Д 41.086.03 Національного університету

«Одеська юридична академія»

65009, м. Одеса, вул. Фонтанська дорога, 23

Тема дисертації Давидової І.В. є актуальною з огляду на формування як інформаційного, так і кібернетичного суспільства. Сучасні тренди розвитку суспільних відносин, впровадження в суб’єктний склад правовідносин штучного інтелекту, поява нових видів загроз національній безпеці зумовлюють звернення уваги до даних проблем саме цивілістів. Відзначу, що здебільшого проблематики формування та розвитку інформаційного суспільства аналізується в працях вчених інформаційників та адміністративістів, поінколи теоретиків, водночас значний пласт питань, передусім цивільно-правового характеру лишаються поза увагою. Відтак, звернення Давидової І. до їх розв’язання викликає схвалення і підтримку.

Теоретичне значення вказаної роботи полягає у формуванні на основі комплексного дослідження теоретичних та практичних проблем правочинів та їх недійсності в інформаційному суспільстві.

Автореферат дисертації відповідає встановленим МОН України вимогам, що ставляться до його змісту та форми. Структурно дослідження побудовано логічно, розділи і підрозділи є взаємопов’язаними між собою.

В результаті ознайомлення з авторефератом дисертації висновую, що авторкою в повному обсязі досягнуто мету та виконані поставлені завдання, а вірно визначені предмет та об’єкт дисертації роботи уможливили І.В. Давидовій дійти науково аргументованих висновків, які мають вагоме як теоретичне, так і практичне значення.

Положення, які виносяться на захист, є цікавими, новими та заслуговують на увагу. Особливо слід відмітити запропоновані авторкою концепція правочину та його недійсності в інформаційному суспільстві, авторське визначення поняття «ІТ-правочин» та їх класифікацію.

Позитивна оцінка автореферату дисертації І.В. Давидової супроводжується наявністю деяких дискусійних моментів, які потребують додаткової аргументації під час захисту.

По-перше, потребує уточнення під час захисту розуміння автором сутності перехідних правочинів та співвідношення перехідних та нових правочинів.

По-друге, з тексту автореферату не вбачається аргументації на користь того, що «віртуальне майно» є об’єктом права інтелектуальної власності, тому це питання потрібно розкрити під час захисту.

Натомість, вказані зауваження вказують на дискусійність обраної теми, її наукову новизну та не впливають на позитивне враження від рецензованого автореферату дисертації.

Отже, автореферат дисертації свідчить про самостійність наукових обґрунтувань дослідженої проблеми, цілісність наукової розвідки, практичне значення отриманих результатів дослідження. Виходячи із змісту автореферату дисертації та публікацій дисертантки за обраною темою, можна констатувати, що дисертація І.В. Давидової на тему «Правочини та їх недійсність в інформаційному суспільстві», що подана на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук відповідає встановленим вимогам, а її авторка заслуговує на присудження їй наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право.

Президент

Глобальної організації

союзницького лідерства

доктор юридичних наук, доцент                                                                 В.А.Ліпкан

на автореферат дисертації Слончака Володимира Вікторовича «Адміністративно-правові  відносини у сфері будівництва в умовах децентралізації влади», поданої на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право.

Актуальність представленого науково-теоретичного дослідження обумовлена потребою всебічного вивчення правових проблем у сфері будівництва.

Законодавство України у сфері будівництва, характеризується значною розгалуженістю. Виходячи із багатоманітності сфер економіки, воно охоплює досить значну кількість законодавчих та інших нормативно-правових актів, що належать до різних галузей права, в тому числі й до адміністративного права, яким властива як наявність певних прогалин, так і колізій різних правових норм, які регулюють адміністративні правовідносини у такій важливій для нашої економіці сфері суспільних відносин.

Суттєвий вплив на сферу будівництва чинять норми адміністративного права, зокрема, це стосується ліцензування, надання дозволів,  порушення норм містобудівного законодавства тощо.

Представлене наукове дослідження спрямоване на розвиток теорії адміністративного права та одночасно на вирішення практичних проблем у сфері будівництва в умовах децентралізації влади.

Враховуючи вищевказане, тема дисертації є актуальною та такою, що відповідає потребам сучасної юридичної науки.

З основними положеннями, що виносяться на захист, слід погодитися, оскільки їм притаманна наукова новизна, враховуються норми чинного законодавства та процеси, що відбуваються  у досліджуваній сфері.

Вищезазначене дозволяє в цілому позитивно оцінити дисертацію, однак, не можна не зазначити на окремі положення, які, на мій погляд, є недостатньо аргументованими або носять дискусійний характер.

По-перше, потребує додаткового обґрунтування, у чому саме полягає «оновлений адміністративно-правовий режим» (с. 1 автореферату).

По-друге, адміністративно-правові відносини формуються, як правило, в особливій сфері суспільного життя – публічному (державному і самоврядному) управлінні, і, насамперед, у зв’язку зі  здійсненням органами виконавчої влади своїх владно-розпорядчих функцій. Проте, в сучасних умовах демократизації суспільства, здійснення реформи державного управління, нової доктрини адміністративного права, модель адміністративно-правових відносин набуває нових рис, які автор мав би більш детально розкрити в підрозділі 1.2  роботи.

Водночас, зазначені зауваження носять рекомендаційний характер і суттєво не впливають на високий рівень дослідження В. В. Слончака.

За своїм змістом, теоретичним рівнем, науковою обґрунтованістю, новизною та оформленням поданий на рецензію автореферат  на тему:  «Адміністративно-правові  відносини у сфері будівництва в умовах децентралізації влади» дає підстави дійти висновку, що дисертація Слончака В. В. є завершеною науковою працею, яка за змістом, так і за формою відповідає вимогам, що пред’являються до кандидатських дисертацій, а її автор –  Слончак Володимир Вікторович заслуговує на присудження йому наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право.

Голова Глобальної організації союзницького лідерства

академічний радник Національної академії правових наук України,

академік Академії наук вищої освіти України

доктор юридичних наук, доцент                                                        В.А. Ліпкан

Національної академії внутрішніх справ

ДП – 680, м. Київ, Солом’янська площа, 1

ВІДЗИВ

на автореферат дисертації Приходька Юрія Павловича “Техніко-криміналістичне забезпечення розслідування злочинів, пов’язаних із кримінальними вибухами”, поданої на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність

Актуальність дослідження Приходька Ю.П., обумовлена тим, що не дивлячись на значний внесок багатьох вчених-криміналістів в розробку теоретичних і практичних засад криміналістичного забезпечення розслідування злочинів, вчинених за допомогою вибухових пристроїв і вибухових речовин, на сьогодні виникає ряд проблем, вирішення яких потребує як експертна практика, так і практика розслідування злочинів у цілому. Так, невирішеними залишаються проблеми підвищення ефективності техніко-криміналістичного забезпечення розслідування кримінальних вибухів, інформаційного та техніко-криміналістичного забезпечення діяльності вибухотехнічних та експертних підрозділів у сенсі використання спеціальних знань.

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і новий підхід у розв’язанні конкретних наукових завдання, що мають важливе значення для науки і експертної практики та полягає в удосконаленні теоретичних і методологічних засад, а також розробці практичних рекомендацій щодо техніко-криміналістичного забезпечення розслідування такої категорії злочинів, як кримінальні вибухи.

Вивчення змісту автореферату Приходька Ю.П. показало, що його дисертація є новим комплексним монографічним дослідженням, виконаним на високому науковому рівні, в якому враховано сучасні потреби щодо розслідування злочинів пов’язаних із використанням вибухових пристроїв і вибухових речовин.

Також слід зазначити, що значною є емпірична база дослідження, яку склали наукові результати досліджень криміналістів, судова, слідча та експертна практика: статистичні дані про динаміку та кількість злочинів, вчинених із застосуванням вибухових пристроїв і вибухових речовин; узагальнені дані опитувань працівників Департаменту вибухотехнічної служби Національної поліції України, Експертної служби МВС України, всього 127 респондентів, що представляють всі області України та місто Київ.

Одержані результати є новими, їх вірогідність забезпечувалась проведенням комплексного аналізу проблемних питань техніко-криміналістичного забезпечення розслідування кримінальних вибухів, методологічною базою якого стали напрацювання вітчизняних та зарубіжних вчених-криміналістів. Крім того, вдалий вибір методів дослідження та вміле їх використання зумовили успішне виконання поставлених автором завдань.

Безперечно, до здобутку наукового дослідження Приходька Ю.П.  відносяться впровадження результатів дисертації в практичну діяльність та навчальний процес, що сприятиме підвищенню професійної майстерності співробітників практичних підрозділів правоохоронних органів, а також курсантів і слухачів.

Структура та зміст автореферату відповідають сформульованим меті й завданням. Загальні висновки є лаконічними, логічними, послідовними, викладеними на високому рівні теоретичних і практичних узагальнень. Необхідно відзначити й належне оформлення автореферату дисертації.

Проте, позитивно оцінюючи автореферат дисертації Приходька Ю.П., потрібно вказати на таке зауваження:

1. Розкриваючи емпіричну базу дослідження (с. 4, 10), автор посилається на результати опитування 127 працівників Департаменту вибухотехнічної служби Національної поліції України, Експертної служби МВС України щодо ефективності  та достатності використання  технічних засобів, під час огляду місця подіції за фактом кримінального вибуху. Проте, в авторефераті не зазначено, чи були ці відомості належним чином систематизовані та представлені у дисертації.

Висловлене зауваження не впливає на загальну позитивну оцінку наукового дослідження дисертанта.

Зміст автореферату свідчить про те, що дисертація Приходька Ю.П. є завершеним, самостійним дослідженням, що містить нові науково-обґрунтовані теоретичні результати та має практичну цінність.

Отже, дисертація Приходька Юрія Павловича “Техніко-криміналістичне забезпечення розслідування злочинів, пов’язаних з кримінальними вибухами» відповідає вимогам Порядку присудження наукових ступенів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 24 липня 2013 року №567, а її автор заслуговує на присудження наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 –  кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність.

Голова Інституту стратегічних комунікацій ГОСЛ

доктор юридичних наук, доцент                                                                                                                                      В.А.Ліпкан

на автореферат дисертації Федотова Олексія Павловича на тему: «Адміністративно-правова концепція здійснення державної митної справи: теорія та практика», поданої на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.07. – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право

У сучасних умовах державотворення питання ефективності здійснення державної митної справи викликає підвищений інтерес не тільки з боку вчених-теоретиків, а й практиків митної діяльності, які безпосередньо спрямовують свої зусилля на підвищення рівня функціонування державної митної справи. Водночас, одним із суттєвих проблемних питань залишається питання розробки цілісної адміністративно-правової концепції здійснення державної митної справи.

Суттєвими чинниками, які значною мірою впливають на необхідність вироблення єдиного підходу до розробки адміністративно-правової концепції здійснення державної є деяка непослідовність здійснюваного на сучасному етапі реформування сфери державної митної справи, відсутність науково обґрунтованих системних поглядів та системного підходу до процесу модернізації зазначеної сфери та, передусім, відсутність єдиного збалансованого підходу до правотворчості та правозастосування у сфері державної митної справи.

Крім того, розширення кола учасників міжнародного партнерства, процес формування єдиного митного простору Європейського Співтовариства та євроінтеграційний вектор зовнішньої політики України зумовили нагальну потребу вирішення низки теоретичних та практичних проблем, пов’язаних із забезпеченням належного рівня здійснення державної митної справи. Тому в умовах сьогодення практичні положення дисертаційного дослідження Федотова О.П. на тему «Адміністративно-правова концепція здійснення державної митної справи: теорія та практика» є вельми актуальними та цілком назрілими у сучасній доктрині здійснення державної митної справи.

Підкреслює актуальність даного дослідження й той факт, що реалізація адміністративно-правової концепції здійснення державної митної справи у такому вигляді, як її на теперішній час намагаються інтерпретувати у норми законодавства України з питань державної митної справи, виявляється цілком некоректною щодо існуючих реаліїв сьогодення.

Автор вперше на рівні дисертаційного дослідження проводить наукову розробку цілісної адміністративно-правової концепції здійснення державної митної справи.

