GOAL » Інститут деонтологічних засад діяльності суб’єктів права – голова О. Є. Гіда, доктор юридичних наук, професор

Види стратегічних правових актів: загальнотеоретичні аспекти

admin — Tue, 17 Nov 2020 07:39:57 +0000

Н. П. Харченко

Стратегічні правові акти є новим та нерозробленим предметом загальнотеоретичної науки, попри давню практику створення, ухвалення та застосування вищими вітчизняними та зарубіжними державними органами. Нині вони займають значне місце в упорядкуванні суспільних відносин у різних сферах життєдіяльності суспільства та функціонування державних інституцій. Навіть є певним базисом для створення багатьох магістральних нормативно-правових актів України. Таку тенденцію також спостерігають й інші науковці, зауважуючи,: «… за останнє десятиліття з’явилося безліч документів нетипової правової природи – концепції, доктрини, програми, прогнози розвитку…»[1, с. 5].

Попри їх важливу роль в упорядкуванні суспільних відносин слід визнати недостатній рівень дослідження та формулювання чітких наукових поглядів щодо визначення правової природи, доктринальної дефініції, ознак, специфіки стратегічних актів як виду нормативно-правового акту, так й розкриття їх класифікації та аргументованих критеріїв для диференціації.

Отже, наукова невизначеність та неодностайність у наукових колах щодо таких питань як значення та роль стратегічних актів у вітчизняному законодавстві, їх місце в ієрархії нормативно-правових актів України зумовило актуальність написання цієї наукової статті.

Метою написання даної наукової статті є окреслення загальнотеоретичних засад класифікації стратегічних актів у вітчизняній юридичній доктрині задля більш ґрунтовного окреслення їх правової природи в системі законодавства України. Тому автором поставлені такі завдання: розкрити особливості стратегічних правових актів у системі законодавства України; дослідити наукові позиції щодо класифікації правових актів, в тому числі й стратегічних; запропонувати авторське бачення класифікації стратегічних правових актів.

Як ми вже зазначали, класифікація стратегічних правових актів як предмет дослідження є нерозробленим на рівні загальнотеоретичної науки. Однак вагоме значення у розумінні цієї проблематики мають праці С. Д. Гусарєва, А. М. Завального, Ю. Є. Максименко, О. В. Мінченко, М. М. Пендюри, О. Д. Тихомирова, О. О. Тихомирова, О. В. Тюріної та інших.

Тривалий час стратегічні правові акти були, насамперед, частиною правового регулювання суспільних відносин у сфері національної безпеки України. Однак в жодному з нормативно-правових актів не було нормативно визначено перелік стратегічних актів. Лише з ухваленням нової редакції Закону України «Про національну безпеку України» від 21 червня 2018 року було визначено деякі види стратегічних правових актів, а також поряд розроблення, ухвалення та зміст деяких видів стратегій. Хоча забезпечення реалізації державної політики у сферах національної безпеки і оборони здійснюється не лише шляхом розроблення стратегій, а й інших стратегічних актів: концепцій, програм, планів розвитку органів сектору безпеки і оборони» (ст. 25) [3].

Нині стратегічні правові акти не лише важлива частина націобезпекознавчого законодавства, а й вагомий інструмент правової політики в інших сферах. Однак і досі їх перелік, особливості та ієрархія невизначена в жодному нормативно-правовому акті, а також у відповідних законопроектах. І навіть щорічне збільшення кількості стратегічних правових актів у вітчизняному законодавстві не сприяє активізації правотворців щодо вирішення цієї прогалини у праві. Ситуація ускладнюється також й тим, що відсутні широкі наукові дискусії у вітчизняній правовій доктрині щодо цього.

Отже, з метою розкриття питання класифікації стратегічних правових актів вважаємо за необхідне окреслити концептуальні засади, що зумовлюють авторське бачення їх місця й значення у правовій доктрині та вітчизняній системі законодавства. Зокрема, стратегічні акти:

1) є самостійною правовою категорією та предметом дослідження загальнотеоретичної науки, а також важливим елементом системи законодавства України;

2) є особливими, нетиповими, нетрадиційними правовими актами, а також засобами правового регулювання;

3) здебільшого є взаємопов’язаними та взаємозалежними між собою, так як кожен з них виконує різну роль у правовому регулюванні суспільних відносин;

4) детермінують розроблення та ухвалення нових як стратегічних, так й «класичних» нормативно-правових актів;

5) переважно ухвалюються «пакетом» від загального стратегічного правового акту, де закріплюються концептуальні засади правового регулювання тієї чи іншої сфери суспільних відносин, мета, напрями, завдання державного та суспільного розвитку (Основи державної політики, Доктрина, Концепція, Щорічні послання тощо), до «конкретизуючих» правових актів, де визначаються механізм, процедура та строки реалізації концептуальних положень (Стратегія, Програма, План дій тощо);

6) не мають нормативно уніфікованої ієрархії, однак найбільш розповсюдженими є такі моделі взаємозв’язку:

- Доктрина → Концепція → Стратегія → Програма → План (А. Баровська) [4];

- Концепція → Доктрина → Стратегія → Програма (Г. Ситник) [5];

- Стратегія → Концепція → Доктрина → Програма (А. Кузьменко) [6];

- Концепція → Стратегія → Доктрини → Програми (В. Ліпкан) [7];

- Доктрина→ Стратегія → Програми → Плани (Н. Харченко) [8; 9] тощо;

7) не впливають на виникнення суб’єктивних прав, не накладають юридичних обов’язків, не визначають заходів юридичної відповідальності, не змінюють правового статусу суб’єктів і не є підставою для виникнення, зміни або припинення правовідносин, але ухвалюються відповідно до законодавства, на підставі тих норм і принципів правотворчості, які використовуються при прийнятті усіх «класичних» нормативно-правових актів, а також в межах компетенції суб’єктів правотворчості, включаючи вищі органи державної влади;

8) не мають науково узгодженої юридичної категорії та легальної дефініції, що сприяє плюралізму наукових підходів щодо назви таких актів («доктринальні акти», «програмні документи», «концептуальні акти», «акти програмно-директивного характеру», «квазінормативні акти», «стратегічні правові акти», стратегічні акти»);

9) характеризуються часто-густо невідповідністю назви стратегічного правового акту зі змістом правових норм, які містяться у ньому, тобто не враховуються особливості та мета конкретного стратегічного правового акту, а також підпорядкованість між різними стратегічними актами, адже, попри назву нормативно-правового акту, стратегічний акт має, насамперед, визначати напрями, цілі, завдання державного чи суспільного розвитку в конкретній сфері;

10) здебільшого відповідальними за реалізацією стратегічних правових актів є ті органи державної влади, які їх не ухвалювали (наприклад, Кабінет Міністрів України має забезпечувати реалізацію норм загальнодержавних програм, ухвалених Верховною Радою України чи щорічні Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України» тощо).

Незважаючи на динаміку ухвалення різноманітних стратегічних актів у вітчизняній системі законодавства, а також наявності окремих проектів нормативно-правових актів, спрямованих на встановлення єдиних та узгоджених правил розроблення, ухвалення, прийняття чіткої класифікації та ієрархії стратегічних правових актів, дана прогалина у законодавстві є актуальної й донині.

Класифікація нормативно-правових актів знайшла своє відображення у значної кількості наукових загальнотеоретичних робіт на відміну від класифікації стратегічних правових актів. Здебільшого науковці надають характеристику різним стратегічним правовим актам, групуючи їх лише за одним критерієм – назва стратегічного правового акту, класифікуючи їх на доктрини, стратегії, концепції, програми, плани тощо.

У зв’язку з чим важливою є класифікація, запропонована І. Берназюк, хоча й стосується винятково стратегічних актів Верховної Ради України. Так, дослідниця вважає, що стратегічні акти Верховної Ради України «… доцільно класифікувати за джерелом закріплення на: 1) акти, які визначені в Конституції України (коаліційна угода, засади, основи); 2) акти, визначені в законах України (декларації, заяви, звернення); 3) акти, правовий статус яких не визначений конституційним законодавством України (стратегії, концепції), а також спеціальні акти, прийняті спільно з іншими суб’єктами владних повноважень (наприклад, Універсал національної єдності)» [14, с. 158].

Екстраполюючи вищезазначені положення на предмет дослідження, а також враховуючи виокремлені особливості стратегічних правових актів як виду нормативно-правових актів, вважаємо за можливе запропонувати таку їх класифікацію:

1) за суб’єктами створення: стратегічні правові акти Президента України, Верховної Ради України, Кабінету міністрів України, центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів і посадових осіб місцевого самоврядування тощо;

2) за формою закріплення: закони, укази, постанови, накази тощо;

3) за територією дії: загальні, обов’язкові для виконання на всій території держави; відомчі, норми яких поширюються на організації та осіб, що перебувають у системі службового підпорядкування відповідного міністерства, відомства; місцеві, дія яких обмежується територією відповідної адміністративно-територіальної одиниці;

4) за часом дії: постійні, тимчасові;

5) за простором: екстериторіальні та територіальні;

6) за строком дії: довгострокові, середньострокові та короткострокові;

7) за порядком ухвалення: видані одноособово (указ Президента України), прийняті колегіально (постанова Кабінету Міністрів України);

8) за назвою: доктрини, стратегії, концепції, програми, плани тощо;

9) за сферами регулювання суспільних відносин: екологічній, економічній, оборонній та національної безпеки, воєнній, інформаційній тощо;

10) за характером спеціалізованих норм: акти-декларації, акти-концепції, акти- стратегії тощо;

11) за цільовим призначенням: декларативні, програмні, концептуальні тощо.

Звичайно, що запропоновані критерії класифікації потребують постійного удосконалення у зв’язку з перманентним розвитком суспільства, держави, системи законодавства. Саме тому ще раз хочемо наголосити на необхідності подальшого розроблення чи удосконалення змісту законопроекту «Про нормативно-правові акти», яке, між тим, є одним із напрямів Плану законопроектної роботи Верховної Ради України на 2020 рік, затвердженого Постановою Верховної Ради України 16 червня 2020 року, а також законопроекту «Про державне стратегічне планування», в яких на легітимному рівні мають бути закріплені головні принципи створення, ухвалення, класифікації та ієрархії стратегічних правових актів.

Література

Малько А.В., Гайворонская Я.В. Доктринальные акты как основной инструмент правовой политики. Право. Журнал Высшей школы экономики. 2018. № 1. С. 4-25.
Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2030 року : Закон України від 28 лютого 2019 року № 2697-VIII. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2697/2019 (дата звернення: 18.09.2020)
Про національну безпеку України : Закон України від 21 червня 2018 року № 2469-VIII. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2469-19#n355 (дата звернення: 18.09.2020).
Баравська А. Структура керівних документів державної політики в інформаційній сфері: нагальні проблеми та шляхи впорядкування. URL : https:// http://old2.niss.gov.ua/articles/572/
Ситник Г. П. Державне управління у сфері забепечення національної безпеки України: теорія і практика : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра. юрид. наук : спец. 25.00.01 / Г. П. Ситник. К., 2004. 36 с.
Кузьменко А. Проблеми відповідності стратегії та системи забезпечення безпеки України національним потребам. Юридичний Журнал. 2006. № 10. С. 1-21
Ліпкан В.А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України: Монографія. К. : “Текст”, 2003. 600 с.
Харченко Н. П. Стратегические акты Украины: понятие и особенности. Legea Se Viata. 2020. № 3 (339). С. 70–73.
Харченко Н. П. Стратегічні правові акти в Україні: плюралізм наукових підходів. Науково-практичний журнал «Прикарпатський юридичний вісник». 2019. Вип. 4. С. 48–51.
Теорія держави та права : навч. посіб. / [Є. В. Білозьоров, В. П. Власенко, О. Б. Горова, А. М. Завальний, Н. В. Заяць та ін.] ; за заг. ред. С. Д. Гусарєва, О. Д. Тихомирова. К. : НАВС, 2017. 318 с.
Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави. Видання 5-те, зі змінами. Навчальний посібник. К. : Атіка. 2001. 176 с.
Теорія держави і права: підручник / кол. авт.; кер. кол. авт. Ю. А. Ведєрніков. – 2-е вид. перероб. і доп. Дніпропетровськ: Дніпро. Держ. ун-т внутр. прав: Ліра ЛТД, 2015. 468 с.
М. С. Кельман, О. Г. Мурашин. Загальна теорія держави і права: Підручник. К. : Кондор, 2006. 477 с.
Берназюк И. Стратегічні акти Верховної Ради України: поняття, види та особливості. Підприємство, господарство і право. 2017. № 1. С. 153–158

Анотація

Харченко Н. П. Види стратегічних правових актів: загальнотеоретичні аспекти. – Стаття.

У статті розглянуто стан та напрями розвитку стратегічних правових актів як самостійною правової категорії та предмета дослідження загальнотеоретичної науки, окреслено різні наукові позиції щодо класифікації нормативно-правових та стратегічних правових актів, визначені особливості стратегічних правових актів як виду нормативно-правового акту, а також особливості застосування цієї категорії у вітчизняному законодавстві, надано авторське бачення поділу стратегічних правових актів за суб’єктами створення: стратегічні правові акти Президента України, Верховної Ради України, Кабінету міністрів України, центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів і посадових осіб місцевого самоврядування тощо; за формою закріплення: закони, укази, постанови, накази тощо; за територією дії: загальні, обов’язкові для виконання на всій території держави; відомчі, норми яких поширюються на організації та осіб, що перебувають у системі службового підпорядкування відповідного міністерства, відомства; місцеві, дія яких обмежується територією відповідної адміністративно-територіальної одиниці; за часом дії: постійні, тимчасові; за простором: екстериторіальні та територіальні; за строком дії: довгострокові, середньострокові та короткострокові; за порядком ухвалення: видані одноособово (указ Президента України), прийняті колегіально (постанова Кабінету Міністрів України); за назвою: доктрини, стратегії, концепції, програми, плани тощо; за сферами регулювання суспільних відносин: екологічній, економічній, оборонній та національної безпеки, воєнній, інформаційній тощо; за характером спеціалізованих норм: акти-декларації, акти-концепції, акти-стратегії тощо; за цільовим призначенням: декларативні, програмні, концептуальні тощо; акцентовано на науковій актуальності дослідження стратегічних правових актів загальнотеоретичною наукою, а також законодавчому закріпленні концептуальних засад розроблення та ієрархії стратегічних правових актів відповідно до головних характеристик та особливостей кожного з них.

Ключові слова: нормативно-правовий акт, стратегічний правовий акт, класифікація стратегічних правових актів, види стратегічних правових актів, критерії класифікації стратегічних правових актів

Summary

Kharchenko N. P. Types of strategic legal acts: general theoretical aspects. – Article.

The article considers the state and directions of development of strategic legal acts as an independent legal category and subject of research of general theoretical science, outlines various scientific positions on the classification of normative legal and strategic legal acts, identifies features of strategic legal acts as a type of normative legal act. of this category in the domestic legislation, the author’s vision of division of strategic legal acts on subjects of creation is given: strategic legal acts of the President of Ukraine, the Verkhovna Rada of Ukraine, the Cabinet of Ministers of Ukraine, central and local executive bodies, bodies and officials of local government, etc.; by form of consolidation: laws, decrees, resolutions, orders, etc.; by territory of action: general, obligatory for execution on the whole territory of the state; departmental, the rules of which apply to organizations and persons who are in the system of official subordination of the relevant ministry, department; local, the effect of which is limited to the territory of the relevant administrative-territorial unit; by time of action: permanent, temporary; by space: extraterritorial and territorial; by validity: long-term, medium-term and short-term; according to the procedure of adoption: issued individually (decree of the President of Ukraine), adopted collectively (resolution of the Cabinet of Ministers of Ukraine); by name: doctrines, strategies, concepts, programs, plans, etc.; by areas of regulation of public relations: environmental, economic, defense and national security, military, information, etc.; by the nature of specialized norms: acts-declarations, acts-concepts, acts-strategies, etc.; by purpose: declarative, program, conceptual, etc.; emphasis is placed on the scientific relevance of the study of strategic legal acts by general theoretical science, as well as the legislative consolidation of the conceptual foundations of development and hierarchy of strategic legal acts in accordance with the main characteristics and features of each of them.

