Братель Олександр Григорович
Голова Інституту
цивільних правовідносин ГОСЛ
кандидат юридичних наук, доцент
Постановка проблеми. Соціальна сутність людини трансформована в площину суспільних детермінант генерує безмежну кількість як позитивних так і негативних її проявів. Одним із негативних проявів соціального співіснування людей є постійно існуючі між ними спори. Спір, як один із способів спілкування людей сягає свого коріння ще до часів життя древньогрецького філософа Сократа, розумово-філософська діяльність якого породила усім відомий вислів: «У спорі народжується істина». Сучасна українська еристика, як мистецтво ведення спорів, діалогів, дискусій, діалогів, полеміки та дебатів набуває спаплюжених рис з огляду на маргінальну та безкарну поведінку народних обранців країни. Саме їх поведінка є своєрідним віддзеркаленням сучасного стану українського суспільства, якою в свідомості пересічних громадян цементується стійке уявлення про можливість нехтування базовими правилами співжиття, зокрема нормами права.
Спір є однією з форм людської комунікації, в межах якої уточнюються позиції опонентів, розробляється оптимальне вирішення проблеми, народжується істина. Вказане визначення спору нажаль не відповідає сучасним українським реаліям, а тому все частіше приходиться стикатись із правовими спорами під якими розуміють юридичний конфлікт між учасниками правовідносин, в якому кожен з учасників правовідносин захищає свої суб’єктивні права.
Неможливість, а часто і не бажання вирішити правовий спір мирним шляхом трансформує його в судову площину обумовлюючи виникнення та подальший розвиток такого виду цивільного судочинства як «позовне провадження». Ключовим та процесовизначальним поняттям у словосполученні «позовне провадження» виступає поняття «позов». «Позов» як цивільне процесуальне явище неодноразово піддавалось вивченню та аналізу як в теорії, так і в практиці цивільного процесу. Проте, кожного разу дослідження даного правового явища стосувалось висвітлення лише окремих його процесуальних аспектів, зокрема, поняття, видів, елементів, ознак, предмету, підстав та змісту позову. Разом з тим, «позов» не досліджувався з позицій приналежності його до площини процесуальних юридичних фактів, адже подання позову до суду призводить до виникнення, зміни або припинення як матеріально-правових, так і процесуальних правовідносин. Крім цього, певним чином «хаотичне» використання поняття «позов» в адміністративному, господарському, кримінальному та цивільному судочинстві обумовлює вироблення єдиних підходів до застосування даного поняття в процесуальній площині правовідносин.
Аналіз останніх публікацій і досліджень. Аналіз юридичної літератури свідчить про те, що «позов» як процесуальне явище, виступав предметом дослідження в наукових працях таких вчених як: Ю.В. Білоусов, В.І. Бобрик, Д.Ю. Бондаренко, У.Б. Воробель, В.В. Гордєєв, Р.Є. Гукасян, М.А. Гурвич, А.О. Добровольський, В.І. Дрішлюк, О.А. Демічев, П.Ф. Єлісєйкін, Н.Б. Зейдер, С.А. Іванова, А.Ф. Клейнман, В.В. Комаров, О.О. Красавчіков, О.Д. Кутателадзе, Є.В. Лисюк, О.А. Логінов, М.В. Кіріязова, І.О. Картузова, О.В. Іваненко, Д.Д. Луспеник, О.В. Ісаєнкова, Г.Л. Осокіна, В.М. Паращенко, А.Л. Паскар, Є.Г. Пушкар, О.А. Рассомахіна, В.О. Рязановский, Т.В. Соловйова, Н.М. Ткачова, В.І. Тертишніков, М.О. Рожкова, С.Я. Фурса, М.С. Шакарян, М.Й. Штефан, О.О. Штефан, В.В. Ярков та інші. Слід зазначити, що в наукових дослідження вказаних авторів здійснювались спроби дослідити такі окремі аспекти досліджуваного мною поняття як: поняття, види, елементи, ознаки, предмет, підстави та зміст позову. У свою чергу, дослідження поняття «позову» в аспекті приналежності його до цивільних процесуальних та матеріально-правових юридичних фактів перерахованими науковцями майже не здійснювалось.
Мета статті полягає у з’ясуванні дискусійних та проблемних питань визначення змісту поняття «позову» як цивільного процесуального явища та окреслення процесуальних аспектів приналежності позову до сфери юридичних фактів, що призводять до настання правових наслідків у площинах матеріально-правових та цивільних процесуальних правовідносин.
