Наказ Міністерства освіти і науки України від 15.10.2019 № 1301

https://mon.gov.ua/ua/npa/pro-zatverdzhennya-rishen-atestacijnoyi-kolegiyi-ministerstva-vid-15-zhovtnya-2019-roku

Бажаємо наснаги і подальших творчих успіхів, конструктивного розвитку!

Топчій Оксана Василівна,

кандидат педагогічних наук

На підставі огляду існуючих наукових концепцій щодо класифікації суб‘єктів адміністративного права та суб‘єктів інформаційної безпеки автор статті пропонує нову класифікацію, що ґрунтується на функціонально-діяльнісному підході й дозволяє системно репрезентувати суб‘єктів забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх.

Ключові слова: інформаційна безпека, неповнолітні, забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх, суб‘єкти інформаційної безпеки

Загальна постановка проблеми. Інформаційна безпека (ІБ) як складова безпеки національної в умовах сучасної України набуває все більшого значення. Ефективність діяльності з її забезпечення багато в чому ґрунтується на наукових дослідженнях, які озброюють уповноважених осіб інструментарієм, що дозволяє усвідомлено прогнозувати можливі інформаційні загрози й небезпеки, мінімізувати або нейтралізовувати ті, що настали. Разом з тим, спостерігається дисбаланс технократичного й гуманітарного підходів на користь першого. Тож виникає потреба у розробці  адміністративно-правових аспектів проблеми, зокрема визначення кола суб‘єктів забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх (ІБН) з описом кола повноважень і функцій даних суб‘єктів.

Аналіз публікацій. Поняття суб‘єктів виступає одним з ключових в адміністративному праві України. У контексті інформаційних правовідносин дана категорія активно досліджувалася такими вченими, як  В. Д. Гавловський, М. М. Зайцев,  К. О. Захаренко,  Л. П. Коваленко, В. А.  Ліпкан , Ю. Є. Максименко, О. В. Олійник, С. Г.  Стеценко , О. П. Стоєцький , О. О. Тихомиров  та ін. Зокрема, М. М. Зайцев здійснив аналіз кола суб‘єктів інформаційної безпеки на підставі законодавчих актів [1], О. В. Олійник репрезентував підходи до визначення структури суб‘єктів забезпечення інформаційної безпеки в Україні [2],  О. П. Стоєцький розглянув дану категорію крізь призму адміністративних правовідносин в інформаційній сфері [3], О. О. Тихомиров узяв за основу діяльнісний підхід [4].

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Не зважаючи на наявність суттєвих наукових розвідок у досліджуваній сфері, слід враховувати той факт, що по-перше, увага науковців була зосереджена на інформаційній безпеці держави, а не особи, по-друге,  абсолютна більшість публікацій створювалася у період, що передував «революції гідності»,  появі принципово нових концепцій в галузі інформаційної безпеки. Суттєві зміни відбулися і з ухваленням Закону України «Про національну безпеку України» [5]. Поза усе зазначене слід враховувати й те, що уточнення об‘єктно-атрибутивної специфіки ключового поняття в особі неповнолітніх вносить свої корективи, які до цього часу ще не висвітлювалися. У цьому сенсі метою статті виступає визначення кола суб‘єктів забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх та їх функцій з позицій адміністративного права.

Виклад основного матеріалу дослідження. Багаторівневе комплексне поняття інформаційної безпеки особи базується на тезі щодо обов‘язку держави, відповідних інституцій (як державних, так і недержавних) здійснювати захист інформаційних прав і свобод людини у межах правових засад національної безпеки особи, суспільства і держави. Складність процесу забезпечення ІБ полягає у віднаходженні балансу між національними інтересами, гіпотетичними й реальними загрозами та реалізацією прав людини. З іншого боку, доволі проблемним є процес гармонізації взаємодії між органами державної влади, місцевого самоврядування, інститутів громадянського суспільства, окремих громадян щодо забезпечення ІБ. І врешті-решт, певні труднощі виникають через те, що до теперішнього часу на рівні законодавства чітко не визначені суб‘єкти інформаційної безпеки з розподілом на ІБ особи, суспільства і держави.

Усе перелічене детермінує необхідність визначення науково обґрунтованих підходів до конкретизації суб‘єктів забезпечення ІБН с проекцією на їх функції та механізми координації спільної діяльності.

Оскільки забезпечення інформаційної безпеки по суті своїй є одним з тих напрямів, що здебільшого укладається в парадигму адміністративного права, доцільно розглядати досліджувану проблему у безпосередньому співвідношенні з тими науковими підходами, які вироблені в теорії щодо суб‘єктів  права, в тому числі адміністративного.

Разом з тим, і це питання не має одностайного сприйняття вченими. До класифікації суб‘єктів права вироблені різні авторські підходи. Так, у концепції В. В. Копєйчикова за основу диференціації узятий організаційно-кількісний підхід: пропонується розподіляти суб‘єктів права на фізичних осіб (індивідів, серед яких відокремлюються громадяни даної та інших держав, біпатриди й апатриди) і організації та об‘єднання (державні, громадські, включаючи посадових осіб). [6, с. 192]   О. Ф. Скакун деталізує наведену класифікацію й вважає, що у суб‘єктів права слід угруповувати таким чином: 1) індивідуальні суб‘єкти (фізичні особи) – при цьому їх громадянській статус не конкретизується; 2) колективні суб‘єкти (юридичні особи); 3) держава та її структурні одиниці; 4) соціальні спільноти.  [7, с. 432]

Екстраполюючи ідеї фахівців з теорії держави і права на  площину адміністративного права, за найбільш характерними критеріями окремі вчені виділяють такі категорії суб‘єктів, як фізичні (громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства), юридичні особи, включаючи їх очільників,  та колективні суб‘єкти, утворення, що не мають ознак юридичної особи. [8, с. 193] Дещо інакше розглядають це питання В. В. Галунько та В. І. Олефір. Вони пропонують розподіляти суб‘єктів адміністративного права на: громадян, іноземців та осіб без громадянства, фізичних осіб з іншим спеціальним статусом (наприклад, підприємців) і колективних суб‘єктів (юридичних осіб, включаючи державу, державні органи та установи, громадські об‘єднання, адміністративно-територіальні одиниці та їх населення, виборчі округи, промислові й іноземні підприємства, релігійні організації та ін.).  [9, с. 121] По суті своїй, це є той же завуальований традиційний розподіл на фізичних та юридичних осіб із додаванням суб‘єктів, що за своєю організаційно-правовою формою не мають статусу юридичних. Остання класифікація, на наш погляд, є не зовсім коректною, оскільки певною мірою порушує логічні правила застосування даного наукового методу. Як зазначає Ю. П. Сурмін, «ключове завдання, яке вирішує дослідник у процесі побудови класифікації, полягає в потребі знайти таку підставу, яка характеризувала б істотні однорідні ознаки явищ, що класифікуються, і щоб споріднені явища не випадали відповідно з класу або з підкласу» [10, с. 168] Тож, якщо поряд з компонентами, згрупованими за ознаками громадянства, в тій же підгрупі з‘являється  елемент, що містить інші ознаки, зокрема осіб зі спеціальним статусом, це привносить логічну несумісність, адже особа, наприклад,  водночас може бути і громадянином, і підприємцем. Одне не виключає іншого.

Є. В. Курінний [11, с. 27] і С. Г. Стеценко  [12, с. 31] збігаються у поглядах щодо достатності розподілу суб‘єктів адміністративного права на тих, хто наділений,  і тих, хто не наділений владними повноваженнями.

Новітні погляди на класифікацію суб‘єктів адміністративного права передбачають виділення суб‘єктів публічного адміністрування (адміністративні органи), включаючи Президента України, систему органів виконавчої влади, в тому числі, військово-цивільні адміністрації, суб‘єктів місцевого самоврядування,  а також приватних осіб, до кола яких відносять громадян України, іноземців, осіб без громадянства, фізичних осіб-підприємців, а також підприємства, організації, установи [13, с. 73-118] Тож, домінуючою ознакою класифікації виступає той же розподіл на суб‘єктів за наявністю владних повноважень. Принагідно зазначимо, що інноваційним є введення приватних, а не суто фізичних осіб, а на цій підставі включення поряд із останніми колективних суб‘єктів, не наділених владними повноваженнями. Дуже важливим є зауваження, що «за своєю юридичною природою суб‘єкт публічної адміністрації є зобов‘язальним перед приватними особами і має якнайповніше задовольняти права, свободи та законні інтереси приватних осіб, публічний інтерес суспільства загалом» [13, с. 75]

Нам імпонує обраний Т. О. Мацелик системний підхід до класифікації суб‘єктів адміністративного права, за яким пропонується розподіляти останніх за критеріями: 1) організаційно-правової форми (індивідуальні та колективні), 2) зовнішньою відокремленістю (фізичні, юридичні особи, колективні суб‘єкти без статусу юридичної особи); 3) наявності владних повноважень (наділені / не наділені); 4) за ступенем участі у публічному управлінні (суб‘єкти, чиї інтереси і права підлягають реалізації та захисту; суб‘єкти, які безпосередньо реалізовують надані їм повноваження; суб‘єкти, які опосередковано беруть участь у публічному управління). [14, с. 270-271]

Подібний підхід є оптимальним для дослідження суб‘єктів забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх, адже за всієї фундаментальності наукових досліджень у даній сфері [1-4] їм все ж таки, як нам здається, бракувало системності. На противагу цьому виступає позиція О. Д. Довганя, який не намагається визначати якісь критерії класифікації суб‘єктів інформаційної безпеки, а угруповує їх таким чином:

-                     Президент України, Верховна Рада України, Кабінет міністрів України;

-                     Рада Національної безпеки і оборони України, Національний банк України;

-                     центральні органи виконавчої влади, місцеві органи державної влади та органи місцевого самоврядування, судові органи, прокуратура України та інші органи охорони правопорядку, віднесені законодавством України до суб‘єктів забезпечення національної безпеки України

-                     Міністерство інформаційної політики України, Державний комітет телебачення і радіомовлення України, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення;

-                     Державна служба спеціального зв‘язку і технічного захисту інформації України, Національна комісія, що здійснює державне регулювання з питань зв‘язку та інформатизації;

-                     Служба безпеки України, розвідувальні органи, Державна прикордонна служба України, Збройні сили України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України;

-                     Засоби масової інформації; підприємства, заклади, установи та організації різних форм власності, що здійснюють інформаційну діяльність; наукові установи та вищі навчальні заклади України інформаційного профілю, інститути громадянського суспільства, громадяни України та інші особи (за згодою).  [15, с. 13]

Подібний підхід скоріше нагадує своєрідну «інвентаризацію» без намагання якимсь чином виділити критерії розподілу суб‘єктів по певних групах. Крім того, наведений перелік в цілому зорієнтований лише на інформаційну безпеку держави і багато в чому через специфіку об‘єктних відносин не повною мірою може бути застосований у концепції інформаційної безпеки особи, зокрема неповнолітньої. Вбачаємо ще один недолік в тому, що  автор звужує участь наукових установ та вишів лише до тих, що відповідають інформаційному профілю. У такий спосіб, йдеться лише про технічну складову процесу без охоплення її гуманітарного аспекту.

Ми пропонуємо принципово інший підхід до класифікації суб‘єктів забезпечення ІБН. Він ґрунтується на функціонально-діяльнісних засадах, що у подальшому дає підстави для розуміння механізму реалізації адміністративно-правового режиму у досліджуваній сфері. За методологічну основу взята концепція розподілу гілок влади, яка доповнена з урахуванням специфіки об‘єкта. Отже, за нашим баченням, суб‘єктів забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх можна представити так:

-                     Суб‘єкти, чиї права та інтереси підлягають реалізації та захисту. Йдеться про неповнолітніх осіб, які ще не набули у повному обсязі дієздатності і є специфічними носіями інформаційних прав і обов‘язків. Згідно зі ст.42  Закону України «Про інформацію» [17] у сфері інформаційних правовідносин їх можна кваліфікувати як споживачів інформації. Проте в окремих випадках неповнолітні також можуть бути виробниками інформації (авторами), поширювачами й зберігачами інформації на рівні фізичних осіб. Безумовно, останні статуси є не настільки характерними для даної категорії суб‘єктів. Через це функція забезпечення їхньої інформаційної безпеки здебільшого перекладається на інших суб‘єктів. Разом з тим, слід враховувати й диференціацію дітей в цілому і неповнолітніх осіб як окремої групи у цьому родовому понятті, а значить, на сучасному етапі виникає потреба трансформувати суб‘єкт-об‘єктні відносини між суб‘єктами публічного адміністрування, іншими групами осіб, відповідальними за забезпечення ІБН, і самими неповнолітніми на відносини суб‘єкт-суб‘єктні. При такому типі відносин неповнолітня особа в змозі усвідомлювати можливі інформаційні загрози, розуміє доцільність певних обмежень і заборон, поінформована щодо адміністративної відповідальності за порушення ІБН своїх однолітків та здійснення проступків, що мають відповідну правову кваліфікацію.

-                     Суб‘єкт гарантування забезпечення ІБН – Президент України. Його повноваження закріплені частиною V Конституції України. [16] Безумовно, враховуючи загальний характер Основного Закону України, така складова діяльності, як забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх, не виокремлюється, проте вона входить до поняття гарантії прав і свобод людини і громадянина (ст. 102), функції забезпечення національної безпеки, очолення Ради національної безпеки і оборони України (ст. 106).

-                     Суб‘єкт законодавчого забезпечення ІБН – Верховна Рада України.

-                     Суб‘єкти концептуально-аналітичного забезпечення ІБН. Сюди ми пропонуємо відносити  колективних та індивідуальних суб‘єктів, які створюють методологічні засади інформаційної політики держави, яка у подальшому втілюється у нормативно-правових актах та їх реалізації; відстежують новітні тенденції, на підставі чого здійснюється прогнозування та має забезпечуватися випереджальний характер наступних управлінських рішень і дій. У такий спосіб, є усі підстави в якості суб‘єктів даної групи виділяти:

• Ø комітети Верховної Ради України, зокрема, з питань: національної безпеки і оборони; культури і духовності; науки і освіти; інформатизації та зв‘язку; європейської інтеграції; прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин; правової політики та правосуддя; промислової політики та підприємництва; свободи слова та інформаційної політики; сім‘ї, молодіжної політики, спорту та туризму;
• Ø органи виконавчої влади, а саме: Міністерство інформаційної політики України, Міністерство освіти і науки України, Міністерство внутрішніх справ України та ін.;
• Ø наукові та науково-дослідні організації й установи: насамперед, Інститут законодавства Верховної Ради України, Національний інститут стратегічних досліджень,  Національна академія правових наук, Національна академія педагогічних наук, відповідні підрозділи закладів вищої освіти;
• урядові й неурядові аналітичні центри, зокрема Український центр економічних і політичних досліджень ім. О. Розумкова, Центр політико-правових реформ, Молодіжний центр політики та інформації, Центр воєнної політики та політики безпеки,  Агентство гуманітарних технологій, Аналітичний центр CEDOS та ін.;
• тимчасові робочі групи й авторські колективи, створені для участі у конкретних проектах;
• індивідуальні суб‘єкти в особі вчених, які досліджують проблеми забезпечення ІБН та надають пропозиції щодо його удосконалення.

-                     Суб‘єкти владних повноважень, відповідальні за реалізацію   забезпечення ІБН. До вказаної категорії доцільно віднести Раду національної безпеки і оборони України, Кабінет Міністрів України, Уповноваженого Президента України з прав дитини, відповідні органи виконавчої влади, на які безпосередньо в межах їх повноважень покладаються забезпечувальні функції у сфері інформаційної безпеки неповнолітніх, а також організацію взаємодії між собою, із інститутами громадянського суспільства. У першу чергу, до них відносяться: Міністерство інформаційної політики України, Міністерство освіти і науки України,  Міністерство внутрішніх справ України, зокрема Національна поліція (а саме: Департаменти кіберполіції, протидії наркозлочинності, превентивної діяльності, управління забезпечення прав людини),  Міністерство культури України, Міністерство молоді та спорту України, Міністерство соціальної політики України, Міністерство юстиції України, в окремих аспектах – Міністерство оборони України і Міністерство охорони здоров‘я України. Окрему групу серед цієї категорії складають державні інституції, на які покладається обов‘язок здійснення власне регуляторних функцій в інформаційних правовідносинах. Насамперед йдеться про Державний комітет телебачення і радіомовлення України, Національну рада України з питань телебачення і радіомовлення,  Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення, Державну службу спеціального зв‘язку і технічного захисту інформації України та ін.

-                     Суб‘єкти фінансування діяльності із забезпечення ІБН. Не викликає сумнівів, що такий важливий вид діяльності є ефективним за умов належної фінансової підтримки. Згідно з «Доктриною інформаційної безпеки України», затвердженою Указом Президента України від 25 лютого 2017 р.,  фінансування програм, пов‘язаних з інформаційною безпекою, покладається на Кабінет Міністрів України. [18] Звісно, що аспект забезпечення ІБН у цих програмах не виокремлюється, проте є підстави вважати, що виділення коштів з державного бюджету на утримання міністерств, державних комітетів і рад, які виконують відповідні функції у досліджуваній сфері, також можна розглядати в контексті фінансування даної діяльності. Окрім державного фінансування, економічне забезпечення діяльності зі здійснення інформаційної безпеки неповнолітніх відбувається завдяки громадським організаціям і благодійним фондам, в тому числі міжнародним.

-                     Суб‘єкти інформаційного ринку. До даної групи ми відносимо таких індивідуальних і колективних суб‘єктів, як володілець інформації, виробник первинної і вторинної інформації (книжок, газет, журналів, відео- та аудіопродукції, медіапродукції, бібліографічних даних тощо); суб‘єктів підприємницької діяльності, задіяних у торгівлі й розповсюдженні інформаційних продуктів та інформаційних послуг, медіахолдінги; розробників програмного забезпечення, Інтернет-провайдерів та ін. З-поміж усього іншого, вони несуть відповідальність за належне чи неналежне дотримання обмежувальних норм у потраплянні до неповнолітніх інформації, що може зашкодити їх психологічній безпеці і духовному здоров‘ю або розповсюдженні персональних даних неповнолітнього користувача. З іншого боку, від суб‘єктів інформаційного ринку потребується винаходження балансу контенту з метою формування бажаних для суспільства переконань, моральних цінностей, смаків й уподобань. Тому вони певною мірою можуть інтегруватися із суб‘єктами наступної категорії.

-                     Суб‘єкти превенції інформаційної небезпеки. Оскільки авторська концепція забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх полягає у гармонійному поєднанні заборонно-обмежувальних та особистісно-розвивальних засобів, цілком доцільно серед усіх суб‘єктів виділити й таку групу. Окрім ЗМІ та медіаресурсів, велика роль тут відводиться органам місцевого самоврядування, громадським, в тому числі молодіжним, організаціям і рухам, що діють з дотриманням норм права (за винятком екстремістських, нетрадиційних релігійних та ін. організацій),  закладам шкільної та позашкільної освіти, батькам неповнолітнього. На теперішній час існує чимало рекомендацій психологів і педагогів щодо здійснення батьківського контролю в комунікативному колі неповнолітнього. Разом з тим, головним завданням даної групи суб‘єктів можна вважати формування медіаграмотності особи на етапі її становлення, а також створення «інформаційного імунітету» до не бажаних для особистості відомостей. Комплексний підхід до вирішення проблеми, організація громадських, культурних, спортивних заходів  дозволяє уникнути усамітнення неповнолітнього, сприяє вибору ним здорового способу життя,  його належній соціалізації, попереджає випадки комп‘ютерної адикції тощо. З іншого боку, органи місцевого самоврядування, громади за місцем проживання підлітків мають відстежувати появу на стінах будинків графіті (так звані нарко-графіті), що відображають посилання на аккаунти з продажу наркотичних засобів, електронні адреси сайтів, що містять не бажану для неповнолітніх інформацію. На жаль, на це особливо не звертається увага, тож розповсюджувачі відомостей з протизаконним контентом користуються неуважністю працівників комунальних господарств, невмінням громад розпізнавати знакову інформацію та вчасно її знищувати хоча б звичайним зафарбовуванням. У такому контексті навіть елементарні малярні роботи набувають значення для забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх. Зрозуміло, що діяльність суб‘єктів превенції виходить за межі класичного адміністрування, проте цілком вписується у парадигму публічного управління.

-                     Суб‘єкти громадського контролю. До даної категорії ми відносимо як індивідуальних, так і колективних суб‘єктів, які не наділені владними повноваженнями, але, будучи невід‘ємною частиною громадянського суспільства, здійснюють моніторинг діяльності органів державної влади, суб‘єктів інформаційного ринку із забезпечення ІБН. Прикладами можуть слугувати правозахисні організації, батьківські комітети, створені при закладах освіти, органи учнівського самоврядування тощо. Принагідно слід зазначити, що, якщо у сфері інформаційної безпеки держави громадський контроль значно ускладнюється через обмеження державною таємницею, то сфера інформаційної безпеки неповнолітніх, навпаки, відкрита для усіх зацікавлених суб‘єктів.  Завдяки цій діяльності збираються відомості для подальшої аналітичної обробки, вироблення пропозицій щодо удосконалення діяльності інших суб‘єктів.

-                     Суб‘єкти адміністративного судочинства.  Відповідно до «Кодексу адміністративного судочинства України» [19] під ключовим терміном розуміється «діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ у порядку, встановленому цим Кодексом». Одна з провідних ролей у цій категорії суб‘єктів належить адміністративному суду, включаючи суддю, колегію суддів, яким належить вирішувати  публічно-правові спори щодо виконання чи невиконання сторонами, одна з яких здійснює публічно-владні повноваження, покладених на неї функцій. Як приклад, у досліджуваній сфері це можуть бути ситуації спору між суб‘єктом владних повноважень, відповідальним за реалізацію забезпечення ІБН, і суб‘єктом інформаційного ринку, який не визнає за собою випадків порушення інформаційної безпеки неповнолітніх, виявлених регуляторними органами. Поза сумнівом, подібні приклади не є масовими і типовими, проте це не означає, що їх не існує. А раз так, то виникають підстави уводити до кола суб‘єктів забезпечення ІБН і суб‘єктів адміністративного судочинства.

Висновки.   Отже, запропонована нами класифікація суб‘єктів забезпечення ІБН створена  з урахуванням родо-видової спеціалізації інфрмаційної безпеки на підставі новітніх тенденцій, з опертям на сучасні нормативно-правові акти на засадах функціонально-діяльнісного підходу. Оригінальність концепції полягає у репрезентації системного характеру інформаційно-правових відносин у досліджуваній сфері, включення до кола суб‘єктів самих неповнолітніх осіб, а також тих, хто здійснює концептуально-аналітичне забезпечення даної діяльності. Безумовно, ця класифікація у подальшому буде вдосконалюватися, проте вже зараз вона дає можливість у повному обсязі охопити усіх суб‘єктів та з‘ясувати коло їх повноважень, можливості взаємодії у парадигмі публічного управління.

Література

1. Зайцев М. М. Суб‘єкти забезпечення інформаційної безпеки України / М. М. Зайцев // Форум права. – № 3, 2013. – С. 231-238.
2. Стоєцький О. Суб‘єкти забезпечення інформаційної безпеки України: адміністративно-правові засади / О. Стоєцький // Інформаційне право. – № 11, 2009. – С. 161-164.
3. 3.    Олійник О. В. Структура суб‘єктів забезпечення інформаційної безпеки в Україні / О. В. Олійник // Актуальні проблеми держави і права, 2012 [Електронний ресурс]// http://www.apdp.in.ua/v68/74.pdf
4. Тихомиров О. О. Діяльнісний підхід у дослідженнях забезпечення інформаційної безпеки: об‘єкти і суб‘єкти / О. О. Тихомиров // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. – № 2 (9), 2012. – С. 18-24.
5. Закон України «Про національну безпеку України» № 2469-VІІІ від 21.06.2018 // Офіційний вісник України  від 20.07.2018 – 2018 р., № 55, стор. 51, стаття 1903, код акту 90815/2018
6. Загальна теорія держави і права: навч. посіб. / А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та інші), за ред. В. В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 320 с.
7. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник. – Х.: Консум, 2008. –  656 с.
8. Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / За заг. ред. Р. О. Куйбіди, В. І. Шишіна. – К.: Старий світ, 2006. – 256 с.
9. Адміністративне право України в сучасних умовах (виклики початку ХХІ століття): Монографія /В. В. Галунько, В. І. Олефір, М. П. Пихтін та ін. ; За заг. ред. В. В. Галунька. – Херсон: ВАТ «Херсонська міська друкарня», 2010. – 378 с.
10.  Сурмін Б. П. Майстерня вченого: Підручник для науковця. – К.: Навчально-методичний центр «Консорціум з удосконалення менеджмент-освіти в Україні», 2000. – 302 с.
11.  Курінний Є. В. Адміністративне право України: тенденції трансформації в умовах реформування: навч. посіб. – Дніпропетровськ, Юридична академія МВС України, 2002. – 92 с.
12.  Стеценко С. Г. Адміністративне право України: Навч. посіб. – К.: Атіка, 2009. – 624 c.
13.  Адміністративне право України. Повний курс : Підручник / Галунько В., Діхтієвський П. та ін. – Херсон: ОЛДІ-ПЛЮС, 2018. – 446 с.
14.  Мацелик Т. О.. Класифікація суб‘єктів адміністративного права /  Т. О. Мацелик // Держава і право. – Вип, 53, 2011. – С. 267-272.
15.  Довгань О. Д. Правові засади формування і розвитку системи забезпечення інформаційної безпеки України / О. Д. Довгань // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. – 2015, № 3 (19). – С. 6-17.
16.  Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року (редакція від 30.09.2016)  // Відомості Верховної Ради України, 2016. – № 28. – Ст. 532.
17.  Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року № 2657-ХІІ (редакція від 01.01.2017) // Відомості Верховної Ради України, 2017. – № 2. – Ст.25.
18.  Указ Президента України від 25 лютого 2017 року № 47/2017 «Про рішення Ради Національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2016 року «Про доктрину інформаційної безпеки України» // https://www.president.gov.ua/documents/472017-21374
19.  Кодекс адміністративного судочинства України // Відомості Верховної Ради України, 2018, № 20, ст. 189.

СУБЪЕКТЫ ОБЕСПЕЧЕНИЯ ИНФОРМАЦИОННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ В ПАРАДИГМЕ АДМИНИСТРАТИВНОГО ПРАВА

         На основании обзора существующих научных взглядов на классификацию субъектов административного права и субъектов информационной безопасности автор статьи предлагает новую классификацию, которая основывается на функционально-деятельностном подходе и позволяет системно репрезентировать субъекты обеспечения информационной безопасности несовершеннолетних.

Ключевые слова: информационная безопасность, несовершеннолетние, обеспечение  информационной безопасности несовершеннолетних, субъекты информационной безопасности

SUBJECTS TO ENSURE INFORMATION SAFETY OF MINORS IN THE PARADIGM OF ADMINISTRATIVE LAW

         The question of the classification of subjects is one of the key problems in the science of administrative law. Based on the developed classifications, scientists create a description of the subjects of information security. However, in modern Ukrainian science, the authors focus on the subjects of information security of the state. In this regard, there is a need for a more detailed study of the issue of the subjects of information safety of a person, especially a minor. The author of the article proposes an original concept of the classification of subjects, which is based on a combination of functional and activity approaches. In this classification, it complements the traditional view of the three branches of government (legislative, executive, judicial) with public administration institutions and individual subjects. The novelty of the approach lies in the fact that the scientist considers the identity of the minor as a separate entity, whose rights and interests are to be protected. A separate category of the proposed classification are the subjects of the conceptual and analytical provision of information safety for minors. The researcher examines in detail the issue of the functions of subjects of prevention of information threats. The classification proposed by the author of subjects of ensuring information safety of minors has a systemic nature and allows further to detail the mechanisms of interaction between the participants of information legal relations.

Keywords: information security, minors, ensuring information safety of minors, information safety subjects

Топчій Оксана Василівна,

голова Інституту андрогогіки ГОСЛ

кандидат педагогічних наук

У результаті проведеного аналізу доктринальних джерел з питань інформаційної безпеки автор встановлює, що на теперішній час склалася усталена традиція виділяти два основних види: інформаційно-психологічна й інформаційна технічна. Разом з тим, подальший розвиток теорії і виклики практики потребують удосконалення існуючих підходів. У статті представлена авторська класифікація видів інформаційної безпеки з наведенням відповідних дефініцій і характерних ознак.

Ключові слова: інформаційна безпека неповнолітніх, види інформаційної безпеки, інформаційно-психологічна безпека, інформаційно-технічна безпека, інформаційно-валеологічна безпека, інформаційно-правова безпека, інформаційно-соціальна безпека

         Загальна постановка проблеми. Інформаційна безпека неповнолітніх (ІБН) останнім часом все більше привертає увагу дослідників. Це пов‘язано з рядом причин: інноваційним характером предмета дослідження, подальшим розвитком теорії інформаційної безпеки людини, необхідністю удосконалення правотворчого забезпечення й правозастосувальної практики, врешті-решт, що найголовніше – прагненням вберегти підростаюче покоління від небажаних ефектів шкідливого інформаційного впливу. Разом з тим, абсолютна більшість вчених, розглядаючи даний об‘єкт дослідження, не диференціює різновидів його прояву, що у подальшому призводить до певних неточностей і не зовсім релевантних дійсності висновків. У зв‘язку з цим виникає потреба творчого розвитку теорії інформаційної безпеки особи, зокрема неповнолітньої.

Виходячи із зазначеного, мета статті полягає в обґрунтуванні нових підходів до класифікації видів інформаційної безпеки неповнолітніх.  Досягнення поставленої мети можливо за умови розв‘язання наступних завдань: 1) проаналізувати існуючі на теперішній час наукові погляди на види ІБН; 2) визначити суттєві складові досліджуваного явища у багатоманітності його проявів; 3) сформулювати авторську інноваційну концепцію класифікації видів ІБН та репрезентувати її для наукового обговорення.

Основні методи дослідження: описовий, формально-догматичний, структурно-функціонального і системного аналізу.

