GOAL » Інститут цивільних правовідносин – голова О. Г. Братель, кандидат юридичних наук, доцент

ВІДЗИВ доктора юридичних наук, доцента В.А.Ліпкана на автореферат дисертації Давидової Ірини Віталівни на тему: «Правочини та їх недійсність в інформаційному суспільстві»

admin — Thu, 15 Nov 2018 16:39:44 +0000

До спеціалізованої вченої ради

Д 41.086.03 Національного університету

«Одеська юридична академія»

65009, м. Одеса, вул. Фонтанська дорога, 23

Тема дисертації Давидової І.В. є актуальною з огляду на формування як інформаційного, так і кібернетичного суспільства. Сучасні тренди розвитку суспільних відносин, впровадження в суб’єктний склад правовідносин штучного інтелекту, поява нових видів загроз національній безпеці зумовлюють звернення уваги до даних проблем саме цивілістів. Відзначу, що здебільшого проблематики формування та розвитку інформаційного суспільства аналізується в працях вчених інформаційників та адміністративістів, поінколи теоретиків, водночас значний пласт питань, передусім цивільно-правового характеру лишаються поза увагою. Відтак, звернення Давидової І. до їх розв’язання викликає схвалення і підтримку.

Теоретичне значення вказаної роботи полягає у формуванні на основі комплексного дослідження теоретичних та практичних проблем правочинів та їх недійсності в інформаційному суспільстві.

Автореферат дисертації відповідає встановленим МОН України вимогам, що ставляться до його змісту та форми. Структурно дослідження побудовано логічно, розділи і підрозділи є взаємопов’язаними між собою.

В результаті ознайомлення з авторефератом дисертації висновую, що авторкою в повному обсязі досягнуто мету та виконані поставлені завдання, а вірно визначені предмет та об’єкт дисертації роботи уможливили І.В. Давидовій дійти науково аргументованих висновків, які мають вагоме як теоретичне, так і практичне значення.

Положення, які виносяться на захист, є цікавими, новими та заслуговують на увагу. Особливо слід відмітити запропоновані авторкою концепція правочину та його недійсності в інформаційному суспільстві, авторське визначення поняття «ІТ-правочин» та їх класифікацію.

Позитивна оцінка автореферату дисертації І.В. Давидової супроводжується наявністю деяких дискусійних моментів, які потребують додаткової аргументації під час захисту.

По-перше, потребує уточнення під час захисту розуміння автором сутності перехідних правочинів та співвідношення перехідних та нових правочинів.

По-друге, з тексту автореферату не вбачається аргументації на користь того, що «віртуальне майно» є об’єктом права інтелектуальної власності, тому це питання потрібно розкрити під час захисту.

Натомість, вказані зауваження вказують на дискусійність обраної теми, її наукову новизну та не впливають на позитивне враження від рецензованого автореферату дисертації.

Отже, автореферат дисертації свідчить про самостійність наукових обґрунтувань дослідженої проблеми, цілісність наукової розвідки, практичне значення отриманих результатів дослідження. Виходячи із змісту автореферату дисертації та публікацій дисертантки за обраною темою, можна констатувати, що дисертація І.В. Давидової на тему «Правочини та їх недійсність в інформаційному суспільстві», що подана на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук відповідає встановленим вимогам, а її авторка заслуговує на присудження їй наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право.

Президент

Глобальної організації

союзницького лідерства

доктор юридичних наук, доцент В.А.Ліпкан

ЗМІСТ ДОГОВОРУ ДОВІЧНОГО УТРИМАННЯ (ДОГЛЯДУ)

admin — Tue, 05 Sep 2017 14:17:45 +0000

Ткаченко Максим Володимирович,

ад’юнкт кафедри цивільного права і процесу

Національної академії внутрішніх справ

Питання змісту договору довічного утримання (догляду) у чинному законодавстві до цього часу залишається не врегульованим. На загальному рівні на даний різновид договорів поширюються вимоги частини 1 статті 203 ЦК України [1], згідно із якою, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Крім того, у питанні законодавчого регулювання змісту договору довічного утримання (догляду) слід звернутися до частини 1 статті 628 ЦК України [1], відповідно до якої зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

У загальній теорії договірного права під змістом договору, зазвичай, прийнято розуміти все те, про що сторони домовляються вчинити [2, с.9]. Відносно довічного утримання (догляду), сучасні вчені вважають, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства [3, с.15].

Р.О. Стефанчук вважає, що зміст договору довічного утримання (догляду) становлять права відчужувача та обов’язки набувача [4, с.195].

Г.Б. Яновицька, В.О. Кучер та інші автори вважають, що за договором довічного утримання набувач крім обов’язків, має бути наділений також правами. До таких науковці пропонують включати наступні права набувача [5, с.280]:

– у разі неможливості подальшого виконання обов’язків набувача з підстав, що мають істотне значення, передати їх іншій особі за її згодою та згодою відчужувача (частина 1 статті 752 ЦК України);

– вимагати розірвання договору довічного утримання (догляду) за рішенням суду (п. 2 частини 1 статті 755 ЦК України);

– на залишення за ним права власності на частину майна за рішенням суду при розірванні договору у зв’язку з неможливістю його подальшого виконання з підстав, що мають істотне значення (частина 2 статті 756 ЦК України).

О.С. Іоффе вказує, що дії з передачі майна за договором довічного утримання у власність набувача здійснюються відчужувачем у момент укладення договору. Відповідно науковець переконаний, що відносно обов’язків відчужувача йтиметься виключно у випадках, коли договір укладений, однак майно набувачеві не передане, хоча й має бути переданим [6, с.298].

Натомість основне значення, на думку О.С. Іоффе мають обов’язки набувача, що охоплюються поняттям матеріального забезпечення у натурі. Форми такого забезпечення конкретизуються у наданні наступних благ [6, с.298-299]:

- житла;

- харчування;

- догляду;

- допомоги.

О.М. Великорода у власному дослідженні доходить висновку, що структура прав і обов’язків сторін договору довічного утримання (догляду) включає: а) права відчужувача та зустрічні обов’язки набувача; б) можливості обох сторін по реалізації певної поведінки; в) кредиторські обов’язки відчужувача [3, с.16].

Всі обов’язки набувача, на думку О.М. Великороди, можна поділити на кілька груп: а) забезпечення житлом; б) забезпечення харчуванням; в) догляд за відчужувачем; г) послуги по наданню допомоги відчужувачу, та інші види послуг. Аналізуючи права та обов’язки сторін договору довічного утримання (догляду), О.М. Великорода звертає увагу на те, що Цивільний кодекс України передбачає певні можливості для суб’єктів даного зобов’язання: заміни набувача; заміни майна, яке було передане набувачеві; розірвання договору довічного утримання (догляду); зміни договору. На думку дисертанта, в даних випадках ми маємо справу не з правами, а тільки з можливостями. Адже суб’єктивне цивільне право складається з права на власні дії; права вимагати від інших осіб поведінки, яка забезпечує здійснення своєї діяльності і права вимагати застосування засобів примусу до зобов’язаних осіб. А у вищенаведених випадках існує тільки право на власні дії; інші елементи суб’єктивного цивільного права в даних ситуаціях можна реалізувати тільки за наявності певних підстав. В структуру зобов’язання по довічному утриманню (догляду) входять також кредиторські обов’язки відчужувача. Суть їх полягає в тому, що останній зобов’язаний забезпечити можливість виконання набувачем своїх обов’язків [3, с.16].

Узагальнюючи результати аналізу наукової думки з питання змісту договору довічного утримання (догляду) можемо дійти висновку, що переважна більшість авторів пропонує включати до змісту даної категорії договорів права (у деяких наукових роботах також і обов’язки) відчужувача та обов’язки (подекуди також і права) набувача.

З даного питання ми вважаємо за необхідне приєднатися до наукової позиції С.О. Бородовського, який зазначає: «…після укладення договору його істотні умови не перетворюються безслідно у права і обов’язки сторін. У змісті договору протягом його дії постійно повинні бути присутні три групи істотних умов: 1) істотні умови про предмет договору; 2) істотні умови, які визнані такими за законом; 3) істотні умови, необхідні для даного виду договору. Такі істотні умови можуть бути змінені, але не виключені зі змісту договору» [7, с.6].

Тоді до змісту договору довічного утримання (догляду), на наше переконання має бути включений такий обов’язковий елемент, як «істотні умови договору».

Що стосується питання прав та обов’язків сторін договору довічного утримання (догляду) маємо зауважити наступне.

Не викликає сумніву необхідність включення до змісту договору довічного утримання такого елементу, як «обов’язки набувача». Така необхідність випливає із самої сутності договору довічного утримання, за яким відчужувач передає набувачеві у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача або третю особу, визначену у договорі, утриманням та (або) доглядом довічно. Стосовно питання, які саме обов’язки набувача мають входити до змісту договору, ми приєднуємося до позиції тих науковців, які вважають, що форми такого забезпечення виражаються в наданні наступних благ [8, с.8-9]:

- житла (відчужувачеві повинна бути надана ізольована кімната, як правило, це житло надається відчужувачеві саме в тому житловому приміщенні, право власності на яке переходить набувачу за договором, в інших випадках повинно бути вказано місцезнаходження житла, кімнати, розмір тощо);

- харчування (поділяється на два варіанти: а) види харчування, що повинні надаватись; б) конкретні види харчування в договорі не визначаються, а лише вказується, що набувач повинен забезпечувати відчужувачу майна необхідне харчування);

- догляду (конкретні форми догляду в залежності від стану здоров’я відчужувача);

- допомоги (відчужувач може вимагати різних видів допомоги. Наприклад, отримання грошей за переказами, посилок, прибирання житла тощо).

Відповідним чином слід також визнати беззаперечною необхідність включення до змісту договору довічного утримання (догляду) зустрічних прав відчужувача вимагати від набувача виконання його обов’язків, зазначених у попередньому пункті.
Питання включення до змісту договору довічного утримання (догляду) такого елементу як «права набувача» слід вирішити виходячи із положень чинного законодавства. Аналіз змісту Глави 57 ЦК України дозволяє виокремити наступні права набувача:

- право на отримання у власність житлового будинку, квартири або їх частини, іншого нерухомого майно або рухомого майна, яке має значну цінність (частина 1 статті 744 ЦК України [1]);

- право на перегляд обсягу зобов’язань у разі смерті одного із співвласників відчуженого майна (частина 1 статті 747 ЦК України [1]);

- право на розподіл витрат на поховання відчужувача із спадкоємцями, до яких перейшла частина майна відчужувача (частина 3 статті 749 ЦК України [1]);

- право на передачу обов’язків члену своєї сім’ї або іншій особі у разі неможливості подальшого виконання обов’язків з підстав, що мають істотне значення (частина 1 статті 752 ЦК України [1]);

- право на перегляд обсягу зобов’язань у разі заміни речі, яка була передана за договором, на іншу річ (частина 1 статті 753 ЦК України [1]);

- право ініціювати розірвання договору у судовому порядку без необхідності пояснення та обґрунтування причин (частина 1 статті 755 ЦК України [1]);

- право власності на частину майна у разі розірвання договору у зв’язку з неможливістю його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення (частина 2 статті 756 ЦК України [1]).

Із попереднього пункту випливає ряд обов’язків відчужувача:

- передати у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність (частина 1 статті 744 ЦК України [1]);

- переглянути обсяг зобов’язань набувача у разі смерті одного із співвласників відчуженого майна (частина 1 статті 747 ЦК України [1]);

- погодити особу, якій будуть передані обов’язків набувача за договором у разі неможливості подальшого виконання фізичною особою обов’язків набувача, або відмовитись від надання такого погодження (частина 1 статті 752 ЦК України [1]);

- переглянути обсяг зобов’язань набувача у разі заміни речі, яка була передана за договором, на іншу річ (частина 1 статті 753 ЦК України [1]).

Підсумовуючи отримані результати, ми вважаємо, що зміст договору довічного утримання (догляду) становлять істотні умови договору, права та обов’язки сторін договору (як відчужувача, так і набувача), а також – інші умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними.

ЛІТЕРАТУРА

Цивільний кодекс України : Закон України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 40—44 (зі змінами).
Апанасюк М. П. Договір ренти : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора юр. наук : спец. 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Микола Петрович Апанасюк. — Харків, 2004. — 17 с.
Великорода О. М. Договір довічного утримання : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Олександр Михайлович Великорода. — Івано-Франківськ, 2006. — 25 с.
Цивільне право України [Текст] : навч. посібник / Ю. В. Білоусов, С. В. Лозінська, С. Д. Русу та ін.; За ред. Р. О. Стефанчука ; М-во освіти і науки України. — К. : Прецедент, 2004. — 448 с.
Цивільне право України : [навч. посібник] / [кол. авторів; за ред. Г. Б. Яновицької, В. О. Кучера]. — Львів : Львівський державний університет внутрішніх справ, 2011. — 468 с.
Иоффе О. С. Обязательственное право / О. С. Иоффе. — М. : Юридическая литература. — 1975. — 880 с.
Бородовський С. О. Укладення, зміна та розірвання договору у цивільному праві України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Станіслав Олександрович Бородовський. — Харків, 2005. — 20 с.
Довічне утримання (догляд) / [Л. М. Горбунова, С. В. Богачов, І. Ф. Іванчук та ін.]. — К. : Поліграф-Експрес, 2006. — 41 с.

ГРОШОВА ОЦІНКА МАТЕРІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЯК ІСТОТНА УМОВА ДОГОВОРУ ДОВІЧНОГО УТРИМАННЯ (ДОГЛЯДУ)

admin — Tue, 08 Aug 2017 04:08:09 +0000

Ткаченко Максим Володимирович,

ад’юнкт кафедри цивільного права і процесу

Національної академії внутрішніх справ

Згідно із п. 2 частини 1 статті 638 ЦК України [1], істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Ґрунтуючись на положеннях ЦК України, сучасні науковці зазвичай виокремлюють три групи істотних умов: 1) істотні умови про предмет договору; 2) істотні умови, які визнані такими за законом; 3) істотні умови, необхідні для даного виду договору [2, с.6].

О.М. Великорода істотні умови договору довічного утримання (догляду) пропонує поділити на три групи: а) умови про предмет договору (майно, яке відчужується, зміст утримання та догляду); б) умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду (грошова оцінка щомісячного матеріального забезпечення); в) умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (умови про сплату набувачем неустойки за прострочення виконання його обов’язків) [3, с. 15].

Для договору довічного утримання главою 57 ЦК України [1] не визначено перелік істотних або необхідних умов. Разом із цим, відповідно до статті 751 ЦК України [1], матеріальне забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачу, підлягає грошовій оцінці. Така оцінка підлягає індексації у порядку, встановленому законом. Отже, можемо дійти висновку, що грошова оцінка матеріального забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачу, є однією із істотних умов договору довічного утримання (догляду), що визначена законом як істотна або є необхідною для договорів даного виду.

Стосовно індексації грошової оцінки матеріального забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачу, необхідно зауважити, що вказана норма законодавства наразі не має практичного застосування з наступних причин.

На цей час індексація матеріального забезпечення здійснюється відповідно до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» [4]. Згідно із статтею 2 вказаного закону [4], індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру: пенсії; стипендії; оплата праці (грошове забезпечення); суми виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування; суми відшкодування шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, а також суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди в разі втрати годувальника; розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі. Також у частині 2 статті 2 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» [4] зазначено, що Кабінет Міністрів України може встановлювати інші об’єкти індексації, що не передбачені частиною першою цієї статті.

Порядок проведення індексації грошових доходів населення затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078 [5]. Згідно зі статтею 2 вказаного Порядку [5], індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру: пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (при цьому, як слідує із подальшого тексту Порядку [5], йдеться про грошове утримання, що виплачується замість пенсії); стипендії; оплата праці найманих працівників підприємств, установ, організацій у грошовому виразі; грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби; розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі; суми виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування; суми відшкодування шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, а також суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника.

Таким чином, у законодавстві, окрім ЦК України [1], не міститься згадок про порядок індексації грошової оцінки матеріального забезпечення за договором довічного утримання (догляду). У зв’язку із викладеним, відповідна норма статті 751 ЦК України [1] не може бути застосована до досліджуваної категорії договорів.

На користь викладеного свідчать також матеріали судової практики.

Так, згідно із рішенням Київського районного суду м. Одеси у справі №520/9473/16-ц від 13.02.2017 [6] було встановлено, що 23.12.2010 року ОСОБА_1 (відчужувач) та ОСОБА_7 (набувач) уклали та нотаріально посвідчили договір довічного утримання (догляду), відповідно до умов якого відчужувач передає у власність, а набувач отримує квартиру під № 40 що знаходиться в місті Одесі, по проспекту Маршала Жукова, у будинку під № 31 взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням (доглядом) довічно на умовах цього договору. Відповідно до п. 7 даного договору ОСОБА_7 зобов’язується довічно утримувати ОСОБА_1, при цьому сторони домовились, що утримання (догляд), у тому числі забезпечення харчуванням, одягом, необхідною, допомогою, включаючи і медичну, має грошовий еквівалент і оцінюється сторонами за спільною згодою у розмірі 550 гривень на місяць, які будуть надаватися відчужувачу щомісячно.

При цьому, суд критично оцінив посилання сторони позивача на підставу для розірвання договору довічного утримання як то на не проведення індексації грошового забезпечення відповідно до вимог закону, оскільки компенсації, за нормами статті 751 ЦК України, підлягає грошова оцінка матеріального забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачу, а позивачу матеріальне забезпечення за умовами договору, не надавалося. Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» передбачена індексація пенсій, стипендій, оплат праці, сум виплат, що здійснюють відповідно до законодавства про загальнообовязкове державне соціальне страхування, сум відшкодування шкоди, розмір аліментів, визначених у твердій грошовій сумі. Такий перелік, на переконання суду, є вичерпним, а отже позовні що ґрунтуються на нездійсненні відповідачем індексації плати за спірним договоромє безпідставними.

Враховуючи викладене, ми вважаємо, що існує необхідність розширення переліку об’єктів індексації грошових доходів населення, закріплених статтею 2 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» [4], шляхом включення до нього грошової оцінки матеріального забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачу за договором довічного утримання (догляду).

ЛІТЕРАТУРА

Цивільний кодекс України : Закон України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 40—44 (зі змінами).
Бородовський С. О. Укладення, зміна та розірвання договору у цивільному праві України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Станіслав Олександрович Бородовський. — Харків, 2005. — 20 с.
Великорода О. М. Договір довічного утримання : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Олександр Михайлович Великорода. — Івано-Франківськ, 2006. — 25 с.
Про індексацію грошових доходів населення : Закон України від 3 липня 1991 р. № 1282-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 42. — С. 551 (зі змінами).
Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів населення : постанова Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078 / Офіційний вісник України. — 2003. — № 29. — С. 137 (зі змінами).
Рішення Київського районного суду м. Одеси від 13.02.2017 по справі №520/9473/16-ц [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64925369.

ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ ІНСТИТУТУ ДОВІЧНОГО УТРИМАННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

admin — Tue, 30 May 2017 18:02:45 +0000

Ткаченко Максим Володимирович,

ад’юнкт кафедри цивільного права і процесу

Національної академії внутрішніх справ

У сучасній науці пануючою є наукова позиція, згідно із якою, вивчаючи певний правовий інститут перш за все необхідно звернутися до його виникнення та з’ясувати його правові корені, традиції та культуру, в яких він виник та розвивався [1, С.282]. Також історичний аспект, перш за все, завжди надає можливість проаналізувати походження, чинники розвитку та юридичну природу будь-якої правової конструкції.

В Україні становлення інституту довічного утримання проходило впродовж багатьох століть. Окремі питання розвитку даного інституту були розглянуті у наукових працях О. С. Йоффе, О. М. Великороди, О. І. Дзери, М. С. Долинської, Р. А. Майданика, І. В. Нестерової, І. Й. Пучковської, P. О. Стефанчука, О. С. Яворської. Однак, проблематика розвитку інституту довічного утримання потребує подальшого вивчення в українській юридичній науці, оскільки, як цілком слушно зауважує С.А. Пилипенко, «малодослідженість проблеми виникнення інституту довічного утримання може негативно впливати на послідовне реформування відносин по довічному утриманню (догляду), так як при цьому не враховується історичний досвід» [2, С.289].

Становлення інституту довічного утримання в Україні має свою тривалу історію, беручи початки ще з часів звичаєвого права традиційної української громади. Після розпаду середньовічної козацької держави українське суспільство вступило в епоху модернізації, і правова регламентація довічного утримання набрала договірних писаних форм, увійшовши до предметного поля дискусії цивілістів із приводу класифікації цього інституту та розміщення в конкретній галузі права. Але остаточно поняття довічного утримання в сучасному вигляді сформувалося лише на початку ХХІ ст. зі спеціальним правовим регулюванням та розумінням законодавця місця цього договору в системі цивільно-правових договорів [3, С.31].

Ми вважаємо, що історія становлення інституту довічного утримання в Україні, потребує удосконалення у частині своєї періодизації.

На наш погляд, є підстави виділяти не 2 і не 3 періоди (як це пропонують у своїх роботах, наприклад, С.А. Пилипенко [2], В.А. Рибачок [4], М.В. Ткаченко [3] та інші науковці), а аж 5 періодів, – 1) до 1922 р.; 2) 1922-1945 рр.; 3) 1945-1963 рр.; 4) 1963-2003 рр.; 5) 2003-2016 рр., – де другий і третій періоди відрізняються і від першого, і між собою різними історичними обставинами політико-ідеологічного ставлення до такого виду правочину, без надання йому самостійного значення. Зрештою, відсутність дискусії в часи раннього сталінізму та її поява і продуктивний розвиток саме в третьому періоді дозволили договору довічного утримання інституціюватися в Цивільному кодексі УРСР 1963 року.

