Системний вимір взаємодії суб’єктів протидії торгівлі людьми

 

Ольга Кушнір,

кандидат юридичних наук,

радник президента ГОСЛ

На шляху утвердження методологічного плюралізму, а також інтенсифікації процесу досліджень правових явищ у сучасній українській юриспруденції нині актуалізуються пошуки нових засобів осягнення сутності та призначення права, разом із яким відбувається процес докорінного перегляду традиційних засобів. Це вимагає адекватних методологічних підходів. Саме тому з метою: 1) осягнення досвіду розуміння процесу взаємодії; 2) визначення співвідношення взаємодії з іншими правовими дефініціями; 3) розгляду змістовного наповнення категоріального апарату взаємодії, суб’єктів протидії торгівлі людьми; 4) розкриття специфіки здійснення процесу взаємодії, вважаємо за необхідне намітити основні аспекти цього явища.

Отже, на нашу думку, яка становить собою наукову новизну як в плані порушення наукової проблеми, так і подання засобів її розв’язання процес взаємодії охоплює такі аспекти.

 

Аксіологічний аспект взаємодії

Аксіологічна парадигма зумовлює звернення до ціннісної проблематики в розкритті будь-яких явищ, що підлягають дослідженню. Аксіологічний  підхід виступає інтегруючим, він є імпліцитно присутнім в кожному з концептуальних дослідницьких підходів, і за його допомогою визначається ціннісне наповнення будь-якого явища. Аксіологічний підхід в методології юриспруденції ? це загальна стратегія дослідження, що визначає розгляд права крізь призму його відповідності певним цінностям, які можуть забезпечуватись правом та бути його основою[1].

Саме тому розкриття сутності взаємодії ми розглядаємо крізь призму цінностей, котрі безпосередньо впливають на образ правової реальності. Адже уявлення про будь-яке явище завжди ґрунтується на певних цінностях, виявлення та порівняння яких є можливим шляхом застосування аксіологічного підходу в порівняльно-правових дослідженнях. Застосування аксіологічного підходу в нашому дослідженні зумовлюється фактором подвійної методологічної трансформації, оскільки саме цей підхід у царині методології компаративістики зазнає подвійної адаптації та трансформації ? до предмета дослідження юриспруденції загалом (перший рівень) й до компаративного методу зокрема (другий рівень).

Отже, багатоманіття аксіологічних підходів пропонуємо доповнити поглядом, основою якого є визнання цінності взаємодії. Особливо в контексті діяльності усіх державних органів між собою та з громадянським суспільством задля розбудови ефективної держави, в якій раціонально побудована правова система, а також ефективно діють на її основі усі складові інституту як самої держави, так і громадянського суспільства. Це уможливить оцінити сутність  і природу цього процесу,  види й значення, допоможе з’ясувати якість здійснюваної взаємодії у різних системах, а також ціннісну роль та місце кожного окремого суб’єкта взаємодії. Потреба в такій методології, на нашу думку, пов’язана з тим, що дослідження як сучасної науки, так і інших соціокультурних інститутів майже неможливі поза їх зв’язком з цінностями[2].

 

Акмеологічний аспект  взаємодії

У перекладі з давньогрецької „акме” означає найвищу міру досягнення будь-чого, розквіт або квітучу пору, а „бути в акме”  ? перебувати на вищому ступені розвитку^[3].

Взаємодію з позиції теорії самоорганізації ми розглядаємо як дисипативну структуру, яка існує за рахунок постійного обміну з навколишнім середовищем діями, енергією та інформацією. Мета будь-якої дисипативної структури — це досягнення максимально можливого стійкого стану в контексті тих умов середовища, в яких вона перебуває. Таким чином, застосування синергетичного підходу в акмеології надає можливість відповісти на питання: як відбувається самоорганізація системи, якими механізмами вона керується і як домогтися вершин творчості в управлінні. Це, своєю чергою, дає змогу побудувати еталонну модель системи, ефективне управління якою призведе до успіху та найкращих результатів у протидії торгівлі людьми.

