ДІОРДІЦА І.В.

доктор юридичних наук, професор,

професор кафедри приватного та публічного права

(Київський національний університет технологій та дизайну)

УДК 343.3

У статті автор здійснив дослідження перспектив запровадження кримінальної відповідальності за пособництво державі, від якої безпосередньо виникає загроза агресії під кутом зору національного безпекового законодавства.

Актуальність дослідження викликана веденням агресивної та варварської війни московського режиму проти Української держави, що зумовлює необхідність нового контекстуального осмислення перспектив запровадження кримінальної відповідальності за діяння, що посягають на національну безпеку України. З’ясовано, що з урахуванням реальної націобезпекової ситуації у державі та вже вибудуваною сегментною архітектонікою системи забезпечення національної безпеки України, передумови запровадження кримінальної відповідальності за пособництво державі, від якої безпосередньо виникає загроза агресії, натепер існують не тільки поза межами правового регулювання, а й безпосередньо закріплені нормативно. Окреслено, що поточні та потенційні загрози безпековому середовищу, і, відповідно, цілі, напрями та завдання державної політики у сфері забезпечення національної безпеки, які визначені на нормативному рівні (Закон України «Про національну безпеку України», Стратегія національної безпеки України, Стратегія забезпечення державної безпеки, Закон України «Про оборону України») створили передумови до реалізації охоронної та регулятивної функцій кримінального закону, тобто криміналізації дій за пособництво державі, від якої безпосередньо виникає загроза агресії. Встановлено, що задля запобігання збройному конфлікту та відсічі можливій збройній агресії, законодавець не передбачає вичерпний перелік заходів із підготовки держави до оборони в мирний час, а навпаки, підкреслює на необхідності вжиття будь-яких заходів, що впливають на стан обороноздатності держави. Висновується, що внаслідок проведення заходів із прогнозування та оцінки реальної воєнної небезпеки і воєнної загрози, які мали здійснюватися до 24.02.2022 року (результати таких заходів узагальнено в т. ч. і в Стратегії забезпечення національної безпеки України та Стратегії забезпечення державної безпеки), реальний стан пособництва державі, від якої безпосередньо виникала загроза агресії, охоронна та регулятивна функції кримінального права повинні були б реалізуватися у криміналізації  таких дій.

Ключові слова: держава-агресор, агресія, пособництво, кримінальна відповідальність, національна безпека, державна безпека.

Diorditsa I. V. Prospects for introducing criminal liability for aiding and abetting a state that directly poses a threat of aggression from the perspective of national security legislation.

In the article, the author research the prospects of criminalisation of aiding and abetting the State which directly poses a threat of aggression from the perspective of national security legislation. The relevance of the study is caused by the Moscow regime's aggressive and barbaric war against the Ukrainian State, which necessitates a new contextual understanding of the prospects for introducing criminal liability for acts which encroach on the national security of Ukraine. It is established that, given the real national security situation in the State and the segmental architectonics of the national security system of Ukraine, the prerequisites for introducing criminal liability for aiding and abetting a State which directly poses a threat of aggression currently exist not only outside the scope of legal regulation, but are also directly enshrined in law. It is outlined that current and potential threats to the security environment, and, accordingly, the goals, directions and objectives of the State policy in the field of national security, which are defined at the regulatory level (the Law of Ukraine "On National Security of Ukraine", the National Security Strategy of Ukraine, the Strategy for Ensuring State Security, the Law of Ukraine "On Defence of Ukraine") have created the prerequisites for the implementation of the protective and regulatory functions of criminal law, i.e. criminalisation of actions for aiding and abetting the State which directly poses a threat to the security of Ukraine. It is established that in order to prevent an armed conflict and repel possible armed aggression, the legislator does not provide for an exhaustive list of measures to prepare the State for defence in peacetime, but rather emphasises the need to take any measures that affect the State's defence capability. It is concluded that as a result of the measures to forecast and assess the real military danger and military threat which were to be carried out by 24.02.2022 (the results of such measures are summarised, inter alia, in the Strategy for Ensuring National Security of Ukraine and the Strategy for Ensuring State Security), the real state of aiding and abetting the State which directly posed a threat of aggression, the protective and regulatory functions of criminal law should have been implemented in the criminalisation of such actions.

Keywords: aggressor state, aggression, aiding and abetting, criminal liability, national security, state security.

Вступ. Агресивна та варварська війна московського режиму проти Української держави зумовила значне збільшення кримінальних правопорушень щодо злочинів проти основ національної безпеки. У контексті збільшення таких злочинних діянь формувалися й передумови для криміналізації  нових. Так, Розділ I Особливої частини КК України «Злочини проти основ національної безпеки» був доповнений новими статтями, а саме: колабораційна діяльність; пособництво державі-агресору; несанкціоноване поширення інформації про направлення, переміщення зброї, озброєння та бойових припасів в Україну, рух, переміщення або розміщення Збройних Сил України чи інших утворених відповідно до законів України військових формувань, вчинене в умовах воєнного або надзвичайного стану. Низка статтей даного Розділу зазнали змін.

Натепер у чинному Кримінальному кодексі України статтею 111-2 передбачено кримінальну відповідальність за пособництво державі агресору, а саме за умисні дії, спрямовані на допомогу державі-агресору (пособництво), збройним формуванням та/або окупаційній адміністрації держави-агресора, вчинені громадянином України, іноземцем чи особою без громадянства, за винятком громадян держави-агресора, з метою завдання шкоди Україні та можуть бути вчинені в таких формах:

1) реалізація рішень та/або дій держави-агресора, збройних формувань чи окупаційної адміністрації держави-агресора;

2) підтримка рішень та/або дій держави-агресора, збройних формувань чи окупаційної адміністрації держави-агресора;

3) добровільний збір або підготовка та передача матеріальних ресурсів чи інших активів представникам держави-агресора, її збройним формуванням або окупаційній адміністрації держави-агресора;

4) добровільна передача матеріальних ресурсів чи інших активів представникам держави-агресора, її збройним формуванням або окупаційній адміністрації держави-агресора.

Автор свідомо акцентує увагу на тому, що криміналізація зазначених умисних дій, спрямованих на пособництво державі-агресору, відбулася у квітні 2022 року, після початку масштабної збройної агресії. Тобто проблематика запровадження кримінальної відповідальності за пособництво державі, яка де-юре ще не є агресором, але від якої безпосередньо виникає загроза агресії, залишилася законодавцем поза увагою.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В Україні чимало вчених займалися дослідженням різних аспектів кримінальної відповідальності за пособництво державі-агресору. Так на рівні наукових робіт можемо відмітити праці М. Хавронюка [1], О. Дудорова, Р. Мовчана [2], Ю. Бауліна [3], Е Оржинської, В. Сеніної [4], А. Плотнікової [5] та ін. Автор не ставить під сумніви наукові здобутки, що висновуються колегами-науковцями (доцільність криміналізації пособництва державі-агресору, розмежування даного складу злочину від інших суміжних складів кримінальних правопорушень, інтерпретаційно-правові недоліки чи інші герменевтичні особливості диспозиції досліджуваної статті і т. ін.), а навпаки, у переважній більшості погоджується з ними. Однак, автор наголошує на тому, що концептуальні питання запровадження кримінальної відповідальності за пособництво не тільки державі-агресору, а й державі, від якої безпосередньо виникає загроза агресії, нині не стали предметом наукових досліджень.

Постановка завдання. Метою даної статті є дослідження перспектив запровадження кримінальної відповідальності за пособництво державі, від якої безпосередньо виникає загроза агресії.

Результати дослідження. Логіка поміщення статті щодо пособництва державі-агресору до Розділу 1 «Злочини проти основ національної безпеки України» КК України  полягає у  тому, що відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про національну безпеку України» загрози національній безпеці України – явища, тенденції і чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють або можуть унеможливити чи ускладнити реалізацію національних інтересів та збереження національних цінностей України [6]. Суспільна  небезпека цього злочину полягає у тому,  що в результаті пособництва державі-агресору створюються загрози в механізмі, спрямованому на забезпечення національної безпеки України.

Отже, родовим об’єктом злочину, передбаченого  ст. 111-2 КК України, виступають суспільні відносини, які забезпечують захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз.

Саме через дослідження окремої групи однорідних або тотожних за своєю соціальною і економічною сутністю суспільних відносин у сфері національної безпеки України, які через це повинні охоронятися єдиним комплексом взаємозалежних кримінально-правових норм, автором буде проаналізовано перспективи запровадження кримінальної відповідальності за пособництво державі, від якої безпосередньо виникає загроза агресії.

На переконання автора, з урахуванням реальної націобезпекової ситуації у державі та вже вибудуваною сегментною архітектонікою системи забезпечення національної безпеки України, доцільним буде проаналізувати основоположні нормативно-правові акти, в яких визначається сутність безпекового середовища, цілі, напрями, завдання та загрози у даній сфері. Саме за допомогою такого аналізу маємо усвідомити, що передумови запровадження кримінальної відповідальності за пособництво державі, від якої безпосередньо виникає загроза агресії, натепер існують не тільки поза межами правового регулювання, а й безпосередньо закріплені нормативно.

Закон України «Про національну безпеку України» від 21 червня 2018 року № 2469-VIII, відповідно до статей 1, 2, 17, 18 і 92 Конституції України визначає основи та принципи національної безпеки і оборони, цілі та основні засади державної політики, що гарантують суспільству і кожному громадянину захист від загроз.

У ч.1 цього Закону, зокрема, визначено наступні дефініції: національна безпека України – захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз; державна безпека –  захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності і демократичного конституційного ладу та інших життєво важливих національних інтересів від реальних і потенційних загроз невоєнного характеру; загрози національній безпеці України – явища, тенденції і чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють або можуть унеможливити чи ускладнити реалізацію національних інтересів та збереження національних цінностей України; національні інтереси України – життєво важливі інтереси людини, суспільства і держави, реалізація яких забезпечує державний суверенітет України, її прогресивний демократичний розвиток, а також безпечні умови життєдіяльності і добробут її громадян.

Також у цьому Законі конкретизується сутність Стратегії національної безпеки України як документа, що визначає актуальні загрози національній безпеці України та відповідні цілі, завдання, механізми захисту національних інтересів України та є основою для планування і реалізації державної політики у сфері національної безпеки [6].

Аналізуючи Стратегію національної безпеки України, затверджену Указом Президента України від 14 вересня 2020 року звертаю увагу, що вона ґрунтується на таких основних засадах:

стримування – розвиток оборонних і безпекових спроможностей для унеможливлення збройної агресії проти України;

стійкість – здатність суспільства та держави швидко адаптуватися до змін безпекового середовища й підтримувати стале функціонування, зокрема шляхом мінімізації зовнішніх і внутрішніх уразливостей;

взаємодія – розвиток стратегічних відносин із ключовими іноземними партнерами, насамперед з Європейським Союзом і НАТО та їх державами-членами, Сполученими Штатами Америки, прагматичне співробітництво з іншими державами та міжнародними організаціями на основі національних інтересів України.

У Розділі II «Поточні та прогнозовані загрози національній безпеці та національним інтересам України з урахуванням зовнішньополітичних та внутрішніх умов» Стратегії, серед інших, визначено такі загрози:

1. Для відновлення свого впливу в Україні Російська Федерація, продовжуючи гібридну війну, системно застосовує політичні, економічні, інформаційно-психологічні, кібер- і воєнні засоби. Посилюються угруповання збройних сил Російської Федерації та його наступальний потенціал, регулярно проводяться масштабні військові навчання поблизу державного кордону України, що свідчить про збереження загрози військового вторгнення. Зростає мілітаризація територій тимчасово окупованої Автономної Республіки Крим та міста Севастополя. Зберігається загроза з боку Російської Федерації вільному судноплавству у Чорному та Азовському морях, Керченській протоці.

2. Російська окупаційна адміністрація та збройні формування Російської Федерації на тимчасово окупованих територіях Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, в окремих районах Донецької та Луганської областей України грубо порушують права й свободи людини і громадянина, їх діяльність загрожує безпеці України, інших держав Балто-Чорноморського регіону.

3. Спеціальні служби іноземних держав, насамперед Російської Федерації, продовжують розвідувально-підривну діяльність проти України, намагаються підживлювати сепаратистські настрої, використовують організовані злочинні угруповання і корумпованих посадових осіб, прагнуть зміцнити інфраструктуру впливу.

4. Деструктивна пропаганда як ззовні, так і всередині України, використовуючи суспільні протиріччя, розпалює ворожнечу, провокує конфлікти, підриває суспільну єдність. Відсутність цілісної інформаційної політики держави, слабкість системи стратегічних комунікацій ускладнюють нейтралізацію цієї загрози.

5. Сучасні темпи переозброєння Збройних Сил України, інших складових сил оборони на новітні (модернізовані) зразки не забезпечують потреби у заміні основних видів озброєння та військової техніки радянського виробництва, які у найближчій перспективі вичерпають свій ресурс. Зростальний дефіцит фінансових ресурсів ускладнює виділення коштів для забезпечення виробництва та закупівлі у необхідних обсягах сучасних зразків озброєння та військової техніки, що разом із дисбалансом воєнних потенціалів України та Російської Федерації обумовлює необхідність розробки нової стратегії воєнної безпеки [7].

Тобто, фактично ще до початку широкомасштабної збройної агресії московського режиму проти України, на рівні цієї Стратегії вже акцентовано на необхідності суспільству та державі бути здатними швидко адаптуватися до змін безпекового середовища й підтримувати його стале функціонування, зокрема шляхом мінімізації зовнішніх і внутрішніх уразливостей. З-поміж поточних і потенційних загроз констатувалося посилення наступального потенціалу збройних сил московського режиму, що свідчило про збереження загрози військового вторгнення; зростала мілітаризація територій тимчасово окупованої Автономної Республіки Крим та міста Севастополя; зберігалася загроза з боку Російської Федерації вільному судноплавству у Чорному та Азовському морях, Керченській протоці.

На моє переконання, одним із визначальних аспектів у контексті мети цього дослідження є положення, визначені у Стратегії забезпечення державної безпеки, затвердженої Указом Президента України від 16 лютого 2022 року.

Так, у цій Стратегій, розкрито наступні поняття: забезпечення державної безпеки – створення умов для забезпечення захищеності державного суверенітету, територіальної цілісності та демократичного конституційного ладу й інших життєво важливих національних інтересів від реальних і потенційних загроз Україні; загрози державній безпеці – явища, тенденції і чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють або можуть унеможливити чи ускладнити захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності та демократичного конституційного ладу й інших життєво важливих національних інтересів; об’єкти забезпечення державної безпеки – державний суверенітет, конституційний лад, територіальна цілісність України, оборонний, економічний і науково-технічний потенціал, кібербезпека, інформаційна безпека, об’єкти критичної інфраструктури, державна таємниця та службова інформація;

У Розділі II «Безпекове середовище та загрози державній безпеці» Стратегії, констатується наступне:

1. Недостатня ефективність державних органів, непослідовність та незавершеність реформ складових сил безпеки, недосконалість механізмів правового, організаційного, кадрового, фінансового, матеріально-технічного забезпечення процесу розвитку системи забезпечення державної безпеки підвищують уразливість держави до загроз і знижують ефективність заходів із протидії таким загрозам.

2. Розвідувально-підривна та інша протиправна діяльність іноземних спецслужб, окремих організацій, груп та осіб, зокрема з використанням організованих злочинних угруповань і корумпованих посадових осіб, спрямована на руйнування механізмів державного управління та місцевого самоврядування.

3. Обмеженість держави у фінансових ресурсах ускладнює забезпечення достатніх обсягів виробництва та закупівлі сучасних зразків озброєння й спеціальної техніки, що разом із дисбалансом безпекових потенціалів України та Російської Федерації обумовлює необхідність застосування асиметричних тактик у безпековій сфері.

З-поміж цілей, напрямів та завдань державної політики у сфері державної безпеки, визначених Стратегією, виділю такі:

1. Державна політика у сфері державної безпеки спрямовується на попередження, своєчасне виявлення і запобігання зовнішнім та внутрішнім загрозам державній безпеці України, припинення розвідувальних, терористичних, диверсійних та інших протиправних посягань спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окремих груп та осіб на державну безпеку України, усунення умов, що призводять до цих загроз та причин їх виникнення.

2. Удосконалення національного законодавства у сфері забезпечення державної безпеки та гармонізація із законодавством Європейського Союзу і документами НАТО.

