Реалізація міжнародних критеріїв обмеження конституційних прав людини у кримінальному процесі України

Віктор Володимирович Назаров,

доктор юридичних наук, професор,

голова Інституту кримінального правосуддя ГОСЛ

 

У статті автор аналізує міжнародні документи, які передбачають обмеження конституційних прав людини у боротьбі зі злочинністю, розкриває основні міжнародні критерії обмеження прав і свобод людини.

Ключові слова: міжнародні договори, права і свободи людини, обмеження конституційних прав людини, застосування примусу, межі обмежень.

 

Сьогодні права людини набули цінності, яка належить усьому міжнародному співтовариству, і отримали обґрунтування в міжнародному праві як правовий стандарт, до якого повинні прагнути всі народи і держави. З моменту визнання цих прав кожна людина набула певного правового статусу відповідно до міжнародного гуманітарного і разом з ним національного права.

Питанням розвитку конституційних прав людини, стандартів їх обмеження як у міжнародному праві, так і в національному кримінально-процесуальному законодавстві значну увагу приділяли Аленін Ю. П., Бандурка О. М., Бахін В. О., Грошевий Ю. М., Маляренко В. Т., Михайленко О. Р., Карпов Н. С., Лобойко Л. М., С. Ільченко, Малько А. В., Ігнатенко Г. В., Чиркин В. Є. та інші.

Мета цієї роботи полягає в узагальненні норм міжнародного права, що закріплюють загальні умови і конкретні способи обмеження прав і свобод людини з метою приведення національного кримінально-процесуального законодавства відповідно до норм міжнародного права.

Основним джерелом міжнародно-правових стандартів у сфері боротьби зі злочинністю, як критерій допустимості обмеження конституційних прав, є міжнародні договори, що укладаються Україною.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Статтею 19 Закону України “Про міжнародні договори України” встановлено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, установлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору [1].

Міжнародні договори про права людини дозволяють державам-учасницям вводити за певних умов правові норми, що обмежують застосування деяких прав.

Допустимість обмежень прав людини закріплені в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також позначена в принципах Іоганнесбургських „Національна безпека, свобода самовираження і доступ до інформації”, принципах Сиракузських, що відносяться до положень Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

Крім вищезгаданих документів, певні положення, що регулюють обмеження конституційних прав, містяться в інших документах міжнародного права: Кодексі поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку, прийнятого Генеральною асамблеєю ООН 17 грудня 1979 року; Зводі принципів захисту всіх осіб, які зазнають затримання чи ув’язнення в будь-якій формі, прийнятого Генеральною асамблеєю ООН 9 листопада 1988 року; Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання, прийнятої 10 грудня 1984 року; Мінімальних стандартних правилах поводження з ув’язненими, прийнятих Конгресом ООН з попередження злочинності і поводження з правопорушниками від 30 серпня 1955 року; Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою, прийнятих резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада 1985 року; Базових принципах поводження з ув’язненими, прийнятих Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1990 року; Мінімальних стандартних правилах ООН щодо заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням («Токійські правила»), прийнятих Резолюцією Генеральної Асамблеї від 14 грудня 1990 року.

Крім того, Комітетом Міністрів Ради Європи в країнах-учасницях прийняті наступні рекомендації: Рекомендація № R (80) 11 про утримання під вартою до суду; Рекомендація № R (87) 18 про спрощення процедур кримінального правосуддя; Резолюція (65) 11 про поміщення під варту та ін.

Прийняття вищезазначених міжнародно-правових документів сприяло розвитку внутрішнього законодавства країн у напрямі як забезпечення прав та свобод людини, так і їх обмеження.

В. Карташкін зазначав, що на початку ХХ ст. цей процес гальмувався через те, що відносини між державою та громадянином розглядалися як внутрішня справа першої [2, с. 36]. А з середини ХХ ст., за визначенням С. Алексєєва, у зв’язку із зростанням суспільної значущості прав та свобод, механізм їх забезпечення почав стрімко розвиватися [3, с. 611]. Отже, особливістю імплементації міжнародно-правових норм, які стосуються прав та свобод, є їх упровадження у внутрішнє законодавство окремої країни в комплексі із загальними засадами законного обмеження.

