Юрій Щербак Вбити імперію зла: Росія — вічний ворог України. Київ : Дух і Літера, 2023. 296 с.

Екзистенційна загроза для Української Держави з боку Росії існувала завжди із появою останньої в якості імперії, разом із перманентним недооцінюванням її українцями впродовж століть.

Наукові розробки, політичні концепції, мистецькі вистави — усе це, напрочуд дивно, оминало теми історичної нації, державо- і націєтворення, які були наглухо замуровані в катівні народів під назвою Росія. Чи то царат, чи то імперськість, чи то більшовицька революційність і згодом і совєтизація — все це етапи чисельних спроб видержавлення України, змосковщення менталітету провідних верств, зменталення її гуманітарної аури нації, зміщення діоптріїв до боротьби за виживання замість векторів розвою і процвітання.

Українська інтелігенція була почасти зрабована імперськими кліше, месіанським ідеями, утратницьки вживленими до коду української ідентичності: хліборобського субстрату (за В. Липинським). Зменталення етнічної свідомості, а також фрагментація національної ідентичності мучно вкарбувались в український національний код, тож навіть і зараз після двох тяжких років агресивної війни і тридцяти двох років з моменту відновлення Української державності маємо чимало працювати над фундацією саме української нації в рамках Української держави.

Держава у нас є, лишилося сформувати українців.

У цьому контексті вельми актуальним виступили багаторічні дослідження і робота Юрія Щербака „Вбити імперію зла: Росія — вічний ворог України”, в якій автором шалено і переконливо із яскравим синтезом наукового і публіцистичного стилів викладено висновки щодо екзистенційної та одвічної ворожнечі між московським режимом і Українською Державою.

Робота просякнута невмирущою і непохитною любов’ю до України, до її народу, цінностей і цілей майбутнього існування. Яскраві образи, красива мова, якірні порівняння — все це перетворює дану працю на утаємничений цікавий та ґрунтовний  путівник шляхом українського розвою, становлення як української державності,  так і еволюції та структури і перспектив московсько-ординської навали.

Юрій Щербак чітко висновує, що наразі відбувається боротьба Добра і зла, темряви і світла, гуманізму і деструктивізму. Саме ці процеси чітко віддзеркалюють справжню хіть до виборювання власних цінностей, спромогу до відстоювання власних ідеалів не лише за катедрами симпозіумів і гучних форумів, а й безпосередньо із „вогнем і мечем” в руках. Така відкритість спонукає до глибшого занурення в авторський світ образів, світосприйняття і світорозуміння, унаочнює шлях професіоналу в дипломатії, синтезує знання до одного комплексного шару — інтелектуального українства.

Автор не цурається сильних та відвертих слів, категоричних оціночних понять, невблаганно називаючи і як прибічників та державних достойників, так і згойників та недолюдків своїми іменами та конкретними прізвищами.

Напрочуд важливим є практичний досвід Ю. Щербака, адже саме він уможливив відійти від суб’єктивізму, прирощуючи описовим характеристикам авторського досвіду, унаочнюючи важливість компетентності, фаховості, протиставляючи це безглуздості популізму та  демагогії.

Непересічне місце в роботі посідають положення стосовно рашизму (сс. 145, 165-170).

Звичайно, що навіть для Тімоті Снайдера, знаного американського історика, термін рашизм здався новим, адже він датує його початком агресивної війни проти Української Держави. Однак це не зовсім коректно, адже рашизм має давнє коріння, він є невіддільним від історії російського народу та його держави.

На думку Юрія Щербака, історія слова „рашизм” походить з глибини ХІV століття, коли московський князь Іван Каліта започаткував „збирання земель руських” — тобто нестримну і жорстоку експансію щодо сусідніх народів, що призвело до проголошення Росії імперією в 1721 році. Далі автор звертається і до витоків російської літератури (Н. Бердяєв, І. Шмельов, А.Зубов), в яких автори по-різному, але зі збереженням наголосу на імперськість та месіанство, наголошують на тому, що „народ Росії обожнює рабство, ненавидить волю, любить кайдани на своїх руках і ногах, любить своїх кривавих деспотів, століттями живе у темряві, мракобіссі. Але головне: цей народ готовий завжди поневолювати, пригнічувати всіх і все, весь світ. Це не народ, а історичне прокляття людства” (с. 166).

Окремо автор застосовує компаративний аналіз, вивчаючи та співставляючи із подальшою екстраполяцією на рашизм положення політичних щоденників Альфреда Розенберга (с. 147-148).

Таким чином, Юрій Щербак, виявляє себе неупередженим дослідником, який, описуючи те чи інше явище, намагається об’єктивно, повно і всебічно дослідити його, використовуючи методологічний апарат, спираючись передусім, на авторитетні джерела та знаних авторів, тим самим, послуговуючись науковим стилем, збагачує власний дослідницький матеріал, поглиблює сприйняття.

Одним із тих, хто відкрито говорив про рашизм був перший президент Республіки Ічкерії Джохар Дудаєв, слова якого у 1995 році стали пророчими щодо захоплення Криму і війни проти України.

Розглядаючи сучасний рашизм, автор доволі мітко уподібнює сучасну РФ із:

• єдиною інтеграційною звірофермою;
• паліями майбутньої світової війни;
• бундючними мріями про світову державу;
• країною, в якій панують неандертальські, дрімучі механізми російського суспільства, глибока і фундаментальна злоба і ненависть до сусіда, який намагається звільнитися;
• суттєвим відсотком безнаціонального планктону;
• шовіністичним хамством і безмежним матом, трешовим маскультом;
• класичною фашистською державою, заснованою на вождизмі, мілітаризмі, державному капіталізму та придушенні прав людини й ліквідації політичної опозиції;
• звіром з Безодні;
• спромогою до імперського реваншу, презирством до міжнародних угод.

Акцентуючи увагу на необхідності розвитку стратегічної науки, Юрій Щербак наголошує на небезпеці „безхмарно-заколисуючої позиції”, яке виступає надійним запліччям воюючої країни.

Автор книги дуже влучно відзначає на реалістичний цинізм як сучасну політику (с. 24) і взагалі наголошує на „шизофренічному світі цинізму”. Суголосними із працями Є. Маланюка, є авторські положення про мікробів, де політична діяльність окремих держав аналізується крізь призму боротьби з мікробами. Також наголошується на необхідності розроблення запобіжників, щоб „не захворіти на історичне безпам’ятство після війни, запобігти інфікуванню вірусу безпам’ятства”. Окремо автор виділяє рускій мор як „особливо небезпечну психічну інфекцію, що охопила знану частину російського суспільства — „глибинний народ” — перекинулася на територію України, примножуючи ряди зрадників (с. 147).

Ба більше, так званий рускій мір, Юрій Щербак пропонує називати рускій мор (с. 146) — 1) мор пошесть, смертельна чума, божевільна доктрина вищості всього російського, ідея геополітичного панування Росії не тільки над її колишнім імперським простором, але й над Євразією в цілому; 2) трансформація старих царських шовіністичних, імперських ідей в агресивну сучасну практику путінізму-фашизму, складовими якого є монархічне чорносотенство, досвід комуністичного терору й придушення інакодумства, геббельсівські принципи тотальної пропаганди, методи Гітлера щодо захоплення і знищення суверенних країн.

Звертаючись до фольклорних корінь ненависті до українців, автор формує перелік лексем, якими населення РФ зневажливо свідомо описують українців: зрадники, салоїди, сепаратисти, мазепинці, петлюрівці, бандерівці, оранжева чума, укропи, київська хунта, майдануті, карателі тощо (с. 97). Так само цікавим є звернення автора до „перл” російського фольклору, загальний вектор якого влучно означено М. Добрянським: „в російському імперіалізмі є елементарно-дика і заразом вишукано-рафінована, люта ненависть супроти кожного, хто прагне бути вільною людиною і не хоче йти в неволю „визволителів”” (с. 97)

Не обходить увагою автор і фольклор, адже більшість європейських політиків, особливо в перші часи війни, висловлювали жаль щодо неможливості „долучитися до російського мистецтва та культури”. Тут автор чітко констатує про нагальну потребу позбутися фольклорного сприйняття Росії, адже саме воно уводить від визнання жорстоких фактів, „лютої ненависті московитів до вільних людей” (с. 97), які назагал перекреслюють інерцію їхнього мирного існування.

Дуже влучно Юрій Щербак підмічає, що „у той час, коли Захід захоплювався блиском російської імперської культури, зачитувався творами Достоєвського та Льва Толстого, обожнював музику Чайковського та Стравинського, був в захваті від балету Дягілева та глосу Шаляпіна, не неозорих просторах Росії зростала дика сила, ворожа західним ідеям демократії та лібералізму, готова до завойовницьких воєн і жорсткого придушення повстань — в Середній Азії та на Кавказі, в Польщі й Україні, в Угорщині й Чехословаччині” (с. 166).

У рамках дослідження рашизму автор достатньо ґрунтовно по тексту наводить неспростовні докази реалізації московським режимом концепції антиукраїнства, яка знаходить вияв у „знищенні українського народу, цивілізації, державності, мови, літератури, релігії, національної пам’яті, всеосяжній українофобії” (сс. 102, 233).

Не обходить увагою Юрій Щербак і колаборантів, змальовуючи їх в образі „прислужницького охвістя окупантів україножерів, маргінальних прихвостнів”, зводячи врешті-решт нанівець їхні спромоги щодо „упокорення колишньої провінції”. Автор невблаганно і переконливо стверджує: „Зрадники — болюча для України тема, але без її обговорення, вивчення й зрозуміння її причин не обійтися, якщо хочемо побудувати ефективну європейську державу… живильним середовищем руского мору в Україні є комплекс меншовартісного схиляння перед Росією” (с. 147).

