доктор юридичних наук, професор, професор кафедри приватного та публічного права Київського національного університету технологій та дизайну

Журавель Ярослав Володимирович

доктор юридичних наук, професор, декан юридичного факультету Академії праці, соціальних відносин і туризму

Жуков Павло Ігорович

аспірант Академії праці, соціальних відносин і туризму

Legal regulation of digitization of local self-government

У контексті децентралізації публічного управління і посиленні ролі органів місцевого самоврядування у вирішенні як місцевих, так і загальнодержавних питань, діджиталізація стає ключовим фактором ефективного управління та надання послуг на всіх рівнях місцевого самоврядування. Україна, як і низка інших країн, перебуває перед викликами та можливостями, пов’язаними з цифровою трансформацією у сфері публічного управління. У цій статті актуалізується питання необхідності проведення комплексного аналізу законодавства про діджиталізацію місцевого самоврядування в Україні, висвітлюючи основні виклики та окреслюючи перспективи його розвитку. Окрема увага приділяється опису взірцевого зарубіжного досвіду та його потенційному впливу на українську практику.

Актуальність дослідження питання діджиталізації місцевого самоврядування полягає також у низці важливих аспектів, які впливають на ефективність управління, якість надання послуг громадам, а також на загальний розвиток цифрової економіки та суспільства. Ключовими аспектами актуальності розглядаються підвищення ефективності управління, адже цифровізація дозволяє автоматизувати багато процесів, що звільняє ресурси для зосередження на стратегічному плануванні та інших важливих аспектах муніципального управління; покращення доступу до муніципальних послуг, оскільки електронні послуги органів місцевого самоврядування завдяки сучасним технологіям мають стати більш зручними та швидкими, мінімізуючи необхідність візитів членів громади до цих органів; збільшення прозорості та залучення громади до вирішення питань місцевого значення з огляду на те, що цифрові платформи дозволяють членам громади більш активно брати участь у процесах управління, зокрема через громадські слухання чи обговорення проєктів програм в онлайн форматі тощо; забезпечення високого рівня кібербезпеки муніципальних систем у контексті зростаючих кіберзагроз із боку хакерів; адаптація до пандемічних, воєнних та інших кризових ситуацій, при яких чітко простежується значення цифрової трансформації для забезпечення роботи муніципальних органів.

Таким чином, діджиталізація місцевого самоврядування є важливим інструментом відповіді на сучасні виклики, підвищення якості життя місцевого населення, забезпечення стійкого розвитку громад і держави в цілому.

Ключові слова: діджиталізація, місцеве самоврядування, законодавство, правові засади, муніципальні органи, штучний інтелект, технології.

In the context of the decentralization of public administration and the strengthening of the role of local self-government bodies in solving both local and national issues, digitalization is becoming a key factor in effective management and service provision at all levels of local self-government. Ukraine, like many other countries, faces challenges and opportunities related to digital transformation in the field of public administration. This article highlights the need for a comprehensive analysis of the legislation on digitalization of local self-government in Ukraine, highlighting the main challenges and outlining the prospects for its development. Particular attention is paid to the description of the best foreign experience and its potential impact on Ukrainian practice.

The relevance of the study of the issue of digitization of local self-government lies in a number of important aspects that affect the efficiency of management, the quality of providing services to communities, as well as the general development of the digital economy and society. The key aspects of relevance are the improvement of management efficiency, because digitalization allows for the automation of many processes, which frees up resources to focus on strategic planning and other important aspects of municipal management; improving access to municipal services, as electronic services of local self-government bodies should become more convenient and fast thanks to modern technologies, minimizing the need for community members to visit these bodies; increasing transparency and involvement of the community in solving issues of local importance given that digital platforms allow community members to more actively participate in management processes, in particular through public hearings or discussion of program projects in online format, etc.; ensuring a high level of cyber security of municipal systems in the context of growing cyber threats from hackers; adaptation to pandemic, war and other crisis situations, in which the importance of digital transformation to ensure the work of municipal bodies is clearly visible.

Thus, the digitalization of local self-government is an important tool for responding to modern challenges, improving the quality of life of the local population, and ensuring the sustainable development of communities and the state as a whole.

Keywords: digitalization, local self-government, legislation, legal framework, municipal bodies, artificial intelligence, technologies.

Постановка проблеми.

Діджиталізація місцевого самоврядування в Україні відкриває нові можливості для підвищення прозорості, доступності та ефективності муніципальних послуг. Це сприяє залученню місцевого населення до муніципальних управлінських процесів, покращенню якості життя громади та розвитку демократичних стандартів на місцевому та регіональному рівнях. Однак, успішна цифрова трансформація вимагає не тільки технологічних інновацій, а й адекватного правового регулювання, що сприяє реалізації потенціалу цифрових технологій в муніципальному управлінні та наданні послуг на місцевому рівні.

Юридичні проблеми діджиталізації муніципального управління в Україні охоплюють ряд викликів, які уповільнюють процес цифрової трансформації та впровадження електронного урядування на місцевому рівні.

Серед проблем законодавства України про діджиталізацію місцевого самоврядування можна виділити узагальненість правового регулювання. Відсутність профільного закону про використання штучного інтелекту в публічному управлінні породжує розпорошеність норм, предмет правового регулювання яких так чи інакше стосується діджиталізації. Наявні закони часто не враховують особливостей цифрової ери, що призводить до юридичних колізій та невизначеності у тлумаченні норм, залишаючи при цьому проблему прогалин права.

Такий стан речей супроводжується відсутністю єдиних стандартів, складністю інтеграції існуючих систем, проблемами з визначеністю відповідальності за дії, вчинені штучним інтелектом, проблемами з кібербезпекою і насамкінець – відсутністю культури цифрової взаємодії на місцевому рівні.

Все це у сукупності дозволяє стверджувати про необхідність проведення в Україні комплексного наукового дослідження, яке було б спрямоване на вивчення зазначених проблем і сформулювало б пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання діджиталізації як публічного управління в цілому, так і муніципального управління зокрема.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідження окремих аспектів правового регулювання діджиталізації у місцевому самоврядуванні та публічному управлінні проводили низка українських науковців, зокрема, Т. Чернадчук та І. Козачок [1], А. Клян [2], К. Савон [3], А. Миколюк [4], М. Баймуратов і Б. Кофман [5], О. Батанов [6], В. Кравченко [7], І. Діордіца і Я. Журавель [8; 9] та ін. Однак, враховуючи безперервну динаміку розвитку даного явища, вважаємо за необхідне окреслити новели правового регулювання діджиталізації місцевого самоврядування в умовах сучасної муніципальної реформи.

Формулювання цілей. Метою даної статті є аналіз законодавчого забезпечення діджиталізації місцевого самоврядування в Україні, ідентифікація основних викликів, які стоять перед українськими органами місцевого самоврядування у цьому контексті, та оцінка перспектив подальшого розвитку. Задля досягнення поставленої мети передбачається реалізація таких завдань: 1) проаналізувати особливості правового регулювання діджиталізації місцевого самоврядування; 2) виявити основні теоретичні та практичні проблеми, пов’язані з практикою застосування такого законодавства, враховуючи зарубіжний досвід.

Виклад основного матеріалу.

Дослідження питання законодавчих основ діджиталізації місцевого самоврядування, як і будь якої іншої частини суспільних правовідносин, варто розпочати з аналізу правових норм Конституції України як норм прямої дії. Саме в Основному Законі нашої країни містяться базові принципи та вихідні засади, з яких випливають норми профільних законів, що розкривають і деталізують їх зміст.

З урахуванням особливостей аналізованого нами питання, в першу чергу, заслуговує на увагу стаття 54 Конституції України, в якій зазначається, що «громадянам гарантується свобода … технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності». Окрім цього, в Основному Законі додається, що «кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом» [10, ст. 54]. Звідси випливає конституційний принцип захищеності права кожного громадянина на захист інтелектуальної власності (в тому числі і використовуваних в процесі діджиталізації місцевого самоврядування новітніх технологій як результату інтелектуальної діяльності). На жаль, в розділі ХІ «Місцеве самоврядування» не вжито жодного слова, яке можна було б асоціювати з використанням технологій діджиталізації на місцевому рівні.

Лише в статті 146 міститься відсильна норма, відповідно до якої інші питання організації місцевого самоврядування, формування, діяльності та відповідальності органів місцевого самоврядування визначаються законом [10, ст. 146].

Одним з профільних законів щодо здійснення місцевого самоврядування є Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні». Аналіз його норм дозволяє констатувати, що прийнятий ще в далекому 1997 році Закон не відображає сучасних тенденцій до застосування новітніх технологій в муніципальному управлінні і дещо поверхнево регулює це питання. Зокрема, відповідно до статті 33 цього Закону «до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить створення та забезпечення функціонування місцевих екологічних автоматизованих інформаційно-аналітичних систем, які є складовою мережі загальнодержавної екологічної автоматизованої інформаційно-аналітичної системи забезпечення доступу до екологічної інформації» [11, ст. 33]. Окрім самого положення про наявність такого повноваження в Законі не зазначається нічого про особливості та порядок його реалізації. З цього прикладу видно, що законодавець передбачає використання органами місцевого самоврядування сучасних технологій, однак не закріплює деталізацію питань організації та порядку їх використання. Це припускає необхідність для органу місцевого самоврядування приймати підзаконний акт у вигляді інструкції чи порядку створення та забезпечення функціонування місцевих екологічних автоматизованих інформаційно-аналітичних систем, де і мають врегулюватися відповідні процедурні питання.

Відповідно до статті 46 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» «сесія ради скликається для розгляду електронної петиції, що набрала необхідну кількість підписів, протягом строку, встановленого для її розгляду» [11, ст. 46]. Ні в цій статті, ні в жодній іншій статті цього Закону більше не згадується про електронну петицію до органів місцевого самоврядування. Однак порядок подання та розгляду електронної петиції і до органів державної влади, і до органів місцевого самоврядування можна знайти в іншому законі – Законі України «Про внесення змін до Закону України «Про звернення громадян» щодо електронного звернення та електронної петиції» [12, ст. 23^-1]. Прикро, але в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» не міститься посилання на цей Закон і членам територіальної громади, не обізнаним в законах України, задля належної реалізації свого законного права на подачу електронної петиції необхідно шукати ці норми серед численних нормативно-правових актів.

Заслуговують на окрему увагу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», де зазначається, що «в період карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби (COVID-19) пленарні засідання місцевих рад, засідання виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад, постійних депутатських комісій можуть проводитися в режимі відеоконференції або аудіоконференції (дистанційне засідання), крім питань, що потребують таємного голосування» [11].

На нашу думку, це є важливою прогресивною нормою, яка дозволяє на законних підставах здійснювати організаційні та інші заходи муніципальних органів в онлайн форматі. Зважаючи на те, що відповідно до статті 19 Основного Закону «органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України» [10, ст. 19], то відсутність такої статті спричинила б нелегітимність прийнятих у дистанційному форматі рішень і дій. Та попри наявність закріплених в Законі базових норм щодо порядку та особливостей організації та проведення дистанційних засідань, на нашу думку, видається за доцільне закріпити їх в основній частині Закону (а не в прикінцевих та перехідних положеннях) у вигляді окремої статті, присвяченої зазначеному вище порядку.

Окрім проаналізованих нами законів існує ряд інших правових актів, які регулюють підняті нами питання. До них варто віднести Закони України «Про стимулювання розвитку цифрової економіки в Україні», «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах», «Про захист персональних даних», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обліку трудової діяльності працівника в електронній формі», «Про електронні комунікації», Розпорядження КМУ від 17.01.2018 р. № 67-р «Про схвалення Концепції розвитку цифрової економіки та суспільства України на 2018-2020 роки та затвердження плану заходів щодо її реалізації», Розпорядження КМУ від 17.02.2021 р. № 365-р. «Деякі питання цифрової трансформації», Розпорядження КМУ від 03.03.2021 р. № 167-р. «Про схвалення Концепції розвитку цифрових компетентностей та затвердження плану заходів з її реалізації», Розпорядження КМУ від 28.10.2020 р. № 1353-р. «Про схвалення Стратегії цифрової трансформації соціальної сфери» та ін.

Попри наявність численних актів законодавства в сфері діджиталізації в своїй сукупності правове регулювання організації та порядку застосування сучасних технологій в місцевому самоврядуванні, як і в публічному управлінні в цілому, залишається розпорошеним і безсистемним. Такий підхід не є прийнятним для нас в контексті євроінтеграції законодавства України і в прагненні українців стати «державою в смартфоні».

Серед масиву правових актів про діджиталізацію досі залишається невирішеною проблема прогалин у праві. Наприклад, на сьогодні існує невизначеність у законодавстві України щодо того, кому належать права на твори, створені з використанням штучного інтелекту – розробнику програми, користувачу, який дав завдання штучному інтелекту, чи самому штучному інтелекту.

Як зазначає А.Клян, у світі вже існують об’єкти, створені штучним інтелектом. Такі твори викликають неабиякий інтерес у суспільства та продаються за шалені гроші на аукціонах. Так, автопортрет, створений людиноподібним роботом Софією, продали на аукціоні за 688000,00 доларів США [13]. Хто в такому випадку має отримати ці гроші?

А. Клян слушно наводить й інші приклади. Зокрема, в США судом в Сан-Франциско розглядався спір «Наруто проти Девіда Джона Слейтера» щодо авторського права на селфі, зробленого мавпою Наруто. При цьому, позов в інтересах мавпи подала організація із захисту прав тварин PETA (People For The Ethical Treatment of Animals). Однак, і суд першої інстанції, і апеляційний суд дійшли висновку, що незважаючи на положення законодавства про захист прав тварин, останні не мають права на звернення за захистом своїх порушених прав інтелектуальної власності. Такі права мають лише людські істоти. За аналогією, наявність права інтелектуальної власності не розповсюджуються і на штучний інтелект [13]. Британський досвід закріплює право власності на об’єкти, створені машиною, саме за особою, яка вжила заходів для вироблення такого твору.

Насамкінець, згадаємо колізію, яка полягає в невизначеності щодо відповідальності за некоректну роботу штучного інтелекту та зміст текстів, створених за його допомогою, як-от ChatGPT. Законодавство не визначає, хто має нести відповідальність за шкоду, заподіяну діями чи результатами роботи штучного інтелекту. Правова практика в Україні та ЄС схиляється до того, що відповідальність може покладатися на виробника, оператора, власника або користувача штучного інтелекту, залежно від обставин [14].

Висновок.

Дослідження законодавства про діджиталізацію місцевого самоврядування в Україні та аналіз зарубіжного досвіду вказують на наявність як значних викликів, так і великих можливостей у цій сфері. Серед ключових кроків, які необхідно здійснити для прискорення цифрової трансформації на місцевому рівні – оновлення існуючої нормативно-правової бази без фактору розпорошення і безсистемності. При цьому не можна знецінювати такі базисні показники як забезпечення високого рівня кібербезпеки, розвиток технічної інфраструктури та підвищення цифрової грамотності серед місцевого населення. Саме у гармонійному поєднанні усіх зазначених факторів можливо досягнути успіху на шляху до високого рівня діджталізації місцевого самоврядування.

Перспектива розвитку та вдосконалення діджиталізації місцевого самоврядування в Україні вимагає консолідованих зусиль уряду, місцевої влади, бізнесу, громадськості та міжнародних партнерів. Розвиток цифрових послуг і технологій може стати каталізатором економічного зростання територій, підвищення ефективності муніципального управління та якості життя громад.

Успішна цифрова трансформація місцевого самоврядування вимагає змін не тільки на технологічному та законодавчому рівнях, але й у менталітеті місцевого населення та відносинах між державою, органами місцевого самоврядування та громадами. Втілення цих змін забезпечить Україні потужний розвиток цифрового муніципального управління, відкриваючи нові горизонти для прогресу та добробуту територіальних громад.

Література:

1. Чернадчук Т., Козачок І. Діджиталізація як напрямок розвитку контрольної функції місцевого самоврядування. Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції. 2022. № 6. С. 193-198. DOI https://doi.org/10.32782/39221409

2. Клян А. Штучний інтелект та технологія GPT: юридичні тонкощі для користувачів. GOLAW. 15 березня 2024 року. Режим доступу: https://golaw.ua/ua/insights/publication/shtuchnij-intelekt-ta-tehnologiya-gpt-yuridichni-tonkoshhi-dlya-koristuvachiv/

3. Савон К. Поняття «Діджиталізація» в контексті цифрового уряду. Актуальні проблеми політики. 2021. Вип. 67. С. 107–111. DOI https://doi.org/10.32837/app.v0i67.1159

4. Миколюк А. Діджиталізація та публічна комунікація як інструменти підвищення ефективності місцевого самоврядування. Регіональне управління та місцеве самоврядування. 2022. № 2 (33). С. 45-50. DOI https://doi.org/10.32836/2310-9653-2022-2.8

5. Баймуратов М.О., Кофман Б.Я. Компетенційні повноваження органів місцевого самоврядування в сфері захисту прав людини в період миру і воєнного стану в Україні: актуальні питання регламентації та регулювання. CONSTITUTIONALIST. Режим доступу: http://surl.li/rzetl

6. Батанов О. Людський вимір децентралізації в умовах викликів російсько-української війни. Децентралізація публічної влади в Україні: здобутки, проблеми та перспективи : матеріали V Міжнародної науково-практичної конференції (12 травня 2023 р., м. Львів) / [за наук. ред. проф. О. В. Батанова, доц. Р. Б. Бедрія]. – Київ ; Львів ; Щецин : ЛНУ імені Івана Франка, 2023. С. 18-29. Режим доступу: https://ccu.gov.ua/sites/default/files/decentralizaciya_publichnoyi_vlady_v_ukrayini_2023.pdf

7. Основи муніципального менеджменту. Навчальний посібник. За ред. В.В. Кравченка. – К., Атака-Н, 2003. – 304 с.

8. Діордіца І., Журавель Я. Інноваційність концепту «Smart City» та юридичні механізми забезпечення його кібербезпеки в умовах реформування територіальних громад в Україні. Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції. 2023. № 1. С. 99-105. DOI https://doi.org/10.32782/39221437

9. Журавель Я., Діордіца І. Актуальні європейські моделі децентралізації влади та перспективи їх впровадження в Україні. Юридичний науковий електронний журнал. 2023. № 11. С. 343-347. DOI https://doi.org/10.32782/2524-0374/2023-11/83

10. Конституція України від 28 червня 1996 року. Законодавство України. Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80#Text

11. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року. Законодавство України. Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/280/97-%D0%B2%D1%80#Text

12. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про звернення громадян» щодо електронного звернення та електронної петиції» від 2 липня 2015 року. Законодавство України. Режим доступу:  https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/577-19#Text

13. Клян А. Правове регулювання штучного інтелекту в Україні та світі. GOLAW. 03 Лютого 2022. Режим доступу: https://golaw.ua/ua/insights/publication/pravove-regulyuvannya-shtuchnogo-intelektu-v-ukrayini-ta-sviti/

14. К. Глоба, І. Вахліс. Закон України «Про штучний інтелект»: він є? Юридична Газета. 13 березня 2023. Режим доступу: https://yur-gazeta.com/publications/practice/informaciyne-pravo-telekomunikaciyi/-zakon–ukrayini-pro-shtuchniy-intelekt-vin-e.html

Для цитування:

Діордіца І.В., Журавель Я.В., Жуков П.І. Правове регулювання діджиталізації місцевого самоврядування. Європейські перспективи. 2024. № 2. С. 178-183.

https://ep.unesco-socio.in.ua/wp-content/uploads/archive/EP-2024-2/EP_2024_2_178.pdf

Діордіца І.В., доктор юридичних наук, професор,

професор кафедри приватного та публічного права

Київський національний університет технологій та дизайну

Дасюк В.В.,

асистент кафедри приватного та публічного права

Київський національний університет технологій та дизайну

У статті автори здійснили дослідження концептуальних засад формування антикорупційної функції держави в теоретичному і практичному аспектах. Актуальність дослідження обумовлена тим, що нині у наукових джерелах не простежується легітимізація саме антикорупційної функції держави, а водночас із цим центральний орган виконавчої влади – Національне агентство з питань запобігання корупції – безпосередньо реалізує антикорупційну функцію держави та згідно з Законом України «Про запобігання корупції» виступає суб’єктом, який забезпечує формування та реалізує державну антикорупційну політику. Обґрунтовано, що законодавець, усвідомлюючи всі негативні наслідки для суспільства від корупційних діянь, визначає протидію корупції не як правову форму судової та/або правоохоронної функції держави, а як самостійну державну функцію, без реалізації якої неможливе стабільне економічне зростання та розбудова ефективних інститутів держави. Узасаднено необхідність вироблення деонтологічних основ антикорупційної функції держави, які можуть бути структуровані в окремий інститут у межах антикорупційного права. Встановлено та конкретизовано передумови виокремлення антикорупційної функції в окрему функцію держави. Висновується поняття «антикорупційна функція держави» – самостійний і пріоритетний напрям державної антикорупційної політики, що здійснюється за допомогою комплексу правових, економічних, освітніх, виховних, організаційних та інших заходів, спрямованих на створення системи запобігання та протидії корупції, усунення причин її виникнення, забезпечення захисту прав і законних інтересів громадян та суспільства у сфері антикорупційних відносин. Визначено основні ознаки антикорупційної функції держави.

Ключові слова: корупція, запобігання корупції, антикорупційна функція, функція держави, національна безпека, антикорупційна політика.

In the article, the authors research the conceptual foundations of formation of the anti-corruption function of the State in theoretical and practical aspects. The relevance of the study is due to the fact that currently scientific sources do not trace the legitimation of the anti-corruption function of the State, and at the same time, the central executive body – the National Agency for the Prevention of Corruption – directly implements the anti-corruption function of the State and, according to the Law of Ukraine «On Prevention of Corruption», acts as an entity which ensures the formation and implementation of the State anti-corruption policy. It is substantiated that the legislator, being aware of all the negative consequences for society of corruption, defines countering corruption not as a legal form of the judicial and/or law enforcement function of the State, but as an independent State function, without which stable economic growth and development of effective State institutions are impossible. The author emphasises the need to develop the deontological foundations of the anti-corruption function of the State, which can be structured into a separate institution within the framework of anti-corruption law. The author identifies and specifies the prerequisites for allocating the anti-corruption function as a separate function of the State. The author defines the concept of «anti-corruption function of the State» as an independent and priority direction of the State anti-corruption policy, which is carried out through a set of legal, economic, educational, upbringing, organisational and other measures aimed at creating a system of preventing and combating corruption, eliminating the causes of its occurrence, ensuring protection of the rights and legitimate interests of citizens and society in the field of anti-corruption relations. The author identifies the main features of the anti-corruption function of the State.

Keywords: corruption, prevention of corruption, anti-corruption function, state function, national security, anti-corruption policy.

Постановка проблеми. Нині в науковій літературі питання формування антикорупційної функції як окремої функції держави як українськими, так і зарубіжними дослідниками не порушувалося.

Зауважимо, що на жаль, у наукових джерелах також не простежується легітимізація саме антикорупційної функції держави, оскільки навіть на теоретичному рівні науковці не виокремлюють її та саме через це й понині ця функція не є концептуалізованою в рамках антикорупційного права. Водночас центральний орган виконавчої влади – Національне агентство з питань запобігання корупції – безпосередньо реалізує антикорупційну функцію держави та згідно з Законом України «Про запобігання корупції» виступає суб’єктом, який забезпечує формування та реалізує державну антикорупційну політику.

На наше переконання, враховуючи глобалізаційні та транснаціональні антикорупційні аспекти, існує практична та теоретична потреба сформулювати уніфіковане визначення поняття антикорупційної функції держави на національному та уніфікованому рівнях, вибудувати фундаментальне підґрунтя до формування категорійно-понятійного апарату. Виходячи з розуміння загальної проблеми цього наукового дослідження, нами були поставлені такі завдання: проаналізувати існуючі дефініції поняття «функцій держави»; запропонувати власне визначення «антикорупційної функції держави»; встановити сутність антикорупційної функції держави.

Виклад основного матеріалу. Нині проактивне функціонування підсистем суспільства та швидкий розвиток технологій виступає основою для висунення гіпотези щодо необхідності альтернативного підходу до розуміння функцій держави.

Однак, проаналізувавши низку джерел із теорії держави і права та конституційного права, можемо зробити висновок, що дефініції поняття «функція держави» майже тотожні одне одному, зокрема:

- функція держави – це основна форма діяльності держави, яка виражає її сутність [1, с. 46;].

- функція держави – це основний напрямок її діяльності, який виражає сутність і призначення держави в суспільстві [2, с. 6]

- функція держави – це основний напрям і сторона діяльності держави, що виражає її сутність і соціальне призначення [3, с. 97].

- функція держави – основний напрям її діяльності з управління суспільством, включаючи механізм державного впливу на розвиток суспільних процесів, в яких знаходить свій прояв її сутність і соціальне призначення [4, с. 63].

- функція держави – головний напрям її внутрішньої та/або зовнішньої діяльності, що виражає і конкретизує класову і загальнолюдську сутність та призначення держави в суспільстві, цілі й завдання держави по управлінню суспільством у властивих їй формах та відповідними методами [5, с. 43].

У ч. 1 ст. 17 Конституції України зазначено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу [6].

На наше переконання законодавець цілком послідовно та з використанням законів формальної логіки відніс зазначені вище функції держави до найважливіших. Однак за умови ведення агресивної війни проти України з боку російської федерації, гібридних діянь невійськового характеру з боку інших країн-сателітів агресора, доволі очевидним став факт використання не тільки можливостей органів державної влади, а й участі волонтерів, недержавних організацій, у тому числі транснаціональних корпорацій, у виконанні певних завдань, реалізації пріоритетних та інших життєво важливих національних інтересів.

Саме тому доцільно визначити класичний підхід до поділу функцій держави застарілим і таким, що не відповідає сучасним тенденціям ролі держави в глобалізованому світі. На наш погляд, більш логічним, з урахуванням реальної націобезпекової ситуації у державі та світі є використання поділу функцій держави, виходячи з основних сфер життєдіяльності, які виділено в законі України «Про національну безпеку України» [7].

Зокрема, у цьому законі конкретизується сутність Стратегії національної безпеки України як документа, що визначає актуальні загрози національній безпеці України та відповідні цілі, завдання, механізми захисту національних інтересів України та є основою для планування і реалізації державної політики у сфері національної безпеки [8].

Аналізуючи Стратегію національної безпеки звертаємо увагу, що пріоритетами національних інтересів України та забезпечення національної безпеки, цілями та основними напрями державної політики у сфері національної безпеки є:

1. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека – найвища соціальна цінність в Україні. Реалізація цієї норми Конституції України – головна ціль державної політики національної безпеки.

