Примус у кримінальному провадженні: національні та міжнародні аспекти

Віктор Володимирович Назаров,

доктор юридичних наук, професор,

голова Інституту кримінального правосуддя ГОСЛ

 

 

 

 

Ключові слова: кримінальне провадження, кримінально-процесуальний примус, права людини, орган розслідування, обмеження конституційних прав і свобод людини, затримання

 

Залежність суспільства від злочинності є також залежністю особи від соціальної необхідності брати участь у кримінальному провадженні та зазнавати викликані цим незручності. Особа змушена брати участь у кримінальному провадженні, оскільки існує злочинність і необхідність з нею боротися. Переважно, при розслідуванні та розгляді кримінальних справ, допустимі конституційні обмеження прав і свобод особи, яка залучається у кримінальне провадження реалізуються за допомогою застосування кримінально-процесуального примусу.

Проблеми допустимості та законності застосування кримінально-процесуального примусу досліджували П. С. Елькінд, І. Л. Петрухін, Ф. М. Кудін, В. І. Каменська, Ю. Д. Лившиц, З. Ф. Коврига, В. М. Корнуков, В.Т. Маляренко, Н. С. Карпов, Л. М. Лобойко та інші. Але, незважаючи на це, необхідність проведення в органах внутрішніх справ якісно нової кадрової політики, нові завдання, що висуваються перед органами розслідування при розкритті та розслідуванні злочинів, змушують нас повертатися до цієї проблеми. Мета цієї роботи полягає в тому, щоб на основі чинного кримінально-процесуального законодавства та міжнародних нормативно-правових документів визначити сутність та особливості застосування заходів кримінально-процесуального примусу, розробка на цій основі рекомендацій з удосконалення кримінально-процесуального законодавства в частині закріплення прав людини. Її новизна полягає у новому погляді, з урахуванням норм вітчизняного кримінально-процесуального законодавства, міжнародного права і діяльності Європейського суду з прав людини, щодо обставин, ознак та меж застосування кримінально-процесуального примусу у кримінальному провадженні.

Отже, навіть в демократичному суспільстві діяльність державних органів не може бути повноцінною, якщо вона не має у своєму арсеналі різноманітних засобів впливу  на поведінку кожного громадянина. Особливо це проявляється у боротьбі зі злочинністю. Держава вимушена удаватися до примусу у випадках, коли громадянин не погоджується на обмеження його конституційного права, а без такого обмеження неможливо розкрити злочин, відшкодувати завдану ним шкоду, покарати винного.

Кримінально-процесуальний примус пов’язаний з вторгненням не лише у сферу правових відносин, гарантованих Конституцією прав і інтересів особи, а й певною мірою у сферу психологічних і етичних відносин [1, с. 3], виявляється у вигляді зовнішньої дії на поведінку суб’єкта з тим, щоб спонукати його вчинити певні дії або утриматися від них або підкорятися певним правообмеженням [2, с. 21, 22].

І. Л. Петрухін стверджує, що держава вимушена удаватися до примусу у випадках, коли громадянин не погоджується на обмеження його конституційного права, а без такого обмеження неможливо розкрити злочин, відшкодувати завдану ним шкоду, покарати винного, присікти злочинну діяльність [3, с. 3]. Ф. М. Кудін вказує, що фактичне обмеження прав суб’єкта і, отже, реальна дія державно-правового примусу стають можливими лише в ході правозастосовчої діяльності, спрямованої на запровадження в життя відповідних правоохоронних норм [4, с. 14].

