Юрій Щербак Вбити імперію зла: Росія — вічний ворог України. Київ : Дух і Літера, 2023. 296 с.

Екзистенційна загроза для Української Держави з боку Росії існувала завжди із появою останньої в якості імперії, разом із перманентним недооцінюванням її українцями впродовж століть.

Наукові розробки, політичні концепції, мистецькі вистави — усе це, напрочуд дивно, оминало теми історичної нації, державо- і націєтворення, які були наглухо замуровані в катівні народів під назвою Росія. Чи то царат, чи то імперськість, чи то більшовицька революційність і згодом і совєтизація — все це етапи чисельних спроб видержавлення України, змосковщення менталітету провідних верств, зменталення її гуманітарної аури нації, зміщення діоптріїв до боротьби за виживання замість векторів розвою і процвітання.

Українська інтелігенція була почасти зрабована імперськими кліше, месіанським ідеями, утратницьки вживленими до коду української ідентичності: хліборобського субстрату (за В. Липинським). Зменталення етнічної свідомості, а також фрагментація національної ідентичності мучно вкарбувались в український національний код, тож навіть і зараз після двох тяжких років агресивної війни і тридцяти двох років з моменту відновлення Української державності маємо чимало працювати над фундацією саме української нації в рамках Української держави.

Держава у нас є, лишилося сформувати українців.

У цьому контексті вельми актуальним виступили багаторічні дослідження і робота Юрія Щербака „Вбити імперію зла: Росія — вічний ворог України”, в якій автором шалено і переконливо із яскравим синтезом наукового і публіцистичного стилів викладено висновки щодо екзистенційної та одвічної ворожнечі між московським режимом і Українською Державою.

Робота просякнута невмирущою і непохитною любов’ю до України, до її народу, цінностей і цілей майбутнього існування. Яскраві образи, красива мова, якірні порівняння — все це перетворює дану працю на утаємничений цікавий та ґрунтовний  путівник шляхом українського розвою, становлення як української державності,  так і еволюції та структури і перспектив московсько-ординської навали.

Юрій Щербак чітко висновує, що наразі відбувається боротьба Добра і зла, темряви і світла, гуманізму і деструктивізму. Саме ці процеси чітко віддзеркалюють справжню хіть до виборювання власних цінностей, спромогу до відстоювання власних ідеалів не лише за катедрами симпозіумів і гучних форумів, а й безпосередньо із „вогнем і мечем” в руках. Така відкритість спонукає до глибшого занурення в авторський світ образів, світосприйняття і світорозуміння, унаочнює шлях професіоналу в дипломатії, синтезує знання до одного комплексного шару — інтелектуального українства.

Автор не цурається сильних та відвертих слів, категоричних оціночних понять, невблаганно називаючи і як прибічників та державних достойників, так і згойників та недолюдків своїми іменами та конкретними прізвищами.

Напрочуд важливим є практичний досвід Ю. Щербака, адже саме він уможливив відійти від суб’єктивізму, прирощуючи описовим характеристикам авторського досвіду, унаочнюючи важливість компетентності, фаховості, протиставляючи це безглуздості популізму та  демагогії.

Непересічне місце в роботі посідають положення стосовно рашизму (сс. 145, 165-170).

Звичайно, що навіть для Тімоті Снайдера, знаного американського історика, термін рашизм здався новим, адже він датує його початком агресивної війни проти Української Держави. Однак це не зовсім коректно, адже рашизм має давнє коріння, він є невіддільним від історії російського народу та його держави.

На думку Юрія Щербака, історія слова „рашизм” походить з глибини ХІV століття, коли московський князь Іван Каліта започаткував „збирання земель руських” — тобто нестримну і жорстоку експансію щодо сусідніх народів, що призвело до проголошення Росії імперією в 1721 році. Далі автор звертається і до витоків російської літератури (Н. Бердяєв, І. Шмельов, А.Зубов), в яких автори по-різному, але зі збереженням наголосу на імперськість та месіанство, наголошують на тому, що „народ Росії обожнює рабство, ненавидить волю, любить кайдани на своїх руках і ногах, любить своїх кривавих деспотів, століттями живе у темряві, мракобіссі. Але головне: цей народ готовий завжди поневолювати, пригнічувати всіх і все, весь світ. Це не народ, а історичне прокляття людства” (с. 166).

Окремо автор застосовує компаративний аналіз, вивчаючи та співставляючи із подальшою екстраполяцією на рашизм положення політичних щоденників Альфреда Розенберга (с. 147-148).

Таким чином, Юрій Щербак, виявляє себе неупередженим дослідником, який, описуючи те чи інше явище, намагається об’єктивно, повно і всебічно дослідити його, використовуючи методологічний апарат, спираючись передусім, на авторитетні джерела та знаних авторів, тим самим, послуговуючись науковим стилем, збагачує власний дослідницький матеріал, поглиблює сприйняття.

Одним із тих, хто відкрито говорив про рашизм був перший президент Республіки Ічкерії Джохар Дудаєв, слова якого у 1995 році стали пророчими щодо захоплення Криму і війни проти України.

Розглядаючи сучасний рашизм, автор доволі мітко уподібнює сучасну РФ із:

• єдиною інтеграційною звірофермою;
• паліями майбутньої світової війни;
• бундючними мріями про світову державу;
• країною, в якій панують неандертальські, дрімучі механізми російського суспільства, глибока і фундаментальна злоба і ненависть до сусіда, який намагається звільнитися;
• суттєвим відсотком безнаціонального планктону;
• шовіністичним хамством і безмежним матом, трешовим маскультом;
• класичною фашистською державою, заснованою на вождизмі, мілітаризмі, державному капіталізму та придушенні прав людини й ліквідації політичної опозиції;
• звіром з Безодні;
• спромогою до імперського реваншу, презирством до міжнародних угод.

Акцентуючи увагу на необхідності розвитку стратегічної науки, Юрій Щербак наголошує на небезпеці „безхмарно-заколисуючої позиції”, яке виступає надійним запліччям воюючої країни.

Автор книги дуже влучно відзначає на реалістичний цинізм як сучасну політику (с. 24) і взагалі наголошує на „шизофренічному світі цинізму”. Суголосними із працями Є. Маланюка, є авторські положення про мікробів, де політична діяльність окремих держав аналізується крізь призму боротьби з мікробами. Також наголошується на необхідності розроблення запобіжників, щоб „не захворіти на історичне безпам’ятство після війни, запобігти інфікуванню вірусу безпам’ятства”. Окремо автор виділяє рускій мор як „особливо небезпечну психічну інфекцію, що охопила знану частину російського суспільства — „глибинний народ” — перекинулася на територію України, примножуючи ряди зрадників (с. 147).

Ба більше, так званий рускій мір, Юрій Щербак пропонує називати рускій мор (с. 146) — 1) мор пошесть, смертельна чума, божевільна доктрина вищості всього російського, ідея геополітичного панування Росії не тільки над її колишнім імперським простором, але й над Євразією в цілому; 2) трансформація старих царських шовіністичних, імперських ідей в агресивну сучасну практику путінізму-фашизму, складовими якого є монархічне чорносотенство, досвід комуністичного терору й придушення інакодумства, геббельсівські принципи тотальної пропаганди, методи Гітлера щодо захоплення і знищення суверенних країн.

Звертаючись до фольклорних корінь ненависті до українців, автор формує перелік лексем, якими населення РФ зневажливо свідомо описують українців: зрадники, салоїди, сепаратисти, мазепинці, петлюрівці, бандерівці, оранжева чума, укропи, київська хунта, майдануті, карателі тощо (с. 97). Так само цікавим є звернення автора до „перл” російського фольклору, загальний вектор якого влучно означено М. Добрянським: „в російському імперіалізмі є елементарно-дика і заразом вишукано-рафінована, люта ненависть супроти кожного, хто прагне бути вільною людиною і не хоче йти в неволю „визволителів”” (с. 97)

Не обходить увагою автор і фольклор, адже більшість європейських політиків, особливо в перші часи війни, висловлювали жаль щодо неможливості „долучитися до російського мистецтва та культури”. Тут автор чітко констатує про нагальну потребу позбутися фольклорного сприйняття Росії, адже саме воно уводить від визнання жорстоких фактів, „лютої ненависті московитів до вільних людей” (с. 97), які назагал перекреслюють інерцію їхнього мирного існування.

Дуже влучно Юрій Щербак підмічає, що „у той час, коли Захід захоплювався блиском російської імперської культури, зачитувався творами Достоєвського та Льва Толстого, обожнював музику Чайковського та Стравинського, був в захваті від балету Дягілева та глосу Шаляпіна, не неозорих просторах Росії зростала дика сила, ворожа західним ідеям демократії та лібералізму, готова до завойовницьких воєн і жорсткого придушення повстань — в Середній Азії та на Кавказі, в Польщі й Україні, в Угорщині й Чехословаччині” (с. 166).

У рамках дослідження рашизму автор достатньо ґрунтовно по тексту наводить неспростовні докази реалізації московським режимом концепції антиукраїнства, яка знаходить вияв у „знищенні українського народу, цивілізації, державності, мови, літератури, релігії, національної пам’яті, всеосяжній українофобії” (сс. 102, 233).

Не обходить увагою Юрій Щербак і колаборантів, змальовуючи їх в образі „прислужницького охвістя окупантів україножерів, маргінальних прихвостнів”, зводячи врешті-решт нанівець їхні спромоги щодо „упокорення колишньої провінції”. Автор невблаганно і переконливо стверджує: „Зрадники — болюча для України тема, але без її обговорення, вивчення й зрозуміння її причин не обійтися, якщо хочемо побудувати ефективну європейську державу… живильним середовищем руского мору в Україні є комплекс меншовартісного схиляння перед Росією” (с. 147).

Звертає автор увагу і ще на одну болючу тему: „втрату значної частини населення Донбасу через спалах ненависті й пролитої крові, які навряд чи полюблять Україну й Українську Державу, через те, що вони розгублені і дезорієнтовані люди, геть позбавлені почуття громадянської, державницько-національної приналежності до України  (с. 102).

Дуже відвертий автор і у своїх констатуючих реальних документальних образах жертв рашизму (с. 169). Це і образи:

• худорлявої дівчинки, яка не має однієї руки, хоч і мріяла колись грати на скрипці;
• мертвої жінки, пошматованої уламками російської крилатої ракети;
• двох веселих і міцних, як дуби, парубків, які, обійнявшись, посміхаються на фото — брати, обидва загинули на фронті, відбиваючи навали ординських загарбників;
• запилюженої мертвої жінки-матері, яка прикрила своїм тілом малу дитину, врятувавши її.

