Зубко Георгій Юрійович,
здобувач ЗНУ,
кандидат юридичних наук
Сучасний світ дедалі стає менш передбачуваним. Непередбачуваність і нестійкість формують умови до постійної появи нових видів суспільних відносин. Це зумовлю від дослідників застосовувати нові критерії до правового регулювання суспільних відносин у тих чи інших сферах життєдіяльності, зосереджуючи увагу на прогностичному підході, формуванні проактивної державної політики, яка ґрунтуватиметься на застосуванні прогнозних індикативних моделей та трендів розвитку суспільних відносин у тих чи інших сферах життєдіяльності.
Однією з таких мало досліджених сфер виступає сфера інфраструктури і відповідна їй державна політика — державна інфраструктурна політика.
Проведений мною догматико-юридичний аналіз, а також контент-аналіз сучасних публікацій за темою дослідження, уможливив висновувати про значну концентрацію наукової уваги на окремих сегментах даної системної проблематики. Зокрема більшість досліджень сфокусовано на вивченні проблем „захисту об’єктів критичної важливої інфраструктури” і формування відповідної політики — державної політики захисту критичної інфраструктури [1, c. 24].
Однак поза увагою лишаються не менш важливі питання:
- коректності, повноти та адекватності вживання терміну „захист”;
- повної відсутності навіть гіпотетичних теоретичних моделей щодо вживання терміну „безпека” і формування моделі державної політики безпеки інфраструктури;
- практично відсутні публікації щодо обґрунтування необхідності формування саме державної політики у сфері ефективної будови інфраструктури в Україні чи то окремого виду (підвиду) — державної інфраструктурної політики;
- з огляду на позиціонування в переважній більшості наукових розробок щодо „державної політики захисту критичної інфраструктури” [1, c. 24] як складової політики національної безпеки не зроблено навіть теоретичного припущення та обґрунтування гіпотези щодо необхідності окремого розроблення безпекоінфраструктурної політики як системи заходів щодо безпечного розвитку інфраструктури та формування відповідного правового регулювання.
Я переконаний в необхідності аналізу та вивчення саме державної інфраструктурної політики як окремого та самостійного об’єкта наукового дослідження.
Вагомим аргументом на користь моєї позиції виступає думка Д.С.Бірюкова, котрий, досліджуючи типи характеристик політичних рішень, пов’язаних із критичною інфраструктурою, звертається до вивчення проблем прийняття політичних рішень у сфері інфраструктури. Зокрема, даний дослідник визначає поняття політичне рішення як акт, здійснюваний суб’єктами політичного процесу (політичними лідерами, керівними органами), в якому на основі аналізу інформації, існуючих інтересів, потреб, можливостей їх задоволення формулюються завдання, обов’язкові для членів даної соціальної спільності» [2, с. 30].
Термін „інфраструктурна політика” не є чимось новим. Його зустрічаємо, правда без теоретичних обґрунтувань та визначення безпосередньо самого поняття в роботі В.П. Горбуліна [3, с. 115], а також Білій книзі ЄС [4]. На необхідність суттєвої зміни державної політики та відповідного законодавства також вказується і наукових дослідженнях О.М.Суходолі [5, с. 68].
На мій погляд державна інфраструктурна політика має визначатися виходячи з пріоритетності реалізації життєво важливих національних інтересів, можливостей забезпечення їх реалізації відповідними суб’єктами, враховуючи ступінь та інтенсивність реальних та потенційних загроз та небезпек. Вона має здійснюватися шляхом реалізації відповідних концепцій, стратегій, доктрин і програм (саме у наведеному мною ієрархічному порядку) відповідно до чинного законодавства.
Кінцевою метою при цьому є запобігання виникненню нових і зниження ризику реалізації ідентифікованих та прогнозованих ризиків через здійснення комплексних й інклюзивних економічних, структурних, юридичних, соціальних, медико-санітарних, культурних, освітніх, екологічних, технологічних, політичних та інституційних заходів, що запобігають і знижують схильність до впливу небезпечних факторів і вразливість до катастроф, підвищують готовність до реагування і відновлення і тим самим зміцнюють інфраструктурний потенціал протидії держави.
У даному аспекті важливими завданнями для правоохоронних органів виступають: формування системного підходу до управління безпекою всього комплексу таких систем, об’єктів і ресурсів з огляду на взаємопов’язаність об’єктів, які зазвичай належать до критичної інфраструктури; розроблення механізму попередження можливих кризових ситуацій, пов’язаних із функціонуванням критичної інфраструктури.
Упровадження даної політики на проголошених засадах потребує ґрунтовного вивчення наявної практики забезпечення безпеки об’єктів критичної інфраструктури в Україні, що нині характеризується домінуванням відомчих підходів, аналізу взаємодії та координації дій відповідальних державних органів, способів залучення суб’єктів господарства до підвищення безпеки та стабільності функціонування критичної інфраструктури.
Список літератури:
- Зелена книга з питань захисту критичної інфраструктури в Україні : зб. мат-лів міжнар. експерт. нарад / упоряд. Д. С. Бірюков, С.І. Кондратов; за заг. ред. О. М. Суходолі. – К. : НІСД, 2015. – 176 с.
- Бірюков Д. С. Прийняття політичних рішень щодо захисту критичної інфраструктури / Д. С. Бірюков // Стратегічні пріоритети. — 2015. — № 4(37). — С. 29-34.
- Світова гібридна війна: український фронт : монографія / за заг. ред. В. П. Горбуліна. – К. : НІСД, 2017. – 496 с.
- Біла книга ЄС – Транспорт [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.transport- ukraine.eu/sites/default/files/white_book_transport_2050_ukr_0.pdf.
- Суходоля О. М. Захист критичної інфраструктури в умовах гібридної війни: проблеми та пріоритет державної політики України / О. М. Суходоля // Стратегічні пріоритети. — 2016. — № (3) 40. — С. 62—76.