Звертає автор увагу і ще на одну болючу тему: „втрату значної частини населення Донбасу через спалах ненависті й пролитої крові, які навряд чи полюблять Україну й Українську Державу, через те, що вони розгублені і дезорієнтовані люди, геть позбавлені почуття громадянської, державницько-національної приналежності до України  (с. 102).

Дуже відвертий автор і у своїх констатуючих реальних документальних образах жертв рашизму (с. 169). Це і образи:

• худорлявої дівчинки, яка не має однієї руки, хоч і мріяла колись грати на скрипці;
• мертвої жінки, пошматованої уламками російської крилатої ракети;
• двох веселих і міцних, як дуби, парубків, які, обійнявшись, посміхаються на фото — брати, обидва загинули на фронті, відбиваючи навали ординських загарбників;
• запилюженої мертвої жінки-матері, яка прикрила своїм тілом малу дитину, врятувавши її.

Адже для більшості європейських громадян ця війна ще й досі „далека”, „не їхня” і „чужа”. Ці образи викарбовують навіки зміст справжньої „дружби” двох різних за своєю онтологічною суттю народів, зміст тої істинної „дружби” із гидким смаком рашизму і його фатально хворих провідників, тих кривавих вбивць, які ще й досі називають себе „визволителями українського народу”.

Юрій Щербак іде далі проводу стигматизаційних патернів. Він чітко унормовує стратифікаційну споруду рашизму, відзначаючи, що ці жертви є не лише наслідками діяльності політичного режиму, а й є наслідком підтримки агресії проти України 86 % росіян. Тож не треба уводити в оману байками про „добрих руськіх”, „нє всє там такіє”: громадяни Росії — за вбивства, вони підтримують геноцид української нації, вона є основою кривавої війни, вони свідомо ідуть на вбивства мирного населення і таким чином чітко усвідомили та визнали себе віссю зла і прямо бажають настання шкідливих наслідків, бо вони — і є саме зло. Всі вільні люди для них — вороги їхнього рабства.

Можна погодитись із даними думками автора, адже сучасний рашизм це хижість, ницість, жадібність, нещадність, бездуховність і аморальність. Сучасний рашизм — синтез усіх людиноненависницький ідеологій, адже його возведено до найвищого рангу держаної політики, а найстрашніше — це підтримується домінуючою більшістю населення.

Автор доволі пророче намалював стосунки Української Держави та Польщі, адже політичні лідери і політичні партії змінюються, а вселенська дружба народів лишається. Є різні історичні події, різні підходи до їх трактування, але історію вже не повернути і ми не є причетними до її творення в минулому. Проте: ми творимо сьогочасну історію українсько-польських відносин і ми, тільки-но ми будемо відповідальні за її всеохоплюючі наслідки перед нашими нащадками та прийдешніми поколіннями!

Тому Юрій Щербак дуже компетентно та всіляко упосліджує тих політиків, які, маючи намір до загравання із електоратом, прагнуть поставити під сумнів ті стратегічні події, які історично зумовлюють об’єднання українського та польського народів і довговічний стратегічний союз. Недалекоглядна політика із цього питання партії „Право і справедливість” мала своїм наслідком їх програш на виборах у листопаді 2023 року.

Резонує авторській позиції й те, що останнім часом серед інтелектуальних кіл польської громадськості набули популярності ідеї, що Росія не має наміру обмежувати свої військові операції лише територією України, а й планує найближчим часом атакувати країни-члени НАТО, зокрема Польщу. Поляризація із цього приводу польського соціуму є природною, утім вона має відбуватись не в контексті : нападе Росія чи ні, а в контексті: коли нападе, і що Польща має обирати: 1) поблажливо чекати нападу, стратегічно німувати і уповати усілякими сподіванками на допомогу НАТО, ставши полігоном реального випробовування ст. 5 про колективну оборону (випадки із ситуацією в Сирії не є релевантними); 2) або ж ужити профілактичних та випереджувальних стратегічних заходів з метою унеможливлення нападу Росії на Польщу.

Такий формат діалогу відповідає концепції книги Юрія Щербака, адже ним чітко увиразнюється неефективність НАТО, мала здатність даної організації в сучасних умовах повномасштабної війни щодо реального системного протистояння Росії. Зокрема автор зазначає: „Агресивна війна Росії проти України докорінно змінює хід світової історії, створює нові небачені загрози для людства, робить непотрібними міжнародні інституції ялтинсько-гельсинського світу — насамперед ООН з її безсилою Радою Безпеки та спеціалізованими органами МАГАТЕ, ВООЗ, ОБСЄ і т. ін.” (с. 149).

Властивий авторові діалогічний принцип також увиразнено та органічно доповнюється самокритикою, зокрема у „власну, наївну віру, у силу ООН й мудрість міжнародних лідерів” (с. 149).

На цьому тлі, автор не уходить у поблажливі та оманливі міркування і гіпотетичні роздуми, не сягає в обрії філософії моралі або анатомії людської деструктивності, або ж теологічні концепції солідарності, справедливості, доброї волі тощо.

На противагу багатьом публікаціям, Юрій Щербак чітко пропонує власне професійне бачення фахового дипломата: двосторонній союз Української Держави і Польщі. Союз із Великою Британією. Тобто на відміну від участі в організаційних структурах, перевагу Юрій Щербак надає двостороннім угодам. Підкреслю: перевагу, а не заміну; тобто членство в НАТО для Української Держави є безальтернативною умовою її подальшого існування.

Опікування безпечним майбуттям Польщі, не є популістським, адже дружина автора була полькою, саме Польща стала тим закутком миру та затишку, в який поринув автор у перші дні кривавої війни, абсолютно невідомої своїм дальшим розвитком і розміром руйнувань, масштабністю смерті та глибиною відчаю. Саме польські колеги допомогли заснувати відповідну організацію „Незалежний українсько-польський Медіа Форум” і очолити його, публікувати і оприлюднювати результати власних досліджень.

Тож серце авторське криється прозорою увагою і зрозумілою, осяжною турботою про безпеку як Української Держави, так і Польщі. Юрій Щербак відкрито висловлює побоювання, що „звір з Безодні” хоче, щоб пожежа перекинулася на Польщу, стала всесвітньою (с. 169). Ба більше, автором чітко унормовується, що безпека цих країн є симбіотичною:  збезпечена (позбавлена безпеки) Україна унеможливлює убезпечення Польщі.

Поляки прагнуть абсолютно точно визначити дату вторгнення рубежем 2028 року. Поза це, розуміють навіть на прикладі України, що вони не здатні до фізичного відбиття агресії російської армії, якщо кількість солдат сягне 800 000 осіб. Яцек Бортосяк президент фундації Strategy&Future[1], озвучив власну думку про виграш Росії у війні проти України, а Марек Будзіш висунув сценарії нападу Росії на країни НАТО після програшу України. Тобто в польському геостратегічному дискурсі просуваються наративи про програш України.

Однак суголосними із позицією Юрія Щербака є думки Ярослава Вольського та Йозефа Ланга, котрі відходять від песимістичних сценаріїв і розглядають шлях та засоби, а головне стратегії виграшу України, як запобіжник москвизації європейського геостратегічного простору, реваншизму рашизму в Європі.

Юрій Щербак чітко викристалізовує досяжну для розуміння думку:

1)    неможливість тиражування потворних гримас історії;

2)    стратегічну безперспективність та професійно обґрунтовану сумнівність пропозицій щодо укладення „компромісу” між Україною та Росією на зразок „Мінських угод”.

Авторська позиція із цього приводу відлунює і настрої серед пересічних українців та військово-політичного керівництва: компроміс щодо волі та свободи, суверенітету та конституційного ладу, територіальної цілісності та незалежності,  є неможливий, адже вони є неподільними категоріями. Неможна бути: або частково незалежним, або частково вільним, або частково свободним, або частково територіально цілісним.

Зараз той час, коли визначається не лише майбутня доля Української Держави, а й уторовується новий шлях, нової Європи, нових лідерів в Європі, нових цінностей і нових стратегій. Цей час можна прожити у вичікуванні, мовчанні і німуванні, спостеріганні, а можна виявити справжню суб’єктність і формалізувати хронотоп власними діями, упорядкувати його відповідно до спільних європейських цінностей та інтересів, людських благ, прав людини — усього того, власно заради чого і було утворено свого часу ЄС.

Тож Україна в 2024 році має стати членом НАТО.

Це і буде виявом доброї волі країн НАТО, їхніми конкретними діями, певним чином спокутуванням провини за втрачений із 2008 року час, коли історія мала б зовсім інший вигляд, якщо б Україну тоді прийняли до НАТО. Історію не можна змінити, але змінити можна сьогодення. І праця Юрія Щербака — одна із яскравих спроб формування нових обріїв дій, горизонтів майбутньої не лише української, а й європейської суб’єктності, засада для нової безпекової архітектури.

Звичайно, що автор звертає свою концептуальну увагу і до питань майбуття Української Держави.

Письменник далекий від ідеалізації України, так само як і від поціновувачів пустої та ницої концепції „неначасників”. Аналізуючи реальні причини втрати стратегічного потенціалу, розпродажу зброї, демілітаризації безпекового сектору, неефективності міжнародних угод, системної слабкості та стратегічної безпорадності політичних лідерів, відсутності національної ідеології, панування корупції та суттєвого поінколи визначального впливу олігархів на політичну систему, Юрій Щербак доволі сміливо пропонує і допускає „прихід до влади військового режиму (с. 153)”.