Виклад основного матеріалу. Пред’явлення позову до суду є визначальною стадією цивільного процесу, яка породжує цілу низку простих та складних юридичних фактів зміст та результативність яких спрямовані на забезпечення справедливого, неупередженого і своєчасного розгляду цивільних справ предметом яких виступає спір про право. Пред’явлення позову, на відміну від пред’явлення претензії, являє собою синтез матеріально-правової вимоги (вимоги до порушника суб’єктивних цивільних прав про певну поведінку) і вимоги до юрисдикційних органів (вимоги до суду щодо захисту свої порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів). Перш ніж досліджувати приналежність позову до площини юридичних фактів слід розглянути доктринальні підходи до визначення поняття «позов».
В.В. Комаров в монографії «Позовне провадження» слушно зазначає, що позов є фундаментальною категорією цивільного судочинства і позовного провадження, оскільки він є одним із центральних інститутів цивільного процесуального права під яким слід розуміти вимогу позивача до відповідача, звернена через суд, про захист прав, свобод чи інтересів, яка здійснюється в певній, визначеній законом, процесуальній формі [1, с. 209-210].
Майже схожої позиції щодо визначення «позову» дотримується Ю.В. Білоусов. На його думку позов ‒ це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, звернена через суд або інший орган цивільної юрисдикції про захист порушеного, оспорюваного чи не визнаного права або інтересу, який здійснюється у певній, визначеній законом, процесуальній формі [2, с. 95]. Практично схоже визначення «позову» пропонує Є.Г. Пушкар: позов ‒ це вимога позивача до відповідача, звернена через суд про захист порушеного або оспорюваного суб’єктивного права або охоронюваного законом інтересу, що здійснюється у визначеній законом процесуальні формі [3, с. 256]. В цьому ж контексті позов тлумачить С.А. Іванова, розуміючи під таким спірну матеріально-правову вимогу однієї особи до іншої, що підлягає розгляду в певному процесуальному порядку [4, с. 187].
О.А. Логінов та О.О. Штефан зазначають, що позов ‒ це звернена через суд матеріально-правова вимога позивача до відповідача щодо захисту порушеного, оспорюваного чи не визнаного права або охоронюваного законом інтересу, яка розглядається у визначеному законом процесуальному порядку [5, с. 130].
В.І. Бобрик у коментарі до Цивільного процесуального кодексу України пропонує в якості позову розуміти належним чином процесуально оформлену матеріально-правову вимогу позивача до відповідача про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що пред’являється через суд в порядку цивільного судочинства [6, с. 266].
В.І. Тертишніков у коментарі до Цивільного процесуального кодексу України 1963 р. запропонував наступне визначення позову, під яким слід розуміти звернену через суд до відповідача матеріально-правову вимогу про відновлення порушеного або оспорюваного права [7, с. 135].
Прихильником концепції згідно якої позов є єдиним поняттям як для матеріального, так і процесуального права виступає В.М. Паращенко. Позов ним розуміється як процесуальний засіб захисту суб’єктивного права і матеріально-правова вимога, заснована на конкретному правопорушенні [8, с. 160].
Дещо інших підхід до визначення досліджуваного поняття запропонував М.А. Гурвич, який зазначав, що позовом у цивільному процесуальному праві називається звернення до суду першої інстанції з вимогою про захист спірного субʼєктивного права чи охоронюваного законом інтересу [9, с. 101]. Аналогічних поглядів щодо визначення поняття «позов» дотримується В.В. Ярков [10, с. 223].
Р.Є. Гукасян під позовом розумів звернення до суду юридично заінтересованої особи за захистом порушеного чи оспорюваного суб’єктивного права або охоронюваного законом інтересу [11, с. 144].
Особливої уваги заслуговує визначення поняття «позов» запропоноване М.С. Шакарян, яка вказує, що таким слід вважати пред’явлену до суду для розгляду та вирішення в певному процесуальному порядку матеріально-правову вимогу однієї особи до іншої, що випливає із спірних матеріально-правових відносин і заснованої на певних юридичних фактах [12, с. 143].
Майже відмінне від всіх вище перерахованих доктринальних підходів визначення поняття «позов» запропонувала в своїй монографії «Позов (теорія і практика)» Г.Л. Осокіна. В результаті кропіткого, всебічного та змістовного аналізу поняття «позов» нею було запропоноване наступне його визначення. Позов як інститут процесуального права є вимога зацікавленої особи, що випливає з спірного матеріального правовідношення, про захист свого чи чужого права або законного інтересу, що підлягає розгляду та вирішенню в установленому законом порядку [13, с. 29].