3. Основними завданнями державної політики у сфері забезпечення державної безпеки є:  розвиток спроможностей суб’єктів системи забезпечення державної безпеки щодо своєчасного попередження, виявлення зовнішніх і внутрішніх загроз державній безпеці України, запобігання та протидії таким загрозам [8].

Отже, фактично безпосередньо за кілька днів до початку широкомасштабної збройної агресії московського режиму проти України, на рівні цієї Стратегії чітко вказано на недосконалість механізмів правового забезпечення процесу розвитку системи забезпечення державної безпеки, що підвищує уразливість держави до загроз і знижує ефективність заходів із протидії таким загрозам. Державна політика у сфері державної безпеки має спрямовуватись на попередження, своєчасне виявлення і запобігання зовнішнім та внутрішнім загрозам державній безпеці України, систематичним удосконаленням національного законодавства у сфері забезпечення державної безпеки.

Тому зазначене вище безпосередньо на нормативному рівні створювало передумови до реалізації охоронної та регулятивної функцій кримінального закону, тобто криміналізації дій за пособництво державі, від якої безпосередньо виникає загроза агресії. 

Наступним етапом для досягнення мети цього дослідження буде з’ясування сутності поняття агресії.

Відповідно до Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року агресією є застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави чи будь-яким іншим чином, несумісним із Статутом ООН. Застосування збройної сили державою першою в порушення Статуту є prima facie свідченням акту агресії, хоча Рада Безпеки може відповідно до Статуту дійти висновку, що визначення про те, що акт агресії було скоєно, не буде виправданим у світлі інших відповідних обставин, включно з тим фактом, що відповідні акти або їхні наслідки не мають достатньо серйозного характеру. У статті 3 указаної Резолюції передбачено, що будь-яка з наступних дій, незалежно від оголошення війни, з урахуванням і відповідно до положень статті 2, буде кваліфікуватися як акт агресії:

а) вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або її частини;

b) бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;

с) блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;

d) напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили, або морські та повітряні флоти іншої держави;

e) застосування збройних сил однієї держави, що перебувають на території іншої держави за угодою з приймаючою державою, у порушення умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їхнього перебування на такій території після припинення дії угоди;

f) дія держави, що дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для вчинення акту агресії проти третьої держави;

g) засилання державою або від імені держави озброєних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, що мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно переліченим вище актам, або її значна участь у них [9].

Аналогічно до норм Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року визначення агресії міститься і в Законі України «Про оборону України» [10].

У ст. 3 даного Закону зазначено, що підготовка держави до оборони в мирний час, зокрема, включає:

прогнозування та оцінку воєнної небезпеки і воєнної загрози;

проведення розвідувальної та інформаційно-аналітичної діяльності в інтересах підготовки держави до оборони;

інші заходи, що впливають на стан обороноздатності держави [11].

Висновки. Таким чином задля запобігання збройному конфлікту та відсічі можливій збройній агресії, законодавець не передбачає вичерпний перелік заходів із підготовки держави до оборони в мирний час, а навпаки, підкреслює на необхідності вжиття інших заходів, що впливають на стан обороноздатності держави. Внаслідок проведення заходів із прогнозування та оцінки реальної воєнної небезпеки і воєнної загрози, які мали здійснюватися до 24.02.2022 року (результати таких заходів узагальнено в т. ч. і в Стратегії забезпечення національної безпеки України та Стратегії забезпечення державної безпеки), реальний стан пособництва державі, від якої безпосередньо виникала загроза агресії, охоронна та регулятивна функції кримінального права повинні були б реалізуватися у криміналізації  таких дій.

Список використаних джерел:

1. Хавронюк М. За пособництво державі-агресору – кримінальна відповідальність. Центр політико-правових реформ. 2022. URL: https://pravo.org.ua/blogs/za-posobnytstvo-derzhavi-agresoru-kryminalna-vidpovidalnist/

2. Дудоров О., Мовчан Р. Відповідальність за пособництво державі-агресору: проблеми кваліфікації та вдосконалення кримінального закону. Вісник асоціації кримінального права України. 2022. № 2 (18). С. 95-117. DOI: https://doi.org/10.21564/2311-9640.2022.18.266927

3. Баулін Ю. Особливості кримінально-правового регулювання в Україні під час воєнного стану. Завдання кримінального права в умовах надзвичайного стану: матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 25-річчю утворення Національного університету «Одеська юридична академія». (Одеса, 9 грудня 2022 року). Відп. редактор Є.Л. Стрельцов. Одеса: ПРЦ НАПрН

України, НУ «ОЮА», 2022. С. 12-15. URL:  http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/11300/23448/%D0%97%D0%B0%D0%B2%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%BA%D1%80%D0%B8%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B0%20%D0%B2%20%D1%83%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%85%20%D0%BD%D0%B0%D0%B4%D0%B7%D0%B2%D0%B8%D1%87%D0%B0%D0%B9%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%83.pdf?sequence=1&isAllowed=y

4. Оржинська Е, Сеніна В. Пособництво державі-агресору: взаємозв’язок між способом вчинення та особою злочинця. Протидія злочинності: проблеми практики та науково-методичне забезпечення. 2022. №  4. Ч. 2. С. 98-103. DOI https://doi.org/10.32850/sulj.2022.4.2.15

5. Плотнікова А. Щодо правового визначення пособництва державі-агресору. Виклики правничої професії в умовах воєнного стану : тези доповідей та наукових повідомлень учасників круглого столу присвяченого до Дня юриста (6 жовтня 2022 року). уклад.: О.О. Коваленко, Т.Г. Головань, М.Д. Ждан ; за ред. О.О. Коваленко. – Харків: ХНПУ імені Г.С. Сковороди, 2022. С. 49-52. URL: https://dspace.hnpu.edu.ua/server/api/core/bitstreams/f388ea85-333c-44ff-ab24-50921abdc6c6/content

6. Закон України «Про національну безпеку України» від 21.06.2018 р. № 2469-VIII. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2469-19#Text

7. Указ Президента України Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 вересня 2020 року «Про Стратегію національної безпеки України». Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/392/2020#n12

8. Указ Президента України Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 16 лютого 2022 року «Про Стратегію забезпечення державної безпеки». Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/56/2022#n5

9. Резолюція 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй від 14 грудня 1974 року. Zakononline. URL: https://zakononline.com.ua/documents/show/169633___169633

10. Гук А. Воєнний стан: спроба відповідей на спірні питання. ЮРИСТ&ЗАКОН. URL: https://uz.ligazakon.ua/ua/magazine_article/EA015529

11. Закон України «Про оборону України» від 06.12.1991 р. № 1932-XII. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1932-12#Text

Для цитування:

Діордіца І.В. Перспективи запровадження кримінальної відповідальності за пособництво державі, від якої безпосередньо виникає загроза агресії під кутом зору національного безпекового законодавства. Право і суспільство. 2023. № 5. С. 182-189. DOI https://doi.org/10.32842/2078-3736/2023.5.28 

http://pravoisuspilstvo.org.ua/archive/2023/5_2023/28.pdf

Эксперт по вопросам безопасности  ГОСЛ

Анализ доктринальной литературы, где исследуется содержание и этимология понятия “разведка боем”, позволяет признавать разведку боем одним из способов ведения наземной тактической разведки, применяемым специальными подразделениями, усиленными танками, артиллерией и другими средствами в случаях неэффективности использования других видов разведки (наблюдение, подслушивание, поиск, налёт, засада, допрос), с целью получения данных о силах противника, его боевых порядках, расположении огневых средств и т.д.

На сегодняшний день невозможно определить, кто и когда впервые использовал данный способ разведки. Первые свидетельства уходят глубоко корнями в историю вооружённых конфликтов всех мировых армий.

Разведку боем наиболее активно использовали командующие во Вторую мировую войну. Особенно отличился Г. К. Жуков. Выражение “Солдат не жалеть – бабы еще нарожают” превратило “разведку боем” в очень действенный способ ведения тактической разведки, в фактическое уничтожение сотней тысяч своих же солдат.  Несмотря на колоссальные потери среди бойцов, итог этого вооруженного противостояния для советской армии благоприятный. А, как известно, победителей не судят.

Со времен тех ужасающих по своим масштабам событий прошло много времени. Изменилось не только вооружение, но и сам подход к ведению боевых действий. Перманентное принятие  норм международного гуманитарного права и создание специальных международных организаций, основной целью которых является мирное урегулирование  потенциального или явного конфликта, позволяет констатировать их неэффективность в силу перманентной эскалации военных действий, боевых столкновений в разных концах нашей планеты. Радует только то, что пока они не настолько масштабные как Вторая мировая война. Но, к сожалению, и они уносят много жизней и калечат судьбы людей.

В век технологического прогресса, формированяи общества знаний, современные мировые армии стремятся вести военные действия максимально дистанционно. Например, для разведки используются беспилотные летательные аппараты, спутники. Для поражения целей существуют управляемые ракеты, боевые дроны и т.д.  Но окончательно заменить солдата на поле боя пока не удалось, да и скорее всего в ближайшее время не удастся!

Основное целевое назначение этих технологий – получить тактическое преимущество в ведении боя, сводя потери живой силы к минимуму.

С 2014 года Украина находится в состоянии не объявленной войны! Я имею все основания так утверждать. Это настоящая война, а не  АТО, как это преподносят общественности официальные власти.

Аргументируя высокие коммунальные тарифы, непрофессиональное реформирование и системное уничтожение правоохранительной системы, украинскому народу пытаются навязать мнение, что Украина это европейское государство, где в дальнейшем будет достаточно рабочих мест, достойные заработные платы и, конечно же, обеспеченные всем необходимым вооруженные силы с достойным соцпакетом для участников боевых действий!

В таком случае и методы ведения боевых действий ВСУ должны шагать в ногу со временем. И сохранение жизни солдата обязано стать одной из основных задач при планирование и провидении боевых действий и различных разведывательных или контрразведывательных мероприятий.

К большому сожалению, де-факто дела обстоят совсем иначе. Боевые офицеры проходят обучение по учебникам, в основе которых заложены еще советские методы ведения боевых действий, преподавателями являются лица, которые знают о военных действиях из книг и советских фильмах о войне! И разведка боем не исключение. По-прежнему сохранение жизни бойца остается не приоритетной задачей при планировании или проведении каких-либо военных действий.

В начале конфликта на востоке Украины разведку боем проводили совсем не опытные солдаты-контрактники, а планировали ее проведение “пороха не нюхавшие” командиры. В результате имеем большие потери и низкий коэффициент выполнения поставленной задачи.

На момент написания данной статьи ситуация немного улучшилась. Но это не заслуга действующей власти и задекларированного ими “европейского пути”. Это заслуга тех бойцов, которые остались живы после “горе операций”, и до сих пор остаются защищать свою Родину. Они ценой собственной крови и крови своих товарищей, научились делать то, что должны уметь и знать командиры уже после университета.

Но такой еще советский подход к решению задач тактической разведки морально устарел и является не приемлемым в 21 веке.

Уверен, что решать данный вопрос необходимо комплексно, делая ставку не только на финансовое обеспечение вооруженных сил, но и обратить особое внимание на обучение будущих и переобучение действующих кадров ВСУ согласно новым реалиям ведения боевых действий.   

Джерело: https://www.facebook.com/arsen.avakov.1/posts/916452195111554

КІБЕРПОЛІЦІЯ (крок реформі).

ЦЕ ТВОЯ НОВА ПОЛІЦІЯ.

КИБЕРПОЛИЦИЯ – ВАШ ЗАХИСТ У ВІРТУАЛЬНОМУ ПРОСТОРІ І НЕ ЛИШЕ!

Відтепер, користуючись інтернетом та його можливостями, ви зможете отримувати поліцейську допомогу в режимі реального часу.

МЕТА СТВОРЕННЯ:

Реформування та розвиток підрозділів МВС України, що забезпечить підготовку та функціонування висококваліфікованих фахівців в експертних, оперативних та слідчих підрозділах поліції, задіяних у протидії кіберзлочинності, та здатних застосовувати на високому професійному рівні новітні технології в оперативно-службовій діяльності.

Поетапне перетворення теперішньої моделі до новітнього органу правозахисного призначення, який за своїми технічними та професійними можливостями матиме змогу миттєвого реагування на кіберзлочини та кіберзагрози, а також, у відповідності до кращих світових стандартів проводитиме міжнародну співпрацю по знешкодженню транснаціональних злочинних угрупувань у даній сфері.

СІМ ОСНОВНИХ ЗАВДАНЬ КІБЕРПОЛІЦІЇ:

1. Реалізація державної політики у сфері протидії кіберзлочинності.

2. Протидія кіберзлочинам:

У сфері використання платіжних систем:

- скімінг (шимінг) – незаконне копіювання вмісту треків магнітної смуги (чіпів) банківських карток;

- кеш-трепінг – викрадення готівки з банкомату шляхом встановлення на шатер банкомату спеціальної утримуючої накладки;

- кардінг – незаконні фінансові операції з використанням платіжної картки або її реквізитів, що не ініційовані або не підтверджені її держателем;

- несанкціоноване списанням коштів з банківських рахунків за допомогою систем дистанційного банківського обслуговування.

У сфері електронної комерції та господарської діяльності:

-фішинг – виманювання у користувачів Інтернету їх логінів та паролів до електронних гаманців, сервісів онлайн аукціонів, переказування або обміну валюти, тощо;

- онлайншахрайство – заволодіння коштами громадян через інтернет-аукціони, інтернет-магазини, сайти та телекомунікаційні засоби зв’язку;
У сфері інтелектуальної власності:

-піратство – незаконне розповсюдження інтелектуальної власності в Інтернеті;

- кардшарінг – надання незаконного доступу до перегляду супутникового та кабельного TV;

У сфері інформаційної безпеки:

-соціальна інженерія – технологія управління людьми в Інтернет просторі;

- мальваре – створення та розповсюдження вірусів і шкідливого програмного забезпечення;

- протиправний контент – контент, який пропагує екстремізм, тероризм, наркоманію, порнографію, культ жорстокості і насильства;

- рефайлінг – незаконна підміна телефонного трафіку.

3. Завчасне інформування населення про появу новітніх кіберзлочинів.

4. Впровадження програмних засобів для систематизації та аналізу інформації про кіберінциденти, кіберзагрози та кіберзлочини.

5. Реагування на запити закордонних партнерів, що надходитимуть каналами Національної цілодобової мережі контактних пунктів.

6. Участь у підвищенні кваліфікації працівників поліції щодо застосування комп’ютерних технологій у протидії злочинності.

7. Участь у міжнародних операціях та співпраця в режимі реального часу. Забезпечення діяльності мережі контактних пунктів між 90 країнами світу

*****
ПОРЯДОК СТВОРЕННЯ (перехідний етап):

1. ПЕРЕАТЕСТАЦІЯ працівників підрозділів боротьби з кіберзлочинністю МВС. Мета: залишити працювати лише тих, які відповідають вимогам працівника кіберполіції.

2. ОГОЛОШЕННЯ ВСЕУКРАЇНСЬКОГО НАБОРУ на роботу в кіберполіцію. Мета: на конкурсній основі відібрати найкращих фахівців у сфері кібербезпеки.

*****
СТАРТ НАБОРУ В кіберполіцію І детальні умови конкурсу будуть оголошені З 15 ЖОВТНЯ.

З 26 жовтня розпочнеться АТЕСТАЦІЙНИЙ КОНКУРС ДЛЯ ВСІХ майбутніх кіберполіцейських.

До 5 листопада штат кіберполіції БУДЕ СФОРМОВАНО і почнеться завершальний перехідний етап вибудовування нового функціоналу кіберполіції та перепідготовки персоналу на марші.

эксперт по вопросам безопасности ГОСЛ

ЭССЕ

Главная беда каждого из нас – это очень короткая память.
Ведь не только русские солдаты ожесточенно уничтожали чеченских боевиков и, как неизбежное следствие боевых действий, мирных граждан, но и чеченцы проявляли такую же жестокость к русским солдатам и населению, поддерживающему власть РФ, которая с худшими человеческими  и даже звериными чертами не имеет ничего общего! Это то, что называют адом на земле.!!
Войны всегда были, есть и будут.
Это неизменный “крайний инструмент” разрешения споров по вопросам межгосударственных сфер влияния во всех проявлениях жизнедеятельности человека, основной целью которых является борьба за мировое господство. И как бы это не было прискорбно, контроль численности популяции человечества.
Война – это то место, где, человек превращается в зверя, чтоб выжить и достичь необходимой цели, ожесточенно убивает! Но человек на то и человек, чтоб контролировать свои эмоции и не допускать проявление насилия и зверства в тех условиях, где это попросту не имеет места! Мой знакомый американец, которого я спросил, почему они судят своих военных, которые имеют серебрянные звезды, но нарушили закон в Гуантамо мне как-то ответил: охотясь на зверя нельзя самому превращаться в зверя.

