Міжнародне співробітництво у сфері протидії торгівлі людьми

Ольга Кушнір,

кандидат юридичних наук,

радник президента ГОСЛ

 

Міжнародні відносини як сукупність економічних, політичних, правових, ідеологічних, дипломатичних, військових, культурних та інших зв’язків і відносин між суб’єктами, які діють на світовій арені, є вищою формою міжнародного спілкування. Вони складаються внаслідок зовнішньоекономічної діяльності урядів, які представляють певні держави. Тому зміст міжнародних відносин переважно обмежується відносинами між державами[1].

Головною особливістю міжнародних відносин є відсутність у них єдиного, центрального ядра управління. Вони будуються на принципі поліцентризму, який передбачає наявність у системі міжнародних відносин кількох найсильніших держав або блоків, що їх відносини визначають розвиток світової політики, і полієрархії, коли кожний клас може мати два і більше безпосередньо підпорядкованих підкласів. Тому в міжнародних відносинах значну роль відіграють стихійні процеси і суб’єктивні чинники. Міжнародні відносини виступають тим простором, на якому стикаються і взаємодіють на різному рівні ? глобальному, регіональному, двосторонньому, багатосторонньому ? різні сили: державні, військові, економічні, політичні, суспільні й інтелектуальні.

У сучасній політологічній літературі найпоширенішою є точка зору, що головним суб’єктом міжнародних відносин виступає „національна держава”. Цей термін і це явище в політичному житті об’єднує два поняття ? держави і нації (у міжнародному праві ці терміни ? синоніми).

Держава. Юридичного визначення держави, визнаного всіма країнами світу, не існує. Міжнародне співтовариство дотепер не дійшло єдиної думки щодо механізмів міжнародно-правового визнання. Навіть така впливова організація, як ООН не має повноважень визначати, чи є певне утворення державою.

Одним із небагатьох міжнародних документів, у яких надається визначення держави і суверенітету в міжнародному публічному праві, є Конвенція Монтевідео, підписана в 1933 р. кількома державами. У ній закріплено чотири ознаки держави:

1)           постійне населення;

2)           визначена територія;

3)           власний уряд;

4)           здатність до вступу у відносини з іншими державами.

Нація ? соціально-економічна, культурно-політична та духовна спільнота, що склалася в результаті становлення держави, фаза розвитку етносу (за ступенями: рід ? плем’я ? народність ? народ ? нація), у якій конкретний етнос здобуває суверенітет і створює власну повноцінну державу.

Згідно з іншою позицією нація створює державу для власних потреб, при цьому сама нація розуміється як безліч взаємопов’язаних народів і народностей, що ставляться один до одного з позитивною компліментарністю (від лат. сomplementum ? доповнення).

Українські політологи, зокрема Л. Климанська[2], міжнародні відносини визначають як „особливий тип суспільних відносин, що виходять за межі внутрішньосуспільних відносин і територіальних утворень”. Це система міждержавних і недержавних інтеракцій (взаємодій) у глобальному, регіональному масштабі або на рівні двосторонніх відносин.

Здобуття Україною незалежності висунуло низку проблем у сфері міжнародних відносин. Це і вироблення власної позиції, стилю та навичок у відносинах із зовнішнім світом, і новий, самостійний тип відносин із державами колишнього СРСР, так званим близьким зарубіжжям, і входження України в інтеграційні процеси, які відбуваються між розвинутими країнами.

Набуття Україною ознак розвиненої держави, суб’єкта міжнародних відносин відбувається за доволі складних, суперечливих і, певною мірою, унікальних умов. Після тривалого періоду монополії правлячих кіл у визначенні зовнішньополітичного курсу до його формування тепер причетні сили з різними, іноді протилежними соціально-політичними позиціями, що ускладнює вироблення загальнодержавного курсу в міжнародних відносинах нашої країни. Наразі ще навіть не ухвалено основ зовнішньої та внутрішньої політики держави, а сама політична „еліта” характеризується безвідповідальністю у прийнятті рішень, відсутністю фахових знань, а головне — відданості народові України. За таких умов, становлення України як самостійного і впливового гравця на геополітичній арені неможливе. Це впливає не лише на імідж, а й на рівень взаємодії між вітчизняними та міжнародними інституціями у сфері ПТЛ.