Обґрунтовуючи свою позицію з приводу запропонованого визначення Л.Г. Осокіна зазначає, що оскільки захист завжди здійснюється судом, то спеціальне його згадування у визначенні поняття позову представляється зайвим. Далі нею пояснюється, що з наведеного поняття позову можна виділити три основних компоненти, що обумовлюють його універсальний характер. Позов, по-перше, є вимога (прохання); по-друге, позов є вимога про захист суб’єктивного права або законного інтересу. Таким чином, метою всякого позову є захист, а самі позовні справи за своїм характером ‒ спірні. По-третє, захист прав і законних інтересів здійснюється тільки судом, тому позов як вимога про захист права (інтересу) завжди адресований суду, а не відповідачу. У цьому зв’язку правильніше було б говорити про пред’явлення позову чи не до відповідача, а проти відповідача [13, с. 30].
У 2009 р. дослідниками проблем сучасного цивільного процесуального права було презентовано новітню наукову працю «Позов в цивільному судочинстві», присвячену комплексному та змістовному дослідженню історії розвитку та сучасного стану позовної форми захисту права. Цілковито очікувано, що дослідниками даної проблематики запропоновано власне розуміння поняття «позов». Так, О.В. Ісаєнкова пропонує дещо складне для сприйняття визначення досліджуваного поняття. Позов, на її думку, це засіб захисту права, передбачуваного собою, що звернулась до суду за захистом порушених або оспорюваних, спрямованих проти передбачуваного порушника та засноване на зазначеному позивачем спірному цивільному (у широкому розумінні) правовідношенні [14, с. 45].
О.В. Ісаєнковою було здійснено всебічний теоретичний аналіз чотирьох концепцій визначення поняття «позов» .
1. Матеріально-правова концепція. Прихильники даної концепції вважають позов матеріально-правовою вимогою, що розглядається судом, тобто вимога позивача до відповідача. Зміст матеріально-правової концепції полягає в тому, що кожному суб’єктивному цивільному праву притаманний позов, як право на його здійснення. В.О. Рязановский з цього приводу зазначає, що позов сам по собі не є чим-небудь самостійним, таким, що знаходиться осторонь, він притаманний праву як складова частина або властивість самого права [15, с. 13-14].
2. Процесуально-правова концепція. Узагальнена думка прихильників даної концепції вказує на те, що позовом є звернення до суду першої інстанції з вимогою про захист спірного цивільного суб’єктивного права або охоронюваного законом інтересу, звернення для вирішення спору про право цивільне [16, с. 410]. Взагалі, для прихильників процесуальної концепції матеріально-правова вимога позивача до відповідача не відіграє суттєвої ролі при визначенні поняття позову або взагалі знаходиться за межами даного поняття.
3. Концепція двох самостійних правових категорій: позову в матеріально-правовому і позову в процесуальному розуміннях. Дана концепція полягає в тому, що в цивільному та цивільному процесуальному праві не може бути одного поняття позову, тому в цивільному праві слід використовувати термін «позов» в матеріально-правовому розумінні, а в цивільному процесуальному праві у процесуальному. Зазначена концепція як і дві попередні, на думку О.В. Ісаєнкової, виступають синтезом, складанням двох попередніх: береться поняття позову, пропоноване представниками першої концепції, і виходить його визначення в матеріально-правовому розумінні, а формулювання позову, пропоноване представниками другої концепції, називається визначенням поняття позову в процесуальному розумінні [14, с. 36-37].
4. Концепція єдиного поняття позову, що має дві сторони: матеріальну та процесуальну. Зміст концепції полягає в тому, що позов як єдине поняття, внутрішній зміст якого викладено у позовній заяві, поєднує в собі дві вимоги: одну, матеріально-правову, спрямовану до відповідача, яка одночасно є предметом позову, і друга ‒ вимога процесуального характеру про захист права, адресована до суду. При цьому обидві вимоги виступають у нерозривній єдності, і окреме їх існування є неможливим. Звернення до суду без зазначення спірної вимоги и правовідношення з якого воно походить, є безпредметним, а вимога, що не підлягає розгляду в процесуальному порядку, не може бути позовною [17, с. 5-22].
В науці цивільного процесуального права вчення про «позов» пропонується досліджувати не лише на концептуальному рівні, а взагалі на рівні окремих теорій: моністичної, дуалістичної та процесуальної.
1) Моністична теорія передбачає, що позов є єдиним поняттям як для матеріального, так і процесуального права.
2) Дуалістична теорія розглядає поняття позову окремо для матеріального права і для процесуального права, тим самим заперечуючи єдине матеріально-процесуальне поняття позову.
3) Процесуальна теорія визнає позов виключно процесуальною категорією, зауважуючи, що його юридична природа не має матеріально-правових елементів [18, с. 176-177].
З наведеного переліку концепцій та теорій поняття «позов» найбільш прийнятною, на мій погляд, та такою що відповідає «духу та змісту» чинного матеріального та цивільного процесуального права є саме концепція єдиного поняття позову, що має дві сторони: матеріальну та процесуальну.
