Міністерство інформаційної політики України,

кандидат юридичних наук

Максименко Юлія Євгенівна,

Голова Інституту інформаційного права

Глобальної організації союзницького лідерства

кандидат юридичних наук, доцент

Вихід комунікації поза національні, етноментальні і культурологічні межі зумовлює потребу у формуванні відповідної нормативно-правової бази, яка має бути узгодженою із суб’єктами глобального інформаційно-комунікативного простору і відповідати задоволенню їхніх законних інтересів [1].

Стратегічні комунікації в суспільстві знань формують нові можливості для реалізації даних інтересів.

Проведений нами формально-юридичний та логіко-семантичний аналіз уможливлюють резюмувати, що усі наявні наукові праці зі словом «комунікація» в назві переважно політичної спрямованості [2―9]; стосуються філософських наук [10―12] чи соціології [13―14] тощо. При цьому, подеколи комунікація розглядається як «інструмент…політики» [20]; «…система інституцій..» [21; с. 3] та «…системна взаємодія..» [21; с. 8] тощо.

Можливо саме через брак уваги до теми стратегічних комунікацій й недослідженість її в науковій площині наша держава і виявилась неспроможною вчасно відвернути від себе агресію й відповісти на сучасні загрози, зокрема на гібридні війни [22].

Поняття стратегічних комунікацій визначено у Воєнній доктрині України, у ч. 16 ст. 4 розділу 1 якої визначено, що «стратегічні комунікації» визначаються як скоординоване і належне використання комунікативних можливостей держави ― публічної дипломатії, звʼязків із громадськістю, військових зв’язків, інформаційних та психологічних операцій, заходів, спрямованих на просування цілей держави [15].

Таким чином, йдеться про взаємопроникнення ― комунікацій в нетрадиційні для неї області, і нетрадиційних областей ― в комунікації.

Зауважимо й на визначення «стратегічних комунікацій» у США, що подано у Вільній енциклопедії Вікіпедії ― скоординовані дії, повідомлення, зображення, і інші форми сигналізації або участі, призначені для інформування, впливу, або переконання обраних глядачів на підтримку національних цілей [16].

Підкреслимо, що головна та ключова засада комунікацій: гарантування реалізації національних інтересів [17].

Для повного розуміння змісту стратегічних комунікацій потрібно з’ясувати складові інформаційної сфери, в яких реалізується державна політика:

• сфера інформаційної безпеки (державна політика інформаційної безпеки, політика безпеки інформації, політики та системи захисту інформації);
• сфера електронного урядування (державна політика з питань електронного урядування; державна політика сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні);
• сфера розвитку інформаційного суспільства (національна інформаційна політика, державна політика у сфері розвитку інформаційного суспільства, пріоритет державної політики, пріоритетний напрям державної політики);
• сфера інформатизації (основоположні засади сукупності взаємопов’язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, що спрямовані на створення умов для задоволення інформаційних потреб громадян та суспільства на основі створення, розвитку і використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, які побудовані на основі застосування сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки);
• сфера захисту (інформаційних) прав і свобод людини і громадянина;
• сфера функціонування та розвитку медіапростору тощо [17].

Відповідно, солідаризуючись із В. А. Ліпканом, можемо виділити і компоненти системи стратегічних комунікацій, взявши за зразок стандарти НАТО, де питанням стратегічної комунікації приділена надзвичайна питома вага:

• зв’язки з громадськістю (Public Affairs and Military Public Affairs);
• публічна дипломатія та військові заходи в підтримку публічної дипломатії (Public Diplomacy and Military Support to Public Diplomacy);
• зв’язки зі ЗМІ (Press and Media);
• інформаційні заходи міжнародного військового співробітництва (International Military Cooperation);
• цивільно-військове співробітництво (CIMIC);
• дії в кіберпросторі, включаючи соціальні мережі;
• залучення ключових лідерів до проведення інформаційних заходів (Key Leaders Engagement);
• внутрішня комунікація (роботу з особовим складом/внутрішній PR);
• інформаційні та психологічні операції (IPSO);
• інформування про ситуацію (Visual Info/Situation Awareness) та документування подій на полі бою (Combat Camera);
• розвідувальне забезпечення проведення інформаційних заходів;
• показ дій військ (Show of Force);
• введення в оману (MILDEC);
• безпека операцій (Operation Security);
• фізичний вплив (Physical Attack);
• протиборство в електромагнітному просторі (EMW) [18].

Таким чином, доходимо висновку, що стратегічні комунікації ― це процес, який лежить в основі забезпечення національної безпеки України в цілому й реалізації державних інтересів, в т.ч. в інформаційній сфері, та до здійснення якого залучені не лише суб’єкти стратегічних комунікацій, а й інститути громадянського суспільства.

Цікавою є також думка Деніела Гейджа, який під стратегічними комунікаціями вбачає процес синхронізації дій, образів й слів, яка має на меті досягнення бажаного ефекту [19].

Логічним етапом нашого дослідження після аналізу окремих визначень, а також практики реалізації стратегічних комунікацій, виступає висунення гіпотези щодо конструкції власного варіанту визначення поняття «стратегічні комунікації», під якими ми розуміємо стратегічну взаємодію й взаємовплив в інформаційному середовищі між окремими суб’єктами (державними, чи визначеними для виконання державних цілей), що полягає у всебічному залученні можливостей кожного окремого компонента стратегічної комунікації у комплексі або відокремлено, та спрямовані на досягнення визначеної мети.

Отже, в межах даної статті ми здійснили першу спробу у юридичній науковій доктрині сформулювати визначення стратегічних комунікацій. Підкреслимо, що одним із ключових моментів стратегічної комунікації, що обумовлює її успіх є активне планування, а не реагування на події. Тобто використання проактивного підходу виступає домінантою у побудові моделі страткому в умовах гібридної (нелінійної) війни. У випадку, коли стратегічна комунікація відбувається як відповідь на подію ― шанси на її результативність суттєво зменшуються.

Список використаної літератури

1. Ліпкан В. А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні: [моногр.] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
2. Політична комунікація як чинник трансформації політичних цінностей [Текст] : дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / А.К.Клячин ; Дніпропетровський національний ун-т. ― Д., 2007. ― 212 с.
3.   Комунікація ― інтеракція ― маніпуляція: механізм реалізації сучасної політичної влади / В. О. Ковалевський // Сучас. укр. політика. Політики і політологи про неї. ― 2010. ― Вип. 19. ― С. 244―254.
4.   Комунікація як інструмент екологічної політики (на прикладі порівняльного досвіду України та Німеччини): Автореф. дис… канд. філол. наук: 10.01.08 / О.О. Бєляков ; Київ. ун-т ім. Т.Шевченка. Ін-т журналістики. — К., 1999. — 20 с.
5.   Політична комунікація як фактор соціокультурної реінтеграції сучасного українського суспільства [Текст] : дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / Ромашко Олексій Олександрович; Одеський національний ун-т ім. І.І.Мечникова. Інститут соціальних наук. ― О., 2006. ― 207 с.
6.   Політична комунікація як об’єкт соціологічного дослідження [Текст] : дис… канд. соціол. наук: 22.00.04 / Шидловський Дмитро Олександрович ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. ― К., 2007. ― 208 с.
7.   Політична комунікація в демократизації владних відносин України [Текст] : автореф. дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / Кадлубович Тетяна Іванівна ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. ― К., 2008. ― 17 с.
8.   Політична комунікація як чинник трансформації політичних цінностей [Текст] : автореф. дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / Клячин Андрій Костянтинович ; Дніпропетровський національний ун-т. ― Д., 2007. ― 19 с.
9.   Політична комунікація як системоутворюючий фактор політичного життя суспільства [Текст] : автореф. дис. … канд. політ. наук : 23.00.02 / Анісімович-Шевчук Ольга Зенонівна ; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. ― Л., 2010. ― 19 с.
10. Правова комунікація в контексті посткласичного праворозуміння [Текст] : дис… д-ра юрид. наук: 12.00.12 / Токарська Антоніна Семенівна ; Львівський держ. ун-т внутрішніх справ. ― Л., 2008. ― 515 с.
11.   Комунікація як чинник розвитку суспільства : Автореф. дис… канд. філософ. наук: 09.00.03 / Л. І. Саввіна; Одес. нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. ― О., 2004. ― 14 c.
12.   Комунікація як основа соціальних перетворень (у контексті становлення постмодерного суспільства) : монографія / О. Є. Висоцька. ― Д. : Інновація, 2009. ― 316 c.
13. Міжкультурна комунікація в багатонаціональному регіоні України [Текст] : автореф. дис. … д-ра соцiол. наук : 22.00.04 / Слющинський Богдан Васильович ; Харк. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна. ― Х., 2010. ― 30 с.
14.   Книжкова комунікація: теорія, історія, перспективи розвитку: автореф. дис. … д-ра наук із соц. комунікацій : 27.00.03 / В. А. Маркова ; Харк. держ. акад. культури. — Х., 2011. — 36 с.
15.  Указ Президента України № 555/2015 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 вересня 2015 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України». Електронний ресурс :  http://www.president.gov.ua/documents/5552015-19443.
16. Електронний ресурс : https://en.wikipedia.org/wiki/United_States_Strategic_Communication
17. В. А. Ліпкан. Експертний висновок на проект Стратегії розвитку ефективних комунікацій у ЗСУ http://goal-int.org/ekspertnij-visnovok-na-proekt-strategii-rozvitku-efektivnix-komunikacij-u-zsu/
18. В. А. Ліпкан. Роль стратегічних комунікацій в протидії гібридній війні проти України http://goal-int.org/rol-strategichnix-komunikacij-v-protidii-gibridnij-vijni-proti-ukraini/
19. Daniel Gage. The continuing evolution of Strategic Communication within NATO // The Three Swords Magazine 27/ 2014 p. 53―55.
20. Комунікація як інструмент екологічної політики (на прикладі порівняльного досвіду України та Німеччини): Автореф. дис… канд. філол. наук: 10.01.08 / О.О. Бєляков ; Київ. ун-т ім. Т.Шевченка. Ін-т журналістики. — К., 1999. — 20 с. ― С. 13.
21. Книжкова комунікація: теорія, історія, перспективи розвитку: автореф. дис. … д-ра наук із соц. комунікацій : 27.00.03 / В. А. Маркова ; Харк. держ. акад. культури. — Х., 2011. — 36 с.
22. Ліпкан В.А. Сутність гібридної війни проти України / В. А. Ліпкан // Імперативи розвитку цивілізації. — 2015. — № 2. — С. 13—16.

Максименко Юлія Євгенівна,

кандидат юридичних наук, доцент

директор Інституту інформаційного права ГОАЛ

Ліпкан Володимир Анатолійович,

доктор юридичних наук, доцент

Голова наглядової ради ГОСЛ

https://irbis-nbuv.gov.ua/ASUA/0012068

WoS : LIH-1184-2024

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Трансформація сучасних суспільних відносин впливає на конфігурацію не лише їх учасників, а й на появу нових видів відносин, що виступають віддзеркаленням стрімкого розвитку глобальної інформаційної цивілізації.  Одним із таких видів суспільних відносин виступають відносини у сфері боротьба з правопорушеннями в інформаційній сфері, вивчення змісту яких неможливе без з’ясування причин та умов, що їм сприяли, а також інших детермінант.

Нині з урахуванням еволюції інформаційного суспільства, його безконтрольного розвитку з боку держави, відсутності парадигмальної теоретичної концепції державної інформаційної політики і стратегії її втілення в практичну діяльність, особливо актуальними є дослідження інформаційної злочинності як багатоструктурного та поліваріантного інформаційно-правового феномену, соціально-правового та інформаційного явища, особи інформаційного злочинця, причин та умов виникнення, розвитку та проникнення інформаційної злочинності в переважну більшість суспільних відносин, шляхів та засобів запобігання їй.

Тривалий час зазначені вище проблеми взагалі не порушувались, а деякі фрагментарні аспекти були предметом дослідження кримінології, становлення якої як самостійної комплексної науки датується ще XIX ст. Однак за два сторіччя низка теоретичних постулатів не витримали випробування часом та потребують переосмислення не лише на рівні теорій, а й не метаконцептуальному рівні : доцільності існування кримінології саме як науки, яка за нинішніх умов не здатна привнести нічого конструктивного у сферу управління інформаційними процесами, мінімізації теророгенних факторів в інформаційному середовищі, створенні гарантованих державою, а також активної участі інститутів громадянського суспільства у створенні сприятливих умов для гарантованої реалізації ними власних інформаційних інтересів.