2. Ми творимо Україну вільною, заможною, безпечною державою, де панує право, де держава захищає громадян і суспільство, де кожен може реалізувати свої таланти і здібності, де люди дихають чистим повітрям, п’ють чисту воду та з якою пов’яжуть долю наші діти й онуки.

3. Україна прагне миру. Мир – запорука розвитку України. Встановлення миру, відновлення суверенітету і територіальної цілісності України у межах її міжнародно визнаного державного кордону – найвищий пріоритет держави.

Згідно з абз. 11 п. 6 Стратегії національної безпеки реалізація цих пріоритетів забезпечується, зокрема, за таким напрямом: захист особи, суспільства та держави від правопорушень, зокрема корупційних, забезпечення відновлення порушених прав, відшкодування заподіяної шкоди… [8].

Також у п. 24 Стратегії національної безпеки з-поміж поточних та прогнозованих загроз національній безпеці та національним інтересам України з урахуванням зовнішньополітичних та внутрішніх умов зазначається, що корупція перешкоджає виведенню української економіки з депресивного стану, унеможливлює її стале і динамічне зростання, підвищує уразливість до загроз, підживлює кримінальне середовище. А в п. 46, на нашу думку, констатовано один із ключових конституційно-правових напрямів: громадянин має відчувати себе у безпеці; Україна рішуче налаштована на утвердження конституційного принципу верховенства права, рівності усіх перед законом; з метою реалізації конституційних принципів індивідуальної юридичної відповідальності та невідворотності покарання держава буде, серед іншого, утверджувати принцип нульової толерантності до корупції, забезпечувати ефективну діяльність органів, які запобігають корупції та протидіють корупційним правопорушенням [8].

Отже, формування функцій держави має відбуватись виходячи з тих пріоритетних національних інтересів, які існують на певному етапі історичного розвитку. Причому в даному ракурсі доцільно говорити і виділяти основні функції держави, які притаманні їй на будь-якому етапі розвитку, а також додаткові, тобто такі, які змінюються в різні часи залежно від суспільно-політичної формації, а у більш абстрактному плані – виду та форми тієї чи іншої цивілізації.

Натепер одним із пріоритетних векторів забезпечення національних інтересів у сфері антикорупційної політики є положення, визначені у ст. 18 Закон України «Про запобігання корупції» від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII, а саме: засади державної антикорупційної політики на відповідний період визначаються Верховною Радою України в Антикорупційній стратегії, яка затверджується законом; Верховна Рада України щороку не пізніше 1 червня проводить парламентські слухання з питань реалізації Антикорупційної стратегії [9].

Законом України «Про засади державної антикорупційної політики на 2021-2025 роки» від 20 червня 2022 року № 2322-IX затверджено Антикорупційну стратегію на 2021-2025 роки [10].

На наше переконання, одним із визначальних аспектів у контексті мети цього дослідження, є положення, визначені в абз. 1 п. 1.2 даної Антикорупційної стратегії. Так, вибудовуючи концепцію формування державної антикорупційної політики у 2021-2025 роках законодавець зазначив, що метою цієї Антикорупційної стратегії є досягнення суттєвого прогресу в запобіганні та протидії корупції, а також забезпечення злагодженості та системності антикорупційної діяльності всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування. У цій Антикорупційній стратегії корупція розглядається як ключова перешкода стабільному економічному зростанню і розбудові ефективних та інклюзивних демократичних інститутів.

Тобто законодавець, усвідомлюючи всі негативні наслідки для суспільства від даного явища, визначає протидію корупції не як правову форму судової та/або правоохоронної функції держави, а як самостійну державну функцію, без реалізації якої неможливе стабільне економічне зростання та розбудова ефективних інститутів держави.

У процесі вироблення теоретичного підґрунтя функцій держави, з-поміж іншого, до питань, які потребували наукового аналізу, були включені й форми реалізації функцій держави (у т. ч. й правові). Доцільним буде виокремити дослідників, які займалися тими чи іншими питаннями форм реалізації функцій держави, а саме: П. Онопенка [11], О. Бермічева [12], В. Веклича, [13], М. Головченка [14],  О. Клімова [15], Р. Шая [16], С. Чабура [17] та інших. Проте, наукові дослідження, безпосередньо присвячені забезпеченню процесу реалізації антикорупційної функції сучасної держави саме через інтерпретаційно-правову форму, нині відсутні.

На моє переконання відсутність інтерпретаційно-правової форми (роз’яснень, тлумачень) антикорупційної функції держави передусім пов’язана із відсутністю як терміну, так і поняття «антикорупційна функція держави» в чинних нормативно-правових актах, зокрема й у Конституції України. При цьому, як слушно зазначають Б. Малишев та О. Москалюк, тлумачення норм права виступає своєрідною інтелектуальною  рушійною силою всього процесу правового регулювання, забезпечує адекватне розуміння волі законодавця через презумпцію конституційності нормативних актів  та інше [18, с.76].

Більше того, в абз. 8 п. 1.2 Антикорупційної стратегії зазначено, що результати аналізу стану корупції в Україні, ефективності антикорупційної політики попередніх періодів, міжнародних стандартів та найкращих світових практик у сфері запобігання та протидії корупції дали змогу сформулювати такі основні принципи антикорупційної політики на 2021-2025 роки:  1) оптимізація функцій держави та місцевого самоврядування, реалізація чого передусім передбачає: усунення дублювання повноважень різними органами; тимчасове припинення реалізації малоефективних повноважень, що супроводжуються високим рівнем корупції, до запровадження належних процедур, які мінімізуватимуть відповідні корупційні ризики; усунення випадків реалізації одним і тим самим органом повноважень, поєднання яких створює додаткові корупційні ризики;  2) цифрова трансформація реалізації повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування, прозорість діяльності та відкриття даних як основа для мінімізації корупційних ризиків у їх діяльності;  3) створення на противагу існуючим корупційним практикам більш зручних та законних способів задоволення потреб фізичних і юридичних осіб; 4) забезпечення невідворотності юридичної відповідальності за корупційні та пов’язані з корупцією правопорушення, що створює додатковий стримувальний ефект для всіх суб’єктів правовідносин;  5) формування суспільної нетерпимості до корупції, утвердження культури доброчесності та поваги до верховенства права.

Вважаємо, що нашу наукову гіпотезу щодо сформованості антикорупційної функції держави всі перелічені вище принципи тільки посилюють. Особливу увагу акцентуємо на принципі щодо формування суспільної нетерпимості до корупції, утвердження культури доброчесності та поваги до верховенства права. Фактично йде мова про необхідність вироблення деонтологічних засад антикорупційної функції держави, які можуть бути структуровані в окремий інститут у межах антикорупційного права.

Отже постає наукова потреба у виробленні механізмів публічного управління у сфері антикорупції, в першу чергу комплексних та системних напрямів діяльності інституціональної структури у даній сфері – антикорупційній функції.

Розвиток системи запобігання корупційній діяльності шляхом прийняття нового антикорупційного законодавства, суттєві реформації структури антикорупційної глобалізації, безпекові тенденції щодо зміни підходів та розуміння щодо вибудування антикорупційної стратагеми зумовлюють подальшу оптимізацію державно-правової діяльності в антикорупційній сфері та удосконалення напрямів проведення наукових досліджень на основі використання антикорупційного права та права у секторі державної безпеки.

На наше переконання, з урахуванням зазначеного вище, можна конкретизувати передумови виокремлення антикорупційної функції в окрему функцію держави:

– конкретизовано предметну сферу антикорупційних відносин – публічний простір (обов’язкова наявність суб’єкта публічних владних повноважень);

– на рівні Законів та підзаконних нормативно-правових актів визначено суб’єктів запобігання корупції з притаманними тільки їм функціями та повноваженнями;

– вибудувано предметну компетенцію національної системи запобігання корупції саме як системи – Антикорупційна стратегія на 2021-2025 роки, підготовка та подання НАЗК до КМУ проєкту національної доповіді щодо реалізації засад антикорупційної політики, щорічні парламентські слухання з питань реалізації Антикорупційної стратегії;

– визначені основні принципи та межі суспільних відносин у публічному просторі щодо запобігання корупції;

– сформовано пласт завдань, а також власний методологічний інструментарій реалізації антикорупційної політики.

Маємо констатувати, що в межах будь-якої функції держави завдання антикорупційної політики не можуть бути ефективно вирішені й саме тому виділення антикорупційної функції не виступає чимось апріорі незрозумілим, а є прямим наслідком застосування нами структурно-логічного підходу до моделювання соціально-безпекових процесів у суспільстві.

Також доцільним є виокремлення багатофакторної архітектоніки чинників формування антикорупційної функції [19; 20; 21; 22; 23; 24; 25; 26; 27; 28].

Отже, вище було окреслено систему факторів, що становлять фундаментальні засади для вироблення наукової гіпотези про сформованість  антикорупційної функції держави саме як самостійної функції держави.

Ознаки антикорупційної функції держави.

На нашу думку, сутність антикорупційної функції полягає в організації і забезпеченні комплексу правових, економічних, освітніх, виховних, організаційних та інших заходів, спрямованих на створення системи запобігання та протидії корупції, усунення причин її виникнення, а також активній участі держави відповідно до національних інтересів, в особі її представницьких органів, у реалізації антикорупційної політики з метою зниження рівня корупції та забезпечення захисту прав і законних інтересів громадян та суспільства від її негативних наслідків.

У даному аспекті вважаємо за необхідне підтримати позицію окремих дослідників, які вказують на те, що функції держави не є тотожними функціям окремих суб’єктів національної системи антикорупційної політики.

На припустимість ототожнення функцій держави з функціями її окремих органів також вказував свого часу В.В. Копєйчиков, який зазначав, що функції держави – основні напрями її діяльності, якими зумовлена робота всього державного апарату в цілому і кожного з його окремих органів зокрема. Функції ж окремого державного органу визначаються його соціальним призначенням, як особливої частини механізму держави, і знаходять свій вираз і конкретизацію у компетенції державних органів, закріплених за кожним органом правах і обов’язках [29, с. 130].

Враховуючи викладене вище, під антикорупційною функцією держави необхідно розуміти основні законодавчо визначені та закріплені у відповідних нормативно-правових актах напрями внутрішньої та зовнішньої діяльності органів державної влади, які спрямовані на забезпечення національних інтересів (особи, суспільства та держави) у сфері антикорупційних правовідносин в публічному просторі як на національному, так і на міжнародному рівнях.

Висновок. Отже, антикорупційна функція держави – це самостійний і пріоритетний напрям державної антикорупційної політики, що здійснюється за допомогою комплексу правових, економічних, освітніх, виховних, організаційних та інших заходів, спрямованих на створення системи запобігання та протидії корупції, усунення причин її виникнення, забезпечення захисту прав і законних інтересів громадян та суспільства у сфері антикорупційних відносин.

Зважаючи на проведений вище аналіз теоретичних засад щодо розуміння функцій сучасної держави, можна визначити основні ознаки антикорупційної функції держави:

1)           є іманентним атрибутом сучасної демократичної держави, тобто випливає із її внутрішньої природи (іманентна функція держави);

2)           являє собою зміст антикорупційної політики;

3) здійснюється за допомогою організаційно-правових, інформаційних, соціально-економічних, освітніх, культурних та спеціально-правових засобів;

4) спрямована на антикорупційні відносини, структура яких залежить від рівня розвитку національної антикорупційної системи в конкретній країні ступеня її глобалізації і транспарентності;

5) антикорупційна функція органічно пов’язана з рівнем розвитку правової культури, правового суспільства й антикорупційного права;

6) специфічною ознакою антикорупційної функції є те, що антикорупційні відносини являються і об’єктом регулювання, і об’єктом захисту;

7) антикорупційна функція держави формується і реалізується під впливом комплексу об’єктивних і суб’єктивних чинників: а) на процес здійснення антикорупційної функції держави впливає рівень її економічного розвитку; б) значний вплив на антикорупційну функцію держави чинить рівень розвитку самої держави, як правової, так і сусідніх країн; в) сформованість парадигми антикорупційного права; г) існування ефективного антикорупційного законодавства; ґ) рівень розвитку національних антикорупційних технологій.

ЛІТЕРАТУРА

1. Лощихін О.М. Теоретичні проблеми функцій сучасного конституційного права. Європейські перспективи. 2014. № 6. С. 44-50.

2. Заморська Л.І. Функції права: змістовно-теоретичний аналіз. Актуальні проблеми сучасної юриспруденції. 2015. № 6. С. 3-9.

3. Крестовська Н.М., Матвеєва Л.М. Теорія держави і права. К.: Юрінком Інтер, 2015, 584 с.

4. Гусарєв С.Д., Тихомиров О.Д. Теорія держави та права: навч. посіб.К.: НАВС, Освіта України, 2017, 320 с.

5. Волинка К.Г. Теорія держави і права: навч. посіб. К.: МАУП, 2003, 240 с.

6. Конституція України від 28.06.1996 р. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80#Text

7. Закон України «Про національну безпеку України» від 21.06.2018 р. № 2469-VIII. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2469-19#Text

8. Указ Президента України Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 вересня 2020 року «Про Стратегію національної безпеки України». Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/392/2020#n12

9. Закон України «Про запобігання корупції» від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1700-18#Text

10. Закон України «Про засади державної антикорупційної політики на 2021-2025 роки» від 20 червня 2022 року № 2322-IX. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2322-20#Text

11. Онопенко П.В. Правоохоронні функції української держави: зміст і  реалізація: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01. К., 2005. 20 с.

12. Бермічева О.В. Соціальна функція держави в Україні: дис. … канд. юрид.  наук: 12.00.01. X., 2002. 191 с.

13. Веклич В. Форми й методи реалізації функції держави щодо забезпечення,  захисту прав та свобод людини і громадянина. Віче. 2011. № 4. С. 10-13.

14. Головченко М.Ф. Культурна функція сучасної держави: автореф. дис. …  канд. юрид. наук: 12.00.01. Одеса, 2015. 19 с.

15. Клімов О.О. Деякі питання класифікації функцій держави та форм і  методів їх здійснення. Право і безпека. 2005. № 4/5. С. 17-19.

16. Шай Р.Я. Принципи та форми реалізації функцій держави. Lviv  Polytechnic National University Institutional Repository, 2014. URL: http://ena.lp.edu.ua

17. Чабур С.В. Функціонування механізму правотворчості: автореф. дис. …  канд. юрид. наук: 12.00.01. Івано-франківськ, 2018. 22 с.

18. Малишев Б.В., Москалюк О.В. Застосування норм права (теорія і  практика): навч. посібник; за заг. ред. Б.В. Малишева. К.: Реферат, 2010. 260 с.

19. Подорожна Т. С. Конституційні проблеми, що супроводжують розвиток сучасної правової системи України. Право і суспільство. 2014. № 1–2. С. 38–42.

20. Подорожна Т. С. Формування єдиного правопорядку в Україні у світлі глобалізаційних процесів та забезпечення національної безпеки. Науковий вісник Херсонського державного університету. Сер.: Юридичні науки. 2015. Вип. 3, т. 1. С. 50–53.

21. Подорожна, Тетяна Станіславівна. Правовий порядок: теоретико-методологічні засади конституціоналізації [Текст] : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.01, 12.00.02 (081 – Право); НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. – Київ, 2017. – 503 с.

22. Новак А. Адміністративно-правові засади реалізації національної антикорупційної політики в Україні: особливості нормативного забезпечення. Jurnalul juridic național: Teorie și practică. Septembrie, 2018. С. 74-77.

23. Ростовська, Карина Валеріївна. Адміністративно-правові основи державної антикорупційної політики в Україні : автореф. дис. … д-ра. юрид. наук : 12.00.07 (081 – Право); Дніпропетровський національний університет внутрішніх  справ. – Дніпро, 2019. – 38 с.

24. Славицька А.К. Адміністративно-правове забезпечення реалізації антикорупційної політики в Україні: поняття та ознаки. Нове українське право. Вип. 2, 2022. DOI https://doi.org/10.51989/NUL.2022.2.15

25. Зарембський Ю. Антикорупційна політика держави: адміністративно-правовий аспект. Актуальні проблеми правознавства. 2019. Вип. 4. С. 276-281.

26. Кікалішвілі М.В. Удосконалення стратегії й тактики протидії корупційній злочинності. Київський юридичний журнал. 2022. Вип. 2. DOI https://doi.org/10.32782/klj-2022-2.03

27. Нонік В.В. Інформаційно-комунікаційний інструментарій антикорупційної політики України. Інвестиції: практика та досвід. 2019. № 8. DOI: 10.32702/2306-6814.2019.8.99

28. Биков Р.Ю. Державна антикорупційна політика України: стан, проблеми та перспективи законодавчого вдосконалення. Наукові  перспективи. № 1(7). 2021. С. 21–32. https://doi.org/10.32689/2708-7530-2021-1(7)-21-33

29. Загальна теорія держави і права: навч. посіб.; за ред. В. В. Копєйчикова. К.: Юрінком, 2002. 320 с.

Для цитування:

Діордіца І.В., Дасюк В.В. Концептуальні засади формування антикорупційної функції держави. Юридичний науковий електронний журнал. 2024. № 2. С. 31-34. DOI https://doi.org/10.32782/2524-0374/2024-2/4 

http://lsej.org.ua/2_2024/6.pdf

Діордіца І.В., доктор юридичних наук, професор,

професор кафедри приватного та публічного права

Київський національний університет технологій та дизайну

Дасюк В.В.,

асистент кафедри приватного та публічного права

Київський національний університет технологій та дизайну

У статті автори здійснили дослідження актуальних питань антикорупційної експертизи в публічному адмініструванні та перспектив її впровадження органами місцевого самоврядування у теоретичному і практичному аспектах. Актуальність дослідження обумовлена тим, що нині корупціогенні властивості норм нормативно-правових актів є проблемою, яка потребує злагодженості та системності антикорупційної діяльності всіх уповноважених суб’єктів владних повноважень. Визначено правову природу, поняття, ознаки та види антикорупційної експертизи в публічному адмініструванні. Встановлено суб’єктів проведення антикорупційної експертизи в публічному адмініструванні. З’ясовано, що виявленню й усуненню корупціогенних чинників у нормативно-правових актах покликана антикорупційна експертиза як превентивний захід запобігання корупції, спрямований на усунення причин, сприятливих для вчинення корупційних правопорушень або правопорушень, пов’язаних з корупцією. Обґрунтовано сутність та особливості впровадження антикорупційної експертизи нормативно-правових актів органів місцевого самоврядування. Сформульовано напрями законодавчого забезпечення антикорупційної експертизи нормативно-правових актів органів місцевого самоврядування. Висновується, що орган місцевого самоврядування повинен набути відповідний законодавчий статус саме як суб’єкт здійснення обов’язкової антикорупційної експертизи. З метою належної організації процедури здійснення обов’язкової антикорупційної експертизи нормативно-правових актів (та/або їх проєктів) органів місцевого самоврядування, необхідно передбачити у чинному законодавстві можливість даним суб’єктам утворювати відповідні підрозділи або уповноважувати осіб на виконання цієї антикорупційної функції.

Ключові слова: органи місцевого самоврядування, територіальна громада, публічне адміністрування, антикорупційна експертиза, корупція, антикорупційна функція.

In the article, the authors research the topical issues of anti-corruption expertise in public administration and the prospects for its implementation by local self-government bodies in theoretical and practical aspects. The relevance of the research is due to the fact that today the corruption-prone properties of normative legal acts are a problem which requires coherence and systematic anti-corruption activities of all authorized subjects of power. The authors define the legal nature, concept, features and types of anti-corruption expertise in public administration. The authors identify the subjects of anti-corruption expertise in public administration. It is found that anti-corruption expertise is intended to identify and eliminate corruption-generating factors in legal acts as a preventive measure to prevent corruption, aimed at eliminating the causes favourable to corruption offences or corruption-related offences. The article substantiates the essence and peculiarities of implementation of anti-corruption expertise of regulatory legal acts of local self-government bodies. The authors formulate the directions of legislative support for anti-corruption expertise of regulatory legal acts of local self-government bodies. It is concluded that a local self-government body should acquire the appropriate legislative status as a subject of mandatory anti-corruption expertise. In order to properly organise the procedure for mandatory anti-corruption expertise of regulatory legal acts (and/or their drafts) of local self-government bodies, it is necessary to provide for the possibility for these entities to form relevant units or authorise persons to perform this anti-corruption function in the current legislation.

Keywords: local self-government bodies, territorial community, public administration, anti-corruption expertise, corruption, anti-corruption function.

Постановка проблеми. Корупція є небезпечним явищем, що становить загрозу національній безпеці України та демократичному розвитку держави, а також негативно впливає на всі сфери суспільного життя. З метою подолання корупції держава має здійснювати ефективну діяльність, спрямовану на профілактику корупційних діянь, усунення причин та умов поширення корупції.

Одним із основних факторів, що можуть сприяти виникненню корупції в державі, є нормативно-правові акти. Сьогодні корупціогенні властивості норм нормативно-правових актів є проблемою, яка потребує злагодженості та системності антикорупційної діяльності всіх уповноважених суб’єктів владних повноважень. Виявленню й усуненню корупціогенних чинників у нормативно-правових актах покликана антикорупційна експертиза як превентивний захід запобігання корупції, спрямований на усунення причин, сприятливих для вчинення корупційних правопорушень або правопорушень, пов’язаних з корупцією.

Існування корупційних норм у нормативно-правових актах зумовлено правовою невизначеністю сутності та особливостей проведення антикорупційної експертизи. Досягнення зменшення корупційного рівня шляхом усунення передумов виникнення корупції через застосування такого профілактичного інструменту як антикорупційна експертиза можливо за умови створення належного правового регулювання цього особливого виду діяльності у сфері публічного адміністрування. Більше того, нині на законодавчому рівні не встановлено проведення обов’язкової антикорупційної експертизи нормативно-правових актів органів місцевого самоврядування, що часто призводить до прийняття рішень сільськими, селищними, міськими, районними та обласними радами з корупціогенними чинниками.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В Україні чимало науковців та експертів займалися дослідженням окремих аспектів сфери запобігання та протидії корупції, в тому числі й у сегменті експертизи нормативно-правових актів органів місцевого самоврядування. Так на рівні наукових робіт можемо відмітити праці О. Віннікова, С. Гавриша, М. Богуславець, М. Дьоміна, Т. Коломоєць, В. Колпакова, О. Купіної, І. Лугового, Н. Ростовської, Н. Сметаніної, Т. Хабарової, Ю. Ярошенко та ін. Однак, концептуальні питання антикорупційної експертизи в публічному адмініструванні та перспективи її впровадження органами місцевого самоврядування нині не стали предметом окремих наукових досліджень.

Виклад основного матеріалу. Поняття «антикорупційна експертиза» складається з таких елементів як «антикорупційний» та «експертиза». У термінологічній літературі дефініція «антикорупційний» розуміється як спрямований на боротьбу проти корупції [1], а поняття «експертиза» – вивчення, перевірка, аналітичне дослідження, кількісна чи якісна оцінка висококваліфікованим фахівцем, установою, організацією певного питання, явища, процесу, предмета тощо, які вимагають спеціальних знань у відповідній сфері суспільної діяльності [2, с. 333].

Антикорупційна експертиза має свої особливості та відрізняється від інших видів правових експертиз.

Одним із основних корупційних факторів в Україні є колізії, змістовні та технічні вади нормативно-правових актів, що видаються державними органами та органами місцевого самоврядування. Антикорупційна експертиза названих актів є важливим засобом запобігання корупції і визнається частиною системного підходу до запобігання корупції в вище названих органах [3, с. 5].

На думку С.Б. Гавриша у регламенті органу законодавчої влади або органу виконавчої влади має бути прописано, що закони та підзаконні акти органів влади не можуть бути прийняті, якщо в них зберігаються корупційні фактори. Право офіційно проводити антикорупційну експертизу повинні мати усі зацікавлені неурядові організації. До законодавчого процесу в Україні можуть залучатися широкі версти населення. Їхні інтереси повинні бути представлені у законодавчих органах різних рівнів з метою забезпечення процедури обговорення громадськістю та засобами масової інформації з урахування їхньої думки при проведенні експертизи [4, с. 3].

М.В. Романюк зазначає, що антикорупційна експертиза – це діяльність із виявлення в нормативно-правових актах, проєктах нормативно-правових актів положень, які самостійно чи в поєднанні з іншими нормами можуть сприяти вчиненню корупційних правопорушень або правопорушень, пов’язаних із корупцією. Антикорупційна експертиза проводиться з метою виявлення в чинних нормативно-правових актах та проєктах нормативно-правових актів факторів, що сприяють або можуть сприяти вчиненню корупційних правопорушень, розроблення рекомендацій стосовно їх усунення [6, с. 99].

Досліджуючи поняття та види антикорупційної експертизи нормативно-правових актів та їх проєктів І.О. Луговий та Ю.В. Ярошенко дійшли висновку, що під антикорупційною експертизою необхідно розуміти спеціальну правову діяльність, що проводиться особою або групою осіб, за вимогою закону, за запитом уповноваженого органу або за власною ініціативою з метою виявлення можливостей вчинення корупційних діянь та можливого виявлення корупційних ризиків, що можуть міститися у нормах конкретного, оцінюваного нормативно правового акту або його проєкту, або у комплексі з діючими нормативно-правовими актами, що завершується наданням письмового висновку. До ознак антикорупційної експертизи вони відносять такі: правова діяльність; проводиться особою або групою осіб; ґрунтується на нормах закону та підзаконних нормативно-правових актів; мета – з’ясування та роз’яснення норм права щодо виявлення корупційних ризиків; наявність спеціальної, офіційно затвердженої методології дослідження; ґрунтується на нормах діючого законодавства; є складовою нормотворчої (правотворчої) діяльності; являється засобом удосконалення нормативно-правових актів; має підсумком надання спеціального письмового висновку за результатами антикорупційної експертизи [17, с. 238].

На думку А.Ю. Олійника та Ю.В. Оніщика антикорупційна експертиза – це урегульована нормами права діяльність державних і суспільних суб’єктів по виявленню в проєктах та в чинних нормативно-правових актах певних факторів, які сприяють чи можуть сприяти вчиненню корупційних правопорушень чи правопорушень які пов’язані з корупцією та розроблення рекомендацій щодо усунення названих факторів і врахування їх у відповідних актах, що підлягають обов’язковому оприлюдненню. До ознак, що характеризують поняття антикорупційної експертизи нормативно-правових актів та проєктів нормативно-правових актів, слід віднести: а) діяльність державних і суспільних суб’єктів, що урегульована нормами права; б) виявлення в чинних нормативно-правових актах та їх проєктах певних факторів; в) названі фактори сприяють чи можуть сприяти вчиненню корупційних правопорушень; г) розроблення рекомендацій щодо усунення таких факторів; r) названі рекомендації підлягають обов’язковому оприлюдненню [8, с. 150].