Те, кто, прикрываясь войной, удовлетворяет свое внутреннее эго садизма нужно или лечить, или уничтожить!
Я искренне хочу мира на Украине!
Но, к большому сожалению, возможность его реализации находится не в солдатских руках, которые каждый день проливают свою кровь в борьбе за, как говорится, мирное небо, а по факту задерживают доступ агрессора к тем лицам, в руках которых сосредоточены все рычаги власти для установления мира.
К сожалению, именно они напротив заинтересованы в поддержке “заморозки” военного конфликта с целью собственного обогащения!

И стабилизация ситуации, принятие волевых решений для достижении мира на Украине, для этих людей попросту экономически не выгодна!

Например, один выстрел из Града стоит $5 тыс, полный залп – $200 тыс.

Это мы берем стоимость использования одной установки залпового огня, которая по документам отработала по противнику, но фактически не произошел ни один выстрел и эта кругленькая сумма ложится в карманы тех, в чьих руках рычаги влияния для “достижения мира”.

И так происходит от ржавого патрона до рваного матраса, который по бумагам закуплен как новый за явно завышенными ценами в конторах, принадлежащих приближенным к человеку, ответственному за выделение средств с госбюджета.
Вот ответ на всех интересующий вопрос: “Когда в Украине настанет мир?”

Это замкнутый круг!
К власти приходят якобы все новые и новые лица, партии которых лоббируют все те же олигархические кланы, которые руководили “попередниками”, для отстаивания своих интересов!
Повторюсь: этот замкнутый круг разорвать невозможно!
А может можно???
Ведь нет в жизни ничего невозможного, как говорят мудрецы!

Фатхутдінов Василь Гайнулович,

кандидат юридичних наук, доцент

Голова Інституту безпекової політики

Докорінні зміни, що відбуваються останнім часом в українській державі ґрунтуються на системних реформах у всіх галузях життєдіяльності суспільства, що потребує своєчасного і вичерпного, одностайно зрозумілого і консенсуального нормативно-правового регулювання.

Тож з’являється необхідність розглянути відмову від звичних юридичних формул і заміну їх новими з позицій безпосереднього зв’язку сигніфікату та його мовного оформлення, насамперед, на прикладі таких частотно вживаних прикметників, як «громадський» і «публічний».

У зв’язку з тим, що тероризм багатьма дослідниками аналізується в контексті реалізації державної політики у сфері громадської безпеки, ми у даній статті проаналізуємо доцільність вживання терміну „публічна безпека” у Законі України „Про Національну поліцію”.

Здійснений нами контент-аналіз, де мультиплікандом виступала словосполука  „публічна безпека”, надав можливість констатувати, що він зустрічається 10 разів. Для порівняння: в ЗУ „Про міліцію” термін „громадська безпека” зустрічається лише 3 рази.

Перша поява даного терміну відбувається при визначенні поняття поліції, до фактично закріплюється однією з головних функцій — підтримання публічної безпеки і порядку.

Наступні згадування відбувається в ст. 2 при визначенні завдань поліції. Зокрема завдання щодо забезпечення публічної безпеки і порядку є одним із основних завдань поліції прямо визначених в законі.

Згідно з нашими спостереженнями, вказана терміносполука знайшла  розповсюдження не тільки у науковій сфері (здебільшого в галузі інформатики і журналістики), а й у правничій. Проведений статистичний аналіз бази  даних, що міститься в рубриці „Законодавство” сайту Верховної Ради України, свідчить, що станом на 9 вересня 2015 року сполучення „громадська безпека” вживається у текстах більше, ніж 5 000 нормативних актів, у той же час як лише в 53 нормативних актів вона згадується в назві, причому з яких лише 24 стосуються різноманітних аспектів реалізації державної політики   у сфері громадської безпеки, і лише 3 з них після Революції Гідності:

1) Норма № 9 забезпечення форменним одягом осіб начальницького та рядового складу підрозділів міліції громадської безпеки особливого призначення;

2) Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо невідворотності покарання за окремі злочини проти основ національної безпеки, громадської безпеки та корупційні злочини;

3) Про затвердження Положення про підрозділи міліції громадської безпеки особливого призначення.

Відтак, фактично можемо чітко відзначити та констатувати про те, що законодавець, незважаючи на важливість теми громадської безпеки, на жаль і надалі зберігає анемію щодо регулювання суспільних відносин у сфері громадської безпеки.

Причому слід відмітити на наступну тенденцію: у назвах законів цей термін не фігурує. Симптоматичним є й те, що не зважаючи на його поступове розповсюдження, вона ще не увійшла до високочастотних за вживаністю понять.

Здійснений нами лінгвістичний аналіз нормативної бази „Законодавство” ВРУ уможливив резюмувати про наявність визначення терміну громадська безпека лише в 2 нормативних актах:

1) громадська безпека — стан захищеності життєво важливих інтересів, сконцентрованих у його матеріальних і духовних цінностях, від джерел небезпеки природного або штучного характеру під час підготовки та проведення футбольних матчів, за якого забезпечується запобігання загрозам заподіяння шкоди такими джерелами небезпеки [1];

2) громадська безпека — стан захищеності інтересів людини, суспільства й держави від суспільно небезпечних діянь і негативного впливу надзвичайних обставин, викликаних криміногенною ситуацією, стихійним лихом, катастрофами, аваріями і пожежами, епідеміями та іншими надзвичайними ситуаціями [2].

Також ми надибали лише одне нормативне визначення, в якому була згадана пошукувана нами словосполука: спеціальні суб’єкти забезпечення громадського порядку та громадської безпеки — МВС та МНС в особі їх органів або підрозділів, які у встановленому законодавством порядку та у межах своє компетенції  відповідають за забезпечення громадського порядку та громадської безпеки у зв’язку із підготовкою та проведенням футбольного матчу [3].

Більше того, станом на 9 вересня 2015 року в жодному чинному нормативному акті не містилося визначення поняття „публічна безпека”, таким чином дане питання потребує свого негайного розв’язання, нам вбачається теоретично лише  наступні шляхи:

1) внесення змін та доповнень та здійснення відповідних змін до вже прийнятого ЗУ „Про Національну поліцію” і заміни невживаного в юридичній термінології для означення державної політики у сфері громадської безпеки терміну „публічна безпека” на термін „громадська безпека”;

2) внесення змін та доповнень в існуючий масив нормативно-правових актів (більше 5 000), а також визначення даного поняття через доповнення ЗУ „Про Національну поліцію” відповідною статтею щодо визначення термінів.

За інших умов цей новотвір фактично утворює юридичну колізію, коли центральний орган виконавчої влади здійснює функцію і завдання в тій сфері, яка законодавчо ніде не визначена, тобто її де-юре, не існує. Іншими словами можна говорити про нелегітимність діяльності поліції у сфері громадської безпеки, а відтак це формує правові підстави для визнання не легітимності функціонування даного органу в цілому.

Повертаючись до аналізу контексту згадуваності терміну „публічна безпека” в тексті ЗУ „Про Національну поліцію”, зазначимо, що також його відшукуємо в ч. 2 ст. 9, в якій розкривається зміст принципу прозорості та відкритості, зокрема зазначено, що поліція забезпечує постійне інформування органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також громадськості про свою діяльність у сфері охорони та захисту прав і свобод людини, протидії злочинності, забезпечення публічної безпеки і порядку.

Важливим і таким, що дійсно підтверджує сучасну спрямованість діяльності поліції є те, що в п.1 ч. 1 ст. 16 при визначенні основних повноважень Міністра внутрішніх справ України у відносинах з поліцією першим таким повноваженням виділено: забезпечує формування державної політики у сфері забезпечення публічної безпеки і порядку, охорони та захисту прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, а також надання поліцейських послуг та контролює її реалізацію поліцією.

У п. 3 ч. 1 ст. 21 при визначенні основних повноважень керівника поліції зазначено, що вносить на розгляд Міністра внутрішніх справ України пропозиції щодо забезпечення формування державної політики у сфері забезпечення публічної безпеки і порядку, охорони та захисту прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, надання поліцейських послуг.

Далі по тексту закону дане поняття вживаються в наступних інтерпретаціях:

—   при визначенні основних повноважень міліції: вживає заходів для забезпечення публічної безпеки і порядку на вулицях, площах, у парках, скверах, на стадіонах, вокзалах, в аеропортах, морських та річкових портах, інших публічних місцях (п. 10 ч.1 ст. 23);

—   при визначенні поліцейських заходів: Поліція для охорони прав і свобод людини, запобігання загрозам публічній безпеці і порядку або припинення їх порушення також застосовує в межах своєї компетенції поліцейські превентивні заходи та заходи примусу, визначені цим Законом (ч. 2 ст. 30);

—   при визначенні змісту вимоги залишити місце і обмеження доступу на визначену територію: Поліцейський уповноважений вимагати від особи (осіб) залишити визначене місце на певний строк або заборонити чи обмежити особам доступ до визначеної території або об’єктів, якщо це необхідно для забезпечення публічної безпеки і порядку, охорони життя і здоров’я людей, для збереження та фіксації слідів правопорушення;  Поліцейський може обмежувати або забороняти рух транспорту і пішоходів на окремих ділянках вулиць і автомобільних доріг у разі затримання осіб відповідно до закону, під час аварій, інших надзвичайних ситуацій, якщо це необхідно для забезпечення публічної безпеки і порядку, охорони життя і здоров’я людей (ст. 36):

—   при визначенні умов застосування технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису: поліція для забезпечення публічної безпеки і порядку може закріплювати на форменому одязі, службових транспортних засобах, монтувати/розміщувати по зовнішньому периметру доріг і будівель автоматичну фото- і відеотехніку, а також використовувати інформацію, отриману із автоматичної фото- і відеотехніки, що знаходиться в чужому володінні (ст. 40);

—   при визначенні порядку застосування спеціальних засобів: Поліцейський для забезпечення публічної безпеки і порядку застосовує спеціальні засоби, визначені цим Законом (ч. 1 ст. 45).

Отже, укажемо, що здійснений нами комплексний аналіз термінологічних сполучень „публічна безпека” — „громадська безпека”, „забезпечення безпеки” — „підтримання безпеки” дозволив дійти наступних висновків.

1. Незважаючи на важливість реформи правоохоронних органів в цілому і поліції зокрема, термін „публічна безпека”, не став частотним ані у назвах, ані у текстах нормативно-правових актів. Вживання терміну „публічна безпека” взагалі обмежене лише науковою сферою і не має свого аналогу і вживаності в законодавчому обігу, оскільки функціонування його у чинних нормативно-правових актах України не зафіксовано.
2. У зв’язку із відсутністю нормативного тлумачення вказаних ключових поліцейських термінів з урахуванням їхньої полісемії виникають розбіжності в розумінні, застосуванні й використанні термінології, що значною мірою ускладнює процеси правозастосування, формує вакуум діяльності поліції.
3. Через помилковість законодавчої техніки зроблено невдалу спробу уведення в науковий обіг поняття „державна політика у сфері забезпечення публічної безпеки та порядку”, яке не має жодного наукового обґрунтування і не може бути визнано легітимним ані з позицій коректності наукового формулювання, ані з позицій правозастосування і в цілому суперечить правовій концепції.
4. Закон України „Про національну поліцію” в такому варіанті вносить значний дисбаланс в безпекове законодавство, оскільки порушено рівновагу та координацію між безпековим законом і безпековим законодавством.
5. З урахуванням різноплановості у лінгвістичній, доктринальній і нормативно-правовій інтерпретації зазначених лексико-семантичних одиниць, формується нагальна наукова потреба в здійсненні експертизи даного нормативного акту на предмет його загрози правовій безпеці, цілісності та системності безпекового законодавства через використання критеріїв системної емерджентності та синергетичного ефекту.

Список використаних джерел

1. Про особливості забезпечення громадського порядку та громадської безпеки у зв’язку із підготовкою та проведенням футбольних матчів : Закон України від 08.07.2011 № 3673-VI.
2. Про затвердження Положення про службу дільничних інспекторів міліції в системі Міністерства внутрішніх справ України : Наказ МВС України від 11.11.2010. — № 550.
3. Про особливості забезпечення громадського порядку та громадської безпеки у зв’язку з підготовкою та проведенням футбольних матчів 6 Закон України від 08.07.2011

експерт Глобальної організації союзницького лідерства,

кандидат юридичних наук

Політичну ситуацію та стан розвитку суспільства в Україні не можна вважати стабільним. Економічна та політична кризи спричиняють зростання рівня злочинності та правопорушень, а також виникнення нових, ще не визначених законодавством України їх видів. Одним з таких правопорушень є екстремістські прояви.

На сьогоднішній день спостерігається досить непроста політична та економічна ситуація в Україні. За умов, які склалися, відбувається пряме або опосередковане порушення прав і свобод людини і громадянина, інформаційних, зокрема. Зазначимо, наприклад, про трансляцію «замовних» новин або інших відеороликів, які мають чітко визначену мету – зомбувати населення, або для того, щоб було легше маніпулювати масами.

Щодо екстремізму, як прихильності крайнім поглядам і, особливо, методам, діям, заходам в політиці, то зазначимо, що нині він є досить поширеним. Серед таких методів можна відзначити провокацію заворушень, громадянську непокору (1 грудня 2013 р.), терористичну діяльність (Схід України), методи партизанської війни та ін. Найбільш радикально налаштовані екстремісти часто заперечують в принципі будь-які компроміси, переговори, угоди. Причому нині вони стають зброєю гібридної війни, оскільки за масками екстремістів не завжди помітні справжні кукловоди.

Зростанню екстремізму зазвичай сприяють: соціально-економічні кризи, різке падіння життєвого рівня базових прошарків населення, тоталітарний політичний режим з придушенням владою опозиції, переслідуванням інакомислення. В таких ситуаціях крайні заходи можуть стати для деяких осіб та організацій єдиною можливістю реально вплинути на ситуацію.

Тобто, зважаючи на події, які відбуваються з 2013 року в Україні, резюмуємо, що в нашій державі прояви екстремізму мають місце. А саме, територіальні зміни (тимчасова окупація АР Крим), проведення антитерористичної операції (яка за змістом є відверненням актів агресії з боку Росії), як результат – налаштування однієї частини населення проти іншої та ін. В даному випадку йдеться про прояви політичного екстремізму.

Щодо нормативно-правового регулювання екстремізму, то зазначимо, що в діючому законодавстві України воно відсутнє. Лише в Проекті Закону України «Про протидію політичному екстремізму» зазначено, що політичний екстремізм – це діяльність об’єднань громадян, інших організацій, посадових осіб і громадян, спрямована на насильницьку зміну конституційного ладу України, насильницьке захоплення влади або насильницьке утримання влади, порушення суверенітету і територіальної цілісності України, організацію незаконних збройних формувань, розпалювання міжетнічної, расової або релігійної ворожнечі, а також публічні заклики до вчинення в політичних цілях протиправних діянь. Аналізуючи дане поняття та визначаючи його взаємозв’язок з інформаційними правами людини та громадянина, зазначимо, що екстремізм, у його різних проявах, в загальному, загрожує громадському порядку, громадянській безпеці та правам людини, зокрема. Одним з невід’ємних, природних інформаційних прав людини є, звичайно ж, право на вільне вираження своїх думок, свобода думки і слова (право на доступ до інформації).

Також акцентуємо увагу на тому, що екстремізм небезпечний не для тієї чи іншої політичної сили, яка в даний момент знаходиться при владі, а для демократичної державності в цілому, адже в недемократичному суспільстві немає можливості говорити про дотримання прав людини. Поширення екстремізму може призводити до деформації розмивання державних інститутів, які зобов’язані забезпечувати права людини.

На несумісність екстремізму з можливістю повноцінного забезпечення прав людини вказують і його фактичні наслідки: руйнування соціальних структур, зростання антисоціальних явищ, збіднення значної частини населення, економічна і соціальна криза, послаблення державної влади та дискримінацію її інститутів, занепад виконавчої дисципліни, загострення почуття пригнічення національної гідності тощо.

