ВІДЗИВ офіційного опонента кандидата юридичних наук, Татарникової Кристини Геннадіївни на дисертацію Жмур Наталії Володимирівни «Правове забезпечення службової інформації в Україні»

До спеціалізованої вченої ради К 26.062.16

Національного авіаційного університету

 

 

ВІДЗИВ

офіційного опонента кандидата юридичних наук, Татарникової Кристини Геннадіївни на дисертацію Жмур Наталії Володимирівни «Правове забезпечення службової інформації в Україні», поданої на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право

 

 

Актуальність теми дослідження. Сучасний розвиток правової системи України характеризується кардинальними трансформаційними змінами, що відбуваються під впливом міждержавних інтеграційних процесів і спрямований на побудову правової держави та громадянського суспільства в Україні. Прийнятий на початку 2011 р. Закон України «Про доступ до публічної інформації» став результатом демократичних тенденцій та роботи громадських організацій, спрямованих на побудову відкритої для суспільства влади та сучасним правовим інструментом реалізації принципу гласності та інформаційної відкритості влади. Разом з тим, існує чимало проблем, пов’язаних з доступом громадян до інформації з обмеженим доступом, в тому числі, і до службової інформації. Зокрема, мають місце відмови у наданні інформації, у зв’язку з безпідставним віднесенням її до службової; виникають труднощі в отриманні громадянами локальних нормативно-правових актів місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування тощо.

Вирішення зазначених проблем, з врахуванням міжнародно-правового досвіду, складатиме теоретичне підґрунтя формування належного правового регулювання інформаційних відносин в державі.

Особливої актуальності набуває обраний напрямок наукового пошуку у зв’язку з наявністю системних прогалин у правовому регулюванні в сфері службової інформації, що створює суттєві перешкоди для ефективного розвитку інформаційного суспільства в цілому, унеможливлює повноцінну реалізацію громадянами права на інформацію. І хоча в цілому різні аспекти означеної проблематики були і є предметом дослідження вітчизняних вчених, однак проблема правового забезпечення службової інформації в Україні до цього часу не розглядалася як цілісний об’єкт наукових досліджень.

Зважаючи на вищезазначене, тема дисертації Жмур Н.В., присвячена вирішенню наукового завдання, що полягає у визначенні стану правового забезпечення службової інформації в Україні та розробленні пропозицій щодо подальшого його удосконалення, є актуальною, своєчасною і значимою для інформаційно-правової науки і практики.

Ступінь обґрунтованості і достовірності наукових положень, висновків і рекомендацій, сформульованих у дисертації. Наукові положення, викладені у дисертації ґрунтуються на вмілому використанні сучасних прийомів і методів наукового пізнання, що обрані із врахуванням мети та сформульованих завдань. Це дозволило дисертантці розглянути визначену проблему у динаміці та взаємозв’язку з явищами суспільного розвитку. Серед окремих наукових методів пізнання застосовані діалектичний, порівняльно-правовий, логіко-семантичний, класифікації та групування, формально-правовий, структурно-функціональний, документального аналізу тощо. Їх застосування визначило логічну побудову дисертації та дозволило послідовно й науково обґрунтовано реалізувати мету і завдання, поставлені на початку дослідження.

Високий ступінь вірогідності та наукової обґрунтованості результатів виконаного дисертаційного дослідження забезпечено використанням значного обсягу літературних джерел, нормативних актів – 260 найменувань. Джерельну базу дослідження можна вважати цілком репрезентативною, оскільки опрацьовані здобутки вчених з проблем не лише інформаційного права, а й загальної теорії права, конституційного, адміністративного, кримінального та інших галузевих правових наук. Достатня увага приділялася аналізові чинного законодавства Україні, а також міжнародно-правових актів.

Дисертантка поставила перед собою досить важливу мету, яка полягає у тому, щоб спираючись на досягнення сучасної юридичної науки, норми чинного законодавства і практику правозастосування, визначити сутність та особливості правового забезпечення службової інформації в Україні і з урахуванням отриманих результатів надати науково обґрунтовані пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства.