Враховуючи інтернаціональний характер проблеми, властивість інформаційних загроз та ризиків негативно впливати на молодь у транснаціональних масштабах, чому великою мірою сприяють процеси глобалізації, автор вважає за потрібне застосування методів порівняльного правознавства.

Аналіз публікацій. Не зважаючи на те, що в сучасній правовій науці України увага вчених здебільшого зосереджена на розробці шляхів розв‘язання проблем інформаційної безпеки держави (і на це є свої занадто поважні причини), питання щодо інформаційної безпеки людини також не залишаються поза колом їхніх інтересів. Чимало в цьому плані зроблено такими науковцями, як В. Башкатова, В. Васьковська, О.Дзьобань, О. Довгань, Я. Жарков, О. Золотар, Б. Кормич,  В. Ліпкан,  А. Лобода,  О. Мордань, Н. Новицька, В. Петрик, В. Цимбалюк, М. Швець та ін. Завдяки науковим розвідкам вчених на теперішній час у правовій науці сформувалися основні методологічні засади розуміння інформаційної безпеки як інституціонального феномену в контексті гносеологічної, онтологічної, аксіологічної парадигми права. Закладені підвалини поняттєво-категоріального апарату теорії інформаційної безпеки. Подальшого творчого розвитку здобули погляди визнаних зарубіжних фахівців в галузі безпекознавства: Н. Віллард, Е. Донахью, Р. Ковальські, С. Лівінгстоун, К. Лідел, С. Лінтон, К. Лідермана, Н. Луччі, Б. О‘Нілл, Л. Стоун, К. Янг та ін.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Наукова новизна статті. Не зважаючи на застосування окремими вченими вказівок на певні види інформаційної безпеки особистості, знання про ці види ще не набули достатньою мірою систематизованого характеру. Вживання термінології здебільшого базується на узусі, а не на науково обґрунтованій теорії. У зв‘язку з цим виникає потреба у репрезентації новітніх підходів до класифікації видів інформаційної безпеки людини, зокрема неповнолітньої особи.

Виклад основного матеріалу дослідження.   Багатовимірність полісемічного поняття «інформаційна безпека особи» породжує чимало варіантів його тлумачення.  Характерно, що, даючи визначення, науковці вже апріорі схиляються до орієнтації на той чи інший вид безпеки в інформаційній сфері, проте не означають цього виду.  Візьмемо для порівняння принаймні дві дефініції, запропоновані українськими вченими. Наприклад, у трактуванні В. Остроухова і В. Петрика ключове поняття розглядається, як «стан захищеності психіки людини від негативного впливу, який здійснюється шляхом упровадження деструктивної інформації у свідомість і (або) у підсвідомість людини, що призводить до неадекватного сприйняття нею дійсності»  [1, с.136]  І друга. «Інформаційна безпека особистості – це стан захищеності інтересів особистості підлітка, що характеризується здатністю особистості здійснювати санкціонований доступ до інформаційних ресурсів та забезпечувати безпеку персонального комп‘ютера, конфіденційність та цілісність власної інформації, уникати негативних інформаційних впливів і негативних наслідків застосування інформаційних технологій, протизаконних способів збору, розповсюдження й використання інформації та інформаційних технологій» [2, с. 6] Як бачимо, спільним в обох дефініціях є лише виділення одного компоненту, через який пояснюється сутність поняття, – «стан захищеності» – і згадка про негативні інформаційні впливи, проте, коли починається конкретизація об‘єкту захисту, точки зору кардинально розходяться. Навіть такий простий приклад засвідчує, що йдеться про два принципово різні види інформаційної безпеки. У зв‘язку з цим виникає потреба з‘ясувати, чи були при доктринальних підходах здійснені спроби класифікації видів інформаційної безпеки людини, в тому числі неповнолітньої особи.

Аналіз публікацій засвідчує, що в українській науці стало доволі усталеним розмежування інформаційної безпеки на два види: інформаційно-технічну й інформаційно-психологічну. [3-5] Подібна диференціація базується на логіці розподілу загроз перебігу технічних процесів і загроз психіці й свідомості особистості. Водночас слід зазначити, що питання щодо інформаційно-психологічної безпеки досліджувалося ще задовго до широкого розповсюдження інформаційно-комунікативних технологій [6-10]

Ґенеза розвитку наукової думки щодо видів інформаційної безпеки, за нашими спостереженнями, на перших етапах характеризувалася відокремленістю гуманітарної та технічної сфери, причому у першій здебільшого були представлені психологи, філософи та соціологи, потім до них долучилися політологи, культурологи й управлінці. У подальшому відбувається інтеграція підходів, й антропологічна складова починає активно розроблятися технічними науками в контексті соціальної інженерії та моделювання суспільних процесів. Особливу увагу вчених привертають питання впливу техногенних факторів на психіку людини, зокрема через уразливість на рівні психофізіологічних та інформаційно-енергетичних впливів, шкоди від застосування психотронної зброї.  При цьому зазначається, що здійснення впливу «може бути безпосереднім (у процесі міжособистісного спілкування) і опосередкованим, наприклад, різними технічними засобами»  [11, с. 15]

На користь тези, що у сучасній науці відбувається поєднання психологічної та технологічної складової свідчить і той факт, що у новітній монографії «Формування інформаційно-освітнього середовища навчання старшокласників на основі технологій електронних соціальних мереж» окремим параграфом виділяється питання щодо інформаційно-психологічної безпеки, причому остання, за авторською концепцію О. Ю. Бурова, надається в парі з когнітивною безпекою користувачів комп‘ютерної техніки [12, с.50 ]

Що ж до правової науки, то вона вирізняється своєю консервативністю й неквапливістю. Ідеї з суміжних наук, новітні тенденції не дуже швидко переймаються доволі замкненим колом правників. Винятком можуть слугувати трансдисциплінарні дослідження в галузі національної та інформаційної безпеки В. Ліпкана [13-15] й представників його наукової школи та однодумців. [16, 17]  Тернистим шляхом палких наукових дискусій прокладаються ідеї, які сьогодні сприймаються як цілком слушні, зокрема щодо питань правового регулювання інформаційної безпеки.

Наприклад, у  2010 р. в рекомендаціях науково-практичної конференції за міжнародною участю «Галузь науки «Державне управління»: історія, теорія, впровадження» Кабінетові Міністрів України пропонувалося розглянути доцільність створення Міністерства інформаційної політики, «яке б несло відповідальність за реалізацію інформаційної політики держави, інформаційно-технічну та інформаційно-психологічну безпеку» [18, с. 472] Як бачимо, в сучасних умовах ця ідея реалізована.

Можна констатувати, що наявний сьогодні бінарний розподіл видів інформаційної безпеки на інформаційно-технічну й інформаційно-психологічну, з одного боку, є зручним у застосуванні, з іншого – таким, що у зв‘язку із подальшим розвитком науки й викликами практики потребує свого удосконалення в плані подальшої деталізації. Свідченням зрушень є намагання змінити існуючі усталені уявлення шляхом запровадження нових категорій. Так, у науковій літературі останніх років можна зустріти терміни-неологізми: інформаційно-культурна безпека [19], комунікаційно-контентна безпека [20] та ін.

Було б невірним вважати, що до цього часу не робилися спромоги винайти найбільш точні тлумачення ключових термінів і розширити діапазон видів інформаційної безпеки. Наприклад, С. В. Баринов пропонує розуміти під інформаційною безпекою особистості «стан захищеності, за якого відсутній ризик, пов‘язаний із заподіянням інформаційної шкоди здоров‘ю і (або) фізичному, психічному, духовному, моральному розвитку людини» й шляхом огляду наукових праць інших вчених, цитації їх тлумачень обґрунтовує ідею виділення окрім вже існуючих та усталених категорій (інформаційно-технічна, інформаційно-психологічна безпека) ще й інформаційно-ідеологічну та інформаційно-правову безпеку. [21, с. 102-103] При деталізації понять вчений характеризує зазначені види безпеки таким чином:

-                     інформаційно-технічна – «захищеність інформації та інфраструктури, що підтримується, від випадкових або навмисних впливів природного чи штучного характеру, що загрожує нанесенням шкоди володільцям або користувачам інформації або підтримуючої інфраструктури»  [21, с. 102] Принагідно зауважимо, що при такому підході взагалі скоріше  йдеться про безпеку інформації, а не інформаційну безпеку особистості. Зокрема не згадуються техногенні чинники впливу на особистість, психотронна зброю тощо. По суті подібна інтерпретація може кваліфікуватися здебільшого в контексті класичного інформаційного або цивільного права;

інформаційно-ідеологічна – «захищеність особистості від навмисного або ненавмисного інформаційного впливу, що має результатом порушення прав і свобод в галузі створення, користування і розповсюдження інформації, користування інформаційною структурою і ресурсами, які протирічать моральним та етичним нормам, здійснюють деструктивний вплив на особистість, який має негласний (позачуттєвий, неусвідомлений) характер і впроваджує в громадську свідомість антисоціальні установки». [21, с. 102-103] Подібне тлумачення взагалі не можна вважати релевантним семантиці терміну з ряду причин. По-перше, тут представлені загальні права і свободи людини, що існують, насамперед, як правові, а не ідеологічні інституції, а значить, їх варто було б розглядати в категорії інформаційно-правової безпеки.  По-друге. В одному ряду із загальновизнаними, конституційно закріпленими правами людини наводяться делікти, які за своєю сутністю не можна трактувати як ідеологеми. По-третє. Тут взагалі відсутні будь-які натяки на певну ідеологію, адже традиційно ця тема розглядається на дихотомічній осі «особистість – держава». Поняття антисоціальних установок домінує, в першу чергу,  на рівні суспільства, що може бути противагою лише  пріоритетам, які представлені в парадигмі чітко артикульованої державної політики, інакше втрачається сенс згадувати про них;

-                     інформаційно-психологічна – «стан захищеності психіки особистості від впливу багатоманітних інформаційних чинників, які перешкоджають або ускладнюють формуванню й функціонуванню адекватної інформаційно-орієнтувальної основи соціальної поведінки людини (і в цілому життєдіяльності у суспільстві), а також адекватної системи її суб‘єктивного (особистісного, суб‘єктивно-особистісного) ставлення до оточуючого світу і самої себе». [21, с. 103] Позитивною стороною даного визначення, на наш погляд, є  вказівки на багатофакторність впливу, на об‘єкт загроз, на взаємозв‘язок людини і соціуму. Проте за межами дефініції залишилися такі важливі процеси, як психологічні засади формування й трансформації під впливом інформаційних чинників свідомості, в тому числі правової, підтримка ментального здоров‘я особистості тощо;

-                     інформаційно-правова – «стан захищеності права людини шукати, отримувати, передавати, виробляти й розповсюджувати інформацію, а також права на недоторканість інформації щодо особистого життя». [21, с. 103] У наведеному контексті йдеться не про правовий захист самої людини, що є стрижневим компонентом антропоцентричної моделі, а про захист доволі звужених інформаційних прав. У такий спосіб, процитована дефініція не може задовольнити усім вимогам щодо розуміння семантики термінологічного словосполучення.

Таким чином, поціновуючи спромогу автора розширити уявлення про види інформаційної безпеки завдяки введенню до наукового обігу додаткових категорій, ми, тем не менш, вважаємо, що і самі запропоновані до розгляду компоненти, і їх тлумачення є скоріше дискусійними, аніж загально прийнятними.

Враховуючи нагальність питання дослідження інформаційної безпеки неповнолітніх із поступовим втіленням його основних засад у державну інформаційну політику, нормативно-правові акти, практику правозастосування, ми пропонуємо власну концепцію класифікації видів ІБН, яка являє собою творчий розвиток існуючих усталених підходів. Одразу оговоримо таке: 1) ми чітко усвідомлюємо умовність розподілу компонентів в межах класифікації (і з позицій їх виділення, і з позицій їх репрезентації); 2) диференціація компонентів не ліквідовує їх взаємозв‘язки і взаємовплив, а є лише намаганням окреслити ті явища, які мають своєрідні характеристики, а звідси – потребують свого інструментарію при вирішенні проблеми забезпечення безпеки.

Отже, за нашими уявленнями, в якості видів інформаційної безпеки особи, зокрема неповнолітньої, слід виділяти: інформаційно-психологічну, інформаційно-валеологічну, інформаційно-соціальну, інформаційно-правову та інформаційно-технічну безпеку. Охарактеризуємо кожен із зазначених видів.

Інформаційно-психологічна безпека неповнолітнього – сегмент національної / інформаційної безпеки людини, суспільства і держави, що являє собою стан, процес і результат цілеспрямованої діяльності держави, інститутів громадянського суспільства, усіх свідомих суб‘єктів інформаційних правовідносин щодо захисту психіки й свідомості особи від деструктивних впливів, створення умов для повноцінного гармонійного розвитку та самореалізації особистості.

Зазначені у визначенні деструктивні впливи спрямовані, насамперед, на зміну психологічних станів (наприклад, спонукання до агресії, психологічного насильства, введення у депресію тощо), появу фобій та необґрунтованої  постійної тривоги,  демотивацію діяльності, неадекватність самооцінки (заниження або перевищення), формування залежностей (адикції) – ігрової, хімічної та ін.

Особливо небезпечну для неповнолітніх категорію складають технології, що ведуть до стійких психічних розладів.

Головним інструментарієм забезпечення інформаційно-психологічної безпеки неповнолітнього виступає експертна, консультативна, просвітницька, корекційна діяльність психологів і педагогів, їхні рекомендації уповноваженим органам влади щодо нормативного врегулювання процесів розповсюдження не бажаної для суспільства інформації.

Інформаційно-валеологічна безпека неповнолітнього (від лат. valere – бути здоровим +logos – наука, вчення) [22, ,с.111] – вид інформаційної безпеки, спрямований на захист особи від негативного впливу інформації, яка може призвести до суїциду або особливо небезпечних травм чи хвороб, погіршення стану здоров‘я через куріння, вживання алкогольних, наркотичних  та ін. шкідливих речовин, нерозбірливих статевих відносин, навмисного пошкодження частин тілу чи шкіри (в тому числі через шрамінг або татуювання), потягу до нездорової їжі (фастфуду) чи біодобавок, із одночасним протиставленням цьому здорового способу життя, культури тіла й фізичної активності.

При формуванні дефініції ми спираємося на визначення валеології, надане в «Енциклопедії освіти»: «Валеологія – наука про закономірності й механізм формування, збереження, зміцнення, відновлення та передачі за спадковістю здоров‘я» [23, с.72] Принагідно слід зазначити, що, за спостереженнями В. Г. Грибана, запровадження валеології як навчальної дисципліни в закладах освіти України датується 1994 роком. [ 24, с.8]

Відокремлення інформаційно-валеологічної безпеки від інформаційно-психологічної, не зважаючи на їх тісний взаємозв‘язок і детермінацію поведінки психічною діяльністю людини, ми пояснюємо намаганням диференціювати вітальні процеси, спрямовані на збереження життя і фізичного здоров‘я, і суто психологічні процеси. Можна констатувати, що інформаційно-валеологічна безпека виростає з психологічного підґрунтя і переходить у сферу практичної (профілактичної) медицини, прагмапедагогіки, права та ін. наук.

На користь виділення інформаційно-валеологічної безпеки в якості окремого виду, з позицій права, свідчать такі аргументи:

- закріплення у ст. 3 Конституції України  положення, що «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» [25 ];

- наявність у преамбулі Основ законодавства України про охорону здоров‘я тези про те, що «суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров’я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров’я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв’язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя» [26];

- наведення у переліку засад державної політики у сфері освіти та принципів освітньої діяльності в ст. 6 Закону України «Про освіту» позиції щодо «формування культури здорового способу життя» [27] ;

- виділення у Кримінальному кодексі України окремого розділу ІІ – «Злочини проти життя та здоров‘я особи» [28 ] ;

- схвалення постановою Верховної Ради України Рекомендацій парламентських слухань про становище молоді в Україні «Формування здорового способу життя української молоді: стан, проблеми та перспективи» [29] ;

- розрізнення фізичного, сексуального, психологічного, економічного насильства в Концепції державної соціальної програми запобігання та протидії домашньому насильству та насильству за ознакою статі на період до 2023 р., схваленою розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2018 р. № 728 р. [30].

У запропонованому нами новому виді інформаційної безпеки варто виділяти два види загроз: 1) за квантитативними (кількісними) ознаками  - шкідливий вплив на здоров‘я особи тривалого користування комп‘ютером, мобільних пристроїв, засобів відтворення аудіопродукції, що призводить до гіподинамії, астеопатії, проявів зап‘ястного синдрому, зниження показників слуху і зору, ефекту «сухого ока», запаморочень, порогових знижень концентрації уваги тощо; 2) за квалітативними (якісними) ознаками – негативний вплив контенту інформаційних ресурсів на поведінку неповнолітніх й організацію ними свого дозвілля у небезпечний спосіб: активізація ризикованої поведінки, поява осередків так званих «зачеперів» (поїздка на непристосованих для цього місцях транспортних засобів), «паркуристів» (переміщення по небезпечних поверхнях і екстремальне подолання перешкод), «фрістайлерів» («акробатичні етюди» у стрибках і вільному падінні) «джампінгистів» (стрибки з висоти за відсутності страхувальних засобів), «маунтібейкерів» (їзда на велосипеді з крутих схилів, не пристосованих для пересування) тощо. Сюди ж ми відносимо такі традиційно негативні звички, що шкодять здоров‘ю людини, а й іноді ставлять під загрозу її життя, як потяг до алкоголю, куріння (в тому числі електронних сигарет і кальянів), вживання наркотичних, медикаментозних (не за призначенням) препаратів і хімічних речовин та ін. Окреме місце у даній категорії займають питання збереження сексуального й репродуктивного здоров‘я молоді.

Головним інструментарієм забезпечення інформаційно-валеологічної безпеки неповнолітнього виступає праворегулювальна й правозастосовна діяльність, зокрема в частині нормування змісту кіно-, теле- і медіапродукції, реклами; просвітницька й дозвільна робота шкільних і позашкільних закладів освіти; діяльність органів місцевого самоврядування щодо екологічного стану довкілля, впорядкування територій, організації спортивних майданчиків, своєчасна реакція на появу так званих «наркографіті» з інформацією щодо джерел придбання шкідливих для здоров‘я речовин; сімейне виховання. Як бачимо, навіть на рівні інструментарію, є суттєві відмінності у забезпеченні інформаційно-психологічної та інформаційно-валеологічної безпеки, що слугує ще одним підтвердженням необхідності диференціації зазначених понять.

Інформаційно-правова безпека неповнолітнього – невід‘ємна частина інформаційної безпеки людини, спрямована на застосування правових механізмів для захисту інформаційних прав і свобод людини, убезпечення дитини від не призначеної для неї інформації та упередження інформаційних деліктів. Специфіка даного виду безпеки, з позицій права,  полягає у поєднанні забезпечувальних та заборонних чи обмежувальних засобів. Наприклад, поряд із забезпеченням права неповнолітнього на доступ до інформації вступає в дію обмеження такого доступу або через наявність таємниці (державної, банківської, медичної, таємниці усиновлення чи таємниці штучного запліднення від донора), або через наявність не бажаного для даного віку особи контенту. Зазначений вид безпеки тісно пов‘язаний із такими юридичними категоріями, як «правова культура», «правове виховання», «правова просвіта», «правова свідомість», «безпечне інформаційне середовище» тощо. Завдяки комплексному використанню правового та освітньо-виховного інструментарію можлива превенція інформаційних деліктів, що вчинюються неповнолітніми.

Інформаційно-соціальна безпека неповнолітнього – сегмент національної / інформаційної безпеки людини, суспільства і держави, за якого правовими, організаційно-управлінськими та ін. засобами створюються умови для повноцінного розвитку особистості як достойного законослухняного  члена спільноти з активною громадянською позицією й убезпечення неповнолітньої особи від негативних інформаційних впливів деструктивних спільнот (кримінальних, екстремістських, релігійних та ін.).

Виділення давного виду ІБН зумовлено тим, що особа виступає не лише як індивід, а і як член певного мікро- і макро-соціуму. В залежності від оточення, в якому перебуває особистість, – сімейного, шкільного, позашкільного, віртуального, медійного – формується й закріплюється її система поглядів, переконань, ціннісні орієнтири, які у подальшому скеровують поведінку неповнолітнього, що не може не відобразитися на безпеці суспільства в цілому.

Інструментарієм забезпечення інформаційно-соціальної безпеки виступає правове регулювання інформаційних правовідносин, важелі державної інформаційної політики, соціально-етичні норми, освітньо-виховні засоби тощо.

Інформаційно-технічна безпека неповнолітнього – складова інформаційної безпеки особистості, що передбачає поєднання інформаційно-технологічних компетенцій із застосуванням заходів технічної безпеки, формуванням відповідального ставлення до роботи з інформацією, ресурсами, пристроями, до процедур збирання, зберігання, поширення інформації.

Даний вид інформаційної безпеки як ніякий інший взаємопов‘язаний із функціонуванням кібербезпеки, оскільки він, на відміну від усіх інших, не може реалізовуватися у безпосередньому спілкуванні без застосування відповідних технічних засобів.

Інструментарієм забезпечення інформаційно-технічної безпеки є, насамперед, комплекс технічних заходів, використання спеціального програмного забезпечення, в тому числі систем батьківського контролю, у поєднанні із освітньо-виховною діяльністю.

Таким чином, запропонована нами класифікація видів інформаційної безпеки неповнолітнього достатньо повно охоплює усі аспекти забезпечення, дозволяє в кожному окремому напрямі встановити дієві механізми  регулювання правовідносин.

Висновки.   У ході проведеного дослідження вдалося встановити, що в сучасній правовій науці України усталеності набула  концепція, за якої умовний розподіл видів інформаційної безпеки здійснюється за двома категоріями: інформаційно-психологічна й інформаційно-технічна. Аналіз публікацій останніх років виявив, що, по-перше, відстежується тенденція взаємопроникнення двох зазначених напрямів, а по-друге, відбувається намагання вчених розширити діапазон уявлень про існуючи види безпеки, що є доволі симптоматичним. У зв‘язку з цим вдалося сформувати та репрезентувати оригінальну авторську класифікацію, що у подальшому відкриває широкі перспективи як для наукових досліджень, так і для удосконалення практичної діяльності.

Література

1. Остроухов В., Петрик В. До проблеми забезпечення інформаційної безпеки України / В. Остроухов, В. Петрик // Політичний менеджмент. – 2008. – № 4. – С. 135-141.
2. Ковальчук В. Н. Забезпечення інформаційної безпеки старшокласників у комп‘ютерно-орієнтованому навчальному середовищі : автореф. дис. … канд. пед. наук : 13.00.10 / В. Н. Ковальчук ; Ін-т інформ. технологій і засобів навчання НАПН України. – К., 2011. – 20 с.
3. 3.                     Гаврищак Л. Інформаційно-психологічна безпека особистості у сучасному світі [Електронний ресурс] / Любов Гаврищак // Проблеми гуманітарних наук. Серія: Психологія. – 2012. – Вип. 29. – С. 100-110. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pgn_ps_2012_29_9
4. 4.                Остроухов В.В. Інформаційно-психологічна безпека особи /В.В. Остроухов// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://westudents.com.ua/glavy/51809-11-nformatsyno-psihologchna-bezpeka osobi.html.
5. Мануйлов С. М., Калиновський Ю. Ю. Роль і місце інформаційної безпеки у розбудові сучасної української держави / С. М. Мануйлов, Ю. Ю. Калиновський //  // Вісник нац. ун-ту «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». – 2016. – № 2 (29). – С. 144-153.
6. Грачев Г.В. Информационно-психологическая безопасность личности: состояние и возможности психологической защиты / Г.В. Грачев. – М.: Изд-во РАГС, 1998. – 125 с.
7. Грачев Г.В., Мельник И.К. Манипулирование личностью: организация, способы и технологии информационно-технологического воздействия / Г.В. Грачев. – М.: Алгоритм, 2002. –  288 с.
8. Крысько В. Г. Секреты психологической войны (цели, задачи, методы, формы, опыт) / В. Г. Крысько. – Мн.: Харвест, 1999. – 448 с.
9. 9.                Проблемы информационно-психологической безопасности ; под ред. А.В. Брушлинского и В.Е. Лепского. – М. : Ин-т психологии РАН, 1996. – 100 с.
10. 10.           Рощин С.К., Соснин В.А. Психологическая безопасность : новый подход к безопасности человека, общества и государства // Российский монитор. – 1995. – № 6. – Режим доступу : //www.bookap.by.ru/psywar/grachev/gl6.shtm
11. Мохор В., Цуркан О. Негативний інформаційно-психологічний вплив на індивідуальну свідомість за соціоінженерним підходом / В. Мохор, О. Цуркан // [Електронний ресурс]. Information Technology and Safety. July-December 2017. Vol. 5. Iss. 2 (9). – С. 13 – 18. – Режим доступу: http://ela.kpi.ua/bitstream/123456789/23928/1/ITS2017.5.2%289%29_02.pdf
12. 12.           Буров О. Ю. Інформаційно-психологічна та когнітивна безпека користувачів ЕСМ / Буров О. Ю. // Формування інформаційно-освітнього середовища навчання старшокласників на основі технологій електронних соціальних мереж: монографія / В.Ю.Биков, О.П.Пінчук, С.Г.Литвинова та ін. ; наук. ред. О.П. Пінчук ;— К. Педагогічна думка, 2018. — 160 с. – С. 50-53.
13. Ліпкан В. А. Адміністративно-правове регулювання національної безпеки України: [монографія] / В. А. Ліпкан. - К. : Текст, 2008. - 440 с.
14. Ліпкан В. А. Безпекознавство: Навчальний посібник. -  / В. А. Ліпкан. - К.: Вид-во Європ. ун-та, 2003. - 208 с
15. Ліпкан В. А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України :  [монографія] / В. А. Ліпкан. - К. : Текст, 2003. - 600 с.
16. Ліпкан В. А., Максименко Ю. Є., Желіховський В. М. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції: Навчальний посібник. - К.: КНТ, 2006. - 280 с. (Серія: Національна і міжнародна безпека)
17. Ліпкан В. А., Харченко Л. С., Логінов О. В. Інформаційна безпека України: Глосарій. - К.: Текст, 2004. - 136 с.
18. Рекомендації науково-практичної конференції за міжнародною участю «Галузь науки «Державне управління»: історія, теорія, впровадження» (Київ, 28 травня 2010 р.) [Наукове видання] // Матеріали науково-практичної конференції. Т. 2. – К.: Нац. акад. держ. упр. при Президентові України, 2010. -    С. 472-474.
19. Мануйлов Є. М., Прудникова О. В. Інформаційно-культурна безпека України в умовах «гібридної війни» / Є. М. Мануйлов, О. В. Пруднікова // Вісник нац. ун-ту «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». – 2017. – № 1 (32). – С. 26-36.
20. Любовець Г., Король В. Комунікаційно-контентна безпека як глобальний напрям розвитку креативних індустрій у безпековій сфері / Г. Любовець, В. Король // Мова і суспільство. – 2017. – Вип. 8. – С. 47-55.
21. Баринов С. В. О правовом определении понятия «информационная безопасность личности» / С. В. Баринов // Актуальные проблемы российского права. – 2016. – № 4(65). – С. 97-105.
22. Новий словник іншомовних слів: близько 40 000 слів і словосполучень / Л. І. Шевченко, О. І. Ніка, О. І. Хом‘як, А. А. Дем‘янюк ; За ред. Л. І. Шевченко – К.: Арій, 2008. – 672 с.
23. Енциклопедія освіти / Акад. пед. наук України ; головний ред. В. Г. Кремень. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 1080 с.
24. Грибан В. Г. Валеологія: підручник / В. Г. Грибан. – К.: Центр учбової літератури. – 2008. – 214 с.
25. Конституція України від 28.06.96 р. № 254/96 ВР: Відомості Верховної Ради (ВВР) України. 1996. № 30. Ст. 141.
26. Основи законодавства України про охорону здоров‘я: Закон України від 19.11.1992 № 2802-ХІІ // Відомості Верховної Ради України, 1993, № 4, ст. 19
27. Про освіту: Закон України від 05.09.2017 р. № 2145-19. ВВР України. 2017. № 38-39. Ст. 380.
28. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 № 2341-ІІІ  // Відомості Верховної Ради України, 2001, № 25-26, ст. 131.
29. Про рекомендації парламентських слухань про становище молоді в Україні «Формування здорового способу життя української молоді: стан, проблеми та перспективи»: постанова Верховної Ради України від 03.02.2004 // Відомості Верховної Ради України, 2004, № 16, ст.243.
30. Концепція державної соціальної програми запобігання та протидії домашньому насильству та насильству за ознакою статі на період до 2023 р., сзвалена  розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2018 р. № 728- р. // Урядовий кур‘єр від 03.11.2018, № 207

ВИДЫ ИНФОРМАЦИОННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ: НОВЫЙ ВЗГЛЯД НА УСТОЯВШИЕСЯ ПОДХОДЫ

         В результате проведенного анализа доктринальных источников по вопросам информационной безопасности автор устанавливает, что на современном этапе сложилась устоявшаяся традиция выделения двух основных ее видов: информационно-психологической и информационно-технической. Вместе с тем, дальнейшее развитие теории и вызовы практики требуют усовершенствования существующих подходов. В статье представлена авторская классификация видов информационной безопасности с приведением определенных дефиниций и характеризующих признаков.

Ключевые слова: информационная безопасность несовершеннолетних, виды информационной безопасности, информационно-психологическая безопасность, информационно-техническая безопасность,    информационно-валеологическая безопасность, информационно-правовая безопасность, информационно-социальная безопасность

TYPES OF INFORMATION SAFETY OF MINORS: A NEW LOOK ON ESTABLISHED APPROACHES

The author of the article analyzes doctrinal approaches to the study of information safety of the individual in modern legal science. He establishes that at the present stage there is a tendency to single out two types of information safety: information-psychological and information-technical. The dynamics of the views of scientists reflected in publications of recent years, shows that at this stage there is an interference of these two approaches. Humanities studies use statistical methods, while technical studies focus on social engineering and the design of information society development forecasts. The author of the article records the attempts of individual scientists to abandon traditional approaches and introduce new types of information safety, for example, informational-cultural and communicative-content. The researcher conducts a critical analysis of views on this problem of individual Russian scientists. In accordance with the purpose of the article, he presents the original author’s classification, in which, besides the types known to science, new categories are distinguished. The researcher proposes to introduce into the scientific circulation such types of information safety of a minor as information-valeological, information-legal, and information-social. The author offers her own definitions of each type and shows the tools by which information safety becomes more effective.