Тож стверджуємо, що вершина творчості управлінця полягає у мистецтві правильно та раціонально організувати ефективну взаємодію. Більш того, саме ефективна взаємодія визнається нами вершиною функціонування системи протидії торгівлі людьми. Адже акмеологія надає можливість по-новому оцінити значення взаємодії, простежити й ідентифікувати її визначальну роль в реалізації державної політики протидії торгівлі людьми.

Взаємодія виступає однією з функцій управління, тому розгляд саме акмеологічного її аспекту відкриває нові можливості щодо розуміння сутності та призначення управлінських рішень, їх неповноти без врахування такої функції, як взаємодія.

 

Інформаціологічний аспект

Формування інформаційного суспільства супроводжується, з поміж багатьох чинників, спрощеним доступом до інформації. Саме тому впровадження взаємодії, у тому числі з міжнародними організаціями доцільно здійснювати, використовуючи найновітніші засоби зв’язку. Взаємодія характеризується ефективним обміном інформацією, відтак, врахування інформаціологічного аспекту є важливим для організації ефективної взаємодії. Більш того, інформаціологія як наука поки не набула масового визнання, натомість в Україні швидко розвиваються школи інформаційного права, в рамках яких і формуються наукові засади розроблення Кодексу України про інформацію, який виступатиме базою для управління у сфері інформаційних правовідносин.

 

Онтологічний аспект взаємодії

Онтологія (лат. „Ontologia”, від дав.-гр. „??” рід. п. грец. „?????” —те, що існує і грец. „?????” — учення, наука) — це вчення про буття, розділ філософії, у якому з’ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого.

Тож, виходячи з цього, взаємодія є формою буття людини, адже людина не існує поза взаємодією. Людина є не тільки сукупністю усіх суспільних відносин, а й передусім сукупністю зв’язків між учасниками цих відносин, а отже, їх успішна взаємодія є чинником розвитку відносин. Буття людини передбачає її постійний зв’язок з іншими, постійну взаємодію, тому усвідомлення онтологічного змісту взаємодії спонукали до її атрибутивного розгляду при аналізові діяльності суб’єктів протидії торгівлі людьми.

Саме тому ефективна взаємодія є запорукою успішної діяльності у будь-якій сфері. Наша ідея полягає в тому, щоб співвіднести, погодити свої дії з можливостями інших суб’єктів, тобто встановити з останніми партнерські відносини: коли кожен із суб’єктів спрямовує зусилля на гармонізацію всіх процесів під час взаємодії. Цей підхід припускає виокремлення взаємодії із загального поля усієї здійснюваної діяльності й наділення його статусом реального для проведення подальших досліджень та адаптації до різних сфер.

 

Гносеологічний аспект взаємодії

Гносеологія (грец.  „??????” (гносео) ? знаю [„??????” (гносис) ? знання] та „?????” (логос) ? вчення, наука], що дослівно означає: „Вчення (Наука) про пізнання”.

Гносеологія досліджує вихідні умови й основи пізнання, виступає узагальненням пізнавального досвіду людства, полягає в необхідності визначення найглибших детермінант і корелятів взаємодії, які природно перебувають поза його межами.

Результатом даного осмислення у контексті нашої теми є те, що взаємодія допомагає пізнати світ з усіх боків, а не лише з боку одного суб’єкта, побачити цілісність і багатогранність феномена, явища. Крім того, взаємодія уможливлює пізнання окремих речей через саму себе, а також допомагає дослідити певні дії чи явища і самі по собі і у співвідношенні з тими діями та процесами, які відбуваються й відображаються у взаємодії.

 

Ідеологічний аспект взаємодії

Українська національна ідея сягає своїм корінням у сиву давнину. Саме вона надала можливість Україні, попри усю трагічність історії нашої держави, вибороти омріяну незалежність. Національна ідея слугувала тим життєдайним стрижнем, біля якого згуртовувалися різні прошарки українства, сприяла формуванню поступу української нації піч час усіх коловоротів та лихоліть. І саме її непохитність, нездоланна міць заклали основу для процесу злиття українства в монолітний соціум[4].