А. В. Малько відзначає, що так само, як і існують міжнародні стандарти загальних прав, повинні існувати і стандарти їх обмежень з коментарями цілей і умов їх застосування з тим, щоб, з одного боку, знищити основу для свавілля і зловживання владою, що здійснюється „національними» чиновниками, а з іншого боку, ураховуючи тенденцію національної правової системи до інтеграції з правовими системами розвинених країн, створювати загальні „наднаціональні” механізми реалізації прав людини і їх обмежень. Це означає, що держава повинна як при законодавчому визначенні можливих обмежень, так і при їх застосуванні на практиці керуватися досвідом відповідних міжнародних органів [4, с. 72].

Погляди, згідно з якими в міжнародному праві існують саме стандарти обмежень прав і свобод, поділяють й інші вчені, зокрема, Г. В. Ігнатенко [5, с. 243], В. Є. Чиркин [6, с. 96], Б. С. Єбзєєв, які вважають, що, приймаючи закони, держава не має права на свій розсуд обмежувати коло прав або встановлювати додаткові вилучення з тих або інших прав, що не передбачені міжнародними договорами [7, с. 167].

Загалом у відповідних міжнародних документах передбачено, що такі фундаментальні права, як право на свободу та особисту недоторканність, на повагу особистого і сімейного життя, недоторканність житла, таємницю листування можуть бути обмежені. Відповідно до ч. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві [8, с. 15].

Майже такі ж самі вимоги до встановлення обмежень містять й інші основні міжнародно-правові акти в галузі забезпечення та захисту прав людини. Так, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права закріплює можливість обмеження певних прав лише законом і, в разі якщо це обумовлено необхідністю охорони державної або суспільної безпеки, громадського порядку, здоров’я, моральності населення, прав та свобод інших осіб (п. 3 ст. 12, п. 3 ст. 18, п. 3 ст. 19, ст. 21, п. 2 ст. 22). Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод передбачає можливість обмеження певних прав людини з аналогічних підстав [8, с. 60, 62-63, 287].

Як і всі інші правові встановлення, норми міжнародного права, що санкціонують обмеження прав і свобод, є постійним об’єктом різних тлумачень і не мають однозначного і чіткого офіційного тлумачення на міжнародному рівні. У зв’язку з цим мною будуть розглянуті сутність і сфера застосування основних вимог, концепцій і термінів, що стосуються обмежень прав і свобод, які містяться в міжнародно-правових актах, спираючись при цьому на тексти міжнародних договорів, рішення міжнародних судових органів, акти рекомендаційного характеру.

Так, згідно з міжнародно-правовими актами обмеження прав і свобод повинні бути встановлені законом (ст. 29 Загальної декларації прав людини, статті 12, 18, 19, 21 та ін. Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, статті 5, 8, 9, 10, 11 Європейської конвенції про захист прав і основоположних свобод).

Закріплення обмежень винятково законом повинно захистити особу проти довільних заходів, які іноді можуть застосовувати органи розслідування.

На підставі аналізу рішень Європейського суду з прав людини можна викласти перелік вимог, що пред’являються до закону, який закріплює обмеження прав і свобод:

1) закон повинен бути достатньо доступний: людина повинна мати можливість отримати необхідні вказівки, з урахуванням правових норм, що застосовуються до даної справи [9, с. 252-253], тобто мати постійний вільний доступ до його змісту. Підзаконні нормативно-правові акти, більш того такі, яким надано гриф секретності, не мають ознак доступності. Отже, ними не можуть встановлюватися обмеження прав та свобод;

2) норма не може вважатися „законом”, якщо вона не чітко сформульована та не дозволяє громадянинові регулювати свою поведінку, тобто він повинен зуміти, отримавши при необхідності відповідні поради, точно передбачити розумно обґрунтовану обставину з усіх існуючих за даних обставин, можливі наслідки тих або інших дій. Отже, застосування закону повинне бути передбачуваним;