Зростання напруги в суспільстві стимулює і найвищий прояв екстремізму – тероризм, який загрожує всім правам людини і громадянина (прямо чи опосередковано). Зростання соціальної напруги, що супроводжує активізацію політичного екстремізму, деформує основи соціальної, економічної та політичної основ суспільства, тобто, базу для реалізації прав людини.

При виникненні екстремістських організацій, проведенні різних заходів екстремістського характеру перш за все порушується громадський порядок, з’являються загрози громадській безпеці громадян, порушуються нормальні умови діяльності державних та громадських організацій і установ. На нашу думку, ефективним в посиленні протидії екстремізму є його чітке визначення в законодавстві. В інших країнах дане поняття вже уніфіковано.

Щодо міжнародно-правового визначення поняття «екстремізму», то у міжнародному праві екстремізм уперше визначено у Шанхайській конвенції з питань боротьби з тероризмом, сепаратизмом і екстремізмом. Згадана конвенція визначає екстремізм як певне діяння, спрямоване на насильницьке захоплення влади чи насильницьке утримання влади, а також на насильницьку зміну конституційного ладу держави або насильницьке посягання на громадську безпеку, в тому числі організація у зазначених цілях незаконних збройних формувань та участь у них. Всі вищезазначені дії і будуть зумовлювати порушення інформаційних прав і свобод людини і громадянина. Насильницьке захоплення влади призведе до залякування населення, насаджування «необхідної» інформації та її розповсюдження. Насильницька зміна конституційного ладу може мати наслідком зміну Конституції та прав людини, незважаючи на те, що в ній зазначено про таку неможливість.

Щодо регіональної дефініції, то Міжпарламентська асамблея Співдружності незалежних держав розробила проект модельного закону «Про протидію екстремізму». У зазначеному проекті екстремізм визначається як посягання на основи конституційного ладу та безпеку держави, а також порушення прав свобод і законних інтересів людини і громадянина, які здійснюються внаслідок заперечення правових або загальноприйнятих норм і правил соціальної поведінки.

Вищезазначені дефініції є аналогічними за своєю природою і можуть бути запозичені при розробці аналогічних норм в національному законодавстві.

Незрозумілим є той момент, що поняття «екстремізму», як зазначено вище, не є уніфікованим в нашій державі, але передбачається кримінальна відповідальність, яка покликана захистити основні права, свободи та інтереси кожної людини. Оскільки, екстремістська діяльність становить найбільшу небезпеку для людства, тому що йдеться про найбільш базові ціннісні права, свободи та інтереси як кожної людини, так і держави в цілому. Екстремізм, як явище,  є настільки широкою проблемою, що включає в себе прояви в будь-якому вигляді – політичному, соціальному, релігійному, культурному, інформаційному.

Таким чином, екстремізм, як негативне явище для держави в цілому, так і дотриманням інформаційних прав, зокрема, повинне бути введене в національне законодавство. Проведення профілактичних заходів з метою недопущення проявів екстремізму та порушень громадського порядку, громадської безпеки та прав людини потребує розроблення державної програми, яка передбачала б участь всіх державних органів у її втіленні в життя.

Максименко Юлія Євгенівна,

Голова Інституту інформаційного права

Глобальної організації союзницького лідерства,

кандидат юридичних наук

Окремі аспекти боротьби з тероризмом та екстремізмом порушуються науковцями як в наукових статтях, так й у численних монографічних розвідках майже з моменту проголошення незалежності нашої країни.

Нині в юридичній доктрині розрізняються різні види тероризму: інформаційний, екологічний, економічний тощо.

Особливу увагу дослідники приділяють інформаційному тероризму як новому виду терористичної діяльності, спрямованої на використання інформаційних технологій та засобів зв’язку з метою порушення чи знищення державних інфраструктур. Попри наявність численних наукових робіт, а також різноманітних наукових заходів, присвячених інформаційному тероризму, нині відсутнє уніфіковане бачення визначення поняття «інформаційний тероризм». Не менш однозначними в наукових колах залишаються питання визначення особливостей протидії цьому явищу негативного характеру.

Та чи справді інформаційний тероризм реальна загроза національній безпеці України в інформаційній сфері? Наскільки інформаційний тероризм є суспільно небезпечнішим з поміж інших загроз національній безпеці України в інформаційній сфері? Чи є увага науковців до цієї тематики більше даниною моді, ніж дійсно актуальним напрямом наукового пошуку?

Згідно з Законом України «Про основи національної безпеки України» серед загроз національній безпеці України в інформаційній сфері виокремлено:

-  прояви обмеження свободи слова та доступу до публічної інформації;

-   поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії;

-  комп’ютерна злочинність та комп’ютерний тероризм;

-  розголошення інформації, яка становить державну таємницю, або іншої інформації з обмеженим доступом, спрямованої на задоволення потреб і забезпечення захисту національних інтересів суспільства і держави;

-  намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації [1].

Отже, поряд із комп’ютерним тероризмом нині виокремлюють чималу кількість правопорушень інформаційного характеру, які знаходяться на одному щаблі.

Слід констатувати, що в ХХІ сторіччі надзвичайно важливу роль відіграють інформаційні технології та засоби зв’язку. При чому їх використання в різних сферах життєдіяльності суспільства має не лише позитивні, а йзначні негативні наслідки. Статистичні дані засвідчують про перманентну динаміку та різноманітність проявів інформаційних правопорушень.

Більше того, розвиток інформаційних технологій і засобів зв’язку сприяє появі нових видів інформаційних правопорушень.

Водночас у сучасній юридичній науці відсутнє системне ґрунтовне бачення інформаційних правопорушень та відповідно наукових розробок щодо ефективної їм протидії.

Здебільшого науковцями приділяється поодинока увага окремим видам інформаційних правопорушень.

Контент- та івент-аналіз наукової літератури, а також інших інформаційних джерел, присвячених інформаційним правопорушенням, дозволяє дійти висновку, що здебільшого науковці та громадськість приділяють увагу питанням порушення права на доступ до публічної інформації. Серед основних порушень в цій сфері виокремлюються:

1) ненадання відповіді на запит;

2) ненадання інформації на запит;

3) безпідставна відмова у задоволенні запиту на інформацію;

4) неоприлюднення інформації;

5) надання або оприлюднення недостовірної, неточної або неповної інформації;

6) несвоєчасне надання інформації;

7) необґрунтоване віднесення інформації до інформації з обмеженим доступом;

8) нездійснення реєстрації документів;

9) навмисне приховування або знищення інформації чи документів [2].

Поряд з кримінальною та адміністративною відповідальністю за порушення права на доступ до інформації, Верховною Радою України було ухвалено Закон України «Про доступ до публічної інформації», де визначено порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, та інформації, що становить суспільний інтерес, зокрема шляхом закріплення гарантій забезпечення права на доступ до публічної інформації, принципів забезпечення доступу до публічної інформації, кола суб’єктів відносин у сфері доступу до публічної інформації, а також їх повноважень тощо.

На відміну від цього правовий режим забезпечення інформації з обмеженим доступом загалом та, наприклад, службової інформації, й донині не знайшов законодавчого забезпечення на рівні окремого закону. Як можна оцінити той факт, що, незважаючи на активне проведення гібридної війни проти України Російською Федерацією, де важливу роль відіграють інформаційні засоби, було скасовано Доктрину інформаційної безпеки України та майже більше року (стільки ж триває антитерористична операція в Україні) не ухвалено нової редакції концептуального нормативно-правового акту в сфері забезпечення інформаційної безпеки.

Виникає також запитання: чому протягом цього ж строку не розроблено жодного нормативно-правового акта, де б визначались основні засади протидії гібридній війні чи інформаційному тероризму, попри успішне їх проведення на території України [3]?

Згідно зі ст. 3 Законом України «Про основи національної безпеки України» об’єктами національної безпеки є людина і громадянин, суспільство і держава [1].

Однак в нашій країні чомусь завжди ставлять на перше місце інтереси особи чи суспільства, забуваючи про інтереси держави, а також як мінімум про паритет та розумний баланс цих інтересів. Лише в сильній державі можливо забезпечити права та свободи окремої особи та суспільства в цілому. Отже, в умовах інформаційної війни проти України, особливу увагу науковців та правотворців слід звернути на розроблення нормативних засад протидії гібридній війні та інформаційному тероризму з метою забезпечення національної безпеки України.

Список використаної літератури:

1. Про Основи національної безпеки України : Закон України від 19 черв. 2003 р. № 964-IV // Відомості Верховної Ради. — 2003. — № 39. — Ст. 351.
2. Про доступ до публічної інформації : Закон України від 13 січ. 2011 р. // Офіційний вісник України. — 2011. — № 10. — Ст. 446.
3. Ліпкан В.А. Сутність гібридної війни проти України / В. А. Ліпкан // Імперативи розвитку цивілізації. — 2015. — № 2. — С. 13—16.

Фатхутдінов Василь Гайнулович,

Кандидат юридичних наук, доцент

Голова Інституту безпекової політики ГОСЛ

         Стаття присвячена дослідженню сутності правничої герменевтики, а також можливостей застосування герменевтичного підходу до розуміння семантики окремих ключових термінів адміністративного права й адміністративної діяльності. Проведений контент-аналіз текстів юридичних документів дозволив окреслити семантичні поля термінологічних сполучень, виявити інтегративні й контрастивні площини, що матеріалізуються в законотворчості. Прикладний аспект дослідження полягає в інтерпретації смислів, які виникають внаслідок новітніх тенденцій вживання юридичних термінів у нещодавно прийнятому Законі України «Про Національну поліцію», формують уявлення про специфіку діяльності працівників правоохоронних органів. Доведена недоцільність і неправомірність взаємної заміни у нормативно-правових актах термінів «громадський» і «публічний».

Ключові слова:  громадський, публічний, громадський порядок, публічний порядок, громадська безпека, Національна поліція, правнича герменевтика.

ОБЩЕСТВЕННЫЙ VS ПУБЛИЧНЫЙ В ЗЕРКАЛЕ ЮРИДИЧЕСКОЙ ГЕРМЕНЕВТИКИ

         Статья посвящена исследованию сущности юридической герменевтики, а также возможностей применения герменевтического подхода к пониманию семантики отдельных ключевых терминов административного права и административной деятельности. Проведенный контент-анализ текстов юридических документов позволил очертить семантические поля терминологических словосочетаний, выявить интегративные и контрастивные площади, материализуемые в законотворчестве. Прикладной аспект исследования состоит в интерпретации смыслов, которые возникают вследствие новейших тенденций употребления юридических терминов в недавно принятом Законе Украины «О Национальной полиции», формируют представление о специфике деятельности сотрудников правоохранительных органов. Доказана нецелесообразность и неправомерность взаимной замены в нормативно-правовых актах терминов «общественный» и «публичный».

Ключевые слова: общественный, публичный, общественный порядок, публичный порядок, общественная безопасность, Национальная полиция, юридическая герменевтика.

COMMUNITY VS PUBLIC IN THE MIRROR OF LEGAL HERMENEUTICS

The article investigates the essence of legal hermeneutics and application possibilities of the hermeneutic approach to understanding the semantics of certain key terms of administrative law and administrative activities.    Purpose of the article – a substantiation of principles and approaches of lawmaking. To achieve the goal it is necessary to hold the logical-semantic analysis of the key terms, to make a content analysis of legislation, to identify the transformation of meanings in the legal sense, to make proposals to improve the legislation. The study carried out on the linguistic, syntagmatic and pragmatic levels. The semantics of the terms been studied from the point of view of common and legal practice. Comparative analysis of the semantic synonyms revealed their integrative and distinctive features. The author concludes that in the context of the various branches of law the same terminological phrase may acquire a different meaning. For example, the term “public order” in civil and administrative law filled with different meanings under the influence of discourse. An array of studies covered by the Constitution of Ukraine, most Ukrainian codes, laws and regulations, as well as doctrinal approaches to the interpretation of the basic concepts. We study the historical origins of the concept of “public order”, held parallel to the administrative activities of the French police. As a result, the author comes to a conclusion about the identity of the legal formulas that used in the Ukrainian legal texts, on the need to harmonize the use of terminology.

Keywords: public, community, public order, public security, national police, legal hermeneutics.

Загальна постановка проблеми. Докорінні зміни, що відбуваються останнім часом в українській державі ґрунтуються на системних реформах у всіх галузях життя суспільства, що потребує своєчасного і вичерпного, одностайно зрозумілого нормативно-правового регулювання. Переосмислення соціальних інститутів суспільства багато в чому відбувається на підставі заперечення того, що було раніше, намаганні по-новому підійти до усталеного порядку, адаптувати до вітчизняних умов іноземний досвід. Подібні процеси спостерігаються на усіх рівнях, в тому числі й у текстах законодавчих актів. Проте виникає питання: чи завжди новий підхід до термінологічної сфери є вдалим, чи не тягне за собою  інше формулювання звичних термінів трансформації смислів. Тож з’являється необхідність розглянути відмову від звичних юридичних формул і заміну їх новими з позицій безпосереднього зв’язку сигніфікату та його мовного оформлення, насамперед, на прикладі таких частотно вживаних прикметників, як «громадський» і «публічний».

Аналіз публікацій.  Коментування й роз’яснення текстів законодавчих актів знаходиться на перетині юридичної науки, логіки та лінгвістики. Функція офіційного тлумачення законів, визначення їх відповідності Основному закону України покладена на Конституційний суд. Існують і доктринальні підходи, які відображають позиції вчених з огляду на трактування тих чи інших положень нормативно-правових актів з опорою на домінуючі наукові концепції. На подібних засадах розглядається не тільки практика термінологічного слововживання, але й репрезентація смислів, закладених саме у такому формулюванні тексту. Все це по суті є предметом правничої герменевтики.

Серед робіт, які з’явилися у даному напрямі останнім часом, особливу увагу привертають дослідження Н.В.Артикуци, Б.В.Бабіна, А.М.Бернюкова, В.В.Гончарова,  О.О.Джураєвої, Т.І.Дудаш,  Ю.П.Лободи, Ю.Ф.Прадіда, О.В.Стовби,  Л.І.Чулінди,  О.Ю.Щербини та ін.

З іншої сторони, в науці адміністративного права й адміністративної діяльності активно розробляються актуальні проблеми встановлення й забезпечення громадського порядку і громадської безпеки. Різні аспекти вказаної наукової проблеми віднайшли висвітлення у працях В.В.Доненка, В.О.Заросила, В.В.Малікова, А.М.Подоляки,  О.Ю.Прокопенка, А.А.Манжули, Р.С.Мельника та ін.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Не зважаючи на незмінний інтерес науковців до питань громадського порядку, на цей час не відбувалося дослідження цього інституту в контексті правничої герменевтики, особливо з урахуванням положень нового Закону України «Про національну поліцію». [1]

Метою статті є встановлення доцільності й правомірності уведення до законодавчого й доктринального термінологічного масиву номінацій «публічна безпека» і  «публічний порядок» замість сполучень «громадська безпека» і «громадський порядок», підготовка обґрунтування щодо існуючої і майбутньої законотворчої практики.

Досягнення поставленої мети потребує вирішення наступних завдань: 1) провести логіко-семантичний аналіз ключових термінів; 2) здійснити контент-аналіз текстів законодавчих актів, у яких застосовуються сполучення «громадський/публічний», на підставі цього виявити семантичні валентності ; 3) встановити, чи не тягне за собою заміна ключового термінологічного сполучення в тексті нового Закону України «Про Національну поліцію» трансформацію смислу у правничому розумінні; 4) підготувати на підставі проведеного аналізу рекомендації щодо номінації певних соціальних інститутів і юридичних явищ у текстах законодавчих актів.

Виклад основного матеріалу дослідження.  Значення правничої герменевтики як одного з новітніх підходів і методів праворозуміння важко переоцінити. Загалом і саме поняття «праворозуміння» вчені намагаються пояснити через призму герменевтики. Так, К.О.Шелестов тлумачить його, як «герменевтико-розумовий процес побудови і перевірки інтерпретаційної гіпотези щодо можливості відображення поняттям права одного або декількох явищ, а також результат цього процесу». [2, с.111]

Не зважаючи на тривалий час розвитку герменевтики як науки інтерпретації смислів, закладених у тексті, в підтексті, в дискурсі, що пройшла шлях від античної теології до розвідок епохи постмодернізму, у вітчизняній правничій науці, яка тільки-но стала прокидатися від одноманітності марксистсько-ленінського підходу до тлумачення правових явищ, герменевтика робить перші, порою невпевнені, кроки.  На теперішній час навіть не склалося усталеної назви тієї галузі герменевтики, що використовуються у методології та практиці правознавства. Її називають і герменевтикою права, і юридичною, і правовою герменевтикою. Ми обираємо інваріант «правнича» як той, що є власно українським, а не запозиченим словом, яке виступає на заміну «юридичного».