Keywords: information safety of minors, types of information safety, information and psychological safety, information and technical safety, information and valeological safety, information and legal safety, information and social safety

кандидат педагогічних наук

Необхідність формування цілісного уявлення про правові засади інформаційної безпеки неповнолітніх зумовлює потребу у систематизації наявних на теперішній час наукових знань щодо ключового поняття дослідження. Розглянута й творчо продовжена ідея періодизації наукової думки у зазначеній галузі. Представлена логіка еволюції поглядів та динаміка змін у підходах до тлумачення базового термінологічного сполучення, окреслені перспективи подальших досліджень.

Ключові слова: безпека особистості, інформаційна безпека неповнолітнього, періодизація наукових досліджень

Загальна постановка проблеми. Діалектика дослідження інформаційної безпеки (ІБ) у праві проявляється у тому, що цей напрям є відносно новим, проте стрімко оновлюваним у зв’язку із дією екстраюридичних чинників, таким, що притягує науковий інтерес багатьох вчених, знаходиться в центрі їхньої уваги. Через це важливою є не лище кількість публікацій, а й вибудовування чітко окресленої системи знань, що слугуватиме підґрунтям для подальшої правотворчої та правозастосовної діяльності.

Аналіз публікацій. Багатоаспектність проблеми передбачає проведення аналізу публікацій, які слугують основою дослідження, за принципом угрупування залежно від їх предметної домінанти.

Є всі підстави стверджувати, що більш-менш усталене наукове уявлення про систему інформаційної безпеки в її гуманітарному прояві склалося нині завдяки науковим розвідкам І. Березовської, В. Бурячка, В. Васьковської, Н. Волошиної, А. Головки, В. Гурковського, О. Дзьобаня, І. Діордіци, О. Довганя, Б. Кормича, Г. Линника, В. Ліпкана, О. Логінова, Ю. Максименко, В. Петрика, І. Сопілко, Т. Субіної, В. Цимбалюка, М. Швеця та ін.

Інформаційна безпека особи як наукова проблема плідно розроблялася і продовжує розроблятися у вітчизняній науці В. Абакумовою, О. Гладківською, О. Головко, О. Золотар, Я. Жарковим, В. Фурашевим, К. Юдковою та ін,

Окремий масив наукових розвідок складають дослідження, присвячені правовому статусу, захисту прав і свобод дитини. У цьому напрямі слід відзначити праці М. Герасимчук, Е. Костіної, С. Кушнарьова, О. Лисенко, О. Можайкіної, К. Музиканта, Н. Новицької, Н. Ортинської, С. Резніченко, О. Синєгубова, О. Чернецького, Н. Юськів та ін.

Слід виокремити також низку праць, в яких відображено проблему протистояння негативному впливу інформації на дітей. У цьому напрямі чимало зроблено такими вченими, як І. Артемович, В. Галаган, В. Ковальчук, Н. Куницький, О. Лисенко, М. Мокряк, Т. Перетятко, І. Припхан, О. Радзієвська та ін.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Не зважаючи на значний масив публікацій, дотичних до визначеної нами проблеми дослідження, самі по собі вони не були об’єктом теоретичного дослідження, а тому на теперішній час наявні в них ідеї, перспективні погляди не систематизовані. Через це виникають складнощі як у проведенні подальших наукових розвідок, так і у створенні концептуальних засад удосконалення чинного законодавства. У такий спосіб, мета статті полягає у вивченні стану дослідженості обраної для статті теми, систематизації наукових поглядів вчених-правників на проблему забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх та узагальненні періодизації наукових тенденцій в напрямі дослідження ІБ.

Виклад основного матеріалу дослідження. Сучасний етап розвитку адміністративно-правової науки характеризується тим, що в її лоні активно розвивається теорія інформаційного права та інформаційної безпеки. Їх інституціональне оформлення відбувається завдяки ряду наукових досліджень, які важко кваліфікувати за поглядами авторів як однотипні. У зв’язку з цим виникає потреба у виділенні тих фундаментальних компонентів, які набули усталеності та можуть слугувати підвалинами для формування теоретичних засад забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх. Цілком погоджуємося з позицією Ю. Сурміна, який зазначає, що «наука стає настільки складною, багатоманітною, величною, що сама перетворюється на предмет наукових досліджень» [1, с. 10].

Попри відносно невеликий відрізок часу, відколи з позицій права почала активно досліджуватися інформаційна безпека та її забезпечення, вже є намагання здійснити її періодизацію. Так, Г. М. Линник – автор дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата юридичних наук на тему «Адміністративно-правове регулювання інформаційної безпеки України» – пропонує виділяти три етапи становлення наукової думки у цій сфері. [2, с. 8 -10] Перший етап (1991-1996 рр.), на його думку, характеризується відсутністю ґрунтовних наукових досліджень, а також поверховістю поглядів на національну безпеку без пріоритету інформаційної безпеки щодо інших видів. Другий етап (1996-2000 рр.) відзначається виходом ІБ на ключові позиції у зв’язку з її закріпленням у Конституції України. Вчений зазначає, що на даному етапі увага дослідників здебільшого прикута до безпеки держави, при цьому залишаються осторонь такі важливі об’єкти, як людина і громадянин, а також суспільство. Сильною стороною наукових праць на вказаному етапі, як вважає автор, є акцентування уваги на превентивній діяльності. Проте у багатьох доробках є стійка асоціація лише з комп’ютерною технікою, що обмежує поняття ІБ. Крім цього, активізується нахил до розгляду даного виду безпеки в аспекті кримінального спрямування. Принагідно зазначимо, що не зважаючи на достатній часовий інтервал, що минув від зазначеного Г. М. Линником періоду до сьогодення, за нашими спостереженнями, багато в чому указані тенденції зберіглися. По-перше. Ще й досі у більшості наукових робіт є пріоритет ІБ держави над ІБ особи. В умовах надзвичайної інтенсифікації інформаційного протиборства, у зв’язку із появою нових нормативно-правових актів у сфері ІБ порівняно з попередніми періодами кількість наукових праць щодо ІБ держави збільшилася у рази. І це не безпідставно. Проте подібне не означає, що за таких умов слід залишати на периферії науки питання ІБ особи, особливо маючи на увазі нерозривний зв’язок усіх елементів інформаційної безпеки.

По-друге. Ще й досі чимало вчених розуміють ключове поняття у його вузькому змісті, обмежуючи семантичне поле термінологічного сполучення ІБ суто категоріями технологічних підходів і не приділяючи належної уваги гуманітарній компоненті. Симптоматично, що автор періодизації цим часом датує появу інформаційного тероризму і кібербезпеки як явищ, що потрапили у поле зору науковців. Прокоментуємо, що, можливо, в умовах українських реалій так і було, але в інших країнах ці явища виникли значно раніше, тож і описуватися стали задовго до того, як до них прийшла вітчизняна правова наука.

Третій етап (2001-2008 рр.) згідно з авторською концепцію вченого відзначається інтенсифікацію розвідок міжнародних засад ІБ. На його думку, це пов’язано з переорієнтацією України на курс євроінтеграції, проблемами адаптації національного законодавства до міжнародних стандартів. Другою важливою рисою наукових праць даного періоду за Г. М. Линником є «інтенсифікація наукових розвідок, що присвячені ролі, місця, завдань тощо окремих органів влади у сфері забезпечення інформаційної безпеки України та загалом ґрунтовна деталізація окремих її засад» [2, с. 10]

Оскільки розглядуване дисертаційне дослідження подавалося до захисту у 2010 р., цілком зрозуміло, чому авторська періодизація закінчується 2008 р. За цей понад короткий у масштабах світової історії час в Україні відбулися епохальні події, які створюють підстави для логічного продовження запропонованої хронології. По-перше, як нам здається, варто третій період обмежити не 2008-мим, а 2010 роком (тобто роком перевиборів Президента України, а у зв’язку з цим і суттєвих трансформацій у державній інформаційній політиці). По-друге, на наш погляд, до розглянутої періодизації слід додати ще два етапи, а саме: четвертий етап (2010 – 2013 рр.) – характеризується намаганням правників з’ясувати на методологічних засадах глибинну сутність правової природи інформаційних правовідносин, специфіку інформаційної функції держави, протиріччя між реалізацією свободи слова та державним контролем над інформаційними ресурсами. В цьому ж періоді у наукових дослідженнях закладаються основи розширення меж інформаційної безпеки з деталізованим охопленням ІБ особи і суспільства. Врешті-решт, п’ятий етап (2014 – по теперішній час) – характеризується тим, що в результаті екстраюридичних чинників, потрапляння України у площину спрямованої проти неї не прикритої інформаційної агресії, яка переросла в гібридну війну із проведенням спеціальних інформаційно-психологічних операцій, відбулася надзвичайна актуалізація досліджень в галузі ІБ. Ще ніколи правова наука не була настільки витребуваною. Від неї очікують не тільки діагностики сучасного стану інформаційних правовідносин в контексті інформаційних загроз та ризиків, протидії інформаційній зброї, не тільки ревізії попередніх наукових поглядів, концептуалізації принципово нових засад, що увійдуть сучасних нормативно-правових актів, а й прогнозування подальшого розвитку України в процесі глобалізації, різноспрямованості міжнародних відносин, вжиття превентивних правових заходів, які б дозволили державі бути готовою до спрямованих проти неї та її громадян деструктивних проявів в інформаційній сфері.

Контраст порівняно з дослідженнями попередніх часів проявляється у широті діапазону розглядуваних об’єктів і явищ, у прагматизації результатів, які мають на меті не тільки і не стільки теоретико-методологічний ефект, скільки практичну спрямованість.

Саме у п’ятому (за нашим уявленням) періоді відбувається суттєва активізація правових досліджень, пов’язаних з інформаційною безпекою особи. Насамперед, стає нагальною потреба у формуванні чітко визначеного погляду на те, що являє собою ІБ особи, у яких взаємозв’язках вона знаходиться з ІБ суспільства і держави, як має забезпечуватися ІБ особи в умовах інформаційних війн тощо.

При формуванні сутності ключового поняття «інформаційна безпека особи» дослідники намагаються поєднати доктринальні підходи, запропоновані, насамперед в теорії держави і права, окремих правових галузях, із дефініціями, представленими в інших науках (психології, соціології, валеології, військовій справі), а також із поодинокими визначеннями у чинних нормативних актах. Другим шляхом стає творчий розвиток розуміння ідеї ІБ держави з виявленням інтегральних ознак, притаманних не тільки соціальним інституціям, а й особі.

Одним зі шляхів формування цілісної концепції ІБ особи може бути логічний ланцюг, що передбачає розвиток ідеї в переході від родового поняття до видового.

Скажімо, О. І. Дубенко у своєму дисертаційному дослідженні «Адміністративно-правовий механізм забезпечення безпеки особи» розглядає ключове поняття як систему «внутрішніх і зовнішніх умов економічного, політичного, соціального, юридичного, техногенного та іншого характеру, що запобігають загрозі невизначеному колу осіб, їх життю і здоров’ю, правам і свободам, які здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування». [3, с. 8-9] Тут же надається визначення поняття «особиста безпека», яке трактується автором як «елемент адміністративно-правового статусу громадянина – врегульований адміністративно-правовими нормами стан захищеності прав, свобод і законних інтересів особистості від чинників і умов, що створюються адміністративними правопорушеннями, шкідливими природними, техногенними та соціальними явищами дійсності» [3, с. 6] На думку автора, відмінність між наведеними поняттями проявляється в тому, що «за особистої безпеки сукупність суспільних відносин спрямована на захист життя, здоров’я, недоторканності та свободи конкретної людини від внутрішніх і зовнішніх загроз, а при забезпеченні безпеки особи передбачається невизначене коло осіб». [3, с. 10] Принагідно зазначимо, що, віддаючи належно намаганню вченого дати обґрунтоване тлумачення ключових понять, диференціювати безпеку особи й особисту безпеку, вбачаємо у зазначеному деякі дискусійні моменти. По-перше, наведені дефініції роблять акцент на тому, що головними суб’єктами забезпечення безпеки є органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Тож при такому баченні абсолютно не залишається місця ані для інститутів громадянського суспільства, ані для самої особистості, яка не є пасивною щодо власної безпеки. По-друге, з позицій лінгвістики, атрибутивний компонент, що передує вказівці на об’єкт, має узагальнене значення, а словосполучення, у складі якого означальну функцію виконує другий іменник, що вживається у непрямому відмінку, навпаки, конкретизує поняття. З цього витікає, що пояснення вченого щодо відмінностей понять «особиста безпека» і «безпека особи», відповідно до законів мови, слід розуміти з точністю до навпаки: перше термінологічне сполучення семантично має охоплювати універсалію, яка стосується невизначеного кола осіб, друге («безпека особи») – імпліцитно несе в собі вказівку на конкретну абстраговану людину, яка може розглядатися вченими в контексті соціальних, вікових, гендерних та ін. категорій. Для порівняння достатньо навести пару термінологічних сполучень – «інформаційне право» і «право на інформацію». Без сумніву, друге з них є більш вузьким і конкретним за своїм значенням.

О. І. Дубенко, відштовхуючись від родового поняття, виділяє юридичну безпеку, розрізняючи при цьому вузький і широкий підхід. При першому (вузькому) це є «стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства й держави від загроз, що виникають у сфері юридичних відносин» [3, с. 8] ; при другому (широкому) – «юридична безпека розширюється до меж розгляду стану юридичної захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави» [3 , с.8]. Водночас зазначається, що юридична безпека є ширшою, аніж правова, оскільки включає в себе не тільки правове забезпечення, а й діяльність певних органів.

Розвиваючи ці ідеї, А. М. Лобода додає до основного термінологічного сполучення означення «правова» і трактує правову безпеку особи як «стан правової захищеності інтересів людини і громадянина, які виступають суб’єктом безпекових правовідносин, від реальних та потенційних загроз у будь-якій сфері національної безпеки, за якого забезпечується реалізація її інтересів, гармонійний розвиток і баланс із інтересами інших об’єктів національної безпеки» [4, с.12]

Спільним в обох підходах є те, що дослідники інтерпретують безпеку через вказівку на стан захищеності, по-друге, включають до дефініції згадку про реальні та потенційні загрози. Це є логічно виправданим, оскільки поняття безпеки не є відірвано абстрагованим, воно потребує розгортання смислу: що саме може загрожувати безпеці.

Органічним продовженням попередньо закладених підвалин у розумінні видів інформаційної безпеки стає теорія інформаційної безпеки особи. Цьому присвячена ціла низка досліджень, серед яких особливо слід виділити наукові праці О. О. Золотар [5-7]. Ряд фундаментальних положень, розроблених названим вченим, є принципово важливими для формування теорії інформаційної безпеки неповнолітнього. Разом з тим, тут є й широке поле для наукової дискусії. Однією з таких позицій є трактування дослідником поняття «Інформаційна безпека людини», під якою пропонується розуміти «захищеність людини від шкоди або інших небажаних результатів для її гідності та вільного розвитку, які завдаються негативними інформаційними впливами і порушенням її інформаційних прав та свобод, і полягає у гарантуванні можливості задоволення своїх інформаційних потреб і свободи інформації, а також приязного інформаційного середовища». [7, с.15]

На відміну від наведених до цього тлумачень, О. О. Золотар віддає перевагу не «стану захищеності», а самій «захищеності», що суттєво розширює семантичне поле поняття, оскільки включає в себе не тільки стан, а й процес і результат діяльності. По-друге, авторське бачення базується не на згадці про загрози, а на зверненні до негативних інформаційних впливів і порушень інформаційних прав та свобод. У такий спосіб загрози й ризики, що мають високу частотність вживання у наукових доробках з питань ІБ, в даному випадку мають більш чітку конфігурацію. Особливо важливою є опертя на компоненти, що нерозривно пов’язані із вченням про права і свободи людини («гідність», «вільний розвиток», «інформаційні права та свободи», «задоволення інформаційних потреб», «свобода інформації», «приязне інформаційне середовище»). Разом з тим, наведена дефініція не є вичерпною. Перше і достатньо принципове положення. Авторське тлумачення не залишає місця для суб’єкт-об’єктних відносин в частині забезпечення проголошеної захищеності. Не зрозуміло, у який спосіб вона досягається, завдяки чому, яке місце права у цих процесах. Крім того, гарантування можливостей абсолютно не означає їх реального втілення. Ще одне. Автор недооцінює роль інформаційної безпеки у збереженні життя і здоров’я людини (що вкрай актуально для досліджень з ІБ неповнолітнього), означаючи лише гідність та вільний розвиток. І насамкінець, загальне враження від сформульованого автором оригінального визначення суттєво погіршується через стилістичну шорсткість: в межах одного речення в якості однорідних членів надається віддієслівний іменник («захищеність») і дієслово («полягає»).

Характерно, що пріоритет негативних інформаційних впливів порівняно із загрозами і ризиками притаманний і іншій представниці НДІ інформатики і права НАПрН України – О. Г. Радзієвській. Досліджуючи правові засади протидії негативним інформаційним впливам на дітей в Україні, вона бере за основу запозичене з військових наук визначення, згідно з яким інформаційна безпека особи є станом захищеності «психіки та свідомості людини від небезпечних інформаційних впливів: маніпулювання, дезінформування, спонукання до девіантної поведінки» [8, с.91] Безумовно, з позицій тематичної спрямованості дослідження вказаного автора, подібне визначення є зручним, тому що акцент уваги приходиться саме на небезпеку інформаційних впливів із подальшою їх конкретизацією. Разом з тим, з позицій правової науки, подібна дефініція не спроможна задовольнити принципам релевантності, оскільки вона не містить жодного натяку на правове регулювання інформаційних відносин у сфері ІБ.

Загалом можна стверджувати, що існує тенденція пояснювати феномен інформаційної безпеки особи у невід’ємному зв’язку із захистом від негативних впливів. Це характерно, насамперед, для політології, соціології, теорії управління та деяких інших наук. Наприклад, Г. М. Сашук вважає, що «інформаційна безпека особистості може характеризуватися як стан захищеності особистості, різноманітних соціальних груп та об’єднань людей від впливів, здатних проти їхньої волі та бажання модифікувати її поведінку і обмежувати свободу вибору». [9, с. 50]

Не можемо погодитися і з занадто спрощеним трактуванням феномену ІБ В. М. Фурашевим, який безпідставно ставить знак рівності між інформаційною безпекою та «безпекою інформації» або «безпекою від інформації» залежно від об’єкта дослідження» [10, с.49] Можливо, будучи кандидатом технічних наук, автор механічно переносить математичні правила, за яких від переміни місць складників сума не змінюється, на тонку лінгвістичну матерію. Через це замість висвітлення семантики поняття відбувається його спотворення, намагання замінити співзвучними, але не тотожними категоріями.

Доречно вказати, що були спроби дати визначення інформаційної безпеки особи неповнолітнього, правда за межами правової науки. Так, В. Н. Ковальчук пропонує наступну дефініцію: «Інформаційна безпека особистості – це стан захищеності інтересів особистості підлітка, що характеризується здатністю особистості здійснювати санкціонований доступ до інформаційних ресурсів та забезпечувати безпеку персонального комп’ютера, конфіденційність та цілісність власної інформації, уникати негативних інформаційних впливів і негативних наслідків застосування інформаційних технологій, протизаконних способів збору, розповсюдження й використання інформації та інформаційних технологій» [11, с. 6] Позитивним у наведеному визначенні є те, що воно стосується безпосередньо тієї категорії осіб, яка обрана нами для дослідження. Як бачимо, пояснення ключового поняття за усталеною традицією відбувається через розуміння ІБ як стану захищеності. Не зважаючи на те, що дефініція наведена у педагогічній праці, в ній міститься проекція на законність/протизаконність дій, що відсутнє у деяких раніше розглянутих юридичних розвідках. Недоліками є те, що автор дорівнює поняття ІБ особистості й ІБ неповнолітнього, хоча, само собою розуміється, що вони не є еквівалентними, оскільки друге лише сегмент першого. Крім того, інформаційна безпека в уявленні автора обмежується лише діяльністю у сфері інформаційно-комунікативних технологій, що безпідставно звужує сферу охоплення предмету.

Найбільш прийнятним для формування цілісної теорії забезпечення інформаційної безпеки неповнолітнього нам здається визначення, запропоноване у словнику «Стратегічні комунікації» Т. В. Поповою і В. А. Ліпканом. За їх інтерпретацією, інформаційна безпека людини – це «складова національної безпеки, свідомий цілеспрямований вплив суб’єкта управління на загрози та небезпеки, за якого державними та недержавними інституціями створюються необхідні та достатні умови для реалізації інформаційних прав людини». [12, c. 138] Сильною стороною наведеного тлумачення є, по-перше, згадка на нерозривний зв’язок ІБ із національною безпекою; по-друге, розуміння того, що ІБ досягається в результаті діяльності певних суб’єктів, серед яких представлений і державний, і недержавний сектори; по-третє, чітко визначається сутність і цілі такої діяльності. Авторам вдалося уникнути вживання лексем «стан», «процес», «захищеність», які превалюють в інших варіантах інтерпретації ключового поняття. Виходячи з цього, виникають усі підстави у подальшому творчо розвивати даний варіант інтерпретації поняття для науково обґрунтованого формування дефініції «інформаційна безпека неповнолітнього».

Висновки. В результаті проведеного дослідження вдалося встановити, що на теперішній час у наукових працях з правових аспектів інформаційної безпеки відсутня релевантна дефініція щодо ІБ неповнолітніх, не зважаючи на значну кількість визначень поняття інформаційної безпеки, в тому числі ІБ особи. З позицій динаміки наукової думки, простежено, що логіка розвитку ідеї в контексті понятійно-категоріального апарату базувалася на русі від родового поняття «безпека особи» до його змін у видових поняттях через додавання атрибутивного компоненту, який конкретизував, про яку саме безпеку йдеться (соціальну, правову, юридичну, інформаційну тощо).

Аналіз одного з авторських варіантів періодизації досліджень в галузі ІБ виявив, що ґрунтовне звернення до інформаційної безпеки особистості завжди знаходилося в тіні проблем ІБ держави і лише віднедавна актуалізувалося повною мірою. Взята до розгляду періодизація, датована 2010-им роком, знайшла свій творчий розвиток, що також відображено у статті. Тож у подальшому при фундаментальному дослідженні ІБ неповнолітніх слід обирати комплексний підхід, який враховує не тільки полісемію, комплексність ключового поняття, а й динаміку поглядів на нього у сучасній правовій науці України.

Література

1. Сурмін Ю. П. Майстерня вченого: Підручник для науковця / Ю. П. Сурмін. – К.: Навчально-методичний центр «Консорціум з удосконалення менеджмент-освіти в Україні», 2006. – 302 с.
2. Линник Г.М. Адміністративно-правове регулювання інформаційної безпеки України : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Г. М. Линник ; Нац. ун-т біоресурсів і природокористування України. – Київ, 2010. – 20 c.
3. Дубенко О. І. Адміністративно-правовий механізм забезпечення безпеки особи : автореф. дис…. канд. юрид. наук : 12. 00.07 / О. І. Дубенко ; Нац. ун-т держ. подат. служби України. – Ірпінь, 2009. – 18 с.
4. Лобода А. М. Правова безпека особи в сучасній українській державі (теоретико-правове дослідження): дис.. канд. юрид. наук : 12.00.01 / А. М. Лобода ; Нац. акад. внутр. справ. – К., 2013. – 198 с.
5. Золотар О. О. Загрози інформаційній безпеці людини / О. О. Золотар // Правова інформатика. – № 2 (442), 2014. – С. 70 – 79
6. Золотар О. Информационная безопасность человека: доктринальные подходы к определению категории [Електронний ресурс] / О. Золотар // SCI-ARTICLE.RU: науч. период. электрон. журн. 2017. № 52 (декабрь). URL: http://sci-article.ru/stat.php?i=1513689444.
7. Золотар О. О. Правові основи інформаційної безпеки людини : автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.07 / О. О. Золотар ; М-во освіти і науки України, Нац. юрид. ун-т імені Ярослава Мудрого. – Х., 2018. – 36 с.

8. Радзієвська О. Г. Правові засади та пріоритети розвитку протидії негативним інформаційним впливам на дітей / О. Г. Радзієвська // Інформація і право, 2017. – № 2 (21). – С. 88-98.

9. Фурашев В. М. Питання законодавчого визначення понятійно-категоріального апарату у сфері інформаційної безпеки / В. М. Фурашев // Інформація і право, 2012. – № 1 (4). – С. 46-55.

10. Сащук Г. М. Безпекові імперативи телевізійного простору України : дис. канд. політ. наук: 23.00.03 / Сащук Г. М. ; Київ. нац. ун-т імені Т. Шевченка, Ін-т журналістики. – К., 2005. – 175 с.

11. Ковальчук В. Н. Забезпечення інформаційної безпеки старшокласників у комп’ютерно-орієнтованому навчальному середовищі : автореф. дис. … канд. пед. наук : 13.00.10 / В. Н. Ковальчук ; Ін-т інформ. технологій і засобів навчання НАПН України. – К., 2011. – 20 с.

12. Попова Т. В., Ліпкан В. А. Стратегічні комунікації: [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан / за заг. ред. В. А. Ліпкана. – К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2016. – 416 с.

ПРОБЛЕМА ИНФОРМАЦИОННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ В ЗЕРКАЛЕ СОВРЕМЕННОЙ ПРАВОВОЙ НАУКИ УКРАИНЫ

         Необходимость формирования целостного представления о правовых основах информационной безопасности несовершеннолетних обусловливает потребность в систематизации имеющихся в нынешнее время научных знаний о ключевом понятии исследования. Рассмотрена и творчески продолжена идея периодизации научной мысли в обозначенной сфере. Представлена логика эволюции взглядов и динамика изменений в подходах к толкованию базового терминологического словосочетания, обозначены перспективы дальнейших исследований.

Ключевые слова: безопасность личности, информационная безопасность несовершеннолетнего, периодизация научных исследований

THE PROBLEM OF INFORMATION SAFETY OF MINORS IN THE MIRROR OF MODERN LEGAL SCIENCE OF UKRAINE

The need to form a holistic view of the legal basis of information safety for minors necessitates the systematization of scientific knowledge about the key concept of the study. Despite the fact that the information safety is relatively new in Ukrainian legal science, it attracts the attention of many scientists. At the present stage, Ukrainian scientists are actively exploring both the phenomenon of information safety itself as a component of national safety and information safety of a person. Some authors are trying to identify certain stages and create a periodization of scientific research in this sphere. The author of this article creatively develops the approach of predecessors and proposes to further highlight two more stages. One of them dates from the period from 2010 to 2013 is characterized by the actualization of the issues of ensuring the right to information, freedom of speech. The current stage, which began in the opinion of the scientist in 2014, is notable for the considerable activity of scientists in connection with the pragmatization of science in the context of the escalation of hybrid wars against Ukraine. The dynamics of the development of the key concept went from interpreting personal safety to concretization by types of safety. Most scientists are trying to determine the information safety of the individual, using the concept of “state of safety” and pointing out the threats and risks. Such an approach has the right to exist. At the same time, this approach leaves no room for representing the role of subjects of informational legal relations and the essence of their activities. As a basis for further research, the author identifies a definition in which information safety is presented as part of national safety, a deliberate, purposeful action of a management entity to eliminate threats and risks to an individual.

Keywords: personal safety, information safety of a minor, periodization of scientific research

кандидат педагогічних наук

Стаття присвячена репрезентації провідних методологічних підходів (гносеології, онтології, аксіології, праксеології) у проекції на епістемологію дослідження інформаційної безпеки неповнолітніх в адміністративному праві. Теоретичні положення підкріплюються конкретними прикладами. Встановлюється роль перелічених підходів у формуванні методологічних засад інформаційної безпеки, окреслюються перспективи подальших розвідок у зазначеному напрямі.

Ключові слова: філософія права, методологія юриспруденції, гносеологія, онтологія, аксіологія, праксеологія, інформаційна безпека неповнолітніх.

Загальна постановка проблеми. Стрімка еволюція комунікаційних відносин людства постійно видозмінюється під впливом новітніх технологій. Ці процеси потребують як наукового осмислення, так і наукового прогнозування, що унеможливлюється без обґрунтування методологічних засад теоретичної і практичної діяльності. Важливість і складність проблеми забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх (ІБН) є ще одним тому підтвердженням.

Аналіз публікацій.  Системність наукової методології детермінує її ієрархію з позицій розподілу на загальнофілософську, загальнонаукову та  методологію окремих наук.

На рівні загальнофілософської методології суттєве значення для вчених-правників цифрової доби відіграють наукові праці  В. Андрущенка [1, 2], в яких розглядаються питання соціальної філософії, розбудови інформаційного суспільства;  В. Будка [3] з філософії науки, Дж. Корнелла [4] щодо особливостей здійснення мета-аналізу, О. Кустовської [5] з методології системного підходу,   В. Онопрієнка [6] щодо методологічних питань наукознавства, Е. Семенюк [7] щодо філософії сучасної науки і техніки , Ю. Сурміна [8-10] з методології наукових досліджень, зокрема здійснення соціального проектування у кризовому суспільстві, застосування теорії систем, В. Чуйка [11], присвячених рефлексії основоположень методології філософії науки та ін.

