Засади розвитку інформаційної деліктології

Володимир Анатолійович Ліпкан,

голова наглядової ради ГОСЛ,

доктор юридичних наук, доцент

Юлія Євгенівна Максименко,

голова Інституту інформаційного права ГОСЛ,

кандидат юридичних наук

 

 

 

 

 

Здійснено дослідження національного законодавства, що встановлює юридичну відповідальність за правопорушення щодо інформації та обґрунтовано необхідність формування за інтегративним підходом інформаційної деліктології як інституту інформаційного права.

Ключові слова: інформаційна деліктологія, інформаційні правопорушення, інформаційні делікти, інформаційні злочини, інформаційна безпека, інформаційна політика, інформаційне суспільство, інформаційні відносини

 

Проведено исследование национального законодательства, которое устанавливает юридическую ответственность за правонарушения относительно информации и обоснована с учетом интегративного подхода необходимость формирования информационной деликтологии как института информационного права.

Ключевые слова: информационная деликтология, информационные правонарушения, информационные деликты, информационные преступления, информационная безопасность, информационная политика, информационное общество, информационные правоотношения

 

 

Authors provide their own vision about forming information delictology as a part and institute of information law. Due to integration approach and deep legislation analyses which provide a judicial responsibility for information delicts authors give an extra argument for creating a new institute.

Key words: information delictology, information delicts, information crimes, information security, information policy, information society, information law relations

 

Постановка проблеми

Розвиток інформаційного суспільства відбувається швидкими темпами і інституційна складова даного процесу, зокрема правове його регулювання, значним чином не встигає за формуванням нових суспільних відносин. За цих умов різноманітні інтерпретації та дискусії щодо становлення інформаційного суспільства – є запізнілим реверансом і з наукових позицій не носять раціонального та конструктивного сенсу.

Концептуалізація даних відносин у рамках наукових досліджень, і формування системи інформаційних правовідносин через інституціоналізацію інформаційного права як самостійної галузі права наразі постає важливим етапом для розвитку майбутньої держави в умовах інформаційної глобалізації.

Більшість дослідників звертають свою наукову увагу до аналізу сутнісних особливостей інформаційного суспільства, натомість здебільшого оминають гострі питання: відсутність системного правового регулювання правовідносин у сфері інформації (інформаційних правовідносин), формування та розвиток інформаційного права, розроблення та прийняття Інформаційного кодексу, правове регулювання інформаційної безпеки.

Окремим пластом наукових завдань виступають проблеми систематизації деліктів у сфері інформації і відповідної легітимації їх за родовою ознакою, чого й донині не зроблено в КУпАП.

Проблемне поле даного питання складають наступні елементи: нормативно-правове регулювання адміністративно-деліктної сфери характеризується множиною нормативно-правових актів про адміністративну відповідальність у різних сферах суспільного буття; наявністю актів, які охоплюють предмет регулювання інформаційного права, зокрема Кодексу України про адміністративні правопорушення, Цивільного кодексу України, Кримінального кодексу України; потребою приведення законодавства у сфері інформації до стандартів Європейського Союзу.

В Україні інформаційні делікти ще не були предметом окремого спеціального наукового дослідження. Так само як і не є опрацьованим саме на монографічному рівні понятійний апарат теорії інформаційного права, а деякі інформаційні правопорушення характеризуються лише в загальних рисах і лише в рамках адміністративного права. Також можемо констатувати, що нині недостатньо розробленими є питання щодо сутнісних та змістовних особливостей інформаційних деліктів, досі немає чіткої уяви щодо критеріїв розмежування їх з іншими правопорушеннями, співвідношення інформаційно-правової відповідальності з іншими видами юридичної відповідальності тощо. З аналізу КУпАП можна взагалі дійти висновку, що законодавець, розмістивши норми, які передбачають відповідальність за вчинення інформаційних правопорушень в різних главах, свідомо не визнає взагалі такого виду правопорушень як інформаційні, так само як і окремого виду суспільних відносин – інформаційні правовідносини.