3) закон повинен відповідати Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ураховуючи викладені або такі, що маються на увазі в ній загальні принципи [10, с. 252-253, 383];

4)    вимога законності обмежень належить як до норм матеріального, так і процесуального права;

5)    у законі повинні бути достатньо чітко визначені обсяг і порядок здійснення виконавчою владою повноважень з обмеження прав і свобод, з урахуванням законної мети цих заходів для забезпечення захисту від свавілля;

6)    у законі повинні міститися певні заходи захисту проти довільного втручання публічної влади в здійснення прав.

Особи, які уповноважені обмежувати права і свободи. Міжнародне законодавство в частині, що регулює правове положення осіб, які уповноважені обмежувати права, разом з прямою вказівкою на судові інстанції, указує і на посадових осіб з підтримання правопорядку. Наприклад, до цієї категорії віднесено всіх посадових осіб, які призначаються або обираються, службові обов’язки яких пов’язані із застосуванням права, поліцейськими повноваженнями, особливо із затриманням правопорушників (п. 1 офіційного коментарю до ст. 1 Кодексу поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку).

Особи, які піддаються обмеженню прав і свобод. У нормах міжнародного права встановлено можливість короткочасного обмеження спілкування затриманого із захисником з метою збереження в таємниці факту затримання Так, принципом 16 Зводу принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню або арешту в якій би то не було формі (прийнятий Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1988 року №43/173) установлено: „Не дивлячись на виключення, що містяться в пункті 4 принципу 16 і пункті 3 принципу 18, затриманому або такому, що знаходиться під вартою, може бути відмовлено у зв’язку із зовнішнім світом, і зокрема з його сім’єю або адвокатом, протягом періоду, що не перевищує кількох днів”. Частиною 4 принципу 16 проголошено: „Будь-яке повідомлення, згадане в справжньому принципі (повідомлення про затримання), повинне відправлятися або вирішуватися компетентним органом без зволікання. Компетентний орган може відстрочити повідомлення на розумний період, якщо того вимагають виняткові обставини розслідування” [11, с. 303]. У пункті 7 Основних положень про роль адвокатів (прийняті VIII Конгресом ООН з попередження злочинів у серпні 1990 року в Нью-Йорку) зафіксовано, що адвокат повинен бути допущений до затриманого не пізніше 48 годин, тобто не з моменту затримання.

Застосування примусу. Вважається, що для того, щоб застосування примусу, яке призводить до обмеження прав, було визнане правомірним, необхідна наявність наступних обставин: по-перше, протиправна поведінка особи, по-друге, неможливістю в даній ситуації іншим чином запобігти протиправній поведінці.

Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 року, можливість застосування сили відповідними посадовими особами, що забезпечують підтримання правопорядку, координує з урахуванням загальних умов і визначає межі застосування сили.

Відповідно до ст. 3 цього Кодексу сила може бути застосована лише в разі крайньої необхідності і в межах, необхідних для виконання їх обов’язків.

В цьому офіційному коментарі до цієї статті Генеральна Асамблея ООН указує на те, що національне законодавство повинне обмежувати застосування сили посадовими особами з підтримання правопорядку відповідно до принципу пропорційності. Разом з тим під час тлумачення цього положення повинні поважаться національні принципи пропорційності.

Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими регламентують застосування примусу відносно як засуджених, так і осіб, які знаходяться під слідством. Підкреслюючи необхідність „з твердістю” підтримувати дисципліну і порядок, Правила вказують, що необхідно вводити лише ті обмеження, „які необхідні для забезпечення надійності нагляду і дотримання належних правил” (правило 27). Законом або відповідним розпорядженням компетентних адміністративних властей повинні бути встановлені: підстава обмежень, що застосовуються (поведінка, що становить дисциплінарну провину); заходи примусу і межі їх застосування (вид і тривалість покарання); суб’єкт права на застосування таких заходів (орган, що має право накладати покарання) (правило 29). Методи і способи застосування засобів заспокоєння повинні бути суворо визначені, а їх застосування можливе не довше, ніж це є необхідним (правило 34).