Так само, автор відкрито та сміливо називає одного з провідників сучасної безпекової політики США — Г. Кісінджера — одним із руйнівників української державності, підспівувачів путінському режиму; при цьому чітко маркуючи З. Бжезинського — другом України.

Юрій Щербак чітко пропонує радше зготуватись та усвідомити шляхи та наслідки розпаду Росії, аніж рятувати імперію зла, коріння якої чітко зміцнюються нехіттю поборників свободи до реальних та суттєвих дій.

Автор правильне наголошує, що ми „воюємо не лише за територію, а передовсім за національне й народне існування”.

Як висновок.

Надзвичайний і Повноважний посол України (у США, Канаді, Мексиці, Ізраїлі), громадський і державний діяч, доктор медичних наук, сучасний прозаїк поет і драматург, Юрій Щербак — такий є образ сучасного українського інтелектуала, боронителя генетичного коду української нації, національної ідентичності, дороговказа шляху до національної державності, поціновувача української культури, провідника та масштабника української звучної мови.

Настав час спостигання нових істин, залишення лушпиння дикунської ейфорії очікування дива, формування нової української ідентичності.

Увиразнення української модерної культури, представленої стародавніми козацькими і релігійними співами та іншими фольклорними багатствами, сприятиме відродженню гордості й сили українського народу, плеканню його культурної спадщини, виходу давньої й сучасної української цивілізації на світову авансцену. Адже українська цивілізація, за Юрієм Щербаком, — духовне єство українського народу, запорука його виживання, джерело майбутнього воскресіння й процвітання.

Завершу словами автора: „Україна повинна стати українською”, — Юрій Щербак.

Президент Глобальної організації

союзницького лідерства

доктор юридичних наук, професор                                                        В. А. Ліпкан

Голова Інституту стратегічних комунікацій

Глобальної організації союзницького лідерства,

доктор юридичних наук, доцент                                                        

Обрана автором тема «Право на мирні зібрання» є дійсно актуальною, адже сприяє комплексному та системному розгляду особливостей реалізації прав громадян на мирні зібрання.

Помаранчева Революція та Революція Гідності довели, що народ виступає справжнім носієм влади, до бажань якого зобов’язані не лише дослухатися представники державної влади, а й конкретно втілювати їх в дійсність, оскільки останні виражають законні інтереси народу. Натомість на даному етапі історичного розвитку відстоювання інтересів народу поки залишається за рамками пріоритетів діяльності центральних органів виконавчої влади, адже реалізація приватних інтересів для них лишилася на першому місці. Це все створює поживний ґрунт для силових сценаріїв зміни влади з одного боку, і відповідно намаганням влади обмежити права громадян на мирні зібрання – з іншого.

Об’єкт дослідження виступають суспільні відносини, що складаються у зв’язку із мирними зібраннями в Україні. Предмет дослідження — правове та організаційне регулювання реалізації права на мирні зібрання в Україні на підставі норм національного та міжнародного права.

Мета дослідження полягає у тому, щоб на основі комплексного аналізу теоретичних уявлень про право на мирні зібрання, засад міжнародного, національного законодавства зарубіжних країн та чинного законодавства України з’ясувати правову природу права на мирні зібрання, а також виробити науково обґрунтовані пропозицій щодо вдосконалення механізму реалізації права на мирні зібрання в Україні.

Згідно з вимогами, що пред’являються до даного виду наукових робіт, у вступі дисертант розкриває такі питання, як актуальність теми дослідження, мета і завдання, об’єкт, предмет, методи, наукова новизна результатів дослідження, практичне значення одержаних результатів.

Окреслення теми дослідження здійснюється дисертантом шляхом розв’язання ряду завдань, зокрема:

-          з’ясувати загальнотеоретичне наповнення змісту права на мирні зібрання;

-          провести аналіз нормативного регулювання права на мирні зібрання у міжнародних нормативно-правових документах;

-          дослідити практику Європейського суду з прав людини щодо забезпечення реалізації права на мирні зібрання;

-          встановити правове регулювання реалізації права на мирні зібрання за законодавством України;

-          вивчити досвід національного законодавства зарубіжних країн у врегулюванні права на мирні зібрання;

-          встановити зміст та поняття «мирність», як обов’язкової ознаки права на зібрання;

-          проаналізувати поняття «зброя» для дослідження такої ознаки, як відсутність зброї, що є необхідною умовою для безперешкодної реалізації права на мирні зібрання;

-          з’ясувати форми реалізації мирних зібрань, у тому числі їх конституційно закріплені форми як збори, мітинг, похід, демонстрація, а також зрозуміти інші форми реалізації права на мирні зібрання;

-          встановити існуючі строки сповіщення про проведення мирних зібрань;

-          розкрити порядок реалізації суб’єктивного права на мирні зібрання;

-          охарактеризувати обов’язки органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо організації та забезпечення публічного порядку і безпеки при надходженні сповіщення про проведення мирних зібрань;

-          дати характеристику підстав обмеження права на мирні зібрання;

-          визначити процесуальний порядок обмеження права на мирні зібрання;

-          обґрунтувати відповідальність за порушення права на мирні зібрання та порядок його реалізації.

Аналіз зазначених вище завдань дозволяє констатувати, що дана робота має не лише важливе теоретичне значення, а, практичний сенс.

Автор на високому науковому рівні здійснює дослідження плюралістичних позицій дослідників обраної проблематики, аргументовано роблячи висновки та рекомендації щодо розв’язання дискусійних питань, зокрема щодо визначення поняття «право на мирні зібрання», «мирне зібрання» з урахуванням сучасного контексті глобалізації, змін ставлення до насильства з боку представників громадян до представників правоохоронних органів, використання проплачених осіб на мітингах з метою вирішення певних цілей. Зокрема, під визначенням поняття «мирний» у словосполученні «мирне зібрання» пропонується розуміти ознаку, що вказує на зібрання яке має відбуватися в обстановці миру, обстановці, яка виключає будь-який із видів насилля (як фізичного, так і психологічного чи психічного) стосовно організаторів, учасників, спостерігачів, а також перехожих, сторонніх осіб такого зібрання. Одним із головних елементів мирності, як ознаки мирного зібрання, визначено, що останнє має проходити із дотриманням та повагою до будь-якої людини, у тому числі тієї, чиї інтереси, переконання відрізняються від більшості учасників чи спостерігачів такого зібрання, коли ставлення до гідності та честі, прав і свобод опонентів таких зібрань є такими, що поважаються учасниками зібрань та заслуговують на існування

Заслуговує на увагу запропонований автором зміст дослідження, завдяки якому можна простежити не тільки системний хід дослідження, а його вагомість попри багатоаспектність та міждисциплінарність предмета розгляду.

Маститими видаються пропозиції автора щодо визначення специфічних ознак мирності, як обов’язкової ознаки права збиратися мирно, що включає: 1) мирну мету; 2) повагу до людини, її честі та гідності, прав, свобод та інтересів незалежно від її поглядів та переконань; 3) повагу до суспільного устрою, конституційного ладу, дотримання принципів верховенства права і законності; 4) збиратися без зброї; 5) відсутність у організаторів та учасників зібрання військового однострою, камуфляжного одягу, що є демонстрацією мілітаристських настроїв учасників заходу; 6) відсутність балаклав, як засобу приховування насильницьких настроїв та бажання у подальшому уникнути відповідальності; 7) відсутність закликів до насильства, повалення влади у неконституційний спосіб;

Можу підтримати автора в його прагненні удосконалити зміст права на мирні зібрання як фундаментального права фізичної особи, яке забезпечує реалізацію особистості у суспільному середовищі, що поєднує у собі не лише колективну свободу реалізовувати загальногрупові, загальносуспільні інтереси, а й інтереси індивідуальні. Також правильним є виділення підходів до визначення підстав обмеження права на мирні зібрання у інтересах національної безпеки та громадського порядку. Де ключовим пропонується виокремити інтереси національної безпеки та громадського порядку та спеціальну мету: для запобігання заворушенням; запобігання вчиненню злочинів; для охорони здоров’я людей; для охорони моралі; для захисту прав і свобод осіб.

Позитивним виступає звернення автора до характеристики форм реалізації права на мирні зібрання: 1) конституційні (форми реалізації права на мирні зібрання, визначені у Конституції України); 2) нормативно-визначені (2.1.) форми реалізації права на мирні зібрання, визначені у законах України; 2.2.) форми реалізації права на мирні зібрання, закріплені у підзаконних нормативно-правових актах); 3) форми реалізації права на мирні зібрання, що не знайшли закріплення у нормативно-правових актах; залежно від залучення учасників зібрань: 1) внутрішні; 2) зовнішні; залежно від рухливості мирного зібрання: 1) статичні: мітинги, пікетування; 2) динамічні: демонстрації, ходи; за місцем проведення: 1) на відкритих ділянках; 2) у приміщеннях; за сферою реалізації інтересів на: політичні, соціальні, економічні, культурні, спортивні тощо, кожну з яких можна такої деталізувати;

Однак, поряд із безумовно з позитивними характеристиками даної розвідки, слід зауважити, що дане монографічне дослідження виграло, якщо б автор дещо прискіпливіше ставився до послуговування юридичною термінологією.

Так, при визначенні предмета дослідження автор вживає помилковий термін «організаційне регулювання». Насправді, доцільно говорити не за організаційне регулювання, а організаційне забезпечення, адже регулювання може бути винятково правовим.

При формулювання та виділенні специфічних ознак мирності виділено такі ознаки, як: «2) повагу до людини, її честі та гідності, прав, свобод та інтересів незалежно від її поглядів та переконань; 3) повагу до суспільного устрою, конституційного ладу, дотримання принципів верховенства права і законності».