Федотов О.П. не лише всебічно розкрив поняття та елементи адміністративно-правової концепції здійснення державної митної справи, але й запропонував сучасні підходи до з’ясування її особливих характеристик. Аналізу піддані такі категорії, як «концепція», «адміністративно-правова концепція», «концепція державної митної справи», «концепція здійснення державної митної справи» та «концептуальність», що дозволило автору виявити як загальні властивості, притаманні адміністративно-правовій концепції здійснення державної митної справи, так і її специфічні риси. Прикрашає роботу вдала структура, що охоплює розгляд питань від загальних до спеціальних, причому автор чітко розглядає структурні елементи адміністративно-правової концепції здійснення державної митної справи.

Автором обґрунтовано наводяться авторські дефініції понять: адміністративно-правова концепція здійснення державної митної справи, вільна практика, модернізація митниці, оптимізація митниці, орієнтовані показники митної вартості товарів, функції органів митного спрямування Державної фіскальної служби України.

В роботі на підставі аналізу законодавчих та відомчих актів встановлено недоліки правового регулювання реалізації режиму вільної практики в Україні (стор. 23), недоліки нормативно-правового регулювання утворення, реорганізації та ліквідації митниць як територіальних органів Державної фіскальної служби України (стор. 26) та недоліки у правовому регулюванні процедури контролю правильності визначення митної вартості товарів, які ввозяться (імпортуються) на митну територію України (стор. 29).

Отже, дисертаційне дослідження Федотова О.П. на тему «Адміністративно-правова концепція здійснення державної митної справи: теорія та практика» є комплексним дослідженням, присвяченим науковій розробці цілісної адміністративно-правової концепції здійснення державної митної справи, яке дало змогу сформулювати авторське бачення шляхів удосконалення сфери державної митної справи й результати якого можуть бути використаними у правотворчій та практичній діяльності у сфері державної митної справи і в подальших наукових розробках з окресленої тематики. Вважаю, що врахування запропонованих у дисертаційному дослідженні пропозицій сприятиме покращенню правового клімату та діяльності у сфері державної митної справи, а також сприятиме підтриманню законності у сфері митних правовідносин.

Роботу написано зрозумілою і доступною мовою. Автор досить обґрунтовано критикує положення чинного законодавства України з питань державної митної справи, дискутує із приводу наукових думок, проте ця критика та дискусія носить конструктивний характер, дозволяє глибше зануритися в суть досліджуваних категорій.

Однак, незважаючи на позитивне враження від рецензованого автореферату, можна зробити певні зауваження.

1. На сторінках автореферату, досліджуючи новітню конструкцію структури органів митного спрямування Державної фіскальної служби України, автор вказує, що невід’ємною частиною системи Державної фіскальної служби України є структура органів Державної фіскальної служби України, яка встановлює способи організації та співвідношення своїх структурних складових у системних вертикалі та горизонталі внутрішніх комунікацій Державної фіскальної служби України (стор. 13). Хотілось би запитати у автора: Як співвідносяться система Державної фіскальної служби України та структура органів Державної фіскальної служби України?

2. Хотілося би почути думку автора щодо співвідношення понять «адміністративно-правова концепція здійснення державної митної справи» та «концепція здійснення державної митної справи»?

Проте, як видно з наведених зауважень, вони не можуть вплинути на загальне вельми позитивне враження від автореферату дисертаційного дослідження Федотова О.П. на тему «Адміністративно-правова концепція здійснення державної митної справи: теорія та практика», який підготовлено на високому професійному рівні з використанням сучасних досягнень правової науки.

В цілому автореферат дає змогу зробити висновок, що дане дисертаційне дослідження відповідає вимогам Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 567 від 24 липня 2013 року, а її автор Федотов Олексій Павлович заслуговує на присудження йому наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право.

Голова Інституту стратегічних комунікацій ГОСЛ

доктор юридичних наук, доцент В.А.Ліпкан

Національного авіаційного університету

ВІДГУК

офіційного опонента кандидата юридичних наук, Татарникової Кристини Геннадіївни на дисертацію Жмур Наталії Володимирівни «Правове забезпечення службової інформації в Україні», поданої на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право

Актуальність теми дослідження. Сучасний розвиток правової системи України характеризується кардинальними трансформаційними змінами, що відбуваються під впливом міждержавних інтеграційних процесів і спрямований на побудову правової держави та громадянського суспільства в Україні. Прийнятий на початку 2011 р. Закон України «Про доступ до публічної інформації» став результатом демократичних тенденцій та роботи громадських організацій, спрямованих на побудову відкритої для суспільства влади та сучасним правовим інструментом реалізації принципу гласності та інформаційної відкритості влади. Разом з тим, існує чимало проблем, пов’язаних з доступом громадян до інформації з обмеженим доступом, в тому числі, і до службової інформації. Зокрема, мають місце відмови у наданні інформації, у зв’язку з безпідставним віднесенням її до службової; виникають труднощі в отриманні громадянами локальних нормативно-правових актів місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування тощо.

Вирішення зазначених проблем, з врахуванням міжнародно-правового досвіду, складатиме теоретичне підґрунтя формування належного правового регулювання інформаційних відносин в державі.

Особливої актуальності набуває обраний напрямок наукового пошуку у зв’язку з наявністю системних прогалин у правовому регулюванні в сфері службової інформації, що створює суттєві перешкоди для ефективного розвитку інформаційного суспільства в цілому, унеможливлює повноцінну реалізацію громадянами права на інформацію. І хоча в цілому різні аспекти означеної проблематики були і є предметом дослідження вітчизняних вчених, однак проблема правового забезпечення службової інформації в Україні до цього часу не розглядалася як цілісний об’єкт наукових досліджень.

Зважаючи на вищезазначене, тема дисертації Жмур Н.В., присвячена вирішенню наукового завдання, що полягає у визначенні стану правового забезпечення службової інформації в Україні та розробленні пропозицій щодо подальшого його удосконалення, є актуальною, своєчасною і значимою для інформаційно-правової науки і практики.

Ступінь обґрунтованості і достовірності наукових положень, висновків і рекомендацій, сформульованих у дисертації. Наукові положення, викладені у дисертації ґрунтуються на вмілому використанні сучасних прийомів і методів наукового пізнання, що обрані із врахуванням мети та сформульованих завдань. Це дозволило дисертантці розглянути визначену проблему у динаміці та взаємозв’язку з явищами суспільного розвитку. Серед окремих наукових методів пізнання застосовані діалектичний, порівняльно-правовий, логіко-семантичний, класифікації та групування, формально-правовий, структурно-функціональний, документального аналізу тощо. Їх застосування визначило логічну побудову дисертації та дозволило послідовно й науково обґрунтовано реалізувати мету і завдання, поставлені на початку дослідження.

Високий ступінь вірогідності та наукової обґрунтованості результатів виконаного дисертаційного дослідження забезпечено використанням значного обсягу літературних джерел, нормативних актів – 260 найменувань. Джерельну базу дослідження можна вважати цілком репрезентативною, оскільки опрацьовані здобутки вчених з проблем не лише інформаційного права, а й загальної теорії права, конституційного, адміністративного, кримінального та інших галузевих правових наук. Достатня увага приділялася аналізові чинного законодавства Україні, а також міжнародно-правових актів.

Дисертантка поставила перед собою досить важливу мету, яка полягає у тому, щоб спираючись на досягнення сучасної юридичної науки, норми чинного законодавства і практику правозастосування, визначити сутність та особливості правового забезпечення службової інформації в Україні і з урахуванням отриманих результатів надати науково обґрунтовані пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства.

Відповідно до головної мети дослідження чітко сформульовані основні задачі наукової роботи. При цьому, крім суто наукового значення, задачі дисертаційного дослідження передбачають формулювання основних напрямів підвищення ефективності правового забезпечення службової інформації в Україні.

Винесені на захист положення характеризують роботу як комплексне монографічне дисертаційне дослідження, яке виконане дисертанткою особисто.

Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є одним із перших системних досліджень такого рівня з теоретичних і практичних питань правового забезпечення службової інформації в Україні.

Дисертантка спрямувала роботу на вирішення завдань щодо встановлення рівня наукової розробленості проблеми формування належного правового забезпечення службової інформації у вітчизняній правовій доктрині; обґрунтування поняття та основних ознак службової інформації; узагальнення стану національного законодавства та визначення міжнародних стандартів у сфері службової інформації; виокремлення основних недоліків правового забезпечення службової інформації; здійснення класифікації основних наукових підходів щодо удосконалення правового забезпечення службової інформації; обґрунтування необхідних змін у правовому забезпеченні службової інформації в Україні.

Необхідно зазначити, що більшість завдань, які вирішує дисертантка в роботі є новими і оригінальними та раніше не були предметом дослідження.

Системний підхід до аналізу досліджуваної проблематики дозволив автору виявити нові аспекти багатогранного і складного питання правового забезпечення службової інформації. По-перше, виокремивши загальні та особливі (іманентні) ознаки службової інформації, здобувачка формулює поняття «службова інформація», під якою розуміє суспільно значимі відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді, створені чи одержані суб’єктами владних повноважень у межах повноважень, передбачених чинним законодавством, задля реалізації покладених на них завдань і функцій (с. 65);

По-друге, запропонована класифікація законодавства у сфері службової інформації, відповідно до якого автор виділяє в ньому чотири рівні: 1) нормативно-правові акти, що встановлюються загальні засади права особи вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію; 2) нормативно-правові акти, що визначають концептуальні засади захисту інформації з обмеженим доступом загалом та окремих її видів, а також порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що перебуває у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації та інформації, що становить суспільний інтерес; 3) підзаконні нормативно-правові акти, в яких деталізовано загальні засади прийому, реєстрації, розгляду запитів на публічну інформацію, що знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інституційно-функціональний механізм захисту службової інформації; 4) відомчі нормативно-правові акти, що встановлюють переліки інформації, яким надається гриф «Для службового користування», порядок прийому, реєстрації, розгляду запитів на публічну інформацію та відшкодування запитувачами фактичних витрат на копіювання та друк документів, порядок складання і форми подання запитів на публічну інформацію, розпорядником якої є конкретна інституція, забезпечення функціонування та ведення системи обліку публічної інформації у конкретному відомстві (с. 71-76).

По-третє, дослідження стану національного законодавства у сфері службової інформації дало змогу дисертантці виділити кілька його рівнів та виокремити основні проблеми правового забезпечення службової інформації, до яких відносить: відсутність уніфікованого нормативно-правового акта у сфері службової інформації; домінування підзаконних нормативно-правових актів щодо законів; колізії та конкуренція між нормами законів та підзаконних нормативно-правових актів у цій сфері; декларативність закріплених норм без вказівки на механізм їх реалізації; наявність чисельних суб’єктивних, абстрактних понять, що можуть тлумачитись неоднозначно; наявність не уніфікованої термінології та відсутність легальних дефініцій базових понять у сфері службової інформації; невідповідність санкцій, передбачених деліктним законодавством, ступеню суспільної небезпечності правопорушень у сфері службової інформації (с. 97-98).

По-четверте, на основі вищезазначеного автор висловлює пропозиції щодо удосконалення правового забезпечення службової інформації в Україні, серед яких необхідність розробки та ухвалення пакету нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в сфері інформації з обмеженим доступом (Закон України «Про інформацію з обмеженим доступом», Стратегія захисту інформації з обмеженим доступом, Доктрина захисту окремих видів інформації з обмеженим доступом, зокрема службової інформації, Інформаційний кодекс України) (с. 139). Крім того, здобувачка пропонує розробку та ухвалення Доктрини захисту службової інформації як фундаментального нормативно-правового акту, в якому повинні бути визначені концептуальні засади державної політики захисту службової інформації, керівні принципи, цільові настанови, напрями та інституційно-функціональний механізм захисту службової інформації в Україні (с. 154-156).

