Із приємністю вітаємо Олену ЛІПКАН — одного з головних сценаристів нового українського захопливого детективного серіалу Парочка слідчих із прем’єрним показом!

Показ даного серіалу стартував 17 лютого 2025 року на телеканалі 1+1.

За сценарним задумом Олени ЛІПКАН була побудована інтригуюча історія, в якій презюмована ідея єдності і боротьби протилежностей: ідея співвідношення традиційних методів розслідування і сучасних підходів боротьби зі злочинністю.

Окрім Олени ЛІПКАН, як ключового сценариста даного серіалу, також команду сценаристів склали: Олег Іваниця, Ігор Мельничук, завдячуючи професійній майстерності яких вдалося уміло поєднати розслідування кримінальних справ, іронію, гумор і а також романтичну лінію між головними героями.

Поєднання жанрів, їхня продумана інтеграція уможливили дуже точно адаптувати даний серіал відповідно до ментального коду українського глядача, в чому беззаперечна заслуга професійного сценарного колективу.

Вивірені та продумані діалоги, чітко виписана арка герої уможливили підкреслити харизматичність та правдоподібність акторського дуета головних героїв.

Відзначу, що зйомки серіалу проходили у спеціально побудованому павільйоні, на українській кіностудії, яка, не зважаючи на війну, продовжує ефективно функціонувати, формуючи сталі умови для розвитку українського кіномистецтва і просування українських наративів в мистецькому просторі. І в цьому велика дяка продюсерам — Віктору та Артему Приходько.

Непересічна віддача, бажання дати українському глядачеві найбільш наближену для його ментального простору картину, уможливили сформувати максимально реалістичну атмосферу поліцейського відділку.

Адже складність сценарного мистецтва полягає у тому, щоб сценарист підготував такий авторський продукт, який би враховував як інтереси глядача, цільових аудиторій, так і враховував реальні можливості української кіностудії, а також рівень акторської майстерності українських акторів.

Тому робота над сценарієм — потужний комплекс інтелектуальних, професійних та духовних компетентностей, які уможливлюються і втілюються у вигляді його величності — СЦЕНАРІЮ!

Тож ще раз вітаю головного сценариста детективного серіалу “Парочка слідчих” Олену ЛІПКАН, з виходом чергового серіалу, а також інших сценаристів із реалізацією їхніх задумів і сценаріїв, виходом на екрани довгоочікуваного детективного серіалу „Парочка слідчих”.

Де дивитися серіал “Парочка слідчих” від сценаристів Олени ЛІПКАН, Олег Іваниця, Ігор Мельничук?

Переглянути серіал можна з понеділка по четвер о 20:00 на телеканалі “1+1 Україна”. Також всі серії доступні на офіційному YouTube-каналі “Телеканал 1+1”.

Якщо ви ще не бачили “Парочку слідчих” від сценаристів Олени ЛІПКАН, Олег Іваниця, Ігор Мельничук, раджу дати йому шанс – можливо, це стане вашим новим улюбленим серіалом!

Талановита сучасна письменниця з Одеси – Ксенія Заставська і сучасна сценаркиня з Києва – Олена Ліпкан як процес осучаснення українського мистецтва.

Презентація книги “Щедрик. Моя сповідь”, була щирою, адже велася відверта, а головне – від першої особи – Ксенії Заставської – про підготовку і труднощі написання сценарію, про різні варіанти щодо продюсування, про сам фільм.

Щирість, відвертість та відкритість – притаманні риси Ксенії Заставської.

Глупые люди, оказалось всё знают:
У них столько масок, но без них вдруг стихают.
Их всё устраивает, да, неужели?
Или бояться признать, что вся их жизнь в карусели?

Одно и то же каждый день и всю жизнь:
Неудачники всех поучают,
Лицемеры всех учат как правильно жить,
Сами, при этом, того не зная.

Вроде, всё поменялось вокруг,
Но мир не менялся, уж точно!
Со временем мы понимаем, кто враг, а кто друг
И кто просто готов бросить всё и помочь нам.

Осознание того, что хорошо, а что плохо
Губило… и заставляло терять.
Шли дни, а вроде – целая эпоха.
Время не повернуть, к сожалению, вспять.

Любочка

20 листопада 2022 року

Надруковано:

Ліпкан О. Любочка. З видимого пізнавай невидиме. Літературна збірка новел випускників школи письменницької майстерності «Риба» / упорядн. Раімов Д. Ю,. Гур’янова А. В. . — Київ : ФОП Лопатіна О. О. 2023. С. 147-148 (276 с.)