Четвертий і п’ятий періоди наукового вивчення інституту довічного утримання в Україні відрізняються і від попередніх, і між собою тим, що вже визнають самостійність договору довічного утримання, детально його тлумачать, із тією лишень різницею, що розділяють радянський та сучасний український підхід до його вжитку. Потрібно також зауважити, що періоди наукової розробки цього виду правочину та періоди його запровадження не співпадають у часі, бо ж теоретичні дискусії цивілістів або не зустрічали розуміння з боку спочатку радянської системи, або ж «губилися» в масі багатьох інших проблем уже незалежної України 1990-х років.

Зокрема, О.М. Великорода етап самостійного розвитку інституту довічного утримання у цивільному праві України логічно і слушно поділяє на три періоди: 1) перший період (1964-1991), – який відзначається стабільністю інституту довічного утримання та ретельним дослідженням радянського законодавства в його договірній частині; 2) другий період (1991-2003), – коли в українському законодавстві відбуваються істотні зміни, котрі вплинули і на тлумачення договору довічного утримання; 3) третій (після 2004 року). Крім того, другий період позначений широкою науковою дискусією із обґрунтуванням потреби ухвалення сучасного Цивільного кодексу України і договору довічного утримання, зокрема, на якісно нових засадах [5, С.23].

Потрібно наголосити, що тільки з 1 січня 1964 р. в Україні на законних підставах діяло визначення договору довічного утримання. Цей правочин із безіменних перейшов у категорію іменних (тобто до таких, що мають легальну назву, представлені в Цивільному кодексі або в інших нормативних актах, що визначають поняття, коло прав та обов’язків сторін) [6, С.178-179].

ЛІТЕРАТУРА

Озернюк Г. В. Історичні джерела рентних правовідносин / Г. В. Озернюк // Актуальні проблеми держави і права. — 2010. — № 53. — С. 282—291.
Пилипенко С. А. Договір довічного утримання: історія становлення та розвитку / С. А. Пилипенко // Матеріали підсумкової науково-теоретичної конференції «Стан, проблеми та перспективи сучасної юриспруденції України в умовах євроінтеграції: правові та суспільні аспекти» (Київ, 23 квітня 2015 року). — К. : Нац. акад. внутр. справ. — 2015. — С. 289—292.
Ткаченко М. В. Історія розвитку договору довічного утримання / М. В. Ткаченко // Науковий вісник Ужгородського національного університету. — 2015. — № 35. — С. 29—32.
Рибачок В. А. Окремі аспекти становлення інституту довічного утримання / В. А. Рибачок // Часопис Київського університету права. — 2013. — № 4. — С. 191—194.
Великорода О. М. Договір довічного утримання : дис. канд. юр. наук : 12.00.03 / Олександр Михайлович Великорода. — Івано-Франківськ, 2006. — 193 с.
Заіка Ю. О. Українське цивільне право [Навч. посібник] / Ю. О. Заіка. — К. : Істина, 2005. — 312 с.

ІСТОТНІ УМОВИ ДОГОВОРУ ДОВІЧНОГО УТРИМАННЯ

admin — Wed, 17 May 2017 02:25:59 +0000

Ткаченко Максим Володимирович,

ад’юнкт кафедри цивільного права і процесу

Національної академії внутрішніх справ

Анотації

У роботі досліджено істотні умови договору довічного утримання. Деталізована класифікація істотних умов договору довічного утримання (догляду) за трьома групами: умови про предмет договору; умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів довічного утримання; умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Доведено, що предметом договору довічного утримання (догляду) є сукупність дій щодо забезпечення однієї сторони (відчужувача) утриманням та (або) доглядом довічно, а також – передачі іншій стороні (набувачеві) у власність житлового будинку, квартири або їх частини, іншого нерухомого майна або рухомого майна, яке має значну цінність. Визначені перспективні напрями подальших розвідок з досліджуваних питань.

Ключові слова: довічне утримання, опіка, піклування, опікування, допомога, забезпечення прав та інтересів, підопічні особи.

В работе исследованы существенные условия договора пожизненного содержания. Детализирована классификация существенных условий договора пожизненного содержания (ухода) по трем группам: условия о предмете договора; условия, которые определены законом как существенные или необходимые для договоров пожизненного содержания; условия, относительно которых по заявлению хотя бы одной из сторон должно быть достигнуто соглашение. Доказано, что предметом договора пожизненного содержания (ухода) является совокупность действий по обеспечению одной стороны (отчуждателя) содержанием и (или) уходом пожизненно, а также – передачи другой стороне (приобретателю) в собственность жилого дома, квартиры или их части, другого недвижимого имущества или движимого имущества, имеющего значительную ценность. Определены перспективные направления дальнейших исследований по рассмотренным вопросам.

Ключевые слова: пожизненное содержание, опека, попечительство, опека, помощь, обеспечение прав и интересов, подопечные лица.

In this work, the essential conditions of the contract for life-long maintenance are investigated. The classification of the essential terms of the contract of life-long maintenance (care) in three groups is detailed: conditions on the subject of the contract; Conditions that are defined by law as essential or necessary for life-long contracts; The conditions for which an agreement must be reached at the request of at least one of the parties. It has been proved that the subject of the contract for lifelong maintenance (care) is a set of actions to ensure the maintenance and (or) leaving for life by the one party (alienator), and also transferring to the other party (the acquirer) the ownership of an apartment house, apartment or part thereof, other real estate Or movable property of considerable value. Prospective directions of the further researches on the considered questions are determined.

Keywords: Lifelong maintenance, guardianship, guardianship, trusteeship, assistance, provision of rights and interests, trustees.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями.

Як зазначає А.В. Луць, визначення в законі переліку умов, які є істотними або необхідними для договорів даного виду, відображає специфіку конкретного виду договору і сприяє відмежуванню його від інших (споріднених) за юридичною природою договорів [3, с. 6]. Крім того, як вказує А.В. Євстігнєєв, розпорошення окремих умов договору по тексту закону без зазначення їх істотності значно ускладнює їх ідентифікацію як істотних та викликає спірні ситуації при їх застосуванні. Наприклад, одна із сторін може наполягати на тому, що конкретний нормативний припис є істотною умовою, водночас, інша сторона таке твердження заперечуватиме. За таких умов судова практика навряд чи буде послідовною та однозначною, що може негативно позначитися на стабільності цивільного обігу [4, с. 22–23].

За цих умов слід погодитися із А.В. Токуновою, яка вказує, що питання істотних умов є основоположним у дослідженні будь-якого договору, а їх визначення має не лише теоретичне, а й практичне значення [5, с. 245].

Враховуючи викладене, ми вважаємо дослідження істотних умов одним із обов’язкових етапів наукового аналізу проблематики договору довічного утримання в цивільному праві України.

Аналіз останніх досліджень і публікацій у яких започатковане розв’язання проблеми та виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячена стаття.

Проблематиці договору довічного утримання присвячені наукові праці О.М. Великороди, О.В. Дзери, М.С. Долинської, О.С. Іоффе, Н.С. Кузнєцової, А.О. Куртакової, В.О. Кучера, М.В. Лаптоша, Р.А. Майданика, Г.Б. Яновицької, та інших науковців

Однак ступінь дослідженості істотних умов договору довічного утримання наразі залишається недостатнім.

Постановка завдань.

Основними завданнями, розв’язанню яких присвячена дана стаття, є наступні.

Дослідити існуючі наукові підходи щодо істотних умов договору довічного утримання.
Надати пропозиції щодо удосконалення наукових підходів до проблематики істотних умов договору довічного утримання.

Виклад основного матеріалу.

У наукових колах питання про істотні умови договору утримання не отримало однозначної відповіді.

Так, Р.О. Стефанчук істотними умовами договору довічного утримання (догляду) вважає умови про предмет та оцінку матеріального забезпечення відчужувача [6, с.194].

До звичайних умов договору довічного утримання (догляду), на думку О.М. Великороди відносяться, зокрема, умови про заборону відчужувати передане набувачеві у власність майно за життя відчужувача; обов’язок набувача у разі смерті відчужувача поховати його. Випадкову умову договору довічного утримання (догляду) О.М. Великорода ілюструє на такому прикладі: за договором довічного утримання (догляду) відчужується будинок разом із земельною ділянкою, і при цьому передбачається право відчужувача користуватись частиною земельної ділянки [7, с. 15].

Автори навчального посібника [8] вважають, що єдиною істотною умовою договору довічного утримання є умова про предмет, що включає в себе:

– майно, що передається у власність набувача. У власність набувача може передаватися житловий будинок, квартира або їх частина, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність. Оскільки законодавець не визначає імперативно поняття значної цінності, це питання повинно вирішуватися сторонами за домовленістю. Таким рухомим майном можуть бути дорогоцінності, колекція живопису, антикварні речі тощо.

– довічне утримання та (або) догляд, якими повинен забезпечуватися відчужувач. Вони можуть виражатися у будь-якій формі, встановленій сторонами у договорі (наприклад, забезпечення житлом, харчуванням, придатним для носіння одягом та взуттям, лікувальними засобами, періодичними виданнями, прогулянками, належним відпочинком, надання необхідної допомоги, побутових послуг тощо). При цьому не вимагається, щоб їх вартість відповідала вартості майна, переданого у власність набувачеві, оскільки вона, насамперед, залежить від тривалості життя відчужувача. Єдиною умовою є грошова оцінка матеріального забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачеві. Вона підлягає індексації у порядку, встановленому законом. Для уникнення в майбутньому спорів між відчужувачем і набувачем, у договорі довічного утримання (догляду) слід визначити всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача, їх обсяг, періодичність та якість. У разі виникнення спору через неконкретне визначення обов’язків набувача або необхідність забезпечення відчужувача додатковими видами матеріального забезпечення та догляду, він має вирішуватися відповідно до засад справедливості та розумності. Крім того, коли набувач зобов’язаний забезпечити відчужувача або третю особу житлом у будинку (квартирі), що йому переданий, у договорі довічного утримання (догляду) має бути конкретно визначена частина помешкання, в якій дані особи мають право проживати [8, с. 278-279].

М.В. Лаптош та А.О. Куртакова вважають істотною умовою договору довічного утримання надання набувачем систематичного матеріального забезпечення відчужувачеві у вигляді житла, харчування, догляду та необхідної допомоги. Складовою частиною матеріального забезпечення відчужувача майна може бути догляд за ним. У договорі також має бути чітко обумовлено, в чому полягатиме цей догляд. Науковці також зазначають, що, аби уникнути спорів з цього приводу, необхідно у договорі визначити види, способи і форми такого догляду, їхню періодичність, якість та зміст [9, с. 60].

Таким чином, можемо дійти висновку, що серед дослідників договору довічного утримання відсутня єдність не лише щодо переліку істотних умов, але навіть щодо змісту такої обов’язкової істотної умови як предмет договору. Отже, результати дослідження ступеня наукової розробки проблематики істотних умов договору довічного утримання свідчать, що наразі дане питання не отримало однозначної відповіді у науковій літературі.

Аналіз нормативно-правової бази, якою врегульовані суспільні відносини у сфері довічного утримання, у розрізі істотних умов відповідного договору уможливлює дійти наступних висновків.

Глава 57 ЦК України [1] не містить конкретизованих положень, щодо істотних умов договору довічного утримання. Натомість у відповідних статтях йдеться лише про підстави, що мають істотне значення, та з яких є неможливим подальше виконання фізичною особою обов’язків набувача за договором довічного утримання (статті 752, 754 ЦК України [1]).

Поряд із цим, окремі положення Глави 57 ЦК України [1] містять згадки про умови договору довічного утримання, що можуть бути визначені як істотні. Так, наприклад, згідно зі статтею 750 ЦК України [1], набувач може бути зобов’язаний забезпечити відчужувача або третю особу житлом у будинку (квартирі), який йому переданий за договором довічного утримання (догляду). У цьому разі в договорі має бути конкретно визначена та частина помешкання, в якій відчужувач має право проживати тощо.

За цих умов, можемо дійти висновку, що окремі умови договору довічного утримання, які можуть бути ідентифіковані як істотні, не структуровані у відповідних положеннях ЦК України [1].

Значно більшою мірою дане питання деталізовано у документах Міністерства юстиції України, якими врегульований порядок нотаріальних дій відносно договору довічного утримання. А саме – у роз’ясненні Мінюсту України від 01.04.2011 «Особливості посвідчення договору довічного утримання (догляду)» [10].

У відповідності до вказаного документу, істотними умовами договору довічного утримання (догляду) є:

1) найменування (назва), місце проживання сторін (місцезнаходження сторін), ідентифікаційний номер – для фізичних осіб та ідентифікаційний код за даними ЄДРПОУ – для юридичних осіб;

2) предмет договору довічного утримання (житловий будинок, квартира або її частина, інше нерухоме або рухоме майно, яке має значну цінність);

3) відомості про документ, що підтверджує право власності на відчужуване за договором майно;

4) вартісна оцінка майна, що відчужується за договором (оцінка вартості відчужуваного майна визначається за згодою сторін; при встановленні оцінки вартості нерухомого майна, що є предметом договору, необхідно виходити з того, що вона не може бути меншою за інвентаризаційну оцінку такого майна, визначеною технічною документацією бюро технічної інвентаризації, відповідним органом державного земельного кадастру);

5) розмір (вартість) та форма надання утримання та (або) догляду, періодичність виконання обов’язків набувача (в договорі може бути вказано: коли саме, з якою періодичністю набувач повинен здійснювати надання допомоги на користь відчужувача майна);

6) строк чинності договору (термін дії договору довічного утримання (догляду));

7) місце виконання договору (якщо ж місце виконання зобов’язання не встановлено у договорі, то виконання провадиться (за зобов’язаннями про передавання нерухомого майна) за місцезнаходженням такого майна;

8) у разі зобов’язання набувача забезпечити відчужувача або третю особу житлом у будинку (квартирі), який йому переданий за договором довічного утримання (догляду), у тексті договору зазначається конкретно визначена частина помешкання, у якій відчужувач або третя особа має право проживати;

9) чітко встановлені права та обов’язки сторін та інші умови, встановлені за домовленістю сторін договору;

10) умови та підстави припинення чи зменшення обсягу обов’язків набувача перед відчужувачем; підстави та порядок розірвання договору довічного утримання (догляду);

11) момент виникнення права власності на майно, передане за договором;

12) відомості щодо забезпечення виконання договору (накладення заборони відчуження на майно).

Не заперечуючи практичної цінності деталізації істотних умов договору довічного утримання у вищезгаданому внутрішньому документі Мінюсту України, маємо звернути увагу на певні проблеми, пов’язані із застосуванням наведеного переліку у практичній та науковій діяльності.

За своїм правовим статусом такий документ як «роз’яснення Міністерства юстиції України» не є загальнообов’язковим для виконання з урахуванням тієї обставини, що у даному випадку документ не проходив реєстрації у Мінюсті із дотриманням встановленої у законодавстві процедури.
Безпосередньо назва документу «роз’яснення» свідчить про те, що навіть для структурних підрозділів Міністерства юстиції даний документ не є прямою вказівкою для виконання.
У відповідності до ЦК України [1], істотні умови договору, окрім предмету договору, можуть бути визначені законом, або за заявою хоча б однієї із сторін договору. Відтак, Мінюст України (окрім випадків, коли він виступає стороною договору) не наділений повноваженнями по встановленню істотних умов договору.
Положення досліджуваного документу потребують критичного осмислення з позицій наукової теорії та практики, враховуючи той факт, що процедури розробки і погодження даного документу залишається закритими для широкого загалу. Натомість у реквізитах зазначеного документу вказаний лише його одноособовий виконавець.

Підсумовуючи отримані результати, можемо дійти висновку про необхідність додаткового наукового аналізу істотних умов договору довічного утримання в межах нашого дослідження.

Ми підтримуємо наукову позицію В. С. Мілаш, яка вказує, що найпершою істотною умовою будь-якого договору є умова про предмет. Як зазначає науковець: «…це єдина умова, яка необхідна для всіх без винятку договорів. Усі інші умови можуть бути істотними у двох випадках: якщо це потрібно для врегулювання відповідного різновиду договору та коли сторони за власною ініціативою включать їх у зміст свого договору» [11, с. 38].

Відтак, важливого значення набуває питання про предмет договору довічного утримання.

В юридичній літературі до поняття «предмет договору» включають різні складові. І.В. Стрижак пропонує виокремлювати три групи підходів до визначення обсягу поняття «предмет договору». Перша збігається з позицією законодавця, висловленою в ЦК України, за якою предмет договору-правочину ототожнюється з об’єктом цивільних прав [12, с.125]. Наприклад, М.М. Агарков вважає предметом договору певну річ, з приводу якої укладається договір [13, с. 205]. Згідно із другою позицією до предмета договору включаються дії, що мають бути вчинені за договором [14, с.13] (як приклад – договір на виконання робіт). Окремі дослідники зазначають, що предмет договору може бути різним – як майно, так і певні дії або результат фактичних дій [15, с.431–432]. Відповідно до третьої позиції, автори зараховують до предмета договору як дії, що мають бути вчинені, так і речі, з якими чиняться відповідні дії. При цьому важко виділити однозначних прибічників тієї чи іншої позиції, тому що часто автори в межах однієї праці висловлюють протилежні думки [12, с.126].

Стосовно договору довічного утримання Р.О. Стефанчук вказує на специфіку предмету даного договору, яка полягає в тому, що, по-перше, для забезпечення утриманням та (або) доглядом може бути відчужено лише житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме або рухоме майно, яке має значну цінність, і, по-друге, утримання може здійснюватися в усіх видах матеріального забезпечення, як і догляд, за домовленістю між сторонами [6, с.194].

О.С. Яворська вважає, що у договорах ренти та довічного утримання (догляду) предметом є майно, що передається у власність та, відповідно: рента, що підлягає виплаті, суть утримання (догляду) (опис, оцінка тощо) та дії сторін як щодо передання майна, так і щодо виплати ренти та надання утримання (догляду) [16, с.10].

О.М. Великорода в договорі довічного утримання (догляду) пропонує розчленовувати предмет договору та об’єкт (юридичний і матеріальний). До предмету даного правочину, на думку вченого, відносяться: з одного боку нерухоме майно, а також рухоме майно, яке має значну цінність; а з іншого – послуги по утриманню та (або) догляду. Юридичним об’єктом договору довічного утримання (догляду) є дії набувача по утриманню та (або) догляду; а матеріальним об’єктом – жиле приміщення, яке надається для проживання відчужувача; продукти харчування; одяг і взуття; медикаменти тощо [7, с.12].

Результати аналізу судової практики у справах, пов’язаних із договірними зобов’язаннями довічного утримання, свідчать, що більшість спорів даної категорії, пов’язаних із предметом відповідних договорів, виникають саме з приводу нерухомого майна. Більше того, як свідчить проведений нами аналіз, у судовій практиці виключно майно розглядається у якості предмету договору довічного утримання. Натомість випадків включення до предмету досліджуваного договору безпосередньо довічного утримання або догляду нами не встановлено.

Підсумовуючи викладене, відкритим залишається питання як стосовно включення до предмету договору утримання (догляду) нерухомого майна або рухомого майно, яке має значну цінність, так і стосовно включення до предмету відповідного договору обов’язків набувача забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно питання залишається відкритим.

У даному питанні ми пропонуємо виходити із наукової позиції, найбільш точно сформованої у дослідженні С.І. Шимон [17]. На підставі аналізу розвитку наукової думки щодо об’єкту та предмету договору і цивільного правовідношення, автор доходить висновку, що предметом договору (як домовленості, юридичного факту) не виступають речі, майно; тому відповідні положення цивільного законодавства не є теоретично виваженими [17, с.63].

Як зазначає С.І. Шимон, об’єкти різних видів договірних зобов’язань можуть співпадати, тоді як предмет у кожного виду договору індивідуальний; предмет договору слугує критерієм розмежування різних видів у межах договорів одного типу. Предметом договору є основна дія (сукупність дій), яку необхідно вчинити задля досягнення мети договору; для пойменованих у законі договорів ця дія відображена у законодавчій дефініції договору. Правильно визначений предмет договору містить вказівку на каузу (юридично значиму мету договірного правовідношення) [17, с.63].

З урахуванням викладеного, ми вважаємо, що предметом договору довічного утримання (догляду) є сукупність дій щодо забезпечення однієї сторони (відчужувача) утриманням та (або) доглядом довічно, а також – передачі іншій стороні (набувачеві) у власність житлового будинку, квартири або їх частини, іншого нерухомого майна або рухомого майна, яке має значну цінність.

Повертаючись до загальної проблеми істотних умов договору довічного утримання (догляду), наступним етапом нашого дослідження має стати науковий аналіз такого різновиду істотних умов, як: «умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду», відносно предмету нашого дослідження.

Для окремих різновидів договорів у чинному ЦК України закріплений перелік істотних (необхідних) умов. Наприклад, у відповідності до частини 1 статті 695 ЦК України [1], істотними умовами договору про продаж товару в кредит з умовою про розстрочення платежу є ціна товару, порядок, строки і розміри платежів. Згідно із частиною 5 статті 810-1 ЦК України [1], істотними умовами договору оренди житла з викупом є: найменування сторін; характеристики житла, щодо якого встановлюються відносини оренди з викупом; строк, на який укладається договір; розміри, порядок формування, спосіб, форма і строки внесення орендних платежів та умови їх перегляду; умови дострокового розірвання договору; порядок повернення коштів у разі дострокового розірвання або припинення договору; права та зобов’язання сторін; відповідальність сторін; інші умови, визначені законом.

Також необхідно взяти до уваги положення частини 2 статті 377 ЦК України [1], згідно із якою, істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду (крім багатоквартирних будинків), є розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв’язку з переходом права власності на ці об’єкти.

Крім того, у відповідності до статті 750 ЦК України [1], набувач може бути зобов’язаний забезпечити відчужувача або третю особу житлом у будинку (квартирі), який йому переданий за договором довічного утримання (догляду). У цьому разі в договорі має бути конкретно визначена та частина помешкання, в якій відчужувач має право проживати.