Утім мені не зовсім зрозуміло, що означає «повага» до людини, її честі та гідності, прав, свобод та інтересів незалежно від її поглядів та переконань чи «повага» до суспільного устрою, конституційного ладу, дотримання принципів верховенства права і законності, адже в юриспруденції дані поняття не мають правового закріплення, тобто не є легітимованими. Адже заклики, наприклад до Автономії Закарпатської області через високий відсоток угорців, широкого застосування угорської мови тощо теж за пропонованого автором варіанту можливо розглядати крізь призму «поваги», що безперечно призведе до сепаратизму з подальшим збройним конфліктом на заході нашої держави. Тому на моє переконання, із застосуванням безпекознавчого підходу, доцільно говорити про «недопущення порушень». Так само як юридично тривіальними є твердження автора про можливість «повалення влади у конституційний спосіб». Повалення влади можливе лише у неконституційний спосіб. Натомість конституційний спосіб передбачає зміну влади, а не її повалення.

Ну і звичайно, я не міг оминути увагою прикру помилку одо тиражування некоректних виразів, що почасти відбувається в аматорських думках псевдо експертів на телебаченні, коли йдеться про «інтереси національної безпеки». На це автором звертається увага при виписуванні наукової новини роботи. Наголошу, що в жодному нормативному акті дане поняття не визначено: не існує інтересів і безпеки чи то національної чи то громадської, так само як і не існує інтересів у громадського порядку. Інтерес ставить філософську категорію і становить усвідомлену людиною потребу. Поза це в Законі України «Про основи національної безпеки України» національні інтереси визначається як життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток. До того ж дефініція «національна безпека» визначається через  «захищеність життєво важливих інтересів» людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток.

Утім дані зауваження мають рекомендаційний характер і не впливають на загальну позитивну оцінка цієї важливої в наш час роботи.

Відтак, монографічне дослідження Самбора Миколи Анатолійовича «Право на мирні зібрання» є самостійним, оригінальним, комплексним дослідженням, що відповідає вимогам до даного виду і з урахуванням редакторської правки може бути рекомендоване до друку.

доктора юридичних наук, доцента

Ліпкана Володимира Анатолійовича

Академічного радника Національної академії правових наук України

на монографію Василя Костицького та Ольги Кобан

«Соціологія права: науково-теоретична спадщина Євгена Ерліха і проблеми розвитку сучасної науки»

Актуальність теми

В. Костицький та О. Кобан здійснили системне наукове дослідження актуальної теми, пов’язаної із визначенням концептуальних засад соціології права, зокрема через дослідження науково-теоретичної спадщини Євгена Ерліха.

Глобалізація сучасного світу спричинила докорінну зміну ставлення до науки, як дороговказу процвітання людей знання. Якщо раніше міждисциплінарний підхід видавався чимось дивним та таким, що порушував традиційні канони наукових досліджень, обмежених предметом та об’єктом тієї чи іншої наукової спеціальності, то нині без його застосування дослідження будь-яких проблем в праві є атавістичним та застарілим, вихолощує системний зміст справжніх наукових проблем.

Розвиток живого права є відлунням одвічного прагнення до осягнення змісту і корелятивних зв’язків системного універсуму, відтак інтенсивна інтелектуальна напруга та зіткнення суперечливих підходів у культурології, філософії, безпекознавстві, теорії стратегічних комунікацій, правознавстві є одвічно іманентним.

Евристична цінність нового соціолого-правового підходу сягає коріннями далеко за межі соціології права, адже, позбувшись маргінальної соціально-філософської концепції в дусі О. Конта, соціологія набула непересічно нового значення.

Соціологія права як нова наукова дисципліна, методологічні засади якої викладено в праці Є.Ерліха «Основоположення соціології права», була сформована в надзвичайно строкатому, колоритному та іскрометному ряді філософсько-методологічних рефлексій над правом як соціальним явищем. Саме ж вчення Є.Ерліха є істотним науковим надбанням не лише вітчизняної правової думки, а й взагалі наукової думки світу.

Інтенсифікація розвідок спадщини інших корифеїв вітчизняної юриспруденції, насамперед: С.Дністрянського, Б.Кістяківського, М.Палієнка, В.Старосольського в контексті формування ерліхознавства є очевидним прогресом на шляху відбудови  національної самоідентичності українців, несамовитого прагнення до відшукування корінь розвою української наукової автохтонної нації.

Звернення авторами своєї уваги до праць Є.Ерліха дисонує з малодослідженістю праць даного видатного українського мислителя,  і тим більшою є вага цього дослідження, адже автори пропонують по-новому інтерпретувати чисельні положення, котрі в науковій та квазінауковій літературі нівелюють окремі позиції величі Є.Ерліха. Більше того, робота В.Костицького та О.Кобан є слушним кроком на шляху відродження уваги до теоретичної спадщини мислителів минулого, що на загал призводить до збагачення змісту існуючих політико-правових концепцій і теорій, збереження і примноження принципу наступності у науці.

Скажу відверто, що нині занедбання концептуальних засад живого права є не стільки забуттям національної наукової традиції, скільки нехіттю правлячих кіл та олігархату, який захопив владу України, відсторонивши та знищивши єдине джерело влади — народ України, занурювати наукову епістемологічну спільноту до методологічного обґрунтування народовладдя. Адже з позицій соціології права уможливлюється пояснити, чому саме добровольчі батальйони врятували нашу державу від московської навали у 2014 році, чому ідея параду сепаратизмів спрацювала лише в окремих районах двох областей України, чому в Україні ніколи не працюватиме лінійна парадигма кольорових революцій.

Усілякі намагання розірвати сталу наукову традицію є причиною того, що в Україні фактично відсутня стратегія розвитку, а той документ, що його написали з аналогічною назвою, до стратегії з позицій саме топонімічних: національна мета – національна ідея – національна ідентичність – національні інтереси – державна політика — немає жодного стосунку.

Неефективність української науки має багато першопричин, але одне з них, на моє переконання, яке спричинює малорезультативність більшості наукових досліджень, коріниться у відсутності системного теоретико-методологічного осмислення сучасного праворозуміння у нерозривній єдності зі сталою науковою традицією минувшини. Саме тому спроби розбудови вітчизняної політико-правової парадигми успішного розвитку держави одвічно стикаються браком стратегічного мислення, ігноруванням наступності наукової традиції. І в цьому аспекті робота В. Костицького та О. Кобан видається однією з небагатьох наукових розвідок, що порушує сталу млявість і забудькуватість наших молодих вчених та аматорів політиків.

Підкреслю, що дослідження методології права на сучасному етапі державотворення і взагалі перенесенню питання виживання української нації та збереження і відновлення національної ідентичності набувають особливої ваги.

Екстраполяція змістових складових соціології права на сучасну реальність уможливлює мені сформулювати принаймні декілька концептуальних висновків.

Реформування нашого суспільства відбувається поза контекстом методології реформування, адже останнє відбиває окремі сегменти поінколи бездумної руйнації ефективних механізмів державного управління. В цілому наразі порушено повністю закони діалектики, в тому числі закон заперечення заперечення, відповідно до якого структурація процесу розвитку відбувається крізь послідовні етапи: 1) деструкція; 2) кумуляція; 3) конструкція. У нас відбулась деструкція і наявні паростки якоїсь химерної, надзвичайно суб’єктивістської конструкції.

Але тотально імперативна  еклектична діяльність у сфері державного управління спричинила розрив корелятивних зв’язків між соціальними, економічними, інформаційними, культурними, екологічними, правовими та іншими складовими суспільної системи в процесі розвитку сучасної України. Саме в рамках соціології права і досліджується ця поєднаність, обумовленість, детермінація та корелятивність. Як суспільство не існує поза правовими параметрами, так само і право не існує поза контекстом суспільства. Відтак, органічна та атрибутивна обумовленість застосування соціологічного пізнання виступає стрижневим компонентом рецензованої мною праці.

Вага соціології права також об’єктивно зростає із суголосними правовим реформам тенденціями деформалізації права, новелізації правової методології з метою забезпечення практичної значущості наукових досліджень. У поєднанні із незавершеністю методологічного оновлення вітчизняного правознавства, істотною плюралізацією підходів до праворозуміння монографія В. Костицького та О. Кобан слугує важливою підоймою наукового розвою ідей соціології права.

Непересічне значення даної роботи виявляється і у тому, що вона слугує меті подолання тривалої методологічної ізоляції вітчизняної правової думки, коли керівництво окремих навчальних закладів майже в аксіоматичному порядку примушує розвивати ідеї та надбання зарубіжних мислителів, що, врешті-решт, призводить до втрати власного теоретико-правового надбання, ігнорування власної спадщини у царині правознавства. Адже однією з вимог до дисертацій з юридичних наук є обов’язкове, а поінколи і розлоге, вивчення міжнародного досвіду, але в жодному документі я не надибав імперативності звернення до національної наукової спадщини. Підкреслю і наголошу, саме спадщини, а не вивчення стану дослідженості тієї чи іншої наукової проблеми.

Така наукова містечковість формує початкову у будь-якого наукового працівника упевненість у те, що «там, у них» все краще, всі розумніші тощо. Отже на перший дотик проста вимога до вивчення міжнародного досвіду, якщо вона возведена до абсолюту, призводить до формування імпотентної та інертної наукової спільноти, відсутності розвитку традицій українських наукових шкіл і розвитку наукових шкіл як таких, унеможливлює поставлення зухвалих та амбітних цілей, без яких усі патякання та базікання про розвій держави є нікчемними.