Кримінологія як наука себе вижила і нині, опертя на неї, як самостійний на самодостатній гносеологічний елемент пізнання інформаційно-правової реальності виступає не більше ніж даниною застарілим кліше докантівської епохи. На наш погляд, кримінологічний інструментарій може бути використано на засадах синергетичного та міждисциплінарного підходів до вирішення окремих фрагментів проблем у сфері запобігання розвитку інформаційної злочинності, зменшенні її впливу на геоправовий простір та взагалі на політику держав.

Відсутність системної потенції до розв’язанні методологічних проблем стала причиною активного розвитку галузевих деліктологічних досліджень – податкова деліктологія, адміністративна деліктологія тощо.

Науково-технічна революція детермінувала появу нових видів правопорушень – інформаційні правопорушення. Використовуючи новітні та інноваційні інформаційно-телекомунікаційні технології і засоби зв’язку, діяльність правопорушників завдає ще більшої суспільної шкоди, тому можемо твердити про появу і чітке виокремлення нового інформаційно-правового феномену : інформаційної злочинності, тобто злочинності, де родовим об’єктом злочину виступає інформація. Іманентною ознакою даних правопорушень є почасти їх латентний характер, що значно ускладнює виявлення злочинців, а також попередження цього виду протиправної поведінки.

Здійснений нами логіко-семантичний, герменевтичний та метод алгебраїчної будови категорійно-понятійної системи уможливлює стверджувати, що переважна більшість дослідників звертають свою наукову увагу до аналізу сутнісних особливостей інформаційного суспільства, які, в принципі давно є вивченими та дослідженими в рамках філософських та соціологічних і політологічних наук, натомість авторами чи то свідомо чи то через незнання предмета інформаційного права здебільшого оминаються нагальні питання іншого порядку: відсутність системного правового регулювання інформаційних правовідносин, формування та розвиток інформаційного права як самостійної та комплексної галузі права, розроблення та прийняття Інформаційного кодексу, правове регулювання інформаційної безпеки, а також правове регулювання інших атрибутивних складових інформаційних правовідносин.

Здійснений контент-аналіз інформаційно-правових досліджень, де мультиплікандом виступала словосполука «інформаційні делікти», уможливили твердити, що проблеми систематизації інформаційних деліктів, дослідження причин і умов, що їм сприяють, вивчення особи інформаційного правопорушника, розроблення заходів щодо запобігання цим правопорушенням виступають окремим пластом наукових.

Здебільшого в наукових роботах інформаційні правопорушення характеризуються лише в загальних рисах або здійснюється дослідження поодиноких інформаційних деліктів без урахування засад державної інформаційної політики, реалізації інформаційної функції держави, засад інформаційної взаємодії державних та інституцій громадянського суспільства. Також можемо констатувати, що нині недостатньо розробленими є питання щодо сутнісних та змістовних особливостей інформаційних деліктів, досі немає чіткої уяви щодо онтогенетичних ознак та критеріїв розмежування їх з іншими правопорушеннями, співвідношення інформаційно-правової відповідальності з іншими видами юридичної відповідальності тощо.

Актуальність дослідження теоретичних та практичних проблем інформаційних деліктів в Україні зумовлена, з одного боку, необхідністю створення цілісної теорії інформаційного делікту як самостійного виду правопорушення та підстави інформаційно-правової відповідальності, з іншого — потребою вдосконалення чинного інформаційно-деліктного законодавства.

Більше того, зволікання українського законодавця із прийняттям Інформаційного кодексу України не є відлунням об’єктивної тенденції щодо розвитку інформаційного суспільства та тих загроз і небезпек, що його супроводжують і лише дають можливість констатувати: Україна, являючись першою країною на теренах СНД, науковці якої розробили проект Інформаційного кодексу, боїться його ухвалити, послуговуючись, з-поміж низки інших причин, на наш погляд, комплексом меншовартості, постійним озиранням на Росію, спроб нескінченного узгодження і фатального боягузтва що, фактично і створює  інформаційні алгоритми унеможливлення формування інформаційної ідентичності української історичної нації.

Слід чітко і справедливо наголосити на інтелектуальній спроможності українських науковців самостійно розробляти фундаментальні нормативні акти, а не постійно озиратись чи то на Росію чи то на Європу, чи то взагалі на когось і дивитись на те, що в інших країнах такого немає, тому  і нам не слід «бігти попереду паровозу», бо українці не можуть бути першими, кращими, щасливішими тощо. Слід раз і назавжди покінчити із хибною політикою остраху бути кращими, бути лідерами. Сильна українська наука здатна виконати завдання щодо стабільного процвітання української держави, як центру європейської неодемократії.

Окремі аспекти порушеної проблематики розглядались фахівцями Глобальної організації союзницького лідерства, в рамках якої працюють наукові школи з інформаційного права та інформаційної політики та інформаціології. Серед найбільш визначних дослідників даних тем можемо відмітити таких, як: В. Ю. Баскаков, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, Ю. Є. Максименко, П. Є. Матвієнко, К. Г. Татарникова, В. І. Теремецький, О. В. Стоєцький, В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповський, М. Я. Швець, О. В. Шепета тощо.

Інформаційна деліктологія є складова частина більш загальної науки деліктології і покликана вивчати такі види правопорушень: по-перше, ті порушення, які скоюються за допомогою інформаційно-телекомунікаційних технологій та засобів зв’язку; по-друге, ті правопорушення, які виникають у зв’язку з порушенням права на інформацію, а саме: права на створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації.

Отже, інформаційна деліктологія — сукупність знань про інформаційні делікти і деліктність як масове негативне інформаційно-правове явище, що містить в собі детермінанти протиправної поведінки делінквента, його особи з метою вироблення і використання адекватних заходів для протидії інформаційним правопорушенням.

Предметом інформаційної деліктології виступають інформаційні правопорушення, які скоюються за допомогою інформаційно-телекомунікаційних технологій та засобів зв’язку, а також ті, які виникають у зв’язку з порушенням права на створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації.

Серед основних завдань інформаційної деліктології є:

• аналіз характеру вчинених інформаційних правопорушень, їх масштабності, динаміки розвитку;
• дослідження причин конкретних інформаційних правопорушень і умов, що їм сприяють;
• вивчення особи правопорушника, яка скоює інформаційні правопорушення;
• розроблення заходів щодо запобігання інформаційним правопорушенням;
• Позиціонування інформаційної деліктології як атрибутивної складової державної інформаційної політики тощо.

Отже, виокремлення інформаційної деліктології як самостійного напряму деліктологічних досліджень є своєчасним та обґрунтованим завданням. Наразі є потреба в подальшому науковому осмисленні і розробленні порушеної проблематики, зокрема формування понятійно-категоріального апарату, визначення методології, системи, структури, предмета та об’єкта дослідження тощо.

Для цитування:

Ліпкан В.А., Максименко Ю.Є. Інформаційна деліктологія: проблемні питання // Збірник Панєвропейської школи права. 2014. – С. 40-43.

соискатель Запорожского национального университета,

эксперт Института будущего ГОСЛ

Определено влияние процесса информатизации на правовую систему Украины, раскрыты последствия воздействия информатизации на такие структурные элементы правовой системы Украины, как: система права и система законодательства, охарактеризованы особенности становления и развития информационного права, информационного законодательства Украины.

Ключевые слова: информатизация, трансформация, правовая система, система права, система законодательства, информационное право, информационное законодательство

The content of information on the legal system of Ukraine, reveals effects of information on the following elements of the legal system of Ukraine as a system of law and legal system, describes the features of the formation and development of information law and information law Ukraine

Key words: informatization, the transformation of the legal system, legal system, legal system, information law, information law

На становление и развитие правовой системы любого государства влияет ряд факторов. В ХХІ веке наиболее значимой  детерминантой ее трансформации является информатизация как процесс внедрения информационно-телекоммуникационных технологий и средств связи во все сферы жизнедеятельности общества и функционирования институциональной структуры и институтов гражданского общества.

Однако в современной юридической доктрине не уделено достаточное внимание системному рассмотрению последствий влияния информатизации на правовую систему Украины.

В основном учеными фрагментарно определяются последствия информационной стадии развития общества на такой регулятор общественных отношений как право. Это и обусловливает актуальность написания научной статьи.

Целью данной научной статьи является раскрытие особенностей трансформации правовой системы Украины в условиях информатизации.

Для этого автором поставлены следующие задачи: 1) определить содержание информатизации как процесса влияния на правовую систему Украины; 2) выделить основные последствия информатизации на правовую систему Украины; 3) раскрыть особенности влияния информатизации на такие структурные элементы правовой системы Украины как система права и система законодательства.

Написание данной научной статьи основывается на фундаментальных трудах таких известных отечественных специалистов информационной проблематики, как В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловский, М. В. Гуцалюк, М. И. Димчогло, В. А. Зализняк, Л. И. Капинус, Б. А. Кормич, В. А. Липкан, А. В. Логинов, Ю. Е. Максименко, О. А. Мандзюк, А. И. Марущак, П. Е. Матвиенко, К. Г. Татарникова, В. И. Теремецький, А. В. Туник, А. В. Стоецкий В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповский, М. Я. Швец, Т. А. Шевцова, А. В. Шепета, А. В. Чупрына.

В юридической литературе зачастую исследователями применяется понятие «информатизация». Наряду с ним не менее распространены другие понятия: «компьютеризация», «электронизация», «медиатизация», «интеллектуализация» и др. В основном оперирование этими понятиями осуществляется без их необходимой трактовки. Анализ научной литературы в данном контексте позволяет предельно четко констатировать недостаточную разработанность и дискуссионность толкования этих понятий, их полисемию.

Следует заметить, что, кроме дефиниции понятия «информатизация», в отечественном законодательстве другие понятия не нашли законодательного закрепления. Но их разграничение играет важную роль, ведь каждое из них указывает на конкретный этап формирования и становления информационного общества.

Согласно Закону Украины «О Национальной программе информатизации» информатизация — это совокупность взаимосвязанных организационных, правовых, политических, социально-экономических, научно-технических, производственных процессов, направленных на создание условий для удовлетворения информационных потребностей граждан и общества на основе создания, развития и использования информационных систем, сетей, ресурсов и информационных технологий, которые построены на основе применения современной вычислительной и коммуникационной техники [1].

Главной целью Национальной программы информатизации является создание необходимых условий для обеспечения граждан и общества своевременной, достоверной и полной информацией путем широкого использования информационных технологий, обеспечения информационной безопасности государства [1].

Для этого Программой предусмотрено решение следующих основных задач:

- формирование правовых, организационных, научно-технических, экономических, финансовых, методических и гуманитарных предпосылок развития информатизации;

- применение и развитие современных информационных технологий в соответствующих сферах общественной жизни Украины;

- формирование системы национальных информационных ресурсов;

- создание общегосударственной сети информационного обеспечения науки, образования, культуры, здравоохранения и тому подобное;

- создание общегосударственных систем информационно-аналитической поддержки деятельности государственных органов и органов местного самоуправления;

- повышение эффективности отечественного производства на основе широкого использования информационных технологий;

- формирование и поддержка рынка информационных продуктов и услуг;

- интеграция Украины в мировое информационное пространство [1].

Похожую позицию в понимании понятия «информатизация» имеют ряд ученых. Так, В. И. Пожуев определяет понятие «информатизация» как организационный социально-экономический и научно-технический процесс создания оптимальных условий для удовлетворения информационных потребностей и реализации прав граждан, органов государственной власти, местного самоуправления, организаций, общественных объединений на основе формирования и использование информационных ресурсов [2].

К. И. Беляков выделяет правовую информатизацию как совокупность организационных, социально-экономических и научно-технических процессов обеспечения потребностей государственных органов, юридических и физических лиц сведениями на основе информационно-телекоммуникационных систем, которые накапливают, обрабатывают, организуют и предоставляют пользователю массивы социально-правовых информационных ресурсов для содействия совершенствования правовой системы государства и мирового правопорядка [3, с. 17].

Итак, в юридической доктрине информатизация трактуется как процесс создания условий для удовлетворения информационных потребностей (подчеркнуто нами. — Авт.) и реализации прав граждан, органов государственной власти, местного самоуправления, организаций, общественных объединений путем использования информационных ресурсов.

Однако возникает вопрос: есть ли в органах государственной власти или у других юридических лиц, в том числе органов местного самоуправления, организаций, общественных объединений потребности?