Відповідно до головної мети дослідження чітко сформульовані основні задачі наукової роботи. При цьому, крім суто наукового значення, задачі дисертаційного дослідження передбачають формулювання основних напрямів підвищення ефективності правового забезпечення службової інформації в Україні.

Винесені на захист положення характеризують роботу як комплексне монографічне дисертаційне дослідження, яке виконане дисертанткою особисто.

Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є одним із перших системних досліджень такого рівня з теоретичних і практичних питань правового забезпечення службової інформації в Україні.

Дисертантка спрямувала роботу на вирішення завдань щодо встановлення рівня наукової розробленості проблеми формування належного правового забезпечення службової інформації у вітчизняній правовій доктрині; обґрунтування поняття та основних ознак службової інформації; узагальнення стану національного законодавства та визначення міжнародних стандартів у сфері службової інформації; виокремлення основних недоліків правового забезпечення службової інформації; здійснення класифікації основних наукових підходів щодо удосконалення правового забезпечення службової інформації; обґрунтування необхідних змін у правовому забезпеченні службової інформації в Україні.

Необхідно зазначити, що більшість завдань, які вирішує дисертантка в роботі є новими і оригінальними та раніше не були предметом дослідження.

Системний підхід до аналізу досліджуваної проблематики дозволив автору виявити нові аспекти багатогранного і складного питання правового забезпечення службової інформації. По-перше, виокремивши загальні та особливі (іманентні) ознаки службової інформації, здобувачка формулює поняття «службова інформація», під якою розуміє суспільно значимі відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді, створені чи одержані суб’єктами владних повноважень у межах повноважень, передбачених чинним законодавством, задля реалізації покладених на них завдань і функцій (с. 65);

По-друге, запропонована класифікація законодавства у сфері службової інформації, відповідно до якого автор виділяє в ньому чотири рівні: 1) нормативно-правові акти, що встановлюються загальні засади права особи вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію; 2) нормативно-правові акти, що визначають концептуальні засади захисту інформації з обмеженим доступом загалом та окремих її видів, а також порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що перебуває у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації та інформації, що становить суспільний інтерес; 3) підзаконні нормативно-правові акти, в яких деталізовано загальні засади прийому, реєстрації, розгляду запитів на публічну інформацію, що знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інституційно-функціональний механізм захисту службової інформації; 4) відомчі нормативно-правові акти, що встановлюють переліки інформації, яким надається гриф «Для службового користування», порядок прийому, реєстрації, розгляду запитів на публічну інформацію та відшкодування запитувачами фактичних витрат на копіювання та друк документів, порядок складання і форми подання запитів на публічну інформацію, розпорядником якої є конкретна інституція, забезпечення функціонування та ведення системи обліку публічної інформації у конкретному відомстві (с. 71-76).

По-третє, дослідження стану національного законодавства у сфері службової інформації дало змогу дисертантці виділити кілька його рівнів та виокремити основні проблеми правового забезпечення службової інформації, до яких відносить: відсутність уніфікованого нормативно-правового акта у сфері службової інформації; домінування підзаконних нормативно-правових актів щодо законів; колізії та конкуренція між нормами законів та підзаконних нормативно-правових актів у цій сфері; декларативність закріплених норм без вказівки на механізм їх реалізації; наявність чисельних суб’єктивних, абстрактних понять, що можуть тлумачитись неоднозначно; наявність не уніфікованої термінології та відсутність легальних дефініцій базових понять у сфері службової інформації; невідповідність санкцій, передбачених деліктним законодавством, ступеню суспільної небезпечності правопорушень у сфері службової інформації (с. 97-98).