Обов’язковість проведення антикорупційної експертизи передбачено у Законі України «Про запобігання корупції», у ст. 1 якого антикорупційну експертизу визначено як діяльність із виявлення в нормативно-правових актах, проєктах нормативно-правових актів положень, які самостійно чи у поєднанні з іншими нормами можуть сприяти вчиненню корупційних правопорушень або правопорушень, пов’язаних з корупцією [9].

Аналізуючи законодавче визначення поняття «антикорупційна експертиза»                  Н.В. Сметаніна пропонує додати окрім дієслова в майбутньому часі ще й у теперішньому – сприяють або можуть сприяти вчиненню. Оскільки завданням антикорупційної експертизи є не лише виявлення й усунення корупціогенних факторів у нормативно-правових актах та проєктах нормативно-правових актів, які приймаються, але також й тих, які вже існують і є чинними в нашій державі. Залишається незрозумілим, чому у визначенні поняття в ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» законодавець обмежився дієсловом майбутнього часу, а в ст. 55 цього ж Закону, зазначаючи мету й завдання антикорупційної, вживає і теперішній. Було б логічним і в ст. 1 і в ст. 55 Закону України «Про запобігання корупції» використовувати обидва часи дієслова [5, с. 238].

У ст. 55 Закону України «Про запобігання корупції» встановлено, що обов’язкова антикорупційна експертиза здійснюється Мін’юстом, крім антикорупційної експертизи проєктів нормативно-правових актів, внесених на розгляд ВРУ народними депутатами України, яка здійснюється комітетом ВРУ, до предмета відання якого належить питання боротьби з корупцією. Обов’язковій антикорупційній експертизі, яка проводиться Мін’юстом, підлягають усі проєкти нормативно-правових актів, що вносяться на розгляд КМУ. Антикорупційна експертиза нормативно-правових актів державних органів, нормативно-правові акти яких підлягають державній реєстрації, здійснюється під час такої реєстрації. НАЗК може проводити за власною ініціативою у встановленому ним порядку антикорупційну експертизу проєктів нормативно-правових актів, що вносяться на розгляд ВРУ або КМУ. За ініціативою фізичних осіб, громадських об’єднань, юридичних осіб може проводитися громадська антикорупційна експертиза чинних нормативно-правових актів та проєктів нормативно-правових актів. [9].

Враховуючи вимоги ст. 55 Закону України «Про запобігання корупції» види антикорупційної експертизи в залежності від суб’єктів її проведення можна класифікувати на:

1) антикорупційна експертиза, яка здійснюється Мін’юстом. Сукупність нормативно-правових актів, які підлягають обов’язковій антикорупційній експертизі Мін’юстом, поділяються на дві групи. До першої включені: а) закони України; б) акти Президента України; в) акти КМУ. До другої – нормативно-правові акти державних органів, які підлягають державній реєстрації;

2) антикорупційна експертиза, яка здійснюється Комітетом Верховної Ради України, до предмета відання якого належить питання боротьби з корупцією (Комітет Верховної Ради України з питань антикорупційної політики). Комітет Верховної Ради України з питань антикорупційної політики (далі – Антикорупційний Комітет) обов’язково здійснює антикорупційну експертизу проєктів нормативно-правових актів: а) внесених на розгляд ВРУ народними депутатами України; б) за Регламентом ВРУ цей комітет готує експертні висновки про відповідність вимогам антикорупційного законодавства кожного проєкту нормативно-правового акту, що вноситься на розгляд ВРУ незалежно від виду акту та суб’єкта ініціювання;

3) антикорупційна експертиза, яка здійснюється НАЗК. НАЗК здійснює антикорупційну експертизу проєктів нормативно-правових актів, які вносяться на розгляд: а) ВРУ, б) КМУ. Особливістю такої експертизи є те, що вона проводиться НАЗК за власною ініціативою, у тому числі у зв’язку із зверненням громадян чи громадських об’єднань;

4) громадська антикорупційна експертиза. В нормах, які регламентують питання проведення громадської антикорупційної експертизи, по-перше, визначено суб’єктів, які мають право ініціювати (проводити і замовляти) проведення громадської антикорупційної експертизи. Такими суб’єктами визнані: а) фізичні особи; б) громадські об’єднання, їх члени або уповноважені представники; в) юридичні особи. По-друге, підкреслено, що об’єктами експертної оцінки є: а) нормативно-правові акти і б) проєкти нормативно-правових актів. По-третє, встановлені джерела ресурсного забезпечення: а) безпосередньо експертизи і б) оприлюднення її результатів. По-четверте, суб’єктам громадської антикорупційної експертизи надано право: а) подавати за результатами експертизи пропозиції до відповідних органів та б) отримувати від відповідних органів інформацію про врахування поданих пропозицій [7, с. 239; 10, с. 11].

У проведенні антикорупційної експертизи беруть участь різні суб’єкти, які відрізняються одне від одного своїм правовим статусом.

Суб’єкти проведення антикорупційної експертизи визначені в ст. 55 Закону України «Про запобігання корупції» [9]. До них віднесено: Міністерство юстиції України; Комітет Верховної Ради України, до предмета відання якого належить питання боротьби з корупцією; Національне агентство з питань запобігання корупції; фізичні особи, громадські об’єднання, юридичні особи. Вся сукупність суб‘єктів проведення антикорупційної експертизи поділяється на дві групи. Критеріями поділу є: а) правова природа суб’єкта щодо наявності владних повноважень; б) рівень імперативності щодо права на експертизу [11, с. 454].

Отже, законодавством не передбачено обов’язків ані представників державної влади, ані представників місцевого самоврядування проводити систематичну антикорупційну експертизу нормативно-правових актів (та/або їх проєктів) органів місцевого самоврядування.

Досліджуючи правову природу антикорупційної експертизи нормативно-правових актів органів місцевого самоврядування вважаємо за необхідне звернути увагу на наступне.

Законом України «Про засади державної антикорупційної політики на 2021-2025 роки» від 20 червня 2022 року № 2322-IX затверджено Антикорупційну стратегію на 2021-2025 роки [12].

На наш погляд, одним із визначальних аспектів у контексті мети цього дослідження є положення, визначені в абз. 1 п. 1.2 даної Антикорупційної стратегії. Так, вибудовуючи концепцію формування державної антикорупційної політики у 2021-2025 роках законодавець зазначив, що метою цієї Антикорупційної стратегії є досягнення суттєвого прогресу в запобіганні та протидії корупції, а також забезпечення злагодженості та системності антикорупційної діяльності всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування. У цій Антикорупційній стратегії корупція розглядається як ключова перешкода стабільному економічному зростанню і розбудові ефективних та інклюзивних демократичних інститутів.

Тобто законодавець, усвідомлюючи всі негативні наслідки для суспільства від даного явища, визначає запобігання та протидію корупції не як правову форму судової та/або правоохоронної функції держави, а як самостійну державну функцію, без реалізації якої неможливе стабільне економічне зростання та розбудова ефективних інститутів держави, у тому числі й органів місцевого самоврядування.

Більше того, в абз. 8 п. 1.2 Антикорупційної стратегії зазначено, що результати аналізу стану корупції в Україні, ефективності антикорупційної політики попередніх періодів, міжнародних стандартів та найкращих світових практик у сфері запобігання та протидії корупції дали змогу сформулювати такі основні принципи антикорупційної політики на 2021-2025 роки: 1) оптимізація функцій держави та місцевого самоврядування, реалізація чого передусім передбачає: усунення дублювання повноважень різними органами; тимчасове припинення реалізації малоефективних повноважень, що супроводжуються високим рівнем корупції, до запровадження належних процедур, які мінімізуватимуть відповідні корупційні ризики; усунення випадків реалізації одним і тим самим органом повноважень, поєднання яких створює додаткові корупційні ризики;  2) цифрова трансформація реалізації повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування, прозорість діяльності та відкриття даних як основа для мінімізації корупційних ризиків у їх діяльності; 3) створення на противагу існуючим корупційним практикам більш зручних та законних способів задоволення потреб фізичних і юридичних осіб; 4) забезпечення невідворотності юридичної відповідальності за корупційні та пов’язані з корупцією правопорушення, що створює додатковий стримувальний ефект для всіх суб’єктів правовідносин;  5) формування суспільної нетерпимості до корупції, утвердження культури доброчесності та поваги до верховенства права.

Отже, одним із основних корупційних факторів в Україні є колізії, змістовні та технічні вади нормативно-правових актів, що видаються державними органами різного рівня, а також органами місцевого самоврядування [13].

На відміну від більшості східноєвропейських країн, в Україні не прийнято загального закону про вимоги до нормативно-правових актів, тому правова експертиза таких актів на підставі окремих регламентів і положень не завжди включає також оцінку корупційних ризиків [13].

На переконання авторів має бути розроблена Методологія проведення антикорупційної експертизи  нормативно-правових актів (та/або їх проєктів) органів місцевого самоврядування (далі – Методологія). Метою даної Методології має бути виявлення в  нормативно-правових актах органів місцевого самоврядування (та/або їх проєктах) положень, які самостійно або в поєднанні з іншими нормами можуть сприяти вчиненню корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень.

Методологія має застосовуватись для проведення антикорупційної експертизи таких видів нормативно-правових актів органів місцевого самоврядування:

• рішень (та/або їх проєктів) сільських, селищних, міських, районних та обласних рад;

• рішень (та/або їх проєктів) виконавчих органів сільських, селищних, міських рад.

Антикорупційній експертизі мають підлягати нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування, які приймаються в межах реалізації виключної компетенції сільських, селищних, міських, районних, обласних рад (статті 26, 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні») або врегульовують суспільні відносини в таких сферах публічного управління:

• соціально-економічний і культурний розвиток, планування;

• бюджет, фінанси і ціни;

• управління комунальною власністю;

• житлово-комунальне господарство, побутове, торговельне обслуговування, громадське харчування, транспорт і зв’язок;

• будівництво;

• освіта, охорона здоров’я, культура, молодіжна політика, фізкультура і спорт;

• регулювання земельних відносин та охорона навколишнього природного середовища;

• соціальний захист населення;

• реєстрація місця проживання фізичних осіб;

• забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян;

• надання безоплатної первинної правової допомоги;

• організація надання адміністративних послуг населенню [14].

Констатуємо, що правовою основою розроблення Методології є Європейська хартія місцевого самоврядування, ратифікована Законом України від 15 липня 1997 року № 452/97-ВР, Конституція України, закони України «Про запобігання корупції», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про доступ до публічної інформації», «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».

Прийняття Закону України «Про запобігання корупції» у 2014 році вказує на те, що пріоритетним завданням у напрямку запобігання корупції є попередження виникнення та поширення корупції. Запобіжний характер антикорупційного законодавства є важливою відмінністю від чинних раніше нормативно-правових актів, дія яких переважно спрямовувалась на притягнення, винних у вчиненні корупційних правопорушень осіб, до відповідальності [15, с. 40]. У зв’язку з цим головні зусилля уповноважених суб’єктів мають бути спрямовані на профілактику корупційних діянь, усунення причин та умов поширення корупції в Україні, серед яких важливим дієвим превентивним заходом є антикорупційна експертиза.

Основні зусилля органу місцевого самоврядування мають бути спрямовані не тільки на сприяння розвитку територіальної громади, району чи області на принципах доброго врядування на місцевому рівні, визначених у Додатку 1 до Валенсійської декларації, ухваленої Комітетом міністрів РЄ від 22 березня 2008 року, а й на виявлення корупціогенних факторів прийнятих рішень чи їх проєктів та усунення відповідних негативних наслідків.

Висновок. На наше переконання, задля реалізації органом місцевого самоврядування зазначеного вище, він повинен набути відповідний законодавчий статус саме як суб’єкт здійснення обов’язкової антикорупційної експертизи.

Як наслідок, необхідно доповнити ст. 55 Закону України «Про запобігання корупції» від 14 жовтня 2014 року наступним пунктом:

«2.1. Обов’язкова антикорупційна експертиза також здійснюється органами місцевого самоврядування щодо нормативно-правових актів (та/або їх проєктів), які ними приймаються: а) в межах повноважень, визначених ст. ст. 26 та 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»; б) або врегульовують суспільні відносини в таких сферах публічного управління: соціально-економічний і культурний розвиток, планування; бюджет, фінанси і ціни; управління комунальною власністю; житлово-комунальне господарство, побутове, торговельне обслуговування, громадське харчування, транспорт і зв’язок; будівництво; освіта, охорона здоров’я, культура, молодіжна політика, фізкультура і спорт; регулювання земельних відносин та охорона навколишнього природного середовища; соціальний захист населення; реєстрація місця проживання фізичних осіб; забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян; надання безоплатної первинної правової допомоги; організація надання адміністративних послуг населенню.

Міністерство юстиції України визначає порядок і методологію проведення органом місцевого самоврядування антикорупційної експертизи, а також порядок оприлюднення її результатів».

З метою належної організації процедури здійснення обов’язкової антикорупційної експертизи нормативно-правових актів (та/або їх проєктів) органів місцевого самоврядування, вважаю за необхідне передбачити у чинному законодавстві можливість даним суб’єктам утворювати відповідні підрозділи або уповноважувати осіб на виконання цієї антикорупційної функції.

Висновуючи сказане, наголошуємо на необхідності доповнити Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» статтею такого змісту:

«Стаття 59.2. Уповноважений підрозділ (уповноважена особа) з питань проведення антикорупційної експертизи нормативно-правових актів (та/або їх проєктів) органів місцевого самоврядування

1. З метою організації та здійснення заходів із запобігання та виявлення корупціогенних чинників у нормативно-правових актах (та/або їх проєктах) органів місцевого самоврядування, утворюються (визначаються) уповноважений підрозділ (уповноважена особа) з питань проведення антикорупційної експертизи нормативно-правових актів (та/або їх проєктів) органів місцевого самоврядування.

Уповноважений підрозділ (уповноважена особа) з питань проведення антикорупційної експертизи нормативно-правових актів (та/або їх проєктів) органів місцевого самоврядування утворюється (визначаються) в сільських, селищних, міських, районних та обласних радах.

2. Керівник уповноваженого підрозділу (уповноважена особа) підзвітний і підконтрольний відповідній сільській, селищній, міській, районній чи обласній раді.

Голова відповідної ради забезпечує гарантії незалежності уповноваженого підрозділу (уповноваженої особи чи осіб) від впливу чи втручання у його роботу.

3. Міністерство юстиції України затверджує Типове положення про уповноважений підрозділ (уповноважену особу).

4. Основними завданнями уповноваженого підрозділу (уповноваженої особи) є:

1) організація роботи з питань проведення антикорупційної експертизи нормативно-правових актів (та/або їх проєктів) органу місцевого самоврядування;

2) надання методичної та консультаційної допомоги з питань виявлення корупціогенних факторів у проєктах нормативно-правових актів органу місцевого самоврядування;

3) розгляд повідомлень про наявність корупціогенних факторів у проєктах і чинних рішеннях органу місцевого самоврядування;

4) інформування голови сільської, селищної, міської, районної чи обласної ради про виявлені корупціогенні фактори у проєктах нормативно-правових актів та чинних рішеннях органу місцевого самоврядування».

ЛІТЕРАТУРА

1. Антикорупційний. Словник.UA. URL: https://slovnyk.ua/index.php?swrd= антикорупційний

2. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. К.: Укр. енцикл., 1998. Т. 2: Д – Й. 1998. 744 с.

3. Вінніков О. Методичні рекомендації: громадська антикорупційна експертиза чинних нормативно-правових актів органів місцевого самоврядування / О. Вінніков, Ю. Веретельникова, А. Марговська, Б. Мосунов, Н. Кобильчак, О. Печалін. К., 2015. 78 с.

4. Гавриш С.Б. Стан та проблеми антикорупційної експертизи законодавства в Україні. Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). 2008. Вип. 18. С. 3-10.

5. Сметаніна Н.В. Антикорупціна експертиза як напрям запобігання корупції. Часопис Київського університету права. 2019. № 1. С. 237-241.

6. Романюк М.В. Деякі питання антикорупційної експертизи в адміністративному судочинстві. Науковий вісник публічного та приватного права. 2018. Випуск 6. Том 2. С. 98-103.

7. Луговий І.О., Ярошенко Ю.В. Поняття та види антикорупційної експертизи нормативно-правових актів та їх проєктів. Південноукраїнський правничий часопис. 2023. № 1. С. 236−241.

8. Олійник А.Ю., Оніщик Ю.В. Поняття та види антикорупційної експертизи нормативно-правових актів. Юридичний науковий електронний журнал. 2023. № 8. С. 148-151. DOI: https://doi.org/10.32782/2524-0374/2023-8/32.

9. Про запобігання корупції: Закон України від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1700-18#n25

10. Колпаков В.К. Систематика суб’єктів антикорупційної експертизи. Адміністративно-правове забезпечення діяльності МВС України, Національної поліції України та інших суб’єктів публічної адміністрації: матеріали XIV науково-практичного семі- нару. (м. Київ, 20 червня 2019 р.) / ред. колегія: І.Д. Пастух (голова), В.М. Дорогих, O.K. Волох. 2019. С. 10–12.

11. Науково-практичний коментар Закону України «Про запобігання корупції» / за заг. ред. Т.О. Коломоєць, В.К. Колпакова. Запоріжжя: Гельветика, 2019. 588 с.

12. Про засади державної антикорупційної політики на 2021-2025 роки» від 20 червня 2022 року № 2322-IX: Закон України від 20 червня 2022 року № 2322-IX. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2322-20#Text

13. Вінніков О. Громадська антикорупційна експертиза чинних нормативно-правових актів органів місцевого самоврядування: методичні рекомендації. К.: 2015. 79 с.

14. Богуславець М., Дьомін М., Купіна О. Методологія проведення антикорупційної експертизи проєктів нормативно-правових актів органів місцевого самоврядування. Інститут законодавчих ідей. К.: 2022. URL: https://izi.institute/research/metodologiya-provedennya-antykorupczijnoyi-ekspertyzy-proyektiv-normatyvno-pravovyh-aktiv-organiv-misczevogo-samovryaduvannya/

15. Хабарова Т.В. Адміністративно-процесуальні засади запобігання корупції в Україні: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07. Харків, 2017. 216 с.

Для цитування:

Діордіца І.В., Дасюк В.В. Антикорупційна експертиза в публічному адмініструванні та перспективи її впровадження органами місцевого самоврядування. Юридичний науковий електронний журнал. 2024. № 1. С. 364-368. DOI https://doi.org/10.32782/2524-0374/2024-1/82

http://www.lsej.org.ua/1_2024/84.pdf

Журавель Я.В., доктор юридичних наук, професор,

декан юридичного факультету

Академія праці, соціальних відносин і туризму

Діордіца І.В., доктор юридичних наук, професор,

професор кафедри приватного та публічного права

Київський національний університет технологій та дизайну

У статті автори здійснили дослідження актуальних європейських моделей децентралізації влади та перспективи їх використання в Україні у теоретичному і практичному аспектах. Актуальність дослідження обумовлена тим, що принцип децентралізації успішно був реалізований в практиці держав Європейського Союзу і для України, у якій на сьогодні процес реформування державних інститутів остаточно не завершено, надзвичайно важливим є вивчення позитивного досвіду впровадження децентралізації та створення в ефективної моделі територіальної організації влади на усіх рівнях. З’ясовано, що одним із суттєвих недоліків української моделі організації влади на місцях є те, що місцеві органи виконавчої влади створюються і діють не з метою здійснення контрольно-наглядових функцій щодо законності діяльності місцевого самоврядування (як у західноєвропейських державах), а беруть на себе основний обсяг повноважень щодо управління відповідними територіями. На підставі проаналізованого досвіду європейських країн окреслено передумови успішної імплементації децентралізаційних процесів для створення ефективної моделі управління в системі децентралізованої влади України: утвердження принципу верховенства права; визнання та гарантії місцевого самоврядування; рівний правовий захист усіх форм власності; демократичне й ефективне виборче законодавство; незалежність, ефективність, доступність і прозорість судової системи, функціонування інститутів адміністративного судочинства; досконалий бюджетний процес та висока фінансова дисципліна; наявність адекватних соціальних стандартів; розвинутий громадський сектор та стійка тенденція до його розвитку. Висновується, що в Україні необхідно побудувати таку модель територіального управління, за якої влада спроможна в умовах ринкової економіки ефективно впливати на соціально-економічний і культурний розвиток територій, забезпечувати надання управлінських послуг населенню на рівні європейських стандартів, здатна до самовдосконалення і саморегуляції.

Ключові слова: децентралізація, територіальна громада, місцеве самоврядування, деконцентрація, територіальне управління.

In this article, the authors have carried out a research of current European models of decentralisation of power and the prospects for their use in Ukraine in theoretical and practical aspects. The relevance of the study is due to the fact that the principle of decentralisation has been successfully implemented in the practice of the European Union, and for Ukraine, where the process of reforming state institutions has not been completed, it is extremely important to study the positive experience of implementing decentralisation and creating an effective model of territorial organisation of power at all levels. It is established that one of the significant drawbacks of the Ukrainian model of local government is that local executive authorities are established and operate not with the aim of exercising control and supervisory functions over the legality of local self-government (as in Western European countries), but assume the bulk of the powers to manage the respective territories. Based on the analysed experience of European countries, the author outlines the prerequisites for successful implementation of decentralisation processes to create an effective model of governance in the system of decentralised power in Ukraine: establishment of the rule of law; recognition and guarantees of local self-government; equal legal protection of all forms of ownership; democratic and effective electoral legislation; independence, efficiency, accessibility and transparency of the judicial system, and functioning of administrative justice institutions; perfect budget process and high financial discipline; adequate social standards; a developed public sector and a steady trend towards its development. It is concluded that in Ukraine it is necessary to build a model of territorial governance in which the authorities are able to effectively influence the socio-economic and cultural development of territories in a market economy, to ensure the provision of administrative services to the population at the level of European standards, and are capable of self-improvement and self-regulation.

Keywords: decentralisation, territorial community, local self-government, deconcentration, territorial management.

Постановка проблеми. Стрімкі темпи розвитку суспільства вимагають кардинальних змін у розумінні ролі та значення органів виконавчої влади як демократичної інституції. Дієвим способом оптимізації державного управління є децентралізація, передача певної частини повноважень органам, не підпорядкованим центральній владі, які обираються чи створюються громадою.

Зважаючи на те, що принцип децентралізації успішно був реалізований в практиці держав Європейського Союзу, для України, у якій на сьогодні процес реформування державних інститутів остаточно не завершено, надзвичайно важливим є вивчення позитивного досвіду впровадження децентралізації та створення ефективної моделі територіальної організації влади на усіх рівнях.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Окремі питання впливу моделей країн Європи на децентралізацію влади досліджували В.Б. Авер’янов, Ю.В. Бойко, Ю.О. Волошин, М.С. Горшеньова, Н.Т. Гончарук, І.Б. Заверуха, В.С. Куйбіда, Л.І. Лозовська, Н.Р. Нижник, С.Г. Серьогін, Т.В. Стешенко, Ю.П. Шарова, А.М. Школик, однак на сьогодні актуальність окресленої проблематики зростає. У зв’язку із цим виникає нагальна потреба щодо аналізу позитивного європейського досвіду децентралізації влади та запровадження в українську правову систему найбільш вдалих її моделей.

Виклад основного матеріалу. Найбільш важливими інституційними механізмами, які в основному забезпечують відкритість і демократичність державного управління в ЄС, вважає В.Ф. Рибка, є такі механізми: «а) органи та інституції, що забезпечують основу для залучення регіональних і місцевих органів влади й управління до процесу прийняття рішень на загальнонаціональному рівні (Комітет у справах регіонів ЄС або подібні інституції); б) консультативні інституції, що об’єднують представників різних соціально-економічних верств та інститутів громадянського суспільства (виробників, фермерів, перевізників, робітників, дилерів, народних майстрів, споживачів, професійних об’єднань та асоціацій за загальними інтересами). За таким принципом побудовано Комітет із соціально-економічної політики, який діє як на рівні ЄС, так і в деяких країнах – членах ЄС; в) інститути, що забезпечують у суспільстві соціальний діалог та дотримання процедур соціального партнерства між професійними спілками й об’єднаннями або федераціями роботодавців, що відіграє особливу роль у сфері державного управління та розроблення політики в країнах ЄС» [1, с. 4].

Зауважимо, що в країнах ЄС існують певні розбіжності у розподілі повноважень між центральною і місцевою владою, які були сформовані під впливом економічних, політичних соціальних, правових традицій країни. Так, наприклад, законодавчі повноваження в Іспанії набагато більші, аніж у Німеччині та Італії (до компетенції центральної влади віднесено: соціальне забезпечення, пенсійне забезпечення та допомогу у зв’язку з безробіттям. До органів місцевого самоврядування – вирішення питань щодо працевлаштування або надання соціальної допомоги іммігрантам [2]. У звіті Ради Європи «Про розподіл повноважень стосовно соціальних послуг між центральними органами влади та органами місцевого самоврядування у країнах Європи» наголошується, що саме завдяки цьому «автономні громади (сomunida desautonomas) мають можливість узяти на себе відповідні повноваження, оскільки джерелом регіональної законодавчої компетенції є саме закон (Конституція) регіону, який схвалений національним парламентом, але жодним чином не зафіксований у конституційних положеннях» [2]. Щодо повноважень центральних органів влади, то уряди країн ЄС, як правило, зосереджені на реалізації загальнонаціональних завдань. «Влада в розвинених країнах залишила за собою такі функції, як національна оборона, макроекономічна політика, грошово-кредитна сфера, судова система, управління транспортними комунікаціями державного значення».

Окрім цього, до компетенції органів центральної влади належать також функції нагляду та контролю за діяльністю органів публічної влади нижчого рівня. Також для більшості країн ЄС з континентальною моделлю характерним є те, що пряме державне управління на місцях може функціонувати як на регіональному рівні, так і в усіх територіально-адміністративних одиницях.