Ведь «потребности» — это состояние живого организма (подчеркнуто нами. — Авт.), что выражает необходимость в чем-то, зависимость от объективных условий жизнедеятельности и является движущей силой их активности [4]. Почему же информатизация — это «… процесс создания условий …»? Данный подход прежде всего теоретически компилирует формулу, по которой моделируется дефиниция безопасности. Информатизация, прежде всего, естественный, природный эволюционный этап развития общества, процесс внедрения информационно-телекоммуникационных технологий и средств связи во все сферы жизнедеятельности общества и эффективного функционирования государства.

На наш взгляд, целью информатизации является реализация национальных интересов, а не потребностей.

К. И. Беляков очень узко и фрагментарно определяет, что основной целью правовой информатизации является формирование единого информационно-правового пространства государства и общества для создания оптимальной системы доведения до сведения всех слоев населения содержания правовых норм и, таким образом, наиболее полного удовлетворения потребностей в правовых знаниях, обеспечение эффективной управленческой, правоприменительной и правотворческой деятельности, формирования правосознания, правовой культуры, с последующей интеграции указанных информационных ресурсов в мировое информационное пространство [3, с. 17]. Таким образом, в целом правильно очерчивая составляющие информатизации, данный исследователь ошибочно сужает сферу информации к оптимальной, а не эффективной, а также указывает всего лишь на одну составляющую права на информацию: доведение. Более того, Беляков К.И. упоминает о безоговорочной  интеграции в информационное пространство, тем самым методологически путая цель информатизации, и ее средства. Ведь интеграция всегда была средством создания условий для полнейшей реализации информационных интересов, и отнюдь не является целью. Такие ортодоксальные клише присущи в исследованиях данного исследователя, и являются ярким примером попыток применения в новых условиях старых и отживших себя методологических подходов.

Близкое нашему видению понимание понятия «национальные интересы» содержится в Законе Украины «Об основах национальной безопасности Украины» от 19 июня 2003 года: национальные интересы — жизненно важные материальные, интеллектуальные и духовные ценности украинского народа как носителя суверенитета и единственного источника власти в Украине, определяющие потребности общества и государства, реализация которых гарантирует государственный суверенитет Украины и ее прогрессивное развитие [5].

Однако еще раз акцентируем внимание на том обстоятельстве, что государство как неживое существо не может иметь потребности! Следует также заметить, что информатизация в каждой стране имеет свои отличия, что способствует пониманию имманентных различий в информационном пространстве. Именно эти отличия позволяют нам констатировать  о наличии информационно развитых, слаборазвитых или информационно неразвитых стран, то есть фактически говорить об изначальном информационном дисбалансе. Даже в пределах одной страны информатизация может осуществляться лишь в определенных сферах жизнедеятельности общества или государства.

С учетом указанного предлагаем следующее определение понятия «информатизация» — это процесс внедрения информационно-телекоммуникационных технологий и средств связи в основные сферы жизнедеятельности общества и функционирования государства с целью реализации национальных интересов.

Определив понятия, следующим этапом нашего исследования выступает выяснение исторических детерминант самого процесса информатизации, что позволит проследить в динамике как сам процесс, так и его рефлексию в теоретических исследованиях.

В современной литературе выделяется как минимум три этапа процесса информатизации в Украине.

«Первый этап — конец 80-х г.г. Ознаменовался организацией базовой и специальной подготовки специалистов по информатике и появлением учебных программных систем. Второй этап (1995—2002) связан с появлением и распространением, а в последующем фактической монополии и доминировании продукции Microsoft и сети Интернет; он называется инструментально-технологическим и должен завершиться полным обеспечением всех сфер человеческой деятельности информационными средствами. Третий этап информатизации в Украине характеризуется постепенным становлением информационного общества, в котором основными продуктами производства становятся информация и знания» [2].

К. И. Беляков в присущей ему манере мифологезаторства выделяет четыре этапа информатизация, утверждая при этом, что на каждом из них должны быть проведены соответствующие процессы: електронизация, компьютеризация, медиатизация и дальнейшая интеллектуализация (информациологизация) [3, с. 17].

«Историко-сравнительный анализ прохождения информатизации в Украине показал, что за годы независимости Украина не смогла воспользоваться положительными определяющими факторами общественного развития, обеспечить сокращение разрыва с промышленно-развитыми странами в сфере информатизации экономики и общества, не сформировала и не воплотила в жизнь политику приоритетного научно технологического прогресса и, как следствие, отсутствие последовательной государственной политики в Украине, направленной на развитие информационного общества и общества, построенного на знаниях. 82 место из 104 стран мира по важности для правительства этого направления привело к спонтанному развитию лишь отдельных фрагментов начальной стадии информатизации страны, которой является «медиатизация» (создание системы телекоммуникаций и систем связи)»[3, с. 19].

Анализ отечественных научных исследований в этой сфере позволяет констатировать низкий уровень информатизации в Украине. Такой процесс имеет разные темпы в различных регионах страны.

Среди причин такого положения выделяют и несовершенную нормативно-правовую базу, а также техническую и психологическую неготовность населения внедрять и применять информационно-телекоммуникационные средства, стихийность информационного развития и др.

К. И. Беляков также замечает: «… низкий уровень информатизации в Украине определяется рядом факторов, создающих искусственные препятствия для ее ускорения. Это, прежде всего, несовершенная (неполная и устаревшая) нормативно-правовая база, недостаточное развитие современных информационных технологий в области государственного управления, неготовность органов власти всех уровней к применению эффективных, научно обоснованных технологий государственного управления и т.д. »[3, с. 17].

Итак, несмотря на то, что информатизация является весомым трансформационным фактором правовой системы Украины, длительное время информационная проблематика была предметом рассмотрения исключительно технических наук. Лишь в конце ХХ столетия специалисты юридической доктрины стали уделять активное внимание отдельным информационным процессам и явлениям, придавая им юридического смысла и окраски.

Так, специалистами различных отраслей права исследуются такие правовые феномены как «информационные правонарушения», «информационные отношения», «информационные права и свободы», «информационные культура», «информационная ответственность», «информационные нормативно-правовые акты», «информационное общество», «информационная функция», «информационная политика» и др.

В основном в научных кругах выделяют такие элементы правовой системы: субъекты права, система права, система законодательства, правовые принципы, правовая культура, правовое сознание, юридические учреждения, юридическая техника, юридические термины, правовая политика, правотворчество, правореализация, правоотношения, юридическая практика.

Анализ влияния процесса информатизации на правовую систему Украины позволяет констатировать, что, в первую очередь, он затронул такие ее элементы, как система права и система законодательства.

В частности, рядом с устоявшимися отраслями права в рамках системы права Украины выделены такую отрасль права как информационное право. Учитывая «молодой» характер этой науки, а также неунифицированность знаний в области понятийно-категориального аппарата, методологического инструментария, структуры, предмета и объекта информационного права, в научных кругах до сих пор скептически относятся к ее появлению.

Так, А. Красноступ говорит о «… сложности определения объекта и предмета этой отрасли права» [6, с. 125].

Сейчас действительно идут дискуссии относительно предмета и объекта этой отрасли права, но мы разделяем аргументы тех исследователей, которые отмечают: «… мы на пороге информационного общества, и промедление с разработкой его правового фундамента способно породить негативные последствия для общества и государства» [7 , с. 101].

Мы согласны также с Б. Топорниным, который: «… отмечая актуальность и значимость проблем, связанных с необходимостью ускорения формирования информационного права как самостоятельной отрасли права, обращает внимание на то, что информационное право — это путь осознания «встречи» информационных технологий и институтов государства и права, это путь упорядочения отношений в одной из самых горячих сфер жизни планеты — инфосферы и ее взаимодействия со всеми тканями современного социума».

Несмотря на это, конструктивным представляется расширение в июне 2003 года специальности 12.00.07 (теория управления; административное право, финансовое право), по которой осуществляется присвоение ученых званий, защита диссертаций и присуждения научных степеней кандидата и доктора юридических наук, включая и информационное право.

Не исследованность значительного спектра информационных проблем, в свою очередь, способствовали динамичному развитию научных исследований, направленных на их решение.

Этот факт также позволяет констатировать не только о формировании информационного права, но и активное его становления.

Интересны предложения отечественных исследователей о предоставлении автономии информационному праву путем открытия отдельной научной специальности «Информационное право».

Однако мы критически относимся к предложениям тех ученых, которые наряду с информационным правом отмечают необходимость выделения таких отраслей права как «программное право», «компьютерное право», «телекоммуникационное право», «медийное право» и др. Это, прежде всего, объясняется не разработанностью структуры информационного права, в частности его институтов.

Действительно, концептуальные основы информационного права синтезируют положение различных отраслей права. Именно поэтому информационное право является комплексной отраслью права.

Основные различия между основными и комплексными отраслями права удачно раскрыто Ю.К. Толстым:

- «каждая основная (самостоятельная) отрасль имеет четко определенное предметное единство, а комплексная отрасль лишена подобного единства, поскольку регулирует разнородные отношения;

- в состав основных отраслей права не могут входить нормы других отраслей права, а комплексная отрасль состоит из норм основных отраслей права;

- каждой основной отрасли права присущ специфический метод правового регулирования; для комплексной области характерна другая ситуация — в ней используется несколько методов правового регулирования основных отраслей;

- основные отрасли права занимают определенное место в системе права, а комплексные отрасли никакого места не занимают »[8, с. 45].

Такая разветвленность, размытость предмета правового регулирования и неустойчивость структуры информационного права способствует необоснованному выделению других «информационных» отраслей права вроде «программного права» или «компьютерного права».

Информация является наиболее широкой категорией среди других информационных категорий, а потому уместно говорить о том, что «программное право» или «компьютерное право» являются институтами информационного права.

Следует отметить, что становление информационного права детерминировало, прежде всего, активное развитие информационного законодательства как совокупности информационных нормативно-правовых актов, регулирующих информационные правоотношения.

Несмотря на значительное количество информационных нормативно-правовых актов, отечественное информационное законодательство есть неэффективным, и нуждается в усовершенствовании.

Конкретные пути повышения эффективности информационного законодательства представлены в работах представителей научной школы В. А. Липкана: В. Баскакова, М. Димчогло, В. Зализняка, Ю. Максименко, О. Мандзюка, К. Татарниковой, К. Череповского [9-15].

Итак, информатизация правовой системы Украины детерминировала трансформацию, прежде всего, таких ее элементов как система права и система законодательства. Поскольку структурные элементы правовой системы Украины диалектически взаимосвязаны, считаем актуальным направлением научного исследования осмысление влияния процесса информатизации на другие структурные элементы отечественной правовой системы.

ЛИТЕРАТУРА:

1.                     Про Національну програму інформатизації : Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 27—28. — Ст. 181

1. Пожуєв В. І. Інформатизація як ресурс розвитку сучасного українського суспільства / В. І. Пожуєв / [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.zgia.zp.ua/gazeta/VISNIK_38_1.pdf
2. Бєляков К. І. Організаційно-правове та наукове забезпечення інформатизації в Україні : проблеми теорії та практики: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. І. Бєляков. — К., 2009. — 41 с.
3. Потребы. Википедия: [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki
4. Красноступ Г. Проблема визначення об’єкта та предмета інформаційного права / Г. Красноступ // Право України. — 2007. — № 5. — С. 125—128
5. Соснін О. Передумови формування в Україні інформаційного права / О. Соснін // Право України. — 2005. — № 11. — С. 99—103
6. Толстой Ю. К. О теоретических основах кодификации гражданського заокнодатесльвта/ Ю. К. Толстой // Праовоедение. — 1957. — № 1. — С. 45—49
7. Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
8. Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
9.  Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України : [монографія] /  В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
10.  Ліпкан В.А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 404 с.
11. Татарникова К. Г. Деякі аспекти методології кодифікації інформаційного законодавства / К. Г. Татарникові матеріали науково-практичної конференції „Правові та політичні проблеми сучасності” (м. Луцьк, 22 квітня 2012 р.). — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — С. 38—40
12. Ліпкан В.А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції: [Навчальний посібник] / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко, В.М.Желіховський. — К.: КНТ, 2006. — 280 с.
13. Ліпкан В.А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.

5.            Про основи національної безпеки України : Закон України // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 39. — Ст. 351

ЦИМБАЛЮК Віталій Степанович

Захистив докторську дисертація за темою :

“Кодифікація інформаційного законодавства України”

АНОТАЦІЯ

ЦИМБАЛЮК В. С.   КОДИФІКАЦІЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ. – На правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» Міністерства освіти і науки України. – Харків, 2013.