По-четверте, на основі вищезазначеного автор висловлює пропозиції щодо удосконалення правового забезпечення службової інформації в Україні, серед яких необхідність розробки та ухвалення пакету нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в сфері інформації з обмеженим доступом (Закон України «Про інформацію з обмеженим доступом», Стратегія захисту інформації з обмеженим доступом, Доктрина захисту окремих видів інформації з обмеженим доступом, зокрема службової інформації, Інформаційний кодекс України) (с. 139). Крім того, здобувачка пропонує розробку та ухвалення Доктрини захисту службової інформації як фундаментального нормативно-правового акту, в якому повинні бути визначені концептуальні засади державної політики захисту службової інформації, керівні принципи, цільові настанови, напрями та інституційно-функціональний механізм захисту службової інформації в Україні (с. 154-156).

По-п’яте, заслуговують на увагу зроблені здобувачкою, в результаті дослідження прийнятих в Україні доктрин, висновки, які полягають в тому, що доктрина: затверджується указом Президента України, тобто становить собою підзаконний нормативно-правовий акт; визначає систему концептуальних засад вирішення конкретної проблеми у чітко визначені часові параметри; з метою її виконання ухвалюються постанови Кабінету Міністрів України, де конкретизуються заходи, суб’єкти та строки реалізації запланованих Доктриною напрямів; має певну структуру представлену розділами, які визначають актуальність проблеми, причини їх виникнення, мету та завдання, принципи розв’язання проблеми; основні напрями державної політики, направлені на розв’язання проблеми; інституційно-функціональний механізм її розв’язання, контроль за реалізацією закріплених у доктрині положень та ін. (с. 153-154).

Вказані вище та низка інших положень дисертації підкреслюють її науковість та творчий характер. Висновки, пропозиції і рекомендації достатньо повно і точно окреслені у вступі роботи, відображені в розділах її основної частини, висновках.

Наукове та практичне значення роботи. Аналіз змісту роботи свідчить про самостійну, завершену, аргументовану, комплексну роботу і дозволяє констатувати високий науково-теоретичний та прикладний рівень проведеного дослідження. Структура і зміст роботи свідчать про цілеспрямованість та комплексний характер дослідження. Це дало можливість авторці дійти результатів і обґрунтувати низку нових положень, які мають важливе значення для інформаційно-правової науки та практики.

Зокрема, положення, висновки і пропозиції проведеного дослідження розширюють і поглиблюють існуючі уявлення про сутність та особливості правового забезпечення службової інформації в Україні, відображають авторську позицію у розв’язанні конкретних правових проблем, пов’язаних із особливостями його реалізації.

Дисертація характеризується як науковою, так і практичною значущістю. Основні висновки та рекомендації, запропоновані у роботі можуть бути використані: під час розроблення та удосконалення проектів нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини в сфері службової інформації; при реалізації правових норм, які регулюють суспільні відносини в сфері службової інформації, що дозволить покращити практичну діяльність суб’єктів правозастосування; для проведення подальших досліджень проблем розвитку правового забезпечення службової інформації; при підготовці підручників та навчальних посібників з дисциплін «Інформаційне право», «Основи національної безпеки», «Інформаційна безпека України», а також при викладанні вказаних дисциплін у вищих навчальних закладах.

Повнота викладення матеріалів у публікаціях положень, висновків і рекомендацій, сформульованих у дисертації. Наукові положення, висновки і рекомендації, сформульовані в дисертації, досить повно викладено у восьми статтях, з яких чотири опубліковано у фахових виданнях України,  та дві – у іноземних наукових виданнях, а також у тезах двох доповідей на науково-практичних конференціях.

Автореферат дисертації відповідає її змісту та повністю відображає основні положення і результати дослідження. Дисертацію та автореферат оформлено відповідно до встановлених МОН України вимог.

Дискусійні положення та зауваження до дисертації.

1. Здійснивши аналіз існуючих уявлень різних дослідників стосовно розуміння поняття «службова таємниця» здобувачка зазначає, що здебільшого службовою інформацію володіють не посадові, а службові особи (с. 52), а тому зведення цього поняття винятково до відомостей, якими користуються в процесі та у зв’язку з виконанням своїх посадових обов’язків лише посадові особи, значно звужує його зміст (с. 63).