Вибір нами герменевтичного підходу як основи проведення дослідження зумовлений поставленими цілями і завданнями.

Авторитетні фахівці в галузі правничої герменевтики, зокрема А.М.Бернюков [3], В.В.Гончаров [4], Л.І.Чулінда [5], О.М.Юркевич [6], збігаються в думці, що в основі інтерпретації текстів має бути лінгвістичний підхід, який у подальшому трансформується у цільове, функціональне, системне тлумачення. Наведена точка зору зумовила логіку проведення нашого дослідження.

Тож розглянемо насамперед лінгвістичні підстави застосування термінів «громадський» і «публічний». Обидві лексичні одиниці утворені за однаковою словотворчою моделлю: вони походять від іменників. Тому є сенс визначити семантику слів, від яких утворилися досліджувані терміни.

Як зазначає «Великий тлумачний словник сучасної української мови», лексема «громада» є багатозначним словом. Основними її значеннями виступають: «1. Група людей, об’єднаних спільністю становища, інтересів і т.ін. 2. Об’єднання людей, що ставить перед собою певні спільні завдання; організація.» [7, с.199] Звідси «громадський» – той, «який відбувається в суспільстві або стосується суспільства, зв’язаний з ним; належний усій громаді, усьому суспільству, колективний; призначений для загального користування; який добровільно обслуговує різні аспекти життя колективу»  [7, с.199].

Лексема «публіка» веде походження з латини [8, с.621] і має кілька стилістично різнорідних значень, зокрема: «збірн. Люди, що перебувають де-небудь як глядачі, слухачі, відвідувачі; розм. Люди, народ, товариство; жарт., зневажл. Непевні, підозрілі люди» [7, с.1003]. Відповідно «публічний» тлумачиться наступним чином: «1. Який відбувається в присутності публіки, людей; прилюдний, привселюдний, гласний, відкритий. 2. Призначений для широкого відвідування, користування; громадський, загальний, загальнодоступний»  [8, с.621].

Порівняльний аналіз семантики термінів засвідчує наявність певної сфери перетинання значень щодо опосередкованого відношення до людей, проте терміну «публічний» не властиві семи, що вказують на суспільний характер, елементи організації спільноти. Досить показовим є й те, що авторитетний лексикограф Святослав Караванський, надаючи у своєму «Російсько-українському словнику складної лексики» переклад російського «публичный», загалом намагається відійти від застосування цього слова. У сполученні з конкретними іменниками він надає різні варіанти перекладу, а саме: (торг)  відкритий, (акт) гласний; в –ом месте, на людях. [9, с.397]

Виходячи на більш високий рівень герменевтичної інтерпретації термінів, розглянемо можливості їхнього сполучування з іншими елементами, спираючись на лінгвістичне поняття «валентності» (від лат. Valentia – сила) – здатності слова вступати в синтаксичні зв’язки. [10, с.79] При цьому нас цікавить вже не стільки загальномовна практика, скільки спроможність досліджуваних лексем сполучуватися з іншими термінами, в результаті чого утворюється надфразна єдність, так звана юридична формула.   З цією метою за допомогою інформаційно-пошукової системи «Право» були виявлені законодавчі й підзаконні акти, в яких містяться терміни «громадський» і «публічний», а також проведений контент-аналіз термінологічних сполучень з урахуванням опори на дискурс. В результаті було виявлено наступне.

Словосполучення, до складу яких входить компонент «публічний», у назвах документів зустрічаються лише один раз, а саме у постанові Центральної виборчої комісії від 3 вересня 2012 року № 733 «Про Порядок надсилання до Центральної виборчої комісії постанов окружних виборчих комісій з виборів народних депутатів України, що становлять публічний інтерес, для оприлюднення». [11]  Безпосередньо у текстах терміносполучення з компонентом «публічний» містяться у 483 документах. Опрацювання цих документів дозволило виявити, що в абсолютній більшості текстів йдеться про публічний розгляд справи в суді, тобто реалізацію принципу гласності судочинства. Це стосується не тільки власне вітчизняних актів, але й україномовних перекладів текстів рішень Європейського суду з прав людини та інших міжнародних документів. Другим за частотністю вживання є термінологічне сполучення «публічний інтерес». Також зафіксовані сполучення досліджуваного терміну із такими словами, як: інформація, договір, контроль, прокат, показ, виконання, сповіщення, церемоніальний акт, ринок, спосіб розміщення цінних паперів, спосіб продажу активів, звіт, збір благодійних пожертв, характер органів суб’єктів владних повноважень, захист науково-дослідних робіт.

Термінологічне сполучення «публічний порядок» застосовується  у Цивільному кодексі Україні, зокрема у ст.228 «Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства». Виходячи з контексту даної статті, йдеться про правові наслідки недодержання сторонами вимог закону. При цьому укладач кодексу спирається на поняттєву бінарну опозицію публічного і приватного права, в тому числі з урахуванням правових норм інших держав, міжнародних актів. Як зазначає О.М.Наруш, «застереження про публічний порядок має на меті… перешкодити впливу зовнішніх, дестабілізуючих публічний порядок закордонних актів за допомогою відмови в їх застосуванні, визнанні та виконанні». [12, с.98]

Офіційна дефініція поняття «публічний порядок»  міститься у постанові Пленуму Верховного суду України від 24 грудня 1999 року № 12, де  зазначено, що це є «правопорядок держави, визначальні принципи і засади, які становлять основу існуючого в ній ладу (стосуються її незалежності, цілісності, самостійності й недоторканості, основних конституційних прав, свобод, гарантій тощо). [13]

Розвиваючи ці положення, Є.Д.Боярський вказує, що «застереження про публічний порядок повинно застосовуватися лише у тому випадку, коли наслідки застосування іноземного права є явно несумісними з вітчизняним публічним порядком». [14,  с.205]

Таким чином, виникають підстави стверджувати, що поняття «публічний порядок» існує та активно застосовується в системі українського права, зокрема конституційного, цивільного, а також виходить на суміжні категорії міжнародного публічного і приватного права. Його вживання у текстах кодексів,  законів та підзаконних актів детермінується необхідністю наголошення певних правових норм, що встановлені в Україні, а тому мають характер першочергового виконання, насамперед усіма судовими інстанціями.

Також нами був проведений контент-аналіз застосування у текстах законів і підзаконних актів термінологічних сполучень, до складу яких входить компонент «громадський». В результаті було виявлено, що валентність даного терміну дозволяє йому в юридичних текстах об’єднуватися з іменниками: порядок, безпека, обов’язок, діяльність, самодіяльність, інтереси, вплив, мораль, підприємства, установи, органи, організації, контроль, фонд, комітет,  об’єднання, формування, діяч, інспектор, вихователь, помічник, захист, форум, рух, центр, союз, рада, робота /роботи, засади, експертиза, обговорення, будівлі, споруди, місця, господарства, харчування  та ін.  

Загалом термін «громадський» зустрівся нам у назвах 24 документів, а також у текстах 795 документів. Навіть на рівні статистики порівняння йде на користь даного терміну, а не лексичної одиниці «публічний».

В якості усталеної юридичної формули поняття «громадський порядок» зафіксовано в тексті Конституції України, зокрема в статтях, в яких закріплюється право на свободу думки і слова (ст.34),  свободу світогляду і віросповідання (ст.35),  права на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації (ст.39) і  оговорюються умови, за яких ці права можуть бути обмежені. У всіх перелічених статтях вказується на інтереси охорони саме «громадського», а не «публічного» порядку. [15]

Поняття «громадський порядок» і «громадська безпека» є невід’ємною частиною Кримінального кодексу України. Вони застосовуються у ст.ст.1, 22, 47, 59, розділі ІХ «Злочини проти громадської безпеки», розділі ХІІ «Злочини проти громадського порядку та моральності» (ст.293, 295,  296),  ст.342, 348, 390 КК України. [16].

Застосування термінологічного сполучення «громадський порядок» зафіксовано у ст.68 Кримінально-виконавчого кодексу України  [17], ст.ст.25, 79 Кодексу Цивільного захисту України  [18], ст.289, 557 Кримінального процесуального кодексу України [19], ст.4 Митного кодексу України [20], ст.79 Повітряного кодексу України [21], ст.182 Кодексу адміністративного судочинства України [22] та ін.

Само собою зрозуміло, що без понять «громадський порядок» і «громадська безпека» не міг обійтися і Кодекс України про адміністративні правопорушення. Ці терміни використовуються при формулюванні правових норм у ст.ст. 6, 9, 14, 18, 19,  148³, главі ХІV «Адміністративні правопорушення, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку» (ст.173- 184), 185, 185⁷, 185¹⁰, 222, 259, 262, 263 зазначеного кодексу   [23]

            Особливу увагу слід звернути на ст.222 Кодексу України про адміністративні правопорушення, яка закріплює юрисдикцію органів внутрішніх справ. 14 липня 2015 року були внесені окремі зміни до тексту, внаслідок чого вказана стаття набула наступного вигляду: «Стаття 222. Органи внутрішніх справ (Національна поліція). Органи внутрішніх справ (Національна поліція) розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення громадського порядку (виділено нами), правил дорожнього руху, правил, що забезпечують безпеку руху, транспорту….». [23]

            Наведене є яскравим свідченням того, що поняття «громадський порядок» і «громадська безпека» набули статусу частотно вживаної юридичної формули, що закріплена і в Конституції України, і у більшості вітчизняних кодексів.

            За спостереженнями А.Подоляки,  термін «громадський порядок» став вживатися у Франції на початку ХІХ ст. в результаті наполеонівських реформ, які передбачали розмежування сфер діяльності кримінальної та адміністративної поліції. У російські імперії, як зазначає вчений, він вперше з’являється у 1832 році в Статуті про попередження і припинення злочинів. У подальшому указом царя від 12 липня 1889 року передбачалося введення посади земського начальника, до обов’язків якого входило піклування про сільських жителів й охорона «благочиння та громадського порядку». [24, с.57  ]

            Громадський порядок як ключове поняття у системі права, зокрема адміністративного, має свою історію дослідження, в яку яскраві сторінки вписали Ю.П.Бітяк, І.І.Веремеєнко, І.П.Голосніченко, Є.В.Додін, М.М.Дорогих, А.П.Клюшниченко, В.М.Плішкін, Ю.І.Римаренко та ін.

            Проте на теперішній час ані в текстах законодавчих актів, ані в науковій літературі не існує єдиного визначення поняття «громадський порядок», яке б задовольняло сучасним умовам праворозуміння. Кожний науковець намагається відтворити в авторській дефініції власне бачення даного сигніфікату. До найбільш прийнятного можна віднести те, в якому під громадським порядком розуміється: «урегульована правовими та іншими соціальними нормами система суспільних відносин, що забезпечує захист прав і свобод громадян, їх життя і здоров’я, поважання честі та людської гідності, дотримання норм суспільної моралі» [25, с.639]

Розвиваючи цю теорію, М.В.Лошицький пропонує розрізняти поняття «громадський порядок» у широкому розумінні («урегульована правовими та іншими соціальними нормами певна частина суспільних відносин, які складають режим життєдіяльності у відповідних регіонах, забезпечують недоторканність життя, здоров’я та гідності громадян, власності та умов, що склалися для нормальної діяльності установ, підприємств, організацій, посадових осіб і громадян»), у політико-правовому розумінні («система суспільних відносин») та у вузькому (поліцейському) розумінні.   [26] У такий спосіб семантичний діапазон досліджуваного терміну простирається від правопорядку до стану безконфліктності у певній локації, що досягається за рахунок застосування внормованих форм, засобів і методів діяльності уповноважених на це осіб.

Таким чином, поняття «громадський порядок» міцно закріпилося не тільки у текстах законодавчих і нормативно-правових актів, але й в інтерпретації цього поняття у наукових працях вчених.

Поняття «публічний порядок» в адміністративному сенсі не властиво навіть на рівні слововживання на всьому пострадянському просторі. Воно застосовується лише при здійсненні компаративних юридичних досліджень, коли вивчаються специфічні явища інших правових сімей. Так, І.А.Андреєва, розглядаючи особливості діяльності французької адміністративної поліції, вказує на такі ознаки «публічного порядку», що виділялися законом від 5 квітня 1884 року, як «спокій, безпека і санітарно-гігієнічне благополуччя» [27, с.47] За спостереженнями науковця, це формулювання увійшло до Основного кодексу адміністративно-територіальних утворень, а також до Кодексу внутрішньої безпеки 2012 року. Практика адміністративної юстиції додала сюди ще суспільну мораль та повагу до людської гідності особистості. Тож, як вважає вчений, поняття «публічний порядок» було й залишається підставою і мірою адміністративно-поліцейської діяльності Франції. [27, с.47]

Активне застосування в тексті Закону України «Про Національну поліцію» від 2 липня 2015 року термінів «публічний порядок», «публічна безпека» (ст.ст. 1, 2, 9, 15, 16, 18, 22, 23, 26, 30, 36, 40, 41, 45, 86) суттєво дисонує із практикою вживання усталених термінів в існуючому масиві чинних законодавчих і підзаконних актів, починаючи з Конституції і кодексів України аж до ряду інших законів, що містять згадку про «громадський порядок» і «громадську безпеку».

Цікаво, що у «Положенні про патрульну службу МВС», затвердженому наказом Міністерства внутрішніх справ України у той же день, коли був прийнятий вище згаданий Закон – 2 липня 2015 року, -  безсистемно в різних контекстах застосовуються і «публічний порядок», і «громадський порядок»,  і «громадська безпека». Доходить до смішного (як би не було так сумно): спочатку в п.1 другого розділу «Положення» серед основних завдань патрульної служби називається «забезпечення публічного порядку і громадської безпеки», а потім у третьому і шостому розділах йдеться про громадський порядок. При цьому зазначається, що основу діяльності патрульної служби МВС становить концепція «міліція та громада».  [28] Значить, нормотворцю все одне: що «публічний», що «громадський» порядок, для нього не принципово,  на чому що ґрунтується?

Чи є підстави турбуватися щодо заміни однієї номінації її синонімічною назвою? В даному випадку ми з повною відповідальністю даємо стверджувальну відповідь, адже це не просто механічна заміна. Подібна практика веде до підміни сутності самого поняття. Проведений до цього семантичний аналіз ключових термінів виявив, що домінантою у розумінні прикметника «публічний» є те, що асоціюється із поняттями «відкритий, прилюдний, гласний», а у прикметника «громадський» – те, що базується на суспільних, соціальних відносинах. Зробивши рокіровку термінів, укладачі нового закону по суті вихолостили сему організації спільноти. Вибір зроблений на користь того, що робиться на публіку й в угоду публіці.

Оскільки правнича герменевтика передбачає не тільки інтерпретацію смислів, але й реконструкцію їх розуміння автором (авторами) тексту, спробуємо зрозуміти логіку  укладачів даного закону. По-перше, як нам здається, ними правило бажання дистанціюватися від усього, що хоч якоюсь мірою нагадувало б про попереднє минуле. Дійсно, історія вживання термінів «громадська безпека» і «громадський порядок» тягнеться ще з радянських часів, тож зрозумілим є прагнення новаторів до модернізації. По-друге, при розробці концепції закону його автори спиралися на досвід, накопичений зарубіжними країнами, насамперед США, Франції, Великої Британії, Німеччини. Разом з досвідом механічно була перенесена й термінологія, яка за своєю словотворчою моделлю є звичайним калькуванням. При цьому аніскільки  не враховувалося, що мови романської групи дуже часто зберігають латинські корені слів. На відміну від них слов’янські мови мають широкі синонімічні ряди, представлені не тільки запозиченими, але й власними назвами. Діапазон семантичної синонімії дозволяє встановлювати суттєві розбіжності у відтінках значень. Наприклад, гарно відоме сполучення «public relations» ніхто не стане перекладати українською, як «публічні зв’язки», а скаже про «громадські зв’язки» або «зв’язки з громадськістю». Це пов’язано не тільки з тим, що слово «публічний» у носіїв української мови може викликати якісь побічні, небажані асоціації, але й з тим, що українська ментальність, український спосіб життя завжди спиралися на громади. Лише об’єднання людей дозволяло вижити у складних умовах навал і війн, подолати усі перешкоди на шляху розвитку суспільства. У цьому суттєва світоглядна протилежність, адже західний світ – це світ індивідуалів, які навіть зосереджуючись в одному місті, ними й залишалися. Публіка – це не єдність, це випадкова комбінація осіб, які опинилися у певний час у певному місті. Тож коли йдеться про «публічний порядок» і про «публічну безпеку», можна говорити про забезпечення стану безконфліктності лише в обмеженій локації без екстраполяції на суспільні відносини.