У дослідженні розкриваються концептуальні, методологічні, доктринальні положення кодифікації інформаційного законодавства України для створення проекту Кодексу України про інформацію. Пропонується авторська структуризації інститутів інформаційного права з екстраполяцією на структуру міжнародного права щодо інформації (міжнародного інформаційного права).

У ході дослідження теоретично обґрунтовується концепція структуризації інститутів інформаційного права у трьох частинах: загальній, особливій та спеціальній. При цьому особлива частина інформаційного права іституціоналізується за суб’єктною ознакою прав (права та зобов’язання людини, громадських утворень, суспільства, держави, суб’єктів міжнародного права), а спеціальна – за об’єктною ознакою – видами та напрямками інформаційної діяльності в суспільстві (мас-медіа право, телекомунікаційне право, інформатизаційне право (право інформатики), право інформаційної безпеки).

Ключові слова: право, інформаційне право, державне управління, державна інформаційна політика, інформація, інформатика, інформаційні ресурси, інформаційна безпека, кодифікація інформаційного законодавства.

АННОТАЦИЯ

ЦЫМБАЛЮК В. С.   КОДИФИКАЦИЯ ИНФОРМАЦИОННОГО ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА УКРАИНЫ. – На правах рукописи.

Диссертация на соискание научной степени доктора юридических наук по специальности 12.00.07 – административное право и процесс; финансовое право; информационное право. – Национальный университет «Юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого» Министерства образования и науки Украины. – Харьков, 2013.

В исследовании раскрываются концептуальные, методологические, доктринальные положения кодификации информационного законодательства Украины, для создания проекта Кодекса Украины об информации. Предлагается авторская структуризация институтов информационного права с экстраполяцией на структуру международного права об информации (международного информационного права).

В ходе исследования теоретически обосновывается концепция структуризации институтов информационного права в трёх частях: общей, особенной и специальной. При этом особенная часть информационного права институциируется за субъектными признаками прав (прав и обязанностей человека, гражданских образований, общества, государства, субъектов международного права), а специальная – за объектными признаками – видами и направлениями информационной деятельности в обществе (мас-медиа право, телекоммуникационное право, информатизационное право (право информатики), право информационной безопасности.

Ключевые слова: право, информационное право, государственная информационная политика, государственное управление в сфере информационных отношений, информация, информатика, информационные ресурсы, информационная безопасность, кодификация информационного законодательства.

SUMMARY

TSYMBALYUK V. THE INFORMATION CODIFICATION LEGISLATION OF UKRAINE. – Manuscript.

The doctoral thesis for the law doctor scientific degree of the specialty 12.00.07 – administrative law and procedure, the financial law, the information law. – The NationalUniversity «Yaroslav the WiseLawAcademy of Ukraine» Ministry of Education and Science of Ukraine.            – Kharkiv, 2013.

The most important results of the study is the solution of the scientific problem of the Ukrainian information legislation general codification. Doctrinal, methodological and conceptual clauses are proposed as general conclusions to the research results.

At the present historical stage the information law has emerged as a complex branch of law, the main subject of which is the information. At its essence the information law is regarded as a public relations sphere (sector), as a law branch (sector), as a training course. The complexity of information law is determined by the features of its method: the main law branches methods complex use.

The modern information law as a system has three main structural parts: general, special and specific (ad hoc). In the general part of the Information Law the basic provisions of this law are defined: a subject (information) and its various kinds in the social activities, actors (a special legal status of the legal relations participants), the content of legal relations, the legal regulation system, the legal principles, etc. In the special part the informational relations main subjects legal status (rights and duties) clauses are defined regardless of different kinds of  informational activity: of a person, of a society, of a State, of the international community actors. In the specific part of the Information Law subsystem features of the specificity of various kinds of information activities are defined.

As the information in public relations a form of expression data, messages, data, signals, knowledge, etc. is meant, which is defined in various activities, their technologies.

The Information Law, legal informatics and information security are different kinds (parties, aspects) of public life, in a single information space.

It is possible that with increasing the quantity and quality of scientific knowledges the law will stand separately (like other branches of legal science from the group of other administratively directed disciplines) as a conditionally independent scientific researches branch. This also is not excluded that the Information Law will be the basis to identify new directions – research subbranches, including the Informatization Law (Law of informatics, IT-law), Mass Media Law, the legal informatics, the legal regulation in the field of information security, etc. as a law discipline.

Key words: the information law, the State information policy, the public administration in а field of information relations, information, informatics, information resources, information security, the information legislation codification.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії:

1. Цимбалюк В. С. Інформаційне права (основи теорії і практики). Монографія / В. С. Цимбалюк. – К. : «Освіта України», 2010. – 388 с.

2. Цимбалюк В. С. Інформаційне право : концептуальні положення до кодифікації інформаційного законодавства / В. С. Цимбалюк. – К.: «Освіта України», 2011. – 426 с.

Наукові статті у фахових виданнях з юридичних наук:

1. Цимбалюк В. С. Проблеми визначення категорії «інформаційна безпека підприємницької діяльності» в праві України за умов формування інформаційного суспільства / В. С. Цимбалюк // Малий і середній бізнес. – К. : НДІ Приватного права і підприємництва. – 2003. – № 1-2.  – С. 43-54.
2. Цимбалюк В. Питання організаційно-правового забезпечення інформатизації як провідного напрямку модернізації державної податкової служби України / В. С. Цимбалюк // Науковий вісник Національної академії державної податкової служби України. – 2004.     – № 2 (24). – С. 135-141.
3. Цимбалюк В. Інформаційна безпека підприємницької діяльності: визначення сутності та змісту поняття за умов входження України до інформаційного суспільства (глобальної кіберцивілізації) / В. С. Цимбалюк // Підприємництво, господарство, право. – 2004. – № 3. – С. 88-91.
4. Цимбалюк В. Сутність інформаційної безпеки в умовах входження України до глобальної кіберцивілізації / В. С. Цимбалюк //Науковий вісник Національної академії державної податкової служби України. – 2004. – № 4 (26). – С. 135-141.
5. Цимбалюк В. Цивільно-правові джерела інформаційного права / В. С. Цимбалюк // Правова інформатика. – 2005. – № 3 (7).           – С. 36- 42.
6. Цимбалюк В. С. Сутність і зміст правової інформатики (методологічний аспект) / В. С. Цимбалюк // Правова інформатика.         – 2005. – № 4 (8). – С. 18-30.
7. Цимбалюк В. С. Правові аспекти створення єдиної комп’ютерної інформаційної системи правоохоронних органів з питань боротьби зі злочинністю в Україні / В. С. Цимбалюк // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – К. : МНДЦ з проблем боротьби з організованою злочинністю Ради національної безпеки і оборони України. – 2006. – № 14. – С. 193-200.
8. Цимбалюк В. С. Роль правової інформатики у модернізації прокуратури України / В. С. Цимбалюк // Право України. – 2006. – № 11. – С. 73-77.
9. Цимбалюк В. С. Охорона та захист інформаційних ресурсів на засадах юридичної деліктології / В. С. Цимбалюк // Правова інформатика. – 2007. – № 4 (16). – С. 13-24.
10. Цимбалюк В. Методологія інформаційного права як комплексної галузі юридичної науки (засадничі, принципові положення) / В. С. Цимбалюк // Правова інформатика. – 2007. – № 3 (15). – С. 40-51.
11. Цимбалюк В. Правова інформатика в діяльності прокуратури України / В. С. Цимбалюк // Правова інформатика. – 2007. – № 2 (14).    – С. 18-27.
12. Цимбалюк В. Правові аспекти охорони та захисту комп’ютерних інформаційних ресурсів / В. С. Цимбалюк // Правова інформатика. – 2007. – № 1 (13). – С. 42-53.
13. Цимбалюк В. С. Інформація як об’єкт правовідносин та предмет наукового пізнання у правознавстві / В. С. Цимбалюк // Бюлетень Мін’юсту України. – 2007. – № 10. – С. 62-69.
14. Цимбалюк В. С. Інституціоналізація інформаційної безпеки в інформаційному праві України / В. С. Цимбалюк // Бюлетень Мін’юсту України. – 2007. – № 8. – С. 45-53.
15. Цимбалюк В. Наукові джерела інформаційного права України / В. С. Цимбалюк // Бюлетень Мін’юсту України. – 2007. – № 5. – С. 28-76.
16. Цимбалюк В. Щодо формування стратегії інформатизації прокуратури України в умовах розвитку інформаційного суспільства / В. С. Цимбалюк // Вісник прокуратури. – 2007. – № 5. – С. 92-99.
17. Цимбалюк В. С. Методологічні положення щодо формування організаційно-правових основ інформатики та безпеки інформаційних систем у авіації / В. С. Цимбалюк // Правова інформатика. – 2008.             – № 4 (20). – С. 50-54.
18. Цимбалюк В. С. До методології міжгалузевого взаємозв’язку з організаційно-правовим забезпеченням системності інформатизації (на прикладі інституціоналізації інформаційних правовідносин у сфері повітряного транспорту) / В. С. Цимбалюк // Правова інформатика.         – 2008. – № 1 (17). – С. 35-38.
19. Цимбалюк В. С. Питання кодифікації інформаційного законодавства / В. С. Цимбалюк // Правова інформатика. – 2009.              – № 4 (24). – С. 13-22.
20. Цимбалюк В. С. Структуризація міжнародного інформаційного права у правознавстві / В. С. Цимбалюк // Правова інформатика. – 2009. – № 2 (22). – С. 25-30.
21. Цимбалюк В. С. Суб’єкти інформаційного права та інформаційної діяльності /  В. С. Цимбалюк // Правова інформатика.       – 2010. – № 3 (27). – С. 29-32.
22. Цимбалюк В. С. Суспільна мораль як різновид інформаційної безпеки / В. С. Цимбалюк // Правова інформатика. – 2010. – № 1 (25).      – С. 23-29.
23. Цимбалюк В. С. Інформаційне право – право інформаційного суспільства / В. С. Цимбалюк // Вісник Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут». Політологфя. Соціологія. Право: Зб. наук. праць. – К. : ІВЦ «Політехніка». – 2010. – № 3 (7). – С. 153-157.
24. Цимбалюк В. С. Інформатика як об’єкт правовідносин / В. С. Цимбалюк // Інформація і право. – 2012. – № 1 (4). – С. 108-112.

Публікації основних результатів, положень і висновків за дисертацією, що доповідалися на конференціях та інших наукових зібраннях:

1. Цимбалюк В. Виступ у обговоренні матеріалів «Інформаційна політика Української держави» / В. С. Цимбалюк // Інформатизація та відкритість влади як засоби демократизації суспільства. Збірник матеріалів «круглого столу» (м. Київ, 17.12.2002 р., Інститут стратегічних досліджень). – К. : «Альтерпрес». 2003. – С. 69-70.
2. Цимбалюк В. С. Проблеми кодифікації норм правовідносин щодо інформації / В. С. Цимбалюк / Матеріали круглого столу «Актуальні проблеми правового регулювання суспільних відносин у сфері інформаційно-телекомунікаційних технологій (ІКТ)» (м. Ірпінь, 28 вересня 2006 р.) // Фінансово-правові дослідження : теорія і практика. Збірник тез. – Ірпінь : НУДПС України. 2006. – С. 129-133.
3. Цимбалюк В. С. Питання державної політики підготовки юристів для авіаційної галузі в умовах інформаційного суспільства / В. С. Цимбалюк /Матеріали науково-практичної конференції «Державна політика розвитку цивільної авіації ХХІ століття:економічний патріотизм та стратегічні можливості України» (м. Київ, 07-08.02.2008 р.) // Малий і середній бізнес. –2008. – № 1-2.        – С. 273-278.
4. Цимбалюк В. С. Методологічні положення кодифікації інформаційного законодавства України / В. С. Цимбалюк / Матеріали «круглого столу» «Проблеми кодифікації інформаційного законодавства України» в Інституті законодавства Верховної Ради України (м. Київ, 04.06.2009 р.) // Актуальні питання кодифікації законодавства України / за заг. ред. В. О. Зайчука. – Випуск 1. – К. : Інститут законодавства Верховної Ради України, 2009. – С. 113-119.
5. Цимбалюк В. С. Концептуальні аспекти кодифікації інформаційного законодавства / В. С. Цимбалюк // Проблеми та пріоритети розвитку правової науки в інформаційній сфері. Матеріали «круглого столу» (м. Київ, 11.11.2010 р.). – К. : КРЦ НАПрН України, НДЦПІ НАПрН. 2010. – С. 19-22.
6. Цимбалюк В. С. Методологічні аспекти кодифікації інформаційного законодавства в умовах становлення інформаційного суспільства / В. С. Цимбалюк // Інформаційне суспільство в Україні : глобальні виклики та національні можливості : матеріали «круглого столу» (м. Київ, 10.12.2010 р.). – К. : НІСД. – 2010. – С. 56-58.
7. Цимбалюк В.С. Визначення інформаційної безпеки як складової авіаційної безпеки (організаційно-правовий аспект) / В. С. Цимбалюк // Особливості розвитку правової держави в умовах активізації Євроінтеграційних процесів: проблеми теорії і практики. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (м. Київ, НАУ, 18 лютого 2010 р.). – К. : Університет «Україна», 2010. – С. 101-102.
8. Цымбалюк В. С. Роль Кодекса Украины об информации в унификации правоотношений в сфере информационной безопасности / В. С. Цымбалюк // Національна і міжнародна безпека в сучасних трансформаційних процесах : матеріали науково-практичної конференції (м. Київ, 29. 12. 2011 р.) – К. : ФОП Ліпкан О. С. – С. 66-69.
9. Цимбалюк В. С. Концепція кодифікації законодавства України про інформацію / В. С. Цимбалюк // Інформаційні технології в глобальному управління : матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Київ, 29.10.2011 р.). – К. : ФОП Ліпкан О. С. – С. 73-91.
10. Цымбалюк В. С. Институционализация кибербезопасности для кодификации информационного законодательства Украины / В. С. Цымбалюк // Информационные технологии и безопасность. Проблемы научного и правового обеспечения кибербезопасности в современном мире. Материалы международной конференции ИТБ-2011 (г. Киев, 26. 05. 2011 р.). – К. : ИПРИ НАН Украины, 2011. – С. 144-147.
11. Цимбалюк В. С. Безпека як інститут інформаційного права та його місце в структурі кодифікації інформаційного законодавства. / В. С. Цимбалюк // Моделювання колективної безпеки: інформаційний вимір. Матеріали міжнародного «круглого столу» (м. Київ, 27. 04. 2011 р.). – К. : НДЦПІ НАПрНУ, Центр інформації та документування НАТО в Україні, Інформаційне агентство «Центр комунікації», Видавництво «Академпрес». 2011. – С. 28-32.
12. Цимбалюк В. С. Методологічні аспекти щодо державної політики кодифікації інформаційного законодавства / В. С. Цимбалюк // Становлення інформаційного суспільства в Україні: економіко-правовий аспект. Матеріали науково-практичного «круглого столу» (м. Ірпінь 12.05.2011 р.). – Ірпінь : НУДПС, 2011. – С. 226-230.
13. Цимбалюк В. С. Проблеми правового регулювання щодо формування та функціонування інформаційного суспільства в Україні / В. С. Цимбалюк. // Інформаційне суспільство: право-інновації-бізнес. Матеріали «круглого столу» (м. Київ, 25.02.2011 р.). – К. : НДЦПІ спільно з НАПрН України, КРЦ, «Академпроес». // Інформація та безпека. – 2011. – № 1-2. – С. 27-29.

Публікації в інших виданнях:

1. Цимбалюк В. С. Банківська інформація як об’єкт інтелектуальної власності: система правового захисту інтелектуальної власності / В. Цимбалюк // Безпека бізнесу (рекомендації, поради, консультації спеціалістів). – К. : Українська економічна студія. – 1998. – С. 10-24.
2. Цимбалюк В. С. Проблеми латентності комп’ютерної злочинності / В. С. Цимбалюк //Правове, нормативне та метрологічне забезпечення системи захисту інформації в Україні. – К. : НТУУ «КПІ». – 2000.           – С. 57-61.
3. Цимбалюк В. С. Вплив соціальної ентропії на інформаційну безпеку як фактор латентності комп’ютерної злочинності / В. Цимбалюк // Бюлетень по обміну досвідом роботи ОВС України: Науково-практичне видання. (ДСК). – 2001. – № 7. – С. 13-17.
4. Цимбалюк В. С. Інформаційна безпека, як нова парадигма нового кримінального кодексу України / В. Цимбалюк // Правове, нормативне та метрологічне забезпечення системи захисту інформації в Україні.        – К. : НТУУ «КПІ». – 2001. – № 3. – С. 214-216.
5. Цимбалюк В. С. Кримінолого-криміналістична характеристика злочинів, що вчиняються організованими угрупуваннями з використанням комп’ютерних технологій / В. С. Цимбалюк // Збірник наукових праць Харківського Центру по вивченню організованої злочинності спільно з Американським Університетом у Вашингтоні. Випуск 2. – Харків. – 2001. – С. 79-81.
6. Цимбалюк В. С. Латентність комп’ютерної злочинності / В. С. Цимбалюк // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2001. – № 3. – С. 176-191.
7. Цимбалюк В. С. Причини латентності комп’ютерної злочинності / В. С. Цимбалюк //Наукові записки. Том 19. Частина 1. Спеціальний випуск. – К. : Національний Університет “Києво-Могилянська Академія”. – 2001. – С. 208-211.
8. Цимбалюк В. Проблеми формування інституту інформаційної культури в теорії інформаційного права України / В. С. Цимбалюк // Правова інформатика. – 2003. – № 1. – С. 31-37.
9. Цимбалюк В. Інформаційна культура як чинник безпеки підприємництва (правовий аспект) / В. С. Цимбалюк // Приватне право і підприємництво. Збірник наукових праць 2003. Випуск 3. – К. : НДІ приватного права і підприємництва. АПрНУ. – 2003. – С. 94-99.
10. Цимбалюк В. С. Проблеми латентності комп‘ютерної злочинності / В. Цимбалюк // Національна безпека України. – 2003. – № 1. – С. 53-56.

11.Цимбалюк В. С. Кримінологічні аспекти вчинення правопорушень у сфері міжнародних економічних відносин із застосуванням інформаційних комп‘ютерних технологій / В. Цимбалюк // Збірник наукових праць Харківського Центру по вивченню організованої злочинності спільно з Американським Університетом у Вашингтоні. Випуск шостий. – Харків : Харківський Центр по вивченню організованої злочинності. – 2003. – С. 234-160.

12.Цимбалюк. В. Окремі питання щодо визначення категорії «інформаційна безпека» у нормативно-правовому аспекті / В. Цимбалюк // Правове, нормативне та метрологічне забезпечення системи захисту інформації в Україні. – 2004. – № 8. – С. 30-33.

1. Цимбалюк. В. Інформаційна культура як чинник національної інформаційної безпеки (організаційно-правовий аспект) / В. Цимбалюк // Правове, нормативне та метрологічне забезпечення системи захисту інформації в Україні. – 2004. – № 9. – С. 11-17.
2. Цимбалюк В. С. Інформація як об‘єкт культурного усвідомлення та пізнання в суспільних відносинах / В. С. Цимбалюк // Правова інформатика. – 2004. – № 2. – С. 22-27.

15.Цимбалюк В. Адміністративно-правові джерела методології інформаційного права (синергетичний та кібернетичний аспекти) / В. С. Цимбалюк // Правова інформатика. – 2004. – № 3. – С. 32-37.

16.Цимбалюк В. Інтеграція кібернетичної та правової методології щодо усвідомлення цивілізаційних аспектів інформаційної культури / В. С. Цимбалюк // Правова інформатика. – 2004. – № 4. – С. 28-34.

17. Цимбалюк В. Оперативно-розшукова інформатика як напрямок забезпечення боротьби зі злочинністю / В. С. Цимбалюк // Правова інформатика. – 2005. – № 1 (5). – С. 51-55.

18. Цимбалюк В. Інформаційне право : визначення сутності та змісту як комплексної галузі права / В. С. Цимбалюк // Правова інформатика. – 2005. – № 2 (6). – С. 12-21.

1. Цимбалюк В. Забезпечення безпеки інформаційних систем у цивільній авіації / В. С. Цимбалюк // Повітряне і космічне право: Юридичний вісник. Наукові праці Національного авіаційного університету. – 2008. – № 4 (8). – С. 4-8.
2. Цимбалюк В. Мас-медіа право в інформаційному суспільстві / В. С. Цимбалюк // Інформація і право. – 2011. – № 1. – С. 30-33.

Цимбалюк Віталій Степанович,

голова Інституту інформаціології ГОСЛ,

кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник

Формування інформаційного суспільства потребує найскорішого ухвалення Кодексу України про інформацію. Факт існування інформаційного суспільства вже не потребує наукових доведень і чисельних дискусій, наразі постає інше завдання — створити реальні гарантії реалізації особою права на інформацію, а в більш широкому розумінні — права на інформаційну безпеку.

У даному контексті важливим елементом усвідомлення необхідності правового регулювання розвитку інформаційного суспільства виступає факт поширення екстремізму та політичного радикалізму, особливо через використання мережі Інтернет.

Саме тому в рамках даної статті мною будуть розкриті засади формування інформаційного суспільства. Інформаційне суспільство має слугувати для дальшого розвитку і трансформації сучасних держав в ефективну організацію політичної влади, а не руйнувати державу, послуговуючись гіперболізацією та вульгарним реміксуванням етатистської концепції, створюючи віртуальні або додаткові реальності, котрі насправді руйнують справжню суть людини.

Орієнтир до інформаційного суспільства в нашій країні було визначено в Програмі інтеграції України в Європейський Союз (розділ 13).

У ній було визначено наступне:

1. Поточна ситуація.

Розвиток інформаційного простору визначається як станом інформаційних технологій (програмно-технічні засоби доступу до інформації, телекомунікаційна складова тощо), так і кількісним та якісним складом доступних на ринку інформаційних продуктів.

Було зазначено, що стан інформаційних технологій та рівень інфраструктури інформатизації потребує вдосконалення. Забезпеченість населення персональною комп’ютерною та іншою технікою інформаційного суспільства, особливо з огляду на сучасний її рівень, залишається низькою.

Лише кілька сегментів інформаційного ринку України перебувають на рівні, що відповідає світовому. Головним чином, це система науково-технічної інформації, але частка такої інформації у світовому інформаційному ринку не перевищує 5 %. Другий сегмент інформаційного ринку, який перебуває на прийнятому для європейських стандартів рівні, це офісна інформація органів державної влади (в першу чергу законодавча та нормативна база). Але й цей сегмент світового інформаційного ринку не перевищує 1,5-2 %.

Було визначено, що Україна прискореними темпами вирішує цілий комплекс проблем, пов‘язаних з телекомунікаційною складовою інформаційного суспільства. Галузь зв’язку України складається з підгалузей електричного та поштового зв’язку, а також підприємств і служб забезпечення її функціонування.

Враховуючи, що становлення державності України, відродження її економіки і входження в світове інформаційне суспільство неможливе без прискореного розвитку галузі телекомунікацій, було розроблено і схвалено КМ України “Концепцію розвитку зв‘язку України до 2010 року”. У 1998 році вже було розроблено й затверджено Верховною Радою України “Національну програму інформатизації України”.

В Програмі інтеграції України в Європейський Союз також було констатовано, що наша країна є членом ряду міжнародних організацій зв’язку та інформатизації – Всесвітнього поштового Союзу (ВПС), Міжнародного союзу електрозв’язку (МСЕ), а також регіональних європейських організацій – Європейської конференції Адміністрацій зв’язку (СЕРТ), Європейського Інституту Телекомунікаційних стандартів (ETSI).