Keywords: normative legal act, strategic legal act, classification of strategic legal acts, types of strategic legal acts, criteria of classification of strategic legal acts

Надрукована:

УДК 340 Харченко Н. П. Види стратегічних правових актів: загальнотеоретичні аспекти. Актуальні проблеми держави і права. 2020. № 87. С. 179–183.

Стратегічні правові акти України: плюралізм наукових підходів

admin — Mon, 16 Nov 2020 11:34:47 +0000

Н. П. Харченко

кандидат юридичних наук, старший викладач

кафедри теорії держави та права

Національної академії внутрішніх справ

Теоретико-правове розкриття юридичної природи, поняття, змісту, особливостей стратегічних актів у законодавстві України має як наукове, так й практичне значення. Щороку кількість вищезазначених актів зростає. Однак й донині нормативно невизначеними є порядок ухвалення, юридична сила, співвідношення, класифікація, а також відмінність одного стратегічного акту від іншого.

Дана проблематика особливо актуальна для України як країни, що направлена на комплексне реформування вітчизняної правової системи в умовах впровадження інновацій у всіх сферах життєдіяльності суспільства та державних інститутів. Будь-які трансформації чи загалом правова політика держави має мати стратегічний та цільовий характер.

Стратегічні акти не були предметом комплексного розгляду вітчизняних дослідників, а розглядалися на рівні кількох статей і тез конференцій [1-4]. Окремі аспекти проблематики знайшли своє відображення в наукових роботах таких дослідників: С. С. Алексєєв, Д. Н. Бахрах, С. В. Бобровник, С. Д. Гусарєв, А. М. Завальний, В. Б. Ісаков, В. В. Копєйчиков, А. В. Малько, Н. І. Матузов, П. М. Рабінович, І. О. Соколова, В. Д. Сорокін, О. Д. Тихомиров, Л. В. Томаш, Л. С. Явич.

Метою написання даної наукової статті є вироблення загальнотеоретичної конструкції «стратегічні правові акти» у вітчизняній юридичній доктрині та українській правовій системі.

Задля цього автором поставлені такі завдання: окреслити наукові позиції щодо визначення поняття «стратегічні акти»; окреслити характерні риси стратегічних актів, а також співвідношення між ними.

Розгляд вітчизняних нормативно-правових актів, що містять в своїй назві такі слова як «доктрина», «концепція», «стратегія», «програма», «план», «основи державної політики» тощо, дозволяє дійти таких висновків. Часто-густо правові акти, які по змісту приписів є стратегіями, мають назву «програма», «концепція», «доктрина» чи «основи державної політики». І навпаки: правові акти, які містять норми не стратегічного характеру, названі «стратегіями».

Аналіз вітчизняної та зарубіжної правової доктрини дозволяє дійти висновку, що вагому роль у розробленні цієї проблематики відіграє російська правова наука. Однак навіть попри ґрунтовні розвідки у цій сфері, поряд з категорією «стратегічні акти», не менш вживаними є такі категорії як «доктринальні акти», «концептуальні акти», «акти планування» тощо.

Так, І. Маланич пропонує називати такі акти «стратегічними нормативними актами». Зокрема автором дається таке визначення: «Стратегічний нормативний акт – юридичний документ, виданий в порядку правотворчості компетентним органом державної влади, який містить в основному норми, що визначають загальні основи (ідеї), цілі, завдання і принципи розвитку будь-якої сфери правового регулювання суспільних відносин, структурування в порядку перспективного планування [5, с. 118].

Д. Ірошніков и С. Нестеров пропонують об’єднати ці акти шляхом вживання категорії «концептуальні і доктринальні документи» [6, с. 7].

О. Федорченко застосовує категорію «акти програмно-директивного характеру» [7, с. 37], що дещо відповідає тексту одного з проектів закону Російської Федерації «Про нормативні правові акти в Російській Федерації», де також пропонується категорія «програмні правові акти» та таке нормативне визначення: «…програмні правові акти (програми, концепції, стратегії) визначають цілі та завдання розвитку, етапи та способи їх досягнення й рішення, що закріплюють ціннісні орієнтири в діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування та організацій, інститутів громадянського суспільства» [8, с. 7]. Виникає питання: чому лише програми, концепції, стратегії є програмними правовими актами? Чи належать «доктрина» та «плани» до програмних правових актів?

Поряд з цим законопроектом, не менш цікавим є інший законопроект, який пропонує застосовувати категорію «доктринальні правові акти» та надає таке визначення цього поняття: «…спеціальний нормативний правовий акт, спрямований на регулювання цілей, пріоритетів, змісту та способів реалізації державної політики Росії, політики суб’єктів федерації чи муніципальних утворень у різних сферах суспільного, політичного, державного, соціально-економічного і культурного розвитку, заснований на системі державного планування і прогнозування на довгострокову, середньострокову та короткострокову перспективу» [8, с. 7]. Та чи може акт регулювати політику? Сутність, зміст та роль будь-якого акту полягає у регулюванні суспільних відносин, у впорядкуванні правового регулювання конкретної сфери суспільних відносин.

Однак запропонована дефініція підтримується А. Кирилових, який також використовує категорію «доктринальний правовий акт», та визначає його як «спеціальний нормативний правовий акт, спрямований на регулювання цілей, напрямів, пріоритетів, змісту і способів реалізації державної політики, політики суб’єктів федерації чи муніципальних утворень на довгострокову, середньострокову та короткострокову перспективу» [9, с. 7].

А. Малько та Я. Гайворонська зауважують про своєрідність такої групи документів як стратегії, концепції, основи, доктрини та необхідність створення «єдиного лаконічного терміна» [8, с. 7]. Саме тому, на їх думку, попри доречність об’єднання таких актів терміном політико-програмні акти (чи акти політико-програмного характера), в силу громіздкості цього терміну застосовують все ж таки поняття «доктринальні правові акти». Більш конструктивними є погляди цих науковців щодо «некласичності» цих актів. Зокрема, вони вказують, що такі акти є «нетрадиційними засобами правового регулювання», які містять норми-вказівки, необхідні для формування правової політики в рамках держави, а також мають «цільовий» і «стратегічний» характер [8, с. 8].

Цікава є позиція І. Пляхімовича, який зауважив, що «державні концепції, програми, стратегії, основні напрями, інші подібні документи утворюють самостійне джерело права, яке може називатися політико-програмним документом» [10, с. 72].

Підтримує цю позицію й М. Мушинський говорячи, що норми стратегії «мають не «чисто» юридичний, а й політико-правовий зміст і є засобом вираження (формулювання) правової політики» [11, с. 6].

Неможливо не погодитися також із позицією І. Берназюк, яка акцентує увагу на тому, що «… стратегічні акти є документами особливого виду, які істотно відрізняються за змістом, а іноді і формою від нормативно-правових» [4, с. 154].

Не менш гострою є дискусія науковців щодо природи стратегічних актів, а саме: чи є вони правовими чи ні. Прихильники неправової природи стратегічних актів аргументують свою позицію відсутністю настання юридичних наслідків. Адже норми таких актів не впливають на виникнення суб’єктивних прав, юридичних обов’язків, юридичної відповідальності, а також на виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

Попри те, що стратегічні акти не впливають на виникнення суб’єктивних прав, не накладають юридичних обов’язків, не визначають заходів юридичної відповідальності, не змінюють правового статусу суб’єктів і не є підставою для виникнення, зміни або припинення правовідносин, все ж таки вони ухвалюються відповідно до законодавства, на підставі тих норм і принципів правотворчості, які використовуються при прийнятті усіх нормативно-правових актів, а також в межах компетенції суб’єктів правотворчості, включаючи вищі органи державної влади. Отже, проходять всі стадії правотворчості згідно з усталеними правилами. Тим більше, що ці акти застосовуються не лише у вітчизняному законодавстві, а й в правових системах зарубіжних країн. Згідно з статистичних даних ухвалення стратегічних актів щорічно збільшується.

Дійсно стратегічні акти нетипові правові акти, які не містять норм-приписів у традиційному розумінні. Характерною рисою таких актів є наявність норм-принципів, норм-цілей тощо, тобто норм, що закріплюють перспективні цілі і завдання правового регулювання якої-небудь сфери, формулюють спектр проблем у цій галузі, а також основні напрями діяльності та заходів, необхідних для вирішення цих проблем. Як правило, такі акти є базисом, фундаментом для ухвалення інших як «класичних», так й «некласичних» нормативно-правових актів.

Література

Харченко Н. П. Особливості стратегії як нормативно-правового акта України. Пріоритетні напрямки розвитку правової системи України : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Львів, 24-25 січня 2020 р.). Львів, 2020. С. 111–114.
Харченко Н. П. Стратегічні акти в законодавстві України. Держава і право в Умовах глобалізації: реалії та перспективи : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Дніпро, 31 січня-1 лютого 2020 р.). Дніпро, 2020. С. 121–124.
Харченко Н. П. Стратегия как вид нормативно-правового акта. Legea Se Viata. 2019. № 11 (305). С. 125–128.
Берназюк И. Стратегічні акти Верховної Ради України: поняття, види та особливості. Підприємство, господарство і право. 2017. № 1. С. 153–158
Маланыч И. Н. Понятие стратегического нормативного акта как результата эволюции системы законодательства России. Юридические записки Воронежского государственного университета. 2009. № 22. С. 117–130
Ирошников Д. В., Нестеров С. В. Понятие и классификация концептуальных и доктринальных документов Российской Федерации. Правовая инициатива. 2013. № 7. С. 7–13
Федорченко А. А. Концептуальное право: источник стратегического правового регулирования. Ученые труды Российской академии адвокатуры и нотариата. 2016. № 3. С. 37–43
Малько А. В., Гайворонская Я. В. Доктринальные акты как основной инструмент правовой политики. Право. Журнал Высшей школы экономики. 2018. № 1. С. 4–25.
Кирилловых А. А. Правовая доктрина и доктринальность в праве: к вопросу об источниках правового регулирования. Законодательство и экономика. 2015. № 8. С. 29–41
Пляхимович И. И. Юридическая природа концепций совершенствования законодательства и иных политико-программных документов. Веснік Канстітуційнага Суда Рэспублікі Беларусь. 2009. № 2. С. 71–81
11. Мушинский М. А. Стратегии, концепции, доктрины в правовой системе Российской Федерации: проблемы статуса, юридической техники и соотношения друг с другом. Юридическая техника. 2015. № 9. С. 488–499
12. Харченко Н. П. Стратегические акты Украины: понятие и особенности. Legea Se Viata. 2020. № 3 (339). С. 89–94

Анотація

Харченко Н. П. Стратегічні правові акти України: плюралізм наукових підходів. – Стаття.

У статті здійснюється теоретико-правове розкриття юридичної природи, поняття, змісту, особливостей стратегічних правових актів у законодавстві України шляхом аналізу різних наукових позицій. Констатується, що оскільки й донині нормативно невизначеними є порядок ухвалення, юридична сила, співвідношення, а також відмінність одного стратегічного акту від іншого, то часто-густо правові акти, які за змістом приписів є стратегіями, мають назву «програма», «концепція», «доктрина» чи «основи державної політики»; й навпаки: правові акти, які містять норми не стратегічного характеру, названі «стратегіями». Виокремлюються ряд специфічних ознак (характеристик) стратегічних правових актів, що вирізняють їх від інших нормативно-правових актів: спеціальне найменування (доктрина, концепція, стратегія, програма, план, основи державної політики тощо); домінування у змісті норм-ідей, норм-цілей, норм-завдань, норм-принципів тощо, тобто декларативних, розпорядчих норм; наявність як правових норм, так і доктринальних, концептуальних положень, системи заходів і механізма реалізації, а також критеріїв оцінки ефективності; спрямованість на впорядкування не конкретних галузей законодавства, а міжгалузевих правових інститутів; наявність комплексного об’єкта регулювання; їх реалізація неможлива без міжсистемних зв’язків правовідносин в різних сферах суспільного життя (навіть якщо ці акти не містять відповідних галузевих правових норм); є основою для ухвалення інших правових актів; юридична сила є різноманітною, адже ухвалюються різними державними органами, а тому можуть мати як законний, так і підзаконний характер; здебільшого ухвалюються на визначений строк. Аргументується доречність застосування категорії «стратегічні правові акти» як категорії, що охоплює всі нетипові правові акти стратегічного характеру, в яких містяться приписи, що визначають систему офіційних концептуальних ідей і поглядів, науково обґрунтованих принципів, єдиних організаційних вимог, а також напрямів, пріоритетів, способів, суб’єктів реалізації державної політики щодо впорядкування юридично однорідних суспільних відносин в різних сферах у чітко визначений проміжок часу.

Ключові слова: стратегічні акти, стратегія, доктрина, концепція, основи державної політики

Summary

Kharchenko N. P. Strategic legal acts of Ukraine: pluralism of scientific approaches. – Article.

The article deals with the theoretical and legal disclosure of the legal nature, concept, content, features of strategic legal acts in the legislation of Ukraine by analyzing various scientific positions. It is stated that since to this day the procedure of adoption, legal force, correlation, as well as the difference between one strategic act and another are often vaguely defined, often legal acts, which in terms of prescriptions are strategies, are called “program”, “concept”, “Doctrine” or “foundations of public policy”; and vice versa: legal acts that contain non-strategic rules are referred to as “strategies”. A number of specific features (characteristics) of strategic legal acts are distinguished, which distinguish them from other normative legal acts: special name (doctrine, concept, strategy, program, plan, foundations of state policy, etc.); dominance in the content of norms-ideas, norms-goals, norms-tasks, norms-principles, etc., ie declarative, regulatory norms; the availability of both legal and doctrinal conceptual provisions, a system of measures and a mechanism for implementation, as well as performance evaluation criteria; focus on regulating not specific branches of legislation but inter-sectoral legal institutions; presence of a complex object of regulation; their realization is impossible without interconnections of legal relations in different spheres of public life (even if these acts do not contain relevant sectoral legal norms); is the basis for the adoption of other legal acts; the legal force is diverse, since it is adopted by different state bodies and can therefore have both legal and by-law character; for the most part, they are approved for a fixed period. The expediency of applying the category “strategic legal acts” as a category, encompassing all atypical legal acts of a strategic nature, which contain prescriptions defining a system of official conceptual ideas and views, scientifically substantiated principles, common organizational requirements, as well as directions, priorities, ways, the subjects of the implementation of state policy on the ordering of legally homogeneous social relations in different spheres in a clearly defined period of time.

Key words: strategic acts, strategy, doctrine, concept, foundations of states policy

Надрукована:

УДК 340

Харченко Н. П. Стратегічні правові акти в Україні: плюралізм наукових підходів. Прикарпатський юридичний вісник. 2020. Вип. 4. С. 48–51.