Усе це іде всупереч новітнім тенденціям у сфері правовідносин. Звернення до постанови Верховної Ради України «Про попереднє схвалення законопроекту про внесення змін до Конституції України щодо децентралізації влади» від 31.08.2015 свідчить, що у тренді – опора на громади. Так, проект статті 133 гіпотетично зміненого тексту Конституції України, надаючи опис системи адміністративно-територіального устрою України, визначає,  що ця система складається з адміністративно-територіальних одиниць: громад, районів, регіонів. Територія України поділена на громади. Громада є первинною одиницею у системі адміністративно-територіального устрою України. Декілька громад становлять район. [29] Безумовно, це лише законопроект. Разом з тим, він відображає сучасні тенденції подальшого розвитку України. І воно бачиться у світлі зростання питомої ваги місцевого самоврядування, ролі громадськості у вирішенні проблемних питань на усіх рівнях. Чи є тут місце публіці? Ні. У зазначеному проекті жодного разу не вживається слово «публічний».  Подібний факт ще раз підтверджує правоту нашого бачення.

Висновки. Проведене нами дослідження дозволило визначити інтегральну й контрастивну сутність понять «громадський» і «публічний» щодо потенцій їх вживання у законодавчих і підзаконних актах. Герменевтичний підхід допоміг не тільки інтерпретувати смисл термінологічних сполучень у контексті правових норм, але й встановити можливі причини, що спонукали законодавця здійснити заміну понять на рівні Закону України «Про Національну поліцію». У результаті встановлено, що механічна рокіровка без опори на глибинну семантику термінів, практику термінологічного вживання у більшості законів, насамперед у Конституції України, сліпе калькування запозичених номінацій не тільки спотворюють понятійний апарат науки, але й перешкоджають розумінню ролі і функцій нових соціальних інституцій. Це дає підстави порушувати питання щодо уніфікації ключової термінології адміністративної діяльності, а також внесення відповідних змін до прийнятих без ґрунтовної наукової експертизи законів.  

Література:

1. Про Національну поліцію : Закон України // Офіційний вісник України від 18.08.2015 — 2015 р., № 63, стор. 33, стаття 2075, код акту 78051/201
2. Шелестов К.О. Праворозуміння та герменевтика /К.О.Шелестов // Актуальні проблеми держави і права. – Одеса: Юридична література, 2009. – Вип.50. – С.108-113.
3. Бернюков А.М. Юридична герменевтика як методологія здійснення правосуддя (філософсько-теоретичний аналіз): автореф.дис… канд.юрид.наук: 12.00.12 / А.М.Бернюков: Львів. держ. ун-т внутр. справ. – Л., 2008. – 16 с.
4. Гончаров В.В. До питання про функціональне тлумачення змісту юридичних норм / В.В.Гончаров // Актуальні проблеми держави і права. – Одеса: Юридична література, 2009. – Вип.50. – С.270-276
5. Чулінда Л.І. Герменевтичний метод дослідження юридико-лінгвістичних властивостей текстів нормативно-правових актів // Українське право. – 2002. -  №1. – С. 229-234.
6. Юркевич О.М. Герменевтика культурної форми розуміння: автореф. дис…. д-ра філософ. наук: 09.00.01 / О.М.Юркевич ; Харк. нац. ун-т ім.В.Н.Каразіна. – Х., 2005. – 40 с.
7. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т.Бусел. – К.: Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. – 1440 с.
8. Новий словник іншомовних слів. Укладання і передмова О.М.Сліпушко. 20 000 слів. – К.: Аконіт, 2008. – 848 с.
9. Караванський С. Російсько-український словник складної лексики: 2-ге вид., доповн. І випр. Львів: БаК, 2006. – ХІV+562 с.
10. Лингвистический энциклопедический словарь / Гл. ред. В.Н.Ярцева. – М.: Сов. Энциклопедия, 1980. – 685 с.
11. Постанова Центральної виборчої комісії від 3 вересня 2012 року № 733 «Про Порядок надсилання до Центральної виборчої комісії постанов окружних виборчих комісій з виборів народних депутатів України, що становлять публічний інтерес, для оприлюднення» [Електронний ресурс]  Режим доступу //   http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0733359-12
12. Нагуш О.М. Публічний порядок та суміжні категорії у міжнародному приватному праві / О.М.Нагуш // Вісник Одеського національного університету ім.І.І.Мечникова. Правознавство, 2013 – Т.18. – Вип.2. – С.97-107.
13. Постанова Пленуму Верховного суду України від 24 грудня 1999 року № 12 «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів і скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України». [Електронний ресурс]  Режим доступу  // http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/0/194B10EBE603EBE0C2256CA6004DAC62?OpenDocument&CollapseView&RestrictToCategory=194B10EBE603EBE0C2256CA6004DAC62&Count=500&
14. Боярський Є.Д. Умови застосування застереження про публічний порядок в Україні та державах світу / Є.Д.Боярський // Університетські наукові записки. – 2013. – № 3. – С.204-209.
15. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30, ст. 141.
16. Кримінальний кодекс України  (редакція від 12.08.2015) [Електронний ресурс]  Режим доступу // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2341-14/page?text=%E3%F0%EE%EC%E0%E4%F1%FC%EA
17. Кримінально-виконавчий кодекс України.
18. Кодекс цивільного захисту України (в редакції від 11.02.2015) [Електронний ресурс]  Режим доступу  // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/5403-17/page?text=%E3%F0%EE%EC%E0%E4%F1%FC%EA
19. Кримінальний процесуальний кодекс України (в редакції від 15.08.2015) [Електронний ресурс]  Режим доступу // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4651-17/page?text=%E3%F0%EE%EC%E0%E4%F1%FC%EA
20. Митний кодекс України (в редакції від 24.07.2015) [Електронний ресурс]  Режим доступу // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4495-17?nreg=4495-17&find=1&text=%E3%F0%EE%EC%E0%E4%F1%FC%EA&x=8&y=8
21. Повітряний кодекс України (в редакції від 11.08.2013) [Електронний ресурс]  Режим доступу // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3393-17?nreg=3393-17&find=1&text=%E3%F0%EE%EC%E0%E4%F1%FC%EA&x=7&y=8
22. Кодекс адміністративного судочинства України (в редакції від 01.09.2015) [Електронний ресурс]  Режим доступу // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2747-15?nreg=2747-15&find=1&text=%E3%F0%EE%EC%E0%E4%F1%FC%EA&x=4&y=7
23. Кодекс України про адміністративні правопорушення (редакція від 12.09.2015) [Електронний ресурс]  Режим доступу // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/80731-10/page?text=%E3%F0%EE%EC%E0%E4%F1%FC%EA
24. Подоляка А. Громадський порядок: сутність, поняття та форми забезпечення /А.Подоляка // Вісник Національної академії прокуратури України, 2009. – № 2. – С.54-60.
25.  Нагребельний В.П. Громадський порядок /В.П.Нагребельний // Юридична енциклопедія: в 6 Т. /Редкол.: Ю.С.Шемшученко (відп.ред.) та ін. – К.: Укр. енцикл., 1998. – Т.1: А-Г. – С.639.
26. Лошицький М.В. Адміністративно-правові відносини в сфері охорони громадського порядку /М.В.Лошицький ; автореф…. дис. канд. юрид. наук: 12.00.07. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2002. – 16 с.
27. Андреева И.А. «Административная полиция» – институт, понятие и конструкция административного права Франции / И.А.Андреева // Вестник Омского университета. Серия «Право». – 2013. – № 4 (37). – С.44-49.
28. Положення про патрульну службу МВС, затверджене наказом Міністерства внутрішніх справ України від 02 липня 2015 року № 796 [Електронний ресурс]  Режим доступу // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0777-15?nreg=z0777-15&find=1&text=%E3%F0%EE%EC%E0%E4%F1%FC%EA&x=3&y=7
29. Постанова Верховної Ради України «Про попереднє схвалення законопроекту про внесення змін до Конституції України щодо децентралізації влади» від 31.08.2015 [Електронний ресурс]  Режим доступу // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/656-19

Фатхутдінов Василь Гайнулович,

Голова Інституту безпекової політики ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

У роботі досліджуються напрями застосування аксіологічного підходу до вивчення громадської безпеки. Доводиться, що визначальним при забезпеченні громадської безпеки виступають національні цінності, які детермінують зміст діяльності із забезпечення громадської безпеки.

Ключові слова: державна безпекова політика, громадська безпека, безпекова аксіологія, правове регулювання громадської безпеки, громадський спокій, громадський порядок, аксіологічний вимір громадської безпеки.

В статье общественная безопасность репрезентуется сквозь призму аксиологического подхода. Аргументирована позиция, в  соответствии с которой, определяющим фактором при обеспечении общественной безопасности выступают не национальные интересы, а национальные ценности. Именно они детерминируют содержание деятельности по обеспечению общественной безопасности.

Ключевые слова: государственная политика безопасности, общественная безопасность, аксиология общественной безопасности, правовое регулирование общественной безопасности,  общественный покой, общественный порядок, аксиологическое измерение общественной безопасности

In the article author searched a basis of public security due to axiological approach. Is proved,  that the essence of public security is a national values, instead of national interests. National values determines an activity gist to provide public security.

Key words: state security policy, public security, security axiology, security policy state regulation, public order, axiological horizon of security policy

Актуальність

Трансформація геополітичної конфігурації, нівелювання існуючих механізмів та систем колективної безпеки, поява нових загроз громадській безпеці —  загострило проблеми забезпечення не лише національної, а й громадської безпеки окремих соціальних груп та країн в цілому. Нині головним завданням безпекової політики виступає не стільки надання послуг з безпеки, скільки можливість реалізації у безпековій сфері власної стратегії розвитку української нації, які б відповідала національним цінностям. У поєднанні із розширенням горизонтів пізнання, трансформацією сучасної методології адміністративного права, імплементації синергетики та методології міждисциплінарного підходу, а також  формуванням постмодернізму, унаочнюється проблема у формуванні на наукових засадах виваженої державної безпекової політики, зокрема такого її напряму як державна політика у сфері забезпечення громадської безпеки. Позбавлення даної політики суб’єктивізму, схоластики та еклектики та зайвого теоретизування — виступає рушієм для формування дієвої концепції виживання та розвитку української нації.

Звернення мною уваги до методологічних проблем не є випадковим. Адже в сучасній як адміністративно-правовій парадигмі, так і безпеково-правовій науці питанням методології узвичаєно приділяється замало уваги. Але саме неадекватність обраних методів дослідження предмету є корелятивною із ефективністю та успіхом реалізації безпекової політики. Тому серед методологічних проблем безпеково-правової науки, чільне місце посідають питання визначення аксіології, гносеології, епістемології та онтології, які цілком очевидно корелюють із вірним та точним визначенням предмета дослідження та окреслюють структурно-генетичні зв’язки досліджуваної предметної сфери.

Актуальність теми статті обумовлена тим, що в безпековій науці не є однозначно визначеним підхід, за якого має трактуватися громадська безпека, як видове поняття національної безпеки. Більшість авторів безапеляційно і бездоказово сприйняли формулу, за якої національна безпека, як родове поняття, визначається через категорії національних інтересів. Натомість застосування мною аксіологічного підходу формує альтернативний погляд на вирішення даної проблеми, через що нами пропонується розглядати громадську безпеку через національні цінності, а не національні інтереси. Наша позиція підкріплюється науковим доробком тих дослідників, які стверджують, що в цілому національні цінності мають бути відображені в предметній формі та набути рельєфних рис в результаті їх екстраполяції на конкретно-історичні внутрішні та зовнішні умови, на особливості формування та розвитку держави [1—6].

Аксіологічне пізнання безпекової дійсності унаочнює знання про еволюцію правових феноменів, які формуються і сфері громадської безпеки і виступає важливою умовою розуміння їх сутності.

Слід відверто визнати, що нині, незважаючи на не вщухаючі спроби аналізувати громадську безпеку в нових умовах, немає також жодної монографічної роботи, в якій би достатньо повно і глибоко розглядалися проблеми безпекової аксіології в комплексі, на основі єдиного та цілісного теоретико-методологічного висвітлення проблеми. До таких останніх робіт, в яких дані питання не розглядаються можна віднести праці Бєлєвцевої В.В., Березана В.М. та Барабаша О.В. [7—9].

Ця стаття і є спробою деякою мірою заповнити цю прогалину.

Рівень дослідженості теми в наукових роботах

Глобалізація світу, на жаль створили кращі умови для глобалізації загроз та небезпек, ніж до глобалізації безпеки, чи то безпекової глобалізації. Більше того, так звана „сек’юритизація суспільства” як явище не відбулася. Навпаки: глобалізація привнесла достатню кількість елементів хаосу, нових загроз, через що значно уповільнила динаміку росту розвитку розвинених країн, а також створила додаткові важелі для унеможливлення розвитку слаборозвинених країн, остаточно намітивши тенденцію до архаїчних форм вирішення конфліктів: через війну, агресію, анексію, геноцид та тероризм і сепаратизм, гібридні війни, гуманітарні конфлікти.

Можу чітку відзначити, що з одного боку відбувається певний, за влучним виразом В.А.Ліпкана, безпекоренесанс, натомість змістовно і теоретично він не є підкріпленим. Особливо це стосується сфери громадської безпеки, яка розглядається ще й досі розглядається в рамках адміністративного права за допомогою застарілої методології без врахування сучасних тенденцій розвитку даного явища.

Зазначу, що чимало дослідників займалися питаннями правового регулювання громадської безпеки. До найбільш маститих українських дослідників у цій сфері сміливо можу віднести: Барабаша О. В., Березана В.М., Доценка О.С., Корнієнка М.В., Лошицького М.В., Мамай К.В., Ольховського Є.Б., Плохого І.І., Цикалевича В.М. та інших [10—14].

Окрема увагу роботам, присвяченим методологічним питанням національної безпеки, серед яких на даному етапі можу виділити таких сучасних українських вчених: Ліпкан В.А., Ситник Г.П., Пономаренко Г.О. та ін. [15—20]. Також хочу виділити роботи Сопілко І.М., яка одна з перших почала застосовувати філософську методологію при формуванні державної політики, зокрема в інформаційній сфері (відповідно до предмета свого дослідження) [21—25]. Напрацювання даної дослідниці послугували для нас додатковим джерелом творчого натхнення при вивченні громадської безпеки.

Причому зазначу, що з одного боку чимало дослідників описують позитивні моменти як формування безпекового суспільства, дерегуляції безпекових відносин і формування вільного безпекового ринку — ринку надання послуг у сфері безпеки. Знаковим навіть є й те, що відповідно до Закону України „Про Національну поліцію”, національна поліція визначається  як це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству (виділено мною) шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку [26].

Більше того, зазначу на ту обставину що на загал абсолютна меншість робіт розглядає і репрезентує громадську безпеку як складову національної безпеки, а  звідси і алгоритм її дослідження не має нічого спільного з уже розробленим алгоритмом вивчення національної безпеки.