У пункті б) Програми інтеграції України в Європейський Союз були визначені короткострокові пріоритети: забезпечення усвідомлення необхідності реалізації українським суспільством можливостей, які надають сучасні інформаційні та телекомунікаційні технології як для суспільної, економічної діяльності, так і для приватного життя. Заходи із забезпечення виконання завдань щодо короткотермінових пріоритетів були визначені наступним чином:

гармонізація існуючих і розробка нових законодавчих актів про інформатизацію і зв’язок в Україні відповідно до вимог ЄС;

запровадження досвіду Адміністрацій зв’язку країн-учасниць ЄС з питань гармонізації та імплементації законодавства та нормативно-технічних актів до вимог директив ЄС у галузі зв’язку та інформатизації;

налагодження співробітництва з Генеральним Директоратом ЄК “Інформаційне суспільство”(далі – ІС) стосовно питань регулювання в галузі інформатизації та зв’язку;

підготовка та реалізація спільних міжнародних проектів;

співробітництво з Адміністраціями зв’язку країн-учасниць ЄС;

створення баз даних документів ЄС за галузевою ознакою;

інформаційно-аналітичне забезпечення процесів інтеграції галузі зв’язку, включаючи накопичення, переклад та вивчення організаційних документів ЄС щодо політики телекомунікацій (директив, постанов та рекомендацій Генерального Директорату ХІІІ ЄК), видання методичних матеріалів щодо основних напрямків інтеграційного процесу у галузі зв’язку;

створення умов для забезпечення інформаційної відкритості суспільства;

здійснення заходів щодо впровадження нових інформаційних технологій та технологій зв’язку;

створення умов для входження до глобальних інформаційних систем та сприяння доступу фізичних та юридичних осіб до світових інформаційних ресурсів;

формування стратегії та основ державної політики підтримки розвитку українського сегменту Інтернет, сприяння поширенню всебічної і достовірної інформації про Україну в цій мережі;

створення передумов для культурного обміну із застосуванням новітніх інформаційних технологій;

створення системи управління національними інформаційними ресурсами, Національного хосту для забезпечення участі України в проектах щодо побудови інформаційного суспільства (ІС);

організація участі українських організацій в конкурсі проектів ЄС програми IST (Information Society Technologies);

залучення до співпраці організацій, що мають досвід роботи в проектах ЄК за програмами Телематика, АСТS (advanced communications technologies and services), ESPRIT (програма Європейської спільноти щодо інформаційних технологій) та ін.;

проведення семінарів і конференцій та інформування з питань політики і підходів ЄС щодо розвитку ІС;

забезпечення спільної роботи над проектами в галузі реалізації концепції ІС та підготовка навчальних програм за цією тематикою.

У пункті в) Програми інтеграції України в Європейський Союз на середньострокові пріоритети (2001-2003 рр.) було визначено таке:

імплементація положень європейських нормативних актів, що стосуються відносин у сфері інформатизації;

наближення систем стандартизації та сертифікації галузі зв’язку України до вимог ЄС;

розвиток відносин з ЄС з питань політики розвитку конкуренції та антимонопольного законодавства на ринку інформатизації та зв’язку;

системно-технічне об’єднання національної інформаційної інфраструктури з європейською та глобальною інформаційними інфраструктурами;

створення національної системи доступу до інформаційних ресурсів структур ЄС.

Щодо телекомунікації та поштового зв’язку в Програмі інтеграції України в Європейський Союз було визначено таке:

а) Поточна ситуація.

Діставши у спадок від СРСР незадовільний розвиток телекомунікацій, Україна вимушена була прискореними темпами розв’язувати комплекс проблем. Враховуючи, що становлення державності України, відродження її економіки і входження у світове співробітництво неможливе без ліквідації відставання в галузі телекомунікацій, розроблена і у вересні 1993 року прийнята Урядом «Комплексна програма створення єдиної національної системи зв’язку». За роки незалежності в Україні створена сучасна цифрова міжміська телефонна мережа з виходом до закордонних мереж, закінчується побудова основних магістральних волоконно-оптичних ліній зв’язку, на базі сучасного цифрового обладнання, розбудовуються місцеві телефонні мережі. Щільність телефонів (на той період) на 100 мешканців становить 19,6 .

Національна система зв’язку складається з електричного та поштового зв’язку.

б) Короткострокові пріоритети (2000 р.) були визначені таким чином:

 приведення існуючих і розвиток нових законодавчих актів про зв’язок в Україні з максимально можливо адаптацією їх до вимог ЄС;

 розвиток відносин з ЄС у сфері конкурентної політики та законодавства на ринку зв’язку;

 проведення робіт з підготовки до приєднання України до GATT/WTO у частині торгівлі послугами зв’язку;

 проведення реструктуризації державних підприємств «Укртелеком», «Укрпошта» та приватизація підприємства «Укртелеком»;

В Програмі інтеграції України в Європейський Союз розробка основних регуляторних питань функціонування галузі зв’язку передбачала:

*   підготовка до створення незалежного регуляторного органу в галузі;

*   регулювання операторської діяльності (взаємодія, взаємосполучення);

*   розробка підходів до забезпечення універсальними послугами;

*   підготовка до забезпечення відкритого доступу до мереж і послуг зв’язку.

Також в Програмі інтеграції України в Європейський Союз було зазначено як необхідне: регулювання використання обмежених частотних та номерних ресурсів; налагодження співробітництва з Генеральним Директоратом XIII ЄК стосовно питань регулювання у галузі зв’язку; реалізація спільних міжнародних проектів; участь у роботі міжнародних та європейських організацій зв’язку; поглиблення співробітництва з Адміністраціями зв’язку країн-учасниць ЄС; створення галузевих баз даних документів ЄС; інформаційно-аналітичне забезпечення процесів інтеграції галузі зв’язку, включаючи накопичення, переклад та вивчення організаційних документів ЄС щодо політики телекомунікацій (директив, постанов та рекомендацій Генерального Директорату ХІІІ ЄК), видання методичних матеріалів щодо основних напрямків інтеграційного процесу у галузі зв’язку; створення інформаційної мережі з відповідними структурами ЄС; продовження поступового переходу до цифрових систем та модернізації мереж; впровадження пілот-проектів із застосуванням нових технологій та впровадження нових послуг зв’язку; впровадження автоматизації в управління радіочастотним спектром України та менеджмент застосування частот (частотний менеджмент).

в) Середньострокові (2001-2003 рр.) та довгострокові (2004-2007 рр.) пріоритети були визначені так: реалізація в рамках Концепції розвитку зв’язку України до 2010 року щодо виконання вимог GATS з урахуванням поступового розширення зобов’язань України з надання основних і додаткових послуг зв’язку; здійснення подальших робіт з гармонізації законодавчих актів України в галузі зв’язку, які забезпечать систему правового регулювання в галузі, захист прав споживачів та операторів; гармонізація термінології з прийнятою в міжнародних організаціях; створення регулюючих структур в галузі телекомунікацій, максимізація ступеня їх незалежності, процесу; створення чіткої тарифної політики, наближення її до норм, запроваджених в країн-учасниць ЄС; приведення систем стандартизації та сертифікації в системі зв’язку України до вимог ЄС; розробка та впровадження системи якості послуг, яка відповідатиме вимогам стандартів ЄС; підвищення якості поштового зв’язку з метою досягнення стандартів якості поштового зв’язку, встановлених ВПС, PostEurop, шляхом участі в програмах перевірки контролю якості та інших, зокрема, NOREX, UNEX; підвищення якості поштового зв’язку через удосконалення системи безпеки поштового зв’язку та схоронності поштових відправлень; використання новітніх технологій і стандартів експлуатації поштового зв’язку; створення інформаційної мережі з відповідними структурами ЄС; поступовий перехід до цифрових мереж, часткове проведення робіт з заміни обладнання доступу до мереж та забезпечення відкритого доступу до мереж і послуг зв’язку; перехід на нову систему нумерації на телефонних мережах загального користування, гармонізовану з нормами ЄС; забезпечення щільності телефонів – близько 40 на 100 жителів; упровадження інтелектуальних мереж та забезпечення відео- і мультимедійних послуг на базі технології АТМ; продовження запровадження нових цифрових технологій та послуг на рівні платоспроможного попиту; забезпечення фінансових заходів для гарантії надання універсального доступу та забезпечення універсальних телекомунікаційних та поштових послуг.

Стосовно аудіо-відео послуг в Програмі інтеграції України в Європейський Союз було визначено таке:

а) Поточна ситуація визначена наступним чином:

З огляду на роль відеоінформації в діяльності людини, організація масового й ефективного обміну нею є однієї з найважливіших завдань розвитку зв’язку. Впровадження єдиних стандартів цифрового кодування для використання у телевізійному (ТВ) мовленні й аудіовізуальних службах зв’язку, поряд із тенденцією поширення інтегральних мереж зв’язку, створюються умови для комплексного надання послуг зв’язку і мовлення користувачу, що володіє відповідним терміналом. Розробка ефективних алгоритмів обробки й ущільнення відеоінформації зробила можливим реальну передачу зображень по каналах зв’язку в реальному масштабі часу.

Основою електрозв’язку була визначена первинна мережа країни, що складається із внутрішньозонових, магістральних і місцевих мереж, на основі яких утворюються вторинні мережі телефонного зв’язку, документального електрозв’язку, мережі розподілу телевізійного і звукового мовлення та ін.

Стосовно телевізійного мовлення, було визначено, що на цей час в Україні застосовується система мовного телебачення D,K/SECAM і функціонує аналогова наземна мережа розподілу ТВ програм у діапазонах ДВЧ і УВЧ.

Існуюча аналогова мережа розподілу програм ТВ не забезпечує 100 % охоплення населення України жодною з програм. Покриття більшої частини території України ТВ мовленням здійснюється в основному за допомогою потужних РПС. У зоні однієї РПС у діапазоні ДВЧ можна розмістити лише до чотирьох ТВ програм.

Виконання вимог із захисних відношень істотно обмежує введення нових каналів наземного ТВ мовлення і, таким чином, не дозволяє організувати багатопрограмне ТВ мовлення в діапазоні УВЧ. Є велика кількість зон невпевненого прийому, де якість програм істотно нижча від необхідного.

Також було визначено, що на початку 90-х років проникнення персональних комп’ютерів у бізнес, освіту та побут, цифровізація зв’язку та розвиток нових технологій передавання зображень значно змінили шляхі розвитку сегментів телекомунікаційного ринку, а саме розробки мультимедійних телекомунікаційних систем. Такі системи повинні об’єднувати у загальну структуру передавання даних через рухомий радіозв’язок, звукове та телевізійне мовлення з метою надання різноманітних інтерактивних аудіо-відео послуг.

У Програмі було відмічено, що основною рисою розвитку телекомунікаційних і інформаційних систем сучасності є широке впровадження ефективних методів обробки і передачі аудіовізуальної інформації. Бурхливий розвиток апаратно-програмних засобів цифрової обробки сигналів спричинив якісні зміни у формах, засобах і масштабах збереження і передачі такої інформації. Стало доступним формування, накопичення і передавання аудіовізуальної інформації в дуже великих обсягах.

Прогрес у розвитку методів зниження вартості кодерів і декодерів апаратури ущільнення зумовив доцільність масового застосування цих методів. Це привело до якісних змін таких систем і дозволило реалізувати на даному етапі розвитку техніки принципово нові інтерактивні системи, у тому числі телевізійні, аудіовізуальні, мультимедійні та інші.

б) Короткострокові (2000 р.) та середньострокові (2001-2003 рр.) пріоритети у цьому сегменті були визначені в Програмі інтеграції України в Європейський Союз таким чином:

Істотне збільшення числа програм, що доставляються, у сфері ТВ мовлення; збільшення території покриття ТВ мовлення, підвищення якості мовлення. Стимулювання процесу появи нових інтерактивних служб, що дають змогу надалі здійснити перехід до цифрового телебачення (ТБ) і цифрової мережі розподілу програм ТВ мовлення та цифрових мереж аудіовізуального зв’язку з мовними інтерактивними службами різноманітного рівня. Цей перехід буде еволюційним. Протягом певного часу будуть співіснувати як накладені, так і комбіновані аналогові й цифрові мережі. Тому у визначений період здійснюватиметься аналогове й цифрове мовлення одних і тих же самих програм.

Також у Програмі зазначено напрям на будівництво цифрових супутникових, кабельних і стільникових мереж зв’язку, впровадження нових технологій передачі сигналів і засобів комутації; впровадження на цій основі аудіовізуальних систем і служб різноманітного застосування. Їх широке впровадження передбачено почати із введення в дію новітніх телекомунікаційних технологій, зокрема, таких як АТМ.

Серед заходів також визначено необхідність забезпечення споживчого ринку сучасною аудіо-відеотехнікою на основі міжнародної кооперації у виробництві такої техніки в Україні і комерційного співробітництва промислових комплексів країн ЄС і України. Це питання потребує визначення наявності в Україні конкурентоспроможного виробництва сучасних кольорових телевізорів та іншої аудіо-відео техніки. Визначення на основі такого аналізу і прийняття рішення щодо пріоритетних напрямків розвитку виробництва.

Важливим аспектом реалізації передбачених заходів визначено пошук стратегічних партнерів у реалізації інвестиційних проектів щодо розвитку виробництва аудіо-відео обладнання та участі у наукових проектах з розробки новітніх аудіо-, відео-технологій.

Серед заходів також було визначено необхідність створення і розвитку інтерактивних аудіовізуальних служб з широкою можливістю доступу до несекретної і неконфіденційної інформації та публікування електронних матеріалів з питань аудіо-відео політики.