По-п’яте, заслуговують на увагу зроблені здобувачкою, в результаті дослідження прийнятих в Україні доктрин, висновки, які полягають в тому, що доктрина: затверджується указом Президента України, тобто становить собою підзаконний нормативно-правовий акт; визначає систему концептуальних засад вирішення конкретної проблеми у чітко визначені часові параметри; з метою її виконання ухвалюються постанови Кабінету Міністрів України, де конкретизуються заходи, суб’єкти та строки реалізації запланованих Доктриною напрямів; має певну структуру представлену розділами, які визначають актуальність проблеми, причини їх виникнення, мету та завдання, принципи розв’язання проблеми; основні напрями державної політики, направлені на розв’язання проблеми; інституційно-функціональний механізм її розв’язання, контроль за реалізацією закріплених у доктрині положень та ін. (с. 153-154).

Вказані вище та низка інших положень дисертації підкреслюють її науковість та творчий характер. Висновки, пропозиції і рекомендації достатньо повно і точно окреслені у вступі роботи, відображені в розділах її основної частини, висновках.

Наукове та практичне значення роботи. Аналіз змісту роботи свідчить про самостійну, завершену, аргументовану, комплексну роботу і дозволяє констатувати високий науково-теоретичний та прикладний рівень проведеного дослідження. Структура і зміст роботи свідчать про цілеспрямованість та комплексний характер дослідження. Це дало можливість авторці дійти результатів і обґрунтувати низку нових положень, які мають важливе значення для інформаційно-правової науки та практики.

Зокрема, положення, висновки і пропозиції проведеного дослідження розширюють і поглиблюють існуючі уявлення про сутність та особливості правового забезпечення службової інформації в Україні, відображають авторську позицію у розв’язанні конкретних правових проблем, пов’язаних із особливостями його реалізації.

Дисертація характеризується як науковою, так і практичною значущістю. Основні висновки та рекомендації, запропоновані у роботі можуть бути використані: під час розроблення та удосконалення проектів нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини в сфері службової інформації; при реалізації правових норм, які регулюють суспільні відносини в сфері службової інформації, що дозволить покращити практичну діяльність суб’єктів правозастосування; для проведення подальших досліджень проблем розвитку правового забезпечення службової інформації; при підготовці підручників та навчальних посібників з дисциплін «Інформаційне право», «Основи національної безпеки», «Інформаційна безпека України», а також при викладанні вказаних дисциплін у вищих навчальних закладах.

Повнота викладення матеріалів у публікаціях положень, висновків і рекомендацій, сформульованих у дисертації. Наукові положення, висновки і рекомендації, сформульовані в дисертації, досить повно викладено у восьми статтях, з яких чотири опубліковано у фахових виданнях України,  та дві – у іноземних наукових виданнях, а також у тезах двох доповідей на науково-практичних конференціях.

Автореферат дисертації відповідає її змісту та повністю відображає основні положення і результати дослідження. Дисертацію та автореферат оформлено відповідно до встановлених МОН України вимог.

Дискусійні положення та зауваження до дисертації.

1. Здійснивши аналіз існуючих уявлень різних дослідників стосовно розуміння поняття «службова таємниця» здобувачка зазначає, що здебільшого службовою інформацію володіють не посадові, а службові особи (с. 52), а тому зведення цього поняття винятково до відомостей, якими користуються в процесі та у зв’язку з виконанням своїх посадових обов’язків лише посадові особи, значно звужує його зміст (с. 63).

Дана позиція автора потребує уточнення з огляду, по-перше, на існування різних підходів щодо співвідношення понять «посадова особа» та «службова особа», та, по-друге, у зв’язку з використання нею при формулюванні поняття службової інформації іншого терміну – «суб’єкт владних повноважень».

2. Проаналізувавши нормативно-правову базу, що закріплює діяльність міністерств України, дисертантка приходить до висновку, що кожне з міністерств ухвалило відомчі нормативно-правові акти, що визначають порядок доступу громадянам України до публічної інформації, яку містить відповідне міністерство, а також перелік інформації, доступ до якої обмежено (с. 77-82). При цьому автор зазначає, що не усі відомчі накази, що містять зазначені переліки, зареєстровані в Міністерстві юстиції України, а отже не є чинними.

Дане твердження, на нашу думку, не відповідає дійсності, оскільки як відомо, державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер. Відомості ж, які є службовою інформацією, отримуються у зв’язку і з приводу здійснення службових обов’язків посадовцями відповідного органу, а тому вважаємо, переліки службової інформації, які затверджуються в кожному окремому органі, стосуються лише даного органу, тобто є відомчими, і не зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян, а отже є чинними та не потребують реєстрації в Мінюсті України.

3. Досліджуючи питання адміністративної відповідальності за порушення у сфері службової інформації, зокрема положення ч. 4 ст. 188³⁹ «Порушення законодавства у сфері захисту персональних даних» КУпАП, та порівнюючи її санкцію з санкцією ст. 212⁵ «Порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших матеріальних носіїв інформації, що містять службову інформацію» цього ж Кодексу в частині встановлених ними розмірів штрафів, здобувачка зазначає, що це ще одна стаття, яка змушує підвищувати захист службової інформації (у разі наявності персональних даних), проте не несе ніяких додаткових превентивних заходів щодо такого виду правопорушень (с. 88).

Дозволимо собі не погодитися щодо другої частини висловленого автором зауваження, адже відповідно до ст. 23 КУпАП метою адміністративного стягнення, поряд з вихованням особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, є також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами. Крім того, не зрозуміло, які додаткові превентивні заходи має на увазі дисертантка в даному випадку.

4. Аналіз законодавства в сфері службової інформації дав також здобувачці можливість виокремити недоліки правового забезпечення службової інформації (с. 97-98). Одним із таких недоліків, на думку автора, є невідповідність санкцій, передбачених деліктним законодавством, ступеню суспільної небезпечності правопорушень у сфері службової інформації. При цьому не зрозуміло, про яку саме невідповідність санкцій ступеню суспільної небезпечності йде мова та в чому вона полягає.

Разом із тим, висловлені зауваження в цілому не впливають на основний зміст роботи Жмур Н.В., її позитивну оцінку та не зменшують значення дисертації як самостійного творчого дослідження. В сукупності наведені позитивні положення свідчать про вирішення авторкою актуального наукового завдання і надання відповідних рекомендацій з удосконалення чинного законодавства України.

Висновок

Дисертація є самостійним доробком автора, посилання на наукові праці оформлені належно. Наукові статті, які опубліковані за темою дисертаційного дослідження у фахових виданнях, свідчать про якість проведеної роботи, базуються на особистих поглядах та результатах праці дисертантки.

Автореферат дисертації відповідає її змісту та відображає основні положення і результати дослідження. Дисертацію та автореферат оформлено відповідно до встановлених вимог.

Таким чином, дисертаційне дослідження «Правове забезпечення службової інформації в Україні» за своєю актуальністю, новизною та обґрунтованістю одержаних результатів повністю відповідає вимогам п.п. 11, 12, 13 Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, а її автор – Жмур Наталія Володимирівна – заслуговує на присудження їй наукового ступеня кандидата юридичних наук зі спеціальності 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право.

Офіційний опонент:

Кандидат юридичних наук, доцент

доцент кафедри публічно-правових дисциплін

Київського міжнародного університету                              К.Г. Татарникова

офіційного опонента доктора юридичних наук, доцента

Ліпкана Володимира Анатолійовича, на дисертаційне дослідження

Правдюка Сергія Миколайовича

«Інформаційні правопорушення», подане на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право

Актуальність теми дослідження. Актуальність обраного дисертантом наукового дослідження обґрунтовується низкою теоретичних і практичних факторів та аргументів.

Права громадян в сфері інформації у розвинутому суспільстві потребують особливого захисту передбаченого на сьогоднішній день різними галузями права зокрема адміністративного, цивільного, конституційного та іншими. Необхідність удосконалення правового регулювання у інформаційній сфері обумовлюється потребою в підвищені ефективності захисту інформаційних прав громадян зокрема, забезпечення реалізації передбаченого в Конституції України обов’язку держави захищати права громадян в цій сфері.

На сьогодні особливості інформаційного правопорушення не були предметом вивчення багатьох науковців, як нашої держави так і країн світу. Розробки науковців з даної тематики розкривають лише окремі аспекти досліджуваного питання. У зв’язку з цим, тема С.М. Правдюка є актуальною й потрібною для науки і практики.

Актуальність теми підтверджується також і тим, що робота пов’язана з проведенням дослідження виконано відповідно до основних положень Закону України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки», Стратегії розвитку інформаційного суспільства в Україні, схваленої Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 травня 2013 року № 386-р, Концепції розвитку електронного урядування в Україні, схваленої Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13 грудня 2010 року № 2250-р, Національного плану дій на 2013 рік щодо впровадження Програми економічних реформ на 2010–2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава», схваленої Указом Президента України від 12 березня 2013 року № 128/2013, Указу Президента України № 398/2014 «Про інформаційно-аналітичний центр» від 12 квітня 2014 року, Указу Президента України № 449/2014 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2014 року «Про заходи щодо вдосконалення формування та реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України»» від 1 травня 2014 року, Переліку індикаторів розвитку інформаційного суспільства, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 28 листопада 2012 року № 1134, Рекомендацій парламентських слухань на тему: «Законодавче забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні», схвалених Постановою Верховної Ради України від 3 липня 2014 року № 1565-VII.

Наукова новизна, оцінка обґрунтованості наукових положень дисертації та їх достовірності. Обґрунтованою і логічною є структура рукопису. Під час дослідження застосовано ряд наукових методів, обраних автором з урахуванням специфіки поставлених мети і завдань, об’єкта і предмета дослідження. Новизна наукових положень дисертаційного дослідження Правдюка С.М.  полягає в тому, що це перше, виокремлене багатоаспектне дослідження проблем інформаційних правопорушень.

Правдюк С.М.  провів науковий системний аналіз наявних теоретичних конструкцій щодо сутності, змісту та системо-утворюючих чинників правового регулювання інформаційних правопорушень, а також розділив теоретико-методологічні засади вдосконалення правового регулювання в цій сфері.

Серед найбільш значущих результатів новизни дослідження можна відзначити  те, що вперше запропоновано виокремлювати широке та вузьке розуміння поняття «інформаційні правопорушення». У широкому розумінні інформаційні правопорушення охоплюють усі правопорушення, що вчиняються в інформаційній сфері, а також ті, які вчиняються за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій чи засобів зв’язку, тобто такі, які є і за формою, і за змістом інформаційними. Щодо вузького розуміння, то інформаційні правопорушення зводяться лише до порушень права людини та громадянина на інформацію, тобто є винятково інформаційними за змістом.

Визначено необхідність ухвалення пакета нормативно-правових актів з метою протидії інформаційним правопорушенням в Україні: Концепції боротьби з інформаційними правопорушеннями в Україні, Стратегії протидії з інформаційними правопорушеннями в Україні та державних цільових програм за її окремими напрямами.

Вельми корисним для подальшого розвитку є положення окреслення стану наукової розробленості теми дослідження, що дало можливість дійти висновку про недостатню розробленість цієї тематики у вітчизняній та зарубіжній юридичній доктрині, а також стихійний і фрагментарний характер наукових розвідок у цій сфері; характеристика окремих видів інформаційних правопорушень, а саме: адміністративних інформаційних проступків та інформаційних злочинів.

Теоретично обґрунтованими є положення роботи поняття «інформаційні правопорушення» як суспільно небезпечних (шкідливих), протиправних, караних діянь деліктоздатного суб’єкта, що направлені на порушення права на інформацію чи інформаційну інфраструктуру або вчиняються за допомогою інформаційно-телекомунікаційних технологій чи засобів зв’язку та виокремлення ознак інформаційних правопорушень.

Не можна не відмітити пропозиції дисертанта з приводу запропонування модернізації інформаційних правопорушень шляхом удосконалення співвідношення понять «інформаційні правопорушення» та «комп’ютерні правопорушення», де аргументовано, що «комп’ютерні правопорушення» є одним із видів інформаційних правопорушень; виокремлення умов і причин вчинення інформаційних правопорушень, серед основних з них: надзвичайно швидкий розвиток інформаційно-телекомунікаційних технологій та засобів зв’язку, а також їх впровадження в усі сфери функціонування державних інституцій без залучення висококваліфікованих фахівців з безпеки у сфері ІТ; неповороткість (сталість) законодавчої системи, яка не встигає реагувати на появу нових видів інформаційних правопорушень, що унеможливлює притягнення до відповідальності осіб, винних у їх скоєнні; відсутність достатньої кількості кваліфікованих ІТ-фахівців у правоохоронних органах для відслідковування та припинення інформаційних правопорушень тощо.