Актуальність дослідження теоретичних та практичних проблем інформаційних деліктів в Україні зумовлена, з одного боку, необхідністю створення цілісної теорії інформаційного делікту як самостійного виду правопорушення та підстави інформаційно-правової відповідальності, з іншого — потребою вдосконалення чинного інформаційно-деліктного законодавства. Більше того, зволікання українського законодавця із прийняттям Кодексу України про інформацію не є відлунням об’єктивної тенденції щодо розвитку інформаційного суспільства і лише дає можливість констатувати: Україна, являючись першою країною на теренах СНД, науковці якої розробили проект Інформаційного кодексу, боїться його ухвалити, послуговуючись, з-поміж низки інших причин, на наш погляд, комплексом меншовартості. Слід визнати інтелектуальну спроможність українських науковців самостійно розробляти фундаментальні нормативні акти, а не постійно дивитись на  те, що в інших країнах такого немає і нам не слід біжать попереду паровозу. Слід раз і назавжди покінчити із хибною політикою остраху бути кращими, бути лідерами. Сильна українська наука здатна виконати завдання щодо стабільного процвітання української держави.

У рамках міжнародного інформаційного права дана проблема також не знаходить свого системного, передусім, теоретико-методологічного вирішення. Саме тому дослідження теоретичних та практичних проблем інформаційних деліктів в Україні є актуальним напрямом сучасної інформаційно-правової науки.

Поза це, з урахуванням проведених нами досліджень, кількість правопорушень у сфері інформації з року і рік неодмінно зростає, натомість наукова рефлексія даного питання не відповідає об’єктивним тенденціям позитивної динаміки даних процесів. З огляду на системність порушеної нами проблеми, в рамках даної статті розглянемо засади формування інформаційної деліктології.

Отже актуальність написання даної статті полягає у відсутності теоретичних напрацювань з питань інформаційної деліктології.

Мета статті – визначити засади формування інформаційної деліктології.

Задля реалізації цієї мети авторами поставлені такі завдання:

-  проаналізувати національне законодавство, що встановлює юридичну відповідальність за порушення інформаційного характеру;

-  виділити основні недоліки національного законодавства, що встановлює юридичну відповідальність за порушення інформаційного характеру;

-  запропонувати магістральні шляхи удосконалення національного законодавства, що встановлює юридичну відповідальність за порушення інформаційного характеру.

Рівень наукової розробленості теми

Нині серйозне занепокоєння викликає поширення фактів протизаконного збору і використання інформації, несанкціонованого доступу до інформаційних ресурсів, незаконного копіювання інформації в електронних системах, викрадення інформації з бібліотек, архівів, банків та баз даних, порушення технологій оброблення інформації, запуску програм-вірусів, троянів, фішингових програм, знищення та модифікація даних у інформаційних системах, перехоплення інформації в технічних каналах її витоку, маніпулювання суспільною та індивідуальною свідомістю тощо.

Перехід суспільства до інформаційного змінив статус інформації. Наразі вона розглядається нами не лише як засіб забезпечення безпеки, а й як загроза національній безпеці.

Тривалий час інформаційні делікти розглядалася крізь призму загроз інформаційній безпеці. Відтак дослідження здійснювалися в рамках націобезпекознавства[1]. Даний підхід презентують роботи Максименко Ю.Є., Кормича Б.А. та інших.

Окремі питання адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері інформації досліджувалися крізь призму адміністративного права. Зокрема такий підхід подано в роботах І. Арістової, О. Логінова, Г. Линника, П. Матвієнко, І. Сопілко, О.Стоєцького, О. Полушкіна, А. Туніка та ін[2].

На наш погляд, конструктивнішим вважаються напрацювання В. Цимбалюка[3] та М. Швеця[4], які пропонують розглядати інформаційне право як окрему галузь права, і в рамках даної галузі права вивчати як суспільні відносини у сфері інформації, так і різноманітні правопорушення, які в ній виникають.

Натомість, незважаючи на значну кількість розвідок, присвячених висвітленню різних аспектів інформаційного права, а також потужністю порушених дискусійних питань у цьому контексті, поза увагою залишається системне, комплексне висвітлення інформаційних правопорушень.

У більшості наукових досліджень розглядається окремі види правопорушень, зважаючи на спеціальність в рамках якої здійснюється дослідження: кримінально-правові, цивільно-правові, адміністративно-правові тощо. Натомість вони описують інформаційні правопорушення лише з урахуванням і зважаючи на методологічний інструментарій власної науки, без урахування системності описуваного явища. Таким чином відбувається фрагментарне дослідження системного явища.

На противагу цьому нами пропонується концептуально новий науковий підхід[5].

