктурної політики.

Водночас підкреслю, що роль спеціальних служб у захисті об’єктів критичної інфраструктури, одна з найголовніших. Це пов’язано насамперед з тим, що саме на спеціальні служби покладено функцію недопущення дестабілізації національних систем, в т.ч. національної кредитно-банківської системи та страхового ринку; а також протидія втручанню у стабільне функціонування систем, в т.ч. кредитно-банківської системи та системи державних фінансів, використанню їх на шкоду національним інтересам України.

З огляду на динамічність поширення загроз національній безпеці держав, необхідно якнайшвидше створити єдину державну систему захисту критичної інфраструктури України.

Хочу звернути увагу, що критична інфраструктура є надскладним комплексом елементів, серед яких: низка організаційних структур, різні управлінські моделі, залежні і взаємозалежні функції і системи і у фізичному, і у віртуальному просторах.

З огляду на це, першочерговим завданням є перехід від фрагментарного підходу до виокремлення цієї системи як єдиного цілого. Для цього необхідно сформувати нормативно-правову базу й створити відповідне інституційно-організаційне забезпечення.

Відтак, за ініціативи Служби безпеки України спільно з Мінекономрозвитку було вирішено запропонувати концептуально нове рішення щодо запровадження державного механізму регулювання сфери захисту критичної інфраструктури. З цією метою було розроблено та прийнято Урядом розпорядження Кабінету Міністрів України “Про схвалення Концепції створення державної системи захисту критичної інфраструктури України.

Зауважу, що запропонована нами державна система захисту критичної інфраструктури закладає якісно новий рівень державного управління у цій сфері: сучасні підходи до управління безпековими ризиками, оптимізоване використання наявних ресурсів, гнучкість та швидкість реагування на інциденти та кризи.

Комплексне створення державної системи захисту критичної інфраструктури  розраховане на десятирічний термін (з 2017 по  2027 роки) та передбачає: визначення нормативно-правової бази у сфері захисту критичної інфраструктури та інституційні й організаційні засади державної системи захисту критичної інфраструктури.

У законі доцільно врегулювати питання щодо:

1) створення та функціонування державної системи захисту критичної інфраструктури;

2) визначення функцій, повноважень та відповідальності центральних органів виконавчої влади та інших органів у сфері захисту критичної інфраструктури, зокрема і визначення державного органу, який координуватиме захист критичної інфраструктури;

3) запровадження єдиної методології проведення оцінки загроз критичній інфраструктурі та реагування на них;

4) запровадження критеріїв та методології віднесення об’єктів інфраструктури до критичної інфраструктури та інше.

З огляду на це постає низка важливих, навіть ключових питань, які ми маємо не лише обговорювати на наукових конференціях, а намічати механізми їх чіткого вирішення та впровадження вжиття.

Наголошу на тому, що за нинішніх умов недостатньо лише законодавчо закріпити модель державної системи захисту критичної інфраструктури, потрібно створити дієвий механізм реагування на ту чи іншу загрозу об’єктам критичної інфраструктури, яка лежить зовсім в інший площині та потребує консолідованих зусиль усього сектору безпеки та оборони держави.

аспірант кафедри проектного менеджменту

Одеського регіонального інституту державного управління

при Президентові України,

Стратегією сталого розвитку «Україна – 2020» [5] в Україні за вектором відповідальності передбачено проведення децентралізації та реформи державного управління, відповідно до чого ухвалено низку нормативно-правових актів, що регламентують нові умови функціонування системи місцевого самоврядування: Концепція реформи місцевого самоврядування та територіальної організації  влади [4], закони України «Про співробітництво територіальних громад» [3], «Про добровільне об’єднання територіальних громад» [2] тощо. Ініціювання реформи децентралізації стало об’єктивною реакцією на неспроможність системи місцевого самоврядування задовольняти потреби суспільства. Однією з найбільш гострих проблем, відповідно до Концепції, які потребують швидкого вирішення, є неузгодженість місцевої політики щодо соціально-економічного розвитку з реальними інтересами територіальних громад, нерозвиненість форм прямого народовладдя, неспроможність членів громад до солідарних дій, спрямованих на захист своїх прав та інтересів, у співпраці з органами місцевого самоврядування і місцевими органами виконавчої влади та досягнення спільних цілей розвитку громади тощо.

За таких умов необхідний пошук нових форм і способів взаємодії органів місцевого самоврядування з населенням, розвиток комунікаційного потенціалу системи місцевого самоврядування в цілому та комунікаційної спроможності органів місцевого самоврядування. Саме тому суттєвого вдосконалення потребує комунікаційна система місцевого самоврядування шляхом формування та впровадження відповідної комунікаційної інфраструктури, яка сприятиме, як реалізації самої реформи децентралізації, так і ефективному функціонуванню системи місцевого самоврядування, зокрема її відкритості, прозорості та громадської участі.

