ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВАХ ПРО ВИЗНАННЯ НЕОБҐРУНТОВАНИМИ АКТИВІВ ТА ЇХ ВИТРЕБУВАННЯ: ПРАВОВА НЕДОСКОНАЛІСТЬ ЧИ ПОТРЕБА ЧАСУ?

Братель О.Г.

Голова Інституту цивільних правовідносин ГОСЛ

кандидат юридичних наук, доцент

 

 

Українська Революція гідності 2013-2014 р.р. стала початком формування не лише нової української ментальності, але й новим етапом у створенні національного законодавства, яке повинно увібрати та втілити найкращі досягнення європейської законотворчої діяльності. Слід визнати, що з початку роботи Верховної Ради України у листопаді 2014 р. прийнято багато важливих для країни законодавчих актів, що стосуються регулювання багатьох сфер суспільного життя. Прагнення України нарешті стати повноцінною незалежною державою супроводжується проявом цілої низки негативних як зовнішніх, так і внутрішніх дестабілізуючих факторів. Беззаперечним є той факт, що одним із небезпечним та руйнівним фактором для розвитку країни залишається корупція в усіх її негативних проявах. На сьогодні існує багато прихильників та опонентів стосовно практичного втілення механізмів боротьби з корупцією. Проте всі вони переконані, що запорукою досягнення позитивного результату в зменшенні негативного впливу корупції на суспільні відносини є наявність взаємоузгоджених, обґрунтованих та дієвих законодавчих актів.

Синтезом реалізації взятих на себе народними депутатами України зобов’язань стало прийняття Верховною Радою України 12.02.2015 р. Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення діяльності Національного антикорупційного бюро України та Національного агентства з питань запобігання корупції» [1].

Особливість та революційний зміст деяких положень прийнятого Закону полягає в тому, що боротьба з корупцією в Україні відтепер здійснюється з урахуванням положень Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України), адже Законом доповнено главу 9 розділу ІІІ ЦПК України (ст.ст. 233-1 ‒ 233-3) з наступною назвою: «Особливості позовного провадження у справах про визнання необґрунтованими активів та їх витребування».

Дієвість та ефективність ст.ст. 233-1 ‒ 233-3 ЦПК України можна буде оцінити лише в найближчому майбутньому, коли у повному обсязі розпочнеться робота Національного антикорупційного бюро України та Національного агентства з питань запобігання корупції.

Поки що ж спробуємо здійснити науковий аналіз та виявити «слабкі місця» вказаних правових норм.

Перше, що привертає увагу це назва самої глави 9 розділу ІІІ ЦПК України: «Особливості позовного провадження у справах про визнання необґрунтованими активів та їх витребування». До 2015 р. в ЦПК України не існувало окремої глави, яка б визначала особливості позовного провадження з певної категорії справ. У великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «особливий» визначається як характерний лише для певного предмета, явища, певної особи; своєрідний, специфічний [2, с. 861-862].

В чому ж полягає особливість позовного провадження саме для даної категорії справ дозволяючи виділити його в окремий вид провадження?

Це насамперед предмет позову ‒ визнання необґрунтованими активів та їх витребування від визначеної категорії осіб.

Змістовний аналіз ст. 233-1 ЦПК України дозволяє зробити висновок про наявність у вказаній статті елементів норм матеріального права. Це стосується, зокрема, запровадження такого терміну як «необґрунтовані активи». Законодавче визначення вказаного терміну в чинному законодавстві відсутнє. ЦПК України, що абсолютно не притаманно для процесуального закону, дає визначення в ч. 3 ст. 233-1 терміну «активи» під якими розуміються грошові кошти або інше майно, а також доходи від них. У великому тлумачному словнику сучасної української мови слово «необґрунтований» визначається як позбавлений достатньої кількості фактів, доказів; бездоказовий [2, с. 769].

Отже, шляхом здійснення простих логічних умовиводів можна зробити висновок, що визначення терміну «необґрунтовані активи» міститься у ст. 233-2 ЦПК України: «суд визнає необґрунтованими активи, якщо судом на підставі поданих доказів не встановлено, що активи або грошові кошти, необхідні для придбання активів, щодо яких поданий позов про визнання їх необґрунтованими, були набуті на законній підставі».

Можна зробити висновок, що під необґрунтованими активами слід розуміти грошові кошти або інше майно наявне у особи уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (перелік вказаних осіб міститься в пункті 1 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про запобігання корупції») відносно якої набрав законної сили обвинувальний вирок суду за вчинення корупційного злочину або легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом законне фінансове походження яких вона не може пояснити особа. Як бачимо вказане наповнення ЦПК України нормами матеріального права руйнує всі класичні стереотипи та уявлення про побудову й призначення ЦПК України як процесуального нормативного акту.