Розглянемо позитивний досвід розподілу повноважень і фінансів, запровадження децентралізації та фінансової децентралізації однієї із найбільш децентралізованих країн світу, згідно із даними рейтингу 182 держав світу, складеного Світовим банком Розвитку та Реконструкції) [2], Данії (протягом п’ятнадцяти років індекс якої у середньому складав 99,04 %). Наразі у Данії функціонує три рівні публічної влади: центральний, регіональний і муніципальний, за кожним із яких чітко визначено повноваження. Згідно із відомостями Звіту Європейського Союзу «Про розподіл повноважень між Європейським Союзом, державами-членами, кандидатами та деякими потенційними країнами-кандидатами, а також місцевими та регіональними владами. Фіскальна децентралізація або федералізм Європейського Союзу», у «Данії муніципалітети мають право встановлювати муніципальний прибутковий податок, який становить приблизно 85% від їх податкових надходжень. Що ж до податку на вартість землі, то муніципалітети можуть вибрати податкову ставку від 1,6% до 3,4%. Крім того, муніципалітетам надаються трансферти від датського уряду (гранти та компенсації для певних витрат)» [3, с. 49-79]. На регіональному рівні фіскальна децентралізація перебуває на значно нижчому, ніж у муніципалітетів, рівні. Діяльність регіонів і всі регіональні заходи повністю фінансуються центральним урядом через так звані блокові субсидії (форма прямого державного фінансування освітньої діяльності, яка передбачає виділення бюджетних коштів із зазначенням меж або «блоку», їх використання. Вони призначаються для відшкодування певних видів витрат: зокрема, субсидії на дослідницьку діяльність університетів, на придбання навчального обладнання та його експлуатацію тощо»). Національний уряд збирає місцеві податки й виділяє кошти на субнаціональні витрати щомісяця. У цілому дослідники стверджують, що «67% датських державних витрат припадає на субнаціональний рівень». Регіональні та муніципальні органи влади Данії встановлюють свої власні ставки оподаткування та визначають суб’єктів, що підлягають податковому заморожуванню. Незважаючи на те, що місцеві органи влади мають широкі повноваження, їх діяльність постійно перебуває під контролем відповідних органів центральної влади. [4, с. 40-42]. Отже, крім успішної фіскальної децентралізації, Данія має позитивний досвід як щодо розподілу повноважень між органами влади, так і щодо адміністративно-територіального поділу країни.

Зазначимо, що кожній країні притаманні національні особливості децентралізації публічної влади, які передбачено законодавством країн ЄС. Зокрема, у конституціях країн-членів ЄС упродовж другої половини ХХ ст. закріплено децентралізацію влади як основу конституційного ладу держави, однак майже кожній країні притаманні свої ознаки. Наприклад, відповідно до Основного Закону Франції від 1958 року: «її устрій є децентралізованим» [5]; Конституцією Італійської Республіки 1948 року передбачено, що Республіка … пристосовує принципи та методи свого законодавства до завдань автономії та децентралізації; Конституцією Королівства Іспанії 1978 року визначено, що публічна адміністрація неупереджено слугує спільним інтересам і діє відповідно до принципів ефективності, співпідпорядкованості, децентралізації, деконцентрації та координації при повному підпорядкуванні закону та праву.

Таким чином в країнах ЄС на формування конституційного ладу на засадах децентралізації значно впливають національні традиції, становлення та функціонування публічних органів у минулому, особливості адміністративно-територіального устрою держави, наявність автономних територій, поліетнічний склад населення.

Варто зазначити, що в країнах ЄС на розвиток місцевого самоврядування мали вплив різні правові системи, що і детермінувало виникнення та формування континентальної (французької, романо-германської або європейської), англосаксонської, іберійської та так званої радянської моделей; процеси демократизації й урбанізації; зміни в соціально-економічному розвитку та розширення економічної самостійності територій, підвищення мобільності робочої сили, впровадження споживацької моделі відносин між органами місцевого самоврядування та членами територіальних громад; рівень демократизації, децентралізації й деконцентрації публічної влади тощо.

Для англосаксонської моделі, яка набула поширення у США, Канаді, Австралії та інших країнах, є характерними: високий рівень автономії місцевого самоврядування, виборність та контроль з боку населення; відсутність на місцях спеціальних державних уповноважених, на яких покладено функцію контролю за органами місцевого самоврядування; відсутність місцевих адміністрацій (органів державної влади місцевого рівня).

Діяти самостійно в межах наданих повноважень – основний принцип діяльності для такої моделі. Державне регулювання здійснюється у непрямій формі, за рахунок прийняття певних законів, які органи місцевого самоврядування можуть вводити на своїй території зі змінами. Державний контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування здійснюється у формі судового контролю.

Відмічаємо, що у місцевому управлінні з англосаксонської моделі використовується і комбінований спосіб формування виконавчих органів. Наприклад, у невеликих містах США працює система «рада – керівник»: мер, який обирається радою, майже не має влади і виконує лише представницькі функції. Виконавську ж владу здійснює «керівник-менеджер», що наймається на певний термін муніципальною радою і здійснює управління роботою виконавчого апарату.

У межах англосаксонської моделі все частіше застосовуються і посилюються різні форми координації та контролю діяльності органів місцевого самоврядування. Це – періодичні інспекційні перевірки стану місцевих справ представниками центральних органів виконавчої влади, здійснення фінансового контролю за використанням органами місцевого самоврядування трансфертів загальнодержавних коштів, посилення законодавчого регулювання організаційно-правових аспектів діяльності органів і посадових осіб місцевого самоврядування. Таким чином, англосаксонська модель місцевого самоврядування еволюціонує у напрямі моделі простої децентралізації з посиленням державного контролю за тими сферами суспільного життя, які традиційно розглядалися як предмет самостійного відання місцевого самоврядування. Для англосаксонської моделі характерна максимальна децентралізація влади, відповідальність та самостійність автономних органів за виконувані під правовим наглядом центральної влади завдання.

Що стосується континентальної моделі, характерної для країн континентальної Європи (Франція, Італія, Іспанія, Бельгія), Латинської Америки, Близького Сходу та франкомовної Африки, даній моделі притаманні такі ознаки: «поєднання місцевого самоврядування і місцевих адміністрацій (органів державної влади місцевого рівня); ієрархія системи управління, в якій місцеве самоврядування є нижчою ланкою порівняно з державною владою; обмежена автономія місцевого самоврядування, наявність на місцях спеціальних державних уповноважених, які контролюють органи місцевого самоврядування (саме ця форма організації місцевого самоврядування свідчить про протилежну, порівняно з англосаксонською моделлю, тенденцію і відповідає державній теорії місцевого самоврядування» [6, с. 4]. Зазначимо, що у країн з континентальною моделлю поширеним є принцип «негативного регулювання» – місцеві органи мають право здійснювати всі дії, які прямо не заборонено законом. До компетенції місцевих органів відносяться – фінансово-економічні повноваження, відповідальність за комунальні послуги, охорона громадського порядку та навколишнього середовища.

Дана модель забезпечує централізацію системи управління, однак наразі прослідковується тенденція щодо зменшення «адміністративної опіки» з боку держави. Зокрема, законом Франції «Про права і свободи комун, департаментів та регіонів» 1982 року закладено правовий регламент муніципальної реформи, покликаної вирішити проблему більш органічного поєднання повноважень центральних органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Основне положення закону – «скасування адміністративного контролю, який позбавляв місцеві представницькі органи можливості вільної ініціативи у вирішенні питань місцевого значення. Урядовий контроль збережений, але тепер він стосується вже прийнятих органами місцевого самоврядування рішень, їх відповідності актам вищих органів державної влади. У разі виявлення невідповідності таких рішень актам законодавства, питання розглядається у порядку адміністративного судочинства» [6, с. 4].

У фінансовій сфері контроль також був пом’якшений і переданий до відання спеціально утвореної регіональної рахункової палати. Жодне територіальне співтовариство не може здійснювати опіку над іншим, крім чітко визначених питань: регіон – над департаментом і комуною у сфері освіти і культури; департамент – над комуною із соціальних питань, охорони здоров’я, шкільного транспорту, сільськогосподарського оснащення» [7, с. 43-48].

Прикладом такої моделі є Франція (суверенна унітарна демократична Республіка, чинна Конституція встановлює республіканську президентсько-парламентську форму правління). Систему поділу влади Франції побудовано відповідно до адміністративно-територіального устрою Республіки. Згідно з Конституцією в ній існує три рівні організації влади та три типи територіальних колективів самоврядування: комуни, департаменти, заморські території. Основною ланкою місцевого самоврядування є комуни, які мають свій представницький орган – раду і мера, що працюють на постійній основі та утворюють муніципалітет. Діяльність мера здійснюється під контролем муніципальної ради і адміністративним контролем комісара республіки [8].

Акцентуємо увагу, що у Франції лише в законодавчому порядку (за Конституцією) можливе створення нового виду адміністративно-територіальної одиниці. Французькі реформи підтверджують, що центральна адміністрація залишає за собою тільки ті функції, що мають загальнонаціональний характер, або ті, які згідно із законодавством не можуть бути делеговані на місця. Державна політика Франції у справі організації місцевого самоврядування реалізується у двох основних напрямах: деконцентрація – більш широке делегування державою своїх адміністративних функцій на місцях, а також деконцентралізація – передача державою частини своїх владних повноважень місцевим органам самоврядування [9].

Для України цей досвід є повчальним, адже упродовж останніх років самоврядування Франції отримало більше автономії щодо ресурсів та легітимності. Зокрема, французький принцип «Steering ata distance» (управління на відстані) проявляється у фінансовому звільненні від державних і місцевих органів влади (у Конституції Франції із змінами 2003 року) закріплено принцип фінансової автономії органів місцевого самоврядування. Конституція передбачає в подальшому розширення повноважень місцевих органів щодо самостійного встановлення податків.

Таким чином, з одного боку, держава закликає на великий шлях – запроваджуються нові форми діяльності органів місцевого самоврядування: великі міста отримують істотніший вплив, оскільки їхня структура більше відображає сучасне суспільство країни, нові форми громадської участі підтримуються національним законодавством; з другого боку, залишається певна напруга у відносинах між центральною та місцевими владами. Вона очевидна у використанні цільових грантів та системи контролю над місцевими бюджетами.

Як і Україна, Франція тривалий час була централізованою державою. Вона пережила 25-річний процес децентралізації, який майже завершено. Франції знадобилося багато років послідовної децентралізації, щоб побутові послуги перетворилися на справжнє зобов’язання органів місцевого самоврядування. Цього було досягнуто шляхом запровадження нормативної системи фінансового зрівняння, яка забезпечила реальну досяжність національних стандартів, попри розбіжності в базах місцевих надходжень [9].

Наступна модель – іберійська (отримала поширення в Іспанії, Португалії і багатьох іспаномовних країнах Латинської Америки). На всіх рівнях адміністративно-територіального устрою держави є виборні представницькі органи та головні посадові особи місцевого самоврядування, що очолюють виконавчі органи (алькальди, регідори, мери, префекти тощо). Введення посад спеціально призначених уповноважених представників центральних органів державної влади за цією моделлю не передбачається, але така обрана посадова особа затверджується урядом як представник держави в адміністративно-територіальній одиниці з правом контролю за діяльністю представницького органу [10].

Варто зазначити, що у науці права побутує думка, що відмінності між континентальною та англосаксонською моделлю не мають принципового значення, адже їх сучасна форма є, як правило, результатом реформ місцевого самоврядування, що свідчить про певне зближення колись дуже відмінних муніципальних систем.

Зауважимо, що в деяких країнах (Австрія, Японія) функціонує змішана модель місцевого самоврядування, яка поєднує у собі ознаки обох моделей. Поряд із англосаксонською та континентальною моделями місцевого самоврядування, як самостійну муніципальну систему в зарубіжних країнах виокремлюють місцеве самоврядування Німеччини.

Зважаючи на те, що Німеччина має федеральний устрій, її політичну систему поділено на два рівні: федеральний, на якому приймаються загальнодержавні рішення міжнародного значення, і регіональний, на якому вирішуються завдання федеральних земель.

Наразі держава делегує частину своїх функцій органам самоврядування. Зазначимо, що на відміну від англосаксонської моделі місцевого самоврядування, на німецькі комуни поширюється принцип загальної компетенції. Апарат виконавчої влади побудовано на загальних принципах: уся міська адміністрація поділена на департаменти, які мають уніфіковану нумерацію. Землі Німеччини (ФРН) як відносно самостійний суб’єкт федерації, автономно визначають структуру своїх органів виконавчої влади. Як правило, ці структури очолюють прем’єр-міністри земель, які обираються парламентами і формують земельні уряди. У межах своєї компетенції земельні уряди формально повністю незалежні від уряду Федеративної Республіки Німеччини. У питаннях, що належать до компетенції федерації, на них покладено виконання відповідних федеральних законів. Завершують структуру органів виконавчої влади місцеві адміністрації (муніципалітети). Вони підлеглі земельним урядам з питань, віднесених до компетенції самих земель [11].

Констатуємо, що наразі правовий статус органiв місцевого самоврядування, порядок їх утворення та функцiонування визначається передусім конституціями та законодавством окремих земель. Тобто структура цих органiв i їх компетенція суттєво вiдрiзняються в рiзних землях Нiмеччини, проте спільним є демократизм їх утворення, автономність діяльності та відповідальність за стан справ у своїй громаді. Адже це вбачається з норм ст. 28 федеральної Конституції Нiмеччини [12]. Оскільки Німеччина є федерацією, побудова такої структури є завданням окремих федеральних земель. Регіональний рівень розміщений між урядами земель з їх міністерствами, з одного боку, і місцевим рівнем – з другого. Цей рівень у Німеччині, який називається «крейсами», відповідає українським районам. Рівень областей в Україні відповідає федеральним землям у ФРН. Крейси в Німеччині можна порівняти з районами в Україні. У них проживає в середньому від 150 до 300 тис. населення [13].

Основні переваги німецької моделі: чітке визначення меж компетенції у сферах самоврядування і справах, переданих державою; відсутність конкуренції, кооперація між службовцями, які відповідають засамоврядування і виконують державні завдання; прозорість управлінських процесів для громадянина, який стосовно всіх питань регіонального управління змушений звертатися лише до однієї установи; економна організаційна структура управління, адже немає жодної потреби в забезпеченні діяльності кількох окремих адміністративних одиниць [14].

Німецький досвід децентралізації, на наш погляд, становить певний інтерес для України. На думку Томаса Вюртенберга, старшого експерта з конституційного права проєкту «Сприяння регіональному розвиткові в Україні», «коли цілі та заходи, які мають бути вжиті в рамках адміністративної реформи, до кінця не визначені, потрібні ефективні способи, щоб приступити до реформування». З-поміж таких способів можна виокремити: німецький підхід до завдань державного управління, який підтримує розмежування політики й адміністрування, спирається на правову основу для визначення цих завдань; організацію змагання за найкращу форму місцевого та регіонального самоврядування «конкурентний федералізм».

Незважаючи на те, що для унітарної держави, якою є Україна, це мало прийнятно, проте раціональною, на наш погляд, є пропозиція доктора Вюртенберга щодо визначення пілотних територій, в яких буде апробовано заходи в межах реформи держуправління і територіальної реформи; надання областям з їх районами та громадами більше компетенції у визначенні власного територіального поділу й організації управління [15, с. 34-37].

На думку Н.Ю. Прокопенко та М.М. Бучнєва, одним із суттєвих недоліків української моделі організації влади на місцях є те, що місцеві органи виконавчої влади створюються і діють не з метою здійснення контрольно-наглядових функцій щодо законності діяльності місцевого самоврядування (як у західноєвропейських державах), а беруть на себе основний обсяг повноважень щодо управління відповідними територіями. Тобто публічна влада на цьому рівні реалізується через систему політичного та економічного двовладдя: діють призначені з центру голови державних адміністрацій, які формують їх склад, та обрані громадами місцеві органи влади, що, як наслідок, призводить до труднощів у розмежуванні повноважень між органами виконавчої влади та місцевого самоврядування [16].

Висновок. Аналіз наукових позицій правознавців, а також досвіду європейських країн дає змогу окреслити наступні передумови успішної імплементації децентралізаційних процесів для створення ефективної моделі управління в системі децентралізованої влади України: утвердження принципу верховенства права; визнання та гарантії місцевого самоврядування; рівний правовий захист усіх форм власності; демократичне й ефективне виборче законодавство; незалежність, ефективність, доступність і прозорість судової системи, функціонування інститутів адміністративного судочинства; досконалий бюджетний процес та висока фінансова дисципліна; наявність адекватних соціальних стандартів; розвинутий громадський сектор та стійка тенденція до його розвитку.

Таким чином, система самоврядування кожної країни, як правило, функціонує у межах притаманної лише їм політичної культури та, відповідно, традицій. Неможливо дати однозначну оцінку тієї чи іншої моделі місцевого самоврядування навіть у межах характерного для неї політико-адміністративного контексту, ще важче визначити, як вона буде функціонувати у разі перенесення на «ґрунт» іншої країни. Однак при цьому потреба дослідження міжнародного досвіду безсумнівно дає змогу здійснювати пошук нових ідей і механізмів, виявляти глобальні тенденції розвитку.

В Україні необхідно побудувати таку модель територіального управління, за якої влада спроможна в умовах ринкової економіки ефективно впливати на соціально-економічний і культурний розвиток територій, забезпечувати надання управлінських послуг населенню на рівні європейських стандартів, здатна до самовдосконалення і саморегуляції.

ЛІТЕРАТУРА

1. Рибка В.Ф. Моделі децентралізації влади країн Європейського Союзу. Теорія та практика державного управління. 2016. № 2(53). С. 4.

2. Звіт про розподіл повноважень стосовно соціальних послуг між центральними органами влади та органами місцевого самоврядування у країнах Європи (м. Страсбург, 24 серп. 2016 р.). CELGR /LEX. 2016 (5). 34 с.

3. Blöndal, Jón R., Michael Ruffner. Budgeting in Denmark. OECD Journal on Budgeting. 2004. V. 4. Р. 49–79.

4. Должиков Г.Ю. Концепція місцевого самоврядування в Данії. Warszawa: Wydawca: Sp. z o.o. «Diamondtradingtour», 2015. Str. 40–42.

5. European governance. A white paper. Commission of the European communities. COM (2001) 428 fi nal. Brussels, 25.07.2001. URL: https://ec.europa.eu/commission/presscorner/detail/en/DOC_01_10

6. Костенюк І. Західні моделі місцевого самоврядування. Державне управління та місцеве самоврядування. Київ, 2013. Вип. 1(16). С.4.

7. Loi n° 82-213 du 2 mars 1982 relative aux droits et libertés des communes, des départements et des régions. Version consolidée au 02 avril 2015. URL: https://www.legifrance.gouv.fr/loda/id/JORFTEXT000000880039

8. Слесар К. Теорії та моделі місцевого самоврядування. 2017. URL: https://naub.oa.edu.ua/2017

9. Барвіцький В. У пошуках шляхів формування дієздатних територіальних громад: міжнародний досвід. Проблеми децентралізації: національний та міжнародний досвід: збірник матеріалів та документів. Київ. Атіка-Н, 2006. 744 с.

10. Державне будівництво та місцеве самоврядування: зб. наук. пр. під ред. Ю.Г. Барабаш та ін. Х.: Право, 2012. Вип. 23. 360 с.

11. Сюзанна С. Шюттемаєр. Німецький варіант інституціалізації парламенту. URL: http://www.rada.gov.ua/ LIBRARY/catalog/analit/deu011.txt24.

12. Конституція Німеччини. URL: https://www.bundestag.de/parlament/aufgaben/rechtsgrundlagen/grundgesetz

13. Колодій О.М. Процес децентралізації: німецький досвід в українських реаліях. Інвестиції: практика та досвід. 2018. № 17. URL: http://www.investplan.com.ua/pdf/17_2018/25.pdf

14. Прокопенко Л.Л., Шабатіна І.А. Публічна служба в країнах ЄС. Публічне адміністрування: теорія і практика. URL: http://www.dridu.dp.ua/zbirnik/2009-%2001/ProkopenkoStat.pdf

15. Журавель Я.В. Вплив євроінтеграційних процесів на покращення ефективності організації діяльності органів виконавчої влади. Порівняльно-аналітичне право. 2020. № 2. С. 34–37.

16. Прокопенко Н.Ю., Бучнєв М.М. Співвідношення та роль органів держави та місцевого самоврядування в забезпеченні якісного функціонування системи владних відносин. URL: https://www.confcontact.com/2017-specproekt/gu4_Prokopenko.htm

Для цитування:

Діордіца І.В., Журавель Я.В. Актуальні європейські моделі децентралізації влади та перспективи їх впровадження в Україні. Юридичний науковий електронний журнал. 2023. № 11. С. 343-347. DOI https://doi.org/10.32782/2524-0374/2023-11/83 

Діордіца І.В., доктор юридичних наук, професор,

професор кафедри приватного та публічного права

Київський національний університет технологій та дизайну

У статті автор здійснив дослідження проблематики забезпечення державної безпеки в Україні крізь призму муніципальної та освітньої реформи у воєнний та післявоєнний час, у її теоретичному та практичному сенсі. Актуальність дослідження викликана веденням агресивної та варварської війни московського режиму проти Української держави, що зумовлює необхідність нового контекстуального осмислення будь-якої реформи через зміст процесу забезпечення державної безпеки. З’ясовано, що місцеве самоврядування зіткнулося з низкою нових нечуваних викликів, вирішення яких не було апріорі передбачено в рамках минулих проектів муніципальної реформи, зокрема у надмірному захопленні секторальними стратегіями, відсутності застосування принципів та засад стратегічної правотворчості, гіперзв’язків між відповідними стратегічними актами, пріоритеті розроблення питань національної безпеки, які, через почасти їхню розмитість, неконсенсуальність, нівелюють питання державної безпеки. Окреслено, що забезпечення державної безпеки відбувається через реалізацію відповідної комплексної та системної державної політики, суб’єктами якої виступають не лише Служба безпеки України, Національна гвардія України, Державна прикордонна служба України і т. ін. й саме неефективна діяльність цих структур (правова оцінка їх діяльності виходить за межі даної статті), відсутність упереджувального управління, завадили завчасно сформувати та організувати відповідний потенціал місцевого самоврядування для ефективної протидії збройній агресії московського режиму. Встановлено важливість принципової позиції закладів вищої освіти без специфічних умов навчання, в яких впроваджуються освітньо-професійні програми у галузі знань 25 «Воєнні науки, національна безпека, безпека державного кордону», спеціальності 251 «Державна безпека». Доведено, що питання державної безпекової політики, у тому числі й у сфері освіти, має розглядатися комплексно, з урахуванням реального та прогнозованого стану соціально-трудової сфери, як специфічного соціального інституту, що забезпечує реалізацію суспільно значимих функцій та задоволення потреб соціуму. Висновується, що в контексті реалізації муніципальної реформи, розвиток тематики державної безпеки чітко корелюється із прагненнями центральних органів виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування щодо: 1) нагальної необхідності розроблення дієвої системи переходу від військової кар’єри до цивільного життя; 2) вироблення механізмів функціонування ефективної державної ветеранської політики на місцях.

Ключові слова: державна безпека, національна безпека, муніципальна реформа, освітня реформа, воєнний час, ветеранська політика.

In the article, the author research the issues of ensuring state security in Ukraine through the prism of municipal and educational reforms in wartime and post-war, in its theoretical and practical sense. The relevance of the study is caused by the aggressive and barbaric war of the moscow regime against the Ukrainian State, which necessitates a new contextual understanding of any reform through the content of the process of ensuring state security. It is found that local self-government has faced a number of new and unprecedented challenges, the solution of which was not a priori provided for in previous municipal reform projects, in particular, excessive enthusiasm for sectoral strategies, lack of application of the principles and foundations of strategic law-making, hyper-linkages between relevant strategic acts, priority for the development of national security issues, which, due to their partial vagueness and lack of consensus, level the issues of state security. It is outlined that state security is ensured through the implementation of an appropriate comprehensive and systemic state policy, the subjects of which are not only the Security Service of Ukraine, the National Guard of Ukraine, the State Border Guard Service of Ukraine, etc. and it is the ineffective activities of these structures (legal assessment of their activities is beyond the scope of this article), the lack of proactive management that prevented the formation and organisation of the relevant local self-government potential in advance to effectively counter the armed aggression of moscow regime. The importance of the principled position of higher education institutions without specific learning conditions, which implement educational and professional programmes in the field of knowledge 25 «Military Sciences, National Security, State Border Security», specialty 251 «State Security», is established. It is proved that the issue of state security policy, including in the field of education, should be considered comprehensively, taking into account the real and projected state of the social and labour sphere as a specific social institution that ensures the implementation of socially significant functions and satisfaction of the needs of society. It is concluded that in the context of the municipal reform, the development of the state security issues is clearly correlated with the aspirations of central executive authorities and local self-government bodies regarding: 1) the urgent need to develop an effective system of transition from military career to civilian life; 2) development of mechanisms for the functioning of an effective state veteran policy at the local level.

Keywords: state security, national security, municipal reform, educational reform, wartime, veteran policy.

Постановка проблеми. Агресивна та варварська війна московського режиму проти Української держави зумовлюють необхідність нового контекстуального осмислення будь-якої реформи крізь призму передусім державної безпеки. Автор свідомо акцентує саме на державній  безпеці, адже надмірне захоплення урізноманітненими  концепціями розвитку громадянського суспільства, окремих елементів інституційної системи мають лише секторальний ефект, не виходячи на системний. Те ж саме стосується і муніципальної реформи, зміст якої має відповідати інтересам розвитку держави як найбільш ефективної політичної організації суспільства. У контексті реалізації муніципальної реформи (як у воєнний, так і післявоєнний час), розвиток тематики державної безпеки має чітко корелюватися із прагненнями центральних органів виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування щодо нагальної необхідності розроблення дієвої системи переходу від військової кар’єри до цивільного життя. Зазначене вище передбачає здійснення комплексу заходів щодо формування ветеранської політики в державі, зокрема, впровадження саме закладами вищої освіти без специфічних умов навчання освітніх програм із підготовки здобувачів першого (бакалаврського) та/або другого (магістерського) рівня вищої освіти, галузі знань 25 «Воєнні науки, національна безпека, безпека державного кордону», спеціальності 251 «Державна безпека».

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В Україні чимало вчених (у межах спеціальностей 12.00.02, 12.00.07, 21.07.01, 25.00.04) займалися дослідженням окремих аспектів сфери забезпечення безпеки і оборони держави. Так на рівні наукових робіт можемо відмітити праці М. Баймуратова, Б. Кофмана [1; 2], В. Сокуренка [3], С. Пономарьова [4; 5], Ш. Фараджова [6], В. Демиденка [7] та ін. Однак, концептуальні питання забезпечення сектору державної безпеки саме крізь призму муніципальної та освітньої реформи, нині не стали предметом наукових досліджень.

Метою статті є дослідження проблематики забезпечення державної безпеки України крізь призму муніципальної та освітньої реформи у воєнний та післявоєнний час і вироблення пропозицій щодо запровадження освітніх механізмів функціонування ефективної державної ветеранської політики на місцях.

Виклад основного матеріалу. Зміст процесу забезпечення державної безпеки полягає у створенні умов для гарантованої захищеності:

1)      державного суверенітету;

2)      територіальної цілісності;

3)      демократичного конституційного ладу;

4)      інших життєво важливих національних інтересів від реальних і потенційних загроз Україні [8; 9; 10].