— Пішла геть! — люто кричав Данило.

— Не піду! — тихо відповідала жінка.

— Ти що, зовсім тупа? Вали звідси! — надривався від натуги чоловік. — Бачити тебе не хочу!

Це було не вперше, коли Данило проганяв її. Спочатку він благав залишити його, а коли це не діяло — проклинав, кидаючи в неї жорстокі слова, щоб змусити її зникнути з його життя назавжди.

Я безліч разів бачив, як жінка вибігала з палати з мокрими від сліз очима, але згодом завжди поверталась, щоб нагодувати Данила гарячим домашнім бульйоном із термоса, який вона приносила йому щоранку.

Данила до нас привезли з передової, як і сотні інших скалічених війною. Він постраждав від вибуху і втратив ноги і руку. За нього ми боролися понад п’ять годин. Це було схоже на перетягування каната, я навіть на мить подумав, що ми програємо і віддамо його у вічні обійми кістлявої бабки з косою.

Ми врятували чимало пацієнтів, проте не знали, як змусити їх жити далі, якщо вони самі цього не хочуть. А Данило не хотів, і лише його дружині було під силу повернути йому жагу до життя. Так я думав тоді.

Тендітна жінка майже не відходила від його ліжка. Її очі сяяли добротою, співчуттям і ледь відчутним смутком. Вона не була красивою, скоріш звичайною, повз таку пройдеш на вулиці і не помітиш. Але щойно ти потрапляєш у радіус її тяжіння, все відразу змінюється. Вона здавалась такою затишною і м’якою, що хотілося притулитися до неї і бути просякнутим її чистою любов’ю, лагідною турботою і щирою ласкою. Її неможливо було не любити, вона, наче нескінченний генератор сонячного світла, зігрівала усіх поруч. Вона — немов саме втілення кохання. Навіть ім’я у неї — Любочка. Але здавалося саме її внутрішнє сяйво і вбивало Данила.

— Проганяє, бо кохає, — перешіптувались поміж собою пацієнти. — Він не хоче бути для неї тягарем.

Я точно знав, що не усвідомлення своєї інвалідності вбивало Данила, а провина. Я згадав про ніч‑сповідь, зовсім чорну і пекельно страшну. Канонада артилерії не змовкала до самого ранку і долинала, незважаючи на значну відстань до лінії фронту. Я сидів біля Данила, який, захлинаючись риданнями, розповідав, як за тиждень до початку війни безжально кинув дружину заради іншої: молодої, гарної та безтурботної. Йому здавалося, то були справжні почуття, а Любочка так… просто стара звичка. Але разом із його ногами раптом зникло і його «нове» кохання, а Любочка як була, так і залишилась поруч.

Ось і зараз Любочка підійшла до дверей палати Данила, зупинилась на мить, наче вагаючись, але все ж таки увійшла.

— Я нікуди не піду, тож не кричи, — почув я її рішучий голос.

Я згадав слова Данила у ту саму ніч: «Знаєте, коли я помирав, бачив свою Любочку, — зізнався він тоді і подивився на місце, де б мала бути його рука. — Вона тримала мене за руку і не відпускала. Може це вона мене витягла з пекла?»

«Може і зараз витягне», — подумав я, зазирнувши у палату і побачивши, як Любочка з ложки годує Данила його улюбленим бульйоном, а він слухняно їсть і не може відірвати від неї погляд.

Щастя

У свої 19 років вона вважала себе дорослою жінкою, проте лише зараз, у ці нескінченно довгі години, ВІН виривав у неї останні та солодкі миті її світлого та безжурного дитинства. Вона усвідомлювала це чітко і ясно.

Нещодавно вона ще була чарівною, наче мальовнича квітка. Її розкішне і золотисте волосся блищало в променях сліпучого сонця, а кожен крок її струнких ніжок був сповнений легкістю, наче вона готова будь-якої миті злетіти до птахів, що ширяли над нею. Будь-який перехожий, лише зазирнувши до її небесно-блакитних глибоких очей, міг побачити віддзеркалення щирого щастя.

Її безтурботне дитинство було сповнене справжнім теплом та любов’ю батьків. Вона, мов метелик, хмільно пурхала по життю, не знаючи бентег і нещасть. Здавалося, що її благословила сама Богиня кохання, дозволивши зустріти в цьому безмежному світі створену лише для неї одної половинку її душі. Однак вона воліла незбагненно більшого — своє особисте випестуване щастя.