Однією з вимог, установлених нормами міжнародного права щодо процедури обмеження волі, є своєчасне інформування затриманого або заарештованого про причини і підстави застосування до нього заходів примусового характеру. Згідно з п. 2 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права кожному заарештованому повідомляються при арешті причини його арешту й у терміновому порядку повідомляється будь-яке пред’явлене йому обвинувачення. Аналогічні положення містяться в п. 2 ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у якій йдеться про „негайне” представлення таких відомостей. У цих нормах містяться дві вимоги: повідомити „при арешті” або „негайно” причини арешту; повідомити „у терміновому порядку” або „негайно” будь-яке наявне до цього часу обвинувачення.

Повага і визнання прав і свобод інших осіб складає один з найбільш важливих аргументів щодо обґрунтування обмежень, які накладаються на права особи. Повага прав інших осіб є істотно важливою і неминуче обмежує права і свободи, оскільки особу і її права неможливо розглядати ізольовано. Кожен повинен усвідомлювати, що права інших людей заслуговують не меншого захисту, ніж його власні.

Метою суспільства є надання кожній людині однакової можливості для повного розвитку її душевних, розумових і фізичних здібностей. Повне здійснення цих прав вимагає дотримання прав інших людей, тому права особи обмежуються рівними правами інших осіб. Указане обмеження слід тлумачити в тому сенсі, що особа, яка вчиняє замах на права будь-якої іншої особи, не може виправдовувати таке посягання посиланням на власне право [12, с. 62].

Права і свободи інших людей можуть стати загальним критерієм для визначення конкретних обмежень законодавцем. Поліцейські структури на цій підставі можуть обмежувати основні права шляхом учинення конклюдентних дій (законної вимоги припинити дії, якими вчинюються перешкоди правам і свободам інших людей, або затримання особи в невідкладних випадках при вчиненні правопорушення тощо).

Оскільки користування будь-якою особою своїм правом або свободою з перевищенням встановлених меж означає обмеження прав інших, закон має на меті встановити справедливу рівновагу між правами різних осіб і провести межу між користуванням особою своїми правами і зловживанням ними. Захист людини від людини є не менш важливою гарантією здійснення прав і свобод, чим захист від свавілля держави.

Справедлива ідея визнання за всіма людьми рівних прав та свобод має логічне продовження – обмеження також мають застосовуватися до всіх однаково, але при цьому необхідно врахувати вік, стан здоров’я, стать та інші чинники, спеціально визначені в законі з метою забезпечення гуманного їх застосування.

Громадський порядок (суспільна безпека). У цілому поняття „громадський порядок” можна тлумачити як звід правил, що забезпечує життя і безпеку суспільства. Повага прав людини є частиною громадського порядку. Забезпечення громадського порядку припускає захист проти небезпеки, що загрожує спокою громадян, їх життю і здоров’ю або завдання серйозної шкоди їх власності.

Суспільна необхідність. Сутність суспільної необхідності полягає в тому, що інтереси суспільства мають більшу вагу, ніж широке здійснення суб’єктивного публічного права, тому воно і потребує обґрунтованого обмеження.

Будь-яке законне обмеження на користь усього суспільства загалом і, отже, з метою захисту суспільних інтересів, має сприйматися вище за особисті інтереси; ступінь суспільних інтересів повинен визначати ступінь обмеження свободи, з тим, щоб законність такого обмеження регламентувалася важливістю інтересів суспільства.

Державна (національна) безпека. Держава створюється народом для забезпечення свого добробуту і захисту прав кожної людини, що мають взаємний характер відносно прав інших людей. Поняття „державна безпека” належить до заходів, узаконених з метою забезпечення територіальної цілісності і національної незалежності перед загрозою посягань ззовні. Обмежується будь-яка діяльність, що здійснює замах на існування держави.