Місцеве самоврядування зіткнулося з низкою нових нечуваних викликів, вирішення яких не було апріорі передбачено в рамках минулих проектів муніципальної реформи. Причин тому багато, але одна з них полягає у надмірному захопленні в секторальних стратегіях, відсутності застосування принципів та засад стратегічної правотворчості, гіперзв’язків між відповідними стратегічними актами, пріоритеті розроблення питань національної безпеки, які, через почасти їхню розмитість, неконсенсуальність, нівелюють питання державної безпеки.

Внаслідок застосування матричного підходу, до основних та визначальних загроз місцевому самоврядуванню в контексті забезпечення державної безпеки автором було віднесено:

1)      розвідувально-підривна та інша протиправна діяльність іноземних спецслужб, окремих організацій, груп та осіб, зокрема з використанням організованих злочинних угруповань і корумпованих посадових осіб, спрямована на руйнування механізмів місцевого самоврядування;

2)      цілеспрямовані намагання окремих держав впливати, у тому числі через національні меншини, які проживають на території України, на ухвалення органами державної влади та органами місцевого самоврядування рішень на шкоду державній безпеці України;

3)      інтенсифікація сепаратистських, терористських та екстремістських організацій, організованих злочинних угруповань, агентів впливу, спрямована на індоктринацію корупційної функції з метою руйнуванню державного апарату та місцевого самоврядування.

Нині значна кількість територіальних громад опинилася в районах проведення воєнних дій або на окупованих територіях. Відтак, виникла низка питань щодо організації взаємодії місцевих рад з воєнними адміністраціями, реалізації низки державних функцій, налагодженні та стабілізації функціонування об’єктів стратегічної інфраструктури.

Наразі постає гостра потреба в закладенні правильного вектора муніципальної реформи в контексті забезпечення державної безпеки, важливим компонентом якої виступає освітня сфера, підготовка та перепідготовка, підвищення кваліфікації відповідних фахівців.

Важливим у даному контексті є принципова позиція закладів вищої освіти без специфічних умов навчання, науково-педагогічні працівники яких  розробляють на намагаються реалізувати освітньо-професійні/освітньо-наукові програми з підготовки здобувачів першого (бакалаврського) та/або другого (магістерського) рівня вищої освіти, галузі знань 25 «Воєнні науки, національна безпека, безпека державного кордону», спеціальності 251 «Державна безпека» [11].

Акцентую увагу на тому, що забезпечення державної безпеки відбувається через реалізацію відповідної комплексної та системної державної політики, суб’єктами якої виступають не тільки СБУ, Нацгвардія, ДПСУ і т. ін. На жаль, саме неефективна діяльність цих структур (правова оцінка їх діяльності виходить за межі даної статті), відсутність упереджувального управління, завадили завчасно сформувати та організувати відповідний потенціал місцевого самоврядування для ефективної протидії збройній агресії московського режиму.

Відповідно, заходи розвідувального, контррозвідувального та оперативно-розшукового характеру хоч і мають важливе значення, утім є лише одними з багатьох складових державної політики державної безпеки, тобто безпекова політика держави і системні процеси у сфері забезпечення державної безпеки ними не вичерпується.

Пристосування ж поняття тільки під потреби окремих осіб, структур – є невірним і призводить до спотворення сутності системного явища, більше того, створює небезпечні прецеденти однобічного та вузького як розуміння і трактування, так і вивчення державної безпеки, вихолощуючи з неї справжній зміст. Це є небезпечним і не відповідає національним інтересам, з огляду на системні трансформації і необхідність проведення муніципальної реформи відповідно до прогнозних тенденцій розвитку сучасного середовища і правових відносин.

Державний суверенітет і територіальна цілісність, демократичний конституційний лад, недопущення втручання у внутрішні справи України, які становлять серцевину державної безпеки, виступають фундаментальним національним інтересом. Інструментом його реалізації є державна безпекова політика, зокрема у сфері державної безпеки.

Державна безпекова політика в широкому розумінні спрямована на захист:

1)  людини і громадянина – їхніх життя і гідності, конституційних прав і свобод, безпечних умов життєдіяльності;

2)  суспільства – його демократичних цінностей, добробуту та умов для сталого розвитку;

3)  держави – її конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності;

4)  території, навколишнього природного середовища – від надзвичайних ситуацій.

Тобто фактично вона є змістом і системостворювальним середовищем муніципальної реформи. Відтак, аж ніяк не може вичерпуватися ані закритим колом суб’єктів її забезпечення, ані конкретними розвідувальними чи контррозвідувальними заходами.

Державна політика – явище іншого порядку.

Зокрема, Постановою Кабінету міністрів України «Про затвердження переліку галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти» від 29 квітня 2015 р. № 266, як одну із галузей, за якою може здійснюватися така підготовка, визначено галузь знань 25 «Воєнні науки, національна безпека, безпека державного кордону» [12].

6 квітня 2023 року міністр  у справах ветеранів України Юлія Лапутіна під час робочої зустрічі з міністром освіти та науки України Оксеном Лісовим підняла питання про створення регіональних центрів ветеранського розвитку на базі закладів освіти. Вона зазначила, що після здобуття Україною перемоги в російсько-українській війні в нашій державі не менш важливим буде другий фронт – економічний – з відновлення країни. Саме тому Мінветеранів уже сьогодні розробляє дієву систему переходу від військової кар’єри до цивільного життя. Однією з її головних складових є запровадження системи координації професійної адаптації ветеранів війни, членів їхніх сімей та родин полеглих Захисників і Захисниць [13].

Юлія Лапутіна наголосила, що «державна ветеранська політика – це не суто соціальна політика виплат і гарантій. Це політика безпекова, це політика економічна, культурна і, звісно, соціальна. Це важливий елемент національної безпеки. І від того, наскільки якісно відбудеться реінтеграція в суспільство, в економіку наших Захисників і Захисниць після повернення з війни – залежить стійкість Української держави» [13].

Тобто питання державної безпекової політики, у тому числі й у сфері освіти, має розглядатися комплексно, з урахуванням реального та прогнозованого стану соціально-трудової сфери, як специфічного соціального інституту, що забезпечує реалізацію суспільно значимих функцій та задоволення потреб соціуму. Тому всі учасники освітнього процесу, від науково-педагогічних працівників до центральних органів виконавчої влади та Національного агентства із забезпечення якості освіти, мають повною мірою усвідомлювати освітні перспективи нинішніх та майбутніх ветеранів нинішньої агресивної війни.

Усвідомлюю, що переважна більшість нинішніх мобілізованих у звичайному житті не здобували фахових компетентностей у сфері безпеки. Однак, пройшовши відповідну мобілізаційну підготовку і практичні навички бойових дій, певна частка таких осіб могла б у перспективі виявити зацікавленість у здобутті повної вищої освіти за другим (магістерським) рівнем (чи можливо і першим (бакалаврським) зі спеціальності 251 «Державна безпека» (галузь знань 25 «Воєнні науки, національна безпека, безпека державного кордону»).

Згідно з положеннями Додатку 6 Наказу МОН України «Про затвердження Порядку прийому на навчання для здобуття вищої освіти в 2023 році» від 15.03.2023 р., з-поміж інших, спеціальності 251 «Державна безпека» надано особливу підтримку [14]. Особлива підтримка при вступі на навчання для здобуття ступеня магістра на основі НРК6 та НРК7, зокрема, полягає й у можливості вступу на дану спеціальність (для конкурсного відбору осіб на місця виключно за кошти фізичних та/або юридичних осіб) тільки за результатами фахового іспиту та/або розгляду мотиваційних листів. Тобто у такому випадку здавати ЄВІ не обов’язково.

Згідно цього Порядку, єдиний вступний іспит (ЄВІ) – форма вступного випробування для вступу на навчання для здобуття ступеня магістра на основі НРК6 або НРК7, яка поєднує тест загальної навчальної компетентності та тест з іноземної мови (англійської, німецької, французької, іспанської на вибір вступника), яке проводиться Українським центром оцінювання якості освіти відповідно до законодавства.

Фактично при вступі на навчання для здобуття ступеня магістра зі спеціальності 251 «Державна безпека» на місця виключно за кошти фізичних та/або юридичних осіб не потрібно затрачати додаткового часу для підготовки до здачі тестів загальної компетентності та з іноземної мови.

У нинішніх умовах зазначені особливості вступу на навчання за освітньою програмою другого (магістерського) рівня зі спеціальності 251 «Державна безпека» мають стимулювати майбутніх студентів до участі у конкурсному відборі, передусім як з-поміж учасників нинішньої агресивної війни, так і осіб, які бажають реалізувати свій потенціал у цивільно-безпековому секторі сфери державної безпеки.

На переконання автора, зазначене вище значною мірою корелюється з ідеєю Президента України та Кабінету міністрів України розробити Стратегію формування системи переходу від військової служби до цивільного життя на період до 2032 року [15].

Висновок. З урахуванням дослідженого вище, вважаю, що розроблення засадничих положень щодо формування нового змісту спеціальності «Державна безпека» у закладах вищої освіти без специфічних умов навчання, уможливить:

• сформувати цілісну систему знань щодо державної безпеки, відповідної державної політики  і секторальних стратегій її забезпечення з метою якісного та ефективного проактивного управління загрозами та небезпеками державній безпеці у різних сферах життєдіяльності в тому числі і у сфері місцевого самоврядування та регіонального розвитку;
• підвищити рівень стійкості та прогнозованості функціонування загальнодержавної системи забезпечення державної безпеки, концептуально посилити рівень безпеки конституційного ладу і територіальної цілісності України, відповідальності органів місцевого самоврядування;
• розробити системні та корелятивно пов’язані механізми та системи гарантій реалізації законних прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави у сфері державної безпеки;
• інтенсифікувати діяльність усієї системи суб’єктів забезпечення державної безпеки як єдиної системи, в тому числі через підвищення рівня взаємодію між ними;
• удосконалити геостратегічні, політико-правові, фінансово-економічні, соціальні та інституційні засади ефективної діяльності суб’єктів забезпечення державної безпеки;
• створити ефективну систему забезпечення державної безпеки здатної вчасно прогнозувати, передбачати, виявляти, ідентифікувати, запобігати, попереджати та припиняти загрози та небезпеки будь-якого походження;
• сформувати концептуальні засади для становлення України регіональним лідером в тому числі і через інтеграцію безпекової системи євроатлантичного безпекового простору і набуття членства в НАТО шляхом становлення 33 її учасником.

У контексті реалізації муніципальної реформи, розвиток тематики державної безпеки чітко корелюється із прагненнями центральних органів виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування щодо:

1) нагальної необхідності розроблення дієвої системи переходу від військової кар’єри до цивільного життя;

2) вироблення механізмів функціонування ефективної державної ветеранської політики на місцях.

ЛІТЕРАТУРА

1. Баймуратов М.О., Кофман Б.Я. Мілітарний конституціоналізм: до питання про формування, розуміння і оформлення феноменології. Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. 2022. № 3. С. 6-18.

2. Баймуратов М.О., Кофман Б.Я. Компетенційні повноваження органів місцевого самоврядування в сфері захисту прав людини в період миру і воєнного стану в Україні: актуальні питання регламентації та регулювання URL: https://constitutionalist.com.ua/bajmuratov-m-o-kofman-b-ia-kompetentsijni-povnovazhennia-orhaniv-mistsevoho-samovriaduvannia-v-sferi-zakhystu-prav-liudyny-v-period-myru-i-voiennoho-stanu-v-ukraini-aktualni-pytannia-rehlamentatsii/

3. Сокуренко В.В. Підготовка кадрів для сектору безпеки і оборони як передумова забезпечення національної безпеки України. Право і безпека. 2021. № 3 (82). С. 209–218. DOI: https://doi.org/10.32631/pb.2021.3.24

4. Пономарьов С.П. Адміністративно-правове забезпечення діяльності  сектору безпеки і оборони України : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 (081 – Право); Дніпропетровський національний університет внутрішніх  справ. – Дніпро, 2018. – 34 с.

5. Пономарьов С.П. Органи місцевого самоврядування як суб’єкти забезпечення безпеки і оборони України. Вісник Кримінологічної асоціації України. 2018. № 1 (18). С. 174-182.

6. Фараджов Ш. Повноваження органів місцевого самоврядування в системі національної безпеки. Інвестиції: практика та досвід. 2021. № 6. С. 109-113.

7. Демиденко В.О. Місце й роль органів місцевого самоврядування в забезпеченні національної безпеки України. Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. 2018. № 3 (108). С. 238-249.

8. Закон України «Про національну безпеку України» від 21.06.2018 р. № 2469-VIII. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2469-19#Text

9. Указ Президента України Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 вересня 2020 року «Про Стратегію національної безпеки України». Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/392/2020#n12

10. Указ Президента України Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 30 грудня 2021 року «Про Стратегію забезпечення державної безпеки». Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/56/2022#n5

11. Діордіца І.В., Зінорук М.М. Державна безпека України крізь призму муніципальної реформи. Муніципальна реформа в контексті євроінтеграції України: позиція влади, науковців, профспілок та громадськості: Збірник тез доповідей Сьомої щорічної всеукраїнської науково-практичної конференції, м. Київ, 25 серпня 2023 р. Київ, 2023. С. 56-60.

12. Постанова Кабінету міністрів України «Про затвердження переліку галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти» від 29 квітня 2015 р. № 266. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/266-2015-%D0%BF#Text

13. Лапутіна Ю. Створення регіональних центрів ветеранського розвитку на базі закладів освіти сприятиме реінтеграції ветеранів війни. Міністерство у справах ветеранів війни. URL: https://mva.gov.ua/ua/news/yuliya-laputina-stvorennya-regionalnih-centriv-veteranskogo-rozvitku-na-bazi-zakladiv-osviti-spriyatime-reintegraciyi-veteraniv-vijni

14. Наказ МОН України «Про затвердження Порядку прийому на навчання для здобуття вищої освіти в 2023 році» від 15.03.2023 р. Офіційний вебпортал парламенту України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0519-23#Text

15. Шмигаль Д. Стратегія переходу від військової служби до цивільного життя дозволить забезпечити комфортні умови для ветеранів. Урядовий портал. URL: https://www.kmu.gov.ua/news/denys-shmyhal-stratehiia-perekhodu-vid-viiskovoi-sluzhby-do-tsyvilnoho-zhyttia-dozvolyt-zabezpechyty-komfortni-umovy-dlia-veteraniv

Для цитування:

Діордіца І.В. Актуальні питання забезпечення державної безпеки України крізь призму муніципальної та освітньої реформи у воєнний та післявоєнний час. Юридичний науковий електронний журнал. 2023. № 10. C. 340-343. DOI https://doi.org/10.32782/2524-0374/2023-10/81

http://lsej.org.ua/10_2023/81.pdf

ДІОРДІЦА І.В.

доктор юридичних наук, професор,

професор кафедри приватного та публічного права

(Київський національний університет технологій та дизайну)

УДК 343.3

У статті автор здійснив дослідження перспектив запровадження кримінальної відповідальності за пособництво державі, від якої безпосередньо виникає загроза агресії під кутом зору національного безпекового законодавства.

Актуальність дослідження викликана веденням агресивної та варварської війни московського режиму проти Української держави, що зумовлює необхідність нового контекстуального осмислення перспектив запровадження кримінальної відповідальності за діяння, що посягають на національну безпеку України. З’ясовано, що з урахуванням реальної націобезпекової ситуації у державі та вже вибудуваною сегментною архітектонікою системи забезпечення національної безпеки України, передумови запровадження кримінальної відповідальності за пособництво державі, від якої безпосередньо виникає загроза агресії, натепер існують не тільки поза межами правового регулювання, а й безпосередньо закріплені нормативно. Окреслено, що поточні та потенційні загрози безпековому середовищу, і, відповідно, цілі, напрями та завдання державної політики у сфері забезпечення національної безпеки, які визначені на нормативному рівні (Закон України «Про національну безпеку України», Стратегія національної безпеки України, Стратегія забезпечення державної безпеки, Закон України «Про оборону України») створили передумови до реалізації охоронної та регулятивної функцій кримінального закону, тобто криміналізації дій за пособництво державі, від якої безпосередньо виникає загроза агресії. Встановлено, що задля запобігання збройному конфлікту та відсічі можливій збройній агресії, законодавець не передбачає вичерпний перелік заходів із підготовки держави до оборони в мирний час, а навпаки, підкреслює на необхідності вжиття будь-яких заходів, що впливають на стан обороноздатності держави. Висновується, що внаслідок проведення заходів із прогнозування та оцінки реальної воєнної небезпеки і воєнної загрози, які мали здійснюватися до 24.02.2022 року (результати таких заходів узагальнено в т. ч. і в Стратегії забезпечення національної безпеки України та Стратегії забезпечення державної безпеки), реальний стан пособництва державі, від якої безпосередньо виникала загроза агресії, охоронна та регулятивна функції кримінального права повинні були б реалізуватися у криміналізації  таких дій.

Ключові слова: держава-агресор, агресія, пособництво, кримінальна відповідальність, національна безпека, державна безпека.

Diorditsa I. V. Prospects for introducing criminal liability for aiding and abetting a state that directly poses a threat of aggression from the perspective of national security legislation.

In the article, the author research the prospects of criminalisation of aiding and abetting the State which directly poses a threat of aggression from the perspective of national security legislation. The relevance of the study is caused by the Moscow regime's aggressive and barbaric war against the Ukrainian State, which necessitates a new contextual understanding of the prospects for introducing criminal liability for acts which encroach on the national security of Ukraine. It is established that, given the real national security situation in the State and the segmental architectonics of the national security system of Ukraine, the prerequisites for introducing criminal liability for aiding and abetting a State which directly poses a threat of aggression currently exist not only outside the scope of legal regulation, but are also directly enshrined in law. It is outlined that current and potential threats to the security environment, and, accordingly, the goals, directions and objectives of the State policy in the field of national security, which are defined at the regulatory level (the Law of Ukraine "On National Security of Ukraine", the National Security Strategy of Ukraine, the Strategy for Ensuring State Security, the Law of Ukraine "On Defence of Ukraine") have created the prerequisites for the implementation of the protective and regulatory functions of criminal law, i.e. criminalisation of actions for aiding and abetting the State which directly poses a threat to the security of Ukraine. It is established that in order to prevent an armed conflict and repel possible armed aggression, the legislator does not provide for an exhaustive list of measures to prepare the State for defence in peacetime, but rather emphasises the need to take any measures that affect the State's defence capability. It is concluded that as a result of the measures to forecast and assess the real military danger and military threat which were to be carried out by 24.02.2022 (the results of such measures are summarised, inter alia, in the Strategy for Ensuring National Security of Ukraine and the Strategy for Ensuring State Security), the real state of aiding and abetting the State which directly posed a threat of aggression, the protective and regulatory functions of criminal law should have been implemented in the criminalisation of such actions.

Keywords: aggressor state, aggression, aiding and abetting, criminal liability, national security, state security.

Вступ. Агресивна та варварська війна московського режиму проти Української держави зумовила значне збільшення кримінальних правопорушень щодо злочинів проти основ національної безпеки. У контексті збільшення таких злочинних діянь формувалися й передумови для криміналізації  нових. Так, Розділ I Особливої частини КК України «Злочини проти основ національної безпеки» був доповнений новими статтями, а саме: колабораційна діяльність; пособництво державі-агресору; несанкціоноване поширення інформації про направлення, переміщення зброї, озброєння та бойових припасів в Україну, рух, переміщення або розміщення Збройних Сил України чи інших утворених відповідно до законів України військових формувань, вчинене в умовах воєнного або надзвичайного стану. Низка статтей даного Розділу зазнали змін.

Натепер у чинному Кримінальному кодексі України статтею 111-2 передбачено кримінальну відповідальність за пособництво державі агресору, а саме за умисні дії, спрямовані на допомогу державі-агресору (пособництво), збройним формуванням та/або окупаційній адміністрації держави-агресора, вчинені громадянином України, іноземцем чи особою без громадянства, за винятком громадян держави-агресора, з метою завдання шкоди Україні та можуть бути вчинені в таких формах:

1) реалізація рішень та/або дій держави-агресора, збройних формувань чи окупаційної адміністрації держави-агресора;

2) підтримка рішень та/або дій держави-агресора, збройних формувань чи окупаційної адміністрації держави-агресора;

3) добровільний збір або підготовка та передача матеріальних ресурсів чи інших активів представникам держави-агресора, її збройним формуванням або окупаційній адміністрації держави-агресора;

4) добровільна передача матеріальних ресурсів чи інших активів представникам держави-агресора, її збройним формуванням або окупаційній адміністрації держави-агресора.

Автор свідомо акцентує увагу на тому, що криміналізація зазначених умисних дій, спрямованих на пособництво державі-агресору, відбулася у квітні 2022 року, після початку масштабної збройної агресії. Тобто проблематика запровадження кримінальної відповідальності за пособництво державі, яка де-юре ще не є агресором, але від якої безпосередньо виникає загроза агресії, залишилася законодавцем поза увагою.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В Україні чимало вчених займалися дослідженням різних аспектів кримінальної відповідальності за пособництво державі-агресору. Так на рівні наукових робіт можемо відмітити праці М. Хавронюка [1], О. Дудорова, Р. Мовчана [2], Ю. Бауліна [3], Е Оржинської, В. Сеніної [4], А. Плотнікової [5] та ін. Автор не ставить під сумніви наукові здобутки, що висновуються колегами-науковцями (доцільність криміналізації пособництва державі-агресору, розмежування даного складу злочину від інших суміжних складів кримінальних правопорушень, інтерпретаційно-правові недоліки чи інші герменевтичні особливості диспозиції досліджуваної статті і т. ін.), а навпаки, у переважній більшості погоджується з ними. Однак, автор наголошує на тому, що концептуальні питання запровадження кримінальної відповідальності за пособництво не тільки державі-агресору, а й державі, від якої безпосередньо виникає загроза агресії, нині не стали предметом наукових досліджень.

Постановка завдання. Метою даної статті є дослідження перспектив запровадження кримінальної відповідальності за пособництво державі, від якої безпосередньо виникає загроза агресії.

Результати дослідження. Логіка поміщення статті щодо пособництва державі-агресору до Розділу 1 «Злочини проти основ національної безпеки України» КК України  полягає у  тому, що відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про національну безпеку України» загрози національній безпеці України – явища, тенденції і чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють або можуть унеможливити чи ускладнити реалізацію національних інтересів та збереження національних цінностей України [6]. Суспільна  небезпека цього злочину полягає у тому,  що в результаті пособництва державі-агресору створюються загрози в механізмі, спрямованому на забезпечення національної безпеки України.

Отже, родовим об’єктом злочину, передбаченого  ст. 111-2 КК України, виступають суспільні відносини, які забезпечують захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз.

Саме через дослідження окремої групи однорідних або тотожних за своєю соціальною і економічною сутністю суспільних відносин у сфері національної безпеки України, які через це повинні охоронятися єдиним комплексом взаємозалежних кримінально-правових норм, автором буде проаналізовано перспективи запровадження кримінальної відповідальності за пособництво державі, від якої безпосередньо виникає загроза агресії.

На переконання автора, з урахуванням реальної націобезпекової ситуації у державі та вже вибудуваною сегментною архітектонікою системи забезпечення національної безпеки України, доцільним буде проаналізувати основоположні нормативно-правові акти, в яких визначається сутність безпекового середовища, цілі, напрями, завдання та загрози у даній сфері. Саме за допомогою такого аналізу маємо усвідомити, що передумови запровадження кримінальної відповідальності за пособництво державі, від якої безпосередньо виникає загроза агресії, натепер існують не тільки поза межами правового регулювання, а й безпосередньо закріплені нормативно.

Закон України «Про національну безпеку України» від 21 червня 2018 року № 2469-VIII, відповідно до статей 1, 2, 17, 18 і 92 Конституції України визначає основи та принципи національної безпеки і оборони, цілі та основні засади державної політики, що гарантують суспільству і кожному громадянину захист від загроз.

У ч.1 цього Закону, зокрема, визначено наступні дефініції: національна безпека України – захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз; державна безпека –  захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності і демократичного конституційного ладу та інших життєво важливих національних інтересів від реальних і потенційних загроз невоєнного характеру; загрози національній безпеці України – явища, тенденції і чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють або можуть унеможливити чи ускладнити реалізацію національних інтересів та збереження національних цінностей України; національні інтереси України – життєво важливі інтереси людини, суспільства і держави, реалізація яких забезпечує державний суверенітет України, її прогресивний демократичний розвиток, а також безпечні умови життєдіяльності і добробут її громадян.

Також у цьому Законі конкретизується сутність Стратегії національної безпеки України як документа, що визначає актуальні загрози національній безпеці України та відповідні цілі, завдання, механізми захисту національних інтересів України та є основою для планування і реалізації державної політики у сфері національної безпеки [6].

Аналізуючи Стратегію національної безпеки України, затверджену Указом Президента України від 14 вересня 2020 року звертаю увагу, що вона ґрунтується на таких основних засадах:

стримування – розвиток оборонних і безпекових спроможностей для унеможливлення збройної агресії проти України;

стійкість – здатність суспільства та держави швидко адаптуватися до змін безпекового середовища й підтримувати стале функціонування, зокрема шляхом мінімізації зовнішніх і внутрішніх уразливостей;

взаємодія – розвиток стратегічних відносин із ключовими іноземними партнерами, насамперед з Європейським Союзом і НАТО та їх державами-членами, Сполученими Штатами Америки, прагматичне співробітництво з іншими державами та міжнародними організаціями на основі національних інтересів України.

У Розділі II «Поточні та прогнозовані загрози національній безпеці та національним інтересам України з урахуванням зовнішньополітичних та внутрішніх умов» Стратегії, серед інших, визначено такі загрози:

1. Для відновлення свого впливу в Україні Російська Федерація, продовжуючи гібридну війну, системно застосовує політичні, економічні, інформаційно-психологічні, кібер- і воєнні засоби. Посилюються угруповання збройних сил Російської Федерації та його наступальний потенціал, регулярно проводяться масштабні військові навчання поблизу державного кордону України, що свідчить про збереження загрози військового вторгнення. Зростає мілітаризація територій тимчасово окупованої Автономної Республіки Крим та міста Севастополя. Зберігається загроза з боку Російської Федерації вільному судноплавству у Чорному та Азовському морях, Керченській протоці.

2. Російська окупаційна адміністрація та збройні формування Російської Федерації на тимчасово окупованих територіях Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, в окремих районах Донецької та Луганської областей України грубо порушують права й свободи людини і громадянина, їх діяльність загрожує безпеці України, інших держав Балто-Чорноморського регіону.

