GOAL » Інститут інформаційного права

МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ НЕПОВНОЛІТНІХ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРАВІ

admin — Thu, 10 Jan 2019 03:30:51 +0000

Топчій Оксана Василівна,

кандидат педагогічних наук

Стаття присвячена репрезентації провідних методологічних підходів (гносеології, онтології, аксіології, праксеології) у проекції на епістемологію дослідження інформаційної безпеки неповнолітніх в адміністративному праві. Теоретичні положення підкріплюються конкретними прикладами. Встановлюється роль перелічених підходів у формуванні методологічних засад інформаційної безпеки, окреслюються перспективи подальших розвідок у зазначеному напрямі.

Ключові слова: філософія права, методологія юриспруденції, гносеологія, онтологія, аксіологія, праксеологія, інформаційна безпека неповнолітніх.

Загальна постановка проблеми. Стрімка еволюція комунікаційних відносин людства постійно видозмінюється під впливом новітніх технологій. Ці процеси потребують як наукового осмислення, так і наукового прогнозування, що унеможливлюється без обґрунтування методологічних засад теоретичної і практичної діяльності. Важливість і складність проблеми забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх (ІБН) є ще одним тому підтвердженням.

Аналіз публікацій. Системність наукової методології детермінує її ієрархію з позицій розподілу на загальнофілософську, загальнонаукову та методологію окремих наук.

На рівні загальнофілософської методології суттєве значення для вчених-правників цифрової доби відіграють наукові праці В. Андрущенка [1, 2], в яких розглядаються питання соціальної філософії, розбудови інформаційного суспільства; В. Будка [3] з філософії науки, Дж. Корнелла [4] щодо особливостей здійснення мета-аналізу, О. Кустовської [5] з методології системного підходу, В. Онопрієнка [6] щодо методологічних питань наукознавства, Е. Семенюк [7] щодо філософії сучасної науки і техніки , Ю. Сурміна [8-10] з методології наукових досліджень, зокрема здійснення соціального проектування у кризовому суспільстві, застосування теорії систем, В. Чуйка [11], присвячених рефлексії основоположень методології філософії науки та ін.

Загальнонаукова методологія юриспруденції набула свого сучасного рівня завдяки дослідженням К. Жоля [12] щодо методів наукового пізнання і логіки для юристів, Д. Керимова [13] з методології права, А. Козловського [14, 15] з гносеології права, М. Костицького [16-18], присвячених філософії постмодернізму в праві, позитивізму і нормативізму як методології юриспруденції; Н. Оніщенко [19] щодо теоретичних проблем правової системи; В. Поповича [20] щодо праксеології та методології розвитку теорії держави і права, П. Рабіновича [21] щодо характеристики предмета й методології філософії права; Т. Тарахонича [22] з питань методологічних підходів до правового регулювання, О. Тихомирова [23] щодо методологічних проблем юридичної компаративістики, А. Фальковського щодо аксіологічного підходу в сучасній юриспруденції [24], Дж. Флетчера [25] з дослідження американського законодавства у глобальному світі, Р. Ципеліуса [26], присвяченої обґрунтуванню юридичної методології та її термінологічного апарату та ін.

Методологія інформаційного права та інформаційної безпеки в контексті адміністративного права знаходиться на стадії свого становлення. Дослідники у цій галузі спираються на наукові розвідки М. Згуровського [27] з питань правового регулювання у сфері інформаційних правовідносин, В. Ліпкана [28] щодо адміністративно-правових основ забезпечення національної безпеки України, О. Марценюка [29, 30] щодо теоретико-методологічних засад інформаційного права в Україні, І. Сопілко [31, 32] щодо засад інформаційної аксіології в контексті формування державної інформаційної політики, В. Цимбалюка щодо методології інформаційного права [33] та ін.

Попри актуальність проблем методології науки та постійне зростання інтересу науковців до методології інформаційного права й інформаційної безпеки тема методологічних засад інформаційної безпеки неповнолітніх в адміністративному праві ще й досі не знайшла свого монографічного опису. Виходячи із зазначеного, мета статті полягає у репрезентації методологічних засад інформаційної безпеки неповнолітніх в адміністративному праві.

Виклад основного матеріалу дослідження. Складність дослідження процесів забезпечення інформаційної безпеки, в тому числі щодо неповнолітніх, обумовлена рядом чинників. По-перше, це є принципово нова галузь, яка ще не набула ознак усталеності. Навіть на рівні розуміння семантики ключового терміну чимало вчених асоціює його лише з техніко-технологічною складовою, не залишаючи місця для гуманітарної компоненти. По-друге, це є галузь, що відзначається надзвичайним динамізмом у своєму розвитку порівняно з класичними галузями права. По-третє, теорія інформаційної безпеки виступає не просто як інтеграція знань в галузі права, політології, кібернетики, соціології, інших наук, вона характеризується як мультидисциплінарна. При цьому предметні складові цього надінституціонального утворення настільки тісно переплетені, що іноді вкрай важко диференціювати їх галузеві критерії через тісний взаємний вплив. Раціональне розуміння усіх чинників, їх врахування при розробленні державної інформаційної політики, втіленні в процеси правового регулювання і правозастосування в даній сфері можливо лише за наявності чітко визначених методологічних засад.

Аналіз окремих наукових праць з питань інформаційної безпеки [34] засвідчує, що нерідко поняття методології трактується в них у достатньо вузькому сенсі, лише як науки про застосування принципів і методів наукового дослідження. У цьому плані ми повністю консолідуємося з позицією М. Костицького, який наголошує, що «методологія є певним світоглядом, що ґрунтується на науковій теорії чи концепції, крізь призму якого пізнається буття світу, природні та суспільні явища. Трактування методології як вчення про методи наукового пізнання є редукціонізмом, спрощенням, зведенням методології фактично до методики». [18, с.18]

Методологічне осмислення правової дійсності відбувається на підставі пріоритетності або комбінації певних підходів до її пізнання. Розглянемо найбільш вагомі з них.

Гносеологічний підхід. Гносеологія як теорія пізнання є однією з найдавніших та найдинамічніших у філософській науці. Саме на цій ниві відбуваються найбільш гострі зіткнення класичних (критицизм, наукоцентризм, нормативізм, суб‘єктоцентризм, фундаменталізм та ін.) і некласичних теорій (посткритицизм, постмодернізм, постфундаменталізм та ін.). Даючи визначення гносеології права, А. А. Козловський зазначає, що це є «самостійна філософсько-правова наука, яка саме й покликана розкрити пізнавальну природу права, виявити закономірності правового пізнання як необхідні умови функціонування самого права». [14, с.32] Абсолютизуючи роль гносеології, вчений виводить ряд основних принципів, серед яких найбільш вагомі такі: «Є Пізнання – є право, немає Пізнання – немає й Права», «Пізнання пронизує всі елементи процесів правоутворення, правотворчості й правореалізації, складає саму їх сутність», «Неефективність – це результат певної недопізнаності норм, це свідчення їх негносеологічності». [14, с.32] Якщо з першими двома наведеними принципами можна погодитися безперечно, то третій є доволі дискусійним, оскільки простежується тенденція схиляння до нормативізму та апріорі недооцінюється роль правової свідомості та суб‘єктивного фактору в управління й правовій поведінці. Тим не менш, беззаперечним є те, що без теорії пізнання неможлива ані сама правова наука, ані подальше її втілення в юриспруденцію.

З позицій теорії інформаційної безпеки, зокрема в епістемологічному ракурсі дослідження ІБН, ми вбачаємо надзвичайний феномен подвійного контуру:

- на першому рівні сам неповнолітній як суб‘єкт інформаційних правовідносин пізнає світ. Цей процес у сучасних умовах відбувається у жорсткому протиборстві бажано суспільних знань, що передаються через формальну та неформальну освіту й виховання (в тому числі через розвивальні медіаресурси), позитивний родинний вплив, та інформації, яка потенційно може спотворювати несформовану правосвідомість особистості, руйнувати її психологічне й психічне здоров‘я, підштовхувати до крайніх форм залежності (хімічної – алкогольної, наркотичної, токсичної – і нехімічної – азартно-ігрової, комп‘ютерної, релігійної та ін.), а й іноді – призвести до самогубства. Підкреслюємо, що джерелами пізнання неповнолітнього у сучасних умовах виступають не лише такі традиційні елементи, як книга, слово вчителя, батьків, а здебільшого – медійні ресурси, соціальні мережі, комунікація з однолітками. На перший погляд, цей виділений нами рівень пізнання можна розглядати скоріше предметом педагогічної і психологічної науки, аніж адміністративного права. Проте, якщо йдеться про превентивну функцію стандартизації освіти, попередження адміністративних деліктів, правове регулювання випуску та реалізації інформаційної та медіа-продукції, то тут вже, безсумнівно, сфера правового регулювання. У цьому сенсі аналіз гносеологічних процесів на рівні особистості не повинен залишатися поза межами вчених-правників.

- На другому рівні описуваного феномену йдеться про те, як здійснюється процес пізнання ІБН дослідником проблеми: які методологічні підходи застосовуються в якості пріоритетних, який інструментарій використовується в цьому процесі, яким чином формується наукова теорія та якою емпірикою вона підтримується.

Таким чином, вважаємо гносеологічний підхід одним з основних у науковому дослідженні проблем забезпечення ІБН і визначаємо його епістемологічну специфіку.

Онтологічний підхід. Онтологія є одним з фундаментальних розділів філософії права, що спрямована на дослідження та інтерпретацію буття. Ґенеза онтологічної теорії права у працях вчених веде відрахування від початку ХХ ст., постійно трансформуючись в залежності від домінування у філософській науці певних течій.

На думку О. О. Бандури, «предметом власне онтології права є правові відносини, норми й інститути». [35, с.57] В якості аксіоми (і не безпідставно) цим вченим пропонується твердження, що правове буття є частиною буття соціального. [35, с.57] Ключовими елементами даного підходу виступають правова реальність (картина світу права), правосвідомість, правові явища, правові ідеї, правове регулювання, правове життя (в контексті соціальної взаємодії суб‘єктів права), практичний правовий досвід,. Як зазначає О. Г. Данильян, «питання про специфіку правової реальності і онтологічної структури права – основне питання правової онтології, оскільки воно є модифікацією основного питання філософії права. Стосовно права це питання про те, чому існує право як деяке буття, відмінне від інших, і як воно можливе». [36 ]

Безпеково-особистісна компонента даного підходу полягає в тому, що правова реальність є невід‘ємною частиною життя людини як соціальної істоти. Закріплення норм правової поведінки, їх дотримання через формування правової свідомості особистості, зокрема неповнолітньої, виступають запорукою функціонування певного соціуму і самої особи в умовах безпеки. Тож логічним елементом онтологічної теорії виступає структурування норм права на підставі обґрунтування принципів інформаційної безпеки в контексті її теорії і практики.

Аксіологічний підхід. Відповідно до лексикографічного тлумачення «Аксіологія (від греч. axios – коштовний і logos – слово, поняття) – філософське вчення про моральні, етичні, культурні та інші цінності, що визначають напрями людської діяльності, мотивацію вчинків. [37, с.29] Виходячи з цього, аксіологічний підхід в методології юриспруденції пропонується розглядати як «загальну стратегію дослідження, що визначає розгляд права крізь призму його відповідності певним цінностям, що можуть забезпечуватись правом та бути його основою». [24, с.8] Дослідники визначають, що базовими категоріями аксіології права виступають: цінність, оцінка, ціннісні орієнтації, правові цінності, цінності права. [24, с.9]

Н. Ткачовою на засадах педагогічної науки запропонована класифікація системи сучасних цінностей, що певною мірою може слугувати міждисциплінарним орієнтиром. До даної класифікації автор відносить: 1) фундаментальні, базові, наближені до загальнолюдських цінності (життя, людини, добро, зло, справедливість, гуманізм тощо); 2) національні цінності (мова, культура, традиції, національні символи і т. ін.); 3) громадянські цінності (демократичні права й обов‘язки, толерантність, терпимість, повага до традицій інших народів, інформаційна культура тощо); 4) сімейні цінності (любов, взаємна відповідальність, гармонія стосунків і т. ін.); 5) особисті (персональні) цінності (самореалізація, здоров‘я, освіченість, морально-вольові якості, оптимізм, творча активність тощо). [38, с. 80-82] Не зважаючи на загальний характер наведеної класифікації, у неї є наукоємкий потенціал для подальшого застосування у дослідженні аксіологічних аспектів забезпечення ІБН.

В межах інформаційного права І. Сопілко пропонує виокремлювати інформаційну аксіологію, що виступає «логічним кроком до формування нової інформаціологічної парадигми». [31, с. 42] Як вважає вчений, саме державна інформаційна політика має виступити в ролі засобу інтеграції цінностей.

З позицій парадигми інформаційної безпеки, у тріаді «особа, суспільства, держава», на наш розсуд, слід диференціювати систему цінностей кожного її елементу, адже на практиці вони рідко співпадають. Єдиним інтегрально-наскрізним елементом тут виступає інформаційна безпека, що сама по собі здатна виступати як цінність для кожної складової зазначеної тріади. По суті ідеалом нормативізму стала б максимальна повна інтеграція аксіологічних шкал усіх компонентів системи. Проте на теперішній час ця система суттєва розбалансована й потребує значних зусиль органів держави, громадянського суспільства, авторитетних осіб, аби консолідувати (ні в якому разі не уніфікувати!) інформаційно-правові цінності, в тому числі у сфері безпеки.

Щодо окремої особистості аксіологія доволі плідно застосовується педагогами і психологами, зокрема в контексті механізмів інтеріоризації та внутрішнього прийняття особою певних цінностей. Попри це на рівні монографічного правового дослідження ще належить встановити, які саме ціннісні орієнтації неповнолітнього слугуватимуть забезпеченню його інформаційної безпеки. Тут принципового значення набуває розуміння, що особистісні цінності охоплюють не тільки позитивні, а й негативні сторони деякого матеріального об‘єкту або явища, які є значущими для певного суб‘єкта. У такому сенсі індивідуальні аксіологічні шкали можуть вступати у протиріччя із ціннісними орієнтирами суспільства. Дане твердження можна проілюструвати сумнівними цінностями розуміння неповнолітніми авторитету у ситуаціях реального чи віртуального цькування одноліток (так званого «булінгу») або уявної цінності ґаджетів для особи, в якої вже розвинулася комп‘ютерно-ігрова залежність (адикція). Опертя в правових дослідженнях на здобутки аксіологічних досліджень дотичних наук відкривають суттєві перспективи для розробки адміністративно-правових заходів із забезпечення аутобезпечної правової поведінки в плані збереження власного життя та здоров‘я неповнолітньої особи, і для формування «інформаційного імунітету» особистості, і для протидії інформаційним деліктам з боку цієї категорії осіб.

Перші несміливі кроки на шляху визначення аксіологічного виміру правової безпеки особи зроблені [39], але йдеться про особу загалом, а не про неповнолітню особу конкретно, крім того ніхто не стане оспорювати, що питання інформаційної і правової безпеки не є тотожними. Проте принципово важливим є твердження, що «аксіологічний вимір правової безпеки особистості дозволяє визначити механізм формування пріоритетності й ієрархічності інтересів особи». [39]

Так само на часі визначення інформаційно-безпекової аксіологічної шкали українського суспільства. Вкрай важливим для науки і практики стає аналіз інформаційного простору як своєрідної «аксіосфери», визначення її найбільш впливових домінант. В умовах розпалу інформаційних війн, а внаслідок цього й контрастивного розшарування соціумів та мікросоціумів у межах суспільства це зробити непросто. Проте однією з консолідуючих ідей, яка б мала об‘єднати навіть завзятих опонентів на засадах громадського взаєморозуміння, повинно стати забезпечення інформаційної безпеки дітей. І це б могло стати першим кроком до об‘єднання та зміцнення українського суспільства в цілому.

При розгляді аксіології інформаційної безпеки держави вважаємо слушною пропозицію І. Сопілко щодо тривимірного підходу, в рамках якого виділяється: нормативна політика (ідеї, принципи, методи реалізації державної інформаційної політики, які чітко визначені у чинному законодавстві України), реальна політика й ідеальна (еталонна) політика. [32, с. 94] Не зважаючи на те, що Конституція України визначає людину найвищою цінністю [40], контент-аналіз основних правових актів у сфері ІБ [41, 42 ] дає підстави стверджувати, що на даному етапі ціннісні пріоритети зосереджені на національній та інформаційній безпеці саме держави. Поодинокі згадки в текстах про особистість скоріше можна трактувати як юридичний штамп, аніж реальну концепцію забезпечення інформаційної безпеки особи. Не принижуючи ролі та значення загальнодержавних заходів, в тому числі щодо зміцнення сектору безпеки й оборони, особливо в часи військового протистояння, тим не менш слід мати на увазі, що спеціальні інформаційні операції спрямовані на послаблення держави саме через ментальність людей, через вплив на їх свідомість і систему цінностей. Недооцінка даного чинника у подальшому може призвести до катастрофічних наслідків.

Підводячи проміжні підсумки, можна зазначити, що дослідження ІБН крізь призму аксіології є доволі перспективним і у подальшому дозволить сформувати струнку логічну систему поглядів, що слугуватиме вдосконаленню чинного законодавства й поліпшенню практики діяльності усіх інституцій держави і громадянського суспільства.

Праксеологічний підгід. Ключовий термін веде походження від гр. praksis, -seos – справа, дія і означає галузь, що вивчає умови і методи ефективної та раціональної людської діяльності. [37, с. 491] Існує й більш деталізована дефініція поняття, за якого праксеологія тлумачиться як «теорія свідомої зміни, перетворення й удосконалення природи, суспільства, людини на основі пізнаних законів і за допомогою різного роду технік і технологій». [43, с.2] Виходячи з наведених варіантів тлумачення ключового терміну, можна констатувати, що по-перше, праксеологію визначає усвідомлений діяльнісний підхід, по-друге, їй властивий динамічний характер, що детермінується швидко плинними зовнішніми умовами буття певного суспільства на певному етапі його історичного розвитку; по-третє, вона функціонує як у формі самостійного підходу до досліджень, так і у формі конкретизації результатів досліджень фундаментальної науки для вирішення певних практичних цілей. І насамкінець, праксеологія (навіть у такій гуманітарній сфері, як право) придатна для формалізації, структурування, алгоритмізації наукової інформації.

Підставами для застосування даного підходу при дослідженні інформаційної безпеки слугує те, що феномен ІБ виступає як в ідеальній, так і в матеріальній формі. Універсальність праксеології полягає у поєднанні когнітивного та інструментального компонентів для досягнення реального результату при втіленні правових ідей у практику. Тож, з одного боку, сюди можна віднести питання юридичної техніки нормотворчості, конструювання та закріплення правової норми, їхню правореалізацію, з іншого – інструменталізацію (в тому числі за рахунок інформаційно-комунікативних технологій) процесів пізнання правової дійсності та правового регулювання у конкретних юридично значущих ситуаціях.

По суті при цьому підході встановлюється науково обґрунтований комплекс заходів, спрямованих на розв‘язання конкретних завдань в галузі права. На підставі загальних принципів, вироблених гносеологією, онтологією, аксіологією, при застосуванні праксеологічного підходу відбувається трансформація інформації, яка може набувати форм норми закону, приписів, рекомендацій, інструкцій тощо. Пріоритетом праксеології виступає цілеспрямована й доцільна діяльність, орієнтована на потреби практики. У зв‘язку з цим виникають підстави використання кваліметричних методів, що дозволяють діагностувати й унаочнити практичний ефект від впровадження, ступінь якості, дієвість результатів дослідження.

Специфіка даного підходу передбачає інтеграцію предметних компонентів. Наприклад, запровадження систем батьківського контролю в комп‘ютерній техніці як елемент забезпечення ІБН водночас може розглядатися і як техніко-технологічне завдання, і як питання адміністративної діяльності. При цьому ефективність результату забезпечується лише у поєднанні першої і другої складової.

З точки зору застосування функцій права, праксеологія у найбільшій мірі відкриває перспективи для правотворчої, правозастосовчої, в тому числі забезпечувальної та наглядово-контрольної, правозахисної, освітньо-наукової діяльності.

Висновки. Безумовно, в межах однієї наукової статті неможливо охопити усю глибину й розмаїття методологічних підходів у дослідженні інформаційної безпеки неповнолітніх. До центру нашої уваги потрапили найбільш усталені традиційні методологічні концепти. Але й такий аналіз дозволив виявити науковий потенціал філософії права для вирішення завдань забезпечення інформаційної безпеки. Ми усвідомлюємо, що будь-який розподіл по категоріях в межах підходів є доволі умовним, і в науці широко застосовуються синкретичні концепції, в яких поєднується гносеологія та онтологія, аксіологія і праксеологія. У подальшому планується дослідження даної наукової проблеми на підставі системного і трансдисциплінарного підходів, що створить підвалини концептуального оформлення інформаційної безпеки в її інституціональному значенні.