Стратегічні правові акти України

admin — Sat, 14 Nov 2020 04:27:37 +0000

Наталія Харченко,

канд. юрид. наук,

старший викладач кафедри теорії держави і права

Національної академії внутрішніх справ

У статті розглянуто стан та напрями розвитку стратегічних правових актів як самостійної правової категорії та предмета дослідження загальнотеоретичної науки, окреслено різні наукові позиції щодо трактування поняття «стратегічні правові акти», виокремлено «вузький» та «широкий» наукові підходи щодо розуміння категорії «стратегічні правові акти», визначені особливості стратегічних правових актів як виду нормативно-правового акту, а також особливості застосування цієї категорії у вітчизняному законодавстві, надано авторське бачення генезису стратегічних правових актів у вітчизняній системі законодавства, зокрема, виокремлено три основних періоди. На першому етапі стратегічні правові акти застосовувались, насамперед, з метою реалізації стратегічних цілей державної політики щодо забезпечення входження України в європейський політичний, економічний, безпековий і правовий простір, а також у зв’язку з євроатлантичною інтеграцією; здебільшого стратегічні правові акти цього періоду характеризуються неузгодженими принципами застосування їх суб’єктами правотворчості; нерідко однакові за змістом стратегічні акти мали різні найменування чи суб’єктів ухвалення, що призводило до порушення їх ієрархії. На другому етапі стратегічні правові акти відіграватимуть важливу роль в упорядкуванні суспільних відносин у сфері національної безпеки України. Саме в цій сфері найбільше застосовуються різноманітні стратегічні правові акти, які перебувають між собою у ієрархічному зв’язку від загального до конкретного, а також різняться за строком, на який були ухвалені. Для цього періоду характерним також є нормативне визначення змісту та порядку ухвалення окремих видів стратегічних правових актів. Сучасний період становлення стратегічних правових актів характеризується широкомасштабним їх використанням у різних сферах державного та суспільного розвитку, однак й нині відсутні уніфіковані правила розроблення, ухвалення значної кількості стратегічних актів, беручи до уваги конкретну роль того чи іншого акту, а також ієрархію між ними.

Ключові слова: нормативно-правовий акт, стратегічний правовий акт, стратегія, доктрина, концепція, програма

Постановка проблеми. Становлення правової держави та громадянського суспільства в Україні, інтеграція до європейського правового простору, адаптація вітчизняного законодавства до міжнародних правових стандартів та принципів сприяли трансформації вітчизняної системи законодавства. Вагому роль у впорядкуванні різноманітних суспільних відносин стали відігравати специфічні правові акти, які визначають напрями, принципи, пріоритети, основи суспільного та державного розвитку на певний період, а також закріплюють орієнтири для правотворчої діяльності головних суб’єктів правотворчості.

Хоча вперше такі правові акти з’явились в системі вітчизняного законодавства ще на початку проголошення незалежності України та наразі є доволі розповсюдженими формами закріплення правових норм у багатьох сферах, слід констатувати неоднозначність трактування в наукових колах навіть їх концептуальних засад. Зокрема, відсутні узгоджені погляди фахівців загальнотеоретичної науки щодо адекватної юридичної категорії та поняття таких актів, їх особливостей та ролі в системі нормативно-правового регулювання, місця в системі форм права, а також у ієрархії правових актів. Навіть активізація науковців до цієї проблематики за останні роки унеможливлює розв’язання значного кола теоретико-методологічних та практичних проблем при їх проектуванні та ухваленні.

Так, І. М. Берназюк слушно зауважує, що серед проблем, які стримують подальший розвиток статусу такого акта, необхідно назвати «…відсутність нормативного визначення категорії «стратегічний акт», багатозначність її лінгвістичної конструкції (програмний, доктринальний акт тощо), невпорядкованість назв, форм і видів стратегічних актів, неврегульованість повноважень різних суб’єктів щодо їх прийняття, неузгодженість ієрархічної системи цих актів, визначеної в різних актах законодавства, невизначеність конституційно-правового статусу програмних актів, а також відсутність дієвого механізму їх реалізації» [1, с. 3].

Недостатня загальнотеоретична розробленість таких актів у вітчизняній правовій доктрині є актуальним напрямом наукової діяльності. Саме теорія держави та права має розробляти понятійно-категоріальний апарат системи юридичних наук. Також подальше вивчення та розв’язання суперечливих аспектів порушеної проблематики має не лише теоретичне, а й практичне значення, адже спрямоване на удосконалення інституту державного стратегічного планування.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Як ми вже зазначали, стратегічні правові акти як предмет дослідження є нерозробленим на рівні загальнотеоретичної науки. Однак вагоме значення у розумінні цієї проблематики мають праці С. С. Алексєєва, Д. Н. Бахраха, В. Б. Ісакова, В. В. Копєйчикова, А. В. Малька, Н. І. Матузова, В. Д. Сорокіна, Л. В. Томаша, Л. С. Явича, які зробили вагомий внесок у розвиток інституту нормативно-правових актів як джерел права. Слід відзначити також праці фахівців С. Д. Гусарєва, А. М. Завального, Ю. Є. Максименко, О. В. Мінченко, М. М. Пендюри, О. Д. Тихомирова, О. О. Тихомирова, О. В. Тюріної, в яких розглядаються особливості окремих стратегічних правових актів крізь призму юридичної діяльності, компаративних досліджень чи теоретичних засад національної та інформаційної безпеки.

Метою статті є загальнотеоретичне дослідження особливостей стратегічних правових актів як видів правових актів, а також їх місця та ролі в системі вітчизняного законодавства та вітчизняній юридичній доктрині.

Виклад основного матеріалу. Розкриття теми наукової статті неможливо без окреслення концептуальних засад, що зумовлюють авторське бачення місця й значення стратегічних правових актів у правовій доктрині та вітчизняній системі законодавства. Зокрема, стратегічні акти:

2) є особливими, нетиповими, нетрадиційними правовими актами, а також засобами правового регулювання;

4) детермінують розроблення та ухвалення нових як стратегічних, так й «класичних» нормативно-правових актів;

5) переважно ухвалюються «пакетом» від загального стратегічного правового акту, де закріплюються концептуальні засади правового регулювання тієї чи іншої сфери суспільних відносин, мета, напрями, завдання державного та суспільного розвитку (Основи державної політики, Доктрина, Концепція, Щорічні послання тощо), до «конретизуючих» правових актів, де визначаються механізм, процедура та строки реалізації концептуальних положень (Стратегія, Програма, План дій тощо);

6) не мають нормативно уніфікованої ієрархії, однак найбільш розповсюдженими є такі моделі взаємозв’язку: Доктрина → Концепція → Стратегія → Програма → План (А. Баровська) [2]; Концепція → Доктрина → Стратегія → Програма (Г. Ситник) [3]; Стратегія → Концепція → Доктрина → Програма (А. Кузьменко) [4]; Концепція → Стратегія → Доктрини → Програми (В. Ліпкан) [5]; Доктрина→ Стратегія → Програми → Плани (Н. Харченко) [6; 7] тощо.

Зважаючи на зазначені особливості, можемо запропонувати таке визначення поняття «стратегічні правові акти» – сукупність письмових правових актів, які містять здебільшого спеціалізовані норми права, що визначають вихідні засади та напрями суспільного чи державного розвитку у конкретно визначений період, а також схвалені органами державної влади.

Аналіз наукових позицій щодо трактування поняття «стратегічні правові акти» дозволяє виокремити щонайменше два основні підходи. Згідно з першим, стратегічні правові акти складають усі правові акти, що визначають напрями суспільного та державного розвитку: Основи державної політики, Послання Президента України, Стратегія, Концепція, Доктрина, Програма, План (широкий підхід). Відповідно до другого, стратегічні правові акти складають усі ті правові акти, що мають назву стратегій (вузький підхід). Ми є прихильниками широкого наукового підходу, саме тому в цій науковій статті поняття «стратегічні правові акти» не обмежується стратегіями.

Ретроспективний аналіз вітчизняного законодавства дозволяє констатувати, що стратегічні правові акти мають давню історію, етапи становлення та розвитку, на кожному з яких вони відігравали різну роль та значення.

Уперше дані акти стали широко застосовувались після ухвалення Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами від 14 червня 1994 року. З метою реалізації стратегічних цілей державної політики щодо забезпечення входження України в європейський політичний, економічний, безпековий і правовий простір були ухвалені такі важливі стратегічні акти як: Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу, затверджена Указом Президента України від 11 червня 1998 року, яка визначала основні положення зовнішньополітичної стратегії щодо інтеграції України в європейський правовий простір, мету та етапи адаптації законодавства, Програма інтеграції України до Європейського Союзу, схвалена Указом Президента України від 14 вересня 2000 року, яка закріплювала шляхи і темпи реалізації окремих пріоритетів, обумовлених ходом проведення економічних реформ, Стратегія економічного та соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграції» на 2004-2015 роки, затверджена Указом Президента від 28 квітня 2004 року, яка розкривала стратегічні пріоритети забезпечення сталого економічного зростання, утвердження інноваційної моделі розвитку, соціальної переорієнтації економічної політики, а також такий стратегічний акт «Про державні програми з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 роки», схвалений Указом Президента України від 13 грудня 2003 року, в якому затверджувались такі державні програми, як: Державна програма підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 роки, Державна програма інформування громадськості з питань європейської інтеграції України на 2004-2007 роки, Державна програма інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 роки тощо. Головною метою зазначених вище державних програм було закріплення магістральних напрямів діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції.

Якщо попередні стратегічні акти затверджувались указами Президента України, то одним із перших законодавчих стратегічних актів у цій сфері став Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 року, розроблений на основі Постанови Кабінету Міністрів України «Про Концепцію адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 16 серпня 1999 року.

Цей період становлення стратегічних актів як особливих правових документів, характеризується недостатньою науковою розробленістю, а також неузгодженими принципами застосування їх суб’єктами правотворчості. Зокрема, нерідко однакові за змістом стратегічні акти мали різні найменування чи суб’єктів ухвалення, що призводило до порушення їх ієрархії.

У подальшому стратегічні правові акти відіграватимуть важливу роль в упорядкуванні суспільних відносин у сфері національної безпеки України. Зокрема, Постановою Верховної Ради України була затверджена Концепція (основи державної політики) національної безпеки України від 16 січня 1997 року, в якій вперше зазначалось, що правову основу національної безпеки України складають доктрини, стратегії, концепції, державні і відомчі програми у різних сферах. Надалі ця сфера суспільних відносин була упорядкована вже не на рівні підзаконного нормативно-правового акту, а законів.

Вагому роль у визначенні правового статусу такого стратегічного правового акту як стратегія мав Закон України «Про національну безпеку України» від 21 червня 2018 року, де було визначено порядок розроблення, ухвалення, зміст, особливості та ієрархія окремих видів стратегій, а саме: Стратегія національної безпеки України, Стратегія воєнної безпеки України, Стратегія кібербезпеки України; Стратегія громадської безпеки та цивільного захисту України, Стратегія розвитку оборонно-промислового комплексу України. Крім того, в Законі також закріплювались концептуальні засади й такого стратегічного правового акту як Національна розвідувальна програма. Чому саме цей документ було названо програмою незрозуміло, адже, виходячи зі змісту цього акту, він також має носити назву «стратегія» адже є «…документом довгострокового планування, що визначає основні напрями розвідувальної діяльності, пріоритети реформування та розвитку зовнішньої розвідки, комплекс завдань і заходів…» [9]. Також, як й інші стратегії, Національна розвідувальна програма розробляється за дорученням Президента України, схвалюється рішенням Ради національної безпеки і оборони України та затверджується указом Президента України.

Поряд з цією Програмою в окремій статті було визначено деякі засади таких стратегічних правових актів як «Державні програми у сферах національної безпеки і оборони», суб’єктом правотворчості яких є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, які розробляють їх на основі галузевих стратегій реалізації державної політики у сферах національної безпеки і оборони у встановленому законом порядку [9].

Також цей закон визначив такий критерій класифікації стратегічних правових актів у сферах національної безпеки і оборони як «планування», відповідно до якого вони поділяються на довгострокові (понад п’ять років), середньострокові (до п’яти років) та короткострокові (до трьох років).

Стратегія національної безпеки України від 14 вересня 2020 року [10] є важлива норма, згідно з якою вона є основою для розроблення інших документів щодо планування у сферах національної безпеки і оборони, які визначатимуть шляхи та інструменти її реалізації, серед яких: Стратегія людського розвитку; Стратегія воєнної безпеки України; Стратегія громадської безпеки та цивільного захисту України; Стратегія розвитку оборонно-промислового комплексу України; Стратегія економічної безпеки; Стратегія енергетичної безпеки; Стратегія екологічної безпеки та адаптації до зміни клімату; Стратегія біобезпеки та біологічного захисту; Стратегія інформаційної безпеки; Стратегія кібербезпеки України; Стратегія зовнішньополітичної діяльності; Стратегія забезпечення державної безпеки; Стратегія інтегрованого управління кордонами; Стратегія продовольчої безпеки; Національна розвідувальна програма.

Вагому роль у забезпеченні розвитку державної політики у сферах національної безпеки і оборони мають не лише стратегії, а й інші стратегічні акти: «концепції, програми, плани розвитку органів сектору безпеки і оборони» (ст. 25) [9], а також доктрини, наприклад, Доктрина інформаційної безпеки України, затверджена Указом Президента від 25 лютого 2017 року, яка визначає напрями і пріоритети державної політики в інформаційній сфері, враховуючи національні інтереси та загрози в цій сфері [11].

Отже, стратегічні правові акти відіграють надзвичайно важливу роль в упорядкуванні сфери національної безпеки та оборони. Саме в цій сфері найбільше застосовуються різноманітні стратегічні правові акти, як от: «Основи державної політики», «Стратегія», «Доктрина», «Концепція», «Програма», «План» тощо. До того ж здебільшого вищезазначені стратегічні правові акти перебувають між собою у ієрархічному зв’язку від загального до конкретного, а також різняться за строком, на який були ухвалені: довгострокові, короткострокові чи середньострокові.

Нині стратегічні правові акти не лише важлива частина націобезпекознавчого законодавства, а й вагомий інструмент правової політики в інших сферах. Однак і досі їх перелік, особливості та ієрархія невизначена в жодному нормативно-правовому акті, а також у відповідних законопроектах. І навіть щорічне збільшення кількості стратегічних правових актів у вітчизняному законодавстві не сприяє активізації правотворців щодо вирішення цієї прогалини у праві, а також появі широкомасштабних наукових дискусій та досліджень у вітчизняній правовій доктрині.

Висновки. Ні динаміка ухвалення різноманітних стратегічних актів у вітчизняній системі законодавства, ні наявність окремих проектів нормативно-правових актів, спрямованих на встановлення єдиних та узгоджених правил нормотворення, не впливають позитивно на розвиток цього специфічного виду правових актів. Адже в жодному з запропонованих законопроектах, спрямованих на регулювання суспільних відносин щодо розроблення нормативно-правових актів, їх прийняття, державна реєстрація, набрання чинності та облік, не визначено місце стратегічних актів в системі нормативно-правових актів, їх особливості, види та ієрархія. Хоча від останнього законопроекту «Про нормативно-правові акти» пройшло майже 10 років, слід зазначити про наявність пункту про його розроблення у Плані законопроектної роботи Верховної Ради України, затвердженої Постановою Верховної Ради України від 16 червня 2020 року [12]. Саме тому маємо надію, що найближчим часом будуть удосконалені норми законопроекту чи розроблені нові законопроекти, де б на нормативно визначились головні принципи створення, ухвалення стратегічних правових актів, а також їх класифікації, перелік, ієрархія та місце в системі нормативно-правових актів.