3. Спеціальні служби іноземних держав, насамперед Російської Федерації, продовжують розвідувально-підривну діяльність проти України, намагаються підживлювати сепаратистські настрої, використовують організовані злочинні угруповання і корумпованих посадових осіб, прагнуть зміцнити інфраструктуру впливу.

4. Деструктивна пропаганда як ззовні, так і всередині України, використовуючи суспільні протиріччя, розпалює ворожнечу, провокує конфлікти, підриває суспільну єдність. Відсутність цілісної інформаційної політики держави, слабкість системи стратегічних комунікацій ускладнюють нейтралізацію цієї загрози.

5. Сучасні темпи переозброєння Збройних Сил України, інших складових сил оборони на новітні (модернізовані) зразки не забезпечують потреби у заміні основних видів озброєння та військової техніки радянського виробництва, які у найближчій перспективі вичерпають свій ресурс. Зростальний дефіцит фінансових ресурсів ускладнює виділення коштів для забезпечення виробництва та закупівлі у необхідних обсягах сучасних зразків озброєння та військової техніки, що разом із дисбалансом воєнних потенціалів України та Російської Федерації обумовлює необхідність розробки нової стратегії воєнної безпеки [7].

Тобто, фактично ще до початку широкомасштабної збройної агресії московського режиму проти України, на рівні цієї Стратегії вже акцентовано на необхідності суспільству та державі бути здатними швидко адаптуватися до змін безпекового середовища й підтримувати його стале функціонування, зокрема шляхом мінімізації зовнішніх і внутрішніх уразливостей. З-поміж поточних і потенційних загроз констатувалося посилення наступального потенціалу збройних сил московського режиму, що свідчило про збереження загрози військового вторгнення; зростала мілітаризація територій тимчасово окупованої Автономної Республіки Крим та міста Севастополя; зберігалася загроза з боку Російської Федерації вільному судноплавству у Чорному та Азовському морях, Керченській протоці.

На моє переконання, одним із визначальних аспектів у контексті мети цього дослідження є положення, визначені у Стратегії забезпечення державної безпеки, затвердженої Указом Президента України від 16 лютого 2022 року.

Так, у цій Стратегій, розкрито наступні поняття: забезпечення державної безпеки – створення умов для забезпечення захищеності державного суверенітету, територіальної цілісності та демократичного конституційного ладу й інших життєво важливих національних інтересів від реальних і потенційних загроз Україні; загрози державній безпеці – явища, тенденції і чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють або можуть унеможливити чи ускладнити захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності та демократичного конституційного ладу й інших життєво важливих національних інтересів; об’єкти забезпечення державної безпеки – державний суверенітет, конституційний лад, територіальна цілісність України, оборонний, економічний і науково-технічний потенціал, кібербезпека, інформаційна безпека, об’єкти критичної інфраструктури, державна таємниця та службова інформація;

У Розділі II «Безпекове середовище та загрози державній безпеці» Стратегії, констатується наступне:

1. Недостатня ефективність державних органів, непослідовність та незавершеність реформ складових сил безпеки, недосконалість механізмів правового, організаційного, кадрового, фінансового, матеріально-технічного забезпечення процесу розвитку системи забезпечення державної безпеки підвищують уразливість держави до загроз і знижують ефективність заходів із протидії таким загрозам.

2. Розвідувально-підривна та інша протиправна діяльність іноземних спецслужб, окремих організацій, груп та осіб, зокрема з використанням організованих злочинних угруповань і корумпованих посадових осіб, спрямована на руйнування механізмів державного управління та місцевого самоврядування.

3. Обмеженість держави у фінансових ресурсах ускладнює забезпечення достатніх обсягів виробництва та закупівлі сучасних зразків озброєння й спеціальної техніки, що разом із дисбалансом безпекових потенціалів України та Російської Федерації обумовлює необхідність застосування асиметричних тактик у безпековій сфері.

З-поміж цілей, напрямів та завдань державної політики у сфері державної безпеки, визначених Стратегією, виділю такі:

1. Державна політика у сфері державної безпеки спрямовується на попередження, своєчасне виявлення і запобігання зовнішнім та внутрішнім загрозам державній безпеці України, припинення розвідувальних, терористичних, диверсійних та інших протиправних посягань спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окремих груп та осіб на державну безпеку України, усунення умов, що призводять до цих загроз та причин їх виникнення.

2. Удосконалення національного законодавства у сфері забезпечення державної безпеки та гармонізація із законодавством Європейського Союзу і документами НАТО.

3. Основними завданнями державної політики у сфері забезпечення державної безпеки є:  розвиток спроможностей суб’єктів системи забезпечення державної безпеки щодо своєчасного попередження, виявлення зовнішніх і внутрішніх загроз державній безпеці України, запобігання та протидії таким загрозам [8].

Отже, фактично безпосередньо за кілька днів до початку широкомасштабної збройної агресії московського режиму проти України, на рівні цієї Стратегії чітко вказано на недосконалість механізмів правового забезпечення процесу розвитку системи забезпечення державної безпеки, що підвищує уразливість держави до загроз і знижує ефективність заходів із протидії таким загрозам. Державна політика у сфері державної безпеки має спрямовуватись на попередження, своєчасне виявлення і запобігання зовнішнім та внутрішнім загрозам державній безпеці України, систематичним удосконаленням національного законодавства у сфері забезпечення державної безпеки.

Тому зазначене вище безпосередньо на нормативному рівні створювало передумови до реалізації охоронної та регулятивної функцій кримінального закону, тобто криміналізації дій за пособництво державі, від якої безпосередньо виникає загроза агресії. 

Наступним етапом для досягнення мети цього дослідження буде з’ясування сутності поняття агресії.

Відповідно до Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року агресією є застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави чи будь-яким іншим чином, несумісним із Статутом ООН. Застосування збройної сили державою першою в порушення Статуту є prima facie свідченням акту агресії, хоча Рада Безпеки може відповідно до Статуту дійти висновку, що визначення про те, що акт агресії було скоєно, не буде виправданим у світлі інших відповідних обставин, включно з тим фактом, що відповідні акти або їхні наслідки не мають достатньо серйозного характеру. У статті 3 указаної Резолюції передбачено, що будь-яка з наступних дій, незалежно від оголошення війни, з урахуванням і відповідно до положень статті 2, буде кваліфікуватися як акт агресії:

а) вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або її частини;

b) бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;

с) блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;

d) напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили, або морські та повітряні флоти іншої держави;

e) застосування збройних сил однієї держави, що перебувають на території іншої держави за угодою з приймаючою державою, у порушення умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їхнього перебування на такій території після припинення дії угоди;

f) дія держави, що дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для вчинення акту агресії проти третьої держави;

g) засилання державою або від імені держави озброєних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, що мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно переліченим вище актам, або її значна участь у них [9].

Аналогічно до норм Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року визначення агресії міститься і в Законі України «Про оборону України» [10].

У ст. 3 даного Закону зазначено, що підготовка держави до оборони в мирний час, зокрема, включає:

прогнозування та оцінку воєнної небезпеки і воєнної загрози;

проведення розвідувальної та інформаційно-аналітичної діяльності в інтересах підготовки держави до оборони;

інші заходи, що впливають на стан обороноздатності держави [11].

Висновки. Таким чином задля запобігання збройному конфлікту та відсічі можливій збройній агресії, законодавець не передбачає вичерпний перелік заходів із підготовки держави до оборони в мирний час, а навпаки, підкреслює на необхідності вжиття інших заходів, що впливають на стан обороноздатності держави. Внаслідок проведення заходів із прогнозування та оцінки реальної воєнної небезпеки і воєнної загрози, які мали здійснюватися до 24.02.2022 року (результати таких заходів узагальнено в т. ч. і в Стратегії забезпечення національної безпеки України та Стратегії забезпечення державної безпеки), реальний стан пособництва державі, від якої безпосередньо виникала загроза агресії, охоронна та регулятивна функції кримінального права повинні були б реалізуватися у криміналізації  таких дій.

Список використаних джерел:

1. Хавронюк М. За пособництво державі-агресору – кримінальна відповідальність. Центр політико-правових реформ. 2022. URL: https://pravo.org.ua/blogs/za-posobnytstvo-derzhavi-agresoru-kryminalna-vidpovidalnist/

2. Дудоров О., Мовчан Р. Відповідальність за пособництво державі-агресору: проблеми кваліфікації та вдосконалення кримінального закону. Вісник асоціації кримінального права України. 2022. № 2 (18). С. 95-117. DOI: https://doi.org/10.21564/2311-9640.2022.18.266927

3. Баулін Ю. Особливості кримінально-правового регулювання в Україні під час воєнного стану. Завдання кримінального права в умовах надзвичайного стану: матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 25-річчю утворення Національного університету «Одеська юридична академія». (Одеса, 9 грудня 2022 року). Відп. редактор Є.Л. Стрельцов. Одеса: ПРЦ НАПрН

України, НУ «ОЮА», 2022. С. 12-15. URL:  http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/11300/23448/%D0%97%D0%B0%D0%B2%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D0%BA%D1%80%D0%B8%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B0%20%D0%B2%20%D1%83%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%85%20%D0%BD%D0%B0%D0%B4%D0%B7%D0%B2%D0%B8%D1%87%D0%B0%D0%B9%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%83.pdf?sequence=1&isAllowed=y

4. Оржинська Е, Сеніна В. Пособництво державі-агресору: взаємозв’язок між способом вчинення та особою злочинця. Протидія злочинності: проблеми практики та науково-методичне забезпечення. 2022. №  4. Ч. 2. С. 98-103. DOI https://doi.org/10.32850/sulj.2022.4.2.15

5. Плотнікова А. Щодо правового визначення пособництва державі-агресору. Виклики правничої професії в умовах воєнного стану : тези доповідей та наукових повідомлень учасників круглого столу присвяченого до Дня юриста (6 жовтня 2022 року). уклад.: О.О. Коваленко, Т.Г. Головань, М.Д. Ждан ; за ред. О.О. Коваленко. – Харків: ХНПУ імені Г.С. Сковороди, 2022. С. 49-52. URL: https://dspace.hnpu.edu.ua/server/api/core/bitstreams/f388ea85-333c-44ff-ab24-50921abdc6c6/content

6. Закон України «Про національну безпеку України» від 21.06.2018 р. № 2469-VIII. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2469-19#Text

7. Указ Президента України Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 вересня 2020 року «Про Стратегію національної безпеки України». Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/392/2020#n12

8. Указ Президента України Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 16 лютого 2022 року «Про Стратегію забезпечення державної безпеки». Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/56/2022#n5

9. Резолюція 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй від 14 грудня 1974 року. Zakononline. URL: https://zakononline.com.ua/documents/show/169633___169633

10. Гук А. Воєнний стан: спроба відповідей на спірні питання. ЮРИСТ&ЗАКОН. URL: https://uz.ligazakon.ua/ua/magazine_article/EA015529

11. Закон України «Про оборону України» від 06.12.1991 р. № 1932-XII. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1932-12#Text

Для цитування:

Діордіца І.В. Перспективи запровадження кримінальної відповідальності за пособництво державі, від якої безпосередньо виникає загроза агресії під кутом зору національного безпекового законодавства. Право і суспільство. 2023. № 5. С. 182-189. DOI https://doi.org/10.32842/2078-3736/2023.5.28 

http://pravoisuspilstvo.org.ua/archive/2023/5_2023/28.pdf

УДК 342.9

Діордіца І. В.

доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри кримінального права, процесу та криміналістики Академії праці, соціальних відносин і туризму

Журавель Я. В.

доктор юридичних наук, професор, декан юридичного факультету

Академії праці, соціальних відносин і туризму

Innovation of the «Smart City» concept and legal mechanisms for ensuring its cybersecurity in the context of reforming territorial communities in Ukraine

У статті автори здійснили дослідження евристичних можливостей інтеграції інноваційних процесів у сучасний концепт «Smart City» у їх теоретичному і практичному сенсі та юридичні механізми забезпечення його кібербезпеки в умовах реформування територіальних громад в Україні. Актуальність дослідження обумовлена значним збільшенням інтересу до даного питання з боку держави та територіальних громад, що чітко відображено у Державній стратегії регіонального розвитку на 2021-2027 роки. З’ясовано, що основною передумовою невироблення чітких критеріїв концепції «Smart City» при формуванні стратегій розвитку регіонів чи територіальних громад є некоректне усвідомлення її сутності. Окреслено чотири блоки проблем, які ускладнюють впровадження концепції «Smart City» в українських містах, а саме: 1) у зв’язку з некоректним розумінням сутності концепту «Smart City» відсутнє стратегічне бачення щодо вибудування архітектоніки та практичного впровадження програм «Smart City» для конкретного міста чи територіальної громади; 2) джерела фінансування конкретної програми «Smart City»; 3) недостатні кваліметричні спроможності працівників територіальних громад, які б могли розробляти та супроводжувати реалізацію програми «Smart City» на належному рівні; 4) відсутність централізованого органу, на який би нормативно покладалися повноваження щодо централізованого урядування питань, пов’язаних із концептом «Smart City». Доведено, що територіальні громади в Україні не вважають за необхідне належним чином фінансувати заходи із забезпечення кібербезпеки конфіденційної інформації, що перебуває у їх віданні. Висновується, що у Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» (1997р.) про повноваження органу місцевого самоврядування як суб’єкта забезпечення кібербезпеки не згадується жодним чином і, як наслідок, у бюджетах територіальних громад не закладаються видатки на забезпечення кібербезпеки інформаційних ресурсів, які перебувають у їх віданні. Запропоновано доповнити Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» (1997 р.) положеннями, які усунуть зазначену вище проблематику.

Ключові слова: Smart City, територіальна громада, місцеве самоврядування, інформаційна безпека, кібербезпека, кіберзахист.

In the article, the authors study the heuristic possibilities of integrating innovative processes into the modern concept of «Smart City» in their theoretical and practical sense and the legal mechanisms for ensuring its cybersecurity in the context of reforming territorial communities in Ukraine. The relevance of the study is due to a significant increase in interest in this issue on the part of the State and territorial communities, which is clearly reflected in the State Strategy for Regional Development for 2021-2027. It is found that the main prerequisite for the failure to develop clear criteria for the «Smart City» concept in the formation of strategies for the development of regions or territorial communities is an incorrect understanding of its essence. Four sets of problems that complicate the implementation of the «Smart City» concept in Ukrainian cities are outlined, namely: 1) due to an incorrect understanding of the essence of the «Smart City» concept, there is no strategic vision for building the architectonics and practical implementation of «Smart City» programmes for a particular city or territorial community; 2) sources of funding for a particular «Smart City» programme; 3) insufficient qualification and metric capabilities of employees of territorial communities who could develop and support the implementation of the «Smart City» programme at the proper level; 4) lack of a centralised body that would be legally responsible for centralised government. It is proved that territorial communities in Ukraine do not consider it necessary to properly finance measures to ensure cybersecurity of confidential information under their jurisdiction. It is concluded that the Law of Ukraine «On Local Self-Government in Ukraine» (1997) does not mention the powers of a local self-government body as a subject of cybersecurity and, as a result, the budgets of territorial communities do not include expenditures for ensuring cybersecurity of information resources under their jurisdiction. It is proposed to supplement the Law of Ukraine «On Local Self-Government in Ukraine» (1997) with provisions that will eliminate the above-mentioned problems.

Key words: Smart City, territorial community, local self-government, information security, cybersecurity, cyber defence.

Постановка проблеми. Нині концепція «Smart City» є найпоширенішим підходом до створення розуміння можливих перспективних і життєздатних напрямів розвитку міст у всьому світі. Відповідно до цієї концепції, розвиток міського середовища переважно залежить від впровадження та збільшення використання сучасних цифрових технологій. Багатовекторне використання можливостей передачі даних через Інтернет, який вважається невід’ємною частиною «Smart City», забезпечує постійний моніторинг та оптимізацію багатьох сфер, таких як транспорт, паркування, освітлення, водопостачання, безпека та навіть процеси утилізації відходів, а також моніторинг може використовуватися для ініціювання реакції на різні події. Використання цифрових технологій є поширеним підходом до створення нових рішень, які відповідають викликам глобалізації, щоб покращити якість життя та зробити міста конкурентоспроможними та стійкими.

Центральні органи виконавчої влади України здійснюють поступові кроки щодо впровадження даної концепції в реальну практику територіальних громад. Зокрема, одним із завдань Державної стратегії регіонального розвитку на 2021-2027 роки є «сприяння запровадженню інноваційних технологій у системи управління розвитком міст на засадах концепції розумного міста («Smart City»). Водночас Міністерством розвитку громад та територій України розроблена Стратегія цифрової трансформації соціальної сфери з трьома основними напрямами: 1) розвиток електронної інфраструктури та цифровізація процесів міністерства; 2) запуск загальнонаціональних проєктів цифрової трансформації; 3) створення програми цифрового розвитку регіонів [1, с. 92; 2; 3].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В Україні чимало вчених займалися дослідженням окремих аспектів організаційного забезпечення смарт-інфраструктури як сталого розвитку громад. Так на рівні наукових робіт можемо відмітити праці С.А. Чукут та В.І. Дмитренка [4], О.Л. Єршової та Л.І. Бажан [5], А.А. Дискіної, О.М. Федорчук, О.І. Протосвіцька [6], Д.С. Луніна [7], В.А. Ліпкана [8] та ін. Однак, враховуючи безперервну динаміку розвитку даного явища, вважаємо за необхідне окреслити новели концепту «Smart City» та визначити юридичні механізми забезпечення його кібербезпеки в умовах реформування територіальних громад в Україні.

Формулювання цілей. Мета статті – розглянути евристичні можливості інтеграції інноваційних процесів у сучасний концепт «Smart City» у їх теоретичному та практичному сенсі. З огляду на порушену в науковій роботі проблематику, нами були поставлені наступні завдання: 1) окреслити новели концепту «Smart City»; 2) визначити юридичні механізми забезпечення його кібербезпеки в умовах реформування територіальних громад в Україні.

Виклад основного матеріалу. На наше переконання основною передумовою невироблення чітких критеріїв концепції «Smart City» при формуванні стратегій розвитку регіонів чи територіальних громад є некоректне усвідомлення її сутності.

Так, в останні роки міста почали використовувати більше технологій і стають розумнішими. Нові технології разом із швидким і простим зв’язком дозволяють містам краще використовувати свої джерела, економити гроші та надавати своїм громадянам найсучасніші послуги. Конкуренція між містами за залучення капіталу, нових жителів і туристів призвела до збільшення уваги до забезпечення високої якості життя та динамічної економічної ситуації. Уряди дійшли висновку, що хоча обмежені бюджети, дефіцитні ресурси та застарілі системи часто ставлять під сумнів їхні цілі, інноваційні технології можуть перетворити ці виклики на можливості [9].

Отже, «Smart City» – це місто, яке надає переваги системі автоматизації та модифікації муніципальних обов’язків і покращує життя його мешканців. Розумне місто складається з різних типів датчиків Інтернету речей (IoT). Ці датчики включають розумні датчики паркування, структуровану інформацію про здоров’я, миттєве картографування міського шуму, контроль дорожнього руху, оптимізацію смуг руху та розумне освітлення і т. ін. [10]. IoT – це активна технологія, яка використовується для згаданих компонентів розумного міста. Однак хмара є активною платформою для зберігання та інтерпретації централізованих даних розумного міста.

Архітектоніка розумного міста може включати такі елементи:

1. Розумне/електронне урядування: «розумна рада громади» створює цінність для сталого суспільного продукту, використовуючи інтеграцію ІКТ для планування, управління та операцій на одному рівні або між ними. Іншими словами, в розумному урядуванні саме впровадження бізнес-процесів на основі інформаційно-комунікаційних технологій активізує безперервність інформації між радою громади і наданням високоякісних послуг. Розумне урядування є наступним кроком для електронного урядування. Розумне урядування використовує миттєву інформацію, щоб зменшити кількість злочинів, підвищивши рівень обізнаності про ситуацію, забезпечуючи ефективне та дієве реагування на аварії, розслідуючи надзвичайні ситуації та покращуючи муніципальні послуги.

2. Розумна охорона здоров’я: розумна охорона здоров’я – це служба охорони здоров’я, яка використовує такі технології, як Інтернет речей (переносні сучасні медичні засоби) і мобільний Інтернет, для динамічного доступу до інформації, з’єднуючи людей, медичні заклади та установи. Також вона активно керує потребами екосистеми та реагує на них розумно. Розумна охорона здоров’я складається з кількох основних компонентів: лікарів, пацієнтів, лікарень та медичних науково-дослідних установ. Інтелектуальна охорона здоров’я має різні виміри, включаючи профілактику захворювань, моніторинг пацієнтів, діагностику та лікування, управління лікарнями, прийняття рішень щодо охорони здоров’я та медичні дослідження. Віддаленого моніторингу можна досягти шляхом бездротового підключення інтелектуальних пристроїв до медичних центрів і систем аналізу даних [11].

3. Розумна енергетика: традиційна інфраструктура енергетичної мережі не відповідає зростаючим потребам громад. Попит на надійність, масштабованість, керованість, екологічно чисте виробництво енергії та економічну ефективність викликав необхідність у створенні розумної та сучасної енергетичної мережі. Розумна енергетична мережа, оснащена технологіями IC, може підтримувати двосторонній зв’язок і електричні струми між різними об’єктами в мережі. Розумна мережа забезпечує миттєвий моніторинг, забезпечуючи оптимальні потоки електроенергії між енергосистемою та клієнтами. Це також дозволяє виробляти екологічно чисту енергію шляхом інтеграції відновлюваних джерел енергії в мережу (як для енергетичної компанії, так і для споживачів) [12].

4. Розумний транспорт: у сучасних системах управління дорожнім рухом оптимальне використання наявних об’єктів і сучасних технологій є метою планувальників. У зв’язку з цим однією з кінцевих цілей систем управління дорожнім рухом є підвищення ефективності мережі, а також підвищення безпеки транспортних засобів і людей та скорочення часу в дорозі. Для досягнення зазначеної вище мети транспортна мережа потребує ефективних систем для обслуговування транспортного сектору та, з іншого боку, належного управління цими системами. Найважливішими перевагами використання розумних транспортних систем є зменшення заторів, підвищення рівня безпеки, економія часу, зменшення споживання палива та покращення рівня обслуговування. Серед визначальних пристроїв цієї системи – системи моніторингу та фіксації порушень, система інформації про метеорологічний стан, система попередження водія та система інформації про транспортні засоби, а також полегшення швидкого та своєчасного виконання законних повноважень поліцією та підвищення безпеки громадян.

5. Розумна будівля: розумні будівлі використовують датчики та мережеві технології для обміну даними між обладнанням будівель, повідомляють інтелектуальний лічильник про зареєстроване споживання енергії в розумну мережу та дозволяють передавати дані від розумної мережі до будівлі. Очікується, що ці будівлі динамічно регулюватимуть свої енергетичні профілі на основі можливостей інтелектуальної мережі, а також дозволять власникам будівель віддалено контролювати обладнання будівлі. Очевидно, що взаємодія розумної будівлі з розумною мережею призводить до досягнення деяких основних цілей розумної мережі. Деякі з найважливіших переваг цієї взаємодії: реагування на попит, ефективний зворотний зв’язок, зменшення пікових навантажень та обмін енергією.

6. Розумне водопостачання: за даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, до 2025 року половина населення світу проживатиме в районах, що зазнають нестачі води, а до 2050 року глобальна урбанізація призведе до зростання споживання ресурсу на 55%. Тому в містах США, Канади, Німеччини, Японії вже сьогодні ухвалюють рішення щодо розумного використання водних ресурсів. Зокрема, у будинках встановлюють розумні лічильники, які збирають дані про використання води в режимі реального часу, що дозволяє запобігти витоку, а також раціонально використовувати водний ресурс.

«Smart City» по-українськи лише подекуди має зазначені вище ознаки. Так, у столиці України, місті Києві, натепер запроваджено цифровий квиток на транспорт, на низці вулиць та метро працює розумна система відеоспостереження, функціонують е-петиції, електронний документообіг, є можливість записатися на прийом до лікаря і т. ін. Однак, якщо порівнювати розумні можливості міст Києва та, наприклад, Сінгапуру, значну перевагу матиме останнє.

Висновуючи зазначене вище, вважаємо за необхідне сконцентрувати увагу на блоках проблем, які ускладнюють впровадження концепції «Smart City» в українських містах, а саме:

1. У зв’язку з некоректним розумінням сутності концепту «Smart City» відсутнє стратегічне бачення щодо вибудування архітектоніки та практичного впровадження програм «Smart City» для конкретного міста чи територіальної громади.

2. Джерела фінансування конкретної програми «Smart City». Такі програми мають реалізовуватись переважно за бюджетування інвесторів, меценатів, грантових проєктів та територіальної громади, оскільки коштів, які інколи виділяються з державного бюджету, завжди буде недостатньо.

3. Недостатні кваліметричні спроможності працівників територіальних громад, які б могли розробляти та супроводжувати реалізацію програми «Smart City» на належному рівні.

4. В Україні відсутній централізований орган, на який би покладалися повноваження щодо централізованого урядування питань, пов’язаних із концептом «Smart City». З поміж таких можемо назвати Міністерство розвитку громад та територій України, Міністерство цифрової трансформації України, громадські організації метою діяльності яких є забезпечення нормального функціонування територіальних громад і т. ін.

Наступним питанням, яке має систематично та ефективно вирішуватися розумним містом, є його кібербезпека.

Так, сучасні розумні міста збирають величезну кількість різноманітних даних. Сіетл, наприклад, збирає інформацію про все: від водійських прав до членства в профспілках. А з більшою кількістю даних і центрів їх обробки міста піддаються підвищеному ризику кібератак. У цьому новому цифровому ландшафті обов’язок захищати конфіденційні дані покладається на муніципальні органи влади. З метою забезпечення кібербезпеки штат Нью-Йорк інвестував понад 60 мільйонів доларів у створення спільного операційного центру кібербезпеки в Брукліні для обслуговування міст Нью-Йорк, Олбані, Сіракузи, Баффало, Рочестер і Йонкерс. У Сіетлі бюджет міста на цифрову безпеку збільшився із з 5,3 мільйона доларів у 2020 році до 8,4 мільйона доларів у 2021 році, хоча на 2022 рік бюджет зменшився до 7,5 мільйона доларів (однак такі видатки також є суттєвими) [13].

Територіальні громади в Україні, нажаль, не вважають за необхідне належним чином фінансувати заходи із забезпечення кібербезпеки конфіденційної інформації, що перебуває у їх віданні.

Зокрема, у 2017 році (вже після масованих атак вірусу Petya) Київська міська рада спромоглася на Рішення «Про вжиття заходів кібербезпеки» від 22.06.2017 № 614/2776, яким виконавчому органу КМДА доручалося вжити протягом 2017 року заходів щодо впровадження вітчизняного програмного забезпечення для потреб місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва, без додаткових витрат з бюджету міста Києва [14].