Може здійснюватися з міркувань відведення загроз від найважливіших життєвих благ людей (життя і здоров’я, забезпечення мінімальних життєвих благ для існування тощо).

Межі обмежень. Міжнародні акти передбачають обмеження не лише прав людини, а й прав держави обмежувати ці права, тобто встановлюють межі обмежень прав і свобод (ст. 30 Загальної декларації прав людини, ст. 5 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, статті 17, 18 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод).

Установлені міжнародними актами загальні умови обмежень прав і свобод не повинні тлумачитися як такі, що будь-яка держава, група осіб або особа мають право займатися будь-якою діяльністю або здійснювати будь-які дії, спрямовані на знищення будь-яких прав і свобод або на їх обмеження більшою мірою, ніж це передбачається в даних актах. Це означає, що жодній державі не дозволяється використовувати положення про обмеження прав і свобод як знаряддя обмеження прав і свобод з перевищенням меж, установлених міжнародними актами, або для інших цілей, крім тих, для яких вони були передбачені.

Обмеження повинні існувати в кожному демократичному суспільстві, але вони мають відповідати встановленим цілям, тобто застосовуватися лише з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод людини, задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку та загального добробуту в демократичному суспільстві.

Вимога тимчасовості обмежень полягає в їх застосуванні на певний час, а потім обов’язковому припиненні. Припинення пов’язується з відновленням стану належного визнання та поваги прав і свобод, задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку та загального добробуту в демократичному суспільстві (ч. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини). Таким чином, застосування будь-якого обмеження повинно мати певні часові межі: його початок пов’язується із порушенням нормального стану речей у суспільстві, а закінчення – з відновленням [13, с. 17].

У статті 10 Загальної декларації прав людини вказано, що кожна людина для визнання її прав та обов’язків, установлення обґрунтованості пред’явленого кримінального обвинувачення має право на розгляд справи незалежним та неупередженим судом, до того ж гласно, із дотриманням усіх вимог справедливості. Це право передбачене й ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Відповідно до вимог цього положення лише суд має бути наділений правом контролю за обмеженням прав та свобод. Письмовий дозвіл суду повинен бути єдиною юридичною підставою для позбавлення свободи особи, обмеження недоторканності житла та деяких інших значущих для неї прав.

Стаття 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачає, що „Кожна заарештована або затримана за кримінальним обвинуваченням особа в терміновому порядку доставляється до судді чи до іншої службової особи, якій належить за законом право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд протягом розумного строку або на звільнення. Вимога особистої участі арештованого передбачає доставлення його до суду. Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод особливо підкреслює цей момент у параграфі 3 статті 5. Вимога присутності й участі підозрюваного в процесі розгляду переслідує кілька цілей: запобігання жорстокого поводження з підозрюваним під час тримання його під вартою; надання можливості стежити за ходом розгляду і здійснювати адекватні кроки для доведення своєї позиції і спростування доводів супротивника; надання судді можливості вивчити особу обвинуваченого безпосередньо, а не за матеріалами, наданими обвинувачем.

Тримання під вартою осіб, які чекають судового розгляду, не має бути загальним правилом, але звільнення може ставитись у залежність від подання гарантій з’явлення на суд, з’явлення на судовий розгляд у будь-якій стадії і, в разі необхідності, з’явлення для виконання вироку. Кожному, хто позбавлений волі внаслідок арешту чи тримання під вартою, належить право на розгляд його справи у суді, щоб цей суд міг невідкладно винести постанову щодо законності його затримання і розпорядитися про його звільнення, якщо затримання є незаконним” [8, с. 59].

Чинне міжнародне право передбачає не лише первісний, а й періодичний подальший судовий контроль за законністю взяття під варту. Зміст такого контролю полягає в тому, що згодом можуть утратити значення підстави для взяття особи під варту, які були на момент застосування запобіжного заходу. Реалізація судового контролю можлива у випадку з’ясування нових обставин або змін у становищі того, хто тримається під вартою, що виключають подальшу необхідність у позбавленні його волі.