Адже для більшості європейських громадян ця війна ще й досі „далека”, „не їхня” і „чужа”. Ці образи викарбовують навіки зміст справжньої „дружби” двох різних за своєю онтологічною суттю народів, зміст тої істинної „дружби” із гидким смаком рашизму і його фатально хворих провідників, тих кривавих вбивць, які ще й досі називають себе „визволителями українського народу”.

Юрій Щербак іде далі проводу стигматизаційних патернів. Він чітко унормовує стратифікаційну споруду рашизму, відзначаючи, що ці жертви є не лише наслідками діяльності політичного режиму, а й є наслідком підтримки агресії проти України 86 % росіян. Тож не треба уводити в оману байками про „добрих руськіх”, „нє всє там такіє”: громадяни Росії — за вбивства, вони підтримують геноцид української нації, вона є основою кривавої війни, вони свідомо ідуть на вбивства мирного населення і таким чином чітко усвідомили та визнали себе віссю зла і прямо бажають настання шкідливих наслідків, бо вони — і є саме зло. Всі вільні люди для них — вороги їхнього рабства.

Можна погодитись із даними думками автора, адже сучасний рашизм це хижість, ницість, жадібність, нещадність, бездуховність і аморальність. Сучасний рашизм — синтез усіх людиноненависницький ідеологій, адже його возведено до найвищого рангу держаної політики, а найстрашніше — це підтримується домінуючою більшістю населення.

Автор доволі пророче намалював стосунки Української Держави та Польщі, адже політичні лідери і політичні партії змінюються, а вселенська дружба народів лишається. Є різні історичні події, різні підходи до їх трактування, але історію вже не повернути і ми не є причетними до її творення в минулому. Проте: ми творимо сьогочасну історію українсько-польських відносин і ми, тільки-но ми будемо відповідальні за її всеохоплюючі наслідки перед нашими нащадками та прийдешніми поколіннями!

Тому Юрій Щербак дуже компетентно та всіляко упосліджує тих політиків, які, маючи намір до загравання із електоратом, прагнуть поставити під сумнів ті стратегічні події, які історично зумовлюють об’єднання українського та польського народів і довговічний стратегічний союз. Недалекоглядна політика із цього питання партії „Право і справедливість” мала своїм наслідком їх програш на виборах у листопаді 2023 року.

Резонує авторській позиції й те, що останнім часом серед інтелектуальних кіл польської громадськості набули популярності ідеї, що Росія не має наміру обмежувати свої військові операції лише територією України, а й планує найближчим часом атакувати країни-члени НАТО, зокрема Польщу. Поляризація із цього приводу польського соціуму є природною, утім вона має відбуватись не в контексті : нападе Росія чи ні, а в контексті: коли нападе, і що Польща має обирати: 1) поблажливо чекати нападу, стратегічно німувати і уповати усілякими сподіванками на допомогу НАТО, ставши полігоном реального випробовування ст. 5 про колективну оборону (випадки із ситуацією в Сирії не є релевантними); 2) або ж ужити профілактичних та випереджувальних стратегічних заходів з метою унеможливлення нападу Росії на Польщу.

Такий формат діалогу відповідає концепції книги Юрія Щербака, адже ним чітко увиразнюється неефективність НАТО, мала здатність даної організації в сучасних умовах повномасштабної війни щодо реального системного протистояння Росії. Зокрема автор зазначає: „Агресивна війна Росії проти України докорінно змінює хід світової історії, створює нові небачені загрози для людства, робить непотрібними міжнародні інституції ялтинсько-гельсинського світу — насамперед ООН з її безсилою Радою Безпеки та спеціалізованими органами МАГАТЕ, ВООЗ, ОБСЄ і т. ін.” (с. 149).

Властивий авторові діалогічний принцип також увиразнено та органічно доповнюється самокритикою, зокрема у „власну, наївну віру, у силу ООН й мудрість міжнародних лідерів” (с. 149).

На цьому тлі, автор не уходить у поблажливі та оманливі міркування і гіпотетичні роздуми, не сягає в обрії філософії моралі або анатомії людської деструктивності, або ж теологічні концепції солідарності, справедливості, доброї волі тощо.

На противагу багатьом публікаціям, Юрій Щербак чітко пропонує власне професійне бачення фахового дипломата: двосторонній союз Української Держави і Польщі. Союз із Великою Британією. Тобто на відміну від участі в організаційних структурах, перевагу Юрій Щербак надає двостороннім угодам. Підкреслю: перевагу, а не заміну; тобто членство в НАТО для Української Держави є безальтернативною умовою її подальшого існування.

Опікування безпечним майбуттям Польщі, не є популістським, адже дружина автора була полькою, саме Польща стала тим закутком миру та затишку, в який поринув автор у перші дні кривавої війни, абсолютно невідомої своїм дальшим розвитком і розміром руйнувань, масштабністю смерті та глибиною відчаю. Саме польські колеги допомогли заснувати відповідну організацію „Незалежний українсько-польський Медіа Форум” і очолити його, публікувати і оприлюднювати результати власних досліджень.

Тож серце авторське криється прозорою увагою і зрозумілою, осяжною турботою про безпеку як Української Держави, так і Польщі. Юрій Щербак відкрито висловлює побоювання, що „звір з Безодні” хоче, щоб пожежа перекинулася на Польщу, стала всесвітньою (с. 169). Ба більше, автором чітко унормовується, що безпека цих країн є симбіотичною:  збезпечена (позбавлена безпеки) Україна унеможливлює убезпечення Польщі.

Поляки прагнуть абсолютно точно визначити дату вторгнення рубежем 2028 року. Поза це, розуміють навіть на прикладі України, що вони не здатні до фізичного відбиття агресії російської армії, якщо кількість солдат сягне 800 000 осіб. Яцек Бортосяк президент фундації Strategy&Future[1], озвучив власну думку про виграш Росії у війні проти України, а Марек Будзіш висунув сценарії нападу Росії на країни НАТО після програшу України. Тобто в польському геостратегічному дискурсі просуваються наративи про програш України.

Однак суголосними із позицією Юрія Щербака є думки Ярослава Вольського та Йозефа Ланга, котрі відходять від песимістичних сценаріїв і розглядають шлях та засоби, а головне стратегії виграшу України, як запобіжник москвизації європейського геостратегічного простору, реваншизму рашизму в Європі.

Юрій Щербак чітко викристалізовує досяжну для розуміння думку:

1)    неможливість тиражування потворних гримас історії;

2)    стратегічну безперспективність та професійно обґрунтовану сумнівність пропозицій щодо укладення „компромісу” між Україною та Росією на зразок „Мінських угод”.

Авторська позиція із цього приводу відлунює і настрої серед пересічних українців та військово-політичного керівництва: компроміс щодо волі та свободи, суверенітету та конституційного ладу, територіальної цілісності та незалежності,  є неможливий, адже вони є неподільними категоріями. Неможна бути: або частково незалежним, або частково вільним, або частково свободним, або частково територіально цілісним.

Зараз той час, коли визначається не лише майбутня доля Української Держави, а й уторовується новий шлях, нової Європи, нових лідерів в Європі, нових цінностей і нових стратегій. Цей час можна прожити у вичікуванні, мовчанні і німуванні, спостеріганні, а можна виявити справжню суб’єктність і формалізувати хронотоп власними діями, упорядкувати його відповідно до спільних європейських цінностей та інтересів, людських благ, прав людини — усього того, власно заради чого і було утворено свого часу ЄС.

Тож Україна в 2024 році має стати членом НАТО.

Це і буде виявом доброї волі країн НАТО, їхніми конкретними діями, певним чином спокутуванням провини за втрачений із 2008 року час, коли історія мала б зовсім інший вигляд, якщо б Україну тоді прийняли до НАТО. Історію не можна змінити, але змінити можна сьогодення. І праця Юрія Щербака — одна із яскравих спроб формування нових обріїв дій, горизонтів майбутньої не лише української, а й європейської суб’єктності, засада для нової безпекової архітектури.

Звичайно, що автор звертає свою концептуальну увагу і до питань майбуття Української Держави.

Письменник далекий від ідеалізації України, так само як і від поціновувачів пустої та ницої концепції „неначасників”. Аналізуючи реальні причини втрати стратегічного потенціалу, розпродажу зброї, демілітаризації безпекового сектору, неефективності міжнародних угод, системної слабкості та стратегічної безпорадності політичних лідерів, відсутності національної ідеології, панування корупції та суттєвого поінколи визначального впливу олігархів на політичну систему, Юрій Щербак доволі сміливо пропонує і допускає „прихід до влади військового режиму (с. 153)”.

Так само, автор відкрито та сміливо називає одного з провідників сучасної безпекової політики США — Г. Кісінджера — одним із руйнівників української державності, підспівувачів путінському режиму; при цьому чітко маркуючи З. Бжезинського — другом України.

Юрій Щербак чітко пропонує радше зготуватись та усвідомити шляхи та наслідки розпаду Росії, аніж рятувати імперію зла, коріння якої чітко зміцнюються нехіттю поборників свободи до реальних та суттєвих дій.

Автор правильне наголошує, що ми „воюємо не лише за територію, а передовсім за національне й народне існування”.

Як висновок.

Надзвичайний і Повноважний посол України (у США, Канаді, Мексиці, Ізраїлі), громадський і державний діяч, доктор медичних наук, сучасний прозаїк поет і драматург, Юрій Щербак — такий є образ сучасного українського інтелектуала, боронителя генетичного коду української нації, національної ідентичності, дороговказа шляху до національної державності, поціновувача української культури, провідника та масштабника української звучної мови.

Настав час спостигання нових істин, залишення лушпиння дикунської ейфорії очікування дива, формування нової української ідентичності.

Увиразнення української модерної культури, представленої стародавніми козацькими і релігійними співами та іншими фольклорними багатствами, сприятиме відродженню гордості й сили українського народу, плеканню його культурної спадщини, виходу давньої й сучасної української цивілізації на світову авансцену. Адже українська цивілізація, за Юрієм Щербаком, — духовне єство українського народу, запорука його виживання, джерело майбутнього воскресіння й процвітання.

Завершу словами автора: „Україна повинна стати українською”, — Юрій Щербак.