У листопаді 2018 року в  Дніпрі було створено перший регіональний центр СБУ, основними завданнями якого є реагування на кібератаки, націлені на державні електронні інформресурси та об’єкти критичної інфраструктури Дніпропетровщини [15].

Наприкінці 2018 року Дніпровська міська рада уклала меморандум про співпрацю із Службою безпеки України. Його мета – розширення взаємодії у сфері кібернетичної безпеки та підвищення рівня захищеності інформаційних, телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних систем міської ради. На думку виконувачки обов’язків заступника Дніпровського міського голови, Яніки Мерило, «органи місцевого самоврядування дедалі частіше стають об’єктами кібератак і поодиноких «аматорів», і добре організованих груп кіберзлочинців. У рамках меморандуму фахівцям Дніпровської міської ради було надано доступ до платформи MISP-UA (Malware Information Sharing Platform) – для ефективного реагування на кіберінциденти» [16].

За допомогою цієї платформи Дніпровська міська рада та Ситуаційний центр СБУ в режимі реального часу можуть обмінюватися технологічною інформацією про кіберзагрози, що забезпечить підвищення рівня безпеки та мінімізує час реакції на інциденти.

У лютому 2023 року на позачерговій сесії Мукачівської міської ради депутати розглянули проєкт Меморандуму про організацію взаємодії у сфері кібербезпеки та кіберзахисту між Державним центром кіберзахисту Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України та Мукачівською міською радою. З метою організації співпраці та координації дій Сторін у сфері кібербезпеки та кіберзахисту, оперативного реагування на кіберінциденти (SOC) в межах функціонування системи виявлення вразливостей і реагування на кіберінциденти та кібератаки, затвердили текст меморандуму та уповноважили Мукачівського міського голову на його підписання [17].

Зауважимо, що зазначені вище заходи щодо забезпечення кібербезпеки з боку територіальних громад не є системними. Так, залучаються до співпраці спеціальні державні органи (СБУ, ДССЗЗІУ і т. ін.), до повноважень яких належить реалізація державної політики щодо кіберзахисту державних підприємств, установ та організацій і об’єктів критичної інфраструктури. Проте безпосередніх повноважень щодо кіберзахисту інформаційних ресурсів, які перебувають у віданні підприємств, установ та організацій територіальних громад, дані органи не мають.

Звертаємо увагу, що у розрізі паралельного реформування місцевого самоврядування та інформаційної безпекової сфери, зокрема прийняття Стратегії кібербезпеки України (2021 р.), Доктрини інформаційної безпеки України (2017 р.), Стратегії інформаційної безпеки України (2021 р.), будь-які згадки про кібербезпеку інформаційних ресурсів, що створюються територіальними громадами та перебувають у їх віданні, у даних нормативно-правових актах взагалі відсутні.

Однак у п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України» (2017 р.) зазначено, що об’єктами кіберзахисту є комунікаційні системи всіх форм власності, в яких обробляються національні інформаційні ресурси та/або які використовуються в інтересах органів державної влади, органів місцевого самоврядування, правоохоронних органів та військових формувань, утворених відповідно до закону. Ч. 4 ст. 5 цього Закону визначено, що з-поміж  інших,  суб’єктами, які безпосередньо здійснюють у межах своєї компетенції заходи із забезпечення кібербезпеки, є органи місцевого самоврядування.

У статті 13 цього ж Закону, яка має назву «Фінансове забезпечення заходів кібербезпеки», зазначено, що джерелами фінансування робіт і заходів із забезпечення кібербезпеки, крім іншого, є кошти і місцевих бюджетів.

Однак, у ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» (1997р.) про повноваження органу місцевого самоврядування як суб’єкта забезпечення кібербезпеки не згадується жодним чином. Як наслідок, у бюджетах територіальних громад не закладаються видатки на забезпечення кібербезпеки інформаційних ресурсів, які перебувають у їх віданні. Тобто такі видатки територіальні громади не вважають обов’язковими [18; 19; 20].

Висновок. Отже, з метою вирішення даної проблематики, пропонуємо наступне.

Доповнити Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» (1997 р.) такими положеннями:

1) ч. 1, ст. 26 Закону пунктом 59, розширивши повноваження сільських, селищних, міських рад, а саме: «Затвердження обов’язкових вимог із кібербезпеки об’єктів, що перебувають у власності територіальних громад»;

2) ч. 1, ст. 38 Закону пунктом 11, уповноваживши виконавчі органи сільських, селищних, міських рад на наступне: «Здійснення заходів щодо підготовки обов’язкових вимог із кібербезпеки об’єктів, що перебувають у власності територіальних громад».

Література:

1. Ткач С.М. Управління розвитком міст на засадах концепції Smart City у Західному регіоні України. Регіональна економіка. 2021, № 2. С. 91-99.

2. Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на 2021-2027 роки: постанова Кабінету Міністрів України від 05.08.2020 р. № 695. Законодавство України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/695-2020-%D0%BF#Text

3. Про схвалення Стратегії цифрової трансформації соціальної сфери: розпорядження Кабінету Міністрів України від 28.10.2020 р. № 1353-р. Урядовий портал. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1353-2020-%D1%80#Text

4. Чукут С.А., Дмитренко В.І. Смарт-сіті чи електронне місто: сучасні підходи до розуміння впровадження е-урядування на місцевому рівні. Інвестиції: практика та досвід. – 2016. – №13 – С.89-93

5. Єршова О.Л., Бажан Л.І. Розумне місто: концепція, моделі, технології, стандартизація. Статистика України. 2020. № 2–3. С. 68–77.

6. Дискіна, А.А., Федорчук О.М., Протосвіцька О.І. Використання інформаційно-комунікаційних технологій в контексті побудови конкурентоспроможної інфраструктури розумного міста. Наук. вісн. Херсон. держ. ун-ту. Серія Економ. науки. – 2019. – Вип. 33. – С. 93-96.

7. Лунін Д.С. Адміністративно-правові положення електронного урядування в Україні в контексті використання загальнодержавних е-сервісів. Науковий вісник публічного та приватного права. 2020. № 3-2. С. 132-138.

8. Ліпкан В.А. Понятійно-категорійний апарат стратегії державної інфраструктурної політики України. Регіональні студії. – Ужгород, Видавничий дім «Гельветика». Вип. 27. – 2021. – С.55-62.

9. Secinaro, S., et al. Towards a hybrid model for the management of smart city initiatives. Cities. Vol. 116, September 2021. URL: https://doi.org/10.1016/j.cities.2021.103278

10. Nakano, S., Washizu, A. Will smart cities enhance the social capital of residents? The importance of smart neighborhood management. Cities. Vol. 115, August 2021. URL: https://doi.org/10.1016/j.cities.2021.103244

11. Singh, A., Chatterjee, K. Securing smart healthcare system with edge computing. Computers & Security. Vol. 108, September 2021. URL: https://doi.org/10.1016/j.cose.2021.102353

12. Behzad, r., Mehrpooya, M., Marefati, M. Parametric design and performance evaluation of a novel solar assisted thermionic generator and thermoelectric device hybrid system. Renewable Energy. Vol. 164, 2021. pp. 194–210.

13. Jordan McDonald. The smarter the city, the scarier the cyber risk. Emerging Tech Brew. 2022. URL: https://www.emergingtechbrew.com/stories/2022/09/06/the-smarter-the-city-the-scarier-the-cyber-risk

14. Рішення Київської міської ради «Про вжиття заходів кібербезпеки» від 22.06.2017 № 614/2776. URL: https://kyivcity.gov.ua/npa/pro__vzhittya_zakhodiv_z_kiberbezpeki/eiloxqlprq_614-2776.pdf

15. У Дніпрі створили перший регіональний центр кібербезпеки СБУ (2018). Укрінформ. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-regions/2585234-u-dnipri-stvorili-persij-regionalnij-centr-kiberbezpeki-sbu.html

16. Дніпровська міська рада підписала меморандум про співпрацю з СБУ у сфері кібернетичної безпеки. URL: https://dniprorada.gov.ua/uk/articles/item/28689/dniprovska-miska-rada-pidpisala-memorandum-pro-spivpracyu-z-sbu-u-sferi-kibernetichnoi-bezpeki

17. У Мукачеві погодили меморандум у сфері кібербезпеки та кіберзахисту. URL: https://cybersec.net.ua/novyny/496-u-mukachevi-pohodyly-memorandum-u-sferi-kiberbezpeky-ta-kiberzakhystu.html

18. Рішення Київської міської ради «Про бюджет міста Києва на 2023 рік» від 08.12.2022 №5828/5869. URL: https://kyivcity.gov.ua/publichna_informatsiia_Tag_166122/rishennya_pro_byudzhet_mista_kiyeva_na_2023_rik/

19. Рішення Дніпровської міської ради від 08.12.2021 №2/13 «Про бюджет Мукачівської міської територіальної громади на 2022 рік» URL: https://dniprorada.gov.ua/uk/articles/item/48395/rishennya-miskoi-radi-vid-08-12-2021-213-pro-byudzhet-dniprovskoi-miskoi-teritorialnoi-gromadi-na-2022-rik

20. Рішення Мукачівської міської ради «Про бюджет міста Києва на 2023 рік» від 22.12.2022. URL: https://kyivcity.gov.ua/publichna_informatsiia_Tag_166122/rishennya_pro_byudzhet_mista_kiyeva_na_2023_rik/

Для цитування:

Діордіца, І.В., Журавель, Я.В. (2023). Інноваційність концепту «Smart City» та юридичні механізми забезпечення його кібербезпеки в умовах реформування територіальних громад в Україні. Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції, 1, с. 99-105. DOI https://doi.org/10.32782/39221437

http://apnl.dnu.in.ua/1_2023/16.pdf

Діордіца І. В., доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри кримінального права, процесу та криміналістики Академії праці,

соціальних відносин і туризму (м. Київ, Україна)

e-mail: dior-law@ukr.net

ORCID iD: https://orcid.org/0000-0001-7765-6591

Бегма А. П., кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального права,

процесу та криміналістики Академії праці, соціальних відносин і туризму

(м. Київ, Україна)

e-mail: a.begma@i.ua

ORCID iD: https://orcid.org/0000-0003-3009-2850

Соловйов А. С., аспірант кафедри конституційного, адміністративного та фінансового права Академії праці, соціальних відносин і туризму

(м. Київ, Україна)

e-mail: soloviov.rada@gmail.com

ORCID iD: https://orcid.org/0009-0003-0958-7266

У статті автори здійснили дослідження процесів інтеграції смарт-контрактів на основі блокчейну в спортивне право в їх теоретичному та практичному сенсі. Актуальність дослідження обумовлена значним збільшенням інтересу до даного питання у фінансово-правовій та інших сферах людської діяльності. Прогнозується, що блокчейн стане критично важливим для всіх фінансових установ, які працюють над автоматизацією бізнес-процесів. Встановлено, що смарт-контракти на основі блокчейну містять такий самий рівень деталізації, як і фізичні контракти, та роблять те, що не може бути реалізовано за допомогою звичайного контракту: виконують такі завдання, як узгодження цін і моніторинг рівня запасів. Дана можливість замінює дорогі ручні зусилля динамічним автоматизованим відстеженням ланцюгів постачання, рівня запасів і витрат, щоб зменшити витрати та збільшити прибуток. При цьому важливими аспектами дослідження стали акценти щодо: 1) переваг смарт-контрактів на основі блокчейну (висока точність і надійність; оновлення в реальному часі; зменшення кількості посередників; нижча вартість; адаптація до різних бізнес-моделей) та 2) недоліків, оскільки дана технологія перебуває на ранніх стадіях впровадження та потребує розвитку в певних напрямах (швидкість обробки та масштабованість; залежність від програмістів; конфіденційність; висока затримка). Доведено, що блокчейн пропонує нові джерела зростання для спортивної індустрії: клуби та спортивні організації можуть удосконалити свої бізнес-моделі, управління квитками та спортсменами може стати все більш оптимізованим і дозволить командам отримувати нові джерела доходу за допомогою токенів фанатів, цифрових сувенірів і монетизації даних. Визначено найактуальніші випадки використання технології блокчейн у спортивній екосистемі, зокрема: фан-токени та залучення фанів; NFT-токени; квитки на ігри; токенізація майбутніх спортсменів і платежі в криптовалюті; управління даними та результативністю спортсмена; тестування на наркотики; потокове передавання; ставки блокчейн. Установлено, що цивілізований світ потребує розвинене спортивне криптопартнерство.

Ключові слова: смарт-контракт, блокчейн, токен, договірне право, спортивне право, криптоправо.

Постановка проблеми. Технологія блокчейн викликає неабиякий інтерес у фінансово-правовій та інших сферах людської діяльності. Згідно з дослідженням Juniper, блокчейн стане критично важливим для всіх фінансових установ, які працюють над автоматизацією банківських процесів [1]. Банки та фінансові установи можуть заощаджувати до 27 мільярдів доларів на рік до 2030 року.

Уперше ще у 1994 році Нік Сабо запропонував ідею розумних контрактів:

Розумний контракт – це комп’ютеризований протокол транзакцій, який виконує умови контракту. Загальні цілі розробки смарт-контрактів полягають у дотриманні загальних договірних умов, мінімізація як умисних, так і випадкових впливів, а також мінімізація потреби в довірених посередниках.

Тобто смарт-контракти – це фрагменти самовиконуваного коду в блокчейні. Вони можуть вводити умови угоди автоматично. Ця технологія має величезний потенціал для оптимізації будь-якого процесу, який вимагає доступу до багатьох баз даних і систем планування ресурсів.

Щодо переваг, то такий рівень автоматизації забезпечує знижений ризик помилок або маніпуляцій із контрактом. Завдяки спільній базі даних, що працює на протоколі блокчейн, смарт-контракти усувають потребу в сторонніх посередниках, оскільки контракти виконуються автоматично.

Розуміння переваг смарт-контрактів тісно пов’язане з правильним розумінням того, як працює блокчейн і що він приносить у фінансах.

Смарт-контракти на основі блокчейну містять такий самий рівень деталізації, як і фізичні контракти. Вони роблять те, чого не може зробити жоден звичайний контракт: виконують такі завдання, як узгодження цін і моніторинг рівня запасів. Ця можливість замінює дороговартісні ручні зусилля динамічним автоматизованим відстеженням ланцюгів постачання, рівня запасів і витрат, щоб зменшити витрати та збільшити прибуток, у тому числі й у спортивній екосистемі.

Вбачається важливим дослідити нові джерела зростання на основі блокчейну для спортивної індустрії: клуби та спортивні організації можуть оптимізувати свої бізнес-моделі, управління квитками та спортсменами може стати все більш оптимізованим і дозволить командам отримувати нові джерела доходу за допомогою токенів фанатів, цифрових сувенірів й монетизації даних. З огляду на окреслену проблематику, доцільно визначити та дослідити найактуальніші випадки використання технології блокчейн у спортивній екосистемі, зокрема: фан-токени та залучення фанів; NFT-токени; квитки на ігри; токенізація майбутніх спортсменів і платежі в криптовалюті; управління даними та результативністю спортсмена; тестування на наркотики; потокове передавання; ставки блокчейн.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В Україні чимало вчених займалися дослідженням окремих аспектів правового регулювання смарт-контрактів на основі блокчейну та правової охорони блокчейну. Саме ці об’єкти останнім часом ставали предметом дослідження правників із різних галузей юридичної науки. Так на рівні наукових робіт можемо відмітити праці Л. Зубкової та С. Клімовського [2], В. Теремецького та С. Маляра [3], Р. Стефанчука [4], Р. Радейка [5], В. Варавки [6] та ін. Однак безпосередньо проблематика інтеграції смарт-контрактів на основі блокчейну в спортивне право українськими науковцями майже не вивчалася.

Формулювання цілей. Мета статті – розглянути евристичні можливості процесів інтеграції смарт-контрактів на основі блокчейну в спортивне право у їх теоретичному та практичному сенсі. З огляду на порушену в науковій роботі проблематику, нами були поставлені наступні завдання: 1) дослідити акценти щодо переваг та недоліків смарт-контрактів на основі блокчейну; 2) визначити нові джерела зростання для спортивної індустрії на основі блокчейну; 3) окреслити правові аспекти удосконалення відносин у сфері інтеграції смарт-контрактів на основі блокчейну в спортивне право.

Виклад основного матеріалу. У більш технічних термінах процес створення смарт-контракту можна розбити на кілька етапів. Першочергово, розумний контракт формується як угода між двома або більше сторонами, й вони (обидві сторони) можуть домовитися про умови, за якими смарт-контракт вважатиметься завершеним. Умови записуються в смарт-контракт, потім шифруються й зберігаються в мережі блокчейн. Після завершення контракту транзакція реєструється в блокчейні. У подальшому всі вузли оновлять свою копію блокчейну за допомогою цієї транзакції, таким чином замінюючи новий «стан» мережі.

Розумні контракти на основі блокчейну мають багато переваг.

Висока точність і надійність. Розумні контракти можуть значно підвищити ефективність різних бізнес-процесів, які зазвичай виконуються вручну.

Оновлення в реальному часі. Автоматизовані транзакції виконуються швидко, й обидві сторони можуть стежити за поточним статусом контракту.

Зменшення кількості посередників. Стандартні контракти вимагають посередників для забезпечення дійсності кожної транзакції, але розумні контракти не потребують посередника.

Нижча вартість. Розумні контракти можуть значно зменшити залежність від людей-посередників і знизити загальну вартість транзакції.

Адаптація до різних бізнес-моделей. Контракти є фундаментальною частиною бізнесу, оскільки вони забезпечують спосіб виконання транзакцій згідно з домовленістю, незалежно від галузі.

Оскільки технологія смарт-контрактів перебуває на ранніх стадіях впровадження, вона ще потребує розвитку в певних напрямах. 

Швидкість обробки та масштабованість. Наразі блокчейни мають проблеми із затримкою, оскільки потрібен час, щоб блок транзакцій став частиною книги обліку.

Залежність від програмістів. Усі смарт-контракти на основі блокчейну є незмінними, а це означає, що розробники повинні передбачати кожен випадок, який може вимагати внесення змін у контракті.

Конфіденційність. Код у смарт-контрактах видимий для всіх у мережі, і деякі програми не можуть ризикувати конфіденційними даними інших суб’єктів.

Висока затримка. Ethereum, найпопулярніша технологія блокчейну для смарт-контрактів, займає 17 секунд, щоб додати перевірені блоки до книги обліку транзакцій. Порівняно з мілісекундами, які є стандартними для зберігання «неблокчейн даних», очевидно, що ця технологія все ще потребує вдосконалення [7].

Контракти на основі блокчейну, безсумнівно, рухають уперед фінансово-правову та інші індустрії. Проте без нормативної чіткості вони не можуть запропонувати жодних законодавчо підтверджених гарантій.

Отже, блокчейн пропонує нові джерела зростання й для спортивної індустрії. Усі зацікавлені сторони спортивної екосистеми можуть отримати вигоду від цієї технології. Клуби та спортивні організації можуть оптимізувати свої бізнес-моделі. Управління квитками та спортсменами може стати все більш оптимізованим. Блокчейн також дозволить командам отримувати нові джерела доходу за допомогою токенів фанів, цифрових сувенірів і монетизації даних [8].

Визначальним є те, що технологія блокчейн може змінити взаємодію із фанами. Уболівальники взаємодіятимуть на глибшому рівні, використовуючи фан-токени та програми винагород за лояльність. Цифрові квитки на ігри допоможуть залучити більше вболівальників на стадіони, а децентралізована трансляція охопить перегляди з усього світу. Робити ставки, купувати квитки та товари стане безпечніше. Це завдяки довірі та безпеці, яку забезпечує блокчейн. Спортсмени також отримають низку переваг. Гравці можуть створювати фінансову гнучкість, токенізуючи свої контракти та монетизуючи дані про ефективність їх виконання [9].

Нижче буде висвітлено деякі із найактуальніших випадків використання технології блокчейн у спортивній екосистемі [10; 11; 12].

1. Фан-токени та залучення фанів.

Взаємодію вболівальників та клубів незабаром буде виведено на абсолютно новий рівень. Команди можуть створювати власні жетони та збирати гроші через пропозицію токенів фанів. Токени вболівальників – це повністю «замінні» корисні токени, які надають їм ексклюзивний доступ і вплив на команду.

Перший випуск жетонів для фанатів ФК «Барселона» на суму 1,3 мільйони доларів був розпроданий менш ніж за дві години. Уболівальники ФК «Барселона» змогли придбати перші «токени фанатів Барси» ($BAR), щоб взяти участь в опитуваннях, пов’язаних із повсякденною діяльністю клубу. Вони також отримали унікальні призи та неоціненний вболівальницький досвід. Також досвід використання фан-токенів мають й інші футбольні команди, зокрема Ювентус, Парі-Сен-Жермен, Галатасарай, Атлетіко Мадрид і Рома. Клуби можуть краще пізнати своїх шанувальників, взаємодіючи з ними за допомогою блокчейну.

2. NFT-токени.

Переконані, що майбутнє колекціонування – цифрове. Команди та організації мають можливість розробляти та виготовляти предмети колекціонування наступного покоління за допомогою NFT (non-fungible token). NFT представляють широкий спектр унікальних матеріальних і нематеріальних предметів. Офіційні обмежені видання цифрових і реальних активів (предмети колекціонування у вигляді карток для обміну, відеокліпів, підписаних товарів або ігрового спорядження) можна створювати та перевіряти за допомогою блокчейну. Технологія блокчейн може зберігати автентичні записи про товари та створювати цифрові ринки для вболівальників, щоб обмінюватися цими активами. Технологія також забезпечить надійну перевірку автентичності, щоб зменшити кількість шахрайства та підроблених товарів. У 2021 році стався «вибух» спортивних NFT. НБА нещодавно створила цифрову платформу для колекціонування під назвою TopShot. Фани можуть купувати або продавати пронумеровані версії певних офіційно ліцензованих найкращих відео. Уболівальники також можуть брати участь у фентезійній спортивній грі за допомогою платформи. Наразі валовий обсяг продажів склав понад 230 мільйонів доларів США. Іншим прикладом платформи NFT на основі блокчейну є MLB Champions. Це спортивна гра, побудована на блокчейні Ethereum, де колекціонери можуть купувати, продавати та торгувати бейсбольними криптофігурками.

3. Квитки на ігри. 

Часи стояння в чергах за квитками та довгого очікування входу на стадіон минули. Квитки на гру можуть бути реалізовані та видані організатором події на децентралізованій платформі блокчейн. Це дозволить організаціям ефективно та безпечно керувати продажом квитків і поверненням коштів. Такі розумні контракти можуть автоматизувати страхування від скасування гри. Наприклад, якщо погодні умови погані й гру було анульовано, власникам квитків буде автоматично повернуто гроші.

Можна охопити глобальну базу фанів, оскільки блокчейн значно полегшує розповсюдження квитків у багатьох країнах. Дозвіл власників квитків купувати їх у криптовалюті допоможе здійснювати продажі вболівальникам з усього світу. Коли вболівальники прибувають на подію, їм не доведеться відвідувати каси продажу квитків, а просто просканувати свій QR-код і зайти на стадіон чи іншу спортивну споруду. Крім того, використання цифрових квитків позбавляє від паперових відходів і допоможе зробити ці заходи більш екологічними. Блокчейн дає організаторам контроль над вторинним ринком (продаж/обмін квитків). Це гарантує справжність обмінених квитків, значно зменшуючи шахрайство та обіг підроблених квитків. Усі вони видаються через блокчейн: покупці можуть бути впевнені, що їхні квитки справжні та що вони справді їм належать.

Регулярно спортивні клуби протидіють фанатському хуліганству. Використовуючи блокчейн, організатори можуть бути впевнені в особистості покупців квитків, а хуліганам можна заборонити доступ до них (квитків) на первинному та вторинному ринку. Це зробить заходи безпечнішими та приємнішими для більшості вихованих вболівальників.

2020 рік став 16-м чемпіонатом Європи з футболу, який проходив у 12 містах континенту. Турнір зібрав понад 28 мільйонів запитів на квитки з понад 200 країн. УЄФА використовувала мобільний додаток на основі блокчейну як рішення для продажу квитків, щоб реалізувати понад 1 мільйон квитків. УЄФА також успішно використала цю технологію на фінальному турнірі Ліги націй УЄФА в червні 2019 року, на який було успішно доставлено на мобільні телефони понад 110 000 квитків на чотири матчі, що становить 80 % доступних квитків. Також Lancashire Cricket Club у Великій Британії використовує блокчейн-платформу квитків TIXnGO. Вони створили унікальний зашифрований квиток для смартфонів, який можна відстежити й усунули ризик його підробки.

4. Токенізація майбутніх спортсменів і платежі в криптовалюті.

Спортсмени-початківці зазвичай стикаються з фінансовими труднощами в гонитві за своєю спортивною мрією. Використовуючи блокчейни, спортсмени можуть токенізувати себе, а потім збирати кошти за рахунок продажу цих жетонів. Розумні контракти можуть створювати складні угоди для фінансування перспективних спортсменів. В обмін на авансове фінансування від інвесторів спортсмени погоджуються віддавати певний відсоток свого доходу протягом певної кількості років. Наприклад, у Jetcoin є криптовалюта (джеткойни), яку вболівальники можуть використовувати, щоб інвестувати у своїх улюблених спортсменів й отримувати частину їхнього заробітку. Джеткойни також можна використовувати для участі у VIP-заходах, підвищення класу місць на матчах, купівлі квитків і багатьох інших речей. Інститут Jetcoin зміг успішно запровадити цей підхід у співпраці з різними футбольними командами Італії.

Токенізація контрактів також підходить не лише для спортсменів-початківців. У 2020 році гравець НБА Спенсер Дінвідді токенізував свій контракт і перетворив свій трирічний контракт із «Бруклін Нетс» на 34,4 мільйони доларів США на інструмент для інвестицій. Він виставив на продаж акредитованим інвесторам 90 символічних акцій вартістю 150 тисяч доларів США кожна. Мета полягала в тому, щоб Дінвідді отримав більшу частину свого контракту заздалегідь, а не протягом трьох років. Потім він реінвестує гроші з метою, щоб у майбутньому вони зросли до більшої суми. Натомість інвестори отримували гарантований прибуток протягом трирічного періоду з погашенням основної суми плюс відсотки. Хоча Дінвідді не досяг своєї мети зі збору коштів, він показав, що це можливо.

5. Управління даними та результативністю спортсмена.

