Стратегія розвитку системи протидії торгівлі людьми

 

Ольга Кушнір,

кандидат юридичних наук,

радник президента ГОСЛ

Стратегія розвитку системи протидії торгівлі людьми: 1) це прийнята в державі система поглядів на характер сучасних загроз у цій сфері, на цілі й завдання, форми і способи захисту та реалізації національних інтересів, а також галузь практичної діяльності. Критерієм оцінки ефективності управління системою протидії торгівлі людьми ( далі ?ПТЛ) є рівень зменшення фактів торгівлі людьми на території держави; 2) система великомасштабних державно-політичних рішень і вироблених напрямів діяльності у сфері ПТЛ, послідовна реалізація яких забезпечує досягнення стратегічної мети основними суб’єктами; 3) генеральна лінія, спрямована на розв’язання завдань цілого історичного періоду, на досягнення фундаментальних цілей; 4) політико-правовий документ, в якому визначаються стратегічні цілі, пріоритети, завдання та механізми реалізації політики ПТЛ країни. Головна мета Стратегії розвитку системи ПТЛ ? формування системи протидії торгівлі людьми якісно вищого рівня, в основу якої покладено інтереси людини і громадянина, суспільства і держави.

Стратегія розвитку системи протидії торгівлі людьми в Україні визначає принципи, пріоритетні цілі, завдання та механізми забезпечення життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від явища торгівлі людьми. Правовою основою розроблення та реалізації Стратегії розвитку системи ПТЛ є Конституція України, Закон України „Про протидію торгівлі людьми”, інші закони України та міжнародні угоди, ратифіковані Верховною Радою України, які в сукупності визначають засади політики держави у сфері протидії торгівлі людьми.

Головна мета Стратегії розвитку системи ПТЛ ? забезпечити такий рівень системи ПТЛ, який гарантував би поступальний розвиток України на подальше зміцнення міжнародних позицій й авторитету Української держави в сучасному світі. Досягнення цієї мети можливе шляхом реалізації державної політики протидії торгівлі людьми, яка передбачає утвердження засад національної єдності задля розбудови демократичної, правової, конкурентоспроможної держави. Державна політика протидії торгівлі людьми формується і реалізується за умов, коли в сучасному світі нівелюється різниця між внутрішніми та зовнішніми аспектами безпеки, зростає вага несилових (політичних, економічних, соціальних, енергетичних, екологічних, інформаційних тощо) складових її забезпечення.

Відтак, Стратегія розвитку системи протидії торгівлі людьми ? довгострокова комплексна узгоджена за цілями, завданнями, умовами, засобами і часом програма практичних дій із розбудови та забезпечення якісно нового рівня системи ПТЛ.

Метою Стратегії розвитку системи протидії торгівлі людьми є створення ефективної, динамічної та гнучкої в управлінні, на основі визначення раціональної просторової основи, укомплектованої високопрофесійними фахівцями, забезпеченої сучасними матеріальними і технічними засобами системи ПТЛ приведення завдань, функцій і напрямів їх діяльності відповідно до сучасних потреб забезпечення прав і свобод людини, ефективного використання ресурсного потенціалу, реалізації державної політики у зазначеній сфері.

Головним завданням реформованої системи ПТЛ має бути підвищення ефективності забезпечення прав і свобод людини шляхом розмежування компетенції органів, що здійснюють таку протидію, усунення дублювання їх повноважень, оптимізація штатної чисельності співробітників даної системи із одночасним підвищенням рівня їхнього фінансового і матеріально-технічного забезпечення, соціального та правового захисту.

У Стратегії розвитку системи протидії торгівлі людьми необхідно передбачити три окремі напрями:

1)           підвищення рівня поінформованості громадськості;

2)           удосконалення законодавства і, як наслідок, ? підвищення ефективності взаємодії усіх суб’єктів і кінцевого результату ПТЛ;

3)           допомога потерпілим та потенційним жертвам.

Що стосується оцінки ефективності діяльності системи протидії торгівлі людьми відповідно до позитивістського підходу, то погоджуємося зі слушною думкою Н. М. Оніщенка, який вважає, що найпоширеніше визначення ефективності полягає у з’ясуванні співвідношення фактичного результату дії законодавства й тих соціальних цілей, для досягнення яких це законодавство було прийнято.