За умов формування інформаційного суспільства з метою усвідомлення його рефлексії науковим співтовариством постає необхідність в аналізові не порізнених наукових праць окремих дослідників, а вивченні досвіду формування та розвитку наукових шкіл з інформаційного права.

Нині можемо констатувати, що в Україні вже склалася нова наукова школа доктора юридичних наук Ліпкана В.А., представники якої вже захистили дисертації з різноманітних тем інформаційного права, а головне призначення і спрямування діяльності даної школи націлено на формування системного ефективного правового регулювання розвиненого інформаційного суспільства в Україні в умовах динамічної і почасти інформаційно деструктивної глобалізації.

Однією з перших робіт можна назвати дисертацію  Максименко Ю.Є., яка заклала фундамент для формування системи деліктів в інформаційному праві через виділення загроз інформаційної безпеки[6]. Важливими роботами на шляху становлення інформаційного права як самостійної галузі права відіграли роботи Залізняка В.А., в який автором було досліджено проблеми систематизації інформаційного законодавства[7]. Логічним продовженням даних досліджень стала робота Дімчогло М.І. «Консолідація інформаційного законодавства України»[8], а згодом і робота К.П. Череповського «Інкорпорація інформаційного законодавства України»[9]. Завершальним етапом даного етапу дослідження стане захист дисертації з проблем кодифікації інформаційного законодавства[10]. Важливим напрямом наукової школи Ліпкана В.А. є дослідження питань захисту інформації з обмеженим доступом[11], персональних даних в рамках, адміністративної відповідальності за різноманітні порушення у сфері інформації[12].

Звичайно, що вагому концептуальну базу нашого дослідження склали роботи, присвячені різним аспектам адміністративної деліктології Л.В. Коваля[13], В.К.Колпакова[14], О.І.Остапенко[15], Є.В.Додіна[16], А.Т.Комзюка[17], І.П.Голосніченка[18].

Виклад основного матеріалу

Здійснений нами контент-аналіз українського законодавства, уможливив дійти висновку, що кримінальне, цивільне, адміністративне, бюджетне законодавство містять норми, які передбачають відповідальність за правопорушення інформаційного характеру.

Так, у КК України виокремлено розділ 16 «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку», що містить лише 5 статей, які передбачають кримінальну відповідальність за вчинення злочинів інформаційного характеру. Водночас можемо констатувати, що ряд інших злочинів, що розташовані в інших главах, також мають інформаційний характер, зокрема: ч. 2 ст.109 «Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади» тощо.

Адміністративні делікти також не систематизовано в окремому розділі, а розпорошено в різних розділах (главах) Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Зокрема, цікавою є робота О. В. Стоєцького, в якій автор досліджує питання адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері інформаційної безпеки[19]. Так, дослідник дійшов висновку, що Особлива частина КУпАП містить склади інформаційних проступків у наступних главах:

• главі 5 «Адміністративні правопорушення в галузі охорони праці і здоров’я населення»;
• главі 6 «Адміністративні правопорушення, що посягають на власність»;
• главі 7 «Адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури»;
• в главі 10 «Адміністративні правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку»;
• в главі 12 «Адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності»;
• в главі 14 «Адміністративні правопорушення, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку»;
• в главі 15 «Адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління»;
• в главі 15-а «Адміністративні правопорушення, що посягають на здійснення народного волевиявлення та встановлений порядок його забезпечення» тощо.

При чому кожна з глав має різну кількість складів проступків у сфері інформації, за які передбачена адміністративна відповідальність.

Але найбільш значними за кількістю складів є глава 15 КУпАП, що містить адміністративні правопорушення, які посягають на встановлений порядок управління; глава 15-а КУпАП – адміністративні правопорушення, що посягають на здійснення народного волевиявлення та встановлений порядок його забезпечення; глава 12 КУпАП – адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності; глава 10 КУпАП – адміністративні правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку, а також глава 7 КУпАП – адміністративні правопорушення у галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури.

