ВІДМОВА У ВІДКРИТТІ ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВІ: ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА

Братель Олександр Григорович

Голова Інституту

цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

 

 

Постановка проблеми. Діяльність суду при здійсненні судочинства в цивільних справах відбувається у чіткій послідовності визначеній нормами Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) [1]. Відповідно до ст. 3 ЦПК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Іншими словами, особа, яка звертається до суду бажає отримати від суду рішення, яке за своїм змістом відповідатиме саме її інтересам. Прагнучи такого результату особа іноді не усвідомлює, що на вказаному шляху можуть траплятись різні перепони юридичного характеру або події повсякденного життя, що ускладнюють чи унеможливлюють реалізацію поставлених планів. Такі обставини існують на різних стадіях цивільного процесу, зокрема на стадії відкриття провадження у цивільній справі, у вигляді відмови у відкритті провадження у цивільній справі.

Аналіз останніх публікацій і досліджень. Загальні питання пов’язані з дослідженням змісту та порядком вчинення окремих процесуальних дій на стадії відкриття провадження у справі на різних етапах розвитку юридичної науки розглядались такими науковцями як: М.І. Балюк, B.I. Бобрик, В.В. Комаров, Д.Д. Луспеник, С.В. Сеник, В.І. Тертишніков, М.Й. Штефан та іншими. Разом з тим, юридичні факти та процесуальні дії, що обумовлюють постановлення судом ухвали про відмову у відкритті провадження у справі не піддавались глибинному аналізу саме з позицій їх місця та значення для сфери цивільних процесуальних відносин.

Мета статті полягає у визначенні місця та значення процесуальних юридичних фактів, що обумовлюють постановлення судом ухвали про відмову у відкритті провадження у справі та окреслення правових наслідків процесуальної дії у вигляді відмови у відкритті провадження у справі.

Виклад основного матеріалу. Рушійною силою цивільного процесу є подання до суду позовної заяви, заяви або заяви про видачу судового наказу. Після отримання судом вказаних документів розпочинається складна та тривала юридична процедура спрямована на розгляд та вирішення викладених в цих документах питань. Першою стадією цивільного процесу є стадія відкриття провадження у справі. На цій стадії судом здійснюється комплекс процесуальних дій, що закріплюються у відповідних процесуальних юридичних фактах, зокрема, винесених ухвалах про: залишення позовної заяви без руху; повернення позовної заяви; відмову у відкритті провадження у справі; відкриття провадження у справі.

Підстави та порядок постановлення вказаних ухвал визначений в нормах глави 2 розділу ІІІ ЦПК України. Відповідно до ч. 1 ст. 122 ЦПК України суддя відкриває провадження у цивільній справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому ст.ст. 118-120 ЦПК України. На стадії відкриття провадження у справі суддя здійснюючи розумово-процесуальну діяльність повинен визначити наявність підстав для залишення позовної заяви без руху або підстав для повернення заяви позивачу.

У разі відсутності перешкоджаючих для подальшого розгляду справи обставин наступним кроком вказаної діяльності судді є виявлення можливих підстав для відмови у відкритті провадження у справі.

Насамперед, не допускається відмова у відкритті провадження у справі з мотивів недоведеності заявленої вимоги, відсутності доказів, якими обґрунтовуються позовні вимоги, пропуску строків позовної давності та інших непередбачених законом підстав.

Відповідно до п. 8 постанови пленуму Верховного Суду України № 2 від 12.06.2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» [2] пред’явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному статтею 33 ЦПК України. У разі, якщо норма матеріального права, яка підлягає застосуванню за вимогою позивача, вказує на те, що відповідальність повинна нести інша особа, а не та, до якої пред’явлено позов, і позивач не погоджується на її заміну, суд залучає до участі в справі іншу особу як співвідповідача з власної ініціативи. Після заміни неналежного відповідача або залучення співвідповідача справа розглядається спочатку в разі її відкладення або за клопотанням нового відповідача чи залученого співвідповідача.