Загальнонаукова методологія юриспруденції набула свого  сучасного рівня завдяки дослідженням К. Жоля [12] щодо методів наукового пізнання і логіки для юристів, Д. Керимова [13] з методології права, А. Козловського [14, 15] з гносеології права, М. Костицького [16-18], присвячених філософії постмодернізму в праві, позитивізму і нормативізму як методології юриспруденції; Н. Оніщенко [19]  щодо теоретичних проблем правової системи; В. Поповича [20] щодо праксеології та методології розвитку теорії держави і права,  П. Рабіновича [21]  щодо характеристики предмета й методології філософії права; Т. Тарахонича [22] з питань методологічних підходів до правового регулювання, О.  Тихомирова [23] щодо методологічних проблем юридичної компаративістики, А. Фальковського щодо аксіологічного підходу в сучасній юриспруденції [24], Дж. Флетчера [25] з дослідження американського законодавства у глобальному світі, Р. Ципеліуса [26], присвяченої обґрунтуванню юридичної методології та її термінологічного апарату та ін.

Методологія інформаційного права та інформаційної безпеки в контексті адміністративного права  знаходиться на стадії свого становлення. Дослідники у цій галузі спираються на наукові розвідки М. Згуровського [27] з питань правового регулювання у сфері інформаційних правовідносин, В. Ліпкана [28] щодо адміністративно-правових основ забезпечення національної безпеки України,  О. Марценюка [29, 30]  щодо теоретико-методологічних засад інформаційного права в Україні, І. Сопілко [31, 32] щодо засад інформаційної аксіології в контексті формування державної інформаційної політики, В. Цимбалюка щодо методології інформаційного права [33]   та ін.

Попри актуальність проблем методології науки та постійне зростання інтересу науковців до методології інформаційного права й інформаційної безпеки тема методологічних засад інформаційної безпеки неповнолітніх в адміністративному праві ще й досі не знайшла свого монографічного опису.  Виходячи із зазначеного, мета статті полягає у репрезентації методологічних засад інформаційної безпеки неповнолітніх в адміністративному праві.

Виклад основного матеріалу дослідження. Складність дослідження процесів забезпечення інформаційної безпеки, в тому числі щодо неповнолітніх, обумовлена рядом чинників. По-перше, це є принципово нова галузь, яка ще не набула ознак усталеності. Навіть на рівні розуміння семантики ключового терміну  чимало вчених асоціює його лише з техніко-технологічною складовою, не залишаючи місця для гуманітарної компоненти. По-друге, це є галузь, що відзначається надзвичайним динамізмом у своєму розвитку порівняно з класичними галузями права. По-третє, теорія інформаційної безпеки виступає не просто як інтеграція знань в галузі права, політології, кібернетики, соціології,  інших наук, вона характеризується як мультидисциплінарна. При цьому предметні складові цього надінституціонального утворення настільки тісно переплетені, що іноді вкрай важко диференціювати їх галузеві критерії через тісний взаємний вплив. Раціональне розуміння усіх чинників, їх врахування при розробленні державної інформаційної політики, втіленні в процеси правового регулювання і правозастосування в даній сфері можливо лише за наявності чітко визначених методологічних засад.

Аналіз окремих наукових праць з питань інформаційної безпеки [34] засвідчує, що нерідко поняття методології трактується в них у достатньо вузькому сенсі, лише як науки про застосування принципів і методів наукового дослідження. У цьому плані ми повністю консолідуємося з позицією М. Костицького, який наголошує, що «методологія є певним світоглядом, що ґрунтується на науковій теорії чи концепції, крізь призму якого пізнається буття світу, природні та суспільні явища. Трактування методології як вчення про методи наукового пізнання є редукціонізмом, спрощенням, зведенням методології фактично до методики». [18, с.18]

Методологічне осмислення правової дійсності відбувається на підставі пріоритетності або комбінації певних підходів до її пізнання. Розглянемо найбільш вагомі з них.

Гносеологічний підхід. Гносеологія як теорія пізнання є однією з найдавніших та найдинамічніших у філософській науці. Саме на цій ниві відбуваються найбільш гострі зіткнення класичних (критицизм, наукоцентризм, нормативізм, суб‘єктоцентризм, фундаменталізм та ін.) і некласичних теорій (посткритицизм, постмодернізм, постфундаменталізм та ін.).  Даючи визначення гносеології права, А. А. Козловський зазначає, що це є «самостійна філософсько-правова наука, яка саме й покликана розкрити пізнавальну природу права, виявити закономірності правового пізнання як необхідні умови функціонування самого права». [14, с.32] Абсолютизуючи роль гносеології, вчений виводить ряд основних принципів, серед яких найбільш вагомі такі:  «Є Пізнання – є право, немає Пізнання – немає й Права», «Пізнання пронизує всі елементи процесів правоутворення, правотворчості й правореалізації, складає саму їх сутність», «Неефективність – це результат певної недопізнаності норм, це свідчення їх негносеологічності». [14, с.32]  Якщо з першими двома наведеними принципами можна погодитися безперечно, то третій є доволі дискусійним, оскільки простежується тенденція схиляння до нормативізму та апріорі недооцінюється роль правової свідомості та суб‘єктивного фактору в управління й правовій поведінці. Тим не менш, беззаперечним є те, що без теорії пізнання неможлива ані сама правова наука, ані подальше її втілення в юриспруденцію.

З позицій теорії інформаційної безпеки, зокрема в епістемологічному ракурсі дослідження ІБН, ми вбачаємо надзвичайний феномен подвійного контуру:

-                     на першому рівні сам неповнолітній як суб‘єкт інформаційних правовідносин пізнає світ. Цей процес у сучасних умовах відбувається у жорсткому протиборстві бажано суспільних знань, що передаються через формальну та неформальну освіту й виховання (в тому числі через розвивальні медіаресурси), позитивний родинний вплив,  та інформації, яка потенційно може спотворювати несформовану правосвідомість особистості, руйнувати її психологічне й психічне здоров‘я, підштовхувати до крайніх форм залежності (хімічної – алкогольної, наркотичної, токсичної – і нехімічної – азартно-ігрової, комп‘ютерної, релігійної та ін.),   а й іноді – призвести до самогубства. Підкреслюємо, що джерелами пізнання неповнолітнього у сучасних умовах виступають не лише такі традиційні елементи, як книга, слово вчителя, батьків, а здебільшого – медійні ресурси, соціальні мережі, комунікація з однолітками. На перший погляд, цей виділений нами рівень пізнання можна розглядати скоріше предметом педагогічної і психологічної науки, аніж адміністративного права. Проте, якщо йдеться про превентивну функцію стандартизації освіти, попередження адміністративних деліктів, правове регулювання випуску та реалізації інформаційної та медіа-продукції, то тут вже, безсумнівно, сфера правового регулювання. У цьому сенсі аналіз гносеологічних процесів на рівні особистості не повинен залишатися поза межами вчених-правників.

-                     На другому рівні описуваного феномену йдеться про те, як здійснюється процес пізнання ІБН дослідником проблеми: які методологічні підходи застосовуються в якості пріоритетних, який інструментарій використовується в цьому процесі, яким чином формується наукова теорія та якою емпірикою вона підтримується.

Таким чином, вважаємо гносеологічний підхід одним з основних у науковому дослідженні проблем забезпечення ІБН і визначаємо його епістемологічну специфіку.

Онтологічний підхід. Онтологія є одним з фундаментальних розділів філософії права, що спрямована на дослідження та інтерпретацію буття. Ґенеза онтологічної теорії права у працях вчених веде відрахування від початку ХХ ст., постійно трансформуючись в залежності від домінування у філософській науці певних течій.

На думку О. О. Бандури, «предметом власне онтології права є правові відносини, норми й інститути». [35, с.57] В якості аксіоми (і не безпідставно) цим вченим пропонується твердження, що правове буття є частиною буття соціального. [35, с.57] Ключовими елементами даного підходу виступають правова реальність (картина світу права), правосвідомість, правові явища, правові ідеї, правове регулювання, правове життя (в контексті соціальної взаємодії суб‘єктів права), практичний правовий досвід,. Як зазначає О. Г. Данильян, «питання про специфіку правової реальності і онтологічної струк­тури права – основне питання правової онтології, оскільки воно є модифікацією основного питання філософії права. Стосовно права це питання про те, чому існує право як деяке буття, відмінне від ін­ших, і як воно можливе». [36 ]

Безпеково-особистісна компонента даного підходу полягає в тому, що правова реальність є невід‘ємною частиною життя людини як соціальної істоти. Закріплення норм правової поведінки, їх дотримання через формування правової свідомості особистості, зокрема неповнолітньої, виступають запорукою функціонування певного соціуму і самої особи в  умовах безпеки. Тож логічним елементом онтологічної теорії виступає структурування норм права на підставі обґрунтування принципів інформаційної безпеки в контексті її теорії і практики.

Аксіологічний підхід. Відповідно до лексикографічного тлумачення  «Аксіологія (від греч. axios – коштовний і logos – слово, поняття) – філософське вчення про моральні, етичні, культурні та інші цінності, що визначають напрями людської діяльності, мотивацію вчинків. [37, с.29] Виходячи з цього, аксіологічний підхід в методології юриспруденції пропонується розглядати як «загальну стратегію дослідження, що визначає розгляд права крізь призму його відповідності певним цінностям, що можуть забезпечуватись правом та бути його основою». [24, с.8] Дослідники визначають, що базовими категоріями аксіології права виступають: цінність, оцінка, ціннісні орієнтації, правові цінності, цінності права. [24, с.9]

Н. Ткачовою на засадах педагогічної науки запропонована класифікація системи сучасних цінностей, що певною мірою може слугувати міждисциплінарним орієнтиром.  До даної класифікації автор відносить: 1) фундаментальні, базові, наближені до загальнолюдських цінності (життя, людини, добро, зло, справедливість, гуманізм тощо); 2) національні цінності (мова, культура, традиції, національні символи і т. ін.); 3) громадянські цінності (демократичні права й обов‘язки, толерантність, терпимість, повага до традицій інших народів, інформаційна культура тощо); 4) сімейні цінності (любов, взаємна відповідальність, гармонія стосунків і т. ін.); 5) особисті (персональні) цінності (самореалізація, здоров‘я, освіченість, морально-вольові якості, оптимізм, творча активність тощо). [38,  с. 80-82]  Не зважаючи на загальний характер наведеної класифікації, у неї є наукоємкий потенціал для подальшого застосування у дослідженні аксіологічних аспектів забезпечення ІБН.

В межах інформаційного права І. Сопілко пропонує виокремлювати інформаційну аксіологію, що виступає «логічним кроком до формування нової інформаціологічної парадигми». [31, с. 42] Як вважає вчений, саме державна інформаційна політика має виступити в ролі засобу інтеграції цінностей.

З позицій парадигми інформаційної безпеки, у тріаді «особа, суспільства, держава», на наш розсуд, слід диференціювати систему цінностей кожного її елементу, адже на практиці вони рідко співпадають. Єдиним інтегрально-наскрізним елементом тут виступає інформаційна безпека, що сама по собі здатна виступати як цінність для кожної складової зазначеної тріади.  По суті ідеалом нормативізму стала б максимальна повна інтеграція аксіологічних шкал усіх компонентів системи. Проте на теперішній час ця система суттєва розбалансована й потребує значних зусиль органів держави, громадянського суспільства, авторитетних осіб, аби консолідувати (ні в якому разі не уніфікувати!) інформаційно-правові цінності, в тому числі у сфері безпеки.

Щодо окремої особистості аксіологія доволі плідно застосовується педагогами і психологами, зокрема в контексті механізмів інтеріоризації та внутрішнього прийняття особою певних цінностей.  Попри це  на рівні монографічного правового дослідження ще належить встановити, які саме ціннісні орієнтації неповнолітнього слугуватимуть забезпеченню його інформаційної безпеки. Тут принципового значення набуває розуміння, що особистісні цінності охоплюють не тільки позитивні, а й негативні сторони деякого матеріального об‘єкту або явища, які є значущими для певного суб‘єкта. У такому сенсі  індивідуальні аксіологічні шкали можуть вступати у протиріччя із ціннісними орієнтирами суспільства. Дане твердження можна проілюструвати сумнівними цінностями розуміння неповнолітніми авторитету у ситуаціях реального чи віртуального цькування одноліток (так званого «булінгу») або уявної цінності ґаджетів для особи, в якої вже розвинулася комп‘ютерно-ігрова залежність (адикція).    Опертя в правових дослідженнях на здобутки аксіологічних досліджень дотичних наук відкривають суттєві перспективи для розробки адміністративно-правових заходів із забезпечення аутобезпечної правової поведінки в плані збереження власного життя та здоров‘я неповнолітньої особи, і для формування «інформаційного імунітету» особистості, і для протидії інформаційним деліктам з боку цієї категорії осіб.

Перші несміливі кроки на шляху визначення аксіологічного виміру правової безпеки особи зроблені [39], але йдеться про особу загалом, а не про неповнолітню особу конкретно, крім того ніхто не стане оспорювати, що питання інформаційної і правової безпеки не є тотожними. Проте принципово важливим є твердження, що «аксіологічний вимір правової безпеки особистості дозволяє визначити механізм формування пріоритетності й ієрархічності інтересів особи». [39]

Так само на часі визначення інформаційно-безпекової аксіологічної шкали українського суспільства. Вкрай важливим для науки і практики стає аналіз інформаційного простору як своєрідної «аксіосфери», визначення її найбільш впливових домінант. В умовах розпалу інформаційних війн, а внаслідок цього й контрастивного розшарування соціумів та мікросоціумів у межах суспільства це зробити непросто. Проте однією з консолідуючих ідей, яка б мала об‘єднати навіть завзятих опонентів на засадах громадського взаєморозуміння, повинно стати забезпечення інформаційної безпеки дітей. І це б могло стати першим кроком до об‘єднання та зміцнення українського суспільства в цілому.

При розгляді аксіології інформаційної безпеки держави вважаємо слушною пропозицію І. Сопілко щодо тривимірного підходу, в рамках якого виділяється: нормативна політика (ідеї, принципи, методи реалізації державної інформаційної політики, які чітко визначені у чинному законодавстві України), реальна політика й ідеальна (еталонна) політика. [32, с. 94]  Не зважаючи на те, що Конституція України визначає людину найвищою цінністю [40], контент-аналіз основних правових актів у сфері ІБ [41, 42 ] дає підстави стверджувати, що на даному етапі ціннісні пріоритети зосереджені на національній та інформаційній безпеці саме держави. Поодинокі згадки в текстах про особистість скоріше можна трактувати як юридичний штамп, аніж реальну концепцію забезпечення інформаційної безпеки особи. Не принижуючи ролі та значення загальнодержавних заходів, в тому числі щодо зміцнення сектору безпеки й оборони, особливо в часи військового протистояння, тим не менш слід мати на увазі, що спеціальні інформаційні операції спрямовані на послаблення держави саме через ментальність людей, через вплив на їх свідомість і систему цінностей. Недооцінка даного чинника у подальшому може призвести до катастрофічних наслідків.

Підводячи проміжні підсумки, можна зазначити, що дослідження ІБН крізь призму аксіології є доволі перспективним і у подальшому дозволить сформувати струнку логічну систему поглядів, що слугуватиме вдосконаленню чинного законодавства й поліпшенню практики діяльності усіх інституцій держави і громадянського суспільства.

Праксеологічний підгід. Ключовий термін веде походження від гр. praksis, -seos – справа, дія і означає галузь, що вивчає умови і методи ефективної та раціональної людської діяльності. [37, с. 491] Існує й більш деталізована дефініція поняття, за якого праксеологія тлумачиться як «теорія свідомої зміни, перетворення й удосконалення природи, суспільства, людини на основі пізнаних законів і за допомогою різного роду технік і технологій». [43, с.2]  Виходячи з наведених варіантів тлумачення ключового терміну, можна констатувати, що по-перше, праксеологію визначає усвідомлений діяльнісний підхід,   по-друге, їй властивий динамічний характер, що детермінується швидко плинними зовнішніми умовами буття певного суспільства на певному етапі його історичного розвитку; по-третє, вона функціонує як у формі самостійного підходу до досліджень, так і у формі конкретизації результатів досліджень фундаментальної науки для вирішення певних практичних цілей. І насамкінець, праксеологія (навіть у такій гуманітарній сфері, як право) придатна для формалізації, структурування, алгоритмізації наукової інформації.

Підставами для застосування даного підходу при дослідженні інформаційної безпеки слугує те, що феномен ІБ виступає як в ідеальній, так і в матеріальній формі.  Універсальність праксеології полягає у поєднанні когнітивного та інструментального компонентів для досягнення реального результату при втіленні правових ідей у практику. Тож, з одного боку, сюди можна віднести питання юридичної техніки нормотворчості, конструювання та закріплення правової норми, їхню правореалізацію,  з іншого – інструменталізацію (в тому числі за рахунок інформаційно-комунікативних технологій) процесів пізнання правової дійсності та правового регулювання у конкретних юридично значущих ситуаціях.

По суті при цьому підході встановлюється науково обґрунтований комплекс заходів, спрямованих на розв‘язання конкретних завдань в галузі права. На підставі загальних принципів, вироблених гносеологією, онтологією, аксіологією, при застосуванні праксеологічного підходу відбувається трансформація інформації, яка може набувати форм норми закону, приписів,  рекомендацій, інструкцій тощо. Пріоритетом праксеології виступає цілеспрямована й доцільна діяльність, орієнтована на потреби практики. У зв‘язку з цим виникають підстави використання кваліметричних методів, що дозволяють діагностувати й унаочнити практичний ефект від впровадження, ступінь якості, дієвість результатів дослідження.

Специфіка даного підходу передбачає інтеграцію предметних компонентів. Наприклад, запровадження систем батьківського контролю в комп‘ютерній техніці як елемент забезпечення ІБН водночас може розглядатися і як техніко-технологічне завдання, і як питання адміністративної діяльності. При цьому ефективність результату забезпечується лише у поєднанні першої і другої складової.

З точки зору застосування функцій права, праксеологія у найбільшій мірі відкриває перспективи для правотворчої, правозастосовчої, в тому числі забезпечувальної та наглядово-контрольної,  правозахисної, освітньо-наукової діяльності.  

Висновки. Безумовно, в межах однієї наукової статті неможливо охопити усю глибину й розмаїття методологічних підходів у дослідженні інформаційної безпеки неповнолітніх. До центру нашої уваги потрапили найбільш усталені традиційні методологічні концепти. Але й такий аналіз дозволив виявити науковий потенціал філософії права для вирішення завдань забезпечення інформаційної безпеки. Ми усвідомлюємо, що будь-який розподіл по категоріях в межах підходів є доволі умовним, і в науці широко застосовуються синкретичні концепції, в яких поєднується гносеологія та онтологія, аксіологія і праксеологія. У подальшому планується дослідження даної наукової проблеми на підставі системного і трансдисциплінарного підходів, що створить підвалини концептуального оформлення інформаційної безпеки в її інституціональному значенні.

Література

1. Андрущенко В. П. Соціальна філософія : історія, теорія, методологія / В. Андрущенко, Л. Губерський, М. Михальченко. – Вид. 4-те, випр. та допов. – К.: Юрінком Інтер, 2016. – 551 с.
2. Філософія. Природа, проблематика, класичні розділи: Навч. посібн. / В. П. Андрущенко, Г. І. Волинка, А. Г. Мозгова та ін.; [за ред. Г. І. Волинки]. – К. : Каравела, 2009. – 463 с.
3. Будко В. В. Философия науки / В. В. Будко. – Харьков : Консум, 2005. – 268 с.
4. Cornell, J. E. & Mulrow, C. D. (1999). Meta-analysis. In: H. J. Adèr & G. J. Mellenbergh (Eds). Research Methodology in the social, behavioral and life sciences (pp. 285–323). London: Sage.
5. Кустовська О.В. Методологія системного підходу та наукових досліджень: Курс лекцій / Кустовська О.В. – Тернопіль: Економічна думка, 2005. – 124 с
6. Методологические вопросы науковедения / Под ред. В. И. Оноприенко. – К. : УкрИНТЭИ, 2001. – 323 с.
7. Семенюк Е. П. Філософія сучасної науки і техніки / Е. П. Семенюк, В. П. Мельник. – Львів : Світ, 2006. – 152 с.
8. Сурмін Ю. Майстерня вченого: Підручник для науковця: К.: навчально-методичний центр «Консорціум з удосконалення менеджмент-освіти в Україні», 2006. – 302 с.
9. Сурмін Ю. П. Социальное проектирование в кризисном обществе: методологический аспект / Ю. П. Сурмін // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. – 2014. – № 3. – С. 5-18.
10. Сурмін Ю. П. Стан, методологічні проблеми та концептуальні засади розвитку наукових досліджень державного управління в Україні / Ю. П. Сурмін // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. – 2011. – Вип. 2. – С. 34-43.
11. Чуйко В. Л. Рефлексія основоположень методології філософії науки / В. Л. Чуйко. – К. : Центр практичної філософії, 2000.
12. Жоль К.К. Методы научного познания и логика (для юристов): Учебное пособие. – К.: Атика, 2001. – 288 с.
13. Керимов Д. А. Методология права (предмет, функции, проблемы философии права). – 2-е изд. . – М.: Аванта+. – 2001. – 560 с.
14. Козловський А. А. Гносеологічні принципи права / А. А. Козловський // Проблеми філософії права. – 2005. – № 1-2. – С. 32-44.
15. Козловський А. А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права. – Чернівці: Рута, 1999. – 295 с.
16. Костицький М. Філософські та психологічні проблеми юриспруденції: Вибрані наукові праці. – Чернівці: Рута, 2008. – 560 с.
17. Костицький М. В. Позитивізм як методологія юриспруденції / М. В. Костицький // Філософські та методологічні проблеми права. – 2014. – № 2. – С. 16-35.
18. Костицький М. В. Нормативізм як методологія юриспруденції / М. В. Костицький // Філософські та методологічні проблеми права. – 2016. – № 1. – С. 18-30.
19. Оніщенко Н.М. Правова система: проблеми теорії: Монографія. / Н.М. Оніщенко. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. – 352 с.
20. Попович В. М. Теорія держави і права: концепція, праксеологія та методологія розвитку / В. М. Попович ; М-во освіти і науки України, ДНВХ «Київ. нац. екон. ун-т ім. В. Гетьмана. – К.: Юрінком Інтер, 2015. – 382 с.
21. Рабінович П. М. Наука філософії права: до характеристики предмета й методології / П. М. Рабінович // Проблеми філософії права, 2003. – Т.1. – С. 22-26.
22. Тарахонич Т.І. Методологічні підходи та принципи дослідження правового регулювання / Т.І. Тарахонич // Часопис Київського університету права, 2015. – № 3. – С. 15–19.
23. Тихомиров А.Д. Юридическая компаративистика: философские, теоретические и методологические проблемы: Монография. – К.: Знання, 2005. – 384 с.
24. Фальковський А. О. Аксіологічний підхід в методології сучасної юриспруденції [Текст] : автореферат дис. … канд. юрид. наук: 12.00.12  / А. О. Фальковський. – Одеса: Нац. ун-т «Одеська юридична академія». – 2011. – 19 с.
25. Fletcher J.P., Sheppard S. American Law in a Global Context. The Basics. – Oxford: Oxford Univ.Press, 2005. – 696 p.
26. Циппеліус Р. Юридична методологія /Переклад, адаптація, приклади з права України і список термінів Р.Корнута. – К.: Реферат, 2004.
27. Згуровський М. З. Розвиток інформаційного суспільства в Україні : Правове регулювання у сфері інформаційних відносин / Згуровський М. З., Родіонов М. К., Жиляєв І. Б. – К. : НТТУ „КПІ”, 2006. – 542 с.
28. Ліпкан В. А. Адміністративно-правові основи забезпечення національної безпеки України [Текст]: дис … д-ра юрид. наук: 12.00.07 / В. А. Ліпкан. – К.: Київ. Київ. нац. ун-т внутр. справ, 2008. – 397 с.
29. Марценюк О. Г. Теоретико-методологічні засади інформаційного права: реалізація права на інформацію [Текст]: дис. .. канд. юрид наук: 12.00.07 / О. Г. Марценюк. – К.: Київ. нац. ун-т внутр. справ, 2009. – 224 с.
30. Теоретико-методологічні засади інформаційного права України : реалізація права на інформацію : монографія / [О.В. Копан, О.Г. Марценюк]. – К. : “МП Леся”, 2013. – 236 с.
31. Сопілко І. Засади інформаційної аксіології в контексті формування державної інформаційної політики / І. Сопілко // Підприємництво, господарство і право, 2013. – № 9. – С. 42-47.
32. Сопилко И. Н. Особенности информационной аксиологии в условиях формирования информационной цивилизации / И. Н. Сопилко // Lex Russica, 2015. – № 6 (СІІІ)  с.90 – 96.
33. Цимбалюк В. С. Методологія інформаційного права як комплексної галузі юридичної науки (засадничі, принципові положення) / В. С. Цимбалюк // Правова інформатика, 2007. – № 3. – С. 4—51.
34. Захаренко К. В. Категорія інформаційної безпеки у вітчизняному філософсько-політологічному дискурсі / К. В. Захаренко // Гуманітарний вісник ЗДІА, 2018. – Вип. 72. – С. 44-52.
35. Бандура О. О. Онтологія права як складова філософії права (деякі міркування) / О. О. Бандура // Філософські та методологічні проблеми права. – 2016. – № 2 (12)ю – С. 55-66.
36.  Данильян О. Г. Філософія права. [Електронний ресурс] / О. Г. Данильян // http://uristinfo.net/uchebnye-materialy/275-filosofija-prava-og-daniljan-/8722-tema-8-pravova-ontologija-priroda-i-struktura-prava.html
37.  Новий словник іншомовних слів: близько 40 000 сл. і словосполучень / Л. І. Шевченко, О. І. Ніка, О. І. Хом‘як, А. А. Дем‘янюк; за ред. Л. І. Шевченко. – К. : Арій, 2008. – 672 с.
38.  Ткачова Н. О. Аксіологічні засади педагогічного процесу в сучасних загальноосвітніх навчальних закладах [Текст] : дис. … д-ра пед. наук : 13.00.01 / Н. О. Ткачова. – Луганськ, 2006.  -
39.  Лобода А. Правова безпека особи: аксіологічний вимір / А. Лобода // http://pgp-journal.kiev.ua/archive/2012/12_2012.pdf#page=26
40. Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року (редакція від 30.09.2016)  // Відомості Верховної Ради України, 2016. – № 28. – Ст. 532.
41. Закон України «Про Національну безпеку» від 21.06.2018 // http://zakon.rada.gov.ua/laws/main/2469-19
42.  Указ Президента України від 25 лютого 2017 року № 47/2017 «Про рішення Ради Національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2016 року «Про доктрину інформаційної безпеки України» // https://www.president.gov.ua/documents/472017-21374
43.   Праксиология : хрест. – М.: ГУП ЦПП, 1997. – 180 с.

МЕТОДОЛОГИЧЕСКИЕ ОСНОВЫ ИССЛЕДОВАНИЯ ИНФОРМАЦИОННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ В АДМИНИСТРАТИВНОМ ПРАВЕ

         Статья посвящена репрезентации ведущих методологических подходов (гносеологии, онтологии, аксиологии, праксиологии) в проекции на эпистемологию исследования информационной безопасности несовершеннолетних в административном праве. Теоретические положения подкрепляются конкретными примерами. Устанавливается роль перечисленных подходов в формировании методологических основ информационной безопасности, обозначаются перспективы дальнейших исследований в указанном направлении.

Ключевые слова: философия права, методология юриспруденции, гносеология, онтология, аксиология, праксиология, информационная безопасность несовершеннолетних.

METHODOLOGICAL BASES OF RESEARCH OF INFORMATION SAFETY OF MINORS IN ADMINISTRATIVE LAW

The processes of rapid evolution in the field of communication require their own scientific understanding. In this regard, the creation and further development of the theory of information security cannot do without a methodological justification. The author of the article argues that this theory is based on a three-tier model: general philosophical methodology, general scientific methodology and methodology of a specific legal science. The scientist adheres to the views that the methodology is a certain worldview, which is based on a scientific theory or concept, through the prism of which knowledge and reflection of legal reality takes place. Understanding the methodology in the meaning of the science of methods is too narrow and superficial. The author’s attention is drawn to four main fundamental methodological approaches: gnoseology, ontology, axiology, and praxeology. In analyzing the theory of knowledge (gnoseology) within the framework of information safety of minors, he notes a peculiar specificity. The teenager is formed as a person in the process of confrontation of positive and negative information acting on him. This provision is fundamentally important for not only teachers and psychologists, but also for lawyers, whose task in the process of legal regulation is to minimize or neutralize the negative and facilitate the flow of information that forms the legal conscience and creates the desired patterns of legal behavior. The second level of knowledge is the activity of a scientist studying the problems of information security. When choosing an ontological approach, the researcher analyzes the categories of legal reality, legal awareness, legal ideas, legal regulation and practical experience. The article reveals the significant potential of information security axiology. The problem lies in the fact that on the axis “person, society, state” the category of values is treated in each case in its own way. The only integral value is information security itself. Content analysis of legal acts in the field of information security of Ukraine allowed establishing the priority of the state in this concept. Information safety of an individual, especially a minor, is practically neglected.  Consequently, the legislative and executive authorities need to increase attention to this problem and eliminate gaps in the legal framework. The researcher also demonstrates the possibility of using praxeology to translate scientific research in the field of information safety of minors into a practical plane. He notes that in a scientific study, as a rule, not one methodological approach is used, but their combination. In the future, the author plans to explore trends in the use of previously unexamined approaches.

Keywords: philosophy of law, methodology of jurisprudence, gnoseology, ontology, axiology, praxeology, information safety of minors.

Топчій Оксана Василівна,

кандидат педагогічних наук

Нагальність проблем забезпечення інформаційної безпеки, зокрема щодо неповнолітніх, зумовила актуалізацію теоретичного розгляду питань взаємодії органів виконавчої влади з інститутами громадянського суспільства. У статті досліджується інституціональний феномен взаємодії, її характеристики, механізм реалізації. Теоретичні відомості підкріплюються аналізом документів та аналізом подій, відображених на офіційних сайтах міністерств та окремих громадських організацій. На підставі цього узагальнені причини недоліків, подолання яких дозволить суттєво змінити на краще існуючу ситуацію у сфері забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх.

Ключові слова: взаємодія органів виконавчої влади з громадянським суспільством; суб‘єкти забезпечення інформаційної безпеки; інформаційна безпека неповнолітніх.