Президент Глобальної організації

союзницького лідерства

доктор юридичних наук, професор                                                        В. А. Ліпкан

Д 41.086.03 Національного університету

«Одеська юридична академія»

65009, м. Одеса, вул. Фонтанська дорога, 23

Тема дисертації Давидової І.В. є актуальною з огляду на формування як інформаційного, так і кібернетичного суспільства. Сучасні тренди розвитку суспільних відносин, впровадження в суб’єктний склад правовідносин штучного інтелекту, поява нових видів загроз національній безпеці зумовлюють звернення уваги до даних проблем саме цивілістів. Відзначу, що здебільшого проблематики формування та розвитку інформаційного суспільства аналізується в працях вчених інформаційників та адміністративістів, поінколи теоретиків, водночас значний пласт питань, передусім цивільно-правового характеру лишаються поза увагою. Відтак, звернення Давидової І. до їх розв’язання викликає схвалення і підтримку.

Теоретичне значення вказаної роботи полягає у формуванні на основі комплексного дослідження теоретичних та практичних проблем правочинів та їх недійсності в інформаційному суспільстві.

Автореферат дисертації відповідає встановленим МОН України вимогам, що ставляться до його змісту та форми. Структурно дослідження побудовано логічно, розділи і підрозділи є взаємопов’язаними між собою.

В результаті ознайомлення з авторефератом дисертації висновую, що авторкою в повному обсязі досягнуто мету та виконані поставлені завдання, а вірно визначені предмет та об’єкт дисертації роботи уможливили І.В. Давидовій дійти науково аргументованих висновків, які мають вагоме як теоретичне, так і практичне значення.

Положення, які виносяться на захист, є цікавими, новими та заслуговують на увагу. Особливо слід відмітити запропоновані авторкою концепція правочину та його недійсності в інформаційному суспільстві, авторське визначення поняття «ІТ-правочин» та їх класифікацію.

Позитивна оцінка автореферату дисертації І.В. Давидової супроводжується наявністю деяких дискусійних моментів, які потребують додаткової аргументації під час захисту.

По-перше, потребує уточнення під час захисту розуміння автором сутності перехідних правочинів та співвідношення перехідних та нових правочинів.

По-друге, з тексту автореферату не вбачається аргументації на користь того, що «віртуальне майно» є об’єктом права інтелектуальної власності, тому це питання потрібно розкрити під час захисту.

Натомість, вказані зауваження вказують на дискусійність обраної теми, її наукову новизну та не впливають на позитивне враження від рецензованого автореферату дисертації.

Отже, автореферат дисертації свідчить про самостійність наукових обґрунтувань дослідженої проблеми, цілісність наукової розвідки, практичне значення отриманих результатів дослідження. Виходячи із змісту автореферату дисертації та публікацій дисертантки за обраною темою, можна констатувати, що дисертація І.В. Давидової на тему «Правочини та їх недійсність в інформаційному суспільстві», що подана на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук відповідає встановленим вимогам, а її авторка заслуговує на присудження їй наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право.

Президент

Глобальної організації

союзницького лідерства

доктор юридичних наук, доцент                                                                 В.А.Ліпкан

на автореферат дисертації Слончака Володимира Вікторовича «Адміністративно-правові  відносини у сфері будівництва в умовах децентралізації влади», поданої на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право.

Актуальність представленого науково-теоретичного дослідження обумовлена потребою всебічного вивчення правових проблем у сфері будівництва.

Законодавство України у сфері будівництва, характеризується значною розгалуженістю. Виходячи із багатоманітності сфер економіки, воно охоплює досить значну кількість законодавчих та інших нормативно-правових актів, що належать до різних галузей права, в тому числі й до адміністративного права, яким властива як наявність певних прогалин, так і колізій різних правових норм, які регулюють адміністративні правовідносини у такій важливій для нашої економіці сфері суспільних відносин.

Суттєвий вплив на сферу будівництва чинять норми адміністративного права, зокрема, це стосується ліцензування, надання дозволів,  порушення норм містобудівного законодавства тощо.

Представлене наукове дослідження спрямоване на розвиток теорії адміністративного права та одночасно на вирішення практичних проблем у сфері будівництва в умовах децентралізації влади.

Враховуючи вищевказане, тема дисертації є актуальною та такою, що відповідає потребам сучасної юридичної науки.

З основними положеннями, що виносяться на захист, слід погодитися, оскільки їм притаманна наукова новизна, враховуються норми чинного законодавства та процеси, що відбуваються  у досліджуваній сфері.

Вищезазначене дозволяє в цілому позитивно оцінити дисертацію, однак, не можна не зазначити на окремі положення, які, на мій погляд, є недостатньо аргументованими або носять дискусійний характер.

По-перше, потребує додаткового обґрунтування, у чому саме полягає «оновлений адміністративно-правовий режим» (с. 1 автореферату).

По-друге, адміністративно-правові відносини формуються, як правило, в особливій сфері суспільного життя – публічному (державному і самоврядному) управлінні, і, насамперед, у зв’язку зі  здійсненням органами виконавчої влади своїх владно-розпорядчих функцій. Проте, в сучасних умовах демократизації суспільства, здійснення реформи державного управління, нової доктрини адміністративного права, модель адміністративно-правових відносин набуває нових рис, які автор мав би більш детально розкрити в підрозділі 1.2  роботи.

Водночас, зазначені зауваження носять рекомендаційний характер і суттєво не впливають на високий рівень дослідження В. В. Слончака.

За своїм змістом, теоретичним рівнем, науковою обґрунтованістю, новизною та оформленням поданий на рецензію автореферат  на тему:  «Адміністративно-правові  відносини у сфері будівництва в умовах децентралізації влади» дає підстави дійти висновку, що дисертація Слончака В. В. є завершеною науковою працею, яка за змістом, так і за формою відповідає вимогам, що пред’являються до кандидатських дисертацій, а її автор –  Слончак Володимир Вікторович заслуговує на присудження йому наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право.

Голова Глобальної організації союзницького лідерства

академічний радник Національної академії правових наук України,

академік Академії наук вищої освіти України

доктор юридичних наук, доцент                                                        В.А. Ліпкан

Голова Інституту стратегічних комунікацій

Глобальної організації союзницького лідерства,

доктор юридичних наук, доцент                                                        

Обрана автором тема «Право на мирні зібрання» є дійсно актуальною, адже сприяє комплексному та системному розгляду особливостей реалізації прав громадян на мирні зібрання.

Помаранчева Революція та Революція Гідності довели, що народ виступає справжнім носієм влади, до бажань якого зобов’язані не лише дослухатися представники державної влади, а й конкретно втілювати їх в дійсність, оскільки останні виражають законні інтереси народу. Натомість на даному етапі історичного розвитку відстоювання інтересів народу поки залишається за рамками пріоритетів діяльності центральних органів виконавчої влади, адже реалізація приватних інтересів для них лишилася на першому місці. Це все створює поживний ґрунт для силових сценаріїв зміни влади з одного боку, і відповідно намаганням влади обмежити права громадян на мирні зібрання – з іншого.

Об’єкт дослідження виступають суспільні відносини, що складаються у зв’язку із мирними зібраннями в Україні. Предмет дослідження — правове та організаційне регулювання реалізації права на мирні зібрання в Україні на підставі норм національного та міжнародного права.

Мета дослідження полягає у тому, щоб на основі комплексного аналізу теоретичних уявлень про право на мирні зібрання, засад міжнародного, національного законодавства зарубіжних країн та чинного законодавства України з’ясувати правову природу права на мирні зібрання, а також виробити науково обґрунтовані пропозицій щодо вдосконалення механізму реалізації права на мирні зібрання в Україні.

Згідно з вимогами, що пред’являються до даного виду наукових робіт, у вступі дисертант розкриває такі питання, як актуальність теми дослідження, мета і завдання, об’єкт, предмет, методи, наукова новизна результатів дослідження, практичне значення одержаних результатів.

Окреслення теми дослідження здійснюється дисертантом шляхом розв’язання ряду завдань, зокрема:

-          з’ясувати загальнотеоретичне наповнення змісту права на мирні зібрання;

-          провести аналіз нормативного регулювання права на мирні зібрання у міжнародних нормативно-правових документах;

-          дослідити практику Європейського суду з прав людини щодо забезпечення реалізації права на мирні зібрання;

-          встановити правове регулювання реалізації права на мирні зібрання за законодавством України;

-          вивчити досвід національного законодавства зарубіжних країн у врегулюванні права на мирні зібрання;

-          встановити зміст та поняття «мирність», як обов’язкової ознаки права на зібрання;

-          проаналізувати поняття «зброя» для дослідження такої ознаки, як відсутність зброї, що є необхідною умовою для безперешкодної реалізації права на мирні зібрання;

-          з’ясувати форми реалізації мирних зібрань, у тому числі їх конституційно закріплені форми як збори, мітинг, похід, демонстрація, а також зрозуміти інші форми реалізації права на мирні зібрання;

-          встановити існуючі строки сповіщення про проведення мирних зібрань;

-          розкрити порядок реалізації суб’єктивного права на мирні зібрання;

-          охарактеризувати обов’язки органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо організації та забезпечення публічного порядку і безпеки при надходженні сповіщення про проведення мирних зібрань;

-          дати характеристику підстав обмеження права на мирні зібрання;

-          визначити процесуальний порядок обмеження права на мирні зібрання;

-          обґрунтувати відповідальність за порушення права на мирні зібрання та порядок його реалізації.

Аналіз зазначених вище завдань дозволяє констатувати, що дана робота має не лише важливе теоретичне значення, а, практичний сенс.

Автор на високому науковому рівні здійснює дослідження плюралістичних позицій дослідників обраної проблематики, аргументовано роблячи висновки та рекомендації щодо розв’язання дискусійних питань, зокрема щодо визначення поняття «право на мирні зібрання», «мирне зібрання» з урахуванням сучасного контексті глобалізації, змін ставлення до насильства з боку представників громадян до представників правоохоронних органів, використання проплачених осіб на мітингах з метою вирішення певних цілей. Зокрема, під визначенням поняття «мирний» у словосполученні «мирне зібрання» пропонується розуміти ознаку, що вказує на зібрання яке має відбуватися в обстановці миру, обстановці, яка виключає будь-який із видів насилля (як фізичного, так і психологічного чи психічного) стосовно організаторів, учасників, спостерігачів, а також перехожих, сторонніх осіб такого зібрання. Одним із головних елементів мирності, як ознаки мирного зібрання, визначено, що останнє має проходити із дотриманням та повагою до будь-якої людини, у тому числі тієї, чиї інтереси, переконання відрізняються від більшості учасників чи спостерігачів такого зібрання, коли ставлення до гідності та честі, прав і свобод опонентів таких зібрань є такими, що поважаються учасниками зібрань та заслуговують на існування

Заслуговує на увагу запропонований автором зміст дослідження, завдяки якому можна простежити не тільки системний хід дослідження, а його вагомість попри багатоаспектність та міждисциплінарність предмета розгляду.

