В. А. Ліпкан,
Голова Інституту стратегічних комунікацій
Глобальної організації союзницького лідерства,
доктор юридичних наук, доцент
Обрана автором тема «Право на мирні зібрання» є дійсно актуальною, адже сприяє комплексному та системному розгляду особливостей реалізації прав громадян на мирні зібрання.
Помаранчева Революція та Революція Гідності довели, що народ виступає справжнім носієм влади, до бажань якого зобов’язані не лише дослухатися представники державної влади, а й конкретно втілювати їх в дійсність, оскільки останні виражають законні інтереси народу. Натомість на даному етапі історичного розвитку відстоювання інтересів народу поки залишається за рамками пріоритетів діяльності центральних органів виконавчої влади, адже реалізація приватних інтересів для них лишилася на першому місці. Це все створює поживний ґрунт для силових сценаріїв зміни влади з одного боку, і відповідно намаганням влади обмежити права громадян на мирні зібрання – з іншого.
Об’єкт дослідження виступають суспільні відносини, що складаються у зв’язку із мирними зібраннями в Україні. Предмет дослідження — правове та організаційне регулювання реалізації права на мирні зібрання в Україні на підставі норм національного та міжнародного права.
Мета дослідження полягає у тому, щоб на основі комплексного аналізу теоретичних уявлень про право на мирні зібрання, засад міжнародного, національного законодавства зарубіжних країн та чинного законодавства України з’ясувати правову природу права на мирні зібрання, а також виробити науково обґрунтовані пропозицій щодо вдосконалення механізму реалізації права на мирні зібрання в Україні.
Згідно з вимогами, що пред’являються до даного виду наукових робіт, у вступі дисертант розкриває такі питання, як актуальність теми дослідження, мета і завдання, об’єкт, предмет, методи, наукова новизна результатів дослідження, практичне значення одержаних результатів.
Окреслення теми дослідження здійснюється дисертантом шляхом розв’язання ряду завдань, зокрема:
- з’ясувати загальнотеоретичне наповнення змісту права на мирні зібрання;
- провести аналіз нормативного регулювання права на мирні зібрання у міжнародних нормативно-правових документах;
- дослідити практику Європейського суду з прав людини щодо забезпечення реалізації права на мирні зібрання;
- встановити правове регулювання реалізації права на мирні зібрання за законодавством України;
- вивчити досвід національного законодавства зарубіжних країн у врегулюванні права на мирні зібрання;
- встановити зміст та поняття «мирність», як обов’язкової ознаки права на зібрання;
- проаналізувати поняття «зброя» для дослідження такої ознаки, як відсутність зброї, що є необхідною умовою для безперешкодної реалізації права на мирні зібрання;
- з’ясувати форми реалізації мирних зібрань, у тому числі їх конституційно закріплені форми як збори, мітинг, похід, демонстрація, а також зрозуміти інші форми реалізації права на мирні зібрання;
- встановити існуючі строки сповіщення про проведення мирних зібрань;
- розкрити порядок реалізації суб’єктивного права на мирні зібрання;
- охарактеризувати обов’язки органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо організації та забезпечення публічного порядку і безпеки при надходженні сповіщення про проведення мирних зібрань;
- дати характеристику підстав обмеження права на мирні зібрання;
- визначити процесуальний порядок обмеження права на мирні зібрання;
- обґрунтувати відповідальність за порушення права на мирні зібрання та порядок його реалізації.
Аналіз зазначених вище завдань дозволяє констатувати, що дана робота має не лише важливе теоретичне значення, а, практичний сенс.
Автор на високому науковому рівні здійснює дослідження плюралістичних позицій дослідників обраної проблематики, аргументовано роблячи висновки та рекомендації щодо розв’язання дискусійних питань, зокрема щодо визначення поняття «право на мирні зібрання», «мирне зібрання» з урахуванням сучасного контексті глобалізації, змін ставлення до насильства з боку представників громадян до представників правоохоронних органів, використання проплачених осіб на мітингах з метою вирішення певних цілей. Зокрема, під визначенням поняття «мирний» у словосполученні «мирне зібрання» пропонується розуміти ознаку, що вказує на зібрання яке має відбуватися в обстановці миру, обстановці, яка виключає будь-який із видів насилля (як фізичного, так і психологічного чи психічного) стосовно організаторів, учасників, спостерігачів, а також перехожих, сторонніх осіб такого зібрання. Одним із головних елементів мирності, як ознаки мирного зібрання, визначено, що останнє має проходити із дотриманням та повагою до будь-якої людини, у тому числі тієї, чиї інтереси, переконання відрізняються від більшості учасників чи спостерігачів такого зібрання, коли ставлення до гідності та честі, прав і свобод опонентів таких зібрань є такими, що поважаються учасниками зібрань та заслуговують на існування
Заслуговує на увагу запропонований автором зміст дослідження, завдяки якому можна простежити не тільки системний хід дослідження, а його вагомість попри багатоаспектність та міждисциплінарність предмета розгляду.