Відтак, в аналізованій мною роботі запропоновано розглядати науковий доробок Є.Ерліха у контексті тих наукових пошуків, які живили і продовжують живити творчі наукові імпульси в соціології права, збагачують вітчизняну правову доктрину оригінальними ідеями, придатними для застосування у нових суспільних умовах.

Адже ідеї «вільного права», «вільного правознаходження» слугують аргументованим поясненням чисельних безпекових та геополітичних процесів у сфері стратегічних комунікацій, тобто фактично за своєю природою є кросс-секторальними і носять міждисциплінарний характер. Зокрема, пропагування міждисциплінарного підходу мною почалось ще у 2003 році, коли я видав підручник з «Безпекознавства», де з позицій системного, синергетичного та міждисциплінарного підходів досліджував безпеку.

Вузькість та монотонність більшості монографій зумовлена саме тим, що автори нівелюють значення широкого підходу до праворозуміння, уникаючи застосування аксіологічних, соціологічних, феноменологічних, онтологічних,  гносеологічних та інших форм та способів аргументації своїх наукових гіпотез та теорій. Проведений мною аналіз захищених докторських дисертацій за юридичними науками за останні роки дозволяє упевнено стверджувати про нехтування і відсутність розуміння необхідності застосування широкого підходу до праворозуміння і принаймні окреслення окрім позитивістського інших форм та методів пізнання.

Воднораз, застосування мною саме такого підходу у одній з монографій «Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні», коли до методологічного арсеналу дослідження було включено і аксіологічний, і феноменологічний, і гносеологічний, і онтологічний підходи, теорію справедливості Дж.Ролза тощо уможливили розглядати розвиток інформаційного суспільства, позбавившись пут жорсткого та вульгарного позитивізму, коли напрями розвитку та сам розвиток інформаційного суспільства на пряму пов’язують із відповідним нормативним актом, що регулює визначені суспільні відносини.

Автори рецензованої праці вірно відзначають актуальність концепцій Є. Ерліха, яка полягає у їхній здатності сприяти плюралізації й конкретизації праворозуміння, виробленню критично-конструктивного підходу до вирішення актуальних проблем правотворення в Україні. Адже модерним змістом сучасної правової системи, на мій погляд, має бути чіткий відхід від пут юридичного догматизму та одноманітності вузького позитивістського (етатистського за своєю природою) підходу до праворозуміння в цілому. Адже будь-який закон за задумом Є. Ерліха сильно відстає від живого права, а пропоноване сучасними теоретиками права поняття-замінника «механізм законодавства» віддзеркалює вразливу правову позицію, є неоковирним та інертним, таким, що страждає від постійного тертя.

Ґрунтована робота В. Костицького та О. Кобан є вдалою спробою  розвіяти однобічність, помилковість, нігілістичність та необґрунтовані намагання представити ідеї Є. Ерліха як автора, що заперечує ідею закону, не враховує специфіку правових відносин. Вихід цієї праці є науковою відповіддю тим ортодоксам та інтелектуальним маргіналам, хто вдавався до переважно поверхових, вузькотеоретичних та в цілому несправедливих оцінок наукової спадщини Є. Ерліха.

Адже сам Є. Ерліх наголошував на тому, що держава — це орган сприяння суспільству, вона зокрема сприяє здійсненню заснованого в ньому права; відповідно постає необхідність у постійній корекції писаного права залежно від змін, які відбуваються в соціальній структурі — це є основним мотивом концепції Є. Ерліха.

Адже саме конструктивне і водночас критичне та неупереджене наукове осмислення доробку Є. Ерліха відкриває шлях для уможливлення рецепції висунутих ним ідей у контексті поглиблення сучасного науково-соціологічного пізнання права.

Висновок щодо монографії

Монографія В. В. Костицього та О. Г. Кобан є самостійним, завершеним науковим дослідженням, що розкриває сутність системи наукових знань, пов’язаних із визначенням суспільно-історичного контексту становлення праворозуміння Є. Ерліха, його теоретичних здобутків, а також світового визнання соціологічної теорії прав Є. Ерліха та можливостей її сучасного використання. Зміст монографії є адекватний поставленим завданням, а виклад запропонованих в роботі положень базується на ґрунтовному опрацюванні літературних джерел з проблематики соціології права. Автори сформулювали власні висновки, які здатні стати внеском у розвиток вітчизняної соціології права, допоможуть у майбутньому уникнути бездумної апологетики наукового вчення Є. Ерліха та обстоювати у своєму дослідженні вимоги та позиції наукової об’єктивності.

Резюмуючи наведене відзначу, що монографія В. В. Костицького та О. Г.  Кобан «Соціологія права: науково-теоретична спадщина Євгена Ерліха і проблеми розвитку сучасної науки» є розширеним виданням книги, присвяченої дослідженню творчості видатного вченого Євгена Ерліха. У ній обґрунтовується глибока наукова специфічність, інтелектуальна окремішність, самобутність і довершеність творчого доробку Є. Ерліха в галузі соціології права, його багато в чому інноваційний, недогматичний та конструктивний характер, як із погляду розвитку соціолого-правової думки, так і в сенсі розвитку загальнотеоретичної юриспруденції загалом. Яскраво проілюстровано, що концептуальна будова вчення Є. Ерліха є насправді витонченішою та набагато складнішою, ніж вульгаризовані інтерпретації приписуваної йому окремими дослідниками концепції «абсолютного» суддівського розсуду. Його праці зафіксували ґрунтовні заперечення проти юридичного позитивізму, який вважає, що закон має соціальний ефект лише на тій підставі, що він існує.

Сформульовані у пропонованій роботі висновки, історичний і теоретичний матеріал становлять надійний підмурок і перегукуються з численними сучасними проблемами праворозуміння; тож мають бути використані при вивченні соціології права. Дана книга також стане корисною як для студентів юридичних факультетів, так і для практикуючих юристів, а також тих, хто безпосередньо здійснює правозастосовну діяльність.

Рецензент

Голова наглядової ради

Глобальної організації союзницького лідерства,

доктор юридичних наук, доцент

академічний радник

Національної академії правових наук України                             В. А. Ліпкан

ДОВІДКА

про практичне використання результатів,

що отримані в дисертації на здобуття наукового ступеня

 доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 — адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право

Литвиненко Віктора Івановича

Розв’язання проблеми боротьби з корупцією в Україні спирається не тільки на вдосконалення чинного антикорупційного законодавства, а й на формування відповідної теоретико-методологічної бази, визначення науково обґрунтованих шляхів подолання корупції як соціального явища. Одним із завдань по боротьбі з корупцією виступає розроблення відповідних нормативних актів, до яких належить концепція адміністративно-правового забезпечення протидії корупції в Україні.

Литвиненко В.І. у своєму науковому дослідженні проаналізував та здійснив критичний історико-правовий аналіз боротьби з корупцією в Україні, визначив недоліки діяльності правоохоронних органів, одним із яких є відсутність соціальної підтримки з боку інститутів громадянського суспільства.

Особливої ваги набувають положення дисертації Литвиненка В.І., які стосуються вивчення зарубіжного досвіду організації та діяльності суб’єктів протидії корупції та визначення шляхів його адаптації та використання в умовах олігархічного правління в Україні. На підставі проведення наукового дослідження, В.І. Литвиненком були надані практичні рекомендації щодо формування дієвих механізмів взаємодії інститутів громадянського суспільства з інституціональної складової державного механізму протидії корупції.

Здійснені кандидатом юридичних наук, доцентом, Заслуженим юристом України Литвиненком В.І. науково-прикладні дослідження за темою «Концепція адміністративно-правового забезпечення протидії корупції в Україні» мають як наукову, так і прикладну цінність і сприятимуть закладенню фундаменту для  системної боротьбі з корупцією в Україні.

         Результати досліджень Литвиненка В.І. використовуються Глобальною організацією союзницького лідерства з метою розроблення та впровадження в Україні ефективних форм та методів системної протидії корупції, з урахуванням міжнародного досвіду, але відповідно до національних інтересів України в контексті реалізації державної політики національної безпеки на засадах безпекознавчої парадигми.

Голова Інституту майбутнього

Глобальної організації союзницького лідерства

Доктор юридичних наук, доцент                                                                 В.А. Ліпкан

«          »_______________2015р.

РЕЦЕНЗІЯ

на монографію «Безпека підприємницької діяльності в Україні: адміністративно-правовий аспект»,

автори – Ю. І. Крегул, Р.О. Банк

Без вироблення нових ефективних механізмів правового регулювання суспільних відносин, заснованих на сучасних надбаннях світової практики, неможливий подальший розвиток України як соціальної та правової держави. Розвиток державного управління сферою підприємництва є визначальним чинником, що обумовлює ефективність державотворення у дусі ринкової європейської моделі.

В значній мірі подальший розвиток нашого суспільства залежить від впровадження якісно нових підходів адміністративного регулювання державної політики в сфері підприємницької діяльності, зокрема її захисту. Для ефективного та раціонально виваженого підходу щодо захисту суб’єктів підприємницької діяльності, необхідним є застосування заходів забезпечення їх безпеки, які реалізується через установлений законодавством юридичний механізм.

Вирішення проблеми забезпечення безпеки суб’єктів підприємництва залежить від ефективності реалізації органами державної влади покладених на них завдань щодо здійснення ними адміністративно-правового вплив на означену сферу. Враховуючи той факт, що існуюча система органів державної влади, яка здійснює державне регулювання різних суспільних відносин, у тoму числi і в сфері підприємництва, знаходиться у пoшуку оптимальної моделі функціонування, актуальним є дослідження адміністративно-правового механізму забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні, що має неабияке значення для функціонування системи нaціональної бeзпеки України загалом та незалежності економічної безпеки зокрема.