П. С. Елькінд відмітила, що якою б великою не була сила суспільного впливу як правового переконання, до того часу, поки існує саме право, зберігається необхідність у державному примусі, як одному з його невід’ємних ознак, одному із засобів його забезпечення. І справа, звичайно, не в тому, що застосування кожної правової норми пов’язане із застосуванням примусу, а в тому, що сам факт його існування, можливість застосування примусу до осіб, які не бажають погоджувати свою поведінку з вимогами правових норм, стимулює відмову від їх порушення [5, с. 13]. В. І. Камінська слушно стверджує: „…Поки існує злочинність, особливо в її найбільш тяжких формах, сама постановка питання про будь-яке істотне скорочення заходів процесуального примусу навряд чи може бути визнана перспективною і плідною” [6, с. 28].

На мою думку кримінально-процесуальний примус характеризується такими ознаками: застосовується лише у сфері кримінального провадження; здійснюється органами розслідування, прокуратурою і судом; їх застосування пов’язане з обмеженням конституційних прав і свобод людини; особи, до яких застосовується кримінально-процесуальний примус, підстави, умови, форми, межі і порядок його застосування точно регламентовані кримінально-процесуальним законом; законність і обґрунтованість застосування кримінально-процесуального примусу забезпечується системою процесуальних гарантій прав особи, прокурорським наглядом і судовим контролем.

Ю. Д. Лившиц розрізняє наступні заходи кримінально-процесуального примусу, як: запобіжні; з виявлення і вилучення доказів; що забезпечують порядок у судовому засіданні та інші [7, с. 6]. З. Ф. Коврига поділяє заходи процесуального примусу на дві великі групи: засоби запобігання (запобіжні заходи, відібрання зобов’язання про явку, затримання, привід, розшук, етапування, усунення обвинуваченого з посади, заходи, що застосовуються до порушників порядку в судовому засіданні); засоби забезпечення (обшук, виїмка, поміщення обвинуваченого або підозрюваного до медичної установи, накладення арешту на майно) [2, с. 29, 30].

В. М. Корнуков поділяє заходи кримінально-процесуального примусу на наступні групи: заходи, що забезпечують участь і належну поведінку обвинуваченого й інших осіб у кримінальному процесі (запобіжні заходи, зобов’язання про явку, привід, затримання, усунення обвинуваченого з посади); заходи, що забезпечують виявлення, вилучення і дослідження доказів, цивільний позов і можливу конфіскацію майна (обшук, виїмка, огляд, отримання зразків для порівняльного дослідження, поміщення осіб до медичних установ, накладення арешту на майно) [8, с. 25].

Загалом реалізація багатьох процесуальних рішень може здійснюватися всупереч волі і бажанню осіб, які беруть участь у провадженні. У цих випадках дії виконавців мають примусовий характер. Безперечно, усі обов’язкові для виконання процесуальні рішення компетентних правоохоронних органів спираються на примусову силу держави. Проте механізм державного примусу в більшості випадків не приводиться в дію, оскільки закладені в процесуальні рішення розпорядження виконуються добровільно.

Вважається, що для того, щоб застосування примусу, яке призводить до обмеження прав, було визнане правомірним, необхідна наявність наступних обставин: по-перше, протиправна поведінка особи, по-друге, неможливістю в даній ситуації іншим чином запобігти протиправній поведінці.

Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 року, можливість застосування сили відповідними посадовими особами, що забезпечують підтримання правопорядку, координує з урахуванням загальних умов і визначає межі застосування сили. Так, відповідно до ст. 3 цього Кодексу сила може бути застосована лише в разі крайньої необхідності і в межах, необхідних для виконання їх обов’язків.

В офіційному коментарі до цієї статті Генеральна Асамблея ООН указує на те, що національне законодавство повинне обмежувати застосування сили посадовими особами з підтримання правопорядку відповідно до принципу пропорційності. Разом з тим під час тлумачення цього положення повинні поважаться національні принципи пропорційності.

Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими регламентують застосування примусу відносно як засуджених, так і осіб, які знаходяться під слідством. Підкреслюючи необхідність „з твердістю” підтримувати дисципліну і порядок, Правила вказують, що необхідно вводити лише ті обмеження, „які необхідні для забезпечення надійності нагляду і дотримання належних правил” (правило 27). Законом або відповідним розпорядженням компетентних адміністративних властей повинні бути встановлені: підстава обмежень, що застосовуються (поведінка, що становить дисциплінарну провину); заходи примусу і межі їх застосування (вид і тривалість покарання); суб’єкт права на застосування таких заходів (орган, що має право накладати покарання) (правило 29). Методи і способи застосування засобів заспокоєння повинні бути суворо визначені, а їх застосування можливе не довше, ніж це є необхідним (правило 34).

Однією з вимог, установлених нормами міжнародного права щодо процедури обмеження волі, є своєчасне інформування затриманого або заарештованого про причини і підстави застосування до нього заходів примусового характеру. Згідно з п. 2 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права кожному заарештованому повідомляються при арешті причини його арешту й у терміновому порядку повідомляється будь-яке пред’явлене йому обвинувачення. Аналогічні положення містяться в п. 2 ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у якій йдеться про „негайне” представлення таких відомостей. У цих нормах містяться дві вимоги: повідомити „при арешті” або „негайно” причини арешту; повідомити „у терміновому порядку” або „негайно” будь-яке наявне до цього часу обвинувачення.

Необхідно відмітити, що основними заходами процесуального примусу, що найбільш обмежують конституційні права і свободи особи, яка залучається у кримінальне провадження є затримання та взяття під варту. Затримання підозрюваного і взяття під варту забезпечують не лише швидке і повне розкриття злочинів, притягнення винних до відповідальності, а й своєчасне виконання судових вироків. Дані заходи процесуального примусу не потрібно розглядати як подію надзвичайну і недопустиму. В США, наприклад, дозволено з профілактичною метою затримувати навіть свідків.

Абсолютна більшість опитаних слідчих МВС України (90 %) називають ці заходи процесуального примусу найбільш ефективними. Затримання підозрюваного і взяття під варту забезпечують не лише швидке і повне розкриття злочинів, притягнення винних до відповідальності, а й своєчасне виконання судових вироків. Інтерв’ювання слідчих також показало, що у своїй практиці найчастіше вони застосовують такі запобіжні заходи як підписка про невиїзд (45 %), затримання та взяття під варту (49 %). Рідко вони застосовували заставу (приблизно 3 %), особисту поруку (2 %), нагляд командування військової частини (0,8 %).

Розглядаючи такий захід кримінально-процесуального примусу як затримання зазначу, що не дивлячись на короткочасний характер застосування, затримання – один з найбільш жорстких видів кримінально-процесуального примусу. Затриманий позбавляється свободи пересування, можливості спілкування з іншими людьми, можливості розпоряджатися майном, страждає його фізична і моральна недоторканність, він терпить інші численні незручності, пов’язані з побутом, проживанням, медичним обслуговуванням.

Затримання поєднується з іншими правообмежувальними заходами – особистим обшуком, оглядом, освідуванням, зняттям відбитків пальців. Часто при затриманні особи, підозрюваної у вчиненні злочину, застосовується фізична сила.

Найменший ступінь обмеження недоторканності особи при затриманні досягається шляхом дотримання ряду вимог, обумовлених кримінально-процесуальними нормами, серед яких закон виділяє мету (з’ясування причетності затриманого до злочину; вирішення питання про взяття його під варту); умови (воно можливе лише після порушення кримінальної справи; слідчий, орган дізнання має право затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі) та підстави (ч. 1-2 ст. 106 КПК України).

У Міжнародних стандартах юридичного забезпечення прав і свобод людини, прийнятих Організацією Об’єднаних Націй, приділяється значна увага проблемі дотримання прав людини при затриманні. Жодного затриманого не можна піддавати тортурам або іншому жорстокому, нелюдському чи принизливому поводженню або покаранню, або жорстокості чи погрозам у будь-якій формі. Затримані мають утримуватися лише у відведених для цього місцях, члени їх родин та юридичні представники мають право на повну інформацію про них. Затриманий має право бути поінформований про причини свого затримання та висунуті проти нього обвинувачення. Дії, спрямовані на підтримання дисципліни, мають передбачатися законом та іншими нормативними актами. Вони не повинні перевищувати меж, необхідних для забезпечення безпеки ув’язнених, а також не бути жорсткими [9, с. 38-39].