Маститими видаються пропозиції автора щодо визначення специфічних ознак мирності, як обов’язкової ознаки права збиратися мирно, що включає: 1) мирну мету; 2) повагу до людини, її честі та гідності, прав, свобод та інтересів незалежно від її поглядів та переконань; 3) повагу до суспільного устрою, конституційного ладу, дотримання принципів верховенства права і законності; 4) збиратися без зброї; 5) відсутність у організаторів та учасників зібрання військового однострою, камуфляжного одягу, що є демонстрацією мілітаристських настроїв учасників заходу; 6) відсутність балаклав, як засобу приховування насильницьких настроїв та бажання у подальшому уникнути відповідальності; 7) відсутність закликів до насильства, повалення влади у неконституційний спосіб;
Можу підтримати автора в його прагненні удосконалити зміст права на мирні зібрання як фундаментального права фізичної особи, яке забезпечує реалізацію особистості у суспільному середовищі, що поєднує у собі не лише колективну свободу реалізовувати загальногрупові, загальносуспільні інтереси, а й інтереси індивідуальні. Також правильним є виділення підходів до визначення підстав обмеження права на мирні зібрання у інтересах національної безпеки та громадського порядку. Де ключовим пропонується виокремити інтереси національної безпеки та громадського порядку та спеціальну мету: для запобігання заворушенням; запобігання вчиненню злочинів; для охорони здоров’я людей; для охорони моралі; для захисту прав і свобод осіб.
Позитивним виступає звернення автора до характеристики форм реалізації права на мирні зібрання: 1) конституційні (форми реалізації права на мирні зібрання, визначені у Конституції України); 2) нормативно-визначені (2.1.) форми реалізації права на мирні зібрання, визначені у законах України; 2.2.) форми реалізації права на мирні зібрання, закріплені у підзаконних нормативно-правових актах); 3) форми реалізації права на мирні зібрання, що не знайшли закріплення у нормативно-правових актах; залежно від залучення учасників зібрань: 1) внутрішні; 2) зовнішні; залежно від рухливості мирного зібрання: 1) статичні: мітинги, пікетування; 2) динамічні: демонстрації, ходи; за місцем проведення: 1) на відкритих ділянках; 2) у приміщеннях; за сферою реалізації інтересів на: політичні, соціальні, економічні, культурні, спортивні тощо, кожну з яких можна такої деталізувати;
Однак, поряд із безумовно з позитивними характеристиками даної розвідки, слід зауважити, що дане монографічне дослідження виграло, якщо б автор дещо прискіпливіше ставився до послуговування юридичною термінологією.
Так, при визначенні предмета дослідження автор вживає помилковий термін «організаційне регулювання». Насправді, доцільно говорити не за організаційне регулювання, а організаційне забезпечення, адже регулювання може бути винятково правовим.
При формулювання та виділенні специфічних ознак мирності виділено такі ознаки, як: «2) повагу до людини, її честі та гідності, прав, свобод та інтересів незалежно від її поглядів та переконань; 3) повагу до суспільного устрою, конституційного ладу, дотримання принципів верховенства права і законності».
Утім мені не зовсім зрозуміло, що означає «повага» до людини, її честі та гідності, прав, свобод та інтересів незалежно від її поглядів та переконань чи «повага» до суспільного устрою, конституційного ладу, дотримання принципів верховенства права і законності, адже в юриспруденції дані поняття не мають правового закріплення, тобто не є легітимованими. Адже заклики, наприклад до Автономії Закарпатської області через високий відсоток угорців, широкого застосування угорської мови тощо теж за пропонованого автором варіанту можливо розглядати крізь призму «поваги», що безперечно призведе до сепаратизму з подальшим збройним конфліктом на заході нашої держави. Тому на моє переконання, із застосуванням безпекознавчого підходу, доцільно говорити про «недопущення порушень». Так само як юридично тривіальними є твердження автора про можливість «повалення влади у конституційний спосіб». Повалення влади можливе лише у неконституційний спосіб. Натомість конституційний спосіб передбачає зміну влади, а не її повалення.
Ну і звичайно, я не міг оминути увагою прикру помилку одо тиражування некоректних виразів, що почасти відбувається в аматорських думках псевдо експертів на телебаченні, коли йдеться про «інтереси національної безпеки». На це автором звертається увага при виписуванні наукової новини роботи. Наголошу, що в жодному нормативному акті дане поняття не визначено: не існує інтересів і безпеки чи то національної чи то громадської, так само як і не існує інтересів у громадського порядку. Інтерес ставить філософську категорію і становить усвідомлену людиною потребу. Поза це в Законі України «Про основи національної безпеки України» національні інтереси визначається як життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток. До того ж дефініція «національна безпека» визначається через «захищеність життєво важливих інтересів» людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток.
Утім дані зауваження мають рекомендаційний характер і не впливають на загальну позитивну оцінка цієї важливої в наш час роботи.
Відтак, монографічне дослідження Самбора Миколи Анатолійовича «Право на мирні зібрання» є самостійним, оригінальним, комплексним дослідженням, що відповідає вимогам до даного виду і з урахуванням редакторської правки може бути рекомендоване до друку.