Ліпкан Володимир Анатолійович,
голова Інститут майбутнього ГОСЛ
доктор юридичних наук, доцент
Лобода Андрій Миколайович,
кандидат юридичних наук
Норми права, становлячи собою субстрат правової безпеки, можна навіть сказати кровотворну систему, посідають важливе місце. Адже незалежно від того, якої наукової школи дотримується автор тих чи інших пропозицій стосовно правової безпеки особи (чи нормативістська, чи то позитивістська, чи то інституціоналістська, чи то природно-правова тощо) головним і визначальним елементом дослідження правової безпеки, в контексті розроблення правових актів, виступають саме норми права.
У рамках дослідження проблем протидії екстремізму та тероризму важливе місце посідають проблеми забезпечення правової безпеки особи. Так само як і в рамках інших видів безпеки, норми права виконують важливу функцію — регламентацію найбільш важливих суспільних форм, що мають правову природу. Саме ця особливість і наше бачення даних процесів уможливлює сформулювати синтетичну позицію, засновану на певному сполученні нормативістської та інституціоналістської теорій. Адже розглядати право, обмежуючи його законом і нормами права, є не повним, оскільки реальне законодавство відбиває лише рівень правової освіченості прагнення і можливостей еліти суспільства, що наділена владою, до легітимації власних бажань — возведення їх у закон. А відтак, суб’єктивістське сприйняття оточуючої дійсності аж ніяк не може бути гарантом повного опису феномену антитерористичної безпеки. З іншого боку, вивчення лише правових феноменів дещо ускладнює завдання щодо забезпечення правової безпеки, оскільки сама концепція нормативізму, засновником якого виступає І.Кант, Г.Кельзен передбачає розгляд правових феноменів відірвано від практики, їхнє співставлення із тим як є.
У той же час концепція інституціоналізації, відриваючи право від держави тим самим нівелює право як всеохоплюючий загальнообов’язковий регулятор суспільних відносин. Адже таке відривання зміщує акцент загальнообов’язковості і відриває ексклюзивність такого права від держави, утворюючи передумови до формування нових суб’єктів правотворчості, зокрема міжнародних організацій, а згодом і транснаціональних корпорацій. Недарма останнім часом зявляються позиції щодо формування наданціоанльних структур, наділення їх наднаціональними повноваженнями і формування для цих завдань відповідного масиву нормативно-правового регулювання.
На мій погляд це не є коректним з огляду на останні події незаконного втручання у внутрішніх справи з боку різного роду коаліцій та груп держав, котрі керуються не інтересами забезпечення миру та спокою, а власними інтересами щодо наживи та встановлення контролю над ресурсами. На це зазначють чисельні дослідники, натомість не розглядають природу такого стану речей і можливі дії держави як важливої інституціональної структури щодо запобігання втручанню у внутрішні справи міжнародних організацій, унеможливленню шкідливої імплементації, тобто такої імплементації, за якої до внутрішнього законодавства вносяться дестабілізуюючі елементи, здатні утворити правову загрозу та небезпеку.
За цих умов актуалізується проблема формування нової концепції права, яка відображатиме реальний період існування і тенденції розвитку світу: період агресивної глобалізації : час утвердження відносин сили, коли провідним країнам світу, об’єднаним до єдиного військово-політичного блоку — НАТО — вкрай потрібна стабільна правова основа здійснення силових акцій із встановлення контролю над природними та іншими ресурсами інших країн (так звані операції з примушення до миру, забезпечення прав і свобод людини, гуманітарна інтервенція, боротьба з кібервійнами, формування наднаціональних структур тощо).
Саме тому поки прибічники теорії інституціоналізму намагаються переконати певних представників права у своїх прагненнях щодо подальшого утвердження „верховенства права”, насправді відбувається порушення головного атрибута права, що в цілому суперечить природі права як такого, оскільки правлячі світом організації по-новому тлумачать і реалізують даний принцип: „верховенство” за допомогою права. За цих умов тлумачення тероризму має рамковий контекст, натомість тлумачення екстремізму і тим більше — встановлення відповідальності за вчинення екстремістської діяльності — має багато правових суперечностей, що і надає змогу за допомогою права реалізовувати власні політичні стратегії, котрі іноді суперечать національним інтерсам.
Адже за сучасних умов відділення права від держави, ми б навіть сказали усунення держави від права, а на противагу цьому наділення наднаціональних структур наднаціональними повноваженнями — означає втрату національного суверенітету, розчинення національної самоідентичності у глобалізаційному вирії подій, а головне — втарті можливостей керувати власною державою відповідно до власних законів і традицій, а не видуманих світової елітою правил спотвореної демократії, пропонованих країнами великої сімки і транснаціональними організаціями, у тому числі МВФ.
Визначаючи необхідність подальших розробок у цьому напрямі, а також усвідомлюючи той факт, що в рамках даної статті ми лише порушили проблему, а не вирішили її, все ж таки зауважимо, що нова теорія права має базуватися на презумпції непорушності суспільних відносин всередині держави, поєднаної із дослідженням норми про те, що має бути, безпомилковості велінь плюралістичного права як ефективного засобу регулювання суспільних відносин, що є продуктом єдиної влади.
Саме в такому дусі і має розвиватися правова сфера, адже презентовані підходи інституціоналістів про плюралізм влади є нічим іншим як розмиттям влади, а відповідно і розмиттям відповідальності, звідси — множенням безвідповідальності, що в цілому складає загрозу правовій безпеці.
У сучасних умовах панування глобалізації і зменшення ролі національного права набуття прибічників даної теорії серед провідних науковців свідчитиме про підрив національної державності. Адже за умови підтримки з боку провідних теоретиків даної концепції наша країна може остаточно втратити можливість щодо керування власною державою. Відтак високий рівень правової безпеки свідчитиме про реальну можливість зберігати контроль над власним правом, створити надійні гарантії реалізації державної антитерористичної політики, убезпечити право від підміни іншим, створеним не самим носієм влади — народом країни, — а іншими суб’єктами, які не належить до конкретної держави.