Міжнародне співробітництво у сфері протидії злочинності можна охарактеризувати як діяльність спеціальних суб’єктів (Організація Об’єднаних Націй, її органи та спеціалізовані установи; неурядові міжнародні організації; недержавні органи; міжнародні об’єднання керівників поліцейських служб суверенних держав; правоохоронні органи суверенних держав, що здійснюють боротьбу зі злочинністю; органи галузевого співробітництва державно-політичних об’єднань), засновану на нормах міжнародного та внутрішнього права, спрямовану на протидію (попередження, припинення, розкриття, забезпечення кримінального переслідування винних осіб) міжнародним злочинам, злочинам міжнародного характеру, транснаціональним злочинам[3].

Міжнародне співробітництво у сфері протидії такому виду злочинів як торгівля людьми нині набуває особливого значення. Найбільше це стосується вчинення злочинів організованою групою чи злочинною організацією із міжрегіональними або міжнародними зв’язками.

Недостатня ефективність боротьби з транснаціональною торгівлею людьми обумовлена низкою причин: це й недосконалість чинного кримінально-процесуального законодавства, що регламентує питання міжнародно-правової допомоги у кримінальному судочинстві, неузгодженість положень різних міжнародних договорів і угод, укладених Україною, а також проблеми, пов’язані з особливостями практичної реалізації взаємодії правоохоронних органів і підрозділів різних держав.

Транснаціональний характер торгівлі людьми обумовлений такими ознаками:

1)           спеціальний простір, обмежений засобами охорони (тобто цей злочин, переважно, вчиняється у зонах митного та прикордонного контролю);

2)           створення латентної форми існування, що створює злочинну нішу для посадових злочинів, групової контрабанди, вимагання, хабарів тощо;

3)           скоєння спеціальними суб’єктами: співробітниками митниці, прикордонних служб, а також страховими та туристичними агентствами, які мають власні представництва у зонах прикордонно-митного контролю;

4)           наявність „мережевих” утворень, охоплених міжнародним простором.

Окрім того, транскордонні злочинні групи характеризуються:

1)           синтетичним складом членів груп, до яких входять: спеціальні посадові суб’єкти, члени організованих транснаціональних організацій, члени вузькоспеціалізованих транскордонних злочинних груп;

2)           геополітичними особливостями групи, численністю, масштабами діяльності, ступенем проникнення у владні структури, організаційною гнучкістю, оперативністю реагування, системою захисту;

3)           оперативним проникненням по обидва боки кордону, що обумовлено обізнаністю із дефектами охорони прикордонних структур, людьми, які забезпечують життєдіяльність зон контролю;

4)           відпрацьованістю схем нелегального переміщення вантажів, грошей, людей, що в комплексі розв’язує проблему кордону як такого[4].

Важливість міжнародного співробітництва при розслідуванні торгівлі людьми обумовлена тим, що його відсутність унеможливлює зібрання доказів з-за кордону; здійснення кримінального переслідування; забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина у кримінальному судочинстві; відшкодування завданої злочином шкоди тощо. Перераховані кримінально-процесуальні функції реалізуються певною мірою органами дізнання, досудового слідства, прокуратурою та судом, зокрема й під час діяльності щодо розслідування злочинів[5].

Тобто реалізація мети і завдань міжнародного співробітництва у протидії торгівлі людьми здійснюється як міжнародними організаціями, так і власне державами, уповноваженими компетентними органами за конкретними напрямами діяльності й у певних формах[6].

Сьогодні міжнародне співробітництво класифікують за різними типами, видами і формами, проте організаційні питання міжнародного співробітництва вивчені ще недостатньо. Доволі часто виникають проблеми через невідповідність законодавства різних країн, відомчі бюрократичні перешкоди та суб’єктивізм деяких керівників[7].

Так, О. Л. Мельников, В. І. Дубина, М. П. Данилюк до основних видів міжнародного співробітництва у боротьбі з торгівлею людьми за формами прояву зараховують:

1)           взаємодію у рамках правової допомоги у кримінальних справах;

2)           укладення угод про співпрацю;

3)           участь у проведенні оперативно-розшукових заходів, слідчих дій на території іншої держави;

4)           проведення спільних оперативних розробок та розслідувань;

5)           обмін інформацією;

6)           участь у міжнародних операціях та проектах співпраці.[8]

Важливим напрямом у цьому сенсі є розширення співпраці між слідчими, оперативними та іншими підрозділами правоохоронних органів, у міжнародному масштабі.