Список використаних джерел:

Берназюк І. М. Конституційно-правовий статус та механізми реалізації стратегічних (програмних) актів : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.02. Ужгород, 2017. 39 с.
Баравська А. Структура керівних документів державної політики в інформаційній сфері: нагальні проблеми та шляхи впорядкування. URL : https:// http://old2.niss.gov.ua/articles/572/
Ситник Г. П. Державне управління у сфері забезпечення національної безпеки України: теорія і практика : автореф. дис. … д-ра. юрид. наук : 25.00.01. К., 2004. 36 с.
Кузьменко А. Проблеми відповідності стратегії та системи забезпечення безпеки України національним потребам. Юридичний Журнал. 2006. № 10. С. 1–21
Ліпкан В. А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України: Монографія. К. : “Текст”, 2003. 600 с.
Харченко Н. П. Стратегические акты Украины: понятие и особенности. Legea Se Viata. 2020. № 3 (339). С. 70–73.
Харченко Н. П. Стратегічні правові акти в Україні: плюралізм наукових підходів. Прикарпатський юридичний вісник. 2019. Вип. 4. С. 48–51.
Харченко Н. П. Види стратегічних правових актів: загальнотеоретичні аспекти. Актуальні проблеми держави і права. 2020. № 87. С. 48–51.
Про національну безпеку України : Закон України від 21 червня 2018 року № 2469-VIII. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2469-19#n355 (дата звернення: 24.09.2020).
Про Стратегію національної безпеки України : Указ Президента України від 14 вересня 2020 року № 392/2020. URL : https:// www.president.gov.ua/documents/3922020-35037 (дата звернення: 24.09.2020).
Про Доктрину інформаційної безпеки України : Указ Президента від 25 лютого 2017 року № 47/2017. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/47/2017 (дата звернення: 24.09.2020).
План законопроектної роботи Верховної Ради України : Постанова Верховної Ради України від 16 червня 2020 року № 689-IX. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/689-20t (дата звернення: 24.09.2020).

Kharchenko N. P. Strategic legal acts of Ukraine: status and prospects

The article considers the state and directions of development of strategic legal acts as an independent legal category and the subject of general theoretical science, outlines various scientific positions on the interpretation of the concept of “strategic legal acts”, highlights “narrow” and “broad” scientific approaches to understanding the category of strategic legal acts. Features of strategic legal acts as a kind of normative legal act, and also features of application of this category in the domestic legislation are defined, the author’s vision of genesis of strategic legal acts in the domestic system of legislation is given, in particular, three basic periods are allocated. At the first stage, strategic legal acts were used, first of all, to implement the strategic goals of state policy to ensure Ukraine’s entry into the European political, economic, security and legal space, as well as in connection with Euro-Atlantic integration; for the most part, strategic legal acts of this period are characterized by inconsistent principles of their application by the subjects of law-making; often the same content of strategic acts had different names or subjects of adoption, which led to a violation of their hierarchy. In the second stage, strategic legal acts will play an important role in regulating public relations in the field of national security of Ukraine. It is in this area that the various strategic legal acts are most widely used, which are in a hierarchical relationship from the general to the specific, as well as differ in the period for which they were adopted. This period is also characterized by normative definition of the content and procedure for adoption of certain types of strategic legal acts. The current period of formation of strategic legal acts is characterized by their widespread use in various spheres of state and social development, but even now there are no unified rules for developing, adopting a significant number of strategic acts, taking into account the specific role of an act and the hierarchy between them.

Keywords: normative legal act, strategic legal act, strategy, doctrine, concept, program

Надруковано:

Харченко Н. П. Стратегічні правові акти України. Підприємництво, господарство і право. 2020. № 10. С. 242–246.

Стратегические акты Украины: понятие и особенности

admin — Sat, 17 Oct 2020 13:12:17 +0000

Наталия ХАРЧЕНКО,

кандидат юридических наук,

старший преподаватель кафедры теории и права

Национальной академии внутренних дел

АННОТАЦИЯ

В статье рассмотрены концептуальные аспекты стратегических актов в системе законодательства Украины и в украинской юридической науке. Акцент сделан на определении содержания, целей, задач и иных характерных признаков стратегических актов, места и роли среди иных нормативно-правовых актов, а также на их правовой природе. Констатируется отсутствие унифицированных правил содержания и принятия стратегических актов, несмотря на их важность в урегулировании общественных отношений в разных сферах. Определяется соотношение понятий «стратегия» и «стратегические акты», а также характеризуются специфичные признаки стратегических актов. Предлагается принятие закона, в котором будут четко определены особенности, виды, правовая природа стратегических актов.

Ключевые слова: нормативно-правовой акт, стратегия, стратегические акты, законодательство, система законодательства

STRATEGIC ACTS OF UKRAINE: CONCEPT AND FEATURES

Natalia KHARCHENKO,

candidate of law sciences,

senior lecturer of

department of theory of state and law

of National аcademy of internal affairs

SUMMARY

The article discusses the conceptual aspects of strategic acts in the system of legislation of Ukraine and in Ukrainian legal science. The emphasis is on determining the content, goals, objectives and other characteristic features of strategic acts, the place and role among other regulatory legal acts, as well as their legal nature. The absence of unified rules for the content and adoption of strategic acts is ascertained, despite their importance in the regulation of public relations in various fields. The correlation of the concepts of “strategy” and “strategic acts” is determined, and specific features of strategic acts are also characterized. The adoption of a law is proposed, which will clearly define the features, types, legal nature of strategic acts.

Keywords: normative legal act, strategy, strategic acts, legislation, system of legislation

REZUMAT

Articolul discută aspectele conceptuale ale actelor strategice din sistemul legislației din Ucraina și din științele juridice ucrainene. Se pune accentul pe determinarea conținutului, obiectivelor, obiectivelor și a altor caracteristici caracteristice ale actelor strategice, locul și rolul dintre alte acte juridice de reglementare, precum și natura lor juridică. Lipsa regulilor unificate pentru conținutul și adoptarea actelor strategice este constatată, în ciuda importanței acestora în reglementarea relațiilor publice în diverse domenii. Corelarea conceptelor de „strategie” și „acte strategice” este determinată, fiind caracterizate și caracteristici specifice ale actelor strategice. Se propune adoptarea unei legi care va defini clar caracteristicile, tipurile, natura juridică a actelor strategice.

Cuvinte cheie: act juridic normativ, strategie, acte strategice, legislație, sistem de legislație

Постановка проблемы. Правовая политика Украины характеризуются перманентными кардинальными трансформациями и неоднозначными направлениями развития в силу отсутствия системных доктринальных теоретико-правовых исследований, направленных на формирование ясных правил создания и принятия концептуальных стратегических правовых документов. В связи с чем, несмотря на наличие конституционной нормы, а также иных важных нормативно-правовых актов, закрепляющих приоритеты, цели, задачи внешнеполитического курса развития страны, изменения политико-правовой конъюнктуры и соответственно политической ситуации в стране, обуславливают динамические и часто кардинально противоположные направления развития отечественной системы законодательства и соответственно системы права в целом.

Именно поэтому в современной юридической науке исследователями акцентируется внимание на научной и практической важности правовой политики как новом многогранном ведущем направлении правовой деятельности.

«Она позволяет связать воедино доктрину, правотворчество и правоприменительную юридическую практику, обеспечивая тем самым научно обоснованный характер государственной деятельности»[1, с. 5].

Актуальность темы исследования стратегических актов в законодательстве Украины подтверждается отсутствием однозначности понимания их места, особенностей, природы. Однако ежегодно количество таких актов растет. Именно поэтому определение концептуальных аспектов стратегических актов в отечественной правовой системе имеет важное как научное, так и прикладное значение. Ведь именно общетеоретическая наука играет важную роль в вопросах формирования не только понятия, но и раскрытия особенностей того или иного юридического феномена [2, с. 89].

Данная проблематика особенно актуальна для Украины как страны, нацеленной на комплексное реформирование отечественной правовой системы, а именно внедрение инноваций во всех сферах жизнедеятельности общества и государственных институтов.

«В инструментально-прикладном плане правовая политика включает в себя процессы оптимизации права, стратегическое планирование правотворчества и правового развития общества в целом, разработку концептуальных основ правового регулирования в разных сферах, выработку приоритетов правового и социального развития» [1, с. 6].

В данной статье категория «правовая политика» используется в контексте раскрытия особенностей стратегических актов как «инструмента» правовой политики, направленного на реформирование и совершенствование отечественной правовой системы, а также повышения эффективности правового регулирования в условиях информатизации и глобализации правовой системы Украины.

Состояние исследования. Стратегические акты не были предметом комплексного рассмотрения отечественных исследователей, а рассматривались на уровне нескольких статей и тезисов конференции [3-7]. Отдельные аспекты проблематики нашли свое отображение в научных работах таких исследователей: С. Алексеев, М. Байтин, Л. Бутько, С. Малышко, С. Гусарев, А. Иоффе, Е. Евграфова, Д. Керимов, А. Колодий, В. Копейчиков, А. Малько, Н. Матузов, П. Рабинович, Л. Тиунов, Ю. Тихомиров, А. Тихомиров, А. Черданцев, М. Шаргородский, А. Шебанов и другие.

Целью и задачей статьи является общетеоретическое определение содержания и особенностей стратегических актов в научной юридической доктрине и в системе законодательства Украины.

Изложение основного материала. Беря во внимание содержание норм стратегических актов, многие исследователи акцентируют на двойственной «сущности» таких актов, говоря о том, что такие акты имеют не только правовой, но и политический характеры.

Так, И. Пляхимович акцентирует, что «государственные концепции, программы, стратегии, основные направления, иные подобные документы образуют самостоятельный источник права, который может быть назван политико-программным документом» [8, с. 72].

А. Малько та Я. Гайворонская определяют их как «нетрадиционные средства правового регулирования», которые содержат нормы-указания, необходимые для формирования правовой политики в рамках государства, а также имеют «целевой» и «стратегический» характер [1, с. 6].

Не менее конструктивной есть позиция исследователей по поводу характеристик этих актов: «абстрактность, программность, целеполагающий характер, научная обоснованность, отсутствие выраженного регулятивного характера (определенных правил поведения, ответственности за неисполнение, предписывающего характера и т.д.)» [ 1, с. 6].

М. Мушинский также говорит о том, что нормы стратегии «имеют не «чисто» юридическое, но и политико-правовое содержание и являются средством выражения (формулирования) правовой политики» [1, с. 6].

Невозможно не согласиться с позицией И. Берназюк, которая акцентирует внимание на том, что «…стратегические акты являются документами особенного вида, которые существенно отличаются по содержанию, а иногда и формой от нормативно-правовых» [7, с. 154].

Исследование действующих стратегий в отечественном законодательстве [5, с. 127], позволило нам также выделить некоторые их особенности как правового акта:

- стратегии определяют основные направления и задачи государственной политики в конкретных сферах жизнедеятельности общества, субъектов исполнения, их координацию и контроль;

- стратегии разрабатываются и утверждаются на четко определенный промежуток времени; изменения ситуации влекут изменения в этих документах, а потому они имеют более динамичный и временный характер;

- стратегии взаимосвязаны с иными стратегическими правовыми актами (например, доктриной, концепцией развития того или иного круга общественных отношений); изменения в этих правовых актах обуславливают трансформацию положений стратегий; стратегии также влияют на содержание иных правовых актов, таких как планы или программы, которые принимаются на основании утвержденной стратегии;

- стратегии, как правило, утверждаются указами Президента Украины, распоряжениями Кабинета Министров Украины, постановлениями Кабинета Министров Украины, а также приказами определенных министерств, ведомств (однако в законодательстве Украины существуют действующие стратегии, утвержденные украинским парламентом на уровне закона).

На основании вышеизложенного, была представлена такая трактовка понятия «стратегия» как «…письменный нормативно-правовой акт, в котором содержатся распорядительно-правовые нормы, направленные на определение конкретных мер, средств, направлений, путей разрешения в конкретной сфере общественных отношений» [5, с. 127].

Однако стратегия является одним из звеньев системы стратегических актов. Это подтверждается нормами Закона Украины «О национальной безопасности Украины», принятого 21 июня 2018 года, согласно которым указами Президента Украины утверждаются Стратегия национальной безопасности Украины, Стратегия военной безопасности Украины, другие стратегии, доктрины, концепции, которые определяют актуальные угрозы национальной безопасности, основные направления и задачи государственной политики в сферах национальной безопасности и обороны, развития сектора безопасности и обороны» [9], а также ст. 25 этого Закона Украины, где указано что «Совет национальной безопасности и обороны Украины, учитывая изменения в сфере безопасности, утверждает также иные проекты стратегий и стратегических документов» [9].

Таким образом, необходимо понимать, что помимо стратегии огромное количество актов также содержат «организационно-распорядительно-правовые» нормы. Среди них: доктрины, концепции, основы государственной политики, программы и т.д.

Например, доктрина определяет «…систему официальных концептуальных идей и взглядов, научно обоснованных принципов, единых организационных требований по упорядочению юридически однородных общественных отношений в различных сферах» [2, с. 93], а потому также является одним из видов стратегических актов. Также как и в стратегии в доктрине отсутствуют «классические» регулятивные нормы.

Более того, так же как и со стратегией в настоящее время отсутствуют унифицированные правила содержания и соотношения доктрин с иными стратегическими актами, что обуславливает наличие среди таких актов существенных различий.

Не менее проблематичным является разграничение между концепцией и доктриной как стратегическими актами, так как главной целью этих актов является формирование государственной политики в определенных сферах и дальнейшей разработки на ее основе проектов стратегий, целевых программ и планов действий.

Соотношение и взаимосвязь этих актов требует более глубокого научного рассмотрения. Не вдаваясь в дискуссию, мы считаем, что такие стратегические акты как доктрина или концепция определяют общие взгляды и принципы, концептуальные идеи разрешения тех или иных правовых проблем, а стратегия, программы содержат нормы, в которых конкретизируются и определяются конкретные шаги и план действий.

Взгляды ученых по поводу соотношения между основными стратегическими актами, а именно стратегией, концепцией и доктриной, являются достаточно плюралистичными. Анализ отечественного законодательства в этой сфере также не позволяет одназначно определить четкие взаимосвязи между ними. Очень часто правовые акты, которые по сути являются стратегиями, называются программами, планами или концепциями и доктринами. И наоборот: правовые акты, которые содержат нормы стратегического характера, названы концепциями, доктринами, планами развития, основами государственной политики и т.д.

Не менее острой есть плюрализм научных подходов относительно природы этих актов, а именно являются ли они правовыми или нет. Сторонники неправовой природы стратегических актов аргументируют свою позицию отсутствием наступления юридических последствий.

Ведь нормы таких актов не влияют на возникновение субъективных прав, юридических обязанностей, юридической ответственности, а также на возникновение, изменение, прекращение правоотношений.

Близкой нашему видению есть позиция тех исследователей, которые определяют стратегические акты как правовые акты, хоть они и не предоставляют субъективных прав, не налагают юридических обязанностей, не определяют мер юридической ответственности, не изменяют правового статуса субъектов и не являются основанием для возникновения, изменения или прекращения правоотношений. Однако указанные акты издаются в соответствии с законодательством, на основании тех норм и принципов правотворчества, которые используются при принятии иных нормативно-правовых актов, а также в пределах компетенции субъектов правотворчества, включая высшие органы государственной власти. Тем более количество действующих актов такого характера в отечественном и зарубежном законодательстве действительно существенное. Более того мировая тенденция демонстрирует постоянную динамику принятия подобных актов.

Следует отметить, что стратегические акты нетипичные правовые акты, которые не содержат норм-предписаний в традиционном понимании. Характерной чертой таких актов есть наличие норм-принципов, норм-целей и т.д., то есть норм, закрепляющих перспективные цели и задачи правового регулирования в какой-либо области, формулируют спектр проблем в данной области, а также основные направления деятельности и мероприятий, необходимые для разрешения этих проблем. Как правило, такие акты являются базисом принятия других нормативно-правовых актов, которые будут содержать конкретно-регулятивные нормы.