Команди та компанії можуть використовувати технологію блокчейн для ліцензування та продажу даних гравців. Цю інформацію можна продати таким організаціям, як ліги фентезі-спорту, букмекерські компанії, мовники та компаніям, що займаються оздоровленням і фітнесом. Використовуючи блокчейни, гравці матимуть більший контроль над своїми даними. Він може забезпечити відсутність незаконного доступу, перевірки або копіювання даних гри, окрім уповноважених осіб. Дані про минулі фізичні результати та відео спортсменів можна записувати в блокчейн-мережах. Ці записи можуть використовуватися гравцями, щоб перевірити та покращити свою майбутню продуктивність. У 2017 році Асоціація гравців НФЛ уклала угоду з Whoop, що дозволяло гравцям продавати особисті дані про здоров’я, зібрані носієм. Гравці мають повну власність над своїми даними та можуть відстежувати своє здоров’я за допомогою таких ключових показників, як частота серцевих скорочень у стані спокою, частота дихання та стадії сну. Хоча в цьому проєкті не використовувався блокчейн, він є доказом концепції, яка може значно виграти від інтеграції систем блокчейну.

6. Тестування на наркотики.

Російський допінг-скандал, який став відомим у 2019 році, досі свіжий у пам’яті світового спорту. Російську владу звинуватили в приховуванні системного зловживання наркотиками своїх спортсменів. Технологія блокчейн може боротися з цим типом шахрайства, регулюючи та захищаючи дані, а також захищаючи їх від підробки. Організатори можуть використовувати блокчейни, щоб переконатися, що спортсмени, які беруть участь у змаганнях, не вживають допінгу. Спортсмени можуть надати свої історичні медичні дані антидопінгового контролю та автоматично вказати свою геолокацію, щоб уникнути реєстрації як «неявки» під час випадкового контролю. Блокчейни також запобігатимуть поширенню критичної та секретної інформації сторонніми особами. Прозорість тестування та звітування про перевірки для всіх спортсменів забезпечить більшу справедливість. Зрештою це допоможе підтримувати дух і цілісність високопродуктивного спорту в усьому світі.

7. Потокове передавання.

Спостерігається зростання кількості платних спортивних трансляцій у прямому ефірі. Компанії, що надають ці послуги, стикаються з такими проблемами, як обмежена пропускна здатність, низька якість потоків, проблеми з безпекою та цензурою. Багато разів відеопотоки незаконно записуються, завантажуються та перезавантажуються в інші мережі для використання в комерційних цілях. Блокчейн запобігає крадіжці таких даних і дозволяє власнику легко довести право власності на потік. Децентралізація, створена технологією блокчейн, забезпечує плавну потокову передачу без буферізації. Це зменшує вимоги до пропускної здатності, знижує витрати та позитивно впливатиме на враження вболівальників. DLive є найбільшою спільнотою прямих трансляцій у блокчейні, яка продемонструвала реальні переваги децентралізованої трансляції.

Розумні контракти на основі блокчейну забезпечать високий рівень безпеки. Питаннями, пов’язаними з ліцензіями та контрактами, можна керувати відкритим, прозорим і повністю відстежуваним способом. Блокчейн допоможе провайдерам встановити право власності на їхній контент і забезпечити безпеку ліцензійних та інших прав. Інформація про право власності та всі деталі транзакцій зберігаються в блоках, які розташовані на багатьох серверах по всьому світу. Підробити інформацію всередині блоків дуже складно. Отже, дані завжди захищені в екосистемі блокчейн. Це дозволить власникам контенту обмежити доступ до потоку, а також допоможе в авторизації користувачів. Тільки користувачі з певними закритими ключами можуть отримати доступ. Провайдери можуть використовувати технологію блокчейн, щоб познайомитися зі своїми глядачами на більш детальному рівні. Дані можна збирати для рекламних і маркетингових цілей, поважаючи право глядачів на безпеку та конфіденційність їхньої інформації.

8. Ставки Блокчейн.

Блокчейн можна використовувати в спортивних ставках за допомогою смарт-контрактів на децентралізованій платформі для оплати автоматичних коефіцієнтів. Така технологія створить більше довіри та забезпечить чесні ставки. Це забезпечує підвищену безпеку та знижує ризик людської помилки. Такі компанії, як EtherSport, створюють платформи ставок на основі блокчейну. EtherSport – це платформа, на якій люди з усього світу можуть робити ставки на спортивні події. Механізм лотереї використовує контракти Ethereum, які гарантують чесні та прозорі результати, уникаючи ризиків і корупції. EtherSport пропонує багато переваг, включаючи безпеку, простий процес реєстрації користувача, анонімність, відкритий і прозорий процес для всіх грошових операцій і швидку виплату виграшу без прихованих комісій.

Висновок. Зважуємо на те, що смарт-контракти можуть зменшити потребу в юридичних послугах. Проте, одночасно усвідомлюємо, що випрацьовується низка нових правовідносин, де будуть потрібні юристи.

У першу чергу, з еволюцією блокчейну правила взаємодії у віртуальному просторі будуть неминуче еволюціонувати. Тому правники й надалі будуть залучатися в контексті надання юридичних консультацій щодо законодавчих особливостей у сфері застосування таких технологій. Дана нова технологія блокчейн, по суті, уже створює нову сферу договірного права – криптоправа, до якої юристи активно будуть залучені.

На наше переконання, цивілізований світ потребує розвинене спортивне криптопартнерство, яке повинно регулюватися новоствореними нормами права. Оскільки смарт-контракти є кодованою мовою, а не написані базовими англійськими чи іншими термінами, то й у традиційному розумінні юрист-контрактник навряд чи зможе скласти такий контракт. Однак, це не означає, що юристи не зможуть належним чином використовувати смарт-контракт у правовому полі. Таким чином, юристи матимуть можливість спеціалізуватися на кодуванні смарт-контрактів і законодавстві про технологію блокчейн й залучення чинного договірного права в категорійно-понятійний апарат блокчейну.

Використані джерела:

1. Frankenfield J. (2022). What Are Smart Contracts on the Blockchain and How They Work. Investopedia. URL : https://www.investopedia.com/terms/s/smart-contracts.asp.

2. Зубкова Л., Клімовський С. (2021). Щодо поняття та юридичної природи «розумних договорів» (з англ. smart contract). Підприємництво, господарство і право. № 1. С. 22–27.

3. Теремецький В., Маляр, С. (2021). Місце блокчейну в системі об’єктів авторських прав. Актуальні проблеми правознавства. № 4. С. 72-78. URL : http://appj.wunu.edu.ua/index.php/appj/article/view/1299.

4. Стефанчук Р. (2018). Інформаційні технології та право: quo vadis? Право України. № 1. С. 30–50.

5. Радейко Р. (2018). Особливості впровадження технологій блокчейн у сфері публічних відносин в Україні. Часопис цивілістики. Вип. 29. С. 112–118.

6. Варавка В. (2020). Проблеми правового регулювання смарт-контрактів. Актуальні проблеми правознавства. № 1 (21). С. 143–151.

7. Disha Sinha (2022). Smart Contracts: Transforming Ethereum Blockchain in 2022. Analytics Insight. URL: https://www.analyticsinsight.net/smart-contracts-transforming-ethereum-blockchain-in-2022.

8. Diorditsa I. V., Telestakova A. A. (2019). Epistemology of the concept of cybernetics as the basis of the cybernetic function of the state. Visegrad Journal of Human Rights. № 6/2. С. 58–62. URL : https://journal-vjhr.sk/wp-content/uploads/2020/12/ Vyshegrad-6_2019_Tom-2.pdf.

9. Lauren Ryan (2021). How Blockchain Is Impacting the Sports Industry. Play Wize. URL : https://www.playwize.io/how-blockchain-is-impacting-the-sports-industry.

10. The Daily (2022). The Future of Blockchain In The Sports Industry. Ballstatedaily.com. URL : https://www.ballstatedaily.com/article/2022/11/the-future-of-blockchain-in-the-sports-industry?ct=content_open&cv=cbox_latest.

11. Krunoslav Ris (2022). Blockchain in Sports Industry: Best Use Cases. Lumen Spei. URL : https://lumenspei.com/blockchain-and-sport.

12. Joshua Bernstein (2018). Smart Contract Integration in Professional Sports Management: The Imminence of Athlete Representation, 14 DePaul J. Sports L. 88 (2018). URL : https://core.ac.uk/download/pdf/232978583.pdf.

References:

1. Frankenfield, J. (2022). What Are Smart Contracts on the Blockchain and How They Work. Investopedia. URL : https://www.investopedia.com/terms/s/smart-contracts.asp. [in English].

2. Zubkova, L., Klimovskyi, S. (2021). SHHodo ponyattya ta yuridichnoyi prirodi «rozumnih dogovoriv» (z angl. smart contract) Pidpriyemnictvo, gospodarstvo i pravo – Entrepreneurship, economy and law, 1, 22-27. [in Ukrainian].

3. Teremetskyi, V., Maliar, S. (2021). Misce blokchejnu v sistemi ob’yektiv avtorskih prav. Aktualni problemi pravoznavstva – Actual problems of jurisprudence, 4, 72-78. URL : http://appj.wunu.edu.ua/index.php/appj/article/view/1299. [in Ukrainian].

4. Stefanchuk, R. (2018). Informatsiini tekhnolohii ta pravo: quo vadis? Pravo Ukrainy – Law of Ukraine, 1, 30-50. [in Ukrainian].

5. Radejko, R. (2018). Osoblivosti vprovadzhennya tehnologij blokchejn u sferi publichnih vidnosin v Ukrayini. Journal of Civil Studies – CHasopis civilistiki, 29, 112–118. [in Ukrainian].

6. Varavka, V. (2020). Problemi pravovogo regulyuvannya smart-kontraktiv. Aktualni problemi pravoznavstva – Actual problems of jurisprudence, 1 (21), 143-151. [in Ukrainian].

7. Disha, Sinha (2022). Smart Contracts: Transforming Ethereum Blockchain in 2022. Analytics Insight. URL : https://www.analyticsinsight.net/smart-contracts-transforming-ethereum-blockchain-in-2022. [in English].

8. Diorditsa, I. V., Telestakova, A. A. (2019). Epistemology of the concept of cybernetics as the basis of the cybernetic function of the state. Visegrad Journal of Human Rights. 2019. № 6/2. С. 58–62. URL : https://journal-vjhr.sk/wp-content/uploads/2020/ 12/Vyshegrad-6_2019_Tom-2.pdf.  [in English].

9. Lauren, Ryan (2021). How Blockchain Is Impacting the Sports Industry. Play Wize. URL : https://www.playwize.io/how-blockchain-is-impacting-the-sports-industry/. [in English].

10. The Daily (2022). The Future Of Blockchain In The Sports Industry. Ballstatedaily.com. URL : https://www.ballstatedaily.com/article/2022/11/the-future-of-blockchain-in-the-sports-industry?ct=content_open&cv=cbox_latest. [in English].

11. Krunoslav, Ris (2022). Blockchain in Sports Industry: Best Use Cases. Lumen Spei. URL: https://lumenspei.com/blockchain-and-sport/.  [in English].

12. Joshua, Bernstein (2018). Smart Contract Integration in Professional Sports Management: The Imminence of Athlete Representation, 14 DePaul J. Sports L. 88 (2018). URL : https://core.ac.uk/download/pdf/232978583.pdf.  [in English].

Diorditsa I., Prof., DSc in Law, Head of the Department of Criminal Law, Procedure and Criminalistics, Academy of Labour, Social Relations and Tourism (Kyiv, Ukraine)

Behma A., PhD in Law, Associate Professor of the Department of Criminal Law, Procedure and Criminalistics, Academy of Labour, Social Relations and Tourism (Kyiv, Ukraine)

Soloviov A., PhD student of the Department of Constitutional, Administrative and Financial Law, Academy of Labour, Social Relations and Tourism (Kyiv, Ukraine)

INTEGRATION OF BLOCKCHAIN-BASED SMART CONTRACTS INTO SPORTS LAW AND NEW LEGAL PRACTICE

In this article, the authors research the processes of integration of blockchain-based smart contracts into sports law in their theoretical and practical sense. The relevance of the study is due to a significant increase in interest in this issue in the financial, legal and other areas of human activity, and it is predicted that blockchain will become critical for all financial institutions working on business process automation. Blockchain-based smart contracts have been found to contain the same level of detail as physical contracts and do things that no conventional contract can do: perform tasks such as price negotiation and inventory monitoring. This capability replaces costly manual efforts with dynamic, automated tracking of supply chains, inventory levels, and costs to reduce costs and increase profits. At the same time, important aspects of the study were emphasized in terms of: 1) the advantages of blockchain-based smart contracts (high accuracy and reliability; real-time updates; reduction in the number of intermediaries; lower cost; adaptation to different business models) and 2) disadvantages, as this technology is at the early stages of implementation and needs to be developed in certain areas (processing speed and scalability; dependence on programmers; confidentiality; high latency). It has been proven that blockchain offers new sources of growth for the sports industry: clubs and sports organizations can optimize their business models, ticket and athlete management can become more streamlined, and teams can generate new revenue streams through fan tokens, digital souvenirs, and data monetization. The authors identify the most relevant cases of using blockchain technology in the sports ecosystem, in particular: fan tokens and fan engagement; NFT tokens; game tickets; tokenization of future athletes and cryptocurrency payments; athlete data and performance management; drug testing; streaming; and blockchain betting. It is established that the civilized world needs a developed sports crypto partnership.

Keywords: smart contract, blockchain, token, contract law, sports law, crypto law.

 Для цитування:

Діордіца, І.В., Бегма, А.П., & Соловйов, А.С. (2023). Інтеграція смарт-контрактів на основі блокчейну в спортивне право та нова юридична практика. Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка, 1(101), с. 61-71. https://doi.org/10.33766/2524-0323.101.61-71

https://luhbulletin.dnuvs.ukr.education/index.php/main/article/view/6/5

доктор юридичних наук, професор,

Президент Глобальної організації союзницького лідерства,

https://orcid.org/0000-0002-7411-2086

Діордіца Ігор,

доктор юридичних наук, доцент

Екстраполяція когнітивної діяльності у сфері вироблення концептів кібербезпекової політики цілком укладається в теорію семіотичного простору, запропоновану Ю. С. Степановим [1; 2]. Відповідно до цієї теорії метамова функціонує у тримірному просторі, що представлений через категорії

1)    семантики;

2)    синтактики;

3)    прагматики.

Семантика (від гр. semantіkos ‒ означальний – лінгв.) Значення, смисл слова або мовного звороту”  виступає як невід’ємний первинний компонент метамови [3, с. 551]. Перед укладачем закону, політологом, юристом насамперед постає питання зі сфери номінації: як саме назвати те чи інше поняття, явище, юридичний факт; використати при цьому вже існуючі мовні одиниці чи запроваджувати неологізми, в тому числі шляхом запозичення й лексикалізації іншомовних слів; яким принципам номінації слід віддати перевагу тощо. Лінгвістична компетентність фахівця з кібербезпеки повинна охоплювати поняття полісемії термінів, їх етимології, вимог до норм слововживання і т. ін. Міжмовні аспекти семантики у разі застосування інтернаціоналізмів (а їх у сфері правової інформатики й кібернетичної безпеки чимало і це може стати темою окремого дослідження) мають враховувати диференційні ознаки мовних одиниць у кожній окремій мові.

Саме тому, закидання окремих українських авторів, які самі себе возвели в ранг „величних” вчених із приводу недоречності застосування термінів кібербезпекової сфери виглядає примітивним і недолугим. А застосування у „закритих” групах терміну „кіберня” ще раз додатково підкреслює правильність нашого шляху і необхідність використання міждисицплінарного підходу.

Продемонструємо це на прикладі базового ключового терміна „кібербезпека”.

За словотворчою структурою це складноскорочене слово, перша частина якого – інтернаціоналізм, друга – загальновживане українське слово. Його можна розглядати як часткову кальку з інтернаціонального терміна „Cybersecurity”. Проте семантика даної лексичної одиниці згідно із дефініціями, що містяться у нормативних документах різних країн, суттєво різниться.

Для порівняльного аналізу скористаємося матеріалами інформаційної довідки „Законодавство та стратегії у сфері кібербезпеки країн Європейського Союзу, США, Канади та інших”, підготовленої Європейським інформаційно-дослідницьким центром [4].

Згідно з даними довідки сутність поняття „кібербезпека” в деяких державах передається через ключове слово „заходи”:

—               сукупність організаційних, правових, технічних та освітніх заходів, спрямованих на забезпечення безперервного функціонування кіберпростору (Політика захисту кіберпростору Республіки Польща);

—               заходи з попередження шкоди від збоїв в роботі ІКТ та в її усуненні (Національна стратегія кібербезпеки Королівства Нідерланди).

Інші держави у своїх нормативних актах будують дефініцію, спираючись на лексему „стан”:

—               бажаний стан безпеки інформаційних технологій, за якого ризики для кіберпростору скорочені до прийнятного мінімуму (Стратегія кібербезпеки Німеччини);

—               бажаний стан інформаційної системи, за якого вона може протидіяти викликам кіберпростору, які можуть негативно вплинути на достовірність, цілісність та конфіденційність даних, що зберігаються або обробляються даною системою (Стратегія безпеки та оборони інформаційних систем Франції).

Для не чутливої до мови особи взагалі незрозуміла різниця між такими поняттями як „стан” і „заходи”, проте при формуванні концептів кібербезпекової політики принципово важливим є розрізнення цих понять, вибір пріоритетів, а можливо — й пошуку своїх підходів.

Переконані і це було доведено в чисельних дослідженнях наукової школи професора Ліпкана В.А. що, виходячи з конотації об’єктів, концепт кібербезпеки має бути зорієнтований, у першу чергу, не тільки на технічну й технологічну складові (як це представлено у наведених вище дефініціях), а й містити суттєвий гуманітарний компонент, що методологічно підпорядкований принципам антропоцентризму. Адже врешті-решт важливим є не просто безперебійне (стійке, стале) функціонування механізмів і систем, а передусім безпечне існування людей, які живуть у цьому просторі.

Ось чому в рамках наукової школи професора Ліпкана В. А. завжди науково та аргументовано відстоюється позиція щодо некоректності та неповноти терміну „захист”, натомість пропагується і обґрунтовується послуговування терміном „безпека”

Подібне положення є принциповим. Воно цілком кореспондується зі ст. 3 Конституції України, відповідно до якої „людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”.

Ми навели лише один приклад, але подібні ситуації характерні майже для усього понятійного апарату досліджуваної сфери. Здебільшого це відбувається через те, що хибні висновки не фахівців тиражуються і виводяться в ранг аксіоми.

Прикладом слід зауважити і на хибність висновків, що містяться в аналітичній доповіді співробітників НІСД стосовно того, що „в українській практиці безпека переважно розуміється як стан об’єкта безпеки, тобто як ціль, а не як діяльність суб’єктів із забезпечення його безпеки” [5, с. 17].

Як у чисельних роботах самого професора Ліпкана В.А., так і в працях його наукової школи неодноразово зауважувалося на те, що працівникам НІСД варто було б вивчати не лише власні роботи чи доповіді, і користуватися не лише бібліотекою власного інституту та Інтернет, а також займатися перекладанням іноземних видань, а вивчати наукову літературу та думки української наукової спільноти, розлогі та спектральні наукові  концепції українських вчених та фахівців різних галузей науки, навіть, якщо вони суперечать їхнім позиціям. До речі, це вимога МОН України щодо повноти та всебічності дослідження.

Резонує моїй позиції і думка О.Резнікової, яка відзначає, що наша держава не надто опікується діяльністю вітчизняних наукових установ і дослідних центрів, які також займаються розробкою концептуальних засад складних суспільно-політичних процесів у сфері національної безпеки і підготовкою практичних рекомендацій для формування відповідної державної політики. Часто, не приділяючи належної уваги отриманим від таких установ аналітичним звітам із застереженнями й рекомендаціями, державні органи намагаються реалізовувати на практиці безсистемні заходи [6].

Другий аспект тримірного простору метамови — синтактика „(від гр. syntaktikos — порядок) — розділ семіотики, що вивчає синтаксис різних знакових систем” [3, с. 561]. Її можна умовно порівняти із „алхімією” слів, адже поєднання мовних одиниць на рівні словосполучень, мікротекстів і текстів створює нові інтенціональні простори. Відповідно до законів функціонування метамови мікротексти і тексти можуть утворюватися лише на підставі взаємодії окремих складових цього інформаційно-комунікативного обширу.

В якості ілюстрації можна порівняти семантику ключових для сфери кібербезпеки споріднених термінологічних сполучень „кібербезпекова політика” і „політика кібербезпеки”. Справа не лише у формально-граматичних ознаках, за якими одне з них являє собою поєднання атрибутива з номінативом, а інше виступає іменною конструкцією. Головне — це нові лексико-семантичні смисли, що передаються поєднанням співзвучних слів.

Щодо термінології сфери кібербезпеки, зазначимо, що саме методи юридичної лінгвістики дозволяють диференціювати семантику досліджуваних терміносполучень. Тож поняття „політика кібербезпеки” є більш конкретизованим і вузьким. Воно може вживатися (і, до речі, вживається) у діяльності окремих установ, організацій, закладів, комерційних структур на позначення управлінських вимог щодо безпечного користування комп’ютерною технікою з дотриманням норм конфіденційності інформації, правил службової поведінки у мережі Інтернет тощо.

Якщо ж йдеться про „кібербезпекову політику”, то розуміється системна діяльність держави з протидії інформаційним загрозам, що розповсюджуються через кібернетичний простір, координація діяльності усіх державних і недержавних структур, задіяних у забезпеченні кібернетичної безпеки, убезпеченні від можливих протиправних дій у даній сфері тощо.

Принагідно зазначимо, що чималу роль в синтактиці відіграють потенції мовних засобів. Так, наприклад, за правилами російської мови можлива лише номінативна конструкція („политика кибербезопасности”). Англомовний аналог „cybersecurity policy” залежно від контексту може перекладатися українською двома варіантами. Це, до речі також науковий аргумент окремим авторам, які у своїх публікаціях, самозакохано опускаючись на властивий для них рівень примітивної критики, не маючи жодних наукових аргументів, вважають науковим методом „можливість перекладу російською мовою” того чи іншого терміну з української.

Отже, синтактика як складова юридико-лінгвістичних засад формування концептосфери кібербезпекової політики є не менш важливим компонентом фундації категорійно-понятійного апарату вказаної сфери.

Врешті-решт, прагматика (гр. pragmatikos – діловий) – 1) розділ семіотики, що вивчає відношення між знаковими системами та їх користувачами, а також самі ці відносини; 2) вчення про діяльність, практика” [3, с. 491]) у контексті формування концептосфери переслідує вирішення за допомогою мовних засобів прикладних аспектів проблеми. Насамперед йдеться про визначення цілей і пріоритетів кібербезпекової політики, кола суб’єктів, що виступають носіями такої політики. З іншого боку, прагмалінгвістика дозволяє ефективно вирішувати юридико-стилістичні та комунікативні завдання, які виникають на етапі створення нормативно-правових актів. Завдяки прагматиці вдається інтегрувати на рівні концептів когнітивні, логічні, методологічні складові ментального смислу, а це, своєю чергою, дозволяє систематизувати картину світу.

Прагматика певною мірою віддзеркалює правничий дискурс, оскільки вбирає в себе не тільки константні характеристики, більшою мірою властиві семантиці й синтактиці, а й спроможна чітко реагувати на динаміку швидкоплинних змін у суспільстві, появу нових реалій і сучасних викликів. Знову ж таки, якщо семантика й синтактика здебільшого зосереджені на точності формулювання інформації, то прагматика привносить компоненти перцепції (взаєморозуміння, врахування особливостей сприйняття інших осіб) та інтеракції (способів організації комунікативної взаємодії).

Переконані, що якщо б в рамках НАПрН України послуговувались даними принципами, то правова наука в нашій державі була на значно іншому рівні, а правова політика насправді несла користь, а не породжувала хаос і темряву безвідповідальності.

Безумовно, в межах нашого дослідження продемонструвати аналіз термінології, що формує весь арсенал концептосфери кібербезпекової політики, за моделлю семіотичного простору неможливо, проте ми не ставили перед собою такого завдання. Так само як ми і не говоримо, що подана позиція є єдино можливою і вірною. Ми лише делікатно прагнемо вірити в те, що це — лише одна з моделей, яка є функціонально ефективною при роботі з ідеологемами. Тож у подальшому необхідно розглядати й інші підходи на засадах наукового плюралізму, що може стати темою нових наукових досліджень [7-9].

Список використаної літератури:

1. Степанов Ю. С. Функции и глубинное. Вопросы языкознания. 2002. № 5. С. 3–18.
2. Степанов Ю. С. Язык и метод. К современной философии языка. М. : Наука, 1998. 779 с.
3. Новий словник іншомовних слів : більше 40 000 сл. і словосполучень / Л. І. Шевченко, О. І. Ніка, О. І. Хом’як, А. А. Дем’янюк ; за ред Л. І. Шевченко. Київ : АРІЙ, 2008. 672 с.
4. Законодавство та стратегії у сфері кібербезпеки країн Європейського Союзу, США, Канади та інших. URL: http://euinfocenter.rada.gov.ua/ uploads/ documents/28982.pdf
5. Організаційні та правові аспекти забезпечення безпеки і стійкості критичної інфраструктури України : аналіт. доп. / [Бобро Д. Г., Іванюта С. П., Кондратов С. І., Суходоля О. М.] / за заг. ред. О. М. Суходолі. К. : НІСД, 2019. 224 с.
6. Резнікова О. Що саме ми розбудовуємо, говорячи про національну стійкість? // Режим доступу : https://dt.ua/internal/scho-same-mi-rozbudovuyemo-govoryachi-pro-nacionalnu-stiykist-318005_.html.
7. Діордіца І. В. Кібербезпекова політика України: стан та пріоритетні напрями реалізації: монографія. Запоріжжя: Видавничий дім «Гельветика», 2018. 548 с.
8. Ліпкан В. А., Максименко Ю. Є. Інформаційна деліктологія: проблемні питання // Збірник Панєвропейської школи права. 2014. С. 40-43.
9. Ліпкан В. А. Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні : [монографія] / В. А. Ліпкан, І. М. Сопілко, В. О. Кір’ян / за заг. ред. В. А. Ліпкана. К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2015. 664 с.

Наказ МОН України від 15.10.2019 № 1301

https://mon.gov.ua/ua/npa/pro-zatverdzhennya-rishen-atestacijnoyi-kolegiyi-ministerstva-vid-15-zhovtnya-2019-roku

Щиро зичимо натхненної подальшої праці у практичній правничій діяльності, творення нових креативних ідей та розвитку власної наукової шкои!!!

http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/suak/corp.exe?&I21DBN=SAUA&P21DBN=SAUA&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=elib_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=ID=&S21COLORTERMS=0&S21STR=0086147