Робота містить й інші позитивні висновки, відображені в дисертації та авторефераті.

Наукове та практичне значення одержаних результатів. Практична значимість результатів дослідження визначається пропозиціями щодо вдосконалення адміністративного законодавства. Підготовлені дисертантом пропозиції можуть бути використані суб’єктами законодавчої ініціативи, органами виконавчої влади, вченими та викладачами вищих навчальних закладів.

Дискусійні положення та зауваження до дисертації. Не дивлячись на істотні здобутки роботи дисертація С. М. Правдюка має дискусійні положення, щодо яких необхідно зробити певні зауваження.

1.  Зокрема, автору слід було б зробити спробу провести періодизацію досліджень в сфері інформаційних правопорушень, що дало б можливість систематизувати дослідження в цій сфері відповідно до певного часового проміжку  з подальшою екстраполяцією на формування інформаційного права як галузі права.
2. Для висвітлення методології дослідження автор відповідно до предмету та завдань дисертаційної роботи адаптує традиційну структуру методів, що використовуються в теоретичних юридичних дослідженнях, використовуючи загальні, філософські, загальнонаукові, приватно-наукові та спеціальні методи пізнання. При цьому дисертанту слід було б більш конкретно вказати, які з них були використані, та детально охарактеризувати застосування цих методів та їх результати.
3. В самій дисертації «Інформаційні правопорушення» доцільно було б доповнити зміст даного питання розкривши положення, що стосується перспектив розвитку інформаційного правопорушення з урахуванням міжнародного та  європейського досвіду, що спричинить значного підвищення рівня дисертаційного дослідження у цій сфері.
4. Переконаний, що роботу покращило б вивчення автором не тільки методологічних праць з теорії адміністративного права, що безперечно є важливим, але й опанування робіт, присвячених безпосередньо різним видам державного контролю у сфері інформаційного права.
5. У підрозділі 2.1 розділу II автор значну увагу приділяє аналізу нормативно-правових актів України, проте сприйняття тексту покращилось би, як би дисертантом було проведено аналіз, порівняння аналогічних норм права інших країн.

Зазначені дискусійні питання суттєво не впливають на загальний належний рівень дослідження, його теоретичну та практичну цінність, на рівень наукової новизни його результатів, а здійснений дисертантом творчий пошук заслуговує на повагу і безумовну підтримку.

Висновок

Дисертація Правдюка Сергія Миколайовича містить раніше не захищені наукові положення та отримані особисто автором нові науково обґрунтовані результати, що у своїй єдності розв’язують важливу науково-прикладну проблему. Дисертація має наукову цінність і конструктивне значення для подальшого комплексного розвитку інформаційного права.

Зважаючи на викладене, можна зробити висновок про те, що за своїми актуальністю, теоретичним рівнем, науковою новизною, обґрунтованістю отриманих результатів дисертація на тему: «Інформаційні правопорушення», відповідає вимогам Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 квітня 2013 року № 567, а її автор Правдюк Сергій Миколайович – заслуговує на присудження йому наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право.

Офіційний опонент:

Глобальна організація

союзницького лідерства,

голова наглядової ради

доктор юридичних наук, доцент                                                    В. А. Ліпкан

офіційного опонента на дисертацію Рудник Людмили Іванівни,

за темою «Право на доступ до інформації»,

для здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

за спеціальністю 12.00.07- адміністративне право і процес;

фінансове право; інформаційне право

Актуальність дослідження обумовлена серед іншого тим, що право на доступ до інформації, як один із об’єктів правовідносин визначається у ряду фундаментальних, основних прав людини, громадянина, соціальних спільно, суспільства, держави, міжнародного співтовариства. Стосовно права на інформацію в нашій країні, подібно до інших країн, було прийнято низку законодавчих і підзаконних актів. Серед них системоутворюючим, спеціальним, галузевим законодавчим актом переважною кількістю дослідників вважається Закони України «Про інформацію». Його положення отримали фрагментарний розвиток у ряді інших законодавчих актах. Серед них для прикладу можна зазначити такі Закони України як: Про доступ до публічної інформації, про звернення громадян тощо.

Цілком поділяється думка дисертантки, що процес реалізації права на доступ до інформації в Україні дещо ускладнюється, у тому числі через те, що є недостатньо у суспільстві розуміння важливості цього суб’єктивного права, а отже і досвіду практики та, відповідно, системних наукових досліджень. З цього логічно випливає потреба наукового напрацювання та запровадження у практику ефективних заходів реалізації права на доступ до інформації, зокрема, як суб’єктивного права людини, громадянина.

Поділяється також думка дисертантки, що в Україні не достатньо сформувалося сприятливе комунікаційне середовище для реалізації громадянами права на доступ до інформації. Основні проблеми цього явища пов’язані з низьким рівнем юридичної грамотності більшості населення, зокрема, стосовно своїх прав, а також, нерідко, неправомірним віднесенням органами державної влади інформації, що знаходиться у їх володінні до такої, що має спеціальний правовий режим обмеженого доступу, у тому числі через накладення грифу таємності тощо. Нерідко окремі повідомлення від інформантів – органів державної влади є недостовірними, а отже інформовані (споживачі таких повідомлень) не мають можливості належним чином забезпечити свої інтереси, потреби в інформаційній сфері суспільства. Цілком слушно дисертантка зазначає, що гостро ця проблема отримала свій прояв під час Євромайдану 2013, подій в АР Крим та на Сході України останніми роками. Зокрема, звертається увага на приклад, коли по телебаченню населенню транслюється декілька разів поспіль одні й ті ж фрагменти бойових дій, що зафіксовані оператором якогось телеканалу в зоні антитерористичної операції на Донбасі і на цьому відео-фоні робляться різні у часовому проміжку новини та коментарі до них у контексті проявів постійного протистояння та періодичного наростання ескалації масштабного конфлікту.

Отже, можна констатувати, що вибрана тема дисертації є актуальною як для теорії так і практики суспільних відносин щодо інформації в цілому та інформаційного права зокрема.

Ступінь обґрунтованості положень, висновків і рекомендацій, сформульованих у дисертації

Дисертанткою достатньо і відповідно до обраної теми дослідження сформульовані мету і завдання його, враховуючи об’єктні складові галузевих аспектів інформаційного права. Зміст винесених на захист положень доказово розкривається за допомогою використання зазначених у авторефераті та дисертації методів дослідження. Аналіз змісту роботи, її висновків та пропозицій дозволив переконатися, що задекларовані автором методи дослідження були використані творчо і конструктивно. Дисертанткою проаналізовано значний обсяг здобутків вітчизняних та іноземних науковців, які досліджували проблеми пов’язані з правом на доступ до інформації.

Структура дисертації обумовлена поставленими завданнями, об’єктом та предметом дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, восьми підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 247 сторінок друкованого тексту, з них використаних джерел – 33 сторінки (300 найменувань), та додатку.

Побудова структури дисертації відображає процес та етапи проведення наукового дослідження. Дисертанткою проаналізовано рівень наукової розробленості проблематики за темою дисертаційного дослідження, розглянуто дискусійні у правовій літературі питання щодо права на доступ до інформації.

Достовірність та наукова новизна одержаних результатів

Достовірність одержаних результатів дослідження базується на прикладному системному аналізі теоретичних положень, що знайшли відображення у публікаціях ряжу дослідників. Результати дослідження представлені у вигляді висновків, пропозицій та рекомендацій як до практики реалізації права на доступ до інформації, так і до формування нових інституційних наукових положень цього права.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження відображена у дисертації належним чином.

Наукова і практична цінність дисертації

Цінність дисертації полягає у тому, що одержані результати дослідження становлять як науковий, так і практичний інтерес й, відповідно, можуть бути використані у: науковій діяльності – для подальшого проведення теоретичних пошуків щодо вирішення проблем закріплення права людини, громадянина на доступ до інформації й забезпечення його реалізації, розширення методологічної бази теорії інформаційного права, державної інформаційної політики, правовідносин щодо гарантій, підтримання інформаційної безпеки людини, суспільства, держави, відносин у міжнародному співтоваристві як складової національної та міжнародної безпеки; нормотворчості – при розробленні проекту Кодексу України про інформацію, удосконаленні відповідних законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів, що регулюють суспільні інформаційні відносини, при гармонізації й уніфікації українського законодавства, у тому числі із законодавством інших країн; правозастосуванні – при реалізації юридично значимих норм правил поведінки, що регулюються на рівні законодавства, та підзаконних нормативно-правових актів в Україні, класифікації та кваліфікації правовідносин; навчальному процесі – при підготовці підручників, навчальних посібників з таких дисциплін, як: «Інформаційне право», «Інформаційна політика», «Правове регулювання інформаційної діяльності», «Інформаційне право окремих країн», «Міжнародне інформаційне право», «Державне управління в інформаційній сфері суспільства», «Інформаційна безпека» та інших.

Результати дослідження можуть бути застосовані не тільки у викладанні навчальних дисциплін, а й для організації підвищення рівня правової освіти й культури населення в цілому, а також політиків, законотворців, державних службовців, суддів, підприємців та інших як складових суб’єктів суспільства.

Повнота викладення наукових положень, висновків і рекомендацій, сформульованих у дисертації в опублікованих працях

Наукові положення, висновки, пропозиції та рекомендації, що сформульовані у дисертації, належним чином відображені у авторефераті, друкованих працях, у тому числі є достатня кількість їх у фахових виданнях з юридичних наук. Також достатньо проведена апробацій матеріалів дисертації на наукових конференціях.

Автореферат та дисертація за сутністю та змістом відповідають встановленим для цього виду робіт вимогам.

Дискусійні положення до дисертації

Позитивно в цілому оцінюючи зміст дисертації пропонується звернути увагу на окремі її положення дискусійного змісту:

1. У авторефераті (наприклад, на сторінці 1 і далі), а також, відповідно і в дисертації (сторінка – 3 і далі) застосовується поширене серед окремих вітчизняних дослідників юридичне кліше – сполучення слів «людина та громадянин». Виникає питання: а що, громадянин не людина? Існує думка, що таке словосполучення є відображення невдалого перекладу з російської мови на українську окремих положень Загальної декларація прав людини ООН, від 10 грудня 1948 р. З точки зору герменевтики права (чи юридичної герменевтики) така конструкція словосполучення вважається методологічною помилкою, коли переклад з однієї мови на іншу сприймається як абсурд. У зв’язку з цим виникає потреба додаткового тлумачення співвідношення понять.

2. На сторінці 1 автореферату, та відповідно, сторінці 3 дисертації є речення у неоднозначній для сприйняття частини його конструкції. «Дещо опосередковано порушувалась і підлягала вивченню проблема права на доступ до інформації як самостійного інформаційного права…». З цього виникає питання: як сприймати право на доступ до інформації – як об’єктний інститут інформаційного права, чи у змісті «право доступу на інформацію як самостійний інститут в об’єктній складовій інформаційного права»?

3. Визначаючи наукову новизну дослідження дисертантка (на стор. 4 автореферату та стор. 7-8 дисертації) зазначає, що «сформульовано засади визначення інформації з обмеженим доступом як правового феномену у вітчизняній інформаційній теорії, який є доволі новим та не розробленим достатньою мірою». У зв’язку з цим виникає питання: яка різниця між поняттями «вітчизняна інформаційна теорія» та «теорія інформації»?

4. У висновках дослідження, пункт 2, (стор. 13 автореф. та стор. 211 дис.) зазначається, що «джерело становлення права на доступ до інформації є природнім, проте його виникнення та оформлення, а також подальша конкретизація відбувалася в міру розвитку інформаційного суспільства і цей процес триває і на даний момент». Таке формулювання викликає полеміку.

