Закриття кримінального провадження: аналоги зарубіжного законодавства

 

Біліченко Тарас Олександрович

здобувач кафедри кримінального процесу Національної академії внутрішніх справ

 

Насамперед, варто зазначити, що дослідження права зарубіжних країн є невід’ємною частиною вітчизняного правознавства, обумовленою об’єктивною реальністю співіснування держав у межах світової цивілізації.

Незважаючи на достатню відмінність, а подекуди навіть полярність, підходів і наукових поглядів на систему та принципи права, зокрема і кримінального процесуального, можна констатувати, що значна частина держав, які прийнято називати «розвинутими», на цей час мають змішаний процес, як основну форму кримінального процесу, що прийшла на зміну обвинувальному, розшуковому процесу.

Очевидно, що кожна держава має власну систему права, у тому числі кримінального процесуального, яка має як загальні риси з правовими системами інших держав, так і відмінності від них, тобто специфічні особливості. Відповідно у законодавстві інших країн сформувались та існують інститути, аналогічні вітчизняному інституту закриття кримінального провадження за своєю метою, предметом та іншими правовими складовими. Розгляд таких інститутів, на наш погляд, доцільно проводити на прикладі окремих країн, об’єднаних у групи.

Країни англосаксонської системи права (Великобританія, США, Австралія та ін.). Англосаксонська система права загалом, і кримінальний процес, як її складова частина зокрема, традиційно надає особливу роль нормам неписаного права, що іменується в юридичній літературі прецедентним, судовим правом. Основним джерелом права визнається судова практика (загальне право). Наряду з цим, кримінальне процесуальне право цих країн регламентується значною кількістю правових норм, які не об’єднані в межах однієї галузі права.

Так, поліцейське розслідування (те, що у вітчизняному кримінальному процесі вважається стадією досудового розслідування) не вважається англійськими юристами кримінально-процесуальною діяльністю і здійснюється скоріше в адміністративному порядку на підставі адміністративно-правових, як правило, підзаконних актів, що видаються за напрямами діяльності окремих державних органів. Діяльність поліції фактично регулюється одним процесуальним правилом – про виключення доказів, отриманих з порушенням належної процедури. Рішення про обмеження прав громадян приймаються судом, в суді ж відбувається і процесуальне доказування. Органи обвинувачення діють як сторона, що готує матеріал для судового розгляду (в межах поліцейського розслідування і подальшого передання матеріалів відповідній посадовій особі для прийняття рішення про їх направлення до суду та підтримання обвинувачення).

Таким чином, з позицій вітчизняного законодавства, інститут закриття кримінального провадження, зокрема як форма закінчення досудового розслідування, у кримінальному процесі країн англосаксонської системи права відсутній.

Разом з тим, на етапі досудового збирання доказів (поліцейського розслідування) законодавством цих країн передбачена відмова від кримінального переслідування, тобто припинення збирання доказів стороною обвинувачення. Це можливо, зокрема, в таких випадках: 1) коли кримінальне переслідування є юридично неможливим (у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, недосягнення особою віку кримінальної відповідальності, тощо); 2) коли кримінальне переслідування є фактично неможливим (злочин неможливо розкрити, відсутня можливість одержання необхідної доказової інформації, тощо); 3) коли з певних причин поліція чи інший орган, що проводив розслідування, дійшов висновку про недоцільність притягнення особи, що була викрита у в чиненні злочину, до кримінальної відповідальності.

Крім того, в англійському праві в якості інституту, близького до підстав закриття кримінального провадження, можна визнати інститут обставин, які виключають злочинність діяння (недосягнення віку кримінальної відповідальності, неосудність, фактична помилка, фізичний та психічний примус та ін.).

У США на стадії, що безпосередньо передує розгляду справи в суді, на підставі аналізу матеріалів, одержаних в результаті проведення усього комплексу заходів, спрямованих на виявлення винного, уповноваженою особою приймається рішення про подальше спрямування цих матеріалів (цей етап іменується «прийняття рішення про обвинувачення»). Одним із варіантів рішення може бути і закриття справи або врегулювання ситуації на поліцейському рівні (попередження, тощо), основним аргументом при цьому виступає «рівень доведеності» злочину, наявності складу злочину, правильність кваліфікації. У разі настання наступної стадії – передачі матеріалів до суду, суддя має право серед іншого прийняти рішення про закриття провадження у справі. Так, наприклад, у підготовчому провадженні суддя наділений правом прийняти рішення про відсутність достатніх даних для подальшого провадження у справі. При цьому, форма та зміст документа, який складається суддею у таких випадках, зазвичай чітко не встановлені.

У більшості аналогічним способом закріплене питання про закриття кримінального провадження (справи) й в інших державах світу, що належать до англосаксонської системи права.