Конструктивнішою вбачається пропозиція О. В. Стоєцького щодо «необхідності внести зміни до КУпАП шляхом виокремлення глави, щоб охоплювала адміністративні правопорушення у сфері інформаційної безпеки. При чому якщо родовим об’єктом даного виду правопорушень будуть суспільні відносини, що виникають у відповідній сфері, пов’язаної із забезпеченням інформаційної безпеки, то безпосередній об’єкт має визначатися залежно від того, яке конституційне право порушується… пропонуємо поділити усі адміністративні проступки залежно від того, яке право порушується: адміністративні правопорушення, що посягають на суспільні відносини у сфері збирання інформації; адміністративні правопорушення, що посягають на суспільні відносини у сфері зберігання інформації; адміністративні правопорушення, що посягають на суспільні відносини у сфері використання інформації; адміністративні правопорушення, що посягають на суспільні відносини у сфері поширення інформації. Ті склади проступків, які завдають шкоди комплексно (і праву збирання, і зберігання, і використання, і поширення) мають бути виділені в окремі статті»^[20].

У цілому підтримуючи підхід даного дослідника, не можемо погодитись із ним у тому, що він весь комплекс правопорушень у сфері інформації зводить до правопорушень у сфері інформаційної безпеки. Натомість сам підхід і пропозиція щодо угрупування до однієї глави КУпАП правопорушень у сфері інформації з урахуванням родових ознак є конструктивним.

У даному ракурсі проблему слід розглядати ширше. Замість постійного внесення змін та доповнень в існуюче законодавство у сфері інформації потрібно здійснити поетапну систематизацію інформаційного законодавства з наступним прийняттям Кодексу України про інформацію. Саме даний підхід реалізовано в рамках діяльності наукової школі Ліпкана В.А., що знайшло своє відображення у підготовленні дисертаційних робіт за даною тематикою, а також системи публікацій, проведенні тематичних міжнародних науково-практичних конференцій та семінарів, інших заходів, спрямованих на реалізацію проголошеної мети.

Аналіз наукових досліджень дозволяє констатувати, що нині ще не сформовано парадигмального понятійно-категоріального апарату у цій сфері. Поряд із поняттям «інформаційні правопорушення» використовуються як синоніми такі поняття, як «правопорушення інформаційного характеру», «правопорушення в інформаційній сфері», «правопорушення у сфері інформаційної безпеки», «правопорушення в галузі інформаційної діяльності», «порушення інформаційного законодавства» тощо. Відсутня також у наукових колах і єдність щодо визначення видів інформаційних правопорушень, підходів до віднесення тих чи інших правопорушень до інформаційних.

Етимологічне та семантичне дослідження цих понять дозволяє дійти висновку, що інформаційні правопорушення є найбільш широкою категорією. Так, поняття «правопорушення інформаційного характеру» вказують лише на ті правопорушення, які є інформаційними за змістом. Проведений нами аналіз інформаційного законодавства дозволив дійти висновку, що до інформаційних слід відносити і ті, що є не лише за характером інформаційні (тобто за змістом), але і за формою інформаційні.

Дещо схожу позицію має і О. В. Полушкін, який зауважив, що «информационные правонарушения совершаются преимущественно в особой области человеческой деятельности – в информационной сфере, т.е. в области поиска, создания, обработки, передачи, получения, хранения, защиты и использования всевозможных сведений об окружающем мире (информации). Нередко они совершаются с использованием информационных средств и технологий работы с информацией независимо от ее формы. Информационное правонарушение может совершаться и в других сферах человеческой деятельности. Важными обстоятельствами совершения таких деяний являются условия информационной среды их реализации, которые связаны с использованием информации, информационных средств и технологий работы с информацией независимо от её формы»^[21].

Беручи до уваги вищезазначене, слід виділити особливості інформаційних правопорушень, за допомогою яких можна вирізняти їх від інших видів правопорушень.

1)          мають міжгалузевий характер, у зв’язку з чим відповідальність за них передбачена в деліктному законодавстві різних галузей права;

2)          мають ідеальний характер, тобто так чи інакше пов’язані з специфічною субстанцією – інформацією;

3)          скоюються, як правило, в інформаційній сфері, інформаційному середовищі, є елементом інформаційної діяльності;

4)          складність ідентифікації правопорушника чи джерела небезпеки (особливо для комп’ютерних правопорушень);

5)          складність визначення місця і часу вчинення (особливо для комп’ютерних правопорушень);

6)          динамічний та перманентний розвиток способів, засобів їх вчинення, що ускладнює ефективну їх превенцію, особливо правовими засобами;

7)           особливу роль при визначенні правопорушення як інформаційного відводиться об’єкту порушення (інформаційні відносини), предмету (інформаційна інфраструктура) чи знаряддю вчинення (інформаційно-телекомунікаційні технології (засоби інформатизації та телекомунікацій), інші засоби зв’язку). Тобто, на нашу думку, інформаційним правопорушенням слід визнавати те порушення, яке спрямовано на порушення права на інформацію, чи інформаційну інфраструктуру, чи вчиняється за допомогою інформаційно-телекомунікаційних технологій або засобів зв’язку.