Маститими видаються пропозиції автора щодо визначення специфічних ознак мирності, як обов’язкової ознаки права збиратися мирно, що включає: 1) мирну мету; 2) повагу до людини, її честі та гідності, прав, свобод та інтересів незалежно від її поглядів та переконань; 3) повагу до суспільного устрою, конституційного ладу, дотримання принципів верховенства права і законності; 4) збиратися без зброї; 5) відсутність у організаторів та учасників зібрання військового однострою, камуфляжного одягу, що є демонстрацією мілітаристських настроїв учасників заходу; 6) відсутність балаклав, як засобу приховування насильницьких настроїв та бажання у подальшому уникнути відповідальності; 7) відсутність закликів до насильства, повалення влади у неконституційний спосіб;

Можу підтримати автора в його прагненні удосконалити зміст права на мирні зібрання як фундаментального права фізичної особи, яке забезпечує реалізацію особистості у суспільному середовищі, що поєднує у собі не лише колективну свободу реалізовувати загальногрупові, загальносуспільні інтереси, а й інтереси індивідуальні. Також правильним є виділення підходів до визначення підстав обмеження права на мирні зібрання у інтересах національної безпеки та громадського порядку. Де ключовим пропонується виокремити інтереси національної безпеки та громадського порядку та спеціальну мету: для запобігання заворушенням; запобігання вчиненню злочинів; для охорони здоров’я людей; для охорони моралі; для захисту прав і свобод осіб.

Позитивним виступає звернення автора до характеристики форм реалізації права на мирні зібрання: 1) конституційні (форми реалізації права на мирні зібрання, визначені у Конституції України); 2) нормативно-визначені (2.1.) форми реалізації права на мирні зібрання, визначені у законах України; 2.2.) форми реалізації права на мирні зібрання, закріплені у підзаконних нормативно-правових актах); 3) форми реалізації права на мирні зібрання, що не знайшли закріплення у нормативно-правових актах; залежно від залучення учасників зібрань: 1) внутрішні; 2) зовнішні; залежно від рухливості мирного зібрання: 1) статичні: мітинги, пікетування; 2) динамічні: демонстрації, ходи; за місцем проведення: 1) на відкритих ділянках; 2) у приміщеннях; за сферою реалізації інтересів на: політичні, соціальні, економічні, культурні, спортивні тощо, кожну з яких можна такої деталізувати;

Однак, поряд із безумовно з позитивними характеристиками даної розвідки, слід зауважити, що дане монографічне дослідження виграло, якщо б автор дещо прискіпливіше ставився до послуговування юридичною термінологією.

Так, при визначенні предмета дослідження автор вживає помилковий термін «організаційне регулювання». Насправді, доцільно говорити не за організаційне регулювання, а організаційне забезпечення, адже регулювання може бути винятково правовим.

При формулювання та виділенні специфічних ознак мирності виділено такі ознаки, як: «2) повагу до людини, її честі та гідності, прав, свобод та інтересів незалежно від її поглядів та переконань; 3) повагу до суспільного устрою, конституційного ладу, дотримання принципів верховенства права і законності».

Утім мені не зовсім зрозуміло, що означає «повага» до людини, її честі та гідності, прав, свобод та інтересів незалежно від її поглядів та переконань чи «повага» до суспільного устрою, конституційного ладу, дотримання принципів верховенства права і законності, адже в юриспруденції дані поняття не мають правового закріплення, тобто не є легітимованими. Адже заклики, наприклад до Автономії Закарпатської області через високий відсоток угорців, широкого застосування угорської мови тощо теж за пропонованого автором варіанту можливо розглядати крізь призму «поваги», що безперечно призведе до сепаратизму з подальшим збройним конфліктом на заході нашої держави. Тому на моє переконання, із застосуванням безпекознавчого підходу, доцільно говорити про «недопущення порушень». Так само як юридично тривіальними є твердження автора про можливість «повалення влади у конституційний спосіб». Повалення влади можливе лише у неконституційний спосіб. Натомість конституційний спосіб передбачає зміну влади, а не її повалення.

Ну і звичайно, я не міг оминути увагою прикру помилку одо тиражування некоректних виразів, що почасти відбувається в аматорських думках псевдо експертів на телебаченні, коли йдеться про «інтереси національної безпеки». На це автором звертається увага при виписуванні наукової новини роботи. Наголошу, що в жодному нормативному акті дане поняття не визначено: не існує інтересів і безпеки чи то національної чи то громадської, так само як і не існує інтересів у громадського порядку. Інтерес ставить філософську категорію і становить усвідомлену людиною потребу. Поза це в Законі України «Про основи національної безпеки України» національні інтереси визначається як життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток. До того ж дефініція «національна безпека» визначається через  «захищеність життєво важливих інтересів» людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток.

Утім дані зауваження мають рекомендаційний характер і не впливають на загальну позитивну оцінка цієї важливої в наш час роботи.

Відтак, монографічне дослідження Самбора Миколи Анатолійовича «Право на мирні зібрання» є самостійним, оригінальним, комплексним дослідженням, що відповідає вимогам до даного виду і з урахуванням редакторської правки може бути рекомендоване до друку.

доктора юридичних наук, доцента

Ліпкана Володимира Анатолійовича

Академічного радника Національної академії правових наук України

на монографію Василя Костицького та Ольги Кобан

«Соціологія права: науково-теоретична спадщина Євгена Ерліха і проблеми розвитку сучасної науки»

Актуальність теми

В. Костицький та О. Кобан здійснили системне наукове дослідження актуальної теми, пов’язаної із визначенням концептуальних засад соціології права, зокрема через дослідження науково-теоретичної спадщини Євгена Ерліха.

Глобалізація сучасного світу спричинила докорінну зміну ставлення до науки, як дороговказу процвітання людей знання. Якщо раніше міждисциплінарний підхід видавався чимось дивним та таким, що порушував традиційні канони наукових досліджень, обмежених предметом та об’єктом тієї чи іншої наукової спеціальності, то нині без його застосування дослідження будь-яких проблем в праві є атавістичним та застарілим, вихолощує системний зміст справжніх наукових проблем.

Розвиток живого права є відлунням одвічного прагнення до осягнення змісту і корелятивних зв’язків системного універсуму, відтак інтенсивна інтелектуальна напруга та зіткнення суперечливих підходів у культурології, філософії, безпекознавстві, теорії стратегічних комунікацій, правознавстві є одвічно іманентним.

Евристична цінність нового соціолого-правового підходу сягає коріннями далеко за межі соціології права, адже, позбувшись маргінальної соціально-філософської концепції в дусі О. Конта, соціологія набула непересічно нового значення.

Соціологія права як нова наукова дисципліна, методологічні засади якої викладено в праці Є.Ерліха «Основоположення соціології права», була сформована в надзвичайно строкатому, колоритному та іскрометному ряді філософсько-методологічних рефлексій над правом як соціальним явищем. Саме ж вчення Є.Ерліха є істотним науковим надбанням не лише вітчизняної правової думки, а й взагалі наукової думки світу.

Інтенсифікація розвідок спадщини інших корифеїв вітчизняної юриспруденції, насамперед: С.Дністрянського, Б.Кістяківського, М.Палієнка, В.Старосольського в контексті формування ерліхознавства є очевидним прогресом на шляху відбудови  національної самоідентичності українців, несамовитого прагнення до відшукування корінь розвою української наукової автохтонної нації.

Звернення авторами своєї уваги до праць Є.Ерліха дисонує з малодослідженістю праць даного видатного українського мислителя,  і тим більшою є вага цього дослідження, адже автори пропонують по-новому інтерпретувати чисельні положення, котрі в науковій та квазінауковій літературі нівелюють окремі позиції величі Є.Ерліха. Більше того, робота В.Костицького та О.Кобан є слушним кроком на шляху відродження уваги до теоретичної спадщини мислителів минулого, що на загал призводить до збагачення змісту існуючих політико-правових концепцій і теорій, збереження і примноження принципу наступності у науці.

Скажу відверто, що нині занедбання концептуальних засад живого права є не стільки забуттям національної наукової традиції, скільки нехіттю правлячих кіл та олігархату, який захопив владу України, відсторонивши та знищивши єдине джерело влади — народ України, занурювати наукову епістемологічну спільноту до методологічного обґрунтування народовладдя. Адже з позицій соціології права уможливлюється пояснити, чому саме добровольчі батальйони врятували нашу державу від московської навали у 2014 році, чому ідея параду сепаратизмів спрацювала лише в окремих районах двох областей України, чому в Україні ніколи не працюватиме лінійна парадигма кольорових революцій.

Усілякі намагання розірвати сталу наукову традицію є причиною того, що в Україні фактично відсутня стратегія розвитку, а той документ, що його написали з аналогічною назвою, до стратегії з позицій саме топонімічних: національна мета – національна ідея – національна ідентичність – національні інтереси – державна політика — немає жодного стосунку.

Неефективність української науки має багато першопричин, але одне з них, на моє переконання, яке спричинює малорезультативність більшості наукових досліджень, коріниться у відсутності системного теоретико-методологічного осмислення сучасного праворозуміння у нерозривній єдності зі сталою науковою традицією минувшини. Саме тому спроби розбудови вітчизняної політико-правової парадигми успішного розвитку держави одвічно стикаються браком стратегічного мислення, ігноруванням наступності наукової традиції. І в цьому аспекті робота В. Костицького та О. Кобан видається однією з небагатьох наукових розвідок, що порушує сталу млявість і забудькуватість наших молодих вчених та аматорів політиків.

Підкреслю, що дослідження методології права на сучасному етапі державотворення і взагалі перенесенню питання виживання української нації та збереження і відновлення національної ідентичності набувають особливої ваги.

Екстраполяція змістових складових соціології права на сучасну реальність уможливлює мені сформулювати принаймні декілька концептуальних висновків.

Реформування нашого суспільства відбувається поза контекстом методології реформування, адже останнє відбиває окремі сегменти поінколи бездумної руйнації ефективних механізмів державного управління. В цілому наразі порушено повністю закони діалектики, в тому числі закон заперечення заперечення, відповідно до якого структурація процесу розвитку відбувається крізь послідовні етапи: 1) деструкція; 2) кумуляція; 3) конструкція. У нас відбулась деструкція і наявні паростки якоїсь химерної, надзвичайно суб’єктивістської конструкції.