Рецензована монографія «Безпека підприємницької діяльності в Україні: адміністративно-правовий аспект» створена авторами     Крегулом Ю.І. та Банком Р.О. є важливим доробком у справу науково-теоретичного осмислення адміністративно-правового забезпечення безпеки суб’єктів підприємництва.

Слід відмітити, що дана монографія пов’язана із пріоритетними напрямками розвитку сучасної правової науки та удосконаленням нормативно-правової бази України, зокрема: вдосконалення механізму забезпечення системи безпеки підприємництва, функціонування органів публічної адміністрації; адаптації та гармонізації національного законодавства до сучасних  європейських норм.

Виходячи з цього, цілком довершеною виглядає концепція даного монографічного дослідження, що зумовило його структурну побудову, яка складається з трьох розділів, присвячених послідовному висвітленню питань концептуальних засад дослідження сучасного стану адміністративно-правового забезпечення безпеки підприємництва.

Перший розділ монографії є теоретичним та містить загальну характеристику складових забезпечення безпеки підприємництва: поняття, сутність, об’єкт правовідносин, принципи, визначення державної політики в означеній сфері.

Досить цікавими та необхідними для практичного використання є надані авторами власні аргументи щодо існуючих підходів до змістовного нaповнення пoняття «забезпечення безпеки підприємницької діяльності», встановлено і доведено існування декількох різновидів забезпечення безпеки підприємницької діяльності залежно від рівня, на якому вона здійснюється. Визначено місце безпеки підприємницької діяльності як частини економічної безпеки держави, що є складовою національної безпеки України. Встановлено, що регулювання безпеки підприємницької діяльності є одним із основних способів її забезпечення.

У другому розділі монографії авторами досліджено організаційно-структурне забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні,  зокрема розкрито засади формування, реалізації та контролю суб’єктами адміністративно-правових відносин державної політики у сфері забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні.

Авторами, залежно від характеру втручання в адміністративно-господарську, організаційно-розпорядчу та іншу діяльність фізичних осіб-підприємців та юридичних осіб систему суб’єктів адміністративно-правових відносин у зазначеній сфері розподілено на дві групи: 1) суб’єкти, що створюють умови та вимоги для процесу забезпечення безпеки підприємницької діяльності, 2) суб’єкти, що реалізують встановлені умови та вимоги у процесі забезпечення безпеки підприємницької діяльності.

Третій розділ монографічного дослідження присвячений проблемам оптимізації адміністративно-правового забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні. Авторами, до найбільш усталеного розподілу форм науки управлінської діяльності, вдосконалено їх класифікацію у сфері забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні. Так, встановлено що правовими формами забезпечення безпеки підприємницької діяльності є: а) видання нормативних та індивідуальних актів публічного адміністрування, актів застосування норм права;              б) укладення адміністративних договорів; в) здійснення юридично значимих дій. Організаційними формами є: а) здійснення організаційних дій; б) виконання матеріально-технічних операцій. У процесі дослідження також виокремлено процесуальні (процедурні) форми забезпечення безпеки підприємницької діяльності.

Рецензована монографія у сучасних умовах має значне теоретичне та практичне значення, оскільки відображені в ній ідеї автора створюють надійне підґрунтя для подальших досліджень загальнотеоретичних проблем формування й реалізації державної політики в сфері забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні. Зміст монографії дає підстави вважати, що авторами ґрунтовно досліджено основні питання, визначені метою дослідження. Також досягнуто основні завдання дослідження, які трансформовано у результати. Ці результати можуть стати поштовхом для створення оптимальної моделі адміністративних правовідносин щодо забезпечення безпеки суб’єктів підприємництва та наблизити нашу правову систему до передових зарубіжних стандартів.

Отримані та запропоновані авторами висновки є достатньо аргументованими, достовірними, та отриманими у результаті опрацювання значної кількості національних та зарубіжних наукових джерел, чинних нормативно-правових актів та проектів таких актів.

Рецензована монографія містить ряд положень, що мають дискусійний характер, зокрема щодо спрощеного підходу авторів до розуміння категорії — правової політики — і ігнорування розгляду її засад для формування ефективного механізму правового регулювання суспільних безпекових відносин, що виникають під час забезпечення безпеки підприємницької діяльності. Однак наявні зауваження не применшують позитивне враження від монографії і можуть стати підґрунтям для подальших наукових розробок.

Враховуючи вищевикладене, вважаємо, що монографія            Ю.І. Крегула та Р.О. Банка «Безпека підприємницької діяльності в Україні: адміністративно-правовий аспект» є науковою працею, якій притаманні актуальність, новизна, практична цінність; міститься вирішення наукової проблеми, що має важливе теоретичне і практичне значення; є певним досягненням у розвитку правового регулювання державного управління.

Рецензент:

доктор юридичних наук, доцент,

голова наглядової ради Глобальної

організації Союзницького лідерства                                            В. А. Ліпкан

26.10. 2015 р.

на монографію «Забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні: адміністративно-правовий аспект»,

автор – Р.О. Банк

Без вироблення нових ефективних механізмів правового регулювання суспільних відносин, що ґрунтуються на сучасних надбаннях світової практики, неможливий подальший розвиток України як соціальної, безпекової  та правової держави. Розвиток державного управління сферою підприємництва є визначальним чинником, що обумовлює ефективність державотворення відповідно до національних інтересів.

Значною мірою подальший успішний розвиток українського суспільства залежить від впровадження якісно нових підходів адміністративного регулювання державної безпекової політики у сфері підприємницької діяльності. Для ефективного та раціонально виваженого підходу щодо захисту суб’єктів підприємницької діяльності, необхідним є застосування теорії націобезекознавства, а також відповідних сучасних методів забезпечення безпеки даних суб’єктів, які реалізується через визначений законодавством механізм правового регулювання.

Вирішення проблеми забезпечення безпеки суб’єктів підприємництва залежить від ефективності реалізації органами державної влади покладених на них завдань щодо здійснення ними адміністративно-правового впливу на означену сферу. Враховуючи той факт, що існуюча система органів державної влади, яка здійснює державне регулювання різних суспільних відносин, у тoму числi і в сфері підприємництва, перебуває у стані пoшуку оптимальної моделі функціонування, актуальним є дослідження адміністративно-правового механізму забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні, що має важливе значення для ефективного функціонування системи нaціональної бeзпеки України загалом та незалежності економічної безпеки зокрема.

Рецензована монографія «Забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні: адміністративно-правовий аспект», підготовлена автором Банком Р.О., є важливим доробком у справу науково-теоретичного осмислення адміністративно-правового забезпечення безпеки суб’єктів підприємництва а також системності феномену національної безпеки.

Слід відмітити, що дана монографія пов’язана із пріоритетними напрямками розвитку сучасної правової та безпекової науки, удосконаленням нормативно-правової бази України, зокрема: вдосконалення механізму забезпечення системи безпеки підприємництва, функціонування органів публічної адміністрації; адаптації та гармонізації національного законодавства до сучасних  європейських норм з урахуванням та відповідно до національних інтересів.

Виходячи з цього, цілком логічною виглядає концепція даного монографічного дослідження, що зумовило його архітектоніку, яка складається з трьох розділів, присвячених послідовному висвітленню питань концептуальних засад дослідження сучасного стану адміністративно-правового забезпечення безпеки підприємництва.

Перший розділ монографії є теоретичним та містить загальну характеристику складових забезпечення безпеки підприємництва: поняття, сутність, об’єкт правовідносин, принципи, визначення державної політики в означеній сфері.

Досить цікавими та необхідними для практичного використання є

надані автором власні аргументи щодо iснуючих підходів до змістовного нaповнення пoняття «забезпечення безпеки підприємницької діяльності», встановлено і доведено існування декількох різновидів забезпечення безпеки підприємницької діяльності залежно від рівня, на якому вона здійснюється. Визначено місце безпеки підприємницької діяльності як частини економічної безпеки держави, що є складовою національної безпеки України. Встановлено, що правове регулювання безпеки підприємницької діяльності є одним із основних способів її забезпечення.

У другому розділі монографії автором досліджено організаційно-структурне забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні,  зокрема розкрито засади формування, реалізації та контролю суб’єктами адміністративно-правових відносин державної політики у сфері забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні.

Автором, залежно від характеру втручання в адміністративно-господарську, організаційно-розпорядчу та іншу діяльність фізичних осіб-підприємців та юридичних осіб систему суб’єктів адміністративно-правових відносин у зазначеній сфері розподілено на дві групи: 1) суб’єкти, що формують умови та вимоги для процесу забезпечення безпеки підприємницької діяльності, 2) суб’єкти, що реалізують встановлені умови та вимоги у процесі забезпечення безпеки підприємницької діяльності.

Третій розділ монографічного дослідження присвячений проблемам оптимізації адміністративно-правового забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні. Автором, до найбільш усталеного розподілу форм науки управлінської діяльності, вдосконалено їх класифікацію у сфері забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні. Так, встановлено що правовими формами забезпечення безпеки підприємницької діяльності є: а) видання нормативних та індивідуальних актів публічного адміністрування, актів застосування норм права;   б) укладення адміністративних договорів; в) здійснення юридично значимих дій. Організаційними формами є: а) здійснення організаційних дій; б) виконання матеріально-технічних операцій. У процесі дослідження також виокремлено процесуальні (процедурні) форми забезпечення безпеки підприємницької діяльності.