Література

Андрущенко В. П. Соціальна філософія : історія, теорія, методологія / В. Андрущенко, Л. Губерський, М. Михальченко. – Вид. 4-те, випр. та допов. – К.: Юрінком Інтер, 2016. – 551 с.
Філософія. Природа, проблематика, класичні розділи: Навч. посібн. / В. П. Андрущенко, Г. І. Волинка, А. Г. Мозгова та ін.; [за ред. Г. І. Волинки]. – К. : Каравела, 2009. – 463 с.
Будко В. В. Философия науки / В. В. Будко. – Харьков : Консум, 2005. – 268 с.
Cornell, J. E. & Mulrow, C. D. (1999). Meta-analysis. In: H. J. Adèr & G. J. Mellenbergh (Eds). Research Methodology in the social, behavioral and life sciences (pp. 285–323). London: Sage.
Кустовська О.В. Методологія системного підходу та наукових досліджень: Курс лекцій / Кустовська О.В. – Тернопіль: Економічна думка, 2005. – 124 с
Методологические вопросы науковедения / Под ред. В. И. Оноприенко. – К. : УкрИНТЭИ, 2001. – 323 с.
Семенюк Е. П. Філософія сучасної науки і техніки / Е. П. Семенюк, В. П. Мельник. – Львів : Світ, 2006. – 152 с.
Сурмін Ю. Майстерня вченого: Підручник для науковця: К.: навчально-методичний центр «Консорціум з удосконалення менеджмент-освіти в Україні», 2006. – 302 с.
Сурмін Ю. П. Социальное проектирование в кризисном обществе: методологический аспект / Ю. П. Сурмін // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. – 2014. – № 3. – С. 5-18.
Сурмін Ю. П. Стан, методологічні проблеми та концептуальні засади розвитку наукових досліджень державного управління в Україні / Ю. П. Сурмін // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. – 2011. – Вип. 2. – С. 34-43.
Чуйко В. Л. Рефлексія основоположень методології філософії науки / В. Л. Чуйко. – К. : Центр практичної філософії, 2000.
Жоль К.К. Методы научного познания и логика (для юристов): Учебное пособие. – К.: Атика, 2001. – 288 с.
Керимов Д. А. Методология права (предмет, функции, проблемы философии права). – 2-е изд. . – М.: Аванта+. – 2001. – 560 с.
Козловський А. А. Гносеологічні принципи права / А. А. Козловський // Проблеми філософії права. – 2005. – № 1-2. – С. 32-44.
Козловський А. А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута, 1999. – 295 с.
Костицький М. Філософські та психологічні проблеми юриспруденції: Вибрані наукові праці. – Чернівці: Рута, 2008. – 560 с.
Костицький М. В. Позитивізм як методологія юриспруденції / М. В. Костицький // Філософські та методологічні проблеми права. – 2014. – № 2. – С. 16-35.
Костицький М. В. Нормативізм як методологія юриспруденції / М. В. Костицький // Філософські та методологічні проблеми права. – 2016. – № 1. – С. 18-30.
Оніщенко Н.М. Правова система: проблеми теорії: Монографія. / Н.М. Оніщенко. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. – 352 с.
Попович В. М. Теорія держави і права: концепція, праксеологія та методологія розвитку / В. М. Попович ; М-во освіти і науки України, ДНВХ «Київ. нац. екон. ун-т ім. В. Гетьмана. – К.: Юрінком Інтер, 2015. – 382 с.
Рабінович П. М. Наука філософії права: до характеристики предмета й методології / П. М. Рабінович // Проблеми філософії права, 2003. – Т.1. – С. 22-26.
Тарахонич Т.І. Методологічні підходи та принципи дослідження правового регулювання / Т.І. Тарахонич // Часопис Київського університету права, 2015. – № 3. – С. 15–19.
Тихомиров А.Д. Юридическая компаративистика: философские, теоретические и методологические проблемы: Монография. – К.: Знання, 2005. – 384 с.
Фальковський А. О. Аксіологічний підхід в методології сучасної юриспруденції [Текст] : автореферат дис. … канд. юрид. наук: 12.00.12 / А. О. Фальковський. – Одеса: Нац. ун-т «Одеська юридична академія». – 2011. – 19 с.
Fletcher J.P., Sheppard S. American Law in a Global Context. The Basics. – Oxford: Oxford Univ.Press, 2005. – 696 p.
Циппеліус Р. Юридична методологія /Переклад, адаптація, приклади з права України і список термінів Р.Корнута. – К.: Реферат, 2004.
Згуровський М. З. Розвиток інформаційного суспільства в Україні : Правове регулювання у сфері інформаційних відносин / Згуровський М. З., Родіонов М. К., Жиляєв І. Б. – К. : НТТУ „КПІ”, 2006. – 542 с.
Ліпкан В. А. Адміністративно-правові основи забезпечення національної безпеки України [Текст]: дис … д-ра юрид. наук: 12.00.07 / В. А. Ліпкан. – К.: Київ. Київ. нац. ун-т внутр. справ, 2008. – 397 с.
Марценюк О. Г. Теоретико-методологічні засади інформаційного права: реалізація права на інформацію [Текст]: дис. .. канд. юрид наук: 12.00.07 / О. Г. Марценюк. – К.: Київ. нац. ун-т внутр. справ, 2009. – 224 с.
Теоретико-методологічні засади інформаційного права України : реалізація права на інформацію : монографія / [О.В. Копан, О.Г. Марценюк]. – К. : “МП Леся”, 2013. – 236 с.
Сопілко І. Засади інформаційної аксіології в контексті формування державної інформаційної політики / І. Сопілко // Підприємництво, господарство і право, 2013. – № 9. – С. 42-47.
Сопилко И. Н. Особенности информационной аксиологии в условиях формирования информационной цивилизации / И. Н. Сопилко // Lex Russica, 2015. – № 6 (СІІІ) с.90 – 96.
Цимбалюк В. С. Методологія інформаційного права як комплексної галузі юридичної науки (засадничі, принципові положення) / В. С. Цимбалюк // Правова інформатика, 2007. – № 3. – С. 4—51.
Захаренко К. В. Категорія інформаційної безпеки у вітчизняному філософсько-політологічному дискурсі / К. В. Захаренко // Гуманітарний вісник ЗДІА, 2018. – Вип. 72. – С. 44-52.
Бандура О. О. Онтологія права як складова філософії права (деякі міркування) / О. О. Бандура // Філософські та методологічні проблеми права. – 2016. – № 2 (12)ю – С. 55-66.
Данильян О. Г. Філософія права. [Електронний ресурс] / О. Г. Данильян // http://uristinfo.net/uchebnye-materialy/275-filosofija-prava-og-daniljan-/8722-tema-8-pravova-ontologija-priroda-i-struktura-prava.html
Новий словник іншомовних слів: близько 40 000 сл. і словосполучень / Л. І. Шевченко, О. І. Ніка, О. І. Хом‘як, А. А. Дем‘янюк; за ред. Л. І. Шевченко. – К. : Арій, 2008. – 672 с.
Ткачова Н. О. Аксіологічні засади педагогічного процесу в сучасних загальноосвітніх навчальних закладах [Текст] : дис. … д-ра пед. наук : 13.00.01 / Н. О. Ткачова. – Луганськ, 2006. -
Лобода А. Правова безпека особи: аксіологічний вимір / А. Лобода // http://pgp-journal.kiev.ua/archive/2012/12_2012.pdf#page=26
Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року (редакція від 30.09.2016) // Відомості Верховної Ради України, 2016. – № 28. – Ст. 532.
Закон України «Про Національну безпеку» від 21.06.2018 // http://zakon.rada.gov.ua/laws/main/2469-19
Указ Президента України від 25 лютого 2017 року № 47/2017 «Про рішення Ради Національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2016 року «Про доктрину інформаційної безпеки України» // https://www.president.gov.ua/documents/472017-21374
Праксиология : хрест. – М.: ГУП ЦПП, 1997. – 180 с.

МЕТОДОЛОГИЧЕСКИЕ ОСНОВЫ ИССЛЕДОВАНИЯ ИНФОРМАЦИОННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ В АДМИНИСТРАТИВНОМ ПРАВЕ

Статья посвящена репрезентации ведущих методологических подходов (гносеологии, онтологии, аксиологии, праксиологии) в проекции на эпистемологию исследования информационной безопасности несовершеннолетних в административном праве. Теоретические положения подкрепляются конкретными примерами. Устанавливается роль перечисленных подходов в формировании методологических основ информационной безопасности, обозначаются перспективы дальнейших исследований в указанном направлении.

Ключевые слова: философия права, методология юриспруденции, гносеология, онтология, аксиология, праксиология, информационная безопасность несовершеннолетних.

METHODOLOGICAL BASES OF RESEARCH OF INFORMATION SAFETY OF MINORS IN ADMINISTRATIVE LAW

The processes of rapid evolution in the field of communication require their own scientific understanding. In this regard, the creation and further development of the theory of information security cannot do without a methodological justification. The author of the article argues that this theory is based on a three-tier model: general philosophical methodology, general scientific methodology and methodology of a specific legal science. The scientist adheres to the views that the methodology is a certain worldview, which is based on a scientific theory or concept, through the prism of which knowledge and reflection of legal reality takes place. Understanding the methodology in the meaning of the science of methods is too narrow and superficial. The author’s attention is drawn to four main fundamental methodological approaches: gnoseology, ontology, axiology, and praxeology. In analyzing the theory of knowledge (gnoseology) within the framework of information safety of minors, he notes a peculiar specificity. The teenager is formed as a person in the process of confrontation of positive and negative information acting on him. This provision is fundamentally important for not only teachers and psychologists, but also for lawyers, whose task in the process of legal regulation is to minimize or neutralize the negative and facilitate the flow of information that forms the legal conscience and creates the desired patterns of legal behavior. The second level of knowledge is the activity of a scientist studying the problems of information security. When choosing an ontological approach, the researcher analyzes the categories of legal reality, legal awareness, legal ideas, legal regulation and practical experience. The article reveals the significant potential of information security axiology. The problem lies in the fact that on the axis “person, society, state” the category of values is treated in each case in its own way. The only integral value is information security itself. Content analysis of legal acts in the field of information security of Ukraine allowed establishing the priority of the state in this concept. Information safety of an individual, especially a minor, is practically neglected. Consequently, the legislative and executive authorities need to increase attention to this problem and eliminate gaps in the legal framework. The researcher also demonstrates the possibility of using praxeology to translate scientific research in the field of information safety of minors into a practical plane. He notes that in a scientific study, as a rule, not one methodological approach is used, but their combination. In the future, the author plans to explore trends in the use of previously unexamined approaches.

Keywords: philosophy of law, methodology of jurisprudence, gnoseology, ontology, axiology, praxeology, information safety of minors.

ПУБЛІЧНЕ УПРАВЛІННЯ В КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ НЕПОВНОЛІТНІХ

admin — Sat, 17 Nov 2018 12:24:11 +0000

Топчій Оксана Василівна,

кандидат педагогічних наук

Стаття присвячена з‘ясуванню юридичної природи публічного управління, зокрема у сфері забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх. Автором запропонована первинна класифікація підходів до тлумачення ключового поняття, а також представлена структурно-функціональна модель консолідації зусиль органів державної влади й громадянського суспільства щодо здійснення спільної діяльності у досліджуваній сфері.

Ключові слова: публічне управління, функціональний підхід до публічного управління, інформаційна безпека неповнолітніх.

Загальна постановка проблеми. Розбудова в Україні інформаційного суспільства супроводжується процесами демократизації, широким залученням громадських інституцій до управління. Злободенність проблеми забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх (ІБН) обумовлює необхідність координації зусиль органів державної влади із широкими верствами громадськості задля її розв‘язання. З позицій адміністративно-правової науки, виникає необхідність досліджень засад публічного управління у зазначеній сфері.

Аналіз публікацій. Концепції зарубіжних дослідників-фундаторів теорії публічного управління Д. Норта, М. Лі, Й. П‘єрре, Б. Петерса, У. Полліта, Р. Родеса, Ю. Хабермаса, Г. Холліса, Г. Штерса віднайшли в Україні свій творчий розвиток з урахуванням специфіки національно-правових реалій у працях таких вчених, як Бакуменко В., Береза А., Босак О., Гайдученко С., Галай А., Грицяк І., Ємець Л., Ільницький М., Лазур Я., Міненко Н., Нижник Н. , Письменний І., Ситник Г., Хамуленко Т. та ін. У центрі уваги дослідників останнім часом актуалізувалися питання взаємодії громадськості, органів місцевого самоврядування та органів державної влади, теоретичні засади парадигми публічного управління в Україні, його концепції у сучасній юридичній науці, становлення за європейськими стандартами тощо.

Управлінські аспекти діяльності не залишилися поза увагою й фахівців з інформаційної безпеки. У наукових працях віднайшли відображення питання стратегії управління інформаційною безпекою [1], вдміністративно-правової діяльності недержавних органів та організацій як структурних елементів системи забезпечення інформаційної безпеки [2], процесів управління інтерактивними соціальними комунікаціями в умовах розвитку інформаційного суспільства [3], інститутів громадянського суспільства як засобу реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України [4], інформатизації та публічного управління як шляху до суспільства знань [5] та ін.

Попри значну кількість публікацій з проблем публічного управління, дотичних до сфери інформаційної безпеки, найбільш розробленими є питання, що здебільшого укладаються у класичну парадигму державного управління. [6-8]

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Багатогранність проблеми публічного управління розкриває широкі перспективи перед дослідниками. Разом з тим, трансформація проблеми у доволі нетрадиційну для цієї галузі сферу – інформаційну безпеку, тим більше в контексті її забезпечення щодо неповнолітніх постала на часі лише зараз. Тож новітні підходи до розв‘язання зазначеної проблеми зумовлюють формулювання мети статті. Вона полягає у з‘ясуванні юридичної природи та сутності механізму публічного управління в інформаційній сфері задля забезпечення ІБН.

Виклад основного матеріалу дослідження.

Динаміка суспільно-політичного розвитку держави за останні роки, зумовлена суттєвим зростанням ролі громадянського суспільства, наочно продемонструвала готовність України до переходу від авторитарної системи домінанти державного управління до широкого впровадження управління публічного. Тож назріла необхідність трансформації українських реалій від владних суб‘єкт-об‘єктних відносин між державою і суспільством до втілення «теорії і практики демократично самоорганізованого суспільства, в основі якого лежать партнерські суб’єкт-суб’єктні відносини між владою (державою) і громадськістю (суспільством) на різних рівнях їх соціальної структуризації» [9]

Не зважаючи на фундаментальну розробку принципово важливих засад державного управління в Україні, поняттєво-категоріальний апарат публічного управління, специфіка його реалізації у сучасних вітчизняних умовах поки що залишаються недостатньо дослідженими у наукових розвідках. Навіть на рівні самої номінації не існує одностайності тлумачення. Ми консолідуємося з позицією Р. С. Мельника в тому, що «категорія «публічне управління» є надзвичайно складною за своїм змістом, яку легше описати, аніж сформулювати її чітке визначення». [10, с. 96] Тим не менш зробимо спробу деякою мірою систематизувати існуючі нині погляди вчених на цей феномен.

Вважається, що усталена номінація «публічне управління» (англ. public management) була введена до наукового обігу завдяки англійцю Десмонду Кілінгу, який на початку 70-х років минулого століття у праці «Management in Government» надав доволі абстраговане її тлумачення, розуміючи публічне управління як «пошук найкращого способу застосування ресурсів з метою реалізації пріоритетних завдань державної політики». [11, с.17-18] З позицій права, подібна дефініція не може вважатися прийнятною, а тому дослідники, підхопивши саму ідею, зробили та продовжують дотепер спроби власних інтерпретацій поняття.

За нашими спостереженнями, в українській науці щодо тлумачення публічного управління переважають такі підходи, як:

- системний – «інтегральний системний механізм, підсистемами і елементами якого виступають політичні програмні орієнтири і пріоритети, нормативне регулювання, процедури, фінансовані державою або органами місцевого самоврядування, централізовані і децентралізовані організаційно-управлінські структури та їх персонал, що відповідають за адміністрування діяльності у певній галузі суспільних відносин на національному, субнаціональному та місцевому рівнях» [ цит. по 12]

- діяльнісний – «діяльність, яка забезпечує ефективне функціонування системи органів державної влади, регіонального врядування, органів місцевого самоврядування, громадських (неурядових) організацій, фізичних осіб та інших суб‘єктів громадянського суспільства з метою реалізації державної політики в найрізноманітніших сферах суспільного життя» [13, с. 5];

- комунікативний - «гласна взаємодія державного апарату і суспільства при прийнятті важливих для суспільства рішень, дій, як відкрита публічна сфера суспільних інтересів, в якій всі суспільні інститути, громадяни можуть бути не тільки в ролі об’єктів управління, але і виступати суб’єктами, автономними одиницями у відносинах з органами влади і управління» [14, с. 91];

- об‘єктно-науковий – «складне та багатопланове утворення, основою якого є концепція, що випливає із тісного взаємозв‘язку політики і права, управління й влади, політичної системи та суспільства загалом, а також взаємодії суспільства з різними елементами соціальної системи» [15, с.57]

Поза сумнівом, запропонований нами перелік підходів не є вичерпним, він лише засвідчує різноманітність поглядів на багатоаспектне динамічне явище, яким є публічне управління. Виходячи з семантичного аналізу ключового поняття, виникають підстави вважати його найбільш вагомими характерними рисами:

- методологічну обґрунтованість;

- детермінованість еволюцією суспільних відносин і правової системи в умовах глобального світу;

- прогресивність для суспільства і держави;

- взаємопов‘язану структурованість складових елементів, їх інтегративність;

- поліфункціональність;

- широту охоплення явищ правової дійсності;

- нормативну врегульованість діяльності суб‘єктів поряд із простором для прояву їхньої ініціативи.

Наша позиція доповнюється поглядами такого вченого, як Л. О. Ємець, який виділяє такі специфічні ознаки публічного управління: «1) урегульованість переважно нормами адміністративного права; 2) обумовленість публічними (суспільними) потребами; 3) наявність певної системи суб’єктів (органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також інших суб’єктів у разі делегування їм публічних повноважень); 4) спрямованість на забезпечення та реалізацію прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб; 5) здійснення у певних формах і за допомогою методів, та у спосіб, визначених Конституцією та законами України.» [16, с. 7].

Разом з тим, слід зазначити, що публічне управління у сфері інформаційної безпеки має свою специфіку. За нашим переконанням, це зумовлюється, насамперед, таким:

- екстраординарна важливість забезпечення інформаційної безпеки як складової національної безпеки порівняно з іншими галузями управління пов‘язана з масштабністю завдань, від успішного вирішення яких залежить подальше існування української держави, її суверенітет, територіальна цілісність, рівновага у суспільстві, особливо у період загострення гібридних війн та проведення спеціальних інформаційних операцій;

- бінарний характер діяльності передбачає її здійснення як у традиційному реальному, так і у віртуальному просторі, який являє собою екстериторіальне і наднаціональне утворення;

- відсутність усталених традицій, перевірених часом методів зумовлює необхідність постійного пошуку та запровадження інноваційних підходів;

- зосередження суттєвої частини діяльності в парадигмі лише державного управління через обмеження, регламентовані законами України «Про Національну безпеку» [17], «Про державну таємницю» [18], «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» [19], указами Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2014 року «Про заходи щодо вдосконалення формування та реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України» [20], «Про рішення Ради національної безпеки і оборони від 29 грудня 2016 року «Про доктрину інформаційної безпеки України» [21] та ін.;

- ефективність результатів залежить від збалансованого поєднання невід‘ємного комплексу не лише правових, а й організаційно-управлінських і техніко-технологічних засобів.

Визнаючи наявність об‘єктивно існуючих специфічних особливостей публічного управління у сфері інформаційної безпеки, тим не менш вимушені констатувати наявність окремих диспропорцій у концептуальних засадах розуміння ситуації в цілому на рівні органів державної влади.

По-перше, у трихотомії «інформаційна безпека особи, суспільства, держави» управлінські переваги віддаються останньому компоненту. Свідченням тому є результати контент-аналізу нормативно-правових актів з питань інформаційної безпеки, репрезентованих на сайті Верховної Ради України. В абсолютній більшості йдеться про безпеку держави. Зокрема, основні документи у цьому напрямі ініційовані Радою національної безпеки і оборони України. Звісно, що даний суб‘єкт діяльності діє в межах своїх повноважень. Разом з тим, відзначаємо, що жоден із центральних органів виконавчої влади не передбачив навіть на рівні стратегії комунікацій мети налаштування соціального партнерства з інститутами громадянського суспільства із забезпечення інформаційної безпеки особи і суспільства.

По-друге, у питаннях інформаційної безпеки переважна більшість управлінців усіх рівнів ментально орієнтована на технократичні підходи, за яких домінують уявлення, що це суто інженерна чи військова справа. Одним з аргументів на користь висловленої тези є той факт, що на теперішній час згідно з постановою Кабінету Міністрів від 20 квітня 2015 р. № 266 «Про затвердження переліку галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти» інформаційна безпека не представлена ані як напрям, ані як спеціальність. [22] Є лише «кібербезпека» за напрямом «інформаційні технології (код спеціальності 125) і державна безпека за напрямом «воєнні науки, національна безпека, безпека державного кордону» (код спеціальності 251). У такий спосіб вихолощується гуманітарна складова комплексної категорії.

Подібний стан речей може пояснюватися особливими умовами, в яких опинилася держава на новітньому етапі своєї історії. З іншого боку, як зазначає О. О. Поляруш. «для багатьох поняття «інститутів громадянського суспільства» й їх консолідуюча та стабілізуюча роль у процесі реформування системи влади взагалі й забезпеченні інформаційної безпеки зокрема не є до кінця зрозумілими». [4, с. 63]

Існуючий нині дисбаланс розстановки акцентів потребує моделювання можливих інваріантів публічного управління інформаційною безпекою неповнолітніх. На нашу думку, найбільш раціональним у цьому сенсі виступає структурно-функціональний підхід, за якого доцільно виділити функції, що можуть виконуватися на засадах соціального партнерства держави та інститутів громадянського суспільства або ж взагалі делеговані останнім, зокрема:

- методологічна функція. Об‘єднання зусиль вчених, які займаються проблемами інформаційної безпеки, дозволить розробити науково обґрунтовані концептуальні засади стратегій подальшого розвитку існуючої нині системи засобів забезпечення ІБН, удосконалити методологію правозастосування, правотворчості й актуального нормопроектування у зазначеній сфері. В якості прикладу можна навести діяльність недержавної інституції «Глобальна організація союзницького лідерства» [23], на сайті якої представлені результати фундаментальної наукової діяльності об‘єднання вчених, що містять значний методологічний потенціал з проблем інформаційної безпеки;

- аналітично-прогнозна функція. Україна має потужні аналітичні центри, чимало яких є неприбутковими та не залежать від держави. Достатньо нагадати, що згідно з рейтингом 2017 “Global Go To Think Tank Index Report» аналітичний центр ім. Олександра Разумкова визнаний четвертим в Європі та двадцять дев‘ятим у США серед ста інших світових центрів. До сотні найкращих за рейтингом в Європі потрапили ще шість українських аналітичних центрів. [24] Не використовувати у публічному управлінні такий потенціал було б підступним. Проте накопичені ними матеріали далеко не завжди враховується в процесі управлінської діяльності органами державної влади. Тож маємо констатувати, що тут є значний потенціал для поліпшення співпраці в межах публічного управління;

- експертно-оцінна. Доволі перспективним є використання в діяльності щодо забезпечення ІБН методу експертних оцінок. В якості експертів можуть виступати не тільки фахівці з державного управління, а й провідні соціологи, педагоги, психологи, спеціалісти в галузі медіа-ресурсів тощо. Найголовніше, щоб їх думки, висловлені під час опитувань, в ході дискусій і форумів, на конференціях і нарадах, враховувалися при розробці теорії і практики інформаційної безпеки неповнолітніх;

- консультативно-дорадча функція. Органи державної влади у своїй діяльності із забезпечення ІБН мають спиратися не лише на штатний персонал, на службовців, а й при розробці стратегій, підготовці важливих документів залучати до консультацій, до проведення нарад компетентних представників громадськості. Це є важливим з огляду того, що навіть найкваліфікованіший та найдосвідчений працівник не може бути фахівцем у всіх питаннях. Враховуючи, що проблеми інформаційної безпеки неповнолітньої особи є далеко не першими у переліку завдань державної служби, за рахунок участі позаштатних спеціалістів рівень ефективності діяльності у зазначеному напрямі має суттєво підвищуватися;

- комунікативна функція є однією з найголовніших у всьому комплексі. Вона наскрізно пронизує усі структурні елементи системи, починаючи від діалогу органів влади із інститутами громадянського суспільства, окремими громадянами, в тому числі неповнолітніми, від вироблення стратегій комунікації до педагогічної комунікації й міжособистісного спілкування. У виконанні цієї функція суттєва роль відводиться засобам масової інформації, медіаресурсам, адже від їх інформаційної політики, ракурсів подачі матеріалу, дотримання полемічної культури багато в чому залежить формування інформаційно-комунікативної компетенції неповнолітніх;

- аксіологічна функція. Невід‘ємно пов‘язана із комунікацією і створенням ціннісних орієнтирів в картині світу неповнолітньої особи. Формування індивідуальної аксіологічної шкали відбувається на тлі протиборства ідеалів суспільства та псевдоідеалів і сумнівних цінностей, що нав‘язуються неповнолітньому кримінальним середовищем та деструктивними спільнотами, окремими «квазіавторитетами», в тому числі з оточення ровесників. Тож тут є великий потенціал діяльності для сім‘ї, закладів освіти, в тому числі позашкільної, громадських і молодіжних організацій, які мають консолідувати свої зусилля на прищеплення особі на етапі її становлення бажаних для суспільства переконань і моделей поведінки;

- мотивувально-спонукальна функція. Логічно продовжує попередню – аксіологічну функцію. У віковій та соціальній психології вже беззаперечною є істина, що перехідний період від підлітка до дорослої особи нерідко супроводжується змінами у поведінці, що характеризуються потягом до гострих відчуттів, «експериментів» над собою або іншими людьми тощо. Мотиви такої поведінки формуються здебільшого ззовні (достатньо згадати так звані «групи смерті» у соціальних мережах та в меседжерах). В цьому плані суспільство недооцінює роль і значущість мотивувально-спонукальної функції, яка має здійснюватися у бажаному для громади руслі силами закладів освіти, громадських і молодіжних організацій, свідомими авторитетними громадянами. Велику роль у цьому відіграє родинне оточення, сімейні традиції. Проблема полягає в тому, що досьогодні на рівні держави не вироблено єдиної консолідуючої ідеї, яка б стала вектором у публічному управління у сфері формування мотивів бажаної безпечної поведінки неповнолітніх й спонукання їх до свідомого ставлення до можливих інформаційних загроз;

- культурологічна. Формування інформаційної культури неповнолітньої особи є складним, структурно різнобарвним і багатоплановим процесом. Сама по собі держава без допомоги суб‘єктів публічного управління не в змозі виконати це завдання. Успіх можливий лише за умови поєднання зусиль органів державної влади, закладів освіти, включаючи позашкільну, медійних ресурсів тощо;

- правопросвітницька. Зростання правопорушень у сфері інформаційної безпеки, вчинених неповнолітніми особами, які здобули певного рівня навичок володіння комп‘ютером та мобільними пристроями, але не є обізнаними у питаннях адміністративної відповідальності за проступки, ставить перед суспільством завдання правової просвіти. У цьому напрямі важлива діяльність не лише закладів освіти. Досвід США у розповсюдженні студентами юридичних вишів в неформальному спілкуванні так званого “Street Law” [25], що перекладається в українських джерелах як практичне право, є наочним прикладом правопросвітницької діяльності, достойної для відтворення у нашій державі;

- функція правого виховання. Надання знань з права не може виступати запорукою бажаної для держави і суспільства інформаційно-безпекової поведінки неповнолітньої особи, адже результати освіти та просвіти дають ефект лише у поєднанні з правовим вихованням. При здійсненні даної функції важлива роль не тільки Міністерства освіти і науки, Міністерства юстиції, Міністерства внутрішніх справ, а й органів місцевого самоврядування, закладів освіти, правозахисних організацій, які мають консолідувати свої зусилля на забезпечення ІБН шляхом правового виховання;

- сугестивна функція. За своїми психофізіологічними характеристиками неповнолітня особа особливо чутлива до інформаційних впливів. Тож публічне управління ІБН в якості системи координат має брати такі напрями, як мінімізація чи нейтралізація негативного інформаційного впливу на неповнолітнього і збільшення сприятливого впливу, що формує своєрідний ментальний «імунітет» особи;

- превентивна функція. Профілактика загроз інформаційній безпеці базується на комплексі просвітницьких та виховних заходів групового та індивідуального характеру, які враховують сучасні виклики й новітні тенденції небезпек. У цьому напрямі є широке поле діяльності не лише для уповноважених органів державної виконавчої влади, а й для органів місцевого самоврядування, громадських та молодіжних організацій;

- функція громадського контролю. Оскільки функція контролю є однією з найважливіших в управлінні, громадськість вправі за наявності певних регламентованих законодавством умов подавати індивідуальні або колективні звернення або запити до органів державної влади з отримання публічної інформації, заслуховувати звіти про результати діяльності, здійснювати моніторинг й перевірки, брати участь у засіданнях колегіальних органів владних повноважень тощо. Разом з тим, слід зазначити, що відсутність чітко артикульованої ідеї забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх призводить до того, що суспільство у цьому напрямі слабо використовує свої можливості. Тож тут міститься суттєвий потенціал для публічного управління в сфері ІБН;

- консолідуюча. Строкатість поглядів і переконань членів громадянського суспільства, характерна для сучасного етапу розвитку української держави, потребує пошуку ідеї, яка б могла консолідувати усіх. В якості такої ідеї може бути запропонована спільна діяльність щодо забезпечення в процесі публічного управління інформаційної безпеки неповнолітніх, адже в її значущості не сумнівається ніхто.