Також суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заявлено декілька вимог розгляд яких проводиться за правилами різного судочинства, оскільки згідно зі ст. 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Крім перерахованого, відповідно до ч. 2 ст. 122 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо:

1) заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства. Вказаним пунктом закріплено теоретичне положення щодо підвідомчості цивільних справ зі змісту якої випливає, що подана до суду позовна заява чи заява підлягають розгляду, якщо особа, яка звертається з вимогою про судовий захист має відповідний обсяг цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності. Крім цього, особа, яка звертається до суду повинна мати юридичну заінтересованість у даній справі.

Законодавством передбачені обставини за яких предмет спору підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства, проте в результаті існування тимчасових перешкод звернення до суду із позовом є неможливим. Наприклад, позов про розірвання шлюбу не може бути пред’явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки кримінального правопорушення, щодо другого з подружжя або дитини (ч. 2 ст. 110 Сімейного кодексу України (далі – СК України)) [3].

Як зазначає В.І, Бобрик, суд має право відмовити у відкритті провадження у справі, якщо заявлена вимога не належить до числа «байдужих для права» [4, с. 284]. До числа байдужих для права належать, наприклад, вимоги про стягнення карткового боргу, боргу за результатами незаконних азартних ігор тощо.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Під правилами іншого судочинства розуміється, наприклад, віднесення компетенції щодо вирішення певного спору до адміністративних чи господарських судів. Вказана правова ситуація обумовлює існування хронічної проблеми розмежування компетенції між загальними та адміністративними судами щодо вирішення конкретних спорів. Як наголошує голова Верхового Суду України Я.М. Романюк: «адміністративні суди у спорах щодо нерухомості, у житлових, земельних спорах, якщо в процесі вирішення цих питань суб’єкт владних повноважень приймав рішення, продовжують уважати такі спори своєю компетенцією, незалежно від того, чи реалізоване відповідне рішення суб’єкта владних повноважень громадянином. Прихильники цієї позиції не зважають на те, що спроба оскаржити реалізоване рішення суб’єкта владних повноважень ‒ спір про право приватне, адже в результаті реалізації рішення в людини виникає речове право, правовідносини переходять із публічно-правової в приватноправову площину» [5].

Таким чином, у випадку приналежності спору до площини цивільних та адміністративних правовідносин судді загальних судів використовують вказану можливість з метою постановлення ухвали про відмову у відкритті провадження у справі з метою розвантаження себе «зайвою» роботою та перекладаючи проблему щодо вирішення підвідомчості існуючого спору безпосередньо на заявника;

2) є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. У вказаному пункті йдеться про необхідність існування трьох окремих процесуальних юридичних фактів у вигляді рішень або ухвал, що набрали законної сили. Це, зокрема: а) рішення суду; б) ухвала суду про закриття провадження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову; в) ухвала суду про укладення мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Не вдаючись в теоретичні положення визначення змісту кожного із цих видів процесуальних документів зазначимо, що на момент відкриття провадження у справі суддя не має практичної можливості з’ясувати чи існують раніше ухвалені рішення та ухвали у справах між тими ж самими особами, що перешкоджають подальшому розгляду справи. На сьогоднішній день майже вирішено питання щодо можливості повного відкриття суддям доступу до Єдиного державного реєстру судових рішень в якому повністю відображатимуться дані про сторін цивільного процесу. Вирішення цього питання повинно певною мірою сприяти перетворенню «мертвого», з позицій практичної реалізації положення п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК України в життєздатне, адже на стадії відкриття провадження у справі суддя матиме можливість отримати інформацію про існування перерахованих рішень або ухвал. Не вирішеним доки залишається питання щодо порядку легалізації отриманої суддею інформації з Єдиного державного реєстру судових рішень з метою підкріплення обґрунтованості відмови у відкритті провадження у справі.