Таким чином, ЦК України [1] не містить загального переліку умов, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів довічного утримання (догляду) в цілому. Натомість, згідно із чинним законодавством, залежно від особливостей договірних правовідносин, що виникають за договором довічного утримання (догляду), у тому чи іншому випадку істотними будуть наступні умови:

- грошова оцінка матеріального забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачу;

- розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить до набувача за договором довічного утримання (догляду) у зв’язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду (крім багатоквартирних будинків);

- дані щодо частини помешкання, в якій відчужувач або третя особа має право проживати, у випадку, коли за договором набувач зобов’язаний забезпечити відчужувача або третю особу житлом у будинку (квартирі), який йому переданий за договором довічного утримання (догляду).

Нарешті наступним видом істотних умов договору довічного утримання (догляду) є умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Слід зауважити, що надати вичерпний перелік даного виду істотних умов фактично неможливо. Зокрема, до істотних умов договору довічного утримання (догляду), щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди, можуть бути включені умови, про які міститься згадка у відповідних положеннях ЦК України [1]. Так, згідно із частиною 1 статті 749 ЦК України [1], у договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача. У відповідності до статті 753 ЦК України [1], набувач та відчужувач можуть домовитися про заміну речі, яка була передана за договором довічного утримання (догляду), на іншу річ. У цьому разі обсяг обов’язків набувача може бути за домовленістю сторін змінений або залишений незмінним.

Крім того, оскільки сторони не обмежені у праві визначення у договорі довічного утримання (догляду) додаткових істотних умов, до таких можуть бути включені і інші положення. Наприклад, згідно із рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 21.03.2016 по справі №638/18708/15-ц [18], відповідно до умов договору довічного утримання, відповідач взяла на себе певні зобов’язання по утриманню позивача, зокрема з підпункту 1 пункту 6 вбачається, що ОСОБА_2, зобов’язується довічно утримувати ОСОБА_1, забезпечувати грошовими ресурсами для задоволення потреб та створення умов для нормальної життєдіяльності, на які ОСОБА_1 самостійно буду забезпечувати себе харчуванням, одягом, необхідною допомогою включаючи і медичну, і має грошовий еквівалент і оцінюється сторонами за спільною згодою у розмірі 450,00 грн. (чотириста п’ятдесят) гривень на місяць, будуть надаватися відчужувачу щомісячно.

Згідно підпункту 2 пункту 6 договору, набувач зобов’язаний щомісячно сплачувати комунальні послуги за квартиру у терміни, встановлені відповідними договорами про надання таких послуг, незалежно від того, з ким вони укладені (Набувачем чи Відчужувачем). До оплачуваних комунальних послуг належать: експлуатаційні послуги, плата за користування природним газом, теплопостачанням, водопостачанням (гарячу та холодну воду) та електроенергія в обсязі до 150 кВт, абонентська плата за телефон, послуги соціального пакету кабельного телебачення та оплата послуг домофону. Крім того, у відповідності до пункту 7 договору, грошове утримання буде щомісячно виплачуватись, починаючи з моменту укладання цього договору до 10 числа поточного місяця переказом на рахунок ОСОБА_1 або поштовим переказом з доставкою додому за адресою: 61072, АДРЕСА_2. Сума грошового утримання підлягає індексації в порядку, якщо це не було заявлено відчужувачем, не вважатиметься істотним порушенням цього договору.

Далі суд дійшов висновку про те, що з позову вбачається, а також підтверджується матеріалами справи, що відповідач неодноразово порушувала строки виконання зобов’язання по виплаті належного грошового утримання, що є порушенням однієї із істотних умов договору, таких як предмет, строк (в даному випадку) і ціна [18].

Висновки та перспективи подальших розвідок.

Підсумовуючи отримані результати, можемо висновку про те, що істотні умови договору довічного утримання (догляду) можуть бути класифіковані за трьома групами.

1. Умови про предмет договору (сукупність дій щодо забезпечення однієї сторони (відчужувача) утриманням та (або) доглядом довічно, а також – передачі іншій стороні (набувачеві) у власність житлового будинку, квартири або їх частини, іншого нерухомого майна або рухомого майна, яке має значну цінність).

2. Умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів довічного утримання (грошова оцінка матеріального забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачу; розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить до набувача за договором довічного утримання (догляду) у зв’язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду (крім багатоквартирних будинків); дані щодо частини помешкання, в якій відчужувач або третя особа має право проживати, у випадку, коли за договором набувач зобов’язаний забезпечити відчужувача або третю особу житлом у будинку (квартирі), який йому переданий за договором довічного утримання (догляду)).

3. Умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (види матеріального забезпечення та догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача; дані щодо зміни (або залишення без змін) обсягу обов’язків набувача набувача у разі заміни речі, яка була передана за договором довічного утримання (догляду), на іншу річ; строки виконання зобов’язання по виплаті належного грошового утримання тощо).

За цих умов, перспективним напрямом подальших розвідок слід вважати дослідження суб’єктного складу договору довічного утримання.

ЛІТЕРАТУРА

Цивільний кодекс України : Закон України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 40—44 (зі змінами).
Бородовський С. О. Укладення, зміна та розірвання договору у цивільному праві України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Станіслав Олександрович Бородовський. — Харків, 2005. — 20 с.
Луць А. В. Свобода договору в цивільному праві України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Аліна Володимирівна Луць. — К., 2001. — 18 с.
Євстігнєєв А. Істотні умови договору за Цивільним та Господарським кодексом : порівняльний аспект / А. Євстігнєєв // Юридичний журнал. — 2006. — № 1. — С. 22—24.
Токунова А. В. Істотні умови договору факторингу / А. В. Токунова // Науковий вісник Херсонського державного університету. — 2014. — № 3. — С. 245—249.
Цивільне право України [Текст] : навч. посібник / Ю. В. Білоусов, С. В. Лозінська, С. Д. Русу та ін.; За ред. Р. О. Стефанчука ; М-во освіти і науки України. — К. : Прецедент, 2004. — 448 с.
Великорода О. М. Договір довічного утримання : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Олександр Михайлович Великорода. — Івано-Франківськ, 2006. — 25 с.
Цивільне право України : [навч. посібник] / [кол. авторів; за ред. Г. Б. Яновицької, В. О. Кучера]. — Львів : Львівський державний університет внутрішніх справ, 2011. — 468 с.
Лаптош М. В. Договір довічного утримання : питання теорії / М. В. Лаптош, А. О. Куртакова // Трипільська цивілізація. — 2012. — № 8. — С. 58—62.
Особливості посвідчення договору довічного утримання (догляду) : роз’ясненні Мінюсту України від 1 квітня 2011 р. [Електронний ресурс] : Офіційний портал Верховної Ради України. – Режим доступу: www.rada.gov.ua.
Мілаш В. Істотні умови договору і диспозитивність їх правового регулювання / В. Мілаш // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 7. — С. 36—39.
Стрижак І. В. Проблема визначення поняття «предмет договору» / І. В. Стрижак // Вісник Академії митної служби України. — 2010. — № 2. — С. 124—129.
Агарков М. М. Избранные труды по гражданскому праву : в 2 т. / М. М. Агарков. — М. : ЦентрЮрИнфо Р, 2002. — Т. 1. — 490 с.
Гражданское право : в 2 т. : учебник / отв. ред. проф. Е. А. Суханов. – М. : БЕК, 2000. – Т. 2. — 704 с.
Гражданское право : учебник / под ред. А. Г. Калпина, А. И. Масляева. — М. : Юристъ, 2000. — Ч. 1. — 719 с.
Яворська О. С. Договірні зобов’язання про передання майна у власність: цивільно-правові аспекти : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора юр. наук : спец. 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Олександра Степанівна Яворська. — К., 2011. — 38 с.
Шимон С. І. Об’єкт і предмет договору і цивільного правовідношення: нотатки до наукової дискусії / С. І. Шимон // Юридична Україна. — 2011. — № 4. — С. 58—64.
Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 21.03.2016 по справі №638/18708/15-ц [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/57525735.

СУБ’ЄКТНИЙ СКЛАД ДОГОВОРУ ДОВІЧНОГО УТРИМАННЯ

admin — Mon, 17 Apr 2017 09:24:47 +0000

Ткаченко Максим Володимирович,

ад’юнкт кафедри цивільного права і процесу

Національної академії внутрішніх справ

Анотації

У роботі досліджено суб’єктний склад договору довічного утримання. Обґрунтовано, що законодавчо закріплена конструкція, яка містить опис особи відчужувача, потребує удосконалення у частині вказівки на наявність у фізичної особи необхідного обсягу дієздатності для укладення договору довічного утримання. Уточнено положення щодо сторін договору довічного утримання, якими можуть бути: відчужувач (повнолітня дієздатна фізична особа) та набувач (повнолітня дієздатна фізична особа, або юридична особа). Визначені перспективні напрями подальших розвідок з досліджуваних питань.

Ключові слова: опіка, піклування, опікування, допомога, спосіб, охорона, забезпечення прав та інтересів, підопічні особи.

В работе исследован субъектный состав договора пожизненного содержания. Обоснована необходимость усовершенствования законодательно закрепленной конструкции, содержащей описание лица отчуждателя, в части указания на наличие у физического лица необходимого объема дееспособности для заключения договора пожизненного содержания. Уточнены положения относительно сторон договора пожизненного содержания, которыми могут быть: отчуждатель (совершеннолетнее дееспособное физическое лицо) и приобретатель (совершеннолетнее дееспособное физическое лицо, либо юридическое лицо). Определены перспективные направления дальнейших исследований по рассмотренным вопросам.

Ключевые слова: опека, попечительство, попечение, помощь, способ, охрана, обеспечение прав и интересов, подопечные лица.

In the work the subject composition of the contract of lifelong maintenance is investigated. The necessity of improvement of the legislatively fixed design containing the description of the person of the alienator with regard to the indication of the physical capacity necessary for the conclusion of the contract for life maintenance is substantiated. The provisions concerning the parties to the contract of lifelong maintenance are clarified, which may be: an alienator (an adult legal adult) and an acquirer (an adult legal person or legal entity). Prospective directions of the further researches on the considered questions are determined.

Key words: guardianship, caring, custody, help, method, guard, providing of rights and interests, ward persons.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями.

Через поняття «суб’єктний склад правовідносин» у науці цивільного права традиційно характеризуються сторони договору.

Під суб’єктним складом правовідносин сучасні вчені розуміють коло конкретних їх учасників (фізичних та юридичних осіб), які мають права та обов’язки один відносно одного і, таким чином, перебувають в юридичному зв’язку між собою з приводу певного об’єкту правовідносин [1, с.571].

До суб’єктного складу правовідносин, що виникають з договору довічного утримання, відповідно входять сторони договору, які наділені взаємними правами та обов’язками. На найбільш загальному рівні сторонами договору довічного утримання можуть бути фізичні і юридичні особи, які здатні своїми діями набувати суб’єктивні права й виконувати суб’єктивні обов’язки, оскільки у цивільному обороті можливістю використання договору як форми взаємин наділений кожен учасник цивільного обороту: громадянин, юридична особа, держава, а також органи місцевого самоврядування. Відповідно до законодавства України, для всіх вищевказаних суб’єктів створюється однаковий правовий режим [2, с.297].

У той же час, слід враховувати, що залежно від тих чи інших спеціальних ознак сторін, що закріплені чинним законодавством, можливості використання тієї чи іншої договірної моделі можуть бути обмежені, або – навпаки, для таких суб’єктів договірних відносин можуть бути визначені певні винятки із загальних норм з урахуванням того, хто саме виступає в ролі контрагентів.

Так у деяких випадках стороною договору не може виступати громадянин (за договором побутового підряду на стороні підрядника – без відповідного наділення статусом підприємця); юридична особа (за договором дарування між комерційними організаціями). У певних випадках стороною договору може виступати тільки той чи інший учасник цивільного обороту (державний чи муніципальний замовник в особі державних або муніципальних органів – за договором поставки для державних або муніципальних потреб). Сторони договору можуть змінюватися, залишаючи сам договір і умови, що входять в зміст зобов’язання незмінними (перехід прав вимог (факторинг) та переведення боргу) [2, с.297].

Враховуючи викладене, ми вважаємо дослідження особливостей суб’єктного складу одним із обов’язкових етапів наукового аналізу проблематики договору довічного утримання в цивільному праві України. Також слід зауважити, що саме суб’єктний склад договору довічного утримання є однією із ознак, яка вирізняє сучасний договір довічного утримання порівняно із інститутом довічного утримання, існуючого раніше в нашій країні за радянським законодавством.

Однак ступінь дослідженості суб’єктного складу договору довічного утримання наразі залишається недостатнім.

Постановка завдань.

Основними завданнями, розв’язанню яких присвячена дана стаття, є наступні.

Дослідити існуючі наукові підходи щодо сторін договору довічного утримання.
Надати пропозиції щодо удосконалення наукових підходів до проблематики суб’єктного складу договору довічного утримання.

Виклад основного матеріалу.

Як зазначає у власному дослідженні О.М. Великорода, відповідно до чинного законодавства сторонами договору довічного утримання (догляду) є відчужувач (фізична особа незалежно від віку та стану здоров’я) і набувач (повнолітня дієздатна фізична особа або юридична особа) [3, с.13-14].

Натомість досліджуючи договір довічного утримання у радянському законодавстві, О.С. Іоффе зазначав, що договір довічного утримання є єдиним прикладом договору, що може бути укладений виключно у відносинах між фізичними особами. При цьому коло фізичних осіб, що можуть стати його учасниками обмежене [4, с.296].

Відчужувачем за договором довічного утримання на той час могла стати виключно фізична особа непрацездатна за віком або станом здоров’я. До таких за законодавством належали чоловіки у віці від 60 і жінки у віці від 55 років або інваліди I, II, III груп. Сенс цієї вимоги полягав у тому, щоб договір довічного утримання не міг бути використаний як засіб забезпечення паразитичного способу життя особам, здатним до праці [4, с.296]. Укладення того ж договору від імені дітей, які не досягли віку трудового повноліття, на думку О.С. Іоффе, було несумісне з самою сутністю даного договору, призначеного для забезпечення довічного утримання, оскільки неповнолітні потребують утримання лише до досягнення ними віку трудового повноліття. Таким чином, О.С. Іоффе констатував, що тільки така непрацездатність, яка обумовлюється станом здоров’я або престарілим віком, породжувала для громадянина правоздатність бути відчужувачем у договорі довічного утримання [4, с.296].

На цей час, у відповідності до частини 1 статті 746 ЦК України [5], відчужувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути фізична особа незалежно від її віку та стану здоров’я.

Слід зауважити, що законодавча норма про відсутність обмежень для відчужувача, пов’язаних із віком та станом здоров’я, на нашу думку, потребує уточнення у зв’язку із наступним.

Як відомо, на найбільш загальному рівні суб’єкт правовідносин повинен володіти такою юридичною ознакою, як правосуб’єктність. Правосуб’єктність фізичної особи включає в себе загальний правовий статус – можливість набувати від власного імені майнові та особисті немайнові права, вступати в зобов’язання, виступати в судових органах від власного імені тощо [6, с.49].

На цей час в юридичній літературі найбільш розповсюдженим є підхід, за якого передумовами та складовими елементами цивільної правосуб’єктності особи виступають право- та дієздатність. Тобто, як слушно зазначає О.І. Зозуляк, право- та дієздатність виступають необхідними умовами вступу суб’єкта права у цивільні правовідносини [7, с.11].

Згідно зі статтею 203 ЦК України [5], що встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, особа, що вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Тобто наявність цивільної дієздатності є обов’язковою передумовою участі фізичної особи в цивільних правовідносинах з довічного утримання.

Як зазначає у власному дослідженні Л.Г. Лічман, повна цивільна дієздатність фізичної особи характеризується двома критеріями:

- юридичним – усвідомленням значення своїх дій та можливістю (здатністю) керувати ними, та здатністю своїми діями набувати для себе цивільні права і самостійно їх здійснювати, а також здатністю своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання;

- медичним – відсутність хронічного, стійкого психічного розладу або від супротивного наявність психічного здоров’я [8, с.15].

Згідно із частиною 1 статті 30 ЦК України [5], цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Таким чином, як зазначає Н.В. Волкова, цивільна дієздатність пов’язується із якістю психомоторної діяльності й, зокрема, з психічним станом людини. Лише здатна усвідомлювати значення своїх дій людина може належним чином здійснювати свої права та виконувати прийняті юридичні обов’язки [9, с.124].

Згідно зі статтею 36 ЦК України [5], суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, або якщо фізична особа зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, азартними іграми тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Таким чином, психічний розлад, який суттєво впливає на здатність фізичної особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, за ЦК України є однією із підстав для визнання особи обмежено дієздатною. Викладене стосується осіб, які хворіють психічною хворобою, наприклад тяжкими формами шизофренії, олігофренії та ін. Як зазначає Н.В. Волкова, психічні захворювання – це хвороби головного мозку, що виявляються у різних розладах психічної діяльності – продуктивних (марення, галюцинації, афективні розлади) та негативних (випадіння або ослаблення психічної діяльності), а також загальних змінах особистості [9, с.125].

Крім того, згідно із частиною 1 статті 39 ЦК України [5], у випадку, коли фізична особа внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, вона може бути визнана судом недієздатною.

Хронічний, стійкий психічний розлад у сучасній літературі кваліфікується як тяжкий психічний розлад [9, с.126]. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про психіатричну допомогу» [10], тяжким психічним розладом слід вважати розлад психічної діяльності (затьмарення свідомості, порушення сприйняття, мислення, волі, емоцій, інтелекту чи пам’яті), який позбавляє особу здатності адекватно усвідомлювати оточуючу дійсність, свій психічний стан і поведінку.

Підсумовуючи викладене, можемо дійти висновку, що у окремих випадках стан здоров’я відчужувача (зокрема – стан психічного здоров’я) матиме суттєве значення для вирішення питання щодо обсягу цивільної дієздатності даної фізичної особи та, відповідно – чинності правовідносин довічного утримання, учасником яких є така особа.

На користь отриманого висновку свідчить також судова практика у справах щодо спірних питань з довічного утримання.

Так у ході розгляду Апеляційним судом Одеської області справи №523/14606/13-ц [11] було встановлено, що у вересні 2013 року позивач ОСОБА_2 звернулася до Суворовського районного суду м. Одеса до відповідача ОСОБА_3 з позовом про визнання договору довічного утримання недійсним. В обґрунтування позовних вимог позивач посилалася на те, що 13.09.2007 року ОСОБА_4, яке є її тіткою, уклала договір довічного утримання із своїм «квартирантом» – ОСОБА_3, вказаний договір довічного утримання був посвідчений державним нотаріусом. Позивач вважала, що ОСОБА_4 на час укладання договору довічного утримання не усвідомлювала наслідок своїх дій, просила визнати недійсним договір довічного утримання, який укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3, призначити посмертну судово-психіатричну експертизу, для з’ясування питання, чи могла ОСОБА_4 на момент укладання договору довічного утримання усвідомлювати наслідки своїх дій.

Ухвалою суду першої інстанції по справі за вказаним позовом була призначена посмертна судово-психіатрична експертиза, за результатами якої зроблено висновок, що ОСОБА_4 під час укладання договору довічного утримання яким-небудь хронічним стійким психічним розладом не страждала, в якому-небудь тимчасовому стані, при якому внаслідок функціональних розладів психіки, порушення фізіологічних процесів в організмі або інших хворобливих виявів тимчасово не могла усвідомлювати значення своїх дій або не могла керувати ними, не знаходилася, тому могла усвідомлювати свої дії та керувати ними. Суд першої інстанції також звернув увагу на те, що сам факт укладання ОСОБА_4 договору довічного утримання, а не договору дарування, чи заповіту на користь ОСОБА_3 дає підставу для висновку, що ОСОБА_4 розуміла значення та наслідки своїх дій, та могла керувати своїми діями. Давши оцінку доказам колегія погодилася з висновком суду першої інстанції щодо відмови у позові про визнання недійсним договору довічного утримання від між ОСОБА_4 та ОСОБА_3.

Таким чином, у вищенаведеній справі саме стан психічного здоров’я відчужувача мав вирішальне значення у ході прийняття судом рішення щодо чинності договору довічного утримання.

Можемо дійти висновку, що ні фізичні особи, які мають часткову дієздатність, ні фізичні особи, які визнані недієздатними, не мають необхідного обсягу цивільної дієздатності для того, щоб бути стороною відчужувача у договорі довічного утримання. Враховуючи викладене, ми вважаємо, що законодавчо закріплена конструкція, яка містить опис особи відчужувача, потребує удосконалення у частині вказівки на наявність у фізичної особи необхідного обсягу дієздатності для укладення договору довічного утримання.

Відповідно до положень ЦК України [5], з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав осіб, які за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої права та обов’язки встановлюються опіка та піклування. Як зазначає В.В. Надьон, основна відмінність опіки та піклування полягає в обсязі цивільно-правових обов’язків, які закон покладає на опікунів і піклувальників, виходячи з обсягу дієздатності їх підопічних та стану їх здоров’я [12, С.1].

Згідно із цивільним законодавством, компетенція призначення опікуна або піклувальника покладається переважно на орган опіки та піклування (стаття 63 ЦК України [5]), в деяких випадках – на суд (стаття 60 ЦК України [5]) та нотаріуса (стаття 44 ЦК України [5]).

Стосовно випадків обмеженої дієздатності та недієздатності фізичної особи, на суд покладається обов’язок призначати опікуна над фізичною особою у разі визнання її недієздатною (частина 1 статті 60 ЦК України [5]), або піклувальника над фізичною особою у разі обмеження її цивільної дієздатності (частина 2 статті 60 ЦК України [5]).

Слід враховувати, що опікуном або піклувальником може бути лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Відповідно недієздатні особи, обмежені в цивільній дієздатності фізичні особи не можуть призначатися опікунами, піклувальниками [12, С.2].

Таким чином, як вказує В.В. Надьон, опікун та піклувальник – це особи, які особисто здійснюють опіку, безпосередньо спілкуються з підопічним, діють в його інтересах та на його користь [12, С.2].

Щодо повноважень опікуна та піклувальника при укладенні правочинів на користь недієздатної або обмежено дієздатної особи, маємо зазначити, що відповідно до статті 37 ЦК України [5], фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника. Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.

Згідно зі статтею 41 ЦК України [5] недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину (в тому числі і дрібного побутового). Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун, він же несе відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою.