Перш ніж обґрунтувати свою позицію стосовно підтримки вказаної наукової концепції слід зазначити, що практично всі учені, які присвятили свої праці дослідженню проблем визначення поняття «позов» залишали поза увагою приналежність досліджуваного поняття до площини «юридичних фактів».
Крім цього, обґрунтовуючи власну наукову позицію слід дати відповідь на два основні запитання: по-перше, яким чином поняття «позов» співвідноситься з юридичними фактами, та яким чином останні впливають на його існування; по-друге, перефразовуючи риторичне запитання «що було раніше – яйце чи курка» слід визначити, що є первинним, а що похідним (матеріальне чи процесуальне) у понятті «позов»?
Позов не зважаючи на його згадування в нормах Цивільного кодексу України (далі ‒ ЦК України) [19] слід вважати цивільним процесуальним явищем, адже з моменту його пред’явлення до суду і розпочинаються відповідні дії суду та суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин.
Цілком зрозуміло, що передумовою звернення особи до суду є порушення іншої особою норм матеріального права. На думку О.О. Красавчікова фактична основа руху цивільних правовідносин складається з юридичних фактів, під якими розуміються факти реальної дійсності, з наявністю або відсутністю яких норми цивільного права пов’язують юридичні наслідки, тобто виникнення, зміну чи припинення цивільних прав і обов’язків (цивільних правовідносин) у правосуб’єктних осіб, а тому підставою виникнення зміни та припинення цивільних прав, обов’язків та правовідносин є юридичні факти. [20, с. 5]. Особа, порушуючи норми права в більшості випадків робить це свідомо, що вказує на наявність в її поведінці цілеспрямованих дій. Вказану протиправну поведінку слід розглядати як юридичні факти, що мають нормативні та правосуб’єктні передумови. Таким чином можна стверджувати, що однією з важливих умов формування позову є юридичні факти, які тісно пов’язані з нормами матеріального права і механізмом правового регулювання цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та інших можливих відносин в цілому.
О.Д. Кутателадзе розвиваючи вказану думку зазначає, що юридичні факти виступають як конкретні, індивідуальні обставини, які існують в часі та просторі, а також об’єктивовані, що характеризують наявність або відсутність явищ матеріального світу. Крім цього, вони прямо або непрямо передбачені нормами права, зафіксовані в установленій законодавством України процедурно-процесуальній формі, тягнуть передбачені законом правові наслідки [21, с. 60].
В українському матеріальному праві, зокрема цивільному, зустрічається поняття «позов» та похідні від нього, адже дане поняття має основне значення для здійснення та захисту цивільних прав. Тому безпосередній момент «зародження» позову відбувається лише в момент порушення, оспорювання чиїхось прав, тобто тоді, коли для реалізації права потрібне вже втручання компетентного державного органу ‒ суду, який відповідно до положень Цивільного процесуального кодексу України (далі ‒ ЦПК України) [22] не є стороною спірного матеріального правовідношення.
Існування поняття «позов» нерозривно пов’язано з поняттям «позивач». Отже, присутність такого суб’єкта правовідносин як позивач (особа, яка звертається до суду вважаючи, що її права були порушені певною особою) вказує на те, що існуючі спірні матеріальні відносини вже переходять в судову площину. Фактично, до звернення особи до суду також існують спірні правовідносини, проте особа, яка вважає, що її права є порушеними може застосувати досудове врегулювання цього спору, а тому відносини існуючі до моменту її звернення до суду аж ніяк не можна називати «позовними».
Формулювання умовиводу про те, що зародження позову обумовлюють юридичні факти матеріально-правового змісту дозволяє перейти до з’ясування приналежності позову до площини цивільних процесуальних юридичних фактів. В теорії цивільного процесуального права юридичні факти визначаються як названі у гіпотезах процесуальних норм певні життєві обставини, з якими законодавець пов’язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин, суб’єктивних прав та юридичних обов’язків [23, с. 17]. На відміну від норм цивільного процесуального права, які є загальними підставами виникнення, зміни та припинення цивільних процесуальних правовідносин, юридичні факти мають конкретний характер. Для кожного елементарного цивільного процесуального правовідношення, а також їх системи, вони індивідуальні. Тим більше вони є проявом норми цивільного процесуального права стосовно конкретної, чітко визначеної життєвої ситуації. Як результат, позовні вимоги і знаходять своє відображення у позові, коли сторона, яка вважає, що її права були порушені та сторона, яка на її думку порушила права, з площини регулювання відносин нормами матеріального права трансформуються в площину процесуальних правовідносин.