На підставі викладеного формую наукову гіпотезу: нині вже є сформованими усі передумови до формування на основі концептуально оновленої методології адміністративного права  (а згодом права громадської безпеки) засад державної політики у сфері громадської безпеки. Базові постулати даного бачення мають наступне підґрунтя:

• методологічно концепція громадської безпеки на засадах аксіології виступає теоретичним базисом до обґрунтування системи наукового пізнання феномену безпеку не через категорію „національний інтерес”, а через категорію „національні цінності”. Більше того, в рамках аксіологічного підходу виробляються критерії формування даної системи цінностей, показники ефективності даної системи, а також засоби, за допомогою яких відбувається відбір  і їх формування. Це значно упрозорішає розуміння витоків формування даної системи, уможливлює зрозуміти механізм і критерії віднесення тих чи інших благ до національних цінностей, засади формування системи цінностей, які розширюють розуміння значення громадської безпеки, сформулювати адекватні сучасним реаліям та тенденціям безпекового середовища правові засади державної політики у сфері громадської безпеки. Поза це, використання адекватної методології унеможливить суб’єктивно трактувати факти порушення громадської безпеки та відповідно застосовувати вибіркове правосуддя до порушників громадської безпеки незалежно від їхніх політичних та інших переконань;
• онтологічно концепція безпекової аксіології носить парадигмальний характер і виступає як висхідним, базовим положенням для формування на якісно нових концептуальних основах засад державної політики у сфері громадської безпеки;
• гносеологічно концепція безпекової аксіології допомагає поєднати методологічний інструментарій різних наук відповідно до єдиного предмета дослідження — громадської безпеки;
• епістмеологічно — концепція громадської безпеки на засадах аксіології сприятиме ґуртуванню наукового співтовариства не за науками, а за предметом дослідження, що нині є об’єктивною потребою переосмислення неефективності української науки та її відставання у найбільш пріоритетних галузях науки та освіти;
• метафізичний потенціал імплементації аксіологічного підходу до дослідження громадської безпеки утворює нові можливості до ефективної будови системи громадської безпеки відповідно до сучасних реалій, передусім гетеротопії соціальностей, як передумови формування радикалізму, топології громадської безпеки як конституювання її належності до системи координат національної безпеки і безпекової гетерархії як певного порядку координації  множинних відносин у сфері громадської безпеки, яка допомогою якою уможливлюється формувати моделі структур множин ієрархій, елементи яких поєднані мережевими зв’язками.

Виклад основного матеріалу

Як мною вже зазначалося, активізація реальних алгоритмів дестабілізація виявила неспроможність систем колективної безпеки своєчасно реагувати на них, а відтак рівень громадської безпеки значно понизився. Події з міграційною кризою в Європі в 2015 році, розгортання Росією військ вздовж кордону з Україною та участь у російсько-терористичній війни проти України розгортання військ в Сирії, актуалізація конфлікту між Японією та Китаєм, а також між Північною та Південною Кореєю виступають яскравим доказом неспроможності сучасної теорії та застарілих підходів вирішувати нові конфлікти, своєчасно їх ідентифікувати та здійснювати превентивну діяльність щодо унеможливлення їхньої активізації у загрози та небезпеки.

На тлі подій, що відбуваються в Україні чітко можна простежити та ідентифікувати методологічну кризу у стратегічному мисленні та прогнозуванні і взагалі в управлінні: дефрагментація українського суспільства не призвела до адекватного його відображення в структурації за новими аксіологічними критеріями в рамках теорії національної безпеки, відтак нині теорія відстала від практики, вона змушена не уторовувати шлях практиці, а фактично пояснювати та інтерпретувати практичну дійсність. Це є помилковим і безперспективним напрямом, приреченням блукати манівцями суб’єктивізму окремих правлячих осіб.

Суттєву роль в унеможливленні формування системної картини у сфері громадської безпеки відіграють роботи, в яких нехтується аксіологічний вимір громадської безпеки, бездумно тиражуються схоластичні ідеї, які спричинюють не лише фрагментацію наукового знання, а й значно впливають на практику ефективного забезпечення громадської безпеки як складової національної безпеки, а не лише у співвіднесенні громадської безпеки і правопорядку.

Слід констатувати про гомогенну спрямованість робіт, в яких здебільшого громадська безпека розглядається в контексті охорони громадського порядку і пов’язана лише з громадським спокоєм. Яскравими сучасними прикладами тиражування цих ідей є роботи Бєлєвцевої В.В., Березана В.М., Барабаша О.В., Мамай К.В. [7—9; 27]. Не враховані сучасні тенденції у сфері громадської безпеки і у колективній монографії фахівців із Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ [28].

На жаль в нинішніх умовах дані роботи вже не відповідають ані сучасним науковим розробкам школи безпекознавства, ані безпековим тенденціям і сучасній глобалізації загроз та небезпек, передусім гібридних війн, сепаратизму, тероризму, помилкам міграційної політики, що призводить до неконтрольованого потоку біженців.

У роботах даної проблематики не досліджено діалектики позитивного та негативного, взаємозв’язку форми проявів та впливу негативних чинників на безпекову політику та змісту сучасних загроз та небезпек, які обумовлені глобалізацією злочинності, транснаціоналізацією ринку озброєнь, нездатністю держави забезпечити належний рівень громадської безпеки, а також розвитком інституту приватних військових корпорацій, які фактично виступають приватними арміями тих чи інших транснаціональних корпорацій і за озброєнням і компетентністю є іноді вищими за державні безпекові структури деяких країн.

Саме тому, роботи перерахованих мною вище дослідників мають певним чином довідковий характер стосовно лише понятійного апарату, який в принципі, ґрунтуючись на постулатах минулого тисячоліття, не зазнав докорінних та концептуальних змін. Однак такі підходи є абсолютно різними порівняно з моїм поглядом і науковою позицією, через що їхнє використання матиме обмежений і ретроспективний та інформативний характер.

На цьому тлі важливого значення набувають конструктивні як теоретичні конструкції, так і нормативно-правові акти, дія яких сприятиме збереженню історичної спадщини та самоідентичності української спільноти, передусім волі, соборності та незалежності.

У травні 2015 року було затверджено нову редакцію Стратегії національної безпеки України [29], утім нормативно так і не було визначено ролі громадської безпеки в системі національної безпеки. Автори даної Стратегії обмежилися лише зазначенням на те, що розвиток Національної гвардії України як військового формування з правоохоронними функціями має бути спрямований на збільшення її спроможностей щодо забезпечення громадської безпеки, фізичного захисту об’єктів критичної інфраструктури, участі в охороні і обороні державного кордону України, а також підтримки операцій Збройних Сил України у кризових ситуаціях, що загрожують національній безпеці, та в особливий період.

Причому поняття громадської безпеки і громадського порядку розділені як за змістом, так і за формою, оскільки, якщо забезпечення громадської безпеки покладено на НГУ, то завдання щодо забезпечення громадського порядку покладено на Національну поліцію.

Тобто громадська безпека як складова національної безпеки ще й досі, навіть після подій Революції гідності у лютому 2014 року, анексії Криму, сепаратизму, окупації частини території нашої держави російсько-терористичними формуваннями, а також активним веденням проти України гідридної війни не є легітимованою. Причому така кореляція є необхідною умовою правильного розуміння сучасного змісту громадської безпеки, яка фактично нині може розглядатися важливою складовою внутрішньої безпеки держави. Адже, фактично, сфера громадської безпеки стосується майже усіх складових і сфер життєдіяльності, які перераховані в Законі України „Про основи національної безпеки України”. Моя позиція знаходить своє відображення але з іншою аргументацією і в роботі Пихтіна М.П., котрий виділяє три основні напрями діяльності внутрішніх військ (зараз вже НГУ): 1) охорона громадського порядку; 2) забезпечення громадської безпеки; 3) забезпечення внутрішньої безпеки України [30].

Неефективність систем колективної безпеки, безпорадність європейських структур безпеки фактично засвідчила нездатність даних систем до реального протистояння збройній агресії, анексії, гібридній війні тощо [31;32]. Відповідно зразки безпеки, що нам нав’язують з Європи мають бути піддані ретельній оцінці, а ті псевдореформатори, які й надалі посідають керівні посади в вищих органах державної влади і фактично знищують правоохоронну та безпекову систему, а також взагалі воєнну організацію держави, мають зрозуміти безперспективність сліпого наслідування європейського шляху розвитку правоохоронних структур, зокрема у сфері забезпечення громадської безпеки.

Масові заворушення у Німеччині 1 червня 2013 року в Кельні, 18 – 20  березня 2015 року у Франкфурті, під час яких було заарештовано близько 550 осіб, спалено 6 поліцейських авто, близько 88 правоохоронців отримали поранення різної тяжкості, довели хибність застосування застарілих методів забезпечення громадської безпеки, передусім нехтування профілактикою ліворадикальних та інших екстремістські налаштованих соціальних груп, під приводом забезпечення демократичного волевиявлення. Так само як і бездумна та помилкова міграційна політика, внаслідок якої наплив біженців в Німеччина за 2013-2014 рр. склав більше, ніж 1,5 млн. осіб, серед яких чимала кількість терористів та екстремістів, що утворюють реальну можливість дестабілізації Європи та зменшення її могутності. Розквіту а згодом і можливого розпаду.

Україна має власний досвід, як позитивний, так і негативний. Ми маємо як те, чим пишатись, так і ті помилки, усвідомлення і виправлення яких також є частиною нашого власного шляху розвитку. Тому маємо крокувати власним шляхом розвитку, враховуючи помилки як власні, так і інших, в тому числі європейських держав. Застосування прогнозної та описових моделей при моделюванні масових порушень громадської порядку та громадської безпеки на кшталт тих подій, що відбувались в Донецьку, Луганську, Харкові, Одесі, можуть стати калькою подій в Ужгороді, Львові, Рівному, тому мають дати яскраві дані про те, що жодна європейська країна не змогла б, за умови збереження нинішнього підходу до забезпечення громадської безпеки протистояти сепаратистам та іншим проявам гібридних воєн.

Ще один приклад. 20 березня 2015 року після звільнення популярного телеведучого Кларксона з каналу ВВС у Лондоні (Велика Британія) до головного офісу цієї кампанії під’їхала самохідно-артилерійська установка Abbot SPG і здійснила націлювання на вестибуль головного офісу компанії [33]. Фактично нині, будь-яка особа, що має рейтинги чи то в реальному чи то в інформаційному, передусім кіберпросторі, фактично може використати це для успішного порушення громадського порядку та громадської безпеки. І це аж ніяк не враховують фахівці з правоохоронних органів, оскільки саме концепція громадської безпеки орієнтована на контекстуалізацію його в якості дотримання правопорядку, а не в якості дотримання національної безпеки. Відтак невірні теоретично посили призводять до створення небезпеки самі по собі, унеможливлюючи застосування безпекового інструментарію для управління загрозами та небезпеками у сфері громадської безпеки.

Таким чином вірус насильства вже настільки укорінився у свідомість людини, що вирішення будь-яких конфліктів відбуваються крізь призму насильства або демонстрації спроможності його застосування. Хочемо ми того чи ні, відповідає це політичній кон’юнктурі чи ні, але нині Закон України „Про боротьбу з тероризмом” не в змозі регулювати суспільні відносини у сфері громадської безпеки, пов’язані із діяльністю екстремістські налаштованих груп населення, які можуть бути використані агентами впливу для дестабілізації обстановки в країні аж до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності.

Відтак доходимо важливого висновку: ціннісна дезорієнтація сучасного суспільства і не лише українського призводить до тероризації суспільства, коли методи тероризму стають ні чимось екстраординарним, а буденною практикою вирішення будь яких спорів та конфліктних ситуацій.

Ще одне: наперед визначена концентрація повноважень в руках наднаціональних структур, якою виступає наприклад ЄС, не стала гарантом безпеки, а інколи навпаки перетворюється на чинник, через який рівень громадської безпеки може зазнати суттєвої дестабілізації. Дану обставину слід враховувати, щоб тверезо оцінити переваги та недоліки імплементації європейських зразків та моделей безпеки в українську дійсність. Так, наприклад, відкриття офісу Центробанку ЄС у Франкфурті 18 березня 2015 року спричинили небувалі масові заворушення та групові порушення громадського порядку. Відтак важлива подія для ЄС, спричинила дестабілізацію громадської безпеки у Франкфурті.

Нині значно активізувалися добровольчі батальйони, які поінколи вирішують чимало важливих питань оборонного значення, боронять національну незалежність і здійснюють заходи з охорони громадського порядку. Натомість, на наше переконання, держава була є і буде найбільш ефективним суб’єктом забезпечення управління громадською безпекою, яка включає свідомий цілеспрямований керуючий вплив на об’єкт управління з метою досягнення цілей безпеки. Причому управління безпекою включає в себе такі функції: організація, планування, прогнозування, взаємодія, контроль. Для реалізації даного завдання окремого теоретичного розроблення потребує проблема державної безпекової політики, зокрема державної політики у сфері громадської безпеки, яка по суті виступає суттєвим змістовним наповненням внутрішньої безпеки.

Застосування аксіологічного підходу змушує нас подати наше розуміння аксіології.

Аксіологія — вчення про цінності, філософська теорія загальнозначимих принципів, які визначають спрямованість людської діяльності, мотивацію людських вчинків. Звернення моєї наукової уваги на застосування аксіологічного підходу до громадської безпеки не є спонтанним бажанням філософізації проблем безпеки, навпаки — застосування даного підходу здатне привнести конкретику у розуміння базового підходу щодо трактування родового поняття національної безпеки.

Нині одним із найважливіших завдань теорії громадської безпеки, як гносеологічного елемента теорії національної безпеки,  має виступати розроблення її методологічних проблем.

Цікавим є звернення до аксіологічних проблем Сопілко І.М., яка пропонує виділяти інформаційну аксіологію. Екстраполюючи наукові положення даної дослідниці до нашого дослідження відмітимо наступне [21; 24].

Цінності не виникають самі по собі, тому що у них є лише значимість та змістовність: вони суть вимоги, звернені до волі, цілі поставлені перед нею, вони надають змісту діяльності. Розгорнуте вчення про цінності зробив Р.Г.Лотце, який намагався обґрунтувати істинність пізнання за допомогою поняття „об’єктивної значимості” логічних і математичних істин. У іншого дослідника Віндельбанда в якості цінностей виступають істина, добро і краса, а наука, правопорядок, мистецтво і релігія розглядаються як цінності-блага культури, без яких людство не зможе існувати.

Таким чином правопорядок, як один із результатів громадської безпеки виступає цінністю-благом. Причому Віндельбанд порівнює правопорядок із мистецтвом, наукою і релігією, що надає першому нового значення і наперед визначає зовсім інші обрії пізнання ніж просте зосередження на його охороні та дотриманні стану спокою.

Будь-яка цінність виступає як ціль сама по собі, до неї прагнуть заради неї самої, а не заради матеріального інтересу, вигоди або чуттєвої насолоди. Саме тому в рамках аксіологічного підходу, громадська безпека виділяється як самоцінність, а не інструмент, за допомогою якого досягаються інші цінності. Більше того громадська безпека, виступаючи цінністю, не визначається через категорію інтерес, як усвідомлену потребу, яка здебільшого носить матеріальний вираз. Відтак, в рамках аксіологічного підходу виходимо на формулювання наукових аргументів щодо некоректності визначення родового поняття національної безпеки через категорії національних інтересів.

Цінність — це не реальність, а ідеал, носієм якого виступає свідомість як джерело усіх норм. Відтак можемо чітко ідентифікувати іншу істину: не може бути абсолютної безпеки, так само як не може бути абсолютної свободи. Ідеал постільки і ідеал, оскільки його ніколи не можна досягнути. Але осягнення цього постулату, вже просуває нас на шляху правильного розуміння сутності та призначення громадської безпеки, необхідності операціоналізації даного поняття через категорії цінностей, а не інтересів.

У цілому, усі погляди щодо сутності цінностей слід виділити у дві великі групи:

1) дослідники, які вважають цінності суб’єктивною категорією, яка визначається крізь волю (Кант), емоційні акти переваги (Брентано), почуття (Вундт, Іодль, Паульсен);

2) дослідники, які вважають цінності об’єктивною категорією, породженням чистої волі (Мюнстерберг, Ласк, Гуссерль, Коген), акт переваги (Шелер).

Отже, громадська безпека має трактуватися як така, що за своєю суттю спрямована на встановлення спокою, справедливості, балансу інтересів особи, суспільства і держави, законних інтересів, свободи та волі. У цьому твердженні полягає зміст цінності громадської безпеки, за допомогою якої стверджується єдність і взаємозалежність цінностей як окремої особи, так і держави як особливих, але самодостатніх у той же час взаємозалежних та симбіотично пов’язаних соціальних цінностей.

Застосування аксіологічного підходу виступає своєрідним орієнтиром та дороговказом щодо формування системи стримувань та противаг, а у більш абстрактному плані — балансу інтересів особи, суспільства і держави. Формування системи цінностей допомагає сформувати даний баланс ґрунтуючись на об’єктивних наукових критеріях, а не послуговуючись суб’єктивними ставленням та інколи помилковими оціночними критеріями. Здійснення цих цінностей і становить собою основний зміст і завдання, саму ідею державної політики у сфері громадської безпеки.