Анализ отечественного законодательства позволяет выделить ряд специфических признаков (характеристик) стратегических актов, отличающие их от иных правовых актов:

- имеют специальное наименование (доктрина, концепция, стратегия, программа, план);

- доминирование норм-идей, норм-целей, норм-задач, норм-принципов и т.д.;

- наличие как правовых норм, так и доктринальных, концептуальных положений, системы мер и механизм реализации, а также критериев оценки эффективности;

- направлены, как правило, на упорядочение не конкретных отраслей законодательства, а межотраслевых правовых институтов;

- имеют комплексный объект регулирования; их реализация невозможна без межсистемных связей правоотношений в различных сферах общественной жизни (даже если эти акты не содержат соответствующих отраслевых правовых норм)[1, с. 9];

- являются правообразующими, а именно основой для принятия иных конкретизирующих правовых актов;

- имеют неоднозначную форму закрепления, поскольку утверждаются различными органами и различными актами.

Выводы. Под стратегическими актами следует понимать совокупность письменных правовых актов, изданных в порядке правотворчества компетентным органом государственной власти, которые содержат нормы, определяющие концептуальные идеи, взгляды, основы, конкретные меры, средства, направления и механизм развития конкретной сферы правового регулирования общественных отношений.

Правовая природа, юридическая сила и степень обязательности стратегических актов нормативно не определены. Эти акты имеют неоднозначную юридическую силу, которая зависит от акта, утвердившего соответствующий тот или иной стратегической документ. Беря во внимание важность этих актов в повышении эффективности правового регулирования общественных отношений, а также наличие позитивного опыта использования их в общемировой правовой практике, считаем необходимым систематизацию научных взглядов и юридической практики путем закрепления их места и правовой природы в законодательстве Украины, а именно в специальном законе о нормативно-правовых актах.

Список использованной литературы:

Малько А. В., Гайворонская Я. В. Доктринальные акты как основной инструмент правовой политики. Право. Журнал Высшей школы экономики. 2018. № 1. С. 4–25.
Харченко Н. П. Доктрина как вид нормативно-правового акта. Legea Se Viata. 2019. № 7 (331). С. 89–94.
Харченко Н. П. Особливості стратегії як нормативно-правового акта України. Пріоритетні напрямки розвитку правової системи України : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Львів, 24-25 січня 2020 р.). Львів, 2020. С. 111–114.
Харченко Н. П. Стратегічні акти в законодавстві України. Держава і право в Умовах глобалізації: реалії та перспективи : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Дніпро, 31 січня-1 лютого 2020 р.). Дніпро, 2020. С. 121–124.
Харченко Н. П. Стратегия как вид нормативно-правового акта. Legea Se Viata. 2019. № 11 (305). С. 125–128.
Мушинский М. А. Стратегии, концепции, доктрины в правовой системе Российской Федерации: проблемы статуса, юридической техники и соотношения друг с другом. Юридическая техника. 2015. № 9. С. 488–499
Берназюк И. Стратегічні акти Верховної Ради України: поняття, види та особливості. Підприємство, господарство і право. 2017. № 1. С. 153–158
Пляхимович И. И. Юридическая природа концепций совершенствования законодательства и иных политико-программных документов. Веснік Канстітуційнага Суда Рэспублікі Беларусь. 2009. № 2. С. 71–81
Про національну безпеку України : Закон України від 21 червня 2018 року № 2469-VIII. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2469-19#n355 (дата звернення: 06.02.2020).

Надрукована:

УДК 340 Харченко Н. П. Стратегические акты Украины: понятие и особенности. Legea Se Viata. 2020. № 3 (339). С. 70–73.

ФУНКЦІЇ КІБЕРНЕТИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ

admin — Mon, 15 Jan 2018 15:22:47 +0000

Діордіца Ігор Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент

доцент кафедри кримінального права і процесу

Національного авіаційного університету

У сучасних юридичних словниках термін „деонтологія” трактується так: — деонтологія (з грецької deon — обов’язок та logos — наука, вчення, знання) — розділ етики, який розглядає проблеми належної поведінки та моральних обов’язків медичних працівників щодо хворого [1].

Деонтологія як наука походить від слів грецького походження „deon” — „потрібне, належне” та „logos” — учення, тобто учення про належне [2].

Питання щодо формування кібернетичної деонтології в українській інформаційній науковій доктрині не порушувалися, а в рамках теорії інформаційного права найбільш ґрунтовна і послідовна, несуперечлива та розгорнута концепція деонтології надана в роботах українського вченого-правника Є. О. Гіди [3-14]. Тож узявши на озброєння метод екстраполяції, застосуємо розроблені Є. О. Гідою положення до мого дослідження.

Аналіз робіт вищезазначених вчених, а також інших важливих для мого дослідження методологічних праць уможливлюють дійти висновку про наявну тенденцію деонтологізації наукового знання у сфері досліджень кібернетичних відносин держави, що виявляється в активізації застосування методології сучасної філософії, зокрема необхідності використання деонтологічного підходу, зумовленого поступовим ствердженням ідеології соціологізму.

Кібернетичну деонтологією слід розуміти як науку про зародження, формування, розвиток і функціонування діючого у сфері кібернетичних відносин нормативно-орієнтуючого інституту, особливої системи норм (і кодексів) професійної поведінки суб’єктів кібернетичних відносин, заведених стандартів, заснованих на моральній аксіоматиці безпечного інформаційного простору.

У рамках кібернетичної деонтології доцільно виокремити такі аспекти:

– теорію морального та етичного обов’язку, належної чи морально обов’язкової поведінки суб’єктів кібернетичних відносин;

– галузь знань про виникнення, формування, розвиток та функціонування серед суб’єктів кібернетичних відносин особливої системи норм належної поведінки, загальновизнаних стандартів, що базуються на пріоритетності та гарантуванні реалізації кібернетичних прав і свобод людини і громадянина, їхніх законних кібернетичних інтересах і моральних принципах;

– науку, що вивчає міжнародні, національні, регіональні та локальні системи вимог до поведінки суб’єктів кібернетичних відносин, що дозволить надати їх поведінці та діям мотиваційної аргументованості, запровадити в їх групі загальнолюдські та групові інформаційні цінності;

– наукову та учбову дисципліну, яку слід викладати при підготовці кадрів із ІКТ, інформаційного права, інформаційної політики, інформаційної безпеки, державного управління при вихованні нової генерації інформаційного суспільства, визначенні рівня інформаційної неосвіченості та реформованості.

Кібернетична деонтологія виступає: 1) моральним стрижнем та основою розвитку безпечних кібернетичних відносин; 2) дороговказом розвитку інформаційного суспільства; 3) мірилом ефективності е-урядування.

Для наукового розв’язання даних завдань постає потреба у формуванні нового наукового напряму: кібернетичної деонтології — науки, що вивчає: 1) сукупність інформаційно-правових, організаційно-управлінських, професійно-етичних і соціальних норм, принципів належної поведінки суб’єктів кібернетичних відносин в кібернетичній сфері при здійсненні ними інформаційної діяльності; 2) як проблеми належної, моральної поведінки та діяльності суб’єктів кібернетичних відносин, так і соціальне регулювання професійної поведінки, особливості функціонування моральних норм і нормативно-орієнтуючих інститутів.

Отже, під кібернетичною деонтологією пропонується розуміти міждисциплінарну науку, що вивчає стандарти належної поведінки суб’єктів кібернетичних відносин в кібернетичній сфері, які засновані на засадах кібернетичної аксіології, що містить системну кореляцію імперативних моральних, кібернетичних і соціальних цінностей особи, суспільства і держави, штучного інтелекту, національних кібернетичних інтересів та кібернетичних прав і свобод, спрямованих на формування гарантованих державою в рамках реалізації державної кібербезпекової політики, ефективного здійснення кібернетичної функції держави, умов для реалізації законних кібернетичних прав і свобод людини та громадянина, а також особливості реалізації цих стандартів у практичній діяльності.

Нині не можна, і навіть згубно ігнорувати тенденції розширення кола учасників кібернетичних відносин, відстоювати ортодоксальний підхід, за якого учасниками правових або соціальних відносин виступатиме лише людина.

Очевидність впевненої ходи розвитку штучного інтелекту має спонукати нас до розуміння невідворотності даних тенденцій і чіткої та нагальної потреби в упередженому (на випередження) розробленні відповідної системи нормативно-правових актів, що регулюватимуть суспільні кібернетичні відносини з урахуванням саме зазначених мною тенденцій.

Таким чином, штучний інтелект наперед буде позбавлений проактивного розвитку і подальшого домінування в соціальних відносинах. Адже визнання рівності та прописування правил поведінки, в тому числі деонтологічних засад сприятиме попервах контрольованій участі штучного інтелекту в даних відносинах.

Ми виступаємо за те, що штучний інтелект виступає суб’єктом кібербезпекових відносин.

На небезпеку нехтування даним фактом вказує і Ілон Маск, котрий разом із Білом Гейтсом розпочав роботу по унеможливленню майбутнього неконтрольованого домінування штучного інтелекту і зменшення імовірності перспективи знищення штучним інтелектом homo sapiens [15].

Якщо ж цього не зробити і продовжувати тиражувати окремі положення застарілої теорії правовідносин, написаної ще за часів, коли не було ані Інтернету, ані смартфонів, ані кіберсуспільства, то сформується небезпечна тенденція залишення штучного інтелекту поза регульованим нормами права кіберсуспільством (суспільством людей, що сполучають реальний і кіберпростір).

Разом із особами, що перебувають на маргінесі цивілізації і поза контекстом розвитку суспільства взагалі, сформується інтегрований змікшований маргінальний кластер. В. А. Ліпкан для позначення цих процесів увів в науковий обіг поняття інформаційний маргінал — особа, яка перебуває поза межами інформаційного суспільства, котра втратила свій інформаційний статус внаслідок унікальності власної соціокультурної ситуації, при переході до глобальної взаємодії в рамках інформаціонального капіталізму і неспроможності протистояти нав’язуванню та пристосуватися до якісно нової мережної архітектури інституційних структур інформаційного суспільства [14, с. 12].

Відтак, важливе потреба формування кібербезпекової деонтології стоїть як ніколи гостро. Одним із важливих компонентів вирішення даного завдання є розуміння та усвідомлення функцій даної науки.

Отже нижче, здійснимо їх аналіз.

1. Аксіологічна функція — полягає у формуванні цінностей кібернетичної деонтології, характеристики та ієрархії ціннісного світу, способів його пізнання та онтологічного статусу, природи та специфіки ціннісних суджень. Аксіологічна функція уможливлює здійснювати осмислення закономірностей поведінки суб’єктів кібернетичних відносин, формувати відповідні аксіологічним засадам пріоритетні національні інтереси в кібернетичній сфері, накопичення та структурацію знань, удосконалення стандартів поведінки, нормативів інформаційної та кібербезпекової культури в кібернетичній сфері та стандартів розвитку інформаційної науки, кіберграмотності та кіберосвіченості.
2. Онтологічна функція — полягає у можливості кібернетичної деонтології надати відповідь на запитання, що таке кібернетична рівність, кібернетична справедливість, кібермораль в кіберпросторі, кіберкультура, заснована на кібернетичній неупередженості, чесності та гідності, плюралізмі. Онтологічна функція уможливлює сформувати уявлення про належну поведінку, виходячи не з емпіричного досвіду або суб’єктивного ставлення чи ресурсних можливостей щодо реалізації тих чи інших кібернетичних прав, а виходячи з аналізу самої категорії. Онтологічна функція спонукає до розуміння: як і чому виникла кібернетична деонтологія, що вона уособлює на даному етапі, і що може становити у майбутньому з урахуванням можливих багатоваріативних трансформаційних стратегій розвитку кіберсуспільства та е-урядування, глобального кіберпростору загалом, а відтак, постійного структурування та диференціації кібернетичних відносин, уведення в суб’єктний склад штучного інтелекту та його розгляд як повноправного учасника кібервідносин.
3. Гносеологічна функція — полягає у вивченні природи та розвитку кібернетичного пізнання, аналізові та синтезові, систематизації, консолідації та узагальненні та роз’ясненні основних законів і закономірностей функціонування та розвитку процесів у кібернетичній сфері та різних кібернетичних теорій і концепцій, які їх описують та пояснюють. Дана функція надає можливість здійснювати отримання деонтологічних знань, пізнання сутності інформаційної діяльності в кіберпросторі, усвідомлення характеру поведінки суб’єктів кібернетичних відносин, у тому числі неповнолітніх та з девіантною поведінкою, також роботів-хакерів стандартів, якими вони мають керуватися у своїй діяльності, ознайомлення з нормативно-правовими актами, що регламентують їх діяльність.
4. Методологічна функція передбачає визначення цілей, завдань, засобів принципів та методів пізнання і впливу на процеси формування моральних засад діяльності та належної поведінки учасників кібернетичних відносин в кібернетичному просторі, розроблення й уточнення категорійно-понятійного апарату не лише кібернетичної деонтології, а й інформаційного права, кібербезпекової політики, права інформаційної політики, та й загалом інформаціології; формулювання за їх допомогою законів і тенденцій реалізації кібернетичних інтересів, формування надійних механізмів гарантування кібернетичних прав і свобод на засадах інформаційної справедливості. Кібернетична деонтологія виконує щодо інших наукових напрямів інформаційного циклу та теорій методологічну функцію через окреслення певного рівня, теоретичної і логічної цілісності. Узагальнюючи практику діяльності в кіберпросторі, кібернетична деонтологія формулює ідеї та висновки, які мають принципове значення для всієї системи знань про інформацію, кіберпростір та штучний інтелект. Категорійно-понятійний апарат, принципи, ідеї та висновки кібернетичної деонтології слугують фундаментом для галузевих кібернетичних теорій, наукових напрямів і дисциплін, задають горизонти формування нових спеціальностей та професій у майбутньому.
5. Епістемологічна функція — полягає у пізнанні закономірностей формування належного, його трансформації із сущого і вивченні механізмів даних трансформацій. Дана функція слугує важливим аргументом на користь необхідності формування кібернетичної аксіології, в рамках якої категорії можливість і дійсність, суще і належне, добро і зло тощо набувають нового змісту та знаходять у подальшому свій вияв у текстах нормативних актів.
6. Евристична функція. Кібернетична деонтологія не обмежується пізнанням і поясненням явищ в кібернетичній сфері, а відкриває та встановлює на основі виявлення законів, принципів та тенденцій функціонування кіберсуспільства нові закономірності його розвитку. Вона сприяє розумінню щодо правильного та прагматичного розроблення перспектив розвитку кібернетичних стандартів поведінки суб’єктів кібернетичних відносин на основі об’єктивних закономірностей розвитку глобального кіберсуспільства, напрямів реалізації державної кібербезпекової політики та кібернетичної функції держави, рівня інформаційної розвиненості держави, а також соціальної кіберкультури, рівня людського потенціалу у високоінтелектуальних сферах, а також рівня використання штучного інтелекту в суспільних відносинах.
7. Критична функція. Її суть полягає у критичному аналізові теоретичних положень і практики діяльності в кібернетичній сфері. Ця функція є надзвичайно важливою й конструктивною через те, що допомагає виявляти замало розроблені питання та удосконалювати механізми їх розв’язання. Особливістю функції є те, що за її допомогою можна співставляти реальний стан кібернетичних відносин із рівнем його правового регулювання.
8. Світоглядна функція полягає у здійсненні впливу на формування кіберсвідомості, кіберкультури, кібернетики та кіберморалі у сфері кібернетичних відносин, а також вироблення моральних засад розвитку кіберсуспільства і, відповідно, поведінки учасників кібернетичних відносин.
9. Ідеологічна функція. Кібернетична деонтологія акумулює і приводить до системи ідеї про належну поведінку в кіберпросторі, закладає підвалини для створення наукової бази для формування кіберкультури. За допомогою даної функції здійснюється вплив на поведінку людей в кіберпросторі не лише через регуляторний механізм держави і права, а й безпосередньо, через ідеологічну складову, коли кіберкультура виступає важливим ідеологічним чинником, впливає на кіберсвідомість суб’єктів кібернетичних відносин і тим самим на регулювання кібернетичних відносин в цілому.
10. Інтегративна функція. Дана функція найбільш притаманна кібернетичній деонтології через те, що остання ґрунтується на методології міждисциплінарних досліджень, а отже, передбачає інтеграцію знань з інших наук і теорій, насамперед, інформаційно-правового циклу.
11. Прогностична функція. Її головним завданням є передбачення можливих варіантів трансформації сущого на належне, ідеальних образів моралі на реальні поведінські акти суб’єктів кібернетичних відносин. Це сприяє впровадженню в інформаційне життя різноманітних концепцій, стратегій, доктрин та програм, підготовці середньо- та довгострокових прогнозів можливих варіантів розвитку кіберсуспільства і відповідних йому напрямів державної кібербезпекової політики. Важливими науковими напрямами на цьому шляху виступають: прогностика, інжиніринг кібермереж, математичне моделювання, кібернетика, квантова фізика.
12. Комунікативна функція — передбачає різні форми та засоби обміну та передавання інформації, завдячуючи яким уможливлюється збагачення досвіду, накопичення знань, оволодіння інформаційними знаннями, здобуття кіберосвіти, узгодження дій суб’єктів кібервідносин та їхнє взаєморозуміння.
13. Регламентуюча функція — полягає у регламентації поведінки суб’єктів кібернетичних відносин через переконання, навіювання, наслідування, взаємодію та ін. Визначають два види взаємодії: а) кооперація; б) суперництво, або конкуренція. Найбільшим побоюванням і перспективною загрозою кібербезпеці є суперництво між людиною та штучним інтелектом.
14. Описова функція. Допомагає описувати діяльність у кіберпросторі, враховуючи сучасні тенденції розвитку глобального кіберпростору, найбільш суттєві чинники як позитивні, так і негативні, які впливають на його функціонування та розвиток, трансформацію та кластерізацію.
15. Виховна функція — виховання та самовиховання суб’єктів кібернетичних відносин відповідно до деонтологічних норм та норм кібернетичної деонтології, зокрема кіберкультури.
16. Практично-організаторська функція. Кібернетична деонтологія слугує науковою основою збалансованого функціонування особи, суспільства, держави, штучного інтелекту (в тому числі гібридів) як нерозривного динамічного інформаційного організму, відпрацьовує численні рекомендації для розв’язання моральних та етичних проблем забезпечення кібернетичних інтересів, а також налагодження функціонування ефективного механізму балансу кібернетичних інтересів визначених вище суб’єктів.