Відповідно до ч. 3 ст. 106 КПК України про кожний випадок затримання особи, підозрюваної в учиненні злочину, орган дізнання зобов’язаний скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, а також дня, години, року, місяця, місця затримання, пояснень затриманого, часу складання протоколу про роз’яснення підозрюваному в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 21 КПК України, права мати побачення із захисником з моменту затримання. Протокол підписує особа, яка його склала, та затриманий. При цьому копія протоколу з переліком прав та обов’язків негайно має бути вручена затриманому і надіслана прокурору. Однак, як зазначає А. Бущенко, у багатьох випадках затримані не отримують копії протоколу [10, с. 81].

Сьогодні, на жаль, на практиці здебільшого після фізичного затримання проходить певний час до юридичного визначення цього акту. Це означає, що людина може потрапити за грати та не мати жодного правового статусу, цілком залежати від доброї або злої волі тих, хто проводив затримання. Ситуація такої невизначеності на практиці триває кілька годин або кілька діб. Це навіть знайшло відображення в інституційній організації роботи районних відділів міліції, де існують кімнати для доставлених осіб, призначені для тримання їх під вартою,  тобто доставлених до районного відділу, але відносно яких ще не складено протоколу про затримання.

Крім того, на практиці не завжди дотримуються вимог чинного законодавства щодо негайного повідомлення рідним про затримання особи. З вивчених нами 280 протоколів про затримання в порядку ст. 106 КПК України, в 13,9 % випадків родичі і близькі затриманого повідомлені не були. Причому серед причин наголошувалися такі, як повідомлення не проводилося з огляду на те, що воно може перешкодити слідству, нікого немає удома, в деяких випадках причини взагалі не зазначалися.

Така ситуація, на мій погляд, порушує права осіб, які через свої зв’язки із затриманим випробовують значний дискомфорт за відсутності у них даних про його місцезнаходження (тим більше в нічний час доби).

Для мінімізації обмеження конституційних прав особи ст. 29 Конституції України передбачено, що затриманий має бути звільнений, якщо протягом 72 годин йому не вручено рішення суду про взяття під варту. Водночас, відповідно до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод необхідно внести зміни до Конституції та КПК України, зменшивши до 48 годин граничний строк тримання особи без рішення суду.

Також необхідно відмітити, що при обмеженні конституційного права на свободу та особисту недоторканність під час затримання в законодавстві чітко не визначено строк, з якого особа стає затриманою, що на практиці призводить вже не до обмеження, а до порушення права на свободу та особисту недоторканність, яке полягає в довготривалому знаходженні особи в міськрайвідділах органів внутрішніх справ без будь-якого офіційного, документального підтвердження. Оскільки затримання застосовується на строк не більше 72 годин з моменту фактичного затримання особи, а не з моменту складення протоколу, на мою думку ч. 9 ст. 106 КПК України необхідно доповнити реченням: „Строк затримання починається з моменту фактичного затримання, який зазначається в протоколі затримання і підтверджений підписами особи, яка його склала та затриманим”.

Соціологічне опитування осіб, які мали досвід затримання працівниками міліції і перебування в райвідділі, ІТТ або СІЗО, показало:

1. Існує висока вірогідність (суттєво більша за 50 %) того, що особа, затримана працівниками міліції за підозрою у вчиненні злочину, зазнає протизаконного насильства в різних формах на різних етапах кримінального процесу.