офіційного опонента на дисертацію Туніка Андрія Володимировича «Правові основи захисту персональних даних», подану на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право

Входження в інформаційну сферу та формування інформаційного суспільства в провідних країнах світу, що супроводжується інтенсивним розвитком та поширенням інформаційно-телекомунікаційних технологій, викликають необхідність проведення досліджень, присвячених різним аспектам захисту персональних даних, зокрема, їх правовим засадам.

Положення, які виносяться на захист, належним чином обґрунтовуються у тексті дисертації, є достовірними і характеризуються науковою новизною. Новизна наукових положень дисертації зумовлена самим її характером, оскільки є одним із перших монографічних досліджень правових основ захисту персональних даних у вітчизняній правовій науці, а також визначається самою постановкою проблеми і полягає в з’ясуванні стану законодавства у сфері захисту персональних даних, обґрунтування нових положень і пропозицій щодо удосконалення його правового регулювання. Винесені на захист положення, висновки і рекомендації, сформульовані у дисертації, демонструють глибоке засвоєння теми та зрілість теоретичних узагальнень автора щодо ключових проблем правового регулювання захисту персональних даних.

Опубліковані А.В. Туніком праці свідчать про достатнє оприлюднення та впровадження наукових здобутків дисертанта. Основні результати дисертаційного дослідження повністю викладені у публікаціях у фахових виданнях ВАК України, а також в опублікованих тезах виступів на науково-практичних конференціях. Опубліковані автором наукові статті відповідають темі дисертації, а зміст автореферату повністю висвітлює її основні положення.

Не викликає сумніву методологічна і практична важливість вирішення А.В. Туніком таких завдань, як: дослідити стан наукових досліджень, присвячених розгляду персональних даних у вітчизняній правовій доктрині; розглянути стан вітчизняного законодавства у сфері захисту персональних даних та виділити основні недоліки у цій сфері; запропонувати основні напрями удосконалення захисту персональних даних в Україні.

Результати дисертаційного дослідження А.В. Туніка становлять безперечний науковий інтерес. Їх наукова цінність визначається комплексним підходом дисертанта до дослідження правових основ захисту персональних даних. Це дало можливість узагальнити наявні доктринальні розробки, визначити стан правового регулювання цієї сфери на рівні національного законодавства та іноземних держав і на основі цього запропонувати нові шляхи усунення недоліків правового регулювання захисту персональних даних в Україні.

Положення, висновки та рекомендації, викладені у дисертації та наукових публікаціях автора, можуть бути використані в подальших наукових дослідженнях, у навчальному процесі, у законотворчій та практичній діяльності відповідних державних органів.

Відповідною поставленим дисертантом завданням дослідження є структура дисертації, в якій у логічній послідовності аналізуються питання правового регулювання захисту персональних даних. План дисертації та зміст викладеного матеріалу цілком адекватно відображають гостроту та актуальність досліджуваної проблеми.

Узагальнення нормативного матеріалу та правозастосовної практики здійснене у дисертаційній роботі на належному науковому рівні, що свідчить про наявність у А.В.Туніка аналітичних здібностей до проведення дослідницької роботи. Використаний у роботі дослідницький матеріал повною мірою сприяв досягненню поставленої мети: з’ясування стану вітчизняного законодавства у сфері захисту персональних даних, обґрунтування нових наукових положень і пропозицій щодо удосконалення правового регулювання досліджуваного явища.

Цілий ряд пропозицій до законодавства, зроблених дисертантом, заслуговують на увагу. Зокрема, розглянувши стан наукових досліджень, присвячених захисту персональних даних, автор приходить до висновку, що генезис таких досліджень має несистемний, фрагментарний характер, що унеможливлює виокремлення стадій розвитку з окресленням їх змістовних характеристик (с. 26). При цьому відсутній єдиний понятійно-категоріальний апарат в згаданій сфері, оскільки без чіткої аргументації використовуються такі категорії як «персональні дані», «особиста інформація», «приватна інформація про особу», «персональна інформація», «конфіденційна особиста інформація» тощо (с. 27).

Слушною видається думка автора про те, що феномен персональних даних є доволі своєрідним за своєю природою та діалектично взаємопов’язаний з різними сферами суспільного буття та його пізнання (с. 28), що в свою чергу викликає необхідність використання всього спектру методологічних підходів та методів з метою проведення повного, всебічного та об’єктивного дисертаційного дослідження.

Слід погодитися з автором про те, що перелік відомостей, що становлять собою персональні дані особи, є динамічним і залежить насамперед від конкретної сфери правовідносин, які виникли у конкретної особи (власника чи володільця персональних даних) з іншими особами (с. 53). При цьому можливість ідентифікувати особу дають змогу не окремі дані про неї (наприклад, прізвище, ім’я, по-батькові або дата народження без зазначення імені її власника), а лише комплекс персональних даних, за допомогою яких можна чітко встановити особу, якій вони належать.

Заслуговує схвалення проведений автором детальний аналіз зарубіжного законодавства у сфері захисту персональних даних, в результаті якого робиться висновок, що у країнах СНД система захисту персональних даних здійснюється відповідно до закону типу Data Protection Act (Закон про захист даних), в той час як у європейських системах захисту персональних даних організуючим законодавчим центром стають два закони, що взаємодоповнюються – закон Data Protection Act і закон Information Freedom Act (закон про свободу інформації), які, як правило, розробляються і приймаються одночасно (с. 141).

Цікавою видається пропозиція дисертанта про застосування двох методів удосконалення системи захисту інформації про особу: «реалістичного» та «ліберального». Перший метод передбачає збільшення безпеки в середині інформаційної системи; створення нових внутрішніх мереж, що можуть додатково контролювати інформацію незалежно від глобальних мереж; постійний моніторинг рівня інформаційної безпеки, цілеспрямований пошук недоліків у програмному забезпеченні, контроль за розповсюдженням інформації і відповідних технологій; зменшення відкритості доступу до персональних баз даних. Функції ж «ліберального» підходу полягають у збільшенні взаємозалежності щодо захисту персональних даних між країною і особою-власником персональних даних; забезпеченні загальної безпеки через створення мережі спеціалізованих організацій і підписання спеціалізованих договорів; лібералізації інформаційних стосунків (с. 178). При цьому, на думку автора, останній метод відповідає системному характеру розвитку інформаційних баз, що зберігають персональні дані, та паралельно із забезпеченням інформаційної безпеки не порушує прав людини в галузі інформації, не ускладнює керування процесами захисту, забезпечує збереження інтересів власників персональних даних.

Слід підтримати автора також і щодо його пропозиції про необхідність призупинення дії норм Закону України «Про захист персональних даних», які суперечать іншим нормативно-правовим актам та внесення відповідних змін в законодавство в частині чіткого визначення категорій персональних даних, нецільового використання персональних даних, знищення персональних даних, повноваження контролюючого органу і відповідальність за порушення чинного законодавства у сфері захисту персональних даних.

Окрім зазначених, дисертація А.В.Туніка містить цілий ряд теоретичних висновків та практичних пропозицій, які заслуговують позитивної оцінки.

Оцінюючи рецензовану роботу позитивно та відзначаючи її належний рівень і наукову новизну, слід зауважити, що в дисертації є деякі спірні положення, твердження, що викликають сумніви, а також окремі висновки, що є недостатньо аргументованими.

1. Зокрема, автору слід було б зробити спробу провести періодизацію досліджень в сфері захисту персональних даних, що дало б можливість систематизувати дослідження в цій сфері відповідно до певного часового проміжку  з подальшою екстрапляцією на формування інформаційного права як галузі права.

2. Для висвітлення методології дослідження автор відповідно до предмету та завдань дисертаційної роботи адаптує традиційну структуру методів, що використовуються в теоретичних юридичних дослідженнях, використовуючи загальні, філософські, загальнонаукові, приватно-наукові та спеціальні методи пізнання. При цьому дисертанту слід було б більш конкретно вказати, які з них були використані, та детально охарактеризувати застосування цих методів та їх результати, зокрема, наприклад, такі як: абстрагування, синергетичний, математичний тощо. Більше того, заважаючи на предмет дослідження, корисним для роботи б було застосування антропологічного підходу, зокрема положень антропології права.

3. Характеризуючи зарубіжне законодавство у сфері захисту персональних даних, автор подає перелік основних понять, що використовуються в законодавчому акті певної держави (наприклад, с. 80, 94). Такий підхід вважаю невиправданим, оскільки це призводить до збільшення обсягу дисертаційного дослідження та надає йому в окремих випадках описового характеру.

4. Додаткового обґрунтування потребує твердження автора, що «людина немає права власності на свої персональні дані» і, відповідно, пропозиція «ввести до Закону України «Про захист персональних даних» поняття «право власності особи на свої (власні) персональні дані»».

5. Є певні зауваження до термінологічного апарату дисертації, зокрема до використання дисертантом таких термінів та слів іншомовного походження, як «алармування», «апологія», «охоронництво».

Висловлені зауваження стосуються лише окремих положень дисертації, носять дискусійний, рекомендаційний та уточнюючий характер і в цілому не зменшують високу наукову цінність дисертаційного дослідження А.В.Туніка.

Наведене вище дає підстави для головного висновку – дисертація «Правові основі захисту персональних даних» є самостійним, завершеним дослідженням важливої наукової проблеми, в якій отримано нові науково обґрунтовані результати. Робота повністю відповідає вимогам до кандидатських дисертацій, встановлених Порядком присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 07.03.2007 р. № 423 (із подальшими змінами та доповненнями), а її автор – Тунік Андрій Володимирович заслуговує на присудження наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право.

Офіційний опонент:

доктор юридичних наук, доцент                                               Ліпкан В.А.

Національного авіаційного університету

ВІДЗИВ

офіційного опонента кандидата юридичних наук, Татарникової Кристини Геннадіївни на дисертацію Жмур Наталії Володимирівни «Правове забезпечення службової інформації в Україні», поданої на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право

Актуальність теми дослідження. Сучасний розвиток правової системи України характеризується кардинальними трансформаційними змінами, що відбуваються під впливом міждержавних інтеграційних процесів і спрямований на побудову правової держави та громадянського суспільства в Україні. Прийнятий на початку 2011 р. Закон України «Про доступ до публічної інформації» став результатом демократичних тенденцій та роботи громадських організацій, спрямованих на побудову відкритої для суспільства влади та сучасним правовим інструментом реалізації принципу гласності та інформаційної відкритості влади. Разом з тим, існує чимало проблем, пов’язаних з доступом громадян до інформації з обмеженим доступом, в тому числі, і до службової інформації. Зокрема, мають місце відмови у наданні інформації, у зв’язку з безпідставним віднесенням її до службової; виникають труднощі в отриманні громадянами локальних нормативно-правових актів місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування тощо.

Вирішення зазначених проблем, з врахуванням міжнародно-правового досвіду, складатиме теоретичне підґрунтя формування належного правового регулювання інформаційних відносин в державі.

Особливої актуальності набуває обраний напрямок наукового пошуку у зв’язку з наявністю системних прогалин у правовому регулюванні в сфері службової інформації, що створює суттєві перешкоди для ефективного розвитку інформаційного суспільства в цілому, унеможливлює повноцінну реалізацію громадянами права на інформацію. І хоча в цілому різні аспекти означеної проблематики були і є предметом дослідження вітчизняних вчених, однак проблема правового забезпечення службової інформації в Україні до цього часу не розглядалася як цілісний об’єкт наукових досліджень.

Зважаючи на вищезазначене, тема дисертації Жмур Н.В., присвячена вирішенню наукового завдання, що полягає у визначенні стану правового забезпечення службової інформації в Україні та розробленні пропозицій щодо подальшого його удосконалення, є актуальною, своєчасною і значимою для інформаційно-правової науки і практики.

Ступінь обґрунтованості і достовірності наукових положень, висновків і рекомендацій, сформульованих у дисертації. Наукові положення, викладені у дисертації ґрунтуються на вмілому використанні сучасних прийомів і методів наукового пізнання, що обрані із врахуванням мети та сформульованих завдань. Це дозволило дисертантці розглянути визначену проблему у динаміці та взаємозв’язку з явищами суспільного розвитку. Серед окремих наукових методів пізнання застосовані діалектичний, порівняльно-правовий, логіко-семантичний, класифікації та групування, формально-правовий, структурно-функціональний, документального аналізу тощо. Їх застосування визначило логічну побудову дисертації та дозволило послідовно й науково обґрунтовано реалізувати мету і завдання, поставлені на початку дослідження.