Загальна постановка проблеми. Масштабність завдання із забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх (ІБН) зумовлює комплексний характер вирішення проблеми. Одним з головних аспектів в цьому комплексі полягає у поєднанні зусиль органів виконавчої влади та інститутів громадянського суспільства.

Аналіз публікацій. Взаємодія органів державної влади та громадянського суспільства не є новою у правовій і політичній науці, в тому числі у сфері національної інформаційної безпеки. Цьому питанню було присвячена низка публікацій і дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата юридичних наук В. І. Гурковського [1,2]. Участь недержавних суб‘єктів у здійсненні державного управління інформаційною сферою досліджував Ю. П. Бурило [3]; інститути громадянського суспільства в системі інформаційної безпеки України стали об‘єктом уваги А. А. Головки [4];  адміністративно-правова діяльність недержавних органів та організацій як структурних елементів системи забезпечення інформаційної безпеки вивчалася Ю. П. Лісовською [5]; процеси управління інтерактивними соціальними комунікаціями в умовах розвитку інформаційного суспільства стали темою монографії А. М. Пелещишина [6];  інститути громадянського суспільства як засіб реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України розглядалися у відповідній статті О. О. Поляруша [7]; система взаємодії державної влади і громадянського суспільства деталізовано описана в монографії О. П. Якубовського [8] та в наукових працях інших вчених. Про наявність певних усталених поглядів в науці свідчить і поява навчального посібника, співзвучного за тематикою останній монографії [9].

Існує ряд наукових досліджень щодо питань взаємодії державних органів і громадських організації при профілактиці девіантної, деліквентної поведінки неповнолітніх. Зокрема, слід зазначити наукові статті А. Ю. Дзюби [10], К. О. Дуванської [11], А. Канатбека [12 ], Д. О. Ніколенка [13], Ю. М. Харука [14] та ін.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Не зважаючи на високий ступінь розробки окремих аспектів проблеми, в тому числі з метою попередження правопорушень серед неповнолітніх, питання щодо механізму забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх у зазначеному ракурсі залишилося висвітленим недостатньо. У зв‘язку з цим виникає потреба в дослідженні існуючого стану взаємодії органів виконавчої влади між собою та з інститутами громадянського суспільства у вказаній сфері, що і являє мету статті.

Виклад основного матеріалу дослідження.

Один з ключових термінів даної статті – взаємодія – набув усталеності в теорії управління та юридичній практиці. У загальномовному контексті він тлумачиться як «взаємний зв‘язок між предметами у дії, а також погоджена дія між ким-, чим-небудь» [15, с.85] Відштовхуючись від лінгвістичного тлумачення, В. І. Гурковський щодо сфери управління пропонує розглядати взаємодію, як «взаємну узгоджену дію двох чи більше суб‘єктів для досягнення спільної мети» [1, с.10] Безумовно, наведена дефініція відзначається надзвичайною лаконічністю, попри це вона передає квінтесенцію ключового поняття через діяльнісний підхід. Дещо інакше це поняття трактується в іншому джерелі, в якому взаємодія розглядається як “процес взаємного впливу елементів один на одного, найбільш загальна, універсальна форма руху і розвитку”, він «є основою трансформації політичної системи України, котра, як будь-яка система дії, базується на тому, що дії одного соціального суб’єкта орієнтовані на дії іншого соціального суб’єкта.»   [16,  с.8, 9 ]  У наведеній дефініції опертя робиться на сугестивний ефект явища та його динамічність, що характеризує предмет дослідження з ще з одного боку.

У концентрованому вигляді методологічні засади взаємодії органів влади і громадянського суспільства доволі точно представлені М. А. Бойчуком, який зазначає: «Правове поле держави й правове поле громадянського суспільства не суперечать одне одному, а навпаки, завдяки синергетичним закономірностям інтегруються у цілісність – тому потребують більш-менш рівномірного розподілу влади як субстрату, що наповнює загальноправовий простір соціального організму будь-якої країни». [17, с.6]

За нашими спостереженнями, взаємодія органів влади з інститутами громадянського суспільства як інституціональний феномен передбачає:

• відмову з боку держави від патерналізму, бачення в громадськості партнера;
• переорієнтацію з жорсткого унормування з пріоритетом державництва на гнучкі антропоцентричні моделі, побудовані на системі цінностей та аксіологічних шкалах;
• наявність у всіх учасників процесу спільних цілей і консенсусу у поглядах на шляхи їх досягнення з орієнтацією на соціальний прогрес;
• чітку функціональну визначеність та розподіл обов‘язків по горизонталі;
• усталеність контактів між суб‘єктами взаємодії на засадах взаємоповаги і взаємодовіри;
• дієвість механізму комунікаційного дво- і багатостороннього зв‘язку як через безпосередню участь, прямий контакт, так і через електронне урядування;
• узгодженість у спільній діяльності тощо.

На підставі аналізу наукових праць доходимо висновку, що взаємодія органів влади з інститутами громадянського суспільства характеризується:

• відсутністю ієрархії з визнанням лідерства, наявністю усіх ознак демократичного суспільства;
• мінімізацією стихійних проявів активності, переведенням їх в організоване, науково обґрунтоване русло;
• домінуванням взаємної координації зусиль над класичним, в тому числі авторитарним управлінням із жорсткою субординацією;
• можливістю обопільного прийняття рішень і взаємною відповідальністю за їх виконання;
• психологічним налаштуванням на співпрацю;
• здатністю до трансформацій в умовах швидкоплинних соціально-політичних змін.

Механізм взаємодії органів влади з інститутами громадянського суспільства, насамперед, за нашим уявленням, ґрунтується на:

• диверсифікації застарілих форм і методів управління на сучасні інноваційні методики інформаційної доби;
• участі представників громадськості в управлінській діяльності, зокрема через представництво в громадських радах, консультативно-дорадчих органах при органах влади, виступи активістів на громадських слуханнях;
• ефективній комунікації учасників взаємодії в формі діалогу і полілогу, як в реальній, так і віртуальній площині для вичерпної взаємної поінформованості та координації дій;
• поширенні громадського моніторингу, громадської експертизи і громадського контролю на всі відкриті сфери інформаційної діяльності;
• оперативного реагування на загрози і ризики, їх мінімізації або ліквідації.

При стратегічному плануванні цілей взаємодії органів влади з інститутами громадянського суспільства та подальшому розвитку цих взаємовідносин передбачається переростання взаємодії у повноцінне соціальне партнерство, в якому в контексті національних інтересів збалансовані інтереси особи, суспільства і держави.

Актуалізація питань взаємодії органів влади та інститутів громадянського суспільства у сфері інформаційних відносин, насамперед, інформаційної безпеки, на сучасному етапі, на наш погляд, викликана низкою чинників, зокрема: 1) необхідністю встановлення належного балансу на дихотомічній осі «влада – суспільство» з метою подальшої розбудови України як соціальної та суверенної держави, втіленням принципів народовладдя, що закріплено Конституцією України [18]; 2) складнощами і національною специфікою становлення інформаційного суспільства з перспективою його переростання у суспільство знань; 3) завданнями збереження автентичності, самобутності української нації в умовах глобалізації з одночасною орієнтацією на роль України як повноцінного учасника інформаційних відносин в процесі євроінтеграції, конгломерації з прогресивною світовою спільнотою; 4)  повноцінним використанням усіх механізмів протистояння інформаційній агресії не дружніх до України держав в умовах  ескалації гібридної війни; 5) ефективним захистом прийдешніх поколінь від інформаційних загроз і ризиків.

У парадигмі забезпечення інформаційної безпеки увага консолідованих суб‘єктів  має бути зосереджена на захисті права громадянина на інформацію, спільному моніторингу проявів інформаційних загроз і ризиків і вжиття заходів щодо їх ліквідації або мінімізації, колективній розробці  пропозицій щодо удосконалення законодавства, участі представників громадськості у нормотворчій діяльності, спільному проведенні заходів, в тому числі з метою превенції інформаційних правопорушень.

Після розгляду теоретичних засад організації взаємодії органів влади та інститутів громадянського суспільства переходимо до аналізу стану цієї діяльності на сучасному етапі в аспекті забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх. Методика його здійснення передбачає застосування методів:

конкретизації – для встановлення кола суб‘єктів, що беруть участь у взаємодії;

аналізу документів – з метою вияву ступеню відображення у нормативних актах центральних органів виконавчої влади питань взаємодії у досліджуваному ракурсі як на рівні уповноважених підрозділів одного органу, на міжвідомчому рівні, так і з позицій координації діяльності органів виконавчої влади з громадськістю;

контент-аналізу – з ціллю встановлення концептуальних пріоритетів діяльності суб‘єктів забезпечення ІБН;

івент-аналізу (аналізу подій) – для аргументації теоретичних висновків на підставі емпіричних даних щодо проведення спільних заходів центральних органів виконавчої влади та громадськості;

індукції і дедукції, які дозволяють встановити поточний стан справ і вийти на наукове прогнозування подальшого розвитку тенденцій у досліджуваній галузі;

синтезу – при формуванні висновків проведення дослідження.

За відсутності в Україні консолідованого інформаційного законодавства, окремого закону, яким би регулювалися питання інформаційних правовідносин щодо такої особливої категорії, як неповнолітні, науковцю залишається реконструювати за окремо взятими нормативно-правовими актами, які саме органи виконавчої влади і в якій частині відповідають за забезпечення ІБН. За нашими спостереженнями, це коло є доволі широким в залежності від ракурсу діяльності та функціональних підходів. Тож до центральних органів виконавчої влади, які уповноважені здійснювати нормотворчу, правозастосовчу,  правоохоронну, профілактичну, контрольно-наглядову, аналітичну функції в галузі інформаційної безпеки неповнолітніх, можна віднести: Кабінет Міністрів України, а також Міністерство внутрішніх справ України, зокрема Національну поліцію України, Міністерство інформаційної політики України, Міністерство культури України, Міністерство молоді та спорту України, Міністерство освіти і науки України,  Міністерство охорони здоров‘я, Міністерство соціальної політики України, Міністерство юстиції України. По деяких окремих аспектах питання владні повноваження притаманні Міністерству оборони України. Цілком логічно, що відносно особливого суб‘єкта інформаційних правовідносин, яким є неповнолітня особа, провідна роль у забезпеченні інформаційної безпеки належить Міністерству освіти і науки.  Питання діяльності зазначеного органу у досліджуваній сфері є доволі ґрунтовними, а тому потребують окремого вивчення.

Стосовно місцевих органів виконавчої влади можна зазначити, що їх роль у забезпеченні ІБН є доволі специфічною, проте це не означає, що вони не залучаються до подібної діяльності.

Щодо представництва та функцій громадянського суспільства, то тут, виходячи зі специфіки теми статті, ми спираємося на визначення, запропоноване О. О. Полярушем, який вважає, що «громадянське суспільство – це система забезпечення життєдіяльності соціальної, соціокультурної та духовної сфер, їх відтворення й передання цінностей від покоління до покоління» [7, с. 63] Не вступаючи в дискусію щодо статики й динаміки системи цінностей, їх змісту, тим не менш, беремо до уваги тезу про систему забезпечення життєдіяльності у певних сферах.

В якості інститутів громадянського суспільства, що безпосередньо виступають суб‘єктами у досліджуваній сфері інформаційних відносин, виділяємо:

• громадські об‘єднання, що діють в рамках відповідного Закону України [19], в тому числі правозахисні, жіночі й молодіжні організації, батьківські комітети;
• недержавні аналітичні центри,
• професійні об‘єднання фахівців в галузі інформаційно-комунікативних технологій, адміністративного та інформаційного права, медіакультури і медіаосвіти, соціальної та вікової психології;
• благодійні організації, які фінансують проведення досліджень в галузі захисту прав дітей;
• ЗМІ та медіаресурси.

В якості окремих індивідуальних суб‘єктів, участь яких бажана у справі забезпечення ІБН, розглядаємо авторитетних не заангажованих  громадських діячів, блогерів та інформаційних волонтерів. Принагідно зазначимо, що виділення останньої категорії в якості суб‘єкта інформаційних правовідносин належить В. І. Ліпкану [20], який увів до наукового обігу поняття інформаційного волонтерства і детально розглянув правову природу його феномена. До перелічених у статті функцій інформаційних волонтерів додамо, що вони б змогли відіграти суттєву роль у виявленні шкідливої для неповнолітніх інформації, фактів порушення інформаційних безпеки дітей, своєчасно інформувати про це компетентні органи.

Незрозуміле, на перший погляд, включення до переліку представників громадянського суспільства, які бажані для участі в забезпеченні інформаційної безпеки неповнолітніх, блогерів ґрунтується на результатах соціологічного опитування щодо виявлення осіб, здатних вплинути на підвищення цифрової культури та зниження онлайн агресії [21] Виявилося, що в уявленні людей старшого покоління фігурують законодавці. Юнацтво у своїх відповідях віддавало перевагу блогерам і ЗМІ.

Аналіз документів засвідчив, що на нормативному рівні взаємодія з інститутами громадянського суспільства закріплена у кожному з положень про відповідне міністерство. Так, підпункт 6 пункту 5 «Положення про Міністерство освіти і науки України» закріплює, що МОН в межах повноважень, закріплених законом, забезпечує «залучення громадян до участі в управлінні державними справами, ефективну взаємодію з інститутами громадянського суспільства, здійснення громадського контролю за діяльністю МОН, врахування громадської думки під час формування та реалізації державної політики у сферах, що належать до компетенції МОН» [22]

Так само пункт 8 «Положення про Міністерства внутрішніх справ України» встановлює, що «МВС у процесі виконання покладених на нього завдань взаємодіє в установленому порядку з іншими державними органами, допоміжними органами і службами, утвореними Президентом України, тимчасовими консультативними, дорадчими та іншими допоміжними органами, утвореними Кабінетом Міністрів України, органами місцевого самоврядування, об‘єднаннями громадян, громадськими спілками, профспілками та організаціями роботодавців, відповідними органами іноземних держав і міжнародних організацій, а також з підприємствами, установами та організаціями». [23]

Приблизно у такому ж контексті надаються юридичні формули щодо здійснення тим чи іншим міністерством взаємодії з інститутами громадянського суспільства. Не важко помітити, що у цитованих фрагментах згадуються здебільшого колективні суб‘єкти і спостерігається недооцінка суб‘єктів індивідуальних. По суті це є усталеною тенденцією, яка має віднайти свої пояснення з боку теоретиків права.

Другою особливістю текстів положень про кожен із зазначених вище центральних органів виконавчої влади є відсутність жодної згадки про інформаційну безпеку особистості загалом, не то що про інформаційну безпеку неповнолітніх. Поодинокі згадки в нормативних актах про інформаційну безпеку пов‘язані із врегулюванням питань діяльності в межах дотримання державної таємниці. Виняток становить «Положення про  Міністерство інформаційної політики» [24], де пунктом 1 згідно із постановою Кабінету Міністрів № 127 від 01.03.2017 [25] дане міністерство визнається «головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах інформаційного суверенітету України, державного іномовлення та інформаційної безпеки». Принагідно помітимо, що доповнення зазначеного тексту поняттям інформаційної безпеки відбулося лише через два роки після затвердження Положення. Це є свідченням того, що мислення нормопроектантів не є безпекоцентричним. Проте динаміка змін, свідчить, що трансформація цього мислення все ж таки відбувається. Залишається очікувати, що у подальшому норми щодо забезпечення центральними органами виконавчої влади інформаційної безпеки, в тому числі щодо неповнолітніх, з‘являться також і в положеннях про інші міністерства.

На офіційному сайті Міністерства інформаційної політики України зазначається, що дане міністерство співпрацює з рядом громадських організацій, таких як : «Інститут інформаційної безпеки», «Промоут Юкрейн», «Разом», «Безпека та взаємодія в Україні», «Трансперенсі Інтернешнл Україна». Серед інших інститутів громадянського суспільства, з якими взаємодіє МІП вказується Національна академія державного управління при Президентові України, Міжнародний культурний арабський центр в Україні, Світовий конгрес українців, Асоціація європейських журналістів, Державна служба України з надзвичайних ситуацій та оператори телекомунікацій України, Благодійний фонд «Ексте Фонд». [26] На сайті постійно розміщуються висновки щодо результатів громадських експертиз, публічного громадського обговорення проектів нормативних документів тощо. Разом з тим, проведений нами аналіз доступних для розгляду матеріалів, репрезентованих на сайті МІП, засвідчив, що питання інформаційної безпеки неповнолітніх та взаємодія у цьому напрямі з громадськістю знаходяться на далекій периферійній частині діяльності міністерства.

Результати івент-аналізу (аналізу подій), представлених на офіційних сайтах міністерств, щодо співпраці центральних органів виконавчої влади між собою, а також з інститутами громадянського суспільства у досліджуваному питанні також є невтішним. Звісно, що така робота  проводиться, проте вона належним чином не оприлюднюється. Наприклад, моніторинг стрічки новин МОН України за період з 2015 року виявив, що відомості щодо реалізації заходів у сфері інформаційної безпеки неповнолітніх з‘являються в середньому раз на 4-6 місяців. І то йдеться не про взаємодію, а про  діяльність самого міністерства.

Часто заходи, які збираються запроваджувати, набагато відстають від масштабів розростання загроз в реальності. Наприклад, 27 червня 2018 р. на сайті МОН з‘явилося повідомлення про проведення спільного засідання Міністерства освіти за участю Міністерства соціальної політики, Міністерства молоді та спорту, громадських діячів щодо відпрацювання плану заходів з протидії булінгу в закладах освіти.  [27] У рішенні наради було передбачено залучення представників громадськості для організації за цією тематикою тренінгів для вчителів шкіл. Ніхто не заперечує необхідності подібних заходів, проте це не повинно стати поодинокими подіями. Робота має вестися системно, широкомасштабно і постійно, мати випереджальний характер й належним чином висвітлюватися не тільки на сайті міністерства, а й у ЗМІ.

Принагідно помітимо, що недооцінка значення репрезентації матеріалів щодо взаємодії органів влади і громадських організацій властива й останнім. В якості аргументу продемонструємо аналіз контенту, розміщеного на сайті широко відомої громадської організації «Ла Страда-Україна», яка багато працює в напрямі захисту прав дітей та жінок. [28] На сайті передбачено віконце для зворотного зв‘язку із відвідувачами з можливістю повідомлення про факти інформаційного насильства, пропаганду дитячої проституції, торгівлі дітьми тощо. Разом з тим, більш детальний розгляд виявив, що анонси подій, пов‘язаних з діяльністю організації, на головній сторінці датуються жовтнем 2016 р. В якості новин – квітень 2017 р.: проголошено початок роботи з інтернатними закладами. При посиланні на законодавчу базу містяться акти, що вже втратили свою чинність. Аналіз узагальнення результатів повідомлень на гарячу лінію організації представлений чомусь лише за 2011 і 2014 рік. Подібний підхід не тільки значною мірою нівелює усі масштаби діяльності організації, шкодить її іміджу, а й спотворює уявлення про неї і як партнера органів влади, і як авторитетного учасника правозахисних процесів.

У зв‘язку з вище зазначеним виникає потреба з‘ясувати основні причини, що перешкоджають повноцінній реалізації взаємодії органів виконавчої влади із інститутами громадянського суспільства у досліджуваній сфері. До них ми можемо віднести:

• Відсутність консолідації суспільства у вирішенні проблем інформаційної безпеки неповнолітніх у зв‘язку з несформованістю чітко визначеної державної інформаційної політики у даній галузі, домінуванням гасел та юридичних штампів над алгоритмами дій;
• Недооцінку наслідків реалізації інформаційних ризиків та загроз, спрямованих на особистість;
• Брак системності,  наступальності та випереджального характеру діяльності суб‘єктів взаємодії;
• Надмірне захоплення технічною стороною інформаційної безпеки, куди, зазвичай, представники громадськості не допускаються внаслідок обмежень, пов‘язаних з державною таємницею;
• Недостатню кількість фахівців, які комплексно займаються проблемами забезпечення ІБН;
• Неналежне поінформування широкої спільноти про результати діяльності та перспективи її подальшого вдосконалення.

Звісно, даний перелік може бути суттєво збільшений, проте і в такому вигляді він свідчить про те, що стан взаємодії органів виконавчої влади з інститутами громадянського суспільства у забезпеченні інформаційної безпеки неповнолітніх є таким, що потребує суттєвого вдосконалення. Якщо на даному етапі не будуть переглянуті існуючи підходи, то у подальшому це може перерости у масштабну соціальну проблему, розв‘язання якої потребуватиме значно більших зусиль і ресурсів.

Висновки. Проведене дослідження дозволило конкретизувати чинники актуалізації взаємодії центральних органів виконавчої влади з інститутами громадянського суспільства в інформаційній сфері, зокрема інформаційної безпеки неповнолітніх. Охарактеризований інституціональний феномен взаємодії, надані його характеристики, описаний модельний механізм співпраці. В результаті застосування визначених у статті методів вдалося не тільки встановити закріплення у нормативних актах необхідності реалізації взаємодії, а й реальні поодинокі прояви даної діяльності. З‘ясовано, що за умови подальшого тривання дії факторів, що перешкоджають  повноцінній реалізації взаємодії органів виконавчої влади із громадськістю у сфері забезпечення ІБН, можна прогнозувати ескалацію негативних для України наслідків.

Література

1. Гурковський В. Взаємовідносини органів державної влади у сфері забезпечення інформаційної безпеки України: організаційно-правові питання / В. Гурковський // Вісник УАДУ : наук. журн. – 2002. – № 3. – С. 27–32.
2. Гурковський В. І. Організаційно-правові питання взаємодії органів державної влади у сфері національної інформаційної безпеки: автореф. дис. … канд. наук з державного управління: 25.00.02  / В. І. Гурковський ; Нац. академія держ. управління при Президентові України. – К., 2004. – 23 с.
3. Бурило Ю. П. Участь недержавних суб’єктів у здійсненні державного управління інформаційною сферою // Правова інформатика. – 2007. – № 4. – С. 34 – 39.
4. Головка А. А. Інститути громадянського суспільства в системі інформаційної безпеки України / А. А. Головка // Вісник НТТУ «КПІ». Політологія. Соціологія. Право. – 2015. -  Вип. 3/4 (27/28). – С. 13-16.
5. Лісовська Ю. П. Адміністративно-правова діяльність недержавних органів та організацій як структурних елементів системи забезпечення інформаційної безпеки // Наукові праці МАУП, 2014. – вип. 2 (41). – С. 108-113.
6. Пелещишин А. М. Процеси управління інтерактивними соціальними комунікаціями в умовах розвитку інформаційного суспільства : монографія / А. М. Пелещишин, Ю. О. Сєров, О. Л. Березко [та ін.] ; за ред. А. М. Пелещишина. – Л. : Вид-во Львівської політехніки, 2012. – 368 с.
7. Поляруш О. О. Інститути громадянського суспільства як засіб реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України / О. О. Поляруш // Інформація і право. — № 1(1). — 2011. — С. 66-68.
8. Якубовський О. П. Державна влада і громадянське суспільство: система взаємодії : монографія / О. П. Якубовський, Т. О. Бутирська. – Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2004. – 196 с.
9. Взаємодія органів державної влади та громадянського суспільства [Текст] : навч. посіб. / Ю. П. Сурмін, А. М. Михненко, Т. П. Крушельницька [та ін.] ; за наук. ред. Ю. П. Сурміна, А. М. Михненка ; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України, Ін-т пробл. держ. упр. та місц. самоврядування. – К. : НАДУ, 2011. – 387 с.
10. Дзюба А. Ю. Проблеми взаємодії державних органів влади з громадськістю у запобіганні злочинності неповнолітніх в Україні / А. Ю. Дзюба // Питання боротьби зі злочинністю. – 2014. – Вип. 27. – С. 221-228.
11. Дуванська К. О. Взаємодія установ та організацій щодо реалізації профілактичної діяльності з неповнолітніми правопорушниками / К. О. Дуванська // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Педагогічні науки. – 2013. – № 23 (1). – С. 127-134.
12. Канатбек А. Оптимізація шляхів запобігання насильницьким злочинам, що вчиняються неповнолітніми, силами громадськості / А. Канатбек // Південноукраїнський правничий часопис. – 2013. – № 1. – С. 256-258.
13. Ніколенко Д. О. Принцип «community policing» як інтегральна складова роботи правоохоронних органів щодо профілактики девіантної поведінки неповнолітніх з особливими потребами / Д. О. Ніколенко, І. А. Григоренко // Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ. – 2015. – № 1. – С. 270-279.
14. Харук Ю. М. Вплив моральних чинників на злочинність неповнолітніх та організація профілактики правопорушень місцевими органами виконавчої влади / Ю. М. Харук // Теорія та практика державного управління. – 2010. – Вип. 3. – С. 170-179.
15. Великий тлумачник словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. – 1440 с.
16. Суспільство та влада: механізми взаємодії : навч.- метод. матеріали для слухачів дисципліни “Механізми взаємодії суспільства і влади” / А. М. Михненко, С. О. Кравченко, І. В. Пантелейчук та ін. – К. : НАДУ, 2013. – 80 с.
17. Бойчук М. А. Влада і громадянське суспільство: механізми взаємодії: Монографія  / М. А. Бойчук. – К. Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2007. – 211 с.
18. Конституція України від 28.06.96 р. № 254/96 ВР: Відомості Верховної Ради (ВВР) України. 1996. № 30. Ст. 141.
19. Закон України «Про громадські об‘єднання» від 22 березня 2012 р. (в редакції від 22.07.2018) № 4275-VІ // Відомості Верховної Ради, 2013. – № 1, ст. 1
20. Ліпкан В. А. Правова природа феномена інформаційного волонтерства / В. А. Ліпкан // Підприємництво, господарство і право. – 2016. – № 1. – С. 121-131.
21. «ВКошмаре» – сетевая травля стала для подростков нормой // https://www.pravmir.ru/vkoshmare-setevaya-travlya-stala-dlya-podrostkov-normoy/
22. Положення про Міністерство освіти і науки України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 р. № 630 // Урядовий кур‘єр від 03.12.2014. – № 225
23. Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2015 р. № 878 // Урядовий кур‘єр від 06.11.2015 № 207
24. Положення про Міністерство інформаційної політики України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 р. № 2 //  Урядовий кур‘єр від 22.01.2015 № 11
25. Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України від 5 квітня 2014 р. № 85 і від 14 січня 2015 р. № 2 / Постанова Кабінету Міністрів України від 1 березня 2017 р. № 127 // Урядовий кур‘єр від 17.03.2017 – № 51
26. Офіційний сайт Міністерства інформаційної політики України [Електронний ресурс] // https://mip.gov.ua/content/askyourquestion.html
27. МОН спільно з трьома міністерствами розроблять програму дій з антибулінгу у сфері освіти // https://mon.gov.ua/ua/news/mon-spilno-z-troma-ministerstvami-rozroblyat-programu-dij-z-antibulingu-u-sferi-osviti
28. Офіційний сайт громадської організації «Ла Страда-Україна» // https://la-strada.org.ua/

ВЗАИМОДЕЙСТВИЕ ОРГАНОВ ИСПОЛНИТЕЛЬНОЙ ВЛАСТИ С ГРАЖДАНСКИМ ОБЩЕСТВОМ В МЕХАНИЗМЕ ОБЕСПЕЧЕНИЯ ИНФОРМАЦИОННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ

Злободневность проблем обеспечения информационной безопасности, в частности относительно несовершеннолетних, обусловила актуализацию теоретического рассмотрения вопросов взаимодействия органов исполнительной власти с институтами гражданского общества.

В статье исследуется институциональный феномен взаимодействия, его характеристики, механизм реализации. Теоретические сведения подкрепляются анализом документов и анализом событий, отображенных на официальных сайтах министерств и отдельных общественных организаций. На основании этого обобщены причины недостатков, преодоление которых позволит существенно изменить в лучшую сторону существующую ситуацию в сфере обеспечения информационной безопасности несовершеннолетних.

Ключевые слова: взаимодействие органов исполнительной власти с гражданским обществом; субъекты обеспечения информационной безопасности; информационная безопасность несовершеннолетних.

INTERACTION OF EXECUTIVE POWER WITH CIVIL SOCIETY IN THE MECHANISM OF ENSURING INFORMATION SAFETY OF MINORS

         The study of the theory and practice of interaction between the executive and civil society institutions is in the center of attention of political scientists, managers, lawyers, sociologists. In spite of this, the topic of interaction of these subjects in the field of ensuring the information safety of minors turned out to be insufficiently studied. Essentially, the article consists of two parts. In the first part, the researcher examines the essence of the concept of interaction, characterizes it as an institutional phenomenon. He pays special attention to the issue of the mechanism of interaction between the executive authorities and civil society institutions. The author also systematizes a complex of reasons that determine the actualization of interaction in the field of information safety at the present stage. In the second part of the article, the author, using the methods of document analysis, content analysis, event analysis, induction and deduction, considers the reflection of interaction issues in regulatory acts of ministries and in practice. He points out that the main role in the issue under investigation belongs to the central executive bodies. Local executive authorities also take part, but their role is quite specific. The author pays special attention to the activities of the Ministry of Information Policy of Ukraine and the Ministry of Education and Science of Ukraine as the main subjects of ensuring information safety of minors. The author of the article establishes that the work is underway, but it does not have a systemic character. These issues are not sufficiently reflected on the official websites of the ministries. The researcher establishes the causes of such a state of affairs and predicts that the problem will grow into a large-scale one for Ukraine if the shortcomings are not resolved.

Key words: interaction of executive authorities with civil society; subjects of information safety; information safety of minors.

кандидат педагогічних наук

У статті здійснюється аналіз існуючих в наукових працях підходів до тлумачення ключового поняття «інформаційне середовище», пропонуються авторські дефініції даного поняття, в тому числі із додаванням атрибутиву «безпечне». Автор вводить до наукового обігу класифікацію видів інформаційного середовища і на підставі цього переконливо демонструє, у який спосіб адміністративно-правовими засобами здійснюється захист права неповнолітнього на безпечне інформаційне середовище.