Враховуючи викладене, ми вважаємо, що законодавчо закріплена конструкція, яка містить опис особи відчужувача, потребує удосконалення у частині вказівки на наявність у фізичної особи необхідного обсягу дієздатності для укладення договору довічного утримання.

Тоді відповідне положення має бути викладене у наступній редакції: «відчужувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути повнолітня дієздатна фізична особа. Особа, яка визнана судом недієздатною, або цивільна дієздатність якої обмежена, може бути відчужувачем у договорі довічного утримання (догляду) з урахуванням обмежень, встановлених Цивільним кодексом України».

Що стосується участі на стороні відчужувача юридичних осіб, незважаючи на те, що ЦК України юридичні особи наділяються здатністю мати такі ж цивільні права й обов’язки, як і фізична особа (пункт 2 статті 91 ЦК України [5]), у даному випадку юридична особа не може бути відчужувачем за договором довічного утримання, оскільки права та обов’язки відчужувача за договором довічного утримання можуть належати лише людині (у першу чергу – мається на увазі право на догляд та утримання).

Досліджуючи правове становище такої сторони договору довічного утримання як «набувач», слід зазначити, що й відносно даної сторони договору довічного утримання наразі існують значні відмінності у сучасному законодавстві, порівняно із радянським періодом.

Згідно із радянським законодавством набувачами за договором довічного утримання могли бути лише дієздатні громадяни. Як вказує О.С. Іоффе це було цілком обґрунтованим, оскільки набувач приймає на себе обов’язки по утриманню відчужувача, надання йому допомоги та догляду за ним. Звичайно, для їх виконання необхідні і певні матеріальні ресурси, наявність або відсутність яких впливає, однак, не на здатність до укладення договору, а на можливість його виконання. Сама ж правоздатність бути набувачем за договором довічного утримання, на думку О.С. Іоффе, невіддільна від дієздатності набувача [4, с.296-297].

У сучасних правовідносинах довічного утримання набувачем у договорі довічного утримання (догляду) окрім повнолітньої дієздатної фізичної особи може бути також юридична особа (частина 2 статті 746 ЦК України). Отже основною відмінністю, порівняно із радянським періодом, є те, що набувачем за договором довічного утримання може бути будь-яка юридична особа на рівні з фізичними особами, оскільки за чинним ЦК України юридичні особи наділяються здатністю мати такі ж цивільні права й обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати людині (частина 1 статті 91 ЦК України [5]).

Щодо цивільної правоздатності юридичних осіб слід зазначити, що юридична особа наділена правом здійснювати будь-які види діяльності, які не суперечать обраним цілям і вимогам законодавчих актів [13, С.376].

Юридична особа може бути обмежена в правах лише у разі і в порядку, передбачених законодавчими актами. Окремими видами діяльності, передбаченими законодавством, юридична особа може займатися лише на підставі спеціального дозволу (ліцензії). Рішення про обмеження прав вона може оскаржити до суду або до господарського суду. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту затвердження її статуту або положення [13, С.376].

Слід зауважити, що чинний ЦК України [5] не містить обмежень щодо участі юридичних осіб у правовідносинах довічного утримання на стороні набувача.

Окремою науковою проблемою є участь третіх осіб у договорі довічного утримання, оскільки у відповідності до частини 4 статті 746 ЦК України [5], договір довічного утримання (догляду) крім іншого може бути укладений відчужувачем також на користь третьої особи.

Загальна правова позиція щодо участі третьої особи у договорі викладена у статті 636 ЦК України [5]. Згідно із даною статтею, третя особа не є окремою стороною в договорі. Натомість встановлено, що третя особа лише має право вимагати від боржника виконання обов’язку на свою користь або ж відмовитися прийняти виконання. Таким чином, можливість укладення договору довічного утримання (догляду) на користь третьої особи передбачена цивільним законодавством (а саме – Цивільним кодексом України [5]). При цьому, третя особа забезпечується утриманням та (або) доглядом довічно і виступає виключно в ролі особи, яка забезпечується утриманням, та не є окремою стороною в договорі. Відповідно – її згода на укладення договору не є необхідною.

Висновки та перспективи подальших розвідок.

З урахуванням отриманих результатів, можемо дійти висновків про те, що сторонами договору довічного утримання можуть бути: відчужувач (повнолітня дієздатна фізична особа) та набувач (повнолітня дієздатна фізична особа, або юридична особа). Договір довічного утримання (догляду) може бути укладений відчужувачем також на користь третьої особи, однак третя особа не є окремою стороною в договорі

За цих умов, перспективним напрямом подальших розвідок слід вважати дослідження прав та обов’язків сторін за договором довічного утримання.

ЛІТЕРАТУРА

Курченко С. В. Суб’єктний склад правовідносин, що виникають з договору постачання природним газом через приєднану мережу / С. В. Курченко // Форум права. — 2013. — №1. — С. 571—575.
Капустян Н. М. Сторони договору надання послуг стільникового зв’язку та їх правове становище / Н. М. Капустян // Актуальні проблеми права: теорія і практика. — 2013. — №26. — С. 296—302.
Великорода О. М. Договір довічного утримання : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Олександр Михайлович Великорода. — Івано-Франківськ, 2006. — 25 с.
Иоффе О. С. Обязательственное право / О. С. Иоффе. — М. : Юридическая литература. — 1975. — 880 с.
Цивільний кодекс України : Закон України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 40—44 (зі змінами).
Васильєва В. А. Договір консигнації / В. А. Васильєва. — Івано-Франківськ : Плай, 2002. — 148 с.
Зозуляк О. І. Договір як правова форма реалізації цивільної правосуб’єктності юридичних осіб: дис …. канд. юрид. наук : 12.00.03 / Зозуляк Ольга Ігорівна. — К., 2010. — 225 с.
Лічман Л. Г. Підстави обмеження дієздатності фізичної особи як дзеркало цивілізаційних змін / Л. Г. Лічман // Цивільне судочинство у світлі судової реформи в Україні : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. ім. Ю. С. Червоного (м. Одеса, 18 груд. 2015 р.) / уклад. : І. В. Андронов, М. В. Волкова, Р. Ф. Гонгало ; МОН України ; НУ ОЮА. — Одеса : Фенікс, 2015. — С. 15—18.
Волкова Н. В. Процесуальні особливості розгляду справ щодо обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною (окремі аспекти) / Н. В. Волкова // Актуальні проблеми держави і права. — 2010. — № 56. — С. 124—132.
Про психіатричну допомогу : Закон України від 22 лютого 2000 р. № 1489-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 19. — С. 143 (зі змінами).
Ухвала Апеляційного суду Одеської області від 29.11.2016 по справі №523/14606/13-ц [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64039217.
Надьон В. В. Умови призначення опікуна (піклувальника), реалізація їх прав та обов’язків / В. В. Надьон // Теорія і практика правознавства. — 2015. — № 1(7). — С. 1—11.
Популярна юридична енциклопедія / [В. К. Гіжевський, В. В. Головаченко, Е. Ф. Демський та ін.] ; кер. В. С. Ковальський. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 528 с.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ЮРИДИЧНІ ФАКТИ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА В КОНТЕКСТІ ТЛУМАЧЕННЯ ОЦІНОЧНИХ ТЕМПОРАЛЬНИХ КАТЕГОРІЙ

admin — Thu, 30 Mar 2017 15:24:26 +0000

Братель Олександр Григорович

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Статтю присвячено дослідженню процесуальних юридичних фактів цивільного судочинства в контексті тлумачення оціночних темпоральних категорій. Обґрунтовується доцільність зменшення кількості оціночних темпоральних категорій в цивільному процесуальному законодавстві України.

Ключові слова: процесуальні юридичні факти, процесуальні строки, своєчасний судовий розгляд, темпоральні категорії, оціночні категорії.

Постановка проблеми. Процесуальним юридичним фактам як невід’ємній складовій цивільних процесуальних правовідносин притаманний цілий ряд ознак, зокрема, часових. Зародження, розвиток та реалізація процесуальних юридичних фактів в контексті виникнення, зміни, припинення та належного функціонування цивільних процесуальних правовідносин завжди відбувається у нормативно регламентованих часових проміжках (межах). Забезпечення ефективності функціонування традиційних інститутів цивільного процесуального права обумовлює необхідність удосконалення законодавчої регламентації процесуальних строків. Разом з тим, досягнення вказаної мети стикається з проблемами перевантаження цивільного процесуального законодавства темпоральними категоріями, які в більшості випадків мають оціночний характер. Все це призводить до ускладнення процедури правозастосовної діяльності та створення перепон у реалізації завдань цивільного судочинства щодо своєчасного розгляду та вирішення цивільних справ.

Питання пов’язані з дослідженням оціночних темпоральних категорій цивільного процесуального права в різні періоди розвитку юридичної науки досліджувались як українськими, так і зарубіжними вченими, серед яких: О.В. Андрійчук, С.С. Бичкова, Я.П. Зейкан, О.В. Ісаєва, В.В. Комаров, О.О. Красавчіков, В.В. Луць, Л.М. Москвич, І.Г. Оборотов, З.В. Ромовська, М.О. Рожкова, О.В. Рожнов, Є.О. Харитонов, С.Я. Фурса, М.Й. Штефан, В.В. Ярков та інші.

Мета статті полягає у дослідженні процесуальних юридичних фактів цивільного судочинства в контексті оціночних темпоральних категорій та формулюванні на цій основі пропозицій щодо удосконалення цивільного процесуального законодавства.

Виклад основного матеріалу. Темпоральні властивості процесуальних юридичних фактів можуть проявлятись крізь призму закріплених в Цивільному процесуальному кодексі України (далі – ЦПК України) [14] оціночних понять, якими позначається тривалість окремих процесуальних дій. Такими темпоральними поняттями є: своєчасно – ст. 1, ч. 5 ст. 158-1, ч. 5 ст. 395, ч. 5 ст. 401 ЦПК України; невідкладно – ч. 6 ст. 122, ч. 1 ст. 127, ч. 3 ст. 125, ч. 1 ст. 230 ЦПК України; негайно – ч. 7 ст. 6, ч. 4 ст. 76, ч. 2 ст. 90, ст. 153, ст. 209, ч. 1 ст. 218, ч. 2 ст. 376, ч. 2 ст. 377, ч. 2 ст. 377-1 ЦПК України; швидко – ч. 1 ст. 130 ЦПК України; відразу – ч. 4 ст. 171 ЦПК України; завчасно – ч. 3 ст. 50, ч. 4 ст. 74 ЦПК України.

Певною мірою слід підтримати висловлену в юридичній літературі думку про те, що хоча законодавець конкретно не визначає проміжку часу, протягом якого здійснюється процесуальна дія, проте можна стверджувати, що вказані строки є специфічним різновидом, як правило, службових строків, оскільки вони є обов’язковими для суду [13. с. 163]. Разом з тим, вказані процесуальні строки, незважаючи на їх приналежність до так званих службових строків, регламентують тривалість вчинення судом процесуальних дій, що в кінцевому результаті впливає на забезпечення реалізації закладеного у ст. 1 ЦПК України принципу своєчасності розгляду та вирішення цивільних справ.

Формування більш широкого уявлення про темпоральні властивості процесуальних юридичних фактів потребує розкриття змісту кожного із вищезазначеного оціночного поняття.

Про своєчасність, як темпоральну властивість процесуальних юридичних фактів йдеться лише у чотирьох статтях ЦПК України – ст. 1, ч. 5 ст. 158-1, ч. 5 ст. 395, ч. 5 ст. 401. Згідно Великого тлумачного словника сучасної української мови прислівник «своєчасний» означає: який відбувається, здійснюється тоді, коли потрібно у свій час, який відповідає потребам, вимогам даного моменту; доречний, актуальний [1, с. 1300]. Своєчасність у нормах ЦПК України пов’язується лише із тривалістю розгляду і вирішення цивільних справ в цілому, або тривалістю окремих процесуальних дій. На думку М.В. Вербіцької, термін «своєчасність судового розгляду» максимально відображає таку судову діяльність, коли затрачається мінімум часу, необхідного для встановлення об’єктивної істини у справі і, відповідно, ухвалення законного та обґрунтованого рішення [2, с. 357]. У свою чергу Л.М. Москвич виокремлює оціночні критерії своєчасності судового розгляду: 1) оптимальність строку судового розгляду, встановленого для організації роботи суду; 2) належні організаційні заходи суду; 3) своєчасність призначення дати початку слухання; 4) додержання строків судового розгляду [6, с. 398-399].

Слід зазначити, що починаючи з 2015 р. діяльність українських судів оцінюється з урахуванням обов’язкового критерію «своєчасність судового розгляду», яким позначається однойменний модуль оцінювання Системи оцінювання роботи суду, затвердженої рішенням Ради суддів України від 02.04.2015 № 28 [9]. Запровадження в Україні Системи оцінювання роботи суду дозволило трансформувати та виділити категорію «своєчасний розгляд справи», а відповідно й самостійну категорію «своєчасний», із площини оціночної категорії у площину її практичного втілення та розуміння.

Що стосується категорії «невідкладний», то вона у Великому тлумачному словнику сучасної української мови тлумачиться як те, що не можна відкладати; те, що треба здійснювати, розв’язувати негайно [1, с. 750]. Невідкладність в контексті реалізації процесуальних юридичних фактів пов’язується із необхідністю у максимально стислі строки вчинити судом процесуальні дії щодо надіслання учасниками цивільного процесу наступних процесуальних документів: 1) позивачеві – ухвали про відмову у відкритті провадження у справі, разом із заявою та всіма доданими до неї документами (ч. 6 ст. 122 ЦПК України); 2) особам, які беруть участь у справі – копії ухвали про відкриття провадження у справі невідкладно після відкриття провадження у справі (ч. 1 ст. 127 ЦПК України); 3) іншим особам, які беруть участь у справі – заяви, її копії та копій доданих до неї матеріалів, у разі прийняття належно оформленої заяви про перегляд заочного рішення (ч. 1 ст. 230 ЦПК України).

У свою чергу невідкладному розгляду судом підлягають заява про забезпечення доказів (ч. 3 ст. 135 ЦПК України) та справи про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України (ч. 2 ст. 257-1 ЦПК України). Невідкладність розгляду визначається моментом надходження відповідної заяви до суду.

Темпоральність прояву процесуальних дій особливим чином відображається у категорії «негайно», яка неодноразово згадується у нормах ЦПК України. У часовому відношенні негайність розглядається як особливий (найвищій ступінь) прояв невідкладності. У сучасній українській мові «негайний» тлумачиться як такий, що здійснюється, відбувається зразу, без затримки; терміново [1, с. 752].

Найчастіше негайність, як темпоральну ознаку пов’язують із ст. 367 ЦПК України, в якій закріплений перелік судових рішень по яких допускається негайне їх виконання. Практична реалізація ст. 367 ЦПК України відбувається шляхом застосування спеціальної норми у вигляді ст. 12 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 відповідно до якої строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню – з наступного дня після його прийняття» [8].

Якщо порівнювати з іншими видами законодавства, то термін «негайно» вживається і в кримінальному процесі, зокрема у рішенні Європейського суду з прав людини від 28.10.1988 у справі «Броуґан та інші проти Сполученого Королівства» (Brogan and Others v. the United Kingdom) [10]. У тлумаченні негайного розгляду, про який йдеться у ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), категорія «негайно» Європейським судом визнається виправданою щодо строку до 4-х днів [5].

Водночас, у здійсненному Верховним Судом України узагальненні судової практики від 01.02.2013 р. щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України зазначається, що у ЦПК України не розкрито поняття «негайно» щодо такого строку вирішення, однак, зважаючи на прецедентну практику Європейського суду з прав людини та з огляду на положення Конвенції, подання має бути розглянуте в день його надходження до суду, проте не пізніше наступного дня. На думку суддів, як випливає з аналізу судової практики, встановлений у ст. 377-1 ЦПК України строк розгляду подання державного виконавця про тимчасове обмеження громадянина у праві виїзду за межі України є невиправдано скороченим, який практично важко виконати через процедуру повідомлення та своєчасного вручення судової повістки [11].

Відповідно до положень ЦПК України цілий ряд процесуальних дій повинні бути вчинені судом безпосередньо під час судового засідання без наявності будь-яких зволікань. Це, наприклад, стосується негайного оголошення постановленої в нарадчій кімнаті ухвали про розгляд справи в закритому судовому засіданні (ч. 7 ст. 6 ЦПК України); ухвалення судом рішення негайно після закінчення судового розгляду (ч. 1 ст. 209 ЦПК України).

У ряді норм ЦПК України при характеристиці порядку вчинення окремих процесуальних дій застосовуються одночасно декілька оціночних темпоральних категорій. Таким прикладом є ч. 5 ст. 158-1 ЦПК України в якій зазначається наступне: «копія ухвали про участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції негайно надсилається до суду, який зобов’язаний організувати її виконання, та особі, яка братиме участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції. З метою забезпечення своєчасного проведення відеоконференції копія ухвали також може бути надіслана за допомогою кур’єра, факсу або електронної пошти». В даному випадку конкретизація своєчасності окремої процесуальної дії відбувається шляхом застосування терміну «негайно».

Особливим чином темпоральна властивість однорідних за змістом оціночних понять «негайно» та «невідкладно» простежується у ч. 5 ст. 257-1 ЦПК України, відповідно до якої копія судового рішення видається особам, які брали участь у справі, негайно після проголошення такого рішення або невідкладно надсилається судом до органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем ухвалення рішення для державної реєстрації народження або смерті особи.

Слід визнати той факт, що категорія «негайно» має різний темпоральний діапазон прояву. В одному випадку негайність передбачає, що процесуальна дія повинна бути вчинена протягом декількох хвилин або годин (ч. 7 ст. 6 ЦПК України), в іншому –негайність щодо вчинення процесуальних дій пов’язується з їх вчиненням з наступного дня після ухвалення рішення суду.

З метою формування однозначності та зрозумілості у застосуванні темпоральних категорій пропонується використовувати нормативні конструкції, що містяться, зокрема, у положеннях французького цивільного процесуального законодавства. Так, у ст. 651 ЦПК Франції, яка врегульовує порядок судового повідомлення зазначається, що повідомлення, яке здійснюється за допомогою акту судового виконавця, називається судовим повідомленням. Якщо особисте вручення судового повідомлення виявиться неможливим, акт може бути вручений або по місцю проживання, або, за відсутності відомого місця проживання, за місцем перебування особи. При цьому копія акту може бути вручена будь-якій присутній особі, а за відсутності такої – консьєржу, у крайньому випадку – будь-якому сусіду (ст. 655 ЦПК Франції). Якщо ж особа не бажає отримати копію акту і якщо проведеною судовим виконавцем перевіркою буде встановлено, про що робиться запис в акті судового повідомлення, що особа, яка підлягає виклику дійсно проживає за вказаною адресою, повідомлення вважається врученим по місцю проживання або за місцем постійного перебування особи. У цьому випадку судовий виконавець зобов’язаний передати копію акту мерії того ж дня, або, у крайньому випадку, не пізніше першого за ним дня, коли служби мерії будуть відкриті для населення (ст. 656 ЦПК Франції) [7].

Якщо проаналізувати положення ч. 1 ст. 76 ЦПК України, то в ній використовується подібна правова конструкція, яка зобов’язує осіб, які вручали судову повістку повертати до суду розписку про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день. Разом з тим, у разі відсутності адресата особа, що доставляє судову повістку, негайно повертає її до суду з поміткою про причини невручення (ч. 4 ст. 76 ЦК України). У той же час закріплена у ч. 8 ст. 76 ЦПК України вказівка про те, що у разі відмови адресата одержати судову повістку особа, яка її доставляє, робить відповідну помітку на повістці і повертає її до суду, взагалі позбавлена будь-якої темпоральної визначеності.

На нашу думку, категорія «негайно» повинна застосовуватись у нормах ЦПК України не в абстрактному розумінні, а обов’язковій прив’язці до визначених часових рамок. Наприклад, у ч. 4 та 8 ст. 76 ЦПК України пропонується строки повернення судової повістки визначати наступним чином: «негайно, але не пізніше наступного робочого дня».

Для окремих процесуальних дій категорію «негайно» слід пов’язувати з необхідністю завершення вчинення цих дій не пізніше закінчення робочого дня, тривалість якого визначається розкладом роботи суду. Так, відповідно до ч. 1 ст. 209 ЦПК України суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду. У той же час, відповідно до ч. 2 ст. 222 ЦПК України копії повного рішення суду видаються особам, які брали участь у справі, негайно після проголошення такого рішення. У разі проголошення тільки вступної та резолютивної частин судового рішення, особам, які брали участь у справі і були присутні у судовому засіданні, негайно після його проголошення видаються копії судового рішення із викладом вступної та резолютивної частин. У зв’язку з цим, пропонується закріпити в ЦПК України положення відповідно до якого всі вищезазначені процесуальні дії, з вказівкою на негайність їх вчинення, мають бути завершеними до закінчення робочого дня, тривалість якого визначається розкладом роботи суду. Це дозволить належним чином унормувати темпоральний підхід щодо визначення тривалості окремо взятих процесуальних та пов’язаних з ними супровідних дій організаційно-технічного змісту, які включають не лише виготовлення тексту рішення або ухвали суду, а й відповідне їх оформлення згідно Інструкції з діловодства в місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, Апеляційному суді Автономної Республіки Крим та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ, затвердженої наказом Державної судової адміністрації України від 17 грудня 2013 р. №173 [4]. Крім цього, темпоральна визначеність дозволить розмежовувати «негайність» у розумінні процесуальних відносин, пов’язаних із негайним ухваленням судових рішень та негайним їх виконанням.