Але тотально імперативна  еклектична діяльність у сфері державного управління спричинила розрив корелятивних зв’язків між соціальними, економічними, інформаційними, культурними, екологічними, правовими та іншими складовими суспільної системи в процесі розвитку сучасної України. Саме в рамках соціології права і досліджується ця поєднаність, обумовленість, детермінація та корелятивність. Як суспільство не існує поза правовими параметрами, так само і право не існує поза контекстом суспільства. Відтак, органічна та атрибутивна обумовленість застосування соціологічного пізнання виступає стрижневим компонентом рецензованої мною праці.

Вага соціології права також об’єктивно зростає із суголосними правовим реформам тенденціями деформалізації права, новелізації правової методології з метою забезпечення практичної значущості наукових досліджень. У поєднанні із незавершеністю методологічного оновлення вітчизняного правознавства, істотною плюралізацією підходів до праворозуміння монографія В. Костицького та О. Кобан слугує важливою підоймою наукового розвою ідей соціології права.

Непересічне значення даної роботи виявляється і у тому, що вона слугує меті подолання тривалої методологічної ізоляції вітчизняної правової думки, коли керівництво окремих навчальних закладів майже в аксіоматичному порядку примушує розвивати ідеї та надбання зарубіжних мислителів, що, врешті-решт, призводить до втрати власного теоретико-правового надбання, ігнорування власної спадщини у царині правознавства. Адже однією з вимог до дисертацій з юридичних наук є обов’язкове, а поінколи і розлоге, вивчення міжнародного досвіду, але в жодному документі я не надибав імперативності звернення до національної наукової спадщини. Підкреслю і наголошу, саме спадщини, а не вивчення стану дослідженості тієї чи іншої наукової проблеми.

Така наукова містечковість формує початкову у будь-якого наукового працівника упевненість у те, що «там, у них» все краще, всі розумніші тощо. Отже на перший дотик проста вимога до вивчення міжнародного досвіду, якщо вона возведена до абсолюту, призводить до формування імпотентної та інертної наукової спільноти, відсутності розвитку традицій українських наукових шкіл і розвитку наукових шкіл як таких, унеможливлює поставлення зухвалих та амбітних цілей, без яких усі патякання та базікання про розвій держави є нікчемними.

Відтак, в аналізованій мною роботі запропоновано розглядати науковий доробок Є.Ерліха у контексті тих наукових пошуків, які живили і продовжують живити творчі наукові імпульси в соціології права, збагачують вітчизняну правову доктрину оригінальними ідеями, придатними для застосування у нових суспільних умовах.

Адже ідеї «вільного права», «вільного правознаходження» слугують аргументованим поясненням чисельних безпекових та геополітичних процесів у сфері стратегічних комунікацій, тобто фактично за своєю природою є кросс-секторальними і носять міждисциплінарний характер. Зокрема, пропагування міждисциплінарного підходу мною почалось ще у 2003 році, коли я видав підручник з «Безпекознавства», де з позицій системного, синергетичного та міждисциплінарного підходів досліджував безпеку.

Вузькість та монотонність більшості монографій зумовлена саме тим, що автори нівелюють значення широкого підходу до праворозуміння, уникаючи застосування аксіологічних, соціологічних, феноменологічних, онтологічних,  гносеологічних та інших форм та способів аргументації своїх наукових гіпотез та теорій. Проведений мною аналіз захищених докторських дисертацій за юридичними науками за останні роки дозволяє упевнено стверджувати про нехтування і відсутність розуміння необхідності застосування широкого підходу до праворозуміння і принаймні окреслення окрім позитивістського інших форм та методів пізнання.

Воднораз, застосування мною саме такого підходу у одній з монографій «Правові засади розвитку інформаційного суспільства в Україні», коли до методологічного арсеналу дослідження було включено і аксіологічний, і феноменологічний, і гносеологічний, і онтологічний підходи, теорію справедливості Дж.Ролза тощо уможливили розглядати розвиток інформаційного суспільства, позбавившись пут жорсткого та вульгарного позитивізму, коли напрями розвитку та сам розвиток інформаційного суспільства на пряму пов’язують із відповідним нормативним актом, що регулює визначені суспільні відносини.

Автори рецензованої праці вірно відзначають актуальність концепцій Є. Ерліха, яка полягає у їхній здатності сприяти плюралізації й конкретизації праворозуміння, виробленню критично-конструктивного підходу до вирішення актуальних проблем правотворення в Україні. Адже модерним змістом сучасної правової системи, на мій погляд, має бути чіткий відхід від пут юридичного догматизму та одноманітності вузького позитивістського (етатистського за своєю природою) підходу до праворозуміння в цілому. Адже будь-який закон за задумом Є. Ерліха сильно відстає від живого права, а пропоноване сучасними теоретиками права поняття-замінника «механізм законодавства» віддзеркалює вразливу правову позицію, є неоковирним та інертним, таким, що страждає від постійного тертя.

Ґрунтована робота В. Костицького та О. Кобан є вдалою спробою  розвіяти однобічність, помилковість, нігілістичність та необґрунтовані намагання представити ідеї Є. Ерліха як автора, що заперечує ідею закону, не враховує специфіку правових відносин. Вихід цієї праці є науковою відповіддю тим ортодоксам та інтелектуальним маргіналам, хто вдавався до переважно поверхових, вузькотеоретичних та в цілому несправедливих оцінок наукової спадщини Є. Ерліха.

Адже сам Є. Ерліх наголошував на тому, що держава — це орган сприяння суспільству, вона зокрема сприяє здійсненню заснованого в ньому права; відповідно постає необхідність у постійній корекції писаного права залежно від змін, які відбуваються в соціальній структурі — це є основним мотивом концепції Є. Ерліха.

Адже саме конструктивне і водночас критичне та неупереджене наукове осмислення доробку Є. Ерліха відкриває шлях для уможливлення рецепції висунутих ним ідей у контексті поглиблення сучасного науково-соціологічного пізнання права.

Висновок щодо монографії

Монографія В. В. Костицього та О. Г. Кобан є самостійним, завершеним науковим дослідженням, що розкриває сутність системи наукових знань, пов’язаних із визначенням суспільно-історичного контексту становлення праворозуміння Є. Ерліха, його теоретичних здобутків, а також світового визнання соціологічної теорії прав Є. Ерліха та можливостей її сучасного використання. Зміст монографії є адекватний поставленим завданням, а виклад запропонованих в роботі положень базується на ґрунтовному опрацюванні літературних джерел з проблематики соціології права. Автори сформулювали власні висновки, які здатні стати внеском у розвиток вітчизняної соціології права, допоможуть у майбутньому уникнути бездумної апологетики наукового вчення Є. Ерліха та обстоювати у своєму дослідженні вимоги та позиції наукової об’єктивності.

Резюмуючи наведене відзначу, що монографія В. В. Костицького та О. Г.  Кобан «Соціологія права: науково-теоретична спадщина Євгена Ерліха і проблеми розвитку сучасної науки» є розширеним виданням книги, присвяченої дослідженню творчості видатного вченого Євгена Ерліха. У ній обґрунтовується глибока наукова специфічність, інтелектуальна окремішність, самобутність і довершеність творчого доробку Є. Ерліха в галузі соціології права, його багато в чому інноваційний, недогматичний та конструктивний характер, як із погляду розвитку соціолого-правової думки, так і в сенсі розвитку загальнотеоретичної юриспруденції загалом. Яскраво проілюстровано, що концептуальна будова вчення Є. Ерліха є насправді витонченішою та набагато складнішою, ніж вульгаризовані інтерпретації приписуваної йому окремими дослідниками концепції «абсолютного» суддівського розсуду. Його праці зафіксували ґрунтовні заперечення проти юридичного позитивізму, який вважає, що закон має соціальний ефект лише на тій підставі, що він існує.

Сформульовані у пропонованій роботі висновки, історичний і теоретичний матеріал становлять надійний підмурок і перегукуються з численними сучасними проблемами праворозуміння; тож мають бути використані при вивченні соціології права. Дана книга також стане корисною як для студентів юридичних факультетів, так і для практикуючих юристів, а також тих, хто безпосередньо здійснює правозастосовну діяльність.

Рецензент

Голова наглядової ради

Глобальної організації союзницького лідерства,

доктор юридичних наук, доцент

академічний радник

Національної академії правових наук України                             В. А. Ліпкан

Національної академії внутрішніх справ

ДП – 680, м. Київ, Солом’янська площа, 1

ВІДЗИВ

на автореферат дисертації Приходька Юрія Павловича “Техніко-криміналістичне забезпечення розслідування злочинів, пов’язаних із кримінальними вибухами”, поданої на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність

Актуальність дослідження Приходька Ю.П., обумовлена тим, що не дивлячись на значний внесок багатьох вчених-криміналістів в розробку теоретичних і практичних засад криміналістичного забезпечення розслідування злочинів, вчинених за допомогою вибухових пристроїв і вибухових речовин, на сьогодні виникає ряд проблем, вирішення яких потребує як експертна практика, так і практика розслідування злочинів у цілому. Так, невирішеними залишаються проблеми підвищення ефективності техніко-криміналістичного забезпечення розслідування кримінальних вибухів, інформаційного та техніко-криміналістичного забезпечення діяльності вибухотехнічних та експертних підрозділів у сенсі використання спеціальних знань.

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і новий підхід у розв’язанні конкретних наукових завдання, що мають важливе значення для науки і експертної практики та полягає в удосконаленні теоретичних і методологічних засад, а також розробці практичних рекомендацій щодо техніко-криміналістичного забезпечення розслідування такої категорії злочинів, як кримінальні вибухи.

Вивчення змісту автореферату Приходька Ю.П. показало, що його дисертація є новим комплексним монографічним дослідженням, виконаним на високому науковому рівні, в якому враховано сучасні потреби щодо розслідування злочинів пов’язаних із використанням вибухових пристроїв і вибухових речовин.

Також слід зазначити, що значною є емпірична база дослідження, яку склали наукові результати досліджень криміналістів, судова, слідча та експертна практика: статистичні дані про динаміку та кількість злочинів, вчинених із застосуванням вибухових пристроїв і вибухових речовин; узагальнені дані опитувань працівників Департаменту вибухотехнічної служби Національної поліції України, Експертної служби МВС України, всього 127 респондентів, що представляють всі області України та місто Київ.

Одержані результати є новими, їх вірогідність забезпечувалась проведенням комплексного аналізу проблемних питань техніко-криміналістичного забезпечення розслідування кримінальних вибухів, методологічною базою якого стали напрацювання вітчизняних та зарубіжних вчених-криміналістів. Крім того, вдалий вибір методів дослідження та вміле їх використання зумовили успішне виконання поставлених автором завдань.