Висновки. Підводячи підсумки стану публічного управління в контексті забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх, можна зазначити, що сама проблема є ще недостатньо опрацьованою на методологічному й практичному рівнях. Запропонований автором підхід певною мірою сприяє поліпшенню ситуації та усвідомленому розумінню плану дій у досліджуваній сфері.

Література

Андреєв В.І. Стратегія управління інформаційною безпекою / В.І. Андреєв, В.Д. Козюра, Л.М. Скачек, В.О. Хорошко. – К. : ДУІКТ, 2007. – 277 с
2. Лісовська Ю. П. Адміністративно-правова діяльність недержавних органів та організацій як структурних елементів системи забезпечення інформаційної безпеки // Наукові праці МАУП, 2014. – вип. 2 (41). – С. 108-113.
Пелещишин А. М. Процеси управління інтерактивними соціальними комунікаціями в умовах розвитку інформаційного суспільства : монографія / А. М. Пелещишин, Ю. О. Сєров, О. Л. Березко [та ін.] ; за ред. А. М. Пелещишина. – Л. : Вид-во Львівської політехніки, 2012. – 368 с.
Поляруш О. О. Інститути громадянського суспільства як засіб реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України / О. О. Поляруш // Інформація і право. – № 1(1). – 2011. – С. 62 – 68.
Соснін О. В., Савченко С. В. Інформатизація і публічне управління – шлях до суспільства знань: аспекти взаємодії // Публічне управління ХХІ століття: від соціального діалогу до суспільного консенсусу: Збірник тез до ХІV міжнародного наукового конгресу. – Харків, Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2014. – С. 31-33
Бурило Ю.П. Організаційно-правові питання державного управління в інформаційній сфері [Текст] [Електронний ресурс] : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Ю. П. Бурило. – К., 2008. – 215 с. – Режим доступу: http://adminpravo.com.ua/index.php/2010-04-13-14-05-13/145-2010-09-28-13-27-30.html
Бурило Ю. П. Участь недержавних суб’єктів у здійсненні державного управління інформаційною сферою // Правова інформатика. – 2007. – № 4. – С. 34.
Олійник О. В. Адміністративно-правові засоби забезпечення інформаційної безпеки // Юридичний вісник. – 2015. – № 1 (34). – С. 65-69
Мартиненко В. М. Демократичне врядування: проблеми теорії і практики / В. М. Мартиненко [Електронний ресурс]// http://82-117-235-189.gpon.sta.kh.velton.ua/e-book/putp/2010-1/doc/1/03.pdf
Мельник Р. С. Категорія «Публічне управління» у новій інтерпретації / Р. С. Мельник // Право і суспільство. – 2012. – № 6. – С. 95-98
Desmond Keeling. Management in Government / Keeling D. / London: George Allen & Unwin Ltd, 1972. – 210 p.
Філіпова Н. В. Зміна співвідношення понять «Державне управління», «Публічне адміністрування», «Публічне управління» в системі суспільно-політичної трансформації / Н. В. Філіпова // Електронне наукове фахове видання «Державне управління: удосконалення та розвиток». – 2015. – № 6 // http: www.dy.nayka.com.ua/?op=1&z=865
Грицяк І. А. Публічне управління в Україні. Становлення за європейськими стандартами / І. А. Грицяк // Вісник Академії митної служби України. Сер.: Державне управління. – 2010. – № 2. – С. 5-11.
Дегтяр О. А. Роль системи публічного управління в соціальній сфері суспільства / О. А. Дегтяр // Публічне урядування, 2016. – № 1. – С.89-94.
Обушна Н. Публічне управління як нова модель організації державного управління в Україні: теоретичний аспект / Н. Обушна // Ефективність державного управління. – 2015. – Вип. 44. – С. 53-63
Ємець Л. О. Публічне управління неполітичними об‘єднаннями громадян (адміністративно-правове дослідження): автореф. дис…. канд. юрид. наук: 12.00.07 / Л. О. Ємець Дніпропетр. держ. ун-т внутр. справ. – Д., 2009. – 20 с.
Закон України «Про Національну безпеку України» від 21.06.2018 // http://zakon.rada.gov.ua/laws/main/2469-19
Закон України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 року (поточна редакція від 95.08.2018) // http://zakon.rada.gov.ua/laws/main/3855-12
Закон України «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» від 5 липня 1994 р. (в редакції від 19.04.2014) // http://zakon.rada.gov.ua/laws/main/80/94-вр
Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2014 року «Про заходи щодо вдосконалення формування та реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України» // http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/449/2014
Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони від 29 грудня 2016 року «Про доктрину інформаційної безпеки України» від 26.02.2017 // http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/47/2017
Постанова Кабінету Міністрів України від 20 квітня 2015 р. № 266 «Про затвердження переліку галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти» // http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/266-2015-n
GOAL – Глобальна організація союзницького лідерства: офіційний сайт // http://goal-int.org/
Українські аналітичні центри потрапили до числа найкращих у світі та Європи, згідно з рейтингом “2017 Global Go To Think Tank Index Report” // https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2392829-ukrainski-analiticni-centri-sered-najkrasih-u-sviti.html
1. USA Street Law // https://www.streetlaw.org/

ПУБЛИЧНОЕ УПРАВЛЕНИЕ В КОНТЕКСТЕ ОБЕСПЕЧЕНИЯ ИНФОРМАЦИОННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ

Статья посвящена изучению юридической природы публичного управления, в частности - в сфере обеспечения информационной безопасности несовершеннолетних. Автором предложена первичная классификация подходов к толкованию ключевого понятия, а также представлена структурно-функциональная модель консолидации усилий органов государственной власти и гражданского общества по осуществлению совместной деятельности в исследуемой сфере.

Ключевые слова: публичное управление, функциональный подход к публичному управлению, информационная безопасность несовершеннолетних.

PUBLIC MANAGEMENT IN THE CONTEXT OF ENSURING INFORMATION SAFETY OF MINORS

The article is devoted to the legal nature of public administration in the field of information safety of minors. The author explores the semantics of the key concept and notes that in modern legal science of Ukraine it is possible to distinguish such approaches to interpretation: systemic, activity-based, communicative, object-scientific. The researcher identifies such key features of public administration as: methodological soundness, determination by the evolution of social relations and the legal system in the context of globalization; progressiveness for society and the state; polyfunctionality; integration of elements; the breadth of legal reality; regulation of the activities of the subjects along with the scope for their initiative, The author notes that in modern conditions of Ukraine attention is shifted towards the state information security with a priority of technocratic views.

The article presents the author’s approach to the structural-functional model of ensuring information safety of a minor. The author considers the main functions of public administration: methodological, analytical and forecasting, expert-evaluative, advisory, communicative, axiological, motivational, cultural, legal educational, suggestive, preventive, controlling and consolidating.
Keywords: public administration, functional approach to public administration, information safety of minors.

ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ В ІНФОРМАЦІЙНІЙ СФЕРІ

admin — Sun, 11 Feb 2018 19:50:26 +0000

Писаренко Ганна Миколаївна,

Здобувач Національної академії внутрішніх справ

Писаренко Г. М. Поняття юридичної відповідальності в інформаційній сфері. – Стаття.

Стаття присвячена дослідженню поняття юридичної відповідальності за правопорушення в інформаційній сфері, розробці авторського визначення поняття юридичної відповідальності в інформаційній сфері та визначенню ознак юридичної відповідальності в інформаційній сфері. Проаналізовані основні визначення “юридичної відповідальності в інформаційній сфері”, які надані провідними науковцями та зазначені її ознаки. Розроблено авторське визначення поняття “юридична відповідальність в інформаційній сфері”.

Ключові слова: юридична відповідальність, юридична відповідальність у інформаційній сфері, інформаційна відповідальність, ознаки юридичної відповідальності в інформаційній сфері

Аннотация

Писаренко А. Н. Понятие юридической ответственности в информационной сфере. – Статья.

Статья посвящена исследованию понятия юридической ответственности за правонарушение в информационной сфере, разработке авторского определения понятия юридической ответственности в информационной сфере и определению признаков юридической ответственности в информационной сфере. Проанализированы основные определения “юридической ответственности в информационной сфере”, представленные ведущими учеными и указаны её составляющие. Разработано авторское определение понятия “юридическая ответственность в информационной сфере”.

Ключевые слова: юридическая ответственность, юридическая ответственность в информационной сфере, информационная ответственность, информационные преступления, признаки юридической ответственности в информационной сфере

Summary

Pysarenko H. M. Definition of legal responsibility in sphere of information. – Article.

The article investigates the definition of legal responsibility in sphere of information, development of author’s definition of the definition of legal responsibility in sphere of information and determinates signs of legal responsibility in sphere of information. Analysed the main definitions of “legal responsibility in sphere of information”, presented by leading scientists and specified its components. Developed author’s definition of “legal responsibility in sphere of information”.

Keywords: legal responsibility, information offenses, information misdemeanors, information crimes, signs of legal responsibility in sphere of information

Поняття юридичної відповідальності в інформаційній сфері є доволі дискусійними в сучасній юридичній науці, як і поняття юридичної відповідальності в цілому. Не зважаючи на наявність численних наукових досліджень з даної теми, однією з головних проблем є відсутнє уніфіковане бачення визначення поняття юридичної відповідальності. Отже, дослідження теоретичних та практичних проблем юридичної відповідальності в інформаційній сфері в Україні є актуальним напрямом сучасної юридичної науки.

Метою даної наукової статті є окреслення поняття та ознак юридичної відповідальності в інформаційній сфері.

Задля досягнення поставленої мети слід вирішити такі завдання:

- надати визначення поняття “юридична відповідальність в інформаційній сфері”;

- виокремити основні ознаки юридичної відповідальності в інформаційній сфері.

Юридична відповідальність – одна з найскладніших та гострих тем сучасної юридичної науки. У статтях та монографіях цю проблематику висвітлювали такі вчені, як К. В. Басін, С. В. Бобровник, С. Н. Братусь, А. Б. Венгеров, В. В. Лазарєв, Н. М. Оніщенко, Н. М. Пархоменко, П. М. Рабінович, Н. А. Слободчиков, Т. І. Тарахович та інші.

Не зважаючи на наявність численних наукових досліджень з даної теми, теоретико-правові засади юридичної відповідальності є доволі дискусійними в сучасній юридичній науці. Однією з головних проблем є відсутнє уніфіковане бачення визначення поняття юридичної відповідальності.

Так, М. І. Матузов визначає юридичну відповідальність як один із видів соціальної відповідальності індивіда, головною особливістю якої є те, що вона пов’язана з порушенням юридичних норм, за яким стоїть апарат примусу держави [1, c. 443].

На думку П. М. Рабіновича, юридична відповідальність – різновид соціальної відповідальності, який закріплений у законодавстві і забезпечуваний державою юридичний обов’язок правопорушника пізнати примусового позбавлення певних цінностей, що йому належать. Іншими словами, це застосування до винної особи примусових заходів за вчинене правопорушення [2, c. 16].

О. В. Мелехін розуміє юридичну відповідальність як обов’язок правопорушника нести покарання, зазнавати санкцій, що передбачені правовими нормами і застосовуються компетентними органами за вчинення ним протиправного діяння [3, c. 407].

На думку А. С. Піголкіна, юридична відповідальність – це вид державного примусу, що пов’язаний з державним осудженням винних протиправних діянь, які є небезпечними і шкідливими для держави та з якими ведеться боротьба шляхом застосування примусових заходів [4, c. 535].

О. Ф. Скакун вважає, що юридична відповідальність – це передбачені законом вид і міра державно-владного зізнання особою втрат благ особистого, організаційного і майнового характеру за вчинене правопорушення [5, c. 464].

У результаті активних наукових досліджень в юридичній науці склалося декілька концепцій юридичної відповідальності.

Перша концепція розглядає юридичну відповідальність як покарання. На думку Н. С. Малеїна, покарання – це і є юридична відповідальність. Сутність відповідальності, її невід’ємна ознака полягає у покаранні правопорушника [6, c. 15].

Друга концепція розглядає юридичну відповідальність як реалізацію санкцій. Позиція прихильників цієї концепція полягає в тому, що вони розглядають юридичну відповідальність у нерозривному зв’язку з санкцією правової норми і визначають її як реалізацію санкції. Л. С. Явич зауважував: “У самому простому підході, юридична відповідальність – це застосування відповідної санкції порушеної правової норми” [7, c. 43].

Згідно з третьою концепцією юридична відповідальність є мірою державного примусу. І. С. Самощенко і М. X. Фарукшин під юридичною відповідальністю розуміють державний примус до виконання вимог права, що містить осуд діяння правопорушника державою і суспільством. Ознаками юридичної відповідальності, на думку авторів, є осуд правопорушника і державний примус. Автори стверджують: “Юридичною відповідальністю називається застосування до осіб, які вчинили правопорушення, передбачених законом заходів примусу у встановленому для цього процесуальному порядку” [8, c. 17].

Чинне законодавство не містить положень щодо визначення поняття юридична відповідальність в інформаційній сфері. Автори здебільшого оперують такими поняттями як “інформаційна відповідальність” та “інформаційно-правова відповідальність”.

Так, О. В. Полушкін оперує поняттям “інформаційна відповідальність” та зазначає, що інформаційної відповідальності проявляється у порушенні норм, що передбачають юридичну відповідальність за їх вчинення, із системою дозволів, заборон, обмежень і стимулів, які формують правовий режим в інформаційній сфері [9].

На думку Л. П. Коваленко, в широкому розумінні, інформаційно-правова відповідальність – це вид юридичної відповідальності, якому притаманні всі ознаки останнього, вона є складовою частиною державного примусу, це накладення на правопорушників (фізичних і юридичних осіб), загальнообов’язкових правил, які діють в інформаційній сфері, стягнень, що тягнуть за собою для цих осіб обтяжливі наслідки юридичного характеру.

У вузькому розумінні, інформаційно-правова відповідальність – це вид юридичної відповідальності, який полягає в застосуванні до фізичних і юридичних осіб, які вчинили інформаційні проступки, особливих санкцій – інформаційних стягнень [10].

Підсумовуючи подібні твердження щодо розуміння поняття юридичної відповідальності в інформаційній сфері уможливило визначити наступні ознаки юридичної відповідальності в інформаційній сфері:

1. Вчинення інформаційного правопорушення.

Чинне законодавство не містить визначення інформаційного правопорушення. Порушена проблематика розглядається такими вченими, як В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, В. Ф. Коваль, Б. А. Кормич, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, А. І. Марущак, П. Є. Матвієнко, В. І. Теремецький, А. В. Тунік, О. В. Стоєцький, В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповський, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета, О. В. Чуприна тощо.

В. А. Ліпкан пропонує під інформаційним правопорушенням розуміти суспільно небезпечне, протиправне, винне діяння (дія або бездіяльність), за вчинення якого передбачено юридичну відповідальність, який за сутністю є суспільно небезпечним посяганням на інформаційні правовідносини, що охороняються нормами інформаційного законодавства, яким воно може заподіяти або заподіює шкоду; за змістом є винним діянням суб’єкта інформаційно-правової відповідальності; за формою є протиправною дією або бездіяльністю, за вчинення якої передбачена юридична відповідальність у сфері інформації [11].

Ю. Є. Максименко запропонувала широке і вузьке розуміння інформаційного правопорушення.

В широкому розумінні інформаційні правопорушення – суспільно небезпечне (суспільно шкідливе), протиправне, винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, спрямоване проти інформаційних прав і свобод людини та громадянина, інформаційної інфраструктури, чи вчиняється за допомогою інформаційно-телекомунікаційних технологій або засобів зв’язку, за вчинення якого передбачено юридичну відповідальність.

У вузькому розумінні інформаційні правопорушення – це суспільно небезпечне, протиправне, винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, спрямоване проти інформаційних прав і свобод людини та громадянина, а також інформаційної інфраструктури, за вчинення якого передбачено юридичну відповідальність [12].

За Л. П. Коваленко, інформаційне правопорушення – це протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на врегульовані законами суспільні відносини, які виникають та існують при здійсненні інформаційної діяльності, а саме: при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні учасниками інформаційних правовідносин інформації і за яку законом передбачено інформаційну відповідальність [10].

Слід також підкреслити, що порушення норм інформаційного права породжує не лише власне інформаційно-правову відповідальність, а й відповідальність, передбачену іншими галузями права.

2. Наявність інформаційної санкції.

Одним із елементів поняття юридичної відповідальності за правопорушення в інформаційній сфері є санкція за невиконання припису інформаційно-правової норми. Поява в юридичній літературі нового терміна, “інформаційні санкції”, не розтлумаченого законодавством, призвела до виникнення дискусії з приводу його правової природи.

На думку Л. П. Коваленко, інформаційна санкція – це вплив спеціально уповноваженого державою органу на фізичну чи юридичну особу, що вчинила інформаційне правопорушення, в порядку, встановленому інформаційно-правовими нормами з метою забезпечення інформаційних інтересів держави, додержання інформаційної дисципліни та профілактики вчинення таких правопорушень у майбутньому[10].

Також Л. П. Коваленко зазначає, що з приводу правової природи інформаційних санкцій у юридичній літературі існують дві точки зору. Перша полягає в тому, що інформаційні санкції є засобами нового виду відповідальності, який ще не знайшов належного відображення в юридичній науці, а саме – інформаційній відповідальності. Прихильники іншої думки стверджують, що інформаційні санкції є нічим іншим як засобами адміністративної відповідальності. Немає єдності в розумінні юридичної природи і в судовій практиці. Зокрема, адміністративні суди різних рівнів у справах при порушенні Закону України “Про доступ до публічної інформації” не можуть застосувати адміністративні стягнення, тому обмежуються заходами передбаченими в Кодексі адміністративного судочинства України. У разі застосування інформаційних санкцій будуть виникати відносини публічно-правового характеру, оскільки однією з сторін є відповідний контролюючий державний орган, а також адміністративний суд який від імені держави уповноважений застосовувати певні заходи примусу. При цьому санкції накладаються в адміністративному, і в судовому порядку, а суми стягнутих штрафів спрямовуються до державного бюджету України. Отже, відносини, що виникають у даному випадку, за своїм характером є інформаційно-правовими. Тобто, можна дійти висновку про те, що за своїм змістом інформаційні санкції є специфічними заходами інформаційної відповідальності [10].

2. Наявність визначеного суб’єкта – фізичної або юридичної особи.

Так, Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” визначає, що редакції, засновники, видавці, розповсюджувачі, державні органи, організації та об’єднання громадян несуть відповідальність за порушення законодавства про друковані засоби масової інформації [13].

Закон України “Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах” визначає, що особи, винні в порушенні законодавства про захист інформації в системах, несуть відповідальність згідно із законом [14].

Закон України “Про інформаційні агенства” встановив, що особи, винні у порушенні цього Закону, притягаються до дисциплінарної, цивільно-правової, адміністративної або кримінальної відповідальності згідно з чинним законодавством України [15].

3. Наявність інформаційної сфери.

Сьогодні не існує єдиного поняття, яке б визначало середовище, в якому відбуваються процеси, пов’язані з інформацією. Таке середовище називають “інформаційною сферою”, “інформаційним середовищем”, “інформаційним простором”, “інформаційним полем”. На нашу думку, назва “інформаційна сфера” найбільш вдало визначає зміст, тому будемо використовувати саме цей термін.

І. Л. Бачило визначає інформаційну сферу як сферу обігу інформації, під час якого суб’єкти реалізують свої потреби і можливості по відношенню до інформації [16, c. 18].

І. В. Арістова визначає інформаційну сферу як єдиний інформаційний простір, що являє собою сукупність баз та банків даних, технологій їх ведення і використання, інформаційно-телекомунікаційних систем та мереж, які функціонують на основі єдиних принципів і за загальними правилами, що забезпечує інформаційну взаємодію організацій і громадян, а також задоволення їх інформаційних потреб [17, c. 65].

О. В. Логінов під інформаційною сферою пропонує розуміти єдиний інформаційний простір України, який формується державними органами, громадськими, політичними та соціальними організаціями, а також громадянами й функціонує з урахуванням правових, організаційних, науково-технічних, економічних, фінансових, методичних, гуманітарних та моральних засад з урахуванням вимог та завдань національної інформаційної безпеки України [18, c. 23].

3. Наявність правової основи.

Законодавче регулювання відбувається за рахунок норм права, що містяться в різних нормативно-правових актах.

Норми права, що встановлюють юридичну відповідальність за правопорушення в інформаційній сфері, містяться у адміністративній, цивільній, кримінальній, дисциплінарній та інформаційній сферах.

4. Застосування державного примусу.

Аналіз юридичної літератури дозволяє виокремити декілька наукових підходів щодо визначення понять “примусу”.

Так, Н. С. Малеїн вважає, що примус є різновидом юридичної відповідальності, яка має за мету захист справедливості [6, c. 187].

На думку О. Ф. Скакун, примус – це метод державно-владного обмеження свободи вибору суб’єкта права, який реалізується за допомогою засобів силового тиску на його свідомість і поведінку з боку уповноважених органів і посадових осіб, заснованого на праві і здійснюваного в межах права свободи вибору суб’єкта права. За такого підходу може скластися враження, що йде протистояння примусу і права, однак це помилкове враження, оскільки у праві закладено потенціал примусу, який виходить із правил, що міститься в ньому і вимагають виконання [5, c. 689].

Д. Н. Бахрах визначає примус як особливий вид правових обмежень, що полягає в застосуванні суб’єктами функціональної влади встановлених нормами права примусових заходів у зв’язку з адміністративними правопорушеннями [19, c. 8].