Наступною оціночною категорією, про яку йдеться лише в ч. 1 ст. 130 ЦПК України є категорія «швидко». В зазначеній нормі вона згадується в наступному контексті: «попереднє судове засідання проводиться з метою з’ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду або забезпечення правильного та швидкого вирішення справи». Як зазначає Є.О. Харитонов термін «своєчасний розгляд і вирішення справи» є більш вірним і вдалим, аніж «швидке вирішення справи», оскільки вказує на вимогу до суду на дотримання строків вчинення процесуальних дій. Тоді як «швидке вирішення справи» можливе і з порушенням встановлених законом строків, оскільки це поняття є відносним [12, с. 253]. На нашу думку, сформульована вченим позиція є непереконливою, адже порушення встановлених законом строків розгляду і вирішення цивільної справи може відбуватись як по відношенню до «швидкого», так й відносно «своєчасного» її розгляду.

Аналізуючи категорію «швидко» О.В. Ісаєва зазначала, що дуже короткі строки розгляду цивільних справ не завжди забезпечують можливість прийняття судами законних і обґрунтованих рішень, оскільки «швидко – не завжди правильно» [3, с. 18-19]. В розвиток висловленої думки М.В. Вербіцьька наголошує, що у ході розгляду кожної конкретної цивільної справи суду доводиться балансувати між забезпеченням швидкого вирішення цивільно-правового спору по суті та прийняттям законного та обґрунтованого рішення [2, с. 357].

Якщо звернутись до Великого тлумачного словника сучасної української мови, то в ньому міститься широкий тлумачний спектр слова «швидкий», зокрема, відбувається, здійснюється з великою швидкістю, дуже рухливий; стрімкий; який повинен з’явитися, відбутися, статися через короткий проміжок часу, незабаром; скорий; який характеризується особливою швидкістю здійснення чогось [1, с. 1616].

Для розуміння темпоральних властивостей категорії «швидкий» слід звернутись до рішення Європейського суду у справі «Боддерт проти Бельгії» в якому зазначено: «стаття 6 Конвенції встановлює, що судове провадження має бути швидким, але також встановлює більш загальний принцип належного відправлення правосуддя (сase of Boddaert v. Belgium 12.10.1992) [15]. Дотримання принципу належного відправлення правосуддя вказує на необхідність дотримання балансу між зазначеним принципом та дотримання вимоги щодо швидкого розгляду справи. З цього можна зробити висновок, що необґрунтовано швидкий розгляд справи може бути визнаний Європейським судом таким, що в кінцевому результаті порушує розумний строк її розгляду.

На нашу думку, категорія «швидкий» підлягає виключенню з положень ЦПК України з огляду на неможливість формулювання приблизних темпоральних критеріїв щодо її визначення. Вона по суті, є дублюючою категорію по відношенню до категорії «своєчасний» та не несе змістовного процесуального навантаження, призводячи лише до наповнення ЦПК України черговими оціночними поняттями, ускладнюючи тим самим нормативне тлумачення положень цивільного процесуального законодавства при здійсненні процесуальної правозастосовної діяльності.

Дослідження темпоральних властивостей процесуальних юридичних фактів буде неповним без аналізу категорії «відразу», про яку йдеться виключно у ч. 4 ст. 171 ЦПК України в наступному контексті: «якщо експертиза призначається під час судового розгляду, права, обов’язки експертів і їх відповідальність роз’яснюються головуючим відразу після залучення їх до участі в цивільному процесі». У тлумачному словнику пропонується одночасно декілька значень слова «відразу»: у той же час, зараз же, негайно; одним заходом, за один раз; разом, одночасно; тут же, зараз же [1, с. 178].

Темпоральна характеристика вказаної категорії, на нашу думку, є найбільш зрозумілою в значенні її практичної реалізації, на відміну від раніше досліджених часових категорій. Для категорії «відразу» притаманна більш стисла тривалість в реалізації відповідної процесуальної дії, у порівнянні з категорією «негайно», темпоральний прояв якої допускає вчинення процесуальних дій як протягом робочого дня або не пізніше наступного дня з моменту їх вчинення. Разом з тим, з аналізу норм ЦПК України вбачається, що між категоріями «відразу» та «негайно» відсутня суттєва різниця в процесуальному розумінні. Наприклад, відповідно до ч. 7 ст. 6 ЦПК України про розгляд справи в закритому судовому засіданні суд зобов’язаний постановити мотивовану ухвалу в нарадчій кімнаті, яка оголошується негайно. У практичному розумінні зазначена ухвала проголошується відразу після повернення суду із нарадчої кімнати, а тому застосування терміну «негайно» до вказаної процесуальної дії є таким невірним. Наведеним прикладом проілюстровано небажання суб’єктів законодавчої діяльності дослуховуватись до порад науковців та нездатність враховувати широкий спектр наукових доробок сформованих вченими-процесуалістами, які з теоретичних та практичних позицій обґрунтовують недоцільність наповнення цивільного процесуального законодавства зайвими темпоральними категоріями, наявність яких лише ускладнює сприйняття та тлумачення цивільних процесуальних норм.

Характеристика темпоральних властивостей процесуальних юридичних фактів буде неповною без аналізу категорії «завчасно» про яку йдеться у двох нормах ЦПК України: 1) ч. 3 ст. 50 – у разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зобов’язаний завчасно повідомити про це суд; 2) ч. 4 ст. 74 – судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за три дні до судового засідання, а судова повістка-повідомлення – завчасно.

«Завчасний» в український мові тлумачиться як такий, що настає, приходить, відбувається і т.ін. раніше від можливого, звичайного або призначеного часу; передчасний [1, с. 381].

Закріплена в ЦПК України темпоральна категорія «завчасно» застосовується виключно до відносин, пов’язаних з інформуванням учасників цивільного процесу про час та місце вчинення процесуальних дій та стосується виключно одного процесуального документа – судової повістки-повідомлення. Як зазначає Є.О. Харитонов, законодавець не встановлює чіткого терміну для вручення судової повістки-повідомлення, а натомість говорить про завчасне її вручення, тому можна зробити висновок, що вручення судової повістки-повідомлення повинно відбуватися хоча б за день до проведення відповідної процесуальної дії [12, с. 166]. Разом з тим, відсутність в юридичній літературі особливої уваги до категорії «завчасно» та пов’язаними з нею процесуальними наслідками пояснюється специфічною сферою її процесуальної реалізації. Завчасне інформування осіб за допомогою судової повістки-повідомлення стосується лише тих процесуальних дій, присутність під час вчинення яких для цих осіб є необов’язковою, у зв’язку з чим ймовірність оскарження вказаних дій зазначеними особами, які повідомлені з так званим «запізненням», є малоймовірною.

Висновки. Проаналізовані оціночні темпоральні категорії дозволяють сформулювати наступні висновки. По-перше, слід відзначити перевантаженість цивільного процесуального законодавства оціночними темпоральними категоріями, які за своїм процесуальним наповненням характеризуються досить схожим синонімічним змістом. По-друге, з метою недопущення дублювання темпоральних категорій пропонується виключити з ЦПК України категорію «швидко», яка по суті є лише синонімічною складовою категорії «своєчасно» і використовується у нормі присвяченій порядку проведення попереднього судового засідання, яке не є обов’язковим в процесі розгляду цивільної справи. По-третє, наявні в ЦПК України часові категорії у теоретико-правовому розумінні пропонується розташовувати залежно від притаманних їм темпоральних властивостей у наступній послідовності (від найменшої до найбільшої часової величин): відразу – негайно – невідкладно – завчасно – своєчасно. В-четвертих, з метою зменшення кількості оціночних темпоральних категорій в цивільному процесуальному законодавстві пропонується для позначення процесуальних дій відносно яких в ЦПК України використовується термін «невідкладно», застосовувати категорію «негайно».

Список використаних джерел:

Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ 1728 с.
Вербіцька М.В. Проблеми забезпечення своєчасного судового розгляду цивільних справ // Вісник Харківського нац. ун-ту ім. В.Н. Каразіна. Серія «Право». – 2012. – №1028. – С. 356-359.
Исаева Е.В. Процессуальные сроки в гражданском и арбитражном процессе: учебно-практическое пособие. – М.: Волтерс Клувер, 2005. – 224 с.
Інструкція з діловодства в місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, Апеляційному суді Автономної Республіки Крим та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ: наказ Державної судової адміністрації України від 17 грудня 2013 р. №173 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://dsa.court.gov.ua/userfiles/Nakaz%20173.pdf
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/995_004
Москвич Л.М. Вимога своєчасності судового розгляду: розуміння змісту та проблеми оцінки / Л.М. Москвич // Актуальні проблеми реформування кримінально-процесуального законодавства й удосконалення діяльності судових і правоохоронних органів України : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м. Луганськ (20 квіт. 2012 р.) / М-во внутр. справ України, Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка. – Луганськ : РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2012. – С. 396–400.
Новый Гражданский процессуальный кодекс Франции / Пер. с франц. В. Захватаев / Предисловие: А. Довгерт, В. Захватаев / Отв. ред. А. Довгерт. – К. : Истина, 2004. – 544 с.
Про виконавче провадження: Закон України від 02.06 2016 // Відомості Верховної Ради України. – 2016. – № 30. – Ст. 542.
Система оцінювання роботи суду: рішення Ради суддів України від 02.04.2015 № 28 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://dp.arbitr.gov.ua/userfiles/file/sud5005/333333/Rishennya%20%23%2028.pdf
Справа «Броуґан та інші проти Сполученого Королівства» 28.10.1988 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://eurocourt.in.ua/Article.asp?AIdx=430
Судова практика щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України: Верховний Суд, Узагальнення судової практики від 01.02.2013 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/n0003700-13
Харитонов Є.О. Цивільний процес України Навч. посібник. – К.: Істина, 2012. – 472 с.
Цивільне судочинство України: основні засади та інститути: монографія / В.В. Комаров, К.В. Гусаров, Н.Ю. Сакара та ін.; за ред. В.В, Комарова. – Х. : Право, 2016. – 848 с.
Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15
Case of Boddaert v. Belgium no. 12919/87, 12.10.1992 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57768

ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ ДОГОВОРУ ДОВІЧНОГО УТРИМАННЯ

admin — Thu, 09 Mar 2017 09:23:20 +0000

Ткаченко Максим Володимирович,

ад’юнкт кафедри цивільного права і процесу

Національної академії внутрішніх справ

Анотації.

У роботі досліджено поняття та сутність договору довічного утримання. Обґрунтована необхідність використання правової категорії «договір» стосовно правовідносин довічного утримання. Запропоновано удосконалити визначення поняття «договір довічного утримання» шляхом включення до нього положень, що стосуються довічного утримання третьої особи. Визначені перспективні напрями подальших розвідок з досліджуваних питань.

В работе исследовано понятие и сущность договора пожизненного содержания. Обоснована необходимость использования правовой категории «договор» относительно правоотношений пожизненного содержания. Предложено усовершенствовать определение понятия «договор пожизненного содержания» путем включения в него положений, касающихся пожизненного содержания третьего лица. Определены перспективные направления дальнейших исследований по рассмотренным вопросам.

The concept and essence of the contract of lifelong maintenance is investigated in this work. The necessity of using the legal category “contract” on the legal relations of life-long content is substantiated. It is proposed to improve the definition of the term “contract of life-long content” by including in it provisions relating to the life of a third person. Prospective directions of the further researches on the considered questions are determined.

Keywords: guardianship, caring, custody, help, method, guard, providing of rights and interests, ward persons.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями.

У енциклопедичній літературі під договором розуміють угоду двох або більше сторін про встановлення, зміну чи припинення відповідних прав і обов’язків [1, с.232]. У свою чергу, дефініція «цивільно-правовий договір», що є однією з центральних категорій дослідження цивільного права, традиційно розглядається як багатозначне поняття: як підстава виникнення правовідношення (договір-правочин); як саме правовідношення, що виникло з цієї підстави (договір-правовідношення); як форма, в якій відповідне правовідношення втілюється (договір-документ) [3, с.70].

Що стосується безпосередньо терміну «договір довічного утримання», слід зауважити, що згідно із Цивільним кодексом України, за договором довічного утримання одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (стаття 744 ЦК України [4]).

Таким чином, незважаючи на назву вищезазначеної статті («Поняття договору довічного утримання (догляду)»), фактично у статті 744 ЦК України [4] не наведена дефініція даного договору, а натомість визначена його сутність. Відтак, слід погодитися із науковою позицією М.В. Лаптоша та А.О. Куртакової, які зауважують на стрімкий розвиток цивільно-правових відносин з приводу передачі майна на умовах одержання довічного утримання (догляду) як об’єкту цивільних прав та вказують, що за умови відсутності єдиного розуміння фундаментальних категорій щодо надання довічного утримання (догляду) у законодавстві й на практиці, висвітлення проблематики цих зобов’язань представляє великий науковий і практичний інтерес для вітчизняної цивілістики [8, с.58].

Викладене свідчить про актуальність наукового аналізу поняття «договір довічного утримання».

Однак ступінь дослідженості поняття та сутності договору довічного утримання на користь третьої особи наразі залишається недостатнім.

Постановка завдань.

Основними завданнями, розв’язанню яких присвячена дана стаття, є наступні.

Дослідити існуючі наукові підходи щодо визначення та змісту поняття «договір довічного утримання.
Надати пропозиції щодо удосконалення поняття «договір довічного утримання».

Виклад основного матеріалу.

О.С. Іоффе визначав договір довічного утримання у якості договору, за яким одна сторона (відчужувач), передає житловий будинок або частину будинку у власність другій стороні (набувачеві), що приймає на себе обов’язок утримувати відчужувача до його смерті [6, с.292].

У дослідженні О.М. Великороди наведене визначення договору довічного утримання у якості правочину, за яким відчужувач передає набувачеві у власність нерухоме або будь-яке рухоме майно, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно [5, с.6].

М.С. Долинська визначає договір довічного утримання як довготривалий правочин про перехід у власність майна (нерухомого чи цінного рухомого) під взаємне зобов’язання набувача щодо надання відчужувачу довічного утримання та (або) догляду, який підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню, якщо його предметом є нерухоме майно [10, с.324].

Частина науковців при формуванні поняття договору довічного утримання послуговується положеннями статті 744 ЦК України [4] (зокрема – О.В. Дзера, Н.С. Кузнєцова, Р.А. Майданик [5, с.365], Г.Б. Яновицька, В.О. Кучер [6, с.277], М.В. Лаптош, А.О. Куртакова [8, с.58] та інші).

Неважко помітити, що одним із принципових моментів, який не знайшов свого вирішення у законодавстві (та, відповідно, у більшості робіт, автори яких послуговуються у власних дослідженнях положеннями законодавства щодо поняття договору довічного утримання) є визначення договору довічного утримання у якості договору, правочину, або угоди. Дане питання по різному вирішується і у наукових дослідженнях О.М. Великороди, М.С. Долинської, О.С. Іоффе та інших авторів.

Ми вважаємо, що при вирішенні окресленого питання слід виходити із наукової позиції, сформованої О.Д. Корецьким по відношенню до юридичного договору у цілому. Автор визначає юридичний договір як об’єктивовані, вільно погоджені, юридично значимі, дозволені і захищені законодавством наміри декількох осіб здійснити (або утриматись від здійснення), по відношенню один до одного, юридичні або фактичні дії для реалізації особистих інтересів [9, с. 41]. Важливим у даному визначенні договору є розмежування понять «договір» і «правочин». Так, О. Д. Корецький розглядає договір як намір сторін здійснити визначені дії юридичного або фактичного характеру. «Намір» є основою для визначення поняття «договір», а «дія» — основою поняття «правочин». Для законодавця наміри сторін мають значення у тому аспекті, що вони неминуче повинні перетворитися в конкретні дії (поведінку), що є об’єктом правового регулювання. Тобто договір – це намір вчинити правочин, а правочин – це реалізація договору [9, с. 80]. О.Д. Корецький визначає поняття юридичного договору як об’єктивовані у встановленому законодавством порядку, вільно погоджені наміри деяких осіб вчинити один з одним юридичний правочин (або правочини) з метою реалізації особистих інтересів [9, с. 41].

Слід також враховувати положення статті 202 ЦК України [4], згідно із якою, правочином слід вважати дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. У відповідності до частини 2 згаданої статті, правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). При цьому, одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. У свою чергу, дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина 4 статті 202 ЦК України [4]).

Виходячи із сутності договору довічного утримання, можемо дійти висновку, що для даної категорії правовідносин характерною є наявність певних дій щонайменше з боку двох сторін: відчужувача, який має передати набувачеві у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, та набувача, який зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Таким чином, ми вважаємо, що стосовно правовідносин довічного утримання доцільно послуговуватися правовою категорією «договір», оскільки використання терміну «договір» у формуванні визначення «договір довічного утримання» дозволить підкреслити багатосторонність відповідних правовідносин. Це однак не заперечує можливості використання у досліджуваній сфері також правової конструкції «правочин», оскільки дана категорія є більш загальною по відношенню до поняття «договір». Використання поняття «угода» у даній правовій конструкції ми вважаємо недоцільним, виходячи із відсутності правових традицій використання вказаної понятійної одиниці щодо правовідносин довічного утримання.

Тобто договір довічного утримання, у першу чергу, є договором, що має бути відображено у його визначенні.

Наступним важливим питанням є включення до поняття «договір довічного утримання» правової конструкції, що описує дії двох учасників договору: відчужувача та набувача. Згідно із частиною 1 статті 746 ЦК України [1], відчужувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути фізична особа незалежно від її віку та стану здоров’я. Набувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути повнолітня дієздатна фізична особа або юридична особа (частина 2 статті 746 ЦК України [1]).

З даного питання слід зауважити, що, згідно із частиною 4 статті 746 ЦК України [4], договір довічного утримання (догляду) крім іншого може бути укладений відчужувачем також на користь третьої особи. У такому разі, набувач зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, вказаної в договорі. Відповідно у випадку, коли відчужувач укладає договір на користь третьої особи, така особа за договором забезпечується утриманням та (або) доглядом довічно.

Таким чином, відчужувач передає у власність набувачеві цінне майно, взамін чого останній отримує це майно і зобов’язується забезпечувати третю особу утриманням та (або) доглядом. Слід зауважити, що сучасні фахівці не вважають третю сторону окремою стороною у договорі утримання та вказують на відсутність необхідності вимагати згоду третьої особи на укладення договору [11, с.6].

Таким чином, можливість укладення договору довічного утримання (догляду) на користь третьої особи передбачена цивільним законодавством (а саме – Цивільним кодексом України [4]). При цьому, третя особа забезпечується утриманням та (або) доглядом довічно і виступає виключно в ролі особи, яка забезпечується утриманням, та не є окремою стороною в договорі. Відповідно – її згода на укладення договору не є необхідною. Викладене підтверджується також загальною правовою позицією щодо участі третьої особи у договорі, яка викладена у статті 636 ЦК України [1]. Згідно із даною статтею, третя особа не є окремою стороною в договорі. Натомість встановлено, що третя особа лише має право вимагати від боржника виконання обов’язку на свою користь або ж відмовитися прийняти виконання.

Даний окремий випадок довічного утримання не знайшов свого закріплення ні у існуючій законодавчій конструкції, ні у наукових визначеннях поняття «договір довічного утримання». Ми пропонуємо включити положення, що стосуються довічного утримання та догляду третьої особи до наукового визначення поняття «договір довічного утримання».

Наступною важливою науковою проблемою у ході дослідження поняття договору довічного утримання є питання використання у відповідному визначенні термінів «утримання» та «догляд». Незважаючи на те, що безпосередньо до заголовку глави 57 ЦК України [4] включені як одна, так і інша термінологічна одиниця (Глава 57 ЦК України «Довічне утримання (догляд)), безпосередньо у тексті зазначеної глави відповідні поняття не розкриті.

Більше того, у статті 749 ЦК України [4] відбувається змішування вказаних понять та доповнення понятійного ряду термінами «матеріальне забезпечення», «опікування», зміст яких по відношенню до договору довічного утримання також залишається не розкритим. Так, згідно із частиною 1 статті 749 ЦК України [4], у договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача. У відповідності до частини 2 статті 749 ЦК України [4], якщо обов’язки набувача не були конкретно визначені або у разі виникнення потреби забезпечити відчужувача іншими видами матеріального забезпечення та догляду спір має вирішуватися відповідно до засад справедливості та розумності.

О.С. Іоффе у власному дослідженні взагалі вказує на недоцільність деталізації змісту довічного утримання у визначенні поняття «договір довічного утримання», обґрунтовуючи власну позицію тим, що конкретизовані моменти того, що саме входить до категорії «довічне утримання», мають значення у ході аналізу прав та обов’язків учасників договору. У самому ж визначенні О.С. Іоффе вважає достатнім вказати на обов’язок довічного утримання відчужувача, що приймає на себе отримувач майна за договором [6, С.292].

Викладене свідчить про необхідність розв’язання наукової проблеми, щодо використання у визначенні поняття договору довічного утримання таких термінів як «утримання» та «догляд».

Термін «утримання» відносно до предмету нашого дослідження залишається недостатньо розкритим у існуючих наукових працях з цивільного права.

Зокрема, Є.О. Харитонов та О.В. Старцев пропонують під «утриманням» розуміти «повне забезпечення матеріальними та грошовими ресурсами особи для задоволення їх життєво необхідних потреб та створення умов для нормальної життєдіяльності» [19, С.531].

У нормативно-правових документах відсутнє визначення даного поняття, натомість у положеннях законодавства можна знайти роз’яснення такого поняття як «утриманець».

Так, відповідно до частини 2 статті 1265 ЦК України [4], утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім’ї спадкодавця, але не менш як п’ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

У Законі України «Про пенсійне забезпечення» [14] міститься визначення членів сім’ї, які вважаються утриманцями. Згідно зі статтею 38 згаданого Закону [14], члени сім’ї померлого вважаються такими, що були на його утриманні, якщо вони були на його повному утриманні або одержували від нього допомогу, яка була для них постійним і основним джерелом засобів до існування.

Маємо зазначити, що визначення поняття «утримання» через термін «повне утримання» (як це зроблено у Законі України «Про пенсійне забезпечення» [14]) є не зовсім вдалою конструкцією. Разом з тим, спільним для закріплених у законодавстві визначень поняття «утриманець» є одержання матеріальної допомоги, яка є основним джерелом засобів до існування.