Безперечно, до здобутку наукового дослідження Приходька Ю.П.  відносяться впровадження результатів дисертації в практичну діяльність та навчальний процес, що сприятиме підвищенню професійної майстерності співробітників практичних підрозділів правоохоронних органів, а також курсантів і слухачів.

Структура та зміст автореферату відповідають сформульованим меті й завданням. Загальні висновки є лаконічними, логічними, послідовними, викладеними на високому рівні теоретичних і практичних узагальнень. Необхідно відзначити й належне оформлення автореферату дисертації.

Проте, позитивно оцінюючи автореферат дисертації Приходька Ю.П., потрібно вказати на таке зауваження:

1. Розкриваючи емпіричну базу дослідження (с. 4, 10), автор посилається на результати опитування 127 працівників Департаменту вибухотехнічної служби Національної поліції України, Експертної служби МВС України щодо ефективності  та достатності використання  технічних засобів, під час огляду місця подіції за фактом кримінального вибуху. Проте, в авторефераті не зазначено, чи були ці відомості належним чином систематизовані та представлені у дисертації.

Висловлене зауваження не впливає на загальну позитивну оцінку наукового дослідження дисертанта.

Зміст автореферату свідчить про те, що дисертація Приходька Ю.П. є завершеним, самостійним дослідженням, що містить нові науково-обґрунтовані теоретичні результати та має практичну цінність.

Отже, дисертація Приходька Юрія Павловича “Техніко-криміналістичне забезпечення розслідування злочинів, пов’язаних з кримінальними вибухами» відповідає вимогам Порядку присудження наукових ступенів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 24 липня 2013 року №567, а її автор заслуговує на присудження наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 –  кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність.

Голова Інституту стратегічних комунікацій ГОСЛ

доктор юридичних наук, доцент                                                                                                                                      В.А.Ліпкан

на автореферат дисертації Федотова Олексія Павловича на тему: «Адміністративно-правова концепція здійснення державної митної справи: теорія та практика», поданої на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.07. – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право

У сучасних умовах державотворення питання ефективності здійснення державної митної справи викликає підвищений інтерес не тільки з боку вчених-теоретиків, а й практиків митної діяльності, які безпосередньо спрямовують свої зусилля на підвищення рівня функціонування державної митної справи. Водночас, одним із суттєвих проблемних питань залишається питання розробки цілісної адміністративно-правової концепції здійснення державної митної справи.

Суттєвими чинниками, які значною мірою впливають на необхідність вироблення єдиного підходу до розробки адміністративно-правової концепції здійснення державної є деяка непослідовність здійснюваного на сучасному етапі реформування сфери державної митної справи, відсутність науково обґрунтованих системних поглядів та системного підходу до процесу модернізації зазначеної сфери та, передусім, відсутність єдиного збалансованого підходу до правотворчості та правозастосування у сфері державної митної справи.

Крім того, розширення кола учасників міжнародного партнерства, процес формування єдиного митного простору Європейського Співтовариства та євроінтеграційний вектор зовнішньої політики України зумовили нагальну потребу вирішення низки теоретичних та практичних проблем, пов’язаних із забезпеченням належного рівня здійснення державної митної справи. Тому в умовах сьогодення практичні положення дисертаційного дослідження Федотова О.П. на тему «Адміністративно-правова концепція здійснення державної митної справи: теорія та практика» є вельми актуальними та цілком назрілими у сучасній доктрині здійснення державної митної справи.

Підкреслює актуальність даного дослідження й той факт, що реалізація адміністративно-правової концепції здійснення державної митної справи у такому вигляді, як її на теперішній час намагаються інтерпретувати у норми законодавства України з питань державної митної справи, виявляється цілком некоректною щодо існуючих реаліїв сьогодення.

Автор вперше на рівні дисертаційного дослідження проводить наукову розробку цілісної адміністративно-правової концепції здійснення державної митної справи.

Федотов О.П. не лише всебічно розкрив поняття та елементи адміністративно-правової концепції здійснення державної митної справи, але й запропонував сучасні підходи до з’ясування її особливих характеристик. Аналізу піддані такі категорії, як «концепція», «адміністративно-правова концепція», «концепція державної митної справи», «концепція здійснення державної митної справи» та «концептуальність», що дозволило автору виявити як загальні властивості, притаманні адміністративно-правовій концепції здійснення державної митної справи, так і її специфічні риси. Прикрашає роботу вдала структура, що охоплює розгляд питань від загальних до спеціальних, причому автор чітко розглядає структурні елементи адміністративно-правової концепції здійснення державної митної справи.

Автором обґрунтовано наводяться авторські дефініції понять: адміністративно-правова концепція здійснення державної митної справи, вільна практика, модернізація митниці, оптимізація митниці, орієнтовані показники митної вартості товарів, функції органів митного спрямування Державної фіскальної служби України.

В роботі на підставі аналізу законодавчих та відомчих актів встановлено недоліки правового регулювання реалізації режиму вільної практики в Україні (стор. 23), недоліки нормативно-правового регулювання утворення, реорганізації та ліквідації митниць як територіальних органів Державної фіскальної служби України (стор. 26) та недоліки у правовому регулюванні процедури контролю правильності визначення митної вартості товарів, які ввозяться (імпортуються) на митну територію України (стор. 29).

Отже, дисертаційне дослідження Федотова О.П. на тему «Адміністративно-правова концепція здійснення державної митної справи: теорія та практика» є комплексним дослідженням, присвяченим науковій розробці цілісної адміністративно-правової концепції здійснення державної митної справи, яке дало змогу сформулювати авторське бачення шляхів удосконалення сфери державної митної справи й результати якого можуть бути використаними у правотворчій та практичній діяльності у сфері державної митної справи і в подальших наукових розробках з окресленої тематики. Вважаю, що врахування запропонованих у дисертаційному дослідженні пропозицій сприятиме покращенню правового клімату та діяльності у сфері державної митної справи, а також сприятиме підтриманню законності у сфері митних правовідносин.

Роботу написано зрозумілою і доступною мовою. Автор досить обґрунтовано критикує положення чинного законодавства України з питань державної митної справи, дискутує із приводу наукових думок, проте ця критика та дискусія носить конструктивний характер, дозволяє глибше зануритися в суть досліджуваних категорій.

Однак, незважаючи на позитивне враження від рецензованого автореферату, можна зробити певні зауваження.

1. На сторінках автореферату, досліджуючи новітню конструкцію структури органів митного спрямування Державної фіскальної служби України, автор вказує, що невід’ємною частиною системи Державної фіскальної служби України є структура органів Державної фіскальної служби України, яка встановлює способи організації та співвідношення своїх структурних складових у системних вертикалі та горизонталі внутрішніх комунікацій Державної фіскальної служби України (стор. 13). Хотілось би запитати у автора: Як співвідносяться система Державної фіскальної служби України та структура органів Державної фіскальної служби України?

2. Хотілося би почути думку автора щодо співвідношення понять «адміністративно-правова концепція здійснення державної митної справи» та «концепція здійснення державної митної справи»?

Проте, як видно з наведених зауважень, вони не можуть вплинути на загальне вельми позитивне враження від автореферату дисертаційного дослідження Федотова О.П. на тему «Адміністративно-правова концепція здійснення державної митної справи: теорія та практика», який підготовлено на високому професійному рівні з використанням сучасних досягнень правової науки.

В цілому автореферат дає змогу зробити висновок, що дане дисертаційне дослідження відповідає вимогам Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 567 від 24 липня 2013 року, а її автор Федотов Олексій Павлович заслуговує на присудження йому наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право.

Голова Інституту стратегічних комунікацій ГОСЛ

доктор юридичних наук, доцент В.А.Ліпкан

ДОВІДКА

про практичне використання результатів,

що отримані в дисертації на здобуття наукового ступеня

 доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 — адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право

Литвиненко Віктора Івановича

Розв’язання проблеми боротьби з корупцією в Україні спирається не тільки на вдосконалення чинного антикорупційного законодавства, а й на формування відповідної теоретико-методологічної бази, визначення науково обґрунтованих шляхів подолання корупції як соціального явища. Одним із завдань по боротьбі з корупцією виступає розроблення відповідних нормативних актів, до яких належить концепція адміністративно-правового забезпечення протидії корупції в Україні.

Литвиненко В.І. у своєму науковому дослідженні проаналізував та здійснив критичний історико-правовий аналіз боротьби з корупцією в Україні, визначив недоліки діяльності правоохоронних органів, одним із яких є відсутність соціальної підтримки з боку інститутів громадянського суспільства.

Особливої ваги набувають положення дисертації Литвиненка В.І., які стосуються вивчення зарубіжного досвіду організації та діяльності суб’єктів протидії корупції та визначення шляхів його адаптації та використання в умовах олігархічного правління в Україні. На підставі проведення наукового дослідження, В.І. Литвиненком були надані практичні рекомендації щодо формування дієвих механізмів взаємодії інститутів громадянського суспільства з інституціональної складової державного механізму протидії корупції.

Здійснені кандидатом юридичних наук, доцентом, Заслуженим юристом України Литвиненком В.І. науково-прикладні дослідження за темою «Концепція адміністративно-правового забезпечення протидії корупції в Україні» мають як наукову, так і прикладну цінність і сприятимуть закладенню фундаменту для  системної боротьбі з корупцією в Україні.

         Результати досліджень Литвиненка В.І. використовуються Глобальною організацією союзницького лідерства з метою розроблення та впровадження в Україні ефективних форм та методів системної протидії корупції, з урахуванням міжнародного досвіду, але відповідно до національних інтересів України в контексті реалізації державної політики національної безпеки на засадах безпекознавчої парадигми.

Голова Інституту майбутнього

Глобальної організації союзницького лідерства

Доктор юридичних наук, доцент                                                                 В.А. Ліпкан

«          »_______________2015р.

РЕЦЕНЗІЯ

на монографію «Безпека підприємницької діяльності в Україні: адміністративно-правовий аспект»,

автори – Ю. І. Крегул, Р.О. Банк

Без вироблення нових ефективних механізмів правового регулювання суспільних відносин, заснованих на сучасних надбаннях світової практики, неможливий подальший розвиток України як соціальної та правової держави. Розвиток державного управління сферою підприємництва є визначальним чинником, що обумовлює ефективність державотворення у дусі ринкової європейської моделі.