В противному випадку суддя буде отримувати інформацію про існування зазначених рішень та ухвал суду, що набрали законної сили лише під час проведення попереднього або першого судового засідання по справі, що призведе до постановлення ухвалу про закриття провадження у справі відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України;

3) у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Відповідно до ст. 110 ЦПК України позивач має можливість подати позов до декількох за територіальністю судів за власним вибором (альтернативна підсудність). Наприклад, позови про захист прав споживачів можуть пред’являтися до місцевих судів, крім місцезнаходження відповідача, також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору. Змоделюємо ситуацію при якій позивачем одна й та сама позовна заява подається одночасно до суду як за місцезнаходженням позивача, так і за місцезнаходженням відповідача. Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі суддя не матиме практичної можливості з’ясувати, що в іншому суді розглядається аналогічна цивільна справа. Менш ймовірною, проте реальною може бути ситуація коли позивачем, після відкриття провадження у справі та до початку розгляд справи по суті, до цього ж самого суду подається аналогічна позовна заява зі сподіваннями позивача, що інший суддя даного суду ухвалить рішення яким будуть задоволені позовні вимоги у повному обсязі. Отже, виявити на стадії відкриття провадження у справі іншої справи у провадженні цього чи іншого суду із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав майже не реально. З’ясування даного факту можливе лише на попередньому або першому судовому засіданні по даній справі, що дозволить судді постановити ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав розглядається в іншому суді (п. 4 ч. 1 ст. 207 ЦПК України).

Аналізуючи положення п. 3 ч. 2 ст. 122 ЦПК України робимо висновок про те, що в ньому йдеться про підставу для відмови у відкритті провадження у справі, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. У свою чергу, в п. 4 ч. 1 ст. 207 ЦПК України йдеться про те, що суд залишає заяву без розгляду, якщо спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав розглядається в іншому суді. Співставлення цих двох пунктів дозволяє виявити певну суперечність між ними, а саме: суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа між тими самими сторонами (ст. 122 ЦПК України), а залишення заяви без розгляду відбувається, якщо спір між тими самими сторонами розглядається в іншому суді (ст. 207 ЦПК України). Логічно постає питання, чи має право суд залишити заяву без розгляду, якщо спір між тими самими сторонами розглядається не в іншому, а лише в цьому судді? Відповідь на дане питання є неоднозначною, адже прямого дозволу в ст. 207 ЦПК України на залишення заяви без розгляду у випадку, якщо спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав розглядається саме в цьому суді не існує;

4) є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи в тому ж третейському суді виявився неможливим. Згідно зі ст. 17 ЦПК України сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом. Згідно зі ст. 5 Закону України «Про третейські суди» від 11.05.2004 р. [6] юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.

Сторони, які передали спір на вирішення третейського суду, зобов’язані добровільно виконати рішення третейського суду, без будь-яких зволікань чи застережень. Сторони та третейський суд вживають усіх необхідних заходів з метою забезпечення виконання рішення третейського суду. (ст. 50. Закону України «Про третейські суди»). Рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених цим Законом (ст. 51 Закону України «Про третейські суди»).

Отже, положення ч. 2 ст. 122 ЦПК України є подібним до положення п. 3 ч. 2 ст. 122 ЦПК України в частині його практичного застосування. З’ясувати наявність рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав суд зможе лише під час проведення попереднього або першого судового засідання, отримавши вказану інформацію після безпосереднього спілкування зі сторонами у справі. У разі наявності вказаної обставини суд матиме всі підстави для постановлення ухвали про закриття провадження у справі відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 205 ЦПК України;

5) після смерті фізичної особи, а також у зв’язку з припиненням юридичної особи, які є однією із сторін у справі, спірні правовідносини не допускають правонаступництва. Згадувані в цьому пункті спірні правовідносини мають приналежність до матеріально-правової сфери і стосуються таких суб’єктів цивільних правовідносин як фізичні та юридичні особи. Так, у матеріальному праві можливе загальне (універсальне) правонаступництво суб’єктивних цивільних прав ‒ спадкоємство, припинення існування юридичної особи (ст. 1218; ч. 2 ст. 107 Цивільного кодексу України) [7].

Відповідно до ст.1219 Цивільного кодексу України не входять до складу спадщини права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема: особисті немайнові права; право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; права та обов’язки особи як кредитора або боржника, передбачені ст. 608 Цивільного кодексу України. Не допускають правонаступництва також деякі сімейні правовідносини, зокрема, правонаступництво не відбувається при розгляді у суді справи про визнання батьківства (ст. 129 СК України) або про позбавлення батьківських прав (ст. 164 СК України).