Національна ідея є ідеєю-синтезом, ідеєю-результатом, яка в процесі становлення увібрала в себе багато інших, що з часом змінюються ? від ідеї окремої особистості, сім’ї, громадського об’єднання, до ідеї державного органу чи етнос загалом. Така ідеологія орієнтована не на пригнічення розрізненостей, а на пошук можливого їх modus operandi (спосіб конструктивної взаємодії).

Ідеологія — це не декларація, а передусім, та ідейна система, яка повинна лежати в основі діяльності усіх державних інститутів. А сподіватися на об’єднувальні можливості ідеології можна лише у єдиному ціннісному просторі. Тож людей треба не навчати любити Вітчизну, а робити цю країну зручною для життя, перетворювати її на надійного партнера для сусідніх держав. Підтримка політики відкритого соціального діалогу неминуче активізує живильні сили народного самопізнання та самоорганізації, оберігаючи людей від захоплення штучно створеними цілями. Саме за таких умовах і може відбутися невідворотний природний синтез ідей та настанов українців, зокрема й тих, хто орієнтується на суперечливі, а іноді протилежні життєві цілі.

Апеляція до ідеології як до сили, здатної інтегрувати соціум, засновується на певних моментах. Незалежно від її конкретного змісту і спрямованості, ідеологія — це більш чи менш жорстка та закрита система поглядів на суспільство, світ і людину, яка не тільки віддзеркалює специфіку буття суб’єкта та його самосвідомість, а й слугує знаряддям захисту його інтересів — справжніх або вигаданих. Відтак, ідеологія спонукає до діяльності у певному напрямі, згуртовує навколо ідей, проектів, гасел, насичених, зазвичай, химерними елементами, що надають спрощену чи навіть ілюзорну інтерпретацію складних соціальних і природних явищ.

Відтак, вже назріла пекуча необхідність у єднанні усіх державних органів і громадянського суспільства у справі зміцнення верховенства права. А ідеологічний аспект має бути стрижневим елементом, основою для взаємодії правоохоронних органів, що, своєю чергою, оптимізує їх діяльність у справі протидії злочинності та допомагатиме ефективніше працювати на благо нашої держави.

Ефективна модель, що є запорукою успішної діяльності державних органів, — приклад для діяльності інших органів і всієї системи державної влади. Ідеологія тут відіграє важливу роль: ідеологія сильної держави (піднесена вищим політичним авторитетом та підкріплена усією могутністю держави), де органи взаємопов’язані та співпідпорядковані виконанню важливих для держави завдань спільними зусиллями, сприяє подальшому її утвердженню як самостійного суб’єкта у геополітичній конфігурації.

 

Праксеологічний аспект взаємодії

Праксеологія (від грец. ?????? — дія та грец. ?????} — мова, вчення) — галузь досліджень, що вивчає людську діяльність, зокрема в аспекті її ефективності.

Тадеуш Котарбинський зазначав: „…Праксеолог цікавиться формами удосконалення, загальними для усіх сфер діяльності. Він ніби вигадує розділ найбільш загальної організації праці, розділ, не написаний донині, можливі складові частини якого розпорошені скрізь”[5]. Тобто йдеться про те, що більшість праксеологічних тверджень — це істини, до яких людство дійшло у процесі багатовікової практики. Тож праксеологія — це теорія ефективної діяльності. Саме вона рекомендує використовувати усі методи, які сприяють ефективності та результативності.

Отже, що більш зваженими будуть рішення кожного із суб’єктів взаємодії, то більша ймовірність позитивної результативності.

Праксеологічний аспект взаємодії полягає у сукупності видів діяльності або її складових частин, які підпорядковані єдиній меті,  реалізуються певною системою суб’єктів і спрямовані на найкращий результат з найменшими витратами часу, сил та засобів. А це, своєю чергою, означає, що ефективність управлінської праці може бути оцінена з огляду на ефективність взаємодій.