В значній мірі подальший розвиток нашого суспільства залежить від впровадження якісно нових підходів адміністративного регулювання державної політики в сфері підприємницької діяльності, зокрема її захисту. Для ефективного та раціонально виваженого підходу щодо захисту суб’єктів підприємницької діяльності, необхідним є застосування заходів забезпечення їх безпеки, які реалізується через установлений законодавством юридичний механізм.

Вирішення проблеми забезпечення безпеки суб’єктів підприємництва залежить від ефективності реалізації органами державної влади покладених на них завдань щодо здійснення ними адміністративно-правового вплив на означену сферу. Враховуючи той факт, що існуюча система органів державної влади, яка здійснює державне регулювання різних суспільних відносин, у тoму числi і в сфері підприємництва, знаходиться у пoшуку оптимальної моделі функціонування, актуальним є дослідження адміністративно-правового механізму забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні, що має неабияке значення для функціонування системи нaціональної бeзпеки України загалом та незалежності економічної безпеки зокрема.

Рецензована монографія «Безпека підприємницької діяльності в Україні: адміністративно-правовий аспект» створена авторами     Крегулом Ю.І. та Банком Р.О. є важливим доробком у справу науково-теоретичного осмислення адміністративно-правового забезпечення безпеки суб’єктів підприємництва.

Слід відмітити, що дана монографія пов’язана із пріоритетними напрямками розвитку сучасної правової науки та удосконаленням нормативно-правової бази України, зокрема: вдосконалення механізму забезпечення системи безпеки підприємництва, функціонування органів публічної адміністрації; адаптації та гармонізації національного законодавства до сучасних  європейських норм.

Виходячи з цього, цілком довершеною виглядає концепція даного монографічного дослідження, що зумовило його структурну побудову, яка складається з трьох розділів, присвячених послідовному висвітленню питань концептуальних засад дослідження сучасного стану адміністративно-правового забезпечення безпеки підприємництва.

Перший розділ монографії є теоретичним та містить загальну характеристику складових забезпечення безпеки підприємництва: поняття, сутність, об’єкт правовідносин, принципи, визначення державної політики в означеній сфері.

Досить цікавими та необхідними для практичного використання є надані авторами власні аргументи щодо існуючих підходів до змістовного нaповнення пoняття «забезпечення безпеки підприємницької діяльності», встановлено і доведено існування декількох різновидів забезпечення безпеки підприємницької діяльності залежно від рівня, на якому вона здійснюється. Визначено місце безпеки підприємницької діяльності як частини економічної безпеки держави, що є складовою національної безпеки України. Встановлено, що регулювання безпеки підприємницької діяльності є одним із основних способів її забезпечення.

У другому розділі монографії авторами досліджено організаційно-структурне забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні,  зокрема розкрито засади формування, реалізації та контролю суб’єктами адміністративно-правових відносин державної політики у сфері забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні.

Авторами, залежно від характеру втручання в адміністративно-господарську, організаційно-розпорядчу та іншу діяльність фізичних осіб-підприємців та юридичних осіб систему суб’єктів адміністративно-правових відносин у зазначеній сфері розподілено на дві групи: 1) суб’єкти, що створюють умови та вимоги для процесу забезпечення безпеки підприємницької діяльності, 2) суб’єкти, що реалізують встановлені умови та вимоги у процесі забезпечення безпеки підприємницької діяльності.

Третій розділ монографічного дослідження присвячений проблемам оптимізації адміністративно-правового забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні. Авторами, до найбільш усталеного розподілу форм науки управлінської діяльності, вдосконалено їх класифікацію у сфері забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні. Так, встановлено що правовими формами забезпечення безпеки підприємницької діяльності є: а) видання нормативних та індивідуальних актів публічного адміністрування, актів застосування норм права;              б) укладення адміністративних договорів; в) здійснення юридично значимих дій. Організаційними формами є: а) здійснення організаційних дій; б) виконання матеріально-технічних операцій. У процесі дослідження також виокремлено процесуальні (процедурні) форми забезпечення безпеки підприємницької діяльності.

Рецензована монографія у сучасних умовах має значне теоретичне та практичне значення, оскільки відображені в ній ідеї автора створюють надійне підґрунтя для подальших досліджень загальнотеоретичних проблем формування й реалізації державної політики в сфері забезпечення безпеки підприємницької діяльності в Україні. Зміст монографії дає підстави вважати, що авторами ґрунтовно досліджено основні питання, визначені метою дослідження. Також досягнуто основні завдання дослідження, які трансформовано у результати. Ці результати можуть стати поштовхом для створення оптимальної моделі адміністративних правовідносин щодо забезпечення безпеки суб’єктів підприємництва та наблизити нашу правову систему до передових зарубіжних стандартів.

Отримані та запропоновані авторами висновки є достатньо аргументованими, достовірними, та отриманими у результаті опрацювання значної кількості національних та зарубіжних наукових джерел, чинних нормативно-правових актів та проектів таких актів.

Рецензована монографія містить ряд положень, що мають дискусійний характер, зокрема щодо спрощеного підходу авторів до розуміння категорії — правової політики — і ігнорування розгляду її засад для формування ефективного механізму правового регулювання суспільних безпекових відносин, що виникають під час забезпечення безпеки підприємницької діяльності. Однак наявні зауваження не применшують позитивне враження від монографії і можуть стати підґрунтям для подальших наукових розробок.

Враховуючи вищевикладене, вважаємо, що монографія            Ю.І. Крегула та Р.О. Банка «Безпека підприємницької діяльності в Україні: адміністративно-правовий аспект» є науковою працею, якій притаманні актуальність, новизна, практична цінність; міститься вирішення наукової проблеми, що має важливе теоретичне і практичне значення; є певним досягненням у розвитку правового регулювання державного управління.

Рецензент:

доктор юридичних наук, доцент,

голова наглядової ради Глобальної

організації Союзницького лідерства                                            В. А. Ліпкан

26.10. 2015 р.

Національного авіаційного університету

ВІДГУК

офіційного опонента кандидата юридичних наук, Татарникової Кристини Геннадіївни на дисертацію Жмур Наталії Володимирівни «Правове забезпечення службової інформації в Україні», поданої на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право

Актуальність теми дослідження. Сучасний розвиток правової системи України характеризується кардинальними трансформаційними змінами, що відбуваються під впливом міждержавних інтеграційних процесів і спрямований на побудову правової держави та громадянського суспільства в Україні. Прийнятий на початку 2011 р. Закон України «Про доступ до публічної інформації» став результатом демократичних тенденцій та роботи громадських організацій, спрямованих на побудову відкритої для суспільства влади та сучасним правовим інструментом реалізації принципу гласності та інформаційної відкритості влади. Разом з тим, існує чимало проблем, пов’язаних з доступом громадян до інформації з обмеженим доступом, в тому числі, і до службової інформації. Зокрема, мають місце відмови у наданні інформації, у зв’язку з безпідставним віднесенням її до службової; виникають труднощі в отриманні громадянами локальних нормативно-правових актів місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування тощо.

Вирішення зазначених проблем, з врахуванням міжнародно-правового досвіду, складатиме теоретичне підґрунтя формування належного правового регулювання інформаційних відносин в державі.

Особливої актуальності набуває обраний напрямок наукового пошуку у зв’язку з наявністю системних прогалин у правовому регулюванні в сфері службової інформації, що створює суттєві перешкоди для ефективного розвитку інформаційного суспільства в цілому, унеможливлює повноцінну реалізацію громадянами права на інформацію. І хоча в цілому різні аспекти означеної проблематики були і є предметом дослідження вітчизняних вчених, однак проблема правового забезпечення службової інформації в Україні до цього часу не розглядалася як цілісний об’єкт наукових досліджень.

Зважаючи на вищезазначене, тема дисертації Жмур Н.В., присвячена вирішенню наукового завдання, що полягає у визначенні стану правового забезпечення службової інформації в Україні та розробленні пропозицій щодо подальшого його удосконалення, є актуальною, своєчасною і значимою для інформаційно-правової науки і практики.

Ступінь обґрунтованості і достовірності наукових положень, висновків і рекомендацій, сформульованих у дисертації. Наукові положення, викладені у дисертації ґрунтуються на вмілому використанні сучасних прийомів і методів наукового пізнання, що обрані із врахуванням мети та сформульованих завдань. Це дозволило дисертантці розглянути визначену проблему у динаміці та взаємозв’язку з явищами суспільного розвитку. Серед окремих наукових методів пізнання застосовані діалектичний, порівняльно-правовий, логіко-семантичний, класифікації та групування, формально-правовий, структурно-функціональний, документального аналізу тощо. Їх застосування визначило логічну побудову дисертації та дозволило послідовно й науково обґрунтовано реалізувати мету і завдання, поставлені на початку дослідження.

Високий ступінь вірогідності та наукової обґрунтованості результатів виконаного дисертаційного дослідження забезпечено використанням значного обсягу літературних джерел, нормативних актів – 260 найменувань. Джерельну базу дослідження можна вважати цілком репрезентативною, оскільки опрацьовані здобутки вчених з проблем не лише інформаційного права, а й загальної теорії права, конституційного, адміністративного, кримінального та інших галузевих правових наук. Достатня увага приділялася аналізові чинного законодавства Україні, а також міжнародно-правових актів.

Дисертантка поставила перед собою досить важливу мету, яка полягає у тому, щоб спираючись на досягнення сучасної юридичної науки, норми чинного законодавства і практику правозастосування, визначити сутність та особливості правового забезпечення службової інформації в Україні і з урахуванням отриманих результатів надати науково обґрунтовані пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства.

Відповідно до головної мети дослідження чітко сформульовані основні задачі наукової роботи. При цьому, крім суто наукового значення, задачі дисертаційного дослідження передбачають формулювання основних напрямів підвищення ефективності правового забезпечення службової інформації в Україні.

Винесені на захист положення характеризують роботу як комплексне монографічне дисертаційне дослідження, яке виконане дисертанткою особисто.

Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є одним із перших системних досліджень такого рівня з теоретичних і практичних питань правового забезпечення службової інформації в Україні.

Дисертантка спрямувала роботу на вирішення завдань щодо встановлення рівня наукової розробленості проблеми формування належного правового забезпечення службової інформації у вітчизняній правовій доктрині; обґрунтування поняття та основних ознак службової інформації; узагальнення стану національного законодавства та визначення міжнародних стандартів у сфері службової інформації; виокремлення основних недоліків правового забезпечення службової інформації; здійснення класифікації основних наукових підходів щодо удосконалення правового забезпечення службової інформації; обґрунтування необхідних змін у правовому забезпеченні службової інформації в Україні.