Вимогами ст. 8 Загальної декларації прав людини передбачено право кожної людини на ефективне поновлення компетентним національним судом у правах, закріплених конституцією чи законом, у випадках їх порушення [8, с. 13]. Іншими словами, застосуванню будь-яких обмежень має передувати утворення  механізму їх відновлення у випадку незаконного порушення.

Отже, реальний сенс вищезазначеного можна уловити лише емпірично, ураховуючи обставини, що постійно змінюються, і умови сучасного життя міжнародного співтовариства. Застосування міжнародних критеріїв обмеження конституційних прав людини у кримінально-процесуальному законодавстві України вимагає обліку всього різноманіття чинників суспільного устрою держави, у якому духовна спадщина минулого гармонійно поєднуватиметься з динамізмом, необхідним для сучасного розвитку всього потенціалу нації, і в якому незмінно підтримуватиметься справедлива рівновага між правами і свободами особи в демократичному суспільстві і добробутом суспільства в цілому. У будь-якому випадку, як відзначає Європейський суд з прав людини, «необхідність будь-яких обмежень повинна бути переконливо підтверджена» [10, с. 108].

 

В статье автор анализирует международные документы, которые предусматривают ограничение конституционных прав человека в борьбе с преступностью, раскрывает основные международные критерии ограничения прав и свобод человека.

Ключевые слова: международные договоры, права и свободы человека, ограничения конституционных прав человека, применения принуждения, пределы ограничений.

 

In the article an author analyses basic international documents which foresee limitation of constitutional human rights in a fight against criminality, exposes the basic international criteria of limitation of rights and freedoms of man.

Keywords: international agreements, rights and freedoms of man, limitation of constitutional human, application of compulsion, limit of limitations rights.

Література

 

1. Про міжнародні договори України : Закон України від 29 черв. 2004 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1906-15

2. Карташкин В. А. Права человека в международном праве и внутригосударственном праве / В. А. Карташкин. – М. : Изд-во ИГиП РАН, 1995. – 133 с.

3. Алексеев С. С. Право: азбука – теория – философия: опыт комплексного исследования / С. С. Алексеев. – М. : Просвещение, 1999. – 712 с.

4. Малько А. В. Стимулы и ограничения в праве : Теоретико-информационный аспект / А.В. Малько. – Саратов : Изд-во Сарат. ун-та, 1994. – 184 с.

5. Игнатенко Г. В. Международное право. / Г. В. Игнатенко, В. Я. Суворова, О. И. Тиунов и др. / под ред. ГВ. Игнатенко. – М: Высш. школа, 1995. – 399 с.

6. Чиркин В. Е. Конституционное право : Россия и зарубежный опит / В. Е. Чиркин. – М. : Зерцало. – 448 с.

7. Эбзеев Б. С. Конституция. Демократия. Права человека / Б. С. Эбзеев. – М. : Изд-во АО Пул, 1992. – 228 с.

8. Международные и внутригосударственные акты о правах человека : сб. док. / сост.  Р. М. Валеев, Р. Г. Вагизов. – Казань : Казан. гос. ун-т, 2006. – 638 с.

9. Заєць А. П. Організаційні проблеми судово-експертної діяльності / А. П. Заєць // Теорія і практика судової експертизи і криміналістики. – Х. : Право, 2004. – Вип. 4. – С. 8-10.

10. Дженис М. Европейское право в области прав человека (практика и комментарии) / М. Дженис, Р. Кэй, Э. Бредли; пер. с. англ. – М. : Права человека, 1997. – 640 с.

11. Права человека : Сборник международных договоров.– Нью-Йорк, Женева : ООН, 1994– . –                                                                                       Т. 1, ч. 1 : Универсальные договоры. – 1995. – 493 с.

12. Сиракузские принципы толкования ограничений и отступлений от положений Международного пакта о гражданских и политических правах // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 11., Право. – 1992. – № 4. – С. 62-70.

13. Ільченко С. Права та свободи особи у кримінальному судочинстві : міжнародні критерії законних обмежень / С. Ільченко // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – № 5. – С. 16-19.