Так, можна погодитися з думкою дисертантки, що джерело становлення права на доступ до інформації є природним. Але чи можна пов’язувати його виникнення та оформлення, а також подальшу конкретизацію лише з мірою розвитку інформаційного суспільства. В науці і практиці розуміння категорії «інформаційне суспільство», як феномену, змістовно пов’язують з глобальним, масовим провадженням комп’ютерних технологій в інформаційну сферу людства з середини ХХ століття. Виникає питання: невже право на доступ до інформації, як природне право людини, суспільства, держави, міжнародного співтовариства, не існувало до виникнення комп’ютерних технологій у комунікації?

Зазначені дискусійні положення та питання подані для наукової полеміки на публічному захисті дисертації та для врахування дисертанткою у подальших її наукових дослідженнях.

Висновок

Дисертаційна робота Рудник Людмили Іванівни на тему «Право на доступ до інформації» є завершеним науковим дослідженням, де відображено ряд проблем розуміння об’єктних складових (об’єктно-суб‘єктних та суб’єктно-об‘єктних інституційних ознак) інформаційного права і отримані нові результати для подальшого розвитку теорії об’єктів в інформаційному праві для потреб практики суспільних відносин пов’язаних із діяльністю щодо інформації людини, окремих соціальних спільнот, суспільства, держави, міжнародного співтовариства.

В цілому дослідження відповідає паспорту спеціальності 12.00.07 і вимогам, що встановлені у Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 24 липня 2013 року № 567, а також вимогам ДАК МОН України, що передбачені для кандидатських дисертацій. Рудник Людмили Іванівни, після публічного захистудисертації заслуговує на присудження наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 — адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право.

Завідувач науковим відділом

теорії та історії інформаційного права

Науково-дослідного інституту інформатики і права

Національної академії правових наук України,

доктор юридичних наук,

старший науковий співробітник                                               Цимбалюк В.С. 

офіційного опонента

кандидата юридичних наук

Татарникової Кристини Геннадіївни

на дисертацію Рудник Людмили Іванівни

за темою «Право на доступ до інформації»

на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 — адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право

Актуальність теми.

Рудник Людмила Іванівна здійснила системне наукове дослідження актуальної теми, пов’язаної з реалізацією права на доступ до інформації в Україні.

Актуальність теми дослідження обумовлена, насамперед тим, що прийняті останнім часом законодавчі та нормативні документи, зокрема Закони України «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації», «Про звернення громадян» не містять у собі ефективних заходів, які б сприяли реалізації права на доступ до інформації. Основні проблеми, пов’язані з низьким рівнем обізнаності населення в своїх правах, неправомірним віднесення органами державної влади інформації до такої, що є з обмеженим доступом.

Автором дисертаційного дослідження вірно підкреслено, що процес реалізації права на доступ до інформації в Україні дещо ускладнюється в силу недостатнього досвіду та системних наукових досліджень, оскільки в українській науці інформаційного права відсутнє узагальнене розуміння даного права, а також немає комплексного дослідження та обґрунтованих пропозицій стосовно його реалізації. Дещо опосередковано вивчалася проблема права на доступ до інформації як самостійного інформаційного права.

Все вищезазначене і зумовлює актуальність дисертаційного дослідження Рудник Л.І., спрямованого на визначення особливостей права на доступ до інформації та на підставі цього надання науково обґрунтованих пропозицій та рекомендацій щодо шляхів підвищення ефективності його правового регулювання в Україні.

Ступінь обґрунтованості положень, висновків і рекомендацій, сформульованих у дисертації

Формуючи мету свого дослідження – на основі системного аналізу положень теорії інформаційного права, чинного законодавства й практики його застосування визначити особливості права на доступ до інформації та на підставі цього надати науково обґрунтовані пропозиції й рекомендації щодо шляхів підвищення ефективності його правового регулювання в Україні – автор уміло вирішує низку наукових завдань: здійснює історіографічний аналіз розвідок з права на доступ до інформації; визначає методологічні засади права на доступ до інформації; аналізує поняття та зміст права на доступ до інформації; уточнює право на доступ до інформації як елемент правового статусу людини і громадянина; характеризує порядок доступу до інформації з обмеженим доступом; прослідковує сучасні тенденції розвитку інформаційних правовідносин у сфері доступу людини та громадянина до інформації; здійснює аналіз міжнародного досвіду правового регулювання права на доступ до інформації; пропонує шляхи підвищення ефективності правового регулювання права на доступ до інформації в Україні.

Необхідно підкреслити, що положення, висновки і рекомендації, які містяться у дисертації достатньою мірою науково обґрунтовані.

Зміст винесених на захист положень доказово розкривається за допомогою використання сукупності різних методів емпіричного та теоретичного дослідження, а також тлумаченням актів чинного законодавства України та нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносин, прийнятих міжнародними інституціями. Аналіз змісту роботи, її висновків та пропозицій дозволив переконатися, що задекларовані автором методи були використані творчо, конструктивно. Так, ваги дослідженню надає застосування Рудник Л.І. герменевтичного методу, який надав можливість здійснити тлумачення концептів права на доступ до інформації, розкрити зміст норм права та наукових знань (підрозділи 1.3, 2.1, 2.2) та методу евристики (для формування положень удосконалення інформаційного законодавства України на доступ до інформації, зокрема (розділ 3)). Застосування здобувачем сучасних методів наукового пізнання забезпечують належний ступінь обґрунтованості та достовірності отриманих результатів.

Безсумнівною перевагою роботи є використання значного обсягу загальнотеоретичних наукових праць вітчизняних та іноземних науковців, розробок фахівців інформаційного, адміністративного та інших галузей права, статистичних матеріалів, нормативно-правових актів, у тому числі законодавчих актів, що регулюють різні напрями інформаційної діяльності, список використаних джерел налічує 300 найменування.

Характерним у роботі є те, що більшість положень, висновків і практичних рекомендацій, сформульованих у дослідженні належним чином обґрунтовані та апробовані. Вони не лише поглиблюють теоретичні знання у галузі інформаційного та адміністративного права, але й можуть бути використані для вдосконалення законодавства в зазначеній сфері, зокрема при систематизації та кодифікації законодавства України про інформацію.

Достовірність та наукова новизна одержаних результатів

Даючи оцінку новизні основних положень дисертації, варто наголосити, що вона виявляється як у підході до комплексного дослідження теоретичних та практичних питань систематизації та кодифікації законодавства України про інформацію, так і у запропонованих автором теоретичних положеннях, обґрунтованих висновках, рекомендаціях та пропозиціях щодо вдосконалення інформаційного законодавства в сфері права на доступ до інформації.

Дисертація Рудник Л.І. відзначається науковою новизною, зокрема, автором сформульовано концепцію визначення інформації з обмеженим доступом як правового феномену у вітчизняній інформаційній теорії; науково обґрунтовано і визначено необхідність виділення вузького та широкого розуміння інформації з обмеженим доступом; запропоновано авторське визначення комерційної таємниці; виокремлено приклади порушення або перешкоджання реалізації права на доступ до інформації, наприклад, неправомірне застосування грифів обмеження доступу до інформації («опублікуванню не підлягає», «не для друку», «для службового користування») або ж недоведення до відома громадян розміру граничних норм витрат на копіювання або друк документів, що надаються за запитом на інформацію та ін.

Здобувачем послідовно і системно проаналізовано широкий спектр правових проблем, що стосуються визначених мети і завдань теми дослідження. Розглядаються теоретико-правові засади права на доступ до інформації; прослідковуються сучасні тенденції розвитку інформаційних правовідносин у сфері доступу людини та громадянина до інформації; здійснюється аналіз міжнародного досвіду правового регулювання права на доступ до інформації та пропонуються шляхи підвищення ефективності правового регулювання права на доступ до інформації в Україні.

Запропонована структура дисертації є досить обґрунтованою і логічно побудованою. Дисертаційна робота відзначається системним підходом до предмету дослідження. Структурно дисертація складається зі вступу, нерозривно пов’язаних між собою трьох розділів, що містять вісім підрозділів, висновків, додатка, списку використаних джерел. Структура дисертації повністю відповідає завданням дослідження, дозволяє послідовно розглянути всі проблеми та вирішити завдання, поставлені здобувачем при написанні роботи.

У вступі дисертації обґрунтовано актуальність теми дослідження, ступінь наукової розробки проблеми, вказано на зв’язок роботи з напрямами наукових досліджень, визначено мету й завдання дослідження, його об’єкт, предмет, використані методи, висвітлено наукову новизну роботи, її значення у правотворчій, правозастосовній, науково-дослідній та навчально-методичній діяльності, наведено дані про апробацію та публікації результатів дослідження, відображено структуру дисертації (С. 3-11).

У першому розділі «Теоретико-правові засади права на доступ до інформації» автором досить ґрунтовно здійснено історіографічний аналіз розвідок із права на доступ до інформації, визначено методологічні засади права на доступ до інформації, проаналізовано поняття та зміст права на доступ до інформації.

Беручи до уваги значну джерельну та історіографічну базу, а також використовуючи великий спектр методологічних підходів, здобувачем було поставлено та вирішено задачу створення комплексного правового дослідження права на доступ до інформації та процесу його забезпечення в аспекті формування та створення інформаційного законодавства, а також відповідних правових механізмів в рамках інформаційного права, виявити недоліки та прогалини в практиці застосування існуючих нормативно-правових актів та в такий спосіб окреслити перспективи подальшого розвитку інформаційного законодавства в сфері права на доступ до інформації.

Досліджуючи питання методології, Рудник Л.І. приходить до висновку, що під «методологією» у вузькому сенсі розуміють науку про  методи, а в широкому – сукупність методів, засобів інструментів та прийомів, за допомогою якого здійснюється те чи інше наукове дослідження (С. 29). Проаналізувавши існуючі наукові методи, що стосуються сфери права на доступ до інформації, автором обрано ті, які уможливили здійснення максимально об’єктивного, точного та систематизованого аналізу предмету дисертаційного дослідження.

Надзвичайно важливим є визначення автором співвідношення права на доступ до інформації з іншими правами в інформаційній сфері («свобода слова» та «право на інформацію» (підрозділ 1.3)). На підставі проведеного дослідження здобувачем запропоновано власне визначення доступу до інформації (С. 51), свободи слова (С. 58) та права на доступ до інформації             (С. 61).

Розділ 2 «Сучасний стан реалізації права на доступ до інформації». складається із двох підрозділів. Метою цього розділу став детальний розгляд права на доступ до інформації як елементу правового статусу людини і громадянина, схарактеризовано порядок доступу до інформації з обмеженим доступом.

У підрозділі 2.1 «Право на доступ до інформації як елемент правового статусу людини і громадянина» Рудник Л.І. надала аргументацію доречності використання поняття «режим доступу», а не «категорія доступу» (С. 65-66). В рамках зазначеного підрозділу автор дослідила принципи доступу до інформації в Україні та методи правового регулювання, що застосовуються до регулювання суспільного обігу того чи іншого виду інформації, обґрунтувавши доцільність їх розгляду не лише тенденціями до кодифікації інформаційного законодавства, а й потребою у системному врегулюванні відповідних суспільних інформаційних відносин, оскільки низка проблем в даній сфері залишаються невирішеними і призводять до різного роду колізій.  Оскільки, як правильно підкреслила Рудник Л.І., на сьогоднішній день норми, що регламентують доступ до інформації, як інститут інформаційного права знаходяться у «розпорошеному» стані, тобто містяться у джерелах різних галузей права: конституційного, цивільного, адміністративного, кримінального трудового та інших.

Застосувавши у підрозділі 2.2 «Порядок доступу до інформації з обмеженим доступом» історіографічний, логіко-семантичний, діахронний, синхронний, історичний методи дослідження автор дійшла висновку, що в науковій літературі недостатньо опрацьовано питання інформації з обмеженим доступом, оскільки на законодавчому рівні визначення, які уможливлюють створення узагальненого вигляду інформації з обмеженим доступом (та її видів) перебувають в «розпорошеному» вигляді і дані поняття ще й досі не є концептуалізованими в рамках інформаційного права.