Співробітництво правоохоронних органів й обмін інформацією в процесі розслідування передбачає більш тісну взаємодію. Для цього необхідно:

1)           розширювати і, за необхідності, створювати канали зв’язку між державами-учасницями розслідування;

2)           забезпечувати належну взаємодію у розслідуванні всіх злочинів, що мають відношення до сфери торгівлі людьми та використання примусової праці;

3)           надавати за необхідності предмети, документи або докази, потрібні для аналізу доказової та орієнтуючої інформації з метою забезпечення ефективності розслідування;

4)           здійснювати обмін інформацією щодо конкретних засобів і методів, які застосовують організовані злочинні групи, в тому числі відомості про маршрути і транспортування, використання фіктивних імен, змінених та підроблених документів або інших засобів приховування злочинної діяльності.

Доволі ефективним заходом є підписання договорів про двостороннє та багатостороннє співробітництво між правоохоронними органами із забезпечення обміну інформацією. При цьому слід спрямовувати зусилля на розробку єдиних стандартів, що стосуються збору статистичних даних[9].

Розглянемо детальніше такого суб’єкта, як Інтерпол. В Україні функції Hаціонального центрального бюро (НЦБ) Інтерполу покладені на МВС, у структурі якого і створений робочий апарат ? Укрбюро Інтерполу (історія виникнення українського НЦБ починає свій відлік з 27 вересня 1990 р., коли на 59 сесії Генеральної асамблеї Інтерполу в Оттаві СРСР було прийнято до членів організації. Вже 7 жовтня 1990 р. Рада Міністрів СРСР прийняла Постанову № 338, якою було створено НЦБ Інтерполу в Радянському Союзі. Україну було прийнято до лав організації після здобуття нею незалежності на 61 сесії Генеральної асамблеї Інтерполу, яка проходила з 4 по 10 листопада 2000 р. у Декарі).

У своїй діяльності Укрбюро Інтерполу керується Конституцією України, законами, підзаконними актами, міжнародними договорами, Статутом та іншими нормативними документами Інтерполу, нормативними актами МВС України, а також Положенням про національне Центральне бюро Інтерполу [270]. Виконання функцій Бюро регламентується Інструкцією про порядок використання правоохоронними органами можливостей Національного бюро Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів, затвердженою 9 січня 1997 р., ухваленою міжвідомчим наказом МВС України, ГПУ, СБУ, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Державною митною службою України та Державною податковою адміністрацією України № 3/1/2/5/2/2 від 09.01.97 та зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 26 лютого 1997 р. за № 54/1858.

Відповідно до п. 1 Положення Укрбюро представляє Україну в Міжнародній організації кримінальної поліції та, водночас, є центром координації взаємодії правоохоронних органів держави з компетентними органами зарубіжних держав у боротьбі зі злочинністю, що має транснаціональний характер або виходить за межі країни.

Головне завдання Інтерполу полягає у наданні допомоги країнам ? членам Інтерполу в реалізації більш жорсткого контролю шляхом обміну інформацією про переміщення та діяльність осіб, що займаються торгівлею людьми на міжнародному рівні. Генеральний Секретаріат Інтерполу відповідає на запити членів Інтерполу про надання інформації, яка необхідна для переслідування осіб, які займаються торгівлею людьми.

Окрім того, на Укрбюро Інтерполу покладаються завдання:

1)           вивчення зарубіжного досвіду боротьби зі злочинністю і його використання у правоохоронній діяльності України;

2)           забезпечення обміну інформацією між правоохоронними органами України та Інтерполом;

3)           формування на основі отриманої інформації банку даних про злочини і злочинців, про осіб, що перебувають у розшуку, а також про предмети і документи;

4)           формування банку даних зарубіжних нормативних актів держав ? членів Інтерполу з питань боротьби зі злочинністю, міжнародно-правових документів, угод, що регламентують міжнародне співробітництво у цьому напрямі, а також документів щодо діяльності поліції; дані про стан і основні тенденції розвитку злочинності в іноземних державах;

5)           складання в установленій формі та направлення до Генерального секретаріату Інтерполу даних про стан злочинності[10].