М. І. Козюбра підкреслює, що примус виступає стримуючим чинником для всіх громадян і забезпечує загальний обов’язок виконувати правові норми [20, c. 79].

Аналіз подібних тверджень щодо розуміння поняття юридичної відповідальності в інформаційній сфері, а також виокремлення ознак юридичної відповідальності в інформаційній сфері уможливив розробити авторське визначення поняття юридичної відповідальності в інформаційній сфері – це вид юридичної відповідальності, якій притаманні всі ознаки останньої, за вчинене фізичною або юридичною особою інформаційне правопорушення в інформаційній сфері, яка закріплена у законодавстві та охороняється державою і забезпечується застосуванням інформаційних санкцій.

Список використаної літератури:

1. Матузов Н. И. Теория государства и права: [учебник] / Н. И. Матузов, А. В. Малько. – М. : Юристь, 2004. – 512 с.

2. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави / П. М. Рабінович. – Х. : Консум, 2002. – 160 с.

3. Мелехин А. В. Теория государства и права: [учебник]/ А. В. Мелехин. – М. : Маркет ДС, 2007. – 640с.

4. Пиголкин А. С. Теория государства и права : [учебник] / А. С. Пиголкин. – М. : Юрайт-Издат, 2005. – 613 с.

5. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: [підручник] / О. Ф. Скакун ; пер. з рос. – Х. : Консум, 2001. – 656 с.

6. Малеин Н. С. Юридическая ответственность и справедливость / Н. С. Малеин. – 1992. – 205 с.

7. Явич Л. С. Право и социализм / Л. С. Явич. – М., 1982. – 176 с.

8. Самощенко И. С. Ответственность по советскому законодательству : [учебник] / И. С. Самощенко, М. Х. Фарукшин. – М. : Юрид. лит. – 1971. – 73 с.

9. Полушкин О. В. О понятии информационного правонарушения / О. В. Полушкин // Российский юридический журнал. – 2009. – В3. – С. 207-210.

10. Коваленко Л. П. Деякі питання щодо правопорушень в інформаційній сфері / Л. П. Коваленко // Форум права. – 2013. – № 4. – С. 158-167.

11. Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом в Україні : [Монографія] / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков / за заг. ред. В. А. Ліпкана. – К. : О. С. Ліпкан, 2013. – 344 с.

12. Максименко Ю. Є. Інформаційні правопорушення: поняття та ознаки [Електронний ресурс] / Ю. Є. Максименко // Глобальна організація союзницького лідерства. – Режим доступу : http://www.goal-int.org/informacijni-pravoporushennya-ponyattya-ta-oznaki

13. Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” // ВВР України. – 1993. – № 1. – ст. 1.

14. Закон України “Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах” // ВВР України. – 1994. – № 31. – ст. 286.

15. Закон України “Про інформаційні агенства” // ВВР України. – 1995. – № 13. – ст. 83.

16. Бачило И. Л. Информационное право / И. Л. Бачило, В. Н. Лопатин, М. А. Федотов. – М. СПб., 2001. – 789 с.

17. Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти: Монографія / І. В. Арістова. – Х. Вид-во Ун-ту внутр. справ, 2000. – 386 с.

18. Логінов О. В. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки органів виконавчої влади: дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.07 / Логінов Олександр Володимирович; – К., 2005. – 2010 с.

19. Бахрах Д. Н. Административное право России: [учебник] / М. : Норма, 2002. – С. 317

20. Козюбра Н. И. Убеждение и принуждение в советском праве. / Н. И. Козюбра. – Киев: Наукова думка, 1979. – 308 с.

ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ В ІНФОРМАЦІЙНІЙ СФЕРІ В УКРАЇНІ

admin — Tue, 06 Feb 2018 10:48:09 +0000

Писаренко Ганна Миколаївна,

Здобувач Національної академії внутрішніх справ

Писаренко Г. М. Шляхи підвищення ефективності нормативно-правового регулювання юридичної відповідальності в інформаційній сфері в Україні. – Стаття.

Стаття присвячена дослідженню шляхів підвищення ефективності нормативно-правового регулювання юридичної відповідальності в інформаційній сфері в Україні. Проаналізовані основні проблеми правового регулювання юридичної відповідальності в інформаційній сфері, які визначені провідними науковцями та запропоновані шляхи підвищення ефективності правового регулювання юридичної відповідальності в інформаційній сфері.

Ключові слова: юридична відповідальність, юридична відповідальність у інформаційній сфері, інформаційна відповідальність, нормативно-правове регулювання юридичної відповідальності в інформаційній сфері, шляхи підвищення нормативно-правового регулювання юридичної відповідальності в інформаційній сфері

Аннотация

Писаренко А. Н. Пути улучшения эфективности нормативно-правового регулирования юридической ответственности в информационной сфере в Украине. – Статья.

Статья посвящена исследованию путей улучшения эфективности нормативно-правового регулирования юридической ответственности в информационной сфере в Украине. Проанализированы основные проблемы нормативно-правового регулирования юридической ответственности в информационной сфере, определенные ведущими учеными и предложены пути улучшения эфективности нормативно-правового регулирования юридической ответственности в информационной сфере в Украине.

Ключевые слова: юридическая ответственность, юридическая ответственность в информационной сфере, информационная ответственность, информационные преступления, нормативно-правовое регулирование юридической ответственность в информационной сфере, пути улучшения нормативно-правового регулирования юридической ответственности в информационной сфере

Summary

Pysarenko H. M. Ways of improvement of efficiency of legal regulation of legal responsibility in sphere of information in Ukraine. – Article.

The article investigates ways of improvement of efficiency of legal regulation of legal responsibility in sphere of information. Analysed the main problems of legal regulation of the legal responsibility in sphere of information, presented by leading scientists and offered ways of improvement of efficiency of legal regulation of legal responsibility in sphere of information in Ukraine.

Keywords: legal responsibility, information offenses, information misdemeanors, information crimes, legal regulation of legal responsibility in sphere of information, ways of improvement of efficiency of legal regulation of legal responsibility in sphere of information

Нині інформаційна галузь законодавства найбільш динамічно розвивається, що зумовлено стрімким розвитком інформаційних технологій. Інтенсивність таких змін в інформаційній сфері сприяє необхідності дослідженню стану нормативно-правового регулювання та пошуку шляхів підвищення ефективності нормативно-правового регулювання юридичної відповідальності в інформаційній сфері в Україні.

Метою даної наукової статті є дослідження стану нормативно-правового регулювання юридичної відповідальності в інформаційній сфері в Україні та пошуку шляхів підвищення ефективності нормативно-правового регулювання юридичної відповідальності в інформаційній сфері в Україні.

Задля досягнення поставленої мети слід вирішити такі завдання:

- дослідити стан нормативно-правового регулювання юридичної відповідальності в інформаційній сфері в Україні;

- навести шляхи підвищення ефективності нормативно-правового регулювання юридичної відповідальності в інформаційній сфері в Україні.

Порушена проблематика розглядалась такими вченими, як В. Ю. Баскаков, В. Д. Гавловський, М. В. Гуцалюк, М. І. Дімчогло, В. А. Залізняк, В. Ф. Коваль, Б. А. Кормич, В. А. Ліпкан, О. В. Логінов, А. І. Марущак, П. Є. Матвієнко, В. І. Теремецький, А. В. Тунік, О. В. Стоєцький, В. С. Цимбалюк, Л. С. Харченко, К. П. Череповський, М. Я. Швець, Т. А. Шевцова, О. В. Шепета та ін.

А. В. Гевлич та В. В. Селіванов зазначають: “Слід відверто визнати, що наша країна ще значно відстає від розвинених країн у галузі не тільки інформаційних технологій, а й наукового та ефективного законодавчого забезпечення існуючих інформаційних відносин” [1, с. 10].

Ю. Є. Максименко також зауважує: “Характерною рисою національного інформаційного законодавства є декларативність значного масиву норм без указівок на шляхи їх реалізації, внаслідок чого спостерігається низький рівень правореалізації норм права, що регулюють суспільні відносини у сфері забезпечення інформаційної безпеки. Крім того, наявність численних бланкетних норм права, багатьох абстрактних, суб’єктивних понять, що потребують офіційного тлумачення або чіткого визначення, а також відсутність закріплення фундаментальних, базових дефініцій (наприклад, інформаційна безпека) є джерелами загроз інформаційній безпеці України” [2, с. 143].

В. С. Цимбалюк зазначає, що ситуаційний підхід до формування інформаційного законодавства України спричинив низку проблем щодо правового регулювання інформаційних відносин, зокрема такі:

1. Відсутність легальної, чіткої, ієрархічної єдності законів, що викликає суперечливе тлумачення для застосування норм в практиці.

2. Оскільки різні закони та підзаконні акти, що регулюють суспільні відносини, об’єктом яких є інформація, приймались у різний час, без погодження понятійного апарату, вони містять низку термінів, які не достатньо коректні, не викликають відповідної інформаційної рефлексії або взагалі не мають чіткого визначення свого змісту. Термінологічні неточності, різне тлумачення однакових за назвою та формою понять і категорій призводить до неоднозначного розуміння їх і застосування на практиці. Наприклад, щодо інформаційних відносин назвемо такі: “таємна інформація” і “таємниця”, “документ” і “документована інформація”, “власність”, “володіння”, “інтелектуальна власність”, “автоматизована система”, “суб’єкт суспільних відносин” тощо.

3. Велика кількість законів та підзаконних нормативних актів у сфері інформаційних відносин ускладнює пошук їх, аналіз та узгодження для практичного застосування.

4. Спостерігається розбіжність у розумінні структури і складу системи законодавства у сфері інформаційних відносин та підходи до формування їх. Нерідко в окремих законах до системи законодавства включають норми, виражені в підзаконних нормативних актах. Це створює в практиці правозастосування деякими учасниками суспільних відносин колізію норм, ігнорування норм закону на користь норм підзаконного акта.

5. Нові правові акти у сфері суспільних інформаційних відносин нерідко не узгоджені концептуально з прийнятими раніше, що призводить до правового хаосу [3, с. 110].

Аналіз базових нормативно-правових актів в інформаційній сфері уможливив дійти висновку, що сьогодні в Україні вже діє ряд важливих нормативно-правових актів, що значно покращують стан дотримання інформаційних прав і свобод людини і громадянина тощо, серед яких Закони України “Про державну таємницю”, “Про звернення громадян”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про інформаційні агентства”, “Про захист інформації в автоматизованих системах», “Про авторське право та суміжні права”, “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, “Про Національну програму інформатизації”, “Про Концепцію Національної програми інформатизації”, “Про захист персональних даних”, “Про доступ до публічної інформації” тощо.

Зокрема, Закон України “Про захист прав споживачів” визначив правове регулювання відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів [4].

Закон України “Про інформацію” визначив правове регулював відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації [5].

Закон України “Про науково-технічну інформацію” визначив основи державної політики в галузі науково-технічної інформації, порядок її формування і реалізації в інтересах науково-технічного, економічного і соціального прогресу країни [6].

Проте поряд з тим, важливою проблемою залишається певна несистемність вітчизняного законодавства в інформаційній сфері. Як наслідок, значна кількість питань юридичної відповідальності в інформаційній сфери в Україні залишається досі недостатньо врегульованою на законодавчому рівні.

Чинне законодавство України не відповідає сучасному рівню розвитку інформаційних правовідносин та не в змозі вирішувати проблеми, які виникають. Більшість чинних законів та підзаконних нормативно-правових актів, спрямованих на регулювання інформаційної сфери, були прийняті до набрання чинності Конституцією, і навіть із значними змінами і доповненнями непридатні для задоволення потреб сьогодення. Здебільшого вони або наводять терміни, або декларують певні положення без вказівок на шляхи їх реалізації, або містять посилання на інші норми законів. Отже, можна визначити ще одну проблему – хаотичний розвиток законодавства в інформаційній сфері, який полягає в існуванні великої кількості нормативно-правових актів, що суперечать одне одному.

Наступна проблема – невизначеність і невпорядкованість термінології інформаційного законодавства, що приводить до різного застосування правових норм на практиці. Це пов’язано з тим, що закони та підзаконні акти в інформаційній сфері приймалися в різний час без узгодження понятійного апарату. Як наслідок, існує ряд невизначених, або різних за змістом термінів. Серед них такі терміни, як “інформація”, “таємна інформація” і “таємниця”, “документ” і “документована інформація”, “майно”, “власність”, “володіння”, “інтелектуальна власність”, “автоматизована система”, “суб’єкт суспільних відносин” і “учасники суспільних відносин”, “система інформаційних відносин”.

Наприклад, у сучасному інформаційному законодавстві використовується два визначення поняття “конфіденційна інформація”. Так, Закон України “Про державну статистику” визначає, що конфіденційна інформація – це статистична інформація, яка належить до інформації з обмеженим доступом і знаходиться у володінні, користуванні або розпорядженні окремого респондента та поширюється виключно за його згодою відповідно до погоджених з ним умов [7].

Закон України “Про інформацію” визначає, що конфіденційна інформація – це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов організацій [5].

Аналіз вищезазначеного уможливів дійти висновку про неефективність нормативно-правового регулювання юридичної відповідальності в інформаційній сфері та необхідність пошуку шляхів для її досягнення.

На думку деяких науковців, усі ці проблеми прямо пов’язані, в першу чергу, з відсутністю єдиного кодифікованого законодавчого акта в інформаційній сфері. Необхідність кодифікації інформаційного законодавства України підтримують вітчизняні науковці, серед яких К. І. Бєляков, В. Д. Гавловський, В. І. Гурковський, М. О. Гуцалюк, В. А. Залізняк, Р. А. Калюжний, В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко, В. І. Цимбалюк, С. М. Швець та інші.

Вперше необхідність розробки Інформаційного кодексу України було закріплено у програмі діяльності Кабінету Міністрів України “Відкритість, дієвість, результативність”від 17 березня 2003 року [8]. У подальшому це питання наголошувалось, зокрема, у Законі України “Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки”, який статував про необхідність підготовки та прийняття Інформаційного кодексу України, в який слід включити розділи про засади електронної торгівлі, правову охорону прав на зміст комп’ютерних програм, удосконалення захисту прав інтелектуальної власності, в тому числі авторського права при розміщенні та використанні творів у мережі Інтернет, про охорону баз даних, дистанційне навчання, телемедицину, надання органами державної влади та органами місцевого самоврядування юридичним та фізичним особам інформаційних послуг з використанням мережі Інтернет, комерційну таємницю тощо [9].

Кодифікація інформаційного законодавства вирішує значне коло проблем нормативно-правового регулювання в інформаційній сфері в Україні, перелік яких доволі ґрунтовно визначила Ю. Є. Максименко:

1. Наявність чисельних нормативно-правових актів різної юридичної сили, спрямованих на регулювання суспільних відносин у сфері інформаційної безпеки України;

2. Закріплення концептуальних засад підзаконними нормативно-правовими актами;

3. Невідповідність окремих частин інформаційного законодавства чинній Конституції України;

4. Неузгодженість нормативно-правових актів між собою та наявність чисельних прогалин;

5. Неоднозначність, неузгодженість та суперечливість закріплених дефініцій та подекуди відсутність навіть базових із них;

6. Наявність значного масиву декларативних положень за відсутності механізму їх правореалізації;

7. Наявність чисельних бланкетних норм права, що не призводить до сподіваного ефекту;

8. Наявність абстрактних, суб’єктивних понять, що потребують офіційного тлумачення або чіткого визначення;

9. Низький рівень правореалізації норм права [2, с. 14].

Підсумовуючи вищезазначене уможливило дійти висновку, що проблема формування національного інформаційного законодавства надзвичайно актуальна.

Крім кодифікації законодавства в інформаційній сфері, існують інші шляхи підвищення ефективності нормативно-правового регулювання юридичної відповідальності в інформаційній сфері в Україні. Так, І. В. Панова визначила такі напрямки подальшого реформування законодавства законодавства в інформаційній сфері:

– приведення законодавства про інформацію у відповідність до сучасних вимог, адаптація його до норм та стандартів законодавства Європейського Союзу, зокрема впровадження демократичних стандартів щодо реалізації права кожного на доступ до інформації;

– урегулювання відносин, які виникають у процесі провадження журналістами та іншими працівниками засобів масової інформації професійної діяльності;

– забезпечення прозорості відносин власності стосовно засобів масової інформації;

– запровадження дієвого державного, парламентського та громадського контролю за дотриманням вимог законодавства про інформацію і встановлення відповідальності за його порушення [10].

П. М. Рабінович виділяє низку передумов досягнення ефективності нормативно-правового регулювання. До юридичних (спеціально-соціальних) передумов ефективності юридичної норми належать:

– правове закріплення домінуючих потреб суспільства;

– предметна визначеність діяльності правотворчого органу;

– визначеність меж правового регулювання;

– зумовленість правотворчої діяльності об’єктивними умовами розвитку суспільства;

– зміна сфери та типу правового регулювання;

– особливості правотворчості як результату творчого процесу;

– системність законодавства;

– якість законодавства;

– досконалість юридичної техніки;

– чітке визначення видів юридичної відповідальності, що настає за порушення нормативних приписів, механізму її реалізації [11].

Висновки. З усього викладеного слід зробити деякі висновки.

По-перше, на сьогодні в Україні існує ряд важливих нормативно-правових актів в інформаційній сфері. Поряд з тим, вітчизняне законодавство в інформаційній сфері залишається несистематизованим, через що значна кількість питань юридичної відповідальності в інформаційній сфери в Україні залишається недостатньо врегульованою на законодавчому рівні.

По-друге, законодавство в інформаційній сфері розвивалось хаотично, що на теперішній час призвело до існування великої кількості нормативно-правових актів, що суперечать одне одному.

По-третє, закони та підзаконні акти в інформаційній сфері приймалися в різний час без узгодження понятійного апарату. Така невизначеність і невпорядкованість термінології інформаційного законодавства приводить до різного застосування правових норм на практиці.

Для усунення вищезазначених проблем можна запропонувати наступні шляхи підвищення ефективності нормативно-правового регулювання юридичної відповідальності в інформаційній сфері в Україні:

1. Здійснення кодифікації законодавства в інформаційній сфері.

2. Усунення термінологічних неточностей в понятійно-котегоріальному апараті в інформаційній сфері.

3. Встановлення державного та громадського контролю за дотриманням вимог законодавства в інформаційній сфері.

Вирішивши проблему неефективного законодавства та передбачивши механізми реалізації юридичної відповідальності в інформаційній сфері, можна буде забезпечити реальне здійснення гарантованих Конституцією України прав людини та громадянина.

Список використаної літератури:

1. Гевлич А. Державна політика України у сфері захисту персональних даних: міжнародно-правовий аспект/ А. Гевлич, В. Селіванов // Право України. – 2006. – № 1. – С. 9-15.

2. Максименко Ю. Є. Нормативно-правове регулювання інформаційних відносин в Україні: стан та перспективи [Електронний ресурс] / Ю. Є. Максименко // Глобальна організація союзницького лідерства. – Режим доступу : http://goal-int.org/normativno-pravove-regulyuvannya-informacijnix-vidnosin-v-ukraini-stan-ta-perspektivi

3. Основи інформаційного права України : [Навч. посіб.] \ [В.С. Цимбалюк, В.Д. Гавловський, В.В. Грищенко та ін.; За ред. М. Я. Швеця, Р. А. Калюжного та П. В. Мельника]. – К. : Знання, 2004. – 274 с.

4. Закон України “Про захист прав споживачів” // ВВР України. – 1991. – № 30. – ст. 379.

5. Закон України “Про інформацію” // ВВР України. – 1992. – № 48. – ст. 650.

6. Закон України “Про науково-технічну інформацію” // ВВР України. – 1993. – № 33. – ст. 345.

7. Закон України “Про державну статистику” // ВВР України. – 1992. – № 43. – ст. 608.

8. Програма діяльності Кабінету Міністрів України “Відкритість, дієвість, результативність” // Урядовий кур’єр. – 2003 р. – № 173.

9. Закон України “Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки” // ВВР України. – 2007. – № 12. – ст. 102.

10. Панова І. В. Актуальні питання реформування інформаційного законодавства / І. В. Панова // Право і Безпека. – 2010. – № 5. – С. 95-98.

11. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави. – X. : Консум, 2002. – 160 с.

ЗМІСТ СТРАТЕГІЧНИХ КОМУНІКАЦІЙ У СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ ДЕРЖАВОТВОРЕННІ

admin — Wed, 19 Oct 2016 05:27:06 +0000

Кушнір Ольга Василівна,

Міністерство інформаційної політики України,

кандидат юридичних наук

Максименко Юлія Євгенівна,

Голова Інституту інформаційного права

Глобальної організації союзницького лідерства

кандидат юридичних наук, доцент

Вихід комунікації поза національні, етноментальні і культурологічні межі зумовлює потребу у формуванні відповідної нормативно-правової бази, яка має бути узгодженою із суб’єктами глобального інформаційно-комунікативного простору і відповідати задоволенню їхніх законних інтересів [1].

Стратегічні комунікації в суспільстві знань формують нові можливості для реалізації даних інтересів.

Проведений нами формально-юридичний та логіко-семантичний аналіз уможливлюють резюмувати, що усі наявні наукові праці зі словом «комунікація» в назві переважно політичної спрямованості [2―9]; стосуються філософських наук [10―12] чи соціології [13―14] тощо. При цьому, подеколи комунікація розглядається як «інструмент…політики» [20]; «…система інституцій..» [21; с. 3] та «…системна взаємодія..» [21; с. 8] тощо.

Можливо саме через брак уваги до теми стратегічних комунікацій й недослідженість її в науковій площині наша держава і виявилась неспроможною вчасно відвернути від себе агресію й відповісти на сучасні загрози, зокрема на гібридні війни [22].

Поняття стратегічних комунікацій визначено у Воєнній доктрині України, у ч. 16 ст. 4 розділу 1 якої визначено, що «стратегічні комунікації» визначаються як скоординоване і належне використання комунікативних можливостей держави ― публічної дипломатії, звʼязків із громадськістю, військових зв’язків, інформаційних та психологічних операцій, заходів, спрямованих на просування цілей держави [15].

Таким чином, йдеться про взаємопроникнення ― комунікацій в нетрадиційні для неї області, і нетрадиційних областей ― в комунікації.

Зауважимо й на визначення «стратегічних комунікацій» у США, що подано у Вільній енциклопедії Вікіпедії ― скоординовані дії, повідомлення, зображення, і інші форми сигналізації або участі, призначені для інформування, впливу, або переконання обраних глядачів на підтримку національних цілей [16].

Підкреслимо, що головна та ключова засада комунікацій: гарантування реалізації національних інтересів [17].

Для повного розуміння змісту стратегічних комунікацій потрібно з’ясувати складові інформаційної сфери, в яких реалізується державна політика:

сфера інформаційної безпеки (державна політика інформаційної безпеки, політика безпеки інформації, політики та системи захисту інформації);
сфера електронного урядування (державна політика з питань електронного урядування; державна політика сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні);
сфера розвитку інформаційного суспільства (національна інформаційна політика, державна політика у сфері розвитку інформаційного суспільства, пріоритет державної політики, пріоритетний напрям державної політики);
сфера інформатизації (основоположні засади сукупності взаємопов’язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, що спрямовані на створення умов для задоволення інформаційних потреб громадян та суспільства на основі створення, розвитку і використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, які побудовані на основі застосування сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки);
сфера захисту (інформаційних) прав і свобод людини і громадянина;
сфера функціонування та розвитку медіапростору тощо [17].

Відповідно, солідаризуючись із В. А. Ліпканом, можемо виділити і компоненти системи стратегічних комунікацій, взявши за зразок стандарти НАТО, де питанням стратегічної комунікації приділена надзвичайна питома вага:

зв’язки з громадськістю (Public Affairs and Military Public Affairs);
публічна дипломатія та військові заходи в підтримку публічної дипломатії (Public Diplomacy and Military Support to Public Diplomacy);
зв’язки зі ЗМІ (Press and Media);
інформаційні заходи міжнародного військового співробітництва (International Military Cooperation);
цивільно-військове співробітництво (CIMIC);
дії в кіберпросторі, включаючи соціальні мережі;
залучення ключових лідерів до проведення інформаційних заходів (Key Leaders Engagement);
внутрішня комунікація (роботу з особовим складом/внутрішній PR);
інформаційні та психологічні операції (IPSO);
інформування про ситуацію (Visual Info/Situation Awareness) та документування подій на полі бою (Combat Camera);
розвідувальне забезпечення проведення інформаційних заходів;
показ дій військ (Show of Force);
введення в оману (MILDEC);
безпека операцій (Operation Security);
фізичний вплив (Physical Attack);
протиборство в електромагнітному просторі (EMW) [18].