Проаналізувавши низку національних і міжнародних (зокрема, двосторонні договори) нормативно-правових актів автор вдало розвинула визначення інформації – нові відомості та дані, отримані споживачем у результаті їх сприйняття і перероблення, оцінені користувачем як корисні і можуть бути подані у  вигляді сигналів, знаків, звуків, рухомих або нерухомих зображень чи в інший спосіб та збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному  вигляді, а безпосередньо вироби не містять інформацію (С. 88).

Позитивним у дисертаційному досліджені є сформульована автором концепція визначення інформації з обмеженим доступом. Узагальнивши підходи до розуміння інформації з обмеженим доступом автором виділено вузьке та широке її розуміння (С. 90-91).

Слід відмітити проведений автором детальний аналіз законних та незаконних методів обмеження доступу.

Внаслідок здійснення інтеграції різних наукових позицій, а також власного наукового аналізу запропоновано авторське визначення комерційної таємниці – інформація, яка не підлягає оголошенню, окрім випадків, передбачених законодавством, і безпосередньо пов’язана з комерцією, а власник чи особа, яка здійснює розпорядження нею, вживає всіх необхідних заходів щодо збереження її цілісності та секретності (С. 98).

Вдалим є наведений автором приклад необмеженого свавілля з боку органів державної влади, в особі їх посадових осіб (С. 100) та розкриття питання захисту інформації з обмеженим доступом, а також забезпечення інформаційної безпеки в контексті вирішення питань більш високого порядку – реалізації оновленої концепції інформаційної політики.

У третьому розділі «Напрями удосконалення правового регулювання права на доступ до інформації» Рудник Л.І. розкрито сучасні тенденції розвитку інформаційних правовідносин у сфері доступу людини та громадянина до інформації, здійснено аналіз міжнародного досвіду правового регулювання права на доступ до інформації, запропоновані шляхи підвищення ефективності правового регулювання права на доступ до інформації в Україні.

У підрозділі 3.1 «Сучасні тенденції розвитку інформаційних відносин у сфері доступу людини та громадянина до інформації» Рудник Л.І. запропонувала внести певні зміни в Закон України «Про доступ до публічної інформації». Зокрема, виробити уніфікований узагальнений перелік суб’єктів інформаційних правовідносин, а також ввести статтю, яка б формулювала визначення інформаційних правовідносин; при вживанні в нормативних актах словосполучення «кожна особа», але без вказівки на громадянина чи іноземця, надано пропозицію здійснювати чітке визначення тієї або іншої категорії осіб, оскільки вони не є такими, що мають абсолютно однакові права та обов’язки (С. 119-120).

Слід відмітити надану автором системну характеристику і класифікацію інформації, що послугувало отриманню комплексного розуміння права на доступ до інформації. Заслуговує на увагу пропозиція здобувача у створенні інформаційних ресурсів для осіб з обмеженими можливостями.

Додатково автором розкрито та проаналізовано проблему боротьби з інформаційним тероризмом та порушенням права на доступ до інформації. Тому сьогодні перед міжнародною спільнотою стоїть задача прийняття універсального імперативного нормативно-правового акту, який би чітко давав дефініції, основні ознаки інформаційного тероризму та відповідальність осіб, які безпосередньо та опосередковано приймали в ньому участь.

Особливо вдалими є пропозиції здобувача щодо шляхів удосконалення інформаційного законодавства у сфері забезпечення права на доступ до інформації (С. 134).

У підрозділі 3.2 «Міжнародний досвід правового регулювання права на доступ до інформації» Рудник Л.І. детально проаналізувала основні положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод               1950 р., в якій йдеться про доступ до публічної інформації. Автор зазначила про некоректність окремих положень Конвенції (С. 135-136) та внесла власні пропозиції щодо її вдосконалення. Цікавим у даному підрозділі є дослідження автора значення засекречування конфіденційної інформації (С. 144). Зокрема, як вважає здобувач, для забезпечення доступу, якщо на час запиту певна інформація не оцінюється як конфіденційна, доходити незалежного висновку про те, чи гриф секретності матиме переважну силу, буде офіційна особа, що розглядає конкретний запит. Розглядаючи питання про форми доступу до відкритої та конфіденційної інформації, автор проаналізувала досвід ряду європейських країн щодо процедури ознайомлення з документами на місці, їх копії, переклад тощо. На основі дослідження національного інформаційного законодавства окремих зарубіжних країн та нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносин, прийнятих міжнародними інституціями, Рудник Л.І. було виділено основні засади міжнародно-правового регулювання інформаційних відносин (С. 147).

У підрозділі 3.3 «Шляхи підвищення ефективності правового регулювання права на доступ до інформації в Україні» здобувач наголосила на актуальності проблеми вдосконалення законодавства України у галузі інформації, приведення інформаційних відносин у відповідність з кращими європейськими і світовими стандартами. Автором надано конкретні пропозиції та рекомендації щодо кодифікації законодавства України про інформацію. Зокрема, в основу Інформаційного кодексу має бути покладено Концепцію Національної інформаційної політики, а також змінений відповідно до сучасних вимог суспільного розвитку Закон України «Про інформацію» (С. 151). Важливе місце в статтях кодексу повинно займати регулювання інформаційних відносин на міжнародному рівні і захисту національних ресурсів. Вдалою є пропозиція автора, що основною метою прийняття Інформаційного кодексу України є те, що він повинен врегулювати приватноправові відносини та не буде стосуватися інформації про діяльність органів місцевого самоврядування та інших органів державної влади.

Аргументованими є розроблені автором положення щодо недоцільності внесення змін до Закону України «Про доступ до публічної інформації», який втілив в собі більшість міжнародних стандартів у сфері свободи інформації                     (С. 157).

Наукова і практична значимість дисертації

Суттєвим доробком роботи є те, що автором запропоновані відповідні зміни до діючого законодавства та спеціалізованих законів, норми яких регулюють досліджувану сферу суспільних відносин. Одержані здобувачем результати дисертаційного дослідження, без сумніву, становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес. Викладені в дисертаційному дослідженні положення, висновки та пропозиції з права на доступ до інформації можуть бути використані як для подальшої розробки проблем інформаційного та інших галузей права; при опрацюванні пропозицій щодо змін і доповнень до чинного законодавства, так і в його правозастосуванні та правовій науці й освіті:

– у правозастосовчій діяльності – при реалізації юридично значимих норм правил поведінки, що регулюються на рівні законодавства, та підзаконних нормативно-правових актів в Україні, класифікації і кваліфікації правовідносин;

– у науково-дослідній діяльності – для подальшого проведення теоретичних пошуків щодо вирішення проблем закріплення права людини та громадянина на доступ до інформації та забезпечення його реалізації, розширення методологічної бази теорії інформаційного права, державної інформаційної політики, правовідносин щодо гарантій, підтримання інформаційної безпеки людини, суспільства, держави, відносин у міжнародному співтоваристві як складової національної та міжнародної безпеки;

– у навчальному процесі – при підготовці підручників, навчальних посібників з таких дисциплін, як: «Інформаційне право», «Інформаційна політика», «Правове регулювання інформаційної діяльності», «Інформаційне право окремих країн», «Міжнародне інформаційне право», «Державне управління в інформаційній сфері суспільства», «Інформаційна безпека» та інших, під час підвищення рівня підготовки та перепідготовки кадрів.

Особливої уваги заслуговує нормотворча спрямованість дисертаційного дослідження. В ході виконання поставлених у дисертаційному дослідженні завдань здобувачем відмічені окремі прогалини законів України «Про інформацію», «Про державну таємницю», «Про доступ до публічної інформації», «Про захист персональних даних», а також інших актів адміністративного й міжнародного законодавства та запропоновані пропозиції щодо внесення змін та доповнень до Закону України «Про інформацію», прийняття окремого Закону «Про доступ до публічної інформації» та безпосередньо розроблення проекту Інформаційного кодексу України (Кодексу України про інформацію).

Повнота викладу наукових положень, висновків і рекомендацій, сформульованих у дисертації в опублікованих працях

Основні положення та результати дисертаційної роботи опубліковані в дев’яти наукових працях: у чотирьох наукових статтях у фахових виданнях України, одній науковій статті в зарубіжному виданні, чотирьох тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Автореферат та дисертація за своїм змістом відповідають встановленим для цього виду робіт вимогам.

Дискусійні положення та зауваження до дисертації

Разом із загальною позитивною характеристикою змісту рецензованої дисертації Рудник Людмили Іванівни слід вказати на її певні недоліки, які мають бути обговорені під час публічного захисту і враховані автором у його подальших наукових дослідженнях.

1. На стор. 54 дисертаційного дослідження автор зазначає, що більшість існуючих матеріальних норм у сфері інформаційних відносин відповідає міжнародним вимогам, то необхідність вдосконалення національного законодавства, перш за все, повинно концентруватися на прийнятті дієвих положень щодо механізмів та гарантій права на доступ до інформації і забезпечення захисту та інформаційної безпеки людини, суспільства і держави. Позитивним було б окремо виокремити ці механізми та гарантії права на доступ до інформації у тексті роботи.

2. Здобувачем запропоновано власні окремі визначення доступу до інформації (стор. 51) та права на доступ до інформації (стор. 61). Виникає запитання: чому у тексті автореферату автор акцентує увагу лише на визначенні поняття «доступ до інформації», не даючи визначення «право на доступ до інформації»?.

3. Здійснюючи аналіз сучасного стану реалізації права на доступ до інформації Рудник Л.І. розглянула концептуальні підходи до права людини та громадянина на доступ до інформації. На мою думку, для більш повного розкриття зазначеного питання автору необхідно було б паралельно дослідити право особи на захист від недостовірної інформації внаслідок реалізації права фізичних осіб та інших суб’єктів інформаційного права на доступ до неї.

4. Розглядаючи у підрозділі 2.1. дисертаційної роботи складові  права на доступ до інформації (стор. 74) здобувач ототожнює поняття «звернення» громадянина та «запит» на інформацію. Не погоджуючись із даним твердженням, автору доцільно було б опрацювати Роз’яснення Міністерства юстиції України від 03.05.2012 «Право на доступ до інформації як елемент правового статусу особи», в якому чітко розмежовуються зазначені поняття.

5. Здобувачем обґрунтовано необхідність створення Інформаційного кодексу (Кодексу України про інформацію) для впорядкування правових норм щодо доступу до інформації (стор. 76). Не маючи заперечень щодо такої стратегії розвитку інформаційного законодавства України у сфері доступу до інформації доцільно було б також оформити зазначену пропозицію як окремий додаток до дисертації у вигляді проекту закону чи окремої глави Кодексу.

6. Одним із недоліків даного дисертаційного дослідження, на мою думку, є відсутність статистичних даних, пов’язаних із відповідальністю за вчинення правопорушень, пов’язаних з порушенням порядку доступу до інформації з обмеженим доступом. Автор лише на стор. 100 зазначила, що інформаційним законодавством України передбачається, що відповідальність за його порушення несуть особи, винні у вчиненні необґрунтованого віднесення окремих видів інформації до категорії відомостей з обмеженим доступом. Відповідно, чи існує потреба включення до Інформаційного кодексу України питання щодо відповідальності за правопорушення в зазначеній сфері?.

7. Розглянувши підходи до розуміння інформації з обмеженим доступом і здійснивши аналіз даних та інших дефініцій автор дійшла висновку в існуванні нагальної потреби формулювання уніфікованого поняття та закріплення його на законодавчому рівні, зокрема, в Інформаційному кодексі України (стор. 90). У зв’язку з цим виникає запитання: чому б автору не запропонувати власне визначення інформації з обмеженим доступом, тим самим підкреслити важливість порушеної проблематики, що, в свою чергу, було б додатковим аргументом щодо потреби в ухваленні Кодексу України про інформацію?.

Зазначені зауваження суттєво не впливають на загальну позитивну оцінку роботи, натомість спрямовані на спонукання здобувача до подальших поглиблених наукових досліджень в майбутньому.