Позовні вимоги це вимоги, коли особа, яка вважає, що її права були порушені та особа, яка на її думку порушила її права перебувають у стані існування спірних відносин у зв’язку з порушенням або оспорюванням суб’єктивного права, при цьому сторони не змогли вирішити їх без втручання суду. Будь-яке звернення до суду з позовом передбачає наявність у особи вимоги до певної особи, яка або порушила, оспорює чи не визнає її право. Фактично йдеться про дві вимоги: вимога позивача до відповідача (матеріально-правова) та вимога позивача до суду (процесуально-правова), які у своєму поєднанні і формують таке процесуальне явище як «позов».
В юридичній літературі відстоюється позиція про те, що цивільному процесуальному праву притаманний особливий вид юридичних фактів. Які полягають у наступному: процесуальні дії суду та осіб, які беруть участь у справі здійснюються у визначеній послідовності, передбаченій цивільним процесуальним законодавством [24, с. 56]. В досліджуваній мною проблематиці прояв процесуальних юридичних фактів проявляється в наступній матеріальній та процесуальній послідовності:
– між сторонами існують спірні відносини, які можуть бути вирішені на претензійному рівні (матеріально-правові відносини);
– особа, яка вважає, що її права були порушені формулює позовні вимоги (позов) до особи, яка на її думку їх порушила. Сторони при цьому знаходяться у протиборстві, але позивачем і відповідачем не є. Саме тому на думку І.О. Картузової викликає заперечення визначальна роль матеріально-правової вимоги при визначенні позову [25, с. 95] (формування процесуальних відносин обумовлених матеріально-правовими);
– особа, яка вважає, що її права були порушені звертається до суду з вимогою (позовом) з метою захистити її порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси, в результаті чого сторони, між якими виникли спірні правовідносини набувають нового для себе процесуального статусу ‒ позивач та відповідач (процесуальні відносини).
В зазначеній послідовності дій важливо визначити процесуальну вагомість суду, позивача та відповідача. П.Ф. Єлісєйкін з цього приводу більш вагомими вважає дії не суду, а осіб, які беруть участь у справ, стверджуючи, що саме особи впливають на виникнення, зміну та припинення цивільних процесуальних правовідносин, а дія суду ‒ це відповідна реакція на дії осіб [26, с. 35-36].
Змістовний аналіз норм ЦПК України дозволяє стверджувати, що саме процесуальні дії суду безпосередньо впливають на динамічність цивільних процесуальних правовідносин. Як результат, для виникнення, зміни чи припинення цивільних процесуальних правовідносин законодавець передбачає сукупність юридичних фактів, завершальною з яких є дія суду [27, с. 40].
Матеріально-правова вимога позивача до відповідача, як прояв певних юридичних фактів, стає позовом у тому випадку, якщо вона звернена у відповідний суд підлягаючи розгляду в порядку позовного провадження з дотриманням визначеної процесуальної процедури. Позов, як явище цивільного процесуального права, має більше процесуальне ніж матеріально-правове наповнення. В підтвердження власної аргументації необхідно пригадати наукову позицію А.О. Добровольського, який наголошував, що по кожній справі вимога позивача про розгляд спору, який виник між ним та відповідачем, і адресована до суду, обов’язково має вказівку на вимогу, яка спрямована до відповідача. Без останньої не може бути позову і не буде предмета для судового розгляду. Ці дві вимоги мають бути поєднаними. При цьому вимога, яка спрямована до суду, характеризує процесуальну сторону позову, оскільки позов є засобом порушення процесу, процесуальним засобом захисту права, а вимога, яка спрямована до відповідача, є матеріально-правовою стороною позову, оскільки вимога позивача до відповідача випливає з матеріального суб’єктивного права позивача, наявність якого і буде доводити позивач у процесі, порушеному цим позовом [28, с. 42].
Зазначена наукова позиція найкраще відображає та підтверджує концепцію єдиного поняття позову, що має дві сторони: матеріальну та процесуальну, прихильником якої я і виступаю. При цьому слід враховувати і ту обставину, що позов це процесуальне явище, яке має статичний характер. Динамічних ознак позов набуває крізь призму процесуального юридичного факту, що реалізується у вигляді пред’явлення позову до суду шляхом безпосереднього подання позовної заяви.
Відповідаючи на раніше поставлене запитання, що є первинним, а що похідним (матеріальне чи процесуальне) у понятті «позов», на мою думку, первинними є процесуальні, а похідними матеріально-правові ознаки позову, які в будь-якому випадку повинні розглядатись у єдності. Процесуальне наповнення поняття «позов» полягає в тому, що з ним нерозривно пов’язані такі складові, як: «суд», «позивач», «відповідач», «позовні вимоги», «позовна заява», «пред’явлення позову», «позовне провадження». Матеріально-правове наповнення досліджуваного поняття включає в себе наступні складові: «спір», «порушення, невизнання або оспорювання прав, свобод чи інтересів», «кредитор», «боржник», «правопорушник», «правопорушення», «суб’єктивне право».