Функції кібернетичної деонтології полягають у тому, що саме передбачати. Вони допоможуть спрямувати процес підвищення ефективності правового регулювання кібернетичних відносин відповідно до етичних норм, нададуть кіберсуспільству додаткових гарантій безпечного кофункціонування як полісистемного утворення на рівні макросистеми.

Отже, участь штучного інтелекту має бути чітко регламентована: з урахуванням розвитку кіберпростору, ускладнення комунікативного простору мають бути вироблені механізми правового регулювання відносин між людьми та штучним інтелектом, а також між штучним інтелектом всередині їхнього виду.

Окремо доцільно прогнозувати появу гібридів, тобто створених на основі біологічного матеріалу людини у поєднанні зі штучним інтелектом. Адже узгодженість функціонування особи, суспільства і держави виступає аксіоматичною, так само як і багатокомпонентність кіберсфери, різноманітність її складових зумовлюють використання міждисциплінарної методології. Тому й вирішення окреслених мною питань має бути позбавлене суб’єктивізму і не повинно ґрунтуватись на ортодоксальних кліше неокантіанської епохи. Функції кібернетичної деонтології є взаємозалежними і органічно доповнюють одна одну, оскільки лише у системі вони надають можливість формування системного уявлення про призначення кібернетичної деонтології.

Зрозуміло, що кібернетичній деонтології до моменту визнання на доктринальному рівні ще доведеться подолати безліч перепон та навіть заперечень, адже в Україні інформаційно-правові, а тим більше кіберправові дослідження чомусь і досі розглядають як частину адміністративно-правових розвідок, що значно гальмує розвиток інформаційного права та інших когнітивних складових, які вже давно стали об’єктом окремих інформаційно-правових досліджень представників різних шкіл інформаційного права. Існуюча в Україні наукова зашореність, фарисейство та агресивна ортодоксальність значної частини вчених-правників суттєво впливає на наукову рефлексію становлення та розвитку кібернетичних відносин, а отже, чинить деструктивний вплив на ефективний розвиток успішного кіберсуспільства, уповільнює темпи наукового осягнення сутності та змісту сучасної кібернетико-правової реальності.

Тому позитивним і довгоочікуваним стало проведення 3 липня 2014 року парламентських слухань на тему: „Законодавче забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні” [16]. Зокрема в даному документі стосовно наукового і науково-технічного забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні чітко вказано на необхідність забезпечення, з урахуванням рішень Національної академії правових наук України, виокремлення інформаційного права і права інтелектуальної власності в окрему наукову спеціальність, що сприятиме розвитку інформаційного суспільства.

Даним контекстом підтримуємо дослідників загальних проблем деонтології, які вказують на необхідність дослідження деонтологічних приписів науковими колективами, які співробітничають з працівниками-практиками, що надасть можливість поетапно виробити методологічні підходи, які відповідають проблемам сьогодення [17].

Через неуконституйованість інформаційного права досі не виконані концептуальні завдання, бракує концептуальних методологічних розробок з кібернетичної аксіології, кібернетичної деонтології, що значно ускладнює процеси формування державної кібербезпекової політики, реалізації кібернетичної функції держави, врешті-решт — розвитку кібернетичних відносин. І саме кібернетична деонтологія здатна заповнити прогалину, що утворилася внаслідок втрати державою контролю над кіберпростором, втрати позицій на кіберринку щодо вироблення вітчизняних кібернетичних продуктів, інформаційної, в тому числі кібернетичної інфраструктури та інноваційних кібернетичних технологій, що значною мірою впливає на рівень і темпи кібернетичного розвитку, залучення України до глобальних стратегій розвитку розвинених країн світу.

Діяльність органів виконавчої влади в кібернетичній сфері має бути зосереджена на конструктивному поєднанні та засадах кібернетичної взаємодії держави, громадянського суспільства і людини відповідно до засад кібернетичної деонтології. Адже, наприклад, портрет сучасного кіберзлочинця абсолютно не схожий на портрет „традиційного” злодюжки. Так само як і особа хакера вже в найближчі роки зміниться: і хакерами за певних умов може стати штучний інтелект. Тож діяльність біохакерів та кіберхакерів може бути спрямована один проти одного. Таким чином біохакери (люди-хакери) фактично протидіятимуть штучному інтелекту і чат-ботам, реалізовуючи кібербезпекову політику роду людини.

Впровадження у систему кіберосвіти, а також у практичну інформаційну діяльність основ кібернетичної деонтології сприятиме:

1) підвищенню якісних характеристик та моральної стійкості суб’єктів кібернетичних відносин;

2) збагаченню інтернет-сегмента моральним змістом;

3) зосередженню уваги не лише на отриманні будь-якої інформації та її бездумному споживанні та розповсюдженні, а на моральних якостях та моральних характеристиках даної інформації, привнесенні та примноженні даних характеристик в інформаційне поле та кіберпростір в цілому.

Зокрема, позитивним є не лише блокування сайтів із пропагандою насильства, порнографії, удосконалення програм батьківського контролю за акаунтами власних дітей, формування закритих мереж у великих корпораціях тощо, а й покарання утримувачів серверів, які не впроваджують фільтрації даних, що містяться у них на серверах, занесення їх до списку порушників деонтологічних норм, який має оприлюднюватися на офіційних веб-ресурсах органів державної влади. Це виступає одним із прикладів практичної реалізації деонтологічної концепції в кібернетичній сфері, формування належної поведінки в інформаційному середовищі.

Список використаних джерел:

1. Большой юридический словарь. 3-е изд., доп. и перераб. / Под ред. проф. А. Я. Сухарева. – М.: ИНФРА-М, 2007. – С. 98.
2. Понятие юридической деонтологии как науки и учебной дисциплины: ее предмет. – Режим доступу: http://www.yurist-online.com/uslugi/yuristam/literatura/deont/01.php. – Заголовок з екрану
3. Гіда Є.О. Деонтологічні основи діяльності міліції в Україні / Є. О. Гіда. – К.: ФОП О.С. Ліпкан, 2011. – 416 с.
4. Теорія держави та права : підручник / Є.О. Гіда, Є.В. Білозьоров, А.М. Завальний та ін.; за заг. ред. Є.О. Гіди. – К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2011. – 576 с.
5. Гіда Є.О. Деонтологічні основи правоохоронної діяльності міліції України : навч. посібник. / Є. О. Гіда. – К. : ФОП О.С. Ліпкан, 2011. – 120 с.
6. Основи правознавства: навч. посібник (для підготовки абітурієнтів до вступних випробувань) [Є.О. Гіда, Є.В. Білозьоров, А.М. Завальний, А.О. Осауленко] ; за заг. ред. Є. О. Гіди. – К. : ФОП О.С. Ліпкан, 2011. – 180 с.
7. Вступ до правоохоронної діяльності : [навч. посібник] [Є. О. Гіда, Є.В. Білозьоров, А.М. Завальний, А.О. Осауленко]; за заг. ред. Є.О. Гіди. – К. : ФОП О.С. Ліпкан, 2011. – 200 с.
8. Актуальні проблеми теорії держави та права : навч. посіб. / Є. В. Білозьоров, Є. О. Гіда, А. М. Завальний та ін.; за заг ред. Є. О. Гіди. – К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2010. – 260 с.
9. Гіда Є. О. Теоретичні основи загальнолюдських стандартів прав людини / Є. О. Гіда.. – К. : ТЕКСТ, 2008. – 104 с.
10. Гіда Є. О. Систематизація підходів щодо розуміння предмету юридичної деонтології / Є. О. Гіда // Вісник ЛДУВС ім. Е.О, Дідоренка. – 2012. – № 3. – С. 286 – 294.
11. Гіда Є. О. Механізм деонтологічного регулювання діяльності працівників міліції (поліції) / Є. О. Гіда // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – 2011. – № 3 (46). – С. 78-83.
12. Гіда Є. О. Деонтологічні принципи діяльності міліції України / Є. О. Гіда // Науковий вісник НАВС. – 2010. – № 6. – С. 267 – 274.
13. Гіда Є. О. Деонтологія – наука про обов’язок і належну професійну поведінку / Є. О. Гіда // Вісник ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка. – Спец. вип. № 8. – 2011. – С. 34 – 40.
14. Ліпкан В.А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. — 664 с.
15. Elon Musk and OpenAI Want to Create an Artificial Intelligence that Won’t Spell Doom for Humanity. — Режим доступу: https://interestingengineering.com/elon-musk-and-openai-want-to-create-an-artificial-intelligence-that-wont-spell-doom-for-humanity.
16. Рекомендації парламентських слухань на тему: „Законодавче забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні” : Схвалено Постановою Верховної Ради України
від 3 липня 2014 року № 1565-VII.
17. Гіда Є.О. Деонтологічні основи діяльності міліції в Україні : [монографія]/ Євген Олександрович Гіда. — К. : ФОП О.С. Ліпкан, 2011. — 416 с.

ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ КІБЕРНЕТИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ

admin — Fri, 12 Jan 2018 15:04:51 +0000

Діордіца Ігор Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент

доцент кафедри кримінального права і процесу

Національного авіаційного університету

Кібернетична деонтологія вивчає як проблеми належної, моральнісної поведінки та діяльності суб’єктів кібернетичних відносин, так і соціальне регулювання професійної поведінки, особливості функціонування моральних норм та нормативно-орієнтуючих інститутів.

Питання щодо формування кібернетичної деонтології в українській інформаційній науковій доктрині не порушувалися, а в рамках теорії інформаційного права найбільш ґрунтовна і послідовна, несуперечлива та розгорнута концепція деонтології надана в роботах українського вченого-правника Є. О. Гіди [1-11]. Тож узявши на озброєння метод екстраполяції, застосуємо розроблені Є. О. Гідою положення до мого дослідження.

Зважаючи на пропоноване визначення Є. О. Гіди, з урахуванням контексту нашого дослідження, а також ґрунтуючись на висновках І. М. Сопілко стосовно засад інформаційної аксіології, під кібернетичною деонтологією слід розуміти міждисциплінарну науку, що вивчає стандарти належної поведінки суб’єктів кібернетичних відносин в кібернетичній сфері, які засновані на засадах кібернетичної аксіології, котра містить імперативні моральні, інформаційні та соціальні цінності особи, суспільства і держави, спрямовані на формування гарантованих державою в рамках реалізації державної кібербезпекової політики умов для реалізації законних кібернетичних прав і свобод людини та громадянина, штучним інтелектом, а також особливості реалізації цих стандартів в їх практичній діяльності.

Мета кібернетичної деонтології — сформувати для суб’єктів кібернетичних відносин коректне та несуперечливе уявлення про інформаційні стандарти поведінки в кібернетичній сфері під час реалізації ними своїх прав і при виконанні обов’язків.

Об’єктом кібернетичної деонтології виступають суспільні кібернетичні відносини.

Предмет кібернетичної деонтології — реально функціонуюча система норм інформаційного законодавства, заснованих на постулатах кібернетичної аксіології, які виступають взірцем належної поведінки суб’єктів кібернетичних відносин і суб’єктними цінностями — сущим, формуючи предметні цінності у вигляді належного — логічно несуперечливого та ефективного систематизованого кібернетичного законодавства.

Стрижневим компонентом кібернетичної деонтології виступає її категорійно-понятійний апарат — найбільш загальні поняття та категорії інформаційного та адміністративного права, права інформаційної політики, інформаціології, філософії, соціології, філософії права та теорії права, кібернетики.

Зокрема використовуються такі поняття: кібернетична справедливість, кібернетична цінність, кібернетична рівність, честь, гідність, кібернетичний обов’язок, кіберкультура, кібермораль, кібермова, конотація кіберпростора, наративна семіотика кіберпростору, кіберморальність, кібернетика, скромність, професіоналізм, інформаційна чесність, інформаційна принциповість, об’єктивність, неупередженість, норма інформаційного права, інформаційна представленість, позитивний імідж, належна кібернетична поведінка, правомірна поведінка, інформаційно-правова відповідальність, кібернетична акмеологія, кібернетичний конфлікт, кібернетичний компроміс тощо.