Також у ході наукового аналізу поняття «утримання» слід звернутися до наявного у чинному законодавстві визначення поняття «державне утримання». Зокрема, згідно із Законом України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» [17], державне утримання дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та осіб із їх числа це «повне забезпечення відповідно до державних соціальних стандартів матеріальними та грошовими ресурсами дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та осіб із їх числа для задоволення їх життєво необхідних потреб та створення умов для нормальної життєдіяльності».

Звернення до матеріалів судової практики свідчить, що у ході розгляду цивільних справ відносно договірних відносин довічного утримання суди індивідуально підходять до проблеми визначення та змістовного наповнення поняття «утримання». Наприклад, у рішенні Московського районного суду міста Харкова у справі №643/17895/14-ц [16] під «утриманням» пропонується розуміти «повне забезпечення матеріальними та грошовими ресурсами особи для задоволення її життєво необхідних потреб та створення умов для нормальної життєдіяльності. Головною ознакою утримання є забезпечення утриманця (відчужувача) грошовими коштами та (або) іншими матеріальними цінностями».

Важливим за цих умов є питання, яким має бути обсяг матеріальної допомоги (чи матеріального забезпечення).

Зокрема, визначення матеріальної допомоги як основного джерела засобів до існування встановлює певні обмеження для сторін договірних відносин довічного утримання, оскільки залишається не вирішеним питання, чи може утриманець отримувати доходи і з інших джерел та як мають співвідноситися такі доходи та матеріальна допомога, що її надає утримувач.

Натомість, визначення обсягу такої допомоги у розмірі, що дозволяє задовольнити життєво необхідні потреби та створити умови для нормальної життєдіяльності передбачає суб’єктивні критерії оцінки такого обсягу, які (у разі відсутності деталізації у договорі) досить складно буде довести у разі виникнення спірних ситуацій.

Ми вважаємо, що визначення обсягів утримання має проводитися виходячи із наступних критеріїв:

а) існуючого в Україні державного соціального стандарту, визначеного як «прожитковий мінімум» (під яким для цілей нашого дослідження ми розуміємо вартісну величину достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості [18]);

б) припущення про те, що матеріальна допомога може бути єдиним джерелом засобів до існування утриманця за договором довічного утримання;

в) визначеного ЦК України [4] принципу свободи договору, який для випадку довічного утримання передбачає, зокрема, можливість встановлення розміру допомоги на розсуд сторін.

Отже, ми вважаємо, що матеріальна допомога за договором довічного утримання має забезпечувати утриманцю можливість задоволення його життєво необхідних потреб та створювати умови для нормальної життєдіяльності і має визначатися виходячи із загального показника прожиткового мінімуму в Україні крім випадків, коли розмір такої допомоги прямо визначений у договорі.

Підсумовуючи отримані результати, ми вважаємо, що поняття «утримання» у розрізі правовідносин довічного утримання має базуватися на наступних засадах.

Утримання має передбачати надання/отримання матеріальної допомоги у формі грошових коштів та (або) інших матеріальних цінностей.
Розмір матеріальної допомоги має бути не меншим за загальний показник прожиткового мінімуму в Україні крім випадків, коли розмір допомоги прямо визначений у договорі.

Поняття «догляд» національним законодавством не визначено і означає, в широкому розумінні, нагляд за відчужувачем, станом його здоров’я, умовами побуту тощо. Догляд не обов’язково пов’язаний з наданням матеріальної допомоги і опосередковується своєрідною трудовою участю набувача в житті відчужувача, наданням відчужувачу послуг, обсяг яких передбачається договором [15].

При цьому, межі поняття «догляд» охоплюють також морально-емоційні відносини між набувачем та відчужувачем [15].

Згідно із Переліком соціальних послуг, що надаються особам, які перебувають у складних життєвих обставинах і не можуть самостійно їх подолати, затвердженого наказом Міністерства соціальної політики України від 03.09.2012 № 537 [25], розрізняються такі види догляду:

- догляд вдома – допомога у самообслуговуванні (дотримання особистої гігієни, рухового режиму, годування), у пересуванні в побутових умовах, у веденні домашнього господарства (закупівля продуктів харчування, ліків та інших товарів, приготування їжі, прання, прибирання житла, оплата комунальних платежів, дрібний ремонт одягу, взуття тощо), в організації взаємодії з іншими фахівцями та службами (виклик лікаря, комунальних служб, транспортних служб тощо); навчання навичкам самообслуговування; допомога у забезпеченні технічними засобами реабілітації, навчання навичкам користування ними; психологічна підтримка; надання інформації з питань соціального захисту населення; допомога в отриманні безоплатної правової допомоги; допомога в оформленні документів;

- догляд стаціонарний – створення умов для проживання (надання ліжко-місця з комунально-побутовими послугами в стаціонарних умовах); забезпечення харчуванням, твердим, м’яким інвентарем; допомога у самообслуговуванні (дотримання особистої гігієни, рухового режиму, прийом ліків, годування); спостереження за станом здоров’я, організація надання реабілітаційних та медичних послуг; допомога у забезпеченні технічними засобами реабілітації, навчання навичкам користування ними; навчання навичкам самообслуговування; організація розпорядку дня, у тому числі денної зайнятості, дозвілля;

- денний догляд – забезпечення умов для денного перебування; забезпечення харчуванням; допомога у самообслуговуванні (дотримання особистої гігієни, рухового режиму, прийом ліків, годування); спостереження за станом здоров’я, надання реабілітаційних послуг; формування та підтримка навичок самообслуговування; психологічна підтримка; організація денної зайнятості, дозвілля.

Підсумовуючи викладене, ми вважаємо, що за договором довічного утримання набувач може забезпечувати відчужувача як утриманням так і доглядом. Відповідно – до визначення поняття «договір довічного утримання» мають входити як утримання так і догляд.

Висновки та перспективи подальших розвідок.

З урахуванням отриманих результатів, нами пропонується наступне визначення поняття «договір довічного утримання»: договір довічного утримання – це договір, за яким одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача або третю особу, визначену у договорі, утриманням та (або) доглядом довічно.

За цих умов, перспективним напрямом подальших розвідок слід вважати дослідження проблем укладення, виконання та припинення договору довічного утримання.

ЛІТЕРАТУРА

Юридична енциклопедія. — К. : НАНУ; ІДіП ; Вид-во «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1999. — Т. 2. — 744 с.
Алексєєв І. С. Поняття та функції цивільно-правового договору / І. С. Алексєєв // Форум права. — 2010. — № 2. — С. 7—10.
Заверуха Т. М. Синтетичний підхід до визначення поняття та ознак договору в цивільному праві / Т. М. Заверуха // Університетські наукові записки. — 2010. — № 3. — С. 70—76.
Цивільний кодекс України : Закон України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 40—44 (зі змінами).
Великорода О. М. Договір довічного утримання : дис… канд. юрид. наук : 12.00.03 / О. М. Великорода. — Івано-Франківськ, 2006. — 193 с.
Иоффе О. С. Обязательственное право / О. С. Иоффе. — М. : Юридическая литература. — 1975. — 880 с.
Цивільне право України. Особлива частина [навч. посібник] / за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової, Р. А. Майданика. — К.: Юрінком Інтер, 2010. — 1176 с.
Лаптош М. В. Договір довічного утримання: питання теорії / М. В. Лаптош, А. О. Куртакова // Трипільська цивілізація. — 2012. — № 8. — С. 58—62.
Корецький А. Д. Теоретико-правовые основы учения о договоре [Текст] / А. Д. Корецький. — СПб., 2001. — 500 с.
Долинська М. С. Особливості нотаріального посвідчення договору довічного утримання / М. С. Долинська // Актуальні проблеми держави і права. — 2012. — № 64. — С. 318—324.
Кульчій О. О. Договір на користь третіх осіб у правовідносинах обов’язкового страхування відповідальності автовласників / О. О. Кульчій // Часопис Київського університету права. — 2011. — № 1. — С. 189—193.
Кузьмич О. Я. Договір на користь третьої особи в цивільному праві України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Кузьмич Олег Ярославович. — К., 2010. — 21 с.
Довічне утримання (догляд) / [Л. М. Горбунова, С. В. Богачов, І. Ф. Іванчук та ін.]. — К. : Поліграф-Експрес, 2006. — 41 с.
Про пенсійне забезпечення : Закон України від 5 листопада 1991 р. № 1788-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 3. — С. 10.
Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 26.05.2016 по справі №344/3581/16-ц [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/58724609.
Рішення Московського районного суду міста Харкова від 05.04.2016 по справі №643/17895/14-ц [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/57852835.
Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування : Закон України від 13 січня 2005 р. № 2342-ІV // Відомості Верховної Ради України. — 2005. — № 6. — С. 267.
Про прожитковий мінімум : Закон України від 15 липня 1999 р. № 966-ХІV // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 38. — С. 348.
Харитонов Є. О. Цивільне право України [Підручник] / Є. О. Харитонов, О. В. Старцев. — Вид. друге, перероб. і доп. — К. : Істина, 2007. — 816 с.
Бородовський С. О. Правове регулювання порядку укладення договору в цивільному праві України / С. О. Бородовський // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. — 2002. — № 9. — С. 88—91.
Бородовський С. О. Укладення, зміна та розірвання договору у цивільному праві України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Станіслав Олександрович Бородовський. — Харків, 2005. — 20 с.
Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24.07.2012 по справі №2-4225/11 [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/25370503.
Великорода О. М. Договір довічного утримання : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Олександр Михайлович Великорода. — Івано-Франківськ, 2006. — 25 с.
Яворська О. С. Договірні зобов’язання про передання майна у власність: цивільно-правові аспекти : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора юр. наук : спец. 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Олександра Степанівна Яворська. — К., 2011. — 38 с.
Про затвердження Переліку соціальних послуг, що надаються особам, які перебувають у складних життєвих обставинах і не можуть самостійно їх подолати : наказ Мінсоцполітики України від 3 вересня 2012 р. // Офіційний вісник України. — 2012. — № 74. — С.53.

ОСОБЛИВОСТІ УКЛАДЕННЯ ДОГОВОРУ ДОВІЧНОГО УТРИМАННЯ НА КОРИСТЬ ТРЕТЬОЇ ОСОБИ

admin — Mon, 13 Feb 2017 09:21:55 +0000

Ткаченко Максим Володимирович,

ад’юнкт кафедри цивільного права і процесу

Національної академії внутрішніх справ

Анотації.

У роботі досліджено особливості укладення договору довічного утримання на користь третьої особи. Обґрунтована необхідність деталізації під час укладення договору довічного утримання на користь третьої особи обов’язків набувача (боржника) як стосовно відчужувача, так і відносно третьої особи (або осіб). Запропоновано включити до визначення поняття «договір довічного утримання», закріпленого у цивільному законодавстві, положення, що стосуються довічного утримання третьої особи. Визначені перспективні напрями подальших розвідок з досліджуваних питань.

В работе исследованы особенности заключения договора пожизненного содержания в пользу третьего лица. Обоснована необходимость детализации при заключении договора пожизненного содержания в пользу третьего лица обязанностей приобретателя (должника) как относительно отчуждателя, так и в отношении третьего лица (или лиц). Предложено включить в определение понятия «договор пожизненного содержания», закрепленного в гражданском законодательстве, положения, касающиеся пожизненного содержания третьего лица. Определены перспективные направления дальнейших исследований по рассмотренным вопросам.

In the paper the features of the conclusion of the contract of lifelong maintenance in favor of the third party are investigated. The necessity of detailed elaboration of the obligations of the acquirer (debtor) as regards the alienator, as well as with respect to the third person (or persons), is substantiated at the conclusion of the contract of lifelong maintenance in favor of a third person. It is proposed to include in the definition of the term “contract of lifelong maintenance”, enshrined in civil law, provisions relating to the life of a third person. Prospective directions of the further researches on the considered questions are determined.

Keywords: guardianship, caring, custody, help, method, guard, providing of rights and interests, ward persons.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями.

Згідно із Цивільним кодексом України, за договором довічного утримання одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (стаття 744 ЦК України [1]). Цілком природнім у даному випадку є приділення основної уваги у наукових дослідженнях двом визначеним у ЦК України сторонам договору довічного утримання, якими виступають відчужувач та набувач.

Разом із тим, у відповідності до частини 4 статті 746 ЦК України [1], договір довічного утримання (догляду) крім іншого може бути укладений відчужувачем також на користь третьої особи. Однак особливості укладення такого договору у главі 57 ЦК України, яка призначена регулюванню відносин довічного утримання (догляду), наразі не визначені.

У сучасних умовах, коли існує певна кількість самотніх людей, не здатних забезпечити себе матеріально самостійно, та з іншого боку, особливо у великих містах, існує постійний попит на житло, важливого значення набувають положення, пов’язані із укладенням договору довічного утримання (догляду), що мають сприяти захисту прав та законних інтересів не лише сторін такого договору, але й інших учасників відповідних правовідносин – зокрема, третіх осіб, на користь яких укладений договір довічного утримання.

Відтак існує необхідність проведення наукового аналізу особливостей укладення договору довічного утримання на користь третьої особи.

Однак ступінь дослідженості питання укладення договору довічного утримання на користь третьої особи наразі залишається недостатнім.

Постановка завдань.

Основними завданнями, розв’язанню яких присвячена дана стаття, є наступні.

Дослідити сучасний стан правового регулювання порядку укладення договору довічного утримання на користь третьої особи.
Надати пропозиції щодо удосконалення правового регулювання порядку укладення договору довічного утримання на користь третьої особи.

Виклад основного матеріалу.

Категорія цивільно-правового договору на користь третьої особи є доволі специфічною для цивільного права, оскільки договори за загальним правилом, укладаються в інтересах їхніх сторін [2, с.190].

Як зазначає у власному дослідженні О.О. Кульчій, сучасна європейська цивілістична наука визначає, що відповідно до механізму договорів на користь третьої особи третя особа стає власником права вимоги (кредитором) у результаті договору, укладеного між двома договірними сторонами. Це є виключенням із принципу відносної дії, поширеного у європейському зобов’язальному праві, оскільки третя особа, чия воля ні в який спосіб не бере участі у вчиненні правочину, стає кредитором виключно в результаті узгодження воль, яке мало місце без його участі. Така особа отримує право лише в результаті договору, укладеного іншими суб’єктами, прийняття третьою стороною не є умовою ні для чинності, ні для дієвості права, створеного для їх задоволення. У разі прийняття такого права на кредитора можна покласти й певні обов’язки (прийняття яких буде обумовлено прийняттям права) [2, с.190].

У контексті довічного утримання на особливу увагу заслуговує порядок укладення договору довічного утримання на користь третьої особи, оскільки, як цілком слушно зазначає С.О. Бородовський, без правових норм, які встановлюють порядок укладення, зміни та розірвання договорів, принципи виконання та відповідальності за невиконання чи неналежне виконання сторонами прийнятих на себе зобов’язань, правове регулювання договорів було б неповним [3, с. 88]. У той же час, досить слушною з даного питання є наукова позиція М. В. Лаптоша та А. О. Куртакової, які зазначають, що при укладанні договору довічного утримання (догляду) сторонам варто дуже уважно відноситися до формування його умов, оскільки ЦК України не тільки не регулює детально, але у визначених випадках навіть не дає орієнтирів для врегулювання взаємин сторін [4, с.60].

Поняття «порядок укладення договору» на думку сучасних вчених-цивілістів включає у себе визначену правовими нормами юридично-логічну послідовність стадій встановлення цивільних прав і обов’язків, здійснену на основі погоджених дій осіб, звернених назустріч одна одній та виражених у різноманітних способах узгодження змісту договору [5, с. 5].

Що стосується основних стадій укладення договору, С.О. Бородовський вважає, що укладення договору складається з двох послідовних юридично значимих стадій:

1) пропозиції однієї сторони про укладення договору (оферти);

2) прийняття пропозиції укласти договір (акцепту).

Також науковець вказує, що не зовсім вірним є виділення в літературі третьої стадії – отримання інформації про акцепт стороною, що направила оферту [5, с. 9].

О.М. Великорода пропонує процес укладання договору довічного утриманням (догляду) поділити на три стадії: а) оферта; б) акцепт; в) передача відчужувачем майна у власність набувачеві. Якщо для цього договору вимагається тільки нотаріальне посвідчення, то передача майна збігається у часі з нотаріальним посвідченням. У випадку, коли даний правочин потребує також і державної реєстрації, передача відбувається у момент державної реєстрації договору [6, с. 12].

У ході укладення договору довічного утримання на користь третьої особи мають бути враховані загальні положення стосовно договорів на користь третьої особи, визначені статтею 636 ЦК України [1].

Виконання договору довічного утримання на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором.
З моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір довічного утримання без згоди третьої особи, якщо інше не встановлено договором.
Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору довічного утримання, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи (відчужувач), може сама скористатися цим правом.

Вітчизняною цивілістичною традицією договір на користь третьої особи визначено як договір, в якому боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі, а третя особа має право вимагати виконання такого обов’язку [7, с.5].

О.Я. Кузьмич звертає увагу на те, що в основі змісту категорії «на користь третьої особи» лежить усвідомлена потреба однієї із сторін договору (сторони, яка уклала договір) у задоволенні благ третьої особи, що й обумовлює виконання такого договору саме особі, яка не є його стороною. Проте чинники, що формують виникнення такої потреби, знаходяться поза межами договірного правовідношення. Отже, те, що виконання боржником обов’язку здійснюється на користь третьої особи, не дозволяє стверджувати, що укладення таких договорів здійснюється винятково в інтересах третіх осіб. Тому як особа, яка уклала договір, так і третя особа є носіями інтересів, кожен із яких є самостійним та незалежним [7, с.8].

Відносно договору довічного утримання, у разі його укладення на користь третьої особи поряд з відчужувачем, в договірні відносини вводиться новий учасник – отримувач платежів (послуг з догляду). Як зазначають у власному дослідженні Є. О. Харитонов та О. В. Старцев, ця особа не вважається відчужувачем, оскільки, власне нічого не відчужує на користь набувача, проте згідно статті 511 ЦК України виступає кредитором стосовно останнього, тобто особою, яка вимагатиме від набувача виконання його обов’язків за договором довічного утримання (догляду) [8, с.528].

Є. О. Харитонов та О. В. Старцев звертають увагу на той факт, що за таким договором набувач зобов’язаний виконати свій обов’язок не на користь відчужувача, а на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі. Наприклад, укладення договору довічного утримання на користь одного із своїх родичів або іншої особи. Якщо договір довічного утримання (догляду) укладається на користь третьої особи, остання повинна бути чітко вказана в договорі [8, с.528].

Законодавство також не забороняє передбачити в договорі обов’язки набувача стосовно відчужувача і третьої особи (або осіб). У цьому разі на боці кредитора виникає так звана «множинність», що вимагає підвищеної уваги до деталізації обов’язків набувача (боржника) стосовно кожної з таких осіб [8, с.528].

У цілому обов’язки набувача за договором довічного утримання (догляду) визначені у статтях 749 та 750 ЦК України [1] та додатково деталізовані у відомчих документах (зокрема – в Роз’ясненні Мінюсту від 01.04.2011 щодо особливостей посвідчення договору довічного утримання (догляду) [14]).

Так, згідно зі статтею 749 ЦК України [1], у договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача. Якщо обов’язки набувача не були конкретно визначені або у разі виникнення потреби забезпечити відчужувача іншими видами матеріального забезпечення та догляду спір має вирішуватися відповідно до засад справедливості та розумності. Набувач зобов’язаний у разі смерті відчужувача поховати його, навіть якщо це не було передбачено договором довічного утримання (догляду). Якщо частина майна відчужувача перейшла до його спадкоємців, витрати на його поховання мають бути справедливо розподілені між ними та набувачем.

У відповідності до Роз’ясненні Мінюсту від 01.04.2011 щодо особливостей посвідчення договору довічного утримання (догляду) [14], в договорі довічного утримання (догляду) передбачаються обов’язки набувача:

- забезпечувати відчужувача або третю особу (утриманця) відповідно до умов договору матеріальним утриманням та (або) доглядом (опікуванням) довічно;

- забезпечувати відчужувача або третю особу (утриманця) житлом;

- у разі смерті відчужувача(чів) поховати його(їх). Якщо договір укладено відчужувачем на користь третьої особи, цей обов’язок може бути покладено на набувача щодо третьої особи (утриманця) за домовленістю сторін.

Набувач не має права за життя відчужувача передавати його у власність іншій особі на підставі будь-якого правочину (крім заповіту), укладати щодо нього договір іпотеки (застави). На таке майно за життя відчужувача не може бути звернене стягнення. Втрата, знищення або пошкодження майна, переданого за договором набувачу, не є підставою для припинення чи зменшення обсягу його обов’язків перед відчужувачем [14].

Таким чином, загальний перелік обов’язків набувача за договором довічного утримання (догляду) визначений у цивільному законодавстві та певною мірою деталізований у відомчих документах. Разом із тим, у кожному окремому випадку перелік обов’язків набувача за договором довічного утримання потребує деталізації безпосередньо у тексті договору.

Показовим у даному плані є рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя по справі № 2-4225/11 [9], згідно із яким, ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 та у своєму позові зазначила, що 29.08.2009 р. між її чоловіком ОСОБА_6 та відповідачем ОСОБА_3 було укладено договір довічного утримання. За вказаним договором ОСОБА_6 передав у власність ОСОБА_3 9/100 частин належного йому домоволодіння, а ОСОБА_3 зобов’язався довічно утримувати та доглядати ОСОБА_6, а також довічно утримувати і доглядати ОСОБА_1, яка є третьою особою за договором.

Після смерті ОСОБА_6, ОСОБА_3 ухилявся від утримання та догляду ОСОБА_1 та наполягав на її виселенні з домоволодіння. Після смерті її чоловіка ОСОБА_6 відповідач ОСОБА_3 не оплатив витрати на його поховання, витрати на ритуальні послуги, не встановив надгробок. З урахуванням обставин, викладених у позові, ОСОБА_1 просила суд розірвати договір довічного утримання від 29.08.2009 р., укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_3.