Ключові слова: інформаційне середовище, безпечне інформаційне середовище, класифікація видів інформаційного середовища, захист інформаційних прав неповнолітнього, інформаційна безпека неповнолітнього

Загальна постановка проблеми. Беззаперечним стало визнання, що стрімке зростання інформаційних потоків, наявність в них як корисної для особистості інформації, так і такої, що може зашкодити її психологічному стану, негативно вплинути на систему переконань і правову поведінку, потребує свого правового регулювання. Особливого значення це набуває щодо неповнолітньої особи, яка знаходиться на етапі свого формування як громадянин, член суспільства, майбутній сім‘янин. У цьому сенсі дослідження адміністративно-правових аспектів захисту права неповнолітнього на безпечне інформаційне середовище (ІС) набуває не тільки теоретичної значущості, а й знаходить прямий вихід у практичну площину.

Аналіз публікацій. У зв‘язку з тим, що право на інформацію є одним з основоположних конституційних прав людини, воно доволі активно розроблялося і продовжує розроблятися, в тому числі у контексті інформаційного права, вченими-правниками і філософами права. Особливо слід відзначити у цьому напрямі роль наукових праць О. Гладківської, О. Головка, О. Данильяна, Т. Корнєєвої, М. Козюбри, Г. Котляревської, Н. Кушакової, Л. Лазаренка, О. Нестеренко,  М. Савчина, В. Фурашева, І. Чижа, Т. Чубарук, А. Шевченка та ін.

З іншого боку, у вітчизняній правовій науці накопичене суттєве наукове підґрунтя з питань реалізації права особистості на безпеку, в тому числі інформаційну. Серед тих, хто його створював, значний внесок належить І. Березовській, О. Дзьобаню, В. Васьковській, С. Єсимову, О. Золотар,  І. Ієрусалімовій,  А. Капуловському, М. Коваліву, Б. Кормичу, І. Кушнір, А. Нашинець-Наумовій, Н. Савіновій, Р. Скриньковському,  Р. Сопільнику,  В. Тихому та ін.

Окремий напрям правових розвідок створили наукові праці досліджувачів проблем забезпечення прав і свобод неповнолітніх, зокрема: В. Куницького, О. Лисенко, Н. Ортинської, Т. Перетятко,  І. Припхан, О. Радзієвської, О. Синєгубова, Н. Юськів та ін,

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Не зважаючи на значний масив наукових досліджень з питань реалізації права на інформацію особою, в тому числі неповнолітньою, проблема адміністративно-правового захисту даного права в межах забезпечення безпеки інформаційного середовища залишилася висвітленою фрагментарно. У зв‘язку з цим виникає необхідність деталізованого вивчення зазначеної теми і репрезентації матеріалів із подальшим розвитком існуючої на теперішній час теорії та виробленням певних рекомендацій для втілення у практику, що і складає мету даної статті.

Виклад основного матеріалу дослідження. Гарантоване Конституцією України право особи на інформацію [1] в процесі реалізації цілком логічно породжує необхідність осмислення поняття «інформаційне середовище». На теперішній час відсутнє його законодавче визначення, а при доктринальних підходах простежується неоднозначність і фрагментарність тлумачення даного ключового поняття. Так, Т. В. Попова і В. А. Ліпкан у «Словнику стратегічних комунікацій» наводять дві дефініції: 1. Сукупність інформаційної інфраструктури, інформаційних технологій, інформаційних ресурсів та інформаційних відносин. 2. Реальність, у яку поглинаються люди, які перебувають у постійному контакті із ЗМІ та іншими засобами комунікації. [2, с. 160]

Перше з наведених визначень здається нам занадто технократичним і в семантиці поняття імпліцитно ставить знак рівності між інформаційним та віртуальним середовищем. Крім того, самі по собі перелічені компоненти без вказівки на їхній взаємозв‘язок не дають повноти розуміння сутності поняття. Друге тлумачення також, на нашу думку, є дещо неточним, оскільки обмежує поняття вузьким колом засобів комунікації, віддаючи перевагу ЗМІ. Подібна концепція панувала наприкінці ХХ ст., а тепер у зв‘язку із розвитком інформаційно-комунікативних технологій та стрімким розростанням кіберпростору втратила свою актуальність. Адже  якщо слідувати такій логіці, то питання щодо захисту прав неповнолітніх на безпечне ІС звужується лише до правового регулювання діяльності ЗМІ і у випадку, коли йдеться про тих, хто не читає газет і журналів, майже не дивиться телебачення і не слухає радіо (а більшість підлітків саме такі, бо віддають перевагу комп‘ютерам і віртуальному інформаційному простору), взагалі не варто говорити про інформаційне середовище. Таке твердження є в корні невірним. Просто потребується зміни у розумінні значення  ключового поняття.

По-своєму тлумачить ІС О. М. Селезньова. Вона вважає, що  інформаційне середовище – це частина інформаційного простору, що характеризується мінімальною територією поширення та обмеженою кількістю суб’єктів інформаційної діяльності, а також обумовлюється своєрідним інформаційним мікрокліматом, що включає сукупність способів, прийомів, заходів та умов безпосереднього здійснення інформаційної діяльності. [3] Погоджуючись з тим, що ІС є частиною інформаційного простору, ми вбачаємо неповноту опису семантичного поля ключового поняття через відсутність будь-яких згадок про вплив цього середовища на учасників інформаційних відносин, про можливості правового регулювання питань його функціонування.

Дещо інакше розглядає це термінологічне сполучення Г. Р. Водяненко.     За його інтерпретацією це є системна сукупність об‘єктів, подій і явищ оточуючого світу, які є інформаційними джерелами для особи і складовими умов для життєдіяльності людини. [4, с. 42] Сильною стороною наведеної дефініції виступає вказівка на системний гуманітарний характер поняття, його роль для особи. Разом з тим, в ній також вбачаємо своєрідний редукціонізм, оскільки по-перше, до тлумачення поняття не внесені суб‘єкти, які формують і трансформують інформаційне середовище, усвідомлено чи ні здійснюють певний інформаційний вплив на споживача відомостей. По-друге, Об‘єкт розгляду представлений у застиглому, аморфному стані, навіть без будь-якого натяку на динаміку процесів, що в ньому відбуваються. По-третє, не допускається думка, що інформаційне середовище може бути як безпечним, так и небезпечним. Четверте. Взагалі не йдеться про роль інформаційно-комунікативних технологій у формуванні та розвитку ІС. Врешті-решт, при подібному тлумаченні  не залишається місця для правового регулювання процесів функціонування даного феномену. Тож і цей варіант нас не може задовольнити.

Знаменно, що проведений нами функціонально-стилістичний аналіз застосування ключового поняття виявив, що здебільшого воно фігурує у наукових працях з технічного захисту інформації і у психолого-педагогічних дослідженнях щодо навчання інформаційно-комунікативним технологіям та створення освітньо-інформаційного середовища. При цьому доволі часто спостерігається відсутність диференціації понять «інформаційний простір» та «інформаційне середовище». Окремі автори застосовують їх як повні синоніми, що дозволяє в результаті ототожнення здійснювати заміну одним одного.

Варто підкреслити, що питання щодо розуміння поняття «інформаційне середовище» і такого його різновиду, як «безпечне інформаційне середовище» не є забавкою вчених, своєрідним словесним жонглюванням. Без його чіткої визначеності воно так і залишиться на рівні юридичного кліше з амбівалентною семантикою, а значить, будуть повністю розмити межі того, що ж належить захищати правовими засобами і у який спосіб це можна робити найбільш ефективно.  У зв‘язку з цим виникає необхідність введення до наукового обігу авторської дефініції ключового поняття. Отже, під інформаційним середовищем ми пропонуємо розуміти динамічний, системний, багатокомпонентний, комбінаторний сегмент інформаційного простору, здатний через інформаційні відносини, інформаційні ресурси і комунікативні технології впливати (як позитивно, так і негативно) на особу, групи людей, суспільство в цілому, слугувати індикатором загроз інформаційній безпеці, через що потребує застосування комплексу правових, організаційно-управлінських, науково-просвітницьких і технологічних засобів регулювання.

Прокоментуємо. Насамперед ми чітко відокремлюємо родо-видові відносини інформаційного простору й інформаційного середовища, вказуючи, що ІС є лише сегментом інформаційного простору. Для конкретизації його характеристик ми вводимо ряд атрибутивних компонентів. Динамічний – вказує на здатність об‘єкта до мінливості й швидких змін в процесі соціально-історичного і технічного розвитку людства. Системний – демонструє усталений взаємний зв‘язок складових ІС, їхній вплив один на одного і набуття нових якостей, можливих лише за функціонального поєднання усіх елементів. Багатокомпонентний – є суттєвою характеристикою при структуруванні об‘єкта. Комбінаторний – вказує, що в кожному окремому випадку відбувається комбінація компонентів, детермінована зовнішніми й внутрішніми чинниками функціонування ІС.

Однією з найважливіших ознак інформаційного середовища виступає сугестивність, тобто здатність впливати на тих, хто в ньому перебуває, формувати своєрідну «картину світу» певної особи. Ми означаємо, що, по-перше,  здійснення такого впливу відбувається шляхом застосування інформаційних відносин, інформаційних ресурсів та комунікативних технологій; по-друге, вплив ІС в залежності від контенту може бути не тільки позитивним, а й негативним. Останнє детермінує появу загроз інформаційній безпеці, а значить, потребує відповідного комплексу засобів регулювання.

Безумовно, ми не претендуємо на істину в останній інстанції і віддаємо собі рахунок, що запропонована дефініція може уточнятися, видозмінюватися, проте, як нам здається, вона найбільш повно відображає сутність ключового поняття.

Конкретизуючи ключове поняття, пропонуємо також авторську дефініцію безпечного інформаційного середовища. У нашому розумінні – це опосередкована учасниками інформаційних відносин частина інформаційного простору, в якій завдяки реалізації комплексу правових, організаційно-управлінських, техніко-технологічних, науково-освітніх засобів ліквідовані або максимально знижені інформаційні ризики й загрози, що сприяє розвитку й самореалізації особистості, збалансованості національних інтересів, безперешкодній діяльності суспільства і держави.

Відштовхуючись від розуміння основного терміну, використовуючи системний підхід, можна створити класифікацію видів інформаційного середовища. За нашою концепцією вона виглядатиме так:

Табл.1

Класифікація видів інформаційного середовища

ІС, обмежене через таємний контент (містить державну, лікарську, банківську, податкову, комерційну таємницю);

ІС, що має вікові обмеження (не дозволяється особам, які не досягли повноліття);

Відкрите ІСЗа відповідністю національним інтересам і суспільним ідеаламКонструктивне, деструктивнеЗа ступенем безпекиНадзвичайно небезпечне, небезпечне для окремих категорій осіб, нейтральне, безпечнеЗа характеристиками суб‘єкта інформаційних правовідносинІС неповнолітнього з благополучної / неблагополучної  сім‘ї, ІС неповнолітнього з неповної сім‘ї, ІС неповнолітнього з багатодітної сім‘ї; ІС неповнолітнього, який опинилися у складній життєвій ситуації (сирота або особа, позбавлена батьківського піклування; особа з інвалідністю, тяжко хвора особа); ІС неповнолітнього, який постраждав внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів;  ІС безпритульного неповнолітнього, ІС неповнолітніх, які перебувають у конфлікті із законом (засуджені, притягнуті до адмінвідповідальності тощо); ІС кризової особистості (зокрема, схильної до віктимної або суїцидальної та ін.поведінки);  ІС неповнолітнього-біженця; ІС неповнолітнього, що потребує тимчасового захисту тощо.

Пояснимо свої погляди по окремих позиціях, які потребують коментарю. За нашим стійким переконанням, інформаційне середовище існувало для людини завжди, оскільки в процесі соціалізації особа пізнає світ і зазнає зовнішнього впливу з боку свого найближчого оточення (родини, друзів, вчителів, шкільних і професійних груп тощо),  мікросоціуму і суспільства в цілому.  Тобто тривалий час в історії людства домінувало неопосередковане інформаційне середовище, яке базувалося на основі вербальних і графічно-символьних засобів. Єдиним опосередкованим джерелом з появою книгодрукарства стали книги. Подальша соціальна еволюція розвитку людської спільноти зумовила появу преси, а потім радіо, кіно, що значно доповнило ресурси опосередкованого ІС. І врешті-решт, результатом бурхливого розвитку інформаційно-комунікативних технологій стала поява кіберсередовища і медіасередовища. Характерно, що чимало дослідників соціальних процесів, пов‘язаних з інформаційним середовищем, беруть до уваги лише останній етап. Вважаємо, що це можливо лише за умов специфіки теми дослідження. В цілому ж варто застосовувати системно-історичний підхід і розглядати феномен ІС комплексно, адже не опосередкованого технологіями інформаційного середовища ніхто не скасовував. До речі, з позицій правового регулювання, саме цей вид ІС найменше йому піддається. Порушення у сфері кіберсередовища і медіасередовища завдяки технічним засобам, в тому числі застосовуваним Департаментом кіберполіції, легше зафіксувати й кваліфікувати, оскільки вони мають матеріальне вираження й можуть бути документально підтверджені. В якості аргументу наведемо приклад зі спостережень за таким ганебним явищем, розповсюдженим серед неповнолітніх, як буллінг (цькування особи). У разі застосування тими, хто ображає людину, віртуального середовища, залишаються записи у соціальних мережах, месенджерах. При проведенні дізнання це дозволяє відтворити хронологію подій, встановити коло учасників, ступінь вини кожного з них. Якщо ж буллінг відбувається у неопосередкованому інформаційному середовищі, то єдиним свідченням стають покази самого потерпілого. Аналогічних прикладів можна навести чимало. З цього випливає, що, коли йдеться про адміністративно-правові заходи захисту права неповнолітнього на безпечне інформаційне середовище, то до об‘єкту охорони має включатися не тільки сфера інформаційно-комунікативних технологій, а й безпосередні інформаційні правовідносини, що виникають у звичайному спілкуванні, проте мають протиправний характер. Зрозуміло, що це надзвичайно складний процес, який потребує тактовного втручання в зону особистості, але без таких заходів ефективність захисту неповнолітнього зменшується у рази.

Виділяючи види інформаційного середовища за сферою знань, ми констатуємо, що, з одного боку, воно є широким за розмаїттям тематичного спрямування, з іншого – може слугувати вектором посиленої уваги з позицій інформаційної безпеки.  Ілюстрацією останньої тези може стати недавня історія підготовки до здійснення масового вбивства так званим «керченським стрільцем». За опублікованою в пресі інформацією, слідчі на вилученому комп‘ютері злочинця знайшли в незакритій вкладці браузера запит «Як виготовити самодільний вибуховий пристрій». Також на жорсткому диску було збережено чимало малюнків, схем, інструкцій з виготовлення вибухівки. [5] Принагідно замітимо, що уся ця інформація знаходилася у відкритому доступі. Так само неповнолітні, які потрапили у хімічну залежність, легко можуть знайти інформацію щодо виготовлення токсичних сумішей, застосування тих чи інших реагентів і т. ін. Зазначене є переконливим доказом того, що до адміністративних засобів захисту права неповнолітнього на безпечне інформаційне середовище слід відносити повноваження щодо технічного блокування сайтів із шкідливим контентом.

За темпоральними характеристиками проявів наслідків інформаційного впливу за видами інформаційного середовища доцільно диференціювати такі наслідки на  миттєві і на віддалені у часі. Під останніми ми розуміємо деформацію свідомості особи, в тому числі правової, що відбувається протягом тривалого часу перебування у деструктивному інформаційному середовищі. Подібне можливо при активному зверненні особи до політичної (на це й розраховані інформаційні війни і спеціальні інформаційні операції), соціокультурної або релігійно-культової тематики. У цьому плані достатньо пригадати історію так званого «Білого братства». Здавалось би уся резонансна подія закінчилася на початку 90-х років минулого століття. Усе не так. Функціонує сайт «Програма врятування Землі «ЮСМАЛОС», на якому усякий бажаючий легко може побачити статті, листи Марії ДЕВІ, починаючи від періоду утворення секти, заповіді, молитви, запрошення до участі у спільних обрядах і дійствах.  [6]  Примітимо, що ніяких адміністративних заборон на відвідування сайту, технічного блокування не існує, тож неповнолітній легко може потрапити до цієї релігійної пастки і з часом стати втраченою для родини і суспільства людиною.

Зрозуміло, що при визначенні ступеню небезпек того чи іншого виду  інформаційного середовища за тематичним спрямуванням не завжди легко встановити наслідки впливу, особливо відтерміновані. Проте навіть на рівні адміністративного законодавства на теперішній час не передбачається залучення експертів і спеціалістів до такої оцінки.

Розподіл видів ІС за функціональністю також кореспондується із адміністративно-правовим захистом права на безпечне інформаційне середовище. Щодо освітнього ІС, то воно може розумітися у вузькому та у широкому значенні. У вузькому значенні сюди потрапляють сучасні інформаційні ресурси, мультимедійні інноваційні технології навчання, відповідні технічні засоби навчання, що застосовуються під час освітнього процесу. [7] У широкому сенсі в педагогічних працях освітнє середовище тлумачиться як «сукупність природних, фізичних та соціальних об’єктів, які впливають на формування учня, сприяють становленню паритетних міжсуб’єктних, об’єктно-суб’єктних взаємодій в освітньому процесі, або перешкоджають цьому, формуючи негативне поле впливів на особистість дитини». [8] Подібне розуміння корелюється із запропонованим нами визначенням інформаційного середовища в частині наявності позитивного або негативного впливу середовища на особистість.

Важливо, що безпечне освітнє середовище, на думку вчених, створюється не тільки за рахунок відстеження навчального контенту, застосування технічних засобів блокування шкідливих програм на комп‘ютерах у закладах освіти. Має значення й інтенсивність інтелектуального навантаження.  Наслідком перевантаження шкільних програм може стати  емоційна депривація навченця, яка негативно впливає на його соматичне здоров‘я. [9] У цьому сенсі адміністративні заходи з стандартизації освіти,  розвиток академічних свобод на рівні самого закладу освіти також можна трактувати як адміністративні засоби забезпечення права неповнолітнього на безпечний інформаційний простір.

З позицій адміністративно-правового регулювання, особливої уваги потребує дозвільне інформаційне середовище. Його небезпеки криються як у змістовому наповненні (наприклад, сайти з демонстрацією актів жорстокого поводження з тваринами, аморальної поведінки, створення утаємничених груп, в том числі так званих «груп смерті» тощо), так і у ризиках виникнення й розвитку адикції (комп‘ютерної залежності), дезадаптації або ще гірше – психічних розладів. Якщо в першому випадку є технічна можливість блокування або обмеження доступу до сайту шляхом верифікації віку користувача системним адміністратором, то друга група здебільшого знаходиться у зоні відповідальності батьків.

Розподіл видів інформаційного середовища в залежності від прибутковості чи безприбутковості інформаційних ресурсів також корелюється з питаннями безпечного ІС. Справа в тому, що в окремих випадках неповнолітній заради покупок в Інтернет (окремих товарів, тих чи інших інформаційних продуктів, зокрема ігор, оплати доступу до певного закритого контенту внаслідок надзвичайної допитливості) або спокуси пропозицій швидко заробити гроші в мережі готовий в обхід дозволу дорослих скористатися їх кредитними картками, стати боржником знайомих тощо. Це означає, що у цілях превенції подібних ситуацій розпорядники інформаційних ресурсів та володільники інформації зобов‘язані здійснювати обмежувальні заходи, пов‘язані із контролем за віком і платоспроможністю користувача послуг.

Свідченням широкого діапазону компонентів інформаційного середовища є виділення його видів за способом відтворення  об‘єктів, подій  і явищ.  Виокремлення даного виду ІС зумовлено тим, що інформаційний вплив може здійснюватися не тільки через вербальну форму, а й через застосування символів і знаків. Про важливість даного аспекту свідчить ухвалення 09.04.2015 Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». [10]

Окремо слід зазначити, що з 1998 р. на виконання Закону України «Про кінематографію» [11] відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 1315 щодо затвердження положення про державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів [12] діють норми індексації кінопродукції, які встановлюють обмеження глядацької аудиторії за віком з розподілом на індекси «16» (заборона перегляду особам віком до 16 років) і «18» (заборона перегляду особам віком до 18 років). Пунктом 8-в даної постанови закріплюється, що демонстрація фільмів з індексом «16» можлива у будь-який ефірний час, а з індексом «18» – з 22 до 6 години. Здійснення маркування кінопродукції згідно з п. 9 зазначеної постанови відбувається за висновком експертної комісії, до складу якої входять кінознавці, кінокритики, мистецтвознавці, психологи, а також представники заінтересованих громадських об‘єднань у сфері телебачення та кінематографії, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади (за згодою).

До речі, подібна практика обмежень діє у США з 1968 р. Адміністрація класифікації і рейтингів (CARA) Американської кіноасоціації (Motion Picture Association of America) за участі незалежної групи батьків ще тоді затвердила систему рейтингів вікового обмеження на перегляд кінопродукції, яка продовжує використовуватися донині. [13] Для позначення рейтингів  використовуються літерні показники: G – для загальної аудиторії; PG – при перегляді пропонується батьківське супроводження;   PG-13  - батьки категорично попереджені, що діти до 13 років допускаються лише у батьківському супроводі; R – обмеження: підлітки від 13 до 16 років допускаються лише у супроводі одного з батьків чи з опікуном; NC-17 – суворі обмеження: підлітки до 17 років до перегляду не допускаються.

Відомості обновлюються щоденно і виставляються у Твітері. [14] Наші спостереження за статистикою відвідування сайту свідчать, що щодня його відвідують понад 3 тисячі осіб, а загальний контент станом на початок листопада 2018 р. містить 2092 твіти. Окрім маркування за затвердженою шкалою, надаються коментарі-попередження щодо наявності у фільмі ненормативної лексики, сцен насилля, розпивання спиртного, відвертих інтимних сцен, демонстрації оголеного тіла, куріння тощо. Тож, при плануванні сімейних переглядів батькам рекомендується перевірити на сайті, чи не існує для того чи іншого фільму якихось обмежень.

При порівнянні нормативної регламентації маркування кіно- і телепродукції в Україні і США одразу помітними стають такі розбіжності, які доцільно представити у формі таблиці.

         Табл. 2

Порівняльний аналіз вікових обмежувальних рейтингів в Україні і США

Результати проведеного аналізу свідчать, що порівняно з США Україна не повною мірою використовує потенціал батьківського супроводження і батьківського контролю за впливом образотворчого інформаційного середовища на неповнолітнього.

Виділення у запропонованій нами класифікації такого критерію ІС, як локалізація також є дуже важливим. Безумовно, адміністративними засобами майже неможливо врегулювати родинне інформаційне середовище, проте інші види їм цілком підвладні.  На жаль, в Україні цьому питанню приділяється занадто мало уваги. Для порівняння, в РФ з початку нового тисячоліття розробляються відповідні методики й запроваджується соціальна і психологічна експертиза інформаційного середовища закладів освіти [15] і культури [16].  Навіть є дослідження щодо соціальної експертизи інформаційної безпеки медіасередовища туристських маршрутів для дітей та підлітків [17]. Тож організацію подібних експертиз можна розглядати в контексті адміністрування процесів створення й підтримки безпечного ІС.

Нами запропоновано введення ступенів градації інформаційної безпеки в окремо взятому інформаційному середовищі: від надзвичайно небезпечного, що передбачає вжиття невідкладного реагування уповноважених осіб, небезпечного для окремих категорій осіб (наприклад, для неповнолітніх), нейтрального і повністю безпечного. Критерії розподілу по цих видах і вжиття адміністративних заходів щодо не припущення, нейтралізації або мінімізації шкоди виступають окремою науковою проблемою, до якої ми плануємо повернутися у подальшому.

Врешті решт, ми вважаємо за необхідне увести до запропонованої класифікації видів інформаційного середовища критерій характеристики суб‘єкта інформаційних правовідносин (згідно з обраною нами темою – неповнолітньої особи). В якості аргументу на користь даного критерію наведемо думку авторитетного фахівця в галузі психології інформаційної діяльності В. В. Кириченка: «Початком, відправною точкою інформаційних відносин є суб‘єкт, який має необхідність передати іншому суб‘єкту інформацію у вигляді знань, суб‘єктивних вражень, узагальнень та інших продуктів мислительної діяльності». [18, с. 39] На рівні педагогіки з‘являються роботи щодо безпечного особистісного інформаційного середовища учня. [19]

Міжпредметні підходи створюють підстави для твердження, що інформаційне середовище на рівні окремої особистості є персоніфікованим. Воно складається в залежності від комбінації чинників, що є вирішальними при формуванні та розвитку свідомості особи. Дане положення обов‘язково має враховуватися вченими-правниками. Аналіз ІС неповнолітнього стане у пригоді й працівникам служби у справах дітей, в тому числі підрозділів ювенальної превенції Національної поліції України.

За основу типологізації осіб неповнолітніх, включених нами до класифікації, узяті групи, виділені Законом України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 р. [20]

Подібна диференціація необхідна у зв‘язку з тим, що категорія безпеки інформаційного середовища щодо певних суб‘єктів не є застиглим абсолютом. Вона може видозмінюватися в залежності від соціального статусу, психотипу неповнолітньої особи, життєвих обставин, в які ця особа потрапила. Проте право на безпечне для себе інформаційне середовище мають усі, і держава, інститути громадянського суспільства повинні робити усе належне, аби це право було захищеним.

Висновки. Проведене нами дослідження дозволило встановити, що на рівні законодавства відсутні тлумачення понять «інформаційне середовище», «безпечне інформаційне середовище», а існуючі на теперішній час в науці дефініції не повною мірою задовольняють вимогам. У зв‘язку з цим був запропонований авторський варіант визначення ключового поняття, а на вказаній підставі розроблена класифікація видів ІС. Це дозволило встановити засоби адміністративно-правового забезпечення права неповнолітнього на безпечне інформаційне середовище та виявити шляхи удосконалення адміністративної діяльності у досліджуваному напрямі.

Література

1. Конституція України від 28 червня 1996 року (в редакції від 30.09.2016) // Відомості Верховної Ради, 2016, № 28, ст. 532.
2. Попова Т. В., Ліпкан В. А. Стратегічні комунікації: [словник] / Т. В. Попова, В. А. Ліпкан / За заг. ред. В. А. Ліпкана. – К. : ФОП О. С. Ліпкан. – К., 2016. – 416 с.
3. Селезньова О. М. Теоретико-методологічне трактування окремих засадничих категорій інформаційного права [Електронний ресурс]  / О. М. Селезньова // http://aphd.ua/publication-164/
4. Водяненко Г. Р. Информационное пространство человека / Г. Р. Водяненко // Интеграция образования. – Саранск. – 2012. – № 3. – С. 42-48.
5. Как керченский стрелок Росляков мог изготовить бомбу [Електронний ресурс] дата звернення – 20 жовтня // https://24tv.ua/ru/kak_kerchenskij_strelok_rosljakov_mog_izgotovit_bombu_n1050320
6. ПрогРАмма Спасения Земли «ЮСМАЛОС» [Електронний ресурс] // http://www.usmalos.narod.ru/
7. Report on the Implementation of the research work “Developing of information and educational learning environment of senior students’ training on the base of e-social networks’ (final) [Електронний ресурс] // http://lib.iitta.gov.ua/709868/
8. О. Бондар. Моніторинг та самоекспертиза освітнього середовища навчального закладу  [Електронний ресурс] / О. Бондар // http://ru.osvita.ua/school/method/375/
9. Беседина, М. В. Образовательная среда как фактор эмоциональной депривации, влияющей на соматическое здоровье подростков [Электронный ресурс] : дис. … кандидата психол. наук / Беседина М. В. ; Моск. гор. психолого-пед. ун-т. – М., 2004. – 170 с. – Режим доступа : http://psychlib.ru/inc/ absid.php?absid=76552
10. Закон України від 09.04.2015 № 317-VІІІ (в редакції від 05.05.2018) «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» // Відомості Верховної Ради, 2018. – № 20. – ст. 189
11. Закон України «Про кінематографію» від 13 січня 1998 року (редакція від 26.04.2017) № 1977-VІІІ // Відомості Верховної Ради, 2017. – № 20, ст. 240.
12. Постанова Кабінету Міністрів України від 17 серпня 1998 р. № 1315 (в редакції від 03.10.2018) «Про затвердження Положення про державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів // Офіційний вісник України від 19.10.2018, № 80, стор. 352, ст. 2684, код акта 91814/2018
13. Motion Picture Association of America  Informing Parents Since 1968 [Офіційний сайт] // https://www.mpaa.org/film-ratings/
14.  Film ratings.com  // https://twitter.com/filmratings?lang=en
15.  Ясвин, В. А. Экспертиза и проектирование образовательных сред / В. А. Ясвин // Образовательная среда: от моделирования к проектированию. – М., 2001. – 365 с.
16.  Лобузина Е. В. Библиотечные технологии организации знаний в электронной научно-образовательной среде [Електронний ресурс] / Е. В. Лобузина // Образовательные технологии и общество. – 2014 // https://cyberleninka.ru/article/v/bibliotechnye-tehnologii-organizatsii-znaniy-v-elektronnoy-nauchno-obrazovatelnoy-srede
17. Рубцова О. В., Смирнов Д. В., Кинфу Зенебе Тафессе. Социальная экспертиза информационной безопасности медиасреды туристских маршрутов для детей и подростков [Електронний ресурс] / О. В. Рубцова, Д. В. Смирнов,  Кинфу Зенебе Тафессе // Вестник академии детско-юношеского туризма и краеведения, 2014   https://cyberleninka.ru/article/v/sotsialnaya-ekspertiza-informatsionnoy-bezopasnosti-mediasredy-turistskih-marshrutov-dlya-detey-i-podrostkov
18. Кириченко В. В. Психологія інформаційної діяльності: Навч. посібник / В. В. Кириченко. – 2-ге вид. , вип. і доп. -  Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2015. – 146 с.
19. Підгорна Т. В. Про безпечне особистісне інформаційне середовище учня / Т. В. Підгорна  //  Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія 2 : Комп’ютерно-орієнтовані системи навчання : зб. наук. праць. – Київ : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2016. – Вип. 18 (25). –   С.21-28.
20. Закон України «Про охорону дитинства»  від 26 квітня 2001 р. № 2402-ІІІ (в редакції від 22.05.2018). – Відомості Верховної Ради, 2018, № 33, ст. 250.