 

Антропологічний аспект взаємодії

Сучасна хода людиноцентризму не оминула і право. В рамках права останнім часом більшого розповсюдження набувають дослідження, присвячені різним аспектам захисту прав і свобод людини і громадянина. Більш того, відбувається стрімкий розвиток антропології права (юридична антропологія, правова антропологія, правове людинознавство) — багатодисциплінарна сфера знань про взаємовідносини людини і права; широкому розумінні — розвинутий історично, під впливом багатьох дисциплін, комплексний, міждисциплінарний, багатофункціональний науково-практичний напрям дослідження (та навчальна дисципліна) філософсько-антропологічних та етнічних (етнологічних, етнографічних) питань співвідношення людини та права, втілений у двох фундаментальних напрямах — філософсько-правовій антропології та правовій етнології (етнографії), які виявляються у підходах до бачення людини як цілісного феномена в її одиничному та множинному проявах, при яких увага акцентується на людському вимірі та гуманістичній природі права різноманітних суспільств та культур, таким чином сприяючи їх пізнанню, порівнянню, концептуалізації, розв’язанню актуальних проблем та осмисленню місця феноменів людини та права у світі[6].

У цілому ми підтримуємо філософське осмислення права, яке, передбачаючи глибоке розуміння основ права, меншовартісне без глибокого розуміння його людського виміру. Однак вважаємо, що здійснюваний у сучасній українській юридичній науці „антропологічний акцент” і трансформація вітчизняної правової парадигми в напрямі від державоцентризму до людиноцентризму[7] (і відповідної їй шкали цінностей), нині набуває характеру втрати балансу між ними. Домінантна більшість праць не є абсолютно антропоцентричними, оскільки в них досліджуються тільки „внутрішня сутність” людини в праві, водночас „зовнішній вияв” людини в праві (наприклад, у формах співжиття людей, ? суспільстві, культурі)[8] залишається поза увагою. З огляду на системний підхід[9], це є некоректним та призводить до порушення балансу в системі й неможливості осягнення явища у всьому його системному вимірі.

Щодо антропологічного аспекту взаємодії, то тут можна говорити нескінченно, оскільки будь-яка дія у процесі взаємодії прямо залежить від людського фактора. Тобто мета, завдання, функції, напрями, загалом уся сутність взаємодії, що полягає у раціональному поєднанні сил, засобів і методів, властивих цим суб’єктам, а також результат цього процесу, у найпростішому розумінні є наслідком спільної діяльності людей, кожен з яких уособлює певного суб’єкта. Однак підкреслимо, що системний вимір взаємодії унеможливлює прівелеювання даного аспекту та розглядається нами винятково у єдності з іншими.

 

Епістемологічний аспект взаємодії

Даний аспект характеризує причини й механізми зміни взаємодії. Коли йдеться про епістемологічні основи взаємодії, то вбачається не проста взаємодія, а взаємодія, що допускає зміну ситуації та обставин. Будь-яке концептуальне нововведення поліпшує сприйняття в одних відношеннях і погіршує його в інших, тому рішення про його прийняття має характер вибору цінностей.

Україна зараз у нових умовах намагається визначити своє місце у світовій цивілізації, знайти свій шлях входження в неї. Тому нинішня загострена увага до філософської спадщини — не данина моді і не становить суто меморіальний інтерес. Ми прагнемо до відродження минулого, яке відновило б і збагатило наш власний спосіб думки. Відтак, висновуємо, що аксіологічний, акмеологічний, інформаціологічний, онтологічний, гносеологічний, ідеологічний, праксеологічний, антропологічний та епістемологічний аспекти взаємодії є константними передумовами формування взаємодії як соціокультурного феномена загалом, а також передумовами формування нової вітчизняної безпекової парадигми, складовою якої і виступає проблематика торгівлі людьми. Тому їх можна вважати фундаментальними елементами взаємодії.