Високий ступінь вірогідності та наукової обґрунтованості результатів виконаного дисертаційного дослідження забезпечено використанням значного обсягу літературних джерел, нормативних актів – 260 найменувань. Джерельну базу дослідження можна вважати цілком репрезентативною, оскільки опрацьовані здобутки вчених з проблем не лише інформаційного права, а й загальної теорії права, конституційного, адміністративного, кримінального та інших галузевих правових наук. Достатня увага приділялася аналізові чинного законодавства Україні, а також міжнародно-правових актів.

Дисертантка поставила перед собою досить важливу мету, яка полягає у тому, щоб спираючись на досягнення сучасної юридичної науки, норми чинного законодавства і практику правозастосування, визначити сутність та особливості правового забезпечення службової інформації в Україні і з урахуванням отриманих результатів надати науково обґрунтовані пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства.

Відповідно до головної мети дослідження чітко сформульовані основні задачі наукової роботи. При цьому, крім суто наукового значення, задачі дисертаційного дослідження передбачають формулювання основних напрямів підвищення ефективності правового забезпечення службової інформації в Україні.

Винесені на захист положення характеризують роботу як комплексне монографічне дисертаційне дослідження, яке виконане дисертанткою особисто.

Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є одним із перших системних досліджень такого рівня з теоретичних і практичних питань правового забезпечення службової інформації в Україні.

Дисертантка спрямувала роботу на вирішення завдань щодо встановлення рівня наукової розробленості проблеми формування належного правового забезпечення службової інформації у вітчизняній правовій доктрині; обґрунтування поняття та основних ознак службової інформації; узагальнення стану національного законодавства та визначення міжнародних стандартів у сфері службової інформації; виокремлення основних недоліків правового забезпечення службової інформації; здійснення класифікації основних наукових підходів щодо удосконалення правового забезпечення службової інформації; обґрунтування необхідних змін у правовому забезпеченні службової інформації в Україні.

Необхідно зазначити, що більшість завдань, які вирішує дисертантка в роботі є новими і оригінальними та раніше не були предметом дослідження.

Системний підхід до аналізу досліджуваної проблематики дозволив автору виявити нові аспекти багатогранного і складного питання правового забезпечення службової інформації. По-перше, виокремивши загальні та особливі (іманентні) ознаки службової інформації, здобувачка формулює поняття «службова інформація», під якою розуміє суспільно значимі відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді, створені чи одержані суб’єктами владних повноважень у межах повноважень, передбачених чинним законодавством, задля реалізації покладених на них завдань і функцій (с. 65);

По-друге, запропонована класифікація законодавства у сфері службової інформації, відповідно до якого автор виділяє в ньому чотири рівні: 1) нормативно-правові акти, що встановлюються загальні засади права особи вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію; 2) нормативно-правові акти, що визначають концептуальні засади захисту інформації з обмеженим доступом загалом та окремих її видів, а також порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що перебуває у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації та інформації, що становить суспільний інтерес; 3) підзаконні нормативно-правові акти, в яких деталізовано загальні засади прийому, реєстрації, розгляду запитів на публічну інформацію, що знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інституційно-функціональний механізм захисту службової інформації; 4) відомчі нормативно-правові акти, що встановлюють переліки інформації, яким надається гриф «Для службового користування», порядок прийому, реєстрації, розгляду запитів на публічну інформацію та відшкодування запитувачами фактичних витрат на копіювання та друк документів, порядок складання і форми подання запитів на публічну інформацію, розпорядником якої є конкретна інституція, забезпечення функціонування та ведення системи обліку публічної інформації у конкретному відомстві (с. 71-76).

По-третє, дослідження стану національного законодавства у сфері службової інформації дало змогу дисертантці виділити кілька його рівнів та виокремити основні проблеми правового забезпечення службової інформації, до яких відносить: відсутність уніфікованого нормативно-правового акта у сфері службової інформації; домінування підзаконних нормативно-правових актів щодо законів; колізії та конкуренція між нормами законів та підзаконних нормативно-правових актів у цій сфері; декларативність закріплених норм без вказівки на механізм їх реалізації; наявність чисельних суб’єктивних, абстрактних понять, що можуть тлумачитись неоднозначно; наявність не уніфікованої термінології та відсутність легальних дефініцій базових понять у сфері службової інформації; невідповідність санкцій, передбачених деліктним законодавством, ступеню суспільної небезпечності правопорушень у сфері службової інформації (с. 97-98).

По-четверте, на основі вищезазначеного автор висловлює пропозиції щодо удосконалення правового забезпечення службової інформації в Україні, серед яких необхідність розробки та ухвалення пакету нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в сфері інформації з обмеженим доступом (Закон України «Про інформацію з обмеженим доступом», Стратегія захисту інформації з обмеженим доступом, Доктрина захисту окремих видів інформації з обмеженим доступом, зокрема службової інформації, Інформаційний кодекс України) (с. 139). Крім того, здобувачка пропонує розробку та ухвалення Доктрини захисту службової інформації як фундаментального нормативно-правового акту, в якому повинні бути визначені концептуальні засади державної політики захисту службової інформації, керівні принципи, цільові настанови, напрями та інституційно-функціональний механізм захисту службової інформації в Україні (с. 154-156).

По-п’яте, заслуговують на увагу зроблені здобувачкою, в результаті дослідження прийнятих в Україні доктрин, висновки, які полягають в тому, що доктрина: затверджується указом Президента України, тобто становить собою підзаконний нормативно-правовий акт; визначає систему концептуальних засад вирішення конкретної проблеми у чітко визначені часові параметри; з метою її виконання ухвалюються постанови Кабінету Міністрів України, де конкретизуються заходи, суб’єкти та строки реалізації запланованих Доктриною напрямів; має певну структуру представлену розділами, які визначають актуальність проблеми, причини їх виникнення, мету та завдання, принципи розв’язання проблеми; основні напрями державної політики, направлені на розв’язання проблеми; інституційно-функціональний механізм її розв’язання, контроль за реалізацією закріплених у доктрині положень та ін. (с. 153-154).

Вказані вище та низка інших положень дисертації підкреслюють її науковість та творчий характер. Висновки, пропозиції і рекомендації достатньо повно і точно окреслені у вступі роботи, відображені в розділах її основної частини, висновках.

Наукове та практичне значення роботи. Аналіз змісту роботи свідчить про самостійну, завершену, аргументовану, комплексну роботу і дозволяє констатувати високий науково-теоретичний та прикладний рівень проведеного дослідження. Структура і зміст роботи свідчать про цілеспрямованість та комплексний характер дослідження. Це дало можливість авторці дійти результатів і обґрунтувати низку нових положень, які мають важливе значення для інформаційно-правової науки та практики.

Зокрема, положення, висновки і пропозиції проведеного дослідження розширюють і поглиблюють існуючі уявлення про сутність та особливості правового забезпечення службової інформації в Україні, відображають авторську позицію у розв’язанні конкретних правових проблем, пов’язаних із особливостями його реалізації.

Дисертація характеризується як науковою, так і практичною значущістю. Основні висновки та рекомендації, запропоновані у роботі можуть бути використані: під час розроблення та удосконалення проектів нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини в сфері службової інформації; при реалізації правових норм, які регулюють суспільні відносини в сфері службової інформації, що дозволить покращити практичну діяльність суб’єктів правозастосування; для проведення подальших досліджень проблем розвитку правового забезпечення службової інформації; при підготовці підручників та навчальних посібників з дисциплін «Інформаційне право», «Основи національної безпеки», «Інформаційна безпека України», а також при викладанні вказаних дисциплін у вищих навчальних закладах.

Повнота викладення матеріалів у публікаціях положень, висновків і рекомендацій, сформульованих у дисертації. Наукові положення, висновки і рекомендації, сформульовані в дисертації, досить повно викладено у восьми статтях, з яких чотири опубліковано у фахових виданнях України,  та дві – у іноземних наукових виданнях, а також у тезах двох доповідей на науково-практичних конференціях.

Автореферат дисертації відповідає її змісту та повністю відображає основні положення і результати дослідження. Дисертацію та автореферат оформлено відповідно до встановлених МОН України вимог.

Дискусійні положення та зауваження до дисертації.

1. Здійснивши аналіз існуючих уявлень різних дослідників стосовно розуміння поняття «службова таємниця» здобувачка зазначає, що здебільшого службовою інформацію володіють не посадові, а службові особи (с. 52), а тому зведення цього поняття винятково до відомостей, якими користуються в процесі та у зв’язку з виконанням своїх посадових обов’язків лише посадові особи, значно звужує його зміст (с. 63).

Дана позиція автора потребує уточнення з огляду, по-перше, на існування різних підходів щодо співвідношення понять «посадова особа» та «службова особа», та, по-друге, у зв’язку з використання нею при формулюванні поняття службової інформації іншого терміну – «суб’єкт владних повноважень».

2. Проаналізувавши нормативно-правову базу, що закріплює діяльність міністерств України, дисертантка приходить до висновку, що кожне з міністерств ухвалило відомчі нормативно-правові акти, що визначають порядок доступу громадянам України до публічної інформації, яку містить відповідне міністерство, а також перелік інформації, доступ до якої обмежено (с. 77-82). При цьому автор зазначає, що не усі відомчі накази, що містять зазначені переліки, зареєстровані в Міністерстві юстиції України, а отже не є чинними.

Дане твердження, на нашу думку, не відповідає дійсності, оскільки як відомо, державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер. Відомості ж, які є службовою інформацією, отримуються у зв’язку і з приводу здійснення службових обов’язків посадовцями відповідного органу, а тому вважаємо, переліки службової інформації, які затверджуються в кожному окремому органі, стосуються лише даного органу, тобто є відомчими, і не зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян, а отже є чинними та не потребують реєстрації в Мінюсті України.

3. Досліджуючи питання адміністративної відповідальності за порушення у сфері службової інформації, зокрема положення ч. 4 ст. 188³⁹ «Порушення законодавства у сфері захисту персональних даних» КУпАП, та порівнюючи її санкцію з санкцією ст. 212⁵ «Порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших матеріальних носіїв інформації, що містять службову інформацію» цього ж Кодексу в частині встановлених ними розмірів штрафів, здобувачка зазначає, що це ще одна стаття, яка змушує підвищувати захист службової інформації (у разі наявності персональних даних), проте не несе ніяких додаткових превентивних заходів щодо такого виду правопорушень (с. 88).

Дозволимо собі не погодитися щодо другої частини висловленого автором зауваження, адже відповідно до ст. 23 КУпАП метою адміністративного стягнення, поряд з вихованням особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, є також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами. Крім того, не зрозуміло, які додаткові превентивні заходи має на увазі дисертантка в даному випадку.

4. Аналіз законодавства в сфері службової інформації дав також здобувачці можливість виокремити недоліки правового забезпечення службової інформації (с. 97-98). Одним із таких недоліків, на думку автора, є невідповідність санкцій, передбачених деліктним законодавством, ступеню суспільної небезпечності правопорушень у сфері службової інформації. При цьому не зрозуміло, про яку саме невідповідність санкцій ступеню суспільної небезпечності йде мова та в чому вона полягає.

Разом із тим, висловлені зауваження в цілому не впливають на основний зміст роботи Жмур Н.В., її позитивну оцінку та не зменшують значення дисертації як самостійного творчого дослідження. В сукупності наведені позитивні положення свідчать про вирішення авторкою актуального наукового завдання і надання відповідних рекомендацій з удосконалення чинного законодавства України.

Висновок

Дисертація є самостійним доробком автора, посилання на наукові праці оформлені належно. Наукові статті, які опубліковані за темою дисертаційного дослідження у фахових виданнях, свідчать про якість проведеної роботи, базуються на особистих поглядах та результатах праці дисертантки.

Автореферат дисертації відповідає її змісту та відображає основні положення і результати дослідження. Дисертацію та автореферат оформлено відповідно до встановлених вимог.

Таким чином, дисертаційне дослідження «Правове забезпечення службової інформації в Україні» за своєю актуальністю, новизною та обґрунтованістю одержаних результатів повністю відповідає вимогам п.п. 11, 12, 13 Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, а її автор – Жмур Наталія Володимирівна – заслуговує на присудження їй наукового ступеня кандидата юридичних наук зі спеціальності 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право.

Офіційний опонент:

Кандидат юридичних наук, доцент

Інститут інформаціології ГОСЛ                            К.Г. Татарникова