АДМИНИСТРАТИВНО-ПРАВОВЫЕ АСПЕКТЫ ЗАЩИТЫ ПРАВА НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНЕГО НА БЕЗОПАСНУЮ ИНФОРМАЦИОННУЮ СРЕДУ

         В статье осуществляется анализ существующих в научных трудах подходов к толкованию ключевого понятия «информационная среда», предлагаются авторские дефиниции данного понятия, в том числе с добавлением атрибутива «безопасная». Автор вводит в научный оборот классификацию видов информационной среды и на основании этого убедительно демонстрирует, какие образом административно-правовыми способами осуществляется защита права несовершеннолетнего на безопасную информационную среду.

Ключевые слова: информационная среда, безопасная информационная среда, классификация видов информационной среды, защита информационных прав несовершеннолетнего, информационная безопасность несовершеннолетнего.

ADMINISTRATIVE AND LEGAL ASPECTS OF PROTECTION OF THE RIGHT OF THE MINOR TO A SAFE INFORMATION ENVIRONMENT

         One of the key terms of information law “information environment” in the Ukrainian legislation does not have its legal interpretation. The analysis of approaches to the interpretation of this concept in scientific papers is also ambiguous. In this regard, the author of the article offers his own version of the definition. In his understanding, the information environment is a dynamic, systemic, multicomponent, combinatorial segment of the information space, which is capable of influencing (both positively and negatively) personality, groups of people, society as a whole through informational relations, information resources and communication technologies, serve as an information security indicator. This requires the use of a complex of legal, organizational, managerial, scientific, educational and technological methods of regulation. The author of the article also proposes a definition of the term “safe information environment”. In his understanding, this is a part of the information space mediated by participants of information relations, in which, thanks to a complex of legal and technical means, the risks and threats to information security are eliminated or minimized. This creates favorable conditions for the development and self-realization of the individual, the balance of national interests, the full activity of society and the state. The researcher offers the author’s classification of types of information environment. The classification criteria are the type of communicative dominant, the scope of knowledge, functionality, degree of commercialization of information resources, localization and presence of restrictions in the content, the degree of security and others. Through the prism of the proposed criteria, the author considers the administrative and legal ways to protect the right of a minor to a safe information environment and demonstrates ways to improve the activities of state authorities and civil society institutions.

Keywords: information environment, safe information environment, classification of types of information environment, protection of information rights of a minor, information safety of a minor.

Топчій Оксана Василівна,

кандидат педагогічних наук

Робота з неповнолітніми завжди була і залишається одним з ключових аспектів діяльності правоохоронних органів. Багатовимірність цієї діяльності зумовлюється, з одного боку, забезпеченням конституційних гарантій реалізації прав людини і громадянина, з іншого – необхідністю реагування на правопорушення, а в контексті їх недопущення – профілактичними заходами. В юридичній науці вказані аспекти доволі глибоко аналізувалися у наукових працях І. Голосниченка, С. Каталейчука, Я. Квітки, Ю. Ковальчука, Т. Корж, М. Легенького, А. Тараса, О. Чернецького та ін.  Проведені дослідження заклали концептуальні підвалини розуміння особливостей неповнолітнього як суб‘єкта правовідносин, ключових елементів матеріального і процесуального права у діяльності із зазначеною категорією громадян та осіб без громадянства. Разом з тим, на сучасному етапі в процесі суттєвої трансформації суспільства докорінно змінюються засади діяльності правоохоронних органів, зокрема Національної поліції України, яка з-поміж іншого охоплює діяльність з ювенальної превенції.

Основними детермінантами змін, на наш погляд, виступають такі: 1) уведення принципово нової концепції, за якою Національна поліція відповідно до ст. 2 Закону України «Про Національну поліцію України» виступає не як каральний орган, а як сфера поліцейських послуг у зазначених в даному Законі галузях [1]; 2) перманентне зростання ролі інформаційних відносин у зв‘язку зі стрімким розвитком інформаційно-комунікативних технологій, що на теперішній час не має консолідованого правового регулювання; 3) надзвичайне посилення уваги до питань національної, в тому числі інформаційної безпеки.

У такий спосіб, перед  Національною поліцією постають завдання, які до цього часу взагалі важко було й прогнозувати. Питання ускладнюється тим, що з-поміж іншого ці завдання мають кореспондуватися із забезпеченням інформаційних прав і потреб особливої групи – неповнолітніх. Слід враховувати, що дана категорія є однією з найбільш вразливих через неусталеність психофізіологічних процесів становлення особистості, несформованість життєвих принципів, а значить, вона стає зоною підвищеної віктимізації. Розповсюдження таких негативних проявів, як так звані «групи смерті», цькування особи (булінг/кібербулінг), спроби розбещення неповнолітніх через завуальовані деперсоналізовані контакти, вербування до молодіжних екстремістських угруповань або до наркобізнесу, вивідування персональних даних щодо самої особи, а також членів її сім‘ї,  використання в комп‘ютерних іграх нейротехнологій, що у подальшому призводять до залежності (адикції), дезадаптації або взагалі до розладів у психічному здоров‘ї дитини – ось неповний перелік об‘єктів, які мають потрапляти до поля зору Національної поліції. Як не прикро, на теперішній час така діяльність здебільшого зорієнтована не на превенцію, а на розкриття вже вчинених правопорушень. При цьому необхідно мати на увазі, що далеко не завжди в якості порушника виступає повнолітня особа. Нерідко сам неповнолітній, який гарно засвоїв навички роботи з комп‘ютером, за відсутності належної правової культури і низького рівня правосвідомості, може бути правопорушником.

У цьому сенсі суттєво доповнюється перелік завдань Департаменту кіберполіції, а також Департаменту превентивної діяльності, зокрема підрозділів ювенальної превенції. Принагідно зазначимо, що в «Інструкції з організації роботи підрозділів ювенальної превенції Національної поліції України», затвердженій наказом МВС від 19 грудня 2017 р., [2] передбачається чимало завдань, в тому числі профілактичних. Наприклад, першим серед основних завдань даних підрозділів вказується «профілактична діяльність, спрямована на запобігання вчиненню дітьми кримінальних і адміністративних правопорушень, виявлення причин і умов, які цьому сприяють, вжиття в межах своєї компетенції заходів для їх усунення».

Разом з тим, про забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх у цьому акті взагалі не йдеться. Концептуально акценти робляться на тому, що дитина розглядається або як правопорушник, або як жертва домашнього насильства чи бездоглядності. Не зменшуючи питомої ваги зазначеного, констатуємо, що новітній документ не враховує сучасних тенденцій, насамперед в інформаційній сфері.

У такий спосіб, в процесі реформування системи потребується ліквідувати прогалини в нормативній базі, передбачити механізми організації взаємодії між тими підрозділами, які мають забезпечувати зазначений напрям.

Один з аспектів полягає в тому, що на теперішній час галузеві заклади освіти в процесі підготовки кадрів для системи МВС здебільшого зосереджені на теоретичних питаннях правознавства. Майже не враховується те, що сучасні виклики потребують активного впровадження у варіативній частині навчальних планів інтегральних дисциплін, які супроводжують формування професійних компетенцій. Зокрема, при підготовці фахівців з кібербезпеки, окрім суто інформаційних дисциплін, мають даватися знання щодо вікової психології, юридичної педагогіки, організації взаємодії із закладами освіти, органами місцевого самоврядування, інститутами громадянського суспільства щодо усунення загроз інформаційної безпеки неповнолітніх.

Таким чином, ефективність забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх можлива лише за умови консолідації зусиль усіх причетних до цього підрозділів Національної поліції України у союзі з іншими державними і суспільними інституціями.

Література

1. Закон України «Про Національну поліцію» від 2 липня 2015 р. (редакція від 02.11.2018) // Відомості Верховної Ради України, 2018, № 35, ст. 267.
2. Інструкція з організації роботи підрозділів ювенальної превенції Національної поліції України, затверджена наказом МВС від 19 грудня 2017 р. № 1044 //  www.search.ligazakon.ua/ l_doc2.nsf/link1/RE32138.html

Топчій Оксана Василівна,

кандидат педагогічних наук

Стаття присвячена з‘ясуванню юридичної природи публічного управління, зокрема у сфері забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх. Автором запропонована первинна класифікація підходів до тлумачення ключового поняття, а також представлена структурно-функціональна модель консолідації зусиль органів державної влади й громадянського суспільства щодо здійснення спільної діяльності у досліджуваній сфері.

Ключові слова: публічне управління, функціональний підхід до публічного управління, інформаційна безпека неповнолітніх.

Загальна постановка проблеми. Розбудова в Україні інформаційного суспільства супроводжується процесами демократизації, широким залученням громадських інституцій до управління. Злободенність проблеми забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх (ІБН) обумовлює необхідність координації зусиль органів державної влади із широкими верствами громадськості задля її розв‘язання. З позицій адміністративно-правової науки, виникає необхідність досліджень засад публічного управління у зазначеній сфері.

Аналіз публікацій.  Концепції зарубіжних дослідників-фундаторів теорії публічного управління Д. Норта, М. Лі, Й. П‘єрре, Б. Петерса, У. Полліта, Р. Родеса, Ю. Хабермаса, Г. Холліса, Г. Штерса віднайшли в Україні свій творчий розвиток з урахуванням специфіки національно-правових реалій  у працях таких вчених, як Бакуменко В., Береза А., Босак О., Гайдученко С., Галай А., Грицяк І., Ємець Л., Ільницький М., Лазур Я., Міненко Н., Нижник Н. , Письменний І., Ситник Г., Хамуленко Т. та ін. У центрі уваги дослідників останнім часом актуалізувалися питання взаємодії громадськості, органів місцевого самоврядування та органів державної влади, теоретичні засади парадигми публічного управління в Україні, його концепції у сучасній юридичній науці, становлення за європейськими стандартами тощо.

Управлінські аспекти діяльності не залишилися поза увагою й фахівців з інформаційної безпеки. У наукових працях віднайшли відображення питання стратегії управління інформаційною безпекою [1], вдміністративно-правової діяльності недержавних органів та організацій як структурних елементів системи забезпечення інформаційної безпеки [2], процесів управління інтерактивними соціальними комунікаціями в умовах розвитку інформаційного суспільства [3], інститутів громадянського суспільства як засобу реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України [4], інформатизації та публічного управління як шляху до суспільства знань [5] та ін.

Попри значну кількість публікацій з проблем публічного управління, дотичних до сфери інформаційної  безпеки,  найбільш розробленими є питання, що здебільшого укладаються у класичну парадигму державного управління. [6-8]  

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Багатогранність проблеми публічного управління розкриває широкі перспективи перед дослідниками. Разом з тим, трансформація проблеми у доволі нетрадиційну для цієї галузі сферу – інформаційну безпеку, тим більше в контексті її забезпечення щодо неповнолітніх постала на часі лише зараз. Тож новітні підходи до розв‘язання зазначеної проблеми зумовлюють формулювання мети статті. Вона полягає у з‘ясуванні юридичної природи та сутності механізму публічного управління в інформаційній сфері задля забезпечення  ІБН.

Виклад основного матеріалу дослідження.

Динаміка суспільно-політичного розвитку держави за останні роки, зумовлена суттєвим зростанням ролі громадянського суспільства, наочно продемонструвала готовність України до переходу від авторитарної системи домінанти державного управління до широкого впровадження  управління публічного. Тож назріла необхідність трансформації українських реалій від  владних суб‘єкт-об‘єктних відносин між державою і суспільством до втілення «теорії і практики демократично самоорганізованого суспільства, в основі якого лежать партнерські суб’єкт-суб’єктні відносини між владою (державою) і громадськістю (суспільством) на різних рівнях їх соціальної структуризації» [9]

Не зважаючи на фундаментальну розробку принципово важливих засад державного управління в Україні, поняттєво-категоріальний апарат публічного управління, специфіка його реалізації у сучасних вітчизняних умовах поки що залишаються  недостатньо дослідженими у наукових розвідках. Навіть на рівні самої номінації не існує одностайності тлумачення. Ми консолідуємося з позицією Р. С. Мельника в тому, що «категорія «публічне управління» є надзвичайно складною за своїм змістом, яку легше описати, аніж сформулювати її чітке визначення». [10, с. 96] Тим не менш зробимо спробу деякою мірою систематизувати існуючі нині погляди вчених на цей феномен.

Вважається, що усталена номінація «публічне управління» (англ. public management) була введена до наукового обігу завдяки англійцю Десмонду Кілінгу, який на початку 70-х років минулого століття у праці «Management in Government» надав доволі абстраговане її тлумачення, розуміючи публічне управління як «пошук найкращого способу застосування ресурсів з метою реалізації пріоритетних завдань державної політики». [11, с.17-18]   З позицій права, подібна дефініція не може вважатися прийнятною, а тому дослідники, підхопивши саму ідею, зробили та продовжують дотепер спроби власних інтерпретацій поняття.

За нашими спостереженнями, в українській науці  щодо тлумачення публічного управління переважають такі підходи, як:

- системний – «інтегральний системний механізм, підсистемами і елементами якого виступають політичні програмні орієнтири і пріоритети, нормативне регулювання, процедури, фінансовані державою або органами місцевого самоврядування, централізовані і децентралізовані організаційно-управлінські структури та їх персонал, що відповідають за адміністрування діяльності у певній галузі суспільних відносин на національному, субнаціональному та місцевому рівнях» [ цит. по 12]

- діяльнісний – «діяльність, яка забезпечує ефективне функціонування системи органів державної влади, регіонального врядування, органів місцевого самоврядування, громадських (неурядових) організацій, фізичних осіб та інших суб‘єктів громадянського суспільства з метою реалізації державної політики в найрізноманітніших сферах суспільного життя» [13, с. 5];

- комунікативний  - «гласна взаємодія державного апарату і суспільства при прийнятті важливих для суспільства рішень, дій, як відкрита публічна сфера суспільних інтересів, в якій всі суспільні інститути, громадяни можуть бути не тільки в ролі об’єктів управління, але і виступати суб’єктами, автономними одиницями у відносинах з органами влади і управління» [14, с. 91];

- об‘єктно-науковий – «складне та багатопланове утворення, основою якого є концепція, що випливає із тісного взаємозв‘язку політики і права, управління й влади, політичної системи та суспільства загалом, а також взаємодії суспільства з різними елементами соціальної системи»  [15, с.57]

Поза сумнівом, запропонований нами перелік підходів не є вичерпним, він лише засвідчує різноманітність поглядів на багатоаспектне динамічне явище, яким є публічне управління. Виходячи з семантичного аналізу  ключового поняття, виникають підстави вважати його найбільш вагомими характерними рисами:

-         методологічну обґрунтованість;

-                     детермінованість еволюцією суспільних відносин і правової системи в умовах глобального світу;

-         прогресивність для суспільства і держави;

-                     взаємопов‘язану структурованість складових елементів, їх інтегративність;

-         поліфункціональність;

-         широту охоплення явищ правової дійсності;

- нормативну врегульованість діяльності суб‘єктів поряд із простором для прояву їхньої ініціативи.

Наша позиція доповнюється поглядами такого вченого, як Л. О. Ємець, який виділяє такі специфічні ознаки публічного управління: «1) урегульованість переважно нормами адміністративного права; 2) обумовленість публічними (суспільними) потребами; 3) наявність певної системи суб’єктів (органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також інших суб’єктів у разі делегування їм публічних повноважень); 4) спрямованість на забезпечення та реалізацію прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб; 5) здійснення у певних формах і за допомогою методів, та у спосіб, визначених Конституцією та законами України.» [16, с. 7].

Разом з тим, слід зазначити, що публічне управління у сфері інформаційної безпеки має свою специфіку. За нашим переконанням, це зумовлюється, насамперед, таким:

-                     екстраординарна важливість забезпечення інформаційної безпеки як складової національної безпеки порівняно з іншими галузями управління пов‘язана з масштабністю завдань, від успішного вирішення яких залежить подальше існування української держави, її суверенітет, територіальна цілісність, рівновага у суспільстві,  особливо у період загострення гібридних війн та проведення спеціальних інформаційних операцій;

-                     бінарний характер діяльності передбачає її здійснення як у традиційному реальному, так і у віртуальному просторі, який являє собою екстериторіальне і наднаціональне утворення;

-                     відсутність усталених традицій, перевірених часом методів зумовлює необхідність постійного пошуку та запровадження інноваційних підходів;

-                     зосередження суттєвої  частини діяльності в парадигмі лише державного управління  через обмеження, регламентовані законами України «Про Національну безпеку» [17], «Про державну таємницю» [18], «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» [19], указами Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2014 року «Про заходи щодо вдосконалення формування та реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України» [20],  «Про рішення Ради національної безпеки і оборони від 29 грудня 2016 року «Про доктрину інформаційної безпеки України» [21] та ін.;

-                     ефективність результатів залежить від збалансованого поєднання невід‘ємного комплексу не лише правових, а й організаційно-управлінських і техніко-технологічних засобів.

Визнаючи наявність об‘єктивно існуючих специфічних особливостей публічного управління у сфері інформаційної безпеки, тим не менш вимушені констатувати наявність окремих диспропорцій у концептуальних засадах розуміння ситуації в цілому на рівні органів державної влади.

По-перше, у трихотомії «інформаційна безпека особи, суспільства, держави» управлінські переваги віддаються останньому компоненту. Свідченням тому є результати контент-аналізу нормативно-правових актів з питань інформаційної безпеки, репрезентованих на сайті Верховної Ради України. В абсолютній більшості йдеться про безпеку держави. Зокрема, основні документи у цьому напрямі ініційовані Радою національної безпеки і оборони України. Звісно, що даний суб‘єкт діяльності діє в межах своїх повноважень. Разом з тим,  відзначаємо, що жоден із центральних органів виконавчої влади не передбачив навіть на рівні стратегії комунікацій мети налаштування соціального партнерства з інститутами громадянського суспільства із забезпечення інформаційної безпеки особи і суспільства.

По-друге, у питаннях інформаційної безпеки переважна більшість управлінців усіх рівнів ментально орієнтована на технократичні підходи, за яких  домінують уявлення, що це суто інженерна чи військова справа. Одним з аргументів на користь висловленої тези є той факт, що на теперішній час згідно з постановою Кабінету Міністрів від 20 квітня 2015 р. № 266 «Про затвердження переліку галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти» інформаційна безпека не представлена ані як напрям, ані як спеціальність. [22] Є лише «кібербезпека» за напрямом «інформаційні технології (код спеціальності 125) і державна безпека за напрямом «воєнні науки, національна безпека, безпека державного кордону» (код спеціальності 251). У такий спосіб вихолощується гуманітарна складова комплексної категорії.

Подібний стан речей може пояснюватися особливими умовами, в яких опинилася держава на новітньому етапі своєї історії. З іншого боку, як зазначає О. О. Поляруш. «для багатьох поняття «інститутів громадянського суспільства» й їх консолідуюча та стабілізуюча роль у процесі реформування системи влади взагалі й забезпеченні інформаційної безпеки зокрема не є до кінця зрозумілими». [4, с. 63]

Існуючий нині дисбаланс розстановки акцентів потребує моделювання можливих інваріантів публічного управління інформаційною безпекою неповнолітніх.  На нашу думку, найбільш раціональним у цьому сенсі виступає структурно-функціональний підхід, за якого доцільно виділити функції, що можуть виконуватися на засадах соціального партнерства держави та інститутів громадянського суспільства або ж взагалі делеговані останнім, зокрема:

-                     методологічна функція.    Об‘єднання зусиль вчених, які займаються проблемами інформаційної безпеки, дозволить розробити  науково обґрунтовані концептуальні засади стратегій подальшого розвитку існуючої нині системи засобів забезпечення ІБН, удосконалити  методологію  правозастосування, правотворчості й актуального нормопроектування у зазначеній сфері. В якості прикладу можна навести діяльність недержавної інституції «Глобальна організація союзницького лідерства» [23], на сайті якої представлені  результати фундаментальної наукової діяльності об‘єднання вчених, що містять значний методологічний потенціал з проблем інформаційної безпеки;

-                     аналітично-прогнозна функція.  Україна має потужні  аналітичні центри, чимало яких є неприбутковими та не залежать від держави. Достатньо нагадати, що згідно з рейтингом 2017 “Global Go To Think Tank Index Report» аналітичний центр ім. Олександра Разумкова визнаний четвертим в Європі та двадцять дев‘ятим у США серед ста інших світових центрів. До сотні найкращих за рейтингом в Європі потрапили ще шість українських аналітичних центрів. [24] Не використовувати у публічному управлінні такий потенціал було б підступним. Проте накопичені ними матеріали далеко не завжди враховується в процесі управлінської діяльності органами державної влади. Тож маємо констатувати, що тут є значний потенціал для поліпшення співпраці в межах публічного управління;

-                     експертно-оцінна.   Доволі перспективним є використання в  діяльності щодо забезпечення ІБН методу експертних оцінок. В якості експертів можуть виступати не тільки фахівці з державного управління, а й провідні соціологи, педагоги, психологи, спеціалісти в галузі медіа-ресурсів тощо. Найголовніше, щоб їх думки, висловлені під час опитувань, в ході дискусій і форумів, на конференціях і нарадах, враховувалися при розробці теорії і практики інформаційної безпеки неповнолітніх;

-                     консультативно-дорадча функція. Органи державної влади у своїй діяльності із забезпечення ІБН  мають спиратися не лише на штатний персонал, на службовців, а й при розробці стратегій, підготовці важливих документів залучати до консультацій, до проведення нарад компетентних представників громадськості. Це є важливим з огляду того, що навіть найкваліфікованіший та найдосвідчений працівник не може бути фахівцем у всіх питаннях. Враховуючи, що проблеми інформаційної безпеки неповнолітньої особи є далеко не першими у переліку завдань державної служби, за рахунок участі  позаштатних спеціалістів рівень ефективності діяльності у зазначеному напрямі має суттєво підвищуватися;

-                     комунікативна функція є однією з найголовніших у всьому комплексі. Вона наскрізно пронизує усі структурні елементи системи, починаючи від діалогу органів влади із інститутами громадянського суспільства, окремими громадянами, в тому числі неповнолітніми, від вироблення стратегій комунікації до педагогічної комунікації й міжособистісного спілкування. У виконанні цієї функція суттєва роль відводиться засобам масової інформації, медіаресурсам, адже від їх інформаційної політики, ракурсів подачі матеріалу, дотримання полемічної культури  багато в чому залежить формування інформаційно-комунікативної компетенції неповнолітніх;

-                     аксіологічна функція.  Невід‘ємно пов‘язана із комунікацією і створенням ціннісних орієнтирів в картині світу неповнолітньої особи. Формування індивідуальної аксіологічної шкали відбувається на тлі протиборства ідеалів суспільства та псевдоідеалів і сумнівних цінностей, що нав‘язуються неповнолітньому кримінальним середовищем та деструктивними спільнотами, окремими «квазіавторитетами», в тому числі з оточення ровесників. Тож тут є великий потенціал діяльності для сім‘ї, закладів освіти, в тому числі позашкільної, громадських і молодіжних організацій, які мають консолідувати свої зусилля на прищеплення особі на етапі її становлення бажаних для суспільства переконань і моделей поведінки;   

-                     мотивувально-спонукальна функція. Логічно продовжує попередню – аксіологічну функцію.  У віковій та соціальній психології вже беззаперечною є істина, що перехідний період від підлітка до дорослої особи нерідко супроводжується змінами у поведінці, що характеризуються потягом до гострих відчуттів, «експериментів» над собою або іншими людьми тощо. Мотиви такої поведінки формуються здебільшого ззовні (достатньо згадати так звані «групи смерті» у соціальних мережах та в меседжерах). В цьому плані суспільство недооцінює роль і значущість мотивувально-спонукальної функції, яка має здійснюватися у бажаному для громади руслі силами закладів освіти, громадських і молодіжних організацій, свідомими авторитетними громадянами. Велику роль у цьому відіграє родинне оточення, сімейні традиції. Проблема полягає в тому, що досьогодні на рівні держави не вироблено  єдиної консолідуючої ідеї, яка б стала вектором у публічному управління у сфері формування мотивів бажаної безпечної поведінки неповнолітніх й спонукання їх до свідомого ставлення до можливих інформаційних загроз;

-                     культурологічна. Формування інформаційної культури неповнолітньої особи є складним, структурно різнобарвним і багатоплановим процесом. Сама по собі держава без допомоги суб‘єктів публічного управління не в змозі виконати це завдання. Успіх можливий лише за умови поєднання зусиль органів державної влади, закладів освіти, включаючи позашкільну, медійних ресурсів тощо;

-                     правопросвітницька. Зростання правопорушень у сфері інформаційної безпеки, вчинених неповнолітніми особами, які здобули певного рівня навичок володіння комп‘ютером та мобільними пристроями, але не є обізнаними у питаннях адміністративної відповідальності за проступки, ставить перед суспільством завдання правової просвіти. У цьому напрямі важлива діяльність не лише закладів освіти. Досвід США у розповсюдженні студентами юридичних вишів в неформальному спілкуванні так званого “Street Law” [25], що перекладається в українських джерелах як практичне право, є наочним прикладом правопросвітницької діяльності, достойної для відтворення у нашій державі;

-                     функція правого виховання. Надання знань з права не може виступати запорукою бажаної для держави і суспільства інформаційно-безпекової поведінки неповнолітньої особи, адже результати освіти та просвіти дають ефект лише у поєднанні з правовим вихованням. При здійсненні даної функції важлива роль не тільки Міністерства освіти і науки, Міністерства юстиції, Міністерства внутрішніх справ, а й органів місцевого самоврядування, закладів освіти, правозахисних організацій, які мають консолідувати свої зусилля на забезпечення ІБН шляхом правового виховання;

-                     сугестивна функція. За своїми психофізіологічними характеристиками неповнолітня особа особливо чутлива до інформаційних впливів. Тож публічне управління ІБН в якості системи координат має брати такі напрями, як мінімізація чи нейтралізація негативного інформаційного впливу на неповнолітнього і збільшення сприятливого впливу, що формує своєрідний ментальний «імунітет» особи;

-                     превентивна функція. Профілактика загроз інформаційній безпеці базується на комплексі просвітницьких та виховних заходів групового та індивідуального характеру, які враховують сучасні виклики й новітні тенденції небезпек. У цьому напрямі є широке поле діяльності не лише для уповноважених органів державної виконавчої влади, а й для органів місцевого самоврядування, громадських та молодіжних організацій;

-                     функція громадського контролю.  Оскільки функція контролю є однією з найважливіших в управлінні, громадськість вправі за наявності певних регламентованих законодавством умов подавати індивідуальні або колективні звернення або запити до органів державної влади з отримання публічної інформації, заслуховувати звіти про результати діяльності, здійснювати моніторинг й перевірки, брати участь у засіданнях колегіальних органів владних повноважень тощо. Разом з тим, слід зазначити, що відсутність чітко артикульованої ідеї забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх призводить до того, що суспільство у цьому напрямі слабо використовує свої можливості. Тож тут міститься суттєвий потенціал для публічного управління в сфері ІБН;  

-                     консолідуюча.  Строкатість поглядів і переконань членів громадянського суспільства, характерна для сучасного етапу розвитку української держави, потребує пошуку ідеї, яка б могла консолідувати усіх. В якості такої ідеї може бути запропонована спільна діяльність щодо забезпечення в процесі публічного управління інформаційної безпеки неповнолітніх, адже в її значущості не сумнівається ніхто.

Висновки.  Підводячи підсумки стану публічного управління в контексті забезпечення інформаційної безпеки неповнолітніх, можна зазначити, що сама проблема є ще недостатньо опрацьованою на методологічному й практичному рівнях. Запропонований автором підхід певною мірою сприяє поліпшенню ситуації та усвідомленому розумінню плану дій у досліджуваній сфері.