Рецензована монографія у сучасних умовах має значне теоретичне та практичне значення, оскільки відображені в ній ідеї автора створюють надійне підґрунтя для подальших досліджень загальнотеоретичних проблем формування й реалізації державної політики у сфері забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні. Зміст монографії дає підстави вважати, що автором ґрунтовно досліджено основні питання, визначені метою дослідження. Також досягнуто основні завдання дослідження, які трансформовано у результати. Ці результати можуть стати поштовхом для створення оптимальної моделі адміністративних правовідносин щодо забезпечення безпеки суб’єктів підприємництва та наблизити нашу правову систему до такою, яка відповідати національним інтересам.

Отримані та запропоновані автором висновки є достатньо аргументованими, достовірними, та отриманими у результаті опрацювання значної кількості національних та зарубіжних наукових джерел, чинних нормативно-правових актів та проектів таких актів.

Рецензована монографія містить ряд положень, що мають дискусійний характер, зокрема щодо спрощеного підходу автора до розуміння категорії — правової політики — і ігнорування розгляду її засад для формування ефективного механізму правового регулювання суспільних безпекових відносин, що виникають під час забезпечення безпеки підприємницької діяльності. Однак наявні зауваження не применшують позитивне враження від монографії і можуть стати підґрунтям для подальших наукових розробок.

Враховуючи вищевикладене, вважаю, що монографія Р. О. Банка «Забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні: адміністративно-правовий аспект» є науковою працею, якій притаманні актуальність, новизна, практична цінність; міститься вирішення наукової проблеми, що має важливе теоретичне і практичне значення; є певним досягненням у розвитку правового регулювання державного управління.

Рецензент:

доктор юридичних наук, доцент,

голова наглядової ради Глобальної

організації Союзницького лідерства                                            В. А. Ліпкан

23.06. 2015 р.

на автореферат дисертації на тему:

«Застосування як форма реалізації адміністративного законодавства»,

поданої Губановим Олегом Олександровичем на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право

Судова та адміністративна реформи, які відбуваються в Україні, оновлення значної частини адміністративного законодавства, яке є предметом галузевого застосування, та перегляд положень доктрини адміністративного права суттєво впливають на процедуру, сутність, призначення та результат відповідного галузевого правозастосування, обумовлюючи формування новітнього наукового базису як для галузевого правотворення, так і сучасного галузевого правозастосування.

Слід констатувати, що комплексних доктринальних досліджень проблем застосування адміністративного законодавства, які враховували б усю його специфіку, до цього часу немає. Окремим загальнотеоретичним питанням правозастосування, а також деяким елементам процедури галузевого правозастосування присвячено низку наукових робіт, однак визнати їх достатнім науковим базисом для галузевого правозастосування, на жаль, не можна, що й обумовлює актуальність, наукову та практичну значимість відповідної проблематики.

Вдало скомпонована структура роботи, яка є достатньо обґрунтованою і логічно побудованою. В ній застосування досліджується поетапно, починаючи з історіографічного аналізу та продовжуючи визначенням поняття та змісту даного права, аналізу складових механізму застосування  адміністративного законодавства опрацювання на цій основі конкретних пропозицій.

Наукову новизну визначає комплексне дослідження, що включає ґрунтовний аналіз застосування адміністративного законодавства як різновиду галузевого правозастосування. У результаті проведеного дослідження сформульовано низку наукових положень і висновків, які виносяться на захист. Дисертація відображає пошук нових підходів, є теоретичним узагальненням практики адміністративних правовідносин, що виникають під час застосування адміністративного законодавства.

Слід погодитись із застосуванням   автором історичного методу, що дозволило дослідити ґенезу нормативно-правового врегулювання пов’язаних із відповідним галузевим правозастосуванням – застосуванням адміністративного законодавства – питань та вітчизняних доктринальних галузевих правових досліджень питань застосування адміністративного законодавства, у зв’язку з чим запропоновано таку умовну періодизацію: 1) т. зв. дореволюційний період розвитку адміністративного права та адміністративного законодавства, у межах якого виокремлюються: а) ранній період (зародження правозастосування, виокремлення окремих його суб’єктів, запровадження різних процедур); б) період «камералістики» з виділенням характерних особливостей правозастосування на кожному з трьох умовно виокремлених у межах цього періоду у доктринальних правових джерелах етапах; 2) т. зв. радянський період, у межах якого виокремлюються: а) період ранньої радянської державності; б) період Другої світової війни; в) період пізньої радянської державності; 3) перехідний період (перші роки самостійності України); 4) сучасний період (кін. ХХ – поч. XXI ст.) з вказівкою на специфіку нормотворчих та доктринальних процесів кожного із цих періодів. Виявлено тенденцію поступового зростання уваги вчених-юристів до проблем правозастосування, яка виявилась у висвітлені деяких аспектів, пов’язаних із галузевим правозастосуванням питань – тенденцію до спеціалізації.

Принципово важливим є те, що дисертантом не тільки здійснено теоретичні розробки в зазначеній проблематиці, а й сформульовано певні пропозиції щодо шляхів підвищення ефективності застосування.

Викладки автореферату переконують, що пропозиції за проведеним дослідженням є обґрунтованими, виваженими і реалізованими для практичного впровадження, а також створюють відповідну основу для подальшого поглибленого теоретичного вивчення даної проблематики.

У цілому дисертація Губанова О.О. є завершеним монографічним дослідженням, виконаним на рівні вимог, що пред’являються до такого виду робіт.

Хоча дисертаційне дослідження можна оцінити позитивно, слід зазначити, що у ньому, як і у будь-якій творчій праці, є дискусійні моменти або положення, які потребують певного уточнення. Наприклад, важко підтримати передусім із методологічної позиції авторську дефініцію «системи суб’єктів застосування адміністративного законодавства». Адже головним та визначальним атрибутивним компонентом системи виступає не лише взаємозв’язки, сукупність елементів, а й передусім утворення нової якості. Більше того,  з позицій лінгвістичних невдалою є конструкція концепту і з огляду на її обтяжливість, застосування не юридичних термінів на кшталт «з питань..».

Автору варто було більш акцентовано продемонструвати все ж таки, які саме конкретні пропозиції до законодавства він запропонував, оскільки із тексту автореферату, окрім загальних стандартних фраз, нічого не зрозуміло. А внесення зміни лише у преамбулу одного закону є не зовсім репрезентативним.

Також роботу посилило б вивчення міжнародного досвіду, передусім Німеччини, в університетах якої дана тема набула широко дослідження.

Проте, наведені зауваження не знижують наукового значення та практичної цінності матеріалів дослідження, носять дискусійний характер та не впливають на загальне позитивне враження.

Дисертаційне дослідження Губанова О. О. на тему «Застосування як форма реалізації адміністративного законодавства», виконано на належному науковому рівні і відповідає вимогам, які пред’являються до кандидатських дисертацій. Воно є самостійним із відповідними висновками та пропозиціями, які містять наукову новизну і можуть використовуватись як у подальших наукових дослідженнях, так і у законодавчій та навчальній роботі, а його автор Губанов Олег Олександрович – на підставі публічного захисту заслуговує на присудження йому наукового ступеня кандидата юридичних наук зі спеціальності 12.00.07 − адміністративне право і процес; фінансове право: інформаційне право.

Доктор юридичних наук, доцент

Голова наглядової ради Глобальної організації

союзницького лідерства                                                                      В.А.Ліпкан

на автореферат дисертації на тему:

«Застосування як форма реалізації адміністративного законодавства»,

поданої Губановим Олегом Олександровичем на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право

Судова та адміністративна реформи, які відбуваються в Україні, оновлення значної частини адміністративного законодавства, яке є предметом галузевого застосування, та перегляд положень доктрини адміністративного права суттєво впливають на процедуру, сутність, призначення та результат відповідного галузевого правозастосування, обумовлюючи формування новітнього наукового базису як для галузевого правотворення, так і сучасного галузевого правозастосування.

Слід констатувати, що комплексних доктринальних досліджень проблем застосування адміністративного законодавства, які враховували б усю його специфіку, до цього часу немає. Окремим загальнотеоретичним питанням правозастосування, а також деяким елементам процедури галузевого правозастосування присвячено низку наукових робіт, однак визнати їх достатнім науковим базисом для галузевого правозастосування, на жаль, не можна, що й обумовлює актуальність, наукову та практичну значимість відповідної проблематики.

Вдало скомпонована структура роботи, яка є достатньо обґрунтованою і логічно побудованою. В ній застосування досліджується поетапно, починаючи з історіографічного аналізу та продовжуючи визначенням поняття та змісту даного права, аналізу складових механізму застосування  адміністративного законодавства опрацювання на цій основі конкретних пропозицій.

Наукову новизну визначає комплексне дослідження, що включає ґрунтовний аналіз застосування адміністративного законодавства як різновиду галузевого правозастосування. У результаті проведеного дослідження сформульовано низку наукових положень і висновків, які виносяться на захист. Дисертація відображає пошук нових підходів, є теоретичним узагальненням практики адміністративних правовідносин, що виникають під час застосування адміністративного законодавства.