Інформаційні правопорушення є новітнім самостійним видом правопорушень, що обумовлює необхідність становлення та розвитку інформаційної деліктології. Її основною метою є вивчення змісту, природи, сутності, специфіки та різноманіття інформаційних деліктів, а також розроблення та впровадження конкретних шляхів, напрямів, способів їх профілактики.

Можемо пропонувати широке та вузьке розуміння інформаційного делікту.

Інформаційний делікт — суспільно небезпечне, протиправне, винне діяння (дія або бездіяльність), за вчинення якого деліктним законодавством у сфері інформації передбачено юридичну відповідальність. Інформаційний делікт — це суспільно небезпечне, протиправне, винне діяння (дія або бездіяльність), за вчинення якого інформаційно-деліктним законодавством передбачено юридичну відповідальність. За сутністю інформаційний делікт є суспільно небезпечним посяганням на інформаційні правовідносини, що охороняються нормами інформаційного законодавства, яким воно може заподіяти або заподіює шкоду. За змістом він є винним діянням суб’єкта інформаційно-правової відповідальності. За формою інформаційний делікт є протиправною дією або бездіяльністю, за вчинення якої передбачена юридична відповідальність у сфері інформації.

Для інформаційного делікту характерні всі ознаки адміністративних правопорушень, які властиві іншим видам адміністративних проступків: суспільна небезпечність, протиправність, винність та караність. Однак дані ознаки інформаційного делікту мають свої особливості.

Інформаційні делікти становлять специфічний різновид деліктів, що посягають на встановлений порядок управління. Видовим об’єктом інформаційних деліктів є охоронювані санкціями адміністративно-деліктних норм правовідносини у сфері інформації, проти яких спрямовано суспільно небезпечне діяння і яким воно може заподіяти або заподіює шкоду.

Вчинення інформаційного адміністративного делікту є юридичним фактом, внаслідок якого виникають відносини юридичної відповідальності у сфері інформації, і одночасно – підставою юридичної відповідальності у сфері інформації.

Інформаційно-правова відповідальність є різновидом юридичної відповідальності, якій притаманні всі ознаки останньої: вона встановлюється лише нормативно-правовими актами, реалізується через норми процесуального права та застосовується відповідними державними органами (посадовими особами) за вчинений інформаційний делікт з метою виховання особи в дусі додержання законів, поваги до правил ефективного ат безпечного розвитку інформаційного суспільства, запобігання здійсненню нових інформаційних правопорушень.

Він також є діянням (дією або бездіяльністю), яке вчинене деліктоздатним суб’єктом. Причому посадові особи органів державної влади, які, відповідно до Закону України „Про доступ до публічної інформації” зобов’язані надавати громадянам відповідь на їхні запити, здебільшого інформаційне правопорушення здійснюють через бездіяльність.

Ступінь суспільної небезпечності правопорушень визначається соціальними цінностями, на які вони посягають. Інформаційні делікти посягають на охоронювані санкціями інформаційні правовідносини, а з урахуванням подальшої інформатизації суспільства, його розвитком, проникненням інформаційної складової майже в усі сфері життєдіяльності суспільства ступінь його суспільної небезпечності є досить великим. Врахування даної обставини є важливою з огляду можливості подальшої трансформації деліктів і у кримінальні правопорушення. Разом із тим ступені суспільної небезпечності різних видів інформаційних деліктів відрізняються між собою і залежать від родового об’єкта посягання конкретного інформаційного делікту.

Протиправність інформаційного делікту виражається в порушенні інформаційно-правових норм. Юридичні склади інформаційних деліктів закріплюються як нормами Конституції України, так і мають бути визначені в Кодексі України про інформацію. Вина є необхідною ознакою інформаційного делікту і може виступати у формі як умислу, так і необережності.

Ознака караності інформаційного делікту полягає у застосуванні до правопорушника відповідних санкцій, які містяться у Кодексі України про адміністративні правопорушення. Також дані санкції мають міститися у Кодексі України про інформацію.