Таким чином, доходимо висновку, що стратегічні комунікації ― це процес, який лежить в основі забезпечення національної безпеки України в цілому й реалізації державних інтересів, в т.ч. в інформаційній сфері, та до здійснення якого залучені не лише суб’єкти стратегічних комунікацій, а й інститути громадянського суспільства.

Цікавою є також думка Деніела Гейджа, який під стратегічними комунікаціями вбачає процес синхронізації дій, образів й слів, яка має на меті досягнення бажаного ефекту [19].

Логічним етапом нашого дослідження після аналізу окремих визначень, а також практики реалізації стратегічних комунікацій, виступає висунення гіпотези щодо конструкції власного варіанту визначення поняття «стратегічні комунікації», під якими ми розуміємо стратегічну взаємодію й взаємовплив в інформаційному середовищі між окремими суб’єктами (державними, чи визначеними для виконання державних цілей), що полягає у всебічному залученні можливостей кожного окремого компонента стратегічної комунікації у комплексі або відокремлено, та спрямовані на досягнення визначеної мети.

Отже, в межах даної статті ми здійснили першу спробу у юридичній науковій доктрині сформулювати визначення стратегічних комунікацій. Підкреслимо, що одним із ключових моментів стратегічної комунікації, що обумовлює її успіх є активне планування, а не реагування на події. Тобто використання проактивного підходу виступає домінантою у побудові моделі страткому в умовах гібридної (нелінійної) війни. У випадку, коли стратегічна комунікація відбувається як відповідь на подію ― шанси на її результативність суттєво зменшуються.

Список використаної літератури

Ліпкан В. А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні: [моногр.] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
Політична комунікація як чинник трансформації політичних цінностей [Текст] : дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / А.К.Клячин ; Дніпропетровський національний ун-т. ― Д., 2007. ― 212 с.
Комунікація ― інтеракція ― маніпуляція: механізм реалізації сучасної політичної влади / В. О. Ковалевський // Сучас. укр. політика. Політики і політологи про неї. ― 2010. ― Вип. 19. ― С. 244―254.
Комунікація як інструмент екологічної політики (на прикладі порівняльного досвіду України та Німеччини): Автореф. дис… канд. філол. наук: 10.01.08 / О.О. Бєляков ; Київ. ун-т ім. Т.Шевченка. Ін-т журналістики. — К., 1999. — 20 с.
Політична комунікація як фактор соціокультурної реінтеграції сучасного українського суспільства [Текст] : дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / Ромашко Олексій Олександрович; Одеський національний ун-т ім. І.І.Мечникова. Інститут соціальних наук. ― О., 2006. ― 207 с.
Політична комунікація як об’єкт соціологічного дослідження [Текст] : дис… канд. соціол. наук: 22.00.04 / Шидловський Дмитро Олександрович ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. ― К., 2007. ― 208 с.
Політична комунікація в демократизації владних відносин України [Текст] : автореф. дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / Кадлубович Тетяна Іванівна ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. ― К., 2008. ― 17 с.
Політична комунікація як чинник трансформації політичних цінностей [Текст] : автореф. дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / Клячин Андрій Костянтинович ; Дніпропетровський національний ун-т. ― Д., 2007. ― 19 с.
Політична комунікація як системоутворюючий фактор політичного життя суспільства [Текст] : автореф. дис. … канд. політ. наук : 23.00.02 / Анісімович-Шевчук Ольга Зенонівна ; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. ― Л., 2010. ― 19 с.
Правова комунікація в контексті посткласичного праворозуміння [Текст] : дис… д-ра юрид. наук: 12.00.12 / Токарська Антоніна Семенівна ; Львівський держ. ун-т внутрішніх справ. ― Л., 2008. ― 515 с.
Комунікація як чинник розвитку суспільства : Автореф. дис… канд. філософ. наук: 09.00.03 / Л. І. Саввіна; Одес. нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. ― О., 2004. ― 14 c.
Комунікація як основа соціальних перетворень (у контексті становлення постмодерного суспільства) : монографія / О. Є. Висоцька. ― Д. : Інновація, 2009. ― 316 c.
Міжкультурна комунікація в багатонаціональному регіоні України [Текст] : автореф. дис. … д-ра соцiол. наук : 22.00.04 / Слющинський Богдан Васильович ; Харк. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна. ― Х., 2010. ― 30 с.
Книжкова комунікація: теорія, історія, перспективи розвитку: автореф. дис. … д-ра наук із соц. комунікацій : 27.00.03 / В. А. Маркова ; Харк. держ. акад. культури. — Х., 2011. — 36 с.
Указ Президента України № 555/2015 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 вересня 2015 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України». Електронний ресурс : http://www.president.gov.ua/documents/5552015-19443.
Електронний ресурс : https://en.wikipedia.org/wiki/United_States_Strategic_Communication
В. А. Ліпкан. Експертний висновок на проект Стратегії розвитку ефективних комунікацій у ЗСУ http://goal-int.org/ekspertnij-visnovok-na-proekt-strategii-rozvitku-efektivnix-komunikacij-u-zsu/
В. А. Ліпкан. Роль стратегічних комунікацій в протидії гібридній війні проти України http://goal-int.org/rol-strategichnix-komunikacij-v-protidii-gibridnij-vijni-proti-ukraini/
Daniel Gage. The continuing evolution of Strategic Communication within NATO // The Three Swords Magazine 27/ 2014 p. 53―55.
Комунікація як інструмент екологічної політики (на прикладі порівняльного досвіду України та Німеччини): Автореф. дис… канд. філол. наук: 10.01.08 / О.О. Бєляков ; Київ. ун-т ім. Т.Шевченка. Ін-т журналістики. — К., 1999. — 20 с. ― С. 13.
Книжкова комунікація: теорія, історія, перспективи розвитку: автореф. дис. … д-ра наук із соц. комунікацій : 27.00.03 / В. А. Маркова ; Харк. держ. акад. культури. — Х., 2011. — 36 с.
Ліпкан В.А. Сутність гібридної війни проти України / В. А. Ліпкан // Імперативи розвитку цивілізації. — 2015. — № 2. — С. 13—16.

ЗМІСТ СТРАТЕГІЧНИХ КОМУНІКАЦІЙ У СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ ДЕРЖАВОТВОРЕННІ

admin — Tue, 11 Oct 2016 09:14:26 +0000

Кушнір Ольга Василівна,

Міністерство інформаційної політики України,

кандидат юридичних наук

Максименко Юлія Євгенівна,

Голова Інституту інформаційного права

Глобальної організації союзницького лідерства

кандидат юридичних наук, доцент

Стратегічні комунікації в суспільстві знань формують нові можливості для реалізації даних інтересів.

сфера інформаційної безпеки (державна політика інформаційної безпеки, політика безпеки інформації, політики та системи захисту інформації);
сфера електронного урядування (державна політика з питань електронного урядування; державна політика сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні);
сфера розвитку інформаційного суспільства (національна інформаційна політика, державна політика у сфері розвитку інформаційного суспільства, пріоритет державної політики, пріоритетний напрям державної політики);
сфера інформатизації (основоположні засади сукупності взаємопов’язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, що спрямовані на створення умов для задоволення інформаційних потреб громадян та суспільства на основі створення, розвитку і використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, які побудовані на основі застосування сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки);
сфера захисту (інформаційних) прав і свобод людини і громадянина;
сфера функціонування та розвитку медіапростору тощо [17].

зв’язки з громадськістю (Public Affairs and Military Public Affairs);
публічна дипломатія та військові заходи в підтримку публічної дипломатії (Public Diplomacy and Military Support to Public Diplomacy);
зв’язки зі ЗМІ (Press and Media);
інформаційні заходи міжнародного військового співробітництва (International Military Cooperation);
цивільно-військове співробітництво (CIMIC);
дії в кіберпросторі, включаючи соціальні мережі;
залучення ключових лідерів до проведення інформаційних заходів (Key Leaders Engagement);
внутрішня комунікація (роботу з особовим складом/внутрішній PR);
інформаційні та психологічні операції (IPSO);
інформування про ситуацію (Visual Info/Situation Awareness) та документування подій на полі бою (Combat Camera);
розвідувальне забезпечення проведення інформаційних заходів;
показ дій військ (Show of Force);
введення в оману (MILDEC);
безпека операцій (Operation Security);
фізичний вплив (Physical Attack);
протиборство в електромагнітному просторі (EMW) [18].

Список використаної літератури

Ліпкан В. А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні: [моногр.] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
Політична комунікація як чинник трансформації політичних цінностей [Текст] : дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / А.К.Клячин ; Дніпропетровський національний ун-т. ― Д., 2007. ― 212 с.
Комунікація ― інтеракція ― маніпуляція: механізм реалізації сучасної політичної влади / В. О. Ковалевський // Сучас. укр. політика. Політики і політологи про неї. ― 2010. ― Вип. 19. ― С. 244―254.
Комунікація як інструмент екологічної політики (на прикладі порівняльного досвіду України та Німеччини): Автореф. дис… канд. філол. наук: 10.01.08 / О.О. Бєляков ; Київ. ун-т ім. Т.Шевченка. Ін-т журналістики. — К., 1999. — 20 с.
Політична комунікація як фактор соціокультурної реінтеграції сучасного українського суспільства [Текст] : дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / Ромашко Олексій Олександрович; Одеський національний ун-т ім. І.І.Мечникова. Інститут соціальних наук. ― О., 2006. ― 207 с.
Політична комунікація як об’єкт соціологічного дослідження [Текст] : дис… канд. соціол. наук: 22.00.04 / Шидловський Дмитро Олександрович ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. ― К., 2007. ― 208 с.
Політична комунікація в демократизації владних відносин України [Текст] : автореф. дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / Кадлубович Тетяна Іванівна ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. ― К., 2008. ― 17 с.
Політична комунікація як чинник трансформації політичних цінностей [Текст] : автореф. дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / Клячин Андрій Костянтинович ; Дніпропетровський національний ун-т. ― Д., 2007. ― 19 с.
Політична комунікація як системоутворюючий фактор політичного життя суспільства [Текст] : автореф. дис. … канд. політ. наук : 23.00.02 / Анісімович-Шевчук Ольга Зенонівна ; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. ― Л., 2010. ― 19 с.
Правова комунікація в контексті посткласичного праворозуміння [Текст] : дис… д-ра юрид. наук: 12.00.12 / Токарська Антоніна Семенівна ; Львівський держ. ун-т внутрішніх справ. ― Л., 2008. ― 515 с.
Комунікація як чинник розвитку суспільства : Автореф. дис… канд. філософ. наук: 09.00.03 / Л. І. Саввіна; Одес. нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. ― О., 2004. ― 14 c.
Комунікація як основа соціальних перетворень (у контексті становлення постмодерного суспільства) : монографія / О. Є. Висоцька. ― Д. : Інновація, 2009. ― 316 c.
Міжкультурна комунікація в багатонаціональному регіоні України [Текст] : автореф. дис. … д-ра соцiол. наук : 22.00.04 / Слющинський Богдан Васильович ; Харк. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна. ― Х., 2010. ― 30 с.
Книжкова комунікація: теорія, історія, перспективи розвитку: автореф. дис. … д-ра наук із соц. комунікацій : 27.00.03 / В. А. Маркова ; Харк. держ. акад. культури. — Х., 2011. — 36 с.
Указ Президента України № 555/2015 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 вересня 2015 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України». Електронний ресурс : http://www.president.gov.ua/documents/5552015-19443.
Електронний ресурс : https://en.wikipedia.org/wiki/United_States_Strategic_Communication
В. А. Ліпкан. Експертний висновок на проект Стратегії розвитку ефективних комунікацій у ЗСУ http://goal-int.org/ekspertnij-visnovok-na-proekt-strategii-rozvitku-efektivnix-komunikacij-u-zsu/
В. А. Ліпкан. Роль стратегічних комунікацій в протидії гібридній війні проти України http://goal-int.org/rol-strategichnix-komunikacij-v-protidii-gibridnij-vijni-proti-ukraini/
Daniel Gage. The continuing evolution of Strategic Communication within NATO // The Three Swords Magazine 27/ 2014 p. 53―55.
Комунікація як інструмент екологічної політики (на прикладі порівняльного досвіду України та Німеччини): Автореф. дис… канд. філол. наук: 10.01.08 / О.О. Бєляков ; Київ. ун-т ім. Т.Шевченка. Ін-т журналістики. — К., 1999. — 20 с. ― С. 13.
Книжкова комунікація: теорія, історія, перспективи розвитку: автореф. дис. … д-ра наук із соц. комунікацій : 27.00.03 / В. А. Маркова ; Харк. держ. акад. культури. — Х., 2011. — 36 с.
Ліпкан В.А. Сутність гібридної війни проти України / В. А. Ліпкан // Імперативи розвитку цивілізації. — 2015. — № 2. — С. 13—16.

ІНФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО – ПЕРША ФАЗА ЕПОХИ ЗНАНЬ

admin — Sun, 20 Dec 2015 09:53:38 +0000

Діордіца Ігор Володимирович,

Голова Інституту адміністративного правосуддя та судової реформи

кандидат юридичних наук

Анотації.

У роботі досліджено сучасний стан нормативно-правового регулювання питань розвитку інформаційного суспільства в Україні. Досліджені світові тенденції переходу від концепції інформаційного суспільства до суспільства знань. Проаналізований вплив інформаційно-комунікаційних технологій на соціально-економічний прогрес та розвиток економіки в Україні. Визначені основні проблеми розвитку суспільства знань в Україні. Розроблені пропозиції щодо вирішення проблем розвитку суспільства знань в Україні. Визначені перспективні напрями подальших розвідок з досліджуваних питань.

Ключові слова: інформаційне суспільство, суспільство знань, інформаційно-комунікаційні технології, нормативно-правове регулювання.

В работе исследовано современное состояние нормативно-правового регулирования вопросов развития информационного общества в Украине. Исследованы мировые тенденции перехода от концепции информационного общества к обществу знаний. Проанализировано влияние информационно-коммуникационных технологий на социально-экономический прогресс и развитие экономики в Украине. Определены основные проблемы развития общества знаний в Украине. Разработаны предложения по решению проблем развития общества знаний в Украине. Определены перспективные направления дальнейших исследований по рассмотренным вопросам.

Ключевые слова: информационное общество, общество знаний, информационно-коммуникационные технологии, нормативно-правовое регулирование.

In the paper the current state of regulatory issues of the Information Society in Ukraine. Studied global trends move from the concept of the information society to the knowledge society. The influence of ICT on socio-economic progress and development of the economy in Ukraine. The main problems of the development of a knowledge society in Ukraine. Proposals to address the challenges of the knowledge society in Ukraine. Identified promising areas for further research on the issues discussed.

Keywords: information society, knowledge society, information and communication technology, legal regulation.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями.

Міжнародні дослідження свідчать, що Україна має далеко не найгірші результати у напрямі розбудови інформаційного суспільства [1].

У тому числі, як зазначено у Основних засадах розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки [2], сформовані певні правові засади побудови інформаційного суспільства: прийнято ряд нормативно-правових актів, які, зокрема, регулюють суспільні відносини щодо створення інформаційних електронних ресурсів, захисту прав інтелектуальної власності на ці ресурси, впровадження електронного документообігу, захисту інформації.

Однак на сучасному етапі становлення і розвитку інформаційного суспільства на перший план висуваються не лише проблеми подальшої технізації суспільства, які вважалися пріоритетними декілька років назад, а також і проблеми його інтелектуалізації, створення й упровадження нових соціальних технологій, що базуються на ефективному використанні головного стратегічного ресурсу суспільства – знань [3, С.9].

Відтак виникає потреба у формуванні відповідної нормативно-правової бази, яка має бути узгодженою із суб’єктами глобального інформаційного простору та відповідати задоволенню їхніх законних інтересів.

На жаль, вітчизняна наука часто на кілька кроків відстає від наявних реалій. За цих умов науковий аналіз інформаційного суспільства як першої фази епохи знань, є однією із важливих наукових задач в контексті інформаційної глобалізації та становлення інформаційного права як окремої галузі права.

Аналіз останніх досліджень і публікацій у яких започатковане розв’язання проблеми та виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячена стаття.

У сучасних вітчизняних дослідженнях окремі теоретичні та практичні аспекти формування інформаційного суспільства та суспільства знань розглядають В.Ю. Артемов, В.Ю. Баскаков, В.Т. Білоус, В.П. Горбулін, О.Г. Данільян, О.П. Дзьобань, М.І. Дімчогло, В.А. Залізняк, Г.В. Іващенко, В.О. Кір’ян, О.В. Кушнір, В.А. Ліпкан, Ю.Є. Максименко, О.А. Мандзюк, П.Є. Матвієнко, Н.Р. Нижник, Г.В. Новицький, М.І. Панов, В.Я. Політило, М.І. Рудник, Г.П. Ситник, В.С. Сідак, І.М. Сопілко, К.Г. Татарникова, В.С. Цимбалюк, К.П. Череповський та інші.

Серед зарубіжних авторів, які дослідили окремі аспекти функціонування інформаційного суспільства, варто відзначити таких авторів, як: С. Алстром, Д. Белл, З. Бжезінський, К. Боулдінг, К. Бьорд, Н. Вінер, Б. Гейтс, Д. Гелд, Е. Гелнер, К. Гірц, П. Друкер, Р. Йєнсен, М. Кастельс, Д. Лайон, Е. Лемберг, Дж. Ліхтгайм, Г. Маклюен, Р. Макрідіс, К. Мей, Дж. Нейсбіт, А. Пшеворський, Д. Рісмен, М. Роуз, Т. Стоуньєр, А. Турен, Е. Тоффлер, М. Фріден, Ф. Фукуяма та інші.

Однак ступінь дослідженості інформаційного суспільства у якості першої фази епохи знань наразі залишається недостатнім.

Постановка завдань.

Основними завданнями, розв’язанню яких присвячена дана стаття, є наступні.

Дослідити світові тенденції переходу від концепції інформаційного суспільства до суспільства знань.
Визначити основні проблеми розвитку суспільства знань в Україні та намітити шляхи їх вирішення.

Виклад основного матеріалу.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про Національну програму інформатизації» [4], Кабінет Міністрів України щорічно разом із проектом Закону України про Державний бюджет України на наступний рік подає на розгляд Верховної Ради України:

- доповідь про стан інформатизації в Україні;

- завдання Національної програми інформатизації на наступні три роки;

- програму завдань (робіт) з інформатизації на наступний бюджетний рік із визначенням джерел фінансування.

Зазначена доповідь готується вже 15 років поспіль – починаючи із 1998 року і наразі змінила назву на «Доповідь про стан інформатизації та інформаційного суспільства в Україні». Метою доповіді є інформування громадян, органів влади, суб’єктів господарювання та міжнародних організацій про стан, тенденції та перспективи розвитку інформаційного суспільства та інформатизації в Україні, основні проблеми в цій сфері та шляхи їх вирішення. У доповіді розглядаються результати аналізу поточного рівня розвитку інформаційного суспільства в світі та в Україні, ключові проблемні питання цієї сфери та пропонуються можливі підходи та шляхи їх розв’язання, що ґрунтуються на статистичному матеріалі та результатах досліджень.

Поступовий перехід до концепції «інформаційного суспільства», що знайшов своє відображення у тексті вищезазначеної доповіді свого часу став закономірним відображенням світових тенденцій кінця XX століття і початку XXI століття, коли термін «інформаційне суспільство» набув у світі найбільшої популярності.

Найбільш повно зазначені тенденції відобразив у власному дослідженні В.А. Ліпкан, який зазначив, що суспільство вважається інформаційним, якщо:

1. Будь-хто, будь-де й у будь-який час можуть одержати за відповідну плату чи безкоштовно на основі автоматизованого доступу і систем зв’язку будь-яку інформацію і знання, необхідні для їхньої життєдіяльності і рішення особистих і соціально значущих задач.

2. У суспільстві виробляється, функціонує і доступна будь-якому індивіду, групі чи організації сучасна інформаційна технологія.

3. Існують розвинені інфраструктури, що забезпечують створення національних інформаційних ресурсів у обсязі, необхідному для підтримки науково-технологічного й соціально-історичного прогресу, що постійно прискорюється.

4. Відбувається процес прискореної автоматизації й роботизації всіх сфер і галузей виробництва та керування.

5. Здійснюються радикальні зміни соціальних структур, наслідком яких є розширення сфери інформаційної діяльності та послуг [5, С.95].

У 1998 році на черговій Повноважній конференції Міжнародного телекомунікаційного союзу (ITU) була прийнята резолюція про проведення Всесвітнього саміту з питань Інформаційного суспільства (WSIS) [6]. У 2000 році на саміті країн Великої вісімки (G8) була прийнята Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства [7]. У 2002 році Генеральна асамблея ООН прийняла резолюцію про схвалення ініціативи ITU щодо проведення двохетапного Всесвітнього саміту з питань Інформаційного суспільства, а в 2003 і 2005 роках відбулися Женевський та Туніський етапи цього саміту.

Разом з тим, вже у 2003 році на 32-й Генеральній конференції ЮНЕСКО була висунута теза щодо необхідності використання терміну «суспільство знань», а не «інформаційне суспільство» [8, С.82].

Позиція ЮНЕСКО з питань співвідношення інформаційного суспільства та суспільства знань деталізована в інтерв’ю заступника Генерального директора ЮНЕСКО з питань комунікації та інформації А. В. Хана. На запитання, які відмінності має концепція «суспільства знань» від концепції «інформаційного суспільства», і чому у світі, де близько 70% людей не мають доступу до базових структур комунікації, суспільство знань може бути ключем до кращого майбутнього, він сказав, що ці два поняття доповнюють один одного. На його думку, інформаційне суспільство є функціональним блоком суспільства знань. Це можна пояснити тим, що концепція інформаційного суспільства пов’язана з ідеєю технічних інновацій, тоді як суспільство знань охоплює соціальні, культурні, економічні, політичні та інші аспекти суспільних перетворень, а також більш широкий та багатогранний погляд на розвиток суспільства майбутнього. Через те концепція «суспільства знань» краще відображає складність та динамізм змін у суспільстві ніж концепція «інформаційного суспільства» [9, С.22].

Концепція інформаційного суспільства пройшла складний еволюційний процес. Описуючи зміни, що відбуваються в глобальному суспільстві вчені обґрунтовували різні теорії, висували свої пропозиції до термінології: Дж. Ліхтхайм визначав постбуржуазне суспільство, Р. Дарендорф – посткапіталістичне, А. Етціоні – постмодерністське, К. Боулдінг – постцивілізаційне, Г. Кан – постекономічне, С. Алстром – постпротестантське, Дж. Ліхтхайм – постбуржуазне, П. Дракер –постпідприємницке, Т. Барнс – постринкове, К.Боулдінг, Р. Сейденберг – постісторичне, Р. Барнет – постнафтове суспільство, Р. Хейлбронер – постіндустріальний капіталізм, А. Горз – постіндустріальний соціалізм, Т. Рошак – екологічний, І. Ілліх – конвенціальний постіндустріалізм, Р. Лейн – «добре поінформоване суспільства», Д. Діксон – суспільство знань, Т. Сакайя – «суспільство, яке цінує знання» тощо.