Основними завданнями кібернетичної деонтології є:

– вивчення обумовлених інформаційною діяльністю проблем необхідної поведінки суб’єктів кібернетичних відносин, формування засадничих принципів, норм їхньої поведінки в різних системах відносин (інформаційно-психологічній, технічній, захисту інформації) з метою підвищення ефективності результатів інформаційної діяльності, підвищення координуючої ролі держави у регулюванні кібернетичних відносин, конкретної реалізації концепції е-урядування на основі дотримання деонтологічних норм;

– виявлення несприятливих моральних та інших чинників, що знижують ефективність роботи окремих працівників або професійних мікрогруп через невиправдану напругу, що зумовлена недотриманням суб’єктами кібернетичних відносин загальнолюдських, макрогрупових або групових професійних норм чи кодексів поведінки у взаємовідносинах з об’єктами діяльності;

– встановлення технічних чинників, котрі заважають унормуванню діяльності окремих мережевих спільнот, які можуть знехтувати деонтологічними нормами;

– вивчення й оптимізація системи взаємовідносин у професійній групі між її окремими елементами (особистостями, групами, колегами, начальниками, підпорядкованими особами, штучним інтелектом);

– організація інформаційної взаємодії як між представникам виду людей, так і між людьми та штучним інтелектом на засадах кібернетичної деонтології;

– усунення шкідливих наслідків професійних помилок, відхилень від норм належної поведінки, запобігання фактам неповноцінної професійної діяльності;

– запровадження та легітимація міжнародних норм кібернетичної деонтології, прогресивних принципів службової етики і правил у повсякденну діяльність і поведінку працівників ІТ-компаній, органів державної влади та штучного інтелекту, що виступають суб’єктами кібернетичних відносин і можуть реалізовувати державну кібербезпекову політику через запровадження наукових розроблень, створення науково-методичної бази, вивчення і творчого осмислення вітчизняного та зарубіжного досвіду деонтологічної підготовки кадрів, їх професійного розвитку, ефективного розв’язання проблем роботи з персоналом [12].

У цілому впровадження кібернетичної деонтології в практику кібернетичних відносин уможливить:

– підвищити національну інформаційну конкурентоспроможність через розвинення людського потенціалу, насамперед у високоінтелектуальних сферах, розвиток яких без запровадження деонтологічних засад є малоймовірним, тобто йдеться про кібернетичні деонтологічні засади формування людського потенціалу;

– підвищити якість життя через забезпечення реалізації інноваційних моделей економічного зростання, надання якісного доступу до послуг у сферах інформації, кіберосвіти, науки, охорони здоров’я, урядування та широкого використання інформаційно-комунікаційних технологій, тобто йдеться про необхідність запровадження засад кібернетичної деонтології у сфері надання кібернетичних послуг;

– створити нові робочі місця в інформаційній індустрії, розширити можливості населення, особливо в регіонах, щодо працевлаштування на інформаційному ринку — деонтологічні засади надання державою кібернетичних послуг громадянам, а також деонтологічні засади реалізації державою кібернетичної функції на регіональному рівні;

– створити сучасну системно захищену інформаційну інфраструктуру та забезпечити умови для безпечного функціонування об’єктів національної критичної інфраструктури, у тому числі критичної інформаційної інфраструктури — кібернетичні деонтологічні засади діяльності із захисту інформації та технічного захисту;

– сформувати ефективну національну систему кібербезпеки реалізації національних інтересів особи, суспільства і держави в кіберпросторі— деонтологічні засади безпекової діяльності в кібернетичній сфері;

– створити належні організаційні та правові умови для керованого розвитку процесів медіатизації — інформаційні деонтологічні засади управління медіатизацією;

– сприяти становленню відкритого демократичного кіберсуспільства, яке гарантуватиме дотримання конституційних кібернетичних прав громадян щодо участі у суспільному житті, ухваленні відповідних рішень органами державної влади та органами місцевого самоврядування — кібернетичні деонтологічні засади діяльності органів державної влади.

Проаналізовані напрями стосовно розвитку кібернетичних відносин уможливлюють побачити перекіс у бік аналізу ролі держави і визначення її ролі та місця у сфері кібернетичних відносин. Тому невипадково більшість із перелічених мною засад стосуються державних інституцій, натомість поза увагою залишаються інші суб’єкти кібернетичних відносин, яких стає дедалі більше, можна сказати, що їхня кількість зростає у геометричній прогресії.

Відтак, важливим дослідницьким етапом виступає аналіз виявлених людиною факторів, що чинять вплив на кібернетичну деонтологію:

а) етико-соціологічний — засновується на філософських теоріях етики, особлива увага приділяється кібернетичній етиці та виокремлює пріоритетні проблеми належного морального, обов’язкового у поведінці суб’єктів кібернетичних відносин;

б) специфічна галузь знань загальної професійної деонтології — базується на наукових теоріях соціології моралі, де простежується взаємозв’язок моралі з іншими видами соціальної регуляції професійної поведінки, особливості функціонування моральних норм, нормативно-організуючих інститутів та їх роль у процесі соціалізації нових членів професійної групи. За нашого випадку, такою групою виступають члени кібернетичного суспільства, суб’єкти кібернетичних відносин.

Окрема увага при розв’язанні проблем підвищення правового регулювання кібернетичних правовідносин має бути приділена зв’язку кібернетичної деонтології не лише з інформаційним та адміністративним правом, а й з правом кібербезпекової політики. Стосовно останнього, то воно має стати комплексним інститутом кібернетичного права і зумовлено необхідністю об’єднання зусиль кіберсуспільства, і передусім, інституціональних структур на всіх рівнях. Це і пояснює звернення мною уваги на невідкладності вироблення на науковій основі концептуальних правових засад розроблення, реалізації та контролю за реалізацією державної кібербезпекової політики.

У рамках СНД ця політика знайшла своє відображення в розробленні низки модельних законів, конвенцій, угод: Конвенція „Про статус кореспондента, який представляє засіб масової інформації держави-учасниці Співдружності Незалежних Держав в інших державах Співдружності”; Концепція формування єдиного інформаційного простору країн-учасниць СНД; Угода про співробітництво держав-учасниць СНД у сфері регулювання рекламної діяльності; Угода про співробітництво держав-учасниць СНД у сфері інформації; Угода про співробітництво держав-учасниць СНД у сфері періодичного друку; Угода про співробітництво держав-учасниць СНД у сфері охорони авторського права і суміжних прав; Модельний закон „Про право доступу до інформації”; модельні закони „Про державні секрети”; „Про персональні дані”; „Про банківську таємницю”; „Про доступ до екологічної інформації”; „Про архіви і архівний фонд”; „Про міжнародний інформаційний обмін”; „Про транскордонне супутникове телевізійне радіомовлення і міжнародний супутниковий інформаційний обмін”; „Про телекомунікації”; „Про авторське право і суміжні права”; „Про інформатизацію, інформацію і захист інформації”. Серед рекомендаційного змісту законодавчих актів Міжпарламентської асамблеї СНД пропонується відзначити такі, як: „Принципи регулювання кібернетичних відносин у державах–учасниках Міжпарламентської Асамблеї” та Модельний Інформаційний кодекс для держав-учасниць СНД [13].

У рамках інформаційного права та права інформаційної політики здійснюється оцінювання кібернетичних відносин з позицій їх відповідності належному.

Виходячи з уявлення про належне, держава встановлює певні вимоги, що висуваються до суб’єктів кібернетичних відносин, котрі отримують відповідне закріплення у нормативно-правових актах (наприклад: Конституції України, законах України „Про Національну програму інформатизації”, „Про основи національної безпеки України”; актах Кабінету Міністрів України: Стратегія розвитку інформаційного суспільства в Україні, Концепція розвитку електронного урядування в Україні, Концепція створення та функціонування інформаційної системи електронної взаємодії державних електронних кібернетичних ресурсів та ін.).

Якщо говорити про кросдисциплінарний рівень, то можна зазначити, що кібернетична деонтологія тісно пов’язана з різними суспільними науками: етикою, соціологією, правовою психологією. Беззаперечним виступає зв’язок кібернетичної деонтології не лише з інформаційним, а й з адміністративним та кримінальним правом, кримінологією, юридичною деонтологією, оскільки за допомогою цієї науки розробляються певні стандарти, що дозволяють, рекомендують, забороняють та зобов’язують суб’єктів кібернетичних відносин діяти певним чином.

Кібернетична деонтологія формує загальні знання про належну (бажану) поведінку суб’єктів кібернетичних відносин, що, своєю чергою, використовуються в рамках інформаційного права як вихідні засади для досліджень та надає їм можливість уникнути однобокості при розв’язанні галузевих наукових проблем. Кібернетична деонтологія виступає тією цінністю, містком, що об’єднує суще і належне в рамках кібернетичної аксіології.

Незважаючи на однобічність кантіанської інтерпретації категорій „суще і належне”, вони використовуються мною поза кантіанською традицією. Кібернетичні відносини можна одночасно розглядати і як буття і як цінність, і як суще і як належне.

Як суще кібернетичні відносини розвиваються за законами причинно-наслідкового зв’язку. Як належне вони виступають в якості ціннісного імперативу забезпечення кібернетичних прав учасників кібернетичних відносин, значною мірою відірваного від законів, розроблених людьми, а відтак, здатного до внесення в них коректив відповідно до тенденцій розвитку кіберсоціуму. Кібернетичні відносини являють собою єдність і протилежність емпіричного й ідеального компонентів, взаємовплив яких потрібно вивчати глибше.

Знання найкращих стандартів в кібернетичній сфері та позитивного досвіду щодо формування е-урядування, е-демократії та реалізації державою кібернетичної функції в умовах формування транзитивних суспільств та реалізації концепції е-майбутнього дають змогу впроваджувати у практику інформаційної діяльності більш дієві форми та методи роботи, які в цілому підвищать рівень розвитку кібернетичних відносин.

Відтак, кібернетичну деонтологію слід розглядати в двох аспектах:

– як міждисциплінарну науку, що вивчає соціальні норми та стандарти належної поведінки суб’єктів кібернетичних відносин в кібернетичній сфері, що базуються на кібернетичній аксіології;

– як розділ юридичної деонтології та соціології управління, що досліджує проблеми реалізації обов’язків суб’єктами кібернетичних відносин, функціонування нормативно-орієнтуючих інститутів, надає знання про зміст норм інформаційного (а згодом і кібернетичного) законодавства, що закріплені деонтологічними кодексами (етичними кодексами та кодексами честі).

Список використаних джерел

1. Гіда Є.О. Деонтологічні основи діяльності міліції в Україні / Є. О. Гіда. – К.: ФОП О.С. Ліпкан, 2011. – 416 с.
2. Теорія держави та права : підручник / Є.О. Гіда, Є.В. Білозьоров, А.М. Завальний та ін.; за заг. ред. Є.О. Гіди. – К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2011. – 576 с.
3. Гіда Є.О. Деонтологічні основи правоохоронної діяльності міліції України : навч. посібник. / Є. О. Гіда. – К. : ФОП О.С. Ліпкан, 2011. – 120 с.
4. Основи правознавства: навч. посібник (для підготовки абітурієнтів до вступних випробувань) [Є.О. Гіда, Є.В. Білозьоров, А.М. Завальний, А.О. Осауленко] ; за заг. ред. Є. О. Гіди. – К. : ФОП О.С. Ліпкан, 2011. – 180 с.
5. Вступ до правоохоронної діяльності : [навч. посібник] [Є. О. Гіда, Є.В. Білозьоров, А.М. Завальний, А.О. Осауленко]; за заг. ред. Є.О. Гіди. – К. : ФОП О.С. Ліпкан, 2011. – 200 с.
6. Актуальні проблеми теорії держави та права : навч. посіб. / Є. В. Білозьоров, Є. О. Гіда, А. М. Завальний та ін.; за заг ред. Є. О. Гіди. – К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2010. – 260 с.
7. Гіда Є. О. Теоретичні основи загальнолюдських стандартів прав людини / Є. О. Гіда.. – К. : ТЕКСТ, 2008. – 104 с.
8. Гіда Є. О. Систематизація підходів щодо розуміння предмету юридичної деонтології / Є. О. Гіда // Вісник ЛДУВС ім. Е.О, Дідоренка. – 2012. – № 3. – С. 286 – 294.
9. Гіда Є. О. Механізм деонтологічного регулювання діяльності працівників міліції (поліції) / Є. О. Гіда // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – 2011. – № 3 (46). – С. 78-83.
10. Гіда Є. О. Деонтологічні принципи діяльності міліції України / Є. О. Гіда // Науковий вісник НАВС. – 2010. – № 6. – С. 267 – 274.
11. Гіда Є. О. Деонтологія – наука про обов’язок і належну професійну поведінку / Є. О. Гіда // Вісник ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка. – Спец. вип. № 8. – 2011. – С. 34 – 40.
12. Міжнародна поліцейська енциклопедія: 1 т. /Відп. ред. Ю.І. Римаренко, Я.Ю. Кондратьєв, В.Я. Тацій, Ю.С. Шемшученко. – К.: Концерн “Видавничий Дім “Ін Юре”, 2003. – С. 546.
13. Татарникова К. Г. Кодифікація законодавства України про інформацію : дис. … канд..ю юрид наук, спец. : 12.00.07 „Адміністративне право і процес; інформаційне право; фінансове право” / Кристина Геннадіївна Татарникова. — К., 2013. — 190 с.

Про важливість концептуального осмислення правової політики держави

admin — Sun, 01 Jun 2014 13:24:48 +0000

Почтовий М.М.,

викладач Криворізького факультету

Дніпропетровського державного

університету внутрішніх справ

За останні декілька десятиріч значно пожвавився інтерес науковців до тематики правової політики, але переважно це стосується російських дослідників загальнотеоретичних питань права. Найбільш відомі розробки належать І.Ю. Козліхіной, А.П. Коробовій, К.Д. Крилову, Є.В. Куманіну, А.В. Мальку, М.І. Матузову, І.В. Федорову, Р.О. Халфіной, К.В. Шундікову. [1].

Під «правовою політикою» в літературних джерелах розуміють державну політику в правовій сфері суспільного життя. Її метою в Україні є побудова громадянського суспільства і правової держави. Правова політика базується на принципах і нормах Конституції України, виробляється Президентом України, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, Конституційним Судом України, Міністерством юстиції України та деякими іншими державними органами України. Втілюється у законах, підзаконних нормативно-правових актах та в діяльності відповідних державних органів щодо їх реалізації [2].

Правова політика – це особлива форма вираження державної політики, засіб юридичної легітимації, закріплення і здійснення політичного курсу країни, реформування різних галузей суспільного життя. Ця політика має державно-владний характер і спрямована на створення ефективно діючого механізму правового регулювання суспільних відносин, найбільш повне забезпечення прав і свобод людини та громадянина, зміцнення дисципліни, законності й правопорядку, формування правової свідомості та правової культури населення тощо.

Правова політика має різні види і форми свого виявлення. Зокрема, залежно від змісту вона може бути правотворчою, правозастосовчою, правоохоронною, кримінально-правовою, виправною тощо [2].

Тобто, в залежності від предмета регулювання суспільних відносин, правова політика набуває відповідного забарвлення. Це, знову ж таки, підкреслює універсальність та плюралізм правової політики, те, що, незважаючи на сферу відносин, яка потребує впорядкування, дана політика покликана своїм правовим інструментарієм реалізувати поставлену мету.

Важко, напевно, переоцінити значення правової політики держави в сучасному житті суспільства. Дана проблематика, нажаль, не знаходила свого належного місця у наукових статтях, дисертаційних дослідженнях, монографіях тощо. Таким чином, можна стверджувати, що в Україні дослідження проблеми правової політики знаходиться в зародковому стані.

В цьому аспекті, на наш погляд, доречно вести мову про вироблення концепції правової політики держави. Концепція — це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це науково обґрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії, але на відміну від теорії він ще не може бути втіленим у струнку логічну систему точних наукових понять [3].

Звичайно, в подальшому, концепція правової політики держави повинна набути форм сформованої наукової теорії, але поки що ми можемо говорити про концепцію. Вона включає в себе весь спектр наукової думки стосовно правової політики держави.

Список використаних джерел:

http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2005-1/05sikbiz.pdf.
http://cyclop.com.ua/content/view/1258/58/1/16/.
http://www.refine.org.ua/pageid-4498-1.html.