2. Безпосередньо в момент затримання психологічне насильство застосовується до абсолютної більшості осіб (84%). Дещо меншим є показник фізичного насильства. Так, 64% затриманих свідчать про ці факти. Більшість оперативних працівників не розрізняють чітко ситуації, де насильство може бути виправдане з огляду на обставини та загрози з боку злочинця, а де – ні. Протизаконне психічне і фізичне насильство стає звичкою під час затримання [11, с. 179].

Автор не погоджується з думкою деяких вчених, які зазначають, що держава під час боротьби зі злочинністю не може існувати без застосування сили, а в разі потреби – насильства щодо певних прошарків громадян. У цьому контексті вони розглядають наступний ланцюжок: „держава – влада – примус – насильство” [11, с. 7]. На мою думку, обмеження прав не може бути безмежним, не обмеженим певними рамками, бо у такому разі можлива трансформація примусу з правоохоронного засобу в знаряддя свавілля та насильства. Державно-правовий примус виправдовує своє призначення, якщо, забезпечуючи ефективне функціонування системи чинного права, лише необхідною мірою обмежує конституційні права громадян. Отже, примус як засіб обмеження прав повинен бути самообмеженим. Визначення оптимальних меж державно-правового примусу неминуче припускають, по-перше, чітке встановлення в системі права лише дійсно необхідних випадків примусової дії; по-друге, до кінця витриману диференціацію передбачених законом правоохоронних заходів залежно від виду неправомірної поведінки, тобто їх адекватний характер; по-третє, установлення в законі з тим або іншим ступенем деталізації процесуальної форми примусу, умов, підстав і порядку його застосування; по-четверте, використання в практичній діяльності лише нормативно закріплених засобів правоохорони при чіткому дотриманні юридичних передумов їх реалізації.

На жаль, на практиці застосування примусу нерідко призводить до незаконного насильства з боку працівників органів внутрішніх справ. Так, у МВС України з початку 2010 року поступили повідомлення про 28 випадків смертей громадян в установах органів внутрішніх справ. За даними фактами порушені 4 кримінальні справи, зокрема 2 в Києві і по одній в Запорізькій і Кіровоградській областях. У 22 випадках в порушенні кримінальних справ відмовлено, ще в 2 випадках рішення не прийняті [12]. Як слушно зазначав свого часу Ф. М. Кудін запроваджуючи в життя правоохоронну норму права, компетентні органи в жодному разі не можуть допускати спотворення волі держави незалежно від того, чи відображається це у вигляді використання нормативно незакріплених заходів правоохорони, або у вигляді порушення меж допустимого примусу, що викликається відступами від умов і порядку застосування примусових засобів [4, с. 13, 15].

З метою недопущення застосування фактів насильства вважаю було б доцільно ч. 3 ст. 106 КПК України доповнити таким змістом: „Якщо до затриманого застосовували силу, то в протоколі затримання необхідно вказати обставини, за яких це сталося, або спеціальні засоби та мотиви такого застосування. У випадку застосування сили негайно має бути здійснений огляд або освідування затриманої особи”. На мою думку, це зменшить випадки безпідставного застосування сили працівниками міліції до затриманих, а також дасть можливість з’ясування часу отримання затриманим ушкодження і тим самим визначати час фактичного затримання особи.

Отже, обмеження прав і свобод особи, що викликається процесуальним примусом, має бути мінімальним і дійсно необхідним. Застосовуючи заходи кримінально-процесуального примусу, уповноважена особа повинна враховувати не лише те, що таке право йому надане і що реалізація цього права полегшує його діяльність, а й дійсну необхідність у таких заходах, доцільність і справедливість їх використання.

 

Література

 

1. Зинатуллин З. З. Уголовно-процессуальное принуждение и его эффективность (вопросы теории и практики): монография / З. З. Зинатуллин. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1981. – 136 с.

2. Коврига З. Ф. Уголовно-процессуальное принуждение / З. Ф. Коврига – Воронеж : Изд-во Воронеж. ун-та, 1975. – 174 с.