Література

1. Андреєв В.І. Стратегія управління інформаційною безпекою / В.І. Андреєв, В.Д. Козюра, Л.М. Скачек, В.О. Хорошко. – К. : ДУІКТ, 2007. – 277 с
2. 2.                Лісовська Ю. П. Адміністративно-правова діяльність недержавних органів та організацій як структурних елементів системи забезпечення інформаційної безпеки // Наукові праці МАУП, 2014. – вип. 2 (41). – С. 108-113.
3. Пелещишин А. М. Процеси управління інтерактивними соціальними комунікаціями в умовах розвитку інформаційного суспільства : монографія / А. М. Пелещишин, Ю. О. Сєров, О. Л. Березко [та ін.] ; за ред. А. М. Пелещишина. – Л. : Вид-во Львівської політехніки, 2012. – 368 с.
4. Поляруш О. О. Інститути громадянського суспільства як засіб реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України / О. О. Поляруш // Інформація і право. – № 1(1). – 2011. – С. 62 – 68.
5. Соснін О. В., Савченко С. В. Інформатизація і публічне управління – шлях до суспільства знань: аспекти взаємодії // Публічне управління ХХІ століття: від соціального діалогу до суспільного консенсусу: Збірник тез до ХІV міжнародного наукового конгресу. – Харків, Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2014. – С. 31-33
6. Бурило Ю.П. Організаційно-правові питання державного управління в інформаційній сфері [Текст] [Електронний ресурс] : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Ю. П. Бурило. – К., 2008. – 215 с. – Режим доступу: http://adminpravo.com.ua/index.php/2010-04-13-14-05-13/145-2010-09-28-13-27-30.html
7. Бурило Ю. П. Участь недержавних суб’єктів у здійсненні державного управління інформаційною сферою // Правова інформатика. – 2007. – № 4. – С. 34.
8.  Олійник О. В. Адміністративно-правові засоби забезпечення інформаційної безпеки // Юридичний вісник. – 2015. – № 1 (34). – С. 65-69
9. Мартиненко В. М. Демократичне врядування: проблеми теорії і практики / В. М. Мартиненко [Електронний ресурс]// http://82-117-235-189.gpon.sta.kh.velton.ua/e-book/putp/2010-1/doc/1/03.pdf
10. Мельник Р. С. Категорія «Публічне управління» у новій інтерпретації / Р. С. Мельник // Право і суспільство. – 2012. – № 6. – С. 95-98
11. Desmond Keeling. Management in Government / Keeling D. / London: George Allen & Unwin Ltd, 1972. – 210 p.
12. Філіпова Н. В. Зміна співвідношення понять «Державне управління», «Публічне адміністрування», «Публічне управління» в системі суспільно-політичної трансформації / Н. В. Філіпова // Електронне наукове фахове видання «Державне управління: удосконалення та розвиток». – 2015. – № 6 // http: www.dy.nayka.com.ua/?op=1&z=865
13. Грицяк І. А. Публічне управління в Україні. Становлення за європейськими стандартами / І. А. Грицяк // Вісник Академії митної служби України. Сер.: Державне управління. – 2010. – № 2. – С. 5-11.
14. Дегтяр О. А. Роль системи публічного управління в соціальній сфері суспільства / О. А. Дегтяр // Публічне урядування, 2016. – № 1. – С.89-94.
15. Обушна Н. Публічне управління як нова модель організації державного управління в Україні: теоретичний аспект / Н. Обушна // Ефективність державного управління. – 2015. – Вип. 44. – С. 53-63
16. Ємець Л. О. Публічне управління неполітичними об‘єднаннями громадян (адміністративно-правове дослідження): автореф. дис…. канд. юрид. наук: 12.00.07  / Л. О. Ємець  Дніпропетр. держ. ун-т внутр. справ. – Д., 2009. – 20 с.
17.  Закон України «Про Національну безпеку України» від 21.06.2018 // http://zakon.rada.gov.ua/laws/main/2469-19
18.  Закон України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 року (поточна редакція від 95.08.2018) // http://zakon.rada.gov.ua/laws/main/3855-12
19.  Закон України «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» від 5 липня 1994 р. (в редакції від 19.04.2014) // http://zakon.rada.gov.ua/laws/main/80/94-вр
20. Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2014 року «Про заходи щодо вдосконалення формування та реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України» // http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/449/2014
21.  Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони від 29 грудня 2016 року «Про доктрину інформаційної безпеки України» від 26.02.2017 // http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/47/2017
22. Постанова Кабінету Міністрів України від 20 квітня 2015 р. № 266 «Про затвердження переліку галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти» // http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/266-2015-n
23. GOAL – Глобальна організація союзницького лідерства: офіційний сайт // http://goal-int.org/
24. Українські аналітичні центри потрапили до числа найкращих у світі та Європи, згідно з рейтингом “2017 Global Go To Think Tank Index Report” // https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2392829-ukrainski-analiticni-centri-sered-najkrasih-u-sviti.html
    1. USA Street Law // https://www.streetlaw.org/

 ПУБЛИЧНОЕ УПРАВЛЕНИЕ В КОНТЕКСТЕ ОБЕСПЕЧЕНИЯ ИНФОРМАЦИОННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ

         Статья посвящена изучению юридической природы публичного управления, в частности -  в сфере обеспечения информационной безопасности несовершеннолетних. Автором предложена первичная классификация подходов к толкованию ключевого понятия, а также представлена структурно-функциональная модель консолидации усилий органов государственной власти и гражданского общества по осуществлению совместной деятельности в исследуемой сфере.

Ключевые слова: публичное управление, функциональный подход к публичному управлению, информационная безопасность несовершеннолетних.

PUBLIC MANAGEMENT IN THE CONTEXT OF ENSURING INFORMATION SAFETY OF MINORS

         The article is devoted to the legal nature of public administration in the field of information safety of minors. The author explores the semantics of the key concept and notes that in modern legal science of Ukraine it is possible to distinguish such approaches to interpretation: systemic, activity-based, communicative, object-scientific. The researcher identifies such key features of public administration as: methodological soundness, determination by the evolution of social relations and the legal system in the context of globalization; progressiveness for society and the state; polyfunctionality; integration of elements; the breadth of legal reality; regulation of the activities of the subjects along with the scope for their initiative, The author notes that in modern conditions of Ukraine attention is shifted towards the state information security with a priority of technocratic views.

The article presents the author’s approach to the structural-functional model of ensuring information safety of a minor. The author considers the main functions of public administration: methodological, analytical and forecasting, expert-evaluative, advisory, communicative, axiological, motivational, cultural, legal educational, suggestive, preventive, controlling and consolidating.
Keywords: public administration, functional approach to public administration, information safety of minors.

Топчій Оксана Василівна,

голова Інституту андрогогіки ГОСЛ

кандидат педагогічних наук

Стаття присвячена аналізу нових для України соціальних явищ, які можна кваліфікувати в контексті порушень інформаційної безпеки неповнолітніх. Визначаються суб’єкти й об’єкти правопорушень. Надається розгорнута соціально-юридична характеристика діянь. Виявлені прогалини у нормативній базі, що потребують внесення змін і доповнень до чинного законодавства.

Ключові слова: інформаційна безпека неповнолітніх, інформаційні правопорушення, загрози інформаційній безпеці особистості, булінг, кібербулінг, доведення до самогубства, захист персональних даних.

Загальна постановка проблеми. Сфера інформаційної безпеки є дуже динамічною, адже неспинний рух технічного прогресу породжує нові виклики, які взагалі важко було прогнозувати до цього. У таких умовах при правовому регулюванні порушень у вказаній сфері є лише два шляхи: намагатися кваліфікувати делікти за вже існуючими нормами або ж модернізувати законодавство шляхом доповнень і змін.  У цьому зв’язку виникає необхідність аналізу новітніх тенденцій у сфері порушення інформаційної безпеки неповнолітніх (ІБН).

Аналіз публікацій.  Багатоаспектність проблем інформаційної безпеки (ІБ) породжує значний інтерес науковців, які аналізують її як соціокультурний феномен [1], розглядають її у соціально-філософському і соціокомунікаційному вимірі    [2, 3], досліджують правове регулювання  даного феномену  [4-14]. Фахівцями в галузі педагогіки і психології досліджується забезпечення інформаційної безпеки старшокласників у комп’ютерно орієнтованому навчальному середовищі [15],  соціально-психологічні особливості формування особистості неповнолітніх правопорушників   [16], соціально-психологічна диференціація проявів делінквентної поведінки неповнолітніх   [17], суспільство і злочинність неповнолітніх у розрізі епох [18].

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Не зважаючи на значну кількість публікацій, присвячених проблемам забезпечення інформаційної безпеки, особливостей негативного впливу інформаційних загроз на неповнолітніх, дослідження юридичної характеристики новітніх тенденцій у зазначеній сфері, породжених епохою глобалізації, ще не  здійснювалося.

Мета статті полягає у виявленні юридично значущих характеристик тих порушень інформаційної безпеки неповнолітніх, які актуалізувалися останнім часом у глобальних масштабах і розповсюдилися на територію України. Розкриттю теми сприяє розв’язання наступних завдань: 1. Проаналізувати іншомовні та українські медійні джерела з метою виявлення новітніх тенденцій, які відображають порушення ІБН. 2. Дати юридичну оцінку діям учасників інформаційних правовідносин відповідно до чинного законодавства. 3. Виявити юридичні колізії й прогалини у нормативній базі, які виникли у зв’язку з відставанням від реалій життя.

Виклад основного матеріалу дослідження. Проблеми міжособистісного спілкування неповнолітніх, як правило, досліджуються психологами, педагогами, соціологами. У центрі їх уваги є специфіка встановлення й підтримання взаємовідносин із однолітками, особливості спілкування із членами родини і вчителями, засоби самопрезентації й актуалізації себе у мікросоціумі. Науковцями одностайно відзначаються суттєві зміни у ментальності нового покоління порівняно із їх попередниками, що зумовлені впливом інформаційних технологій, трансформацією ціннісно-смислових і етичних орієнтирів, розширенням діапазону засобів отримання інформації та її ретрансляції у віртуальному просторі. [19–22]   Через інтенсифікацію глобалізаційних процесів активно розповсюджуються моделі поведінки, у тому числі протиправної, що виходять за межі норм певної національної спільноти й законодавства окремої держави. Розглянемо більш детально ти з них, які можна кваліфікувати як порушення інформаційної безпеки неповнолітніх. Принагідно зауважимо, що багато з них мають англомовні назви, а тому в українській мові передаються через транслітерацію або ж заміною синонімом чи синонімічним словосполученням.

Здебільшого подібні процеси розгортаються у кіберпросторі, що суттєво ускладнює превенцію нових видів правопорушень, ідентифікацію та притягнення до юридичної відповідальності винних.

Щодо суб’єктів вчинення подібних правопорушень, то, за нашими спостереженнями їх можна розподілити на дві категорії: 1. Дієздатні особи, які мають певний протиправний умисел щодо життя, фізичного чи психічного здоров’я неповнолітнього або схилення його до віктимної / деліквентної поведінки. 2. Однолітки неповнолітнього, які нерідко за зговором виступають як група осіб з метою психологічного терору, цькування особистості, випробування її на міцність установок.

Аналіз наукових і публіцистичних джерел дозволив встановити, що від інформаційних правопорушень можуть потерпати дві групи неповнолітніх: 1. Випадкові, ситуативні «жертви», які через свою необережну поведінку й надзвичайну довірливість потрапили до поля зору  правопорушника.  2.  Конкретні, відомі правопорушникам особи неповнолітніх, проти яких розгортається психологічна боротьба.

У даній статті ми не зосереджуємося на таких негативних проявах зловмисного використання інформаційно-комунікативного простору, як втягнення неповнолітніх до зайняття проституцією, розповсюдження порнографічної продукції, рекламування шкідливих для молодого організму речовин, які породжують наркоманію, токсікоманію, куріння тощо. По-перше, на жаль, подібні тенденції вже далеко не новітні. По-друге, в кожному такому випадку чітко простежується склад правопорушення (злочину), що не викликає різночитань при їх юридичній кваліфікації.

Набагато складніше інтерпретувати в межах правового поля інші загрозливі прояви. До них ми відносимо:

1. Формування інформаційних потоків по створенню так званих «груп смерті».  Вплив на психіку неповнолітнього здійснюється шляхом навіювання депресивних настроїв, зосередження на життєвих складнощах і непорозуміннях з найближчим оточенням, героїзації суїцидів. Джерелами розповсюдження інформації та скерування поведінки віктимних осіб є закриті групи у соціальних мережах, засоби зв’язку через Wiber, WhatsApp та інші месенджери. При цьому усе подається як своєрідна захоплива гра із своїм алгоритмом дій, що відриває молоду людину від почуття реальності. Констатується, що куратори подібних груп постійно модифікують варіанти: на зміну «синім китам» і «тихому дому»  приходить флешмоб «біжи або помри», коли підлітки випробовують долю, перебігаючи дорогу на червоний сигнал світлофору і кидаючись під колеса авто. Також пропонуються різного роду небезпечні «квести», які можуть призвести до загибелі не тільки самого неповнолітнього, а й його близького оточення. Зухвалість зловмисників проявляється в тому, що для них замало суїциду. Вони потребують від майбутньої жертви відео факту смерті в режимі трансляції з подальшим перепродажем записів через мережу Інтернет або Darknet.

З позицій права, дії ініціаторів та організаторів груп можуть кваліфікуватися за ст. 120 Кримінального кодексу України «Доведення до самогубства». [23] Разом з тим, звернення до редакції даної статті у нинішньому її формулюванні дозволить адвокатам захистити винних, оскільки в діях останніх доволі складно угледити жорстоке поводження з особою, шантаж, примус до протиправних дій або приниження людської гідності. Допоки законодавець не внесе відповідні зміни до тексту Кримінального кодексу України, куратори таких груп відчуватимуться безкарними.

З позицій виконавчої влади, функції протидії подібним проявам покладаються на департамент кіберполіції Національної поліції України. Його працівниками проводиться постійний моніторинг соціальних мереж, відстежується поява закритих деструктивних угруповань, для освітян і батьків здійснюється роз’яснювальна робота щодо превенції негативних проявів через опис алгоритму дій зловмисників. [24]  Разом з тим, цій діяльності не настільки властивий упереджувальний та масштабний характер. Достатньо навести в якості прикладу відомості з виступу голови Національної поліції С. Князєва, який зазначив, що на початок 2017 року з 434 суїцидальних груп було заблоковано 102. [25] Бракує й належної координації спільних дій з Міністерством освіти і науки, Міністерством інформаційної політики, Міністерством охорони здоров’я. Подібна розпорошеність у протистоянні з даним негативним явищем занадто дорого обходиться державі і суспільству.

1. Булінг / Кібербулінг. Назва веде походження від англ. bulling, що дослівно перекладається як «бикування», а по суті означає цькування особистості, агресивне переслідування неповнолітнього, приниження його гідності, доведення до неврівноважених психоемоційних станів, що згодом за умови інтенсифікації й тривалості впливу, може стати причиною суїциду або психічних порушень.  З появою Інтернет-технологій розширився й інструментарій та засоби вчинення цього інформаційного правопорушення.  

Український інститут дослідження екстремізму в рамках проекту «Стоп шкільний терор» встановив, що з проявами булінгу в нашій державі стикалися 8 осіб з 10 [ 26, с.5].  За рольовою участю в булінзі  авторами проекту виділяються переслідувачі, жертви, в тому числі постійні, і свідки. За їх даними, 48% дітей нікому не розповідали про знущання, 40% соромляться цього, 22% вважають, що цькування це нормально [26, с. 6]. За виведеною ними статистикою, лише у 2016 році від самогубства в Україні загинуло 116 дітей; на кожне самогубство неповнолітнього приходилося 19 спроб (тобто щороку близько двох тисяч дітей у країні намагаються покінчити з собою); 27,4% опитуваних заявили, що інколи втрачають бажання жити.  [26, с.35] Поширеність явища у світі зумовила навіть появу окремого терміну «буліцид», у першій частині якого вказується на причину самогубства.

Модифікаціями булінгу виступають сфабриковані обмови й наклепи, розповсюджені за допомогою засобів зв’язку (denigration); нав’язливі атаки на жертву у вигляді безперервних дзвінків на мобільний телефон, численне розсилання безтактних повідомлень тощо (harassment);  публічний обмін зневажливими репліками, образи учасників комунікації в груповому чаті, на форумі (flaming) та ін.

Важливість подолання цих негативних проявів зумовлена і  людськими втратами, і  розповсюдженням агресії, переконанням у безкарності, впевненістю, що питання можна вирішувати за силовими сценаріями, а значить у нейтралізації підвалин подальшого переростання булінгу у радикалізм та екстремізм. Не помічати, що ця проблема набула масштабів національної безпеки, –  значить обманювати самих себе. Разом з тим, усі існуючі рекомендації щодо подолання булінгу в реальному житті або в кіберпросторі мають лише психолого-педагогічне спрямування, оскільки юридична відповідальність неповнолітніх за цькування інших осіб в Україні не передбачена.  На відміну від інших держав, у нас відсутня Національна програма з неприпущення й протидії булінгу. Вирішення проблеми можливо лише за умови комплексного підходу, тобто об’єднання зусиль закладів освіти і батьків, належної координації діяльності компетентних органів, а також внесення до адміністративного законодавства норм щодо притягнення до відповідальності так званих неповнолітніх «переслідувачів», які є активними учасниками інформаційного насильства одноліток.

1. Привласнення персональних даних неповнолітніх у соціальних мережах з провокаційними цілями (impersonation).  За даними англійських дослідників, на теперішній час у соціальних мережах зареєстровано більше трьох мільйонів неповнолітніх користувачів, причому більшість з них користується  двома і більше мережами. [27] Відзначається, що це не тільки особливий спосіб отримання новин, іншої інформації, але й спосіб самоствердження, підвищення самооцінки за рахунок так званих «лайків». Для тинейджера вельми значущими стають фактори ізоляції, виключення з певних віртуальних груп, а також негативного ставлення до нього учасників інтернет-соціуму.

Привласнення персональних даних в акаунті неповнолітнього дієздатною особою може здійснюватися з метою розгортання діалогу з іншими підлітками для пошуку потенційних жертв різного роду збоченцями, а також для отримання непрямої інформації щодо статків певної родини, конфіденційної інформації про членів сім’ї з подальшим неблаговидним її використанням. Звісно, що своєму другові неповнолітній готовий розповісти значно більше, аніж незнайомій дорослій людині. Цим і користуються зловмисники.

Привласнення персональних даних в акаунті ровесниками неповнолітньої особи може застосовуватися в хуліганських цілях, зокрема для розсилки комунікативних повідомлень з негативним контентом. Звісно, при зворотному зв’язку усі претензії пред’являються основному користувачеві, який взагалі не здогадується про вчинене від його імені.

Близьким до подібних дій є отримання у неповнолітнього персональної інформації обманним шляхом з подальшим її розповсюдженням у широких колах або передавання особам, яким вона не призначається (outing&trickery). У такий спосіб відбувається порушення прав людини на недоторканність особистого життя, розголошуються конфіденційні відомості тощо.

В Україні правові відносини, пов’язані  із захистом та обробкою персональних даних регулюються Законом «Про захист персональних даних». [28] Його дія поширюється на діяльність з обробки таких даних із застосуванням автоматизованих або неавтоматизованих засобів. Під персональними даними в Законі розуміються «відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована».  У такий спосіб, законодавчо врегульовуються процедури, що обмежуються   діяльністю підприємств, установ і організацій усіх форм власності.

Створюючи акаунт у соціальних мережах, особа добровільно, на власний розсуд, розміщує біографічні відомості про себе, відображає події з особистого життя у фотографіях, блогах тощо. По суті те, що в офіційних умовах прийнято відносити до конфіденційної інформації, що захищається Законом, в інтернет-спільнотах оприлюднюється. То ж і привласнення персональних даних в інтернет-середовищах не тягне за собою ані якої юридичної відповідальності. Залишається тільки профілактична роз’яснювальна робота із неповнолітніми користувачами мереж щодо обачливості й комунікативної безпеки у кіберпросторі.

1. Поширення шкідливої інформації із розрахунком на її відтворення. Психологічні особливості юнацького віку полягають в тому, що неповнолітній, пізнаючи себе, власні можливості, намагається наслідувати певні моделі поведінки, так звані патерни. При цьому доволі часто його захоплюють не приклади суспільно бажаної поведінки, а навпаки, – безглузді вчинки. Характерно, що при цьому актуалізуються потенційні задатки демонстративної поведінки, за яких кожен такий вчинок ще й фіксується на відео та викладається на інформаційних ресурсах або розповсюджується через мобільний зв’язок для загального перегляду. Виходить своєрідне замкнене коло: особа отримує негативну за наслідками інформацію з Інтернет, вчиняє певні дії, які фіксуються на відео і знову потрапляють до кіберпростору. Діапазон вчинків є дуже широким: від нанесення собі тілесних ушкоджень, споживання нехарчових продуктів, що може призвести до отруєнь, в тому числі смертельних, до алгоритмів помсти кривдникам або знущання над іншими. Останній вид навіть отримав свою англомовну назву – happy slapping (дослівно «щасливе ляскання»). Сюди потрапляють не тільки «дружні» жарти, а й вчинки, які загрожують життю і здоров’ю іншої людини. Звісно, що подібні дії, якщо вони не призвели до трагічних наслідків, важко підвести під юридичну кваліфікацію. Наразі виникає питання процесуального характеру: чи може подібне «самодокументування» братися до уваги при впровадженні у порушених справах, чи має така інформація доказову силу? Для законодавця таке поле теж є «terra incognito».
2. Розповсюдження ігор-аніматроніків, що призводять до дезадаптації або психічних розладів неповнолітнього. Мережа Інтернет відкриває великі можливості не тільки для спілкування, а й для нових розваг. Вже чимало написано про загрози інтернет-залежності, про підміну справжнього спорту кіберспортом, а внаслідок цього – порушень психологічного й фізичного стану молодої особи. Розробники ігор пішли далі. Враховуючи перехідний від дитинства до дорослої людини період потенційного гравця, який прагне гострих почуттів, вони пропонують долучитися до ігор, що розповсюджуються в мережі безкоштовно. На прикладі фрагменту рекламного тексту до гри «5 ночей з Фредді» можна переконатися у глибинному розумінні розробниками юнацької психології та стилістики спілкування цього прошарку суспільства між собою: «Ви у захваті від жахливих ігор про ведмежатко Фредді? Тоді годі відсижуватися у сторонці, запускайте гру і приєднуйтеся до маньячної братви!»; «Ви можете поквитатися з цими злобними ляльками-роботами за те, що неодноразово примушували вас підскакувати на місці від переляку. Тепер Ви будете озброєні і зможете застрелити усіх аніматроників».  [29]

На теперішній час, з позицій юриспруденції, розповсюдження таких ігор не заборонено, їх розробники не підпадають під правову відповідальність за дезадаптацію неповнолітніх, культивування в них агресії. Не існує й механізму адміністративно-правової регламентації діяльності компетентних органів щодо експертизи подібних «ігор» з прогнозуванням ступеню суспільної шкідливості наслідків від проводження часу у таких «розвагах». Зволікання цими небезпеками може також перерости у проблему суспільного масштабу.

Висновки. Аналіз іншомовних та вітчизняних джерел дозволив виявити основні новітні тенденції, які можна кваліфікувати як порушення  інформаційної безпеки неповнолітніх. Констатується, що законодавство й практика правозастосування далеко не завжди вчасно реагують на появу потенційних і реальних загроз, тож існує нагальна потреба в удосконаленні нормативно-правової бази у сфері інформаційних правовідносин.

Література

1. 1.                Триняк В. Ю. Інформаційна безпека як соціокультурний феномен (соціально-філософський аналіз) : автореф. дис. … канд. філос. наук : 09.00.03 / В. Ю. Триняк ; Дніпропетр. нац. ун-т ім. О. Гончара. – Д., 2009. – 19 с.
2. 2.                Архипова Є. О. Інформаційна безпека : соціально-філософський вимір : автореф. дис. .. канд. філос. наук : 09.00.03 / Є. О. Архипова ; М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Нац. техн. ун-т України «Київ. політехн. ін-т». – К., 2012. – 16 с.
3. 3.                 Дубняк К. А. Соціокомунікаційний вимір інформаційної безпеки держави : автореф. дис. .. канд. наук з соц. комунікацій : 27.00.01 / К. А. Дубняк; М-во освіти і науки України, Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. – К., 2016. – 16 с.
4. 4.                Березовська І. Р. Адміністративно-правові засоби забезпечення інформаційної безпеки в Україні / І. Р. Березовська. – Львів: ЗУКЦ, 2014. – 173 с.
5. 5.                Довгань О. Д. Забезпечення інформаційної безпеки в контексті глобалізації: теоретико-правові та організаційні аспекти / О. Д. Довгань ; НАПрН України, НДІ інформатики і права, НАН України, Нац. б-ка ім. В. І. Вернадського. – К., 2015. – 386 с.
6. 6.                Довгань О. Д. Теоретико-правові основи забезпечення інформаційної безпеки України : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.07 / О. Д. Довгань ; Ін-т законодавства Верхов. Ради України. – К., 2016. – 44 с.
7. 7.                Кормич Б. А. Організаційно-правові основи політики інформаційної безпеки України : Автореф. дис. …д-ра юрид. наук : 12.00.07 / Нац. ун-т внутр. справ. – Х., 2004. – 42 с.
8. 8.                Линник Г. М. Адміністративно-правове регулювання інформаційної безпеки України : автореф. дис. .. канд. юрид. наук : 12.00.07 / Г. М. Линник ; Нац. ун-т біоресурсів і природокористування України. – К., 2011. – 20 с.
9. 9.                Ліпкан В. А. Інформаційна безпека України : [глосарій] / В. А. Ліпкан, Л. С. Харченко, О. В. Логінов. – К. : Текст, 2004. – 136 с.
10. 10.           Лісовська Ю. П. Адміністративно-правове забезпечення інформаційної безпеки в Україні : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Ю. П. Лісовська ; Міжрегіон. Акад. упр. персоналом. – К., 2017. – 19 с.
11. 11.           Максименко Ю. Є. Теоретико-правові засади забезпечення інформаційної безпеки України : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / Ю. Є. Максименко ; Київ. нац. ун–т внутр. справ. – К., 2007. – 20 с.
12. 12.           Нашинець–Наумова А.Ю. Інформаційна безпека : питання правового регулювання / А. Ю. Нашинець-Наумова ; М-во освіти і науки України, Київ. ун-т ім. Б. Гринченка. – К.: Гельветика, 2017. – 167 с.
13. 13.           Олійник О. В. Інформаційна безпека України : доктрина адміністративно-правового регулювання : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.07 / О. В. Олійник ; Ін-т законодавства Верхов. Ради України. – К., 2013, 34 с.
14. 14.           Шевчук О. М. Адміністративно-правове регулювання у сфері забезпечення інформаційної безпеки : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / О. М. Шевчук ; Класич. Приват. ун-т. – Запоріжжя, 2011. – 20 с.
15. 15.           Ковальчук В. Н. Забезпечення інформаційної безпеки старшокласників у комп’ютерно орієнтованому навчальному середовищі : автореф. дис. … канд. пед. наук: 13.00.10 / В. Н. Ковальчук, Ін-т інформ. технологій і засобів навчання Нац. АПН України. – К., 2011. – 20 с.
16. 16.           Малиш Н. В. Соціально-психологічні особливості формування особистості неповнолітніх правопорушників [Текст] : дис. .. канд. психол. наук: 19.00.06 / Н. В. Малиш ; Нац. ун-т внутр. справ. – Х., 2005. – 179 с.
17. 17.           Спицька Л. В. Соціально-психологічна диференціація проявів делінквентної поведінки неповнолітніх та її корекція в умовах закладів соціальної реабілітації : автореф. дис. … канд. психол. наук : 19.00.05 / Л. В. Спицька ; Східноукр. нац. ун-т ім. Володимира Даля. – Сєвєродонецьк, 2016. – 20 с.
18. 18.           Юзікова Н. С. Суспільство і злочинність неповнолітніх у розрізі епох (від Давнини і Середньовіччя до ХХІ століття) : [монографія] Є Н. С. Юзікова ; Дніпропетр. нац. ун-т ім. Олеся Гончара. – Дніпропетровськ: Ліра, 2015. – 327 с.
19. 19.           Власенко Ф. П. Віртуальна реальність як простір соціалізації індивіда / Ф. П. Власенко // Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. – 2014. – Вип. 56. – С. 208–217.
20. 20.           Колесник О. О. Особливості спілкування підлітків в Інтернеті / О. О. Колесник // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Педагогічні науки. – 2012. – № 15 (2). – С. 28–33.
21. 21.           Пугачов Д. Комунікативні аспекти формування образу «Я» підлітків у віртуальному комп’ютерному світі / Д. Пугачов // Науковий вісник МНУ ім. В. О. Сухомлинського. Психологічні науки. – № 1 (16), травень 2016.
22. 22.           Столбов Д. В. Особливості Інтернет-діяльності сучасного підлітка / Д. В. Столбов // Науковий вісник Мелітопольського державного педагогічного університету. Сер.: Педагогіка. – 2014. – № 1. – С. 327–331.
23. 23.           Кримінальний кодекс України // http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2341-14/page4
24. 24.           Як запобігти дитячим суїцидам: поради батькам від оперативників Департаменту кіберполіції // https://www.npu.gov.ua/uk/publish/article/2113329
25. 25.            Полиция заблокировала в соцсетях тысячи суицидальных групп // https://comments.ua/society/606222-politsiya-zablokirovala-sotssetyah-tisyachi.html
26. 26.           Петренко Б. Стоп шкільний терор. Особливості цькувань у дитячому віці. Профілактика та протистояння булінгу / Б. Петренко ; Український інститут дослідження екстремізму. – К., 2017. – 84 с.
27. 27.           Social media is having a worrying impact on sleep; we reveal the crucial time to stay away from it // http://www.bbc.com/future/story/20180110-the vital-time-you really-shouldnt-be-on-social-media
28. 28.            Закон України «Про захист персональних даних» // http://zakon5.rada.gov.ua/laws/main/2297-17
    1. 29.           Ігри. 5 ночей з Фредді // http://gg.org.ua/igri-5-nochej-z-freddi/

ЮРИДИЧЕСКАЯ ХАРАКТЕРИСТИКА НОВЕЙШИХ ТЕНДЕНЦИЙ В СФЕРЕ НАРУШЕНИЯ ИНФОРМАЦИОННОЙ БЕЗОПАСНОСТИ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ

Статья посвящена анализу новых для Украины социальных явлений, которые можно квалифицировать в контексте нарушений информационной безопасности несовершеннолетних. Определяются субъекты и объекты правонарушений. Дается развернутая социально-юридическая характеристика деяний. Выявлены пробелы в нормативной базе, которые требуют внесения изменений и дополнений в действующее законодательство.

Ключевые слова: информационная безопасность несовершеннолетних, информационные правонарушения, угрозы информационной безопасности личности, буллинг, кибербуллинг, доведение до самоубийства, защита персональных данных.

LEGAL CHARACTERISTIC OF THE NEWEST TRENDS IN THE FIELD OF INFRINGEMENT OF INFORMATIVE SECURITY OF MINORS

The article is devoted to the analysis of new social phenomena for Ukraine, which are a source of potential threats in the field of information security for minors. The peculiarities of teenagers’ communication on the Internet are, as a rule, studied by teachers, psychologists and sociologists. The author of the article considers this type of communication in the context of jurisprudence. The researcher notes that under the influence of information technologies there is a transformation of value orientations, expansion of the range of information sources, as well as its retransmission in virtual space. The processes of globalization lead to the fact that, together with the phenomenon, its English name is also borrowed. The author gives a legal description of “death groups”, bulling and cyberbullying, misappropriation of personal data of minors in social networks, dissemination of harmful information intended for reproduction in real conditions, popularization of games leading to personal disadaptation. He notes the existence of gaps in the legislation, insufficient coordination of executive authorities, whose competence is the prevention of information offenses. The researcher points out the importance of the problem and suggests ways of improving the current legislation.

Key words: information security of minors, information offenses, threats to the information security of the person, bullying, cyberbullying, bringing to suicide, protection of personal data.