Висновок щодо відповідності дисертації встановленим вимогам

Дисертаційна робота Рудник Людмили Іванівни за темою «Право на доступ до інформації» є самостійною, завершеною науково-дослідною працею, в якій отримані нові науково обґрунтовані результати, що представляють собою низку нових для адміністративно-правової доктрини положень, розв’язують наукове завдання, а також містять рекомендації щодо удосконалення суспільних відносин розглядуваної автором сфери. Дослідження відповідає паспорту спеціальності 12.00.07 і вимогам, які встановлені у Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 24 липня 2013 року № 567, а також вимогам МОН України, які передбачені для кандидатських дисертацій, а її автор Рудник Людмила Іванівна заслуговує на присудження наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 — адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право.

Офіційний опонент:

кандидат юридичних наук,

доцент кафедри теорії держави і права,

адміністративного та фінансового права

Київського міжнародного університету                          К. Г. Татарникова

офіційного опонента доктора юридичних наук, доцента Ліпкана Володимира Анатолійовича, на дисертаційне дослідження

Правдюка Сергія Миколайовича

«Інформаційні правопорушення», подане на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право

Актуальність теми дослідження. Актуальність обраного дисертантом наукового дослідження обґрунтовується низкою теоретичних і практичних факторів та аргументів.

Права громадян в сфері інформації у розвинутому суспільстві потребують особливого захисту передбаченого на сьогоднішній день різними галузями права зокрема адміністративного, цивільного, конституційного та іншими. Необхідність удосконалення правового регулювання у інформаційній сфері обумовлюється потребою в підвищені ефективності захисту інформаційних прав громадян зокрема, забезпечення реалізації передбаченого в Конституції України обов’язку держави захищати права громадян в цій сфері.

На сьогодні особливості інформаційного правопорушення не були предметом вивчення багатьох науковців, як нашої держави так і країн світу. Розробки науковців з даної тематики розкривають лише окремі аспекти досліджуваного питання. У зв’язку з цим, тема С.М. Правдюка є актуальною й потрібною для науки і практики.

Актуальність теми підтверджується також і тим, що робота пов’язана з проведенням дослідження виконано відповідно до основних положень Закону України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки», Стратегії розвитку інформаційного суспільства в Україні, схваленої Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 травня 2013 року № 386-р, Концепції розвитку електронного урядування в Україні, схваленої Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13 грудня 2010 року № 2250-р, Національного плану дій на 2013 рік щодо впровадження Програми економічних реформ на 2010–2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава», схваленої Указом Президента України від 12 березня 2013 року № 128/2013, Указу Президента України № 398/2014 «Про інформаційно-аналітичний центр» від 12 квітня 2014 року, Указу Президента України № 449/2014 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2014 року «Про заходи щодо вдосконалення формування та реалізації державної політики у сфері інформаційної безпеки України»» від 1 травня 2014 року, Переліку індикаторів розвитку інформаційного суспільства, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 28 листопада 2012 року № 1134, Рекомендацій парламентських слухань на тему: «Законодавче забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні», схвалених Постановою Верховної Ради України від 3 липня 2014 року № 1565-VII.

Наукова новизна, оцінка обґрунтованості наукових положень дисертації та їх достовірності. Обґрунтованою і логічною є структура рукопису. Під час дослідження застосовано ряд наукових методів, обраних автором з урахуванням специфіки поставлених мети і завдань, об’єкта і предмета дослідження. Новизна наукових положень дисертаційного дослідження Правдюка С.М.  полягає в тому, що це перше, виокремлене багатоаспектне дослідження проблем інформаційних правопорушень.

Правдюк С.М.  провів науковий системний аналіз наявних теоретичних конструкцій щодо сутності, змісту та системо-утворюючих чинників правового регулювання інформаційних правопорушень, а також розділив теоретико-методологічні засади вдосконалення правового регулювання в цій сфері.

Серед найбільш значущих результатів новизни дослідження можна відзначити  те, що вперше запропоновано виокремлювати широке та вузьке розуміння поняття «інформаційні правопорушення». У широкому розумінні інформаційні правопорушення охоплюють усі правопорушення, що вчиняються в інформаційній сфері, а також ті, які вчиняються за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій чи засобів зв’язку, тобто такі, які є і за формою, і за змістом інформаційними. Щодо вузького розуміння, то інформаційні правопорушення зводяться лише до порушень права людини та громадянина на інформацію, тобто є винятково інформаційними за змістом.

Визначено необхідність ухвалення пакета нормативно-правових актів з метою протидії інформаційним правопорушенням в Україні: Концепції боротьби з інформаційними правопорушеннями в Україні, Стратегії протидії з інформаційними правопорушеннями в Україні та державних цільових програм за її окремими напрямами.

Вельми корисним для подальшого розвитку є положення окреслення стану наукової розробленості теми дослідження, що дало можливість дійти висновку про недостатню розробленість цієї тематики у вітчизняній та зарубіжній юридичній доктрині, а також стихійний і фрагментарний характер наукових розвідок у цій сфері; характеристика окремих видів інформаційних правопорушень, а саме: адміністративних інформаційних проступків та інформаційних злочинів.

Теоретично обґрунтованими є положення роботи поняття «інформаційні правопорушення» як суспільно небезпечних (шкідливих), протиправних, караних діянь деліктоздатного суб’єкта, що направлені на порушення права на інформацію чи інформаційну інфраструктуру або вчиняються за допомогою інформаційно-телекомунікаційних технологій чи засобів зв’язку та виокремлення ознак інформаційних правопорушень.

Не можна не відмітити пропозиції дисертанта з приводу запропонування модернізації інформаційних правопорушень шляхом удосконалення співвідношення понять «інформаційні правопорушення» та «комп’ютерні правопорушення», де аргументовано, що «комп’ютерні правопорушення» є одним із видів інформаційних правопорушень; виокремлення умов і причин вчинення інформаційних правопорушень, серед основних з них: надзвичайно швидкий розвиток інформаційно-телекомунікаційних технологій та засобів зв’язку, а також їх впровадження в усі сфери функціонування державних інституцій без залучення висококваліфікованих фахівців з безпеки у сфері ІТ; неповороткість (сталість) законодавчої системи, яка не встигає реагувати на появу нових видів інформаційних правопорушень, що унеможливлює притягнення до відповідальності осіб, винних у їх скоєнні; відсутність достатньої кількості кваліфікованих ІТ-фахівців у правоохоронних органах для відслідковування та припинення інформаційних правопорушень тощо.

Робота містить й інші позитивні висновки, відображені в дисертації та авторефераті.

Наукове та практичне значення одержаних результатів. Практична значимість результатів дослідження визначається пропозиціями щодо вдосконалення адміністративного законодавства. Підготовлені дисертантом пропозиції можуть бути використані суб’єктами законодавчої ініціативи, органами виконавчої влади, вченими та викладачами вищих навчальних закладів.

Дискусійні положення та зауваження до дисертації. Не дивлячись на істотні здобутки роботи дисертація С. М. Правдюка має дискусійні положення, щодо яких необхідно зробити певні зауваження.

1.  Зокрема, автору слід було б зробити спробу провести періодизацію досліджень в сфері інформаційних правопорушень, що дало б можливість систематизувати дослідження в цій сфері відповідно до певного часового проміжку  з подальшою екстраполяцією на формування інформаційного права як галузі права.
2. Для висвітлення методології дослідження автор відповідно до предмету та завдань дисертаційної роботи адаптує традиційну структуру методів, що використовуються в теоретичних юридичних дослідженнях, використовуючи загальні, філософські, загальнонаукові, приватно-наукові та спеціальні методи пізнання. При цьому дисертанту слід було б більш конкретно вказати, які з них були використані, та детально охарактеризувати застосування цих методів та їх результати.
3. В самій дисертації «Інформаційні правопорушення» доцільно було б доповнити зміст даного питання розкривши положення, що стосується перспектив розвитку інформаційного правопорушення з урахуванням міжнародного та  європейського досвіду, що спричинить значного підвищення рівня дисертаційного дослідження у цій сфері.
4. Переконаний, що роботу покращило б вивчення автором не тільки методологічних праць з теорії адміністративного права, що безперечно є важливим, але й опанування робіт, присвячених безпосередньо різним видам державного контролю у сфері інформаційного права.
5. У підрозділі 2.1 розділу II автор значну увагу приділяє аналізу нормативно-правових актів України, проте сприйняття тексту покращилось би, як би дисертантом було проведено аналіз, порівняння аналогічних норм права інших країн.

Зазначені дискусійні питання суттєво не впливають на загальний належний рівень дослідження, його теоретичну та практичну цінність, на рівень наукової новизни його результатів, а здійснений дисертантом творчий пошук заслуговує на повагу і безумовну підтримку.

Висновок

Дисертація Правдюка Сергія Миколайовича містить раніше не захищені наукові положення та отримані особисто автором нові науково обґрунтовані результати, що у своїй єдності розв’язують важливу науково-прикладну проблему. Дисертація має наукову цінність і конструктивне значення для подальшого комплексного розвитку інформаційного права.

Зважаючи на викладене, можна зробити висновок про те, що за своїми актуальністю, теоретичним рівнем, науковою новизною, обґрунтованістю отриманих результатів дисертація на тему: «Інформаційні правопорушення», відповідає вимогам Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 квітня 2013 року № 567, а її автор Правдюк Сергій Миколайович – заслуговує на присудження йому наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право.

Офіційний опонент:

Глобальна організація

союзницького лідерства,

голова наглядової ради

доктор юридичних наук, доцент                                                    В. А. Ліпкан

Національного авіаційного університету

ВІДЗИВ

офіційного опонента доктора юридичних наук, доцента Ліпкана Володимира Анатолійовича на дисертацію Климентьєва Олександра Павловича «Інформаційна функція Української держави», поданої на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право

Актуальність теми дослідження. Одним з головних пріоритетів Української держави, визначеним Основними за­садами розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки, є побудова інформаційного суспільства, орієнтованого на інтереси людей, відкритого для всіх і спрямованого на розвиток, в якому кожен міг би створювати і накопичувати інфор­мацію та знання, мати до них вільний доступ, користуватися і обмінюватися ни­ми, щоб надати можливість кожній людині повною мірою реалізувати свій по­тенціал сприяючи в суспільному і особистому розвиткові та підвищуючи якість життя.

У зв’язку з цим існує потреба теоретико-правового переосмислення функціонального призначен­ня держави у відповідних процесах, виявлення механізмів здійснення її функцій. Причому дане переосмислення має відбуватися не на рівні виправлення окремих помилок або бездумного впровадження іноземного досвіду, а через удосконалення теорії функцій держави, оскільки саме через них відбувається реалізація державної політики. Відповідно дослідження інформаційної функції надасть можливість ефективно реалізовувати державну інформаційну політику.

Постійно зростаюча роль інформації в соціальному та державному управлінні, стрімкий розвиток інформаційно-телекомунікаційного прогресу і досягнутий рівень інформатизації органів державної влади надають підстави для додаткової аргументації необхідності виділення нової функції держави — інформаційної.

Держава та суспільство як дві надскладні соціальні системи не можуть ефективно взаємодіяти без інформаційного обміну, який може відбуватися як всередині країни, так і за її межами. Ключова роль у цьому процесі належить державі, яка, здійснюючи управління соціальними процесами, має бути інформаційно відкритою для інших суб’єктів суспільних відносин.

Виходячи з цього, дисертаційна робота Климентьєв О.П., присвячена вирішенню наукового завдання щодо визначення сутності інформаційної функції Української держави, а також удосконалення її правового регулювання, є актуальною і значимою для науки і практики.

Ступінь обґрунтованості і достовірності наукових положень, висновків і рекомендацій, сформульованих у дисертації. Наукові положення, викладені у дисертації, ґрунтуються на використанні сучасних прийомів і методів наукового пізнання, що обрані із врахуванням визначеної мети та сформульованих завдань.

Мета дослідження полягає у з’ясуванні правової природи, змісту та сутності інформаційних функцій сучасної Української держави як різновиду основних функцій держави, визначення факторів, що зумовлюють форми та межі впливу держави на інформаційні відносини та обґрунтування можливих напрямів удосконалення та підвищення ефективності правового регулювання інформаційної функції Української держави.

В роботі вміло застосовані такі методи пізнання як: структурно-функціональний, діалектичний, догматико-юридичний, порівняльно-правовий, аксіологічний, герменевтичний та ін. Завдання  сформульовані відповідно до мети та зумовлені об’єктом і предметом дослідження.