Стосовно юридичної особи правонаступництво не відбувається у випадку її ліквідації, тобто повного припинення діяльності. Відповідно до ст. 110 Цивільного кодексу України юридична особа ліквідується:

1) за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв’язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами;

2) за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, за позовом учасника юридичної особи або відповідного органу державної влади;

3) за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи в інших випадках, встановлених законом, ‒ за позовом відповідного органу державної влади.

Крім цього, ліквідація юридичної особи може відбуватись в результаті її банкрутства, яке полягає у визнанні господарським судом неспроможності боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992 р. [8], грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Як і в попередніх пунктах 2-4 ч. 2 ст. 122 ЦПК України з’ясувати факт того, що спірні правовідносини не допускають правонаступництва у більшості випадків можливо буде не на стадії відкриття провадження у справі, а під час проведення попереднього судового засідання або вже під час проведення першого судового засідання по цивільній справі.

Отже, з урахуванням викладеного можна зробити висновок про те, що з усіх проаналізованих підстав відмови відкриття провадження у справі лише п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК України має можливості до повноцінної реалізації. Решта ж положень закріплених пунктами 2-5 ч. 2 ст. 122 ЦПК України свою дієвість обмежують лише сторінками ЦПК України не маючи відповідного практичного застосування.

Питання про відмову у відкритті провадження у справі суддя вирішує не пізніше трьох днів з дня надходження позовної заяви до суду або закінчення строку, встановленого для усунення виявлених в ній недоліків, та не пізніше наступного дня після отримання судом інформації про місце проживання (перебування) фізичної особи з відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи.

Про відмову у відкритті провадження у справі суддя постановляє ухвалу, яка повинна бути невідкладно надіслана позивачеві разом із позовною заявою та всіма доданими до неї документами.

Головний процесуальний наслідок постановлення ухвали про відмову у відкритті провадження у справі полягає в тому, що особа в подальшому матиме правові перешкоди щодо можливості повторного зверненню до суду з такими ж самими позовними вимогами.

Висновки. Детальний аналіз підстав відмови у відкритті провадження у цивільній справі дозволяє засвідчити їх низьку процесуальну ефективність. З впевненістю можна говорити про те, що лише п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК України має здатність до повноцінної процесуальної реалізації. У свою чергу, підстави закріплені в пунктах 2-5 ч. 2 ст. 122 ЦПК України свою дієвість обмежують лише сторінками ЦПК України не маючи відповідного практичного застосування на стадії відкриття провадження у справі. Крім цього, положення пунктів 2-5 ч. 2 ст. 122 ЦПК України відповідним чином дублюються пунктами 2, 5 ч. 1 ст. 205 ЦПК України та пунктом 4 ч. 1 ст. 207 ЦПК України.

 

Список використаних джерел:

1. Цивільний процесуальний кодекс України: за станом на 12 груд. 2015 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1618-15/page

2. Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції [Електронний ресурс]: постанова пленуму Верховного Суду України № 2 від 12.06.2009 р. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v0002700-09

3. Сімейний кодекс України: за станом на 12 груд. 2015 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2947-14

4. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / С.С. Бичкова, Ю.В. Білоусов, В.І. Бірюков та ін.; За заг. ред. С.С. Бичкової. ‒ К.: Атіка, 2008. ‒ 840 с.

5. Голова ВСУ Ярослав Романюк: «Реформування проводять посадові особи, які мають досить поверхове уявлення про наші проблеми і потреби» // Закон і бізнес. ‒ № 24 (1166). ‒ 14.06-20.06.2014.

6. Про третейські суди [Електронний ресурс]: Закон України від 11.05.2004 р. ‒ Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1701-15

7. Цивільний кодекс України: за станом на 12 груд. 2015 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/435-15

8. Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом [Електронний ресурс]: Закон України від 14.05.1992 р. ‒ Режим доступу:http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2343-12

 

 

Ключові слова: Братель процесуаліст, цивільна справа, позовна заява, ухвала суду, відкриття провадження у справі, відмова у відкритті провадження у справі.