У судовому засіданні було встановлено, що згідно із п. 2.1 договору довічного утримання, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_3, сторони домовились що до обов’язків Набувача (ОСОБА_3) з надання Відчужувачу (ОСОБА_6) довічного утримання та догляду належать:

- забезпечення йому довічного проживання і користування зазначеними 9/100 частками домоволодіння;

- закупівлі продуктів харчування один раз на тиждень приготування їжі і забезпечення щоденного триразового харчування;

- здійснення догляду та необхідної допомоги, а саме: прибирання зазначених часток домоволодіння з миттям підлоги один раз на тиждень, відвідування Відчужувана не менш ніж три рази на тиждень, купання його один раз на тиждень, у випадку неможливості самообслуговування Відчужувача – здійснення його повного догляду;

- надання побутових послуг, а саме: прання спідньої і постільної білизни два рази на місяць;

- забезпечення необхідним медичним обслуговуванням та ліками за призначенням лікаря;

- здійснення поточного ремонту відчужуваних 9/100 часток домоволодіння – в разі необхідності;

- здійснення ремонту побутової техніки;

- у разі смерті Відчужувача – поховати його, оплатити ритуальні послуги та встановити надгробок.

Згідно п.2.2 сторони, домовились, що Набувач зобов’язаний здійснити на користь третьої особи – гр. ОСОБА_1, такі дії:

- забезпечити їй догляд, допомогу та забезпечити довічне проживання: користування вищезазначеною часткою домоволодіння в цілому і не пред’являти вимоги щодо її виселення;

- виконувати всі інші обов’язки, передбачені п.2.1. цього договору.

При ухваленні рішення суд виходив із того, що договір довічного утримання від 29.08.2009 р., укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_3, не є припиненим, оскільки положення ч. 2 ст. 755 ЦК України стосовно припинення договору довічного утримання зі смертю відчужувача у даному випадку застосуванню не підлягають. Так, відповідно до п. 2.1, 2.2 договору довічного утримання від 29.08.2009 р. у ОСОБА_3 й після смерті відчужувача ОСОБА_6 залишилися обов’язки стосовно третьої особи за договором ОСОБА_1.

Розглянувши справу, суд вирішив позов про розірвання договору довічного утримання задовольнити повністю.

Таким чином, у наведеному вище випадку саме деталізація обов’язків набувача як стосовно відчужувача, так і відносно третьої особи дозволила третій особі у судовому порядку відновити свої порушені права.

Цікавою у даному контексті є, зокрема, пропозиція О.С. Яворської, яка пропонує підстави розірвання договору довічного утримання судом викласти у наступній редакції: «Договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов’язків, незалежно від його вини, а також у разі порушення моральних норм набувачем щодо відчужувача або третьої особи, на користь якої укладено договір» [10, с.29].

Узагальнюючи викладене, згідно із положеннями частини 4 статті 746 ЦК України [1] за бажанням відчужувача утримання (догляд) за договором довічного утримання може надаватись третім особам. У такому разі, набувач зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, вказаної в договорі. Відповідно у випадку, коли відчужувач укладає договір на користь третьої особи, така особа за договором забезпечується утриманням та (або) доглядом довічно.

Відтак, окремої уваги потребує питання щодо сторін у договорі довічного утримання, укладеного на користь третьої особи.

Згідно із частиною 1 статті 746 ЦК України [1], відчужувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути фізична особа незалежно від її віку та стану здоров’я. Набувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути повнолітня дієздатна фізична особа або юридична особа (частина 2 статті 746 ЦК України [1]).

Слід звернути увагу також на те, що у разі наявності множинності суб’єктів на стороні набувача договору довічного утримання (догляду) майно передається їм у спільну сумісну власність. Такі набувачі є солідарними боржниками щодо виконання умов цього договору (частина 3 статті 746 ЦК України [1]).

О.М. Великорода цілком слушно звертає увагу на можливі спірні ситуації, пов’язані із випадками, коли на боці відчужувача чи набувача виступають кілька осіб. Перш за все, О.М. Великорода звертає увагу на те, що Цивільний кодекс України, регулюючи питання участі у договорі довічного утримання (догляду) кількох набувачів, говорить тільки про фізичних осіб. На думку О.М. Великороди, позиція законодавця, коли дозволяється юридичній особі бути набувачем і в той же час не регулюються випадки при яких набувачами є кілька юридичних осіб або фізичні та юридичні особи одночасно, є не послідовною та не логічною. По друге, як зазначає науковець, сторони договору зможуть більш повно реалізувати свої можливості, якщо в законодавстві буде зазначено, що набувачами можуть бути кілька фізичних осіб і (або) юридичних осіб, а відчужуване майно переходить до співнабувачів на праві спільної часткової власності [6, с.14].

Окремо Цивільним кодексом України визначено особливості укладення договору довічного утримання (догляду) щодо майна, яке є у спільній сумісній власності. Зокрема, згідно із частиною 1 статті 747 ЦК України [1], майно, що належить співвласникам на праві спільної сумісної власності, зокрема майно, що належить подружжю, може бути відчужене ними на підставі договору довічного утримання (догляду). У разі смерті одного із співвласників майна, що було відчужене ними на підставі договору довічного утримання (догляду), обсяг зобов’язання набувача відповідно зменшується. Також частиною 2 статті 747 ЦК України [1] визначено, що, якщо відчужувачем є один із співвласників майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, договір довічного утримання (догляду) може бути укладений після визначення частки цього співвласника у спільному майні або визначення між співвласниками порядку користування цим майном.

Загальна правова позиція щодо участі третьої особи у договорі викладена у статті 636 ЦК України [1]. Згідно із даною статтею, третя особа не є окремою стороною в договорі. Натомість встановлено, що третя особа лише має право вимагати від боржника виконання обов’язку на свою користь або ж відмовитися прийняти виконання.

Враховуючи викладене, можемо дійти висновку про те, що можливість укладення договору довічного утримання (догляду) на користь третьої особи передбачена цивільним законодавством (а саме – Цивільним кодексом України [1]). При цьому, третя особа забезпечується утриманням та (або) доглядом довічно і виступає виключно в ролі особи, яка забезпечується утриманням, та не є окремою стороною в договорі. Відповідно – її згода на укладення договору не є необхідною.

Також необхідно звернути увагу на той факт, що даний окремий випадок довічного утримання не знайшов свого закріплення ні у існуючій законодавчій конструкції, ні у наукових визначеннях поняття «договір довічного утримання».

Ми пропонуємо включити положення, що стосуються довічного утримання та догляду третьої особи до наукового визначення поняття «договір довічного утримання». Тоді відповідна правова конструкція набере наступного змісту: за договором довічного утримання одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача або третю особу, визначену у договорі, утриманням та (або) доглядом довічно.

Висновки та перспективи подальших розвідок.

Проведене дослідження дозволяє дійти висновку, що, незважаючи на факультативність участі третіх осіб у договірних відносинах довічного утримання, їх правовий статус є досить вагомим. Безпосередньо не укладаючи договір довічного утримання, третя особа, тим не менше, істотно впливає на зміст відповідних правовідносин.

Під час укладення договору довічного утримання на користь третьої особи існує необхідність деталізації обов’язків набувача (боржника) як стосовно відчужувача, так і відносно третьої особи (або осіб).

Також існує необхідність удосконалення норм, що регламентують визначення поняття довічного утримання. Зокрема, пропонується включити до визначення поняття «договір довічного утримання», закріпленого у цивільному законодавстві, положення, що стосуються довічного утримання третьої особи.

За цих умов, перспективним напрямом подальших розвідок слід вважати дослідження проблем виконання та припинення договору довічного утримання на користь третьої особи.

ЛІТЕРАТУРА

Цивільний кодекс України : Закон України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 40—44 (зі змінами).
Кульчій О. О. Договір на користь третіх осіб у правовідносинах обов’язкового страхування відповідальності автовласників / О. О. Кульчій // Часопис Київського університету права. — 2011. — № 1. — С. 189—193.
Бородовський С. О. Правове регулювання порядку укладення договору в цивільному праві України / С. О. Бородовський // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. — 2002. — № 9. — С. 88—91.
Лаптош М. В. Договір довічного утримання: питання теорії / М. В. Лаптош, А. О. Куртакова // Трипільська цивілізація. — 2012. — № 8. — С. 58—62.
Бородовський С. О. Укладення, зміна та розірвання договору у цивільному праві України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Станіслав Олександрович Бородовський. — Харків, 2005. — 20 с.
Великорода О. М. Договір довічного утримання : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Олександр Михайлович Великорода. — Івано-Франківськ, 2006. — 25 с.
Кузьмич О. Я. Договір на користь третьої особи в цивільному праві України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Кузьмич Олег Ярославович. — К., 2010. — 21 с.
Харитонов Є. О. Цивільне право України [Підручник] / Є. О. Харитонов, О. В. Старцев. — Вид. друге, перероб. і доп. — К. : Істина, 2007. — 816 с.
Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24.07.2012 по справі №2-4225/11 [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/25370503.
Яворська О. С. Договірні зобов’язання про передання майна у власність: цивільно-правові аспекти : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора юр. наук : спец. 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Олександра Степанівна Яворська. — К., 2011. — 38 с.
Довічне утримання (догляд) / [Л. М. Горбунова, С. В. Богачов, І. Ф. Іванчук та ін.]. — К. : Поліграф-Експрес, 2006. — 41 с.
Иоффе О. С. Обязательственное право / О. С. Иоффе. — М. : Юридическая литература. — 1975. — 880 с.
Долинська М. С. Особливості нотаріального посвідчення договору довічного утримання / М. С. Долинська // Актуальні проблеми держави і права. — 2012. — № 64. — С. 318—324.
Особливості посвідчення договору довічного утримання (догляду) : роз’яснення Міністерства юстиції України від 01.04.2011 [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/n0023323-11.

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ МЕТИ І ЗАВДАНЬ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА

admin — Mon, 06 Feb 2017 12:54:42 +0000

Братель Олександр Григорович

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

Theoretical and legal analysis of the objectives and purposes of civil proceedings

Стаття присвячена теоретико-правовому аналізу мети і завдань цивільного судочинства. Виокремлюються теоретичні відмінності між поняттями «мета» і «завдання» цивільного судочинства. Визначаються фактори, які слугують перешкодами у реалізації завдань цивільного судочинства. Сформульовано пропозиції щодо внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України.

Ключові слова: мета і задання цивільного судочинства, процесуальні юридичні факти, цивільна справа, розгляд цивільної справи, вирішення цивільної справи

The article is devoted to theoretical and legal analysis of the objectives and purposes of civil proceedings. Theoretical differences between the concepts of «objective» and «purpose» of civil proceedings are distinguished. Factors that serve as obstacles to the objectives of civil justice are identified. Suggestions for amendments to the Civil Code of Ukraine formulated.

Key words: purpose and objectives of civil justice, procedural legal facts, civil case, consideration of a case on the merits, decision civil case

Постановка проблеми. Статтею 1 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) [1] визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Вказана норма по суті є віддзеркаленням закріплених в ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі –Конвенція) ^{^[2]} положень про те, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.

Питання пов’язані з визначенням мети і завдань цивільного судочинства досліджувались як українськими, так і зарубіжними вченими, серед яких М.О. Гетманцев, О.С. Захарова, В.В. Комаров, С.О. Короєд, С.А. Курочкін, О.Г. Лук’янова, Н.Л. Луців-Шумська, З.В. Ромовська, М.О. Рожкова, О.С. Ткачук, Є.О. Харитонов, М.Й. Штефан, Н.Л. Шумська, В.В. Ярков та інші. Незначна кількість досліджень в даній сфері свідчить про незначний рівень наукового інтересу до даної проблематики з боку вчених-процесуалістів, що відповідним чином відкриває шляхи для нових наукових розвідок у даному напрямку.

Мета статті полягає у здійсненні теоретико-правового аналізу мети і завдань цивільного судочинства. Для досягнення вказаної мети поставлено наступні завдання: виокремити теоретичні відмінності між поняттями «мета» і «завдання»; визначити фактори, які слугують перешкодами у реалізації завдань цивільного судочинства; з урахуванням існуючих доктринальних доробок цивільно-процесуального змісту визначити універсальні (основні) та спеціальні цілі судової діяльності, з подальшим формулюванням пропозицій законодавчого характеру.

Виклад основного матеріалу. В ст. 1 ЦПК України завданням цивільного судочинства присвячено лише першу складову частину вказаної норми: «завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ». Далі в статті йдеться про мету цивільного судочинства, яка полягає у «захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави». Цілком логічно постає цілий ряд питань: яким чином завдання цивільного судочинства трансформуються в його мету; яким чином завдання співвідносяться з метою цивільного судочинства; в чому полягає безпосередній зміст завдань цивільного судочинства; чи охоплює зміст ст. 1 ЦПК України всю сферу цивільних процесуальних правовідносин, а не лише сферу розгляду та вирішення цивільних справ позовного провадження?

Пошук відповідей на вказані питання слід розпочати з тлумачення понять «завдання» та «мета». У Великому тлумачному словнику сучасної української мови визначено, що завдання – це наперед визначений, запланований для виконання обсяг роботи, справа. Мета – це те до чого хтось прагне, чого хоче досягти, ціль ^{^[3]}. У філософському енциклопедичному словнику «мета» тлумачиться як усвідомлене передбачення бажаного результату діяльності, яке зумовлює пошук засобів і шляхів його досягнення ^{^[4]}. У словнику синонімів української мови слово «мета» не входить до складу синонімічного ряду лексичної одиниці «завдання». Навпаки, на думку дослідників синонімічних рядів, синонімом слова «мета» (те, до чого хтось прагне, чого хоче досягти) є слово «ціль», а домінантою цього синонімічного ряду є слово «мета» ^{^[5]}.

І.Л. Петрухін виокремлюючи теоретичну відмінність між поняттями «мета» і «завдання» наголошує, що мета – це результат пізнання дійсних потреб системи, «ідеальна модель майбутнього», до якої слід прагнути, а завдання – це вимога (пропозиція) встановити шукані дані на основі вихідних даних шляхом знаходження потрібного алгоритму. При цьому він справедливо зазначав, що в законодавстві ця відмінність не проводиться, і завдання найчастіше розуміється як конкретизація мети ^{^[6]}.

На думку О.Г. Лук’янової завдання процесуального права (системи правових норм, що регламентують процесуальну діяльність) полягають у тому, щоб забезпечити правовими засобами реалізацію завдань і функцій процесуальної діяльності (процесу), а саме: встановлення матеріально-правових відносин, пов’язаних із застосуванням матеріального закону; всебічне дослідження обставин вирішуваної ситуації і досягнення матеріальної (об’єктивної) істини у справі; справедливе застосування матеріального закону; захист прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у справі; здійснення конституційного контролю за нормативними актами і правозастосовною практикою ^{^[7]}. У запропонованому судженні простежується змішування цілей і завдань процесуальної діяльності у вигляді порушення правил опису якісних вимог до результатів функціонування процесуальної системи.

Ототожнення мети і завдання судочинства, на думку О.С. Захарової, певною мірою продукується проблемами тлумачення цих слів фахівцями-дослідниками синонімічних рядів. З іншого боку, дослідники права не можуть робити висновків без урахування загальновідомих об’єктивних законів поведінки і діяльності людини та соціуму в цілому, співвідношення понять «мета», «завдання» у загальновизнаних і сталих філософських дослідженнях. Обґрунтовуючи власну позицію О.С. Захарова наголошує, що незважаючи на новаторський підхід у визначенні мети судочинства (порівняно із визначенням мети цивільного судочинства в ЦПК України 1963 р.) і загальнодемократичних засобів досягнення цієї мети, необхідно визнати, що законодавець невдало застосував у ст. 1 ЦПК України для визначення засобів досягнення мети цивільного судочинства слово «завдання», яке не відображає правової сутності цього явища, а з іншого боку ‒ суперечить мовним, формальнологічним правилам про способи позначення понять, категорій^{^[8]}.

Автори науково-практичного аналізу ЦПК України З.В. Ромовська, Н.Л. Луців-Шумська, Н.Л. Шумська зазначають, що загальне завдання цивільного судочинства має полягати у захисті прав, свобод, інтересів усіх учасників приватних відносин. Завданням ж цивільного судочинства під час вирішення конкретної справи має бути захист прав, свобод та інтересів конкретної особи ^{^[9]}.

Вважаю, що питання пов’язані з визначенням місця завдань цивільного судочинства в межах глави 1 розділу І ЦПК України потребують перегляду. Найменування ст. 1 ЦПК України у вигляді «Завдання цивільного судочинства» повинно відповідати її змісту. Дійсно, завдання судочинства, на перший погляд, визначені вірно: «справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ». Разом з тим, подальша вказівка на мету цивільного судочинства призводить до невідповідності її назви сформульованим в ній положенням. Усунення існуючої нормативної невідповідності можливе шляхом включення до назви ст. 1 ЦПК України слова «мета». Досліджувані завдання повинні виступати керівними та імперативними орієнтирами в безпосередній діяльності суддів.

Реалії сучасного життя дозволяють констатувати, що діяльність судової влади на превеликий жаль здійснюється в руслі власної дискредитації. Крім цього, зневіра громадян в ефективність судочинства призвели до того, що категорії «справедливість» та «неупередженість» все частіше сприймаються з філософських позицій, ніж в аспекті реально існуючих явищ.

Не вдаючись у філософські тлумачення категорії «справедливість» пропоную обмежитись посиланнями на її визначення в правовому контексті, яке міститься в пунктах 4.1 та 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 р. В рішенні зазначається, що конституційне право на судовий захист належить до невідчужуваних та непорушних. Кожен під час розгляду будь-якої справи має право на правосуддя, яке відповідало б вимогам справедливості. Справедливість ‒ одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню^{^[10]}. Вважаю, що вказане тлумачення категорії «справедливість» є найбільш вдалим у правовому розумінні, а тому практичне застосування даної засади права в процесі розгляду цивільних справ напряму буде залежати від усвідомлення або здатності суддею усвідомити безпосередній зміст, дух та наповнення цього філософсько-правового явища.

Наступним завданням цивільного судочинства є неупереджений розгляд цивільних справ. Великим тлумачним словником сучасної української мови слово «неупереджений» тлумачиться як такий, що не має обманної, негативної, заздалегідь сформованої думки, упередження проти кого-, чого-небудь ^{^[11]}.

Автори науково-практичного аналізу ЦПК України «неупередженість» розглядають крізь призму упередженості, під якою розуміють наперед необіцяне або й обіцяне надання переваги одному з учасників процесу. Процесуальний прояв упередженості суду під час розгляду справи, на їх думку, може полягати у незабезпеченні позивачеві чи відповідачеві рівних процесуальних можливостей та шансів, або у відтягуванні вирішення справи, неприйняття до уваги норми закону чи договору, невигідної для однієї зі сторін^{^[12]}. На превеликий жаль судді часто вдаються до дій пов’язаних з їх упередженим ставленням до однієї із сторін цивільного процесу. Наприклад, суддя під час допиту свідків безпідставно знімає питання, тим самим позбавляючи особу яка їх ставить, можливості отримати об’єктивну інформацію з приводу дійсних обставин справи; безпідставно відмовляє у призначенні судової експертизи; здійснює однобічну оцінку поданих сторонами у цивільній справі доказів. Слід визнати, що неупереджений розгляд значної кількості цивільних справ на практиці залишається «процесуальним міфом-завданням», а забезпечення можливості реалізації вказаного завдання залежить виключно від внутрішньої свідомості самого судді. Вказана теза підтверджується закріпленим в ст. 15 Кодексу суддівської етики обов’язком: «Неупереджений розгляд справ є основним обов’язком судді» ^{^[13]}.

Найбільш складним завданням в діяльності судді залишається забезпечення своєчасного розгляду цивільних справ. У ст. 6 Конвенції зазначається, що кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку. Закріплене в ст. 1 ЦПК України завдання у вигляді своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ знаходить свій прояв у ст. 157 ЦПК України: «суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на роботі, про стягнення аліментів ‒ одного місяця. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду справи, суд ухвалою може подовжити розгляд справи, але не більш як на п’ятнадцять днів».

Звертаючись до суду особа має за мету в максимально короткі строки захистити порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси, відновити становище, що існувало до їх порушення або підтвердити наявність чи відсутність юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів або створити умови для майбутнього здійснення особистих немайнових чи майнових прав або підтвердити наявність чи відсутність неоспорюваних прав.

Реально існуючими факторами в сучасних умовах розвитку української держави, які слугують перешкодами у реалізації завдання щодо своєчасного розгляду цивільної справи можна вважати наступні: одвічна проблема завантаженості суддів; зловживання особами, які беруть участь у справі своїми процесуальними правами; недосконалість цивільного процесуального законодавства в частині забезпечення своєчасного розгляду цивільних справ; негативні політичні процеси в державі, які впливають на процедуру функціонуванні судових інституцій; недобросовісне відношення суддів до виконання покладених на них обов’язків[14].

При визначенні завдань цивільного судочинства окрему увагу слід приділяти процесуальній категорії – «цивільна справа». Відповідно до ст. 1 ЦПК України завдання цивільного судочинства полягає у розгляді і вирішенні саме цивільних справ. У зв’язку з цим, складно погодитись з позицією С.О. Короєда, який розгляд і вирішення цивільної справи пов’язує з розглядом і вирішенням спору, тобто усуненням правового конфлікту^{^[15]}. Таке звужене тлумачення є недопустимим, адже невід’ємну частину цивільних справ складають справи окремого та наказного провадження. Якщо у ст. 1 ЦПК України розгляд та вирішення цивільних справ корелюється із захистом порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, то ст. 234 ЦПК України передбачає розгляд цивільних справ для підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. В останній нормі простежується зовсім інше призначення цивільного судочинства. Розглядаючи цивільні справи в порядку окремого провадження суд не вирішує правові спори, а виключно здійснює процесуальну діяльність регламентовану положеннями ч. 1 ст. 234 ЦПК України. Зазначене вкотре підтверджує помилковість позиції тих науковців, які намагаються ототожнювати категорії «цивільна справа» і «цивільно-правовий спір». Таким чином, «цивільна справа» є узагальнюючою категорією для всіх видів цивільного судочинства, незалежно від документа (позовна заява, заява, заява про видачу судового наказу), який обумовлює формування та реалізацію процесоутворюючої функції процесуальних юридичних фактів в цивільному судочинстві.