І сьогодні те саме щастя нещадно розривало її на шматки. Вона плакала від болю, який, хизуючись, оселився в кожній клітині її змученого та знесиленого тіла. Її волосся потьмяніло і втратило свій первісний блиск. Воно просякло їдким потом, який стікав на обличчя і пік, роз’їдаючи її почервонілі очі, наче кислотою. Вона не могла більше кричати, бо через полохливу бентежність давно зірвала голос. Вона звинувачувала ЙОГО у своєму болю і хотіла повернути час назад.

«Мені боляче!» — скімлила вона.

«Мені теж» — відповідав він.

Вона не хотіла визнавати, що їй боязко ставати дорослою і нести відповідальність за когось ще, крім себе. Адже вона ще не готова попрощатися зі своєю внутрішньою дитиною.

«Це твоя провина!» — звинувачувала вона.

«Але же це Ти хотіла мене» — вторив він у відповідь.

Раптом вона усвідомила, що в нещаднім світлі майбутнього вона геть нічого не вміє, і зрадницький холодок, приголомшив її, пробігши по спині через лячні почування: не впоратися. Здавалося, що цієї самої миті її „крила волі” з м’ясом виривають з її тіла, і дуже скоро вона потрапить у вічне поневолення.

«Я більше не хочу тебе!» — волала вона.

«Проте я вже тут» — невблаганно не здавався він.

Її гламурні нігті, якими ще вчора вона милувалася, були безпорадно обламані. Вона ніби висіла над хмурою прірвою, намертво вхопившись у гострий кам’яний виступ, який щосили впивався в її оксамитову шкіру. Здавалося, якщо вона розтисне ніжні пальці, то назавжди втратить щось дуже важливе чи взагалі згине. Це було схоже на тортури стражденної душі.

«Я чекала на щастя, а не на пекельний біль!» — безсило бубоніла вона.

«Відчувши біль, гостріше сприймається щастя», — втішав він.

Вона востаннє заголосила і раптом… все скінчилося.

«Мені лячно!» — відверто зізналася вона.

«Мені теж, — здалося їй, — але ми впораємося разом».

Вона більше не плакала — тепер настала його черга. Її серце здригнулося від болю… але вже не за себе. Вона подивилася на нього і усвідомила — її дитинство назавжди пішло… воно перейшло до Нього.

«Вітаю тебе, мій любий Синочку. Я — твоя мати, а Ти — моє щастя».

Твой кроткий мир любви, раздумий и цветов

Тебя люблю без лишних и пьянящих слов.

Душевного сиянье обожанье

И вожделенно будет пусть признанье.

**

Будь счастлива, улыбчива и креативна!

Будь ласкова, умна и позитивна!

Душа пусть счастьем расцветает,

Любовь пусть в красках пребывает!

Елене Липкан посвящается.

Колектив ГОСЛ щиро вітає Голову наглядової ради із Днем народження! Щиро зичимо миру, добра, щастя і любові!

Владимир Липкан

По мотивам Германа Гессе ”Ирис”

Каждый раз моему сердцу кажется,

Что-то в жизни бренной не увяжется.

Порою всплывает воспоминание:

Думы о будущем, жизни стенания.

***

Что для нас есть проза жизни:

Шум поэзии и золотой листвы?

Видим всё мы лишь сквозь призмы:

Грез, уныний или мечт, любви?

***

Пьянящий Аромат воспоминанья,

Словно царствие Божественной любви.

Но утрачено ценнейшее желание:

Дальше Так по ней бессмысленно брести.

***

Проникновенно мыслить, глубоко искать,

Внимать давно исчезнувшие звуки.

Любить всем сердцем, обожать,

Не потеряв себя в круговороте скуки.

**

Чуть уловимое сиянье счастье

Лучилось нежно, согревая всё вокруг.

Какие не случились бы ненастья

Его покой душевный — лучший друг.

**

Тончайшая гармония любви,

Есть музыка, созвучна мирозданью.

Коль есть любовь, по жизни с ней иди,

Не отвлекайся на чужих заданья.

***

Изящная игрушка, тела красота.

Она ведь многим издали видна.

Но любят тело или сердца красоту

И смогут ли взойти на эту высоту?

***

Он часто говорил мне, всякий раз

Когда вдруг имя вспоминал всуе,

Всплывает милый детский час

Когда ты жил, творил везде.

**

Напоминанье о давно забытом

О некогда столь важном, но сокрытом

Мы потеряли, позабыв столь ценное, святое

Мы перепутали что важно, а что может быть в отстое.