Необхідно зазначити, що більшість завдань, які вирішує дисертантка в роботі є новими і оригінальними та раніше не були предметом дослідження.

Системний підхід до аналізу досліджуваної проблематики дозволив автору виявити нові аспекти багатогранного і складного питання правового забезпечення службової інформації. По-перше, виокремивши загальні та особливі (іманентні) ознаки службової інформації, здобувачка формулює поняття «службова інформація», під якою розуміє суспільно значимі відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді, створені чи одержані суб’єктами владних повноважень у межах повноважень, передбачених чинним законодавством, задля реалізації покладених на них завдань і функцій (с. 65);

По-друге, запропонована класифікація законодавства у сфері службової інформації, відповідно до якого автор виділяє в ньому чотири рівні: 1) нормативно-правові акти, що встановлюються загальні засади права особи вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію; 2) нормативно-правові акти, що визначають концептуальні засади захисту інформації з обмеженим доступом загалом та окремих її видів, а також порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що перебуває у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації та інформації, що становить суспільний інтерес; 3) підзаконні нормативно-правові акти, в яких деталізовано загальні засади прийому, реєстрації, розгляду запитів на публічну інформацію, що знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інституційно-функціональний механізм захисту службової інформації; 4) відомчі нормативно-правові акти, що встановлюють переліки інформації, яким надається гриф «Для службового користування», порядок прийому, реєстрації, розгляду запитів на публічну інформацію та відшкодування запитувачами фактичних витрат на копіювання та друк документів, порядок складання і форми подання запитів на публічну інформацію, розпорядником якої є конкретна інституція, забезпечення функціонування та ведення системи обліку публічної інформації у конкретному відомстві (с. 71-76).

По-третє, дослідження стану національного законодавства у сфері службової інформації дало змогу дисертантці виділити кілька його рівнів та виокремити основні проблеми правового забезпечення службової інформації, до яких відносить: відсутність уніфікованого нормативно-правового акта у сфері службової інформації; домінування підзаконних нормативно-правових актів щодо законів; колізії та конкуренція між нормами законів та підзаконних нормативно-правових актів у цій сфері; декларативність закріплених норм без вказівки на механізм їх реалізації; наявність чисельних суб’єктивних, абстрактних понять, що можуть тлумачитись неоднозначно; наявність не уніфікованої термінології та відсутність легальних дефініцій базових понять у сфері службової інформації; невідповідність санкцій, передбачених деліктним законодавством, ступеню суспільної небезпечності правопорушень у сфері службової інформації (с. 97-98).

По-четверте, на основі вищезазначеного автор висловлює пропозиції щодо удосконалення правового забезпечення службової інформації в Україні, серед яких необхідність розробки та ухвалення пакету нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в сфері інформації з обмеженим доступом (Закон України «Про інформацію з обмеженим доступом», Стратегія захисту інформації з обмеженим доступом, Доктрина захисту окремих видів інформації з обмеженим доступом, зокрема службової інформації, Інформаційний кодекс України) (с. 139). Крім того, здобувачка пропонує розробку та ухвалення Доктрини захисту службової інформації як фундаментального нормативно-правового акту, в якому повинні бути визначені концептуальні засади державної політики захисту службової інформації, керівні принципи, цільові настанови, напрями та інституційно-функціональний механізм захисту службової інформації в Україні (с. 154-156).

По-п’яте, заслуговують на увагу зроблені здобувачкою, в результаті дослідження прийнятих в Україні доктрин, висновки, які полягають в тому, що доктрина: затверджується указом Президента України, тобто становить собою підзаконний нормативно-правовий акт; визначає систему концептуальних засад вирішення конкретної проблеми у чітко визначені часові параметри; з метою її виконання ухвалюються постанови Кабінету Міністрів України, де конкретизуються заходи, суб’єкти та строки реалізації запланованих Доктриною напрямів; має певну структуру представлену розділами, які визначають актуальність проблеми, причини їх виникнення, мету та завдання, принципи розв’язання проблеми; основні напрями державної політики, направлені на розв’язання проблеми; інституційно-функціональний механізм її розв’язання, контроль за реалізацією закріплених у доктрині положень та ін. (с. 153-154).

Вказані вище та низка інших положень дисертації підкреслюють її науковість та творчий характер. Висновки, пропозиції і рекомендації достатньо повно і точно окреслені у вступі роботи, відображені в розділах її основної частини, висновках.

Наукове та практичне значення роботи. Аналіз змісту роботи свідчить про самостійну, завершену, аргументовану, комплексну роботу і дозволяє констатувати високий науково-теоретичний та прикладний рівень проведеного дослідження. Структура і зміст роботи свідчать про цілеспрямованість та комплексний характер дослідження. Це дало можливість авторці дійти результатів і обґрунтувати низку нових положень, які мають важливе значення для інформаційно-правової науки та практики.

Зокрема, положення, висновки і пропозиції проведеного дослідження розширюють і поглиблюють існуючі уявлення про сутність та особливості правового забезпечення службової інформації в Україні, відображають авторську позицію у розв’язанні конкретних правових проблем, пов’язаних із особливостями його реалізації.

Дисертація характеризується як науковою, так і практичною значущістю. Основні висновки та рекомендації, запропоновані у роботі можуть бути використані: під час розроблення та удосконалення проектів нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини в сфері службової інформації; при реалізації правових норм, які регулюють суспільні відносини в сфері службової інформації, що дозволить покращити практичну діяльність суб’єктів правозастосування; для проведення подальших досліджень проблем розвитку правового забезпечення службової інформації; при підготовці підручників та навчальних посібників з дисциплін «Інформаційне право», «Основи національної безпеки», «Інформаційна безпека України», а також при викладанні вказаних дисциплін у вищих навчальних закладах.

Повнота викладення матеріалів у публікаціях положень, висновків і рекомендацій, сформульованих у дисертації. Наукові положення, висновки і рекомендації, сформульовані в дисертації, досить повно викладено у восьми статтях, з яких чотири опубліковано у фахових виданнях України,  та дві – у іноземних наукових виданнях, а також у тезах двох доповідей на науково-практичних конференціях.

Автореферат дисертації відповідає її змісту та повністю відображає основні положення і результати дослідження. Дисертацію та автореферат оформлено відповідно до встановлених МОН України вимог.

Дискусійні положення та зауваження до дисертації.

1. Здійснивши аналіз існуючих уявлень різних дослідників стосовно розуміння поняття «службова таємниця» здобувачка зазначає, що здебільшого службовою інформацію володіють не посадові, а службові особи (с. 52), а тому зведення цього поняття винятково до відомостей, якими користуються в процесі та у зв’язку з виконанням своїх посадових обов’язків лише посадові особи, значно звужує його зміст (с. 63).

Дана позиція автора потребує уточнення з огляду, по-перше, на існування різних підходів щодо співвідношення понять «посадова особа» та «службова особа», та, по-друге, у зв’язку з використання нею при формулюванні поняття службової інформації іншого терміну – «суб’єкт владних повноважень».

2. Проаналізувавши нормативно-правову базу, що закріплює діяльність міністерств України, дисертантка приходить до висновку, що кожне з міністерств ухвалило відомчі нормативно-правові акти, що визначають порядок доступу громадянам України до публічної інформації, яку містить відповідне міністерство, а також перелік інформації, доступ до якої обмежено (с. 77-82). При цьому автор зазначає, що не усі відомчі накази, що містять зазначені переліки, зареєстровані в Міністерстві юстиції України, а отже не є чинними.

Дане твердження, на нашу думку, не відповідає дійсності, оскільки як відомо, державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер. Відомості ж, які є службовою інформацією, отримуються у зв’язку і з приводу здійснення службових обов’язків посадовцями відповідного органу, а тому вважаємо, переліки службової інформації, які затверджуються в кожному окремому органі, стосуються лише даного органу, тобто є відомчими, і не зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян, а отже є чинними та не потребують реєстрації в Мінюсті України.

3. Досліджуючи питання адміністративної відповідальності за порушення у сфері службової інформації, зокрема положення ч. 4 ст. 188³⁹ «Порушення законодавства у сфері захисту персональних даних» КУпАП, та порівнюючи її санкцію з санкцією ст. 212⁵ «Порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших матеріальних носіїв інформації, що містять службову інформацію» цього ж Кодексу в частині встановлених ними розмірів штрафів, здобувачка зазначає, що це ще одна стаття, яка змушує підвищувати захист службової інформації (у разі наявності персональних даних), проте не несе ніяких додаткових превентивних заходів щодо такого виду правопорушень (с. 88).

Дозволимо собі не погодитися щодо другої частини висловленого автором зауваження, адже відповідно до ст. 23 КУпАП метою адміністративного стягнення, поряд з вихованням особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, є також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами. Крім того, не зрозуміло, які додаткові превентивні заходи має на увазі дисертантка в даному випадку.

4. Аналіз законодавства в сфері службової інформації дав також здобувачці можливість виокремити недоліки правового забезпечення службової інформації (с. 97-98). Одним із таких недоліків, на думку автора, є невідповідність санкцій, передбачених деліктним законодавством, ступеню суспільної небезпечності правопорушень у сфері службової інформації. При цьому не зрозуміло, про яку саме невідповідність санкцій ступеню суспільної небезпечності йде мова та в чому вона полягає.

Разом із тим, висловлені зауваження в цілому не впливають на основний зміст роботи Жмур Н.В., її позитивну оцінку та не зменшують значення дисертації як самостійного творчого дослідження. В сукупності наведені позитивні положення свідчать про вирішення авторкою актуального наукового завдання і надання відповідних рекомендацій з удосконалення чинного законодавства України.

Висновок

Дисертація є самостійним доробком автора, посилання на наукові праці оформлені належно. Наукові статті, які опубліковані за темою дисертаційного дослідження у фахових виданнях, свідчать про якість проведеної роботи, базуються на особистих поглядах та результатах праці дисертантки.

Автореферат дисертації відповідає її змісту та відображає основні положення і результати дослідження. Дисертацію та автореферат оформлено відповідно до встановлених вимог.

Таким чином, дисертаційне дослідження «Правове забезпечення службової інформації в Україні» за своєю актуальністю, новизною та обґрунтованістю одержаних результатів повністю відповідає вимогам п.п. 11, 12, 13 Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, а її автор – Жмур Наталія Володимирівна – заслуговує на присудження їй наукового ступеня кандидата юридичних наук зі спеціальності 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право.

Офіційний опонент:

Кандидат юридичних наук, доцент

доцент кафедри публічно-правових дисциплін

Київського міжнародного університету                              К.Г. Татарникова