Основоположна відмінність між процесуальним та матеріально-правовим наповненням поняття «позов» полягає в тому, що матеріально-правову сторону спору можна вирішити альтернативним (досудове врегулювання спору) способом, а переведення спору в судову площину запускає механізми реалізації процесуальних юридичних фактів, і вирішення спору за таких умов можливе лише шляхом дотримання процесуальної процедури врегульованої нормами цивільного процесуального права. Як результат, пред’явлення позову до суду чітко підтверджує перехід матеріально-правового спору на новий, процесуальний рівень, вказуючи на те, що «спір» набуває цивільної процесуальної оболонки під назвою «позов».
Єдність матеріально-правової та процесуальної сторін позову є суттєвою і для судової практики, оскільки, відповідно до ст. 11 ЦПК України суд розглядає справу не інакше, як за заявою та в межах заявлених позовних вимог. Даючи відповідь на матеріально-правові вимоги позивача до відповідача, суд відповідає на звернення позивача до суду про захист його права [29, с. 19].
Викладене дозволяє зробити проміжний висновок, що в понятті «позов» більше процесуальних, ніж матеріально-правових ознак, а застосовуючи арифметичні величини до визначення поняття «позов» можна припустити, що позов, як правове явище, на 2/3 складається з процесуального наповнення та пов’язаного з ним наслідками, і на 1/3 із наповнення матеріально-правового.
Досліджуючи зміст поняття «позов» науковцями часто наголошується, що позов це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, звернена через суд щодо захисту порушеного, оспорюваного чи невизнаного права або інтересу. На мою думку, виходячи з аналізу положень Цивільного кодексу України або Закону України «Про захист прав споживачів» від 01.12.2005 р. не можна категорично стверджувати, що особа, яка звертається до суду має за мету захистити виключно порушені, оспорювані або невизнані права, свободи чи інтереси. Порушення, оспорювання або невизнання прав, свобод чи інтересів є результатом прояву юридичних фактів, що вже відбулись або існують в реальному часі.
Разом з тим, у ЦК України містяться норми, що дозволяють особі звернутись до суду із захистом своїх прав у випадку існування лише загрози їх майбутнього порушення. Наведу декілька прикладів. Відповідно до ч. 2 ст. 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право.
Відповідно до ст. 1163 ЦК України фізична особа, життю, здоров’ю або майну якої загрожує небезпека, а також юридична особа, майну якої загрожує небезпека, мають право вимагати її усунення від того, хто її створює.
Можливість застосування захисту суб’єктивних цивільних прав у зв’язку з можливістю їх майбутнього порушення передбачена ч. 4 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» від 01.12.2005 р. відповідно до якої агресивною вважається підприємницька практика, яка фактично містить елементи примусу, докучання або неналежного впливу та істотно впливає чи може вплинути на свободу вибору або поведінку споживача стосовно придбання продукції.
Практична реалізація положень вказаних норм, зокрема ч. 2 ст. 386 ЦК України, знаходить відображення безпосередньо в судовій практиці. Розглянемо наступний приклад. До Городищенського районного суду Черкаської області із позовом звернулась ОСОБА_1 до ОСОБА_2, яка вказала, що вона є власником жилого будинку по вул. Б.Хмельницького, 2 у м. Городище, Черкаської області, її присадибна ділянка межує з відповідачем ОСОБА_2, яка збудувала вбиральню з порушеннями санітарних норм на відстані 5,2 м від його житлового будинку, що є порушенням санітарних норм. На зауваження позивача відповідач не реагує, а тому позивач просив зобов’язати ОСОБА_2 усунути перешкоди у здійснені ним права користування та розпорядження його майном, шляхом перенесення вбиральні на безпечну відстань від його жилого будинку, відповідно до вимог п. 3.25а ДБН 360-92. Керуючись ч. 2 ст. 386 ЦК України та п. 3.25а ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень» суд позов задовольнив у повному обсязі та зобов’язав ОСОБА_2, усунути перешкоди у здійснені ОСОБА_1 права користування та розпорядження його майном, шляхом перенесення вбиральні на безпечну відстань від жилого будинку ОСОБА_1, відповідно до вимог п. 3.25а ДБН 360-92 [30].