3. Петрухин И. Л. Свобода личности и уголовно-процессуальное принуждение / И. Л. Петрухин. – М. : Наука, 1985. – 238 с.

4. Кудин Ф. М. Принуждение в уголовном судопроизводстве / Ф. М. Кудин. – Красноярськ : Изд-во Краснояр. ун-та, 1985. – 136 с.

5. Элькинд П. С. Толкование и применение норм уголовно-процессуального права / П. С. Элькинд. – М. : Юрид. лит., 1967. – 192 с.

6. Каминская В. И. Охрана прав и законных интересов граждан в уголовно-процессуальном праве / В. И. Каминская // Сов. государство и право. – 1968. – № 10. – С. 24-32.

7. Лившиц Ю. Д. Меры процессуального принуждения в советском уголовном процессе : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 „Уголовный процесс и криминалистика; судебная експертиза” / Ю. Д. Лившиц. – М., 1958. – 21 с.

8. Корнуков В. М. Меры процессуального принуждения в уголовном судопроизводстве / В. М. Корнуков. – Саратов : Изд-во Сарат. юрид. ин-та, 1978. – 137 с.

9. Кириченко І. Г. Міжнародно-правові стандарти поведінки працівників правоохоронних органів при підтриманні правопорядку / І. Г. Кириченко, Я. Ю. Кондратьєв, Ю. Л. Римаренко // Документально-джерелознавчий довідник. – К., 2002. – С. 38-39.

10. Бущенко А. Проти катувань. Аналіз відповідності українського законодавства та практики стандартам й рекомендаціям Європейського Комітету запобігання катуванням та жорстокому поводженню № 38 (80) / А. Бущенко / Харківська правозахисна група. – Х. : Права людини, 2005. – 240 с.

11. Протизаконне насильство в органах внутрішніх справ : Соціологічний та історико-правовий аналіз / за заг. ред. О. Н. Ярмиша ; передм. Ю. В. Луценка, Г. Й. Удовенка. – Х. : Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, Харківська правозахисна група, 2005. – 212 с.

12. Гибельное место – за 2010-й год в милиции умерло 28 граждан [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://cripo.com.ua/?sect_id=10&aid=101904

 

Назаров В. В. Примус у кримінальному провадженні: національні та міжнародні аспекти / В. В. Назаров // Форум права. – 2010. – № . – С. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

Досліджені питання механізму державного примусу при розслідуванні злочинів, узагальнені норми міжнародного права та національне законодавство щодо законності застосування сили відповідними посадовими особами, що забезпечують підтримання правопорядку, розглянуто проблемні аспекти застосування такого заходу процесуального примусу як затримання.

 

Назаров В. В. Принуждение в уголовном производстве: национальные и международные аспекты

Исследованы вопросы механизма государственного принуждения при расследовании преступлений, обобщенны нормы международного права и национальное законодательство относительно законности применения силы соответствующими должностными лицами, которые обеспечивают поддержание правопорядка, рассмотрены проблемные аспекты применения такой меры процессуального принуждения как задержания.

 

Nazarov V.V. Compulsion in criminal realization: national and international aspects

The questions of mechanism of state compulsion are investigational at investigation of crimes, generalized norms of international law and national legislation in relation to legality of using force corresponding public servants which provide maintenance of law and order, the problem aspects of application of such measure of judicial compulsion as detentions are considered.

 

Ключові слова: кримінальне провадження, кримінально-процесуальний примус, права людини, орган розслідування, обмеження конституційних прав і свобод людини, затримання.

Ключевые слова: уголовное производство, уголовно-процессуальное принуждение, права человека, орган расследования, ограничения конституционных прав и свобод человека, задержание.

Keywords: criminal realization, compulsion, human rights, organ of investigation, limitation of constitutional rights and freedoms of man, detention.