Дана позиція автора потребує уточнення з огляду, по-перше, на існування різних підходів щодо співвідношення понять «посадова особа» та «службова особа», та, по-друге, у зв’язку з використання нею при формулюванні поняття службової інформації іншого терміну – «суб’єкт владних повноважень».

2. Проаналізувавши нормативно-правову базу, що закріплює діяльність міністерств України, дисертантка приходить до висновку, що кожне з міністерств ухвалило відомчі нормативно-правові акти, що визначають порядок доступу громадянам України до публічної інформації, яку містить відповідне міністерство, а також перелік інформації, доступ до якої обмежено (с. 77-82). При цьому автор зазначає, що не усі відомчі накази, що містять зазначені переліки, зареєстровані в Міністерстві юстиції України, а отже не є чинними.

Дане твердження, на нашу думку, не відповідає дійсності, оскільки як відомо, державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер. Відомості ж, які є службовою інформацією, отримуються у зв’язку і з приводу здійснення службових обов’язків посадовцями відповідного органу, а тому вважаємо, переліки службової інформації, які затверджуються в кожному окремому органі, стосуються лише даного органу, тобто є відомчими, і не зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян, а отже є чинними та не потребують реєстрації в Мінюсті України.

3. Досліджуючи питання адміністративної відповідальності за порушення у сфері службової інформації, зокрема положення ч. 4 ст. 18839 «Порушення законодавства у сфері захисту персональних даних» КУпАП, та порівнюючи її санкцію з санкцією ст. 2125 «Порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших матеріальних носіїв інформації, що містять службову інформацію» цього ж Кодексу в частині встановлених ними розмірів штрафів, здобувачка зазначає, що це ще одна стаття, яка змушує підвищувати захист службової інформації (у разі наявності персональних даних), проте не несе ніяких додаткових превентивних заходів щодо такого виду правопорушень (с. 88).

Дозволимо собі не погодитися щодо другої частини висловленого автором зауваження, адже відповідно до ст. 23 КУпАП метою адміністративного стягнення, поряд з вихованням особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, є також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами. Крім того, не зрозуміло, які додаткові превентивні заходи має на увазі дисертантка в даному випадку.

4. Аналіз законодавства в сфері службової інформації дав також здобувачці можливість виокремити недоліки правового забезпечення службової інформації (с. 97-98). Одним із таких недоліків, на думку автора, є невідповідність санкцій, передбачених деліктним законодавством, ступеню суспільної небезпечності правопорушень у сфері службової інформації. При цьому не зрозуміло, про яку саме невідповідність санкцій ступеню суспільної небезпечності йде мова та в чому вона полягає.

Разом із тим, висловлені зауваження в цілому не впливають на основний зміст роботи Жмур Н.В., її позитивну оцінку та не зменшують значення дисертації як самостійного творчого дослідження. В сукупності наведені позитивні положення свідчать про вирішення авторкою актуального наукового завдання і надання відповідних рекомендацій з удосконалення чинного законодавства України.

 

Висновок

Дисертація є самостійним доробком автора, посилання на наукові праці оформлені належно. Наукові статті, які опубліковані за темою дисертаційного дослідження у фахових виданнях, свідчать про якість проведеної роботи, базуються на особистих поглядах та результатах праці дисертантки.

Автореферат дисертації відповідає її змісту та відображає основні положення і результати дослідження. Дисертацію та автореферат оформлено відповідно до встановлених вимог.

Таким чином, дисертаційне дослідження «Правове забезпечення службової інформації в Україні» за своєю актуальністю, новизною та обґрунтованістю одержаних результатів повністю відповідає вимогам п.п. 11, 12, 13 Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, а її автор – Жмур Наталія Володимирівна – заслуговує на присудження їй наукового ступеня кандидата юридичних наук зі спеціальності 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право.

 

 

Офіційний опонент:

 

Кандидат юридичних наук, доцент

Інститут інформаціології ГОСЛ                            К.Г. Татарникова