Приклад практичного застосування положень ст. 1163 ЦК України є цивільна справа вирішена Рівненський міським судом Рівненської області за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні житловим будинком та земельною ділянкою, призначеною для його обслуговування, шляхом перенесення всіх вуликів з відповідною кількістю бджолосімей на відстані 300 метрів від цього житлового будинку.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказував, що мешкає в будинку АДРЕСА_2, Рівненської області, який належить йому на праві приватної власності. По сусідству з будинком позивача АДРЕСА_1 відповідач займається бджільництвом, утримує пасіку, що нараховує понад десяток з відповідною кількістю бджолиних сімей. Наявність такої кількості бджіл в безпосередній кількості на відстані 6 метрів від будинку позивача, особливо у весняно-літній період створює незручності в проживанні та користуванні земельною ділянкою та іншим майном та завдає шкоди здоров’ю членам сім’ї, особливо дітям. Бджоли залітають на земельну ділянку, роблять неможливим обробляти ділянку. З приводу загрози безпеки життю членам сім’ї позивач неодноразово зверталась в сільську раду та просила відповідачку прийняти міри безпеки.
Суд застосувавши ст. 1163 ЦК України, Закон України «Про бджільництво» від 22.02.2000 р., накази Міністерства охорони здоров’я України та вважаючи доведеним факт того, що розміщення відповідачами вуликів з бджолиними сім’ями хоча і на своїй присадибній ділянці, але поблизу від будинку позивачки, не відповідає вимогам санітарно-захисних зон, оскільки бджолина пасіка знаходиться у безпосередній близькості від житлового будинку позивача, тобто без дотримання певних відстаней позов задовольнив у повному обсязі зобов’язавши ОСОБА_2, усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_1 житловим будинком та земельною ділянкою, призначеною для обслуговування житлового будинку та господарських будівель, шляхом перенесення всіх вуликів з відповідною кількістю бджолосімей на відстані 300 метрів від цього житлового будинку [31].
Наведені приклади належним чином підтверджують той факт, що звернення осіб до суду із захистом своїх прав може відбуватись не лише за метою захисту вже порушених, оспорюваних або невизнаних прав, свобод чи інтересів (ст. 3 ЦПК України), але й у випадку існування загрози життю, здоров’ю або майну у майбутньому або пов’язане з можливістю порушення майнових прав.
Детальний аналіз доктринальних підходів та положень чинного законодавства щодо визначення поняття «позов» дозволяє мені запропонувати наступне його визначення. Позов ‒ це пред’явлені до суду для розгляду та вирішення у визначеному процесуальному порядку матеріально-правові вимоги позивача до відповідача, засновані на певних юридичних фактах, обумовлених спірними матеріально-правовими відносинами.
Висновки. Позов це процесуальне явище, що нерозривно поєднує в собі процесуальні та матеріально-правові складові, перебуваючи тим самими в площині юридичних фактів. Передумовами виникнення позову є звершені юридичні факти матеріально-правового змісту. Завершеність юридичних фактів полягає в тому, що спірні відносини на момент звернення до суду не вдалось врегулювати мирним шляхом. Разом з тим, пред’явлення позову до суду є процесоутворюючим юридичним фактом, що обумовлює виникнення цивільних процесуальних правовідносин.
Запропоноване в статті визначення поняття «позов», на мою думку, найбільш вдало відображає процесуальну та матеріальну сторони позову, як єдиного поняття та засвідчує його приналежність як до сфери процесуальних юридичних фактів, так і юридичних фактів, породжуваних матеріально-правовими відносинами. При цьому, сформульоване визначення «позову» не претендує на доктринальну універсальність, а лише відображає власне бачення досліджуваної в даній статті проблематики. У будь-якому випадку багатоманітність доктринальних підходів до визначення поняття «позов» вкотре підтверджує складність формулювання єдиного його визначення, зокрема і такого, що претендуватиме на законодавче закріплення.
Література:
- Позовне провадження: монографія / В.В. Комаров, Д.Д. Луспеник, П.І, Радченко та ін.; за ред. В.В, Комарова. ‒ Х.: Право, 2011. ‒ 252 с.
- Цивільний процес: навчальний посібник. / А.В. Андрушко, Ю.В. Білоусов, Р.О. Стефанчук, О.І. Угриновська та ін. / За ред. Ю.В. Білоусова. – К.: Прецедент, 2005. – 172 с.
- Гражданский процесс: учебник / Под ред. проф. Комарова В.В. ‒ Х.: ООО «Одиссей», 2001. ‒ 704 с.
- Гражданський процесс: Учебник. 3-е изд., испр. и доп. / Под ред. М.К. Треушникова. ‒ М.: ООО «Городец-издат», 2000 ‒ 672 с.
- Цивільний процес України / О.А. Логінов, О.О. Штефан. ‒ К. : Юрінком Інтер, 2012. ‒ 368 с.
- Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / С.С. Бичкова, Ю.В. Білоусов, В.І. Бірюков та ін.; За заг. ред. С.С. Бичкової. ‒ К.: Атіка, 2008. ‒ 840 с.
- Гражданский процессуальный кодекс Украины: научно-практический комментарий / (Тертышиков В.И.). ‒ Издание пятое, дополненное и переработанное. ‒ Харьков: Косум, 2001. ‒ 432 с.
- Гражданський процесс. Курс лекций / В.Н. Паращенко. Серия: «Юридическая литература». ‒ Мн.: ИООО «право и економика», 2004. ‒ 254 с.
- Советский гражданский процесс. Учебник / Боннер А.Т., Воробьев М.К., Гурвич М.А., Курылев С.В., и др.; Под ред.: Гурвич М.А. ‒ 2-е изд., испр. и доп. ‒ М.: Высш. шк., 1975. ‒ 399 c.
- Гражданский процесс: Учебник / Отв. ред. проф. В.В.Ярков – 4-е изд., перераб. и доп. – М.: Издательство БЕК, 2001. – 640 с.
- Гражданский процесс / под ред. К.С. Юдельсона. ‒ М., Юрид. литература, 1972. ‒ 439 с.
- Гражданское процессуальное право России: учеб. / отв. ред. М. С. Шакарян. ‒ 2-е изд., испр. и доп. ‒ М. : Былина, 1998. ‒ 504 с.
- Осокина Г.Л. Иск (теория и практика). – М.: Городец, 2000. – 192 с.
- Иск в гражданском судопроизводстве: сборник /О.В. Исаенкова, А.А. Демичев, Т.В. Соловьева, Н.Н. Ткачева; под ред. О.В. Исаенковой. ‒ Москва : Волтерс Клувер, 2009. – 216 c.
- Рязановский В. А. Единство процесса / В.А. Рязановский. ‒ М.: Юрид. бюро «Городец», 1996. ‒ 75 с.
- Курс советского гражданского процессуального права/ Отв. ред. А.А. Мельников. ‒ М.: Наука, 1981, Т. 1. ‒ 463 с.
- Клейнман А.Ф. Основные вопросы учения об иске в советском гражданском процессе. М., 1959. ‒ 26 с.
- Цивільне процесуальне право України: Навч. посібник / І. О. Безлюдько [та ін.]; ред. С.С. Бичкова. ‒ К. : Атіка, 2006. ‒ 384 с.
- Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15
- Красавчиков О.А. Юридические факты в советском гражданском праве. – М.: Госюриздат, 1958. – 182 с.
- Кутателадзе О. Д. Категорія «юридичні факти» та підстави виникнення зобов’язань за цивільним законодавством України / О. Д. Кутателадзе // Митна справа. – 2005. – № 4. – С. 59–63.
- Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. [Електронний ресурс]. ‒ Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1618-15
- Комаров В.В. Радченко П. І. Цивільні процесуальні правовідносини та їх субʼєкти: навч. посіб. / В. В. Комаров, П. І. Радченко. ‒ Київ : НМК ВО, 1991. ‒ 104 с.
- Цивільне процесуальне право України: Підруч. для юрид. вузів і фак. / В.В. Комаров, В.А. Бігун, П.І. Радченко та ін.; За ред. В. В. Комарова. – Х. : Основа, 1992. – 416 с.
- Картузова І.О. Поняття, елементи та види адміністративного позову / І.О Картузова // Юридичний вісник. ‒ 2013. ‒ № 3. – С. 94-101.
- Елисейкин П.Ф. Гражданские процессуальные правоотношения: Учеб. пособие / П.Ф. Елисейкин; Яросл. гос. ун-т. ‒ Ярославль: ЯГУ, 1975. ‒ 93 с.
- Паскар А.Л. Поняття та роль юридичних фактів у виникненні цивільних процесуальних правовідносин // Підприємництво, господарство і право. – 2010. ‒ № 12 (180). – С. 40-42.
- Добровольский А.А. Исковая форма защиты права. (Основные вопросы учения об иске). ‒ Москва : Изд-во Моск. ун-та, 1965. ‒ 190 с.
- Добровольский А.А., Иванова С.А. Основные проблемы исковой формы защиты права. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1979. – 159 с.
- Рішення Городищенського районного суду Черкаської області від 23.12.2013 р. (цивільна справа № 691/1833/13-ц). [Електронний ресурс] ‒ Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/36462670
- Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 10.02.2015 р. (цивільна справа № 559/2430/14-ц). [Електронний ресурс] ‒ Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/42868735
Ключові слова: Братель процесуаліст, позов, юридичні факти, позовні вимоги, спірні правовідносини, позивач, відповідач, суд.