А. М. Новицький [10, С.25] вважає, що перехід від постіндустріального суспільства до інформаційного характеризувався такими основними ознаками, як:

- переосмисленням розуміння категорії «інформація»;

- значним розвитком телекомунікаційних і інформаційних систем в усіх сферах суспільного життя;

- розповсюдженням мережі Інтернет та забезпечення загального доступу до цієї мережі;

- різноаспектним визначенням наукових підходів щодо вирішення проблем теоретичного обґрунтування суспільних змін при здійсненні досліджень у різних галузях науки;

- змінами, пов’язаними із зайнятістю населення, формуванням, становленням і розвитком новітніх суспільних відносин, створенням нових суспільних конфігурацій, суспільних груп, суспільних відносин;

- створенням нових мережних субкультур, притаманних віртуальним відносинам;

- можливістю планування, аналізу, а також наукового прогнозування розвитку суспільних відносин, де основною цінністю є знання, інформація;

- сукупністю і різноаспектністю пізнавальних процесів, що зумовлюються науковими дослідженнями в різних галузях науки; вивченням проблем природи пізнанням нових можливостей, притаманних цьому суспільству, співвідношенням інформації та знання із реальністю, дослідженням загальних передумов пізнання інформаційного суспільства, виявлення умов його достовірності та істинності;

- безпосередньою участю органів влади у запровадженні, розробці нових інформаційно-телекомунікаційних систем;

- виникненням, формуванням та розвитком специфічних інститутів, притаманних даним суспільним відносинам, що характеризують особливі інформаційні процеси.

Існує множина підходів до формування визначення «інформаційне суспільство». На думку В. О. Ільганаєвої, інформаційне суспільство – це «нова історична фаза розвитку цивілізації, життя та діяльність котрої перш за все пов’язані зі створенням, переробленням та використанням інформації» [11, С.122].

В. О. Данильян розглядає це явище як «якісно новий етап соціотехнологічної еволюції суспільства, що формується в результаті довгострокового соціально-економічного розвитку, який передбачає збільшення ролі інформації і знань, а також формування та споживання інформаційних ресурсів у всіх сферах життєдіяльності суспільства за допомогою розвитку інформаційно-комунікаційних технологій, що існують у глобальних масштабах» [12, С.22]. Натомість І. Арістова трактує наступним чином: «суспільство нового типу, що формується внаслідок глобальної соціальної революції та породжується вибуховим розвитком і конвергенцією інформаційних і комунікаційних технологій» [13, С.56], а В. А. Ліпкан – як «суспільство нового типу, що формується внаслідок глобальної соціальної революції та породжує вибуховим розвитком і конвергенцією інформаційних і комунікаційних технологій» [14, С.252]. Науковець у своїй монографії розглядав також поняття «суспільство знань», тобто «суспільство, в якому головною умовою добробуту кожної людини і кожної держави стає знання, здобуте завдяки безперешкодному доступу до інформації та вмінню працювати з нею» [14, С.253].

У свою чергу О. В. Пархоменко категорично не згоден ні з поняттям «інформаційне суспільство», ні з поняттям «суспільство знань», оскільки вважає, що найбільш точним визначенням є «інформаційно-знаннєве суспільство» [15, С.3].

Нині існує багато ознак інформаційного суспільства, але усі їх можна розподілити на три основні групи. Перша – це вільний доступ будь-якої людини до будь-якої інформації, друга – це високий рівень розвитку інформаційно-комунікаційних технологій, третя група – це наявність розвиненої інформаційної інфраструктури суспільства.

Доречно зауважити, що головними складовими інформаційного суспільства визначають людину, інформацію, інформаційні ресурси та інформаційно-комунікаційні технології.

Концепція «інформаційного суспільства» розкрила принципово важливу рису постіндустріального суспільства і збагатила його розуміння, відкрила властивості інформації та її зростаючу роль у житті суспільства.

Проте на певному етапі розвитку соціуму вказана концепція вже не могла претендувати на його глобальну характеристику.

О.Л. Мельник найбільш суттєвими рисами, що характеризують інформаційне суспільство, яке еволюціонує у суспільство знань, вважає наступні [16, С.57]:

- інформація та знання – головна перетворююча сила суспільства;

- інформаційні ресурси – це стратегічні ресурси суспільства;

- глобальна інформатизація, інформаційно-комунікаційні технології – основа економіки знань;

- неперервна освіта та здатність до перекваліфікації – умова підвищення соціального статусу людини у суспільстві;

- залежність від вміння знаходити та адекватно використовувати нову інформацію;

- швидкий ритм життя та темпи зміни технологій.

Слід зауважити, що подальша трансформація інформаційного суспільства в суспільство знань має як оптимістичні, так і песимістичні прогнози і тенденції розвитку. Комплексна інформатизація, створення глобальних систем екологічного моніторингу на основі супутникових систем зв’язку, а також систем спостереження за політичною обстановкою в різних регіонах світу, створення нових високоефективних засобів для інформаційного моделювання і прогнозування екологічних, політичних, економічних і соціальних процесів – це лише невелика частина інформаційного майбутнього.

Водночас, хоча наразі спостерігаються швидкі темпи формування світового інформаційного суспільства, в якому технології дозволили значно збільшити обсяги доступної інформації і швидкість її передачі, не можливо заперечувати наявність значної кількості проблем, що є зворотнім боком такого надшвидкого зростання. Кожна нова інформаційна технологія трансформує суспільство. Еволюція суспільних процесів в «суспільствах знань» стимулює оновлення традиційних форм солідарності через спільну участь в реалізації різних соціально-економічних, політико-правових та інформаційних проектів.

Виникнення такого явища, як «наука без кордонів», супроводжується формуванням якісно нових рис, таких, як розподілена добровільна діяльність вчених, спрямована на створення нового соціального капіталу і суспільного виробництва інформації [17, С.106].

Етап розвитку людства до інформаційної ери характеризувався головним чином недостатністю інформації всіх видів відносно потреб в ній через недосконалість комунікацій та наявність штучних перешкод для її поширення (авторське право, патент тощо). У епоху інформаційного суспільства людство подекуди зіткнулося з феноменом надлишку інформації, що так само чинить негативний вплив на розвиток соціуму.

Нині для більшості країн розвиток суспільства знань стає наступним важливим кроком. Інформаційно-комунікаційним технологіям відводиться роль підґрунтя соціально-економічного прогресу. Україна не є виключенням цього загального процесу, підтвердженням чого є прийняті в останні роки важливі системоутворюючі нормативно-правові акти в інформаційній сфері.

Для повного розуміння предмету нашого дослідження слід з’ясувати складові інформаційної сфери, у яких реалізується державна політика:

- сфера інформаційної безпеки (державна політика інформаційної безпеки, політика безпеки інформації, політики та системи захисту інформації);

- сфера електронного урядування (державна політика з питань електронного урядування; державна політика сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні);

- сфера розвитку інформаційного суспільства (національна інформаційна політика, державна політика у сфері розвитку інформаційного суспільства, пріоритет державної політики, пріоритетний напрям державної політики);

- сфера інформатизації (основоположні засади сукупності взаємопов’язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, що спрямовані на створення умов для задоволення інформаційних потреб громадян і суспільства на основі створення, розвитку й використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, які побудовані на основі застосування сучасної обчислювальної й комунікаційної техніки);

- сфера захисту (інформаційних) прав і свобод людини та громадянина;

- сфера функціонування й розвитку медіа простору тощо [18].

Реалізація державної політики у інформаційній сфері закладає основи для вирішення таких задач, як формування єдиного інформаційного простору України, її інтеграції у світовий інформаційний простір, приділяючи при цьому особливу увагу забезпеченню інформаційної безпеки особистості, суспільства і держави, розвитку сфери інформаційних послуг, удосконалення правового регулювання інформаційних процесів.

Зазначені обставини визначають зміст національних інтересів України в інформаційній сфері і потребу держави в забезпеченні її безпеки, що включає:

1) захист інформаційних ресурсів України від несанкціонованого доступу, забезпечення безпеки інформаційно-телекомунікаційних систем;

2) дотримання конституційних прав і свобод людини і громадянина у сфері отримання інформації та її використання;

3) інформаційне забезпечення державної політики України в інформаційній сфері, пов’язане з забезпеченням доступу громадян до відкритих державних інформаційних ресурсів;

4) розвиток нових інформаційно-комунікативних технологій, у тому числі індустрії засобів інформатизації, телекомунікації і зв’язку, забезпечення потреб внутрішнього ринку його продукцією та виходу на світовий ринок.

Дослідження масиву нормативно-правових документів, які урегульовують суспільні відносини у інформаційній сфері, уможливило виокремити ряд законів та підзаконних актів, що визначають основні напрями подальшого розвитку інформаційного суспільства в Україні.

Так, Законом України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» одним з головних пріоритетів України визначено прагнення побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство, в якому кожен міг би створювати і накопичувати інформацію та знання, мати до них вільний доступ, користуватися і обмінюватися ними, щоб надати можливість кожній людині повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи суспільному і особистому розвиткові та підвищуючи якість життя. Державна політика з реалізації цього закону знайшла своє відображення, у тому числі, в низці законодавчих актів, прийнятих протягом звітного періоду: закони України «Про доступ до публічної інформації», «Про інформацію», «Про захист персональних даних», «Про адміністративні послуги» тощо.

У 2013 році Урядом було прийнято Стратегію розвитку інформаційного суспільства в Україні [19]. У Стратегії визначено базові принципи, стратегічні цілі розвитку інформаційного суспільства в Україні, завдання, спрямовані на їх досягнення, а також основні напрями, етапи і механізм реалізації цієї Стратегії з урахуванням сучасних тенденцій та особливостей розвитку України в перспективі до 2020 року. Правовою основою розроблення та реалізації Стратегії визначена Конституція України та Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки», інші нормативно-правові акти, відповідно до яких держава створює умови для розбудови інформаційного суспільства в Україні.

Важливим для нашого дослідження є той факт, що у Стратегії (на відміну від згаданого Закону України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки») міститься згадка про «суспільство знань».

Зокрема, у Стратегії зазначено, що раціональне врахування впливу комплексу різновекторних факторів, а також особливостей розвитку держави потребує розроблення скоординованих заходів щодо розвитку інформаційного суспільства та суспільства знань.

І хоча визначення даному терміну у тексті Стратегії не надано, безумовно слід вказати на даний момент як на один із перших кроків у напрямі подальшого розвитку концепції «суспільства знань» в Україні.

Також у Стратегії вказується на те, що Основні стратегічні цілі розвитку інформаційного суспільства та суспільства знань включають:

- прискорення процесу розроблення та впровадження сучасних інформаційно-комунікаційних технологій у державне управління, охорону здоров’я, культуру, освіту, науку, охорону навколишнього природного середовища, бізнес тощо;

- розвиток електронної економіки;

- забезпечення комп’ютерної та інформаційної грамотності громадян насамперед шляхом створення системи освіти, орієнтованої на використання новітніх інформаційно-комунікаційних технологій у формуванні всебічно розвиненої особистості, та забезпечення неперервності навчання;

- розвиток національної інформаційної інфраструктури та її інтеграція до світової інфраструктури;

- підвищення якості та доступності адміністративних послуг, спрощення процедур їх надання і скорочення відповідних витрат, деперсоніфікація надання адміністративних послуг як інструмент зниження рівня корупції;

- розвиток електронної демократії;

- збереження культурної спадщини України шляхом документування її об’єктів на цифрових носіях, забезпечення накопичення і збереженості електронних документів та електронних інформаційних ресурсів;

- досягнення ефективної участі регіонів України у процесах становлення інформаційного суспільства, підтримку регіональних і місцевих ініціатив;

- захист інформаційних прав громадян та організацій, авторського права, підтримку демократичних інститутів та мінімізацію ризиків «інформаційної нерівності»;

- захист персональних даних;

- забезпечення відкритості інформації про діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування, розширення доступу до неї та надання можливості безпосередньої участі як інститутів громадянського суспільства, так і громадян у процесах підготовки і проведення експертизи проектів актів законодавства, здійснення контролю за результативністю і ефективністю діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

- удосконалення інформаційного законодавства;

- поліпшення стану інформаційної безпеки.

Разом із тим, вже у наступному абзаці Стратегії визначені завдання розвитку виключно «інформаційного суспільства» без згадки про «суспільство знань».

Враховуючи викладене, слід визнати, що безпосередньо концепція «суспільства знань» до цього часу не отримала глибокого осмислення і адаптації до українських реалій. І це незважаючи на те, що Україна є одним з лідерів Східної Європи у наданні окремих видів інформаційних послуг (зокрема – послуг з офшорного програмування), хоча й має істотних конкурентів в її найближчому оточенні, які на відміну від України мають більшу правову та фінансову підтримку своєї діяльності.

Не слід забувати, що суспільство знань відрізняється від інформаційного суспільства в тому, що в інформаційному суспільстві виробляється інформація, у той час, як продуктом суспільства знань виступають знання, тобто селективна таргетована з певними критеріями інформація, що є аналітично обробленою. Характерними рисами суспільства знань та його ключовими цінностями є навчання для всіх протягом усього життя і розвиток всього різноманіття знань як цінності.

Знання має певні специфічні ознаки, які виокремлюють його з-поміж інших ресурсів. Перша – знання, по суті, не є конкурентним ресурсом, тобто воно є загальнодоступним. Тепер ним можуть користуватися водночас багато людей, а не так, як раніше, коли доступ до нього був обмежений. Друга ознака – знання як таке є нематеріальним, а тому вічним, «нетлінним» (Платон). Третя – для знання немає «прямої» дороги, воно накопичується нелінійно, тобто завдяки відкриттям і осяянням воно зростає стрибкоподібно. Четверта ознака – знання відносне, тобто кожний окремий фрагмент знання набуває значення лише в системі інших фрагментів, які утворюють контекст. П’ята – знання кумулятивне, оскільки може поєднуватися з іншим знанням. Чим більше знань, тим різноманітніші й корисніші з них комбінації. Шоста ознака – знання є найбільш мобільним ресурсом. Сьома – знання можна «стиснути» до ряду абстракцій і символів (тобто воно компактне). Восьма ознака – знання невичерпне та накопичується зі швидкістю, що зростає. Але головна характеристика знання – воно унікальне, на відміну від товарів, на які існує ринкова ціна, а також вибіркове. Останнє означає доступність знання тільки тим, хто може завдяки своїм здібностям і освіті його засвоїти, а отже, володіти ним і користуватися. Іншими словами, знання – елітарний продукт науки і культури, хоча й доступне сьогодні загальній системі освіти [20, С.25].

Виходячи з викладеного, одним із перших кроків у напряму формування в Україні власної парадигми «суспільства знань» ми вважаємо необхідність включення до щорічної доповіді про стан інформатизації в Україні питань розвитку суспільства знань.

Серед першочергових питань, що мають знайти відображення у відповідному розділі «Основні результати розвитку суспільства знань» даної доповіді можемо назвати такі:

- питання безпеки суспільства знань в Україні;

- питання електронного урядування;

- питання перспективних напрямів розвитку суспільства знань в Україні;

- питання інформатизації;

- питання захисту інформаційних прав і свобод людини та громадянина;

- питання функціонування й розвитку медіа простору тощо.

Деталізуючи окреслені напрями, маємо зазначити, що розвиток суспільства знань сприяє виникненню нових форм і способів досягнення країнами політичних, економічних та інших цілей на інформаційному рівні. В системі національної безпеки розвинених країн передбачено реалізацію національних стратегій (програм) національної безпеки, до яких серед інших входять інформаційні стратегії. Їх основне призначення полягає в забезпеченні реалізації решти стратегій.

У сучасному світі інформаційні стратегії досить часто набувають значення зброї у випадку, коли реалізуються стратегії суперництва. І безумовно агресія по відношенню до України з боку Росії вкотре підтвердила визначальне значення інформаційної складової у воєнній сфері. Безпосередньо у воєнній справі рівень інформаційного потенціалу все більшою мірою обумовлює оперативність прийняття рішень, структуру і якість озброєнь, оцінку рівня їх достатності, дієвість пропаганди, ефективність дій союзників і власних збройних сил і, в підсумку, результат збройного протистояння [21, С.9].

Разом з тим, концепція тотальної війни в традиційному розумінні себе зживає і їй на зміну приходить епоха так званих «гібридних» війн, в яких політичні й економічні цілі досягаються не прямим збройним втручанням, а використанням нових форм насилля та підриву могутності противника зсередини. Отже, у сучасному суспільстві, де одним з основних джерел загроз національній безпеці держави стали інформаційні війни, використання передової концепції «суспільства знань» може стати для України значною конкурентною перевагою.

Висновки та перспективи подальших розвідок.

Зважаючи на те, що розвиток інформаційних технологій корелює з розвитком інновацій, безпосередньо впливає на конкурентоспроможність національної економіки та відіграє вирішальну роль в наукових дослідженнях та освіті в Україні, існує необхідність розробки державної програми розвитку суспільства знань як мотиваційної бази їх розвитку та перетворення в один з головних чинників зростання інноваційного, соціально-економічного та культурно-освітянського потенціалу держави в умовах суспільства знань.

За цих умов, перспективним напрямом подальших розвідок слід вважати дослідження нормативно-правового регулювання формування та реалізації державної політики розвитку суспільства знань.

ЛІТЕРАТУРА

Доповідь про стан інформатизації та інформаційного суспільства в Україні за 2014 рік [Електронний ресурс] : Офіційний портал Державного агентства з питань електронного урядування України. – Режим доступу: www.dknii.gov.ua.
Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки : Закон України від 9 січня 2007 р. № 537-V// Відомості Верховної Ради України. — 2007. — № 12. — С. 102.
Ліпкан В. А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [моногр.] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян : за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
Про Національну програму інформатизації // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 27-28. — С. 181 (зі змінами).
Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції: навчальний посібник / В. А. Ліпкан, Ю. Є. Максименко, В. М. Желіховський. — К. : КНТ. — 2006. — 280 с.
World Summit on the Information Society. Resolution 73 of the ITU Plenipotentiary Conference, Minneapolis, 1998 [Електронний ресурс] : Офіційний портал Міжнародного телекомунікаційного союзу. – Режим доступу: www.itu.int.
Окинавская хартия глобального информационного общества. (Окинава, 22 июля 2000 года) [Електронний ресурс] : Офіційний портал Верховної Ради України. – Режим доступу: www.rada.gov.ua.
От информационного общества – к обществам знания. ЮНЕСКО // Всемирный саммит по информационному обществу : Информационное издание / Сост. Е. И. Кузьмин, В. Р. Фирсов. – СПб., 2004. – С.82-84.
На пути к обществам знаний : Интервью с заместителем Генерального директора ЮНЕСКО по вопросам коммуникации и информации г-ном А.В. Ханом // Наука в информационном обществе: Информационное издание / Сост.Е.И. Кузьмин, В.Р. Фирсов. – СПб., 2004. – С.22-26.
Новицький А. М. Феномен «інформаційного суспільства» як об’єкт наукового дослідження / А. М. Новицький // Інформація і право. — 2011. — № 1. — С. 25—29.
Социальные коммуникации (теория, методология, деятельность) [Текст] : словарь-справочник / сост. В. А. Ильганаева. — Харьков : КП «Городская типография», 2009. — 392 с.
Данил’ян В. O. Інформаційне суспільство та перспективи його розвитку в Україні (соціально-філософський аналіз) [Текст] : монографія / В. О. Данил’ян. — Харків : Право, 2008. — 184 с.
Арiстова I. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти [Текст] / І. В. Арістова ; за заг. ред. О. М. Бандурки. — Харків : Ун-т внутрішніх справ, 2000. — 386 с.
Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України [Текст] : монографія / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
Пархоменко O. В. Інформаційно-знаннєве суспільство: проблеми, особливості [Текст] / О. В. Пархоменко // Науково-технічна інформація. — 2010. — № 1. — С. 3-6.
Мельник О. Л. Інформаційне суспільство та суспільство знань – становлення та розвиток понять / О. Л. Мельник // Вісник національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут»: Філософія. Психологія. Педагогіка. — 2007. — № 2. — С. 57—60.
Писаренко Н. Н. Концепція «суспільства знань»: зміст, основні характеристики / Н. Н. Писаренко // Водний транспорт. — 2013. — № 2. — С. 103—107.
Ліпкан В. А. Експертний висновок на проект Стратегії розвитку ефективних комунікацій у ЗСУ / В. А. Ліпкан [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://goal-int.org/ekspertnij-visnovok-na-proekt-strategii-rozvitku-efektivnix-komunikacij-u-zsu/.
Про схвалення Стратегії розвитку інформаційного суспільства в Україні // Офіційний вісник України. — 2013. — № 44. — С. 79 (зі змінами).
Кочетков В.В. К вопросу о генезисе постиндустриального общества / В.В. Кочетков, Л.Н. Кочеткова // Вопросы философии. — 2010. — № 2. — С. 20-25.
Жарков Я. М. Інформаційна безпека особистості, суспільства, держави : Підручник / Я. М. Жарков, М. Т. Дзюба, І. В. Замаруєва та ін. — К., 2008. — 274 с.
Федорова Н. Є. Перспективи трансформації інформаційного суспільства в економіку знань / Н. Є. Федотова // Глобальні та національні проблеми економіки. Наукове фахове видання Миколаївського національного університету ім. В. О. Сухомлинського. — 2015. — № 3. — С. 28—32.
Савченко С. В. Еволюція переходу інформаційного суспільства в «суспільство знань» у добу глобалізації / С. В. Савченко // Актуальні проблеми державного управління. — 2014. — № 2. — С. 271—277.

ЕЛЕКТРОННА ПЕТИЦІЯ ЯК ОДНЕ З ІНФОРМАЦІЙНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

admin — Fri, 02 Oct 2015 17:54:00 +0000

Собків Ярослав Мар’янович,

здобувач Національного університету

біоресурсів і природокористування України

Анотація

В статті автор здійснив тлумачення терміну «петиція» та його основних складових. Також було запропоноване авторське розуміння «електронної петиції» та наголошено на необхідності його уніфікації та законодавчого закріплення. Здійснивши аналіз національного законодавства України, було визначено низку недоліків та прогалин, які необхідно заповнити. Позитивним визначено внесення змін до Закону України «Про звернення громадян», але не до всіх передбачено механізм їх практичної реалізації.

Ключові слова: петиція, електронна петиція, інформаційні права, громадяни, Президент України, Верховна рада України, подання, звернення, клопотання, скарга.

Аннотация

В статье автор совершил толкование термина «петиция» и его основных составляющих. Также было предложено авторское понимание «электронной петиции» и отмечено о необходимости его унификации и законодательного закрепления. Осуществив анализ национального законодательства Украины, был определен ряд недостатков и пробелов, которые необходимо заполнить. Положительным определено внесение изменений в Закон Украины «Об обращениях граждан», но не везде предусмотрен механизм их практической реализации.

Ключевые слова: петиция, электронная петиция, информационные права, граждане, Президент Украины, Верховная Рада Украины, представление, обращение, ходатайство, жалоба.

Summary

It was noted, that e-petition is a new instrument in Ukrainian society and legislation. Analyze of the notion of petition was done.

It was noted, that the introduction into national legislation and the social life of the e-petition has both positive and negative aspects. First of all, it was noted that the national legislation doesn’t have unified definition of “e-petitions”.

By carrying out an analysis of the notion of petition, and extrapolating its offer it is proposed to understand under the “e-petition” the formal appeal (collective or individual) to require the suggestion or complaint to the relevant subjects (specification – state and local governments, enterprises, institutions, organizations regardless of ownership, public associations or officials) through the official website body to which it is addressed or website of a public association, which has been collecting signatures in support of e-petition.

The attention was paid at the positive moment – amendments to the Law of Ukraine “On citizens’ appeals”, but it was noted, that a mechanism of their implementation is not provided.

It was mentioned about the first attempt to introduce use of the e-petition during the Revolution of Dignity.

The attention was paid at the legislative fixation of the use of e-petition in the Law of Ukraine “On making amendments into the Law of Ukraine “On citizens’ appeal” concerning e-application and e-petition.

Keywords: petition, e-petition, informational rights, citizens, the President of Ukraine, the Verkhovna Rada of Ukraine, presentation, appeal, petition, complaint.

Актуальність теми

В умовах дальшого розвитку інформаційного суспільства законодавство повинно відповідати реальності, тим більше, що в Україні запровадження електронної петиції назріло давно. Наприклад, Революція Гідності в Україні 2013 р. переважно скликалася через соцмережі, збиралися різні групи волонтерів, оголошувалося про масові заходи чи збір коштів і т. ін. При цьому вже тоді наші громадяни направляли електронні петиції до Президента США, а також через сайт Avaaz.org та інші Інтернет-ресурси. Хоча формально такі звернення досі залишалися поза межами правового регулювання. Цей приклад є підтвердженням того, що такий інструмент як електронна петиція, який вже давно використовується у багатьох країнах світу, став актуальним і для нашої держави. Також електронна петиція є одним із інформаційних прав людини.