**

Под маской росписи старинной,

На первый невзначайный взгляд, наивной

Сокрыто множество диковинных вещей

Меняющих уклад и судьбы множества людей.

**

Безнадёжная унылая охота

За ароматами следов далеких лет

Меняет бесконечный ритм аж до зевоты,

Развеяв монотонный жизненный куплет.

**

Блуждая в пропастях, беспомощно маня.

Он силился, что мочи… чтоб вспомнить хоть себя:

Каким он был, во что он превратился.

И почему так по судьбе по жизни прокатился.

**

В мучениях бессилья, отрешившись от судьбы,

Он принял жизнь и все её плоды.

Он ощутил печальный грустный сердца стон.

Ведь прошлое окутало его как сон.

**

Столь дивный горизонт великолепия мечтаний,

Широкая палитра мира обладаний.

Все это можно временно иметь

Но не душою, сердцем лицезреть.

**

Златую нить прядем сквозь череду прозрений,

Как будущее — в прошлом мы живем,

И веет аромат сомнений вожделенных,

Чтоб мы попали в отчий дом.

**

Дыхание отрадных тайн незримо,

Простому обывателю оно неуловимо.

Ты должен стать искателем себя

Понять, проникнуть, жизнь ЖИВЯ!

**

Юродивый ты или чародей

Но жизни чашу ты сполна испей

Познай себя, познай свой путь

Другой ведь жизни не вернуть.

**

И Сквозь туманы грёз безликих

Сквозь сладкие мечтанья детских лет

Златую нить плети по жизни,

Тогда найдешь и для себя ответ.

**

Златая нить есть обретенье,

Того, что долго ты искал

Она есть сущность, вожделенье

Она — есть самость, идеал.

**

Созвучье душ, сердец и тела —

Вот это есть златая нить

Люби всегда, и будь ты смелым:

С любовью в сердце радостно прожить

По мотивам сказки Германа Гёссе „Ирис”, написанной в 1917 году, посвящённой первой жене писателя Марии Бернулли. Очень вдохновило великолепие и красота языка, что и вдохновило в написанию своего стихотворения.

Поиск золотой нити — процесс, связанный с освобождением самости, о продвижении к центру своего „Я”, скрытого в недрах бессознательного; это процесс поиска истины, гармонии, самости.

Диктатура денег в современном мире воздвигла в эпохальную важность ценность лишь материальных вещей, при этом ценность нивелирована до цены. В своем стихотворении я пытаюсь образными средствами показать, что делало нас счастливыми тогда — в детстве. Что было причиной нашей радости и что было ценно. Почувствовав это, Вы, мой уважаемый читатель, сможете приблизиться к пониманию своих сегодняшних мироощущений.

Володимир Ліпкан

Опрацьовуючи матеріали з функціонування Венеціанської Республіки, єлизаветинської Англії (друга половина XVI – початок XVII століття), політичних рішень Кромвеля, виникли певні думки, політичні за змістом, поетичні за формою. Тому продовжую розвивати політичну поезію.

Змащені духом меркантилізму

Під привідом ідей добра і гуманізму.

Вони творили новий світ,

Порушив Божий заповіт.

***

Не бỳло там ідей добра і честі

Не бỳло там любові, НІ !

То купа усіляких там суґестій,

Що чатували у тіні.

***

Трансгуманізм і фетишизм,

Мінімалізм і колективний нарцисизм,

Психопатія, етатизм і неоінквізиція

Зла Вершники Вони. Але, то ЇХ позиція.

В. Липкан

Дети — наша радость.

Дети — наше счастье.

Дети — наша сладость

Свет окна в ненастье.

Дети — наша мука,

Вечная тревога.

Дети — наша честность

Как лучи от Бога.

Дети наша совесть

Ум, порядочность и честь.

Дети беззащитны.

В жизни мы у них лишь есть.

Дети — наша сила.

Дети — наше всё.

Свет любви счастливой —

Детям всё дано.

Сколько б дети не взрослели,

Поумнев, разбогатев,

Жить всегда одни хотели,

Смысла так и не узрев.

Дети — наше пониманье,

Наше дети есть прощенье.

Дети — наше есть вниманье

И свободы изреченье.

Детям мы всегда нужны

Вера наша в них незрима.

Нами будучи сотворены

Наша помощь им необходима.

Дети — наше продолженье

Компромиссов сотворенье.

Мы хранители для них

Дети — свет: Об этом стих.

По мотивам Виктора Астафьева „Царь рыба”.