Комунікаційна система місцевого самоврядування представляє собою процес передачі інформації від органів влади до суспільства. Тобто відбувається обмін інформацією між комунікативною системою органу місцевого самоврядування з сукупністю комунікативних систем цільових аудиторій в залежності від здійснення публічно управлінського впливу. Саме для ефективного функціонування системи місцевого самоврядування має бути забезпечено відповідну якість комунікаційної діяльності органів місцевого самоврядування. Комунікаційна діяльність є динамічною, в якій зв’язки (особливо в побудові взаємовідносин з територіальними громадами) установлюються однозначно і мають прогностичну спрямованість. Комунікаційна діяльність є багатоканальною системою взаємодії, має певну сукупність професійних завдань, що стосуються комунікації, міжособистісного, міжгрупового спілкування, процесів комунікування між індивідуумом і групою, а також, що має більше значення, факторів впливу на навколишнє середовище з метою зміни їх сприйняття, поведінки та спонукання до певної дії чи діяльності.

На думку Драгомирецької Н.М., до основних складових комунікативної діяльності відносяться: постановка мети, що ґрунтується на урахуванні потреб населення і мотивів їх поведінки, вироблення плану, визначення і вироблення певних установок, побудова моделей і схем, які плануються (передбачаються), здійснення предметних дій, використання певних засобів і прийомів, порівняння ходу діяльності і проміжних результатів з поставленою метою, внесення коректив [1, с. 19]. Тобто в основі комунікаційної діяльності має бути врахування потреб населення, чітко встановлена мета та розуміння яка поведінка громади потрібна для забезпечення відповідного розвитку територій, зокрема під час реалізації стратегій соціально-економічного розвитку відповідних територіальних одиниць. Також ефективна комунікаційна діяльність має ґрунтуватись на відповідному плані дій в інформаційно-комунікаційному просторі, тобто мають бути розроблені та ухвалені відповідні комунікаційні стратегії і обов’язково узгодженні за цілями зі стратегіями розвитку. Варто зазначити, що комунікація носить стратегічних характер, тобто інформація в рамках комунікативного акту має певну стратегічну мету і передбачає певний вплив на реципієнта, його реакцію та поведінку.

Таким чином, необхідним є запровадження відповідної комунікаційної інфраструктури системи місцевого самоврядування, яка визначена своєрідним каркасом комунікаційного простору місцевого самоврядування, що складається з певної сукупності мереж (комунікативних, інформаційних, технологічних тощо), передбачає налагодження ефективної комунікаційної діяльності між усіма складовими системи та сприяє забезпеченню інформаційного обміну між органами місцевого самоврядування та територіальними громадами з метою вирішення питань місцевого значення;

Більш детально комунікаційну інфраструктуру місцевого самоврядування можемо представити як сукупність систем, підсистем, структур та окремих суб’єктів і об’єктів комунікаційної системи місцевого самоврядування та передбачає наявність керованого центру й організаційних, інформаційно-аналітичних структур суб’єкта комунікаційного процесу, нормативно-правових механізмів інформаційно-комунікаційної взаємодії, інструментів стратегічного планування та належного контролю, суб’єктів інформаційного ринку (виробників, споживачів, розповсюджувачів інформаційних продуктів і послуг), що формують загальні умови для забезпечення життєдіяльності та розвитку територіальної громади.

Список використаних джерел

1. Драгомирецька Н. М. Комунікативна діяльність в державному управлінні : навч. пос. / Н.М. Драгомирецька, К.С. Кандагура, А.В. Букач. – Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2017 – 180 с.
2. Закон України від 05.02.2015 р. № 157-VIII : зі змінами від 03.04.2018 р. «Про добровільне об’єднання територіальних громад». – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1508-18
3. Закон України від 17.06.2014 р. № 15-08-VII «Про співробітництво територіальних громад». – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1508-18
4. Розпорядження КМУ від 01.04.2014 р. № 333-р «Про схвалення Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/333-2014-%D1%80
5. Указ Президента України від 12.01.2015 р. № 5/2015 «Про Стратегію сталого розвитку «Україна – 2020» – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/5/2015

Специальный репортаж: Китайская мудрость способствует повышению уровня сотрудничества в сфере безопасности в Азии

Источник:

http://russian.news.cn/2019-06/14/c_138143274.htm?fbclid=IwAR08yQxq07FfxlV56PYAEBwDAE7vQtEo36VzsuO2fjjZDuGiFpSmqw8NyF4