Загальнотеоретичним питанням механізму захисту інформаційних прав і свобод людини в юридичній науці присвячено достатньо уваги, але необхідно зауважити, що питання ґрунтовного аналізу електронної петиції як одного з інформаційних прав людини і громадянина в сучасних умовах залишається актуальним. Це підтверджується значною кількістю наукових досліджень з даної проблематики: наукова школа В.А. Ліпкана [1-9], B.C. Цимбалюка [10] та ін. В існуючих наукових працях вказані питання розглядались фрагментарно без комплексного підходу та без урахування останніх подій в суспільстві, що, своєю чергою, обумовлює необхідність наукового аналізу цього питання та його актуальність.

Мета статті полягає у дослідженні електронної петиції як одного з інформаційних прав людини і громадянина.

Виходячи з розуміння загальної проблеми даної наукової роботи, автором поставлені такі завдання: проаналізувати поняття петиція та визначити сутність електронної петиції, проаналізувати національне законодавство у даній сфері, у випадку виявлення колізій та прогалин, запропонувати обґрунтовані пропозиції.

Виклад основного матеріалу.

Перші кроки до забезпечення реалізації інформаційних прав громадян в мережі Інтернет в Україні були здійснені у 2011 році, коли був прийнятий Закон «Про доступ до публічної інформації» [11]. Стаття 19 названого закону вже тоді передбачила можливість подання запиту на інформацію електронною поштою. Однак вітчизняне законодавство досі не передбачало можливості подання електронних звернень (у т.ч. клопотань, скарг, пропозицій тощо) до органів державної влади та місцевого самоврядування, а тим більше електронних петицій.

Доступ до інформації як складова суб’єктивного права на інформацію передбачає реалізацію можливості отримання (одержання) інформації. Причому засоби одержання інформації можуть бути різними: офіційні й неофіційні публікації в засобах масової інформації, надання усної або письмової інформації за інформаційними запитами або зверненнями громадян тощо.

При цьому важливим принципом доступу до інформації є непорушення прав, свобод і законних інтересів інших громадян, прав та інтересів юридичних осіб приватного та публічного права.

Нині досить актуальним стало запровадження електронної петиції, як засобу забезпечення реалізації цього права.

З метою коректного розуміння даного нововведення, перш за все, необхідно проаналізувати його природу, нормативно-правове регулювання, суб’єктів, об’єкти та ін..

Для початку зазначимо, що під «петицією» розуміється індивідуальна або колективна вимога, звернення, пропозиція, скарга, прохання, клопотання, яка подається у органи державної влади у письмовій формі [12, C. 578].

У деяких країнах петиція може подаватися не лише громадянином, але і будь-якою особою (як особисто, так і спільно з іншими людьми). На право подавати петицію також можуть бути встановлені обмеження для деяких категорій громадян (наприклад, для військовослужбовців в Іспанії).

Тобто, резюмуємо, що петиція, у вузькому сенсі, – звернення (колективне чи індивідуальне) задля задоволення інформаційного інтересу (потреби).

Ми не можемо погодитися з положенням, запропонованим Нестеренко О. В., стосовно того, що право на звернення не можна розглядати як одну з форм реалізації права на доступ до інформації. Підтвердженням цього є стаття 3 Закону «Про доступ до публічної інформації», де зазначається, що «Доступ до інформації забезпечується шляхом:… надання інформації за запитами на інформацію» [11].

На нашу думку, поняття «реалізація» та «забезпечення» в даному випадку є синонімами. Звернення до великого тлумачного словника української мови з метою визначення семантики даних слів уможливлює встановлення того, що під поняттям «реалізувати» визначається – здійснювати, робити реальним, втілювати що-небудь у життя [13, C. 430], а «забезпечувати» – створювати надійні умови для здійснення чого-небудь; гарантувати щось [13, C. 236].

Також слід зазначити, що звертатися – удаватися до кого-небудь за порадою, допомогою і т. ін. [13, C. 239]. Здійснюючи тлумачення даного визначення стосовно забезпечення реалізації права на доступ до інформації, слід зазначити, що суб’єкти-запитувачі звертаються до органів державної влади з бажанням отримати інформацію.

У редакції Закону «Про інформацію» 1992 року під «інформаційним запитом» щодо доступу до офіційних документів розумілося звернення з вимогою про надання можливості ознайомлення з офіційними документами, а в нині діючій воно відсутнє. Як і в будь-якому іншому випадку прогалини з визначеннями призводять до неправильного розуміння чи плутанини понять, а в подальшому й до помилкового тлумачення та застосування норм. Виходячи з даного визначення, можна дійти висновку, що «запит» і «звернення» є синонімами та мають однакові сенсові навантаження.

Легальне визначення поняття «звернення громадян» міститься в Законі України «Про звернення громадян», а саме в ст. 3 «під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги. У розумінні даної статті, на нашу думку, йдеться про активну складову права на доступ до інформації. У ст. 5 Закону визначено адресатів звернення, а саме органи державної влади й місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об’єднання громадян або посадові особи, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань. Ще одним підтвердженням нашої думки є положення статті 19 Закону «Про доступ до публічної інформації», а саме: «інформаційний запит – прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні» [5, С. 81].

Аналізуючи інші терміни, які уможливлюють розуміння сутності петиції, а саме «вимога» (офіційний документ із проханням видати що-небудь або направити кого-небудь у чиєсь розпорядження) [12, C. 96], «пропозиція» (те, що пропонується чиїй-небудь увазі, виноситься на обговорення, розгляд і т. ін.) [12, C. 570], «скарга» (офіційна письмова чи усна заява про незаконні або неправильні дії якої-небудь особи, установи і т. ін.) [12, C. 620], «прохання» (письмове клопотання, заява, складена за офіційно встановленою формою) [12, C. 570], «клопотання» (писана заява, прохання про що-небудь, яке подають до офіційної установи) [12, C. 370], зазначимо, що вони є синонімічними за своєю природою.

Узагальнивши їх, резюмуємо, що під «петицією» розуміється офіційне звернення з вимогою, пропозицією, чи скаргою до уповноважених осіб чи органів.

Таким чином, проаналізувавши складові дефініції «петиція», зупинимося більш детально на дослідженні електронної петиції як одного з інформаційних прав людини і громадянина.

Перш за все, зазначимо, що в національному законодавстві не дається чіткого визначення «електронної петиції», в Законі «Про внесення змін до Закону України «Про звернення громадян» щодо електронного звернення та електронної петиції» лише адресати, зміст, порядок її подання та розгляду та ін.

Тому, існує нагальна потреба формулювання даної дефініції та її подальшого законодавчого закріплення.

Беручи до уваги вищезазначену дефініцію «петиції» та приєднання до неї «електронна», а також положення згаданого Закону, пропонуємо під «електронною петицією» розуміти офіційне звернення (колективне чи індивідуальне) з вимогою, пропозицією, чи скаргою до відповідних суб’єктів (уточнення – органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, об’єднань громадян або посадових осіб) через офіційний веб-сайт органу, якому вона адресована, або веб-сайт громадського об’єднання, яке здійснює збір підписів на підтримку електронної петиції.

У будь-яких суспільних відносинах, у нашому випадку – інформаційних, тобто, відносин, які виникають при зверненні, є суб’єкти та об’єкт (або декілька). Здійснивши аналіз вищезазначеного Закону, акцентуємо увагу на тому, що суб’єктами, з одного боку (як запитувачі) є громадяни України, а з іншого (як адресати звернення) – Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України та органи місцевого самоврядування.

Водночас, як бачимо, коло суб’єктів, до яких можна звертатися з електронними петиціями, досить обмежене. Законодавець не включив сюди обласні та районні державні адміністрації, хоча відповідні поправки були запропоновані народними депутатами в ході розгляду законопроекту, однак вони не набрали необхідної кількості голосів. Певний час реалізації законодавчих нововведень буде перешкоджати відсутність належних технічних можливостей. Зокрема, деякі сільські ради в Україні не мають власного сайту.

А об’єктом є певна інформація, але з деякими винятками. Електронна петиція не може містити заклики до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганду війни, насильства, жорстокості, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, заклики до вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини (оскільки вона, у відповідності із Конституцією, визнана основною соціальною цінністю держави) [14], також, на нашу думку, даний перелік варто доповнити питаннями податків, бюджету та амністії (аналогічно референдуму, оскільки електронна петиція також передбачає голосування).

У разі визнання за доцільне, викладені в електронній петиції пропозиції можуть реалізовуватися органом, якому вона адресована, шляхом прийняття з питань, віднесених до його компетенції, відповідного рішення. Президентом України, Кабінетом Міністрів України, народними депутатами України за результатами розгляду електронної петиції можуть розроблятися та вноситися в установленому порядку на розгляд Верховної Ради України законопроекти, спрямовані на вирішення порушених у петиції питань. Тобто електронна петиція в Україні може також виконувати роль законодавчої ініціативи.

В Україні на необхідність використання петиції вперше наголосили учасники протестів, які виникли в Києві на Майдані Незалежності з 21 листопада 2013 року. Перші петиції були адресовані до США з проханням втрутитися у ситуацію в Україні і були розміщені на сайті Білого дому [15].

Першим в Україні запровадити інструмент петиції на законодавчому рівні запропонував координатор громадської кампанії «За відповідальну владу» Ігор Курус у законопроекті «Про право громадян ініціювати розгляд нормативних документів органами влади та місцевого самоврядування», який передбачав використання електронних петицій [16].

Проте ініціатива Ігоря Куруса не була підтримана Верховною Радою України. А в липні 2015 року був ухвалений Закон «Про внесення змін до Закону України «Про звернення громадян» щодо електронного звернення та електронної петиції» [14], у відповідності з яким громадяни можуть звернутися до Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, органу місцевого самоврядування з електронними петиціями через офіційний веб-сайт органу, якому вона адресована, або веб-сайт громадського об’єднання, яке здійснює збір підписів на підтримку електронної петиції.

На нашу думку, перш за все, уточнення потребує термін «громадяни», тобто, припускаємо, що іноземці та особи без громадянства є обмеженими в праві подачі петиції. Підтвердженням даного твердження є норма закону України «Про звернення громадян», а саме «особи, які не є громадянами України і законно знаходяться на її території, мають таке ж право на подання звернення, як і громадяни України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами» [17]. Тобто, виникає колізія всередині самого закону, яку необхідно подолати.

Посилаючись на Закон України «Про громадянство України», зазначимо, що категоріями фізичних осіб є: громадяни, іноземці та особи без громадянства [17], тому необхідним, на нашу думку, є їх внесення до Закону, але з деякими обмеженнями, оскільки вони не наділені всім обсягом прав і обов’язків як громадяни нашої держави.

Ще однією прогалиною, на якій ми акцентуємо увагу є те, що за Законом «Про внесення змін до Закону України «Про звернення громадян» щодо електронного звернення та електронної петиції», звернення може бути усним чи письмовим, але, як і в інших законодавчих актах, нічого не зазначається про осіб з обмеженими можливостями, які також мають прав на звернення, тобто подачу електронної петиції.

При реалізації свого права, особа має в розпорядженні такі основні форми подання інформації як: символьна, текстова і графічна. Проте хотілося б звернути увагу на те, що є люди з різними здібностями, наприклад, особа може бути сліпою чи глухою, але для неї не передбачається наявність усіх видів інформації в тій формі, яка є сприйнятлива саме для неї, у зв’язку з цим існує нагальна потреба створення інформаційних ресурсів для осіб з обмеженими можливостями [5, C. 136].

Наступним, що варто виокремити, є положення, що письмове звернення має містити електронний підпис у вигляді зазначення прізвища, ім’я, по батькові, місця проживання громадянина та адреси електронної пошти заявника (заявників) [14]. Ця норма містить вичерпний перелік даних, які повинні бути вказані, але в Законі України «Про електронний цифровий підпис» [19] закріплено, що «електронний підпис» – дані в електронній формі, які додаються до інших електронних даних або логічно з ними пов’язані та призначені для ідентифікації підписувача цих даних, без уточнення, що входить в ці дані.

Також хотілося б акцентувати увагу на тому, що мати чи не мати електронну пошти є правом, а не обов’язком фізичної особи, тому недоречним є вказівка на обов’язковість її зазначення.

У Законі зазначаються обов’язки відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських об’єднань під час збору підписів на підтримку електронної петиції, але не визначено механізм їх виконання.

Як недолік, зазначимо також і відсутність інформаційної грамотності у деяких верств населення, що значно пригальмує застосування електронної петиції.

28 серпня 2015 року Президент України підписав Указ «Про Порядок розгляду електронної петиції, адресованої Президентові України», згідно з яким вже наступного дня на офіційному сайті президента було запущено сервер петицій.

Першою петицією, яка набрала необхідну кількість голосів, стала петиція від Української асоціації власників зброї, в якій вимагається законодавчо затвердити право громадян України на захист. Під час обробки інформації про підписи було виявлено так званих «ботів», які намагалися «накручувати» кількість підписів, а також тих осіб, чиї підписи було просто куплено, але заступник глави адміністрації Президента України Дмитро Шимків повідомив, що ці маніпуляції не зашкодять розгляду петиції [20]. Незважаючи на те, що петиція набрала необхідну кількість голосів, а саме більш ніж 25 000, Адміністрація президента України не змогла в зазначений у законі термін відповісти на петицію громадян про вільне володіння зброєю.

Як висновок, зазначимо, що введення в національне законодавство та суспільне життя такого інструменту як електронна петиція має як позитивні, так і негативні моменти. Перш за все, зазначимо, що в національному законодавстві відсутнє визначення «електронної петиції». Здійснивши аналіз терміну петиція, та екстраполюючи його, пропонуємо під «електронною петицією» розуміти офіційне звернення (колективне чи індивідуальне) з вимогою, пропозицією, чи скаргою до відповідних суб’єктів (уточнення – органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, об’єднань громадян або посадових осіб) через офіційний веб-сайт органу, якому вона адресована, або веб-сайт громадського об’єднання, яке здійснює збір підписів на підтримку електронної петиції. Позитивним є внесення змін до Закону України «Про звернення громадян», але не до всіх з них передбачено механізм практичної реалізації.

Список використаної літератури:

Ліпкан В. А. Консолідація інформаційного законодавства України: [монографія] / В. А. Ліпкан, М. І. Дімчогло / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 416 с.
Ліпкан В. А. Інкорпорація інформаційного законодавства України: [монографія] / В. А. Ліпкан, К. П. Череповський / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2014. — 408 с.
Баскаков В. Інформація з обмеженим доступом: поняття та ознаки / В. Баскаков // Актуальні проблеми державотворення : матеріали науково-практичної конференції (Київ, 28 червня 2011 р.). — К. : ФОП Ліпкан О.С., 2011. — С. 47-49.
Залізняк В. А. Міжнародно-правове регулювання права на інформацію / В. А. Залізняк // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 8. — С. 69-72.
Рудник Л. І. Право на доступ до інформації : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Людмила Іванівна Рудник. — К., 2015. — 247 с.
Капінус Л.І. Право на доступ до інформації як елемент правового статусу людини та громадянина / Л.І. Капінус // Підприємництво, господарство і право. — 2014. — № 1. — С. 53-57.
Ліпкан В. А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
Череповський К. П. Інкорпорація інформаційного законодавства України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес ; фінансове право ; інформаційне право» / К. П. Череповський ; Запоріз. нац. ун-т. — Запоріжжя, 2013. — 19 с.
Татарникова К. Г. Кодифікація законодавства України про інформацію : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Національний університет біоресурсів і природокористування України / Кристина Геннадіївна Татарникова. — К., 2014. — 212 с.
Цимбалюк B.C. Інформатизація державного управління і національна безпека України / Р.А. Калюжний, В.С. Цимбалюк // Розбудова держави. — 1993. — N 8. — С. 56-64.
Про доступ до публічної інформації : Закон України від 13 січня 2011 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2939-17.
Великий тлумачний словник сучасної української мови. — 5-те вид. — К. ; Ірпінь : Перун, 2005. — 1008 с.
Великий тлумачний словник сучасної української мови / [укл. О. Єрошенко]. — Донецьк : ТОВ «Глорія Трейд», 2012. — 864 с.
Про внесення змін до Закону України «Про звернення громадян» щодо електронного звернення та електронної петиції : Закон України від 2 липня 2015 р. // Відомості Верховної Ради. — 2015. — № 35. — Ст. 341.
Понад 10 петицій проти влади України розміщено на сайті Білого дому. [Електронний ресурс]. — Режим доступу :
http://dt.ua/POLITICS/ponad-10-peticiy-proti-vladi-ukrayini-rozmischeno-na-sayti-bilogo-domu-133012_.html.
Про звернення громадян : Закон України від 02 жовтня 1996 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/393/96-%D0%B2%D1%80.
Шимків: Виявлені маніпуляції з підписами не зашкодять розгляду президентом петиції про право на зброю, 8 вересня 2015 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.5.ua/suspilstvo/Shymkiv-Vyiavleni-manipuliatsii-z-pidpysamy-ne-zashkodiat-rozghliadu-Prezydentom-petytsii-pro-pravo-na-zbroiu-92582.html.

16. Ігор Курус: З петиціями «гратися» небезпечно. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.rbc.ua/ukr/interview/igor-kurus-petitsiyami-igrat-opasno-1441981399.html.

18. Про громадянство України : Закон України від 18 січня 2001 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2235-14.

19. Про електронний цифровий підпис : Закон України від 22 травня 2003 р. . [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/852-15.

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ТЕРОРИЗМ: АКТУАЛЬНІСТЬ ЧИ ДАНИНА МОДІ?

admin — Fri, 25 Sep 2015 09:29:16 +0000

Максименко Юлія Євгенівна,

Голова Інституту інформаційного права

Глобальної організації союзницького лідерства,

кандидат юридичних наук

Окремі аспекти боротьби з тероризмом та екстремізмом порушуються науковцями як в наукових статтях, так й у численних монографічних розвідках майже з моменту проголошення незалежності нашої країни.

Нині в юридичній доктрині розрізняються різні види тероризму: інформаційний, екологічний, економічний тощо.

Особливу увагу дослідники приділяють інформаційному тероризму як новому виду терористичної діяльності, спрямованої на використання інформаційних технологій та засобів зв’язку з метою порушення чи знищення державних інфраструктур. Попри наявність численних наукових робіт, а також різноманітних наукових заходів, присвячених інформаційному тероризму, нині відсутнє уніфіковане бачення визначення поняття «інформаційний тероризм». Не менш однозначними в наукових колах залишаються питання визначення особливостей протидії цьому явищу негативного характеру.

Та чи справді інформаційний тероризм реальна загроза національній безпеці України в інформаційній сфері? Наскільки інформаційний тероризм є суспільно небезпечнішим з поміж інших загроз національній безпеці України в інформаційній сфері? Чи є увага науковців до цієї тематики більше даниною моді, ніж дійсно актуальним напрямом наукового пошуку?

Згідно з Законом України «Про основи національної безпеки України» серед загроз національній безпеці України в інформаційній сфері виокремлено:

- прояви обмеження свободи слова та доступу до публічної інформації;

- поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії;

- комп’ютерна злочинність та комп’ютерний тероризм;

- розголошення інформації, яка становить державну таємницю, або іншої інформації з обмеженим доступом, спрямованої на задоволення потреб і забезпечення захисту національних інтересів суспільства і держави;

- намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації [1].

Отже, поряд із комп’ютерним тероризмом нині виокремлюють чималу кількість правопорушень інформаційного характеру, які знаходяться на одному щаблі.

Слід констатувати, що в ХХІ сторіччі надзвичайно важливу роль відіграють інформаційні технології та засоби зв’язку. При чому їх використання в різних сферах життєдіяльності суспільства має не лише позитивні, а йзначні негативні наслідки. Статистичні дані засвідчують про перманентну динаміку та різноманітність проявів інформаційних правопорушень.

Більше того, розвиток інформаційних технологій і засобів зв’язку сприяє появі нових видів інформаційних правопорушень.

Водночас у сучасній юридичній науці відсутнє системне ґрунтовне бачення інформаційних правопорушень та відповідно наукових розробок щодо ефективної їм протидії.

Здебільшого науковцями приділяється поодинока увага окремим видам інформаційних правопорушень.

Контент- та івент-аналіз наукової літератури, а також інших інформаційних джерел, присвячених інформаційним правопорушенням, дозволяє дійти висновку, що здебільшого науковці та громадськість приділяють увагу питанням порушення права на доступ до публічної інформації. Серед основних порушень в цій сфері виокремлюються:

1) ненадання відповіді на запит;

2) ненадання інформації на запит;

3) безпідставна відмова у задоволенні запиту на інформацію;

4) неоприлюднення інформації;

5) надання або оприлюднення недостовірної, неточної або неповної інформації;

6) несвоєчасне надання інформації;

7) необґрунтоване віднесення інформації до інформації з обмеженим доступом;

8) нездійснення реєстрації документів;

9) навмисне приховування або знищення інформації чи документів [2].

Поряд з кримінальною та адміністративною відповідальністю за порушення права на доступ до інформації, Верховною Радою України було ухвалено Закон України «Про доступ до публічної інформації», де визначено порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, та інформації, що становить суспільний інтерес, зокрема шляхом закріплення гарантій забезпечення права на доступ до публічної інформації, принципів забезпечення доступу до публічної інформації, кола суб’єктів відносин у сфері доступу до публічної інформації, а також їх повноважень тощо.

На відміну від цього правовий режим забезпечення інформації з обмеженим доступом загалом та, наприклад, службової інформації, й донині не знайшов законодавчого забезпечення на рівні окремого закону. Як можна оцінити той факт, що, незважаючи на активне проведення гібридної війни проти України Російською Федерацією, де важливу роль відіграють інформаційні засоби, було скасовано Доктрину інформаційної безпеки України та майже більше року (стільки ж триває антитерористична операція в Україні) не ухвалено нової редакції концептуального нормативно-правового акту в сфері забезпечення інформаційної безпеки.

Виникає також запитання: чому протягом цього ж строку не розроблено жодного нормативно-правового акта, де б визначались основні засади протидії гібридній війні чи інформаційному тероризму, попри успішне їх проведення на території України [3]?

Згідно зі ст. 3 Законом України «Про основи національної безпеки України» об’єктами національної безпеки є людина і громадянин, суспільство і держава [1].

Однак в нашій країні чомусь завжди ставлять на перше місце інтереси особи чи суспільства, забуваючи про інтереси держави, а також як мінімум про паритет та розумний баланс цих інтересів. Лише в сильній державі можливо забезпечити права та свободи окремої особи та суспільства в цілому. Отже, в умовах інформаційної війни проти України, особливу увагу науковців та правотворців слід звернути на розроблення нормативних засад протидії гібридній війні та інформаційному тероризму з метою забезпечення національної безпеки України.

Список використаної літератури:

Про Основи національної безпеки України : Закон України від 19 черв. 2003 р. № 964-IV // Відомості Верховної Ради. — 2003. — № 39. — Ст. 351.
Про доступ до публічної інформації : Закон України від 13 січ. 2011 р. // Офіційний вісник України. — 2011. — № 10. — Ст. 446.
Ліпкан В.А. Сутність гібридної війни проти України / В. А. Ліпкан // Імперативи розвитку цивілізації. — 2015. — № 2. — С. 13—16.

ЗАСАДИ ВЗАЄМОДІЇ ІНСТИТУТІВ ДЕРЖАВИ І ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В РЕАЛІЗАЦІЇ ІНФОРМАЦІЙНИХ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

admin — Mon, 24 Aug 2015 09:15:14 +0000

Собків Ярослав Мар’янович,

здобувач Національного університету

біоресурсів і природокористування України

Анотація

В статті автор здійснив аналіз різноманітних дефініцій категорії «взаємодія» та акцентував увагу на його використанні не лише в юриспруденції. Окремо було зазначено, що громадянське суспільство приймає участь у формуванні та реалізації державної політики, інформаційної, зокрема, шляхом створення різноманітних інститутів. Також, приймаючи до уваги положення теорії держави та права було виокремлено основні інститути держави. Перспективними напрямами подальших досліджень визначено дослідження взаємодії інститутів держави і громадянського суспільства в різних сферах та за різних обставин.