Слід погодитись із застосуванням   автором історичного методу, що дозволило дослідити ґенезу нормативно-правового врегулювання пов’язаних із відповідним галузевим правозастосуванням – застосуванням адміністративного законодавства – питань та вітчизняних доктринальних галузевих правових досліджень питань застосування адміністративного законодавства, у зв’язку з чим запропоновано таку умовну періодизацію: 1) т. зв. дореволюційний період розвитку адміністративного права та адміністративного законодавства, у межах якого виокремлюються: а) ранній період (зародження правозастосування, виокремлення окремих його суб’єктів, запровадження різних процедур); б) період «камералістики» з виділенням характерних особливостей правозастосування на кожному з трьох умовно виокремлених у межах цього періоду у доктринальних правових джерелах етапах; 2) т. зв. радянський період, у межах якого виокремлюються: а) період ранньої радянської державності; б) період Другої світової війни; в) період пізньої радянської державності; 3) перехідний період (перші роки самостійності України); 4) сучасний період (кін. ХХ – поч. XXI ст.) з вказівкою на специфіку нормотворчих та доктринальних процесів кожного із цих періодів. Виявлено тенденцію поступового зростання уваги вчених-юристів до проблем правозастосування, яка виявилась у висвітлені деяких аспектів, пов’язаних із галузевим правозастосуванням питань – тенденцію до спеціалізації.

Принципово важливим є те, що дисертантом не тільки здійснено теоретичні розробки в зазначеній проблематиці, а й сформульовано певні пропозиції щодо шляхів підвищення ефективності застосування.

Викладки автореферату переконують, що пропозиції за проведеним дослідженням є обґрунтованими, виваженими і реалізованими для практичного впровадження, а також створюють відповідну основу для подальшого поглибленого теоретичного вивчення даної проблематики.

У цілому дисертація Губанова О.О. є завершеним монографічним дослідженням, виконаним на рівні вимог, що пред’являються до такого виду робіт.

Хоча дисертаційне дослідження можна оцінити позитивно, слід зазначити, що у ньому, як і у будь-якій творчій праці, є дискусійні моменти або положення, які потребують певного уточнення. Наприклад, важко підтримати передусім із методологічної позиції авторську дефініцію «системи суб’єктів застосування адміністративного законодавства». Адже головним та визначальним атрибутивним компонентом системи виступає не лише взаємозв’язки, сукупність елементів, а й передусім утворення нової якості. Більше того,  з позицій лінгвістичних невдалою є конструкція концепту і з огляду на її обтяжливість, застосування не юридичних термінів на кшталт «з питань..».

Автору варто було більш акцентовано продемонструвати все ж таки, які саме конкретні пропозиції до законодавства він запропонував, оскільки із тексту автореферату, окрім загальних стандартних фраз, нічого не зрозуміло. А внесення зміни лише у преамбулу одного закону є не зовсім репрезентативним.

Також роботу посилило б вивчення міжнародного досвіду, передусім Німеччини, в університетах якої дана тема набула широко дослідження.

Проте, наведені зауваження не знижують наукового значення та практичної цінності матеріалів дослідження, носять дискусійний характер та не впливають на загальне позитивне враження.

Дисертаційне дослідження Губанова О. О. на тему «Застосування як форма реалізації адміністративного законодавства», виконано на належному науковому рівні і відповідає вимогам, які пред’являються до кандидатських дисертацій. Воно є самостійним із відповідними висновками та пропозиціями, які містять наукову новизну і можуть використовуватись як у подальших наукових дослідженнях, так і у законодавчій та навчальній роботі, а його автор Губанов Олег Олександрович – на підставі публічного захисту заслуговує на присудження йому наукового ступеня кандидата юридичних наук зі спеціальності 12.00.07 − адміністративне право і процес; фінансове право: інформаційне право.

Доктор юридичних наук, доцент

Голова наглядової ради Глобальної організації

союзницького лідерства                                                                      В.А.Ліпкан

на автореферат  дисертації Самойлик Діани Олегівни на тему «Організаційно-правове забезпечення розвитку інформаційно-комунікаційної складової соціальної інфраструктури сільської місцевості України»на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право

Сьогодні світ переживає нову могутню революцію, здатну принципово змінити життя людей — їх роботу, дозвілля, способи об’єднання в співтовариства і навіть ставлення до самих себе. На відміну від попередніх технологічних революцій, заснованих на матерії і енергії, ця фундаментальна зміна зачіпає наше розуміння часу, простору, відстані і знання. В основі інформаційної революції лежить вибуховий розвиток інформаційних технологій (IT), різноманітність і можливість вживання яких лімітовані лише винахідливістю самої людини. Сьогодні стала очевидною перевага інформаційної складової діяльності людей над всіма іншими її формами і компонентами.

Цілком зрозуміло, що процес визначення організаційно-правових засад забезпечення розвитку інформаційно-комунікаційної складової соціальної інфраструктури сільської місцевості України, знаходить своє відображення в системі адміністративного права, яке регулює відносини у сфері здійснення державної виконавчої влади. З огляду на це, норми адміністративного права постають як правовий інструмент побудови і забезпечення ефективності організаційно-правового механізму управління у сфері інформаційних технологій.

Наукове значення дисертаційного дослідження Самойлик Діани Олегівни полягає в тому, що автором вперше в науці адміністративного права України  запропоновано та обґрунтовано концепцію розробки організаційно-правового забезпечення розвитку інформаційно-комунікаційної складової соціальної інфраструктури сільської місцевості, яка виходить із необхідності врахування інтересів як сільського населення в цілому у соціально-побутовій та гуманітарно-культурній сферах сільського життя, так і окремого селянина а також розроблено концепцію забезпечення вільного доступу селян до інформації та інформаційно-комунікаційних технологій в умовах розбудови інформаційного суспільства в Україні, яка виходить зі змісту та складових інформаційно-комунікаційної інфраструктури – інформаційної та телекомунікаційної, систематизації прав мешканців сільських територій за сферою їх реалізації в суспільному житті та їх правового забезпечення.

Обґрунтовано існування важливих умов для ініціювання розробки державної цільової програми щодо розвитку ІКІСМ. Тобто, цей факт підтверджує авторську гіпотезу про необхідність існування загальнодержавної програми, яка б визначала завдання і заходи, спрямовані на вдосконалення ІКІСМ, та, як наслідок, розбудову українського села за допомогою ІКТ, ліквідацію інформаційної нерівності серед мешканців сільських територій, забезпечення їх зайнятості тощо. Одночасно варто звернути увагу на деякі дискусійні моменти, що потребують уточнення. В якості зауваження слід відзначити, що в контексті дослідження автору треба було запропонувати шляхи вирішення такої нерівності сільських жителів.

Проте дане зауваження не впливає на загальну позитивну оцінку рецензованого дослідження.

Автореферат, що рецензується, містить усі необхідні елементи, його структура відповідає встановленим вимогам. Результати дисертаційного дослідження оприлюднені на науково-практичних конференція та опубліковані в достатній кількості фахових видань.

Аналіз змісту автореферату свідчить про самостійність і цілісність проведеного дослідження, його актуальність і високий науковий рівень, суттєве теоретичне і практичне значення.

Автореферат дисертації Самойлик Діани Олегівни на тему «Організаційно-правове забезпечення розвитку інформаційно-комунікаційної складової соціальної інфраструктури сільської місцевості України» відповідає вимогам «Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 24.07.2013 № 567, його автор заслуговує на присудження наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю: 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право.

На монографію О.В. Волосянко, В.В. Недосекова, В.Ю. Кассіч,

В.І. Курило, В.В. Курзової

«Екологічна та біологічна безпека України в умовах глобалізації»

У сучасних умовах науково-технічного прогресу, поширення новітніх технологій, а також сфер їх застосування, невід’ємною складовою у юридичній науці стає екологічна та біологічна безпека Україні.

Екологічна та біологічна безпека являє собою соціально-природну та наукову реальність, є об’єктом дослідження різних наук, таких як природничих, соціальних так і юридичних, оскільки охоплює складний комплекс взаємозв’язків людини з навколишнім природним середовищем.

Наукова цінність монографії полягає у подальшому розвитку освітньої та професійної діяльності, як для фахівців ветеринарної медицини, так і для правників із юридичних наук. Актуальність та практична значущість змісту монографії підтверджується тим, що у ній викладено основні результати досліджень авторів за напрямком «Екологічна та біологічна безпека України в умовах глобалізації».

Знайомство з монографічним матеріалом стане у пригоді і студентам, і викладачам, і практичним діячам. Дані, наведені в роботі, допоможуть їм набути знання про загальні принципи та функціонування системи екологічної та біологічної безпеки, дозволять порівняти здобутки вітчизняного й міжнародного екологічного законодавства, ознайомитися з досвідом його становлення й розвитку, функціями державного управління у сфері охорони навколишнього природного середовища, що стане запорукою поглибленого вивчення цієї теми.

Монографія дозволить усвідомити правові аспекти охорони природних ресурсів, загальні засади забезпечення й додержання вимог екологічної безпеки. Наукове видання, на яке надано рецензію, сприятиме поглибленому розумінню читачами природи екологічного права, сформованого на теренах України, опануванню необхідних теоретичних положень, засвоєнню сутності еколого-правових категорій, змісту еколого-правових інститутів, уможливить розібратися в сутності еколого-правових норм у галузі охорони довкілля, як результат, виробити концептуальне бачення проблематики.

У структурі монографії прослідковуються послідовність, обґрунтованість, стиль викладу матеріалу – науково-логічний, виважений і чіткий, мова доступна, зрозуміла.

Монографія О.В. Волосянко, В.В. Недосекова, В.Ю. Кассіч, В.І. Курило, В.В. Курзової «Екологічна та біологічна безпека України в умовах глобалізації» виконана кваліфіковано, методично обґрунтовано, на високому професійному і науково-теоретичному рівні. Подібні праці допомагають студентам вищих навчальних закладів отримувати фундаментальні й якісні знання, що, своєю чергою, сприяє підготовці науковців, а також популяризації наукових здобутків проведеного дослідження серед представників органів державної влади та місцевого самоврядування, громадських організацій.

Доктор юридичних наук, доцент,

голова наглядової ради

Глобальної організації

союзницького лідерства                                                                 В. А. Ліпкан