Сакральний зміст цінностей особи, суспільства і держави не може бути залишений поза контекстом державної політики громадської безпеки, адже саме вони слугують наповненням та фактичним змістом процесу забезпечення громадської безпеки.

При виборі тієї чи іншої безпекової стратегії в якості домінантної тим чи іншим чином заторкуються питання методології. Адже від них на пряму залежить зміст безпекової політики, яка, своєю чергою, обумовлена політичним курсом держави, безпековою освіченістю політичної еліти, безпековою культурою тощо. Не секрет, що більшість проблем із сепаратизмом в Україні виникла через неготовність на перших етапах вітчизняних правоохоронних органів до вжиття жорстких заходів аж до ліквідації найбільш небезпечних злочинців, які згодом за підтримку російсько-терористичних формувань фактично здійснили окупацію території нашої країни, порушили територіальну цілісність, просто розграбували та знищили життєво важливі об’єкти інфраструктури, поставили під загрозу мирне співіснування громадян, а також створили загрозу порушення громадської безпеки у значній частині нашої держави.

У цій ситуації доцільно згадати досвід розпаду СРСР, який , з-поміж багатьох вже названих та добре вивчених та озвучених причин, має одну, цікаву для нашого контексту: „…распад советской системы стал результатом – во всяком случае, на первом этапе – не поднявшего голову национализма, а слабости центрального советского руководства” [24, с. 14].

Ідеологія безпеки — важливий напрям як наукових досліджень, так і практичної діяльності державного і недержавної сфери безпеку. Від правильного та ідентичного розуміння змістовних її складових залежить правильне, успішне та ефективне виконання поставлених верховним Головнокомандувачем завдань з припинення військової агресії РФ та відновлення громадської безпеки в Донецькій та Луганській областях, відновлення територіальної цілісності та повернення АРК до складу України, а з часом розгляд можливостей щодо повернення інших історичних територій, які тимчасово перебувають у складі РФ.

Основою ідеології безпеки має виступати аксіологічний підхід, на основні якого має бути сформовано модель корелятивного розвитку цінностей особи, суспільства та держави.

І в даному контексті можемо повністю підтримати думку Г.П.Ситника, котрий зазначив: „…Сьогодні ж в Україні є спроби масованого безоглядного насадження концепції „загальнолюдських цінностей”, що також не залишає шансів для вираження національної самобутності, характеру, звичаїв, традицій українського народу. І якщо Закони України будуть писатися виключно в контексті „загальнолюдських цінностей”, то може настати, так би мовити, „криза самоідентифікації.. Треба бути відвертими – тільки ідей ринку, демократії, прав і свобод людини для України, незважаючи на їх принципову важливість для подальшого розвитку держави, недостатньо. Вони не змогли стати панівними у свідомості мас і таким чином стати мобілізуючою і консолідуючою силою. Для переважної частини народу України такі поняття як колективізм, соціальна справедливість, „синівський” обов’язок та ряд інших продовжують залишатися базовими цінностями світогляду ” [12, с. 97].

Криза найвищого Блага стала причиною кризи самоідентифікації, саме тому, за умови бажання збереження національної ідентичності, самобутності, історії спадщини традицій українського народу, доцільність застосування універсальних благ, які формують ієрархію цінностей є сумнівною і такою, що за певних історичних умов може знищити націю.

Застосування аксіологічного підходу уможливлює виділити декілька вимірів громадської безпеки:

1) нормативна політика громадської безпеки — визначена в керівному нормативно-правовому акті (Доктрина громадської безпеки України), а також інших НПА України, що регулюють суспільні відносини у сфері громадської безпеки, система поглядів та ідей на громадську безпеку, репрезентовану через баланс цінностей особи, суспільства та держави, а також керівні ідеї, цілі, завдання, функції, принципи та методи забезпечення громадської безпеки як елемента державної політики національної безпеки;

2) реальна політика громадської безпеки — державна політика у сфері громадської безпеки, яка реально втілюється в реальному житті через вжиття комплексу передбачених законодавством заходів і спрямована на реалізацію національних цінностей;

3) ідеальна політика громадської безпеки — еталонна модель державної політики у сфері громадської безпеки, заснована на аксіологічному підході.

Висновки

Таким чином, доходимо висновку, що сучасна методологічна криза у формуванні концептуальних основ державної політики у сфері громадської безпеки сягає коріннями в аксіологічну царину. Несформованість системи національних цінностей, дефрагментація безпекової методології та нівелювання деонтологічних засад підготовки сучасних фахівців у правоохоронній сфері стали наслідком глобальної гуманізації суспільства, глобалізації загроз, на противагу дефрагментації безпеки.

Поєднані із бездумним використанням іноземних фахівців в якості не лише радників, а й на посадах вищого державного рівня вони створили достатні передумови до сталого регресу та деградації правоохоронної системи. Висуну гіпотезу, яка ґрунтується не лише на теоретичних знаннях, а й на моєму практичному досвіді, що імплементація грузинського досвіду в українську дійсність з часом доведе свою безперспективність, але на жаль, час вже буде згаяний, а та система підготовки фахівців громадської безпеки, яка роками формувалась і поступово оформлювалась у вигляді теоретичних засад і практичних навичок, буде остаточно зруйнована. Адже сучасна Національна поліція не здатна вирішувати той комплекс завдань, який було покладено на міліцію громадської безпеки.

Одним із шляхів недопущення остаточного знищення правоохоронної системи України, на мій погляд, є звернення наукової уваги до практичних питань забезпечення громадської безпеки у сучасних умовах із використанням і залученням добровольчих батальйонів, а також місцевої міліції. Так само актуальним залишаються теоретичні питання розроблення формування методології державної політики громадської безпеки, ключовим компонентом якої мають виступати онтологічний та аксіологічний елементи.

Наріжним каменем подальшого поступу у безпекове річище виступає необхідність формулювання цінностей у сфері громадської безпеки, кристалізація і легітимація яких стало б дороговказом для побудови оновленої системи громадської безпеки. Одним із керівних документів, в якому вони мають бути визначені виступає Доктрина громадської безпеки.

Здійснене дослідження аксіологічних засад безпекової політики доводить нас до висновку, що в теоретичному плані концептуальні підходи щодо вироблення засад державної політики громадської безпеки позбавлені аксіологічної складової. Основним та визначальним мірилом безпекової політики виступають національні інтереси, які за своєю суттю є категорією більш динамічною та змінюваною, а головне здатною до можливих різноманітних інтерпретацій з подальшими інсинуаціями правлячими елітами. Відтак, операціоналізація поняття „національні цінності”, замість „національні інтереси” слугує важливою підоймою не лише в практичному сенсі, а й надає векторного правильного спрямування та значущості подальшими дослідженням громадської безпеки як складової національної.

Методологія безпекоцентризму поступово виборює своє законне місце в  гносеологічному арсеналі сучасних методологічних прийомів, дедалі глибше зміщуючи у царину забуття філософію лібералізму, яка у поєднанні із неокантіанською традицією не дають повного уявлення про феномен державної політики громадської безпеки. За цих умов аксіологічний вимір громадської безпеки дозволяє сформулювати адекватний сучасним тенденціям безпекового середовища алгоритм усвідомлення зв’язку між тими чи іншими явищами оточуючої дійсності та заходами впливу на них, у тому числі і силовими методами.

Натомість за даного випадку слід розрізняти державну політику громадської безпеки (громадську безпеку), яка здебільшого спрямована на запобігання та мінімізацію реалізації загроз у відповідному середовищі і державну безпекову політику, що спрямована на формування гарантованих і забезпечених державою сприятливих умов для стабільного прогресу об’єктів безпеки (особи, суспільства і держави), реалізації їх прав і свобод, законних інтересів, цінностей.

Національні цінності є іманентним елементом системи громадської безпеки. Без їх чіткого визначення забезпечення громадської безпеки відбувається поза межами заданих системою параметрів і перетворюється на звичайну діяльність правоохоронних органів щодо забезпечення громадського порядку та дотримання спокою. Такий контекст громадської безпеки є вже застарілим. Дестабілізація та дискредитація національних цінностей — шлях до світоглядного поневолення нації, втрати неї національної самобутності та національної ідентичності. Національні цінності виступають дороговказом розвитку суспільства і відповідно є замістом державної політики громадської безпеки. Більше того, плекання ієрархії цих цінностей також має становити основу правової та безпекової культури, розвиток якої виступає запорукою стабільного функціонування системи громадської безпеки.

Застосування методу історичної реконструкції, аксіологічного підходу та гетерології [34] дозволяють унормувати та увести в науковий обіг поняття — топології безпеки — опис просторово-часових параметрів безпекового буття, яке породжується в ході взаємодії людей, реалізації ними безпекових цінностей. Окрім цього мною пропонується увести в науковий обіг поняття гегемонія блага — такий процес, за якого стратифікація суспільства, що ґрунтується на класовій ознаці, нівелюється за рахунок апеляції до загального культурного ядра, таким чином благо виступає цементуючим компонентом, на якому влада будує згоду в суспільстві, яке виступає основою громадської безпеки.

Усвідомлення необхідності подальшого поглибленого дослідження аксіологічного виміру громадської безпеки є необхідним у контексті ухвалення не за формою, а за змістом оновленої Стратегії національної безпеки України, в якій на жаль цінностям відведено дуже незначне місце.

Література

1. 1.            Основы национальной безопасности: Моногр / М.М.Абдурахманов, В.А.Баришполец, В.Л. Манилов, В.С.Пирумов. – М.: Друза, 1998. – 327 с.
2. 2.            Бодрук О. Національні інтереси // Політика і час. – 2001. – № 12. – С. 52-62.
3. 3.            Возжеников А.В. Национальная безопасность (теория, политика, стратегия): Моногр. – М.: НПО Модуль, 2000. — 240 с.
4. 4.            Манилов В.Л. Национальная безопасность: ценности, интересы и цели // Военная мысль. – 1995. – № 6. – С. 28-40.
5. 5.            Манилов В.А. Безопасность в эпоху партнерства: Моногр. – М.: ТЕРРА, 1999. – 368 с.
6. 6.            Шевченко В.О., Іващенко М.М. Концепція національних інтересів України. – К.: Слов’янський світ, 1996. – С. 5.
7. 7.            Барабаш О. В. Адміністративно-правове регулювання при забезпеченні громадської безпеки у надзвичайних ситуаціях : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / О. В. Барабаш; Відкритий міжнар. ун-т розв. людини “Україна”. – К., 2014. – 16 c. – укp.
8. 8.            Березан В. М. Адміністративно-правове забезпечення охорони громадського порядку та громадської безпеки під час проведення масових заходів : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / В. М. Березан; Міжрегіон. акад. упр. персоналом. – Київ, 2014. – 21 c. – укp.
9. 9.            Бєлєвцева В. В. Адміністративно-правові режими у сфері державної безпеки України : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.07 / В. В. Бєлєвцева; Відкритий міжнар. ун-т розвитку людини “Україна”. – Київ, 2015. – 40 c.
10. 10.        Доценко О. С. Організація управління міліцією громадської безпеки в сучасних умовах. – Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Національна академія внутрішніх справ України, Київ, 2003. – 176 с.
11. 11.        Ольховський Є. Громадська безпека – об’єкт адміністративно-правового регулювання. // Нова Конституція України і проблеми вдосконалення законодавства. Тем. збірн. наук. праць. – Харків, – НЮАУ, 1997. — С. 29—32.
12. 12.        Корнієнко М.В. Управління силами і засобами органів внутрішніх справ при ускладненні оперативної обстановки в сфері охорони громадського порядку. – Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 — теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право.— Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, Харків, 2000. – 189 с.
13. 13.        Лошицький М.В. Адміністративно-правові відносини в сфері охорони громадського порядку. –  Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право. – Національна академія внутрішніх справ України, Київ, 2001.- 158 с.
14. 14.         Цикалевич В.М. Охорона громадського порядку органами внутрішніх справ України (адміністративно-правове регулювання). – Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ, Дніпропетровськ, 2009.  – 219 с.
15. 15.        Ситник Г. П. Державне управління національною безпекою України : [монографія] / Григорій Петрович Ситник. — К. : Вид-во Національної академії державного управління при Президентові України. — 2004. — 440 с.
16. 16.        Ліпкан В. А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2003. — 600 с.
17. 17.        Ліпкан В. А. Теоретико-методологічні засади управління у сфері національної безпеки України : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2005. — 350 с.
18. 18.        Ліпкан В. А. Адміністративно-правове регулювання національної безпеки України : [монографія] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К. : Текст, 2008. — 440 с.
19. 19.        Ліпкан В.А. Теорія національної безпеки : [підручник] / Володимир Анатолійович Ліпкан. — К.: КНТ, 2009. — 631 с.
20. 20.        Пономаренко Г. О. Адміністративно-правові засади управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави : дис… доктора юрид. наук : 12.00.07 / Ганна Олександрівна Пономаренко. — Х., 2008. — 442 с.
21. 21.        Сопілко І.М. Засади інформаційної аксіології в контексті формування державної інформаційної політики / І.М. Сопілко // Підприємництво, господарство і право. – 2013. – №9. – С.42-47.
22. 22.        Сопілко І.М. Застосування положень теорії справедливості Дж. Ролза до формування державної інформаційної політики / І.М. Сопілко // Публічне право. – 2013. – № 4(12) – С. 211 – 217.
23. 23.        Сопілко І. М. Феноменологія державної інформаційної політики / І. М. Сопілко // Науковий вісник Ужгородського національного університету. — 2014. — Вип. 24. — Т. 3. — С. 126—131.
24. 24.        Сопілко І.М. Інформаційна глобалізація та інформаційна аксіологія: аспекти співвідношення / І.М. Сопілко // Правова доктрина – основа формування правової системи держави: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 20-річчю Нац. акад. прав. наук України та обговоренню п’ятитомної монографії «Правова доктрина України», Харків, 20-21 листоп. 2013 р. – Х.: Право, 2013. – С. 297-300.
25. 25.        Сопілко І.М. Державна інформаційна політика України: діяльнісний підхід до вивчення / І.М. Сопілко // Актуальні питання та проблеми правового регулювання суспільних відносин: матеріали міжнародної науково-практичної конференції (Дніпропетровськ, 4-5 квітня 2014 р.). — Дніпропетровськ : ГО «правовий світ», 2014. – С. 119—121.
26. 26.        Про Національну поліцію : Закон України // Офіційний вісник України від 18.08.2015 — 2015 р., № 63, стор. 33, стаття 2075, код акту 78051/2015.
27. 27.        Мамай К. В. Діяльність органів внутрішніх справ щодо попередження та припинення групових порушень громадського порядку та масових безпорядків : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / К. В. Мамай; Відкритий міжнар. ун-т розв. людини “Україна”. – К., 2014. – 20 c. – укp.
28. 28.        Адміністративно-юрисдикційна діяльність міліції громадської безпеки : навч. посіб. / С. М. Алфьоров, В. В. Гаркуша, Д. В. Голобородько, Д. Г. Заброда, В. П. Кононець; ред.: С. М. Алфьоров; Дніпропетр. держ. ун-т внутр. справ. – Х. : Право, 2014. – 302, [1] c. – Бібліогр.: с. 277-298 – укp.
29. 29.        Стратегія національної безпеки України : Указ Президента України № 287/2015 „Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 травня 2015 року „Про Стратегію національної безпеки України””.
30. 30.        Пихтін М. П. Адміністративно-правове забезпечення оптимізації функціонування внутрішніх військ МВС України : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.07 / М. П. Пихтін; Відкритий міжнар. ун-т розвитку людини “Україна”. – Київ, 2014. – 40 c.
31. 31.        Ліпкан В. А. Сутність гібридної війни проти України / В. А. Ліпкан // Імперативи розвитку цивілізації. — 2015. — № 2. — С. 13—16.
32. 32.        Магда Е. Гибридная война: выжить и победить / Евгений Магда. — Х. : Виват, 2015. — 320 с.
33. 33.        Танки в центре Лондона: поклонники Кларксона штурмуют главный офис ВВС: режим доступу: www.dialog.ua/news/47322_1426861003.
34. 34.        Современный философский словарь / под общ. ред. В.Е.Кемерова и Т.Х. Керимова. — 4-е изд., испр. и доп. — М. : Академический проект; Екатеринбург : Делова книга, 2015. — 823 с.