Досліджуючи проблемні питання, пов’язані з визначенням завдань цивільного судочинства окремо слід проаналізувати способи їх реалізації в контексті категорії «розгляд і вирішення цивільних справ». Буквальне тлумачення даного словосполучення дозволяє виокремити дві його складові ‒ «розгляд цивільних справ» та «вирішення цивільних справ». Розгляд цивільних справ напряму пов’язується із судовим розглядом, як стадією цивільного процесу, що включає в себе процесуальну діяльність суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, спрямовану на розгляд і вирішення цивільних справ у суді. Вирішення цивільної справи є похідною процесуальною діяльністю суду, якій передує її розгляд. Вирішення цивільних справ шляхом застосування норм матеріального права спрямоване на досягнення позитивного юридичного результату, як то: усунення правового конфлікту шляхом розв’язання існуючого правового спору; підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів; підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Зміст ст. 1 ЦПК України чітко відображає єдність процедури у вигляді «розгляду і вирішення цивільних справ» в якій складно віддати перевагу або процедурі «розгляду» або процедурі «вирішення» цивільних справ. За своїм змістом розгляд цивільної справи перебуває у процесуальній площині, на відміну від вирішення справи, яка пов’язується із застосуванням норм матеріального права.

Оригінальне бачення досліджуваної проблематики мають автори науково-практичного аналізу ЦПК України З.В. Ромовська, Н.Л. Луців-Шумська, Н.Л. Шумська. Ними зазначається, що завданням судочинства у ст. 1 ЦПК України названо «розгляд» та «вирішення» цивільних справ. Однак у численних статтях цього Кодексу вжито лише слово «розгляд», хоча йдеться в них не лише про розгляд справи, а й про її вирішення. На їх думку, це зауваження стосується, насамперед, ст. 1 ЦПК України, зміст якої викладено так, наче терміни «справедливий», «неупереджений» та «своєчасний» стосуються лише розгляду справи.

Законодавчо закріплена в ст. 1 ЦПК України конструкція «розгляд і вирішення» сприймаються як нерозривні та взаємопов’язані явища. Мною підтримуються наявні в юридичній літературі висловлювання про те, що «розгляд справи» слід вважати процедурною діяльністю, яка має відбуватися на підставі норм ЦПК України. Часова і просторова межа розгляду закінчується відходом суду в нарадчу кімнату. Цей висновок узгоджено зі ст. 195 ЦПК України, відповідно до якої суд виходить до нарадчої кімнати для ухвалення рішення. З цього моменту починається вирішення справи судом на базі норм матеріального права, з урахуванням визначеної у цьому Кодексі процесуальної форми. І закінчується воно ухваленням рішення як акту правосуддя [16].

Погоджуючись з викладеною позицією слід навести декілька аргументів, якими доводиться можливість лише розгляду цивільної справи, без подальшого її вирішення в контексті застосування норм матеріального права. У більшості випадків ефективність й результативність розгляду цивільної справи оцінюється крізь призму її безпосереднього вирішення, що знаходить закріплення в ухваленому рішенні суду, яким розв’язується правовий спір, усувається правовий конфлікт або створюються умови для здійснення особистих немайнових чи майнових прав. Разом з тим, розгляд цивільної справи не завжди завершується ухваленням рішення або судового наказу. Суд, наприклад, вивчивши матеріали цивільної справи може постановити ухвалу про закриття провадження у справі або залишити заяву без розгляду. Аналіз положень статей 121 та 122 ЦПК України дозволяє дійти обґрунтованого висновку, що в ряді випадків конкретна цивільна справа підлягає лише розгляду без належного на те вирішення. Так, на стадії відкриття провадження у справі її розгляд може трансформуватись в постановлення судом ухвали про залишення позовної заяви без руху у випадку не дотримання позивачем процесуальних вимог, а саме: 1) недодержання вимог, викладених у ст. 119 ЦПК України щодо форми та змісту позовної заяви; 2) неподання документа, що підтверджує сплату судового збору; 3 ) у разі неподання представником позивача позовної заяви наявності довіреності або іншого документа, що підтверджує його повноваження; 4) недодержання вимог, викладених у ст. 120 ЦПК України щодо подання до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї. Залишення позовної заяви без руху можливе також у випадку не сплати або неправильної сплати позивачем судового збору.

Недотримання позивачем перерахованих вимог при подачі позовної заяви призводить до настання процесуального юридичного факту ‒ постановлення судом ухвали про залишення заяви без руху. У випадку, якщо позивач не виконає вимоги, перераховані ст. 119 та 120 ЦПК України, або не сплатить суму судового збору, розгляд цивільної справи вважається завершеним, а позовна заява вважається неподаною і повертається позивачеві. При цьому відбувся лише розгляд цивільної справи без ухвалення відповідного рішення суду. Крім викладеного, розгляд цивільної справи може завершитись постановленням судом ухвали про відмову у відкритті провадження у справі (ч. 2 ст. 122 ЦПК України), тим самим унеможливлюючи реалізацію такого завдання цивільного судочинства як «вирішення цивільної справи». Відповідно до ч. 7 ст. 122 ЦПК України відмова у відкритті провадження у справі перешкоджає повторному зверненню до суду з таким самим позовом. Таким чином, аналіз положень ст. 121 та 122 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що цивільна справа може бути судом лише розглянута, по ній може бути ухвалене виключно процесуальне рішення, проте вирішення справи як такого не відбувається, з огляду на існування вищезазначених процесоперешкоджаючих факторів.

Можливі опоненти можуть заперечувати проти такого висновку зазначаючи, що суд постановляючи ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі фактично її розглянув та вирішив не на користь позивача. В даному випадку так зване вирішення цивільної справи ґрунтується виключно на нормах цивільного процесуального права, а тому в окресленій процедурі притаманні виключно процесуальні ознаки. Особливість зазначеної процедури полягає також в тому, що відповідач, як потенційний учасник цивільного процесу, не набуває такого статусу з огляду на те, норми цивільного процесуального законодавства не покладають на суд обов’язок повідомляти потенційного відповідача про постановлення ним ухвали про повернення позовної заяви або про відмову у відкритті провадження у справі. Розгляд позовної заяви та доданих до них документів, які після їх надходження до суду набувають статусу цивільної справи, свідчить про виконання судом процесуальних дій регламентованих нормами ЦПК України, проте вирішення цивільної справи в контексті розв’язання цивільно-правового спору шляхом остаточного усунення правового конфлікту між сторонами не відбувається.

Отже, проаналізовані завдання виступають процесуальними засобами реалізації мети цивільного судочинства. По суті мета і завдання співвідносяться як загальне і конкретне, адже мета конкретизується через завдання, оскільки вони відрізняються за обсягом і змістом.

Відповідно до ст. 1 ЦПК України метою цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. При визначенні мети законодавець виходив з містечкових позицій, звужуючи її переважно до захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, не враховуючи при цьому специфіку всіх справ, які належать до юрисдикції судів. Відсутній в досліджуваній нормі й акцент щодо основоположного призначення цивільного судочинства як державного та суспільного явища.

Як зазначає О.С. Ткачук, при формулюванні мети судової діяльності слід виходити з необхідності збереження балансу між приватними й публічними інтересами, або, інакше кажучи, вона має переслідувати одночасне задоволення їх обох. Як останню, на його погляд, можна запропонувати основну й універсальну мету діяльності всіх судів – подолання невизначеності в суб’єктивних правах та обов’язках. При цьому залежно від виконуваних судовою владою функцій її досягненню сприяє, у свою чергу, досягнення спеціальних цілей: захист порушених, невизначених чи оспорюваних прав, свобод та інтересів шляхом вирішення спору про право (позовне провадження), охорона прав та інтересів шляхом створення умов для майбутнього здійснення особистих немайнових чи майнових прав (окреме провадження), створення умов для реального здійснення суб’єктивних прав у майбутньому (наказне провадження) тощо. Подолання невизначеності у суб’єктивних правах та обов’язках сприяє забезпеченню стабільності в існуючих суспільних відносинах, підтриманню правопорядку й довіри до органів судової влади ^{^[17]}.

У свою чергу З.В. Ромовська вказує на помилковість визначення мети в ст. 1 ЦПК України, адже захист прав конкретної особи не може бути метою судочинства. На її думку, під час вирішення конкретного цивільного спору, наприклад, про повернення боргу чи про відшкодування завданої шкоди метою є досягнення результату не локальної, а більш широкої дії. Оскільки захист є завершеним етапом судочинства, він не може бути метою судочинства. Він – складова його сутності. Слід погодитись з автором, що метою судочинства є утвердження поваги до людини та її прав, утвердження справедливості, верховенства права, зміцнення законності й правопорядку в державі ^{^[18]}. Своєрідній підхід щодо визначення мети цивільного судочинства формулює С.О. Короєд, пропонуючи мету зводити до усунення правового конфлікту, зумовленого порушенням цивільної процесуальної діяльності, та здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів суб’єктів матеріальних правовідносин^{^[19]}.

При визначенні мети цивільного судочинства окрему роль можуть відігравати публічні або приватні інтереси. На думку С.А. Курочкіна, загальна мета цивільного процесу полягає у досягненні конкретного правового результату, який полягає у впорядкуванні дій та відносин, що виникають у зв’язку з необхідністю приведення суспільної системи у відповідність до притаманних їх закономірностей, забезпечення її оптимального функціонування та створення умов для розвитку. Приведення окремих елементів суспільної системи у відповідність до притаманних їй закономірностей – публічна мета процесу. У свою чергу приватні цілі – це захист порушених або оспорюваних прав, свобод та законних інтересів, вирішення правових спорів, вирішення юридичних справ. У системі цивільного процесу з приватних формується загальна інтегративна мета – забезпечення законності та правопорядку^{^[20]}.

Закріплена в ст. 1 ЦПК України мета цивільного судочинства за своїм змістом не узгоджується з метою розгляду справ про усиновлення, як одного із різновидів справ окремого провадження (ст. 251-255 ЦПК України). Відповідно до ч. 2 ст. 207 Сімейного кодексу України [21] усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя. Розгляд справ про усиновлення не передбачає захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Навпаки, особа, яка звертається до суду із заявою про усиновлення має за мету створити умови для майбутнього здійснення особистих немайнових чи майнових прав, що природньо відповідає як інтересам потенційного усиновлювача, так й інтересам самої дитини. Наведеним прикладом проілюстровано, що захист прав, свобод та інтересів не може вважатись загальною, універсальною та основоположною метою всієї судової діяльності.

Ймовірно розробники проекту чинного ЦПК України формулюючи мету та завдання цивільного судочинства керувались базовими положеннями ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які стосуються виключно питань вирішення спорів щодо прав та обов’язків цивільного характеру. Виходячи зі змісту ухвалених Європейським судом з прав людини рішень ст. 6 Конвенції не поширюється на процедури, які не передбачають розгляд спору між сторонами та вирішують справи в односторонньому порядку, за якого немає сторін із протилежними інтересами, та які доступні лише за відсутності спору про право^{^[22]}. З цього приводу О.С. Ткачук зазначає, що оскільки з дотриманням справедливих (належних) судових процедур обов’язково має відбуватися вирішення справ позовного провадження, то саме таку діяльність суду й слід визначати як правосуддя. Однак, на його думку, це не виключає можливості вчинення судом інших дій щодо розгляду безспірних справ. Зокрема, процесуальна діяльність суду під час розгляду справ у порядку наказного та окремого провадження, про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів тощо не є правосуддям, однак здійснюється у порядку цивільного судочинства ^{^[23]}. В підтвердження викладеної позиції наводяться висловлювання О.В. Аргунова, який наголошував, що право забороняє лише здійснення правосуддя іншими, крім державних судів, органами, але в жодному разі не забороняє суду здійснювати іншу, окрім правосуддя, правозастосовну діяльність^{^[24]}.

Закріплення мети та завдань цивільного судочинства на нормативному рівні є характерним для процесуальних кодексів країн пострадянського простору. При цьому те, що в одних кодексах визначається як мета, в інших визначається як завдання. Наприклад, згідно ст. 4 ЦПК Республіки Казахстан завданнями цивільного судочинства є захист та відновлення порушених або оспорюваних прав, свобод і законних інтересів громадян, держави та юридичних осіб, дотримання законності в цивільному обороті та публічно-правових відносинах, сприяння мирному врегулюванню спору, попередження правопорушень та формування в суспільстві шанобливого ставлення до закону та суду^{^[25]}.

Притаманні для національного цивільного процесуального законодавства мета і завдання цивільного судочинства в ЦПК Республіки Білорусь визначаються в контексті завдань цивільного процесуального законодавства. Відповідно до ст. 5 зазначеного кодексу завданнями цивільного процесуального законодавства є забезпечення правильного та своєчасного розгляду та вирішення судами цивільних справ, виконання судових постанов та інших актів, що підлягають виконанню, захист прав та охоронюваних законом інтересів громадян та юридичних осіб. Цивільне процесуальне законодавство сприяє вихованню громадян в дусі поваги та виконання законів, попередження правопорушень, зміцненню системи господарювання та різних форм власності ^{^[26]}. У цивільному процесуальному законодавстві Республіки Молдова завдання та мета цивільного судочинства зводяться до правильного, здійснюваного в розумний строк розгляду цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод та законних інтересів фізичних та юридичних осіб та їх об’єднань, органів публічної влади, інших осіб, які є суб’єктами цивільних, сімейних, трудових та інших правовідносин, а також захист інтересів держави та суспільства, сприяння зміцненню законності, правопорядку, попередження випадків порушення закону (ст. 4 ЦПК Республіки Молдова) ^{^[27]}. Згідно ст. 2 ЦПК Республіки Болгарії суди зобов’язані розглянути та прийняти рішення по кожній поданій заяві про надання допомоги та захист особистих та майнових прав ^{^[28]}.

У свою чергу, аналіз положень ЦПК Франції^{^[29]} та Цивільного процесуального уложення Німеччини^{^[30]} засвідчив відсутність у вказаних процесуальних нормативних наявність норм в яких би визначались мета і завдання цивільного судочинства. Аналогічна картина спостерігається в ЦПК Румунії (Codul de procedură civilă), в якому перераховані демократичні принципи правосуддя, проте окремої норми, в якій би окреслювались завдання цивільного судочинства, не міститься^{^[31]}.

Слід наголосити, що питання визначення мети і завдань цивільного судочинства протягом тривалого часу залишаються дискусійними у лінгвістичному, доктринальному, нормативно-правовому та практичному аспектах. Відсутність консолідованих нормативних підходів в цьому напрямі відображається на прикладі сформульованих завдань цивільного судочинства, які містились в ЦПК України 1963 р. Так, у ст. 2 вказаного кодексу було закріплено наступне положення: «Завданнями цивільного судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством»^{^[32]}. У чинному ЦПК України частина вищезазначених завдань трансформувались в мету цивільного судочинства.

Висновки. Наявність існуючого стану справ, пов’язаних з неоднозначністю формулювання мети і завдань цивільного судочинства дозволяє припуститись діаметрально протилежних за змістом висновків, спрямованих на врегулювання наявної нормативної ситуації. Вирішення окресленого питання можливе принаймні декількома способами.

По-перше, враховуючи, що питання визначення мети та завдань цивільного судочинства перебувають переважно в теоретико-філософській площині можна припустити можливість виключення ст. 1 в існуючому вигляді зі змісту ЦПК України. Це сприятиме дотриманню нормативно-правової логіки розміщення правових норм в ЦПК України, відповідно до якої визначальне місце в Кодексі повинно належати статті з назвою «Законодавство про цивільне судочинство», адже дана норма виступає своєрідним «маяком» та керівним положенням для всієї сфери цивільного судочинства. Що ж стосується завдань цивільного судочинства, то вони можуть визначатись на рівні процесуальних засад судочинства та відображатись у ЦПК України у вигляді окремої норми наступного змісту: «Цивільне судочинство здійснюється на засадах справедливого, неупередженого та здійснюваного у розумні строки розгляду та вирішення цивільних справ». З огляду на те, що Україною обрано європейський вектор розвитку всіх сфер суспільного життя, в тому числі й сфери правових відносин, відсутність у ЦПК України норми, яка визначає мету і завдання цивільного судочинства відповідатиме змісту та внутрішній побудові багатьох європейських цивільних процесуальних кодексів.

По-друге, враховуючи багаторічні традиції національної нормотворчої діяльності діючу статтю, якою визначаються мета і завдання цивільного судочинства пропонується викласти у видозміненій та більш розширеній редакції, яка враховуватиме не лише існуючі доктринальні доробки, але й відображатиме універсальні (основні) та спеціальні цілі судової діяльності, тим самим виступаючи спрямовуючим вектором всього цивільного судочинства.

Отже, завдання цивільного судочинства полягає у забезпеченні справедливого, неупередженого та здійснюваного у розумні строки розгляду та вирішення цивільних справ.

Метою судочинства є:

ефективний захист порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод та законних інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, державних та суспільних інтересів;

підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для майбутнього здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав;

створення умов для забезпечення виконання особою суб’єктивних обов’язків;

сприяння зміцненню законності та правопорядку, формування в суспільстві шанобливого ставлення до закону та діяльності суду.

[1] Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15

[2] Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_004

[3] Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ C. 378, 661.

[4] Філософський енциклопедичний словник. – К.: Абрис, 2002. – С. 371.

[5] Словник синонімів української мови: У 2 т. / А.А. Бурячок, Г.М. Гнатюк, С.І. Головащук та ін. ‒ К.: Наук, думка, 1999-2000. ‒ Т. 1. ‒ С. 510, 866.

[6] Теоретические основы эффективности правосудия / И. Л. Петрухин, Г. П. Батуров, Т. Г. Морщакова. – М. : Наука, 1979. – С. 56.

[7] Лукьянова Е. Г. Теория процессуального права / Е. Г. Лукьянова. – М. : НОРМА, 2003.– С. 111.

[8] Захарова О.С. Завдання цивільного судочинства. Деякі теоретичні проблеми / О. С. Захарова // Адвокат. ‒ 2009. ‒ № 11. ‒ С. 11.

[9] Цивільний процесуальний кодекс: науково-практичний аналіз. ‒ 2-ге вид. ‒ К. : ВД «Дакор», 2014. ‒ С. 7.

[10] Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м’якого покарання) від 02.11.2004 [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/v015p710-04

[11] Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ С. 783.

[12] Цивільний процесуальний кодекс: науково-практичний аналіз. ‒ 2-ге вид. ‒ К. : ВД «Дакор», 2014. ‒ С. 8.

[13] Про затвердження Кодексу суддівської етики: рішення ХІ з’їзду суддів України від 22.02.2013 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MUS19826.html

[14] Братель О. Новий погляд на проблемні питання визначення завдань та мети цивільного судочинства / О. Братель // Підприємництво, господарство і право. ‒ 2016. ‒ № 4. ‒ С. 3-12.

[15] Короєд С.О. Усунення правового конфлікту як основне завдання цивільного судочинства та критерій оцінки його ефективності / С.О. Короєд // Проблеми юриспруденції: теорія, практика, суспільний досвід: збірник матеріалів Міжнародної юридичної науково-практичної конференції «Актуальна юриспруденція», м. Київ, 8 жовтня 2013 р. Тези наукових доповідей. ‒ К., 2013. ‒ С. 145.

[16] Цивільний процесуальний кодекс: науково-практичний аналіз. ‒ 2-ге вид. ‒ К. : ВД «Дакор», 2014. ‒ С. 8.

[17] Ткачук О.С. Проблеми реалізації судової влади у цивільному судочинстві : монографія / О.С. Ткачук. – Х. : Право, 2016. – С. 31-32.

[18] Цивільний процесуальний кодекс: науково-практичний аналіз. ‒ 2-ге вид. ‒ К. : ВД «Дакор», 2014. ‒ С. 7.

[19] Зміна мети цивільного судочинства як основа його реформування / С. О. Короєд // Держава і право. Юридичні і політичні науки. – 2014. – Вип. 65. – С. 118.

[20] Курочкин С. А. Частные и публичные начала в цивилистическом процессе / С. А. Курочкин; науч. ред. В. В. Ярков. – М. : Инфотропик Медия, 2012. – С. 108-109.

[21] Сімейний кодекс України від 10.01.2002 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2947-14

[22] Alaverdyan v. Armenia (dec.), 24 August 2010, § 35 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-100411

[23] Ткачук О.С. Проблеми реалізації судової влади у цивільному судочинстві : монографія / О.С. Ткачук. – Х. : Право, 2016. – С. 35.

[24] Аргунов А. В. Особое производство в гражданском процессуальном праве России и Франции / А. В. Аргунов. – М. : Проспект, 2013. – С. 167.

[25] Гражданский процессуальный кодекс Республики Казахстан от 31 октября 2015 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://online.zakon.kz/Document/?doc_id=1013921&doc_id2=1013921#pos=1;-8&pos2=696;1

[26] Гражданский процессуальный кодекс Республики Беларусь от 11 января 1999 г. № 238-З [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://kodeksy-by.com/grazhdanskij_protsessualnyj_kodeks_rb/5.htm

[27] Гражданский процессуальный кодекс Республики Молдова от 30.05.2003 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://lex.justice.md/index.php?action=view&id=286229&lang=2&view=doc

[28] Граждански процесуален кодекс Република България от 20.07.2007 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://lex.bg/laws/ldoc/2135558368

[29] Новый Гражданский процессуальный кодекс Франции / Пре. С франц. В. Захватаев / Предисловие: А. Довгерт, В. Захватаев / Отв. ред. А.Довгерт. – К.: Истина, 2004. – 544с.

[30] Гражданское процессуальное уложение Германии; Вводный закон к Гражданскому процессуальному уложению : пер. с нем. / сост. В. Бергманн ; науч. ред. М. Гутборд. – М.: Волтерс Клувер, 2006. – 416 с.

[31] Codul de procedură civilă din România [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.dreptonline.ro/legislatie/codul_de_procedura_civila_noul_cod_de_procedura_civila_legea_134_2010.php

[32] Цивільний процесуальний кодекс України від 18.07.1963 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1501-06