Ключові слова: громадянське суспільство, інформаційні права, інститути держави, інститути громадянського суспільства, взаємодія, принципи взаємодії.

Аннотация

В статье автор совершил анализ различных определений категории «взаимодействие» и акцентировал внимание на его использовании не только в юриспруденции. Отдельно было отмечено, что гражданское общество принимает участие в формировании и реализации государственной политики, информационной, в частности, путем создания различных институтов. Также, принимая во внимание положения теории государства и права, были выделены основные институты государства. Перспективными направлениями дальнейших исследований определено исследование взаимодействия институтов государства и гражданского общества в различных сферах и при разных обстоятельствах.

Ключевые слова: гражданское общество, информационные права, институты государства, институты гражданского общества, взаимодействие, принципы взаимодействия.

Summary

It was noted, that nowadays Ukraine is on the way of democratic changes and strengthening of the public society.

It was resumed that the category “interaction” can be understand as common agreed activity of the institutions of a state and public society in realization of informational rights and freedoms of a person and a citizen, which is regulated by the current legislation of Ukraine.

It was marked that interaction should be based on the legislatively fixed norms and principles and promote the realization of information rights and freedoms of a person and a citizen.

It was noted that the state if represented my many institutes, for example the institute of the President, the institute of an elections etc.

It was summarized that public society take an active part in forming and implementation of the state policy by creation of the institutes of the public society, as an example – public organizations, trade unions/

It was resumed that research of the interaction of the institutes of the state and public society in different spheres, and in different conditions is the perspective direction of the future studies.

The future development of the relations of the public society and power is important in the ensuring of the democratic development of the country, achievement of the aim that is proclaimed by the Constitution of Ukraine – creation of the sovereign and independent, democratic, social and legal state.

Key words: public society, information rights, institutes of the state, institutes of the public society, interaction, the principles of interaction.

Гарантії прав і свобод людини щодо інформаційної сфери належать до найважливіших засад формування правової держави, громадянського, у тому числі і інформаційного суспільства. Ці права включені і до дієвого механізму державного управління в демократичному суспільстві. Це визначає забезпечення захисту прав і свобод людини в інформаційній сфері однією з найважливіших цілей інформаційної безпеки, а саму людину – найголовнішим її об’єктом.

Для формування правильного уявлення про засади взаємодії інститутів держави і громадянського суспільства в реалізації інформаційних прав і свобод людини і громадянина необхідно, в першу чергу, визначити загальнотеоретичні положення даної проблеми, для цього необхідно визначити поняття взаємодії, а також її ознаки, законодавчо закріплений перелік інформаційних прав та роль основних інститутів держави у їх забезпеченні. Саме цим обумовлюється актуальність даної статті.

Методологія формування та розвитку інформаційного права, кодифікації законодавства України щодо інформації (закріплення інформаційних прав людини та громадянина, зокрема) вже частково закладена в опублікованих наукових та навчальних працях ряду вітчизняних дослідників інформаційних правовідносин, зокрема таких як: наукова школа В. А. Ліпкана [1-4]. Назар Ю. С. [5] та Фещенко Л.О. [6-7] досліджують взаємодію різних органів державної влади (територіальних органів внутрішніх справ із місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, органів внутрішніх справ з державною податковою службою).

Інститути громадянського суспільства, аспекти, форми та напрями їх взаємодії із державою вивчають Федоренко В. Л., Кагляк Я. О. [8], Л. М. Усаченко [9] та ін.

При цьому дослідження теоретичних засад взаємодії інститутів держави та громадянського суспільства залишається поза увагою українських науковців у сфері інформаційного права.

Метою дослідження є формування поняття та загальнотеоретичних уявлень про взаємодію різних суб’єктів як державного, так і недержавного сектору в реалізації інформаційних прав і свобод людини і громадянина.

Досягненню вищезазначеної мети сприятиме вирішення наступних завдань: визначення сутності категорії «взаємодія», фрагментарний аналіз нормативно-правового закріплення інформаційних прав, характеристика інститутів держави та відповідно їх взаємодія із громадянським суспільством у реалізації інформаційних прав і свобод людини і громадянина.

Виклад основного матеріалу.

У відповідності зі ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека (інформаційна безпека, як окрема складова – авт.) визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави [11, Cт. 3].

Окрім загального визначення права людини на інформацію в ст. 34 Конституції, є ряд інших інформаційних прав і свобод, що закріплюються конституційними нормами та в юридичній науці ототожнюються з ним.

У Конституції України зазначені наступні інформаційні права: таємниця листування, телефонних переговорів, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); свобода особистого і сімейного життя (ст. 32); право громадянина не зазнавати втручання в його особисте та сімейне життя, шляхом збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах та організаціях із відомостями про себе (ст. 32); право громадянина направляти індивідуальні або колективні письмові звернення або особисто звертатися в органи державної влади, органи місцевого самоврядування та до посадових і службових осіб цих органів (ст. 40); право кожного громадянина на сприятливе навколишнє середовище, достовірну інформацію про її стан (ст. 50); право кожного на свободу творчості і право доступу до культурних цінностей (ст. 54); право кожного громадянина на одержання кваліфікованої правової допомоги (ст. 59). Наприклад, у ст. 40 міститься положення про право особи направляти інформаційні звернення до органів державної влади для отримання інформації, а стаття 50 може бути схарактеризована як право на доступ до екологічної інформації та ін. [3, С. 49].

Конституція, як основний закон держави, є основою для створення «уточнюючих» нормативно-правових актів в тій чи іншій сферах, інформаційна не є винятком. Наприклад, право на інформацію закріплено і в Законах «Про інформацію» [12], «Про доступ до публічної інформації» [13] та ін. Свобода слова й вільне вираження у друкованій формі власних поглядів і переконань гарантуються ще й відповідно до Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» [14]. Можливість для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення зазначається в Законі «Про звернення громадян» [15]. Правові відносини, пов’язані із захистом і обробкою персональних даних, і захист основоположних прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на невтручання в особисте життя, у зв’язку з обробкою персональних даних здійснюється у відповідності з Законом «Про захист персональних даних» [16] та іншими нормативно-правовими актами.

Таким чином, приймаючи до уваги вищезазначені нормативно-правові акти, резюмуємо, що інформаційні права людини та громадянина (або «кожного», як зазначається в законодавстві) мають досить вагоме значення і держава, окрім законодавчого закріплення, повинна сприяти і належній їх реалізації. Така реалізація може бути забезпечена різними способами, одним із яких і є взаємодія інститутів держави і громадянського суспільства.

Зазначимо, що категорія «взаємодія» не є суто правовою, тому, при здійсненні її аналізу використовуємо різні доктрини.

Наприклад, взаємодію визначено як впорядковану чинним законодавством України та іншими нормативно-правовими актами діяльність вказаних суб’єктів, яка узгоджена між ними за об’єктами, предметом, завданнями і напрямами співпраці та спрямована на досягнення загальної мети боротьби із злочинністю або окремої тактичної мети на певній стадії профілактики чи вчинення злочину [5, C. 288].

Л.О. Фещенко, дослідивши поняття «взаємодії» як філософської категорії, виділяє такі основні положення:

- взаємодія існує лише за наявності двох і більше співіснуючих явищ. В даному випадку йдеться про інститути держави і громадянське суспільство;

- взаємодія має місце лише тоді, коли явища існують водночас, оскільки при неодночасному існуванні неможливо встановлювати будь-які зв’язки;

- наявність у взаємодіючих елементів схожих властивостей, або визначимо їх як цілі, мета, засоби, об’єкти і т.ін.;

- взаємодія явищ, які мають між собою взаємний зв’язок і взаємообумовлені;

- при взаємодії об’єкти змінюються;

- здатність кожного із взаємодіючих об’єктів виступати одночасно і причиною, і наслідком;

- можливість настання позитивних і негативних наслідків взаємодії; – універсальність форм взаємодії матерії [6, С. 18].

Інше тлумачення, взаємодія – це процес безпосереднього або опосередкованого впливу суб’єктів одне на одного, який породжує причинну обумовленість їхніх дій і взаємозв’язок. Цей процес потребує активності та взаємної спрямованості дій тих людей (учасників), які беруть у ньому участь [17].

У тлумачному словнику української мови сформульовано наступне визначення «взаємодія – взаємний зв’язок між предметами у дії, а також погоджена дія між ким-, чим-небудь» [18, C. 98].

Резюмуючи вищезазначене, акцентуємо увагу на тому, що поняття «взаємодія» надзвичайно багатозначне. Її суть полягає у зворотному впливі одного предмета, суб’єкта чи явища на інше. Отож взаємодія відтворює процеси впливу об’єктів один на одного, їх взаємну зумовленість і породження одним об’єктом іншого.

В ході нашого дослідження ми будемо використовувати наступну дефініцію «взаємодії» – спільна узгоджена діяльність інститутів держави і громадянського суспільства в реалізації інформаційних прав і свобод людини і громадянина, яка регулюється чинним законодавством України.

Правовою основою взаємодії інститутів та суспільства є система адміністративно-правових актів, які визначають основні напрями та завдання взаємодії, загальні принципи її здійснення, права та обов’язки взаємодіючих суб’єктів.

Для взаємодії цих суб’єктів характерною є спрямованість на досягнення позитивних результатів у сфері захисту інформаційних, політичних, культурних, економічних прав, свобод та інтересів держави і громадян, а також протидії різного роду злочинності та зловживань. Пріоритетним є вирішення проблем, які становлять спільний державний інтерес для учасників взаємодії, а не задоволення інтересів окремих індивідів чи їх груп.

Основною та необхідною ознакою ефективної неформальної взаємодії є наявність спільної мети – передбачуваного корисного результату узгодженої діяльності органів внутрішніх справ і податкової служби (інститутів держави і громадянського суспільства – авт.), який відповідає їх спільним інтересам і сприяє реалізації потреб кожного із взаємодіючих органів. При цьому мета є бажаним результатом такої спільної діяльності, і її спонукальним мотивом [7, С. 9]

Окремо необхідно виділити ознаки взаємодії, якими є:

- процес, який ґрунтується на юридичних нормах, що можуть бути як імперативними (встановлені нормативно-правовими актами різного ступеня юридичної сили), так і договірними (врегульовані за допомогою укладання угод про спільну діяльність), які визначають компетенційну основу спільної діяльності різних суб’єктів (як державних, так і неурядових);

- спільна діяльність погоджена за часом, предметом, завданнями;

- взаємодіяти можуть як державні, так і недержавні формування, які реалізовують за допомогою спільної діяльності власні завдання та визначені пріоритети;

- діяльність різних інституцій відбувається виключно в межах компетенції та встановлених повноважень, що перешкоджає свавіллю та певним неузгодженостям при організації спільної діяльності;

- встановлюється загальна мета – ефективна протидія насильству в сім’ї. Самі ж завдання взаємодії можуть бути відмінними від встановленої загальної мети, зважаючи на їх вузьку спрямованість, і здійснюються для реалізації більш вузьких, спеціальних напрямів спільних дій (наприклад, взаємодія може здійснюватися для досягнення статутних цілей діяльності певних громадських організацій тощо) [19, C. 199].

Сучасні конституційні процеси в Україні характеризуються не лише своєю неоднозначністю, а й динамічністю. Йдеться не тільки про їх політико-правовий вимір, а передусім про розширення кола суб’єктів конституційно-правових відносин і оптимізацію їх правового статусу, удосконалення існуючих і утвердження нових інститутів держави і інститутів громадянського суспільства, які трансформуються з політичної у конституційно-правову площину й, тим самим, збагачують систему конституційного права та знаходять своє логічне продовження в системі чинного законодавства України.

Розвиваючи думку про розширення кола учасників конституційних правовідносин не можна обійти увагою й таку визначальну тенденцію сучасного вітчизняного правотворення, як унормування конституційної правосуб’єктності інститутів громадянського суспільства.

Враховуючи останні новації в чинному законодавстві, заслуговують на особливу увагу ті суб’єкти конституційно-правових відносин, що відносяться до інститутів громадянського суспільства.

Таким чином, визначивши основну категорію нашого дослідження – «взаємодія», перейдемо до аналізу основних інститутів громадянського суспільства.

Прийнято вважати, що в основі розвинутого громадянського суспільства лежить активна діяльність інститутів громадянського суспільства. При цьому, термін «інститути громадянського суспільства» є настільки поширеним, що має декілька значень.

Під ним розуміють: суб’єктів, які в процесі свої діяльності формують суспільні відносини, спрямовані на утвердження громадянського суспільства; інститути, які об’єднують у своєму складі норми конституційного та інших галузей права, що регулюють суспільні відносини у відповідній сфері і виступають складовими елементами багатовимірної системи конституційного права України; узагальнюючу назву для всіх упорядкованих і структурованих виявів громадянського суспільства тощо [8].

Досить тривалий час категорія «інститут громадянського суспільства» не була законодавчо закріпленою в законах і підзаконних актах України, що породжувало певні проблеми в конституційній правотворчій і правозастосовній діяльності. На сьогоднішній день зазначимо про такі основні нормативно-правові акти, як Указ Президента України «Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації» [20], Постанова Кабінету міністрів України «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики» [21], Роз’яснення Міністерства юстиції України «Взаємодія держави та інститутів громадянського суспільства» [22] та ін.

Водночас з огляду на те, що низку цих нормативно-правових документів прийнято нещодавно, зазначати про системність та ефективність практики взаємодії громадянського суспільства та інститутів держави немає сенсу. Україна перебуває в процесі напрацювання інструментів та практик взаємодії в цій сфері, адаптації законодавства до європейських стандартів, виконання конкретних зобов’язань.

Зазначимо, що громадянське суспільство бере участь у формуванні та реалізації напрямів державної політики через інститути громадянського суспільства.

До інститутів громадянського суспільства належать громадські, релігійні, благодійні організації, професійні спілки та їх об’єднання, творчі спілки, асоціації, організації роботодавців, недержавні засоби масової інформації та інші непідприємницькі товариства і установи, легалізовані відповідно до законодавства України [21].

Усе це розмаїття інститутів громадянського суспільства має свою, визначену місію, яка полягає у повноцінному виразі або захисті інтересів громадян [23, C. 33]

Держава та громадянське суспільство тісно пов’язані, проте стосунки між ними не є підпорядкованими або асиметричними. Громадянське суспільство не запроваджується законом. Роль держави полягає у регламентації діяльності інституцій громадянського суспільства, підтримуючи їхній розвиток або гальмуючи його [24].

Сприяння держави формуванню простору для розвитку громадянського суспільства є одним із найважливіших її завдань. Під визначенням «громадянське суспільство» сьогодні розуміють суспільство громадян з високим рівнем економічних, соціальних, політичних і культурних рис, яке вступає з державою в розвинуті правові відносини, суспільство рівноправних громадян, що не залежить від держави, а взаємодіє з нею для суспільного блага [10].

Окремо слід зазначити дефініцію «інституту держави» – відносно відокремлена частина державної структури, що користується певною автономією.

Відповідно до структурно-функціонального принципу інститути держави можна поділити на:

– організаційні (інститут президента, інститут парламенту);

– функціональні (інститут референдуму, інститут адміністративного контролю, інститут державної влади).

Види інститутів держави за ступенем складності:

– прості (інститут надзвичайного стану, інститут відповідальності уряду);

– комплексні (інститут форми держави включає підінститути: форми правління, форми устрою, форми режиму).

Види інститутів держави за пріоритетністю положення:

– основні (інститут державної влади);

– примикаючі — належать до перших (інститут представника держави на місцях).

Види інститутів держави за принципом «поділу влади»:

– інститути законодавчої влади (парламент, референдум та ін.);

– інститути виконавчої влади (монарх, президент, уряд, виконавчі органи влади на місцях та ін.);

– інститути судової влади (звичайні суди, надзвичайні суди, спеціальні суди, судова відповідальність, судовий контроль та ін.) [25, C. 138].

Таким чином, можемо зазначити, що, приймаючи до уваги той чи інший вид інститутів держави і визначається засади їх взаємодії із громадянським суспільством в реалізації інформаційних прав і свобод людини і громадянина. Перш за все, акцентуємо увагу на тому, що взаємодія обов’язково базується на нормах, визначених законодавством. Окрім загальних використовуються також і спеціальні (наприклад, взаємодія Президента України та громадянського суспільства – у відповідності із Конституцією України та Законом України «Про вибори Президента України», при реалізації громадянами свого права обирати народних представників – знову ж таки Основний закон держави та Закон України «Про вибори народних депутатів України» і т.ін.)

Важливим є визначення і втілення принципів, які є засадничими при виникненні взаємовідносин інститутів державної влади з громадянським суспільством.

Можна виокремити наступні принципи, на яких організовується зазначена взаємодія: соціальне партнерство; забезпечення рівних можливостей; взаємовідповідальність; відкритість та прозорість; участь інститутів громадянського суспільства у формуванні та реалізації державної політики; невтручання; визнання органами виконавчої влади різних видів діяльності інститутів громадянського суспільства; підвищення ефективності процесу взаємодії [9, C. 19].

Також окремо зазначимо принципи, на яких ґрунтується державна політика сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні: пріоритету прав і свобод людини; верховенства права; рівності та недискримінації; взаємної відповідальності держави і громадянського суспільства за вирішення завдань розвитку суспільства та держави; відкритості та прозорості діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування під час здійснення ними своїх повноважень; партнерства та конструктивної взаємодії держави і громадянського суспільства; стимулювання громадської активності; залучення інститутів громадянського суспільства до формування та реалізації державної політики, у тому числі державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства, на всіх рівнях; невтручання органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в діяльність інститутів громадянського суспільства, у тому числі засобів масової інформації, за винятком випадків, установлених законом [20].

Цілком зрозуміло, що процес налагодження взаємодії між інститутами держави та громадянського суспільства потребує часу і виважених кроків.

У зв’язку з цим доцільно виділити чотири етапи налагодження взаємодії:

– інформаційний зв’язок із спільнотою, тобто держава не повинна проводити «непрозору» політику, забезпечувати доступ зацікавлених осіб до засідань, прес-конференцій інститутів держави та ін.;

– зворотний зв’язок із спільнотою, тобто проведення громадських слухань, вивчення громадської думки, «гаряча лінія» тощо;

– діалог із спільнотою, що потребує постійного зв’язку з населенням;

– партнерство із спільнотою, наявність спільної відповідальності, діяльністю дорадчих, наглядових та профільних комісій, рад, груп.

Взаємодія органів державної влади та інститутів громадянського суспільства набуває певних форм, основними з яких визнаються громадські слухання, консультації з громадськістю, круглі столи, громадські ініціативи, неформальні зустрічі, громадська освіта, референдуми. Зазначеним формам мають бути притаманні такі характеристики, як динамічність, прозорість, відкритість, доцільність, ефективність, результативність. Вони повинні забезпечувати безперервність двосторонньої взаємодії.

Підсумовуючи все вищевикладене, зазначимо наступні висновки. На сучасному етапі розвитку Україна упевнено крокує шляхом демократичних перетворень, зміцнення громадянського суспільства. Перспективними напрямами подальших досліджень є дослідження взаємодії інститутів держави і громадянського суспільства в різних сферах, за різних обставин (як зовнішнього, так і внутрішнього характеру). Категорію «взаємодія» пропонуємо розуміти як спільну узгоджену діяльність інститутів держави і громадянського суспільства в реалізації інформаційних прав і свобод людини і громадянина, яка регулюється чинним законодавством України. Взаємодія повинна ґрунтуватися на законодавче закріплених нормах та принципах і, в розрізі нашого дослідження, сприяти реалізації інформаційних прав і свобод людини і громадянина. Держава представлена значною кількістю інститутів, таких як інститут Президента, інститут виборів та ін. Громадянське суспільство приймає активну участь у формуванні та реалізації державної політики шляхом створенні інститутів громадянського суспільства, наприклад громадські організації, професійні спілки та ін.

Подальший розвиток відносин громадянського суспільства та влади, як підсистем єдиної суспільної системи, є визначальними у забезпеченні демократичного розвитку країни, досягненні конституційно визначеної ідеальної української мети, що проголошена першою статтею Конституції України – створення суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

Список використаної літератури:

Ліпкан В. А. Систематизація інформаційного законодавства України : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с., Дімчогло М. І. Консолідація інформаційного законодавства України : автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидат юридичних наук, спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / Марина Іванівна Дімчогло. — К., 2012. — 18 с.
Ліпкан В. А. Адміністративно-правовий режим інформації з обмеженим доступом в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, В. Ю. Баскаков ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2013. — 344 с.
Ліпкан В.А. Правовий режим податкової інформації в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Шепета, О. А. Мандзюк / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 440 с.
Ліпкан В. А. Правові та організаційні засади взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми [монографія] / В. А. Ліпкан, О. В. Кушнір ; за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : О. С. Ліпкан, 2013. — 376 с.
Назар Ю.С. Взаємодія територіальних органів внутрішніх справ із місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування у профілактиці адміністративних правопорушень : дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07 / Львівський державний університет внутрішніх справ / Юрій Степанович Назар. — Львів, 2006. — 210 с
Фещенко Л.О. Взаємодія органів внутрішніх справ з державною податковою службою у здійсненні правоохоронної діяльності : дис… канд. юрид. наук : 12.00.07 / Інститут законодавства Верховної Ради України / Леся Олександрівна Фещенко. — К., 2007. — 217 с.
Фещенко Л.О. Взаємодія органів внутрішніх справ з державною податковою службою у здійсненні правоохоронної діяльності : автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидат юридичних наук, спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / Леся Олександрівна Фещенко. — К., 2007. — 20 с.
Федоренко В. Л., Кагляк Я. О. Інститути громадянського суспільства та інститут громадських організацій в Україні: теоретико-методологічні та нормопроектні аспекти [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.minjust.gov.ua/20126
Усаченко Л. М. Форми взаємовідносин органів державної влади з неурядовими організаціями / Л. М. Усаченко // Вісн. держ. служби України. — 2008. — № 1. — С. 19-23
Усаченко Л. М. Аспекти, форми та напрями взаємодії органів державної влади з неурядовими організаціями / Л. М. Усаченко [Електронний ресурс]. — Режим доступу : www.kbuapa.kharkov.ua
Конституція України : затверджена Законом України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30.
Про інформацію : Закон України від 02 жовтня 1992 p. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2657-12
Про доступ до публічної інформації : Закон України від 13 січня 2011 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2939-17
Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні : Закон України від 16 листопада1992 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2782-12
Про звернення громадян : Закон України від 02 жовтня 1996 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/393/96-%D0%B2%D1%80
Про захист персональних даних : Закон України від 1 червня 2010 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2297-17
Ділова українська мова [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.dilovamova.org.ua/
Великий тлумачний словник сучасної української мови. / укл. О. Єрошенко — Донецьк: ТОВ «Глорія Трейд», 2012. — 864с.
Галай А. О. Теоретичні засади взаємодії інститутів держави і громадянського суспільства (у контексті протидії насильству у сім’ї) / А. О. Галай, Н.Б. Щамрук // Збірник наукових праць Ірпінської фінансовоюридичної академії (економіка, право). — 2013. — № 2. — С. 199-204
Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації Указ Президента України від 24 березня 2012 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/212/2012
Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики : Постанова Кабінету Міністрів України від 03 листопада 2010 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/996-2010-%D0%BF
Взаємодія держави та інститутів громадянського суспільства : Роз’яснення Мін’юста України від 03 лютого 2011 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/n0018323-11
Краплич Р. Стосунки між НДО та владою в розрізі суспільних стереотипів / Р. Краплич // Аспекти самоврядування. — 2005. — № 3 (29). — С. 33–36
Ткачук М. Держава та громадянське суспільство. Динаміка їхньої взаємодії в Україні / М. Ткачук [Електронний ресурс]. — Режим доступу : www.spa.ukma.kiev.ua
Скакун О. Ф. Теорія права і держави : [підручник] / О. Ф. Скакун. — [2-ге видання]. — К. : Алерта; ЦУЛ, 2011. — 520 с.