МАРГІНАЛЬНІСТЬ ЯК ОДНА З ПЕРЕПОН ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ

admin — Sun, 01 Jun 2014 13:20:09 +0000

Зубко Георгій Юрійович,

ад’юнкт кафедри теорії держави та права

Київського національного університету внутрішніх справ

Проведення невдалих реформ, стало причиною того, що таке явище як маргінальність, на сьогодні, є надзвичайно поширеним в українському суспільстві. Відсутність державної ідеології, що встановлює певні цінності і норми, ухвалення нормативно-правових актів, які не враховують інтереси всього суспільства, порушують права громадян і перешкоджають їх реальному здійсненню, призвело до формування інших соціальних норм, які нерідко суперечать нормам права. Відсутності пошани до права і нормативно-правова невизначеність особи зумовлює все більше розповсюдження правової маргінальності серед українських громадян, незалежно від їх соціальної приналежності. У таких умовах протиправне задоволення потреб нічим не стримується, а, навпаки, морально виправдовується і підтримується суспільством.

Термін “маргінальність” (лат. margo – межа, край) вперше використовував Роберт Езра Парк (1864-1944 рр.) в своїй роботі “Людська міграція і маргінальна людина”, що була присвячена вивченню процесів соціальної адаптації іммігрантів. Новий тип особи Р.Е. Парк назвав “маргінальною особою”. Для нього маргінальна людина – індивід що знаходиться на межі двох різних, нерідко конфліктуючих між собою культур [1, 890]. Дослідження Р.Е. Парка продовжив Е. Стоунквіст [2,92-93]. Пізніше до вивчення культурної маргінальності підключилися А. Антоновський, Р. Галас, М. Гордон, М. Вуд, Р. Херік, вивчаючи, в основному, соціально-психологічну дію конфлікту культур на особу.

Таким чином, перша концепція маргінальності – це теорія “культурної маргінальності” основною передумовою якої є культурний конфлікт. У подальшому вживання терміну “маргінальність” стало більш поширеним, його стали використовувати для позначення переміщення громадян з однієї соціальної групи в іншу. В даному випадку має місце соціально-рольова маргінальність, пов’язана з переходом індивіда в іншу соціальну групу. В роботах К. Маркса і Ф. Энгельса також можна зустріти визначення людей, яких можна було б назвати маргіналами – це люди, які раптово вирвані із звичайної життєвої колії і не здатні швидко адаптуватися до нової обстановки. Вони перетворюються на жебраків, розбійників, бродяг – частина через свою схильність до цього, в більшості ж випадків під тиском обставин (соціальна маргінальність) [3, 726].

У радянський період феномен маргінальність став вивчатися з 70-х років минулого сторіччя, Є. Старіков, І.І. Кравченко, А А, Галкин, В.В. Радаєв розглядали маргінальність з позиції класового підходу. Є. Старіков позначає маргінальніость як граничний, проміжний стан особи по відношенню до яких-небудь соціальних спільностей (національних, класових, культурних). До маргіналів він відносить декласованих представників робочих, колгоспників, інтелігенції [4, 27]. Маргіналами, зазвичай, називають осіб, що знаходяться між двома культурними групами і стикаються з дилемою до якої приєднатися; які культурні цінності, норми прийняти [5,93].

У теорії права маргінальність розглядається тільки стосовно поняття “маргінальна поведінка”. В юридичній науці, термін “маргінальна поведінка” став використовуватись в кінці 60-х на початку 70-х року ХХ століття. Мова йшла про поведінку, що ґрунтується на інших, ніж пошана до права, мотивах. Тобто, підпорядкування правовим розпорядженням, відбувається через острах перед можливістю застосування заходів державного примусу. Така поведінка визначалася як законослухняна, по відношенню до вимог права, що не виражає пошани до права взагалі, при якому бажання особи, цілі та інтереси розходяться з суспільними, але особа свідомо підпорядковує свою поведінку інтересам суспільства [6, 326-327]. Маргінальна поведінка із самого початку стала розглядатися як небажана у зв’язку з її нестійким характером і великою вірогідністю її перетворення в протиправну поведінку, проте, правознавці лише обмежуються констатацією факту наявності такої поведінки (її відсутність в суспільстві неможлива). Конкретні причини в умовах появи осіб з такою поведінкою в рамках теорії права не вивчалися, а розглядалися, в основному, такими науками, як соціологія і кримінологія.

Вплив маргінальності на правовідносини і поведінку особи набагато глибше і полягає не тільки в аналізі специфічної форми правомірної поведінки осіб. Враховуючи лише граничне положення деяких категорій громадян не можна розкрити суть маргінальності, її дію на правовідносини в суспільстві. У зв’язку з цим, на нашу думку, маргінальність необхідно розглядати, по-перше, як один з видів деформації правосвідомості, враховуючи правову кризу особи, а по-друге, як граничне положення певних категорій громадян, пов’язане з тим, що їх правовий стан не був врегульований в українському законодавстві належним чином.

На наш погляд, маргінальність є свого роду “кризою” правомірної поведінки, з якої під впливом соціальних обставин є два виходи: або особа стає правопорушником або її поведінка починає базуватись визнанні пріоритету права в якості основного регулятора поведінки. Суспільна небезпека маргінальної поведінки полягає в тому, що існує велика вірогідність того, що її суб’єкт, за наявності можливості уникнути покарання, вчинить правопорушення. Відсутність внутрішніх стримуючих мотивів і регуляторів поведінки призводить до того, що як тільки острах перед покаранням зникає або виникає можливість уникнути юридичної відповідальності людину більше ніщо не зупиняє перед вчиненням правопорушення. Починає переважати прагнення особи поліпшити матеріальне становище, навіть якщо для цього необхідно порушити правові розпорядження. Ситуацію посилює і те, що в даний час маргінальність не залежить від соціального положення індивіда.

Таким чином, маргінальність, в більшому ступені є небажаним явищем для життя суспільства, потребує визначення причин її появи, умов її існування і розповсюдження в суспільстві, а також знаходження дієвих шляхів її подолання.

Список використаних джерел:

1. Park R.T. Human migration & the marginal man. // American Journal of Sociology. – Chicago, 1928. – № 6. – P. 881-892.

2. Stonequist E.V. The Marginal Man. A study in personality and culture conflict. – New-York: Russel & Russel, 1961. – P. 45 – 48.

3. Маркс К, Энгельс Ф. – Сочинения: В 30 т. Т. 23. – М. : Политиздат, 1961. – 907 с.

4. Стариков Е. Маргиналы и маргинальность в советском обществе // Рабочий класс и современный мир. – 1989. – № 4. С. 142 – 155.

5. Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х т. Т. 2: Теория права / Под. ред. М.П. Марченко. – М., 2001. – 528 с.

6. Социология преступности. – М. : Прогресс, 1966. – 313 с.

МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОКОЛІНЬ ПРАВ ЛЮДИНИ

admin — Sun, 01 Jun 2014 13:18:46 +0000

Слюсар Костянтин Сергійович,

здобувач кафедри теорії держави та права

Київського національного університету внутрішніх справ

Покоління прав людини доволі різноманітні, оскільки вони відображають багатогранність людської особи, в якій поєднуються природний, соціальний і духовний початки. Людина – істота мисляча, що створює, руйнує, і переживає. Особа – це і громадянин, і громадський діяч, і сім’янин, і робітник. У конкретної особистості ці особливості поєднуються в пропорції, що притаманна лише цій особі та надає їй своєрідності, неповторності та самобутності. Права людини виступають життєвою необхідністю для самовираження особи. Лише володіння правами і основними свободами створює належні умови для вільного саморозвитку та самоврядування особистості.

Аналіз сучасної наукової літератури, свідчить про зацікавленість наукових кіл методологічними аспектами прав людини в сучасному суспільстві та державі. [1, 89-101; 2, 35-40; 3, 459-495; 4, 35-40] Це і зрозуміло, бо, як пише Д.Л.Керімов, соціалізація людини, її перетворення в особистість відбувається завдяки активній участі в суспільному і державному житті, корисній праці, всебічній освіті, спілкуванню і взаємодії з іншими людьми. Всі цінності як суспільства так і держави створюються руками, розумом і творчістю особи. [5, 68]. Разом із тим, слід зазначити, що деякі основоположні питання прав людини в теорії держави і права висвітлено ще недостатнім чином, і передусім мова йде про проблеми діалектики прав людини і громадянина, духовно-етичну сутність прав людини, місце прав людини в структурі соціальних відносин, аспекти співвідношення та взаємозв’язку прав, свобод, законних інтересів, обов’язків і відповідальності людини в правовій державі. Оскільки всі ці проблеми відносяться до методології теорії прав людини, зупинимося на них докладніше.

Методологія прав людини виступає складовою частиною філософської антропології, найважливішим завданням якої є дослідження природи людини, що виступає джерелом її невід’ємних прав і свобод. Основними питаннями дослідження є феноменологія та онтологія, що розкривають права людини як його атрибутивну властивість, що формується в контексті соціального буття. Академік В.С. Нерсесянц писав, що на відміну від більшості політичних філософій, що мають імперативний характер, ідеологія прав людини за своєю суттю плюралістична. Вона припускає нескінченну різноманітність форм соціальної організації, надає людині максимальну можливість особистого вибору. [6, 611-613] Отже, методологічні аспекти теорії прав людини вельми складні та багатоаспектні. Саме тому, необхідно виділити та проаналізувати різноманітні методи даної теорії як нового напряму юридичної науки, тобто всю сукупність прийомів, способів та засобів вивчення відповідних норм права та правозахисної діяльності різних суб’єктів в суспільстві.

Ми вважаємо, що методи теорії прав людини можна поділити на

- загальні, тобто такі, що поширюються на всі юридичні науки і всі напрями самої теорії прав людини;

- приватні, використовуються для вивчення різноманітних аспектів і сторін законодавства про права та свободи людини і громадянина та сучасної теорії прав людини в цілому.

Провідне місце серед загальних методів вивчення проблем прав людини належить історичному методу, системному підходу, системному аналізу та синтезу. Це підтверджується тим, що: історичний метод передбачає конкретно-історичний та історико-емпіричний аналіз проблем поколінь прав людини, включаючи дослідження того, як виникло те або інше покоління прав людини, які основні етапи в своєму розвитку воно пройшло, чим воно стало тепер і які його історичні перспективи; системний підхід дозволяє розглядати всі норми, що містять права людини, як систему, як єдине ціле в тісному зв’язку і взаємодії з іншими правовими нормами і інститутами, прослідкувати з системних позицій правозахисну діяльність різноманітних суб’єктів; системний аналіз дозволяє розподілити всю сукупність прав людини на певні покоління, дати їх характеристику, показати найбільш ефективні; за допомогою синтезу ми можемо об’єднати в єдине ціле певні досліджувані компоненти, властивості та відносини, що були виділені в процесі системного аналізу.

До приватних методів перш за все слід віднести: метод дозволу (передбачає такий характер правозахисної діяльності суб’єктів, за якого їм надається свобода при реалізації своїх цілей і завдань, тобто, особа реалізує їх на власний розсуд). При цьому в процесі реалізації даного методу можуть використовуватися й інші способи та прийоми – делегуючий (передача повноважень), рекомендаційний (припускає видачу рекомендацій), санкціонуючий (дозволяючий); обмежувально забороняючий метод (полягає в регламентації та встановленні для даних суб’єктів певних заборонювальних заходів, які слід втілити на практиці).

У світлі викладеного методологічні аспекти теорії прав людини можна досліджувати в широкому і вузькому значені, що, на нашу думку, дозволить висвітлити різні рівні та динаміку проблем, що досліджуються.

Список використаних джерел:

Колотова Н.В. Права человека: итоги века, тенденции, перспективы // Государство и право. – 2001. – № 5. – С. 87-102.
Права человека и процессы глобализации современного мира / М. М. Бринчук [и др.] ; отв. ред. Е. А. Лукашева ; Институт Государства и Права РАН. – М. : НОРМА, 2005. – 464 с.
Карташкин В.А. Права человека: международная защита в условиях глобализации. – М.; НОPMA-ИНФРА-М, 2009. – 288 с.
Ограничение прав и свобод человека и гражданина (теоретический аспект). Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 / Беломестных Л.Л. – М., 2003. – 180 c.
Керимов Д.А. Проблемы общей теории права и государства. В 3-х тт. – Т.1. Социология права. – М. : НОУ СГИ, 2001. – 266 с.
Нерсесянц B.C. Философия права. – М. : НОРМА-ИНФРА-М, 2009. – 848 с.

МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПРАВОРОЗУМІННЯ

admin — Sun, 01 Jun 2014 13:16:46 +0000

Карпенко Тетяна Олександрівна,

здобувач кафедри теорії держави та права

Київського національного університету внутрішніх справ

Право є явищем яке має зберегти соціальну єдність, забезпечити порядок у суспільних зв’язках, гідні умови для існування людини і громадянина та допомагати розвитку суспільства. Адекватність права потребам сучасного суспільства є основою забезпечення цілісності, стабільності та згоди у державі і є запорукою демократичного розвитку суспільства. Протягом історичного розвитку людства виникали різні теоретичні уявлення про те, що таке право, в чому його соціальна цінність, яким чином воно може виступати засобом регулювання та охорони суспільних відносин.

У сучасній юридичній науці продовжується процес модернізації правової доктрини, який безумовно пов’язаний з набуттям Україною незалежності та зміною ціннісних пріоритетів у суспільно-політичній свідомості. Аналіз підходів до праворозуміння, що існували у правовій думці протягом розвитку людської цивілізації, перегляд існуючих підходів до нього, а також формування нових моделей праворозуміння мають важливе значення у процесі формування сучасної юриспруденції. Процес переосмислювання основних юридичних понять, категорій, дефініцій зумовлює розроблення нових теоретичних конструкцій та моделей правового регулювання.

Деякі автори вважають, що праворозуміння – це відображення у людській свідомості за допомогою використання терміну “право” тих явищ, які є істотними для існування й розвитку суб’єкта. До таких явищ (феноменів) найчастіше належали й належать певні людські можливості (свободи), відносини, інтереси (потреби), дії, а також їх психічні відображення (правила поведінки, ідеї, почуття тощо) [1]. Інші автори зазначають, що праворозуміння це наукова категорія, яка відображає результат процесу пізнання сутності права [2]. Треті – підкреслюють необхідність розуміння права як сукупності правових явищ та наукових категорій, за допомогою яких здійснюються зв’язки права з іншими соціальними явищами. [3]

Отже, у юридичній науці не існує єдиного підходу до того, що слід вважати правом, а це, в свою чергу, зумовлює відсутність виваженої правової політики у самій державі. Саме тому завдання по формуванню позитивно орієнтованої правосвідомості населення країни є першочерговим.

Проте, слід зазначити, що в правовій ідеології суспільства відбулися певні негативні процеси, які зумовили падіння престижу права. У суспільну свідомість та повсякденне життя українського суспільства укорінилися елементи субкультури злочинного середовища. Порушення норм права стає буденністю.

Велику роль у процесі зменшення антиправових та антисоціальних настроїв у суспільстві відіграють правоохоронні органи. Однак дослідження, що проводяться останнім часом, свідчать про невдоволеність населення результатами їхньої роботи, в тому числі це стосується і міліції.

Вирішенню вищезазначених проблем, перш за все, має передувати комплексне вивчення основних сучасних підходів до розуміння права. Розроблення науково обґрунтованих теоретичних та практичних рекомендацій сприятиме вдосконаленню механізму правового регулювання в державі.

Список використаних джерел:

1. Шокумов Ю.Ж. Проблемы современного правопонимания : Уч. пособие. – Нальчик: КБГУ, 2000. – 37 с.
2. Демиденко Г.Г. История учений о праве и государстве: курс лекций. – Х. : Факт, 2001. – 383 с.
3. Бурдяк В.І. Становлення і розвиток соціологічної концепції права. – Чернівці: Рута, 2001. – 84 с.