Структура роботи сприяє досягненню поставленої мети та виконанню поставлених завдань. Достовірність і обґрунтованість результатів дисертації підтверджується використанням результатів досліджень провідних науковців в галузі теорії права, інформаційного, адміністративного та інших галузей права, що дало змогу автору всебічно розглянути особливості інформаційної функції Української держави. Для виконання дисертації опрацьовано достатню кількість наукових та нормативних джерел (475 найменувань).

Винесені на захист положення характеризують роботу як комплексне монографічне дисертаційне дослідження, яке виконане дисертантом особисто.

Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна результатів наукового дослідження, наукових оцінок, пропозицій і рекомендацій, теоретичних узагальнень та висновків, які складають основний зміст дисертації Климентьєва О.П., значною мірою зумовлюється актуальністю дослідження та обраним напрямом і полягає в тому, що дисертація є одним з перших у вітчизняній юридичній науці комплексних досліджень, присвячених проблемам інформаційної функції як різновиду основних функцій Української держави. У дисертаційному дослідженні відображається авторська позиція щодо розв’язання конкретних правових проблем, пов’язаних із формуванням, розвитком та правовим регулювання інформаційної функції держави.

У дисертації висунуто низку положень, нових для теорії та важливих для юридичної практики, з яких на особливу увагу заслуговують наступні.

Логічним видається, що дисертаційне дослідження здобувач розпочинає із з’ясування рівня розвитку наукових розробок за означеною тематикою (с. 18-32) і на цій основі з’ясувати сутність функцій держави на сучасному етапі та визначити поняття «функції держави» як опосередковані метою ефективного розвитку держави, зумовлені пріоритетами реалізації першочергових завдань державної політики, основні напрями її діяльності у внутрішній та зовнішній сферах, що виражають її реальну роль, форму, сутність і соціальне призначення в певній сфері життєдіяльності (с. 47).

Сформулювавши алгоритм дослідження інформаційної функції держави та її склад як сукупність таких елементів як мета, завдання, суб’єкти, об’єкти, форми та види, способи та засоби (ресурси та фактори), напрями державної політики (с. 48), здобувач з’ясовує сутність інформаційної функції Української держави та визначає її поняття у широкому та вузькому значенні (с. 60-61). При цьому відзначається, що інформаційна політика держави не може бути реалізована в рамках вже існуючих її функцій, і тому постає необхідність формування інформаційної функції як нової функції держави (с. 52).

Належна увага приділена класифікації інформаційних функцій держави. Зокрема, охарактеризовано основні їх групи та підгрупи, які виділені на підставі таких критеріїв як: сфера інформаційних відносин (інформаційна безпека, розвиток інформаційного суспільства, е-урядування, інформатизація, телекомунікації та зв’язок, захисту прав і свобод людини); об’єкти реалізації життєво важливих національних інтересів (особи, суспільства, держави); суб’єкти реалізації (склад (одноособові й колективні); термін дії (постійні й тимчасові); походження (державні й недержавні); характер компетенції: загальні й спеціальні); за локалізацією (секторальні, державні, міждержавні, наддержавні); пріоритетність (пріоритетні, основні, забезпечувальні); форма визнання (відкриті, латентні), сфера інформаційної безпеки (в інформаційній сфері; в екологічній сфері; у соціальній та гуманітарній сферах; в економічній сфері; у внутрішньополітичній сфері; у воєнній сфері та сфері безпеки державного кордону України; сфера державної безпеки України; у зовнішньополітичній сфері) (с. 74-82).

Привертає увагу звернення до проблеми впливу форми держави на реалізацію інформаційної функції. Автор стверджує, що дослідити інформаційну функцію з точки зору її змісту означає встановити, як і в яких напрямах вона функціонує. І саме для цього важливим є встановлення зв’язку та меж впливу форми держави на інформаційну функцію (с. 95). У зв’язку з цим робиться висновок, що оскільки сутність інформаційної функції держави полягає в забезпеченні людині та громадянину права на доступ до інформації, інформаційної відкритості та ін., оптимальною для її реалізації є демократична унітарна республіка (с. 131).

Цікавим видається підрозділ 2.3, присвячений принципам реалізації інформаційної функції. Здобувач акцентує увагу на відсутності будь-якого їх закріплення. При цьому, проводячи паралель з інформаційною політикою держави як формою реалізації інформаційної функції (с. 125) та схожість їх дефініцій (с. 126), автор пропонує заповнення даної прогалини шляхом використання принципів, які закріплені в нормативних актах та їх проектах (Закон України «Про інформацію», Закон України «Про Концепцію Національної програми інформатизації», проект Закону України «Про концепцію державної інформаційної політики»), а також тих, що напрацьовані  теорією правового регулювання державної інформаційної політики.

На основі цього виділяється цілий ряд принципів інформаційної функції: верховенства права, розумного балансу права і сили, гарантованість права на доступ до інформації, рівності інтересів всіх учасників інформаційних відносин, системності, принцип пріоритету міжнародного законодавства, несуперечності, пріоритету прав і свобод людини і громадянина, дотримання балансу інтересів особи, суспільства і держави, їх взаємної відповідальності, захисту національних інтересів, забезпечення культурної, ідеологічної, інформаційної та політичної багатоманітності, протекціоністської політики щодо виробництва і розповсюдження вітчизняної інформаційної продукції, сприяння постійному збагаченню, оновленню та захисту національних інформаційних ресурсів, забезпечення незалежності засобів масової інформації тощо (с. 133).

Заслуговують також на увагу презентовані здобувачем перспективні напрями розвитку інформаційної функції держави, а також перспективні напрями вдосконалення правового регулювання інформаційної функції держави (с. 173)

Висновки, пропозиції і рекомендації, що характеризуються науковою новизною або практичною значущістю, достатньо повно і точно окреслені у вступі роботи, відображені в розділах її основної частини, висновках.

Наукове та практичне значення роботи. Аналіз змісту роботи свідчить про самостійну, завершену, аргументовану, комплексну роботу і дозволяє констатувати високий науково-теоретичний та прикладний рівень проведеного дослідження. Структура і зміст роботи свідчать про цілеспрямованість та комплексний характер дослідження. Це дало можливість автору дійти результатів і обґрунтувати низку нових положень, які мають важливе значення для адміністративно-правової науки та практики.

Зокрема, положення, висновки і пропозиції проведеного дослідження розширюють і поглиблюють існуючі уявлення про сутність інформаційної функції, відображає авторську позицію у розв’язанні конкретних правових проблем, пов’язаних із реалізацією прав та законних інтересів учасників інформаційних правовідносин в процесі здійснення даної функції.

Дисертація характеризується як науковою, так і практичною значущістю. Основні висновки та рекомендації, запропоновані у роботі можуть бути використані: для удосконалення чинного інформаційного законодавства; при реалізації правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері реалізації інформаційної функції; для проведення подальших досліджень проблем розвитку інформаційної функції як основної функції держави; при викладанні дисциплін «Інформаційне право», «Правове регулювання інформаційної діяльності», «Інформаційна безпека України»  у юридичних вузах, а також при підготовці лекцій та навчальних посібників.

Повнота викладення матеріалів у публікаціях положень, висновків і рекомендацій, сформульованих у дисертації. Наукові положення, висновки і рекомендації, сформульовані в дисертації, досить повно викладено у шести статтях, з яких п’ять опубліковано у фахових виданнях України та одна зарубіжному юридичному виданні, а також у тезах двох доповідей на міжнародних науково-практичних конференціях.

Автореферат дисертації відповідає її змісту та повністю відображає основні положення і результати дослідження. Дисертацію та автореферат оформлено відповідно до встановлених МОН України вимог.

Дискусійні положення та зауваження до дисертації.

1. Розглядаючи підходи до класифікації функцій, здобувач зазначає, що їх  можна класифікувати  за різними критеріями. Одним із таких критеріїв зазначається принцип поділу влади, за яким функції держави поділяються на законодавчі (правотворчі), управлінські, правоохоронні, у тому числі судові й інформаційні (с. 40). Таке твердження не відповідає дійсному стану речей і звужує сферу реалізації інформаційної функції держави, оскільки дає підстави для висновку про приналежність останньої до правоохоронних функцій. Разом з тим, в подальшому зазначається, що даний критерій не є обґрунтованим, оскільки, існує три гілки державної влади в Україні – законодавча, виконавча та судова, тому функції здійснюються в їх межах (с. 41).

2. Потребує також уточнення позиція дисертанта щодо використання терміну «інформаційно-комунікативна функція держави». Так, досліджуючи можливість вживання термінів «інформаційна функція держави», «інформаційно-комунікативна функція держави», «комунікативна функція держави» для позначення функції, що є предметом даного дисертаційного дослідження, автор вказує, що «існує точка зору, що сучасному етапу розвитку суспільства більше відповідає термін «інформаційно-комунікативна функція держави», на нашу ж думку, застосування схожих термінів водночас, як в даному випадку, є недоцільним» (с. 59). В той же час, розглядаючи інформаційну функцію в широкому розумінні, висловлюється думка про можливість виділення в її межах двох похідних функцій: функцію інформаційного забезпечення діяльності держави та інформаційно-комунікативну функцію (с. 60).

3. Досліджуючи методи реалізації інформаційної функції, здобувач в числі інших виділяє метод рекомендації і заохочення та метод переконання, який здійснюється шляхом заохочення суб’єктів суспільних інформаційних відносин до певної діяльності чи дій, що відповідають їхній волі без застосування силового тиску, таким чином забезпечуючи свободу вибору (с. 65). Виходячи з зазначеного, існує потреба в з’ясуванні співвідношення вказаних методів.

4. Аналізуючи Положення про  Інформаційно-аналітичний центр РНБО України дисертант зазначає, що при визначенні завдань, тобто фактичних напрямів діяльності Центру, прямо вказано на здійснення координації діяльності органів виконавчої влади з питань національної безпеки в інформаційній сфері (с. 140). Такий висновок, на нашу думку, не відповідає дійсності, оскільки відповідно до згаданого Положення до завдань Центру належить не сама координація діяльності органів виконавчої влади, а лише забезпечення аналітичного та прогнозного супроводження діяльності Ради національної безпеки і оборони України щодо здійснення такої координації з питань національної безпеки в інформаційній сфері (підпункт 1 пункту 3).

5. Формулюючи висновки до розділу 3, автор вказує на необхідність прийняття спеціального законодавчого акта, який закріплював би дефініцію інформаційної функції держави та визначав основні способи її здійснення є назрілою, а також про необхідність закріплення інформаційної функції держави в Інформаційному кодексі (с. 166). Вважаємо недоцільним як нормативне врегулювання реалізації інформаційної функції держави у двох нормативно-правових актах, так і прийняття з цього приводу окремого такого акту.

Висловлені зауваження стосуються переважно спірних, дискусійних питань, певної незавершеності чи неповноти розгляду окремих питань теми дисертації, є передумовою дискусії в ході захисту, не впливають на загальну позитивну оцінку виконаної Климентьєвим О.П. дисертаційної роботи та не знижують її достатній науково-теоретичний рівень й практичну значущість.

Висновок

Дисертація є самостійним доробком автора, посилання на наукові праці оформлені належно. Наукові статті, які опубліковані за темою дисертаційного дослідження у фахових виданнях, свідчать про якість проведеної роботи, базуються на особистих поглядах та результатах праці дисертанта.

Автореферат дисертації відповідає її змісту та відображає основні положення і результати дослідження. Дисертацію та автореферат оформлено відповідно до встановлених вимог.

Дисертаційне дослідження «Інформаційна функція Української держави» виконане на належному науковому рівні, повністю відповідає за своїм змістом, теоретичним рівнем, науковою обґрунтованістю, новизною та оформленням вимогам п. 11-13 Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння звання старшого наукового співробітника, а його автор – Климентьєв Олександр Павлович – заслуговує на присвоєння вченого ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право.

Голова Інституту стратегічних комунікацій ГОСЛ,

доктор юридичних наук, доцент                                                  В.А. Ліпкан