ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ ІНСТИТУТУ ДОВІЧНОГО УТРИМАННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Ткаченко Максим Володимирович,

ад’юнкт кафедри цивільного права і процесу

Національної академії внутрішніх справ

 

У сучасній науці пануючою є наукова позиція, згідно із якою, вивчаючи певний правовий інститут перш за все необхідно звернутися до його виникнення та з’ясувати його правові корені, традиції та культуру, в яких він виник та розвивався [1, С.282]. Також історичний аспект, перш за все, завжди надає можливість проаналізувати походження, чинники розвитку та юридичну природу будь-якої правової конструкції.

В Україні становлення інституту довічного утримання проходило впродовж багатьох століть. Окремі питання розвитку даного інституту були розглянуті у наукових працях О. С. Йоффе, О. М. Великороди, О. І. Дзери, М. С. Долинської, Р. А. Майданика, І. В. Нестерової, І. Й. Пучковської, P. О. Стефанчука, О. С. Яворської. Однак, проблематика розвитку інституту довічного утримання потребує подальшого вивчення в українській юридичній науці, оскільки, як цілком слушно зауважує С.А. Пилипенко, «малодослідженість проблеми виникнення інституту довічного утримання може негативно впливати на послідовне реформування відносин по довічному утриманню (догляду), так як при цьому не враховується історичний досвід» [2, С.289].

Становлення інституту довічного утримання в Україні має свою тривалу історію, беручи початки ще з часів звичаєвого права традиційної української громади. Після розпаду середньовічної козацької держави українське суспільство вступило в епоху модернізації, і правова регламентація довічного утримання набрала договірних писаних форм, увійшовши до предметного поля дискусії цивілістів із приводу класифікації цього інституту та розміщення в конкретній галузі права. Але остаточно поняття довічного утримання в сучасному вигляді сформувалося лише на початку ХХІ ст. зі спеціальним правовим регулюванням та розумінням законодавця місця цього договору в системі цивільно-правових договорів [3, С.31].

Ми вважаємо, що історія становлення інституту довічного утримання в Україні, потребує удосконалення у частині своєї періодизації.

На наш погляд, є підстави виділяти не 2 і не 3 періоди (як це пропонують у своїх роботах, наприклад, С.А. Пилипенко [2], В.А. Рибачок [4], М.В. Ткаченко [3] та інші науковці), а аж 5 періодів, – 1) до 1922 р.; 2) 1922-1945 рр.; 3) 1945-1963 рр.; 4) 1963-2003 рр.; 5) 2003-2016 рр., – де другий і третій періоди відрізняються і від першого, і між собою різними історичними обставинами політико-ідеологічного ставлення до такого виду правочину, без надання йому самостійного значення. Зрештою, відсутність дискусії в часи раннього сталінізму та її поява і продуктивний розвиток саме в третьому періоді дозволили договору довічного утримання інституціюватися в Цивільному кодексі УРСР 1963 року.

Четвертий і п’ятий періоди наукового вивчення інституту довічного утримання в Україні відрізняються і від попередніх, і між собою тим, що вже визнають самостійність договору довічного утримання, детально його тлумачать, із тією лишень різницею, що розділяють радянський та сучасний український підхід до його вжитку. Потрібно також зауважити, що періоди наукової розробки цього виду правочину та періоди його запровадження не співпадають у часі, бо ж теоретичні дискусії цивілістів або не зустрічали розуміння з боку спочатку радянської системи, або ж «губилися» в масі багатьох інших проблем уже незалежної України 1990-х років.

Зокрема, О.М. Великорода етап самостійного розвитку інституту довічного утримання у цивільному праві України логічно і слушно поділяє на три періоди: 1) перший період (1964-1991), – який відзначається стабільністю інституту довічного утримання та ретельним дослідженням радянського законодавства в його договірній частині; 2) другий період (1991-2003), – коли в українському законодавстві відбуваються істотні зміни, котрі вплинули і на тлумачення договору довічного утримання; 3) третій (після 2004 року). Крім того, другий період позначений широкою науковою дискусією із обґрунтуванням потреби ухвалення сучасного Цивільного кодексу України і договору довічного утримання, зокрема, на якісно нових засадах [5, С.23].

Потрібно наголосити, що тільки з 1 січня 1964 р. в Україні на законних підставах діяло визначення договору довічного утримання. Цей правочин із безіменних перейшов у категорію іменних (тобто до таких, що мають легальну назву, представлені в Цивільному кодексі або в інших нормативних актах, що визначають поняття, коло прав та обов’язків сторін) [6, С.178-179].

 
ЛІТЕРАТУРА

 

  1. Озернюк Г. В. Історичні джерела рентних правовідносин / Г. В. Озернюк // Актуальні проблеми держави і права. — 2010. — № 53. — С. 282—291.
  2. Пилипенко С. А. Договір довічного утримання: історія становлення та розвитку / С. А. Пилипенко // Матеріали підсумкової науково-теоретичної конференції «Стан, проблеми та перспективи сучасної юриспруденції України в умовах євроінтеграції: правові та суспільні аспекти» (Київ, 23 квітня 2015 року). — К. : Нац. акад. внутр. справ. — 2015. — С. 289—292.
  3. Ткаченко М. В. Історія розвитку договору довічного утримання / М. В. Ткаченко // Науковий вісник Ужгородського національного університету. — 2015. — № 35. — С. 29—32.
  4. Рибачок В. А. Окремі аспекти становлення інституту довічного утримання / В. А. Рибачок // Часопис Київського університету права. — 2013. — № 4. — С. 191—194.
  5. Великорода О. М. Договір довічного утримання : дис. канд. юр. наук : 12.00.03 / Олександр Михайлович Великорода. — Івано-Франківськ, 2006. — 193 с.
  6. Заіка Ю. О. Українське цивільне право [Навч. посібник] / Ю. О. Заіка. — К. : Істина, 2005. — 312 с.