Слід звернути увагу на ще одну законодавчу суперечність та нелогічність побудови ст. 233-2 ЦПК України. В цій нормі зазначається, що: «суд визнає необґрунтованими активи, якщо судом на підставі поданих доказів не встановлено, що активи або грошові кошти, необхідні для придбання активів, щодо яких поданий позов про визнання їх необґрунтованими, були набуті на законній підставі». Зауважимо, що саме в цій норми словосполучення «грошові кошти» використовуються окремо від терміну «активи». Виходить, що «активи» та «грошові кошти» це два окремих явища в досліджуваному аспекті, хоча з позицій законодавця «активи» також включає в себе грошові кошти. Якщо це так, то законодавець повинен був бути послідовним та викласти ч. 1 ст. 233-1 ЦПК України наступний чином: «1. Позов про визнання необґрунтованими активів або грошових коштів, використаних для придбання активів та їх витребування від визначених в цій статті осіб подається в інтересах держави прокурором упродовж строку загальної позовної давності з дня набрання законної сили обвинувальним вироком щодо особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування».

ЦПК України чітко закріплює презумпцію вини відповідача в ст. 233-2, покладаючи на останнього ярмо доведення своєї невинуватості шляхом подання до суду різноманітних «виправдовуючих» доказів. У противному випадку суд визнає необґрунтованими активи, якщо ним на підставі поданих доказів не буде встановлено, що активи або грошові кошти, необхідні для придбання активів, щодо яких поданий позов про визнання їх необґрунтованими, були набуті на законній підставі.

Поспішність внесення доповнень до ЦПК України (ст.ст. 233-1 ‒ 233-3) також виразилась у тому, що законодавцем залишені поза увагою згадувані нами особливості позовного провадження у справах про визнання необґрунтованими активів та їх витребування. Це стосується визначення підсудності розгляду вказаної категорії справ.

Залишення поза увагою даного питання з боку парламентарів обумовлює подання позовних заяв до суду з дотриманням загальних правил підсудності цивільних справ. За правилами ст. 109 ЦПК України позови до фізичної особи слід подавати в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування, а позови до юридичних осіб в суд за їхнім місцезнаходженням. При цьому слід враховувати, що до складу необґрунтованих активів може входити і нерухоме майно, що зобов’язує прокурора пред’являти позов з дотриманням ч. 1 ст. 114 ЦПК України, ‒ за місцезнаходженням нерухомого майна або основної його частини. В цьому аспекті, мабуть доцільним було б закріпити за прокурором диспозитивне право подання відповідного позову також за місцезнаходженням позивача.

Ще одним правовим казусом глави 9 розділу ІІІ ЦПК України є закріплення в процесуальному законодавстві цивільно-правової конфіскація, яка є не чим іншим, як аналогом цивільно-правової конфіскації передбаченої ст. 228 Цивільного кодексу України (далі ‒ ЦК України).

З цього приводу законодавцем допущено наступні грубі законодавчі порушення. По-перше, безпосереднє розміщення в процесуальному законі матеріальних норм суперечить правилам нормотворчості, по-друге, визначені в ст. 233-3 ЦПК України положення про те, що активи, визнані судом необґрунтованими, стягуються в дохід держави; якщо суд визнає необґрунтованими частину активів, в дохід держави стягується частина активів відповідача, яка визнана необґрунтованою, а у разі неможливості виділення такої частини ‒ її вартість; у разі неможливості звернення стягнення на активи, визнані необґрунтованими, на відповідача покладається обов’язок сплатити вартість таких активів майже повністю дублюють вже існуючу з 01.01.2011 р. «цивільно-правову конфіскацію» передбачену ч. 3 ст. 228 ЦК України, яка передбачає наступне: «У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін ‒ в разі виконання правочину обома сторонами ‒ в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне ‒ з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави».

Як бачимо, запроваджена в ЦПК України ст. 233-3 в переважній більшості дублює положення ч. 3 ст. 288 ЦК України. Головна відмінність між вказаними нормами полягає у підставах застосування цивільно-правової конфіскації. З цього приводу Верховний Суд України постановою № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» визначив наступне. Перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 ЦК України 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об’єктами права власності українського народу ‒ землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об’єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об’єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок [3].

У ч. 3 ст. 228 ЦК України насамперед йдеться про правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави.

Ст. 233-1 ЦПК України визначає порядок подання позовів про визнання необґрунтованими активів та їх витребування від особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, стосовно якої набрав законної сили обвинувальний вирок суду за вчинення корупційного злочину або легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом. Саме вчинення особою корупційного злочину або легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, на думку законодавця, обумовило неможливість віднесення вказаної процедури «конфіскації» до сфери ст. 228 ЦК України. Разом з тим, запровадження в процесуальному законі норм матеріального права також не відповідає змісту та призначенню ЦПК України.

Висновки. У прагненні уповільнення та зменшення проявів корупції в Україні законодавець став на вірний шлях створення правового базису протидії цьому негативному суспільному явищу. Проте у гонитві за результатом не завжди якісною є виконана робота. Поспішність у прийнятті рішень, відсутність прилюдного обговорення важливих законопроектів, не врахування думки практиків-юристів та науковців призводить до низького рівня нормотворчої діяльності. Як результат, сучасні потреби часу призводять до появи в ЦПК України розглянутих нами правових недосконалостей.

 

Список літератури:

1. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення діяльності Національного антикорупційного бюро України та Національного агентства з питань запобігання корупції: Закон України від 12.02.2015 р. // Відомості Верховної Ради України. ‒ 2015. ‒ № 17. ‒ Ст. 118.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. ‒ К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. ‒ 1728 с.

3. Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними: постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. // Вісник Верховного Суду України. ‒ 2009. ‒ № 12 ‒ 17.12.2009.