З урахуванням викладеного, можна зробити такі висновки:

1. У законодавстві країн англосаксонської системи права через суттєву диференціацію на суспільно-політичному та власне юридичному рівні відсутнє формулювання підстав закриття кримінального провадження, що були б загальними для усього кримінального процесу.

2. Загальними підставами закриття кримінального провадження (справи) виступають обставини, що зазвичай безпосередньо не передбачені в правових актах, а сформульовані в теорії кримінального процесу (зокрема, відсутність події та складу злочину, недосягнення віку кримінальної відповідальності).

3. Акт закриття кримінального провадження (справи) внаслідок відсутності відповідної процесуальної форми, а також стадійності процесуальної діяльності не має такого правового значення і важливості, як в країнах романо-германської системи права. Прикладом цього є чисельні справи, що завершуються вирішенням, наприклад у виді попередження, на рівні певного органу (зокрема, поліцейської дільниці).

4. З певним ступенем умовності, що визначається особливостями англосаксонської системи права, підставами закриття кримінального провадження можуть бути визнані підстави звільнення від кримінальної відповідальності (переслідування).

Країни романо-германської системи права (Франція, Німеччина, Італія, Іспанія та ін.). Інститут закриття кримінального провадження в країнах романо-германської системи права варто розглянути на прикладі Франції, оскільки моделлю для законодавства багатьох країн Західної Європи став Кодекс кримінального розслідування Франції 1808 року. Франція виступає основоположницею класичного континентального змішаного процесу, який надалі був сприйнятий майже усіма європейськими державами.

Усі питання, пов’язані у Франції з кримінальним переслідуванням, охоплюють діяльність щодо порушення, підтримання, вирішення чи припинення публічного позову спеціально уповноваженими органами держави. Єдиним органом, уповноваженим на порушення кримінального переслідування, є прокуратура.

У досудовому провадженні рішеннями, що за своєю правовою природою є найбільш близькими до вітчизняного закриття кримінального провадження, є: відмова у кримінальному переслідуванні (підставами такого рішення є як обставини формального характеру, зокрема відсутність події злочину, відсутність складу злочину, закінчення строків давності та ін., так і думка прокурора про те, що в силу певних обставин кримінальне переслідування у цьому випадку є недоцільним); умовна відмова у кримінальному переслідуванні (у цьому випадку рішення про припинення кримінального переслідування ставиться прокурором у залежність від виконання особою певних дій, насамперед пов’язаних із усуненням негативних наслідків вчиненого); кримінально-правова медіація (конфлікт вичерпується шляхом проведення спеціалізованою організацією процедур примирення між сторонами); угода між прокурором і особою, яка вчинила злочин (за умови виконання такою особою ряду зобов’язань, зокрема, сплати штрафу, повернення предмета злочину та інших цінностей, здобутих злочинних шляхом, тощо).

Надалі зібрані матеріали передаються слідчому судді, який також вправі прийняти рішення про закриття провадження, якщо «діяння не є злочином, проступком або правопорушенням; якщо особа, яка вчинила злочин, не встановлена; якщо відсутні достатні докази проти обвинуваченого». Можливим також є часткове закриття провадження за окремими епізодами.

Кримінальне законодавство Франції чітко не розділяє обставини, що виключають злочинність діяння, і обставини, що є підставами для звільнення особи від кримінальної відповідальності, як це прийнято у вітчизняному законодавстві, відповідно в одному переліку розміщені і підстави для звільнення (ненастання) кримінальної відповідальності, і підстави її пом’якшення. Ними, зокрема, визнані: неосудність; вчинення діяння під впливом примусу; помилка в праві; необхідна оборона; крайня необхідність та деякі інші.

Переважно аналогічно вищевказані питання визначені у законодавстві Іспанії, Німеччини та ін.

Водночас, слід підкреслити, що кримінальний процес країн романо-германської правової системи має значну кількість особливостей, обумовлених як наявністю власних специфічних термінів, які подекуди доволі складно співставити з вітчизняними, так і різними концептуальними моментами, пов’язаними з існуванням тієї чи іншої держави.

Загалом, можна зазначити, що, незважаючи на істотні відмінності у правовому регулюванні закриття кримінального провадження, окремі законодавчі положення та інститути мають спільність з аналогічними вітчизняними правовими явищами. Насамперед, йдеться про підстави закриття кримінального провадження, їх поділ на матеріальні та процесуальні, а основні з них – відсутність події злочину, недосягнення віку кримінальної відповідальності, неосудність, смерть особи визнаються підставами для закриття кримінального провадження (припинення кримінального переслідування) у більшості держав світу. Крім того, прийняття рішення про закриття кримінального провадження (припинення кримінального переслідування) може бути прийняте як у досудовому провадженні, так і в суді.