Особливістю інформаційних деліктів є те, що в інформаційному законодавстві відсутній чітко сформульований склад багатьох правопорушень, а також не виділено ознаки, за якими ті чи інші інформаційні правопорушення мають бути згруповані до однієї глави.

Більше того у даному контексті ми хотіли б звернути увагу на ту обставину, що нині через кволість із розвитком методологічних засад інформаційного права, відбувається штучне гальмування розвитку інформаційно-правової науки. Зокрема відсутні напрацювання щодо таких актуальних питань як: інформаційні конфлікти, інформаційно-правовий компроміс, інформаційно-правова відповідальність, інформаційна деліктологія, інформаційна функція держави тощо.

Зокрема, теоретичний вакуум щодо концептуального оформлення інформаційно-правової відповідальності унеможливлює розроблення інформаційної деліктології, які разом складають могутній пласт майбутнього Кодексу України про інформацію.

За таких умов, коли відповідальність за вчинення інформаційних правопорушень передбачена нормами різних кодексів утворюються штучні колізії, а в цілому нівелюється принцип невідворотності покарання. Так само невирішеними лишаються процедурні питання процесуального порядку притягнення до інформаційно-правової відповідальності.

Висновки

Дані прогалини можливо усунути через теоретичне розроблення засад інформаційної деліктології, вивчення проблематики систематизації інформаційного законодавства через послідовну та синергетичну наукову рефлексію та реміксування його складових: інкорпорація, консолідація та кодифікація інформаційного законодавства. Наслідком сформованого теоретичного підґрунтя має стати ухвалення Кодексу України про інформацію. Адже в рамках кодексу мають бути визначені не лише окремі інститути інформаційного права, які потребують інформаційно-правового захисту, а й легітимація поняття та іманентних ознак інформаційного делікту, визначення інформаційно-правових санкцій за їх вчинення, механізм реалізації інформаційно-правової відповідальності тощо.

Інформаційний делікт є юридичним фактом, внаслідок якого виникають відносини інформаційно-правової відповідальності і, одночасно, підставою інформаційно-правової відповідальності. З моменту вчинення інформаційного делікту у правопорушника виникає обов’язок зазнати заходів інформаційно-правової відповідальності, які передбачені санкцією порушеної норми, і понести несприятливі наслідки, а у суб’єкта, який є інстанцією інформаційно-правової відповідальності, з’являється право і обов’язок притягнути його до інформаційно-правової відповідальності. Таким чином між інстанцією інформаційно-правової відповідальності та правопорушником виникає правовідношення інформаційно-правової відповідальності.

Обґрунтування нової доктрини інформаційного права базується на сучасних засадах формування та розвитку інформаційних відносин у напряму створення орієнтованої на потреби людини інформаційної інфраструктури, формування механізмів гарантування інформаційних прав та свобод, створення безпечного інформаційного суспільства.

Інформаційне право за сучасних умов набуває характеристик поліструктурного феномену, що вимагає адекватних підходів до визначення як складу його інститутів і підгалузей, так і форм систематизації інформаційного законодавства.

З урахуванням напрацювань із адміністративної деліктології, можемо висновувати наступне. Норми, що передбачають відповідальність за вчинення інформаційних проступків мають отримати назву „інформаційно-деліктні норми”, відповідні відносини — „інформаційно-деліктні відносини”, а сукупність норм — „інформаційна деліктологія”. Наголосимо на тому, що відносини, що виникають з приводу вчинення інформаційного правопорушення і застосування адміністративного стягнення є відносинами не управлінськими, а відносинами юридичної, за нашого контексту — інформаційної (адміністративно-деліктної) відповідальності.

Виникнення інформаційно-деліктних відносин законодавець жорстко пов’язав лише з одним типом правових імперативів — вчиненням інформаційного правопорушення.

У даному випадку інформаційна деліктологія — самостійна підгалузь інформаційного права. Вона є наслідком ґенези інформаційного права як самостійної галузі права, а основні поняття інформаційної деліктології розроблені у межах інформаційного права. Також слід відзначити, що акти інформаційної деліктології мають, у тому числі, і інформаційно-правове спрямування. Наразі нами обґрунтовано потребу в дальшому науковому осмисленні і розробленні як окремої наукової проблеми теми інформаційної деліктології.

---